Симбалайн

Перший

Чоловік вже кілька днів ходив похмурий і роз­дратований, але вона знала: питати не треба. Прийде час, сам усе розповість. То ж звела контакти з чоловіком до мінімуму, більше займалася тим, куди чоловік не втручався. Поки чоловік не вимовив глухо й тяжко:

— Вітька розбився.

Вони з чоловіком заочно знали співробітників одне одного. З його слів вона знала, що Вітька — класний хлопець, молодший на декілька років, дуже привітний, дуже спокійний, дуже надійний.

— І головне, я мав їхати замість нього… — чоловіка прорвало, він почав говорити швидко, намагаючись вимовити за одиницю часу якомога більше слів, ніби компенсуючи своє недавнє похмуре мовчання, — Вірніше, він поїхав замість мене. Вночі! Він водить дуже охайно!

— Ти казав.

— Так! А тут ці неповнолітні мажори ганяли на татових тачках! Прямо по трасі! Він, схоже, намагався об’їхати їх.

— Але він живий? — обережно спитала вона.

— Живий, але… — чоловік махнув рукою, — Сорок переламів різного ступеня! Спочатку його завезли до якогось райцентру, поки встановили особу. Його мобілка також розторощилась, телефонів видобути не було звідки… — чоловік приречено перераховував усі випробування бідолашного Вітьки.

— А зараз він вже в Києві?

— Так, в травматології. Наші в нього були. А я, гроші я дав, і наступного місяця ще дам, а до лікарні до нього знаю, що треба, і не можу!

— Якщо хочеш, я можу піти з тобою, — запро­понувала вона.

— Та яке там! Прийти з гарною бабою до молодого хлопця, який не відомо, чи ще матиме колись бабу! Він зі своєю саме напередодні посварився! — люто крикнув чоловік, додавши до останньої фрази ненормативне закінчення.

— Якщо ти зміниш думку й вирішиш, що я зможу внести в цю нелегку ситуацію якийсь позитив, ска­жеш, — сказала вона і знову пішла займатися собою.

Напередодні вихідних чоловік сказав, що, оче­видно, якщо їй не буде дуже тяжко, бо видовище не з легких, якщо вона зможе, то він був би радий, якщо вона складе йому компанію.

То ж вони разом поїхали в лікарню до Вітьки. Чоловіча травматологія зустріла слабким запахом сечі та міцним духом хлорки та горілої казенної каші. Але чомусь на перший погляд було не так страшно, як уявлялося. Напевне, вночі сюди справді приходить диявол в усіх своїх проявах у вигляді фатального безсоння та нестерпного болю, який не тамує жодна ін’єкція. Але поки спокійно. Хворі на своїх металевих койках здебільшого сплять або лежать нерухомо з заплющеними очима, ледь погойдуючи гирями витяжки.

Чоловіки менше спілкуються між собою, поду­мала вона. То жінки не закривають рота і якось полегшують душу.

Вітька не спав. Він знайшов сили посміхнутися їм.

— А ти молодець, тримаєшся, — каже чоловік тра­фаретні слова, які, вона відчуває, йому противно так розмовляти, але він ще не може втрапити в не­фальшивий регістр. Треба йти йому на допомогу.

— Дуже рада з вами познайомитись. Чоловік ба­гато розповідав про вас. Ви напевне видряпаєтесь, Вітю. Дозволите присісти біля вас? Але біля вас тільки одна табуретка…

— Візьміть ще мою, в мене нікого нема і не скоро хтось буде, — сказав хтось із койки біля вікна, і той голос видався їй знайомим, але щоб згадати, де вона чула той голос, треба було зосередитись. А поки треба приділяти увагу потрощеному Вітьці.

Чоловік приніс другу табуретку, і вони просиділи у Вітьки мало не дві години, і то було серйозне випробування. Інші хворі прокидалися, стогнали, скрикували, недоладно втручались до їхніх розмов, просили кликати санітарку, яка безкоштовно не йшла, а гроші під подушкою були не в усіх. Вітька з усіх сил намагався показати, що він тримається. Адже, хоча його всі чотири кінцівки переламані в кількох місцях, Бог його таки беріг, бо хребет в нього непошкоджений. Так, в палаті багато людей, і в багатьох ще й травми голів, що найтяжче. Але той, хто лежить біля вікна, запропонував табуретку, з ним вони іноді ведуть вночі якісь дивовижні розмови. А в нього справи ще гірші. В нього цілі руки-ноги, проте проблеми з хребтом. Але скоро того, що лежить між ними, випишуть, то ж вони лежатимуть поряд і їм буде легше спілкуватись.

Медсестра вкотила до палати столика на колі­щатках, сказала, що прийшов час процедур. Вони стали прощатися.

— Дуже хочу потиснути тобі руку, та не знаю, як — сказав чоловік, підводячись. Вітька сказав що в ескімосів є звичай тертися носами, а його ніс на щастя, цілий. Потім Вітька захотів поговорити з нею. Чоловік сказав, що чекатиме в коридорі. Вітька дав їй телефон своєї дівчини, з якою посварився саме перед аварією. Сказав, що довіряє дружині свого друга, що вона зуміє сказати саме те, що треба. А там, як Бог дасть. І, коли вона попрощалася з Вітькою, хворий біля вікна попросив повернути йому табуретку. І той чоловік неймовірно привіт­но посміхнувся їй і задьористо підморгнув, що погано узгоджувалось із контекстом тої страдницької палати.

