Слідами історії бердичівського єврейства

З історії єврейської громади Бердичева

В інвентарному описі власності Федора Тишкевича від 7 жовтня 1593 р. згадується єврей, який орендував млин на річці Гнилоп’ять до 1599 року за 100 копійок в рік. Це є першою писемною згадкою про євреїв Бердичева.

Перші відомості про єврейську громаду Бердичева відносяться до 1712 р., коли було затверджено кагал. А це свідчить про проживання в містечку в той час вже значної кількості євреїв. В 1765 р. за офіційним переписом населення в Бердичеві проживало 1220 євреїв, а в 1787 р. — 1500. В останній чверті XVIII ст. Бердичів став одним з центрів хасидизму на Україні, а після 1793 р. — і на території Російської імперії. В 1785 р. равином Бердичева був обраний і залишався ним до самої смерті в жовтні 1809 р. один з засновників хасидизму Леві-Іцхак бар Меїр. В 1811 р. в Бердичеві були посмертно видані його праці, а його могила до цих пір є місцем паломництва хасидів зі всього світу. В кінці XVIII ст. в Бердичеві була заснована єврейська друкарня, і незабаром місто стало одним з центрів єврейського книгодрукування в Україні і Російській імперії.

В першій половині XIX ст. в Бердичеві працювали крупні єврейські фірми: Манзона, Ефрусі, Горвіца, Френкеля, Трахтенберга та інші. «Бердичів, — писав Київський генерал-губернатор І. Фундуклей, — єврейське місто. Християни складають в ньому 1/8 частину населення, а 7/8 припадає на євреїв».

В середині XIX ст. в Бердичеві проживало більше ніж 41 тис. жителів. З 50-х років XIX ст. в заняттях єврейського населення збільшилась роль промислових підприємств, ремесел та промислів. Серед бердичівських ремісників-євреїв були: ювеліри, кравці, швеці, сідлярі, годинникових і рушничних справ майстри, різьбярі, столярі, фортепіанники, токарі, ковалі, слюсарі, бондарі, теслярі, малярі, склярі, мідники та інші майстри. У 1848 р. в місті налічувалось близько 5 тисяч ремісників-євреїв. Лише візників нараховувалось до тисячі чоловік. Життя і праця більшості бердичівських ремісників та майстрів були важкими.

В 1850 р. було відкрите перше, а в 1860 р. друге казенні єврейські училища 1-го розряду, до яких потім додались декілька приватних училищ. Освіту отримувала невелика частина єврейської молоді, переважно із заможних верств населення. Одним з особливо діяльних ентузіастів просвіти бердичівських євреїв був д-р Ротенберг, дякуючи зусиллям якого було відкрито гімназію і засновано громадську бібліотеку. Однак на початку XX ст. грамотних євреїв було не більше 18 тис. осіб, тобто 44% єврейського населення міста.

В XIX ст. Бердичів як і раніше був твердинею хасидизму, оплотом опору емансипації та асиміляції. В той же час місто, яке дало притулок одній із самих крупних єврейських громад Європи, гордилось прозванням «Єрусалим Волині».

В середині XIX ст. Бердичів умовно поділявся на декілька районів: Старе місто, Нове місто, Качанівка, Та сторона річки (Загребелля) і Піски.

В Старому місті, де проживали в основному дрібні торговці, ремісники, релігійні діячі, дуже сильно відчувався хасидський вплив. Тут був розміщений клір (різновидність синагоги) Леві-Іцхака, Велика стара синагога, багато синагог за ремісничими спеціальностями, а також хедери — єврейські релігійні початкові школи. Мовою спілкування тут був оригінальний їдиш.

В Новому місті проживали в основному купці, промисловці, інтелігенція. Тут розмовляли переважно російською мовою. Засвоюючи російську мову, місцеві євреї робили крок у «великий світ», який був відмічений гострим пером єврейського письменника Шолом-Алейхема.

Качанівка була розташована на стику Старого і Нового міста, на гористому правому березі річки Гнилоп’ять. На Качанівці, так само як в Старому місті і на Пісках, розмовною мовою був їдиш.

