Слідами вигнанця

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

_{Постріли у джунглях. Тубілець уникає смерті. Батько знаходить сина. Хто такий Сімоне Альварес? Домбо рятує географа. Наруччя сили. Таємничі знаки на табакерці. Химерні стовпи. Перші сліди білої людини}

За два дні після цього мандрівники під проводом негреняти, яке добре знало цю місцевість, увійшли в долину річки Домбеї. Стежина стала ширша й добре втоптана та вичовгана босими п'ятами тубільців. Коли вірити словам дослідників Африки, то це був «важливий торговельний шлях, який сполучає порт Луанду з річкою Кубангу».

Понад берегами пересохлої Домбеї погойдувалися стрункі олійні та кокосові пальми, майоріли червоні маки, шаруділа папороть, бриніли на пружному вітрі бамбукові зарості й де-не-де здіймались розлогі самітні велетні-баобаби.

Рідна природа збудила в Домбові заснулі спогади. Тут він ще дитям ходив з мисливцями племені на полювання, продирався папоротями й топтав цю. буйну зелену траву. Хлопчик дослухавсь до таємничого нашіптування луків, ганявся за блискучими басовитими жуками та яскравими метеликами. А ці ось ліани, що пообплутували дерева пишними гірляндами, всіяними орхідеями, правили малому Домбові та його товаришам за гойдалки.

Він зупинився й насторочив вуха, зачарований дзвінким пташиним щебетом і стрекотанням барвистих папуг. Кожен згук, кожна картина сповнювали його серце бадьорістю.

Хлопець наставив стрілу й майнув углиб лісу. На веселому лужку розгойдав килимок червоних маків, сполошив кількох мавпочок, що куняли на ліанах. Мавпочки дременули геть, сердито гримаючи на пустуна. Домбо хотів був погнатися за ними, та, вискочивши на узлісся, раптом зупинивсь. Це узлісся було йому знайоме. Він сподівався уздріти тут знайомі конуси хатинок. Пошукав очима хижку своєї «матати» — материну оселю з високою кокосовою пальмою при вході, з маківки якої Домбо не раз проводжав денне світило, коли ноно поринало за далекі блакитні хребти гір… Але зараз перед його очима лежала гола, спустошена земля.

Тут тільки Домбо згадав про пожежу, що спалахнула ген у тому кінці селища, згадав «вогненні луки» білих людей і плем'я, що з'юрмилось перед чоловічою хатиною, мов череда нажаханих бізонів. У пам'яті зринула бідолашна «матата»; розплатана в траві з розчерепленою головою… Жахлива картина навівала сум. Брови в хлопчика зійшлися на переніссі, чоло насупилося. Домбо примружив очі, вуста йому засіпались.

Ось і рідна річечка, яка в дощів'я залишає береги, клекоче попід самими хижками, бурхлива і каламутна, а потім угамовується, і в бурштиновій прозоріні видно, як грає й скидається велика риба. Тоді настає час ловби. Чоловіки довгою вервечкою стають уздовж берега з луками й стрілами в руках та плетеними кошиками для влову…

Домбо зітхнув. У грудях йому запекло. Річка лишилась така ж, як і була, й очерет шерхотить, як і колись, але нікому вже він не потрібен, ніхто не вирізує з нього стріл. На баобабах понаростала грубезна кора, бо ніхто не витягає з неї жилявого ниття. Онде самітньо стримить угору пальма-рафія. А скільки чудових набедреників можна змайструвати з неї, скільки торбинок, скільки кошиків можна виплести, а потім обмазати зсередини смолою й наливати в них пальмове вино!.. Невже всіх тоді винищили або погнали в неволю? Раптова думка обпекла хлопця. А що, коли багато матат і тамо-тамо тоді повтікало?

Домбо озирнувсь, неначе почув знайомий голос. Але ні, то, мабуть, якийсь птах скрикнув…

Негреня зазирало в усі кутки й жадібно роздивлялося свою колишню домівку. Аж тут щось шерехувате лизнуло йому шию й у самісеньке вухо дихнуло теплом. Домбо сіпнувся. Він і незчувсь, як до нього причибиряв Корі.

Коли Павел побачив згарище, в нього перед очима зринули зелені пагорби Козниці та мальовнича долина, гірські хутірки, що обсіли видолки, мов бусли гнізда; старі букові ліси, ясени, осики, тополі та сторічні дуби.

З диких джунглів учувся рідний голос старого Балкана, спалахнули вогнем його орлині очі, заграла на вустах усмішка. «Чи живий то він? — стислося серце в Павла. — Досі ніяких слідів. Але якщо живий — то я його знайду!»

Несподіваний постріл неначе навпіл розпанахав тишу, й над деревами заспівала куля. Луна покотилась, покотилась і стихла.

Домбо смикнув за налигач і сховався позаду Корі. Павел метнувсь уперед і впав під дерево. Альварес перелякано заметляв головою й пірнув у кучугуру вогкого торішнього листя.

— Лягайте на землю! — тривожно гукнув Павел.

Альварес поплазував до поваленого стовбура. Домбо потяг Корі за опасистий баобаб і заходився обережно визирати з-за дерева.

— Це на нас нападають? — злякано прошамкотів Альварес.

— Хто його відає! — озвався Павел. — Може, й на нас. Мабуть, бури вирішили пограбувати своїх гостей. Вони в мене одразу викликали підозру… Обережно, стріляють з гаю навпроти!

— Бури! Так, вони вистежили нас! — розгублено жебонів Альварес. — Не залишається нічого іншого, як здатися…

З гаю донесло вітром сердиті вигуки.

Знову глухо гримнули постріли. Але цього разу, здається, куди ближче. Голоси стало чути виразніш.

— Наступають, — мов сам собі сказав географ, і вуста йому гнівно стулилися, а на вилицях виступили червоні плями. Він рвучко озирнувсь і пошукав очима хлопчика.

— Гамба, Домбо тут! — озвалось негреня, полохливо вистромляючи голову з-за грубелезного стовбура.

У напруженому чеканні минуло кілька хвилин. Павел лежав, припавши плечем до приклада. Палець торкався гачка карабіна. Раптом на галявину, мов зацькований звір, вибіг тубілець. Він мчав швидко, як пантера, нахилившись уперед, і широко плигав, раз у раз озираючись. Пронизливо тьохнули кулі й збили над головою втікача кілька пальмових листків.

— Негра переслідують! — мало не схопився Павел.

Альварес перекислився, але болгарин не дививсь на нього. Він не зводив очей з тубільця, який біг простісінько сюди. Знову гримнув постріл, і над чагарником знявся димок. З папороті вискочив чоловік в очеретяному брилі, з куцою гвинтівкою, яка вилискувала проти сонця. Уздрівши негра, він приклякнув, звів рушницю й прицілився. Але тубілець помітив його, рвучко стрибнув уперед і вихилясом побіг далі. Дзвінко ляснув постріл і двічі відлунивсь од щільної стіни джунглів.

Утікач неначе спіткнувся, присів і сперсь руками об землю.

— Влучив, харцизяка! — обурено шепнув Павел і нервово закусив губу, неначе куля поцілила його самого.

Але негр ту мить спритно стрибнув уперед і, не розгинаючись, помчав далі, мов на крилах.

— Утік дикун! — з неприхованим жалем просичав Альварес. — Мабуть, куля тільки подряпала його.

— Що їм від нього треба? — зітхнув Павел. — Чого цькують людину?

Спересердя змахнувши рукою, він дочекавсь, доки Домбо, який сховався за стовбуром баобаба, глянув у його бік, і покликав хлопчика до себе. Малий прибіг, залишивши бика під деревом.

— Треба допомогти цьому бідоласі! — тремтячим голосом промовив географ. — Пропоную взяти його під наш захист!

Однак Альварес заперечив.

— Таке скажете, сер! — англійською мовою буркнув він і невдоволено блимнув каламутними очицями. — Заради якогось паскудного тубільця я ризикуватиму життям!

Його слова неначе линули гасу у вогонь. Балканов люто глянув на Альвареса й вишкіривсь:

— А ви не пхайтеся, куди вас не просить! Для мене і чорна, і біла шкіра мають однакову ціну!

Альварес знітився, нервово смикнув себе за сиву бороду й ще глибше сховався у листя.

