Симбалайн

Альбіна

Альбіно, білий янголе! Чим більше часу минає відтоді, тим більше я думаю про тебе. Заглиблююсь у свою дитячу пам’ять, шукаю там усе, пов’язане з тобою, зіставляю це з тим, що знаю зараз. Так археолог, викопавши черепки розбитих глеків, відтирає їх від пороху, а потім шукає лінії стику, сподіваючись зібрати цілісне зображення, яке ще й треба буде правильно витлумачити. Тільки згодом до мене дійшло, що Альбіна — то найкраще, що було в моєму дитинстві. Дитинстві настільки сірому й ординарному, якого навіть нещасним не назвеш, хай дарує моя небіжчиця-мати, яка завжди переконувала мене, що завдяки їй та бабусі воно було в мене надзвичайно щасливим. А єдиною нетривіаль­ною сутністю мого ординарного дитинства була Альбіна. Як я переконуюся зараз, її образ проходив червоною ниткою крізь сіру одноманітну тканину мого дитинства. Ні, не червоною, білою! Яскравою сріблясто-білою ниткою крізь сіре плетиво різних часів, зв’язок між якими не порушився саме завдяки їй.

Ми були сусідками. Сусідками, а не подругами. Найбездарніший вид зв’язку, який уривається назавжди, коли змінюється місце проживання. Людське буття пронизано дружбами між тими, хто разом навчався чи працював, служив чи воював, але де ви чули про багаторічну дружбу колишніх сусідів? Періодично відбуваються знакові події: зустрічі однокласників, однокурсників, однополчан — чи ви колись чули, щоб хтось десь організовував зустріч мешканців знесеного будинку, які розлізлися по різних вулицях великого міста? У кращому випадку вони можуть зустрітися на вулиці чи в міському транспорті, упізнати одне одного й кілька хвилин поговорити. А потім розповідатимеш удома: бачив того чи ту з нашого закутка на Лук’янівці. У неї чи в нього померла дочка, і, як виявляється, уже давно. Хто б міг подумати? Ця інформація майже не викличе почуттів, лише нетривалу цікавість.

Отже, ми з Альбіною були сусідками. Дівчатка з одного двору. Про наш двір, а точніше — подвір’я, варто сказати кілька слів. Городяни відразу уяв­ляють собі асфальтові майданчики й кволу зелень, де між автомобілями й гаражами діти грають у якісь нехитрі ігри, а навкруги стирчать стіни багатоквартирних будинків, де з балконів дітей кличуть додому. У часи мого дитинства в нашому місті було ще безліч уламків безповоротно зниклого минулого у вигляді незграбних слобідок. Ніхто вже не пам’ятав, що слово «слобода» по­ходило від слова «свобода». Мешканці слобідок були закабалені поганими житловими умовами, коли на елементарне виживання витрачаються дурні зусилля. Бо ж треба було самим дбати про воду й опалення, тоді як про тих, хто проживав у багатоповерхівках, дбала держава. Але водночас у старих будинках із замшілої сіро-коричневої цегли була якась своєрідна естетика, якась ірраціональна індивідуальність, якої не могло мати масове будівництво із його бараковою одноманітністю, не плутати із бароковою. Окремі уламки бароко скоріше можна було знайти на слобідках, як то несподіваний ліхтар, який кріпився до стіни химерною металевою ніжкою, дарма що іржавою. І єдиний кущ білого бузку, який пробився крізь фатальну вологу сірість наших подвір’їв, квітнув пишно, ніби райський кущ, і дарував нестримну радість усьому закутку. Навіть тим, хто, здавалося, був геть позбавлений будь-яких естетичних почуттів.

Тепер на цьому місці супермаркет, торгівель­ний центр, станція метро, ресторан швидкого хар­чування. І ніхто не вірить, що колись на цьому просторі юрмилося більше десятка житлових споруд. Здебільшого одноповерхових, але нам пощастило, ми жили в двоповерховій, на другому поверсі. Цим наше «щастя» не вичерпувалося. Один із похилих парканів навколо нашого вбогого «житлового ма­сиву», себто нашої маленької слобідки, прикрашав переконливий напис олійною фарбою: «ТУАЛЕТА НЕТ», щоб чужі люди з вулиці, яким припекло, не йшли до нашого житлового простору, де на задвірках тулилися дві дерев’яні кабінки, так звані «часткові зручності на вулиці», як зазначалося в розрахунковій книжці оплати за житлоплощу.

А в нас, у нашому помешканні на другому поверсі, на кухні було вбудовано унітаз, обгороджений саморобними стінками. Це диво колись спорудив мій дід, якого я не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було менше трьох років. Одначе, моя мати згадувала його добрим словом чи не щодня:

— Як сяду на унітаз, так і згадую тата, — схли­пувала вона, — який він спадок залишив нам! Ти ж уяви собі! Якби оце зараз одягатися й бігти на подвір’я, та на мороз, та з другого поверху!

— Та стояти в черзі, — розвивала тему бабу­ся, — бо ж Галя як піде туди, то й по сорок хвилин не ви­ходить!

У нашій оселі не було гарячої води, і для того, щоб помитися, кип’ятилися на плиті величезні баки, які виливалися в ночви. Але дідусь Льова не спорудив газової колонки не тому, що не вмів, — він, як зітхала бабуся, умів усе. Але житлова контора не дала дозволу на встановлення газової колонки в нашій оселі через пожежну небезпеку, мовляв, скажіть спасибі, що у вас є газова плита й газово-пічне опалення, коли ваші сусіди опалюють хто вугіллям, а хто й дровами. Та все одно, унітаз у кутку кухні робив нас своєрідними панами з-поміж інших мешканців нашої слобідки.

— Я раніше й не знала, що в цих будинках живуть нормальні люди, гадала, самі алкоголіки, які вийшли з тюрми, — казала Тася Ковалець, моя однокласниця й офіційна подруга.

— Та й тюрма тут недалеко, — не ходила по слово далеко моя бабуся, і Тасі ставало трохи ніяково. Історія моїх стосунків із цією чванькуватою ді­ви­цею — то окрема історія, яка заслуговує на окрему повість. А зараз скажу тільки, що вона мешкала поряд, у гарному чотириповерховому дореволюційному будинку, де були аптека й книгарня, у якій щороку закуповували підручники для учнів нашої школи. За спиною саме цього будинку «де аптека», і тулилися наші похилі будиночки.

А в Альбіни був зовсім незрозумілий статус. Вони з її матір’ю були квартирантки. Знімали шестиметрову комірку в помешканні Галі з першого поверху. Чому в них не було власної квартири, бодай такої жалюгідної, як у нас, я не знала й так і не дізналася. Мати Альбіни, тьотя Ната, працювала на базарі, і коли бабуся посилала мене купити кіло яблук чи два кіла картоплі, я майже завжди бачила її біля приміщення, де баби, які торгували на базарі овочами, брали напрокат терези з двома тарілками та гирі.

— А вона нехороша дівчинка, ця Альбіна! — одного разу голосно й категорично промовила моя бабуся, стоячи біля вікна. І ці слова упродовж років дивним чином звучали в мені, коли я мимохідь спілкувалася з Альбіною. Я не хочу перекладати всю відповідальність на свою бабусю за те, що по-справжньому не подружилися з Альбіною. Зрештою, я ніколи не вважала чеснотою слухатися батьків, у моєму варіанті, матьків, як із деяким презирством окреслювала мою родинну ситуацію Тася Ковалець. Сама вона зростала в надійному оточенні чоловічої статі: у неї були і батько, і дідусь, і старший брат.

Коли бабуся відпочивала від домашнього господарства, яке вона самовіддано вела, поки мати працювала, то або читала газети, нерідко вголос; я нібито й не слухала її, але через те читання в моїй пам’яті й зараз спливають події тих далеких часів. Або стояла біля вікна на кухні й дивилася на подвір’я, утворене чотирма убогими будиночками нашого закутка. Іти вниз із табуреткою або дерев’яним ящиком і брати участь в обговоренні сусідського життя — то була доля жінок темних і неосвічених, як Альбінина мати чи її квартирна хазяйка Галя з першого поверху. Жінка з вищою освітою, яку здобула моя бабуся, попри те, що росла в дитячому будинку, радше б померла, ніж долучилася б до ганебного соціуму слобідських сусідок. Але годинами стояти біля вікна й з-за фіранки стежити за жестами й мімікою тих самих баб — вона вважала цілком змістовним заняттям. Коли мати поверталася з роботи, бабуся ділилася з нею своїми висновками щодо життя наших сусідів, добутими не прямим шляхом, а шляхом ретельних і тривалих спостережень.

Не знаю, що робила Альбіна, коли наразилася на такий суворий присуд моєї бабусі. Як я вже говорила, ці слова оживали в моїх дитячих вухах і магічно скеровували мене щоразу, коли, ідучи зі школи чи в хлібний магазин, я зупинялася поговорити з Альбіною, яка тинялася крихітним подвір’ям або сиділа на дерев’яних сходах до нашої оселі. Через багато років я спитала ще живу бабусю, чим її тоді так обурила Альбіна. Бабуся відповіла, що ніколи не казала такого, що я, як завжди, обмовляю її. Я не стала сперечатися, бо вже знала неплідність тих діалогів. Але ж десь на якихось незримих вічних носіях записаний той голос моєї бабусі біля вікна нашої вбогої квартири з частковими зручностями, якої давно нема. А весь наш закуток, чи лишився він десь? Чи на якійсь чорно-білій світлині тих часів лишилися ті стіни з сірої цегли, і ті порепані прихатки, і криві вікна? Чи ще живі люди, у яких із цим неіснуючим простором щось пов’язано?

