Скарб Вовчої криниці

НАРАДА ТРЬОХ

З сарая долітали приглушені хлоп'ячі голоси. Біля дверей дрімала охорона — руда меланхолійна Найда та її син, молодий і лукавий Галас. Собаки грілись на сонці, ліниво виклацуючись від настирливих мух. Згодом Галасові набридло лежати без діла, він потягнувся, шкрябиув лапою двері і гавкнув.

Двері прочинились, і в щілину виглянуло задерикувате хлопчаче обличчя. Оглянувши метким поглядом високі стоси смолистих соснових колод і підозріло придивившись до буйної зелені кущів, що підступали від самого лісу, хлопчак заспокійливо сказав:

— Нікого немає. Звичайна Галасова провокація.

Він повчально ляснув собаку долонею по лобі і знову зачинив двері.

Галас радісно виснув і знову почав шкрябати лапами по дверях. Двері розчинились навстіж, і сонце потоком залило прохолодну півтемряву сарая. Долі лежало троє хлоп'ят, голови їх були схилені над папером, схожим на топографічну карту.

— Спершу підемо через дослідну ділянку. — Стрижений під машинку крутолобий хлопчик ткнув червоним кінцем двоколірного олівця в карту. — Іти треба обережно, щоб не причепився лісників Генка.

— Генка теж проситься з нами… — нерішуче сказав невеликий, щупленький хлопчик з лагідними синіми очима. — Може, візьмемо, Славко?

— Мені що, — здвигнув плечима Славка. — Як Сергійко…

— Генку? — закричав Сергійко (той, що визирав з сарая). — Отого вітряка? Нізащо в світі! Хіба Генка може зберігати таємницю? Ти, Костику, просто не розумієшся в людях! От нехай хоч Славка скаже: є в Генки сила волі?

— Немає в Генки сили волі, — подумавши, вирішив Славка. — Не візьмемо Генку.

І, ткнувши вже синім кінцем олівця в карту, продовжував:

— За дослідною ділянкою через оцей ярок вийдемо на дорогу і зайдемо до населеного пункту Л.

— Генка говорив, що в Лисичках, у магазині, є батарейки до кишенькових ліхтариків, — сказав Костик.

— Генка? Гм… За неперевіреними даними, у населеному пункті Л. є батарейки. Зайти і перевірити; коли Генка не збрехав, — купити. Далі…

— У Лисичках зайдемо на пошту і напишемо додому листи, — перебив Сергійко.

— Для чого? — здивувався Славка. — Ми ж завтра і повернемось.

— А коли не повернемось? — блискаючи чорними, мов терен, очима заперечив Сергійко. — Ми ж не знаємо, що на нас чекає… Всі пишуть листи, коли вирушають в експедицію.

— Добре, напишемо листи… — Славка зробив на папері якусь позначку. — Напишемо листи… а далі куди — я не знаю…

— А далі так! — Сергійко вихопив олівець і намалював довгу кривулясту лінію. — Бачите? Це дорога до лісорозробок, я їздив туди з батьком машиною. Можна цією дорогою, але так нецікаво. Ми підемо праворуч, старою вирубкою. — Сергійко накреслив кружальця і навколо них щось схоже на овечу вовну. — Тут є стежка, а далі без стежки. Перейдемо болітце… — Він подумав, послинив олівець і намалював блакитну розпливчасту пляму. — Біля безверхого дуба… Тут починається третій квартал… А ось тут, гляньте, — Сергійко червоним олівцем зробив хрестик, — і є Вовча криниця.

— Вовча криниця!.. — мрійно повторив Костик. — Генка говорив, ніби вона йде вглиб аж на півкілометра.

— Не менше кілометра! — авторитетно заявив Сергійко. — Вона йде аж у ці… в самі надра.

— На кілометр нам не вистачить мотузків, — зауважив практичний Славка.

— Ну, може й не на цілий кілометр, але я знаю добре, що вона йде у самісінькі надра. А в надрах — знаєте, що може бути?

— Мінерали? — зачаровано поглянув на нього Костик.

— Ого, ще й які! Я думаю, хлопці, що ми там знайдемо зовсім новий, невідомий людям мінерал. І тоді назвемо його…

— «Сергіїном»! — пирхнув Славка. — Скажемо «гоп», коли перескочимо! Краще подумаєм, що взяти на дорогу. Записуй, Костику: мотузків — метрів… ну, скільки дістанемо, — раз. Кишеньковий ліхтарик — два. Продуктів…

— А знаєте, — схвильовано прошепотів Костик, — може й партизани під час війни там що-небудь переховували?

— А що ти думаєш? — знов загорівся Сергійко. — Напевно переховували!

— Тоді криниця може бути замінованою, — прийшов до висновку Славка.

Хлоп'ята хвилину збентежено мовчали. Потім Сергійко стрепенувся:

— Ну так що? Ми ж не боягузи які-небудь! Усі дослідники рискували своїм життям. Чи, може, ви злякалися?

«Злякалися!» Чи є в світі такий хлопець, який признався б, що він злякався? І Славка, мужньо насупившись, сказав, що боягузами вони з Костиком зроду не були, нехай Сергійко веде їх до тієї Вовчої криниці і на ділі побачить, хто вони такі.

