Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

_{Мертва голова. По крокодилячих спинах. Сніданок з кислої гусені. Зустріч із мукасекерами. Підвісне селище. Нгвунова зрада. Хідники над водою. Лютий вождь племені. Рабиня. Обмін волосинами на знак дружби. Вождя приборкано}

По Камбелиній смерті минуло два дні. За тубільними звичаями, ніхто про небіжчика не згадував, так само, як було після Мавандиного похорону, бо інакше лихий дух образиться й забере тіло померлого до себе на гору Талу Монгонго. А родичам не хотілося, щоб лихі духи палили небіжчиків у своїх люльках. Тому вони ревно зберігали місце поховання в глибокій таємниці, аж доки зійде молодик, коли лихі духи перестають блукати селищем.

Камбелина смерть приголомшила Домба. Хлопець геть охляв. Він ішов сумний і мовчазний. Марімба торохтіла в нього за плечем, але Домбо не торкався її струн. Він і тепер намагавсь не відставати од інших, але крокував, утупившись почервонілими від сліз очима собі під ноги. Домбо вже не забігав уперед і не кричав голосно, не дражнив вайлуватого Лію, не гасав по чагарях за зміями й не пускав стріл у прудких яструбів. Утративши свого тамо-тамо, він ще дужче прихиливсь до географа й ні на мить не відходив од нього. Часом навіть, сам того не помічаючи, мимохіть хапався за полу брезентової куртки Балканова і йшов так годинами.

Капоко ввесь час випереджав інших. Він пильно вдивлявсь у таємничі хащі й сторожко наслухав. А молоді носії, проточившись слідком вервечкою, безжурно співали на всю горлянку.

Павел жодного разу й словом не прохопився перед Домбом про його батька, але образ старого Камбели невідступно зринав йому перед очима.

Камбела як справжній африканець ніколи не виявляв своїх почуттів. Він був навіть дещо відлюдькуватий. Але, зустрівши втраченого сина, не стримав шаленої радості, не міг затамувати сліз, які, можливо лилися в нього вперше й востаннє. Сувора, повна небезпеки та всіляких несподіванок природа Африки вимагає великої стриманості, мужності й рішучості. Тубільцеві ніколи розчулюватися й маніжитись. Можливо, саме через те в тропіках і виник неписаний закон — не рюмсати, втративши близьку людину, й без надміри хвилювання зустрічати будь-яку радість.

Після похорону Павел уже другу ніч не стулив ока й почував себе дуже виснаженим. Молоді тубільці до півночі творили заклинання, танцювали «танок смерті» й лише вдосвіта виплели небіжчикові домовину. Як і де поховали старого, Павел не знав. Це робилось далеко від табору й за всіма тубільними звичаями. Домбо з'явивсь аж уранці, побілований крейдою чи глеєм, несучи за плечима торбинку землі…

Через деякий час мандрівники ввійшли в обрідний ліс. Кора на деревах була пообдирана, й рослини нагадували мертвих велетів. Ніде не промайнув ні птах, ані звір. Скоцюрблена кора лежала долі попід голими стовбурами. Павел спитав у хлопців, що то за знак, але ніхто не відповів. Та згодом підійшов Лія й показав рукою вгору:

— Запитай у Капока, гамба. Він знає. Капоко ходив на полювання в далекі землі.

Капоко йшов кроків за двісті попереду. Географ, застромивши палець у рот, різко свиснув, як це робили тубільці.

— Десь поблизу живе плем'я, — мовив ватажок носіїв, коли решта підійшла до нього. — Земля в них уже не родить добрі бульби маніоки, дає обмаль бататів та ямсу. Через те плем'я обчухрало стовбури. Ліс швидко загине, дерева зогниють, і на цьому місці розчиститься добра земля під городи.

Павел зрадів. Якщо поблизу селище, то є нагода розпитати про гаубау та батька.

За годину подорожніх перепинила широка пересохла річка. Дно її вкривав грубий шар густого темного мулу. Зробивши кілька сот кроків угору вздовж берега, негри перейшли на той бік. Але Павел, відставши од них, вирішив переправитись ближче, вздрівши у мулі цілу низку якихось чорних, мов базальт, плит. Він зачекав, поки носії підійшли навпроти, закинув карабін за плече й стрибнув з берега на першу плиту, одначе каменюка ввігнулась, наче туге тісто. Павел швиденько переступив на іншу, але й та увігнулась, мов пружина. Третя плита раптом заворушилася, ніби жива, і Павел поквапливо стрибнув далі.

«Що за чортовиння! — підозріливо озирнувсь він. — Це каменюччя ворушиться піді мною!»

До берега лишився добрий шмат, як раптом плита, на яку хотів ступити Павел, спочатку ворухнулась, а тоді швидко поповзла вперед. Носії, постававши на тому боці, збуджено лементували, вимахуючи списами й руками.

— Габа-габа! — злякано гукав Капоко. Домбо, підбігши майже до мулу, несамовито верещав:

— Тікай, гамба! Страшно габа-габа!

Павел не знав, що то за «габа-габа», але збагнув, що йому загрожує якась небезпека. Він заходився переплигувати далі, та дивна річ! Під ногами знову заворушилось, і reoграф мало не гепнув у клейку лемішку мулу. Плита, на якій він затримавсь, поповзла вперед, мов плавучий острівець. Павел чимдуж пострибав з плити на плиту й насилу-силу таки діставсь до протилежного берега, де й досі верещав Домбо, з переляку забувши, що гамба не розуміє його рідної мови. Ухопившись за держално списа, який простягнуло йому негреня, Павел вибрався на сухе. А озирнувшись, мало не остовпів: з густого драговиння один за одним підіймалась і продирала баньки ціла «череда» вкритих чорним клейким мулом крокодилів.

