Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

_{Штурманська каюта. Східний музей. Срібний перстень з левом. Гонсалві розповідає. Таємниця розкривається}

Лише сівши за круглий столик з квітами, Павел роздивився невеличку, прикрашену розетками каюту з чималим люком у стелі. Порозвішувані карти, далекоглядна труба, компас, хронометр та навігаційні прилади свідчили за те, що господар цієї каюти не простий собі матрос, а штурман «Каталонії».

Каюта Гонсалві Сілви Порту являла собою неабиякий східний музей. На поличках виблискували статуетки зі слонової кістки, на стінах висіли численні музичні народні інструменти: марімби, очеретяні дудочки, бамбукові сопілки. Була тут і первісна зброя: луки зі стрілами й списи. Поряд грав барвами коштовний перський килимок. На маленькому столикові в блакитному світлі пишалася порцелянова китайська ваза, а обіч неї вишикувавсь японський сервіз у вигляді стилізованих людських фігурок. І взагалі, чого тут тільки не було! Здоровезний паперовий ліхтар з бамбуковим держаком і японська парасолька, китайські палички-виделки й жовта малайська мата. На залізній скрині цокав химерний годинник.

Гонсалві вмостився на плетеному з тростини стільчикові, тоненькі бамбукові ніжки якого були пригвинчені до підлоги. На столі вже чекала пляшка російської горілки, дві чарки, маслини, в'ялена скумбрія, печені раки та коробка сардин. Негреня, схрестивши руки на грудях, покірливо стояло в кутку.

Гонсалві підвівся й врочисто підніс угору келишок:

— Будьмо, географе!

Примруживши ліве око, він смачно поплямкав губами й духом вихилив горілку.

Домбо стримано всміхнувся, блиснувши білими зубами. Він добре знав, який невситимий його господар, бо той часом цмулив чимало рому, терпкого вина та віскі. Гонсалві плямкав за старою звичкою. Після третьої чарки він обернувся до хлопчика.

— А де ж твоя чарка, друже?

— Домбо не хоче пий. Болить голова. Ой, болить-болить! — сором'язливо забелькотало негреня.

— Болить голова? — тихо перепитав Гонсалві. — Е-е, це вже не гаразд. Голову треба лікувати, — стурбовано додав він і, витягши з кишені пакетик, подав хлопчикові біленьку пігулку. — На ось, проковтни.

Хлоп'я взяло ліки, а коли Гонсалві підняв чарку вчетверте, одвернулось, понюхало пігулку й сховало в кишеньку своєї пов'язки-фартушка. Гонсалві жадібно пив горілку й уминав рибу. Незабаром його обличчя аж пашіло рум'янцями, по жилявих в'язах струмів піт.

Розмовляли про сутичку у Валіде-хані, про зрадливу туркеню, про гачконосого турка, про екіпаж «Каталонії». Домбо сидів на підлозі спиною до Гонсалві й лагодив марімбу.

Старовинний годинник лунко цокав, монотонно відлічуючи секунди. Час минав непомітно.

Десь опівночі Гонсалві раптом з подивом помітив, що негреня й досі в каюті. Бідолашне так і заснуло з марімбою в руках.

— А ти чом це й досі тут? — легенько торкнув його за плече штурман.

Домбо сіпнувся:

— Чекаю, гамба.

— Гайда до ліжка! — зумисне сердитим тоном наказав Гонсалві.

— А гамба? — звів на нього очі хлопчик.

— Що «гамба»? У мене гість. Погомонимо й собі полягаємо.

— Домбо тут не потрібний?

— Ні! — відповів моряк. — Домбові треба відпочити. Завтра вирушаємо в дорогу. Доведеться рано вставати.

Він усміхнувсь, узяв хлопчика за плечі й відвів до кают-компанії.

Павлові Балканову здалася дивною ця дружба між португальцем і негром. Досі йому доводилось чувати про звіряче ставлення португальців до темношкірих. Адже ж саме португальці перші впровадили работоргівлю. І работоргівля для них стала прибутковим промислом. Вони виловили й продали в Аргентіну близько двохсот тисяч негрів. Решту винищували, аби звільнити територію для плантацій, або силоміць примушували обробляти землю, запрягаючи їх у плуг замість робочої худоби. А ось цей дивний штурман панькається з негреням, наче з молодшим братом…

Гонсалві повернувся на своє місце, знову налив собі горілки й усміхнувся:

— Чудовий хлопець. Достобіса розумний і кмітливий, його батьківщина для вас як для географа була б дуже цікава. Вона ще майже не вивчена. Тільки поодинокі сміливці наважувалися досі заходити вглиб Центральної Африки.

