Скарб Вовчої криниці

ТАМ ХТОСЬ Є!

Безшумними тінями прослизнули хлоп'ята в куток двору, де вже цілий рік чекала на них нерозгадана і мовчазна Вовча криниця.

Сергійко відшукав під огорожею заздалегідь приховані там лопату, мотузки і ліхтарик.

— Стійте тут! — прошепотів він. — Костику, не сопи так голосно. Прислухайтесь, щоб ніхто не надійшов, а я тим часом спробую відірвати дошку. Я дивився вдень, — там одна зовсім слабко тримається.

Сергійко проліз за дровник. Хоча на небі яскраво горів повний місяць, тут було темнувато.

Він впевнено намацав дощатий настил над криницею: другу від краю, найширшу, дошку треба відірвати… Але що ж це?..

Дошка вже відірвана і відкинута вбік. Дивно, хто б це міг зробити? Сергійко присвітив ліхтариком, і рука його з несподіванки здригнулась: до сусідньої дошки було прив'язано і спущено вниз грубий мотузок…

Сергійко прислухався. Повна тиша. Тоді він взявся за мотузок і потягнув до себе. Зненацька хтось з силою рвонув мотузок вниз.

Хлопець стрімголов кинувся геть.

— Тікаймо! — кинув він на ходу, і всі троє, мов підхоплене вихором листя, миттю опинилися в протилежному кінці двору.

— Хлопці, у Вовчій криниці хтось сидить! — віддихавшись, сказав Сергійко.

— А ти не вигадуєш? — недовірливо запитав Славка.

— Та де — «вигадуєш»! Мотузок до дошки прив'язано і спущено в криницю! Я тільки-но взявся за нього, а знизу як сіпне!.. Там хтось є! Але хто? Для чого?

— Може, Роман Петрович комусь з робітників наказав чистити криницю? — припустив Костик.

— Уночі? Ні, хлопці, як хочете, але тут щось неспроста! Треба дізнатися, в чому річ. Ходімо знову туди!

— Он дід Захар іде, давайте його покличемо, — запропонував Славка. — У нього ж і берданка є.

Хлоп'ята метнулись до сторожа.

— Діду Захаре, діду Захаре, ходімте з нами, злочинця треба затримати!..

— Якого злочинця? — сполошився дід Захар і підтюпцем побіг до комори.

— Та ні, не туди, — перехопив старого Сергійко. — У Вовчій криниці хтось сидить. © http://kompas.co.ua

— В якій-такій Вовчій криниці? — не міг второпати сторож. — Що ви верзете?

— Ну, ходімо ж швидше з нами! — гарячкував Сергійко, притупцюючи на місці від нетерплячки. — Це гей у тому кутку, за дровником, є така забита криниця…

— За дровником? А чого ви, голуб'ята мої, вночі поза дровниками вештаєтесь? Хто вам дозволив?

— Ой, ну ніхто не дозволяв, нехай нас за це покарають, але зараз не можна гаяти часу! Костику, біжи швидше ще й до Романа Петровича, розбуди його.

— Стривай! — схопив Костика за плече сторож. — Мало начальникові вдень з вами клопоту, то ще й уночі будете його турбувати? Я сам подивлюся, що там таке, ось тільки берданку заряджу. Ну й біда з таким народом!..

Але дошка на Вовчій криниці спокійно лежала на своєму місці, мотузок зник, і взагалі жодних ознак, що туди хтось спускався, не було.

— Ну, де ж він, ваш «злочинець»? — розсердився дід Захар. — Приверзлося спросоння казна-що, і морочите мені голову. Ідіть негайно спати, бо коли вже я розбуджу Романа Петровича, то вам не поздоровиться.

Вкрай спантеличені хлоп'ята ні з чим повернулися до спальні і нишком повкладалися в ліжка. Та ніхто з них так і не заснув до ранку…

НЕДОКУРОК

Роман Петрович встає разом з сонцем. О пів на шосту ранку, чисто виголений, з мокрою чуприною, бадьорий і свіжий, він виходить із своєї кімнатки і рушає в обхід по табору.

