Сніданок на снігу

Фотографії доньки поетеси

Поетеса Тоня Трюфель, за паспортом — Антоніна Сухарєва, молода й симпатична дівчина з охайною фігурою та стрункими ногами, чим вона вельми подобалася мужчинам-сексистам, крутилася у столиці понад шість років і була популярною в молодіжній літературній тусівці, де почувалася, як риба у воді. Вона весь час працювала коректором у товстому аграрному журналі, була по вуха завалена роботою, статтями, новинами, дайджестами та іншими текстами про агробізнес і нову агротехніку. Через малу зарплатню ледве зводила кінці з кінцями, іноді підзаробляла написанням блогів для одного з літературних сайтів, але потрапити туди було можливо лише двічі на квартал, не більше, тому гонорари за блоги суттєво ситуацію не змінювали.

Вечорами Тоня Трюфель любила виступати на поетичних читаннях, турнірах і квартирниках, у арт-кафе і книгарнях, після яких іноді зависала з іншими поетами пиячити до ранку. Вона вже декілька років поспіль шукала нову роботу, розпитувала про неї серед друзів і знайомих. Також Тоня Трюфель надсилала на сайти пошуку праці своє резюме, іноді ходила на безперспективні співбесіди — одним роботодавцям не подобалася її розкута манера одягатися, іншим — занадто впевнена поведінка під час розмови, ще інші допускали Тоню на конкурс, аби вона своєю присутністю створила видимість конкуренції для кандидатури, яку керівництво фірми вже погодило. Одне слово — із новою роботою ніяк не клеїлося. Вона жалілася приятелькам за чаркою на хронічне безгрошів’я, але невдовзі зрозуміла, що жаль — безперспективний, бо ні до чого не приводить, і тому вчилася зціплювати зуби, коли хотілося від розпачу вити.

Вечорами, коли не було виступів, презентацій поетичних читань, Тоня Трюфель зачинялася у своїй маленькій кімнаті поспілкуватися через скайп із матір’ю та донькою. Вона навмисне зачинялася, щоб не чула й не бачила шістдесятирічна господиня, одиначка Клавдія Іванівна, в якої Тоня винаймала кімнату. Тьотя Клава, як вона просила себе називати, була голосистою старшою жінкою з добрими очима, яка, проте, мала погані уявлення про приватний простір людини, а тому любила без попередження заходити в кімнату до Тоні й годинами ляпати язиком про все на світі.

Під час сеансів у скайпі матір Тоні, вчителька-пенсіонерка Марія Дмитрівна, спершу садила собі на коліна внучку Уляну, і молода поетеса від радості плакала, дивлячись на своє миле кучеряве янголятко, яке усміхалося й махало ручками в невеликому віконці на моніторі. Зв’язок трохи підвисав, зображення іноді гальмувалося та було нечітким, однак спілкування з донькою все одно приносило радість.

Тоня Трюфель не мала можливості приїздити часто до себе на Полтавщину, тому провідувала доньку й маму лише двічі, іноді тричі на рік. Але коли вона приїздила, то весь час віддавала тільки малій, ігноруючи посиденьки з давніми приятелями та подружками, навіть відмовлялася зустрічатися з однокласниками, які її кликали то на пікніки, то посидіти в місцевих забігайлівках. Вона фотографувалася з донькою на гойдалках, у кафе, на березі міського озера та біля стін міської церкви. Вона любила фотографувати, до чого її підштовхувала знайома фотохудожниця. Коли поверталася у столицю, то відразу ці фотографії спершу сканувала, коли були фотоапарати ще на плівках, а коли ж друзі подарували їй напівпрофесійну цифрову дзеркалку, зливала фотки на комп і вивішувала на своїх акаунтах у соцмережах. Друзі, знайомі, шанувальники, симпатики відразу сипали щедрі коментарі, щиро вітали її з красивою донькою, бажали їй добра й здоров’я, а матері — щастя; вони захоплено відзначали, що мала — вся в маму.

Під час сеансу в скайпі, щоправда з певними «пробуксовками» через слабку оперативну пам’ять ноутбука, матір казала Тоні:

— Може б, ти поверну-у-лася? Тут он у школі є мі-і-сце для вчительки зарубі-і-жної літератури. І гро-о-ші майже такі, як у твоєму журналі. Школа під боком. На транспорт і обі-і-ди не треба витрачатися. І на житло так само.