Отямившись трохи, Павел так пояснив собі це явище. Коли настала посуха й зникла в річці вода, хижаки мусили шукати якогось пришибу. Вони зарились у багнюку та й поснули летаргійним сном, а як тільки почнуться зливи й знову прибуде вода, крокодили попрокидаються і подадуться на полювання. Та ось непроханий гість передчасно потурбував їх. Знесилені спекою та сном на порожнє черево, вони не змогли негайно напасти на жертву, але це ще не свідчило про те, що хижаки перетворились на лагідних ягняток.

Крокодили спроквола ворушились, і їхня темна броня вилискувала проти сонця базальтом. Нарешті розбурхані плазуни познаходили зручні ковбані, повмощувалися ще глибше, й тягучка драговина засмоктала їх.

Постерігши таку картину, негри вдруге зчинили лемент, але вже радісний:

— Біла людина врятувалась! Гамба дужчий за габа-габу!

— Габа-габу переможено! Габа-габа перелякалась і сховалась у мул!

Тільки Домбо ще й досі не отямивсь од жаху. Нахиливши спис, він мовчки підійшов до географа й мовчки полащився об його брезентову куртку.

— Що тобі сталося, друже? — всміхнувсь Павел, пригорнувши хлопця до себе. — Ти чи не злякався, бува?

Сумно похитавши головою, Домбо зітхнув:

— Ой гамба, злякався, дуже злякався! Що зробитиме Домбо без гамби? Що? Кумба з'їж мого тамо-тамо, погані білі вбивай мою мана-мана, а якщо гамба загине від га-ба-габи, Домбо залишайся сам. Що роби тоді Домбо? Ой, погано, гамба, дуже погано!

Ці прості слова страшенно схвилювали географа. Він сів на траву й кивнув хлопчикові. Домбо вмостився поруч і пригорнувся до свого доброго друга. Решта тубільців, кинувши в річку по цурпалку й тричі махнувши списами, й собі повсідались, не припиняючи жвавої балачки. Павел ще не дуже добре знав їхню мову, та йому не важко було зрозуміти, що хлопці й досі обговорюють його пригоду з крокодилами.

Понад берегом у густих хащах кротонів з гарним різнобарвним листям росли різні дерева, що їх Павел бачив уперше. Деякі скидались на низеньку пожовклу акацію. На них висіли давно перестиглі порепані плоди, дуже схожі на дині. Подекуди здіймались угору велетні баобаби. Там, де колись пишались їхні білі квіти, тепер висіли останні пудові огірки «мавпячого хліба». З усіх боків стирчали прямі стовбури хлібного дерева.

Павел куняв у холодку грубелезного баобаба. Раптом крізь сон почув якесь шарудіння й схопився. Обіч сидів Капоко і щось смачно жував. З-за близьких чагарів долинав гомін решти тубільців. Домбо, певно, теж був з ними. Поруч лежала ціла купа кокосових горіхів, а Капоко тримав у руці гіллячку, геть усипану великою гладкою гусінню, і оббирав ту гусінь просто губами та язиком.

— Гама-гама! (Смачно-смачно!) — торочив негр і всміхавсь до географа. Потім для більшої переконливості ще й поплескав себе задоволено по животі: — Ой, гама-гама!

Від самого вигляду бридкої зеленої гусені Павла занудило, й він, одвернувшись, махнув Капокові рукою — викинь! Але хлопець так смачно плямкав та прицмокував язиком, неначе ласував принаймні медом. Потім він обережно почепив рештки свого сніданку на кущі й незворушно поспитав:

— Чи не хоче гамба кокосового горіха?

Павел хитнув головою. Капоко взяв найкращий горіх і здер його волокнисту зелену оболонку. Шкаралупину розколов каменюкою й вилив молоко в дерев'яний полумисок. Потім дістав з торбини гостру довгасту черепашку і вправно вистругав нею м'якуш горіха у молоко. В полумиску утворилась густа біла каша. Тепер добре вичищені стулки кокосової шкаралупини могли правити за чудові мисочки, а черепашка — за ложку. Капоко порався швидко й моторно, неначе орудував найсучаснішим знаряддям. Він підніс одну шкаралупину географові й подав черепашкову ложку.

— Гамба може їсти, — сказав Капоко й став осторонь.

Павел вдячно поплескав негра по плечі. Взявши «ложку», покуштував. Горіх видався напродиво смачний. Коли Павел вигріб усю кашу, Капоко усміхнувся й подав йому другу половину горіха. Цю мить підбіг, одхекуючись, Домбо.

— Гамба, Лія п'яний! — обурено вигукнув він, показуючи рукою в бік хлібного дерева. — Лія п'яний!

Залишивши недоїдений горіх, Павел подався слідом за Домбом. Лія похитувався й щось незрозуміле харамаркав неслухняним язиком. Очі йому скаламутились, підпухли й почервоніли. Побіч лежали дві півкулі великого кокосового горіха. В одній півкулі було якесь пахуче зілля, на дні другої лишалось трохи густої темно-зеленої рідини. Підійшов і Капоко. Лизнувши на язик хмільного напою, він презирливо блимнув на Лію. Потім нахилився, взяв його попід пахви й підвів. Лія неначе враз витверезів і злякано втупивсь у товариша.

— Це швидко минає? — поспитав Павел.

— Ні, гамба, — відповів Капоко. — Він нажлуктався браги, повинен проспатися.