— Слухай, Домбо, — звернувсь Павел до негреняти, — перепини цього втікача. Ти знаєш мову племені. Скажи, що ми — добрі білі, хай не лякається нас. Ми хочемо його врятувати!

— Гаразд, гамба!

Павел схопився, став за найближчий стовбур і гукнув Альваресові:

— Рушайте за мною!

— Нікуди я не піду, — спробував опиратись Альварес.

Але Балканов зміряв його нищівним поглядом і наказав вдруге:

— Рушайте за мною! Киньте жарти, Альваресе!

Старий ще вагався, та вгледівши в руці Балканова пістолет, невдоволено засопів, мляво підвівсь і почвалав слідом за ним углиб лісу.

За кілька хвилин, ставши за товстим стовбуром, Павел стежив у продухвини між деревами за тубільцем, який щосили біг навпростець до гаю.

Домбо й досі не виявляв себе. Луснуло ще два постріли. Чоловік у брилі заліг і цілився спокійно й методично. Тубілець розплатався на землі, але хутко схопився й знову закивав п'ятами.

— Намо-намо! (Біжи сюди!) — мовою бігів гучно покликав Домбо.

До смерті переляканий утікач рвучко повернув голову.

— Намо-намо! — ще голосніше гукнув хлопець.

Негр сапав, наче загнаний кінь. Збагнувши, що кличуть з узлісся гаю, він щодуху помчав на голос, перелетів через гущу папороті, зупинився й почав недовірливо наслухати.

Домбо знову озвався з-за баобаба, чоловік, який від утоми тремтів усім тілом, спробував був переплигнути через ярок, але спіткнувсь і' знесилено впав кроків за п'ятдесят від Домба.

Цей час тишу розітнув повий постріл. На голову хлопцеві посипалось підтяте листя. Білий переслідувач метнувсь уперед, тримаючи в руці вінчестер, з якого курився димок. Негреня злякано дременуло до лісу й заволало:

— Гамба! Гамба!

Павел вискочив йому назустріч.

— Не бійся, друже! Постій тут! — заспокоїв він хлопця й кивнув головою на грубе дерево.

Домбо заліг за стовбуром. Балканов, навперебіжки від дерева до дерева, опинивсь на узліссі. Негр лежав у ярку, закинувши голову назад і вирячивши очі. З рота йому точилась кров, збігаючи на неголене підборіддя й шию. Він важко сапав, чорні груди клекотали, мов подертий ковальський міх. Брудний піт обмивав його тіло. У зіницях застиг смертельний жах.

Павел нахилився до нього. Великі сумні очі негра благали пощади. Вони ніби промовляли: «Не вбивай! Пожалій!» Балканов покликав Домба, але хлопець погнався за биком, який від пострілів скапцанів і порвав налигач.

Тубілець тіпавсь і намагався глипнути повітря. На в'язах йому напружено пульсувала набрякла жила. Це був високий літній чоловік, захарчований і миршавий, але з міцними вузлуватими м'язами.

Альварес, похмурий та обурений, нервово бгаючи рукою сиву мичку бороди, мовчки виглядав із своєї схованки. Його страшенно тривожив скандал, що мав незабаром спалахнути. А коли Павел підніс утікачеві води у нікельованому кухлику, Альварес аж затіпавсь і закусив губу.

Тим часом підійшла людина в брилі, яка переслідувала негра. Це був середній на зріст бородатий фермер з чималою чорною гузвою на щоці й з розчавленим, певно, від удару, вухом. Помітивши географа, який чекав на нього, спершись на карабін, переслідувач нерішуче зупинивсь.

— Ви не бачили, куди побіг негритос? — здаля запитав він добірною португальською мовою.

— Тут він, — спокійно відповів Павел, але рука його міцно стискала цівку карабіна.

— Утікає, сатана! — загрозливо сіпнув головою плантатор і озирнувсь довкола. — Не хоче працювати! Чорна горила!

— А чому він утікає? — поспитав Павел.

— Бачте, незадоволений! Жере, як та свинюка, і все йому мало. Не настачиш! Я й так витрачаюсь. А йому давай та давай! Він договір підписав! — злісно скривив уста плантатор, підходячи ближче. — Крім того, я дав йому цілу пригорщу намиста!

— Про який це ви договір балакаєте? Людина, мабуть, і розписатись не вміє!

— А вам до того яке діло, приятелю? — підвищив голос незнайомець. — Він палець приклав! Уперше чуєте? Протягом п'яти років оця тварюка — моя власність, і я можу робити з ним усе, що мені заманеться. Така умова!

— Навіть убити маєте право? — зневажливо оскаливсь Павел.

— Так, навіть убити, мов шолудивого пса! — прогарчав плантатор. Цю мить він раптом уздрів утікача й, заскреготавши зубами, націлився вінчестеркою, але Балканов управно нахилив цівку додолу, і куля вп'ялась у землю.

— Цього бідолаху я беру під свій захист! — затремтів усім тілом Павел, киваючи на переслідуваного. — Я не дозволю вам застрелити його!

Плантатор люто смикнув зброю на себе, і а коли цівка Павлового пістолета тицьнулась йому в черево, він зів'яв і випустив з рук вінчестерку. Альварес тим часом підвівся й підступив ближче, але географ так люто блимнув на нього, що той аж закляк на місці.

— Мене послав сюди уряд з науковою метою! — проказав Балканов, повільно, карбуючи кожне слово. — Цю людину я беру з собою.

Плантатор дививсь на нього, не кліпаючи. Від переляку йому немов заціпило, його постать поряд з високим і кремезним географом раптом стала малесенькою й нужденною.

Павел повагом розстебнув торбу, витяг звідти фальшивий пашпорт і тицьнув під самий ніс фермерові, але той навіть не наважився глянути туди. Балканов нахилився, підняв рушницю й подав плантаторові. І лише коли той відійшов на чималу відстань, Павел застромив свій пістолет у кобуру.

Тубілець, мов убитий, і досі лежав у ярку, неспроможний навіть поворухнутись. Пташине пір'я, що увінчувало йому голову, порозсипалось. Павел завважив, що коли плантатор почвалав геть, цей бідолаха розплющив очі й провів його довгим поглядом, у якому світились і ненависть, і презирство.

Домбо тим часом притяг бика. Він наздогнав Корі аж на узліссі. Тварина подалася назад до своїх колишніх господарів.

— Альваресе, тримай налигач! — звелів Павел португальцеві й, трохи лагідніше, кинув малому: — Ходімо зі мною.

Старий, не хапаючись, підвівся й почалапав до бика.

Домбо не зводив очей із суворого, напруженого Павлового обличчя, ніби намагавсь розгадати його думки. Балканов озвавсь не відразу:

— Ти знаєш мови тутешніх племен. Усі вони розмовляють близькими діалектами. Побалакай з цим чоловіком. Поспитай його, з якого він селища й чи знає дорогу до річки Кубангу.

— Добре, гамба! — охоче відгукнувся хлопець. — Буду поспитай усе!

Та не встиг він підступити ближче й «промовити слово, як тубілець схопився, сперсь на лікті, витяг в'язи й утупив погляд у малого. Павел помітив, як обличчя йому проясніло й пом'якшало, очі наллялися вологою, брови наче зламались, а товсті губи затремтіли: «Домбо, тамо-тамо!..» Потім тубілець тихо скрикнув, почав бити себе по голих колінах, торочачи слово «тамо-тамо», й по його темно-шоколадових щоках побігли великі сльози.

Першу мить Домбо дивився на все це, немов уві сні. Він зупинився, здивовано блимнув на старого негра, тоді перевів погляд на географа й нерішуче підступив до незнайомого. Та коли старий заговорив щось його рідною мовою й заголосив, ляскаючи себе долонями, Домбо кинувся до нього, вчепився йому на шию й собі заплакав.

Балканов розгублено кліпав очима. Що трапилось? Що сказав оцей старий хлопцеві? Чому раптом заголосив?

А може, це зустрілися близькі люди? Бува й справді вони з одного племені?

— Домбо, друже, — тихим та схвильованим голосом озвався Павел. — Хто ця людина? Чому ти плачеш, Домбо?

Почувши географів голос, хлопець збентежено підвів голову.

— Чому плачеш, друже мій? — перепитав Павел.