Наздоганяючи чоловіка в лікарняному коридорі, вона згадала його. От же як все склалося! Колись мені здавалося, що його обличчя ніколи не зітреться з пам’яті. Але ж стерлося, впізнала не відразу. Все сталося саме так, як він казав. Вже багато років я майже не згадую його, а, як згадую, то лише ніжно посміхаюсь. А тоді…

А тоді їй було вісімнадцять років. Вона вчилася на другому курсі й пішла вечорами працювати. Дуже хотіла купити стильне осіннє вбрання: довге пальто, велику яскраву хустку, дзвінкі чобітки на підборах. Мати сказала: облиш роботу, працюватимеш, коли закінчиш університет. І купила їй і довге пальто, і стильну хустку, і чобітки. Не раз повторила: купує це на останні гроші, але чого не зробиш для єдиної дочки. Аби лише доня вчилася, не працювала бозна де, як дівчата з поганих родин. Але за той місяць, поки працювала, єдина дочка встигла познайомитися з ним.

В один день він увірвався в її життя: дорослий чоловік, дотепний, але не вульгарний, що, загалом, є рідкісним поєднанням. Він якось так розмовляв із нею, що вона забувала малий досвід спілкування з протилежною статтю й говорила все, що хотілося сказати. То було дивовижне почуття: йому також було з нею цікавою. А скоро прийшли всі інші дивовижні почуття.

Його неможливо було уявити поряд з нею в студентському товаристві, вона мовчала про нього, хоча дівчата розповідали про своїх хлопців все, що можна й що не можна.. Він був хоча й стрункий, проте лисуватий, виглядав цілком на свої тридцять п’ять. Те, що було між ними, не називалось ніякими словами. В неї був дорослий друг, з яким вона зустрічалась наодинці, от і все. І хай це триває. Так, це одного дня скінчиться. Але їй не хотілося думати про той день. А може, а може… в них складеться по-іншому... Дурні мрії дурманили голову, вона ніколи не додумувала їх до кінця, в неї не було життєвих планів, але була велика доросла таємниця.

Вона жила з матір’ю, бо була киянка й не мала їхати до столиці вчитись в університеті. Якби вона була приїжджа в цьому великому місті, жила в гуртожитку чи на квартирі й пішла б працювати в другу зміну й зустріла його, все було б по-іншому. Але все сталося саме так, і в тому, певне, був свій сенс.

Вона не завжди могла додзвонитися йому в офіс, він часто бував на об’єктах. В квартирі, яку він винаймав, телефон було відключено за несплату. Мобільні телефони тоді ще були лише в дуже заможних людей. То ж він телефонував на її домашній. Мати завжди питала: хто це такий? Чому не ходить в дім? Чому не знайомиться з нею? Ти ще дуже молода, щоб вирішувати сама, з ким тобі зустрічатись! А тим часом її однокурсниці розповідали, що з ними все відбулося вперше в неймовірно юному віці, і їхні матері абсолютно тим не переймалися.

Вони зустрічались в хаті, яку він винаймав разом із кимось іще, вона навіть не знала, з ким саме. Він ніколи не згадував, чи є в нього родина, актуальна чи колишня. Так, він поїхав до столиці зі свого міста, бо не міг там заробити на життя — доля багатьох в дев’яності. Але про це вони також не говорили. Вона бачила його в офісі: там все крутилось навколо нього, здавалося, без нього ніхто не знатиме, що кому робити. Вони ніколи не говорили про поточні справи. Лише про книги, музику, далекі краї. Він багато де бував, а в неї все попереду. А, можливо, вони кудись вирвуться ненадовго разом… І тільки-но ця думка навідувалась до неї, як вона відчувала нестерпний біль, бо якимось дивом напевне знала: цього ніколи не буде. І не тому, що її мати не відпустить. А тому, що цього не буде. А що буде? Що буде далі з ними?

Отже, він жив не сам, і тому вони бачилися не так часто, як хотілося б. Кілька разів він запрошував її в помешкання, куди його бригада підводила якісь новітні комунікації. Але одного разу в одному з таких об’єктів не було ніяких меблів, і хоча вона йому нічого не сказала, він відчув, що мимоволі образив жінку таким хуліганським дискомфортом, і більше не запрошував її на свої об’єкти. А ще одного разу він зробив зусилля й розімкнув палкі обійми в темному парку, щоб натхненний політ не завершився дуже жорсткою посадкою. Невдовзі по тому він бездумно прийняв її запрошення прийти до них, коли мати сказала, що поїде провідати бабусю й повернеться ввечері. Хоча за деякими деталями він, як чоловік дорослий і такий, який добре бачить суть буття, міг здогадатися, з яким натхненням вгризалася в її життя її мати.

— Ти певна, що вона не повернеться з пів­дороги?

— Бабуся й правду хвора, і їхати до неї далеко. Ми кілька разів їздили до неї разом. А тепер вона зібралася сама.

І саме тоді, коли в її домі вони летіли до тих немислимих меж, яких і щасливі коханці не завжди сягають, за дверима кімнати почулися рішучі кроки. А потім почався дикий стукіт: відчини! Чого замкнулась?

