Слуга з Добромиля

Добромиль, 1949

Коли Слуга вийшов, Олексій Іванович деякий час сидів нерухомо. «Ще рано їх будити, — думав головлікар, — треба зачекати. Хіба що понесуть Ілька потаємним ходом». Він зовсім не відчував полегкості від того, що лікарня позбудеться страшної небезпеки. Тільки якусь нелюдську печаль і порожнечу. Він простягся на ліжку, щоб випростати спину, і одразу полетів у якусь діру, супроводжуваний протяжною урочистою музикою.

«Се смерть?» — запитав у неба лицар галицький Судислав. Найбільше він шкодував, що не взнає, кого народила його Мелася: сина чи дочку. Свого тіла він давно не відчував, закопаний у землю по саму шию. Він хотів покликати свого служку, Олелька, та згадав, що того не закопали, а повісили на дубі, зовсім ще хлопчину., і ті два дні, доки він віддавав тепло власного тіла землі, бідолаха гойдався на вітрі. Як тільки боярин розплющував очі, бачив босі ноги, для яких батько й мати не пошкодували сап’янців. Коли Судислав скошував очі, то зліва бачив голову Ярослава, а десь позаду були Юрій і Беринда. Вночі земля вкривалась інеєм, ніби з неї виступала сіль. Дружинники лежали порубані коло копиці з торішнім сіном, по яке так і не прийшов господар, п’ять його найліпших воїв. Ранкова сірість розвіювалась і сонце знову сліпило очі, піднявшись над горою.» Чому я досі живий?» — дивувався Судислав.- Інші померли і мені пора.» Від найменшого руху його починало душити. Нестерпно боліла голова, від чого ранок набув кривавої барви. Усе частіше він впадав у безпам’ятство і тоді плавав на водах, котрі не вгамовували спраги.

Світ оточив галявину стіною байдужості й страху. Лицар не бажав йому такої ганебної і довгої смерті — бути похованим живцем. Пощо було його заривати? Щоб проріс? Але сІм’я чоловіче проростає у жіночому лоні, а не в землі. Коли він розплющив очі, сонце не встигло увійти в них пекучим болем, бо його затулила темна й висока постать Купця з Добромиля. Судислав хотів щось йому сказати, але не знав що. Купець вийняв ніж, розітнув собі зап’ястя, сів на землю поруч із головою лицаря й мовив:

— Пий, брате, і будеш жити так довго, скільки захочеш!

— А ті? — повів очима Судислав.

— У мене не вистачить крові на всіх. Та й мають вони синів, а твоя жона вмерла при пологах разом з дитям.

Судислав почав пити кров, чуючи у вухах пісню життя. Але й жаль було йому бояр, що конали в землі, як і він. Ні, вже сконали, не переживши зимної ночі.

— Не бійся, пий ще. Я поспішав, але не встиг.

«Ти ніколи не встигаєш», - подумав гірко Судислав.

— Доста з тебе! — сказав Купець і відняв руку, другою продовжуючи розгрібати землю довкола плечей боярина. Далі той почав вивільнятися сам, бо став сильнішим від чужої крові.Купець тільки перетяв ремені на руках і ногах.

— Треба перепочити, щоб кров поновилась, — буркнув Купець. — І ти поспи, брате. Тільки вибачай, що не сказав одразу: будеш тепер купцем. Нема в тебе дружини, нема дому, а воювати можна не хіба мечем. Аби лиш хотілось…

— Купцем той купцем, — згодився Судислав, якому було однаковісінько, аби лиш жити.

— Будеш Купцем з Перемишля!

— А чому з Перемишля?

— Бо там тебе ніхто не знає.І Перемишль близько від Добромиля. Спи!

Купець розстелив на траві чорну кирею й ліг, лишаючи місце для Судислава. Мабуть, купцева кров була сонна, бо колишній боярин одразу заснув, незважаючи на іней, котрий блищав довкола.

…Олексій Іванович схопився після короткого сну й прислухався.

Слуга з Добромиля тим часом прощався з Ільком та його жінкою Олею.Ілько лежав на ношах, вкритий лікарняним коцом, і четверо хлопців готові були нести його в гори.

— Бережи себе, — нагадав Слуга. — Маєш для кого.

— Як Бог так захоче, буду жити.

— А ти, молодице, коли вже будеш газдувати в своїй хаті? — звернувся він до Олі.

Та блимнула на нього синіми очищами:

— Як Україна буде вільна!

— Ти справді Слуга з Добромиля? — запитав наймолодший з лісових хлопців.