Приятелі твердо домовились: другого дня, вдосвіта, вирушати в експедицію до Вовчої криниці.

— Пароль буде новий, — попередив Сергійко. — Тричі кукурікнете.

ТЕЛЕГРАМА

Надвечір Сергійко все приготував до походу. Він навіть випросив у матері карбованець сімдесят копійок на батарейку.

А ввечері прийшов з роботи батько і ще з порога весело вигукнув:

— Сибіряки наші їдуть! Від Максима з дороги телеграма. Мамо, печи пироги, а ти, Сергійку, готуйся довгождану подружку зустрічати!

Марія Семенівна — Сергійкова мати — радісно заметушилася по хаті, а Сергійко з непорозумінням глянув на батька: яку ж це подружку, та ще й довгождану, йому треба зустрічати?

— Ото дивак! — засміявся батько. — Тамарочку, дочку мого фронтового побратима, — Максима Максимовича з Боготола. Я ж читав тобі недавно листа від нього: дядько Максим їхатиме через нашу станцію Зубри на курорт до Криму і по дорозі заїде до нас — побачитись. Обіцяв і доню свою привезти погостювати; в нашому лісництві. А через місяць, вертаючись додому, забере. Ну, баламуте, — батько весело скуйовдив Сергійкового «їжачка», — подружка-сибірячка до тебе завтра приїде. Що ти на це скажеш?

— Завтра? — приголомшено спитав Сергійко. — Татку, давай її краще післязавтра зустрінемо!..

— Як так — післязавтра? Телеграму дядько Максим дав з Москви, завтра о шостій ранку вони будуть у Зубрах. Лісничий дозволив узяти машину, на світанку і виїдемо за ними.

Доки Сергійко обмірковував своє скрутне становище, батько дістав із столу фотографії і почав їх перебирати.

— Ех, давненько ми не бачилися з тобою, Максиме!..

Сергійко підійшов до батька, заглянув через плече. Цю фронтову, переламану посередині фотокартку Сергійко не раз розглядав і знав, що отой височезний, на півголови вищий од батька вусатий танкіст і є дядько Максим, сибіряк, батьків найкращий друг. Дуже цікаво побачити його справжнього, живого. Тільки… краще б у дядька Максима був син…

— А ось і вона — глянь, уся в Максима вдалася!

Батько покачав Сергійкові іншу фотографію. На ній, уже в цивільному одязі, той самий величезний дядько Максим з білявою повновидою жінкою. А поміж ними — маленьке, худеньке, якесь витрішкувате дівча років трьох.

«Нічого собі «подружка», — тоскно подумав Сергійко. Доведеться тепер няньчитися з нею цілий місяць. Пропала експедиція до Вовчої криниці…»

— Худенька яка, — жалісливо сказала Марія Семенівна, — тільки оченята світяться.

— Тут вона саме після хвороби. Пригадуєш, Максим писав, що тяжко хворіла Тамарочка, насилу виходили.

— Як же вона, бідненька, таку далеку дорогу знесе?

— Так то ж коли було! Вона давно видужала.

— Не кажи! — перебила мати. — Коли бідна дитина так тяжко хворіла, нелегко знову набратися сили. Звісно, Сибір, морози, там хоч хто захворіє. Треба буде її у нас гарненько підправити. Побіжу завтра на село до Писаренків — меду дістану. Ти ж, Сергійку, гляди, розважай дівчинку та, боронь боже, не кривдь її!

— Треба їй, мабуть, ляльку купити, — мало не плачучи, сказав Сергійко. — Я ж не знаю, чим її розважати…

— Для чого ляльку? — здивувався батько. — Їй тепер уже дванадцять років, як і тобі. Рукоділля їй треба, вишивання-нашивання всяке, ото дівчача справа. Мати знає, сама такою була.

— Авжеж, авжеж, ти вже не турбуйся. Знайдемо їй і вишивання, і нашивання, догляну, мов рідну донечку. Нехай поживе з нами хоч трохи тиха дитина, може й нашого паливоду присоромить. Піду дістану новий килимок та постелю в маленькій кімнатці, там їй буде затишно.

Мати пішла до комори, але відразу й повернулась.

— За скринею лежала, — здивовано сказала вона, роздивляючись чималу, туго напаковану торбу.

Сергійко метнувся до торби, але мати вже розв'язала її.

— Аж ось де мій мотуз! — вона витягла з торби змотаний жмутом мотузок. — Сьогодні півдня шукала, довелося в сусідів позичати. Паляниця… сало… яблука… Що це таке? — Марія Семенівна підозріло глянула на сина. — Чи бува не на цілину знов зібрався?

— Ні, — понурився Сергійко. — Не на цілину…

— А куди хотів чимчикувати?

Сергійко мовчав.

— Ну, досить, Маріє, — вступився батько. — Нікуди він не почимчикує — не соромитиме нас перед дорогими гостями. Лягай спати, хлопче, та гляди, — вже суворо додав він, — щоб ми з тобою не посварилися!