Отже, іноді Альбіна супроводжувала мене чи на Лук’янівський базар, чи по вулиці Мельникова до дерев’яної будки магазину «ХЛІБ МОЛОКО», де стояла зі мною в черзі за батоном чи за арнауткою. Вона купувала півхлібини чорного, так званого українського хліба, і, бувало, що половину її ми з’їдали дорогою додому. Я ніколи не пригощала її батоном чи арнауткою, а вона частувала мене чорним мало не завжди. Про що ми говорили? Я пам’ятаю не все, бо не розглядала Альбіну як людину, спілкування з якою сприятиме моєму вдосконаленню. Іноді по дорозі до магазину «ХЛІБ МОЛОКО» ми зустрічали Тасю Ковалець, яка йшла на музику з папкою нот, і в її погляді було презирство до моєї супутниці. Так, Альбіна мала янгольське личко, довгі, ні, не золоті, а світло-русяві коси й великі сіро-сині очі, у яких світилося захоплення всім, що вона бачила, тобто зовні цілком могла зійти за відмінницю, якими були ми з Тасею. Але її мати, тьотя Ната, вульгарна жінка з бурим обвітреним обличчям, із підбитим оком, і завжди з величезним декольте мала невитравні риси нижчого класу радянського безкласового суспільства. Тася Ковалець одного разу бачила тьотю Нату на порозі нашого помешкання, вона прийшла позичити дві морквини в моєї бабусі, і та бридливо винесла їй на сходи аж три.

Ідучи за хлібом або на базар, ми не мовчали. Альбіна розповідала мені про різні речі, а я слухала в піввуха. Наприклад, вона розповідала, що до нашого закутка вони жили біля Покровського монастиря. Я бувала з однокласниками на території того монастиря, ми іноді заходили в церкву, до речі, я бачила там і баб із нашого закутка, які ревно хрестилися. Бабуся казала, що в Бога вони не вірять, лише придурюються. Я спитала своїх матьків, навіщо той монастир у країні, де ніхто не вірить в бога? Вони дуже розізлилися, мовляв, не питай дурниць! Певне, не знали, що відповісти.

Десь біля монастирської огорожі Альбіна з матір’ю жили в одної жінки, і то, як я це розумію тепер, був утрачений рай Альбіниного життя. Та жінка не просто дуже любила Альбіну, а й пояснила їй значення її імені: мовляв, ти біла, але не проста біла, але біла, яка буває після чорного, здається, саме так, досить плутано, пояснювала мені Альбіна те, що мене не дуже й цікавило, проте запам’яталося, як запам’ятовується багато чого в дитинстві. Цікавіше було інше: у тієї жінки прямо в квартирі жив півник. «Ось такий!» — показала мені Альбіна великого рудого півня на базарі в клітці, де торгували живою птицею. Альбіна з тією жінкою водили півника на мотузці гуляти. Півник тричі співав рано вранці, і жінка казала, що не заріже його, навіть якщо вмиратиме з голоду. Запам’яталося, що півня звали Абрахам, саме так. Він кричав не «Кукарі-Куу!», як годиться кричати півням, а «Абраха-Ам!» — Альбіна кумедно відтворювала той крик. Так вони й жили всі разом, та жінка, Альбіна, її мати і півень Абрахам. Одного дня в їхній дім прийшли якісь чорні люди перевіряти труби. Вони наступили на півня. Півень страшно закричав, а потім три дні хворів, і навіть не кричав уранці. І помер. А жінка померла невдовзі після смерті Абрахама. А тоді з’явився її син, якого вони раніше ніколи не бачили, і сказав їм шукати інше житло.

Ні смерть півника Абрахама, ні смерть невідомої мені жінки не справили на мене великого враження. Хоча пам’ятаю, я тоді подумала: як це так, по­в’язувати своє власне життя із життям якогось пів­ня? Адже півні все одно живуть менше людей, навіть якби й не прийшли чорні люди перевіряти труби.

А далі в книзі моїх спогадів про Альбіну йде смерть, якої я не забуду ніколи. Як ви розумієте, на наших подвір’ях жило багато котів і собак, які не належали нікому, яких підгодовували жалісливі сусіди, виносячи бляшанки з прокислим молоком чи дешевої ковбаси для котів, а псам клали на газетках об’їдені кісточки. Серед тих створінь був Чортик, чорний кіт, який, бувало, викликав напади ненависті в забобонних сусідів. Минуло бозна скільки років, а я й досі пам’ятаю його зворушливий мирний писочок, який контрастував із його демонічним забарвленням та жовто-зеленими очима, які не так грізно, як таємниче світилися в темряві разом із його білими вусиками. Звичайно ж, Чортик ми­моволі по багато разів переходив дорогу нашим сусідам, які звинувачували нещасного котика у своїх жлобських нещастях. І одного разу, повертаючись зі школи, я зустріла Альбіну з пораненим Чортиком на руках. Дядя Боба, чоловік тьоті Галі, кинув у котика цеглиною. Ще весною він був кошеням, один із п’яти дітей поважної десятирічної киці Софії, моєї ровесниці, до речі. Інші малюки були різномасті, а Чортик хіба винен, що народився чорненьким? Ніколи не забуду, як він стогнав на руках в Альбіни, і як краплинки крові з кутика його ротика падали на рукав її курточки.

Я побігла додому нашими рипучими розхита­ни­ми сходами, залишила портфеля, схвильовано пе­реповіла історію бабусі, яка співчутливо видала мені стерильну упаковку бинта й пакетик ватки.

У на­шому домі, з одного боку, панував дух пре­зирства до забобонів, проте ще більшою мірою плекалася повага до гігієни, що мало символізувати опір інтелігентів неосвіченому оточенню зусібіч. То ж бабуся наказала мені не чіпати пораненого кота руками, бо в котів стрептококи та ехінококи. Бинтом ми скористатися не зуміли, а ваткою я кілька разів прикладала до кутика рота Чортика. Ми з Альбіною обійшли будинок, сіли на інших сходах. І мене вразило тоді, лише я ще не оформила цю думку в слова, як запросто ця дівчинка брала в руки смертельно поранене створіння, бо ж я б злякалася, напевне б, злякалася! Утекла б від пораненого котика! А Альбіна не злякалася і, як могла, полегшувала його останні хвилини.

— Він не винен, що народився чорненьким, — кілька разів повторила вона, і я за нею теж стала повторювати ті слова, як якесь заклинання.

Потім бабуся стала гучно кликати мене:

— Сюня! Сюня!

То було нещастя. Я ненавиділа цю версію свого імені. Мене звуть Анастасія, Ася. Ася — це нормально. Але Асюня, від якого утворилася ця ідіотична Сюня, це було щось із чимось. Я благала їх не називати мене так, казала що мене це вкрай дратує.

— Тебе дратує, що тебе люблять? Пожила б ти в дитбудинку, де всіх називають тільки по прізвищах, тоді б цінувала, коли до тебе ставляться, не як до всіх!

Моя бабуся росла в дитячому будинку, що було погано. Але саме там вона познайомилась із дідусем Льовою, що було добре. Аж три світлини щасливого подружжя в різні роки прикрашали стіни нашого помешкання. Моя мати, яка зростала в так званій щасливій родині та яку замість Валя бабуся іменувала теж по-ідіотськи — Люля (похідне від Валюля) — не знала лихоліть і поневірянь, а хорошого хлопця знайти собі не змогла. Під виглядом великої турботи про дочку дідусь і бабуся гнали геть усіх недостойних, які мали необережність наблизитися до Валюлі. Невідомо, де і як у процесі тих гонитв Валюля примудрилась підчепити мене. Мені моралістично переповідали, що дідусь Льова зліг і завчасно помер саме через доччину негідну поведінку. Спочатку завагітніла на першому курсі педінституту іноземних мов, куди її ледве уперли. Винуватця вигнали, щоб не заважав учитися, дитину, себто мене, залишили, Валюля продовжувала навчатися на денному, дід і баба гляділи крихітку. А на четвертому курсі, Валюля, попри те, що дала слово, що більш ніколи ні з ким, почала знову шукати пригод! Тут уже дідусь Льова не витримав і помер. Цей чинник намертво вбив у Валюлину душу довічне відчуття вини, зробив її до кінця днів поведеною на так званих моральних принципах. Можете собі уявити, у якій атмосфері росла сердешна «Сюня».

— Сюня! Сюня! — лунало із сусіднього подвір’ячка, і десятирічна я не могла не з’явитися на той клич. Інакше б усі мешканці закутка, які, зазвичай, зверталися до мене «Ася» або «Настєнька», починали хором гукати «Сю-ня! Сю-ня!», і витримати не було сили. Я не хотіла лишати Альбіну саму із тяжко пораненим Чортиком, проте вона зробила мені знак: іди. Бабуся наказала мені вимити руки й поїсти, а вже потім іти далі опікуватися нещасним кошеням. Коли я знову вийшла з дому, ледве проковтнувши обід, маленький Чортик уже відмучився. Альбіна стояла біля наших сходів, сумно тримаючи неве­личкий згорток, мов сповите дитя — вона вже встигла загорнути мертвого Чортика в якусь цупку тканину.

— Його треба поховати, — сказала Альбіна, — потримай його.

Тепер мені вже не було моторошно, тільки дуже сумно. Вона повела мене туди, де закінчувався наш закуток, де був паркан суттєво кращого маєтку, за яким стояв фарбований жовтим цегляний особнячок, що потопав у зелені фруктового саду. Ті чарівні маленькі маєточки чомусь зруйнували значно раніше, ніж нашу вбогу слобідку, але наразі це так, до слова. А тоді стояли і наші химерні будинки-розвалюхи, і ті, за парканом, і, здавалося, стоятимуть довіку.

Альбіна показала мені горбочок, який, як вона мені сказала, був братською могилою усіх котів і собак нашої слобідки. Викопала неглибоку яму, узяла з моїх рук Чортика. Я відгорнула край того савану, щоб іще раз побачити чорне котяче личко з білими вусиками, а побачила мертві вишкірені зуби й мимоволі здригнулася. Альбіна взяла з моїх рук Чортика, опустила його в ямку й прикопала. То була перша смерть у моєму житті. І перші сльози біля свіжої могилки.

І відтоді щоразу, коли я бачу чорного кота, навіть коли він переходить дорогу, я відчуваю не забобонний жах, а жаль по давно згнилому Чортику, чий скелет разом з кістками інших котів і собак нашого закутка вже багато років як викинули з тої землі, коли будували торгівельний центр і станцію метро.

— Як ти можеш! Це тобі знак від долі не йти! — нажахано схопила мене за руку одна знайома, коли я спокійно рушила дорогою, яку перетнув чорний кіт.

