Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

_{Тубільне селище. Тала Монгонго. Вождь племені. Чудодійний круглий камінчик. Як біла людина добуває вогонь. Чаклун робить заклинання. Священна антилопа. В гостях у вождевій хижці}

Тубільне селище здаля нагадувало купку солом'яних брилів, розкиданих уздовж тихої зеленої долини. На південному його кутку звивалась невеличка річечка, а далі височів пагорб, укритий розкішним пальмовим лісом. Поміж хатинами росла роголиста папороть і вічнозелені дерева кола, рясно обвішані стиглими плодами, схожими на горіхи. З лісу віяло духом гнилого листя та відцвілого зілля. Небо було прозоре й синє. Серед м'якої зеленої травички кущились рододендрони[43], що цвіли великими, мав тюльпани, фіолетовими, рожевими та жовтими квітками. Подекуди здіймались угору стрункі стовбури кокосових пальм. Їхні крони лисніли, купаючись у сонячному сяйві. Жовтогарячі промені заходу немов підпалили бистру воду в річці. З пальмового лісу озивалися папуги.

Круглі й гостроверхі хижі зі стріхами з бананового листя порозсідались уздовж плескуватого, порослого травою берега. Посередині широчів заквітчаний моріжок, схожий у променях призахідного сонця на м'який барвистий килим. Хижки по околу були вишпарувані жовтою глиною й нагадували гарні горнятка, поперекидувані догори денцями з одним-однісіньким круглим отвором-дверима. З деяких дверей стрічкою зміївся в небо прозорий синюватий димок.

Поміж оселями вихлялася широка й утоптана стежка. Серед селищного майданчика стояла велика хатина, яка різнилась від інших хіба тільки тим, що з південного боку до неї притулилось просторе піддашшя на чотирьох грубо витесаних сохах. До піддашка вело троє дерев'яних сходинок, а обабіч плелися до самісінької стріхи виткі квітучі кущики.

Селище було з усіх боків оперезане високим бамбуковим плотом. Тільки в одному місці лишалась продухвина — брама.

Отака мальовнича картина в пишних рамцях буйного пальмового лісу відкрилась очам географа ту мить, коли тубільці обережно зупинились, насторочили вуха, а тоді раптом підхопили ноші, виплетені з ліан, і вийшли з лісу на моріг.

Дикий вереск не вщухав ні на мить. Оглушливо гупав бубон. Натовп, наїжачившися списами, підходив до брами. Перед брамою Павел озирнувсь, і те, що побачив, змусило його всміхнутись. Негри поклали карабін на рогожину й так обережно несли його, наче карабін кожної миті міг вибухнути й усіх повбивати.

При найменшому струсові бідолахи здригались і злякано озиралися. Очевидно, «вогненний лук» їм доводилося бачити вперше.

«Куди це мене тягнуть? — розгублено думав Павел. — Забивати? Навряд. Якби вони хотіли мене вбити, то вчинили б це в лісі, — заспокоював він себе, але понад усе хвилювала його доля негреняти. — Коли б тільки з ним нічого лихого не скоїлося!..»

Раптом з брами вийшов новий гурт тубільців. То були молоді кремезні негри, однакові на зріст, із лиснючою чорною шкірою та зачісками форми римських шоломів. Кожен тримав у руках відполірований асагей з металевим вістрям.

«Це, певно, вождева гвардія, — тамуючи тривогу, роздивлявся струнких легенів Павел. — Вірна сторожа племені!»

У браму носії увійшли повільно і врочисто.

— Бана! Бана! — почувся громовий голос котрогось із тубільців.

Павел аж сіпнувся з несподіванки. Негр, який вигукнув це, був на добру голову вищий за решту одноплемінців. Він поважно розмахував своїми довжелезними й м'язистими руками. Обличчя його здавалося грізним і лютим. Густе волосся стриміло вгору, вимощене як буйволячий ріг. Зачіска, наруччя, великі білі серги у вухах, грубий шар пропеченої пальмової олії, якою була змащена шкіра, свідчили, що цей чолов'яга посідає неабиякий пост у племені.

Почувши голос велета, воїни, що несли географа, спинились, мов укопані. Інші обережно поклали рогожину з карабіном на траву.

Чолов'яга дістав із свого набедреника якесь лискуче коліщатко з білої мушлі й одяг його собі на правицю. Вмить натовп завмер, востаннє глухо простогнав бубон. Негри понахиляли списи, позакидали луки за плечі й склали стріли в сагайдаки. Велет засурмив у бойовий ріг із слонового ікла.

Всі повернули голови до пагорба. З лісу сполоханою пташнею повибігали діти й жінки. Декотрі серед них носили у плетених личаних торбах немовлят, інші тягли на головах важкі клунки. За дітьми гнала ціла зграя рудих собак. Останніми плентались діди та баби, спираючись на бамбукові ціпочки.

Очевидно, в селищі була оголошена тривога. Чоловіки подалися захищати оселі від ворога, а жінки, діти та баби з дідами поховались у джунглях.