В цю пору ліс особливо гостро пахне травою і грибами, а сонячні плями на вогкому листі тремтять і ворушаться, мов невидані золотаві метелики.

Біля кухні в чистому білому халаті завзято гострить об камінь довгий розбійницький ніж куховарка — добродушна огрядна Олена Дмитрівна, а дід Захар рубає дрова. Ось вискочив на ґанок, без сорочки, з рушником через засмагле плече, вожатий Віктор і мчить щодуху до річки купатися.

Їздовий Семен запрягає біля стайні Гнідого — обважнілого старого коня, а Оникій Степанович, заклопотано зітхаючи, перелічує на візку стос порожніх мішків. Недолічивши до кінця, збивається, спльовує і починає лічити з початку.

Ще не згорнув білих зірочок пахучий тютюн, а вже сліпучими барвами заграли проти сонця смуги соковитих портулаків понад чисто прометеними доріжками. Дід Захар — дбайливий старий, ще звечора скрізь замітає!

Роман Петрович виходить на лінійку. Вогнистим маком квітне п'ятикутна зірка на вершку високої щогли. За годину на лінійці рівним прямокутником вишикуються «веселі та дружні», червоною блискавкою злине по щоглі вгору піонерський прапор і замайорить, затріпоче в прозорій блакиті…

Ого, вже редколегія встигла вивісити у вітрині свіжий номер «Войовничого їжака». Ну-ну, кого то там в'їдливий Стьопа Волошин наштрикнув на колючку?

Товстий і присадкуватий, як бочка, Славка старанно заганяє до клітки перелякану руду завгоспову собачку Альфу. Під карикатурою підпис: «Призначаю тебе в живий куточок на посаду тієї лисиці, яку я не зловив!» Нижче — затушкований чорною фарбою квадрат. У верхньому кутку його, ледь освітлені каганцем, два перелякані хлоп'ячі обличчя над розібраним кіноапаратом. Підпис: «Докрутилися!» І пояснення: «Це наші кіномеханіки Володя Столяр і Петрик Сич проводять черговий кіносеанс». А он ще малюнок: невблаганно строга Оля Барабаш віднімає від присоромлених малюків головатого соняшника і повчає: «Тільки несвідомі лузають насіння; всі свідомі вживають саму олію!»

— Ну, цим тільки попадись на зубок!

Роман Петрович відходить від вітрини і прямує в глиб території. На одній з бокових доріжок валяється недокурок. Начальник табору носком черевика збиває його геть, але раптом вражено нахиляється, його очі, зіркі очі колишнього льотчика, помічають у недокурку дещо гідне уваги. Він похапцем піднімає недопалену самокрутку, розгортає її і висипає геть рештки тютюну. Тепер на зім'ятому, обгорілому клаптику паперу чітко видно голову й плечі веселого хлопчини з смішними синіми вусами.

Немає ніякого сумніву — клаптик для самокрутки вирвано з того самого старого журналу, що його він дістав у поїзді! Цей журнал лежав у портфелі…

— Романе Петровичу, — весело гукає вожатий Віктор. — Ото шкода, що ви не пішли зі мною купатися. На річці чудово!

Обличчя вожатого сяє щирою посмішкою, але, помітивши заклопотаність свого начальника, Віктор Михайлович бентежиться.

— Що це ви так розглядаєте, Романе Петровичу?

— Так, дрібничку одну… — Роман Петрович швидко ховає клаптик у кишеню. Зовні він уже цілком спокійний, лише густі брови його трохи нахмурені.

Мов нічого й не сталося, начальник кінчає обхід табору.

НЕРІШУЧІСТЬ

Гриць Колосок, рожевий від сну, як цей погожий літній ранок, зводить до сонця дзвінкий горн:

«Вста-вай!.. Вста-вай!.. Вста-вай-те на за-ряд-ку!..»