— Це знак не бути дурною, — відповіла я й укотре пом’янула Чортика. А заразом і Альбіну, якої на тоді також уже давно не було у світі живих.

Ми ховали Чортика восени. А весною на руках в Альбіни був інший чорний пацієнт, доля якого була щасливішою. То було вороненя Ворик. У нього був жовтий перебитий дзьобик і червоні круглі очка. Тієї весни я щоразу зустрічала Альбіну з Вориком на руках. Вона годувала його з поламаної піпетки якоюсь рідиною і з долоні якоюсь крупою — пшоном чи ще чимось. Гарненька білява дівчина із вороненям біля щічки. Я пам’ятаю її такою. Якби я вміла малювати, то намалювала б їх обох: і біляву дівчинку, і чорне вороненя!

А потім Ворик почав випручуватися, йому хотілося на жалюгідну травичку в крихітних при­садках біля підвальних вікон наших будівель. Але Альбіна розуміла, що Ворика може спіткати доля Чортика, адже чорні птахи віщують всяким нікчемам таку саму біду, як і чорні коти. Тож Альбіна випасала Ворика з мотузкою на ніжці. Як безіменна жінка, що мешкала біля монастиря, випасала півника Абрахама. А потім настав радісний день, коли Ворик злетів і сів на дерево. А потім відлетів із нашої слобідки за паркан особнячка. Відлетів і не подякував за турботу. А втім, Альбіна не сумувала, вона раділа, і посилала Ворику вслід повітряні поцілунки.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, що то було саме вороненя? — питаєш мене ти, кому я розповідаю про Альбіну все, що можу пригадати, — Саме вороненя, не галченя, не голубеня?

— Не голубеня точно, тут без варіантів. А може й галченя. Воно, здається, було зовсім чорне, без сірого. І та пташка мені видавалася дуже великою. Може, то було пташеня ворона?

— Альбіна з пораненим вороном — це дуже символічно! Хотів би я це побачити. Малювати і я не вмію. Але, напевне б, знайшов спосіб сфото­графувати!

— Тоді не було «цифри». І «мильниць» також не було. Були «Зеніти» й ФЕДи, де треба було довго й нудно виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра.

— А це я свого часу вмів! У мене, до речі, ще й досі на стінах висять чорно-білі фотки, відзняті старою технікою. Хочеш глянути? Я живу недалеко, біля самої тюрми.

— Сам живеш? — весело питаю я.

— Сам, — відповідаєш ти.

— Нарешті попався нормальний мужик, який живе сам! Без мами, без дружини, актуальної чи колишньої, без дитини від першого шлюбу одруженої дочки! Тож ходімо! — весело підвожуся я із пластикового стільця у вульгарному ресторані швидкого харчування, де ми з тобою сиділи в день поновленого знайомства.

Ми зустрілися годину тому абсолютно випадково. Моя подруга, і навіть не подруга, а просто знайома попросила передати якісь папери її приятелю, і не приятелю, а колезі, і я погодилася виконати кур’єрську роботу й мимохідь зустрітися з тобою на тій станції метро, яка смокче люд в підземелля на тому місці, де я прожила перші п’ятнадцять років свого життя.

Тільки-но я увійшла до вестибюлю метро, як моя мобілка дзенькнула, як було домовлено, ми побачили одне одного, не роздивляючись облич, і я тицьнула лисуватому незнайомцю ту папку, заради якої, щоб допомогти знайомій (усяке буває — ти допоможеш, а колись допоможуть тобі) зійшла зі звичного маршруту. Замість «дякую», ти вибухнув тирадою:

— Як ви гадаєте, привиди, які жили в будинках, які стояли на цих місцях — мій Боже! чи не тридцять років тому — вони кудись поділися? Перейшли до цього торгівельного центру? І як їм там, поміж модного й не дуже одягу та взуття?

Тепер я дивлюсь на твоє обличчя. Ти десь моїх літ. Може, трохи старший. Мені не подобаються чоловіки, і взагалі люди, які несподівано починають задушевні розмови з незнайомими. Я ніколи не підтримую спілкування в потягах далекого сполучення чи в літаках. Я кривлюся, а ти, як з’ясувалося, ще не все сказав:

— Тут, на цьому місці, стояв будинок… Він був двоповерховий, а сходи на другий поверх були ззовні, і вони так рипіли, ніби про щось розповідали. Для мене то була дивина, бо сам я з п’ятиповерхівки. А в тому будинку жила одна жінка, до якої я ходив на приватні уроки з англійської мови…

— І в тому будинку жили привиди? — питаю я.

— Ще й які! — впевнено відповідаєш ти, — вони навіть ходили в туалет.

І ти будиш для мене ті приспані часи, коли я жила тут, на цьому місці, на другому поверсі перекривленого й похилого, проте цегляного будинку, із мамою й бабусею, а поверхом нижче жила Альбіна. А моя мати була вчителькою, а чи, як вона гордо іменувала себе, викладачем англійської мови. А також мала приватних учнів, які приходили до нас додому. Мати приймала їх на кухні, у кутку за сатиновою фіранкою, чорною в червоні троянди. Наші дві кімнатки були маленькі, незграбні, суміжні між собою, де ледь уміщалися наші спальні місця.

У кімнаті в бабусі стояло велике подружнє ліжко, де вона спала з дідусем Льовою, поки останнього не винесли ногами вперед нашими хиткими сходами. Ми з мамою тулилися вдвох у ще меншій комірці із символічним проходом між нашими койками. Зате кухня була велика й мала аж два вікна. Біля одного з тих вікон любила стояти бабуся й вивчати життя нашої громади. А біля іншого, дальшого від дверей вікна стояв письмовий стіл, і коли приходили учні, бабуся йшла до кімнати полежати, почитати газету, а мати затягала штору, звідки гучно лунала шкільна англійська мова. Так званий Kiev English. А я сиділа на софі, намагалася читати книжку, але англійська мова заважала.

— А як звали вашу викладачку англійської мови — питаю я, хоча це питання вже зайве, така в нашому закутку була одна, — чи не Валентина Львівна?

— Боже мій, — відповідаєш ти, не виявляючи ні найменшого здивування, — я ж казав, що привиди тих часів лишилися не убієнні. Ходімо, десь сядемо, тут хіба що пиво, але що поробиш…

І ми сідаємо в ресторані швидкого харчування, дарма що він називається «Швидко», і довго будимо минуле.

До мами ходили різні учні, здебільшого то були якісь двієчники, яких Валентина Львівна зне­важала.

— Не вчаться! Лише тягнуть гроші з батьків!

Але серед маминих учнів був і Ларисин Олег. Олег — то було його ім’я, себто, твоє ім’я, ти чуєш, найкращий учень Валентини Львівни!

— А чому Ларисин? Мою покійну матінку звали Марія. Марія Іванівна, просто, як двері. Чому не Маріїн Олег?

— Не знаю. Ти в нас проходив, як Ларисин Олег. На кухні робилося генеральне прибирання, чого не робилося для двієчників. Моя мати кричала мені: поскладай свої книжки охайненько, ти мене чуєш, нечупара, зараз прийде Ларисин Олег!

— Думаю, це через мою тітку — Ларису Іванівну, рідну сестрицю покійної матінки, працювала разом з Валентиною Львівною… — і Олег сказав назву того навчального закладу, де вчителювала, перепрошую, викладала моя так само покійна мати.

У ті далекі часи Ларисин Олег був студентом якогось технічного університету.

— КПІ, а якого ж іще?

— Проте, який хотів знати англійську мову.

— А що іще тоді можна було робити?

Тоді Ларисиному Олегу було сімнадцять чи вісімнадцять років, мені — дванадцять. То був настільки гарний юнак, що я навіть не наважувалася закохатися в нього. Його головною окрасою була пишна чуприна, підстрижена в якийсь дивовижний спосіб, якимось дивним каскадом. У ті часи чоловіче довге волосся вважалися ознакою особливої краси й свободи.

— Що то за гарний хлопець ходить до вас? — питали сусідки, посміхаючись, а я мала мовчати, бо донесуть, що в мами приватні учні, так мене інструктували вдома. На двієчників вони уваги не звертали, їх цікавив лише Ларисин Олег.

— Це буде твій чоловік, — серйозно казала Альбіна, коли Олег виходив із нашого подвір’ячка й крокував дворами вниз, до базарної площі, а я дивилася йому вслід.

Я не вірила їй, що такий гарний, розумний і дорослий хлопець, як Ларисин Олег, колись зможе глянути в біг такої ординарної особи, як я. Але то й був перший сигнал ставати особою неординарною.

— Це точно буде твій чоловік, — підтверджувала щойно висунену тезу Альбіна.

— І діти в нас будуть? — питала я.

— Ні, дітей не буде, — твердо відповідала вона. Звичайно ж, тоді я не надавала ніякого сенсу віщуванням Альбіни.

Іноді Ларисин Олег навіть зупинявся на подвір’ї й перекидався з нами кількома словами. Альбіна щось щебетала йому у відповідь про дворових котів і собак, а також про голубів, синиць і снігурів, які прилітали на наші вбогі дерева й кущі. А мені здебільшого не вдавалося вставити жодного до­речного слова до їхньої «змістовної» розмови.

— Так, я пам’ятаю, я дуже добре пам’ятаю дерев’яні сходи до вашої хати й велику кицю, яка терлась об ноги, весь час вагітну. А тебе ж звати Софія?

— Зовсім навпаки, Софією звали ту весь час вагітну кицю. Вона якось народила Чортика, який виріс великим, і якого вбили. А мене звати Анастасія.

— Теж красиво. А чому в мене в голові зачепило­ся ім’я Сюня? Я думав Сюня — Соня.

— Асюня, о Господи, не могла, не могла я змуси­­ти тих ідіоток не називати мене так.

— Ой, чула б ти, як моя небіжчиця-матуся розповідала вголос на одному з моїх весіль, як вона мене сповивала! І ніхто не міг покласти тому край. Вона це розповідала в мікрофон у ресторані. Усі аплодували, а вона сприймала, як заохочення, а не як натяк, мовляв, годі!