Тепер воїни збуджено гомоніли, дивлячись, як їхні родини повертаються додому.

Наче той розбурханий вулик, гув напівголий пістрявий натовп, сокоріли кури, валувала собачня. Цілий вирій дітлашні опосів білу людину, але негр-велет невдоволено насупився, подав знак двом чоловікам, і ті розігнали малечу. Тим часом привели Домба. До смерті переляканий хлопчик став перед велетом. Обличчя йому пересудомилось від болю. «Мабуть, мотузки повпивалися, ріжуть…» — з тривогою подумав Павел. Але як він міг допомогти Домбові, коли й сам був не в кращому становищі!

Та негреня й не бачило Павла, бо стояло спиною до нього. Балканову закортіло подати хлопчині звістку про себе. Тільки як це зробити? Кожен порух може коштувати життя.

— Кахи-кахи! — раптом здогадавсь Павел, удаючи застудженого.

Та Домбо не звернув на це уваги. Тоді Балканов міцно чхнув, аж тубільці сіпнулись, а Домбо повернув до нього обличчя. Щоб підбадьорити малого, Павел усміхнувся. Це страшенно здивувало хлопця. «Замість плакати, — подумало негреня, — гамба безтурботно регочеться… Виходить, справи не такі вже й кепські?..» А Павлові цього тільки й треба було.

Почувши бранців голос, негр-велет рвучко повернувся й щось буркнув. Кілька молодих воїнів підскочили до Павла. Вправно запрацювали чорні пальці й за якусь секунду попустили мотуззя.

Цей учинок тубільців підбадьорив географа. «Невже ж бо вони колотимуть нас своїми списами, коли зараз виявляють отаку гуманність? — подумав Павел. — Чи ба: послабили пута!..»

Негр-велет хитнув головою, й до нього підійшло двоє з натовпу. Вони ступали неквапно, гордовито похитуючися з боку на бік. При цьому оздоба на руках і ногах їм тихо бряжчала. Ці двоє мали куди більше різного намиста, ніж інші воїни. На головах їхніх пишалися цілі віяла з кольорового пір'я. Таку пишну кибалку мав лише той здоровань, щоправда, вдвічі більшу.

Один воїн тримав у руці кам'яну сокиру, другий — лук і спис. В обох стегна були оперезані набедрениками з леопардового хутра. Навколо набедреників теліпались волохаті хвости впольованих левів, гієн та африканських лисиць.

Відійшовши вбік, усі троє почали про щось пошепки радитись. Та нарада тривала лише кілька хвилин. Потому велет, піднявши спис угору, притулив його до грудей, до коліна і щось вигукнув. За мить усі чоловіки повернулись обличчям до сонця:

— Та-ла Мон-гон-го-о!.. Та-ла Мон-гон-го-о-о!

Ці слова пролунали як заклинання. Тричі гупнули «ночви», й гомін поступово втих. Тільки луна ще довго котилася попід лісами та дібровами. «Знову їх тривожать оті злі духи! — подумав Балканов. — Не дають їм спокою. Мабуть, вони гадають, що всі на світі лиха йдуть із кратера вулкана…»

Хвилини тяглись нестерпно кволо. «Чи настане коли-небудь кінець оцій тубільній церемонії? — починав дратуватися Павел. — У нас попереду ще така довга путь… Кожна хвилина дорога…» Серце скидалось тривогою. Павел подумав про день, коли він мав чекати «Севастополь» у дельті річки Замбезі. Щоправда, часу ще чимало, та якщо події розвиватимуться отак, то, дивись, не вистачить і року…

Доки тривала церемонія, Балканов думав про ту таємничу білу людину. Чоловік з племені гаубау розповів про неї перед минулими дощами. Відтоді багато часу спливло. Що з тією людиною зараз?

Натовп знову зарепетував, аж Павел сіпнувсь. У повітря здійнявся частокіл списів. Носії підхопили свого бранця й понесли далі. Не забули й «вогненного лука».

Один з тих двох негрів, певно, старійшина, підніс угору ліву руку. Мідне наруччя спалахнуло проти сонця. Він щось вигукнув, і вся юрба розійшлася по домівках.

Жінки заходилися коло вечері. Діти повмощувались попід дверима, жували бетель[44] і з цікавістю роздивлялися білу людину. Гурточками, підібгавши під себе ноги, біля осель куняли діди з незмінними бамбуковими люльками в руках.

Біля Павла з Домбом лишились тепер самі молоді вояки, яких болгарин уважав за гвардію вождя. Вони вишикувалися двома паралельними валками. Попереду й позаду стояло по п'ятеро. Негр-велет разом з двома старійшинами хизувались на чолі.

Гримнув бойовий бубон, і процесія рушила далі…

Зупинилися перед великою хатиною. «Чота, чота», — раз у раз повторювали воїни. Певно, так звалась будівля посеред майдану, яка за розмірами та формою трохи різнилась від усіх інших осель. Тепер негри, які вели Домба, вийшли вперед і закрокували поряд з Павловим конвоєм. На обличчі в хлоп'яти застиг болісний вираз. Домбо безпорадно блимав на гамбу. Та чим той міг допомогти йому? Павел боявся навіть прохопитися словом, бо це могло розлютити негрів. Але він таки не втримався й тихо прошепотів:

— Домбо, друже, не бійся! Нас не вбиватимуть!