ЗУСТРІЧ

Вдосвіта Петро Трохимович, Сергійків батько, вийшов з хати, щоб завести машину.

— Ку-ку-рі-ку-у!.. — залунав раптом десь попід вікнами несподіваний півнячий дует.

Петро Трохимович хмикнув і прислухався до голосів.

«Славка об'їждчиків… другий, здається, Костик — бухгалтерші нашої синок… Ох, ці хлопчаки! Недаремно ж Сергійко торбу наготував!»

І, намагаючись не сміятись, гукнув:

— Маріє, чого це ти курей порозпускала? Гляди — лисиця вхопить! — «Півні», урвавши заливчастий спів, кинулись навтіки.

Через годину, підхопивши в кабіну Сергійка, Петро Трохимович машиною помчав на станцію.

Підходив швидкий — «Москва — Симферополь». Батько, завжди такий спокійний і врівноважений, хвилювався, мов Сергійко на іспитах. Сергійко ж і собі розхвилювався: зараз він побачить дядька Максима! Трохи, правда, псувала настрій згадка про Тамарочку…

— Петре! Куди ж ти побіг?

Батько на ходу обернувся і кинувся обіймати вусатого велетня, в сірому, добре пошитому костюмі.

— Ого-го! — кричав велетень, торсаючи, мов стеблинку, кремезного Петра Трохимовича. — Дай я тебе як слід роздивлюся, танкісте! Одначе добре тебе рознесло на українському салі!

— Максиме! — в захваті ляскав батько свого друга по могутніх грудях і плечах. — Ох, Максиме! І коли ти рости перестанеш? Як тільки тебе твій комбайн витримує?

Вони відсторонились, нашвидку витерли з очей сльози і знов кинулись один одному в обійми.

Сергійко розгублено озирався на всі боки, відгадуючи, де ж вона, ота Тамарочка? Не могла ж оця червонощока, височенька така ж, мабуть, як Сергійко — дівчинка з зеленими насмішкуватими очима бути тендітною, засушеною Тамарочкою, як її по фотографії уявив собі хлопець.

— Так от якого він собі сина виростив! — і в ту ж хвилину, опинившись у залізних руках дядька Максима, Сергійко злетів у повітря. — Підходящий хлопчина!

Зеленоока дівчина, така несхожа на Тамарочку, — все-таки була нею, бо Петро Трохимович міцно її розцілував і підвів до Сергійка:

— Ну, «племя младое, незнакомое», знайомтесь.

— Вона в мене українську мову знає! — похвалився дядько Максим. — З минулого року спеціально для Сергійка вивчила.

— Нічого не спеціально, — знизала плечима Тамарочка. — Просто захотіла — і вивчила. — І, обернувшись до свого батька, засміялася — А я думала — він отакий! — і показала рукою на добрих півметра вище своєї голови.

Сергійко образився. Подумаєш, він не «отакий»! Та вона ж іще зовсім не знає, який бравий і спритний він хлопець!

Коли підійшли до машини, Сергійко недбало взявся рукою за борт і в одну мить хвацько злетів на кузов.

— Сідай у кабіну, — поблажливо сказав він дівчинці. — Там тобі буде зручніше.

Тамарочка не відповіла і, ніскільки не гірше від Сергійка, вискочила на кузов. За ними, закинувши чемодани, забрався туди й дядько Максим.

— Ану, друже, прокоти нас з вітерцем! — гукнув він до Петра Трохимовича і, ставши за кабіною, міцно обхопив дітей за плечі.

Недаремно ж Петро Трохимович найкращий у Зубрах шофер! Він плавно зрушив машину з місця, і вона стрілою понеслася по дорозі до лісництва.

— Ось вона, українська земля! — схвильовано сказав Максим Максимович. — Пройшли по тобі ми з боями, і була ти тоді чорна і обпалена….

Сергійко відчув, як дядько Максим міцніше стиснув йому плече.

А маленька сибірячка мовчки, широко відкритими очима дивилась на яскравожовті лапи розквітлого соняшника, сизозелені баштани, кучеряві гайки та переліски, що барвистим килимом розстелилися обабіч дороги.

НАСКОЧИЛА КОСА НА КАМІНЬ

Через день дядько Максим поїхав до Криму, залишивши дочку гостювати в Сергійковій родині на цілий місяць. Нічого казати — це була «тиха дитина»!..

Вона відразу ж заявила, що ніяка вона не Тамарочка, а просто Тома або ще краще — Томка, як звуть її всі боготольські приятелі.

У себе, в Боготолі, вона звикла вільно ходити куди завгодно, і їй було б дуже приємно, коли б за нею не никав назирці оцей насуплений, мов середа на п'ятницю, хлопчисько.

Ні, не треба було Сергійкові няньчитись з гостею, навпаки — довелося весь час бути на сторожі своєї хлоп'ячої гідності, на яку раз у раз посягала Томка.

Першого ж дня, коли поїхав Максим Максимович, вона зранку зникла. Марія Семенівна дуже переполошилася і почала дорікати Сергійкові: чому, мовляв, не зумів встерегти дівчинку.