Негреня, подивившись на старого, ласкаво погладило йому голі коліна, м'язисті руки, поправило розкуйовджене пір'я на сивуватій голові, притулилося до нього й щасливо всміхнулось:

— Ой, гамба, це не людина!

Павел знестямки засміявся:

— Чом це «не людина»! І я людина, й ти людина, й він теж людина! Але хто ж цей чоловік!

Домбо чи не вперше чув португальською мовою слово «людина», тому заперечливо покрутив головою:

— Не людина, гамба! Це — мій тамо-тамо!

— Тамо-тамо? — стенув плечима Балканов. — А що воно за «тамо-тамо»?

Домбо, як звичайно, заходився словами й на мигах пояснювати, аж нарешті Павел збагнув: цей тубілець — Домбів батько!

— Невже тамо-тамо? — здивовано спитав він.

— Так, гамба!

Павел придивився до малого, потім до старого — таки щось є! Рисочки татуїровки в обох були достоту однаковісінькі. Точно збігались і кола круг очей, навіть зображення папуги на лівих руках однакові. Від хвилювання Балканов не знаходив слів.

— Ой гамба, ти добре роби! Рятував мій тамо-тамо! — лопотів Домбо, а з очей йому сипалися дрібненькі зернятка сліз. — Мій тамо-тамо добрий, дуже добрий! Він залишайся живий! Добрий дух рятував тамо-тамо. Інші з нашої хатини всі неживі! Тільки тамо-тамо — живий!

А старий тим часом захоплено милувався стрункою чорною постаттю сина, його вже набубнявілими м'язами, довгими пальцями рук, міцними ногами, ніжною, мов тонке мереживо, татуїровкою шкіри, дорогими разками різноколірного намиста на шиї та гарними сережками.

— Як звуть твого батька? — по хвилі спитав Павел.

— Мій тамо-тамо звуть Камбела! — відповів Домбо, обтираючи кров, що бігла батькові по бороді.

Старий тубілець розгублено кліпав великими чорними очима то на географа, то на сина, сміявся, показуючи дві низки білих, мов порцеляна, зубів. Потім переводив погляд на жовту шкіряну кобуру, що лищала в Домба при боці, й злякано сахавсь.

Та найдужче за все цікавила його синова татуїровка. Можливо, згадав він той день по великих дощах, сьомих у Домбовому житті. Тоді Камбела полював на Високій горі й повернувся додому з багатою здобиччю: встрелив птаха марабу. З пір'я того птаха Камбела зробив собі оздобу на волосся, а найгострішою кісточкою татуював сина, добре затираючи кожну подряпинку глиною. Багато днів пролежав тоді Домбо на колінах у батька й терпеливо чекав, коли нарешті його обличчя стане таке люте, що наганятиме жаху геть на всіх ворогів племені…

Добрих дві години минуло в розмові, в якій лише Сімоне Альварес не взяв ніякісінької участі.

Раптом Камбела звівсь на ноги, поглянув на сонце, вдарив себе кулаком у груди й повагом урочисто відчепив з свого вуха величезну сережку із слонової кістки. Потім зігнув ліву ногу в коліні й, стоячи так, подав «сережку» географові, щось промовляючи при цьому. Тубілець уже відпочив і оклигав.

— Що каже твій тамо-тамо? — розгублено спитав Павел.

— Біле кільце зроблене, з ікла гумба-гумби, — пояснив Домбо. — Тамо-тамо сам убивай гумба-гумбу. У кільці сховано великий сила. Тамо-тамо дає кільце гамбі. Кільце береже гамбу від злий дух.

Камбела слухав, як його син хвацько розмовляє мовою білих, і всміхався. Взявши сережку, Павел заховав її в торбу. А негри неначе тільки цього й чекали. Вони з радощів аж підплигнули й заляскали себе по колінах, підігнувши ліву ногу й блимаючи проти сонця. Потім здійняли праву ногу, щось вигукнули мовою бігів. Домбо, витанцьовуючи, подався до клунків, проминув насупленого Альвареса, дістав свою марімбу, смикнув за струну, й інструмент глухо та сумно застогнав. Камбела зробив спритний пірует, став, немов для стрільби, загрозливо гаркнув і підстрибнув. Знову озвалась марімба, й Камбела зробив чергове па. Потім заходився вправно орудувати списом, немов смертельно вражав уявного ворога, а тоді вишкірив зуби й люто та голосно заверещав.

Це тривало кілька хвилин. Павел замислено стежив за танком негрів, за їхніми щасливими обличчями й сяючими очима.

Тільки Альварес, лежачи в сухому листі, підіклавши руки під голову, стежив за неграми холодним, ворожим поглядом.

Стомлені танком, Домбо з Камбелою посідали відпочити. Павел і собі вмостивсь на поваленому стовбурі й заходився розпитувати старого про мукасекерів та гаубау. Але той так далеко ніколи не ходив, однак дорогу до річки Кубангу знав добре. Певний час Камбела працював у копальнях, аж потім його забрали на поблизьку плантацію. Один невільник, який працює в бурів, казав Камбелі, що тут десь подорожують двоє білих і з ними чорний хлопчик, а в хлопчика буцімто на руці зображено тотем[41] племені бігів. Камбела того ж таки дня втік і пішов за мандрівниками назирці. Але плантатор вистежив його й хотів убити.

Павел тільки тепер згадав того негра, який учора з цікавістю дививсь їм услід, коли вони виходили від бурів.

Потім Камбела почав розповідати про життя негрів на плантаціях. Удень їх стерегли з вінчестерами в руках, а звечора прив'язували, мов худобу. Кожного, хто виявляв невдоволення, вночі відводили до лісу й забивали!

Домбо правив за перекладача, бо Камбела знав лише кілька португальських слів. Наприкінці Павел спитав:

— А чи не хоче Камбела піти разом з нами?

Коли Домбо переклав його слова батькові, той радісно завищав, підняв спис угору й цюкнув ним об землю. Хлопець пояснив:

— Тамо-тамо буде піти з гамбою, аж доки її нього борода стане білий і сягатиме до землі!

— Гаразд, — усміхнувся Павел. — Беремо твого тамо-тамо до нашого гурту.

Негри схвально похитали головами й знову заходилися стрибати й ляскати себе по колінцях, щось радісно вигукуючи…

За кілька хвилин Камбела вже вів бика за налигач, услід йому човгав Альварес, за ним Домбо, а географ замикав валку.

День видався досить гарячий. Безжально припікало сонце. Не було бодай найменшого вітерця. Природа навколо немов принишкла, задихаючись від спеки та задухи.

Минуло кілька днів. Дорога ставала дедалі важча й виснажливіша. Вода в бурдюку швидко нагрівалась і, крім того, починала одгонити підпареною сирицею. Про те, щоб замінити воду, годі було й думати: дощі вже давно відшуміли, річки й джерела попересихали. Торби-харчанки також геть схудли. Рештки сухарів, консервів та в'яленої скумбрії тільки дратували зголоднілих мандрівників. Дичина траплялась дуже рідко. Разом з дощами і звірі, й птахи переселилися на південь, де можна знайти потравку. В лісі вряди-годи щастило добути який перестиглий плід, але чи ж так легко нагодувати чотирьох здорових та ще виморених їдців!

Альварес плентався, перехнябившись набік, геть намуливши й позбивавши ноги. Спека, спрага та голод змучили й географа. Він теж змиршавів, очі йому глибоко позападали. Лише Домбо з Камбелою, звиклі до голоду й спеки, терпляче крокували далі.

Вже лишилися позаду плаї Конджемба, й незабаром мала бути річка Кубангу, понад якою нібито лежала колишня плантація Альвареса. Але що було ближче до Кубангу, то похмуріший і мовчазніший ставав Альварес, а очі його никали якось неспокійно і лячно. Обличчя зжовкло, наче віск, а вуха стали геть тоненькі й прозорі. А ще Альваресові дошкуляла задуха та сухий кашель.

«Гляди вріже дуба цей дивак, так і не розкривши свого справжнього обличчя!» — думав Павел, дивлячись, як той сапає, аж звивається, намагаючись відкашлятись.

Нарешті трапився ще не пересохлий потічок з мілким піщаним річищем і похилими берегами. Понад водою стояли плакучі верби, пломеніли розкішні маки, стовбурчилися шпильками кактуси. Земля під ними поросла м'якою оксамитовою травичкою. Течія повільно вигиналась поміж вербами, а на плесах, вдавалося, взагалі стояла.