Загребелля — це район міста розташований на лівому березі річки Гнилоп’ять. Тут проживало відносно менше євреїв, ніж в інших районах міста.

Піски — це північна околиця міста, тут жили євреї-ремісники та єврейський люмпен-пролетаріат. Назва району виникла від розміщених тут кар’єрів, де добували пісок.

Єврейська громада відігравала провідну роль у розвитку торгівлі. Серед 2,8 тисяч купців у 1846 р. абсолютну більшість становили євреї. Половина з 8-ми банків у місті також належали євреям. Саме їхні банки проводили фінансові операції з банками Парижа, Лондона, Відня, Рима і Константинополя. Переважна кількість населення міста також була єврейська: в місті проживало 54 тис. осіб, у тому числі 50 тисяч євреїв. У 1867 р. з 2174 будинків 1545, або 71% належало євреям.

Із Бердичевом пов’язана доля сім’ї Рубінштейнів, яка дала світу братів-музикантів Антона та Миколу. Перший з них заснував консерваторію в Петербурзі, а другий — в Москві. Саме Антона Рубінштейна (1829-1894) було охрещено в Свято-Миколаївському храмі (1831). Роман Рубінштейн сприяв знищенню кагала Бердичева, залучав ортодоксальне єврейське населення до просвіти. В другій половині XIX ст. в Бердичеві жив і творив відомий єврейський письменник Менделе Мойхер Сфорім, а в 80-х роках позаминулого століття — класик єврейської та світової літератури Шолом-Алейхем.

Розвивався в Бердичеві і такий вид мистецтва, як театр. І не просто театр, а театр єврейський. Так, в Бердичеві, 4 жовтня 1875 р. за бажанням публіки було дано, як повідомляло рекламне повідомлення, «ЄВРЕЙСЬКИЙ КОНЦЕРТ під управлінням А. Фішзона за участю єврейських хористів». Театр було розміщено в залі готелю «Золоті береги». Цей концерт свідчив про виникнення єврейського театру не лише в Росії, але й у всій Європі. Отже, Бердичів відіграв певну роль в зародженні єврейського театрального мистецтва.

Відносна доля єврейського населення Бердичева в кінці XIX ст. досягла свого максимуму. У 1884 р. в Бердичеві проживало 77823 особи, із них 62366 іудеїв (80%), 10777 православних (13,8%), 3298 католиків (4,2%), 339 протестантів і 12 мусульман.

В кінці XIX ст. торгівлею займалось майже 16,5 тисяч євреїв. Торгували одягом, мануфактурою, взуттям, меблями, домашнім інвентарем, худобою, кіньми, возами, збруєю, зерном, м’ясом, рибою, медом, спиртними напоями, воском і т. д. Достатньо поширеною серед бердичівських євреїв була спекуляція. За даними загальноросійського перепису 1897 р. Бердичів займав шосте місце на Україні за числом представників купецького стану. Але в процентному відношенні місто впевнено займало перше місце в Росії за кількістю євреїв-купців, де їх нараховувалось 91,8%.

На кінець XIX ст. в Бердичеві функціювала Хоральна, Білопільська, Загребельна, Немирівська, Новоміська та Староміська синагоги і 74 єврейські молитовні будинки. На початку XX ст. в місті діяли талмуд-тора і 10 хедерів.

Єврейська лікарня на початку XX ст. займала найкраще приміщення в місті — це був колишній двоповерховий палац князів Радзивілів, час побудови якого невідомий. Він був побудований у стилі пізнього класицизму з шістьома колонами на фасаді. Внутрішні зали були оздоблені різьбою, яка була знищена з переходом палацу у власність міської єврейської общини. Вражав колишній танцювальний зал з мармуровими колонами і стінами, який був перетворений на велику лікарняну палату. В лікарні були високі палати, широкі коридори. Тут же розміщувались аптека, лазня, кухня, пральня. Лікарня знаходилась на східній околиці міста у великому саду поблизу лісу. Будинок проіснував до 60-х років XX ст. і був знесений. Нині на його місці стоїть будинок Бердичівської міської ради та її виконавчого комітету.