— Мамо! — в таких випадках вигукувала Тоня Трюфель.

Вона втомилася роками доводити одне й те саме: що не зможе реалізуватися в глухій, забитій провінції, де крім пенсіонерів, алкоголіків, наркоманів та ледарів більше нікого не залишилося, що їй потрібно робити кар’єру і що тільки тут можна знайти своє справжнє місце, своє призначення і, врешті-решт, бодай кимось стати у непростому житті.

— Може б, ти подумала? — делікатно не відступала матір. — Як-не-як, разом нам було би легше. Писала б свої вірші — ніхто ж не заважає.

Тоня була непохитною. Вона знала, що рано чи пізно знайде хорошу роботу, а тоді все зміниться: забере до себе Уляну, віддасть її у нормальну школу, де вона вивчатиме англійську, як усі нормальні діти. А потім, дивись, і особисте життя налагодиться. Усе буде чудесно, як і в інших людей. Тому навіщо себе закопувати ще замолоду в землю?

Роки йшли, мала підростала, нова перспективна робота ніяк не знаходилася, Тоня й далі трималася за старе місце — вичитувала аграрні статті, цікаві вакансії вперто не попадалися, а вечорами, оскільки робити було нічого, вона ходила то на літературні вечори, то на презентації, то просто повисіти в когось із митців на хаті. Уляна несподівано виросла і досягла шкільного віку. Тоня Трюфель змушена була віддати доньку в школу рідного містечка, яку колись відвідувала сама. Перших кілька років бабця водила онуку до школи та забирала після уроків, бо шлях пролягав через автомобільне шосе і не було ні підземного, ні наземного переходу. Майже щороку фури калічили або розчавлювали на смерть когось із мешканців містечка.

Тоню Трюфель через постійні виступи та публікації на літературних сайтах і журналах урешті почали трохи помічати професійні читачі та звичайні любителі літератури. У неї постійно були прихильники, які захоплювалися нею як жінкою й поетесою. Були серйозні та короткометражні кохання. Були захоплення публіки. Іноді були квіти. Особливо важкими були стосунки з політологом, який хотів зробити партійну кар’єру в одній провладній силі, але так нічого й не досягнув, а згодом із бізнесменом, який займався мутним тіньовим бізнесом, і Тоня так достеменно не зрозуміла, що і куди він переганяв. Одного не завжди тверезого художника, який задурив їй голову своїми компліментами про поезію, вона навіть пустила в своє життя. Тоді в неї просто знесло дах і вона повірила, що це справжнє кохання, що кращого альянсу годі й бажати — дві творчі натури, два бажання жити цікаво, весело, по-справжньому. Вони почали жити разом, винаймаючи помешкання. Але романтика вечорів під дешеве вино, з постійними балачками про творчість, живопис і поезію дуже скоро перетворилася на каторгу: бухий художник часто зривався на ній, а спроби Тоні завести розмову про доньку, що її треба нарешті перевезти жити до них, бо малій потрібні матір і батько, пробуджували в цьому бухому художнику звіра, і він верещав, що нікому не дозволить жити за його рахунок. Тоня Трюфель повернулася до тьоті Клавдії, яка прийняла її зі сльозами, додавши, що вже взяла завдаток у нових квартирантів — студентів із Білої Церкви, але цей завдаток їм поверне.

Тоня Трюфель гірко ридала, бо після двох потужних кохань — політолога Колі, який «не зміг взяти на себе відповідальність» і не зійшовся з матір’ю-одиначкою, та бізнесмена Рустема, який також не дуже хотів серйозних стосунків, знову боляче попеклася. Раніше їй здавалося, що митець митця розумітиме з півслова і саме тому вона зважилася жити з художником. Тоня Трюфель думала про своїх колишніх мужчин і все більше ставала феміністкою, хоча раніше до цього ставилася байдуже чи навіть іронічно.

Невдачі на особистому фронті ніби з більшою силою виштовхували її в літературу та творчу атмосферу. Вона писала поезію буквально запоєм, ніби випускала з себе цунамі. Її твори були енергетичними, по-важкому зрілими, але й дуже талановитими та оригінальними в образах. Літературні критики все частіше говорили про «колізію», «внутрішню драму» та «екзистенціальні мотиви» у творчості молодої та перспективної поетеси, а водночас про якусь легкість і ненадуманість, природність і проникливість її творів. Ім’я Тоні Трюфель усе частіше виринало в літературних оглядах, фотозвітах із мистецьких перформансів. Афіші літературних фестивалів також не обходилися без неї.

