Скарб Вовчої криниці

ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН

— Невже Галас загубив записку? — з відчаєм промовив Сергійко. — Через двадцять хвилин по них приїде машина, і тоді…

— Машина! — охнула Томка, хапаючи Сергійка за руку. — Ти бачиш — сюди йде машина!

— Легкова, — зауважив той, вдивляючись у блискучу невелику машину, що швидко наближалась. — А вони ж чекають на вантажну, я добре чув.

— Сергійку, я її зараз спиню! І тоді ми самі затримаємо їх!

Томка стрімголов вилетіла на дорогу, побігла назустріч машині, замахала руками. Сергійко, витягнувши шию, напружено стежив за нею із своєї схованки.

Машина притишила хід і зупинилася. Але яке розчарування! В ній сидить одним один водій, та й то маленький, сухорлявий дідок з цапиною борідкою і в крислатому капелюсі. Такого довгов'язий одною рукою подужає… Ех, даремно Томка вискочила на дорогу, тепер уже їй і повернутись назад не можна, — одразу відкриє засаду…

Тимчасом Томка, гаряче жестикулюючи, щось доводила водієві. Спершу той безпорадно розводив руками, а далі кивнув головою. Томка вскочила в машину, дідок молодцювато збив набакир капелюх і так рвонув машину з місця, що вслід тільки курява встала.

Ясно: Томка помчала в Кленове до міліції, і тепер уже обов'язково сюди хтось прибуде. До Кленового 15 кілометрів… Ой, не встигне, нізащо не встигне!.. Хіба що той проклятий грузовик не прийде або хоч запізниться…

Стрілки годинника рухаються з небувалою швидкістю. Чотири години… Грузовика нема! Десять хвилин на п'яту… двадцять… двадцять п'ять… Може, він таки зовсім не прийде?

Сергійко з надією глянув на дорогу, і серце йому тьохнуло: здаля, з боку Кленового, показалася вантажна машина.

Яка? З міліції чи — та? А що, коли — та?.. Затримати! Вийти зараз до них і затримати, не дати змоги втекти! Страшно…

Страшно? Злякався? Хвалько і боягуз! Ну, сміливіше!

Задихаючись від хвилювання, Сергійко виповз із своєї засідки, рішуче випростався і, посвистуючи, недбалою ходою попрямував просто в зарослі над дорогою.

— Діду Захаре! — вдаючи здивованого, скрикнув хлопець, розводячи зелене склепіння над кудлатою головою сторожа. — Спочиваєте тут, діду Захаре?

Сергійко зробив вигляд, буцімто не помітив, як вужем шурхнув в глиб кущів довгов'язий.

— А я Галаса шукаю… Собаку свого, Галаса… Ви не бачили його?

— Не бачив, — похмуро буркнув сторож. — А чого це ти, хлопче, так далеко від табору забрів?

— Так я ж уже не в таборі! Я додому пішов. Набрид мені той табір хто й зна як! — брехав, що в голову влізе, Сергійко, з острахом поглядаючи на дорогу. Грузовик підійшов до містка і зупинився. На зеленому борту, проти сонця, яскраво біліло: МО 16–24.

— Може, підемо назад разом? Ходімо, дідусю Захаре, разом якось веселіше. — Сергійко, посміхаючись блідими губами, відчайдушно намагався заступити дорогу до машини.

— Ти ж покинув табір, чого ж тобі туди вертатись? — глузливо запитав сторож і, дивлячись кудись мимо Сергійка, якось дивно мотнув головою. — Та я… я за речами… Тільки речі забрати!

— Ну хіба що за речами… — Головня махнув рукою. Сергійко швидко озирнувся і на одну мить близько-близько над собою побачив плескате обличчя довгов'язого…

Шофер, здоровенний чолов'яга з давно не голеним сердитим обличчям, нетерпляче сигналив. Побачивши, що Головня вийшов на дорогу, він заспокоївся і кивнув, головою:

— Сідайте.

В цей час до машини вийшов і довгов'язий.

— Куди машина? — недбало запитав він.

— На Білогір'я, — відказав Головня, забираючись у кузов. — А вам, громадянине, куди?

— Та й мені в той бік. Візьмете?