Та хіба ж таку встережеш? Сергійко їй ділом сказав, щоб зачекала, доки він підготує вудочки, а тоді поведе її на річку і покаже всі рибні місця. А Томка свиснула на собак і майнула до лісу. Хоч як відкликав собак Сергійко — неохоче вернулася лише Найда, а Галас прикинувся глухим. А за кілька хвилин зникла і Найда…

Це дівчисько відразу ніби приворожило до себе всіх На що вже вірний був кіт Бурлака, і той безсоромно зрадив і переселився до Томчиної кімнати…

Томка повернулася лише на обід — рум'яна, подряпана, з великим оберемком різного гілля. Вона зауважила, що зубрівський ліс зовсім не схожий на їхню тайгу, звідки такому хлопцеві, як Сергійко, зроду б не вибратись. А гілля вона зібрала, щоб засушити для гербарію листя дуба, і оце і це нехай їй зараз скажуть, як зветься це дерево, бо в тайзі таке не росте. Слідом за Томкою вернулися й собаки і винувато прилягли біля порога.

А по обіді, допомігши Марії Семенівні помити посуд і прибрати в хаті, вона знову кудись зникла. І отак майже щодня.

Як не дивно, але Марія Семенівна, що мріяла про приїзд тихої дитини, явно полюбила оцього шибайголову в спідниці і охоче вибачала Томці усі її витівки. Батько ж посміювався, лукаво поглядаючи на Сергійка, але нічого не говорив. Лише одного разу підштовхнув його ліктем і тихенько промовив:

— А що, наскочила коса на камінь?

Може воно і краще було б, коли б це справді було тихе дівча? Нехай би вже Сергійко і поняньчився трохи з нею…

За такими невеселими думками і застали Серпика його друзі — Славка з Костиком.

— Ти що ж, — Славка з викликом засунув руки в кишені, — старих товаришів уже й знати не хочеш?

Маленький Костик тільки зітхнув і докірливо глянув на Сергійка синіми очима.

Сергійко теж було засунув руки в кишені, але відразу ж їх витяг і з гіркотою промовив:

— Ех, хлопці!..

— У мене зіпсувалося триста грамів ковбаси, а в Костика два десятки вареників! — суворо сказав Славка. — Сам говорив: «Коли ми надумали стати дослідниками — нас ніщо не спинить!» — і сам з-за якогось дівчиська зірвав експедицію! Хіба так роблять товариші? Костику, скажи: роблять так товариші?

Костик зніяковів і не знав, що відповісти.

— Ходімо до штабу — поговоримо! — Славка повернувся і попрямував до сарая. Сергійко покірно пішов за ним.

— Ви ж розумієте, хлопці, не можу я її тепер залишити. Дівчина з далекого краю, тут їй все незнайоме, навкруги ліс, — виправдувався Сергійко. — А дядько Максим залишив її на мою відповідальність!..

Не міг же Сергійко признатись, що Томка просто нехтувала його відповідальністю.

— Давайте й її візьмемо з собою! — запропонував Костик.

— Ну ні, — рішуче відкинув Костикову пропозицію Славка. — Це тобі не якась прогулянка, а експедиція, можливо навіть з науковою метою. Доведеться переборювати всякі труднощі, а вона ще хникати почне.

Сергійко подумав, що Томка, чого доброго, швидше їх примусить хникати, аніж захниче сама, але вголос промовив:

— Відкладемо експедицію. Зараз нічого не вийде.

— А у нас так говорять: «Взялся за гуж — не говори, что не дюж!» — раптом почувся біля хлоп'ят задьористий Томчин голос.

Нітрохи не бентежачись, ніби вона вже давно знала всіх трьох, Томка підійшла до них і сіла, відсунувши трохи вбік Костика.

— А про яку експедицію ви говорите? — з цікавістю запитала вона.

СВАРКА

Ні, це дівчисько рішуче зіпсувало Сергійкові життя… Не кажучи вже про зраду собак і кота Бурлаки, — що кіт? — Томка з першої зустрічі нероздільно заволоділа обома його приятелями. Простодушному, довірливому Костикові він уже не дивується, але Славка! Як міг Славка, з його сталевою волею, так безоглядно підкоритися Томці і відразу розкрити їй усі старанно обдумані плани експедиції до Вовчої криниці?!

У Томки миттю загорілися очі, і вона вирішила, що до Вовчої криниці вони підуть обов'язково, бо ж треба бути справжнісінькими тюхтіями, щоб не дослідити таке цікаве місце, одним словом — одразу ж заходилася командувати, ніби її хтось просив про це.

Сергійко ходив похмурий та мовчазний, ніби не помічаючи веселої метушні, яку завжди зчиняла навколо себе ця непосидюща дівчинка.

Зрештою — що йому до того? Але як можна було не обурюватись, коли друзі, прибігаючи до його, Сергійкового, дому, в першу чергу цікавились: «Чи вдома Томка?»

Напередодні походу Галас пробив лапу, і Томка погнала Сергійка в Лисички, до ветлікарні, по ліки. Сергійко понуро поплентався, переконуючи себе, що пішов тільки заради Галаса: «Не може ж собака лишитися без лапи!» Коли Галас одужав, Томка урочисто оголосила: «Назавтра всім бути напоготові!»