Одного дня їй повідомили, що вона стала лауреаткою східноєвропейської літературної премії і що на неї чекає тисяча американських доларів. Від радісного збудження Тоня Трюфель мало не зімліла. Ввечері вона поділилася новиною по скайпу з матір’ю.

— Чудово! Уляні купимо зимові чобітки, пальтечко, лижі. А ще вона дуже хоче, щоб у неї був планшет, — сказала бабця.

Тоня прикусила язика, бо в неї — поки вона їхала в метро та тролейбусі з новиною в голові — виникли інші плани на ці гроші. Вона захотіла видати свою першу поетичну збірку і подумала про одного видавця, який, подейкували, дешево друкував книжечки початківців, підтримував творчу молодь, ходив на молодіжні слем-турніри та поетичні вечори.

— Так, звісно, ми щось придумаємо, — сказала вона матері, потім мляво розпитала про погоду вдома, останні новини і на тому закінчила сеанс у скайпі.

Через кілька тижнів в урочистій обстановці, в одному з благодійних фондів, перед десятками друзів та інших молодих письменників їй вручили літературну премію. Вона дала декілька коментарів столичним газетам й радіо, інтерв’ю для одного літературного порталу, а потім шумною компанією пішла в арт-паб святкувати подію. Веселощі з подругами, пиво з креветками, численні тости за успіх Тоні Трюфель були їй приємними.

Але справжньою приємністю стало те, що до їхнього столика підсів видавець, про якого вона недавно подумала. Він був елегантним, ввічливим, щоправда лисуватим і трохи повнявим, мав гарне почуття гумору, направо й наліво розсипав дотепності, до нього одразу пригорнулися присутні, і він непомітно опинився в колі уваги всієї компанії. Видавець привітав Тоню Трюфель із високою нагородою і сказав, що вона справжня зірка нашої молодої поезії.

Коли балачки за столом переросли в такий монотонний і незрозумілий галас, що чергові тости за Тоню Трюфель доводилося вигукувати, видавець нахилився до неї і запропонував «подумати про першу книгу». Тоня одразу зацікавлено насторожилася, бо це було те, що їй потрібно, постріл у самісіньке яблучко. Видавець простягнув їй свою візитівку і сказав, що на вихідних можна зустрітися в спокійнішій обстановці. Він із усмішкою додав, що зараз така розкішна осінь у наших лісах — це гріх не бачити.

— Справді? — кокетувала вона.

— Усе, що божественне у нашому світі, мають побачити божественні очі, — гаряче дихнув їй у вухо, від чого по спині захмелілої Тоні забігали мурашки.

Вони курили, говорили про літературу та перспективи, нарешті видавець запросив Тоню із подружкою на вихідні до себе на дачу, за сто кілометрів від столиці, біля розкішного лісу й річки. Подумки Тоня Трюфель усміхнулася, але не подала виду, і погодилася на пропозицію.

Наступного дня матір знову через скайп сказала, щоб Тоня до них приїхала і підготувала малу до зими, бо минулорічні зимові чобітки вже замалі, так само й куртка, Уляна стрімко росте, одяг такий дорогий, що страшно в магазини заходити. Тоня заспокоїла матір, що приїде, а сама зранку пішла на пошту й надіслала їй невелику суму, щоб та купила дитині взуття.

У п’ятницю ввечері на машині видавця Тоня з подружкою Надею, також поетесою, студенткою третього курсу університету, поїхали на дачу. Вони приїхали, коли стемніло, але на дачі вже горів мангал із дровами, над яким порався чорнявий щетинистий старший мужик. Видавець представив дівчатам його як «бізнес-партнера». Вечірній ліс і справді був розкішним і неприступним. Удалині блистіла змійка ріки, від якої віяло вологою та прохолодою. Осінь щовечора холоднішала. Від вогню тріскотіла деревина в мангалі, і запах диму лагідно наповнював подвір’я дачі, розтягуючись хвилею за несильним вітром.

Тоня Трюфель кисло усміхнулася, коли запропонували сауну. Для неї все це було трохи банально, старомодно, провінційно, однак вона не конфузилася й не подавала свого розчарування. Вони їли шашлики, сміялися, жартували, дівчата пили червоне вино, а чоловіки — фінську горілку. Потім попаритися в сауну пішов чорнявий мужик із поетесою Надею. Коли вони розпашілі в білих халатах повернулися в будинок, то одразу пішли на другий поверх, не звертаючи увагу на Тоню та видавця.

