Скарб Вовчої криниці

НЕСПОКІЙНА ПАСАЖИРКА

— Через сорок хвилин — станція Зубри, — радісно повідомив провідник, згортаючи і виносячи з купе Томчину постіль.

Радість його була небезпідставна: нарешті він позбавиться цієї неможливої пасажирки! На свою голову при відправці поїзда з Москви пообіцяв він її батькові в повній цілості доставити дівчинку до станції Зубри і з рук до рук передати громадянинові, який назве себе Петром Трохимовичем Дяченком.

Звісно, коли б сивовусий, статечний провідник знав, що за золото оце зеленооке, непосидюще дівча, він нізащо в світі не дав би такої обіцянки. Де ж це видано, щоб такій поважній людині доводилося мало не на кожній зупинці вискакувати з поїзда і, мов хлопчиськові, бігати по перону, заганяючи Томку в вагон!

— І чого ви турбуєтесь? — дивувалася Томка. — Ну чого б я мала відставати? Мені ж самій треба якнайшвидше бути в Зубрах! Що? Зупинки короткі? Ото диво, так я ж і на ходу вскочити можу!

Провідникові аж світ в очах розвиднівся, колії поїзд став підходити до тих довгожданих Зубрів.

Ну звичайно, Томка, вивернувшись з-за спини провідника, ще на ходу вискочила з вагона, метнулась по перону і з радісним вигуком повисла на шиї у чоловіка в синьому шоферському комбінезоні.

Провідник виніс із свого купе Томчин чемодан і підійшов до них.

— Пробачте, громадянине, ви ж хто будете?

— Дяченко, — прохрипів він, задихаючись у Томчиних обіймах.

— Петро Трохимович? Дуже радий! Дозвольте вам передати оцю пасажирочку з її чемоданом.

Провідник ще раз щиро, від душі, повторив «дуже радий!» і побіг доганяти свій вагон.

Бажаючи зробити хлоп'ятам приємну несподіванку, Петро Трохимович сам зустрів Томку і привіз її додому, в лісництво. Там уже нетерпляче чекала на гостю Марія Семенівна. Томка хотіла негайно ж вирушити до табору на побачення з друзями, але дбайлива господиня примусила дівчинку як слід підкріпитися з дороги і лягти відпочити.

Зате, прокинувшись, Томка не захотіла гаяти жодної хвилини. Даремно Марія Семенівна вмовляла зачекати, поки повернеться з рейсу Петро Трохимович і машиною відвезе її до самого табору. Томка заявила, що дорога до Вовчої криниці їй добре відома, бо ж минулого літа вона аж двічі там була. А коли табір побудовано на цьому місці, то треба бути зовсім безголовою, щоб заблудитись! Далеко? Та це ж — тьху! — а не віддаль! Он у них в тайзі…

Гукнувши з собою Сергійкового улюбленця Галаса, Томка з радісним хвилюванням вирушила в дорогу.

ПО ДОРОЗІ ДО ТАБОРУ

— Здрастуй, ліс! Любий, затишний український ліс, в якому не можна спіймати навіть вовка!

— Як здоров'я, дідусю? — плеще Томка рукою по шершавому стовбурі дуба. — Уклін тобі від сибірського кедра!

Дівчинка, сміючись, закидає на гнучку гілку молоденької яблуньки вінок з материнки. — Як же ти виросла, подружко!

Уквітчана гілка привітно киває у відповідь веселій сибірячці: «Виросла, нівроку, і ти, сестричко!»

Тепер уже зовсім скоро вона зустрінеться з своїми зубрівськими друзями. Ото цікаво було б непомітно підійти: «Добрий день, що поробляєте?» Ніби не рік тому, а лише вчора вони бачилися востаннє. Костик, напевне, з несподіванки засоромиться і закліпає очима; Славка посміхнеться на все своє широке, мов рум'яний млинець, обличчя, а Сергійко, як завжди, замахає руками, закричить, почне хвастатись…

«А розкажіть-но мені…» почне Томка… Або ні, спершу вона сама розповість їм про Москву, про виставку, пре безліч цікавих новин, які так і рвуться з душі назовні.