Вони з матір’ю жили в комунальній квартирі, то ж вхідні двері замкнути так, щоб неможна було увійти, було неможливо. А під дверима їхньої кімнати мати влаштувала концерт: дует голосу й барабанного бою, на який теж не можна було не реагувати, бо комунальні сусіди дружно зарипіли дверима своїх кімнат, щоб розібратися, що ж відбувається?

Він рішуче відчинив двері кімнати, не одягаючись, не затуляючись.

— Молодий чоловіче, одягніть штани! — заве­рещала мати.

— Ви, здається, все підлаштували саме для того, щоб побачити мужчину без штанів, — спокійно відповів він.

— Я повернуся за п’ять хвилин, щоб вас тут не було! — закричала мати, тікаючи до комунального туалету.

Він швидко одягся й пішов, не глянувши на неї.

А вона лишилася в хаті, і в голові промайнула думка: навіть з вікна не кинешся, третій поверх, тільки переламаєш хребет, до смерті не заб’єшся…

— Порядні мужчини в такій ситуації кажуть, що дівчина не вийде з дому інакше, як дружиною!

А твій втік, як заєць! А ти лишилась зіпсованою на все життя! Кому ти тепер потрібна! Тепер доведеться бігати по абортаріях! А знаєш що таке перший аборт! І він напевне заразив тебе! Як не сифіліс, то трипер вже маєш, щоб ти не сумнівалась! Про це знатимуть всі в твоєму в університеті! Про це завжди повідомляють в деканат! Тебе переведуть на заочний! Будеш вчитися разом з усілякими дурами-учительками, про добру роботу після університету забудь! І про добрий шлюб також забудь! Таких, як ти, тільки мають по туалетах на базарах! Так, щоб билася головою об обісрані стінки, на яких лайном написані непристойні слова! Ось що ти наробила! Я піду в твій деканат! Піду в міліцію! Ти ніколи не будеш нормальною людиною! Я про це подбаю!

Мати виконувала цю ораторію протягом кількох тижнів. Тепер вона згадує ту симфонію з усіма контрапунктами, з усіма Forte Fortissimo, з усіма заїданнями на фразі «кого я народила» зі сміхом і зі співчуттям до мами: боже, як їй хотілося жіночого щастя! І як не моглося його здобути бодай у варіанті таємного роману! Але до такого бачення тоді, в той триклятий день, ще було дуже й дуже далеко. І спокуси високих дахів видавалися чи не єдиним порятунком від нестерпного болю, який не тільки жив у ній, але й огортав її чорною щільною лялечкою. За кілька весен з тої лялечки вилетить барвистий метелик з небувалим розмахом крил. Але попереду ще кілька осеней і кілька зим. А тоді було літо. В неї були канікули, в матері відпустка, і жодна з них так і не зібралася бодай на кілька днів кудись поїхати з гарячого міста. Вони налітали одна на одну від ранку до вечора, бо мешкали разом у великій, проте одній-єдиній кімнаті в комунальній квартирі у центрі міста. Іноді вона безрадісно вешталася містом, але на ніч все одно верталася додому, і мати не давала спати вночі, люто питаючи:

— Не знайшла його? Втік і сліду не лишив? Лишив дівку зіпсутою, а сам пішов шукати нову?

Та найбільшою бідою були не материні літанії, а те, що він таки направду зник і більше не озивався. І саме тому спокуси дахів високих будинків видавалися такими звабливими. У бабусі є сильні сно­дійні. Але от, їхня знайома, яка, овдовівши, вирішила вкоротити собі віку, на третій день про­кинулася, обригана по вуха, після упаковки барбіталу. А коли летиш з високого даху, головне не зачепитись ні за яке дерево. Відразу головою об асфальт, щоб травма вийшла несумісною з цим нестерпним життям.

Вона пам’ятає, як піднялася ліфтом на останній поверх шістнадцятиповерхівки. По невеличкій драбині піднялася до дверцят на технічний по­верх, які були відчинені. Рушила напівтемним при­міщенням з низькою стелею. В кутку під стіною біля маленького круглого віконця було облаштовано чиєсь любовне гніздечко: постіль на дерев’яному настилі, на бетонній стіні кілька картинок з журналів, в головах балон дезодоранту, кошик зелених яблук, і навкруги конденсована аура таємного дикого щастя усім на зло. Їй стало млосно, от-от він підійде й обніме зі спини, і нема нічого страшнішого, ніж гостре знання: цього напевне ніколи не буде. Вона почала шукати вихід на дах, який також не було замкнено. Пішла пласкою поверхнею, підійшла до краю, зупинилась біля благенької металевої огорожі, яку легко було подолати.

Її вразила краса міста внизу. Вона згадала, як осіннього вечора вони з ним стояли біля вікна офісу й дивилися на місто, і він сказав їй, що з висоти не бачиш бруду, бачиш лише красу, навіть якщо внизу її нібито й нема. Той офіс був на останньому поверсі радянської висотки на Либідській, площі, яку не любить ніхто з киян, попри зручне сполучення із середмістям. І ординарні вулиці, будинки й подвір’я з висоти незграбної бетонки виглядали іншими. Тоді він вперше запросив її до себе.