Біля умивальників швидко утворюється весела, галаслива черга. Всі згадують нічну пригоду з ящірками і регочуть. Найдужче регоче кругловида товстушка Таня, винуватиця нічного переполоху.

Геннадій, пам'ятаючи Славчину погрозу, сміється впівголоса і намагається не потрапиш йому на очі. Але, на диво, Славка зовсім забув про Генчин гріх з ящірками і не дивиться навіть в його бік. Вони з Сергійком та Костиком, понурившись, стоять осторонь і про щось тихенько сперечаються.

— Он пішов Роман Петрович. Давайте зараз наздоженемо його і про все розкажемо, — пошепки вмовляє Сергійка Костик.

— Справді, Сергійку, краще розповісти, — підтримує Костика і Славка. — Ну, нагорить, звичайно, за нічну вилазку, що ж поробиш…

— Я ж не того боюсь, що нагорить, — пояснює Сергійко. — Я боюсь, що Роман Петрович нам не повірить. Скаже — «примарилось». А як ми доведемо? Чим? Адже дошка була на місці… Он і дід Захар на що вже довірливий, а й той не повірив, і навіть розсердився. І вийде, що ми не тільки порушники дисципліни, а й брехуни! Посміховиськом для всього табору станемо!..

Славка з Костиком збентежено вмовкають. Стати посміховиськом для всього табору — це вже занадто! Чи не краще промовчати? Хто ж йото знає, що там сталося з Сергійком біля криниці…

— За дровником було темно… Може й справді тобі тільки примарилося? — нерішуче питає Славка.

— От бачиш, навіть і ти сумніваєшся, а ще хочеш, щоб Роман Петрович повірив!

— Та я не сумніваюсь… Тільки якось дивно воно вийшло.

— Знаєте що? Давайте почекаємо Томку, — переконливо шепоче Костик. — Тоді всі разом і надумаємо, що робити.

Сергійкові зараз не до самолюбства: справді, добре було б порадитися з рішучою, заповзятливою подругою. А вона ж от-от приїде.

— Славко! — закричав з веранди черговий по живому куточку. — Можна зозуленя вчорашніми макаронами годувати?

— Зажди, я зараз прийду! — відгукнувся Славка. — Так домовились, будемо чекати Томку?

Сергійко похмуро промовчав, і, не діждавшись відповіді, Славка побіг на веранду, де нетерпляче зойкало голодне зозуленя.

ДІД ЗАХАР ВИРУЧАЄ ХЛОПЦІВ

Роман Петрович замислено крокував з кутка в куток. У дворі постукали.

— Ввійдіть!

До кімнати зайшов сумний, з перев'язаною щокою завгосп.

— Що це з вами, Оникію Степановичу?

— Зуб проклятущий замучив, — поскаржився той. — Ходив щойно до медпункту, там Галина Григорівна вже на нього свої обценьки варить — рватиме.

— Страшно?

— Страшно… — признався завгосп. — Ніби смерть моя надходить. Ось, Романе Петровичу, підпишіть ці документи.

Роман Петрович підписав папери і побажав Оникієві Степановичу якомога швидше позбавитись навісного зуба.

— Трохи не забув, — обернувся вже з порога завгосп. — Не спав я цієї ночі, і здалося мені, вже перед світанком, що ваші вихованці по табору блукали.

— Хто саме? — насторожився роман Петрович.

— Хто саме — не розібрав: у голові джмелі гули від болю. Запитайте краще сторожа — мені і його голос почувся.

— Перевірю. Спасибі, що сказали.

Згодом Роман Петрович викликав до себе сторожа.

Дід Захар ввічливо привітався, дбайливо витер біля порога ноги і, поклавши на ріжок столу кашкет, обережно сів на стілець.

— Кликали, товаришу начальник?

— Кликав, Захаре Івановичу. Що у вас там сьогодні, перед світанком, за гомін був?

— То ж, мабуть, тоді, як дівчатка ящірок налякались?

— Та ні, після того. Кажуть, якісь хлоп'ята по табору вешталися? Неподобство!