В роки Першої російської революції 1905-1907 рр., коли єврейські погроми в містах Росії мали масовий характер, погромів в Бердичеві не було. Це пояснюється особливостями Бердичева, в якому єврейське населення за кількістю жителів значно переважало інші національності і могло постояти за себе.

В 1912-1914 рр. було здійснено Єврейську етнографічну експедицію по містечках Волині і Поділля під керівництвом Семена Акимовича Анського (Шлойме-Занвл Рапопорта). В 1913 р. експедиція побувала в Бердичеві, адже тут ще проживало на той час 60-70 сімей брацлавських хасидів, які жили відокремлено від інших. Їх не допускали до активної участі в діяльності кагала. Та й взагалі, уникали вступати з ними в будь-які відносини. Але між собою вони жили у великій близькості та єдності, ділились між собою буквально останнім шматком. Радість або смуток одного ставали загальними для усіх.

В будинку равина Гілеля члени етнографічної експедиції на протязі кількох тижнів підряд записували від равина і його наближених сотні гострих висловлювань та історій, які на протязі декількох поколінь передавались із уст в уста лише своїм, самим близьким особам. Також вони записували на фонограф гру на скрипці равина Гілеля та десятки брацлавських мелодій і молитв, які співав він сам та його наближені. Були придбані в Бердичеві цінні речі для Єврейського етнографічного музею, в тому числі: рукопис равина Натана; кришталева люстра; біла шовкова жупиця (старовинний довгополий сюртук) з вибитими на парчі узорами у вигляді білих квітів; широкий білий пояс із шовку; кам’яний ханукальний світильник.

Перед Першою світовою війною лише 20% єврейського населення Бердичева можна було віднести до забезпечених людей. 70% бердичівських євреїв не мали ніякої власності, крім особистого одягу та якихось побутових предметів. Значна їх частина тулилася в жалюгідних халупах в умовах скупченості та перенаселеності. 20% єврейського населення Бердичева жило за рахунок благочинності.

За часів царизму єврейські погроми обминули Бердичів, але 5-6 січня 1919 р. в ньому відбувся один з перших погромів на Україні: 17 осіб було вбито, 40 — поранено, багато сотень пограбовано та побито. Його вчинили вояки «куреня смерті», які застосували насильство, вбивство та пограбування крамниць мирних жителів. Своїм декретом від 18 січня 1919 р. Директорія засудила цей акт і виділила 1 млн. гривень постраждалим від погрому єврейським сім’ям.

За переписом 1926 р. замість попередніх 80% євреї складали лише половину жителів міста.

Встановлення Радянської влади суттєво обмежило релігійне життя євреїв Бердичева: головна хоральна синагога була перетворена на «клуб войовничих безбожників», із, приблизно, 80 молитовних будинків, які існували до встановлення радянської влади, більшість було закрито.

Самодіяльне культурне життя на ідиш було активним в місті до середини 30-х років XX ст. Існувала сітка єврейських шкіл, в тому числі середніх. Видавалавсь газета на їдиш «Дер арбетер» («Робітник») з періодичністю 10 номерів в місяць. В 1924 р. в Бердичеві було сформовано перший на Україні суд з діловодством на їдиш. Поряд з українською та російською мовами, їдиш був визнаний однією з офіційних мов в ряді державних установ. В 1926 р. їдиш в Бердичеві назвали рідним 28584 особи із 30812 євреїв міста (92,77%). Працівникам Бердичівського краєзнавчого музею вдалось у 1928 р. зібрати 104 пінхаси (літописи усіх подій з життя єврейської громади) цехових єврейських молитовних зібрань, в яких розповідалось про виникнення цехів 104 спеціальностей, в яких працювало біля 4 тисяч ремісників.

Але вже на початку 30-х років XX ст. появились обмеження у використанні їдиш в державних установах. В середині 30-х років припинилось видання газети «Дер арбетер». Під приводом неперспективності спочатку зменшилась кількість шкіл на їдиш, а потім вони усі були ліквідовані. До початку Другої світової війни єврейське культурне життя в Бердичеві фактично припинилось. В 1937-1939 рр. сталінським режимом було репресовано багатьох представників інтелігенції, службовців і робітників-євреїв, поряд з такими ж невинними людьми інших національностей.