Павел наказав поскидати з бика ношу: привал. Домбо з Камбелою припнули тварину на довгому мотузку до дерева, а самі подалися збирати сухий хмиз. Альварес ліг н, а трапу, тіпаючись від глухого й глибокого кашлю. Павел роздягся, прикидав карабін одягом і забрів у воду. По тілі йому перебігли мурашки. Втома швидко минала. В прозорій воді тремтіло віддзеркалення довгокосих верб та папороття.

Балканов забрів до пояса, занурився раз і а вдруге, примруживсь од насолоди. З волосся йому збігали чисті блискучі струминки. Він постояв нерухомо, милуючись пишними зачісками плакучих верб.

Коли це мукнув Корі. Павел глянув у його бік — і раптом у тихій воді уздрів відображення Альваресової постаті з карабіном у руках… Павел сіпнувсь, мов ужалений, і відчув, як у жилах йому застигає кров. Він ледь помітно повернув голову й скосував на берег. Так, ніякої омани зору: португалець; тримав рушницю обіруч і цілився на Павла. Обличчя йому пересудомилось од люті. Роззявлений рот кривився в злобній посмішці. Повільно, не зводячи мушки з жертви, Альварес щораз нижче сходив з берега.

«Ой батьку мій, батьку! — блиснула в голові географа розпачлива думка. — Нікому тепер повідомити тобі про звільнену батьківщину. Твій син безславно гине від кулі розбишаки. Не довелось таки нам побачитись…»

Павел дивився на відображення у воді й гарячково думав, як би то уникнути лиха.

Альварес зупинився й поклав пальця на спусковий гачок.

— Ну, сер, нарешті ти в моїх руках! — тихо, майже пошепки, прошамкотів він. — Я швидко сам здохну, але спершу тебе пошлю чортам на засмажку. Тільки тоді я заспокоюся, — він розтяг беззубого рота аж до вух: — А тепер давай знайомитись. Ти настирливо намагався вчинити мені допит. Хотів довідатись, хто я такий? Гаразд, слухай: Гонгора, іспанець; той самий, кого твій батько віддав до рук Сілві Порту! Паскудний каторжник десь причаївся й підслухав нашу розмову, а тоді нас видав капітанові. Балкан виявивсь падлюкою! Ну й зазнали ж лиха ми, іспанці! А все через те, що він зрадив нас!

Альварес увесь тремтів, мов у пропасниці, очі йому палали, темні й жорстокі. Він одкашлявся, сплюнув і повів далі:

— Твій татусь розкрив нашу змову!.. Тому ще на кораблі двох наших вбито. Решта моїх друзів, мов мухи, виздихали на Коморських островах. Лишився живий тільки я. Цілих п'ять років поневірявся, доки опинивсь у Мозамбіку. Коли Матросов зайшов у корчму й сказав, що ти йдеш слідами дигерів, у мене аж кров у жилах заграла. Я вивідав усе! Даремно ти ховався за фальшивим пашпортом! Ти — син нашого згубника! Я дякував усім богам на світі, що мені випадає нагода віддячити особисто твоєму татусеві, але тепер бачу — не дійду до гаубау. Байдуже — я розчереплю макітру його синові… Ех, коли мені б оце життя та здоров'я, за один-єдиний діамант з того родовища я міг би купити цілий маєток! Але тепер годі вже й думати… Шкода, що не пощастило задавити власними руками твого батька, та я помщуся його синові!..

Голос Гонгорі зірвався від люті, жили на скронях пульсували, очі дивились люто й тупо.

— Розбишако! — презирливо просичав Балканов.

— Мені цим не дошкулиш, сер! — посміхнувся бандит. — Ти тепер у моїх руках. Ціле, життя я снив про багатство, й коли воно майже лежало в моїй кишені, твій батько довів мене до банкрутства. Відібрав усе! Згубив мені життя. Але найбільше лиха скуштував я на Коморах. Еге, коли б то я був на континенті! Я добре знав стежку до діамантового родовища. От чому тепер не маю жалю до тебе! І радітиму, коли побачу твій труп!

Якусь мить Павел перестав думати про те, що станеться з ним самим. У серці клекотіла буря.

«Чому я не спекався цього звіра зразу? — картався він. — Чому?»

І ніяк не міг собі подарувати оту недоречну гуманність. Образа та огида аж душили його.

«Треба було позбутись цього авантурника ще тоді, коли він видурив у хлопця пістолет! — з відчаєм думав Павел. — А я довірився йому! Отака-то дяка за мою людяність!..»

Обличчя Павлові зблідло. Скроні аж лущали від напруження й болю. Він скоса позирав на воду, на спадистий берег, на дерево з повітряним корінням, на папороть над самою водою — й на око прикидав відстань до них. Думки снувалися гарячково. Щосекунди в голові йому виникали сміливі плани — і тут же лопали, як бульки на воді. Краєм ока Балканов знову зиркнув на Гонгору. Той стояв за десять кроків од нього з пересудомленим від люті й зловтіхи обличчям.

І Павел вирішив: необхідно спровокувати постріл, але уникнути кулі. Постріл приверне увагу негрів, Гонгора першу мить розгубиться, а Павел одним стрибком досягне його й ударом кулака зіб'є з ніг…

Кожен м'яз у Павла зібгавсь пружиною… Наступної секунди він спритно шугнув уперед і пірнув під воду. Гримнув постріл. Куля вискнула над самісінькою головою географа й розпеченою швайкою зашкварчала у воді. Гонгора заверещав, мов хижак. Не чекаючи другого пострілу, Павел метнувсь на авантурника, але Гонгора, розгублений і переляканий несподіваним нападом, відсахнувся назад — та перепинивсь об коренягу й шубовснув горілиць у мул. Потім швиденько перекинувся на черево й спробував схопитись на ноги.

— Кидай карабін, розбишако! — гаркнув Павел. — Здавайся, бісів писку!

Іспанець, тремтячи всім тілом, гарячково відповзав назад, швидко набиваючи карабін.

А далі все відбулось раптово й несподівано. З-за найближчого сандалового дерева, що росло майже над берегом, вихопився Домбо з пістолетом у руці. Чорною пантерою стрибнув він уперед і опинився за спиною в злочинця. Саме коли той знову приціливсь у Балканова, лунко, ляснули один за одним три постріли. Гонгора неначе скам'янів, тоді похитнувсь, мов п'яний, упустив рушницю, застогнав і впав лицем у жиляве тісто мулу.

Потім, звиваючись і скубучи кощавими пальцями траву, він забелькотав щось незрозуміле, й тільки окремі слова доходили до Павла:

— Змилуйтесь, сер!.. Я… Нещасний бурлака…

Балканов дививсь на негідника з безмежним презирством. Він і досі не міг утямити, чи це йому не сниться. Павел ступив кілька кроків і знесилено сів на вогкий пісок. У вухах ще й досі лящали постріли.

Ні, це таки не сон. Гонгора лежить нерухомо, тицьнувшись головою в багнюку.

Але чому Домбо так лячно витріщивсь на Павла. Географ силоміць підвівся, почалапав до вбитого і спроквола потяг його за ноги до берега. Потім зупинився й знову глянув туди, де лежав Гонгора.

Домбо не одводив погляду з Павла.

— Що таке на твій голова, гамба? — боязко пролопотів він, показуючи Павлові на чуприну.

Балканов не відповів нічого. Він ще не отямивсь од хвилювання. Дихав важко й хрипко, мов людина, яка щойно скинула з себе пекучий тягар. Потім глянув на Домба. Ось це худеньке чорне хлоп'ятко прийшло йому на допомогу. Лише завдяки цьому хлоп'яті він живий.

— Домбо, любий друже! — тремтливим голосом вигукнув Балканов. — Коли б ти тільки знав, як учасио нагодився!..

Він розкрив обійми, щоб пригорнути хлопця, але Домбо відсахнувсь назад, не зводячи з Павла зляканого погляду.

— Гамба хворий? — знову повторив він.

— Де там хворий, друже! — радісно гукнув географ. — Здоровий! Здоровий і щасливий!

Але Домбо сумно похитав головою:

— Хворий гамба, хворий…

І знову злякано втупивсь у Павлове обличчя.