— Проспатися! — здивувався географ. — Але ж ми не можемо чекати! Клади його, нехай спить, а потім наздоганяє нас!

Капоко відпустив Лію, й той ураз осів додолу.

— Ой гамба! — стурбовано промовив Капоко. — Лія добрий хлопець! Почекаймо Лію! Він дурненький! Погано зробив, що пив брагу. Почекаймо!..

У голосі молодого негра забриніли жаль і благання. Павел, насупившись, мовчав. Потім безнадійно махнув рукою й почвалав під свій баобаб.

Помітивши невдоволення на його виду, Домбо зиркнув у бік Капока та Гами, підійшов до хлопців і щось сердито заверещав. Очевидно, дорікав їм, що дозволили Лії пити брагу. Незабаром посходились усі, й знявся лемент. Гама спересердя підняв спис. Простяглося кілька рук — і зброя впала додолу. Гама з нестями вхопив асагей, замахнувся й загородив його в землю за два кроки від п'яного товариша.

Павел спочатку тільки спідлоба зиркав на хлопців, але змагання зайшло надто далеко. Він пронизливо свиснув і порухом руки наказав усім посідати. Негри трохи повагались, але посідали під баобабом.

Тільки в пізні полудні мандрівники спромоглись рушити далі. Недолугий Лія прочуняв, але мав дуже розгублений вигляд. Вийшли на берег маленької, але повноводої течії. По той бік розляглись широкі мочарі, порослі очеретом та високою папороттю. Над волотками очеретів стриміли стріхи піднятих на палі хатинок. Але поблизу їх не було видно жодної живої душі. Певно, селище залишене. Поміж осель гойдались підвісні «хідники» з ліан та очерету. Від останньої хатини до берега вів плетений місток на бамбукових підпорах. Неподалік селища річка видиралася з вузької ущелини між рудуватих та білих скель. Вода у витоці гула й пінувала, обдаючи дерева в береговині міріадами яскравих бризок. Через річку теж провисав вузенький місток на міцних линвах з ліан та лика.

Доки Павел уважно вивчав у бінокль дивовижне селище на палях, Капоко, як завжди, подавсь уперед. Але не встиг дочалапати до мосту, як на нього сипонуло градом стріл. Він управно ухиливсь і сховався за найближче дерево. Решта носіїв хутко попадала на землю.

— Хто стріляє? — збентежений раптовим нападом, гукнув Павел.

— Мабуть, мукасекери, гамба! — відповів Капоко, киваючи в той бік, звідки сипонуло стрілами.

Домбо підвів голову, збираючись щось сказати Павлові, але над самою маківкою в нього вискнули дві стріли. Павел заліг, а Домбо прикипів до стовбура хлібного дерева.

Наступні кілька хвилин тривала мертва тиша. Павел набив карабін, звівсь на одне коліно й крадькома виглянув. На скелях не видно було нікогісінько.

— А що воно за мукасекери? — спитав він.

— Ой гамба, лихе плем'я! — тільки рукою махнув Капоко. — Вони не обробляють землю, як біги та мопи. Живуть із грабунку!

Минуло ще кілька хвилин. Мукасекери не стріляли, але й не вилазили з засідки. Від дерева до дерева Павел та Капоко дістались майже до мосту. Уважно обстежили протилежний берег. Там не було нікого. Раптом місток немов самохіть звівсь угору й скрутивсь у великий рулон. Чиясь невидима рука потягла рулон на той берег. Певно, мукасекери, поховавшись у заростях дерев, пантрували кожен крок мандрівників. Капоко спробував ухопити жиляву линву, але у відповідь забринів сніп отруйних стріл. Аж тепер Павел помітив на вершечку скелі двох негрів. Один з них стояв спиною, а другий лицем до мандрівників. У того другого в носі теліпалось велике біле кільце. Піднісши над головою спис, негр протяжно заволав:

— Біла людино з Місяця! Залиш на березі все, що в тебе є, й відійди далі! Поверни носіїв додому, а Капока скрути! Тільки так ти зможеш ступити в країну хоробрих мукасекерів! Ми візьмемо лише те, що нам потрібне, решту залишимо тобі й дамо своїх носіїв!

Капоко слухав, настовбурчившись, і очі йому зайнялися гнівом. Здавалось, він щось прикмітив. Мукасекер на скелі знову замахав списом, заходивсь викаблучуватися, й за кожним рухом червоне пір'я на голові в нього спалахувало й гасло проти сонця. Трохи згодом він удруге проказав свої слова.

— Нгвуно! — майже заплакав у безсилій люті Капоко. Обличчя йому спотворилося від гніву, спис у руці затремтів, уста скривились.

Павел глянув у бінокль на тубільця, що стояв спиною до них, і закусив губу. Капоко не помилився. На скелі стояв Нгвуно. Він випередив групу й перейшов до мукасекерів. Змову було задумано неабияк: повернути носіїв додому, скрутити Капокові руки й ноги, а тоді пограбувати географа. Вперше Павел аж затремтів від люті. Колишній жаль до Нгвуна раптом перетворивсь на жагучу ненависть. Тепер зрадник уже цілком заробив собі сувору кару. Капокова стріла до Нгвуна не долетить, але кулі йому не уникнути.

— Перекажи їм, — звернувся Павел до Домба, — що біла людина добра й хоче мирно проминути країну хоробрих мукасекерів. Біла людина кожному зробить подарунок. Ніхто не зазнає від неї лиха. Якщо ж вони не спустять місток, то біла людина зі свого вогненного лука повбиває всіх жителів селища, спалить землю й веду. Мукасекери загинуть у страшних муках!

Приклавши долоні до вуст, Домбо переклав слова Балканова.