— Не бач тамо-тамо Домба! — розпачливо залопотів хлопець.

— Ну, що ти! Незабаром повернемося до Камбели й помандруємо далі!

Павел скосував на воїнів, які міцно тримали його ноші. Їхні погляди були спрямовані кудись далеко вперед. Павел знову трохи нахилився до негреняти:

— Домбо, ти розумієш мову племені?

— Не розумієш, гамба!

— Шкода…

Тільки тепер Павел помітив неподалік під двома кокосовими пальмами довгасте лукулі[45], прикріплене до стовбурів. Поруч тупцяв лисий дід з борідкою.

Негр-велет подививсь на дідка й торкнувся рукою свого широкого кирпатого носа. Старий двічі гупнув праником у лукулі. Всі обернули голови до великої хижі. Невдовзі з-під навісу вийшов підтоптаний, зморшкуватий і трохи згорблений чоловік із молотком у руках. Старійшини підійшли й заходилися йому щось голосно розповідати. Чоловік вислухав їх і підійняв угору молоток. Прожебонівши до когось немічним писклявим голоском, він перехилився через поруччя й утупив очі в географа. Потім раптом махнув молотком і знову щось писнув, немов похлинувся. Старійшини відступили кілька кроків назад. Глухо, але чітко гримнув дерев'яний бубон. Негри підхопили своїх бранців та «вогненний лук» і подалися далі.

Кроків за сто від великої хатини Павел уздрів подвійний бамбуковий пліт. З-за плоту виглядала будівля, ще більша за «чоту».

Лукулі гуло. Врочисто крокувала сторожа. Поважно переступали з ноги на ногу старійшини.

Коли процесія наблизилася до великої бамбукової брами, геть обплутаної виткими рослинами, бубон замовк. З проходу між двома тинами висипав новий гурт тубільців.

Несподівано засурмив бойовий ріг, сповіщаючи про прибуття білого бранця. Над селищем запала мертва тиша.

Тепер усі погляди були звернені до хатини з подвійним плотом, пантрованим пильною сторожою. Від брами туди вела стежка, встелена білою корою якоїсь рослини. Кожен шматок кори був міцно припнутий до землі на-кільчиками. Хатина, як і решта осель, мала циліндричну форму, але була більша й мала простору терасу по околу, вислану просмоленими рогожами та сухим пальмовим листям. «Певно таки це вождів палац», — вирішив Павел і не помилився.

Бранців привели на обійстя палацу. Сторожа лишилася за плотом. Навколо бідолах вишикувалась особиста охорона вождя.

Тут Балканов уздрів негра, що поважно сидів на терасі, обплетеній виткими кущами з яскравим цвітом, і смоктав люльку.

Коли поставали, вождь неквапно звівсь на ноги, й тепер Павел мав змогу розгледіти його краще.

То був кремезний чолов'яга з лагідним, але спотвореним татуїровкою обличчям і м'язистим тілом атлета. З-під його вождівської шапки, зробленої з коштовної тканини та багато оздобленої пташиним пір'ям, вистромлялись дрібненькі кучерики. Руки вище ліктів та ноги над кісточками були оповиті мідними, порцеляновими та кістяними браслетами, намистом із черепашок, собачих зубів і мушлів.

Вождь зупинився перед дерев'яним поруччям тераси й глянув на полонених. До нього» навшпиньки наблизились ті троє старійшин. Він хитнув головою, наруччя заторохтіло, а з шапки посипалася дрібненько потовчена слюда й зірочками заяскріла в променях призахідного сонця. Старійшини завмерли, де стояли. Вождь кивнув удруге, радники підступили ще ближче, він нахилився до них і щось пошепки заговорив.

Але Павлову увагу привернуло дещо інше, під чого йому аж кров у жилах застигла: з лісу сунула юрба тубільців, і кожен тяг поперед себе добрий оберемок хмизу. Той хмиз та цурпалки вони складали в здоровезну купу над самісіньким берегом.

«Навіщо їм ці дрова? — зблід географ. — Певно ж, збираються розкладати ватру… Під великі свята тубільці мають звичай палити багаття й танцювати навколо них. Але ж ніщо не свідчить про якесь свято. Невже… святкуватимуть перемогу над білою людиною?..»

Аж тут знову пролунали якісь удари, Павел повернув голову й побачив, що то вождь клепле списом по гладенькому цурпалку, підвішеному до сволока тераси.

Не затихли ще останні згуки, як крізь сторожу заходивсь продиратися якийсь бородатий дідок — миршавий, замлілий, захлялий, аж тлінний. Але його маленькі оченята хитро світилися. Він поводив ними в усі боки, і здавалось, то перекочуються в глибоких очницях лискучі зернятка. У руках у старого поторохкувала порожня тиковка. Худа мотузява шия й такі самі руки були внизані найрізноманітнішим наруччям та іншими бляшаними брязкотельцями. На грудях погойдувалася вправно вистругана з дерева голова антилопи.