Що воно торочить, оце негреня? Павел здвигнув плечима — нічого не міг уторопати! Він узяв свій одяг, добув з кишені малесеньке люстерко, глянув — і мало не отетерів з подиву: вся чуприна його геть посивіла, а обличчя було жовте, наче в мерця.

Щоб заспокоїти Домба, Павел недбало махнув рукою:

— Дрібниці, мій друже! Просто за кілька хвилин я надто багато пережив.

— Лихий людина! — озвався Домбо, скосувавши на Гонгорин труп. — Домбо казав тоді —лихий людина! А гамба — ні, не лихий!

Цю мить причвалав і Камбела, несучи в одній руці оберемок сухого хмизу, а в другій — спис. Домбо перестрів його й заходився щось тривожно й швидко лопотіти. Він морщив чоло, зводив брови, кривив уста, показуючи рукою то на географа, то на Гонгору, пояснюючи, як розбишака хотів убити їхнього гамбу — добру білу людину.

Камбела слухав, похмурий і поважний. На виду він ставав щораз суворіший, брови дедалі дужче супилися, а спис у руці нервово здригавсь. Потім Домбо замовк, дивлячись у розлютоване батькове обличчя: певно, вже переказав усе, що й як відбулось.

Камбела повагом приступив до Балканова, пильно придивився, неначе хотів пересвідчитися, що той живий і здоровий, а тоді тричі торкнувся списом свого чола, поманив Домба й почав щось квапливо йому казати.

— Що каже тамо-тамо? — поспитав Павел.

— Тамо-тамо каже: у кільці з гумба-гумби захована добрий дух! Добрий дух гукай Домба. Гамба живий, бо в гамби кільце з гумба-гумби.

— Чи ба! — удавано здивувався Павел. — Але як же це? Кільце, кажеш, зроблене з ікла гумба-гумби?

— Так, — погодилось негреня. — З ікла гумба-гумби. Але гумба-гумба могутній! Тому кільце має сила гумба-гумби.

— Ну, гаразд, — кивнув головою географ. — Але ж кільце лежало в торбі, а торба — на березі. Я купався голий. Коли б кільце висіло в мене у вусі — інша річ, але ж воно було далеко!

Домбо не зміг на це нічого відповісти, а лише переклав ті слова батькові. Камбела поквапливо пояснив: коли гамба володіє кільцем, в якому живе добрий дух, що зійшов із сонця, то воно охороняє свого власника завжди й усюди, де б він не перебував. Байдуже, що кільце лежало на березі, а гамба був у річці! Навколо господаря такого талісмана місце зачароване, і його не може пробити ні спис, ні отруйна стріла, ні куля. Оте кільце охороняло Камбелу ввесь час, і завдяки кільцеві йому пощастило втекти з Луанди. Добрий дух покликав гамбу й тоді, коли Камбелу переслідував португалець.

Павел не приставав на такі докази старого.

— А уяви собі, що в лісі був би лише Альварес і не було б мене. Що тоді сталося б з Камбелою?

Та в негра й на це була готова відповідь.

— Кільце з гумба-гумби допомогло б Камбелі втекти.

— А якщо б той почав стріляти? — пожартував Павел.

— Ой гамба, тоді стріла з вогненного лука не вразила б Камбелу!

Павел тільки засміявся й дружньо поплескав старого по плечу. Він навіть не помітив, коли Домбо встиг принести свою марімбу. Під звуки марімби тубільці заходились танцювати якийсь новий танок. Вони немов наскіпувались на Гонгору й загрозливо вимахували руками. Очевидно, то був танок на честь перемоги.

Павел сидів і дививсь, але думки його снувалися далеко-далеко звідси. Він міркував, скільки їм ще лишилося йти до країни гаубау. Мабуть, доведеться мандрувати добрий місяць. Тож баритися ніколи…

Сонце хилилося на спадень. Павел дістав годинник. Блимнувши підозріливо на химерну річ, Камбела одним стрибком опинився за найближчим стовбуром. Домбо, який вже не раз бачив годинники, голосно зареготав і покликав батька, але старий не хотів повертатись. Аби якось переконати свого тамо-тамо, що «живий горішок» нічого лихого йому не заподіє, хлопець підійшов до географа, клякнув і поторкав годинник. А Павлові пояснив:

— Тамо-тамо дуже стара, гамба. Він досі не дививсь годинник.

Балкаяов сказав Домбові, аби привів батька. Хлопець пішов, довго щось пояснював старому, показував рукою на сонце й плескав себе по набедреникові. Нарешті Камбела, здається, набравсь хоробрості й обережно підступив ближче. Хоч він уже й знав, що «живий горішок» показує шлях сонця, але ввесь тремтів од страху. Кінець кінцем таки зважився заглянути географові в руку. Постояв так мить, стежачи очима за маленькою стрілкою, яка, сіпаючись, мов язичок гадюки, малювала коло. Потім сказав:

— Живий горішок — бум-бум!

Що мало означати: годинник може вибухнути і вбити його.

Павел довго й докладно пояснював Камбелі устрій годинника та його значення, старий уважно слухав, ствердно киваючи головою, але наприкінці знизав плечима: нічого не второпав.

Перш ніж вирушити далі, Павел раптом згадав за шкіряну торбинку Гонгори, з якою той страшенно носився й беріг, мов ока в лобі. Павел відчепив її з шиї вбитого й висипав уміст на пісок. Там виявивсь різний дріб'язок: кістяна люлечка з ініціалами, кілька дрібненьких перлинок, лупа, стара запальничка, гільза від патрона та ще фото якоїсь смуглявки з нерозбірливим надписом на звороті.

Найкоштовнішою річчю була табакерка із слонової кістки. На внутрішній стінці її Павел помітив тоненькі світлі рисочки. Глянувши крізь лупу, він мало не остовпів: на табакерці вималювались чіткі обриси карти з узбережжям, портами, річками, горами та населеними пунктами цієї країни. Десь поза річкою Кубангу зміїлася стежинка, що перетинала велике селище. Карту, певно, робив досвідчений картограф, який дотримувався точних масштабів. Землю гаубау окреслювала грубша лінія, місце діамантових копалень було позначене ледь помітними хрестиками… Ти бач, а на перший погляд ніби така собі звичайнісінька табакерка!

Хоч як пильно обстежив Павел кожен квадратний сантиметр табакерки, однак крім двох літер «Г. Г.» нічого не побачив. Певно, то були ініціали Гонгори.

«Таки й справді не з порожніми руками вирушив у дорогу цей розбишака! — подумав собі Павел. — Точна карта, навіть стежини зазначено!.. Десь мав намір обеззброїти нас, перебити й пограбувати. А тоді дістатися до рудників, помститись моєму батькові, найняти носіїв і повернутися до Європи мільйонером. Справжній негідник!»

Ця табакерка знайшлася саме вчас! Компас і точна карта в чужій країні — то для географа неабиякий скарб!

Сімоне Альварес-Гонгора, певно, вже перетравлювався в шлунках у гієн, коли Павел раптом знову згадав про нього. То сталося за п'ять днів. Чотири ночі Павел спав спокійно.

Мандрівники неначе стягли з себе якесь паскудне смердюче дрантя. Вже не доводилося їм увесь час бути насторожі й пантрувати кожен рух свого непевного супутника. За п'ять діб у дорозі з двома щирими, чесними й вірними людьми Павел таки добряче відпочив і тілом, і душею.

Навіть Домбо помітив, як змінився його гамба. Тепер Павел уже не був похмурий та мовчазний — часом він навіть мугикав собі під ніс якусь пісеньку. Давно хлопець не бачив свого гамбу в такому чудовому настрої.

— Гамба зараз видужуй? — спитало одного разу негреня, але Балканов збагнув, що воно не про те хотіло дізнатись, та не зуміло добрати слів.

— Видужав, друже, видужав! Тепер нам легше йдеться!

Домбо лишився вдоволений, засміявся й з радощів потерся Павлові об лікоть. Ця прихильність і довіра чорного хлоп'яти завжди розчулювала географа. Негри виявилися щирі й прості в стосунках. Вони не вміли прикидатись. Тож на їхню дружбу можна було покластися цілком…

Мандрівники йшли рівним, як стіл, плато савани. Трава, висока та густа, гойдалась над рогами в Корі, мов незайманий ліс, що починає жовкнути й мерхнути на сонці. Повівав гарячий вітерець. Подекуди над бляклим степом здіймались догори зелені крони баобабів.