Історія Бердичева 20-30-x рр. XX ст. пов’язана з життям га літературною діяльністю єврейських радянських письменників Гарцмана М. Д., який загинув на фронті в 1943 р., Кагана А. Я. та російського радянського письменника Гроссмана В. С.

За переписом населення 1939 р. в Бердичеві проживало 62 тис жителів. 37,5% населення міста, або 23266 осіб, складали євреї. До літа 1941 р. з урахуванням природного приросту та міграції в місто біженців із західних і центральних районів Польщі, окупованих Німеччиною, єврейське населення Бердичева могло зрости до 25-26 тисяч осіб. Більша їх частина працювала на машинобудівному та шкіряному заводах, інших підприємствах і в майстернях. Бердичівські майстри модельного взуття, м’яких туфель, кольорового паперу користувались великою славою за межами міста. В Бердичеві була численна єврейська інтелігенція: багато десятків досвідчених лікарів, провізорів, хіміків, сотні вчителів, інженерів, техніків, бухгалтерів...

Десь через тиждень після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз почалась неафішована евакуація з Бердичева сімей відповідальних працівників, перш за все міськкому ВКП(б) та міськвиконкому. Своєчасної евакуації населення не проводилось. Майже весь автотранспорт підприємств і міських служб був реквізований для військових потреб в перші ж дні війни, транспорту для евакуації не було. Після бомбардування центральної частини міста німецькими літаками 4 липня 1941 р. з раннього ранку 5 липня сотні городян переважно єврейської національності на підводах, а тисячі пішки виїхали або пішли з Бердичева по дорозі на Ружин і Білу Церкву. Це був пік стихійної втечі. 5 липня 1941 р. мости через річку Гнилоп’ять були підірвані. Щоб вийти з міста, жителі західної частини Бердичева повинні були переправлятись на східний берег на човнах. Сотні єврейських сімей зібрались на залізничному вокзалі в надії, що буде ешелон на схід, але ешелона не було. Імовірно з Бердичева виїхало і пішло пішки до вечора 7 липня до 10 тис. осіб, що складало лише біля третьої частини єврейського населення. А ще ж перед німецькою окупацією в місті зосередилася частина єврейського населення з найближчих містечок і сіл.

7 липня 1941 р., на 16-й день війни, німецькі війська захопили Бердичів. Окремі акти розправ і терору по відношенню до євреїв мали місце з перших днів окупації. 7-8 серпня 1941 р. почалось масове виселення євреїв в гетто, влаштоване гітлерівськими палачами як збірний пункт перед масовою екзекуцією. Для гетто був виділений найбідніший район Бердичева між міським базаром і річкою Гнилоп’ять. Залишені євреями квартири тут же піддавалися грабуванню спочатку зі сторони німецьких солдат, а потім німецьких поліцейських. До 22 серпня 1941 р. все єврейське населення міста було переселено в гетто, де розташувалось в маленьких халупках, по п’ять-шість сімей, по декілька десятків осіб в кожній кімнаті.

В серпні 1941 р. нацистські окупанти розстріляли у внутрішньому дворі Бердичівського історико-культурного заповідника 300 євреїв, взятих із квартир, на вулицях, прилеглих до заповідника, а також багато військовополонених, комуністів, працівників радянських органів і громадських організацій — євреїв, українців, росіян — всього 960 осіб.

5 вересня 1941 р. нацистські окупанти розстріляли більше десяти тисяч євреїв Бердичева поблизу села Хажин, за 7 км від Бердичева, в тому числі більше тисячі найбільш сильних молодих людей, обманом вивезених з гетто нібито на сільськогосподарські роботи. Це покарання забрало з гетто майже усіх здатних до спротиву. В гетто залишились лише жінки, особи похилого віку, школярі та немовлята. В ході проведення ексгумації у 1944 р. в 24 могилах було виявлено 10656 трупів.