Той посміхнувся, кивнув і сказав:

— Все, йдіть, хлопці, бо довше сю облогу я не смію тримати. Не дайте згинути дитині, чуєте?

— Не дамо.

Іван, Дмитро і Гриць Басараби зі Старої Солі були виставлені в Добромилі на площі перед ратушею через три місяці якраз у другу косовицю.Їхня мати признала своїх мертвих синів і вмерла на місці від розриву серця.

Наймолодший з хлопців, Стефко з Бусовиськ, ховався з дитиною на стриху, потім дивом утік, передавши малого Василька родичам Ілька, псевдо Сокіл, в Лопушанці.Сам помер у 1950 році від ран.

На Ілька й Олю доніс сусід тих людей, де вони ночували. Вони підірвали себе однією гранатою.

Проводжаючи їх того ранку з монастиря, Слуга з Добромиля не знав, що буде саме так, проте міг передбачити, що це трапиться рано чи пізно, згідно Закону війни.

…Олексій Іванович вийшов у тихий темний коридор, відчинив двері до першої палати. Хворі спали з відкритими обличчями, вільно розкинувши руки, як діти, і в приміщенні було тепло від їхнього дихання.» А раптом вони всі прокинуться здорові? — подумав головлікар. — Я їх випишу і вони зійдуть у Діл, в цей небезпечний світ, у якому кожної хвилини хтось гине і хтось плаче.» Згадав слова Адама Віцентійовича, що на місці одних душевнохворих з’являються інші.А що таке, власне, душевнохворя людина? Хто провів межу поміж здоров’ям і хворобою?

Зрештою, не мав часу над цим думати. Мусив збудити кожного, легенько торкаючись плеча. Не пам’ятав, коли йому доводилося взагалі когось будити. Хворі продовжували перебувати в якомусь іншому світі, мружились, відвертались, не пізнаючи в ньому пана доктора. Зрештою, не було куди поспішати. Найкраще, коли сон відходить повільно, не шкодячи серцю. Тоді пробуджену душу заповнює не тривога, а радість від того, шо сьогодні може статись щось гарне. Але вже сурми сурмлять, коні іржуть…Олексій Іванович відігнав від себе ману і вийшов у коридор. Там стояв уже Адам Віцентійович у білому халаті, вмитий і поголений.

— Щось рано ви встали, Олексію Івановичу, — сказав старий лікар. — Не йдіть туди, я вже усіх побудив.

— Усіх?

— Так. Нікому не стало гірше. Сонце пригріло й у людей з’явилась воля до життя. Нехай ідуть снідати. Чого ви так на мене дивитеся? Хтось помер у першій палаті?

— Ні, всі живі й здорові.

Олексій Іванович подумав, що, мабуть, сніданок ще не готовий, бо він не розбудив кухарк Ганн. Але на кухні було тепло. В плиті глухо тріщали дрова, а кухарка мішала в баняку кашу. Виглядала якоюсь збудженою, очі блищали.

— Олексію Івановичу, — сказала Ганна і затнулась.

— Що, Ганнусю?

— Можна вам щось сказати?

Впіймавши його підбадьорливий погляд, жінка випалила:

— Мене збудив нині Слуга з Добромиля! Йой, коби скорше моя зміна скінчилась! Мушу повісти дітям…

— Ну, й що з того, що ти його побачила?

— Як то що, Олексію Івановичу? Хіба ви не знаєте, яке то велике щастя увидіти Слугу з Добромиля.? Так ніби..

— Як ніби що?

— Ніби янгола! — сміло відказала Ганна. — Ну, не знаю…Кажуть, що то дуже добре..

Олексій Іванович почав пригадувати все, що розказував йому Слуга, і не погодився з нею. Проте не став сперечатись. Узяв горнятко з чаєм, повернувся, щоб іти, коли раптом спинився і запитав через плече:

— А що ж він такого доброго зробив той Слуга з Добромиля?

Не чекав на відповідь. Його слова були ніби викликом, і Ганна відповіла йому навздогін теж виклично:

— Він має нас за людей, а не за бидло!

Головлікар не мав часу замислитися над її словами, бо на сходах його ледь не збив з ніг завгосп Стефан:

— Олексію Івановичу!

— Що, знову Слуга з Добромиля?

— Ходіть до брами, ні, за браму! Борзо!