— А чого ж не взяти, аби гроші, — мугикнув шофер.

— Отримаєш! — І довгов'язий поліз до шофера в кабіну.

Біля містка, на повороті, знову запанувала тиша. Тільки десь розпачливо зойкнула дрібна лісова пташина…

СЕРГІЙКУ, СЕРГІЙКУ, ГАРЯЧА ГОЛОВО!.

— Сергійку-у-у!…. У-у-у…

— Аго-о-о-в!…. О-о-в…

Перекочується лісом луна і знеможено завмирає.

— Безумовно, це ти винен! — прискіпується до Геннадія Яринка. — Нащо ти покинув його самого в лісі? А ще товариш називається!

Бідолашний Генка безпорадно ворушить губами, кліпає рудуватими віями і, безсилий довести цій осі свою невинність у зникненні Сергійка, з гіркотою сопе.

Збентежений Костик мовчки, запитливо поглядає на всіх великими переляканими очима і ні на крок не відходить від Славки. А похмурий Славка зосереджено і діловито заглядає за кожен кущ.

— Від цього місця, — зупинившись, показує Генка. — Він мене послав сюдою, а сам пішов тудою…

— «Сюдою-тудою», — передражнює Яринка. — До ладу розповісти не може! У нас в Артеку…

— Облиш, Яринко, ну чого ти в'їлася в нього? — з досадою спиняє цокотуху вожатий. — Геннадій діло каже: з цього місця нам треба особливо уважно придивлятись, може, помітимо які сліди.

— Аго-ов! Сергійку!..

— Гей, сюди! — радісно кличе з балочки Оля Барабаш.

Віктор Михайлович широкими стрибками збігає вниз і знімає з сучка нашпилений клаптик паперу.

— «Стежте за напрямком. С», — заглядаючи в руки вожатому, голосно читає Яринка. — Що за дурниці? Навіщо йому заманулося водити нас лісом?

— А я ж казав Вікторові Михайловичу, що Сергійко, мабуть, надумав посміятися з нас, — подає голос Генка. — А то — «покинув, покинув!..» Він, може, сам мене покинув!

— Вікторе Михайловичу, підемо далі? — питає Оля.

— Звісно, підемо. До речі, ось і напрямок, — показує вожатий на заломлену гілочку глоду.

Загін продовжує розшуки.

— Знову заломлена гілка! — кричить «кіномеханік» Петрик Сич.

— Зарубка! — гукає Славка. — На осичині ножем зарубка зроблена.

Тривожний настрій поступово змінюється веселою пожвавленістю. Невідомо, що там вирішив ушкварити Сергійко (а він може!), але все-таки — цікаво!

Шукачі виходять на дорогу до Заячого броду. Тут орієнтири зникають.

— Сергійку-у-у-у!.. Ого-о-о-в!..

Мовчання.

— Обшукати навколо! — наказує Віктор Михайлович. — Прочешіть усі зарослі!

— А-а-а!!. — не своїм голосом кричить Генка, мов божевільний, вискакуючи з кущів. На його сполотнілому, в темних бризках ластовиння обличчі невимовний жах. — Там Сергійко… мертвий!..

— Сергійку, друже, що з тобою?

Тремтячими руками Віктор Михайлович підіймає Сергійка з землі. Хлопець тихо стогне і безсило схиляється на груди вожатому.

Живий!!!

Приголомшений загін у німому мовчанні поспішає за своїм вожатим. Тільки Яринка голосно схлипує, втираючи рясні сльози.

Віктор Михайлович майже біжить, не відчуваючи, як заніміли від тягаря його руки, як колюче гілля хльоскає. обличчя.

Ех, Сергійку, Сергійку, гаряча голово!..

ГРУЗОВИК МО 16-24

Ну, нарешті!.. Тепер уже все найважче лишилося позаду. Ну й проклятий хлопчисько, мало не став на перешкоді!

До ранку вони будуть в Білогір'ї, а там пересядуть на якусь іншу машину, і тоді нехай спробують, пошукають! Довгов'язий запевняє, що за таку велику послугу їх щедро нагородять і допоможуть перейти кордон. Тільки б швидше від'їхати якнайдалі. А там — вони багатії! О, Головня ще поживе на білому світі, ще покаже себе! Вибратися б тільки благополучно з цього ненависного йому краю, де за кожним поворотом дороги очікує небезпека й помста.