Негр із кільцем у носі з переляку підстрибнув і затулив обличчя. Спис випав йому з рук, стріли порозсипались додолу. Між ним та Нгвуном спалахнуло завзяте змагання. Зрадник загрозливо вимахував списом, потім, щось показуючи мукасекерові, нахилився над бескидом.

Настала мить справдити обіцянку. Звівши карабін, Павел приціливсь у голову зрадника. Над річкою та луками розлігся постріл. Ту ж мить пролунав жахливий вереск. Нгвуно впав, мов підтятий, шкереберть покотився зі скелі й булькнув у воду. Тубілець з кільцем у носі гепнув ницьма на землю. Ціла юрба мукасекерів, що була посунула на скелю, зачувши постріл, теж попадала долілиць.

— Мукасекери! — знову озвавсь Павел. — Тепер ви побачили, який то страшний вогненний лук! Нгвуно обдурив вас і дістав своє! Наведіть міст! Я людина сумирна й нікому не заподію лиха. А коли ступлю на вашу землю, кожен з вас одержить подарунок!

Марно силкувалось негреня перекладати слова географа: ніхто не відгукувавсь на них. Мукасекери лежали ниць, мов неживі. Тільки подеколи чулись розпачливі зойки.

Та згодом кілька чоловік таки звелись на ноги, квапно понав'язували собі на голови якихось волохатих хвостів і розпачливо попідіймали руки, благаючи про пощаду:

— Не вбивай нас, біла людино! Не пали воду й землю! Ми побачили силу твого вогненного лука! Наш вождь — великий Саба! Він наказав негайно впустити людину, що зійшла з Місяця! Вона буде нашим гостем! Жодна волосина не впаде з голови білої людини, ані з голови її носіїв!

Довга тубільна пірога, видовбана з дебелої баобабової кори, перетнула річку. Наведений був і підвісний міст.

Павел на всяк випадок перевірив палі та мотузи. Все міцне, отже, тут пастки немає. Замість поруччя тубільці напнули цупкі крутені з якогось виткого чагаря та міцного лика.

Коли мандрівники перейшли на той бік, мукасекери поховались у хащі.

Дерева купалися в яскравому сонячному сяйві. Панувала незвичайна тиша, яку порушували тільки невгамовні папуги. Сонно плинула срібляста річечка. Навколо не видно було ані живої душі.

Лишивши носіїв на березі, Павел подавсь у ліс, узявши з собою тільки Домба. Та не встигли вони ступити й кількох кроків, як збоку щось зашаруділо. Балканов озирнувсь і побачив середню на зріст людину з блискучим чорним волоссям, широким плескатим носом, великим ротом та очима, що зирили з-під навислих кущуватих брів. Обличчя в тубільця густо поросло сивою бородою. В чубі стриміло три бамбукових гребінці з кількома білими, чорними та червоними пір'їнами. Вуха йому повідтягало великими сережками, а в носі стирчала бамбукова шпичка з гарною мережкою. На шиї тубілець мав капшучок, а в руці спис із червоного дерева, лук і пучечок стріл.

Злякано глянувши на географа, тубілець пошивсь у хащі. Павел метнувся за ним, гукнув услід і поманив червоним носовичком. Той нерішуче зупинивсь і, помітивши, що, крім білої людини та чорного хлоп'яти, більше нікого немає й що біла людина на мигах показує, мовляв, нічого лихого тобі не заподію, простяг тремтячу руку, взяв хусточку й, добре роздивившись, з неприхованою радістю запхнув її за наруччя.

А Павел зацікавлено роздивлявся першого представника племені лютих мукасекерів, про яких не один мандрівник розповідав легенди. Тубілець був майже голий, коли не рахувати набедреник, плетений з лика. Над зап'ястями й ліктями йому яскріло наруччя з трави, черепашок та собачих зубів, а з-під них визирало зелене листячко та відшліфовані кісточки птахів і звірів. Чоло й ніс у мукасекера були пофарбовані в червоне.

Спочатку мукасекер дививсь на географа злякано й недовірливо, але поволі оббувавсь і, коли Павел пригостив його дрібкою тютюну, взяв, трохи з'їв, а решту висипав собі в капшучок на шиї.

Доки тривало перше знайомство, Балканов прикмітив, що з навколишніх чагарів та баобабових дупел крадькома визирають інші мукасекери. Потроху вони сміливішали й почали обережно підступати ближче. Але певної відстані таки тримались, і метрів з п'яти пантрували кожен рух білої людини. Павел зрозумів, що жодне з них не підступить ближче, і підійшов сам. Але ж кожному доводилось піднести якийсь подарунок. Повивертавши кишені, Павел нічого не знайшов. Нарешті витяг з торби щербату склянку, розбив її об каменюку й простяг усім по скельцю. Тубільці дуже тішилися таким дарунком.

Тим часом з лісу виринув цілий загін озброєних мукасекерів. Кроків за сто від географа вони спинились, протягло скрикнули, гнучко понахилялись, поклали свою зброю додолу й знову випростались. Наперед виступив літній чоловік з лютим обличчям. У носі йому теліпалось велике кільце, навколо стегон звисав розкішний леопардовий набедреник, а на голові яскрів добрий сніп червоного пір'я.

Самороззброєний загін підійшов до Павла.

— Хто вождь племені? — спитав він. — Я хочу з ним поговорити.

Домбо переклав. Людина в леопардовому набедреникові підступила ще на два кроки ближче.

— Він стоїть перед білою людиною, що прийшла з Місяця з вогненним луком! — проказав вождь.