Так, мріючи про зустріч, милуючись лісом, розмовляючи з Галасом, Томка пройшла більшу частину дороги. На Яблунівському шляху вона звернула увагу на хлопця років дванадцяти, що самітно сидів на обочині. Галас замахав хвостом і підбіг до хлопчини привітатись, і тоді Томка впізнала лісникового Генку.

— Генко, здоров! — зраділа вона.

Генка мотнув у відповідь головою, але нічого не відказав, тільки черкнув паличкою по землі. Томка підійшла ближче і здивовано спинилася: земля навколо Генки була почеркана цими незрозумілими рисками, а сам він з якимсь телячим виразом дивився кудись у простір і повільно ворушив губами. На Генчиних грудях теліпався компас.

— Що ти тут робиш?

— Сім… вісім… дев'ять… — рівномірно шепотів Генка. — Десять… одинадцять…

— Нічого не розумію! — Томка нетерпляче поторсала його за плече. — Поясни, що ти шепочеш?

Генка відбуцнувся головою і продовжував лічити далі.

«Збожеволів, чи що? — розгубилась Томка. — Треба забрати його звідси і відвести до табору».

Вона рішуче сіпнула його за руку:

— Вставай, підеш зі мною.

— Не збивай! — з відчаєм загорлав Генка, вириваючи руку, і накреслив на землі ще одну риску.

Томка з досадою здвигнула плечима і відійшла. Не нести ж його, справді, на руках! Вона знову заглибилась у ліс.

Галас насторожив вуха і сердито загарчав. Збоку від Томки пройшли двоє: високий, сухий, мов тараня, чоловік і кудлатий дідуган. Дівчинка притримала собаку за нашийник. Та Галас захвилювався ще дужче і, вже радісно повискуючи, повів за собою Томку в саму гущавину. І тут вона зненацька мало не стукнулась лобом з Сергійком.

— Сергійко!!!

Але Сергійко зробив страшні очі, затулив їй рота рукою і зашипів:

— Чшшш!..

Не звертаючи уваги на Томчине обурення такою зустріччю, він ухопив її за руку і потяг за собою.

— Я тобі потім про все розповім. А зараз ходімо за тими двома, що. пройшли попереду. І — тихше, якомога тихше! Придержуй Галаса, щоб не загавкав.

ГАЛАС НЕСЕ ЗАПИСКУ

— Отут доведеться чекати, — показав сторож на місток через вузьку, пересохлу річечку. — Шофер обіцяв сюди приїхати.

Довгов'язий вдоволено хмикнув. Місце було справді зручне: з одного боку до неширокої дороги суцільною стіною підступав ліс. З другого здаля видно було кожного, хто наближався.

Вони залягли в зарослях, понад самою дорогою. Сергійко з Томкою та Галасом і собі замаскувались віддаля в кущах. І тоді тільки хлопець радісно посміхнувсь і прошепотів:

— Томко, ти приїхала?

— Ні, я у себе вдома, — все ще сердито пирхнула Томка. — І мені сниться, що всі хлопчиська в Зубрівському лісі з'їхали з глузду. Один сидить на Яблунівській дорозі, мов той пень, і бубонить якісь цифри…

— Генка! — ляснув себе по лобі Сергійко. — Ой-ой-ой…

— Другий примушує мене плазувати через весь ліс за якимись людьми. Я собі коліна геть пообдирала!

— Томко, та ти ж нічого не знаєш! Вони викрали з Вовчої криниці папери.

— Папери? З Вовчої криниці? Які папери?

— Я поки що не знаю точно які, але якісь дуже важливі. Оцей дід — то сторож з нашого табору…

Сергійко нашвидку розповів Томці про події останніх днів.