— Хлоп'ята? Щось не пригадую… А-а, виходили, правда, із спальні двоє чи троє — живіт заболів, за вечерею перестаралися, — засміявся сторож. — Ну, погомоніли зі мною хвилину і назад повернулися. А так — не турбуйтеся, все було благополучно, можете мені повірити.

— Ну що ж, тим краще. Я не затримую вас більше, Захаре Івановичу.

Дід Захар підвівся, пригладив на голові кучму і потягнувся рукою за своїм кашкетом.

— У вас жук на руці, — зауважив раптом Роман Петрович, приглядаючись до дідової руки.

— Де? Та ні, товаришу начальник, то така кумедна бородавка, — засміявся сторож, опускаючи руку з кашкетом вниз. — Хто не гляне — всяк думає: жук.

— Схоже… дуже схоже…

Роман Петрович поліз до кишені і витяг порожнього портсигара.

— Ото досада! Чи не знайдеться у вас запалити?

— Не палю, — з жалем сказав дід Захар. — Зроду, признатись, не терпів того чаду. Ну, то я пішов, товаришу начальник.

Роман Петрович деякий час непорушно сидів за столом, втупивши погляд у двері, які акуратно причинив за собою сторож.

— Схоже… дуже схоже… Який дивний збіг!.. Чи, може… це не збіг?..

Він схвильовано підвівся і рішуче вийшов з кабінету.

— Запрягай, Семене, — звелів він їздовому. — До району поїдемо.

ТОВАРИШ ОРЛОВ ЦІКАВИТЬСЯ КОСТЮМАМИ

Сергійко задумливо сидів на лавочці. На колінах у нього лежала розкрита книжка, але йому не читалось.

На веранді, за перегородкою, Славка завзято пісочив когось за лінь та недбальство.

— Ну хіба ж це свіжа трава? Кого ти обдурюєш? Який заєць їстиме таку траву? А де гусінь для зозуленяти? Де гусінь, я питаю? Ти ж черговий по живому куточку і повинен знати свої обов'язки!

Добре Славці, він захопився своєю роботою і більше нічого його не турбує. А от Сергійка невідступно гнітить згадка про нічну подію біля Вовчої криниці. Він навіть змарнів за ці два дні, і стривожений Віктор Михайлович примусив хлопця піти в медпункт і зміряти температуру.

На лаву, поруч Сергійка, сів товариш Орлов, гість Романа Петровича, який учора приїхав до табору. Цей невисокий, кремезний чолов'яга років сорока, з моложавим рухливим обличчям і бистрим поглядом трохи лукавих карих очей, був дуже компанійським дядьком. Він миттю перезнайомився з усіма дорослими мешканцями піонерського табору, а з піонерами легко і просто подружився. Тому Сергійко й не здивувався, коли товариш Орлов дружньо плеснув його по плечу і запитав:

— Чого зажурився, хлопче-молодче?

— Так, — стримано обізвався Сергійко. — Невесело…

— Невесело? От тобі й маєш! Щоб отакий бойовий паруб'яга та сумував?!

Сергійко сколупнув з лавки блискучу сльозинку смоли і помовчав.

— Не знаю, не знаю, — продовжував товариш Орлов. — Це вже мені, старому горобцю, не диво б і поскрипіти трохи, та й то, як потрапив у ваше лісове царство, де й втома моя поділась! До речі, здається, ви до карнавалу готуєтесь?

— Еге ж, до карнавалу, — в'яло кивнув Сергійко. Він навіть до карнавалу втратив інтерес.

— Так це ж чудово! Ех, був би я твоїм ровесником, ушкварив би собі такий костюм, що всі від заздрощів аж підскочили б.

— Ну, я думаю, і так підскочать! — пожвавішав нарешті Сергійко.

— Розумію! — хитро підморгнув Сергійкові співбесідник. — Який же ти костюм собі придумав?

— Це поки що таємниця.

