Смерть манекенниці

30

На цвинтарі Святої П'ятниці біля свіжої могили зібралося небагато людей. Труна з тілом Йоани Рареу стояла на дерев'яній підставці. Священик, маленький застуджений чоловік, правив панахиду, безперервно шморгаючи носом. Профіра Рареу, низенька, худа, схожа на привид у чорній одежі, схилилася над труною і вдивлялася в прозорі зеленаві очі Йоани, звернені кудись удалечінь крізь розкішну крону старого горіха. Поруч із матір'ю стояв Йоанин брат у військовій формі і плакав, немов дитя. Був тут і Василе. Абияк одягнений, він тремтів, наче в лихоманці, й силкувався відвести погляд від широко розплющених очей Йоани, напрочуд чистих для померлої людини. Справа стояв Гогу Помішор і підспівував священику, так само, як і той, весь час витираючи ніс білою хустинкою. Здавалося, він ураз постарів.

Перед тим як забили труну, Профіра попрощалася з дочкою:

— Коли тобі, моє дитятко, так на роду написано, прощай навіки.

Труну опустили в могилу. Біля горіха хтось у відчаї скрикнув. Дід побачив, як стинається в риданні Василе, припавши до старого стовбура. Хлопець оплакував своє втрачене кохання, перше кохання. Ніхто не підійшов утішити його.

Могильники засипали яму, люди розійшлися, а Василе самотньо стояв під деревом.

Сумний, згорблений виходив з кладовища Гогу Помішор.

— Як справи, друже? — спитав його Дід.

— Ти знаєш, маестро, у мене таке передчуття, що й мені вже скоро на той світ, — відповів патологоанатом, ніби жартома.

Але з того, як затремтів у нього голос, Дід зрозумів: його друг починає відчувати трагедію самотності, яку рано чи пізно доведеться пережити і йому.

— Хочу поїхати на село. Не був там уже років тридцять. Здається, там є в мене якісь родичі. Ти не гнівайся, що я забув сказати тобі про… Такий тоді в мене був стан…

— Облиш, Гогу, все гаразд. Можеш вважати, що відразу сказав мені, бо я, коли побачив її в тебе на столі, збагнув, у чому річ. Я помітив слід на руці — хтось дуже невміло зробив їй укол у вену. Параліч серця стався внаслідок занадто швидкого введення наркотика. У своїй практиці я десятки разів бачив такі випадки. Через те в неї очі не заплющилися і подив у них застиг, який навіть тебе приголомшив. Але тримайся, друже! Нам іще треба зробити багато в цьому далеко не досконалому житті.

— Я подав заяву на пенсію. Постарів я, Діду, — сказав Гогу.

Почувши з вуст свого друга звичне прізвисько, Дід відчув, як його вмить охопила невимовна туга, адже ніколи ще Гогу не називав його так.

— Завітай до мене, Гогу. Погомонимо, кави вип'ємо. Для нас уже дні стають коротшими, а ночі все довшими й довшими.

— Хоча б у мене діти були або ще хто-небудь… А то ж сам-самісінький… Учора я намагався пригадати своїх родичів. Здається, зовсім нікого з близьких немає. Мушу неодмінно поїхати на село. У мене заощаджено трохи грошей. Кому їх лишити? Вони ж мені нелегко дісталися, а лишити нікому. Ну, скажи сам, хіба не прикро?

— Та що тобі в голову лізе, чоловіче добрий? Ця дівчина не була твоєю дочкою, вона тобі зовсім чужа.

— Я думав, що саме таку дочку хотів би мати. Ти ж бачив, Діду, які в неї очі? Боже мій, що за очі!

Дід попрощався з Гогу на розі якоїсь вулиці. Він хотів провести його аж додому, але тяжка зажура товариша краплина по краплині просочилася і в його душу, йому стало дуже гірко, відчув гнітюче безсилля.

Недалеко від ломбарду Дід побачив Рафаеля Пуцінтелу. Той ніс за спиною в'язку ікон.

— Привіт, дідуню! Я вже чув новини. Сподіваюся, особисто я анітрохи не сприяв тому, що втратив свій хліб? Ще тол? як побачив тебе в мадам Боздог, зрозумів: мене чекають важкі часи й голодний пайок. Але для художника злигодні доконечні. Може, підшукаєш для мене клієнтів? Я певний: ти розумієшся на справжньому мистецтві. Інакше б я не дав тобі ікони.

— Я спробую допомогти тобі. Вірю в твій талант, юначе.

— Ліпше б ти не відкривав його, — сказав Рафаель і пішов геть.