Ми проговорили до ранку. У нас було так ба­гато спільного в минулому: по кілька невдалих шлюбів, іще більше невдалих зв’язків, які весь час контролювали або принаймні прагли контролювати наші несамовиті матусі, поки не повмирали, до речі, чи не в той самий рік.

— Вони рвалися в наше життя із усією енер­гією своєї непроговореної, неусвідомленої не­до­траханості! — вигукнула я настільки емоційно, що ледь не скинула Олега з кушетки, на якій ми стали коханцями в перерві між розмовами про давні часи.

— Ну й дістала тебе, Сюню, твоя матуся!

— Та мовчав би ти, Ларисин Олег! Сам щойно розповів мені про свою! Певне, добре знаєш, що воно таке!

— Моя була весь час із батьком, тож не була самотньою жінкою в класичному розумінні, але в якомусь вимірі справді мало чим відрізнялася від твоєї. Якщо жінка має це діло суто формально, не бере участі в процесі, вона мало чим відрізняється від самотньої, навіть ще гірше. Така навіть сублімувати не вміє.

— Ти маєш на увазі свою матінку?

— Я маю на увазі передусім матінку свого сина, яку я в цьому сенсі знаю краще. А з батьком я не дійшов до такого рівня розкутості, щоб поговорити з ним про це. Мій батько, до речі, живий, живе з іншою жінкою. Хороша жінка, забрала його на свою житлоплощу. А в моєї матінки справді була невситима енергія лізти в життя всіх членів родини. Особливо сина. Весь час уважала, ніби рятує мене від якихось напастей, коли коригувала моє життя з моїми колишніми. А мені, до речі, байдуже, з ким живе мій син, а також і його мама. Аби в них було все добре.

Це так само єднає нас. Мене теж абсолютно щиро не тягне втручатися в статеве життя моїх дітей та їхніх батьків. Значно більше цікавить моє власне.

Коли одного дня ми з Олегом вирішили жити разом, я й розповіла йому про пророцтво Альбіни.

— От бачиш, то було пророцтво другої брами.

— Пророцтво другої брами? Як цікаво! А чому не першої?

— Пророцтво першої брами, то не так пророцтво, як застереження, — упевнено пояснює Олег, — Воно може збутися, а може й ні. Якщо воно тобі не підходить, його можна й відвернути, коли вдатися до вірних дій. А пророцтво другої брами — то вже невідворотне.

— А це з яких джерел? Легенди й міфи Давньої Греції? Чи баба Ванга?

— Яка різниця, головне, що збулося… — він пригортає мене, я також міцніше горнуся до ньо­го, — а з яких джерел, то треба було спитати Альбіну. Вона, звичайно, нічого артикульовано не пояснила б, але могла б дати якусь плутану наводку…

— Але її вже не спитаєш… О Боже, коли я довідалась про її смерть, тільки тоді й подумала вперше: яке загадкове життя! Прийшла нізвідки, пішла в небуття шляхами ледь не античної драми… І як це так, її таємниці стали інтригувати мене, тільки коли вона зникла назавжди. І головне, вона ж готова була поділитися зі мною своїми таємницями! Але ніколи не ображалася, що я не слухаю, як інші подружки. Вона й подружкою моєю, власне, і не була…

— А я кілька разів розмовляв із нею у вашому подвір’ї, і кілька разів промайнула блискавка яко­гось дивного смислу.

— Іноді ти й розмовляв з нами обома. То була в ті часи просто королівська милість до двох малоліток.

— У ті часи, Асю, мене не цікавила маленька Сюня. Але в мене був якийсь ірраціональний інтерес до маленької Альбіни. І наші нетривалі розмови наодинці були цікавішими, ніж тоді, коли поряд крутилася інша дівчинка.

— То про що ж ти розмовляв з нею, коли мене поряд не було? — я не ображаюсь на Олега, який зізнається, що абсолютно не звертав на мене уваги тоді, навпаки, мені подобається, що він зі мною настільки щирий. А далеке минуле вкотре оживає не лише на рівні зримих картинок, а й зачіпає інші чуття. Я відчуваю, як пахне вологий травневий бузок в крихітному палісаді, чую, як риплять від моїх кроків розхитані сходи до нашого житла на другому поверсі, де ми не раз були сиділи з Альбіною, відчуваю біля своїх ніг муркотливе тепло кішки Софії.

— Було б дивно, якби я розпитував її, наприклад, як її успіхи в школі чи де її батько. Але ж ось що мені зараз пригадується. Я зустрів її на подвір’ї, вона кашляла, була зима, чи пізня осінь, я сказав їй: Альбіно, треба до лікаря! Сказав, аби сказати. А вона тоді сказала, що вже один раз так хворіла у дитинстві, що була зовсім на межі, і пила холодну чорну воду… Тобі вона про таке не розповідала?

— Про холодну чорну воду? Не пригадую. А що то таке?

— Це, я так розумію, щось на кшталт казкової мертвої води. Чи то були води Стіксу? У неї були якісь такі марення від високої температури. І після того, оскільки вона лишилася жива… вона сказала, вернулася з халамані…

— З халамані?

— Здається, саме так, з халамані, до речі, я шукав це слово в різних словниках, так і не знайшов… але коли Альбіна повернулася звідтіля, з тої самої халамані, то їй уже ніякі хвороби не страшні.

— Тобто вона отримала щось типу щеплення від усіх хвороб?

— Типу того. Можна навіть вжити містке слово ініціація…. Але мене направду зацікавило слово «халамань», пам’ятаю, я навіть перепитав, нахилився до неї, а вона показала на моєму горлі, як діяла на неї та чорна вода, куди вона йшла з горла. Якби така розмова відбулася, коли я йшов від вас, я б її ще про щось спитав. Але ж я мав приходити до Валентини Львівни без запізнення.

— Чи не тоді моя бабуся, дивлячись у вікно, сказала, що ця Альбіна — нехороша дівчинка? Посеред двору обнімала хлопця. Та ще й Ларисиного Олега. Але цього встановити вже не можна.

— А загалом, в Альбіни було досить неприємне життя, я так підозрюю. Я одного разу бачив її матінку.

— Те сама говорила мені моя, коли коментувала одутле обличчя Альбіниної матері та її декольте: цінуй, що в тебе не така мати! Про тебе піклуються! Ти не тиняєшся подвір’юм, як деякі! Та ще й, буває, уночі!

…Підозрілий час — ніч. Навіть, коли ніч місячна й зоряна. Уночі треба спати. Не сплять уночі лише нероби, злочинці або ті, у кого сталося лихо: викликали швидку допомогу, чи принесли телеграму, що хтось помер. Ми з матір’ю вертаємося з моря. На потяг квитків не дістали, довелося летіти. Літак приземлився вночі. Що робити? Мати прийняла рішення сидіти в аеропорту до ранку й вертатися першим тролейбусом. Але я засинала на стільчиках при виході, і мати судомно перерахувала гроші в гаманці та стала в чергу на таксі. Відчувається, що вона чекає біди: а раптом таксі завезе на пустирище, де нас зґвалтують і вб’ють? Але таксист дуже швидко висадив нас у потрібному місці біля сонного нічного базару. Навіть запропонував піднести наші сумки до нашого житла. Мати відмовилася: хто його знає, що в нього на умі. Тепер залишилось зовсім мало: від вулиці через прохідні двори дістатися до наших рипучих сходів. Але і цей шлях пройдено, щоправда, не без проблем, адже з нами дорожні сумки, мати тягне більшу, і я також щось тягну, адже валізок на коліщатках тоді ще не було.

Друга ночі. Небо без хмар, місяць і зорі освітлюють наші сходи, якими ми збираємося підніматися до себе. На сходах хтось сидить, схиливши голову на коліна. Боже, який жах! Зараз ця людина накинеться на нас! Але той чоловік підводить головою й виявляється не чоловіком, а жінкою. І не жінкою, а дівчинкою, Альбіною.

У матері відлягає від серця.

— Що ти тут робиш, Альбінко? Чому не йдеш додому?

— А там мама з дядею Рубіком їбуться.

У ті часи ще не було в обігу місткого полі­се­мантичного слівця «трахатися», цього хиткого, проте чи не єдиного надійного містка між пристойним і непристойним. Мати німіє, адже боротися з матірними словами — її високий обо­в’язок викладача-словесника. Вона за сатиновою чорною в троянди фіранкою завжди ставить на місце своїх учнів:

— Тільки й знаєте з англійської мови, що fuck you! Краще б узагалі нічого не знали! — грізно вичитує вона тим, хто вирішив показати їй, ніби кілька слів англійською їм відомо.

А вже якщо хтось матиме необережність ужити російський матюк, той хай ніколи не розраховує на будь-яку форму прихильності з боку Валюлі Львівни! І от уперше перед викладачкою задача, якої вона не в змозі розв’язати: як зараз бути з Альбіною? Виправити її мову, мовляв її мати з дядею Рубіком, так би мовити, живуть статевим життям? Або ще краще: мама й дядя Рубік кохаються? Хоч мати й бабуся суворо наказували мені не заходити ні до чийого помешкання в нашому закутку, я бувала в гостях мало не в усіх, траплялося й бувати в тьотігалиній квартирі поверхом нижче, і я бачила ту комірчину, яку винаймали Альбіна з матір’ю, куди влазило тільки велике ліжко і купа ганчір’я в кутку. І, якщо мати клала в ту койку дядю Рубіка, Альбіні фізично не було місця.

— Ходімо до нас, — кажу я Альбіні, — у нас на кухні стоїть софа.

— Ти що таке кажеш, — нервово починає шепотіти мені на вухо моя мати, — у неї можуть бути воші!

— Ні, — відповідає Альбіна, — він скоро піде… ось він уже йде від мами!

Альбіна підвелася й побігла до входу тьотігалиної квартири, звідки вийшов дядя Рубік, похитуючись, застібаючи ширінку. Він несподівано привітно попестив волосся Альбіни, грайливо смикнув її косу й пішов, а Альбіна увійшла в дім.

— Бідна дитина, і, напевне ж, її мати не поміняє постіль! — у голосі мої мами непідробне співчуття до дівчинки, яка росте в таких негігієнічних умо­вах, і мені хочеться пригорнутися до мами, яку рап­том огорнула така щира печаль. І тут же мама схамену­лася, повернулася до себе звичної: — А ти не вмієш цінувати, що тебе не ганяють уночі на чу­жі сходи! Що спиш щоночі в чистому ліжку! А чого вартує нам з бабусею в таких умовах прати й крохмалити постіль? Ти колись думала про це?