Тоня Трюфель відчувала незручність ситуації і розуміла, що з видавцем усе одно доведеться лягти в ліжко, тому сама запропонувала піти в сауну. Голим він був геть смішним: товсті складки, черевце, широкі жіночні стегна, пухкенькі короткі долоні, закучерявлені груди. Вона не пручалася, коли він накинувся на неї та обціловував, і лише ліниво шепотіла, щоб потерпів. Після сауни вони повернулися в будинок і пішли до невеликої кімнати на першому поверсі, що була одразу біля вітальні. Видавець важко вовтузився коло неї, а вона весь час думала про свою першу поетичну збірку і про те, які тексти до неї залучить.

Зранку, тільки прокинувшись, вони лежали і слухали гул потяга на залізниці, що знаходилася одразу за рікою. Видавець сам заговорив про її збірку, розпитував, як вона буде називатися, який обсяг планується, який тираж, який тип обкладинки має бути. Тоня Трюфель пожвавилася й детально описувала свою майбутню книгу. Вона казала, що в ній має бути багато повітря, що кожен вірш має починатися з нової сторінки, а не йти «сосисками», як зазвичай свої поетичні збірки видають графомани у провінції.

Видавець раптом перебив її і сказав:

— Я порахую і скажу, скільки це буде коштувати.

— Що? — розгублено перепитала вона.

— На днях скажу, — він поцілував Тоню в губи, лагідно розвернув та плавно запустив руку між ноги.

Вона повернулася додому й кілька днів була геть знервованою. Не тому що переспала з «недоречним» чоловіком, а тому, що її банально використали, як дешеву підстилку. Вона поділилася своїми тривогами з подругою — молодою фотохудожницею Анею, яка одразу насичала на неї — як ти могла, це ж нижче плінтуса, як ти могла. Тоня Трюфель образилася і гаркнула щось образливе.

— Я взагалі не розумію твоїх мотивів, — сказала фотохудожниця.

— Що тобі знати про мої мотиви? Що ти взагалі можеш знати?

— А ти, значить, у нас усе знаєш?

— Господи, Аню, ти — донька власника газової компанії…

— Стоп!

— Щороку відпочиваєш на якійсь йобаній Майорці і навіть не уявляєш, де взяти гроші, щоб доньці купити іграшку чи одяг. Що ти можеш знати про мої мотиви?!

— Та пішла ти!

У незручній історії з видавцем Тоня Трюфель подумки себе заспокоювала, що мимоволі сама цього прагнула, що це насправді був її усвідомлений вибір, її бажання, що цей непривабливий товстун — якщо подумати — навіть досить милий.

Ввечері на сеанс у скайп знову вийшла матір і розчаровано сказала, що цих грошей навіть на півціни не вистачить — чоботи на Уляну коштують уже, як на дорослого.

— Мам, це правда, — показалася на моніторі з-за голови бабусі мармиза доньки з великим бутербродом і знову зникла.

— Я щось придумаю, — глухо сказала Тоня Трюфель.

Наступного дня, близько обіду, коли Тоня вийшла в дешеву забігайлівку біля своєї редакції в промисловій зоні, на мобілку зателефонував видавець. Він сказав, що це коштуватиме тисячу доларів. Тоня Трюфель страшенно розхвилювалася:

— Як тисяча доларів? Це дуже дорого!

— Можна дешевше, але тоді треба робити значно менший тираж і використовувати дешевший папір та матеріали.

— На скільки дешевше?

— Треба подумати. Приїжджай до мене в офіс — після роботи.

Тоня Трюфель поїхала на інший край міста до видавця. В офісі вже нікого не було, лише він. Відчинив їй і повів у свій кабінет, механічно сів за великий вишневий стіл. Кволим жестом показав Тоні на м’якенький диван навпроти і взявся за калькулятор. Вона дивилася, як його два масних пальці вистукували по великому чорному калькуляторі, а лоб вкривався зморшками від розрахунків. Він запропонував видати п’ятсот примірників, сказав, що це непоганий тираж для поетичної збірки. І це лише тисяча доларів — два бакси за примірник. Такої ціни ніхто не запропонує. Тоня Трюфель протестувала і сказала, що в неї нема тисячі доларів. Це була правда, бо сто доларів вона спустила: трохи грошей пропила після вручення премії, а іншу незначну частину відправила поштою доньці на зимові чоботи.