Вона не кинулася з даху шістнадцятиповерхівки. Спочатку все-таки треба знайти його й поговорити. Може, він чекає цього. Знайти його було не так і просто. В офіс вона не додзвонилася. Їй здавалося, що її впізнають і не кличуть його. Вона боялася йти в ту квартиру, яку він наймав. Але серпень кінчався, скоро почнуться заняття, тоді шукати його буде значно важче. То ж вона пересилила себе, пішла туди, на вулицю Дружби Народів. Було страшно почути насмішки тих, з ким він жив, іще страшніше було застати його з жінкою. Але дзвонити в двері потреби не було. Вони були відчинені, в хаті йшов ремонт, їй сказали, що мужики з’їхали. Куди? Ви не перша питаєте. То ж вона зробила ще одне зусилля й пішла в офіс. Її не впізнали, всі працівники нові. Секретарка сказала їй, що він на об’єкті прямо в центрі міста, пояснила, де саме. Там вона й відшукала його. Зупинила його на вулиці, на розі Прорізної й Володимирської. Там і відбулася їхня остання розмова.

Був спекотний день. Він був у розстебнутій сорочці, і бажання пригорнутись до його грудей завдало страшного болю.

— Як твої справи? — спитав він тепло, але дуже стримано.

— В мене затримка, — несподівано сама для себе збрехала вона, так захотілося за будь-яку ціну бути з ним.

— Це неправда, — твердо відповів він, — якщо ти була тільки зі мною, цього не може бути.

— Може, то не від цього, в лікаря я не була… Але була я тільки з тобою! — надривно крикнула вона.

— Я розумію, як тобі тяжко. Мені так само, повір мені. Я сподівався, ми будемо разом, поки в тебе не з’явиться добрий хлопець відповідного віку, до якого б я тебе з радістю відпустив. Але вийшло не так. Може, воно й на краще.

— На краще? Я не сплю ночами, я нічого не можу читати, літери тікають, я не можу їсти, весь час нудить, тому й подумала… я вже двічі піднімалась на дахи висоток, я не придурююсь, це правда! А ти кажеш, на краще!

— Скажи… — він замовк, дивлячись кудись над її головою, а потім заговорив знову… — скажи, а як би ти відреагувала, якби моя мати вистежила мене, як твоя — тебе? Тобі б це сподобалось?

— Не сподобалось! Але то була б дурість твоєї матері, а не твоя!

— В першу чергу то була б ознака того, що моя мати не вважає мене людиною, яку сприймають всерйоз, що я дозволяю так із собою поводитись.

— Я правда не знала, що вона може повернутися! Невже ти не віриш?

— Вірю! Аби не вірив, не прийшов би до тебе в той триклятий день! Я мимоволі згадую і початок, і кінець, і в мене й досі все болить! І наразі я зарікся зустрічатися з маленькими дівчатками!

— Я повнолітня, ти це знаєш! Я працювала у вас!

— Я знаю, скільки тобі років. Мені вдвічі більше.

— Мені байдуже.

— Це я також знаю. Але справа не в тому, скільки тобі років. Справа в тому, що ти ще внутрішньо дитина.

— Я вже майже рік жінка.

— Так, ти мала коханого, але лишилась дитиною. Це важко, стати дорослою!

— Я можу працювати! Я працювала у вас непо­гано! Можу перевестися на заочний!

— Але це не значить бути дорослою! Бути до­рослою — це коли інші визнають тебе такою! Коли мати визнає дочку дорослою людиною, вона ніколи не зробить такого! Навіть якщо їй не подобається що дочка має мужчину.

— Але ж тут я нічого не можу зробити! Ми лаємося з нею цілими днями!

— Це не вихід, а навпаки, тупик. Ти маєш стати дорослою, і тоді твоя мати мимоволі стане іншою! Тоді і я тобі буду не настільки цікавим…

— Я дуже хочу, щоб ми з тобою бачилися. Хоча б зрідка! Нам було так добре! І тобі також!

— І мені також! Але я не можу зустрічатися з дитиною, розумієш! В мене дуже багато проблем у житті, дуже. Я не можу винаймати окреме житло.

Я маю дуже багато працювати. І я не можу брати на себе ще й відповідальність за дівчину-дитину!

— Я нічого не хочу від тебе. Лише знати, що ти в мене є. Як друг…

— У цьому сенсі я завжди буду з тобою. Ти завжди можеш спитати в мене, як бути.

— Але як? Цього разу я шукала тебе тиждень! Порада перестане бути актуальною! Може, даси мені якісь свої координати, я розумію, ти не можеш телефонувати до нас.

— Не треба ніяких координат. Ти просто спитаєш подумки, а я подумки відповім. Дорослі люди іноді так спілкуються одне з одним.

— І ми ніколи не побачимось?

— Можливо, ми колись побачимось. Тобто, ми неодмінно побачимось. Ти будеш в значно кращому стані, аніж я. Я буду для тебе давно пройденим етапом. Ти майже забудеш мене. Тільки проходячи повз ті будинки, які нас мимоволі пов’язали, зга­дуватимеш мене із ніжною посмішкою. А тепер мені треба йти. І я піду без прощального цілунку, так буде краще!

