Смерть манекенниці

22

— Діду, може, вип'ємо пива? Ти заплатив штраф, а я пригощаю пивом. Гаразд? — запропонував Алексіу.

Дід не відмовився, і вони сіли за столик у літній кав'ярні.

— Два кухлі пива з пінкою, — сказав Алексіу офіціантові й розстебнув комір кітеля.

Дід постукував пальцями по столу, пригадуючи розмову з Дойною.

— Товаришу капітане, дівчина боїться сказати правду. Отже, їй хтось погрожує. Ось я й думаю, хто саме?

— Кого підозрюєш? — спитав Алексіу, присолюючи пиво. — Замовляєш пиво з пінкою, а тобі приносять воду з крана, — нарікав він, невдоволений кольором улюбленого напою.

— Перебрав усіх по черзі. Із родини Скурту не може бути ніхто.

— Чому ти такий певний?

— Я не кажу, що абсолютно певний. Дійшов цього методом виключення. Ні Камелія, ні Леонте не можуть. Залишаються Вінченціу і Василе — також малоймовірно.

— Чому? Я не поспішав би знімати з них підозри. Гадаю, Вінченціу повернувся до неї і хотів задушити. Може, й не хотів задушити, але примушував сказати, де Йоана. Ти розмовляв із ним?

— Ні, Камелія не дозволила. Боїться, щоб у нього не було шоку.

— Я так і думав. А може, це і був вияв шоку. У людей типу Вінченціу спосіб мислення й поведінка не такі, як у всіх. Ти казав, що він симпатизував Йоані, причім дуже. А то й потайки кохав її — це теж не відпадає. Зникнення Йоани й напружена атмосфера в сім'ї, сварки, твої візити, про які він не міг не знати, настрій батьків, особливо Камелії, напевно, змусили його замислитись. Він таки міг повернутися до Дойни, коли подумав дорогою, що з Йоаною сталося лихо. І в пориві, якого не міг стримати, кинувся душити дівчину.

Дід маленькими ковтками попивав пиво, ніби гарячий чай. На слова Алексіу зморщився й відсунув кухоль убік.

— Про це ми довідаємось. Я поговорю з ним після того, як прочитаю дисертацію його матері. Звісно, зараз я до них не піду, бо певний — вона чекає на мій візит. Безперечно. Нехай підожде. Перед цим ознайомлюся з її дослідженням. Сподіваюся знайти там відповіді на багато запитань.

Алексіу всміхнувся:

— Діду, я вже прочитав дисертацію. Не вважаю себе за спеціаліста, але я консультувався з Добреску. У Камелії гострий розум. Але я думаю, ти помиляєшся, її дослідження не має нічого спільного з Вінченціу. Ідеться насамперед про манію величі, а не про роздвоєння особистості, Деяка непевність авторки пояснюється тим, що поведінка хворого, який перебував під її наглядом, була дуже непослідовна. Якщо справді існував конкретний, реальний хворий. Коли так, хотілося б знати, хто він. А робота, мушу сказати, з біса заплутана.

— Я попрошу дістати для мене особову справу лікаря Петрашку, — обізвався Дід.

— Думаю, він тут ні до чого, — байдуже відповів Алексіу й уважно глянув на Діда.

— Якби ви, товаришу капітане, були цього певні, то не просили б зробити аналіз попелу з цигарок. Я не сумніваюся, що попіл той самий. Більше того, коли б ви спитали про це Петрашку, він би спокійнісінько відповів, що так і мусить бути, адже коли ми прийшли, у попільничці лежала запалена цигарка. У ванну він також заходив кілька разів, отож і там лишився попіл.

— Отже, і ти думав про нього.

— Двері були замкнені. В той час як Вінченціу розмовляв у кімнаті з Дойною, хтось ховався у ванній.

— Гаразд. Але після того як Вінченціу пішов, Дойна роздяглася і, напевне, зайшла до ванної.

— Вона зайти не встигла. Тільки-но відчинила двері, як хтось ухопив її за горло. Але перед тим як давити, він, безперечно, розмовляв з нею.

— Чому ти так думаєш?

— Коли б це був хтось незнайомий, Дойна б закричала. Тоді саме поралась на кухні хатня робітниця з нижнього поверху, і вона почула б. Проте робітниця нічого не чула. Але запевняє, що бачила, як входив Вінченціу. Більш ніхто на мансарду не піднімався, вона б помітила. Про нещастя з Дойною дізналася лише тоді, як прибіг телефонувати Петрашку. Каже, він подзвонив спочатку в міліцію, але звідти ніхто не приїхав. Дивно, але можна повірити, що так воно й було. Незрозуміло одне: чому не закричала Дойна.

— Їй здалося, що це був сон, так вона сказала.