І тут Сергійко збунтувався.

Досить! Нехай підкоряються Томці оті легкодухі диваки — Славка з Костиком, нехай зрадники Найда і Галас ходять за нею по п'ятах, нехай Бурлака не Сергійкові, а їй муркоче на ніч свої котячі пісні, нехай навіть мати, не розуміючи Сергійкових ревнощів, упадає біля неї! Сергійко ж нікому не дозволить верховодити собою. І нікуди він не піде. Він так і сказав: «Не піду!»

— Ну й не йди, — недбало відповіла Томка. — Налякав!

— І не піду.

— Обійдемося й без тебе!

— Не обійдетесь, я один туди дорогу знаю!

— Он як! — спалахнула Томка. — Тоді ти нізащо не підеш з нами. Знайдемо без тебе дорогу.

— Хто знайде? Може, ти?

— Може, і я! А ти…ти… просто боягуз!

Костик і Славка намагалися припинити сварку, але супротивники наїжачились і розбіглися в різні боки.

САМ ОДИН

Тепер Сергійко і Томка не розмовляють. Вигляд у обох незалежний, при зустрічах вони «не помічають» одне одного. Томка знову пустилась у свої лісові прогулянки з собаками, а Сергійко навіть почав повторювати англійську мову: людина він ділова і дурницями займатись йому ніколи.

Збентежені Славка та Костик і собі притихли й здебільшого сиділи вдома.

Але самотні Томчині мандри почали непокоїти Марію Семенівну. А одного разу, коли дівчинка, захопивши з собою пляшку води і вузлик з їжею, проблукала в лісі цілісінький день, Марія Семенівна нарешті розгнівалась на свою улюбленицю і рішуче заборонила їй усякі мандри. Собак же, на знак немилості, прив'язали.

Хоч Сергійкові, звісно, байдужісінько, що думає про нього Томка, але образа не дає йому спокою. Невже Томка справді має його за боягуза?

Так він доведе отій зеленоокій зазнайці, хто такий Сергійко і на що він здатний! Завтра ж він сам піде до Вовчої криниці і або загине (і в цьому буде її вина!), або вкриє себе славою! Вона ще жалкуватиме, що так поводилася з ним, схоче помиритись, але Сергійко буде гордим і невблаганним. Нехай знає!

Було ще майже темно, коли Сергійко, ніким не помічений, викрався з дому.

Проходячи повз лісникову садибу, він навіть пошкодував, що не покликав з собою Генку. Правда, Генка не має сили волі і не вміє зберігати таємниць, але Сергійкові було трохи сумно, і він охоче поділився б своєю майбутньою славою хоча б з Генкою. Та Генка ще солодко спав і не міг знати, що слава пройшла повз його віконце.

«Населений пункт Л.», як його поважно називав Славка, чи просто — село Лисички, куди хлоп'ята ходили до школи, Сергійко пройшов разом з чередою: треба збити собак з сліду, на випадок, коли б Томка надумала стежити за ним.

На старій вирубці хлопця застав уже ранок. Коли б Томка почула такий різноголосий пташиний лемент, то… то, звісно, сказала б, що в їхній тайзі пташки щебечуть ще голосніше! А все-таки — шкода, що Томка не бачить оцих жовтогарячих, з чорними підвісочками сережок бересклета або смішного довгоногого зайчати, що злякано метнулося з-за старого дубового пня.

Сергійко зловив маленьку зелену ящірку, і вона покірно лежала в його долоні, поблискуючи чорними оченятами; зірвав величезного, всипаного самоцвітами роси, лісового дзвоника, — цілого дзвона! І заглянув у нього. І відразу весь світ зробився прозоросинім. Ні, треба було б Томці все це побачити!..

Вузька, ледве помітна стежечка зробила два-три повороти і згубилася в густій траві. Куди ж тепер? Ага, онде й болото.

Вони з батьком переходили його взимку. Тоді тут була тверда рівнинка, лише де-не-де пробивалися з-під снігу пучки уперто-зеленої осоки та сухого бадилля.

Сергійко обережно ступив у свіжу, соковиту траву. Високі незабудки залоскотали йому коліна.

Все-таки, може, краще обійти болото? Тільки ж обходити далеко… Е, нічого, він швиденько перебіжить, адже тут не широко. Ну, сміливіше, навпрошки до того пагорка!

Стрибаючи по купинах, які пружно погойдувались під ногами, Сергійко швидко наближався до середини болота. Ох!.. Він раптом провалився по коліна в багно, але відразу ж вихопився і став на купині. Перед пагорком поблискувала досить широка смуга води.

Сергійко задумався. Повернутись?.. Томка, напевно б, не повернулась…

Перекинувши на пагорок торбинку з їжею та мотузками, Сергійко напружився і стрибнув на сусідню купину. Вона м'яко гойднулася, і хлопець, не втримавшись на ногах, шубовснув у воду. Швидко плазуючи на животі, він вибрався на пагорок.

Тепер Сергійко опинився ніби на острови з усіх боків його оточувала зрадлива болотна вода.