— Але ж в мене лишилися твої книжки! Давай домовимося хоча б раз, щоб я їх тобі повернула!

— Нехай вони лишаться тобі. Прочитай їх! На­певне прочитай! А тепер прощавай. Обернись і по­глянь на той бік вулиці.

На тому боці вулиці неподалік від Золотих Воріт стояла її мати. Якщо для того, щоб стати дорослою, треба вбити її, я так і зроблю! Вона кинулась че­рез дорогу мало не під колесо автомобіля. Мати заверещала. А в її вухах зазвучав його голос, і вона й досі не знає, чи то їй примарилось, чи то він їй гукнув навздогін:

— Нікого не треба вбивати. Хіба що дитину в собі.

В той вечір вони з матір’ю до темряви вешталися вулицями міста й гучно з’ясовували стосунки.

— Стежиш за мною! Як кагебістка!

— А що мені було робити! Ти двічі піднімалась на дахи багатоповерхівок! Я вже думала просити людей на нижніх поверхах виносити на вулицю матраци! Так, я винна, я розбила тобі кохання! Я прийшла попросити в нього вибачення!

— Нікому не потрібне твоє вибачення!

— Боже, що я наробила! Але він до тебе вернеться! Ось побачиш! Я бачила, як він ніжно дивився на тебе! Він навіть боявся торкнутись тебе!

— Тому що бачив тебе! — і вона зрозуміла, чому він, розмовляючи з нею, так поспішав закінчити розмову й дивився не на неї, поверх її голови.

— Ну, хочеш, я піду до бабусі й переночую в неї? Хочеш!

— А до речі, хочу, хочу!

Мати пішла на ніч до бабусі, а вона лишилась сама. Був передостанній день літа. По небу летіли зорі. Вона стояла на балконі, в кімнаті горів нічник, тихо грав магнітофон. Їй було несподівано добре. Вперше від триклятого дня.

Мати повернулася серед ночі.

— Я знала, що він не прийде. Я прийшла заспокоїти тебе. Прийшла, щоб ти не дай боже, не кинулась з балкону.

— Без тебе було так добре, — хотіла сказати вона.

— Мовчи, на все мовчи, — сказав їй він, і в її вухах прохрипів його голос.

— Я лягаю спати, — сказала вона.

— А я думала, ми порозмовляємо, — застогнала мати.

Почалася осінь, стало і легше, і важче. Вона пішла вчитися, мати — на роботу. Університет і відволікав від журби, і посилював її. Навкруги були люди, але нікому вона не могла довірити свою гірку історію. Вона ніби чула реакцію подруг: навіщо тобі той старий, а стала нарешті жінкою, то нормально, більше бувай на вечірках, познайомишся з хлопцем, будеш гуляти, а на маму не звертай уваги! Щоб моя таке утнула! Та я б її вбила!

Легко сказати, вбила б. Вона спробувала поспіл­куватися із їхньою знайомою, подругою матері, яка видавалася значно більш адекватною, яка, хоча й була самотньою, але зустрічалась із чоловіками й іноді приходила до них в гості з різними своїми кавалерами. Але нерозуміння з боку материної подруги виявилася просто фатальним:

— В тебе така чудова матінка! Як ти могла так образити її! Ти ще для того просто мала шмаркачка! А щоб вести богемне життя, то треба спочатку добре похлебтати лиха! Спочатку вийти заміж! Витримати такий шлюб, який був у мене! Потім ще один! Потім досягти на роботі того, чого досягла я! А вже потім можна собі щось таке дозволяти! Не раніше!

То ж єдине, що рятувало, це його мовчазні несподівані поради, які проривалися до неї крізь житейську багнюку. Почути їх було нелегко, бо він говорив до неї або в хвилини її неймовірного відчаю, або в хвилини, коли їй вдавалося заспокоїтися й відсторонитись від усього. На щастя, мати пішла працювати, то ж іноді давала їй спокій. Але мати відчайдушно ненавиділа, коли дочка поринала в недосяжний світ потойбічних пульсацій і завжди намагалася рішуче вирвати її звідтіля.

— Знову згадуєш його? Згадуєш оце все? — мати, яка пишалася своєю вищою освітою на стаціонарі, плюс курси підвищення кваліфікації в Дніпропетровську, плюс курси двох іноземних мов, плюс знання шляхетної латини, робила середнім пальцем непристойні жести, імітуючи ту ганьбу, якою порядні люди ніколи не займаються. А потім різко міняла тон:

— Вибач, вибач мене! Але хіба то я винна? Такі вони всі! Твій батько, правда, був не такий! Його ніяк вигнати не можна було! Все ліз! — мати починала ридати. І дочка за нею також гірко оплакувала вже не своє загублене кохання, а той чарівний стан, у який так важко було увійти, і з якого її щойно так брутально вирвали.

Пройшло багато років, поки вона осмислила той енергетичний казус: матері ставало нестерпно, коли їй бувало особливо добре. Саме тоді мати відчувала космічний біль: вона втрачає дочку назавжди, треба щось робити! Вона й робила: із усіх сил доводила доньку до тяжкої істерики, бо тільки це допомагало матері не вбити себе та її. Хай краще плаче, плаче!.. Одного разу він докричався до неї в її ридання:

— Йди з дому! Підводься і йди з дому! Іди в дощ, в холод, інакше ніколи не змусиш поводитися з собою, як з людиною!