Дядя Рубік був стрункий, гнучкий, високий, із гарним обличчям. Невідомо, чому працював на базарі, а не знімався в кіно. Невідомо, що він знайшов в червонопикій Альбіниній матері, хіба те, що та мала койку близько від базару. А одного дня, коли вдома не було ні Нати, ні Галі, лише Альбіна, Рубік завалив до тьотигалиної оселі.

— Наскільки мені відомо, його звали Рубен. Назвали на честь сина Долорес Ібарурі.

— А тобі, Олеже, відома ця історія?

— Не вся. Тому спочатку розкажи, що відомо тобі про ті давні діла. А я відразу розповім, що відомо мені.

— Це сталося восени, скоріш за все, у вересні, ще до холодів. Саме тоді ти перестав ходити до Валюлі Львівни. Рік ти ходив з довгими кучерями.

— Патлатий. На першому курсі, і рік стрижений на другому, бо почалася військова кафедра.

— Без кучерів ти вже був не такий кльовий. А по­тім ти й зовсім зник.

— Так, на третьому курсі вже пішли ТОЕ й сопромат, було не до англійської мови. То як виявив себе той Рубік-кубик?

Рубік вибіг з тьотигалиної квартири з диким виттям: «Ах ти мала сука!» Він кричав, що піде до міліції. Альбіна вийшла на вулицю трохи згодом, на подвір’ї вже зібралося повно баб. Коли її спитали, що сталося, вона сказала, що нічого не зробила дяді Рубіку.

— А він? А він тобі? — допитувалися баби. Альбіна мовчала. Баби чекали, що вона щось цікаве розпо­вість їм, а вона мовчала. Цей епізод, себто, як кажуть баби, цей випадок, дуже довго обговорювався, я просто не могла не чути тих дебатів. Альбіну пере­стали жаліти, усіх обурювало її мовчання. Я іноді мимоволі чула, як вони перекрикували одна одну:

— Очевидно, вона йому щось зробила. Чи бритвою його різонула, чи ножем. Хіба так можна?

— Себто лізти до дванадцятирічної дитини до­рослому дядькові можна, а дати йому в одне місце не можна?

— Схоже, наші баби кваліфікували ту подію саме так.

— А не тоді твоя бабуся сказала, що Альбіна — нехороша дівчинка?

— Ні, то було напевне раніше! А ті події з Рубіком, вони були, як якийсь Рубікон! Після того ми з Альбіною більше майже не спілкувалися.

— Тобі заборонили вдома?

— Та ні. Мої мати й бабуся розглядали її, як собачку на подвір’ї, чи кицю… Могли накричати, щоб я не гладила дворову тварину, не більше того. Їй не надавали великого значення. А після того Альбіна перестала підходити до мене. А в нашому спілкуванні ініціатива завжди йшла від неї. Мені, чесно кажучи, кортіло поговорити з нею, що їй такого зробив дядя Рубік, що вона йому. Заразилася цікавістю від баб. Думаю, якби я спитала, вона б щось розповіла. Але я боялася говорити про таке.

У ме­не саме тоді почалися місячні, яких я злякалася. Мені тоді просто боляче було торкатися будь-чого. А тут іще в наш закуток приходила міліція. І мене розпитували. Точніше, допитували.

— Про що ж тебе, Асю, питали?

— Справа в тому, що я була єдиним свідком і того, як Рубік увійшов до тьотигалиної квартири, і як вилетів звідти. Наша двірська кішка Софія привела нових котенят, вони були такі гарненькі, їх було четверо, чорненького, правда, більше не було, я сиділа навколішках біля присадка, куди вона їх вивела з підвалу, пестила їх, не йшла додому. І тому стала свідком і як він туди, і як назад. А міліціонер питав мене, чи тримався той дядя за низ живота, коли вибігав від Альбіни. Я сказала їм: мабуть, не тримався. Тільки лаявся. А в руках тримав якийсь пакет, притискав його до грудей. Потім інший міліціонер питав про те саме. Вони розмовляли чемно, я не злякалася. Навпаки, мені було цікаво давати свідчення, це як у детективах про Шерлока Холмса, які я тоді вже прочитала. Вони сказали, щоб я прийшла в дільницю з мамою, що вони запишуть протокол. А потім мати кричала на мене, що я лізла туди, куди дівчатам у тринадцять років лізти не годиться, що треба не гуляти на подвір’ї з котами, а ходити з бабусею у скверик, де пам’ятник Косіору, читати книжку на лавочці. А потім воно все затихло.

— У дільницю ви з мамою не ходили?

— Не ходили. Очевидно, Рубік забрав заяву. Бо, якщо б він позивався, мовляв мала Альбіна різонула його, то довелося б розповісти, що сам поліз до неповнолітньої, а то вже серйозна стаття. Навряд чи в того Рубіка був, як то кажуть, «дах».

— Його мати була учасниця війни, це мало тоді якесь значення... Я їх знав, вони жили, Асю, у цьому самому під’їзді. В однокімнатній квартирі поверхом вище. І одного разу, коли все це було в далекому минулому, коли мені дуже не хотілося йти додому, бо верещав малий, а мати кричала на мою колишню-тодішню, а її мати приїхала зі своєї Буряківки й кричала на мою матір, саме тоді я піднявся до Рубіка, який вирішив пом’янути свою матір, а заразом й інших померлих, і просидів у нього якщо не до перших півнів, то до так званого часу бика. Щоб ти знала, Асю, заяву до міліції подала Альбінина мати Натка, мовляв, Рубен Іванющенко зґвалтував її дочку, або намагався це зробити. Подала вона цю заяву, бо Рубік перестав ходити до неї. Вона спочатку погрожувала, приходь, бо буде тобі погано. А потім справдила свою погрозу.

— Мій Боже! Сердешна Альбінка! У якому пеклі вона жила! І весь час була така спокійна, так посміхалася…

— А Рубену, щоб ти зрозуміла всю ситуацію, просто більше не було з чим ходити до Альбіниної матусі.

— Тобто, Альбінка таки покалічила його?

— І так, і ні. Він ліз до неї й раніше, і вона сказала йому: не лізьте, дядьку Рубене, бо може відсохнути. Він декілька разів пропонував їй. Казав, що купить їй джинси Super Rifle. Її розміру.

— Саме Super Rifle? Не Wrangler, не Lee? — згадую я культові сутності тих далеких часів.

— Він кілька разів повторив те «суперріфле». Очевидно, для нього це було особливо круто. Він казав, що завжди трахав дочок своїх баб, і жодна не відмовляла, і він їм робив добрі подарунки, а їхнім мамкам не робив, і всі малі сучки були раді, усі вони любили це заняття, і жодна, до речі, не дісталася йому цілкою. Він же не клеївся до всіляких дівчат, які вчать англійську мову! Він ліз до нормальних!

— Тобто, такі як я, його не цікавили? — питаю я з удаваною журбою в голосі.

— Якщо чесно, він тоді так і сказав: я ж не ліз до таких, як твоя Валюля чи її дочка, — Рубік знав, що я ходив до Валюлі Львівни на уроки англійської.

— А що з ним зробила Альбіна?

— Він так і не сказав мені, що конкретно вона зробила, можливо, і нічого не зробила, але в нього раптом «як відрізало». Справу закрили, коли він пролежав кілька тижнів в урології, і в міліцію пере­дали медичний висновок, що зґвалтувати нікого він не міг з причини фізіологічної імпотенції. Чоловіча сила до нього так і не повернулася. І все це зробила «мала суча відьма Альбінка».

— А таке буває?

— Ти мене питаєш? Я не фахівець.

— З урології?

— Та не з урології чи гінекології. Я не фахівець із сексуальної магії.

— А є така магія, Олеже?

— Це, Асю, солідна гілка багаторівневого дерева чорної й білої магії.

Олег підводиться, суне до шафи, дістає вели­кий том в коричневій шкіряній палітурці — так ма­ють виглядати чорні книги, ті, які читають чор­но­книжники.

— Боже, яка книга! І в тебе така не одна!

— Першу з них мені подарував на шістнад­цятиріччя мій батько. І здивувався сам, що це мені аж так сподобалось, що зробило колекціонером.

Я власне, вирішив вчити англійську, щоб почитати оце — Олег показує мені книгу, на якій золотом викарбовано: «The Book of Black Magic and of Pacts by Arthur Edward Waite».

— Якщо я втрачу роботу, ми зможемо довго виживати на цих книжках, які в СРСР мені дісталися за копійки. Їх просто здавали в макулатуру! У мене був знайомий в пункті прийому, з яким мене по­знайомив наш друг Рубік, він продавав мені ті книги за пляшку чи дві горілки. А цю віддав просто так, як непотріб! — Олег витягає із заднього ряду також старовинну велику книгу із єврейськими літерами.

Я дивлюся на літери на палітурці, тільки й можу розібрати, що то літери мови іврит. Хтось дуже боявся в ті часи виглядати буржуазним сіоністом.

— А твій дідусь, здається, був єврей.

Так, цю страшну, як на радянські часи, правду мені не те щоб розкрила, але оприявила в слові тьотя Галя, та сама, на квартирі в якої жили Альбіна з матір’ю.

— А ви їхати не збираєтеся? — улесливо спитала мене вона, і я остаточно зрозуміла: мої підозри щодо діда Лева підтвердилися. Бо ж в моїй родині цю тему ніколи не обговорювали. А коли мою матір питали, чому в неї підозріле по-батькові «Львівна», вона із викликом відповідала: бо її батька так назвали на честь Льва Толстого. Великого російського письменника, до речі!

— Мати й бабуся завжди говорили, що то був дуже добрий чоловік, а я його майже не пам’ятаю, хоча лишилися зворушливі світлини: я в дідуся на руках. Так, він був єврей, але він, напевне, не прочитав би цих літер. То вже треба було брати або на покоління назад, або на два покоління вперед.

— Це я знаю. Ти казала, вони з бабусею позна­йомилися в дитячому будинку.