Машина, підскакуючи на вибоїнах, швидко мчала вперед, і настрій старого розбійника з кожним кілометром поліпшувався. Ось грузовик вискочив на шосе і, проїхавши трохи, круто звернув до лісу.

— Стій! Стій! — загупав кулаком у кабіну Головня. — Куди завертаєш?

— Об'їдемо краще лісом, — виглянув з кабіни шофер. — Тут, правда, дорога погана, зате спокійніше. На шосе, знаєте, всяко буває, може й автоінспектор зустрітись… — І він хитро підморгнув: знаємо, мовляв, що й до чого!

Що ж, шофер має рацію, — краще триматись далі від людних шляхів. Ну, а коли щось буде підозріле — довгов'язий швидко його заспокоїть.

Машину різко кинуло вбік, і вона мало не перекинулась. Шофер, чортихаючись, вискочив з кабіни, за ним, невідступною тінню, виліз і довгов'язий, тримаючи праву руку в кишені.

— Що там таке? — сердито закричав Головня. — Ти що, хлопче, жартувати з нами задумав?

— Хіба не бачите — колесо в канаву попало, — похмуро огризнувся шофер. — Замість того, щоб лаятись — краще допомогли б.

Він знайшов колоду і почав підводити її під колесо.

— Ану, берись з того боку!

Довгов'язий знехотя нахилився і взявся руками за другий кінець колоди. Зненацька він скрикнув і покотився в канаву.

— Порядочок! — задоволено відзначив шофер, діловито натискаючи важким коліном на шию довгов'язого.

— Ах ти ж!.. Уб'ю!.. — Головня метнувся через борт і потрапив просто в обійми двом дачникам у білих костюмах і солом'яних брилях, які невідомо звідки з'явилися біля машини.

— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — порадив йому шофер.

Глухий крик, хрипіння, коротка боротьба, і Головня, міцно скручений мотузками, витягнувся на землі поруч із своїм напарником.

— Приїхали! — весело сказав шофер. — Доставив у повній справності.

— Спасибі, товаришу!

Один з «дачників» нахилився і швидко обшукав заарештованих. Знайдені у Головні папери він передав комусь третьому, що стояв віддаля, за деревами.

— Завдання виконане, товаришу майор!

СЛІДЧИЙ ВИКЛИКАЄ СВІДКІВ

Томка сидить на передку, поруч з їздовим Семеном, і, сяючи зеленими очима, весь час обертається назад.

— Той водій в окулярах — страшенно вчена людина, — захоплено розповідає вона. — Здається, професор, а може навіть доцент! Шкода тільки, що з себе такий кволенький. «Не можу, — каже, — їх затримати, та й права не маю. Їдьмо краще до міліції». Та як газонув!! А тут з Кленового назустріч нам Петро Трохимович шпарить…

— Тамаро, може б ти якось культурніше висловлювалась?

— Ох, пробачте, Романе Петровичу, я хотіла сказати — їде. Мій професор зупинив машину, а я кричу: «Записку, записку одержали?» Петро Трохимович теж зупинився: «Одержали. А де Сергійко?»

Сергійко, ще трохи блідий, але бадьорий, сидить поруч з Романом Петровичем і, хоч знає вже всі подробиці, зосереджено слухає. «Сергійко, — кажу, — сидить біля Заячого броду у засідці і стежить за злочинцями, щоб не втекли».

«Не втечуть! — потішає мене Петро Трохимович. — Тепер не втечуть, бо ваша записка в надійні руки потрапила».

От ми з твоїм батьком взяли та й поїхали до Заячого броду, по тебе. А тебе там немає… і нікого немає…

«Напевно, Сергійко до табору побіг», каже Петро Трохимович. Ну, поїхали ми до табору… А в мене — повіриш? — отут, на серці. — Томка ляпнула себе рукою з правого боку грудей, — така колотнеча, така колотнеча, що й на місці спокійно не всиджу.

— А ти коли-небудь уміла сидіти спокійно? — посміюється Роман Петрович.

— І раптом, — пропустивши повз вуха зауваження, продовжує Томка, — тебе приносять з лісу непритомного!..

