Скарб Вовчої криниці

ПОРАНЕНИЙ ЛЬОТЧИК

Залишмо ж тепер на деякий час наших друзів — Сергійка з Томкою — стежити за двома підозрілими людьми, начальника табору з Петром Трохимовичем поспішати до районного центра; загін — розшукувати в лісі Сергійка, і оглянімось назад, аж у провесінь 1943 року.

… Над Лисичками загорівся в повітрі підбитий радянський літак і, охоплений полум'ям, упав за селом, в Зубрівському лісі.

Через два дні хазяйка крайньої від лісу хати, старенька Ткаченчиха, знайшла під своєю повіткою непритомну людину в обгорілому комбінезоні. Це був льотчик з підбитого літака — Роман Мороз.

Йому пощастило: німці в Лисичках бували тільки наїздами, вони побоювались надто близького сусідства з лісом. Ткаченчиха ж жила в хаті сама. Вона забрала до себе молодого льотчика і почала його доглядати. Жодна жива душа на селі не знала, що в комірчині у старої хтось переховується.

Вона була йому мов мати. Матір'ю і звав її Роман, бо рідних своїх не пам'ятав: змалку лишився сиротою і зріс у дитячому будинку. І старенька щиро, як сина, полюбила лагідного, терплячого юнака. Роман швидко одужував.

Та одного разу Ткаченчиха повернулась з села дуже занепокоєна.

— Чогось наш поліцай Головня біля подвір'я крутиться… Чи не пронюхав чого? Не доведи господи в лапи до того фашистського собаки потрапити!

— Мабуть, мамо, пора вже мені до своїх пробиратися, — стривожився й Роман. — Виведіть мене, вночі в ліс, я й піду собі. Рани мої уже майже зовсім загоїлись.

— Краще, сину, ось як зробимо: завтра вдосвіта піду я сама до лісу, ніби по хмиз. Хто мене, стару, запідозрить? А я, може, потрібних людей розшукаю.

— Партизанів? — зрадів Роман. — Ви щось довідались про партизанів?

— Дещо довідалась, а про дещо догадалася… Шукатиму!

Вдосвіта Ткаченчиха замкнула Романа в хаті і пошкандибала до лісу. Цілий день він нетерпляче чекав її повернення. Вже надвечір почув обережне брязкання замка на дверях.

Хтось увійшов в сіни, рвучко відчинив двері Романової комірчини і…

Перед Романом опинився високий, червонопикий чоловік з круглою, як гарбуз, бритою головою.

Льотчик схопився за зброю. «Гість» сахнувся вбік, і Роман кинувся до розчинених дверей. На ґанку його збили з ніг два дужі поліцаї, обеззброїли і зв'язали.

— Не ждав? — злорадно хихикнув червонопикий. — Від Головні, голубчику, не сховаєшся!

Роман мовчки, опустивши голову, йшов поміж поліцаями. Він розумів, що загинув, і єдине, що міг тепер зробити, — це гідно, як личить радянській людині, зустріли смерть.

А потім — ніч, — страшна, як маріння божевільного… Тієї ночі вдруге осиротів Роман: на його очах Головня до смерті забив стару Ткаченчнху…

— Хто ти такий? — люто сичав поліцай, тичучи дулом револьвера в скривавлене обличчя полоненого. — Говори, хто ти такий?

А Роман, зціпивши зуби, з ненавистю дивився на червону, волохату руку з чорною, схожою на жука бородавкою — цю огидну бородавку він запам'ятав на все життя! — і мовчав.

На ранок прийшло визволення: рятівною бурею налетіли на село партизани. Недаремно загинула старенька Ткаченчиха, названа мати Романова.

Головня встиг заховатися. Через дикий час він зник із села. Люди гомоніли, що ненависний фашистський посіпака загинув від партизанської руки. «Собаці — собача й смерть!»

Та Головня не загинув…

ЩУРИ ВТІКАЮТЬ З РОЗБИТОГО КОРАБЛЯ

Війна застала Головню в Зубрах, на скромній посаді колійного обхідника. І як же раптово змінилася ця, здавалося б, тиха і скромна людина, коли страшна, кривава хвиля фашистської окупації ринула на Україну! Головня роздумував недовго: пішов на службу до окупантів і опинився поліцаєм у селі Лисичках.

