Смерть манекенниці

20

Ще здалеку Дід подав знак Панаітеску заводити мотор.

Швидко сів у «б'юїк» і, витираючи піт із чола, сказав:

— У Котрочени, до будинку Дойни Чумедрі.

— Що сталося, шефе? — спитав Панаітеску, побачивши на Дідовому обличчі велике занепокоєння.

— Мені здається, я допустився помилки.

— Якої помилки?

— Зроби все, щоб ми доїхали якнайшвидше, — попросив Дід, не відповівши на запитання.

Панаітеску натиснув на педалі, проте двигун працював з перебоями.

— Звик наш «б'юїк» до свого ходу, шефе, важко підігнати.

Дід не відповів, його охопило гнітюче передчуття. Подумки докоряв собі, що вчасно не вжив деяких заходів безпеки. Він мав на це право — фактів було досить. Щоправда, сумніви також були. І раніше, і тепер. Даремно зважав на них, мусив зробити все, щоб ізолювати Вінченціу хоч на кілька днів, до з'ясування всіх обставин убивства. Але в ім'я гуманності, якої завше дотримувався, він не хотів робити поспішних висновків — і ось події починають усе вирішувати за нього, вирішувати сумбурно, як природний наслідок його недостатньої певності.

Панаітеску проїхав перехрестя на червоне світло. Почувся свисток міліціонера. Дід глянув у дзеркальце заднього огляду — їх наздоганяла машина автоінспекції.

— Я боюся, шефе.

— Не зупиняйся, збільшуй швидкість.

Вони вже виїхали на бульвар Шостого березня — до вулиці Лістера залишилося кілька кварталів.

…Дідове передбачення підтверджувалося: біля будинку, де мешкала Дойна, стояла машина «швидкої допомоги» і товпилися люди.

— Хоча б не померла, — промовив Дід, — хоча б устигнути.

Їх обігнала машина автоінспекції і загальмувала. Лейтенант міліції подав їм знак зупинитися. Панаітеску під'їхав до правого тротуару, Дід вийшов із автомобіля, показав лейтенантові своє посвідчення і пояснив причину допущеного порушення.

— Приватний автомобіль без розпізнавальних знаків, що вказують на його приналежність до міліції, не має права порушувати правила вуличного руху незалежно від терміновості виконуваного завдання.

— Прошу вас, поговоріть із водієм. Ми дамо необхідні пояснення в міліції, — сказав Дід і кинувся до будинку.

Люди розступилися перед ним, він біг на мансарду, переступаючи через дві сходинки. Двері були широко відчинені, навпроти них стояв чоловік у білому халаті.

Дід зайшов до кімнати. Обвів її поглядом — Вінченціу не було. Над Дойною схилився лікар Петрашку. Поруч стояв портативний кисневий балон.

— Важкий стан? — спитав Дід у лікаря «швидкої допомоги».

— Уже прийшла до тями. Хтось намагався задушити її, — лікар показав темні плями на шиї дівчини.

З-під ковпака з киснем виглядало налите кров'ю обличчя Дойни.

— Їй уже ніщо не загрожує, — додав Петрашку, розмотуючи полотняну стрічку тонометра. — Вийдіть усі! Вийдіть! — владно вигукнув він, побачивши в дверях кількох жінок. Фельдшер випровадив їх на вулицю.

У дверях з'явився лейтенант-автоінспектор. Дід навіть не глянув на нього. Спустився на поверх нижче і зайшов до квартири, у якій були відчинені двері.

— Добродійко, дозвольте мені зателефонувати, — сказав Дід і, не чекаючи відповіді, попрямував до тумбочки, де стояв телефон.

— Товаришу Алексіу, я зараз у Дойни Чумедрі. Була спроба задушити її.

— Кого-небудь підозрюєш?

— Поки що слід узяти під нагляд Вінченціу Скурту.

— Гадаєш, це він?

— Більше ніж певний.

— Я заготую ордер на арешт. До речі, ми вже отримали дисертацію Камелії Скурту.

Дід поклав трубку. Витер носовиком чоло. Лише тепер помітив біля себе жінку, в якої просив дозволу подзвонити.

— Як ви довідались про те, що сталося на мансарді? — спитав Дід. Він хотів добути хоч якусь початкову інформацію.

— Я саме виносила сміття, коли бачу, біжить униз отой чоловік, що назвався лікарем. Він сказав мені: «Дівчина, що живе на мансарді, в тяжкому стані, треба викликати «швидку допомогу». Я запропонувала йому подзвонити від нас. Він зайшов, викликав «швидку допомогу», але перед тим повідомив у міліцію. Швидка приїхала раніше, а міліція разом з вами.