— О, що стосується таємниць, то на мене можеш сміливо звіритись, — я вмію берегти чужі таємниці. А цікаво було б побачити, адже я ввечері їду звідси, і на карнавалі мені не вдасться побувати.

— Бачите, — завагався Сергійко, — я б вам охоче показав, але це не тільки моя таємниця. Ось заждіть хвилиночку…

Він побіг на веранду і привів Славку з Костиком. Хлоп'ята погодились показати товаришеві Орлову свої костюми, але при умові: нікому, особливо Генці-вітрякові, не проговоритись. Товариш Орлов твердо пообіцяв зберегти цю сувору таємницю, і нерозлучна трійка з належною обережністю провела його в сторожку до діда Захара.

У СТОРОЖЦІ

Дід Захар зустрів гостей, як завжди, привітно.

— Не сердьтеся, Захаре Івановичу, ми на хвилиночку, — вибачався товариш Орлов. — Ось вони тільки покажуть мені свої костюми.

Костюми трьох богатирів були майже готові, — Петро Трохимович виконав обіцянку і своєчасно підкинув усі потрібні речі. Бракувало лише однієї пари чобіт для Костика. Правда, Костикова мати передала йому валянки з калошами, але Альоші Поповичу в жаркий літній день вони були явно ні до чого.

Поки хлопці розбирали костюми, говіркий товариш Орлов завів розмову з господарем сторожки.

— Чи не занедужали бува, Захаре Івановичу? — співчутливо запитав він, сідаючи біля старого на тапчані. — Вигляд у вас якийсь невеселий. Рука зав'язана… порізали, чи що?

— Рубав дрова, то цурпалком стукнуло, — знехотя відказав сторож.

— Ой-ой, ще й праву руку! І такою ганчіркою зав'язали! Треба ж було до Галини Григорівни на перев'язку зайти.

— Дряпина, пройде… Ніколи мені по медпунктах ходити.

— Даремно! Праву руку берегти треба, вона дорожча від золота. Ну, коли до медпункту не хочете йти, ми цю справу самі наладнаємо.

Товариш Орлов швидко дістав з кишені індивідуальний пакет.

— У бувалого солдата все повинно бути напохваті! — весело пояснив він, розриваючи пакет. — Давайте, Захаре Івановичу, я вам сам перев'язку зроблю.

— І навіщо ото вам панькатись зі мною? — невдоволено буркнув сторож. — Кажу ж — дряпина, загоїться й так.

Тимчасом Сергійко, Славка та Костик убралися в свої лицарські костюми і загнуздали «коней».

— Разюче видовище! — вигукнув товариш Орлов. Милуючись, він обійшов навколо і захоплено поторкав широку лопату бороди Іллі Муромця. — Молодці!

— Це нам дід Захар допоміг, — скромно визнали хлопці.

— Я вже бачу, що ваш дід Захар мастак по карнавальних справах. Клянусь Солов'єм-Розбійником — успіх буде нечуваний!

— Ну, гості дорогі, вам ніч спати, а мені сторожувати — нагадав дід Захар. — Та вже за одним рипом і манаття своє забирайте — у Віри Іванівни переховаєте.

— Ай справді, хлоп'ята, пора дати людині відпочити, — спохватився товариш Орлов. — До побачення, Захаре Івановичу, пробачте за турботу.

СЕРГІЙКО ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ

Старша піонервожата Віра Іванівна прийняла на схорону костюми.

— Тебе розшукував Віктор Михайлович, — сказала вона Сергійкові. — Піди до нього, він у піонерській кімнаті.

— Сергійку, здається, ти тутешній — так би мовити, «корінний мешканець»? — запитав вожатий, коли Сергійко прибіг до нього.

— Ага, — з гордістю кивнув головою Сергійко. — Я все життя прожив у Зубрівському лісництві, навіть народився тут!

— Чудово! — Віктор Михайлович розгорнув на столі карту Кленівського району. — Глянь сюди: цей кружечок — радгосп «Добробут». До нього буде кілометрів з двадцять п'ять…

— Так то ж шосейною, — зауважив Сергійко. — А навпрошки — і двадцяти не набереться.