Павел подав йому гарненький кишеньковий ножичок. Той щось буркнув. Негайно підбіг старезний потворний дідуган, з ніг до голови пообвішуваний брязкальцями, певно, чаклун племені. Дідуган дмухнув на ножичок, і тільки тоді вождь узяв подарунок. Решті тубільців Павел пороздавав по клаптику червоного ситцю, а чаклунові — маленьке кругле люстерко та коробку сірників, майже спорожнивши клуночок, завбачливо прихоплений кмітливим Домбом.

Вождь довго милувавсь ножичком, потім хвацько відтяв ним вершечок бамбукової стеблини.

— Чама-чама! (Гарний, гарний!) — радо забубонів він дужим басом.

Заглянувши в люстерко й уздрівши там відразливу мармизу, чаклун скислився й хутко заховав скельце в набедреникові. А сірники ще довго крутив на всі боки, не знаючи що з ними робити. Коли з коробочки випав сірничок, старий запахнув його собі в рот, але сірка прийшлася не до смаку, й він виплюнув. Домбо, зареготавши, добув з «біленької палички» вогонь. Чаклун, певно, не повірив, що сірник горить, і встромив палець з великим брудним нігтем у полум'ячко, але обпікся й посмоктав опік.

— Чека чама! (Вогонь добрий!) — задоволено гигикнув дідуган і похапцем сховав сірники в капшучок на шиї, бундючно зиркаючи на одноплемінців.

Церемонія зустрічі білої людини закінчилась дружним приязним вереском. Після цього вождь повів географа стежкою до селища. Біля хатинок на палях навіть не зупинились. Плем'я вже давно тут не жило. Багато місяців тому, сказав вождь, прибула велика жовта вода й забрала багато хатин. Мости геть пошматувала, а палі порозхитувала. Скільки пальців є на одній руці, стільки днів мукасекери були відрізані від усього світу. Нарешті вони видовбали з баобабової кори дві піроги й дісталися до берега.

— А де мукасекери мають селище тепер? — поцікавивсь Павел.

Вождь вишкірив свої жовті конячі зуби, що мало означати усмішку, махнув рукою й гордовито відповів:

— Ой біла людино, ти ж зараз стоїш під селищем племені! Задери голову вгору, й побачиш сам!

Павел глянув — і справді: у верховітті велетенських дерев гніздами мостилося ціле селище, та й чималеньке. Кожна хатина стояла на широкому помості з колодок. Від оселі до оселі в повітрі провисали вузенькі, сплетені з очерету вулиці-мости. Зараз ними на всі боки переполохано шастали напівголі жінки та дітлашня. Вони стрибали швидко й вправно, як мавпи, й поквапливо ховались по домівках.

Щоб заспокоїти їх, вождь засурмив у бойовий ріг, зроблений зі слонячого ікла та оздоблений випаленим візерунком. Тубільці відгукнулися голосно й урочисто. Повітряне селище загуло й загомоніло, мов бджолиний вулик. З помостів повистромлялись цікаві голови.

— Чама-чама! — задоволено гаркнув вождь.

Він перший зняв буйволячий хвіст із голови й почепив його на пасок. За ним те саме зробила й решта тубільців. Чаклун тричі гупнув у бубон, потім, підстрибнувши, гупнув ще раз. Якийсь дідок щось гукав згори. Вождь хижо блимнув на нього, й той шаснув у хатину, мов миша в нору.

Довівши гостей до середини селища, Саба сп'явсь на пеньок, поправив свій леопардовий набедреник, наставив до рота коротку та широку бамбукову трубу й гучно заговорив:

— Біла людина — великий чаклун! Біла людина має вогненний лук, але вона не занапастить наше плем'я! Біла людина ось понадавала нам багато чарівних речей! — з цими словами вождь показав усім подарований йому кишеньковий ножичок. — Біла людина не палитиме воду й землю!

Радісний гомін покотивсь у верховітті від хатини до хатини. Потім знову запала тиша. Вождь глянув у той бік, звідки щойно виглядав дід, і гукнув угору:

— Мбудо, спусти драбину до самої землі! Біла людина з Місяця буде наш гість!

Знову зажебоніло у верховітті, немов там повіяв вітерець. Майже тієї самої миті з помосту спустилося заразом кілька гнучких ліанових драбин. Підійшли й носії. Наказавши їм залишатись унизу, Павел закинув карабін за плече, кивнув до негреняти й найближчою драбиною подерсь угору. Вождь із котячою спритністю спинався слідом за ним.

Постерігши білу людину вже вгорі, жінки з вереском поховались у хижки й перелякано визирали звідти. Обвівши рукою своє селище, вождь відверто запишався:

— Лібата мукасекерів неприступна для ворогів! Жодна стріла не долітає до наших хатин, і навіть найдужчий воїн не докине сюди списом.

Павел мовчки дививсь на суворого вождя. На чолі та щоках у того виднілося п'ять шрамів. Ноги, спотворені слонячою хворобою, були ще й подовбані ворожими списами. Обличчя мало лютий і неприємний вираз, а злі колючі оченята немов протинали тебе наскрізь…

Вождів «палац» гніздивсь у галуззі найвищого дерева, звідки видно було геть усе селище. Перед круглим входом «палацу» теліпавсь причеплений на мотузку людський череп. Передня стіна була виплетена з кори та поцяцькована білими, чорними й червоними малюнками, що зображали різних звірів, рибу, сонце та зірки. При вході стояв оцупок та репнутий глек, підпертий двома каменюками. Ввесь поміст був засланий очеретяними рогожами. Зсередини визирнула якась потворна бабця й негайно сховалася. Молода дівчина, затуливши вид рукою, винесла з хатини два пишні леопардові хутра, заслала ними рогожу біля оцупка й зникла. Кивнувши на шкури, вождь запросив географа сісти, не зводячи погляду з його дивовижних речей та «чудернацького» вбрання. Видно було, що вождеві страшенно кортить поторкати білу людину за ґудзики куртки, за кобуру, «вогненний лук», чоботи, а надто за срібний ланцюжок годинника, — але він і досі не наважувавсь.