Вона сплеснула руками, і коли б Семен вчасно не підхопив її, напевно, злетіла б з візка додолу.

— Він мене кулачищем по голові стукнув, — хмурніє Сергійко. — Довгов'язий отой…

— Ну, коли б я там була — не дуже стукнув би! — знов обертається до товариша дівчинка. — А все-таки шкода, що не ми знайшли у Вовчій криниці папери інженера Коваля! Правда?

— Нічого, — притамувавши зітхання, мужньо говорить Сергійко. Томка зачепила його болюче місце: проґавити таку можливість! Адже він, Сергійко, вже побував у криниці, бачив поламану лопату, бачив стрілу на стіні і от… Ех!.. Нічого, зате тепер зловили злочинців!

Деякий час їдуть мовчки. Сергійко нерішуче поглядає на Романа Петровича, мабуть, хоче щось запитати, але не зважується.

— Романе Петровичу… — врешті питає він, — ви не знаєте, чи він дуже придирливий, отой слідчий?

Роман Петрович обняв хлопця за плечі.

— А як же ти думав? Він людина грізна, хоч-не-хоч, а доведеться признаватись у всіх гріхах і таємницях.

— Ох, і розгнівається він за те, що ми самі привели отого дідугана до табору, а потім про пригоду біля Вовчої криниці змовчали… Коли б же знати!..

У Комітеті державної безпеки їх ввічливо зустрічає молодий чорновусий лейтенант.

— Свідки у справі Головні і Крона? Дуже приємно. Ви — Мороз Роман Петрович? Сідайте, будь ласка, ось тут. Дяченко Сергій Петрович? Прошу сісти отут…

— Тамара Максимівна Сєдих, — рекомендується Томка. — Мені теж сісти?

— Прошу. Хвилину зачекайте, зараз вас викличуть.

— Не бійся, Сергійку, слідчого, — шепоче Томка товаришеві. — Хочеш, ми зайдемо до нього разом? Я за тебе, як треба буде, постою!

Але викликали їх поодинці.

ОБЛИЧЧЯ «ДІДА ЗАХАРА»

Сергійко нерішуче переступив поріг просторого кабінету.

— Здоров був, слідопите! — привітав його слідчий.

— Товариш Орлов?!! Це ви?

— Як бачиш. Сідай ближче, поговоримо. Як твоє здоров'я?

— Добре. Я вже зовсім поправився.

Сергійко сів на стілець, з повагою поглядаючи на срібні, з блискучими зірочками, погони майора. Подумати тільки, оцей слідчий — той самий веселий, простецький дядько, що так цікавився їхніми карнавальними костюмами! Хоч тепер уже зрозуміло, що не костюми потрібні були товаришеві Орлову в сторожці!..

В цей час до кабінету ввійшов ще один відвідувач — інспектор шкіл Кленівського райвідділу народної освіти Бойко. Привітавшись, він мовчки сів осторонь.

— Тепер, Сергійку, розповідай усе, що знаєш про вашого сторожа. Тільки не поспішай і не махай руками. Розповідай, а я записуватиму.

І Сергійко про все розповів.

— Отже, ти стверджуєш, що сторож і невідомий тобі високий громадянин не випадково зустрілися біля машини? — запитав слідчий, коли Сергійко скінчив свою розповідь.

— Та де там випадково! Ми ж стежили за ними скільки! Ось запитайте в Томки…

Товариш Орлов викликав чорновусого лейтенанта і щось стиха наказав йому.

Конвоїр ввів до кабінету групу людей. Усі були, мов на підбір, високого зросту.

— З ким саме з цих громадян зустрівся в лісі сторож?

Коли б Сергійкові довелося прожити на світі ще сто років, і то б він не зміг забути цього ненависного стесаного обличчя, цих довгих, кістлявих рук…

— З ним, — не вагаючись вказав хлопець на довгов'язого. — Він мене і по голові вдарив.

Довгов'язий зневажливо знизав плечима.

— Хлопчисько бреше. Старика я ніколи раніше не бачив, — випадковий попутник!

— Виведіть, — звелів слідчий.