Хлопець уже пошкодував, що забився в це болото. Ну, дарма, до протилежного краю болота було недалеко, всього два-три добрих стрибки. Коли б не ця вода…

Треба раніше відпочити, бо вже їсти хочеться, аж душа болить! Сергійко дістав з торбини шматок пирога і з апетитом ум'яв його. В уяві він уже розповідав друзям, як, з небезпекою для життя, плазував болотом, як дістався до невідомого острова, зарослого незабудками, — він назве його «Блакитним», як… ой! А це що?..

Над ніжноблакитним килимом незабудок раптом з'явилася невелика плеската голівка. Хлопець зразу не зрозумів навіть, що це таке. Чорна, блискуча, вона якусь мить була непорушна. Потім, впевнено похитуючись, почала наближатись до Сергійка.

Гадюка!.. Сергійко пронизливо виснув — і стрімголов плюхнувся у воду. Хапаючись руками за гострі, мов бритва, стебла осоки, він не зоглядівся, як опинився на краю болота і щосили дременув у лісову гущавину.

Зупинився аж біля безверхого дуба і тут перевів подих.

— Тьху! Ну її, оту гадюку!..

Звідси вже стежка пряма, і ліс чистий та веселий — аж дзвенить! 1 от, нарешті, Сергійко вийшов на чималеньку галявину. З боку галявини чорніла стара обвалена криниця.

Ось і вона.

У ВОВЧІЙ КРИНИЦІ

За давніх часів, коли ще хазяїном Зубрівського лісу був багатий поміщик, трапилася — розповідають старі люди — подія, після якої стали називати оцю чорну глибочезну яму Вовчою криницею.

Влаштував якось пан облаву на вовків, — тієї весни розвелося в лісі їх видимо-невидимо. Особливо дошкуляв панським табунам та отарам величезний старий, аж сивий вовк.

От розставили ловців, вислідили сивого вовка, і хорти погнали його просто на засаду. А засада була на цій самій галявині, біля криниці — криницю лісник собі викопав. Мав і хижку скласти, та після облави передумав…

Вискочив вовк на галявину, кинувся на одного ловця і збив його з ніг — не встиг той і вистрілити… А пан поруч був… Не вистрілив пан, може, злякався, а може й навмисне одвів рушницю, — розповідають — не любив він ловця за непокірливість та гостре слово. А сивий вовк облишив раптом скривавленого ловця і, мов блискавка, кинувся на пана. Вчепився вовчище панові в горло, і покотились вони поміж хортами по траві…

Прибігли мисливці, та тільки й побачили, як шубовснули пан з вовком у криницю і пішли каменем на дно…

Хто його знає — чи справді було так, чи просто розповідають казку старі люди?.. Криниця та давним-давно пересохла, а вовка у Зубрівському лісі вдень з вогнем не знайдеш.

А все-таки якось моторошно стало Сергійкові. Що не кажи, а з товаришами було б веселіше!..

Ну, та «взялся за гуж — не говори, что не дюж!» Одяг на ньому після несподіваного купання в болоті вже висох, нічого гаяти час. Та й не боїться він!

З старої осики, що росла на краю галявини, звисала напіввідчахнута товста гілляка. Сергійко без особливих труднощів відчахнув її, прив'язав мотузок і поклав гілляку поперек ями. Перевірив ліхтарик, — горить.

Невже таки він боїться? Та ні, просто якось трохи завмирає серце… Шкода, що ніхто не побачить, як він, сам один, покинутий товаришами, гордо і безстрашно спускатиметься у Вовчу криницю! Ну, Томко, тепер ти пересвідчишся, кого назвала боягузом!

Сергійко роззувся, поплював на руки і почав спускатись, його огорнула вогка, прохолодна сутінь. Одначе глибока ця криниця!.. Швидко і мотузок кінчиться, а дна все немає… А що, коли справді глибина її півкілометра, а то й на цілий кілометр, як вигадали вони з Генкою?!.

Мотузок кінчився. Сергійко безпорадно дриґнув ногами і — о радість! — сягнув дна. Він обережно став на ноги.

Внизу було темно. Зверху синів отвір, перетятий кривою осиковою гіллякою. Сергійко засвітив ліхтарик і почав уважно приглядатись до нерівних, вогкуватих стін Вовчої криниці.

Йому здалося, ніби внизу, під ногами, щось блимнуло тьмяним, зеленкуватим світлом. Ні, то тільки примарилось… Зате он, в темному кутку, сяє велика брила чогось надзвичайного, променистого і, напевно, невідомого людям!

Хлопець присвітив ліхтариком і розчаровано зітхнув. Перед ним була просто гнила дерев'яна колода…

Ну нічого, скарби не даються відразу в руки. Треба пильно обслідувати все навколо — не може бути, щоб Вовча криниця не ховала в собі якоїсь таємниці!