— Тоді давай так: триста примірників. Це також непогано.

— Ні! — від згадки про триста примірників їй стало взагалі кепсько на душі.

Видавець почав виправдовуватися, що є об’єктивні витрати, які не залежать від тиражу: верстка книги, робота літредактора, робота оформлювача обкладинки, доставка книги з друкарні — бензин для машини. Тоня Трюфель протестувала, що сама оформить книгу і сама її вичитає, бо тямить у літературному редагуванні. Вони півгодини сварилися до найменших дрібниць і деталей, чи буде м’яка обкладинка, чи тверда, але, врешті-решт, зійшлися на тиражі чотириста примірників за дев’ятсот доларів. Подумки Тоня вирішила трохи докласти грошей зі своєї майбутньої зарплати.

Видавець пожвавився, підскочив із крісла й запропонував це відзначити. Він одразу дістав із-під столу пакет і виклав на поверхню пляшку мартіні, декілька бутербродів у харчовій плівці, яблука та коробку дешевих цукерок. Видавець підійшов до кулера й узяв із нього кілька пластикових стаканчиків. Тоня Трюфель була дуже голодною і дивилася на бутерброди. Вони випили по першій. Видавець розпустив свою дурнувату краватку зі слониками, сказав, що сьогодні при параді, бо їздив до чиновників, закурив і кинув пачку «мальборо» на стіл. Тоня гризла холодний бутерброд із нарізками шинки, квашеного огірка та вареного яйця. Видавець хвалився, що читав її вірші, що вони йому дуже подобаються і що на книгу неодмінно чекає успіх.

Коли Тоня Трюфель запитала, де він читав її вірші, то видавець зробив вигляд, що не почув, і далі теревенив про успіх майбутньої книги.

Вони випили знову, потім знову. Тоня з’їла ще один бутерброд і взялася за яблуко. Вона також закурила «мальборо», бо через постійний брак грошей економила на цигарках і переважно пригощалася куривом у знайомих. Від мартіні вона трохи попливла, але настрій у неї був хороший. Видавець обережно поліз її обіймати, вона була цим здивована, але не пручалася. Нарешті він рукою відсунув монітор і завалив Тоню на стіл одразу біля попільнички, пляшки і закуски. Тоня Трюфель відчувала, як одна його рука міцно стискала їй шию, а інша розстібнула на джинсах ремінь і зняла з неї все. Видавець вовтузився недовго, захекано сопів, ліг на зігнуту Тоню, міцно стискаючи під нею груди, потім кілька хвилин віддихувався, нюхаючи її волосся. Вони допили мартіні, ще покурили, він дбайливо підсунув їй папірець угоди, і вона його підписала.

Видавець відвіз її на таксі додому. Тоня Трюфель довго лежала у ванній і думала, слухаючи як із телевізором розмовляє її хазяйка — тьотя Клава. Тоня вийшла з ванни, і тьотя Клава сказала, що вона сьогодні трохи дивна.

— Ти здорова?

— Усе прекрасно.

— Ти виглядаєш, як хвора.

— Ні — я не хвора.

— Але ти бліда!

— Усе нормально. У мене скоро вийде перша книга.

Тьотя Клава зраділа і дістала пляшку домашнього вина, вони разом приготували різотто, повечеряли і випили кілька чарочок.

Наприкінці листопада вийшла перша поетична збірка Тоні Трюфель. Від радості їй розпинало груди.

Вона приїхала у видавництво, і їй дали на руки п’ять авторських примірників. Тоня Трюфель накинулася на видавця:

— Чому так мало?

— За договором, а він у нас стандартний, ми видаємо авторам п’ять авторських примірників.

— Але ж ви нічого не втрачаєте?

— Такі правила.

— Це холуйські правила!

— Тоню, будьте стриманішими…

Вона намагалася бути стриманішою, але невдовзі знову спалахнула. Тоня Трюфель сварилася, що це свинство — друкувати книгу за чужі гроші, нічим не ризикувати і видавати на руки лише п’ять авторських примірників. Видавець спокійно розвів руками:

— Це ще добрі умови, бо великі видавництва «таке», — потряс він книгою у повітрі, — не видавали б навіть за гроші.