— Маєте рацію, Гонсалві, — ствердно хитнув головою Балканов. Йому ту мить і на думку не спало, що колись він матиме нагоду пішки переміряти всю Африку від краю до краю, безліч разів наражаючись на смертельну небезпеку…

Години за дві Гонсалві, розхристаний і червоний, мов рак, заходився розповідати історію кожної статуетки, кожної речі, що прикрашали каюту. Аж тут він раптом щось пригадав собі, схопився, розчинив шафку й добув звідти маленьку оксамитову торбинку, гаптовану сріблом.

— А це ось моя спадщина, — сказав Гонсалві. — Перед вами вся маєтність, що її залишив мені батько — старий Сілва Порту.

В капшучку були дві коротенькі кістяні люльки, зернинка діаманта, золоті турецькі монети, кишеньковий годинник з ланцюжком і ще якийсь біленький вузлик. Гонсалві обережно розв'язав вузлик і лукаво підморгнув, мовляв, то все були дрібниці, а ось зараз ти таки здивуєшся! Павел глянув з цікавістю, але розчарувався, побачивши звичайнісінький собі срібний перстень.

— Власне, цей перстень і є моя найбільша коштовність, — пояснив Гонсалві й зітхнув: — Так, так, не всі дорогі речі блищать. Як і не під кожною дорогою шапкою ховається розумна голова… Цей перстень віддав мені мій батько під час корабельної катастрофи. Я повинен на пам'ять батька виконати одну обіцянку… Але досі наша «Каталонія» лише вряди-годи кидала якір в європейському порту. А перстень не дає мені спокою. Коли ми взяли курс на Крим, я зрадів, що тепер уже неодмінно виконаю свій обов'язок!

Історія срібного персня здалася Павлові нецікавою. Він знав, що в багатьох моряків за келихом рому розв'язуються язики й вони залюбки розповідають різні таємничі історії та найневірогідніші пригоди.

Аж коли моряк пішов по нову пляшку, Павел знічев'я взяв перстень і підніс його ближче до ліхтаря. Проти світла помітив на сріблі мініатюрну інкрустацію, дістав лупу, глянув — і схопився, мов ужалений. Руки йому затремтіли. Серце шалено забилося, Павел заплющив очі й знову розплющив…

Сумніву не було: на персні зображено малесенького левика, який стояв дибки й тримав у передніх лапах прапорець. Інкрустацію зроблено так майстерно, що годі й роздивитися простим оком.

Цю емблему, що символізує боротьбу болгарського народу за визволення, Павел не раз бачив на шапках повстанців у квітні 1876 року. Такий самий знак носив під час Квітневого повстання й Павлів батько. На прапорці, що його тримав лев, слов'янською в'яззю написано: «Воля або смерть!»

Павел, тремтячи од хвилювання, роздивлявся перстень. Зненацька його погляд упав на внутрішню поверхню персня. Павел глянув крізь лупу — і відсахнувся. В очах йому потьмарилось, горло пересохло. Він схопився й пошепки спитав у Гонсалві:

— Як потрапив цей перстень до рук капітана?

Гонсалві збентежився: широко розплющені очі географа вп'ялись у нього й неначе пекли вогнем.

— Хай іншим разом розповім, це довга історія… — махнув він рукою.

— Негайно кажіть, Гонсалві! — збуджено наполягав Балканов.

Гонсалві ошелешено дивився на нього.

— Скажу, географе. Але чому це так зацікавило вас?

— Це перстень мого батька!

— Вашого батька? — витріщив очі Гонсалві й випустив келих з рук.

— Так! Тут викарбовано його ім'я! — схвильовано показав Павел на внутрішню поверхню персня.

В Гонсалві розширилися зіниці, брови напилися, обличчя зблідло. Він дихав швидко уривчасто, наче йому забракло повітря.

З напруженій тиші минула добра хвилина. Павел стискав у п'ястуку перстень, немов то була рука людини, що її він чекав багато років.

Госалві налив собі горілки й мовчки вихилив.