Коли прийшов цей дивний дідок, вождь і старійшини повсідались на леопардових хутрах. Дідок і собі вмостився поруч. Вождь зробив знак людям, які охороняли бранців, і ті відвели їх у далекий куток подвір'я й розв'язали їм руки. Звідти Павлові та Домбу було добре видно все, що робиться на терасі.

Тим часом Домбо потроху оклигував. Здається, і він повірив, що ніхто нікого вбивати не буде. Так думав і Павел, хоч його в останні хвилини й збентежила ота кучугура дров над берегом. Та ще дужче напинала нерви невідомість. Єдине, що в такій ситуації могло трохи заспокоїти такого курця, як Павел, була цигарка. Він витяг з кишені тютюн та папірець і зробив самокрутку. Полапав у куртці, потім у галіфе, але сірників не знайшов. «А бодай тобі, навіть цигарки не посмокчеш при такій халепі! І як я забувсь ті кляті сірники в торбі!» — бідкався географ, але тут згадав про лупу. Не раз вона ставала йому в пригоді, стане й зараз, бо сонце ще припікає, мов ополудні.

У фокусі лупи зажевріло, й звилася гадючка диму. Павел глибоко затягся й від задоволення аж очі примружив.

Хтось торкнув його за лікоть. Балканов сіпнувся — Домбо. Негреня кивнуло головою на тубільців. Павел озирнувсь і побачив, що вся охорона, повипинавши в'язи, із жахом втупила очі в таємниче скельце у географовій руці. Спочатку Павел не надав цьому великого значення. Хай собі дивляться — мабуть, досі не бачили лупи… Але потім вирішив проробити експеримент.

Узяв сухий пальмовий листок і спрямував на нього лупу. За мить кінчик листка закурився, спалахнув і геть згорів.

Дикий вереск вихопився з кількох горлянок, аж Павел здригнувся. Вартові, які, затамувавши дух, стежили за його діями, кинулись урозтіч. Деякі дременули аж до тераси, де сидів вождь.

— Ми врятовані! — радісно вигукнув географ.

Але й негреня стояло, мов очманіле.

— Врятовані? Навіщо так говори, гамба? — сумно похитало воно головою.

— Ось побачиш, друже!

— А що робив гамба? — й досі не могло второпати хлоп'я.

— Нічого особливого! — всміхнувся Павел. — Припалив од лупи цигарку. Потім — листок.

— Як підпалив? — цікавився Домбо.

— А ось так! — проказав Павел і навів лупу на суху соломинку.

Соломинка почорніла, спалахнула й скоцюрбилась сивою карлючкою. Домбо стежив, мов зачарований, йому досі не доводилося бачити, як оце «чудодійне скельце», завбільшки з антилоп'яче око, видобуває вогонь. Негреня уважно обдивилось лупу, але в руки взяти не наважилося. Балканов, усміхаючись, дивився на хлопця.

— Гамба знімай з неба сонце, пали соломка і знову чіпляй сонце назад, — замислено пояснив Домбо.

— Не знімав я ніякого сонця з неба!

Але Домбо не погодився:

— А чим же палив цигарка?

Географ спробував пояснити йому, як грубе еліптичне скельце збирає сонячні промені в пучок, нагріває соломинку, й від високої температури соломинка спалахує. Але бідолашне негреня нічого не могло збагнути. Воно й далі торочило, що географ своїм чарівним круглим скельцем зняв з неба сонце. Однак Балканову не хотілося вводити малого в оману.

— Ось я зараз підпалю лупою ще один пальмовий листок. А ти пантруй сонце! Ніхто в світі не може його й поворухнути!

Пальмовий листок зайнявся й згорів на очах у Домба, але цього разу негреня знайшло інше пояснення: географ зняв не все сонце, а тільки урвав маленький шматочок його, аби лиш вистачило підпалити листок.

Певно, Павел і далі вів би свій урок фізики, та раптом помітив обіч себе кілька тіней. Підвівши голову, уздрів вождя разом зі старійшинами. Кощавий дідок заходився вистукувати по тиковці й вихилятися на всі боки, його жваві хитрі оченята гарячково блищали.

Тубільці несміливо, здалеку зазирали Павлові в руки. Він збагнув, що їм кортить побачити «чудодійне кресало». Витягши лупу, поклав її на табакерку. Скло проти сонця блиснуло, й негри злякано відсахнулись. Але за мить знову попідходили й, ставши навшпиньки, намагались якнайкраще роздивитись те страхіття.

Тепер географ вирішив остаточно їх ошелешити й підпалив цілий оберемок сухого пальмового листя.