Надвечір удалині замерехтіли тоненькі сиві стовпики, які немов спускалися з захмареного свинцевого неба. Стовпи ті рухались із шаленою швидкістю.

Негри також їх помітили й занепокоїлись. Камбела зупинився, пильно глянув і щось протяжно вигукнув. Домбо негайно переклав.

— Тамо-тамо каже — це отруйний дим з люлька Тали Монгонго.

— А що то воно за Тала Монгонго? — спитав географ.

Домбо пояснив: висока гора з великою діркою посередині, в якій живуть злі духи. Ті духи палять величезні люльки. Над діромахою тоді здіймаються жовті клуби диму, який тхне тухлятиною, бо злі духи смажать трупи людей.

Павел збагнув, що Тала Монгонго — то, певно, кратер діючого вулкана, який час від часу вергає дим і сірчані випари.

Довелось розтлумачити це тубільцям.

— Легенду про Талу Монгонго вигадали люди, — почав був він, але тут Корі, відчувши небезпеку, тривожно заревів, і Павел квап-но озирнувсь довкола.

— Та-ла Мон-гон-го-о! — заголосив Камбела й здійняв угору спис.

Вітер дужчав. Повітря повнилося глухим зловісним виттям, неначе над саваною бриніли тисячі очеретяних стріл. За милю чи дві звідси Павел помітив у видолку гайок старих баобабів. Корі тривожно форкав, стрибав і силувався порвати налигач. Сповпи, мов попелясті примари, швидко сунули степом просто на мандрівників. Охоплені панічним жахом, негри метнулися до гаю. Корі біг навскаки й злякано ревів. Добре знаючи, що являють собою ці прямовисні хмари, Павел вирішив знайти певний пришиб для себе та своїх супутників.

— Лягайте, друзі! — ледве встиг вигукнути він, добігши до першого баобаба, й упав ниць.

Ту ж мить кроків за сто шугонув перший «стовп». Він вихрився з блискавичною швидкістю, оглушливо гув і змітав усе на своєму шляху. Здавалось, ніби на савану впали мільйони вогненних зміїв. Ще не вщухло виття першого смерчу, як налетів другий, за ним третій, четвертий… Їхні хвости, мов залізне віниччя, підмітали землю, голили траву, вискубували з корінням дерева й усе це з карколомною швидкістю підіймали в повітря…

Нарешті небезпека минула. Павел звівся на ноги. Одяг на ньому пожовк од куряви. Неподалік баобабового гаю чорнів голий грунт. На широчезній смузі не лишилося ні кущика, ані травинки. А в небі вирувала величезна руда хмара, з якої ринула справжня злива сухої трави та листя.

Домбо з Камбелою й досі лежали долілиць, мов неживі.

Лише коли географ погукав їх, вони нерішуче попідводили голови.

— Вставайте, друзі! Вихор проминув.

Негри тричі підняли списи догори й тричі радісно заверещали. Над саваною йшов рослинний дощ. Таке не кожному щастило бачити. Над цією смугою тропіків починався посушливий період. Повітряні шари, нерівномірно зігріваючись, швидко перемішувалися, утворюючи смерчі. Ці шалені повітряні вири змітали на своєму шляху траву, грунт і листя й здіймали їх стовпами в небо. Так утворювались руді хмари, з яких і йшов дивний рослинний «дощ».

Географ спробував розтлумачити все це неграм, але Камбела тремтів і недовірливо крутив головою. Потому він заходився вимахувати проти сонця руками, тричі притуляв до лоба спис і полегшено вигукував:

— О Тала Монгонго! Ми врятовані!

Домбо цього разу не наслідував учинку свого тамо-тамо. Пояснення білої людини здалося йому дуже переконливе.

Старий забобонний негр приписував усі природні явища добрим або злим духам. Єдина річ, яка буцімто охороняє людину від лиха, то — кільце сили. Тому він похапцем помацав географову торбу, й з грудей йому вихопилося полегшене зітхання.

Балканов, схрестивши ноги, сів на траву й заходивсь уважно, крізь лупу, вивчати Гонгорину табакерку. Два дні тому мандрівники перетнули річку Кубангу. Далі стежина вела до іншої течії, що не мала назви. Поблизу неї на карті позначено велике селище. Напрям залишався той самий: захід-схід. Але до селища чимчикувати ще днів зо два. А до країни гаубау, певно, добрі чотири тижні.

Павел спитав у старого негра:

— Чи до бігів ніколи не заходили люди племені гаубау?

Камбела ще й досі не прочумавсь після смерчу. Він спочатку не второпав, про що Гюго питають, а тоді раптом згадав:

— Приходив перед дощів'ям якийсь старий гаубау!

І докладно розповів про цю подію. Країна того племені лежить далеко. Аби дістатись туди, треба, щоб сонце зійшло стільки разів, скільки пальців на обох руках та ще стільки. Камбелині слова підтверджували те, про що свідчила й карта.

— Гаубау розповів про якусь білу людину. Та біла людина дуже добра й живе з племенем! — несподівано додав Камбела. — О, дуже, добра біла людина, і мудра!

Табакерка випала в Балканова з рук. Він уп'явся очима в старого Камбелу й нетерпляче спитав:

— А що ще сказав старий гаубау?

— Добра біла людина живе в гаубау! Ой гамба, та біла людина така добра й мудра!

Цілу годину ще допитувавсь Балканов про далеке плем'я, але так нічого й не довідався. Крім того, що біла людина дуже добра й мудра і несхожа на інших білих, Камбела говорив за цю людину з великою повагою, як за всемогутнього захисника негрів.

«Це мій батько! — раптом подумав географ. — Звичайно, мій батько став би захисником негрів!»

Камбелине повідомлення глибоко схвилювало Павла. Він нетерпелививсь якнайшвидше потрапити в країну гаубау і чомусь був твердо переконаний, що батько живий і що та «добра й мудра біла людина» і є саме старий Балкан.

За якихось два дні слова Камбели підтвердив і начальник португальського військового форту — справжньої фортеці, зведеної з каменю на високому пагорбі для охорони «торговельної магістралі».

Начальник, молодий, з невеличкою борідкою португалець у формі морського лейтенанта, висланий сюди з метрополії за вбивство під час гри в карти, служив у форті вже третій рік. Переглянувши документи (фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту та «рекомендаційний лист», згідно з яким географ був посланцем португальського уряду), він віддав честь. Потім запросив Павла на келих рому, але той відмовився й почав розпитувати про дорогу в глибину колонії. Виявилось, португалець так далеко не бував. Але, почувши про плем'я гаубау, скривився.

— Там орудує якийсь розбишака, — похмуро буркнув він. — Нацьковує дикунів проти урядових військ!

— Як то «нацьковує»?

— Узяв їхній бік. А тепер, кажуть, навчив їх відбивати португальців боєм. Навчив буцімто й новітньої військової тактики. Отже, важкенько тепер тримати тих дикунів у покорі.

А коли Павел повідомив, що лаштується досліджувати країну гаубау, лейтенант застеріг:

— Не передрікаю вам нічого доброго. Дикуни у тих краях люті, мов хижаки. Вони настромлять вас на рожен і засмажать, якщо ви бодай на мить утратите пильність. Дикун покірливий тоді, коли дуло зброї холодить йому груди!

— А нащо їм убивати вченого? — посміхнувся географ.

— То ви не знаєте дикунів! — іронійно посміхнувся офіцер. — Вони ненавидять усіх білих!

— А мене це чомусь не лякає! — відповів Павел.

— Тоді я не ручуся за вашу голову, — сказав лейтенант. — Людей у мене обмаль. Зараз я можу дати вам для охорони тільки трьох солдатів. Не більше!

Павел відмовився од послуги й попрощався. Лейтенант хвацько відкозиряв, клацнувши закаблуками.

Географ повернувся до своїх супутників, які декади на нього віддалік, і вони рушили далі. Тож не було сумніву, що в країні гаубау перебуває біла людина. «Але хто та людина, що взяла бік волелюбного племені?» — питався географ.

І ще одне було загадкою: чому та людина живе в Африці? Якщо це справді Павлів батько, то де поділись тоді оті дигери? Чому він досі не діставсь до узбережжя й. не втік з першим-ліпшим кораблем додому?