«Я знав, що мусить щось статись», - пожалкував Олексій Іванович за тією півгодиною, коли світ перемінився на кращий. Він побачив свіжу траву на подвір’ї, відчув запах лісових квітів. Вдихнув повітря, щоб якомога довше втримати його у собі. «Ні, я не буду боятися, — вирішив для себе. — Мені вже нема чого боятися.» Звісно, то було неправда. Понад усе він боявся, що в нього відберуть цей чудовий світ, який зараз аж дзвенів свободою, переповнений могутньою силою землі, нашої спільної матері, котрій байдуже добрі ми чи злі, вродливі чи потворні.

Завгосп йшов попереду, майже біг, не цінуючи тієї прекрасної миті, що могла стати останньою, бо за Брамою завжди так — небезпечно. Олексій Іванович наздогнав його, коли той опинився за брамою, якою, очевидно, щойно увійшов. Чому він кинувся шукати саме його, було зрозуміло. Олексій Іванович тут вважався старшим. Не пробачивши за воротами війська, наїжаченого зброєю, головлікар полегшено зітхнув:

— Ну, що там таке, Стефане?

Зрештою, побачив сам, як тільки завгосп відступив убік. в золотому з білим світлі весняного ранку, що огорнуло Діл, з самої середини міста повзла темно сіра валка. Ні, не валка, а наче довга змія з майже чорною головою. «Дракон,» — майнула думка в Олексія Івановича, не його, а того лицаря галицького, Судислава, а, може, належала навіть Купцеві з Перемишля. Повзла та смуга диму чи туману, чи ще якоїсь невідомої субстанції, дорогою, хоч можна було й навпростець через поле, сюди. Часом навіть спинялася, ніби перепочивала. Олексій Іванович глянув на завгоспа. Той тремтів, але то було якесь радісне збудження, очікування того, що нарешті мусить статися.

- І що з того? — спитав Олексій Іванович. — Хіба я можу щось вдіяти супроти Дракона? Він переповзе через браму, обів’ється довкола дзвіниці. Проникне у твоє і моє серце, щоб отруїти його насмерть. Немає більше Золотих бджіл, щоб збирали мед для люду галицького, і жалили, не лишаючи жала. Духи безтілесні — ось хто нині Золоті Бджоли, а лицарі галицькі порубані, посічені, спливають кров’ю яко тури…

«Дивно я говорю», - подумав Олексій Іванович і глянув на свою одіж. Ні, така ж, як і була: білий халат поверх старого костюма.

— Купець з Добромиля знає, що він робить, — відізвався хтось за його спиною. — Він роздрочив Змія в його лігві, щоб всі його увиділи…

— Се ти, Антосю? — обернувся Олексій Іванович. — Що ти тут робиш?

— Чекаю, пане. Купець з Добромиля сказав, що нині — мій день. Я маю першим його

стріти…

Потім той мене вб’є, бо я не пускатиму його до святої обителі, аби він стрівся зі Слугою, і щоб не згинули обидва.

— Чому обоє?

— Коли дхампіри б’ються між собою, то обидва гинуть. А Слузі з Добромиля не можна згинути, навіть, коли він сам цього хоче.

— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— Бо він має нас за людей, а не за бидло, мій пане. Тому й не можна. Поможіть мені, бо я боюся!

— Добре, Антосю, ми всі тобі поможемо. Се ж твій день! Але пощо тобі вмирати? Може, ще поживеш трохи? У нас, в монастирі.Будеш мати дах над головою, своє ліжко, будеш їсти три рази в день, га, Антосю? Я не виджу смерті ані в тебе в ногах, ані в головах.

— Але я мушу дочекатись його!

— То почекаємо удвох.

Олексій Іванович кинув погляд нв завгоспа й отямився:

— Стефане, йдіть до роботи! Пошукайте для нового пацієнта місце, щоб було ліжко і все, що треба.

Стефан здивовано глипнув на нього.

— Йдіть, ми самі дамо собі ради.

— Я приніс молока. У нас корова втелилась.

— Дуже добре! Нехай Ганна дасть до каші.Ми скоро прийдемо.

Завгосп розпогодився на лиці й, намагаючись не дивитись на сіро-чорну смугу, що повзла до них, шморгнув у браму.

Олексій Іванович сів поруч Антося й обидва стали дивитися на дорогу. Лікар уявив собі вечір, коли сонце буде сідати за Добромилем. Чи буде він у цьому вечорі? Чи будуть там всі? Відчув, що трохи змерз, бо дощ, який падав два дні й дві ночі, не зовсім був ілюзією. Те, що повзло їм назустріч, все більше нагадувало клубок закопченого диму. Він бачив таке на війні, коли горіли шини.