Того року осінь була неймовірно тепла. Але й вона закінчилась. І тут вона знайшла своє довге пальто з минулої осені, покраяне чимось гострим, попалене сірниками. Мати зопалу непоправно по­шкодила ті її речі, бо на тому вбранні лежала його тінь.

— Вибач! Я ідіотка! Ти тепер замерзнеш! Я зараз їду до бабусі, привезу щось для тебе!

Чоботи на підборах вціліли. Вона одягла чоботи, які ще зберігали торішній шик, і стару незграбну куртку.

— Зупинись! Так іти непристойно! І куди, ти, влас­не, йдеш?

Була неділя, трохи по обіді. Іди, не зупиняйся, говорив його голос, тобі ще багато разів так хо­дити!

— Що ж це мамочка твоя знову так розхвилюва­лась! — крикнула їй навздогін комунальна сусідка, коли вона йшла по коридору до дверей.

Вона пішла по вулиці вгору до Сінного ринку. Була неділя, і люди ще стояли з убогим крамом біля сходів, які вели до тильної частини ринку. Раніше вона ніколи не дивилась вбік тих нещасних жінок, які продавали якийсь посуд, старі валізи, а іноді й одяг. А тут зупинилась біля бабусі, яка тримала довге темно-синє, аж чорне пальто.

— Бери, дитино, це на тебе. В дуже доброму стані. Я недорого візьму, — бабуся назвала смішну ціну. Всі вони тут, на сходах до базару пропонували іноді зовсім добрі речі за ціною кілограма м’яса. Пальто за своїм кроєм дуже нагадувало те, порізане. Вона витягла із сумки кілька дрібних папірців. Віддала бабусі, взяла пальто. Переодяглася у під’їзді, вийшла у пальті, яке несподівано чудово сіло на неї, з курткою на руці. Рушила знову до сходів під Сінним, де жалюгідні продавці вже майже розійшлися, лишилася тільки одна, вже інша бабуся. Як вийшло так, що та бабуся запропонувала їй в обмін за ту незграбну, проте теплу куртку гарну барвисту хустку, щоправда із діркою від цигарки, але якщо скласти її ось так, то дірки не буде видно. Коли відбувся той химерний обмін, їй здалося, що вона раптом зуміла увійти в контакт із самою долею.

Вона рушила вгору, а потім вниз, до Павлівського сквера, відчуваючи на собі відразу два незнайомих запахи: від хустки на плечах пахло цигарками, а від пальта чужими парфумами, зовсім не нафталіном. І що за жінка носила те пальто? Про це вона ніколи так і не довідалась. Згодом здала пальто в хімчистку, а потім носила його до кінця університету.

— Розкажи! Розкажи, де ти взяла таке саме пальто? — благала мати.

— Можна й розповісти, але ти краще помовчи! — мовчки казав їй він.

Ще не раз доводилось їй підводитися і йти з дому, коли мати починала несамовито кричати до неї саме тоді, коли вона болісно потребувала мовчання. Одного разу вона пішла з дому застуджена. Сіла в кав’ярні біля сходів до базару. Взяла чай. Дивилась на вулицю, на перші сніжинки. Тримайся, шепотів він. Вона тоді заснула у кутку кав’ярні. Офіціантка розбудила її, принесла їй безкоштовно кип’ятку, яким вона залила вже використаний чайний пакетик. Їй захотілось розповісти тій жінці, що змусило її тікати з дому. Але потім зрозуміла, що не знайде потрібних слів, занадто неординарною була її ситуація.

Від нього не лишилося фотографій, та його об­личчя не блякло в її пам’яті. Були спогади, але не було мрій. А отже, не було майбутнього. Але в неї були його книжки, які були не випадковими, а навпаки, дуже важливими в його житті. І він цим поділився із нею. Даючи їх, він він передав їй якусь важливу частку свого єства.

«По кому подзвін» Гемінґвея вона читала до но­вого року. Легко асоціювала себе з Марією, а його з Робертом Джорданом. Роберт гинув, Марія лишалась, ймовірно, вагітною, зі спогадами про три дні великого кохання. А що в неї? Спогади аж про дев’ять місяців кохання. Дев’ять місяців. Тривалість часу від зачаття до народження людини. Він зачав у ній нову людину, а непотрібної дитини їй не робив. Та нова людина народилась в той триклятий день. Тепер вона в муках росте. Вона має її виростити сама, як Марія роститиме дитину Роберта.

Але вони з ним не були поєднані від Бога, як Роберт і Марія. Хоча також відчули обертання землі, коли кохалися. Власне, тоді він і дав їй цю книжку, якої вона не читала, поки була з ним, бо життя було кращим од будь-яких книжок. І коли вона гірко подумала, що іншого кохання такої сили в неї не буде, бо її мати, мабуть, має рацію, мовляв, священний вогонь вичерпується, то почула його веселий голос: Не вичерпується ніколи! Аби вміти його підтримувати! Більше того, ти ще й не починала розпалювати свій власний священний вогонь!