Старанно присвічуючи ліхтариком, Сергійко наткнувся на стару іржаву лопату, з поламаним держаком. Може, це якась доісторична лопата?! Ні, здається, звичайнісінька, тільки дуже іржава…

Якесь дивне заглиблення в стіні… Що воно нагадує? Та це ж стріла, справжня, видряпана чимсь гострим стріла! Хто її видряпав? Для чого? Ох…

Сергійко зопалу шугнув у якусь вузьку яму в кутку криниці… На щастя, яма була неглибока, і, звівшись на ноги, хлопець вільно дістав руками її край. Погано лише те, що, падаючи, він упустив ліхтарик, і він кудись одлетів і погас.

Сергійко став шарити в пітьмі руками, намагаючись вилізти. Раптом рука наштовхнулась на якийсь довгастий, холодний предмет, що лежав край ями. Предмет ворухнувся і мало не впав Сергійкові на голову.

«Міна!» майнула страшна догадка, і хлопець, мов обпечений, відсмикнув руку. У нього якось днино ослабли коліна, і він знесилено опустився на землю…

ОН ВОНА ЯКА — ТОМКА!

Коли б не світла пляма над головою, Сергійко був би певен, що вже глуха піч… Цілу вічність сидить він на дні своєї несподіваної пастки!..

… Пішов сам, без товаришів, нікого навіть і на допомогу гукнути. Отак загине тут ні за цапову душу, ніхто й не знатиме, куди подівся. Довів свою хоробрість, нічого сказати!.. Їдкі сльози відчаю і досади печуть Сергійкові очі. Чого б він тільки зараз не дав, аби знов опинитись там, нагорі, де світить гаряче сонце, шелестять дерева… Ой дурень, дурень!..

Удома мати вже непокоїться, куди подівся її шалапут, а шалапут сидить, наче миша в пастці, і не знає, як йому вивернутися з біди…

Хлопці, мабуть, прийшли до Томки, їм і без Сергійка добре. Навіть краще — ніхто не сопе і не заводить суперечок… І Томці, напевно, зовсім-зовсім байдуже, що пропав кудись Сергійко… Що їй!

«Як холодно!.. Та невже ж мені до самої смерті отак доведеться сидіти?»

Сергійко раптом здригнувся і прислухався.

«Гав!.. Гав!! Гав!.. Гав-гав…» І радісне: «Скаву-у-у!»

— Галас? Галас!!

Якась тінь наполовину закривала світлий отвір криниці.

— Сергійку, ти тут? Сергійку!

Томка… Вона знайшла його!

А Томка, потягнувши до себе легкий мотузок, стривожено закричала:

— Сергійку, чуєш? Де ти?

— Я ту-у-ут!.. — глухо донеслося знизу.

— Вилазь сюди! — зраділа дівчинка. — Вилазь, бо Галас на твою торбину зазіхає.

— Я не мо-о-жу… Я замінований…

— Замінований? — охнула Томка. — Звідки ти знаєш?

— Наді мною мі-і-на!.. Вона от-от упаде…

— Так чого ж ти ждеш? Вилазь швидше!

— Тут темно… Я її зачеплю…

— Тоді не ворушись! — злякано прокричала Томка. — Я зараз спущуся до тебе.

— Не спускайся!.. Краще я один загину… — приречено простогнав хлопець.

Але Томка, як звичайно, не послухала і почала швидко спускатись по мотузку вниз.

— Там лежить мій ліхтарик, не наступи на нього, — попередив з ями Сергійко. — Та гляди, не зачепи міну!

— Я вже на нього, здається, наступила, — сказала Томка. — Так і є!.. А чого він не горить?

— Струсни!

Томка струснула ліхтарик, і в темряві спалахнув яскравий електричний промінь. Він освітив спочатку припорошене землею збентежене Сергійкове обличчя, а потім застрибав по краях осоружної пастки. Ось, видно, Томка побачила міну, схилилась і… голосно розсміялася…

— Прощайся, Сергійку, з життям! — І кинула Серпикові звичайну порожню пляшку. — Як тільки ти не догадався?

— Еге, догадаєшся в такій темряві! — пробурмотів спантеличений Сергійко. — Думаєш, ти б догадалася?

— Викинь пляшку і давай руку, — допоможу тобі вилізти.

— А може, це не проста пляшка? Треба її розглянути.

— Простісінька. Викинь, кажу тобі!

Сергійко запхнув пляшку в кишеню і видряпався з ями. За кілька хвилин він з насолодою витягнувся на траві навпроти сонця. Потім дістав з кишені пляшку.

Це була зелена півлітрова пляшка з-під мінеральної води. Всередині білів якийсь папірець.

— Томко! — схвильовано вигукнув Сергійко. — Я ж казав, що це не проста пляшка: тут лежить якась записка!

— Ти завжди щось вигадаєш, — засміялася Томка і побігла за Галасом на край галявини. — Дивись, Галас твій обід кінчає…

Сергійко, хвилюючись, витрусив з пляшки папірець і розгорнув його. Там було написано:

Сергійко згорнув записку і заховав у кишеню. Потім підійшов до криниці і вкинув туди порожню пляшку.

— Як ти гадаєш, нагорить нам дома за те, що ми зникли чи ні? — лукаво, наче нічого не помітивши, запитала Томка.

— Ой-ой-ой! — спохватився Сергійко. — Ще й як нагорить!