У середині вересня мандрівники ввійшли у ліс Шімусинг, з великою точністю позначений на Гонгориній карті.

Стежка видалась широченька й добре втоптана. Все свідчило за те, що це єдина торговельна дорога для племен, які носять із внутрішніх районів на узбережжя слонові ікла, пальмове вино та бульби маніоки, вимінюючи їх на сіль, клапті бавовняної тканини, мотики, сокири, ножі тощо. Стежка звивалась у темному холодку поміж маками. Земля була вкрита вогким рудим мохом, а стовбури дерев — червоними лишайниками. Тільки де-не-де в холодок прокрадався самітний сонячний промінь і спалахував на макові гарячим рубіновим полум'ям. З дерева на дерево переповзало гадюччя ліан, часом понад двісті метрів завдовжки. В непрохідній гущавині пурхали не знайомі Павлові птахи, перегукуючись різким голосом. Крізь шати високих сандалових дерев подекуди прозирало блакитним оком небо.

У лісі на географа напосіла хмара кусючої мушви-тампани, яка кровожерливо обліплювала незахищену шкіру й за мить перетворювала її на решето. Павел змушений був оббинтувати голову, але маленькі ранки жахливо свербіли. Тампани, однак, не чіпали Камбелу та Домба.

Проте мушва виявилася не єдиним лихом. Ось уже другий день мандрівникам дошкуляли спрага та голод. І географ, і обидва негри ще деякий час могли б зносити голод, але спрага була нестерпна. Горло їм пересохло, губи засмагли. Балканову вперше доводилося так страждати без води. Але на карті було позначене близьке джерело й тому Павел так квапив своїх друзів уперед.

За годину перед очима подорожніх розкрилася галявинка. Посеред неї стирчало старе гуаво, безплідне тропічне дерево з обсмаленим блискавкою стовбуром.

Павел уже не бачив нічогісінько, крім рятівного дерева з мертвим покоцюрбленим галуззям. Він піддав ходу, але, як часто буває в таких випадках, ноги йому підломились, він хитнувся й упав на землю. Потім таки звівсь і відсапався. В голові гуло, груди високо здіймалися. Раптом ліс пішов йому перед очима вихилясом. Павел бачив дерева, мов у густій імлі. «Що це зі мною? — промайнула думка. — Невже не витримаю?»

Балканов постояв мить, заплющивши очі, потім знову глянув. Виявилось, він удруге впав і лежить на землі… Зібравши рештки сили, Павел звівся спочатку на лікті, потім і сів. Подививсь назад — негрів не видно. Він поповз рачки. Задихаючись, облизав повстяним язиком губи й раптом відчув на язиці смак солі. Торкнувсь рукою — кров. Уста порепались від спраги й спеки.

Нарешті він якось дорачкував до сухого дерева. Глянув униз — неглибока яма, поросла зеленою травою, а на дні — вода. У воді відбивалось гілля, небо й він сам — мандрівник, для якого зараз краплина води — понад усе в світі.

Сповзши похилим укосом на дно ями, тремтячи всім тілом, наче в пропасниці, Павел допався до води. «Не треба багато пити! — стримував він сам себе. — Після такої спраги вода може зашкодити!» Але якась нездоланна сила тягла його до джерела. Хотілось ковтати жадібно, невситимо. А голос розуму торочив: «Годі, годі, схаменися!»

Павел відірвавсь од води, ліг і полегшено зітхнув. Кількох ковтків було досить, щоб угамувати жагу, яка пекла його вогнем.

Незабаром доплентались і Домбо з Камбелою та Корі. Негри й собі налетіли на джерело, мов шуліки на курчата, але Балканов сидів на чатах.

— Тільки по одному ковтку! — попередив він, дістав кухлик, набрав у нього води й простяг хлопцеві.

Домбо ковтнув і загаласував:

— Ще вода! Ще спрага, гамба!

Балканов нічого на це не сказав, тільки похмуро хитнув головою на місце поруч себе. Домбо з виразу його обличчя здогадався, що хоче гамба, й покірливо вмостивсь на траві. Камбела, висмоктавши свого кухлика, смачно заплямкав губами, проте підкорився мовчки, без нарікань.

Але тепер прокинувся голод. Банкою консервів, двома кокосовими горіхами, кількома сухарями та двома сушеними рибинами не дуже-то нагодуєш трьох голодних мандрівників. Харчу більше не було. Через те Балканов наказав Камбелі залишитися пасти бика, а сам з Домбом подався на полювання. Хлопець узяв батьків спис. Старий негр, який стежив за кожним порухом свого сина, очевидячки, зрадів, побачивши, як Домбо міцно тримає зброю. А коли хлопець дужим помахом кинув спис уперед, Камбела аж засяяв од батьківської гордості.

Кроків за сто Павел та Домбо збочили на стежину, яка ледве продиралася крізь непрохідні джунглі. Час від часу географ зупинявсь і прислухався. За поворотом дві гієни, зачувши їх, з котячою спритністю чкурнули в хащі. Тікаючи, вони ввесь час підозріливо озиралися на мисливців, зводили вгору писки й нюшили повітря. Біля великого захаращеного мочара, вкритого грубим шаром жабуриння та латаття, Павел зупинивсь. У жилявій багнюці він помітив великі круглі сліди.

Повітря було насичене смородом застоялої води, гнилої трави та падла.

Уздрівши сліди, Домбо злякано озирнувся навсебіч.

— Тут проходив гумба-гумба, — таємниче прошепотів хлопець.

— Так, проходив, — придивившись краще, відповів географ.

— Гумба-гумба лихий тварина! — озвався знову Домбо. — Може на нас нападай!

— Нічого страшного, — заспокоїв його Павел. — Ми проженемо його карабіном.

Негреня замислено похитало головою:

— Вогненним луком гамба не зможе вбивай гумба-гумбу!

Нічого на це не відповівши, Павел подавсь уперед. Коли стежина круто звернула праворуч, перед ним розляглася зелена галявина. Домбо, відставши трохи, хотів уже наздогнати географа, але помітив, як той раптом спритно нахиливсь і ліг за деревом. Хлопець і собі ліг і поповзом дістався до Павла, й лише тепер помітив край галявини велику й гарну антилопу з білими грудьми та довгими серпа-тими рогами. Очевидно, тварина теж відчула близькість ворога, бо стрілою зникла в лісі.

Павел вийшов із засідки й підступив до іншого дереза, але з жахом відсахнувся. Якийсь попелястий клубок заворушився йому біля самих ніг і загрозливо засичав. З клубка вистромились десятки зміїних язичків. Один плазун поповз уперед, зловісно надув шию, наче міхур. Домбо вихопив пістолет і рачки поліз до нього.

— Домбо вбивай змія! — нахвалявся він, але Павел ухопив його за плече:

— Заховай пістолет! Злякаєш антилопу.

— Гаразд, не буду стріляй, — підкорилось негреня й застромило зброю в кобуру.

Змія спочатку подалася до них, потім звернула вбік і пошилась у сухе листя…

Оглядаючи галявину, Павел раптом спостеріг у горішньому її закутку якісь півкулі, певно, гриби. Здаля вони нагадували мініатюрне тубільне селище з круглими хатинками. «Смажені гриби дуже добрі й поживні. Якщо навіть антилопа сюди не повернеться, то харчі забезпечено», — міркував собі Павел, дивлячись на колонію грибів-велетнів.

Минув час — антилопа не поверталася. Закинувши карабін за плече, Павел попростував через галявину.

Домбо саме щось лагодив у лукові, та, помітивши, куди подався Павел, схопивсь і стривожено вигукнув:

— Стій, гамба!

— А що? — обернувсь Павел. — Тих ото грибів нам вистачить на добрі два дні. Ось тільки побачу, чи не отруйні.

Домбо всміхнувся й махнув рукою:

— То не гриби!

— А що ж?

— Лихий мурахи!

Балканов зупинився й ляснув себе по лобі. Лише тепер збагнув, що на галявині — селище мурашок-гризунів. Це чи не найнебезпечніші в світі комахи. Їхні каравани — то справжня напасть: де пройдуть — геть усе знищать. Житло собі будують схоже на гри-би-велетні: тонка ніжка, а зверху круглий капелюх.