— Так, вони там були разом як діти ворогів народу. Їх евакуювали у війну, а коли повернулися після звільнення Києва, один із вихователів сказав йому: «Тобі, Льовко, урятував життя товариш Сталін. Усіх твоїх постріляли, хто лишався з батьками!» Вони з бабусею обоє дуже любили радянську владу й були їй вдячні за своє щасливе дитинство.

— А твоя мати була зовсім молода, народилася вже по війні?

— Так, і мене народила дуже молодою. Але потім ні з ким, ні-ні! Зате закінчила університет з відзнакою! На денному відділенні! Відробляла свої тяжкі гріхи!

— То ж, коли я ходив до неї, їй було не більше тридцяти?

— Виходить, що так.

— Я думав, вона тоді була старша років на десять. Бо ж моя народилася ще до війни. І мене народила, уже закінчивши університет.

— Та й ти старший.

— А Альбінка була за віком така ж, як ти?

— Так, вона з’явилася на нашому подвір’ї, коли нам було по вісім років. Тобто ми сусідствували досить довго… До речі, після інциденту з Рубіком мати віддала її до інтернату. Точніше, одні казали, до інтернату, інші казали, завезла на село.

— І стала вже без перешкод водити мужиків?

— Це, мабуть, вирахувала моя бабуся. А мене тоді почало цікавити, як самій почати статеве життя.

— Ох ти моя мала розпутниця. А довго Альбіни не було?

— Коли ми з’їжджали, її ще не було. А коли ми переїхали, а я заходила до Тасі, то іноді зустрічала її.

— А ти знаєш, як закінчила Альбіна? Ти казала, то була ледь не антична драма.

— Як не антична драма, то якийсь вічний сюжет, вічне повторення. Її вбив Ґоґа Циган.

— Ґоґа Циган? Його звали саме так?

— Хлопець із нашого закутка. Відсидів чи не десять років, потім вийшов. Я зустріла його після свого першого розлучення теж, до речі, на Лук’янівці. Він дуже хотів поговорити зі мною, як тоді з тобою Рубік Іванющенко. То вже було після розвалу Союзу. Ми з Ґоґою до пізньої ночі сиділи у скверику навпроти кінотеатру, де тоді ще не демонтували пам’ятника Косіору в його другому варіанті. «Фантомаса» зняли раніше. Потім він узяв мені таксі додому.

— Так, я пам’ятаю, як «Фантомаса» поміняли на «Кепку»… А як ти думаєш, чого твій знайомий Ґоґа Циган убив Альбіну?

— Із ревнощів, чого б іще? Він розповідав мені, що в неї з’явився кавалер, якийсь мажор. З машиною, з грішми, але не любив її, просто грався. Принаймні Ґозі Цигану той чувак не сподобався.

— Але ж Ґоґа не збирався ставати Альбіниним хлопцем! Там справа була складніша.

— Я так і не зрозуміла всіх нюансів ставлення Ґоґи до Альбіни. Але добре пам’ятаю, як мене всю збаламутила та розповідь.

— А коли ти востаннє бачила Альбіну?

— Ми переїхали, коли я закінчувала восьмий клас, тобто мені було п’ятнадцять… Ми були перші, хто отримав квартиру, усе те кодло лишалося жити там. Більше того, нашу квартиру на другому поверсі ще потім комусь дали. Але я залишилася у тій самій англійській школі на Лук’янівці, тобто все одно їздила у ті краї. Іноді заходила до Тасі Ковалець у будинок, де аптека. Кілька разів зустрічала Аль­біну, вона завжди дуже радісно віталася зі мною, я іще думала: навіщо так радіти моїй з’яві? Ми розмовляли здебільшого про людей з нашого закутка. І за нею вже тоді ходив Ґоґа Циган. Він завжди терпляче чекав за кілька кроків, поки ми розмовляли. Іноді ми розмовляли досить довго, вона детально розповідала мені про всіх наших сусідів, а я все те вислуховувала, а потім переповідала мамі й бабусі. Їм було цікаво, як складається доля наших лук’янівських сусідів. А коли я саме в останнє бачила її? Конкретно останню нашу зустріч не пригадаю, але то було в той рік, коли я закінчувала школу… Так, я бачила її навесні, коли вже було тепло. І Ґоґа був при ній.

— А скажи, Ґоґа був схожий на її хлопця?

— Та ні. Мені здається, він був схожий на… відданого пса, саме так, а не на хлопця, з яким дівчина «гуляє». Але він міг розраховувати, що завоює її увагу в майбутньому. А вона не оцінила його відданості, загуляла з мажором. Він був дивний хлопець, той Ґоґа Циган.

— Циган — то було його прізвище чи прізвисько?

— Прізвисько! Прізвище в нього було Солончак, воно було написано на їхніх дверях. Він був дуже кремезний, чорнявий, кучерявий, прізвисько Ци­ган добре клеїлося до нього. Він дитиною ходив на милицях, здавалося, буде калікою. Багато часу провів по лікарнях і санаторіях. А потім поступово став просто богатирем. Він мені так і говорив: я багато настраждався в дитинстві, багато думав, багато лежав і не спав. І отримав знання, що маю оберігати білу панну.

— Він ужив саме ці слова: отримав знання?

— Як же він сказав? Він сказав, здається так: і до мене дійшло! Я багато думав про сенс життя, і до мене дійшло, що моя задача — оберігати білу панну. А вона пішла чорт знає до кого, якби справді до рівного.

— Він так і казав тобі, коли ви зустрілися через десять років?

— Так, Олеже. Я дуже добре пам’ятаю ту зустріч, то було несподівано дуже яскраве враження мого життя. Тільки-но я зустріла Ґоґу Цигана, відчула дурний страх: «Убивця!» Вийшов із в’язниці! Зараз і мене приб’є! Але ми з ним дуже добре поговорили. Як старі друзі. Мені завжди було його шкода. Тоді він і розповів, як лежав у якихось гіпсах чи корсетах і все думав, думав… Думав про те, що робитиме, коли видужає… Він лежав без книжок, без музики. Так, тоді не було плеєрів, але моя мати, якби зі мною раптом щось подібне, приперла б до лікарні і радіоприймач, і магнітофон, і повно всіляких книжок. А його батьки, ти б їх бачив, такі тупі, ледь уміли розмовляти. Читати, напевне, не вміли, хоча за СРСР була тотальна писемність. А ти знав того Ґоґу в ті часи? Він тобі розкривав душу, як дядя Рубік?

— Та ні, я його не знав. Але, мабуть, я його кілька разів бачив. Асю, пригадай, якою була Альбіна, коли ти бачив її востаннє?

— Дуже гарна. Білява, біла, аж світилася. Справжня біла панна. Величезні очі, світло-сірі чи якісь бузкові. І вся якась нетутешня. Вона й дитиною була дуже гарненька, не відведеш очей, недарма той Рубік…

— Рубік, — то інша справа. Він отримав своє. Невдовзі після моєї з ним розмови він помер. Пам’ятаю, як ламали двері поверхом вище, коли він пролежав уже кілька днів. Але зараз я хочу, щоб ти повернулася в давніші часи, ще за Союзу. Ми з тобою ходили в цьому житті паралельними шляхами, тому й не перетиналися. То чи пам’ятаєш ти бар неподалік від бібліотеки, коли тролейбус піднімався вгору, у бік Хрещатика? За Союзу барів у Києві було небагато, навіть у середмісті.

— Звичайно, пам’ятаю! Він іменувався «Львів­ський». Не «Львівська брама», той був на Львівській площі, а там, де ти кажеш, ближче до Лук’янівки, був просто бар «Львівський». Тоді в Києві все найкраще було «Львівське». Я там багато разів сиділа в студентські роки. Усе тягло в рідні місця. Там були коктейлі з коньяком, мені особливо подобався коктейль «Янтар». Так було класно, але іноді так тупо вривалася радянщина! До коньяку могли дати не шоколад, а цукерку батончик. І за столик могли підсісти чужі люди. Мої діти не вірять, що таке справді було.

— І я там сиджував. І також, бувало, сідав за чийсь столик, і до мене підсідали. Адже я нерідко приходив туди сам. А може, я колись підсів і до тебе за столик?

— Я не пам’ятаю такого…

— А ти пам’ятаєш офіціантку з того бару? Напружся, Асю, молода пам’ять цупка, щось має виплисти з підводних печер…

І я згадую той напівтемний бар, і смак тих коктейлів із коньяку, шампанського й лимонного соку, і обличчя тих, із ким я сиділа в тому барі. Любила столики під стіною більше, ніж біля вікна. Любила дивитися на шинквас, як мерехтіли в напівтемряві пляшки. Справді дуже не любила, коли хтось був змушений підсісти за наш столик, бо вільних столиків після восьмої у барі «Львівський» справді не було.

— Олеже, а хіба там були офіціантки? Ми ж самі підходили до шинквасу, замовляли й брали собі напої.

— Саме так. Але забирала брудні келихи молода дівчина. І її можна було попросити принести черговий коктейль. Невже не пам’ятаєш?

— Значить то була не офіціантка, а прибиральниця в барі! То чому я маю пам’ятати прибиральницю? Тобі запам’яталась якась жінка, але не мені.

— Якщо ти справді була завсідницею того бару, то цілком могла запам’ятати її….

І раптом з-за плеча мого тодішнього хлопця Віті випливло обличчя дівчини, яка збирала на тацю склянки й креманки, витирала ганчіркою столики. Так, згадала, дуже гарненька, хрестик на ідеально білій шкірі, у радянські часи хрестик завжди привертав увагу. Стрижка «гарсон», пишне підкручене вгору пасмо над чолом. Чомусь та популярна в ті часи стрижка на голівках офіціанток і продавщиць лежала краще, ніж на розумних головах студенток. І темно-коричнева помада, яка робила дівчину схожою на голлівудського вампіра.

— Згадала! — буджу я Олега, який трохи задрі­-

мав, — Згадала те личко! Гарна дівчина, білява, з пишним коротким волоссям, з білою шкірою, аж блакитні жилочки у вирізі блузи. І вульгарна коричнева помада, яка дівчині напевне не пасувала. Вона?