— Дякую вам. А ви сьогодні не бачили кого-небудь, хто б ішов на мансарду?

— Бачила. Години зо дві тому. Я була на кухні — допомагаю тут по господарству. Бачила у вікно Дойну з потворним хлопцем, у нього така велика голова. Вони вдвох піднялися вгору.

— А хто-небудь сходив униз?

— Кроки я чула, але хто спускався, не бачила. Я запізнювалася з обідом. Зустріла на ринку приятельку, трохи побалакали, а час летить швидко. Повернулася близько десятої.

— Крім лікаря і хлопця з великою головою, після десятої більш ніхто не проходив на мансарду?

Жінка на мить задумалася, витерла фартухом руки.

— Ні, ніхто. З кухні все видно. Я завше виглядаю, як чую кроки. Цими самими сходами піднімаються мої хазяї, коли йдуть з роботи.

— Ви тут давно працюєте? — спитав Дід, занотовуючи щось на картку.

— Два роки. Дівчата поселилися пізніше.

— До них часто приходили гості?

— Одного разу був військовий. Більш ніколи я не бачила жодного чоловіка. Дойна не хотіла, щоб до них заходили мужчини.

— А Йоану ви знали?

— Ну аякже? Звісно, знала. Я вчора цілий день плакала, коли почула, що скоїлося.

— Чи ви не пригадуєте, о котрій годині вона повернулася додому позавчора вночі?

— Ні. Я щодня, крім четверга і неділі, лягаю спати о десятій вечора. А в четвер і в неділю я вільна, то до приятельки завітаю, то в кіно піду. Останнім часом Йоана була дуже смутна. Якось після роботи зайшла до мене на кухню, я зварила кави, і ми трохи побалакали.

— А про що ви говорили?

— Та про всякі жіночі справи. Я сказала, що восени поїду додому і вийду заміж, а тоді нехай і вона завітає на тиждень-два, погостює в мене. У нас на селі все є. Я кажу це, а вона раптом як заридає.

— А ви не спитали, чому вона плаче?

— Звісно, спитала, як же не спитати? Але вона не призналася. Встала і пішла нагору. Я слідом за нею. Хіба ж можна залишати її саму в такому стані? Вона впала на ліжко і довго ридала. Я сіла біля неї, погладила її по щоці. Вона сказала тільки, що в неї ніколи не буде своєї сім'ї. А тоді заспокоїлась і лягла спати. Увечері їй треба було ще йти до якоїсь крамниці показувати нові сукні.

Дід зробив позначку на картці і сховав її в кишеню.

— Чи ви не пригадуєте, позавчора ввечері Йоана була вдома сама?

— Так, вона була сама, бо Дойна виїжджала з Бухареста. Я це знаю, бо перед від'їздом Дойна зайшла до мене і сказала, що їде, а вранці я чула в їхній кімнаті кроки. Ось і зараз звідти чути кожен крок.

— О котрій годині ви чули кроки?

— Я встаю о шостій ранку, а господиня виходить з дому о пів на сьому. Коли я вийшла на кухню, почула кроки. Отже, це було відразу після шостої.

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво. Коли ви вперше побачили Дойну після її приїзду?

— Учора, за годину чи дві перед вашим приходом, бо я і вас бачила. Ще й дуже здивувалася, бо я ж вам казала — до них не ходять мужчини, як до інших знайомих мені дівчат.

Дід глянув у вікно і побачив у дворі Алексіу. Вийшов назустріч.

— Що, Діду, кепські справи? — спитав капітан, подаючи старому руку.

— Їй уже ніщо не загрожує.

Вони вдвох піднялися на мансарду. Лікар Петрашку збирався йти. Обличчя в нього було спітніле, очі червоні, мов після безсонної ночі.

Дойна лежала на канапі. Губи в неї пересохли, вії тремтіли.

— Товаришу капітан! — до Алексіу підійшов лейтенант-автоінспектор. — Цей товариш, — він показав на Діда, — порушив правила вуличного руху. Довелося скласти протокол. Порушення бачив і товариш капітан Предеску. Можливо, треба записати…

— Займайтеся своїми справами, товаришу, — невдоволено відповів Алексіу і звернувся до Діда:

— Ти знаєш, Камелія Скурту не повідомила тоді в міліцію, що машина знайшлася. У відділенні цього ніхто не пригадує. Можливо, й дзвонила, але заяви не зареєстрували і дали хід повідомленню про викрадення машини. Є ще один варіант: номер телефону був набраний неправильно, і якийсь жартівник відповів, що все гаразд.

— Лікар тут уже не потрібний, — звернувся до Діда Петрашку.

— Ви були дуже оперативні. Дякую вам. До речі, як вийшло, що з'явилися саме ви?