Наступну мить пильне географове око спостерегло, що на узліссі гойднулись кущі. А вітру ж не було! Листя на деревах під палючими променями сонця завмерло. Павел принишк. Незабаром над папороттю промайнули серпаті роги. Павел поклав пальця на спусковий гачок, як раптом біля самого вуха йому щось свиснуло. Павел сіпнувсь. У дерево над самісінькою його головою вп'ялася стріла. Павел насупився. Глянув скоса на Домба, але той нерухомо лежав поруч, тримаючи свою стрілу на тятиві. А за мить у повітрі просвистіло ще кілька стріл. Одна з них тугою пружиною забриніла на прикладі карабіна.

Балканов збентежено озирнувся. Домбо принишк у траві. Він уже збагнув, що можуть означати оці жахливі отруйні стріли.

Навколо не видно було ані живої душі. До вуха не долинав жоден звук: ні гілочка трісне, ні листок зашарудить. Але попри це новий рій стріл задзижчав у повітрі й повпинавсь у стовбури навколишніх дерев.

Балканов зняв палець зі спускового гачка. Потім поклав карабін у траву. «Нас оточено, — подумав собі. — Немає іншого виходу, як чекати». Обличчя йому трохи зблідло.

Павел сів, дістав сигарету й запалив. Домбо совався й шарудів у листі, мов їжак.

— Не бійся, друже! — тихо мовив хлопцеві Павел. — Нічого страшного немає.

— Ой гамба, ми будемо вмирати! Нас будуть убити! — сумно відповіло негреня, й спідня губа йому жалібно відкопилилась.

— Ходи сюди! — ласкаво погукав Павел.

Домбо приплазував і ліг у Павла в ногах.

Цієї миті антилопа вийшла на галявину. Скубнувши травички, вона обережно ступила ще крок і підозріливо понюшила повітря. Та Балканов про неї вже й не думав. «Тубільці чудові стрільці, — міркував він, — це всім добре відомо. Коли б хотіли нас повбивати, то зробили б це зразу. Але жодна стріла не зачепила нас. Виходить, в них інша мета…»

Минуло кілька хвилин у напруженому вичікуванні. Навколо — анішелесь. У Балканова з лоба біг рясний піт. Павел скинув з себе куртку, зшиту з просмоленої тканини, й почепив на сук.

Допаливши сигарету, він тільки-но хотів настоптати її ногою, коли поміж дерев замаячіла чорна постать з луком і списом у руках.

Негр був голий, а на голові мав чудернацьку зачіску, оздоблену пір'ям. Навколо стегон був оповитий шкіряним набедреником з китицями.

За якусь мить промайнула друга постать, потім ще одна, ще… Тубільці спритно перебігали від одного дерева до іншого. Павел не здивувався й спокійно собі чекав. Жоден м'яз на обличчі не виказував його хвилювання. Тубільців було багато — ціла юрба. Всі вони мали луки й стріли, довгі списи з залізними вістрями та короткі блискучі асагеї. Павел уже знав, що асагеями — куценькими бамбуковими списами — негри орудують майстерно і навіть виходять з ними полювати носорогів та слонів…

Отже, з такої облоги навряд чи можна пробитися навіть за допомогою карабіна та двох пістолетів. Як прикро, що тубільці й досі не вміють відрізнити добру білу людину від лихої! Для них усі білі — вороги племені. Отже, треба спробувати прихилити їх до себе, як це робив колись Миклуха-Маклай[42], що полонив серця папуасів щирою лагідністю.

Чекаючи, доки тубільці підступляться ближче, Балканов палив уже другу сигарету.

— Вони вбивай нас, гамба! — тремтів Домбо.

— Чомусь не хапаються робити цього, друже, — відповів Павел, — Ти ж сам добре це бачиш. То чому ж тоді боїшся?

— Будуть убити Домба! Убити Домба! Бо Домбо — друг біла людина!.. — нарешті відкрив свої побоювання хлопець.

— Не бійся! Ніхто нікого не вбиватиме, — спробував заспокоїти його Павел.

Тубільці повільно і обережно підходили чимраз ближче. Павел уже розрізняв їхні обличчя, зброю, вбрання. Декотрі були середні на зріст, із темно-шоколадовою шкірою, з чорним кучерявим волоссям, плескуватими носами й темними очима, що гостро дивилися з-під похмурих брів. Деякі мали вуса та бороду, інші були поголені. Все їхнє вбрання складалося з вузенького набедреника. Над ліктями тубільці носили трав'яне наруччя, на зап'ястях — мідні кільця, а у вухах — сережки із слонової кістки. На голові кожен собі повимощував справжні капелюхи з волосся, посклеюваного червоною глиною. Ці зачіски мали найдивовижнішу форму: то скидались на парасольки, то на старовинні шоломи, то на брилі. У декого ж кучері спадали мало не до пліч. Прикрасу доповнювали два бамбукові гребінці на самій потилиці, в яких стриміло кольорове пір'я папуги та священного птаха марабу. На шиї, окрім намиста з білих, мов порцеляна, собачих зубів, барвистих мушлів та зерна якихось плодів, кожен носив капшучок, старанно виплетений з тонкого лика пальми рафії. У руках усі тримали луки з туго напненою тятивою, на якій тремтіла отруйна стріла.

Десь поблизу лунко загупав дерев'яний бубон. Те гупання щомиті дужчало, й на узлісся з'явилося двоє негрів, що тягли на собі довгасту річ, видовбану з дерева й схожу на ночви. Третій негр бив у цей своєрідний бубон дерев'яними праниками.

Нарешті жива стіна навколо Павла та Домба замкнулася. Бубон затих, і це, певно, було сигналом зупинитись. Вигуки змовкли. Тепер тубільці пильно вдивлялись у білу людину й стерегли кожен її рух.

Павел стругав кишеньковим ножиком лозинку. Він лише зрідка позирав на тубільців і зовні здавався цілком спокійним. Виструганою шпичкою проштурхав дірочку мундштука, дмухнув у нього, клацнув ножиком і поклав усе до кишені. І тільки тепер скосував на Домба. Негреня, злякане й змарніле від жаху, дрібно тіпаючись, тулилося йому до колін.

Сонце продиралось крізь розлогі намети пальм, осяваючи золотавим промінням їхнє лискуче довге листя. Жовтаве світло цідилося крізь вологі присмерки джунглів, і рудий мох у тому світлі димів сивою прозорою парою. Ліс неначе принишк і затамував подих. Павел неуважно роздивлявсь навколо. З-за дерев виглядали похмурі тубільці з грізними татуйованими обличчями. Їхня шкіра, змащена пальмовою олією, лисніла, мов розтоплена смола.

Хвилини тяглись, наче гумові. Тиша, невідомість, люті обличчя напасників — усе це напинало нерви, й хоч як намагався географ зберегти спокій, але маленька набубнявіла синя жилка на лобі йому напружено пульсувала.

Тишу розітнув протяглий сигнал бойового рога, тубільці стрепенулися й виструнчились, наставивши перед себе списи та стріли. Ті, що досі ховалися поза коренищами макарангів, підійшли ближче. Пролунало три дужих удари бубна. З сотень горлянок вихопився дикий вереск. І знову лунко задуднів бубон…

Балканов охопив Домба за худенькі плечата, але раптом кілька пар цупких, мов обценьки, рук уп'ялися в нього з усіх боків.

— Гамба!

Дитячий зойк ножем різонув Павлові серце, та що Павел міг удіяти? Не встиг промовити й слова, як чиєсь маслакувате коліно уперлось йому в груди й цупке мотуззя уп'ялось у руки та ноги.

Наступної миті він опинивсь на землі, і кров ударила йому в скроні. Тепер Павел чув тільки Домбів лемент, але й той швидко урвався.

Павел злякано розглянувся навсебіч, але негреняти не було ніде й сліду, неначе воно в землю запалося.

Натовп збуджено гомонів, загрозливо мигтіли в повітрі списи, невгамовно гупав дерев'яний бубон.

— Лібата! Лібата! — кричали негри.

Почувши слово «лібата», тубільці, що несли Павла, перезирнулись і бігцем подалися якоюсь стежкою вбік.

За ними потягся й увесь натовп озброєних луками та списами тубільців. Поміж деревами мигтіли лискучі вістря асагеїв, палахкотіло барвисте пір'я в зачісках. Повітря аж бриніло від дикого галасу.