Смерть манекенниці

13

Мати Йоани Рареу жила в маленькому будиночку — одна кімната й кухня. Тиньк на стінах облупився, стеля змокріла. Усі меблі з кімнати винесено, залишився тільки стіл — на ньому труна з тілом Йоани.

Труна була простенька, ялинова, обклеєна білим папером із зубчиками по краях.

На кухні коло печі сидів молодий солдат. Дід догадався, що то брат Йоани. Він швидко їв, наче боявся, щоб у нього не відняли тарілку, і раз у раз поглядав у відчинені двері кімнати, де сиділа біля труни мама. Діда не спитали, хто він такий, звідки й чого прийшов. Несподівана смерть Йоани приголомшила всіх її друзів і знайомих, багато людей приходило віддати їй останню шану. Перед лицем смерті не могло бути ні зачинених дверей, ні запитань. У кімнаті панувала тиша. Солдат поглянув від печі на Діда і кивком голови вказав на кімнату. З очей старого покотилися сльози.

Йоана була така ж сама, якою він бачив її ранком у морзі. Вираз обличчя спокійний, тільки розплющені очі запитально дивилися в стелю.

Профіра Рареу — квола жінка років на п'ятдесят, бліда й така змарніла, що була схожа на тінь, уся в чорному, сиділа біля труни, склавши руки на колінах. Тримала в руках білу хустинку, але її чисті засмучені очі були сухі. Вона вже не могла плакати.

— Прийміть моє співчуття, пані, — сказав Дід, та жінка думала про своє і не почула його слів.

Дід стиха кашлянув, вийняв із петельки трояндовий пуп'янок і обережно поклав на білу вінчальну сукню покійниці. Побіля труни стояли букети квітів і кілька вінків — від товаришів по роботі, від профспілкової і комсомольської організацій.

Крім матері, нікого в кімнаті не було. На кухні поралась родичка чи сусідка — готувала страви на поминки.

— Якщо тобі так судилося, моя рідненька, нехай бог прийме твою душу, — тихо промовила Профіра. Вона ще трохи посиділа і вийшла надвір. Дід пішов слідом за нею.

Буяла весна, духмяне повітря — і те здавалося зеленим. Небо аж сяяло чистотою.

— Я розумію, яке тяжке горе спіткало вас, — обізвався Дід і пояснив, хто він і чого прийшов. — Страшне лихо. Але, якщо можете, розкажіть мені хоч трохи про Йоану. Я хочу встановити правду, знайти й покарати злочинця.

Він не сказав матері, що її дочка була вагітна.

— Господь усе бачить, добродію, і сам покарає винних, — промовила жінка, сідаючи на лавці біля квітника.

Дід сів поруч.

— Бог звершить правий суд на небі, але й ми на землі мусимо виконати свій обов'язок. Я не можу спокійно жити, поки не викрию того, хто обірвав оце молоде життя. У мене дітей не було, але я розумію вашу невтішну скорботу і від усього серця співчуваю. Скажіть, будь ласка, коли Йоана востаннє приходила до вас? Тільки не гнівайтесь, що я ставлю вам запитання.

— Вона була гарна дочка, я ні в чому їй не дорікаю. Тільки даремно вона звідси пішла. Оце й усе. Не послухалась мене. Хоч вона й не казала, але я знаю: соромилася, що в нас такий будиночок, не могла нікого запросити додому. Я її розуміла. Вона й так пожертвувала своїм майбутнім заради нас: вступила до інституту, а тоді забрала документи й пішла працювати, бо знала — важко нам буде, пенсія в мене мала, а Вірджіла призвали до армії. Вона ж молода, хотілось і їй гарно вдягтися. Та що тепер говорити… Коли Йоана йшла від мене, я передчувала — скоїться щось лихе, мати завше чує серцем. Але я не мала сили утримати її дома, а вона — залишитися. Тепер вона повернулася до мене. Та мені вже нічим їй допомогти.

Профіра замовкла. Нічна тиша була сповнена трепетного подиху життєдайної весни. Дід не квапив згорьовану жінку. Вона сама продовжила розмову:

— Ви питаєте, коли Йоана востаннє була вдома. Позавчора. Вона часто навідувалася, не забувала мене. Щось її тривожило. Я помітила це вже давненько, кілька місяців тому, але не питала, думала, сама скаже, а вона мовчала. У дитинстві, бувало, помовчить день-два, а тоді все розкаже. А як виросла — перестала ділитися зі мною своїми прикрощами. Хоч для мене Йоана і в двадцять літ зосталася дитиною, і я чекала, що вона розповість про свою біду.