Скрутивши цигарку, Павел простяг вождеві. Той не відмовивсь, але, замість палити, миттю зжував її своїми великими жовтими зубами і аж загарчав од задоволення. Потім, ударивши себе в груди, він щось вигукнув. Негайно підбігла та сама дівчина. На темній таці з кори вона принесла кілька дерев'яних келишків, ущерть повних пальмового вина. Поставивши тацю на рогожу, вона знову зникла. Вождь показав географові на один келих, негреняті — на інший. Павел сьорбнув. Вино мало присмак дикого меду.

Нараз вихиливши келих, вождь усміхнувся, поплямкав язиком і кивнув на кобуру пістолета:

— Що сховано в шкіряній торбинці білої людини?

— Це малий вогненний лук, — відповів Павел.

Коли Домбо переклав, у вождя Саби аж очі рогом полізли, й він довго вдивлявсь у кобуру, з якої виглядала шерхка ручка.

— А чи може малий вогненний лук убити людину? — запитав Саба.

— Малий вогненний лук дуже влучно стріляє! — промовив Павел, розстібнувши «шкіряну торбинку» й діставши звідти пістолет, але вождь не наваживсь навіть доторкнутися до зброї.

Стара негритянка, яка потроху чимраз ближче приступала до співбесідників, уздрівши револьвер, заверещала й знову шаснула в хатину.

— Білий чаклун може показати, як малий вогненний лук убиває людину? — раптом запитав Саба.

— Яку це людину? — настовбурчився Павел. — Це може статись лише тоді, коли на білу людину хтось нападе!

— Вождь мукасекерів має людину, яка не варта висмоктаної цурки солодкої тростини.

Павел підозріливо глянув на тубільця. Холодні вождеві очі грали, мов у звіра, й нишпорили десь поза хатиною.

— Я не хочу вбивати людину! — відказав Балканов. — То тільки лихі боми вбивають невинних людей.

Захихотівши в кулак, вождь мовив:

— Раб не вартий порожнього полумиска. А мій раб належить до племені наших смертельних ворогів — гаубау! Зі своїм рабом я роблю все, що мені заманеться. Якщо він умре, мої воїни зловлять мені іншого!

Павел заховав пістолет, ворожо блимнувши на жорстокого негра, але той саме відвернувсь і не помітив цього. Саба пронизливо свиснув. Стрілою прилетіла дівчина з тацею й покірливо стала перед своїм господарем. Люто змірявши її поглядом, вождь про мовив до гостя:

— Дивися добре, біла людино: ця горила — моя рабиня!

Таця заплигала в дівчини в руках. Обличчя їй зблідло. Сплюнувши, Саба махнув рукою, рабиня чкурнула за хатину, а він гучно зареготав їй услід.

Вождь попросив, щоб біла людина вистрілила зі свого «малого вогненного лука» хоча б у цю дівчину, але географ відмовився. Схиливши голову, Саба довго щось обмірковував, а тоді спитав:

— Чи хоче біла людина допомогти моєму племені? — і, не чекаючи відповіді, додав — Цієї ночі ми нападемо на плем'я гаубау. Але в них багато стріл і багато списів. Вони добре охороняють велику хатину, в якій лежить сила-силенна бататів, ямсу та као! Гаубау добре харчуються, дуже добре, а мукасекери не мають ніякої їжі…

Не дочекавшись кінця вождевої «промови», Павел поспитав:

— Звідки плем'я гаубау бере ямс і батати, мосанго й гріанго, сезам і као?

— В гаубау добра земля! А біла людина, яка вже багато місяців живе з ними, примусила землю родити ще більше плодів! Біла людина поробила їм нові мотики. Посіяла као, з якого гаубау печуть смачні коржі. Біла людина зачарувала землю!

Павел давно вже чекав цих слів. Він аж стрепенувся. Але, допитливо глянувши на му-касекера, схаменувся: не можна перед ним розкривати своїх карт! Тому, скориставшися з нагоди, коли вождь заходивсь упихати собі під наруччя подарований ножичок, Павел потаєнці підморгнув Домбові. Малий усе зрозумів: багато плескати язиком не варто.

— Чи бачив хто-небудь ту білу людину? — якнайбайдужіше запитав Балканов.

Вождь помовчав, подумав і відповів:

— Ні, ніхто з мого племені не бачив білу людину. Тільки моя горила розповідала про неї.

— Чому ж мукасекери не садять маніоки та бататів? — навмисне звів мову на інше Павел. — Чому не обробляють землю? Грунти тут добрі, угноєні й родитимуть багато бульб маніоки!

Зіщуливши яструбові очі, Саба зареготавсь.

— Гаубау — наші сусіди! — тіпаючись усім тілом, відповів він. — Їхня земля родить і для мого племені! Навіщо ж нам обробляти землю?

Павел спідлоба глянув на Сабу. Він уже переконався, що має справу з жорстоким грабіжником і розбишакою.

Павел попросив дозволу оглянути кілька осель. Вождь попередив про це плем'я, тричі засурмивши в бойовий ріг, і повів гостя вулицею-мостом до сусідів.