— Вона! А десь вже по десятій за нею приходив чорнявий кремезний хлопець, чекав на неї на вулиці. Я ж був сидів у тому барі до закриття, тобто до десятої. До двадцять другої. У радянські часи «пітєйні» заклади зачиняли рано.

— І ти хочеш сказати, ніби то була Альбіна? — недовірливо питаю я.

— Не ніби, а стовідсотково. Стопудово, як казав мій син.

— Мій теж так казав… Але ж то була зовсім інша дівчина! Цілком банальна красуня! Не було й близько неземної краси Альбіни! Ти знаєш, Олеже, вона мені одного разу дуже привітно посміхнулася, привіталася, спитала, ну як ти? Я її не впізнала. Відповіла односкладово, так, привіт, усе нормально, а тобі, мовляв, яке діло?

— Тобто, ти її навіть не впізнала…

— Так, навіть не впізнала! Вона зрізала свої коси, і весь час та темна помада. Але я не могла б не впізнати Ґоґу Цигана. Та й він би гукнув мене!

— Він приходив за нею, коли бар вже зачинявся.

— Ми бувало, засиджувалися до закриття! Можу пригадати, таке було не раз!

— Але вона ніколи не йшла із закриттям. Завжди затримувалася чи не на годину. Певне, мила підлогу після відвідувачів. А він на неї чекав, і мені жодного разу не вдавалося перехопити її!

— Олеже, але ж ти був із вищою освітою! А такі не упадали за прибиральницями з барів, яким б гарненькими ті не були!

— А в мене прокинувся азарт мисливця: уполювати лань, яку оберігає сильний самець! Але запав я на неї не просто так, а саме тому, що впізнав малу Альбінку! То була для мене не офіціантка, і не прибиральниця, а загадкова дівчинка, яка виросла.

— То ти бачив і того мажора, якого уподобала нещасна Альбіна?

— Бачив. І ти його зараз бачиш. А може й не бачиш, але лежиш із ним в одному ліжку. То був я, Олег Василевський власною персоною.

Олег таки зміг мене здивувати. От звідки в нього такий інтерес до Альбіни! Несповідимі шляхи Господні, єдине що можна сказати у відповідь на це.

Ми довго мовчимо в темряві.

— А хіба ти був мажор? — нарешті знову за­говорила я.

— У мене був «Запорожець», батько подарував на закінчення КПІ, точніше, віддав свій, купив собі «Москвича». І гроші були, бо я не лише працював, а й мав різні підробітки, наприклад, робив заочникам контрольні з теоретичної механіки. І ще не був одружений. Тобто за совковими мірками був мажор. Своєї хати, правда, не мав, але хто її тоді мав?

— Олеже, а як же Ґоґа не впізнав тебе? Він би сказав мені тоді, хто, власне, збив Альбіну з праведного шляху… А втім, так, так, пригадую, він ще був по лікарнях, коли ти ходив до Валюлі. Ви розминулися.

— Але тоді, коли я сидів у барі «Львівський» до самого закриття, ми вже не розминулися! Я ніяк не міг підклеїтися до Альбінки, хоча декілька разів, як ідіот, стирчав під баром чи не до одинадцятої. І одного разу, коли вона мені принесла черговий коктейль, я сказав їй, що я нарешті хочу зустрітися з нею, щоб вона кудись відпровадила свого охоронця. Якимось сьомим чи восьмим почуттям я відчував, що то не її хлопець, а якийсь інший тип зв’язку. І вона сказала, що він скоро бере вихідні, їде на кілька днів на село копати картоплю. Я не зваблював її, говорив, що хочу поговорити з нею про чорну холодну воду, про яку вона розповідала мені тією зимою, і вона ставала серйозною, і казала, що неодмінно розповість. У мене була інша мета, ніж крутити роман з офіціанткою, себто з прибиральницею, хоча все вийшло саме так. Бо мені саме підвернулися джинси, до речі, фірми Super Rifle. У нас на кафедрі один узяв для своєї дочки, якій не підійшли. І я їх узяв для неї й прийшов із ними в бар у перший же день, як Ґоґа зник.

— То таки правда був подарунок мажора! Я пам’ятаю, що таке були фірмові джинси в радянські часи! П’ять звичайних стипендій! Чотири підвищені!

— Я сказав Альбіні, що то для неї. Вона відразу зраділа, сказала, що розплатиться в три етапи, адже в радянські часи добрі джинси навіть дістати — то вже була велика послуга. Я сказав, що це подарунок, але треба поміряти. Сказав, що ті джинси будуть її, якщо вона дозволить мені самому одягти їх на неї.

І вона після роботи привела мене до вашого будинку, і завела мене до вашої хати на другому поверсі.

— О Боже! Чого тільки не буває в цьому житті! Наш будинок стояв порожній кілька років по тому, як ми з’їхали. Альбіна з матір’ю, здається, навіть там якийсь час жили, так би мовити незаконно. До речі, багато моїх давніх друзів жило в Києві в будинках під знесення! По кілька років!

— А в ті часи, які я зараз пригадую, її мати кудись зникла, а сама вона жила на квартирі десь неподалік, мене не цікавило, де вона жила, цікавило лише, де «поміряти джинси». То вона привела мене до вашого виселеного будинку, і ми кохалися з нею на ліжку твоїх діда й бабусі.

— Так, ми лишили мало не всі старі меблі на старій квартирі, бо їх не можна було винести, не розбираючи, сходи б зламалися. А якби те ліжко все-таки хтось розібрав на складові, то ніхто б не взявся його зібрати. От бабуся й лишила своє священне шлюбне ложе для випадкових статевих зв’язків різних декласованих елементів.

— А я позбавив Альбіну невинності на ліжку, де, очевидно, свого часу твій дід зробив жінкою твою бабусю.

— У них це було зовсім неправильно. Коли бабуся вже була дуже близько до переходу за межу, вона раптом ненадовго вийшла з маразму й знайшла за потрібне розповісти мені, що вони з Льовкою кохалися ще в дитячому будинку. Олеже, вона розповідала мені та-акі цікаві моменти! Невідомо, чому діду з бабусею треба було так митарити нещасну Валюлю, коли та завагітніла на першому курсі! Краще б навчили її засобам запобігання, які самі знали дуже добре. А ліжко на Лук’янівці з’явилося по війні, коли їм дали ту квартиру, де народилася й моя мати, і я, куди ти ходив вчити англійську мову. Дід працював на заводі Артема, а бабуся працювала бухгалтером у трамвайному депо. Усе життя наше крутилося на Лук’янівці.

— А я в тому помешканні зробив жінкою Альбінку. І ти знаєш, Асю, я б і не здогадався, що виконав аж таке. Ні до того, ні по тому в мене цнотливих дівчат не було. Вона не поводилася, як якась недотика. Але… коли все сталося, вона попросила в мене носовичок, я відразу дав їй, витяг з кишені своїх джинсів… вона приклала туди… а потім показала мені кров. Сказала, що забере це собі, а мені купить нову чоловічу хусточку.

— То, може то були місячні?

— От вже це я бачив багато разів! Ні, то була саме зруйновна цнота, на яку світив повний місяць з вікна.

— Так, у бабусину кімнату завжди світив місяць… Як над Вавилоном, над його садами…

— І над тим, що буде з нашими синами… Був кінець вересня, коли Діва переходить на Терези. Вона забрала з собою в сумочку ту хустку, я ще подумав, навіщо? Я через багато років прочитав переказ одного тантричного тексту про кров.

— А вона таке читала ще тоді?

— Не читала, але знала це без читання.

— Значить, вона сприйняла тебе, як судженого?

— Певне, вона схибила.

— Але ж тобі не відібрало, як Рубіку!

— Як ти можеш знати, ще й досі щось лишилося.

І я не брав її силою, то була її добра воля. Це все було дуже емоційно, дуже хвилювало нас обох. Але в цьому всьому був дуже земний, дуже матеріальний підтекст: неординарна дівчина віддалася мажору за джинси — і стала ординарною. Так, «мажор» за­кохався, але її за суджену аж ніяк не сприймав. Я й жодного разу не намагався поговорити з нею про те, про що так кортіло поговорити відтоді, як знав її дитиною. Я тащився від її краси, і це, загалом, нор­мально, мені було двадцять п’ять років, їй два­дцять. Ти бачиш, як вона довго лишалася незайманою? Для її середовища, для її походження, то було неймовірно. Вона берегла себе, але не для мене…

— А джинси хоча б їй підійшли?

— Підійшли! Сіли на її сідничку і на її ніжки, як на неї шилися! А яка вона була в тих джинсах топлес! Ті кілька днів ми зустрічалися щодня, і вона весь час була в них. Вона брала вихідні в барі, я домовлявся в себе на кафедрі, що в мене важливі справи, і цілі дні катав її на своєму «Запорожці» по Києву. Боже, яка в той рік була осінь! Яке падало листя, які сяяли зорі! Дні були теплі, сонячні, але ночі, ночі були страшенно холодні. Ми кохалися щовечора у вашому колишньому житлі, а потім пізно вночі я проводжав її до будинку по вулиці Студентській, де вона ночувала. Вона тікала від мене біля самого скверика, бігла вбік взуттєвої фабрики... А одного дня Ґоґа викопав картоплю й з’явився просто у вашому помешканні на другому поверсі…

— Олеже, — схвильовано питаю я, уся до космічного дрожу в потилиці вражена останнім розділом історії Альбіни, — якщо все було аж так серйозно, чому Ґоґа не вбив тебе?

— Я кричав йому те саме. Я трусив його з усієї сили й кричав: чого ти мене не вбив, кретин?

— То виходить, ти бачив, як він її вбивав?

— Не бачив, бо було темно! Ми сиділи на вашій кухні на порепаній софі, з якої лізли пружини. Електрики не було, ми запалили свічу, накапали стеарину на підлогу, приліпили її там. Води теж не було, і з туалету, який збудував твій дід, смерділо, але не сильно, бо було дуже холодно. Ми недавно кохалися на койці твоїх предків по материнській лінії, але вже відійшли від кохання. Я збирався вести її на Студентську, як робив це щовечора, але чомусь саме в ті хвилини відчував страшний сум від того, що все відбувалося так банально, так по-земному, що я так і не розпочав з Альбіною тієї розмови, заради якої збив ту дівчину з її шляху, й нічого не запропонував їй навзамін. Я пам’ятаю кожне своє відчуття, кожну свою думку того холодного, ясного осіннього пізнього вечора.

