Смерть манекенниці

21

До них підійшов Панаітеску. Червоний як рак, він беззвучно ворушив губами. Дід зрозумів: страшенно лається.

— Він здер з мене сто двадцять п'ять лей! — показав Панаітеску квитанцію.

— А права не відібрав?

— Ні. Сказав, що не відбирає тільки тому, що я виконував службове доручення.

— Не треба порушувати закону, Панаітеску. Ти міг би й зупинитися, адже в тебе максимальна швидкість двадцять кілометрів, — зауважив Алексіу.

— Даремно кепкуєте, товаришу капітане. Мій «б'юїк» переживе півсотні ваших автомобілів.

— Але спустошить Дідову кишеню, — відповів Алексіу, побачивши, що старий виймає гроші для сплати штрафу.

— Куди це годиться? Ми працюємо на міліцію, і міліція ж нас штрафує. Де ж тоді справедливість?

— Панаітеску, не вплутуй мене в справи автоінспекції. Це їхня парафія. Але запевняю тебе, коли отого Йонеску, що тебе оштрафував, хтось обікраде або заріже вночі його порося, ми не будемо розшукувати злодія.

З вікна мансарди подав знак рукою лікар Добреску.

— Ну, Діду, послухаємо, що плестиме ця дівка.

— Чому «плестиме»? Гадаєте, не скаже правди?

— Це я так висловлююсь, коли не знаю, що думати, — пожартував Алексіу.

Дойна Чумедря лежала па канапі, витягнувши руки вздовж тіла. Під головою в неї було дві подушки. Здавалося, попри всі свої намагання вона не впізнає нікого з присутніх.

— Як ти себе почуваєш, Дойно? — спитав Дід, сідаючи на краєчок канапи. — Можеш сказати нам, що скоїлось?

Дівчина нічого не відповіла, заплющила очі. З-під довгих вій викотилися дві великі сльози. Потім вона мовчки поглянула на Діда.

— Зроби зусилля, дуже тебе прошу, пригадай, що сталося. Щоб тобі було легше, нагадаю: зранку ти зайшла до Скурту і повернулася сюди, до свого помешкання, з Вінченціу. Що ж скоїлося?

Дойна знову заплющилась. Лікар приніс їй склянку води. Вона відпила кілька ковтків, заспокоїлась і лягла набік. Мовчала.

Алексіу подав знак, і Добреску приготував шприц. Дівчина не реагувала на укол, але через кілька секунд її обличчя зарум'янилось, вона сіла, підклавши подушки під спину.

— Дойно, хтось був у кімнаті і зазіхав на твоє життя. Постарайся пригадати. Для нас дорога кожна хвилина.

— Я нічого не пам'ятаю.

— Гаразд. Я тобі вже сказав, що ти всупереч своїм правилам, про які говорила мені вчора, привела сьогодні додому мужчину, Вінченціу Скурту. Це ти пригадуєш?

Дойна ствердно хитнула головою.

— Вінченціу брутально поводився з тобою?

— Не пригадую. Прийшла я з Вінченціу. Потім він пішов. Я опустила штори й лягла спати. Увечері мала демонструвати нові моделі в крамниці «Вікторія». Що було потім, не пам'ятаю. Відчувала, ніби мене хтось давить. Більше нічого не знаю.

Дід глянув на Алексіу. Той був зовсім спокійний. Старий прочитав у його очах цілковиту певність, якої сам іще не кав.

— Чому ти ходила до Вінченціу? Чому пішла саме до нього? Що було в тебе на думці?

— Ранком я вийшла з дому, купила собі нові панчохи. До них завітала просто так, нічим було зайнятися. Леонте Скурту попросив мене погуляти з Вінченціу. Я погодилася.

— Чому ти привела його сюди? — спитав Дід.

Дойна знову заплющила очі. Укол діяв недовго, її щоки зблідли, дихання стало важким.

