Слуга з Добромиля

Під брамою, того ж дня

— У Низькому Замку я не бував, — розповідав далі Антось, — бо там і без мене було кому гострити ножі, сокири, і, звісно, шаблі.Стояти коло брами, як жебрак під церквою, я не насмілився. Як щось станеться, Купець з Перемишля не зможе втрутитись, бо зайнятий поважною справою. А зачіпатися з шляхтою — небезпечно. Щодо старого Мнішка, то я волів би стати при стрічі з ним невидимим. Отож я сів за кущами так, що видно було браму й Сліпу гору. Брама цікавила мене більше, бо на небі не було ні хмаринки. Я вигрівався на сонечку як кіт, правда, в животі бурчало, однак вдома мене чекав горнець капусти із солониною. Словом, не чув я біди, бо як надворі погідно, то і в серці так само. Трохи хилило на сон, проте від землі тягнуло холодом і бджоли бриніли над самим вухом, тому й не заснув. Так минуло багато часу, а ввечері я знав, до Замку почнуть з’їжджатися гості, панство з Кракова, Львова і навіть з самого Києва. Будуть вони пити, їсти й гуляти, сама шляхта і ксьондзи. Те, що пан Слуга з Добромиля був зараз там, я не дивувався, бо той і раніше приходив до ясновельможного Гербурта, проте ніколи не лишався на шляхетські гульбища. Цього не позволили б навіть йому. Отже, ще трохи і я покину свій пост, й обов’язково розкажу про антипка. Дивувався я, чому панове купці терплять таке безчинство, адже бусовиські ворожбити, продаючи свій, так би мовити, товар, не платять податку.І знають, пся крев, кому продати…

— Ну, се не твого розуму діло! — обірвав його Купець з Жобромиля. — Мов далі, бо час минає

— Нема та й нема пана Слуги. Я настрашився, а, може, не впізнав його, бо з брами виходили й виходили люди. Тоді помітив: щось наче темніше стало. Підняв голову догори — господи, дійсно, хмара, як шапка, спускається на Сліпу гору! Ні вітру, ні інших хмар: невідомо звідки вона взялася та чорна хмара. Тієї ж хвилі ніби щось вдарило мені в груди, і я скочив на ноги й побіг до брами. Як се трапилось, бігме, не пам’ятаю…Я біг якимось коридором, не бачачи людей, тільки щось свистіло мені у вухах і бухало в серці, а далі з розгону впав на підлогу, заїхав у неї носом, аж кров заюшила мені лице, і я мало не осліп від болю. Коли підняв голову, побачив перед собою пана Слугу з Добромиля, котрий вийшов з покою пана Гербурта. Він однією рукою поставив мене на ноги.

— Що сталося, Антосю?

— Купець з Перемишля! — тільки й видусив я з себе, і він побіг, і я за ним, бо мусив вибиратись із Замку, доки мене не схопили, прийнявши за злодія. Думав, що серце мені увірветься. Але те, що побачив за брамою, було ще страшніше: Добромиль зник у темній пелені.Видно було хіба дорогу до нього. Ту дорогу, по якій ми зараз із вами йдемо…

У голосі добромильського жебрака з’явився ніби жаль за тими далекими часами, коли він щось вартував. Аж схлипнув і подивився убік, де колись був Низький Замок, такий, яким він його запам’ятав: освітлений сонцем, байдужий до трагедії, яка розігралася в Добромилі понад триста літ тому. Він уперше розповів те, що не смів нікому розповідати.І на нього ніби зійшло прозріння, не таке глибоке, про яке мовив Слуга з Добромиля пану Яну Щасному Гербурту, але все ж пристойне, аби завершити довгу дорогу життя: що він йде поруч Купця з Добромиля, як рівний. І що незабаром побачить Слугу з Добромиля.І стане вже не свідком, а учасником іншої великої драми.