— Йой, мені серце зараз увірветься, — заскімлив Антось. — Видите, хто то? О, я знав, що він непростий! Хто би зміг так довго бути в Добромилі, й нічого би з ним не сталося?!А йшов би-с уже до пекла!

Те, що впізнав у диму Антось, за хвилю розпізнав і Олексій Іванович: до них наближався капітан НКВС власною персоною. Був якийсь не такий, як сновида. Без кітеля, босий, на нозі кривавився збитий палець. Він дивився поперед себе і був би одразу зайшов у браму, якби невидима рука не зачинила її перед самим носом. Це його спантеличило.

— Пся крев! — вилаявся капітан по-місцевому.

Обернувся й побачив двох під муром на лавці.Їхні обличчя були такі сірі, що зливались з ним.

— Хто такі?

— Продри очі, увидиш, скурвий сину! — несподівано густим і сильним голосом сказав Антось. — Чого тобі треба в святому місці, ти, катюго?

— Диви, який! — взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!

— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну…Са-лі-на-а!

Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима

— Я виконував наказ мого. мого…пана! — глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.

— А хто ж твій пан, воєводо? — спитав Антось, чи хтось інший, чий дух вселився у нього.

Той аж наче засоромився:

— Певно, не знаєш!…

— Нема над тобою жодного пана, дурний воєводо! Над нами є лиш один Пан, якого ти не признаєш, Ти зрадив його ще тоді, коли в турецького султана був заложником? Чи коли, сам боячись зради, садовив своїх же бояр на палі?

Воєвода похитав головою:

— Ти не той, на кого виглядаєш! Ти — Купець з Добромиля! А се хто? — зміряв очима Олексія Івановича: Десь я тебе бачив…Ні, вас обох мені не треба. Я прийшов до Слуги з Добромиля, от до кого!

Антось при згадці про Слугу дрібно затрясся. Олексій Іванович заступив його собою:

— А звідки ти знаєш, що він тут? Се — шпиталь, чоловіче!

Воєвода наморщив лоба, бо в голову знову уступив біль:

— А де ж йому бути? Тут кості його пана, Купця з Добромиля. Ні, я не вступлюся звідси…Я щось придумаю…

«А й справді, такий щось придумає,» — згодився Олексій Іванович, дивуючись різкій зміні поведінки капітана НКВС: від цілковитої апатії до надлюдської сили. Він то виростав, то зменшувався. Не насправді, а так, ніби набирав повітря і випускав його з себе. Вдихнув — став сильним, видихнув — слабим. Й озвався спокійно:

— Добре. Якщо знайдеш тут Слугу з Добромиля, він — твій. Не знайдеш — підеш собі геть. Але спершу ходи поснідаємо. Ти, певно, не снідав?

— Ні.

— Ходімо.І ти, Антосю, ходи. Тепер ти вже ніколи не будеш ночувати під костельним муром.І не підеш жебрати влітку. Ніхто не піде…

Брама сама перед ними відчинилась.

— Бачиш, ніхто перед тобою брами не зачиняв! Сюди легко увійти, але тяжко вийти.

На подвір’ї не було нікого.І з вікон ніхто не виглядав. Усі були в їдальні, внизу. У тому був якийсь добрий знак. «Може, це просто сон? — подумав Олексій Іванович. — Я дві ночі не спав і міг заснути»

Раптом капітан спинився і показав на церкву:

— Кров більше не тече?

— Не тече, все добре, — заспокоїв його Олексій Іванович й, обнявши за плечі, повів униз східцями до лікарняної їдальні.Антось дибав позаду.

У їдальні за довгим столом сиділи усі: пацієнти, санітари, Адам Віцентійович, завгосп. Перед кожним стояла миска перлової каші, забіленої молоком, шматок хліба і чай без цукру. Лишалося ще місце.І ще на столі горіла церковна свічка, майже ціла. Якась жінка схлипнула, проте відразу замовкла.

— Сідайте тут обидва, — сказав Олексій Іванович і сів першим.

— А Слуга з Добромиля тут?

— Тут, тут. Їж, бо вистигне.

Він зачерпнув ложкою рідкої каші й підніс до рота. Каша була зовсім без смаку.

— Хтось може передати мені солі? — роззирнувся головлікар.

- І мені дайте, — попросив капітан.

Він щедро посолив кашу, з’їв одну ложку, а тоді підняв очі й спитав:

— Де я?

Олексій Іванович розгубився. Он де сидить Слуга з Добромиля, поруч з Тимошем. Навіть не піднімає голови.