— Правильно! Наступного тижня в нас намічено дводенний похід до цього радгоспу. Треба уточнити, де зручніше пройти: чи отут, понад річкою… — Віктор Михайлович провів тупим кіпцем олівця вздовж синьої хвилястої лінії, — чи, може, через оцю балочку?

— Через балочку ближче.

— Зате дорога значно гірша. Оцю відстань — від нашого табору до Яблунівського шляху — і треба буде розвідати. Ти зумієш зробити хоча б приблизну зйомку маршруту?

— Зумію! Зараз іти?

Віктор Михайлович глянув на годинник.

— До обіду лишилося близько двох годин. Тут кілометрів зо три буде… Встигнеш?

— Сто разів встигну!

— Треба взяти з собою ще одного товариша, який теж добре знає цей ліс.

— Я можу навіть двох взяти! Вони теж, як і я, корінні мешканці…

— Досить одного. Візьмеш Геннадія.

— Генку? — розчаровано протягнув Сергійко. — А я хотів…

— Візьмеш Гену, — спокійно, але наполегливо повторив вожатий. — Адже він теж «корінний мешканець». Ось тобі папір, олівець, компас і… — хвилинку повагавшись, Віктор Михайлович зняв з руки годинник. — Бери й годинник, відмітиш час переходу. Зрозумів завдання?

— Зрозумів, Вікторе Михайловичу! — браво виструнчився Сергійко і потягнувся рукою до неіснуючого козирка своєї тюбетейки.

— Ну, то рушайте і не запізнюйтесь на обід.

ЗУСТРІЧ У ЛІСІ

Генка-вітряк одразу ж почав канючити компас.

— Ну дай, Сергійку! Що тобі, шкода? Еге, шкода? У тебе ж оп годинник є!

— На мені лежить відповідальність за розвідку, тому компас повинен бути в мене, — невблаганно відказував Сергійко. — І взагалі, Генко, коли вже я взяв тебе з собою, то не мороч мені голови!

Але Генка не відчепився, доки не випросив компас. Після цього він почав спотикатись на кожному кроці, бо не зводив з компаса очей, ніби зроду його не бачив.

Пройшовши з півкілометра, Сергійко зміркував, що на Яблунівський шлях можна вийти ще й третьою дорогою — біля безверхого дуба, і що ця дорога буде либонь найближчою. Він вирвав із зошита аркуш паперу, перерізав надвоє олівець і, віддавши це Генці, звелів йому йти в напрямку безверхого дуба.

— Гляди ж, нікуди не відхиляйся, виходь просто на Яблунівський шлях. Коли прийдеш раніш від мене, то сядь і, не сходячи з місця, лічи хвилини. Зрозумів завдання?

— А як же я хвилини лічитиму? Годинник же в тебе, а не в мене!

— Як? Та дуже просто: полічив до шістдесяти і вже — хвилина! Ще раз полічив — друга! Що ж тут незрозумілого? І запам'ятай: не виконаєш завдання — навіки вітряком залишишся!

Генка гупнув себе кулаком в груди і пообіцяв не осоромитись.

Вони розійшлися.

Сергійко вже підходив. до балочки, куди чотири дні тому Славка водив показувати лисячу нору, коли несподівано в гущавині він зіткнувся з незнайомим довгов'язим чоловіком з плескатим обличчям і білястим, як мочало, волоссям.

Незнайомий стояв непорушно, заклавши руки в кишені, і байдуже поглядав поверх Сергійкової голови.

Хлопець мовчки обминув його, а відійшовши — озирнувся. Довгов'язий спідлоба стежив за ним важким, недобрим поглядом.

Сергійко насторожився. Що то за один, і чого йому тут треба? Ніде раніше — ні в Зубрівському лісництв:, ні в Лисичках, ні в таборі — він не зустрічав цього неприємного чоловіка.