Сергійко одвернувся до вікна. Крізь розчинене вікно він побачив, як під вартою провели якусь незнайому людину з круглою бритою головою і короткою щетиною на брезклих, обвислих щоках. Заарештований оглянувся, і на мить їхні погляди зустрілись. Хлопець здригнувся — з такою лютою ненавистю глянули на нього каламутні очі.

— Хто це? — злякано запитав Сергійко.

— Не впізнав? Це ж ваш сторож, якого ти сам привів до табору!

— Ой, що ви, товаришу Орлов! — замахав руками Сергійко. — Це якась помилка: я зроду не бачив цього чоловіка!

— Бачив, дуже часто бачив, але під машкарою. А зараз побачив його власне обличчя. Ось поглянь сюди! — Слідчий дістав з папки фотокартку. — Це лисичанський поліцай Головня. На кого він схожий?

— На нього, — кивнув головою Сергійко на вікно. — Тільки на фото він молодший.

— Природно, адже минуло чимало років. Вашому «дідові Захару» довелося зустрітися з перукарем, щоб розвіяти останні сумніви про свою особу. От, брат, який буває маскарад у житті — трохи складніший, ніж ваш, для карнавалу! А тепер прочитай і підпиши оцей протокол. Вас, товаришу Бойко, — звернувся слідчий до інспектора шкіл, — також прошу підписати і висловити свої міркування про правдивість і продуманість свідчень нашого малолітнього свідка.

— Свідчення цілком логічні і правдиві, — зауважив інспектор, підписуючи протокол допиту.

— Ви мені не вірили? — спалахнув Сергійко.

— Вірив, Сергійку, вірив, це просто формальність: так вимагає закон. Ти сміливий і хороший хлопчина і багато нам допоміг. Ну от і все, ти вільний. До речі, коли у вас карнавал?

— Карнавал? Сьогодні. А вас справді цікавить наш карнавал?

— Справді! Я навіть маю намір з вами поїхати на карнавал. Заодно поговорю на місці ще з деякими людьми, — не можу ж я викликати до себе весь ваш табір.

— Тоді, товаришу Орлов, нам треба їхати негайно, а то запізнимось.

— Нічого, ми візьмемо мою машину. Між іншим, мушу тобі сказати, що моє прізвище не Орлов.

— А як же нас насправді звати, товаришу… майор?

— Зови мене, друже, Степаном Андрійовичем. Це вже моє справжнє ім'я.

— А… отой шофер, що на машині МО 10–24 — він теж не справжній?

— Чому? То справжній шофер. Завдяки вам ми встигли знайти його і попередити, от він і привіз злочинців разом з викраденими паперами надзвичайної державної ваги просто в наші руки. Звісно, рано чи пізно, а злочинці були б затримані, але вони могли б передати креслення інженера Коваля у ворожі руки або просто знищити їх Ну, а тепер вийди в оту кімнату і почекай, я скоро звільнюся.

КАРНАВАЛ

Яринка зовсім збилася з ніг: новин — по самі вуха, клопоту з карнавалом — не обберешся, а тут ще й Сергійко запізнюється. Збожеволіти можна!

— Ну чого ви носи повісили? — тормошить вона Славку і Костика. — Пора одягатись, карнавал от-от почнеться!

— Без Сергійка не будемо, — вперто крутить головою Славка. — Ми повинні бути разом.

— А як він не приїде?

Славка розгублено знизує плечима.

— Ну й народ! — сердиться Яринка і раптом, озирнувшись на всі боки, таємниче шепоче: — Ви знаєте, що товариш Орлов — не товариш Орлов, а зовсім навпаки: майор з міліції?

— Не з міліції, а з Комітету державної безпеки, — авторитетно поправляє Славка. — Знаємо.

— А дід Захар раніше був у Лисичках поліцаєм Головнею…

— І про це знаємо.

— Вони винахід інженера Коваля хотіли вкрасти, і коли б не Сергійко…

— Яринко, куди ти поділася? — гукає Оля Барабаш. — Починаємо!

Яринка злякано зойкає і мчиться геть.

— Увага! Увага! Увага! Розпочинаємо наш літній, веселий піонерський кар-на-вал!!!