Петрашку витер хустинкою очі, потім куточки губ.

— Я зателефонував на фабрику, зовсім випадково, просто спитати, як вона поживає. Мені відповіли, що вона дома, хворіє. Коли я приїхав сюди, застав її напівзадушеною.

— Як ви гадаєте, що могло статися?

Петрашку стенув плечима.

З ванної вийшов Алексіу й обвів поглядом кімнату.

— Діду, в тебе немає цигарки?

Дід здивувався, що Алексіу просить запалити, але вийняв цигарницю.

— Оце трійло? Ними коняку можна вбити.

Петрашку запропонував свої. Алексіу взяв одну цигарку, клацнув запальничкою.

Увійшов лікар-криміналіст.

— Привіт, колего, — всміхнувся він до Петрашку.

— Привіт, привіт…

— Ви, либонь, не впізнали мене… Я навчався в Клужі, на один курс вище від вас.

— Все може бути, але не пригадую, — відповів Петрашку і сказав Дідові: — Я певний, що буду вам потрібний. Ви знаєте, де мене знайти.

Алексіу спостерігав за лікарем, поки той вийшов на вулицю. Тоді вийняв конверт із двома кишеньками, струсив у першу попіл із своєї цигарки, а в другу висипав попіл, принесений з ванної.

— Швидко в лабораторію! — наказав він сержантові, який супроводжував його. — Результат маг бути готовий сьогодні після обід.

— Усе гаразд, — сказав лікар-криміналіст. — Пульс нормальний, тиск також. Не розумію тільки, звідки в неї летаргія? Спить спокійно, дихає рівно й глибоко. Сліди на шиї з боків, а не біля сонної артерії. Тон, хто її душив, — не професійний убивця. А може, й не хотів її задушити…

— Що ж тоді, Добреску?

— Можливо, спроба зґвалтувати або…

— Чому ти зупинився? Договорюй, — сказав Алексіу.

— Я точно не певний, але припускав, що це було інсценування.

— Нічого собі припущення.

— Ви самі попросили висловитись, інакше б я змовчав.

— Я не просив говорити дурниць, товаришу лікар, — всміхнувся Алексіу і сказав Дідові: — Я послав чотирьох чоловік розшукати його. Квартира замкнена. Шкодую, що ми довго зволікали з арештом… Запобігли б хоч одній неприємності, — кивнув він у бік канапи, де спала Дойна. — Лікарю, ви ще трохи побудьте тут, а ми вийдемо на подвір'я. Сьогодні так сонячно. Раз ми проводимо операцію на місцевості, будемо втішатися її принадами, — пожартував Алексіу і пропустив Діда наперед.

Сержант-зв'язківець у навушниках махнув капітанові рукою.

— Іди сам, Діду. Ти почав цю справу, доводь її до кінця.

По радіозв'язку повідомили, що Вінченціу прийшов додому тридцять хвилин тому. Будинок тримають під наглядом.

Дід подякував, передав навушники сержантові і вийшов із машини.

Алексіу сидів на низькому бетонному мурі. Милувався зграєю голубів, що літали над церквою.

— То що скажеш, Діду? А ти ще нарікав, ніби я доручаю тобі лише легенькі справи. Хоч мені все настільки ясно, що навіть не хочу втручатися. Тим паче і ти певний — її вбив Вінченціу.

— Я цього не сказав, товаришу капітан. Можливо, але точно я ще не певний.

— Того-то мені й не подобається мати справу з детективами, які служили й за старої влади. Вони забагато сумніваються… Поглянь, які чудові голуби! Красиво літають. З дитинства мрію завести хоч кілька птахів. Але як тільки зберуся купити, дружина дарує мені ще одне дитя й умовляє: «Навіщо тобі, Нікуле, голуби, хіба мало дітей? Думай про них». Немає в жінок відчуття простору, жадання польоту. І нас вони приземлюють. Отакі справи, Діду. Щось мене тут непокоїть. Ти звернув увагу на очі лікаря Петрашку? Вони незвичайні. У дитинстві я жив на селі. Щороку до нас приїздили циркачі. Серед них був гіпнотизер. Найчастіше він мене обирав медіумом. Казав, Ідо відчуває, ніби я здатний виконувати всі його команди. І робив зі мною, що хотів. Одного разу батько побачив, як я сплю, а на грудях у мене камінь завбільшки з млинове коло. Він мене так відлупцював — досі пам'ятаю. Батько не знав, що напередодні я спав під удвічі більшим каменем! Ще й на зароблені гроші купив йому цигарок. І в цього лікаря такі самі очі. Я не міг дивитися на нього. Але ж як літають голуби! Особливо білий…