Алексіу запитливо глянув на лікаря, але той жестом показав, що все йде нормально. Він не помилився. Дівчина провела рукою по чолу, глибоко вдихнула повітря, і її очі знову ожили.

— Дойно, може, ти все ж таки пригадаєш, навіщо привела сюди Вінченціу? Адже ви могли погуляти поблизу від їхнього будинку?

— Він весь час питав мене про Йоану. Я відповідала, що її немає вдома. Вінченціу не вірив. Я привела його сюди, аби він упевнився.

— Ти сказала йому, що Йоана померла?

— Ні, не сказала.

— Тебе хтось просив не говорити?

— Так, його мати.

— А ти не знаєш, чому Камелія Скурту приховує від нього смерть Йоани?

— Вона сказала мені, що у Вінченціу може бути шок від цієї звістки.

Дід хотів запалити сигару, але передумав. У кімнаті й так було душно і пахло медикаментами.

— Ти точно пам'ятаєш, що Вінченціу пішов?

— Так. Я сказала йому, що мушу відпочити, бо ввечері показ моделей, і попросила, щоб він пішов додому.

— Вінченціу не опирався?

— Ні.

— Після того, як він пішов, ти замкнула двері на ключ?

Дойна подумала.

— Не пригадую. Як правило, я завше замикаюся. А цього разу не пам'ятаю.

— Я дуже тебе прошу, все-таки пригадай. Коли ти лягала спати, у тебе був нормальний стан?

Дойна нічого не відповіла, з її очей ринули сльози.

— Чому ти плачеш? Без твоєї допомоги ми далеко не просунемось. Не забувай — твоя подруга загинула. І ти ледь-ледь не пішла за нею. Скажи мені, будь ласка, ти, лягаючи спати, була в нормальному стані?

— Так. Лише жаліла Йоану, сумувала за нею і…

— І ще за ким?

— За Йоаною.

— У такому разі, ти не могла забути, чи замкнула двері.

— Думаю, що не замкнула. Бо тоді б не зміг увійти лікар Петрашку.

— А ти пригадуєш, коли він зайшов?

— Так. Я заснула — це я точно пам'ятаю. І мені приснилося, ніби хтось підійшов і схопив мене за шию. Я хотіла крикнути, наче й крикнула, намагалася вирватись і не змогла. І тоді я збагнула, що це не сон. Мене хтось душив. Я знепритомніла, але ненадовго. Коли отямилась, хотіла піти на другий поверх до Савети, хатньої робітниці. Дійшла тільки до дверей. Більш нічого не пам'ятаю. Прокинулася на канапі. Біля мене був лікар Петрашку. Я знову зомліла.

— Отже, двері були незамкнені.

Дойна задумалась.

— Не можу згадати.

— Ви не посварилися з Вінченціу? Чи не було в нього причини повернутися до тебе?

— Я думаю, Вінченціу здогадався, що з Йоаною скоїлось лихо. Він дуже наполегливо розпитував мене. А тоді сказав, Ідо я брешу. І твердив: «З Йоаною щось скоїлося». Так, я пригадую, Вінченціу мовив, ніби я відвезла кудись Йоану, щоб він не міг з нею зустрітися.

— Наскільки я зрозумів, ти не сказала йому правди.

— Ні, я не хотіла засмучувати його. У нього й так весь час були сльози на очах. Потім він став тремтіти. Я злякалась, щоб із ним чогось не сталося, і попросила його йти додому.

— А ти певна, що він пішов? Ти бачила, як він виходив?

— Так. Я провела його до дверей і дивилася вслід, поки він не спустився сходами вниз.

Дід узяв Алексіу за руку і, відвівши в куток, щось пошепки сказав йому. Капітан кивнув головою на знак згоди. Старий повернувся до дівчини.

— Я не збагну одного, — сказав він, — чому ти пішла сьогодні вранці до Скурту?

Дойна зблідла, почала важко дихати.