До синіх очей «середньовічного глашатая» — Гриця Колоска — дуже пасують довгі лляні кучері і пишний одяг: прикрашений пучком півнячого пір'я солом'яний Танин капелюшок, синя шовкова жакетка і довгі капронові панчохи Віри Іванівни. Визолочений картонний меч на поясі завершував костюм.

— Дорогі наші гості! — глашатай галантно вклоняється і робить щось на зразок реверанса. — Зараз перед вами пройде карнавальний похід веселих, активних, роботящих і дружних! З острова… кхм… з острова….

— З казкового острова Буяна, — голосно шепоче з фанерної хатки на курячих ніжках суфлер Стьопа Волошин. — Чуєш, з казкового…

— З казкового острова Буяна, — підхоплює глашатай, — прибула до нас Царівпа-Лебідка з своїм князем Гвідоном. Привітайте їх!

Табірний оркестр грає бравурний марш. Ледь торкаючись трави і скромно опустивши очі, пропливає по галявині білосніжна Лебідка-Яринка. За молодецькими чорними вусами князя Гвідона годі впізнати біленьку Олю Барабаш.

— З країни ліліпутів приїхав до нас на карнавал знаменитий Гулівер! Зверніть увагу: він захопив з собою цілу ланку ліліпутів.

Гості плещуть в долоні і весело сміються: височезний Гулівер — Генка-вітряк, який вмостився на плечах у Віктора Михайловича, — веде за собою з десяток малюків. Ліліпути в захопленні озираються.

— Обережніше! Зараз виступить квартет! Він виконає свій улюблений музичний номер: «Бережіть свої вуха!»

А в кущах тужливо зітхає Славка.

— Не приїхав Сергійко… Стільки морочилися з цими осоружними костюмами, а все марно.

— Нічого, Славко, — потішає друга теж засмучений Костик. — Зате тепер наш Сергійко — герой! Яринка запевняє, що йому навіть медаль можуть дати! А що костюми пропали…

В цю мить, тягнучи за руку захеканого Сергійка, на них вихором налітає Томка.

— Готові? Ганьба, вони ще й не одягалися! Одягайтеся швидше, я зараз вам допоможу!

— Це не моя борода, — відчайдушно борсається в цупких Томчиних руках Костик. — Це Славчина…

— Яка різниця? Сергійку, рукавиці забув… Ой Славко, в тебе шолом задом наперед! Та жвавіше повертайся, ото горе з вами!

А на галявині кружляють живі барвисті квіти, — маки, дзвіночки, ромашки… Четверо сірих гусей несуть на крилах Івасика-Телесика, за ними на мітлі женеться відьма, люто клацаючи залізними зубами.

— Увага, увага! — дзвінко сурмить глашатай. — Зараз ми… — і раптом, стрепенувшись, підкидає вгору капелюх.

— Уррра!!! Сергійко приїхав!

З-за дерев з'являються три богатирі. Посередині статечно виступає рум'яний, товстощокий Ілля Муромець. Маленький Альоша Попович викликає у глядачів веселе захоплення: з-під квітчастої попони «коня» дріботять Костикові жовті тапочки, а по боках, майже торкаючись землі, звисають величезні мисливські чоботи Романа Петровича. По праву руку Іллі Муромця, марно намагаючись зробити суворе й неприступне обличчя, сяє щасливою посмішкою Добриня.

Лунають гучні оплески. Плещуть усі: Гулівер в чотири руки, Царівна-Лсбідка, Івасик-Телесик, квіти, гості… А чи не найактивніше бушує Степан Андрійович — колишній «товариш Орлов», справді веселий і простецький дядько.

Це був справжній тріумф. Богатирі тричі проїхали перед глядачами; проїхали б, певно, і вчетверте, якби Роман Петрович непомітно не кивнув: «Досить, пора і честь знати!»

— Відкриваємо карнавальний чемпіонат! — виголошує Гриць Колосок. — Музика, туш!

Оркестр зопалу врізав гопака, і глашатай, махнувши рукою на своє середньовічне походження, пустився навприсядки з Томкою, наспіх замаскованою шоферськими окулярами.

Яскравим полум'ям піонерського вогнища все дужче розгоряються веселощі. Дружні оплески, дзвінкі вибухи сміху гучною луною котяться по чудовому, рідному лісі, з якого щойно виловили останнього вовка.