— Треба затримати їх і дізнатися, хто вони такі! — загарячилася Томка. — Біжи швидше до табору або в лісництво, а я сама їх тут постережу.

Сергійко нерішуче глянув на годинник.

— А що, як не встигну? Через півтори години по них приїде машина, і тоді вони втечуть. Ти ж одна їх не затримаєш.

— Але ж треба негайно повідомити!.. Стривай, Сергійку, а не може Галас віднести записку в лісництво?

— Галас? Томко, я ж завжди знав, що ти, хоч і дівчина, але молодчага! Правильно, Галас буде нашим листоношею.

Сергійко дістав з кишені олівець і зошит, вирвав аркуш паперу і, подумавши, написав:

тут Сергійко викреслив слово «четвертій», —

Томка зав'язала записку в ріжок своєї носової хусточки і прикріпила собаці до нашийника. Сергійко з силою штовхнув Галаса вперед:

— Додому!!! Ну! Додому, Галасе!

І розумний пес кинувся бігти в лісництво, тільки папороть за ним зашуміла.

У ТАБОРІ ТРИВОГА

Віктор Михайлович уже почав непокоїтись: сигнал на обід, а Сергійка і Гімні немає.

По обіді вожатий вирішив сам іти розшукувати своїх невдалих розвідників, але тут повернувся похмурий, ображений Геннадій.

— Чому так запізнився? Де Сергійко?

— Чи я знаю, де Сергійко? Він пішов через балку, а мене послав іншою дорогою. Каже: «Сиди і лічи хвилини, аж доки я не прийду». Лічи! Йому добре, у нього ваш годинник, а я мало не дві години риски на землі креслив. Сам, мабуть, давно пообідав, а я голодний… Він завжди насміхається з мене… «Вітряк», каже… Сам він вітряк!

— Але ж і Сергійко не повернувся! Куди ж він міг подітись?

— Хіба я знаю? Може, додому втік. Запитайте у Славки чи в Костика…

— Ну гаразд, іди обідати.

Вікторові Михайловичу стало прикро: невже Сергійко міг так негарно пожартувати над товаришем, а заодно і над своїм вожатим? Правда, він не хотів брати з собою Генку, але все ж — не віриться!

Славка з Костиком уже лягли спочивати, коли вожатий тихенько викликав їх із спальні.

Ні, вони нічого не знають про Сергійка.

— А чи не міг він втекти додому?

Цього вони також не думають. Ні, тепер Сергійко не тікав би з табору.

— Славко, — стиха шепнув приятелеві Костик. — А що, як він у Вовчу криницю поліз?

Славка спантеличено глянув на Костика.

— Без нас Сергійко цього не зробить.

— А от узяв та й поліз! І з ним там щось трапилось…

— Ну, досить секретничати! — невдоволено перебив їх вожатий. — Чи не здається вам, друзі, що нам слід поговорити по щирості? Що там за Вовча криниця така?

Славка зам'явся, перезирнувся з Костиком і, зважившись, рішуче сказав:

— Тоді ходімо до Романа Петровича. Треба, щоб і він знав.

І Сланка з мовчазною підтримкою Костика одверто розповів вожатому та начальникові табору про їхню давню мрію — оглянути Вовчу криницю — і про дивну нічну пригоду біля неї.

— Чому ж ви мене тоді не розбудили? — стурбовано запитав Роман Петрович.

— Сергійко хотів розбудити, але дід Захар заборонив…

— Дід Захар?!.

Нічого не кажучи, Роман Петрович швидко встав і вийшов.

Двері сторожки були защепнуті зсередини. Начальник заглянув у вікно. Сторож, накрившись з головою, спав на ліжку.

— Гей, Захаре Івановичу, прокиньтеся!

Дід Захар не поворухнувся. Тоді Роман Петрович одним стрибком проскочив крізь вікно в сторожку і зірвав ковдру.

На ліжку, під ковдрою, лежав довгастий оберемок гілля…

По табору залунав сигнал тривоги. За кілька хвилин уся піонерська дружина табору вишикувалась на лінійці.