14 вересня 1941 р. в Бердичів прибула спеціальна зондеркоманда айнгзацгрупи «С», була мобілізована на «акцію» українська міська поліція. В ніч з 14 на 15 вересня район гетто було оточено військами. За один день 15 вересня 1941 р. багато тисяч євреїв було пригнано або вивезено окупантами та їх посібниками до 10 ям, які були зарання вириті по обидві сторони аеродрому поблизу населених пунктів Романівка, Шльомарка (нині Любомирівка) та Радянське (нині Романівка), і на краю ям по звірячі розстріляно. Багатьох дітей кидали в ями живими. Розстріли продовжувались і 16 вересня. Пам’ятний знак з рожевого граніту, встановлений на цьому місці, розповідає, що тут було знищено 18640 «мирних радянських громадян». Ми розумієм, що усі вони були євреями.

Бердичівська трагедія вересня 1941 р. була однією з перших в ході масового геноциду єврейського населення, здійснюваним нацистами в Європі і Радянському Союзі.

В останні дні жовтня 1941 р. гетто в Бердичеві було ліквідоване. 400 осіб спеціалістів (деяких з них разом із сім’ями) залишених 15 вересня живими, а також схоплених в ході облав євреїв, які переховувались, зігнали в підземелля заповідника і 3 листопада 1941 р., партіями по 150 осіб, вивезли на машинах в район хутора Сокулино (нині селище Мирне) і там розстріляли. Перед розстрілом цих трьох тисяч приречених примусили роздягнутись догола, після чого їх голих скидали у вириті військовополоненими ями і розстрілювали з автоматів. Під час листопадової страти палачі відібрали вже біля самих ям 150 євреїв, кращих спеціалістів-ремісників, і поселили їх в таборі на Лисій горі.

В травні-червні 1942 р. в містечках і селах навколо Бердичева знову проводились облави і вбивства вцілілих євреїв. 16 липня 1942 р., схоплених під час облав молодих євреїв і залишених тимчасово жити майстрових, окупанти розстріляли на Лисій горі. Декілька десятків самих кращих спеціалістів (біля 60 осіб) вбивці з СД залишили в таборі на Лисій горі, а потім перевели в міську тюрму.

Останні групи євреїв-спеціалістів були розстріляні німцями разом з в’язнями інших національностей в листопаді 1943 р. напередодні звільнення Бердичева радянськими військами.

За даними Надзвичайної Державної комісії по розслідуванню злодіянь німецько-нацистських загарбників, під час окупації Бердичева гітлерівці знищили 38536 осіб. Джерела свідчать, що окупантами та їх поплічниками було вбито в Бердичеві біля 30 тисяч євреїв, вціліло не більше двох десятків осіб. Цифри загиблих євреїв у путівнику вказані лише на основі документів радянської Надзвичайної державної комісії. Ці дані на сьогодні не є остаточними і потребують уточнення на основі інших історичних джерел та документів.

За роки окупації чисельність мешканців міста зменшилася більш як у 4 рази і на січень 1944 р. становила лише 18 тисяч осіб.

Німецько-нацистські окупанти разом з фізичним вбивством євреїв зруйнували всі синагоги Бердичева: Білопільську, Загребельну, Немирівську, Новоміську та Староміську, від Хоральної залишилися тільки стіни.

Після звільнення Бердичева єврейське самодіяльне життя, культурну діяльність на їдиш так і не було відновлено. В перші післявоєнні роки лише декілька місць захоронень жертв нацистського терору було позначено насадженнями дерев. В серпні 1944 р. було відкрито першу післявоєнну синагогу на вулиці Леніна (нині Житомирській) № 40, потім на вулиці Карла Маркса (нині М. Грушевського) № 3. В кінці 1945 р. було відкрито синагогу на вулиці Свердлова (нині Вінницькій) № 8, приміщення якої було побудоване в 1895 р.

У 1946 р. міська влада передала єврейській общині приміщення Хоральної синагоги. За 20 наступних років будинок був відремонтований, появився другий поверх. Але чисельність єврейської громади Бердичева на початку 1950-х років поступово зменшувалась. Це стало приводом для того, щоб відібрати приміщення. З 1964 р. в колишній синагозі почала працювати рукавична фабрика. В цей же час були закриті синагоги на вулицях Леніна (нині Житомирській) та Карла Маркса (нині М. Грушевського). Єдиною діючою в місті залишилась синагога на вулиці Свердлова (нині Вінницькій).