Далі було «Місто» Підмогильного. Це вже не да­лека нереальна Іспанія, і не війна, якої в їхньому житті не було. Це місто, її місто, знайоме до болю в очах і в потилиці. Вона згадала, як її вразило коли він, який нібито знав усе, раптом, як виявилось, не знав, де Боричів Тік і довго розпитував її, як туди потрапити.

— Я чужий у твоєму місті, — просто відповів він. Здається, тоді він і дав їй «Місто», яке тоді також не читалось. Вона за той рік взагалі нічого не прочитала, у вільні хвилини тільки мріяла, як знову прийде до нього в його зйомну хату на бульварі Дружби Народів.

Романтичний Роберт Джордан, який приїхав з Америки до Іспанії підірвати міст, щоб «вони не пройшли», забувся. А от реалістичний Степан Радченко вабив, як живий. То була перша книжка, яку вона не просто прочитала, а ніби прожила. Дочитала до самогубства Зоськи, і їй знову стало тяжко, і захотілось на високий поверх. І почула його голос: навіщо ти ідентифікуєш себе з нею? Ідентифікуй себе з Ритою! Жінка, яка відбулась, страждатиме, але ніколи не зробить такого!

А ще лишався «Степовий вовк». Загадкова, не­зрозуміла книга. Господи, чому цей дивний чоло­вічок так подобався йому? Який сенс в його незрозумілому житті? Вона не могла ідентифікувати ні його із незбагненним Гарі Галером, ні себе з не менш незбагненною Герміною.

— Що це ти сіла читати? — обурилася мати, — Від цієї книги в нормальних людей тільки болить голова!

— Тут немає ніяких непристойностей, — відповіла вона.

— Краще б вони тут були, — несподівано заявила мати, — Твій батько чомусь забрав з собою цю книжку. Все залишив, а це забрав! А тобі дав її він? Ти чуєш, що я тебе питаю? Чого мовчиш?

Вона одяглася й пішла читати «Степового вовка» в кафе біля підніжжя сходів до базару. В неї знову було тільки на чашку чаю, який швидко холонув. Якби вона зірвалася, пообідавши вдома, можна було кілька годин розбиратися із поневіряннями Гарі Галера, а тут, на порожній шлунок мимоволі весь час піднімаєш очі від книжки. І саме тоді до неї підсів Юра із дебільною фразою: дєвушка, що ви читаєте?

Юра абсолютно щиро вважав, що дівчина сідає читати в кафе з єдиною метою: познайомитися з хлопцем. А книга, яку вона нібито читає, є кодом, де зашифровано, якого хлопця вона хоче привабити. Герман Гессе — то сигнал для хлопця найвищої проби, яким Юра вважав себе. Він відразу замовив гарячі бутерброди, капучіно й по 50 грамів коньяку. Розповів, що працює, як гордо казали в той час, «на фірмі», університет закінчив два роки тому.

Він почав носити квіти й бувати в них вдома. Кланявся мамі й питав, як її здоров’я. Того дня він прийшов до них запросити її пообідати завтра в їхньому домі, щоб мама переконалася: Юра з порядної родини.

— Ти вже з ним в цих стосунках? — гучно за­шепотіла мати їй на вухо, аж стало чутно в усій великій кімнаті.

— Ні, ми ще не в цих стосунках, — відповів Юра, і мама не знала, куди подітися, господи, я знову все псую, краще поїду до бабусі.

— А чого, непогана ідея, — сказав Юра.

— Не треба мамо, я скільки жива, не скористаюся твоєю відсутністю в цій кімнаті для особистого життя.

— Молодець! Ти робиш успіхи! — похвалив її він, і вона мимоволі відчула гордість.

— Що ти мелеш, — гучно зашепотіла мати, — може, Юра не здогадається, яка ти досвідчена!

— У мами з дочкою виникли проблеми, я кра­ще піду. Я подзвоню! — Юра пішов і більше не телефонував. Проте, вона була майже певна: він чекав її дзвоника. Вона майже чула, як Юра каже своїм домашнім: познайомився з непоганою дівкою, але в неї мати — дебілка. Боже, яке щастя, що моїм першим був він, а не Юра, з яким фатально не було про що говорити! Мати довго зітхала: яка я ідіотка! Вбивати таких, як я! Може, він би й не здогадався, що в тебе були мужчини до нього! Я в усьому винна, так, я! Але й ти також винна! Ото треба було тобі казати, мовляв, більше не скористаєшся моєю відсутністю! Це ти в усьому винна! Ти! Ти!

Вона закінчила третій курс, але «Степового вовка» ще не дочитала. Мати радісно повідомила, що тітка на літо запросила їх погостювати в Одесі, поки її чоловік у плаванні. Вона відповіла, що нікуди не поїде з матір’ю, лишиться вдома. Адже в матері в Одесі може трапитися особисте життя, а вона не хоче підглядати за ще не старою матусею. Мати сказала, що йде брати квитки, але дочка твердо відповіла, щоб мати брала лише один квиток. Що хай вона не боїться лишати її тут: в гречку вона не стрибатиме, бо мати привчила її завжди бути напоготові. Адже її мати може ввалитися додому в найнесподіваніший момент.