Хатини в мукасекерів були споруджені з очеретяних мат, укріплених жердинами. Стріхи з пальмового листя вже встигли вивітритись та побіліти і яскраво вимальовувались на тлі буйної зелені. Над входом до кожної оселі гойдавсь на мотузку людський череп і майоріла пір'їна птаха марабу, якого мукасекери вважали за оборонця племені. Цілі зграї дітлахів тікали вздовж повітряних вулиць і ховались по хатинах, звідки боязко визирали жінки.

Саба знову почав умовляти білу людину взяти участь у нічному нападі на гаубау.

— Біла людина не піде! — сердито відказав Павел. — А коли мукасекери самі нападуть на гаубау, то всіх до єдиного пронижуть невидимі стріли вогненного лука! Я запалю воду, й мукасекери вигинуть до ноги!

З несподіванки вождь аж зупинивсь, утупивши в географа ворожий погляд. Але Павел і оком не повів, добре знаючи, як цей розбишака боїться вогнепальної зброї.

Тим часом присурганивсь і чаклун. Вони з вождем, відійшовши трохи вбік, довго про щось перешіптувались. Нарешті чаклун запитав:

— Скільки разів повинен зійти молодик, доки біла людина дозволить нам рушити проти гаубау?

— Аді! — відповів Павел, показуючи два пальці.

— Чому це аж аді? — невдоволено буркнув чаклун.

— Стільки я пробуду в країні гаубау, й за цей час із ними не повинно скоїтись ніякого лиха!

Розпачливо похиливши голову, вождь глухо застогнав і довго стояв, утупивши очі в землю. Через деякий час чаклун нишком дав знак вождеві і якось дивно підморгнув до нього. Вони знову відійшли вбік і з хвилину перешіптувалися. Спочатку вождь несхвально метляв головою, але кінець кінцем вони, мабуть, дійшли згоди, й зраділий чаклун чимдуж метнувсь поміж хатинами.

Саба знову запросив гостя до себе додому. Тільки-но вони повсідались на леопардових шкурах, як пришелепався й старий чаклун, привівши за собою Сабину рабиню. Дівчина тримала в руках два дерев'яні келихи, вщерть повні пальмового вина. Дідуган умостивсь навпроти Павла, схвильовано пантруючи кожен його рух. Вождь був аж надто веселий. Порухом руки він люб'язно запросив гостя скуштувати вино нового врожаю.

— Чама-чама, біла людино з Місяця! — вигукнув він і смачно сьорбнув із свого келиха. — Ніде в світі немає такого тодді!

— З чого ви його виготовляєте? — запитав Павел.

— Наше тодді зроблене з меду, пальмового соку та цілющого зілля! — запишався вождь.

Балканов схвально похитав головою, а сам собі подумав, чи немає тут, бува, якої каверзи, й пильніше придивився до напою в обох келихах. У вождя вино було ясне та іскристе, а в Павловому келиху — малинове, з масними скалками на поверхні.

Це помітив і Домбо. Він глянув Павлові у вічі й сказав португальською мовою:

— Не пий, гамба! Цей старий шакал поклав у вино отруйне зілля! Він хоче, щоб гамба засни, доки мукасекери будуть напасти иа гаубау!

— Маєш рацію, друже! — лукаво посміхнувся Павел. — Нехай вони закручують по-своєму, а ми розкручуватимемо по-своєму…

— Але, якщо гамба не випий вино, вождь буде розлютитись! — стурбувався Домбо.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Павел. — Я запропоную свій келих чаклунові й скажу, що це такий звичай у білих людей. Отже ж примушу його вихилити до дна!

Павел так і вчинив! Навіть не піднісши вино до вуст, підняв келих і подав чаклунові. Вождь вирячив очі й мало не впустив свій келих додолу. Дідуган розгубився й безпорадно закліпав на вождя. Потім, роззирнувся на всі боки, куди б дременути, та, вгледівши наставлене на нього вічко пістолета, впав ниць, потому звівсь, узяв з географової руки келих і, тіпаючися з переляку, таки лигнув вино усе до решти. Ту саму мить обличчя йому пересудомило, очі примружилися, стали каламутні, й він, заціпившись, гепнув на по, — міст. Міцний наркотик подіяв ураз. Вождь розгублено дививсь собі під ноги. Павел аж тремтів од гніву. Він торкнув Сабу револьвером по плечі й сердито спитав:

— Хто підсипав у вино зілля?

Вождь ніяково закліпав очима й, не підводячи голови, одказав:

— Чаклун…

— Навіщо вождь дозволив йому підсипати те зілля? — напосідав Павел.

— Ой біла людино, хіба ж ти не знаєш, що ніхто не владний утручатися в справи чаклуна! — майже проскиглив Саба. Його бундючність та пиха де й поділись.

— Що хотів зробити зі мною чаклун?

— Він хотів приспати білу людину й відняти в неї силу… Тоді б вогненний лук не зміг пускати свої невидимі стріли, й ми вчинили б напад на гаубау…

Ховаючи пістолет у кобуру, Павел з огидою скосував на чаклуна, що нерухомою колодою лежав у нього біля ніг, потім неспіхом підвівсь і запитав:

— У вині була отрута?

— Ні…

— Чаклун хотів убити білу людину?

Вождь гепнувсь ниць і, сапаючи від хвилювання та заламуючи руки, заволав:

— Ой біла людино! Цього чаклун і в голову собі не покладав! Повір старому вождеві!..

Павел презирливо скрививсь і почав швидко злазити драбинкою додолу. Домбо мовчки слідкував за своїм гамбою.

На ніч Павел виставив посилену охорону, а рано-вранці послав Капоко до вождя викупити бранку за великий ніж з дерев'яною колодочкою.