Фашистам припав до смаку цей улесливий і спритний наймит. А новоспечений поліцай, бажаючи вислужитись, ретельно взявся виловлювати і катувати радянських патріотів. О, він повністю одвів тоді свою чорну душу! Він пригадав радянським людям і своє розкуркулення під час колективізації, і довгі роки ненависної для нього праці простого робітника, коли довелося ховати за догідливою посмішкою гострий оскал своїх вовчих зубів…

Багато чесних людей поклали голови від його розбійницьких рук.

І серед них — один…

У перші дні окупації потрапив поліцаєві в тенета літній, сивоголовий чоловік з блідим, худорлявим обличчям і задумливим, але твердим поглядом. Затриманий не зрікався свого наміру перейти лінію фронту, бо, мовляв, він — звичайний собі службовець, людина цілком цивільна і прагне пробратись у глибокий тил, якнайдалі від війни і небезпеки.

У нього відібрали документи на ім'я інженера Коваля і жовтий шкіряний зовсім порожній портфель з іменною табличкою. До цього ще можна додати хіба те, що інженер Коваль був людиною слабкого здоров'я, бо не витримав допиту, вчиненого над ним не в міру старанним поліцаєм.

Це не дуже збентежило Головню: велике лихо — на одного покійника стало більше! Завбачливо притаївши від своїх хазяїн затримку і «наглу» смерть інженера Коваля, він знищив його документи, а портфель, зірвавши іменну табличку, залишив собі: річ нова, згодиться.

З часом він зовсім забув про цей випадок, та й не до таких «дрібниць» було: для зухвалого і хитрого негідника вже не лишалось сумніву, що піратський корабель загарбників, розбитий і пошарпаний, з ганьбою йде на дно. Отже, гра програна, — настав час рятувати власну шкуру від неминучої розплати.

І тоді Головня зник.

ЛЮДИНА З ТЕМРЯВИ

Минуло понад десять років.

На Захара Івановича Кругляка, сторожа одного приволзького радгоспу, ніколи не скаржилися: з начальством запобігливий і працює сумлінно. Тому директор радгоспу не дуже охоче відпустив Кругляка з роботи, коли той зненацька подав заяву про звільнення.

Причиною ж такого несподіваного вчинку був довгов'язий, з невиразним, як стерта копійка, обличчям чоловік, що так нагло виринув з темряви однієї весняної ночі.

Нежданою примарою він виник перед сторожем і привітався:

— Як поживаєте, громадянине Головня?

З несподіванки сторож похитнувся і привалився спиною до воріт.

— Давайте відійдемо далі, — владно наказав невідомий. — Тут нас можуть помітити.

— Чого вам треба? — з острахом запитав сторож, мимоволі скоряючись і йдучи за довгов'язим.

— Зараз довідаєтесь, громадянине Головня… чи то, пробачте, «товаришу Кругляк». Одначе вміло ви замаскувались, насилу натрапили на ваш слід!

— Чого вам треба? — тремтячи від злості, повторив Головня. — І хто ви такий?

— Хто я такий — це вас не стосується. А чого мені треба скажу. Мені потрібний портфель інженера Коваля.

— Портфель інженера Коваля? — з непорозумінням лупнув очима Головня. — Який портфель?

— Жовтий шкіряний портфель з іменною пластинкою у лівому верхньому ріжку, — нагадав нічний гість. — А в ньому — сувій паперів. Самого Коваля ви, коли не помиляюсь, власною рукою відправили на той світ. Не помиляюсь? А портфель узяли собі. Теж не помиляюсь?

Головня помітно здригнувся і не відказав ні слова.

— Я хочу тільки можливого: покійника вам не воскресити, та й навряд чи було б це корисно для нас, а от портфель з усім, що в ньому було, ви повинні віддати або принаймні вказати, де він.

— Того портфеля у мене давно немає, — після довгої мовчанки відказав Головня. — Його захопили партизани під час одного нальоту на Лисички.

— А папери? Вони їх теж захопили?