Дико заверещавши, негри відступили ще два кроки назад. Таємниче шепотіння линуло з вуст у вуста. Миршавенький дідок з тиковкою впав навколішки й тричі тицьнувсь лобом об дерев'яну голову антилопи. Потім хутенько схопивсь на ноги, кудись метнувся й незабаром приніс маленький кошичок з пальмової кори. Він упхнув у нього жменьку камінчиків, кукурудзяних зернят, черепашок та мушлічок, а в тиковку поклав два риб'ячих хребти й кілька пташиних кісточок та цурок. Потім заметушився, заторохкотів кошичком і тиковкою, оббіг навколо бранців, знову клякнув, тицьнувсь головою об дерев'яну голову антилопи, а тоді тоскно заквилив, обличчя йому ще дужче потемнішало, а очі наллялися слізьми. «Це, певно, чаклун племені! Робить заклинання!»— здогадався Павел. Старий знову підстрибнув і заторохкотів кошичком та тиковкою. Потім поставив кошик перед географом, а сам узявся викаблучуватись і заламувати миршаві руки, брязкаючи тиковкою.

Балканов нетерпеливо чекав, коли нарешті скінчиться шалений танок чаклуна, але з усього було видно, що це триватиме до глупої ночі. Тому вирішив покепкувати з дідугана. Взяв лупу й наставив її на кошичок. Спочатку суха кора залущала, закуріла, потім зайнялась, і за хвилину-другу від чаклунського причандалля лишилась тільки купка попелу.

— Тала Монгонго! — пронизливо заверещав чаклун, і, сіпаючись усім тілом, нестямно втупився в попіл, його оченята щораз дужче витріщались, і він упав під ноги вождеві.

Старійшини перезирнулися й заходились цюкати об лоби списами. Тільки вождь і досі тримався. Глянувши холодними очима на жерця, який здригався від плачу, він ухопив його попід пахви й помаленьку турнув геть, ще й рукою махнув услід. Кощавий дідок нерішуче ступив крок уперед, злякано блимаючи, потому вхопив свою тиковку й дременув за хатину. Мабуть, йому вперше доводилося зустрітись із людиною, котра якимось блискальцем змогла силу його чарівного кошичка.

За палац вождеві правила звичайна собі хатина з круглою долівкою та вшитими з очерету й бамбука стінами під конічною стріхою з пальмового листя. Коротше кажучи, вона майже нічим не різнилась від інших осель, хіба що була трохи просторіша. Частину долівки вкривали добре видублені шкури левів та леопардів. За звичаями племені, хатину дозволялося застеляти лише хутрами власноручно впольованих тварин. На рогожках, складених опріч, лежало ще п'ять чи шість леопардових шкур. Із середньої сохи, яка підпирала бантини, звисала голова антилопи, вистругана з гарного червоного дерева. На низенькому миснику вишикувались рядками різні ритуальні келихи з яскравим орнаментом, череп'яні миски, горнятка. На кожному розі висіла якась річ: марімба, бамбукова або очеретяна сопілка, асагей з відшліфованим держаком, бойова сурма зі слонячого ікла, обрядова маска, сагайдак із стрілами, бамбуковий лук тощо.

Все це побачив Павел, увійшовши до хатини, його запросив у гості вождь племені як великого чарівника з «острова білих людей». Павел усівсь на м'якому леопардовому хутрі. Поруч, підібгавши ноги, вмостилися старійшини. Тільки чаклун і досі кружляв навколо того місця, де згорів його всемогутній кошичок. Домбо вдячно горнувся до свого рятівника. Він теж нарешті повірив, що їх не збираються вбивати.

Географ уважно роздивлявся хатину зсередини й думав про те, що досі жодному мандрівникові не щастило вивчити побут тубільців, їхнє мистецтво, на власні очі побачити оздобу тубільної оселі. Тільки небагатьом сміливцям таланило дістатися до глибинних теренів Африки, проте ніхто ще не продемонстрував світові таких чудових ритуальних келихів, розмальованих мисок та дерев'яних різьбярських витворів, таких, як хоча б оті антилоп'ячі голови. Все це спростовувало твердження деяких вчених, буцімто тут мешкають племена дикунів-людожерів, що не мають ніякої культури.

Старійшини тихо перемовлялись, певно, про щось сперечаючись. Дідусь із молотком раз у раз прохоплювався писклявим голосом.

Сонце заходило. Знадвору біля дверей розіклали ватру. Вождь сів на своє низеньке ліжко з хутра й теж підібгав ноги. З його виду ні на мить не сходила приязна усмішка. Посидівши деякий час мовчки, він тихенько засурмив у ріг. Запала мертва тиша. Тоді господар звернувся до Домба якоюсь незрозумілою мовою. Кілька хвилин вони наче перемовлялися де словами, а де й на мигах. Нарешті, здається, порозумілись. Вождь усміхнувсь, а Домбо радісно гукнув географові:

— Гамба, вождь розумій мова бігів! Він бував у наша країна і вбивай один гумба-гумба! У бігів перейняв таємниця, як обробляй залізо! Інші не знають мова. Тільки вождь Бенгас знай мова бігів!

— Це ж чудово, друже! — зрадів і географ. — Поспитай-но в Бенгаса, за віщо вони хотіли нас повбивати.