В 1960-х роках було заборонено випічку маці, але через деякий час заборону зняли.

В 1953 р. на зібрані жителями Бердичева кошти було виготовлено та встановлено пам’ятник на місці масового розстрілу євреїв поблизу аеродрому. Монумент простояв один день і за наказом аеродромного керівництва був демонтований і вивезений в невідомому напрямку. Лише через чверть століття пам’ятник випадково був виявлений на старому єврейському кладовищі. І лише в 1990 р. його було встановлено біля входу на це кладовище.

В 1983 р. на п’ятому кілометрі шосейної дороги Бердичів-Райгородок було встановлено пам’ятний знак на місці самого масового знищення євреїв міста в 1941 р. На чорній плиті монументу було вибито надпис про 18640 мирних радянських громадян, жертвах нацизму без зазначення національної належності. Аналогічними були надписи на плитах, встановлених в 1987 р. в п’яти місцях масових захоронень по обидві сторони названої шосейної дороги. У 1991 р. на пам’ятних плитах було вигравірувано Зірку Давида. 15 вересня 1991 р. в день 50-річчя трагедії бердичівського єврейства в місті за участю місцевих властей відбувся багатотисячний мітинг скорботи і печалі, на який приїхали колишні бердичівляни з різних республік Радянського Союзу та кількох зарубіжних країн.

За переписом населення 1979 р. в Бердичеві проживало 4637 євреїв, що складало лише 5,8% населення міста, а за даними перепису 1989 р. — 3512 осіб, що складало вже 3,9% населення міста. У порівнянні з 1939 р. єврейське населення на 1989 р. скоротилось в десять разів і відрізнялося виключно високим рівнем асимільованості. За даними перепису 1989 р., із тисячі осіб єврейської національності лише 117 вважало єврейську мову рідною, а 858 — вважало рідною російську мову.

З 1988 р. відновилась репатріація єврейського населення Бердичева в Ізраїль і частково в США.

В 1989 р. в Бердичеві було створено Товариство єврейської культури. Воно стало ініціатором заходів, пов’язаних з геноцидом єврейського населення Бердичева в роки війни. Важливим напрямком роботи Товариства було надання гуманітарної допомоги тим, хто її потребує, та розвиток єврейських традицій і єврейської культури.

Дякуючи підтримці зарубіжного єврейства в Бердичеві було відновлено роботу синагоги. Релігійною святинею євреїв є могила святого цадика Леві Іцхака бар Меїра Бердичівського. В 1991 р. над могилою цадика і його рідних було споруджено пантеон.

В 1995 р. було встановлено пам’ятний знак в с. Радянське на місці розстрілу нацистами євреїв Бердичева в 1941 р. На 1 січня 1995 р. в Бердичеві проживало біля 800 євреїв (0,8% населення міста).

Сьогодення нечисленної єврейської громади міста Бердичева відзначається проведенням багатьох заходів спільно з представниками міської влади та громадськості міста. Так, 8 грудня 2012 р. на площі Центральній вперше відбулось урочисте запалення першої свічки на великому ханукіоті (ханукальному світильнику), який досягає семи метрів у висоту. З тих пір єврейська громада міста та прихильники єврейського віровчення щорічно так відзначають єврейське свято Хануку. А запалюють першу свічку, виголосивши перед цим невеликі промови, равин Бердичева Аківа Нємой та міський голова В. К. Мазур.

Щорічно в приміщенні міського будинку культури в Бердичеві проводяться Дні єврейської культури.

А 15 вересня біля пам’ятного знака, встановленого на місці колишнього гетто, щороку проводиться траурний мітинг пам’яті жертв Голокосту, в якому беруть участь представники міської влади, громадськості міста та єврейська громада Бердичева. Після траурного зібрання організовується відвідування усіх місць поховань жертв Голокосту та покладання квітів до підніжжя пам’ятних знаків, стел, надмогильних плит.

18 вересня 2015 р. відбулось урочисте відкриття музею єврейства міста Бердичева в приміщенні бібліотеки для дітей міської центральної бібліотечної ситстеми.