— Де я? — знову спитав капітан.

— У шпиталі, - відповів Олексій Іванович.

— Як я тут опинився? Ага, знаю, мені треба Слуги з Добромиля!

— Навіщо?

Присутні заворушились, а жебрак Антось зірвався з місця:

— Я — Слуга з Добромиля, воєводо!

— Не бреши, — спокійно відказав капітан і знову почав рости. — Ти точно не він. Завше плутався мені під ногами…

— Тоді шукай, — втрутився Олексій Іванович. — Але дай моїм людям поїсти.

Капітан ковтнув ложку каші й скривився:

— Ще солі!

Тут з-за столу встала кухарка Ганна й поставила перед ним бочівку солі.

— На, — сказала вона, — може, згадаєш, чому мої діти лишились сиротами!

— Звідки мені знати? — здвигнув плечима капітан і всипав до миски цілу жменю солі.

— Спокійно, Ганнусю! — мовив Олексій Іванович. — дай чоловіку поїсти. Він давно не їв солі.

Але Ганна не могла того витримати й вибігла, гримнувши дверима.

Капітан всипав до каші другу жменю солі, з’їв кілька ложок.

— Тепер можна й пошукати!

Він підвівся і став обходити стіл. Один з пацієнтів обхопив голову руками й став нею стукати об власні коліна.

— Шановний! — раптом обізвався Адам Вікентійович. — Я не бачу тут жодного Слуги з Добромиля. Олексію Івановичу, що це за новий метод лікування?

— Певно мені теж треба з’їсти солі, - сказав Олексій Іванович й знову посолив страву.

— Я вже накуштувався тієї солі, коли витягав убитих з шахти в Старій Солі, як прийшли німці!

Капітан подивився на нього, прижмурившись:

— Ні, ти теж не Слуга з Добромиля! Де ж він? Хто мені скаже?

— Пізнавай сам! — визвірився Олексій Іванович. — І скоро, бо пацієнтам

треба дотримуватись режиму, а інші мають роботу!

— Почекай ще трохи, боярине! Ну, де ж він?

- І що ти скажеш? — спокійно відізвався Слуга з Добромиля, котрий нічим не різнився від пацієнтів цього закладу, хіба що незворушністю.

— Я так думаю, що нам треба було стрітися. Добре тебе берегли! Тільки не знаю, нащо?

— У кожному разі не для тебе.І, гадаю, також не для битви, бо ми усього лиш слуги, а вони не б’ються між собою. Як ти вважаєш, воєводо, ні, царю московський?

Зачарований усмішкою Слуги, яка нікого не залишала байдужим, і не дратувала зараз навіть воєводу, той відповів:

— Не знаю, чого хоче твій пан, Купець з Добромиля, але і я не бажаю битися з тобою. Бо згинемо обоє.

— Я думаю, що мій пан не бажає, аби ми билися. Кому вигідна смерть простого слуги?

— То чого він мене сюди прислав?

— Певно, щоб ти з’їв солі.Знає, що від нестачі солі чоловік дуріє і кров його кипить.

— Як усе в тебе просто! І не шкода тобі Купця з Перемишля?

— Так он він сидить! — і Слуга показав на Олексія Івановича.

— Правда? — здивувався воєвода. — Хто б міг подумати! А він се хоч пам’ятає?

— Пан доктор гнівається, що ми заважаємо роботі.Тут все-таки шпиталь, а не корчма. Пора йти звідси, воєводо, а то він розсердиться.

— Пора, то й пора.

Слуга з Добромиля вийшов з-за столу й вклонився:

— Бувайте здорові, люди добрі!

— Йди здоровий! — відказали йому люди з Лаврова, Бусовиськ, Спаса, Тершова, Мурованого, Тернави, Старої Солі, Княжого, Хирова…

— Дякую, пане докторе, за терпіння і поміч! — вклонився Слуга Олексію Івановичу. — Тільки не списуйте на папері того, що я вам повів.

— Я не письменник.

— Пане Слуго, се ж мій день? — тремтячим голосом спитав антось.

— Таки твій, Антосю. Видиш, нічого злого не сталося? Ти нам обом поміг.

І вони вийшли, двоє слуг, один темний, другий світлий, а куди ніхто не знає.Може, в гори, може, в долину, бо зараз за брамою Добромильського монастиря розійшлися. Що їм історія, що їм пам’ять? Добро не має історії.Зло не має історії.Є лише історія Землі, на якій випадково оселились люди.