— Що??? — від видовища Тоню аж пересмикнуло, і вона густо почервоніла від гніву.

Поетеса взяла свої п’ять примірників, грізно гримнула дверима і, ні на кого не дивлячись, вибігла з видавництва. На вході вона мало не збила з ніг літню пані, яка розмовляла по мобільному. Тоня Трюфель їхала в тролейбусі до найближчої станції метро і гірко ридала. Розчарування були настільки нестерпними, що вона навіть не мала сили поглянути на свою першу поетичну книгу, п’ять примірників якої лежали в її невеликому наплічнику.

Тоня Трюфель швидко прийшла до тями, обдзвонила всіх своїх подруг і поскаржилася на скажену, нікчемну, спітнілу свиню — видавця, цього дешевого вилупка, афериста, зачуханого совкового мужлана. Вона говорила так емоційно й голосно, що пасажири у тролейбусі уважно за нею стежили. Подруги її заспокоювали і казали, що все минеться, не варто через мудаків так паритися.

Врешті-решт друзі через кілька тижнів зробили презентацію її поетичної книги, перед тим розмістивши оголошення на сайтах і в соцмережах. На захід прийшло до сорока людей, однак видавець на презентацію навіть не з’явився, а збірка у книгарні так і не надійшла. Вона перед тим телефонувала йому, гнівалася, але він був непохитним і казав, що не відправлятиме машину на презентацію, на якій куплять десять примірників книжки, — це економічно невигідно, якщо їй треба — хай приїжджає, бере книги в руки під реалізацію. Тоня Трюфель почувалася приниженою, розчавленою, нікому не потрібною та беззахисною. Першим ділом їй хотілося ретельно вимитися від того спітнілого й огидного тіла, яке нещодавно нею володіло, їй здавалося, що його піт і запах досі не змито.

Попри все презентація виявилася успішною. Тоню Трюфель записали на відео та повісили її читання поезії на ютубі, а на одному з літературних сайтів вийшов репортаж про презентацію з фотографіями. Підтримати молоду поетесу прийшло навіть декілька старших літературних авторитетів, які виступили з теплим словом.

На зимові канікули доньки вона вирвалася в рідне містечко. Вони вдвох блукали парком, ходили до озера, скутого білосніжною кригою. Самотні зимові рибалки сиділи на своїх металевих ящичках і не звертали на них увагу, смикаючи своїх окунців. Матір і мала багато фотографувалися, сміялися, кидали одне в одного сніжками. Коли Тоня Трюфель повернулася в столицю, то знову виклала фотки на своєму акаунті в соцмережі. Друзі, приятелі, шанувальники знову насипали під ними лавину захоплених коментарів і побажань добра, любові, здоров’я. Проте один коментар її засмутив: це було повідомлення від незнайомої дівчини під анонімним ніком. Тоня здогадалася, що ця дівчина працює у видавництві, де вийшла її перша поетична збірка. Незнайомка сказала, що книга вийшла накладом двадцять примірників. Після мимовільного розчарування Тоня Трюфель відчула цілковиту байдужість і більше про це не думала.

Через декілька тижнів головний редактор журналу, непривітний, сухий, передпенсійний педант, викликав її до себе. Він був суворий і неприступний на вигляд, говорив мало і глухо, не дивлячись їй в очі. Тоню скоротили. Вона здогадувалася, що керівництву не дуже подобалося те, як вона постійно піариться — виступає по радіо та телебаченні, як її обличчя час від часу з’являється в газетах. Після кількох нічних пиятик вона — так трапилося — здала наполовину вичитаний журнал, бо голова після алкоголю не варила.

Тоня Трюфель зібрала свої речі — кілька фотографій доньки в рамці, чашку для кави, декілька книг, журналів, течки з паперами, і вийшла зі своєї редакції, якій віддала шість років життя. Тоня Трюфель пішла в дешеву забігайлівку — єдину в промисловій зоні, де часто обідала. Вона дуже хотіла їсти. Тоня йшла невеликою вулицею, обкладеною одноманітним сірим бетонним парканом, і думала про доньку, згадувала її усміхнене лице на фотографіях, які робила, коли приїздила в гості. Вона йшла і курила. У неї трусилися руки. Тоня Трюфель сказала собі: мабуть, від холоду. До їдальні було ще далеченько, а бетонний паркан не закінчувався.

29 березня 2013, Київ