— Власник цього персня мав сина Павла, — повільно й задумливо проказав штурман і глянув на географа, неначе хотів востаннє пересвідчитись, чи це йому не сниться.

Балканов дістав пашпорт і мовчки розгорнув, Гонсалві вголос прочитав дрібно, але чітко написані слова.

Якусь мить Павел і Гонсалві стояли один проти одного, а тоді обійнялись, мов близькі люди, що випадком стрілися після тривалої розлуки.

— Дорогий друже! — розчулено бубонів португалець. — Яка примхлива людська доля! Ваш батько врятував мого батька, а ви врятували мене, нещасного штурмана. — Він розтер кулаком сльози і глухим голосом промовив: — Я вже ніколи не побачу капітана. Він лежить поряд із своїм кораблем на дні морському в протоці Баб-ель-Мандеб. Але ви, може, будете щасливіший.

— Чи живий мій батько? Кажіть, Гонсалві! — нетерпеливився Балканов.

— Цілком можливо.

— Ви щиро кажете?

— Щиро, географе.

— Тоді розповідайте, що з ним сталося!

Гонсалві сів, посмоктав цибучок коротенької кістяної люльки, видихнув цівочку диму й задивився в стелю.

— Це сталося десь п'ять років тому, — почав він. — За кілька місяців перед тим, як вибухла російсько-турецька війна[26]. Наш корабель «Реженерадуш» кинув якір у невеличкому порту на острові Родос. Колись на тому місці стояла статуя бога торгівлі Меркурія — Родоський колос. Постать Меркурія, висічена з каменю на повний зріст, велично височіла на берегах, і під гігантськими ногами статуї проходили кораблі та баржі, які зупинялись у порту. Але сарацинські корсари[27] зруйнували й пограбували чудову статую. За переказами, цю рідкісну скульптуру розібрано на частини, навантажено на дев'ятсот верблюдів і вивезено до далекої країни…

Була темна ніч. Я стояв на палубі й дивився на море. Як тільки корабель кинув якір, батько наказав мені піти до каюти. Але я сховався за лаштунками й терпеливо чекав. На палубі коїлося щось таємниче. Незабаром там заворушились якісь ланцюваті постаті із скрученими руками, під конвоєм турецької сторожі. Ясно було, що то привезли в'язнів. Коли бідолах прогонили під ліхтарем, я побачив справжні людські кістяки в лахмітті.

Зашаруділи чиїсь кроки. Біля мене хтось зупинився. То був наш кок. «Каторжники з Діярбекира!» — шепнув він мені на вухо. «А куди ми їх повеземо?» — питаю. «Висадимо на африканському березі. Наші дигери[28] знайшли там діаманти. Вони й купили цих в'язнів для роботи в копальнях, бо до інших людей не мають довіри».

«Як це — купили?» — не зрозумів я. Безбородий старий хитро посміхнувся й пояснив: «За гроші, хлопче! Купили, як худобу. Еге ж, гроші — то велика сила. А стамбульському паші на біса здалися ці бунтівники? Викреслить їх у журналах — померли, мовляв, та й годі!»

Мені стало шкода в'язнів. А тим паче начальник купецької сторожі однорукий каліка з циганським обличчям здався мені справжнім розбишакою.

Коли корабель здійняв якір, каторжників порозв'язували й зачинили в трюмі. Згодом їм дозволяли виходити на палубу, але тільки вночі. Екіпажеві заборонили розмовляти з ними. Але так тривало не довго. У відкритому океані мій батько дозволив їм вільно ходити скрізь, як звичайним пасажирам.

У Джібуті ми взяли на борт дигерів та шістьох іспанців, що їх ті дигери найняли. А ті іспанці були ніхто інші, як зграя сумнівних, пропащих людців.

Ми йшли Індійським океаном і тримались увесь час попід берегами.

Потім увійшли в Мозамбіцьку протоку.

Одного вечора я сидів у капітанській каюті й розмовляв з батьком. Озвався стукіт у двері, й до каюти ввійшов високий кощавий чоловік з густими чорними бровами та сивуватою бородою. Я вже бачив цього чоловіка — слов'янина, — в'язня, що їх ми взяли на борт у Родоському порту. Видно, він хотів про щось повідомити мого батька, але не наважувався говорити при мені. Батько кивнув мені на двері. Я вийшов, але швидко повернувся назад. Про що говорив каторжник — не знаю. Але батько був дуже збуджений і тримав у руках по пістолету.