— Дойна Чумедря часто приходила до вас?

— Тільки раз. Це вона винна в усьому, вона її зманила з дому. Але я не хочу брати гріха на душу, тепер уже бог розсудить, тепер не винен ніхто.

— Все-таки, пані, хтось винен. І ми не можемо ні звинувачувати, ні прощати божим іменем. Але іменем загиблої юності винуватець має бути покараний.

— Вона з хлопцями не зустрічалася, була відлюдькувата. Я часто радила їй піти на прогулянку з подругами чи в гості до когось завітати, а вона не хотіла. А тоді її забрала Дойна. Та дівчина відразу мені не сподобалась. Я жінка проста, але вмію розбиратися в людях. У неї очі погані. А я вже давно пересвідчилась — ото як мені чиїсь очі не сподобаються, так і виявиться згодом, що людина лиха. У тої дівки погляд байдужий, очі ніби неживі.

— А ви останнім часом не помітили чогось незвичного в поведінці Йоани? Тоді, як вона зажурилася?

— Кілька разів я чула, що вона виспівує в саду молитви. Я людина віруюча, але ніколи в житті таких молитов не чула.

— Що ж то за молитви?

— Не знаю, як вам пояснити. Слова в них звернені до бога, а співає так, що можна під той спів танцювати. Я спитала її одного разу, що то за пісня така, ніби кепкування над богом, а вона спохмурніла й нічого не відповіла. Через тиждень я знову спитала, тоді Йоана засміялася і сказала, що й сама не знає, як їй спало таке на думку.

До них підійшов солдат. З подивом глянув на Діда, обняв матір і промовив:

— Ходімо ляжете, мамо, хоч трохи заснете. Я сам посиджу біля Йоани. Завтра і післязавтра у вас будуть найтяжчі дні.

— Ходім, синку, — встала Профіра і гірко всміхнулася: — У мене тепер завше будуть найтяжчі дні.

Дід також підвівся. Хотів сказати Профірі Рареу ще кілька втішних слів, але вона відвернулася і пішла з сином у будинок.

На вулиці його ждав Панаітеску.

— Ну як, шефе, нічого нового? — спитав він, заводячи машину.

— Нічого, — відповів Дід, хоча дещо з розповіді Профіри Рареу насторожило його. — А ти чому так швидко повернувся?

— А я в управління не їздив, побував тільки в районному відділенні, звідти зателефонував Проданові та в лабораторію. Вітрину розбито цеглиною, але її не знайшли ні на тротуарі, ні у вітрині. На манекені багато відбитків пальців різних людей, напевне, продавщиць. Це буде перевірено. Лікар пообіцяв надіслати книги вам додому. Мені здається, шефе, нічого в нас не вийде.

— Чому?

— Бо час летить, а ми тупцюємось на місці. Я вже вас добре знаю: якщо першого дня нічого не прояснилося, справа затягнеться на кілька тижнів.

— Такий у мене фах, Панаітеску, нічого не вдієш.

— Як то не вдієш? Сто чортів! Викликали б до міліції отого красеня, що нігті кусає, та дівку з ключами, дали б їм чосу, та й квит, усе б розказали. А то дедукції, умовиводи. Слово честі, при комісарові Ізбешеску було краще. З поважними людьми чемно поводились, а з усяким дріб'язком не церемонилися. Правду виривати треба. А ви зі своєю логікою далеко не заїдете.

— Закон нікого не дозволяє бити. Я й раніше, за часів комісара Ізбешеску, і сам не бив, та й іншим не дозволяв. Навіщо тоді голова?

— Голова потрібна, поки є змога щось з'ясувати, а немає такої змоги — не гріх і рукам волю дати. А то всякі негідники вбиватимуть вродливих дівчат, а ми з тим непотребом делікатні балачки розводимо. Заради чого? Доведеться на бензин витрачатися з власної кишені. І премію чорта лисого дістанемо. А трохи грошей про запас не завадило б, як-не-як заслужили: їмо, де прийдеться, відпочити ніколи. Оце вам у вашому віці треба тинятися по місту опівночі? Хіба я не маю рації?

— Не маєш, Панаітеску, Зупинись, будь ласка.

Дід вийшов із машини. Прислухався. Підкликав до себе водія.

— Ти чуєш?

Панаітеску поглянув угору, озирнувся, стенув плечима.

— Цвіркунець, Панаітеску. Перший цвіркунець у цьому році.

— Боже мій, як гарно виспівує!

— Достоту ангельський спів, Панаітеску, ангельський, та й годі, — промовив Дід і сів у машину.

Здалеку долинули удари годинника — настала північ.