— Я вам сказала. Зовсім випадково.

— Дойно, чому ти не хочеш сказати правди?

— Я говорю тільки правду.

— Лише частину. За моїми відомостями, ти в Скурту зовсім не була. Вінченціу сам прийшов до тебе. Це правда чи ні?

Дойна відвернулася до стіни і замовкла.

Дід жестом попросив лікаря і фельдшера вийти з кімнати. Не наважився попросити й Алексіу, але той і сам зрозумів, що його присутність заважає Дідові. Лікар Добреску залишив про всяк випадок кисневий балон.

— Тепер, Дойно, ми тут самі. Усе, що ти мені скажеш, буде тільки між нами або, коли хочеш, «помре». Говори правду. Ти ходила до Скурту чи Вінченціу сам прийшов до тебе?

Ледь чутно, боячись глянути Дідові у вічі, Дойна промовила:

— Ми зустрілися на вулиці.

— То чому ж ти відразу не сказала правди? Зустрітися на вулиці — зовсім не те, що зайти до Скурту. Коли ти не заходила до них, то як міг Леонте прохати тебе, щоб погуляла з Вінченціу? Хіба не так? Отже, я хочу знати, навіщо ти запевняла мене, ніби заходила до них? Найпростіша перевірка могла б викрити тебе.

— Я зараз у такому стані, що не зовсім себе контролюю. Мені здавалося, ніби я справді була в них і Леонте розмовляв зі мною. Мені немає потреби обманювати вас.

Двері в ванну заскрипіли, і Дойна з переляку скрикнула.

Дід поглянув на двері. Вони відчинилися самі.

— Чому ти злякалася?

Дойна заридала.

— Не бійся, там нікого немає. Двері відчинилися самі.

Дід почекав, поки Дойна трохи заспокоїться. Він був певний — дівчина щось приховує. І не якусь дрібницю, а щось принципово важливе. Не тільки приховує, а ще й намагається заплутати його.

— Дойно, будь зі мною відверта. Ти чогось боїшся?

— Я сказала вам усе, що знаю.

— Ти сказала тільки частину того, що знаєш. Я зразу бачу — ти брехати не звикла. Лише гляну на твоє обличчя й розумію, коли говориш неправду. Це тобі може дорого обійтися. Сьогодні ти врятувалася дивом. Іншим разом можеш і не врятуватися.

— Хочу поїхати до мами, на село.

— Для чого? Думаєш, на селі будеш у цілковитій безпеці?

— Хочу бути з мамою. У мене є брати.

Дід усміхнувся:

— Дойно, чому ти така наївна? Гадаєш, у якомусь селі чи невеличкому містечку тобі гарантований спокій? Правда полягає в тому, що ти чогось боїшся. А ми тебе охороняємо і мусимо знати, в чому річ. Хто тебе залякав? Може, безіменні привиди? Але коли дух, якого ти боїшся, має ім'я і воно тобі добре відоме, назви його. Найгірше те, що ти приховуєш від нас правду. Насамперед ти шкодиш собі. Подумай про Йоану. Вона теж мала право жити, вийти заміж, так само, як мрієш ти. Ми питали про тебе на фабриці, там тебе дуже хвалять. Ти стримано поводишся з чоловіками, і я це розумію. Тобі хочеться досягти чогось у житті. Це чудово. Але може статися так, що твоя мрія не здійсниться. І, крім тебе, ніхто не буде винен. Ніхто.

Дойна знову відвернулася до стіни і заплакала. Дід підвівся. Він розумів — у такому стані дівчина нічого не скаже, і покликав Добреску.

Алексіу пропонував покласти Дойну в лікарню: буде там у цілковитій безпеці і в разі потреби дістане медичну допомогу. Дід мав іншу думку. Вислухавши його доводи, капітан погодився. Будинок узяли під нагляд.

Алексіу з Дідом пішли пішки, а Панаітеску їхав слідом за ними.