Домбо переклав запитання вождеві, але вождь скривився, чоло йому насупилось, і він заходився щось сердито говорити, раз у раз киваючи на голову антилопи, що висіла на стовпі.

— Антилопа охороняй плем'я Бенгаса від злий дух, — переказав Домбо. — І не тільки охороняй. Від антилопи починався родовід племені.

Аж тепер географ уторопав, навіщо чаклун носить на собі антилоп'ячу голову й чому така сама дерев'яна цяцька висить ось тут, у хатині вождя. Виявляється, антилопа — це священна тварина племені: тотем! «То ще ми з Домбом легко одбулись, — подумав Павел. — Коли б убили оту худобину на галявині — вийшла б вона нам боком!»

Бенгас тричі засурмив у ріг, і тієї ж миті до хатини ввійшло троє негритянок. Дві були ще зовсім молоденькі дівчатка, третя — літня жінка. Особливою вродою відзначалась перша дівчина — струнка, гнучка в стані, з великими чорними, наче дві вуглини, очима. Кожна жінка мала на собі гарне намисто, наруччя й сережки, а також багатий набедреник. Спереду й ззаду на пасках висіли яскраві фартушки. На головах височіли традиційні чудернацькі зачіски, в котрих вилискували якісь кришталики та слюдяна потерть.

Підступивши до вождя, жінки вклонилися й торкнулись тонкими пальцями долівки. З першого погляду можна було здогадатися, що то дочки Бенгаса та його дружина.

Вождь підніс руку вгору. Це, видно, був знак. Уродлива негритяночка випурхнула надвір і хутенько принесла велике наруччя із слонячої кістки. Вождь підвівсь і врочисто надів його на правицю. Павел здогадався, що то має бути якийсь талісман. Радники разом позводились, попіднімали ліву ногу, зігнуту в коліні, й посхрещували руки на грудях. Потім знову повсідались на свої місця. Поряд з ними вмостилася й вождева дружина, а дівчатка повиходили.

Та незабаром вони знову повернулись, розіслали на долівці довгу мережану рогожу й поставили перед кожним, хто сидів у хатині, полумисок, зроблений з половини довгастої тиковки. Полумиски були чисті й гладенькі, наче вистругані. Оката дівчина підсунула вождеві, дідусеві з молотком, Балканову та Домбу ще й по келиху та поналивала густого іскристого пальмового вина з тростинової «сулії» — своєрідного кошика, сплетеного з тоненьких лозинок і политого зсередини золотавою смолою.

Вино вже пінилось у келихах, але ніхто не наважувався пити.

У двері, ворожо блимнувши на Павла, прослизнув чаклун. Підступивши до вождя, він поторохтів тиковкою, химерно заметляв руками, наче цирковий штукар, і торкнувся головою антилопи до Бенгасового келиха. Павел збагнув: чаклун виганяє злий дух з вождевого вина. Після заклинання чаклун знову вискочив надвір, а Бенгас підніс угору свій келих. Балканов і собі взяв питво, хапнувся цокнутися з вождем, але уздрів, що всі понахиляли голови, торкнулися спочатку до келиха чолом, потім носом, і тільки тоді нараз випили.

Не дотримуючись ніяких тубільних традицій, Павел покуштував вино, плямкнув — солодке, й перехилив чарку. Домбо, побачивши це, нахмурився:

— Гамба, чому не поважав закони плем'я? Це погано!

— Гаразд, Домбо, питиму вже по-їхньому, — пообіцяв географ.

І коли вродлива негритянка поналивала вдруге, Балканов підняв келих, торкнувсь його чолом, потім носом і тоді вже випив. Негреня уважно простежило кожний його рух і задоволено хитнуло головою:

— Гамба добре!

У хатині панувала мертва тиша, неначе тубільці виконували священний обряд.

Вихиливши третю чарку, негр-велет протяжно крякнув. Те саме зробили радники, в тому числі й дідок з молотком. За словами Домба, вони гарчали через те, що сподобали вино, якого не має вождь жодного сусіднього племені. Негреня настирилось, щоб і Павел зробив те саме, аби не образити власника такого рідкісного напою. Що тут удієш — хильнувши втретє, Павел і собі загарчав.

Після цього Бенгас натоптав велику чорну люльку сухою запашною травичкою з маленького шкіряного капшучка. Не встиг він припалити, як Павел поквапливо запропонував йому сигарету. Але вождь відмовився. Всі перелякано дивились на них. Павел трохи розгубився. Бенгас, піднісши ріг до вуст, помаленьку засурмив. Убіг чаклун і занишпорив цікавими оченятами, не розуміючи, що від нього хочуть. Вождь кивнув йому на сигарету. Чарівник подав Павлові знак, щоб поклав її на хутро, потім зробив тиковкою заклинання, виганяючи злого духа. Тільки тепер вождь наваживсь узяти сигарету.

«Як захоче припалити від лупи — справи кепські…» — занепокоївся географ.