— Було б дивно, аби забув.

— Віяв вітер, гриміла розбита покрівля, трамваї сповзалися в парк на ніч… Тому я й не почув кроків на сходах, почув тільки як відчинилися двері.

— А ви не замкнулися?

— Замок з дверей хтось викрутив. У нас не було іншого місця, куди можна було б піти. У «Запорожці» цим зайнятися не можна, потрібна бодай «Лада»…

А побути наодинці хотілося, хоч убий! От одно­го з нас і вбили… Хтось на мить освітив нас кишеньковим ліхтариком, коротко, наче блискавка при страшній грозі. Побачив, те, що хотів, і зробив свою справу. Ударив її по голові ребрами рук, і вона вмить померла, певне, знав, як вдарити. І не тікав. Я перелякався, зрозуміло… але коли все второпав, то відчув якийсь гормональний напад мужності… схопив свічу в руки, підніс до його обличчя, отримав підтвердження, що то саме він. Я не знав його імені, лише нещодавно довідався від тебе. Він не тікав.

І не опирався, хоча був напевне сильнішим за мене. Коли я почав трусити його, кричати, чому він не вбив мене, він сказав, що якби я намагався взяти її силою, він би вбив мене. А вона сама, по добрій волі. Сказав, щоб я його вбив. Що це полегшить Її посмертну долю.

— Так і сказав?

— Може не зовсім так, але дав зрозуміти: як ти мене вб’єш, їй буде легше ТАМ. Я посвітив свічкою в обличчя Альбіни, а він — своїм ліхтарем. Вона вмерла, без варіантів, і на ній були ті джинси Super Rifle, чорний светрик і хрестик на ланцюжку. Я багато разів подумки вертався туди, а раптом вона не вмерла, просто знепритомніла! І починав прокручувати все те, і згадував її скляні розплющені очі, і те, як вона вмить задубівала, за півгодини вже не можна було розігнути її руки. Ну, ти ж ховала родичів, знаєш, якими стають померлі.

— Мати померла в лікарні, я не знала цих про­блем. А бабуся — удома, спустивши ногу з ліжка.

Я розумію, про що ти.

— Ґоґа сказав, що я можу викликати міліцію, якщо хочу. Але тоді я повинен буду давати свідчення, до чого я, вочевидь, не готовий. Схоже, він зневажав мене, коли я не схотів або не зміг його вбити. Я пі­шов. А він лишився з Альбіною. А ваш закуток саме тоді наступного дня оточили парканами, мовляв, будуть зносити. Більше я нічого не знав про ту справу.

Я жодного разу відтоді не заходив у бар «Львівський», і мені чомусь стало легше, коли через кілька років він закрився. І ще довго я не ходив на Лук’янівський ринок, який існує й досі... До речі, Ґоґа Циган не казав тобі, чи він сам зізнався у скоєному?

— Не казав.

— Про те, що він відсидів за те вбивство, я довідався тільки від тебе. Я ж не мав ніяких кон­тактів серед тих, хто міг щось знати.

— А я почула про вбивство Альбіни й про те, хто її убив, пізньої осені того ж року від матері Тасі Ковалець — сама Тася вчилася у Москві. Їхній дім ще довго стояв після того, як наш закуток зрівняли з землею, бо то був добрий міцний будинок, таких у нашому місті багато ще лишилося, це окраса нашого міста, його сутність. Але і його знесли, бо він заважав станції метро. Пам’ятаю твої слова про привидів минулого, коли ми зустрілися вперше під склепінням цієї самої станції. Ти мав усі підстави говорити так. Тебе бентежили не тіні Валюлі Львів­ни чи Альбіни-малолітки…

— І вони також, але завершення тієї драми найбільше… Асю, я часто буваю на станції метро Лук’янівка, але щоразу, не повіриш, щоразу, під­хо­дячи до сучасної невиразної споруди відчу­ваю легку пропасницю від дотику тіней минулого.

А скільки років калатало аж до стукоту зубів!

— Так, розумію, тебе наша слобідка свого часу зачепила дуже глибоко... А знаєш, Олеже, хто був моїм першим?

— А я його знаю?

— У тому то й справа. Це був Ґоґа Циган.

Тепер і мені вдалося здивувати Олега.

— І це було до того, чи по тому?

— До того.

— Отже, дівчинка з порядної родини стрибнула в гречку значно раніше, ніж офіціантка Альбіна?

— Це сталося, коли Альбіна ще була в інтернаті чи на селі, до речі, а де вона була? Її мати заслала настільки далеко, що вона не з’являлася й на вихідні. А мені вже був потрібен ліфчик, і не нульовий роз­мір. А моя мати стала перевіряти мої труси, і кричати, що в мене через мої нахили ніколи не буде хорошого хлопця, що мене всі зневажатимуть, як Альбіну та її матір, що в мене провалиться ніс, що на мене всі будуть плювати. Не знаю, що з нею тоді коїлося, що зі мною. Треба було щось робити. То ж я побачила Ґоґу Цигана вперше без милиць. Він підхопив мого портфеля, поніс його, мимоволі схопив мене за руку… Ми кілька разів зустрілися в його домі теж, до речі, восени, коли його батьки поїхали на село копати картоплю. Це було вдень, коли ніхто не хвилювався, що дитини немає вдома. Моя мати в гріб лягла, не знаючи, хто був моїм першим, вірніше, не хотіла знати. Бо в той час я їй кричала, що зустрічаюся з Ґоґою-інвалідом із сусіднього подвір’я, що ми вже все робимо. Це було для неї нереально, усе одно, ніби я «все робила» з якимось дядьком з базару, що возить продавати картоплю. Але вона таки відчула якусь потойбічну тривогу. Узяла всі трудові грамоти й медалі діда Льови й бабусі Олени і з тією ж відчайдушністю, з якою я пішла до Ґоґи, вона рушила в райвиконком і зуміла добитися, щоб нам дали двокімнатну квартиру на Сирці. Ми нарешті виїхали з того базарного закутка. А Ґоґа Циган був добре обізнаний в тих ділах... Коли ми перетнулися тоді, після того, як він відсидів, ми й ці справи згадали. Він казав, що його розбестили дівки по лікарнях та санаторіях. Я казала йому, що мої наступні були гірші за нього, і то була правда. Щоправда, з Ґоґою я соромилася ходити по вулиці, навіть не пішла з ним в кіно до Клубу трамвайників, куди він мене запросив. Він це відчув, і ми перестали зустрічатися. Хоч білу панну ми могли оберігати з ним разом. Але не склалося. Та під кабінетом гінеколога у студентській поліклініці я гордо ставала в чергу для жінок, а не для дівчат і згадувала Ґоґу добрим словом.

— Ну ти й даєш! Молодець! Зробила, як схотіла! На зло матері!

— Так, от тільки добре мені від того не стало. З кожним наступним романом я думала: і навіщо мені воно було потрібно? Краще б сиділа сама, читала книжки. У мене їх було багато…

— Кого, книжок чи романів? — питає Олег, а мені хочеться змінити його іронічний тон.

— Але з усіма було погано! Тільки з тобою мені нарешті добре!

Олег у відповідь не каже нічого, але по тому, як він пригортає мене, відчувається, що його схви­лювали мої слова. Ми довго мовчимо, нас трусить пропасниця нашого минулого. Чи могло воно бути спільним? Нарешті Олег заговорив:

— Чому я не звертав увагу на тебе, коли ти сиділа в барі «Львівському» з коктейлем «Янтар»? Чи ти завжди бувала там із якимось хлопцем?

— Та ні, частіше з дівчатами з університету. Але іноді з Вітькою, і таке бувало. Але ж ти запав на прибиральницю Альбіну! І не звертав уваги на дівчат у барі.

— Це правда, що вже брехати?

— І вона ж не для тебе почала так вульгарно фарбуватися, Ґоґа казав, що це почалося раніше, що він не знав, як змусити її припинити бути такою, як усі. Навіть якби не ти зі своїми джинсами Super Rifle, невідомо, чи зберіг би її Ґоґа Циган до зустрічі із судженим? Та й чи був для Альбіни той суджений?

— Але ж ти кажеш, Ґоґа Циган був нічого пацан? — Олег повертається до свого звичного тону.

— Він був такий добрий, такий співчутливий, просто дивовижно, але ж інтелектуальний рівень… От я й зраділа, коли побачила їх разом: Альбіні, яка майже не ходила до школи, не читала книжок, ніколи в театрі не була…

— А ми збиралися з нею піти на балет «Жизель», до речі. І навіть квитки до Театру опери й балету був узяв. На той день, коли в неї мав бути вихідний у барі. Вони довго лежали в одній з моїх чорних книжок.

Звичайно ж, ми з Олегом говорили не лише про Альбіну. Але це загадкове миле створіння таки поєднало нас! На радість своїм дітям я «з речами» перебралася на Лук’янівку до Олега. І ми почали знайомитися з дітьми одне одного.

— А ти шкодуєш, що ми запізно зійшлися! — знову жартує Олег, — Якби це сталося раніше, довелося б знайомитися з батьками, себто, як казала твоя подруга, з матьками!

Власне, з татусями ми також познайомилися, себто з батьком Олега і з моїм, який виплив із небуття незадовго до смерті моєї матері, вірніше її загибелі. Валюлю збила машина, коли вона самовіддано бігла до школи, несла моєму синові, уже старшокласнику, забутий удома бутерброд. Ми відвідали й цвинтарі: Берківці, де лягла моя мати в ногах у діда й бабусі, і Лук’янівське, де влаштувалася на вічний сон матуся Олега. Вона померла від раку горла, бо протягом усього життя дуже багато кричала.

Ми не мали уявлення, де поховали Альбіну, чи збереглася могилка. Ми збиралися пошукати Ґоґу Цигана, себто Георгія Солончака. Але потім вирішили цього не робити. Зрештою, життя й смерть Альбіни — то велика таємниця, якої нам ніколи не розгадати.