— Друзі! — голос начальника табору був стримано спокійний, але по тому, як дрібно сіпалась його щока, видно було, що він дуже стривожений. — Зник один з наших піонерів — Сергійко Дяченко. Загін старших негайно приступить до розшуків. Наказую: дотримуватись якнайсуворішої дисципліни і беззастережно слухатись вожатого. Вікторе Михайловичу, насамперед ви особисто спустіться у Вовчу криницю і перевірте, що там таке. Коли нічого не виявите, уважно огляньте ділянку лісу навколо табору, особливо балочку, через яку пішов Сергійко. І не втрачайте ні хвилини!

— Романе Петровичу! — підбіг переляканий завгосп. — Я не зміг додзвонитись до Кленового — телефон зіпсовано… Гляньте, он і провід обірвано.

— Чорт! — Роман Петрович кинувся до стайні. — Яка досада, що в таборі немає своєї автомашини. Доведеться конем…

Ніколи ще так не поганяли Гнідого за все його довге трудове життя, як цього разу. Їздовий Семен без жалю настьобував коня батогом, а начальник табору ще й покрикував:

— Швидше, Семене, швидше!..

УРИВОК З ЛИСТА

Небагато часу минуло, поки вожатий, спритно перебираючи руками мотузок, піднявся з криниці на поверхню, але яким нескінченним видався цей час загонові!

— Ну?! Там щось є?

— Було, — схвильовано відказав Віктор Михайлович, обтрушуючи землю. — В розкопаній ямці лишився шматок просмоленого брезенту, і ось на дні криниці валявся цей клапоть паперу.

Він показав притоптаний чиєюсь важкою погою, пожовклий від часу і вогкості аркушик, списаний дрібним нерівним почерком.

— Здається, уривок з якогось листа… — Віктор Михайлович поквапливо пробіг очима перші рядки і, вже не маючи сили відірватись від листа, прочитав уголос:

— Що це?! Вікторе Михайловичу, що не означає?

— Не знаю… Можливо, тут стався якийсь злочин… У всякому разі, листа цього я передам куди слід, а зараз наше завдання швидше розшукати Сергійка!

Сповнений хвилюючих здогадок, загін розсипався по лісі.

ШВИДШЕ!.. ШВИДШЕ!.

Приїхавши додому на обід, Петро Трохимович уже, звичайно, не застав Томку.

— Не витерпіла, побігла пішки, — засміялася Марія Семенівна. — Отака дзига! Ну, та минулого року вона часто сама мандрувала в лісі, думаю, тепер не заблудиться. Мабуть, там, у таборі, й лишилася, бо Галас тільки що повернувся сам. Ти вже надвечір під'їдь до них.

Марія Семенівна налила чоловікові в тарілку борщу і вийшла з каструлею на подвір'я, щоб погодувати собак. Галас, який після прогулянки солодко спав у будці, негайно виліз до своєї миски, і тоді хазяйка помітила блакитну Томчину хусточку, прив'язану до нашийника.

— Вісточка від Томки, — зраділа Марія Семенівна і, відв'язавши хусточку, дістала записку. — О, Сергійко пише! Що таке?.. Ой Петре, поглянь, що тут написано!..

Покинувши обідати, Петро Трохимович похапцем завів машину.

— Швидше, Петре, швидше! — квапила його перелякана Марія Семенівна.

На шосе Петро Трохимович наздогнав підводу з піонертабору.

— Товаришу Дяченко! — впізнавши машину з лісництва, закричав Роман Петрович. — Візьміть мене з собою!

Петро Трохимович загальмував, і начальник табору на ходу перескочив з візка в кабіну машини.

— Швидше! Мені негайно треба бачити майора з Комітету державної безпеки. І скажіть, ваш Сергійко додому не прибігав?

Петро Трохимович заперечливо хитнув головою і мовчки передав начальникові табору Сергійкову записку.