Але все минулося щасливо. Побачивши сигарету, оката красуня метнулась по жарину й подала припалити спочатку батькові, потім географові. Але тут вождь глибоко затягся, похлинувся, заливсь кашлюкою, вирячив очі, й жили на в'язах йому понабрякали. Радники злякано посхоплювалися з місць, вождева дружина заголосила й шугонула надвір, а негр-велет ухопив вождя попід пахви.

— Води, Домбо! — вмить зміркував географ.

— Домбо зараз принесе води! — зірвався з місця хлопчик, вибіг і повернувся з череп'яним горнятком. Тремтячими руками налив у келих води й підніс вождеві. За всім цим, певно, пантрував чаклун, бо коли Домбо подав напитися вождеві, він вихором улетів до хатини й турнув хлопця геть. Павел схопився, торсонув дідугана за шкіряний набедреник і відкинув пріч. І доки миршавий чаклун спинався на ноги, він сам узяв келих і линув вождеві в горлянку.

Ковтнувши рідини, Бенгас глипнув повітря й відсапався. Кашлюка вщухла. Він похмуро глянув на чаклуна, й той ізслиз.

— Навіщо вождь прогнав чаклуна? — поспитав Павел в негреняти.

— Чаклун не роби добре заклинання. Залишив злого духа в тютюні! — відповів стривожений Домбо.

— Це все дурниці, друже, — заперечив географ. — Чаклун тут не винний. Тютюнець у мене лихий! Бенгас досі не палив такого лютого, через те й похлинувся.

Домбо не заперечував:

— Чаклун — погано людина! Він не люби гамбу. Нехай тепер гуляй надворі!

— Коли так, то й так, — погодився Павел і хитро підморгнув до хлопця.

Домбо й собі підморгнув одним оком, як навчав його колись Гонсалві. Друзі зрозуміли один одного й без слів.

Після цієї невеликої притичини всі знову повсідались навколо мережаної рогожі. Добрий гумор повернувся й до вождя. Він помалу тяг пальмове вино й щось обмірковував. Негритянки метушились біля «столу», але господар жодного разу й не глянув у їхній бік. Вони жваво перешіптувались, стримано всміхалися, вибігали надвір і знову повертались.

Після пальмового вина дівчата принесли кожному по кілька перепічок з таро[46], а у великій череп'яній мисці — якусь печеню. Спочатку Павел подумав, що то засмажена на рожні коза, але, вдивившись у грізно вишкірену пащу, збагнув: собака! Його охопила така гидливість, аж занудило, Але чемність і ввічливість вимагали терпіння. А тут ще як на жарт розбурхався голодний шлунок.

Спостережливе око негреняти помітило кислий вираз Павлового обличчя.

— О гамба! Собака — дуже смачно! — шепнуло воно Павлові на вухо.

— Та хай йому грець! Подивись-но, який він паскудний! Досить з мене й перепічки з таро…

— Смачно, гамба! Куштуй! — настиралось негреня.

Але географ похитав головою. Цей час чорна красуня прошерхотіла повз них новенькими хутряними фартушками й поставила перед географом череп'яну тацю з двома засмаженими курками.

Павел відламав курячу ніжку з рум'яною шкіркою й хитро примружив око.

— Поступаюся тобі своєю порцією собачини, — шепнув він хлопцеві. — А мені куди більше смакує вгодована курка, аніж кощавий пес!

— Е-е, наші собаки — дуже смачно! — заперечив Домбо.

Та коли географ простяг йому одну курочку, негреня радісно гукнуло:

— Ой гамба, добре! Гамба дуже добре!..

Після вечері молоді негритянки поприбирали посуд, винесли надвір і витрусили рогожку, замели підлогу звірячими хвостами, а тоді знову поставили перед гостями келихи з вином. Усі мовчали. Бенгас палив люльку, а його радники жували бетель. Від цієї жуйки все у роті хутко стає яскраво-червоне. Павел і собі скрутив цигарку. А в голові вкотре заснувалася думка про таємничу білу людину з країни гаубау. Отже, досі все йшло гаразд. Але попереду ще довга путь. Хто може сказати, що їх чекає?

Доки в хатині тривала тиша, Балканов помітив, що Домбо ставав чимраз неспокійніший, совався й крадькома позирав на двері.

— Що тебе, друже, хвилює?

— Тамо-тамо залишайся біля джерело! Чекай, чекай… Може, убивали тамо-тамо. А може, виганяли далеко-далеко!.. Тамо-тамо добра і плаче, плаче… — здавленим голосом проказав Домбо, сумно дивлячись на географа.

— Твій тамо-тамо живий і здоровий, — відповів Павел, поклавши йому руку на плече. — Потурбуємося й про нього! Бенгас нам допоможе.

— А тамо-тамо, може, вмирай! — зіщулилось негреня й розпачливо махнуло рукою.

— Вмер? З якої це речі? — здивовано потиснув плечима Павел.

Втупившись в обличчя свого гамби, Домбо допитливо вивчав його. І, певно, повірив Павловим словам, бо всміхнувсь, і очі йому заяскріли. Він знав — гамба ніколи не дурить.