— Бреше вона, товаришу капітане. Уві сні також би закричала. Але вона не спала, і злочинець був їй знайомий, тому й не крикнула. Просто заціпеніла від несподіванки. І потім її страх, смертельний страх. Сказала, що хоче поїхати на село до мами. Сподівається знайти там захист.

— Так хто ж по-твоєму їй погрожує?

Дід трохи подумав.

— Брат Партеніє.

— А хто він такий?

— Оце б і я хотів знати. Коли я вперше бесідував з нею, не призналася. Щоправда, я не наполягав. Знаю — в секті суворі правила, інакше б вона не могла існувати. Дойна випадково обмовилась про брата Партеніє. Отож він і завітав, аби показати їй на практиці, що буває, коли не держиш язик за зубами. Він міг завиграшки вбити її. Та обмежився погрозою. Що б ми тепер не робили, Дойна мовчатиме.

— Гаразд. Але скажи, Діду, який зв'язок між цим випадком і загибеллю Йоани? Адже нас передусім цікавить, хто вбив Йоану.

Дід вийняв з кишені свої картки, помережані дрібними нотатками.

— Я був у мадам Боздог. Їхня секта походить із Латинської Америки. Керує нею преот, або старший брат. Усі роздягаються і надівають однакові халати. Старший брат виголошує проповідь, у якій доводить, що земне життя — то суєта суєт. Я вже давно нічого не читав, але книжку про ці секти вивчив уважно, її автор — бразілець Папіола. Сектанти вірять у можливість єднання з божим духом у момент повного самозабуття і вигнання диявола зі свого тіла. Під впливом проповіді вони доходять до екстазу й виганяють диявола блудом. Фактично, це є не що інше, як гуртова розпуста, здійснювана, ніби культовий обряд. Отож гріх стає очищенням душі. Я бачив у мадам Боздог десятків зо два однакових халатів. Ручаюся головою, що їх там уже немає. Перенесено туди, де буде наступне збіговисько. Секта ніколи не збирається двічі в одному місці. Йоана і Дойна якось потрапили до цієї секти. От чому Дойна ніколи не приймає дома мужчин — секта забороняє. Може прийти лише брат у Христі. Саме від такого брата завагітніла Йоана.

Алексіу слухав уважно. Попросив іще пива і хильцем випив півкухля.

— А хто ж увів у секту Йоану і Дойну? — спитав він.

— Той-таки брат Партеніє.

— Як це йому вдалося?

— Ще не знаю, але довідаюсь.

— Добре. А що ти думаєш про манекен, який розбив у підвалі Лєонте Скурту? Що думаєш про Вінченціу?

— Між усіма цими подіями є зв'язок. Ніяк не збагну, який саме. І найголовніше — не можу зрозуміти, навіщо було вбивати Йоану? Маю до вас прохання, товаришу капітан. Ви знаєте Гогу, патологоанатома. Мені б дуже хотілося, аби ви поговорили з ним. його приголомшила смерть Йоани. Гогу — майстер своєї справи, але в мене виник сумнів, чи він з належною увагою зробив розтин її тіла. Ми з ним давні друзі, і мені не зовсім зручно висловлювати йому недовір'я. Тим паче Гогу признався, що хоче взагалі залишити цю роботу. Я не вірю, ніби Йоана померла від уколу в серце. Нелогічно. Може, уколом намагалися зняти параліч серця. Мій сумнів підсилюється ще й тим, що Гогу помітив слід від уколу не зразу, а лише наступного дня.

— У нього був тоді асистент?

— Нікого не було й близько.

— А ти певний, що він справді розтинав труп?

Дід завмер із роззявленим ротом. Тоді промовив:

— Я не думаю, щоб Гогу зайшов так далеко.

— Вісім років тому сталося саме так. Теж померла дівчина, правда, своєю смертю. Гогу був і тоді сильно вражений. Виявилося, ніякого розтину він не зробив, а лише переписав діагноз із історії хвороби. Потім розтин все-таки зробили, і наслідок виявився той самий. Я почув про це від одного лікаря, він розповідав як анекдот. Мені ледве вдалося відстояти Гогу, його хотіли звільнити. Після сорокарічного стажу це було б несправедливо. Його лише перевели на нижчу посаду, й відтоді він працює патологоанатомом. Хіба ти про це не знаєш?

— Ні, — відповів Дід, надзвичайно здивований почутим. — Але ж Гогу встановив, що Йоана була вагітна і точно визначив термін — три місяці.

— Діду, це можна визначити одним пальцем, — зауважив Алексіу. — Гаразд, я все перевірю. Але хто ж такий, дідько б його вхопив, брат Партеніє? Ти когось підозрюєш?

— Можливо, товаришу капітан, я його ніколи не бачив, але так само ймовірно, що навіть зустрічався з ним, та не знав, що це він. Мені слід прочитати дисертацію Камелії Скурту.

— Отже, ти про когось думаєш?

— Не буду приховувати, справді думаю.