— Ніяких паперів інженера Коваля там не було. Портфель дістався мені порожнім.

— Порожнім?!

— Порожнісіньким! Я навіть здивувався, що той дивак так цупко за нього тримається, мов за велику цінність.

— Гм… дивно! — спантеличено пробурмотів довгов'язий. — А втім… а втім, очевидно, нічого дивного. Не такою людиною був Коваль, щоб тримати при собі і берегти безцінну річ. Отже, порожній був портфель чи ні — це справи не міняє: вам доведеться його розшукати.

— Де? Як? Його вже давно, мабуть, і в згадці немає!

— Тим гірше для вас. Знайдете портфель, і вам дадуть спокій, більше того — щедру винагороду! Не знайдете — не прогнівайтесь: доведеться повідомити куди слід про ваше справжнє ім'я і, так би мовити, «професію». Як бачите, вам вигідніше поїхати в Лисички, знайти когось із колишніх партизанів — а людей і місцевість ви добре знаєте — і довідатись про долю портфеля.

Колишнього поліцая охопив тваринний жах. Він витер рукавом холодний піт з лоба.

— Я не можу повернутись туди… Мене живцем з'їдять, коли впізнають!

— Деяка небезпека, звичайно, є. Мені також доведеться поїхати туди разом з вами, отже, рискуватимемо вдвох. Але дуже хвилюватися не варт: навряд чи хтось упізнає вас із цією пишною шевелюрою й бородою! Ви ж тоді, здається, брили голову й обличчя? Та й часу вже багато минуло.

— А як упізнають?

— Відмовившись, ви рискуєте значно більшим, як ви цього не розумієте? Ну, досить балачок: завтра ви подасте заяву про звільнення з роботи. Документи — характеристику і все таке інше — оформляйте як слід, — здадуться. Я надіюсь, питання з'ясоване?

І нічний привид щез у пітьмі.

ПОДАРУНОК

Демобілізувавшись, льотчик Роман Петрович Мороз закінчив університет і приїхав учителювати в село Лисички, таке пам'ятне йому з часів війни.

З глибоким хвилюванням вклонився Роман Петрович скромній могилі старої Ткаченчихи, другої матері своєї. І з того часу його маленька донька стала щодня приносити свіжі квіти на могилу людини, що своєю лютою смертю врятувала життя її батькові.

Минав час, гоїлися страшні рани, заподіяні Вітчизні війною. В Лисичках заново відбудували двоповерхову. середню школу, в Зубрівському лісі відкрився піонерський табір. Роман Петрович охоче прийняв запрошення поїхати на літо працювати до табору.

— Ні пуху, ні пера! — побажав директор школи, Семен Тарасович, гомінкий, добродушний старик, коли Роман Петрович перед від'їздом до табору зайшов до нього попрощатись. — Люблю піонерію. Хороша це робота! І сам з радістю взявся б за неї, якби скинути десяток-другий років… Але ж, товаришу начальник, я бачу непорядок! Де ж ваш портфель?

— Зроду не носив, — сконфужено признався Роман Петрович. — Не звик. — Він поплескав рукою по своїй вірній, уже досить пошарпаній польовій сумці. — Ось з цим і обійдуся. Побували ми з нею в бувальцях.

— Ну що ви, так не годиться! — жартівливо обурився Семен Тарасович. — Який же з вас начальник без портфеля? Несолідно! Ось стривайте, я вже вам, заради такого випадку, свій позичу.

Він вийшов у сусідню кімнату, і незабаром виніс звідти жовтий шкіряний портфель.

— Звідки у вас така розкіш? — здивувався Роман Петрович.

— Дістався він мені давно, ще як у партизанському загоні був. Та я до свого старого так звик, що шкода й розлучатись, — видно до пенсії разом дослужимо. А цей портфель наші партизани забрали з хати одного тутешнього поліцая — Головні…

— Головні?!.

— Еге, та я й забув, що ви також «хрещеник» цього іуди! Ну, тоді доведеться вам його зовсім подарувати, — він ваш по праву. Беріть, беріть, не відмовляйтесь, нехай він вам буде на згадку про те, як наш загін колись визволив вас.