Коли б Сергійко зараз був вільним, то нишком вернувся б і простежив, що той робить у лісі. Та нічого не вдієш — треба виконувати завдання…

Але думка про довгов'язого так непокоїла, що Сергійко зупинився. Невже Віктор Михайлович не зрозуміє і не пробачить затримки? Маршрут він зніме і по обіді, а зараз — просто несила залишати позад себе, у своєму лісі, таку підозрілу особу!

Хлопець, ховаючись за кущами, нишком повернувся назад.

Невідомий все ще стояв на тому самому місці, видно до чогось прислухаючись. Потім поволі рушив у напрямку балочки. Сергійко обережно просувався за ним.

Злодійкувато озирнувшись, довгов'язий спинився над балочкою і стиха свиснув. У відповідь знизу почувся такий же тихий, короткий посвист. Довгов'язий ще раз озирнувся на всі боки і почав спускатись.

Виходить недаремно Сергійко облишив свою розвідку і почав стежити за цим типом! Тепер уже ні в якому разі не можна йти звідси, не довідавшись, з ким і для чого зустрічається в лісі довгов'язий.

І Сергійко, мов ящірка, прошмигнув порослим схилом вниз. Жоден сухий сучок не тріснув, жодна гілочка не ворухнулась.

НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

— Довелося відважитись, — почув Сергійко приглушений і якийсь дивно-знайомий голос. — До ночі чекати було небезпечно.

— Ну?! — хрипко видихнув другий. — Знайшли?

— Знайшов. Ось вони, ці папери.

— Ага!!! Дайте сюди!

— Не дуже поспішай і не рви з рук, — огризнувся перший голос. — Вони будуть у мене.

— По якому праву?

— По такому! Бач, віддай йому папери, а тоді шукай вітра в полі. Нема дурних! Папери будуть у мене, так буде надійніше. Все одно тепер уже будемо до кінця разом. Туди я більше не повернуся.

— Гаразд, — сердито буркнув другий. — А що у вас там вийшло? Знову ті чортенята?

— Ні, на цей раз — гірше: начальник щось запідозрив і, мені здається, за мною стежать. Я зумів непомітно для них вибратись з помешкання і спуститись у Вовчу криницю.

При цих словах Сергійкове серце так стуконуло в грудях, що він схопився за нього рукою.

— Вдень? Як же ви сміли так рискувати?!

— А що було робити? Я боявся арешту. Наше щастя, що ми встигли розібрати в криниці завалу, і я зміг швидко знайти місце і відкопати цей пакет.

— Ніхто не помітив, як ви виходили з табору?

— Здається, ніхто. Я навіть встиг зробити ще одну важливу справу: домовився з шофером. Сьогодні, о четвертій годині, до умовленого місця за нами під'їде машина. Все-таки — це краще, ніж шмагати пішки, а поїздом тепер, коли мене, напевне, впізнали, їхати небезпечно.

— Що за машина?

— Грузовик.

— Чия? Де знайшли?

— Випадково, на шосе.

— Номер?

— МО 16–24.

— Не підведе?

— Хлопчина на вигляд надійний… Пообіцяв йому добрячу плату.

— Тоді нічого марнувати час, треба звідсіля забиратись. Машину чекатимемо на місці.

Кущі затріщали… Сергійко затамував подих. Близько-близько від нього пройшло двоє, і хлопець мало не скрикнув від несподіванки: слідом за довгов'язим, зсутулившись, ішов сторож піонертабору — дід Захар…

От тобі й дід Захар!.. Хто ж він такий?

Але роздумувати не було часу. Як бути? Побігти назад до табору і повідомити Романа Петровича? Вони встигнуть зникнути, бач, уже й машину домовили… Ні, тепер уже доведеться самому стежити за ними доти, доки це буде потрібно!

Сергійко похапцем черкнув на клаптику паперу кілька слів, наколов записку на сучок, заломив гілочку глоду вершечком у тому напрямку, куди подалися ті двоє, і вже без усякого вагання пішов назирці за злочинцями.

А що вони — злочинці, хлопець більше не сумнівався.