— Гукни боцмана! — пошепки наказав він мені.

— А хіба що? — злякавсь я.

— Мерщій! — замість пояснити гримнув батько й показав на двері.

Мені був добре відомий норов Сілви Порту, людини суворої і владної. Я погукав боцмана, а той привів найвідданіших матросів нашого екіпажу. В каюті відбулася таємна нарада.

Рівно о дванадцятій усі, добре озброєні, зайняли позиції на кораблі й вичікували. Батько вийшов останній. А я наче на терню сидів, у капітанській каюті. Невдовзі на палубі гримнули рушничні постріли. Я грюкнув дверима й вискочив нагору. А там стрілянина — аж у вухах лящить.

— Геть звідси, Гонсалві! — гаркнув на мене батько.

На носі корабля пролунав постріл, і біля самого вуха в мене цьвохнула куля.

— Здавайтеся, дияволи! — вигукнув боцман. — Бо поробимо з вас решета!

Трохи розвиднілося. Тільки тепер я помітив, що в темному закутку причаїлись іспанці, яких ми взяли в Джібуті. Матроси дали залп. Один заколотник заверещав, мов поранений хижак, тіпнувсь і впав. А тоді із закутка вийшла решта, попіднімавши вгору руки. Іспанці здались. Двоє з них були вбиті. Але серед тиші раптом гримнув постріл. Батько перехнябивсь на один бік і впав на палубу. Я скрикнув і підбіг до нього. Батька внесли в каюту й роздерли йому холошу на пораненій нозі. З рани тоненькою цівкою бігла кров.

— Тату! — заплакав я й кинувся до нього. Але боцман перепинив мене й тихенько відштовхнув убік.

Години за дві батько трохи оклигав. Підвівся й поклав мені руку на голову.

— Не лякайся. То дурниця, синку. Сілва Порту не таке бачив на своєму віку! Адже розбійник не влучив у серце, — сказав він, і на його блідому, мов у мерця, обличчі майнула сумна усмішка.

Потім я дізнався про все. Той чоловік, який зайшов тоді до каюти, розкрив змову іспанських авантурників. Вони хотіли винищити командний склад, підкорити собі екіпаж і захопити корабель…

Гонсалві знову закурив, пихнув із люльки повів далі:

— Той чоловік був ваш батько.

Він трохи помовчав і додав:

— Через те капітан і заповів мені знайти сина того чоловіка.

Павел дивився на португальця, майже не кліпаючи.

— Я вірю, що це був батько. Так може вчинити тільки справжній революціонер! — майже пошепки озвався Павел.

Але Гонсалві, здавалось, і не чув його. Він замислено мовив:

— Іспанців ми зсадили на одному Поморському острові. Батько не хотів бруднити руки їхньою кров'ю. То була тяжка, але справедлива кара. До того пустельного голого острова, оточеного небезпечними підводними рифами, не кожен капітан наважиться пристати.

Три місяці перегодом ми дісталися до західного узбережжя Африки, за сто миль південніше Луанди, майже біля Бенгели. Дигери погнали каторжників углиб континенту, а ми повернули назад. Прощаючись із капітаном, ом ні батько скинув з пальця перстень і взяв Я нього клятву, що той розшукає вас і особисто вручить вам його.

Але Сілва Порту не мав змоги дотримати Свого слова. Це пощастило зробити його синові, який оце зараз стоїть перед вами, дорогий друже.

— Продали його, мов худобину! — обурено вигукнув Павел.

— На те вони й торгівці, географе! — похмуро хитнув головою штурман. — З двома такими ми й зіткнулися сьогодні.

Балканов довго сидів, мов не тутешній, а тоді спитав:

— У яку країну їх погнали? Ви запам'ятали? Кажіть, Гонсалві!

— В розмовах згадувалося про діамантове родовище біля верхів'я Замбезі, де живе плем'я гаубау. Казали й про сусіднє плем'я мукасекерів, які селяться у хатинах на палях. Діаманти знайдено миль за триста на схід од річки Кубангу… Все це я випадково чув од самих дигерів.

Павел підвівся, підійшов до стіни й заходився роздивлятися карту Африки. Міліметровою лінійкою виміряв відстань од берега до верхів'я великої африканської річки. В цьому районі, крім Юнкера[29] та Лівінгстона[30], ще ніхто не бував.