Роман Петрович подякував і прийняв несподіваний подарунок. Холодна, туга шкіра якось тривожно скрипнула в його руках, навіяла смуток…

Хто його господар? Де він? Чи лишився живим, побувавши в лапах проклятого виродка?

Так начальник Зубрівського піонерського табору неждано-негадано став власником портфеля інженера Коваля.

Але, як ми вже знаємо, ненадовго: його украли в лісі, тоді коли Роман Петрович повертався до табору з відрядження.

МАНЕВРИ

— Цей?

— Цей самісінький! — з готовністю підтвердив Головня. — Ось на ріжку і слід від таблички залишився.

Довгов'язий нетерпляче витрусив вміст портфеля на траву і став уважно його оглядати. Оглянувши зовні, вій вивернув портфель і задоволено мугикнув:

— Здається, знайшов! — І швидко підпоров гострим кінцем ножа підкладку. Головня витяг шию і заглянув через плече. На шершавій внутрішній стороні шкіри портфеля він побачив напис:

— Що воно таке? — здивовано спитав Головня.

— Це? Ого, це невидане багатство! Мільйони! Для того треба тільки спуститись в цю симпатичну криницю і добути дещо приховано там.

— Золото?!.

— Ха, що — золото? Дорожче від золота! Креслення одного надзвичайного винаходу! За цією штучкою ще перед війною полювала одна іноземна розвідка… Он яка птиця побувала у ваших руках, недогадливий поліцаю, а ви й не знали! А тепер, — довгов'язий радісно вишкірив рідкі зуби, — тепер досить з мене поневірятись у них на побігеньках! Тепер уже я диктуватиму свої умови!

— А я? — закипаючи злістю, просичав Головня. — А про мене ти, здається, забув?

Довгов'язий схаменувся.

— Ну, і ви, звичайно. Заплатять обом. Так де ж вона, ця Вовча криниця?

— Не пам'ятаю… — Головня висмикнув з кишені кисет з тютюном і рвонув з журналу, що валявся під ногами, пару аркушів. — Немає тут такої.

— Раджу пригадати! Куритимете потім.

Головня сердито сплюнув, запхнув пом'яті аркуші з журналу разом з кисетом до кишені і підвівся.

— Ходімо.

— О, це вже інша розмова. Хвилиночку зачекайте, треба знищити сліди.

Довгов'язий швидко зібрав розкидані по траві папери і речі з портфеля і закопав їх у землю.

Можна собі уявити, що відчули негідники, побачивши на місці Вовчої криниці новозбудований піонерський табір! Одразу полетіли шкереберть усі їхні надії.

А втім, може, й не всі? Адже Вовча криниця, хоча й опинилася за огорожею, існувала! Треба було знайти доступ до неї.

— Ви влаштуєтесь до табору сторожем, — наказав довгов'язий.

— Але ж там, напевно, є сторож! — заперечив Головня.

— Усунемо.

І от, того ж таки вечора «несподівано» запалала в селі Яблунівці хата старенького Карпа Даниловича, сторожа з піонертабору, і для «діда Захара» відкрилась можливість влаштуватись на його місце.

Звісно, це було небезпечно — його могли впізнати, хоч довгов'язий казав правду: кудлата борода і кучма скуйовдженого волосся на голові зробили Головню зовсім невпізнанним. Та й не такому стріляному пройдисвітові відступати перед небезпекою, особливо коли за кожним його кроком невідступно і погрозливо стежив наполегливий напарник.

Спочатку все йшло, як по маслу: ночами «дід Захар» сторожував, а довгов'язий посилено витягав і виносив у ліс різний мотлох, яким завалили криницю будівники. Робота вже наближалася до кінця, як раптом Сергійко з товаришами мало не зіпсували всієї справи. Далі Головня відчув, що його в чомусь запідозрив начальник табору. Коли б знаття, що цей приїжджий учитель з Лисичанської школи і є той самий льотчик, якого колись бив смертним боєм поліцай, — ніякі сили на світі не примусили б його прийти у табір! Та всіх не впізнаєш, — хіба мало таких пройшло через закривавлені руки бандита?

Відчувши небезпеку, Головня поспішив скінчити швидше справу і втекти з табору.