Мати поїхала до Одеси, і, як і слід того було чекати, повернулася за тиждень до призначеного дня. Міняла зручне місце в купе на бічну верхню полицю в плацкарті, але що поробиш, звичка вламуватися в дім, коли на неї не чекають, була материною сутнісною рисою. Потяг прибув дуже рано, і мати була розчарована, заставши дочку саму, бо вже приготувала гнівну промову, що вона піде в деканат, дарма що літо. Промову було так добре складено, що мати її все одно с пафосом виголосила, але легше не стало, бо дочка вже не плакала, а весь час реготала. Адже поки матері не було, в їхньому домі сталася інша подія, яка в дев’яності приходила чи не до всіх мешканців київського середмістя. Будинок скуповували нові, їм дуже хотілося його скупити, то ж вони були готові запропонувати мешканцям комуналок по окремій квартирі на кожного. На кожного, а не на родину. І вона, яка перша розмовляла з покупцями, твердо поставила умову, що погодиться звільнити кімнату лише за умови, що їм з матір’ю буде забезпечено дві окремі квартири.

Процес розселення їхнього будинку тривав довго, адже треба було забезпечити житлом кілька десятків вередливих людей. Мати боролася, наче тигриця, за подальше проживання разом із дочкою. Погрожувала деканатом, в’язницею, самогубством. Переконувала, що, живучи окремо, дочка скурвиться, зіп’ється, її обкрутить якийсь молодик і викине з квартири, яку забере собі, і щоб тоді ти до мене не йшла!

— Не прийду! Якою клятвою поклястися що не прийду?

— Будь-яку клятву порушиш і прийдеш! Але я тебе не пущу! Не пущу!

— Гаразд, мамо, не пустиш! А ти направду хочеш, щоб в мене все було погано?

— Хочу! Бо треба шанувати матір! Якби не мати, ти б працювала повією на трасі, а не вчилась в університеті!

Мати вдавалася не тільки до пафосних спектаклів, а й до серйозних спокус. Умовила її піти подивитись двокімнатне помешкання в Старому Києві, щоправда не в дореволюційному, а радянському будинку з божевільною панорамою з вікна. За такий краєвид у власному житлі люди продають безсмертну душу.

А їй треба тільки відмовитися від двох однокім­натних, погодитися на цю, але з мамою.

Вона довго стояла біля вікна в тій квартирі й дивилася на стіни й дахи Старого Києва. Краєвид, за який продають душу дияволу. Згадала, як стояла з ним в бетонці на Либідській. Згадала, як стояла на даху багатоповерхівки невдовзі після триклятого дня. Невже їй ніколи не вирватися з зачарованого кола фатальних істерик і малодушних примирень? На той момент вона вже дочитала «Степового вовка». І в якусь із хвилин великого відсторонення збагнула сутність тої химерної книги. Страждань не можна уникнути. Але будь-яке страждання має бути продуктивним. Інакше гра не варта, щоб її грати, інакше життя не варте, щоб його жити. І то вже був не його голос. А її власний.

То ж на третю річницю триклятого дня вона стала власницею свого маленького житла. Вони з матір’ю остаточно роз’їхались. І в кожної з них розпочалася своя історія. Мати разом із іще двома колегами відкрила приватну школу, і ще й досі бере участь в тому проекті. Отже, зрештою, і мамі від моєї «зради» стало краще.

— А в тебе все гаразд, — посміхнувся він, коли вона таки прийшла посидіти на табуретці біля його ліжка вже по тому, як Вітьку забрала додому його дівчина.

— Все чи не все, але я свідома того, як живу, що роблю, кого кохаю.

— Чоловік не влаштує сцену, що дружина після роботи пішла невідомо до кого в лікарню?

— Я б з таким не жила. Хоча до цього чоловіка, якого ти бачив, за якого я вийшла заміж, в мене був досить тривалий і дуже гіркий зв’язок, і так тяжко було, що…

— Що не було, кого звинуватити у своїх бідах?

— Саме так! А розірвати той зв’язок мені допоміг не мій чоловік, а добра робота, яку також шукала довго. І два роки була сама. Але за свободу завжди платять високу ціну.

— Бо вона того варта, — і ці слова з вуст чоловіка, якому загрожувала перспектива до кінця днів бу­ти прикутим до ліжка, задзвеніли, як струна на ультразвукових частотах, і вона не знала, що відповісти.

— Я минулого року був біля вашого будинку, де тепер готель, і не відчував гніву, лише добро, — сказав він, щоб перебити ніякове мовчання.

— Кияни тепер ідеалізують свої тісні помеш­каннями в середмісті, які тоді так ненавиділи! А я хоч і люблю Старий Київ, усвідомлюю: в мене там щастя не було. До речі, я іноді думаю: мені просто допомогла сліпа доля. А, якби інша житейська ситуація? Невже б так і лишилась у світі бездарних бешкетів і неплідних страждань?

— Коли по-справжньому рвешся кудись, сліпа доля прозріває. Аби бути певним, що вибрано вірний напрямок.

— Чому ж доля не посприяла тобі? — гірко спитала вона.

— І мені посприяла. Хоча б тим, що я знову побачив тебе, — він несподівано схопився рукою за металеву поперечину й сів на ліжку, і його голова гойднулася в конусі корсета, і було видно, що той ривок, той прорив вартував йому надзусиль, — Пам’ятаєш епіграф до «Міста»? Як можна бути вільним, коли маєш тіло?.. Але колись я зіграю цю партію краще…