Капоко швидко повернувся. Вождь не взяв ножа. За звичаями племені, бранців ніколи не повертають назад і не продають. Бранець може слугувати лише вождеві та чаклунові. Ніхто, крім цих людей, не має більше права тримати рабів у своїй хатині…

Доки хлопці лаштувались у дорогу, ні вождь, ні чаклун і носа не вистромили на майдан. Усі драбинки були попідтягувані вгору. Селище немовби вимерло.

Перш ніж покинути землю мукасекерів Павел вирішив ще раз продемонструвати перед ними силу «вогненного лука».

Лія з Гамбою десь упіймали на бамбукову пастку схожого на гієну шолудивого рудуватого пса з хижим гострим писком. Павел наказав припнути собаку до дерева. Носії негайно виконали наказ. Пес люто гавкав і шкірив гострі ікла. Гамір привернув до себе увагу мукасекерів, які заходились потаєнці визирати з хатин. Капоко голосно повідомив, що незабаром біла людина показуватиме силу «малого вогненного лука».

Тубільці нашорошили вуха, потім повилазили на помости й засновигали повітряними вулицями, розносячи звістку від сусіда до сусіда. Трохи згодом на ближніх помостах зібралося ціле селище.

Вождь та чаклун прийшли останні. Старий шкарбун мав дуже слабовитий вигляд і спиравсь на бамбуковий костур.

Відступивши кілька кроків, Павел звів пістолет і прицілився. У лісі розлігся лункий постріл. Собака, влучений у голову, впав не пискнувши. Мукасекери стояли мовчки, наче очманілі.

— Чама алай! Чама алай! (Добра зброя! Добра зброя!) — нарешті видерлося з сотень горлянок.

Тепер Павел уже був певен, що вони не наважаться напасти на своїх сусідів гаубау…

Носії лаштувались вирушати: підперізували свої пістряві набедреники, ладнали на голові пір я, пакували речі, підтягали ликове мотуззя.

Павел змастив пістолет і тільки зібрався сховати його в кобуру, як з дерев раптом попадали кінці драбинок і додолу, спритно, мов мавпи, заходилися злазити мукасекери. Вождь із новою святковою зачіскою, пишно оздобленою рідкісним пташиним пір'ям, увесь у намисті, наруччях та різних брязкальцях, виступив наперед. Натовп оточив забитого пса. Тільки недолугий чаклун не наважився злізти до гурту, нишком визираючи з густого листя кокосової пальми.

Цієї миті носії постерегли, що драбиною квапиться додолу якась жінка. Ще лишалось кілька щаблів, як вона каменем упала на землю й чимдуж дременула навтіки. Павел задоволено всміхнувся: втікала вождева рабиня. Вистерігши хвилину, коли жінки та діти з переляку поховались по хатах, а чоловіки з'юрмилися навколо забитого пса, вона накивала п'ятами.

Однак дикуни швидко помітили втікачку, й у натовпі знявся лемент. Вождь щось басовито гаркнув, й усі заметушились. Кілька молодих мукасекерів метнулись навздогін. Саба вхопився за бойовий ріг сурмити на гвалт, але цю мить повітря розітнув новий постріл. Переслідувачі попадали, мов підкошені, на землю. Ніхто не наважувавсь поворухнутися.

— Мукасекери! — сердито вигукнув Павел. — Кожного, хто зрушить з місця, буде пронизано невидимою стрілою вогненного лука!

Вождь упав навколішки:

— Білий чаклуне, зглянься над племенем. Моя рабиня втекла! Ми повинні її вбити! Вона розповість своєму племені все, що бачила в країні мукасекерів! Вона розповість їм, що нас дуже мало! Ой, плем'я ж загине в жахливих муках!..

Саба ревів, мов поранений звір, а в очах йому палахкотів небезпечний вогонь. Від люті вождеві аж повітря бракло, але він не знаходив у собі сили навіть звестись на ноги.

— Не бійся! — кинув йому Павел. — Я сам іду в країну гаубау й не дозволю їм нападати на вас. І взагалі гаубау — сумирне плем'я. Але якщо ви порушите їхні кордони, то жоден напасник не повернеться додому!

Вождь звів на Павла колючі оченята.

— Ой біла людино з Місяця! Тепер моє плем'я приречене на голодну смерть! — простогнав він. — Ми загинемо! Голод страшніший за всі на світі хвороби!..

— Навіщо-бо вождь отаке каже! — обурено перебив його Павел. — Плем'я має землю, воду, плоди в лісі. Вождь навчить своїх людей обробляти землю й добувати з неї все» необхідне для прожитку.

Невдоволено хитаючи головою, вождь на-силу-силу звівсь на ноги, потім знову блимнув на втікачку, й з горлянки йому видерся загрозливий гаркіт.

Глянувши на годинник, Павел поклав пістолет у кобуру й, не звертаючи більше уваги на скаженого від люті Сабу, дав хлопцям знак рушати…

Лише зійшовши на крутий, вкритий лісом схил, носії озирнулись. Мукасекери, стирлувавшись юрбою, про щось запекло сперечалися, збуджено вимахуючи руками. Кроків за сто від юрби сидів вождь, а навколо нього метушився чаклун. Він виторохкував тиковкою, стрибав круг Саби вихилясом, збирав якесь каміннячко й щось вигукував. Очевидячки, заклинав доброго духа допомогти племені.

Канатними драбинами вгору-вниз шастали жінки й діти, з помостів звисали голови дідів та бабів. Усі злякано позирали то на вождя з чаклуном, то на чоловіків, що жваво сперечались осторонь.