Дівчатка, попідмітавши, принесли жару в хатню ватру. Бенгасова дружина, середня на зріст і худенька жіночка з дрібними зморшками на виду, поклала на жар хмизу й усілась на колоді. Дрова швидко зайнялись, і під бантини полетіли червоні іскорки.

Полум'я освітило хату. Бенгас досмоктав люльку й, поклавши її в попільничку з помережаної ратиці, відкашлявся. Старійшини втупили в Бенгаса очі. Здається, він уже добре все обміркував, і тепер може почати розмову з білою людиною. Дівчата повмощувались біля вогнища. Домбо підсунувся ближче до географа, ладнаючись перекладати.

— Звідки прийшла до нас біла людина? — нарешті поспитав Бенгас. — Чи звідти, де з'являється денне світило, а чи звідти, куди воно ховається?

— Я прийшов з-від моря, — відповів Павел. — З-від того моря, куди світило ховається. Моя країна дуже далеко!

— Розумію, — хитнув головою вождь. — Біла людина прибула з острова, що в морі.

Павел заходивсь пояснювати, мовляв, його батьківщина лежить не на острові, але вождь не погодився. На його думку, всі білі приходять з острова. Дехто серед старих людей племені замолоду бував на березі великої води, дехто навіть вирушав у море, але жодній пірозі не таланило допливти до «острова білих». Багато людей попливло, а й досі ніхто не повернувсь. Кажуть, злі духи бунтують воду, й піроги потопають разом з веслярами.

— Що роблять з нашими людьми у країні білих? — трохи згодом поспитав Бенгас.

— У моїй країні немає негрів, — відповів Павел.

Вождь замислився, дістав люльку й вистукав її об вінце попільнички. Невідомо чому, радники недовірливо перезирнулись. Дівчатка чемненько слухали розмову старших.

— А куди ж тоді дівають чорних людей? — здивовано звів брови Бенгас. — Щоліта білі виловлюють багато негрів і вивозять кудись вогненними пірогами. І ті вже ніколи не повертаються назад.

Павел збагнув: мова йде про работоргівців. Їхня поява завжди викликала жах у негрів. Работоргівці навіть підкупали деяких тубільців, і ті постачали їм «індійські монети», як називали чорних рабів. У цей період племена бувають дуже збуджені й пильно стережуть свої кордони.

— Ті білі живуть в іншій країні, — пояснив географ. — Я не належу до їхнього племені.

— Наш гість — з племені добрих білих? — запитав Бенгас і широко розплющеними очима втупивсь у Балканова.

— Так, — кивнув головою той.

Вождь підвівся. Він був дуже схвильований. Очі йому горіли.

— Хіба є добрі білі й лихі білі? — нарешті спитав Бенгас, неначе востаннє хотів пересвідчитись у тому, що почули його вуха.

Балканов ствердно хитнув головою. Вождь скинув з кисті наруччя сили й високо підніс його над головою, очевидно, задоволений відповіддю. Він пожвавішав і хутенько переклав зміст розмови радникам. Ті спочатку слухали, затамувавши подих, а коли вождь усе переказав, у хатині знявся радісний гамір. Всі посхоплювалися з місць і заходилися скандувати якесь слово, похитуючись у такт. Скориставшися з хорошого настрою присутніх, Павел поспитав у Бенгаса:

— А чи допоможе вождь білій людині?

— Для білої людини все буде зроблено! — ствердно хитнув головою Бенгас і знову підніс угору наруччя сили.

— Біля джерельця залишився Камбела. Він — Домбів тамо-тамо.

Вождь перебив його:

— Старий тут!

І на підтвердження тричі засурмив у ріг. До хатини вскочив парубок і підняв ліве коліно. Бенгас мовив йому щось і кивнув рукою на двері. Парубок зник, і трохи згодом у двері, низько схилившись, увійшов Камбела. Павел з подиву аж рота роззявив, а Домбо зустрів свого тамо-тамо радісним вереском.

Камбела був добре обізнаний із звичаями племені. Зупинившись біля дверей, він торкнувся чолом списа, підігнув ліву ногу й тричі ляснув себе долонею по коліні. Вождь підвівсь йому назустріч і потер своїм наруччям по неголеній бороді Камбели. Потім показав йому, де сісти. Камбела сів і вкинув у рот бетелеву жуйку. Домбо підсунувсь, лагідно погладив йому коліно й пригорнувся до старого.

Розмова про добрих та лихих білих тривала ще довгенько. Нарешті Павел поскарживсь на втому й спитав Бенгаса, чи знайдеться в селищі місце, де б можна було заночувати. Хитнувши ствердно головою, вождь засурмив у ріг. Миттю з'явився той самий парубок, що привів Камбелу. Вождь подав географові знак іти з хлопцем.

Кроків за сто від «палацу» вони зупинились перед якоюсь хатиною. Хатина була зовсім порожня. Тільки біля входу жевріло вогнище й стояла озброєна сторожа. Павел був приємно вражений: у хатинці, дбайливо складені, лежали всі його речі.

Камбелу з Домбом улаштували на ніч у сусідній хижі.