Вони похапцем змотали мотузок, взялися за руки і побігли додому. Дорога була далека, їсти хотілось страшенно: негідник Галас украв з торбини всю їжу. Але все ж було чогось надзвичайно весело!

— Все-таки… Як ти знайшла Вовчу криницю? — не витримав Сергійко.

— У мене була ваша карта! — призналася Томка. — Я довго шукала дорогу. Пам'ятаєш, я цілий день пробула в лісі, тоді ще на мене розсердилась Марія Семенівна… Саме тоді я й знайшла її. А сьогодні ранком помітила, що ти зник, і догадалась, куди ти пішов. І добре, що догадалась, бо ти б там і досі сидів «замінований».

Сергійко густо почервонів, глянув на Томку, і обоє голосно зареготали.

СПОГАДИ ПЕТРА ТРОХИМОВИЧА

Вечірній вітерець вщерть напоєний терпкими пахощами лісу. А ліс, мовчазний і таємничий, тепло дихає, обхопивши суцільною стіною невелике Зубрівське лісництво…

Завтра вранці Томка їде.

А зараз — незвичайно тиха, сидить вона поруч з хлоп'ятами на широкій дубовій колоді і очей не зводить з Петра Трохимовича. А він, втупивши погляд у темну, зубчасту стіну лісу, ніби бачачи там щось йому одному зрозуміле, тихо розповідає:

— Нерівним і тяжким був тоді бій. Загинув командир танка — лейтенант Мухтаров, загинув радист, і важко поранило в голову баштового стрільця — твого, Тамаро, батька. А танк наш горів…

У напруженій тиші поривчасто зітхнув Сергійко.

— Здавалось, загибель була неминучою… Тоді Максим заскреготів зубами від болю та люті і каже до мене: «Вибирайся, Петре, повзи, може хоч ти зостанешся живим… А мені ти вже однаково не допоможеш…»

Не знаю… Може й були такі падлюки, що, рятуючи свою шкуру, кидали товариша на загибель… Напевне, були, але я таких, правду кажучи, не бачив.

Виволік я Максима з танка, — і досі дивуюсь, як тоді нас не підстрелили фашисти, — взяв його собі на спину і поповз. Не легка справа — тягти на собі такого богатиря! — посміхнувся Петро Трохимович. — Упаду з ним у воронку від снаряда, відпочину трохи і далі повзу, до іншої воронки. Коли ж біда трапилась: поранило мене… Прийшов до пам'яті — ніч; стрілянина кудись убік відійшла, а мене тягне на собі Максим.

«Чи ти збожеволів? — кажу до нього. — Покинь мене, ти ж сам кров'ю спливаєш!» — «Мовчи… — стогне він. — Мовчи, а то…» і падає непритомний у землю лицем.

А далі пішло так: Максим знепритомніє — я його тягну, я упаду — Максим мене підтягує. Доповзли; підібрали нас санітари.

Отак і врятувала нас дружба наша!..

У зелених Томчиних очах тремтить гаряча сльозинка. Сергійко заглядає Томці в обличчя і тихенько стискає її подряпану, в сосновій смолі долоню…

«Я Ж ТАМ БАЧИВ СТРІЛУ!»

Семафор відкрито. На пероні зчиняється метушня. Марія Семенівна востаннє силкується щільніше закрити, туго напакований Томчин чемодан, — недаремно ж вона вчора цілий день пекла-смажила! — а він ніяк не закривається. Хлоп'ята схвильовано обступають подругу. Петро Трохимович перевіряє, чи на місці Томчин квиток. Поїзд наближається.

— Томко! — несподівано скрикує Сергійко. — Томко, а стріла?!

— Яка стріла? — дивується дівчинка.

— У Вовчій криниці! Я ж там бачив видряпану в стіні стрілу! І лопату…

— Чого ж ти мені тоді нічого не сказав? — хвилюється Томка.

— Я тоді як упав у ту прокляту яму, то про все й забув… та ще пляшка твоя…

— Стріла й лопата? — вражено перепитує Костик.

— Там щось закопано! — впевнено говорить Славка.

— Ой хлопці!.. Як шкода, що я вже їду… Ну, як же бути?

— А ми туди спустимось, — заспокоюють Томку друзі. — Ми тепер уже все як слід обдивимось.

— З криниці не виліземо, доки не знайдемо! — запевняє Сергійко.

— І напишемо тобі в Боготол, — додає Костик і соромливо посміхається. — Добре?

Поїзд зупиняється. З вагона вискакує засмаглий, чорний, мов негр, дядько Максим. Усі кидаються до нього.

Поїзд у Зубрах стоїть усього три хвилини. Не встигли як слід поздоровкатись, не встигли попрощатись, — мало не забули Томчиного чемодана, — як поїзд рушив з місця і почав набирати швидкість.

З розчиненого у вагоні вікна висувається Томчина рука з білою хусточкою, і вже ледь чутно доноситься її голос:

— Обов'язково, чуєте? Обов'язково розвідайте таємницю Вовчої криниці!

— О-бо-в'яз-ко-во!!! — дружно гукають хлоп'ята і, спинившись в кінці перону, трошки сумно дивляться вслід…