Сніданок на снігу

Скляні кістки

Сорокап’ятирічний брюнет із погаслими очима, психотерапевт Валентин Ярема з дитинства мріяв займатися активним спортом, але важка хвороба кісток, яку в народі називають «скляні кістки» — коли ті вразливі до фізичних навантажень і є надто крихкими, не дозволяла цього робити. Ще в дошкільному віці Валентин отримав понад двадцять переломів кінцівок і переніс купу операцій, коли в його тіло вставляли спиці для скріплення зламаних кісток, а потім ті спиці витягували, розрізаючи його руки й ноги; і це було безкінечно, рік за роком, операція за операцією, палата за палатою, медогляд за медоглядом, а потім не менш безкінечні розпрацьовування хворих кінцівок, постійні масажисти і санаторії, одне слово, суцільні муки, страждання й незручності.

Ще з раннього дитинства Валентин Ярема призвичаївся вести дуже обережний, нерухливий спосіб життя: він уникав майже всіх радощів, які дозволяли собі інші діти: не їздив на велосипеді й роликах, не катався на самокаті й ковзанах, не грав у футбол і хокей, не грав у теніс чи інші рухливі ігри, не лазив по деревах і скелях, не пірнав із висоти у воду й не плавав, врешті-решт, не казився з усіма іншими дітьми, бігаючи своїм рідним містом. Переважно він тримався осторонь ровесників, спершу в дитячому садку, а потім у школі, і призвичаївся до спокою й тиші. Коли діти вісімдесятих, десятирічними, знали всіх персонажів із індіанських романів Фенімора Купера чи з історичних романів Олександра Дюма, коли гралися в шкільному дворі у футбольний «квадрат» чи різалися в карти за столиком у парку, Валентин Ярема знав, що таке остеопороз, чим його лікувати і як із ним жити, до яких наслідків він може призвести, яку їжу слід вживати, а яку категорично ні. Він знав усе про кальцій, який був потрібний його організму та про інші мінеральні речовини. Коли його друзі ласували солодощами й цукерками, Валентин Ярема вдома щодня переважно їв желе з телячих суглобів чи курячих лапок, яке ненавидів, але яке в нього постійно пхала матір, вичитавши про користь такої їжі для хворих на остеопороз. Найжахливішим було те, що всю їжу для нього готували несолоною, бо сіль виводила кальцій. Також він зненавидів кунжут, волоський горіх і особливо настоянку з горіхових перетинок, яку щодня вживав столовими ложками. Валентин хотів пиріжків із варенням, солодких булочок, кексів, тортиків, тістечок, але все це було суворо заборонено, на все його батьками було накладено табу. Іноді маленький Валентин із заздрістю дивився на велосипеди чи лижі своїх друзів, деколи просив кілька хвилин посидіти на велосипеді, вхопившись руками за кермо і відчуваючи його гумові ручки під своїми пальцями. Але заздрість дуже швидко минала і він лише гірко усміхався та віддавав велосипед його власнику.

Коли він став студентом, то також уникав невиправданих фізичних навантажень: серед його курсу став модним альпінізм і далекі походи в гори та хащі. Валентин мріяв піти з друзями й подругами в гори, узяти на плечі рамковий станок і бути як усі, однак… він знову лише гірко усміхався і до своєї долі почав ставитися спокійно, навіть по-філософськи. Хвороба суттєво вплинула на поведінку та думки Валентина: він був неметушливий, розсудливий, усе ретельно обмірковував, любив аналізувати і завжди приймав чіткі та зважені рішення, які опиралися на холодне мислення, а не на імпульсивні чи емоційні миті.

Коли Валентин Ярема одружився після закінчення університету, його дружина Терезія, яка працювала психологом у приватній гімназії, запропонувала зібрати кошти на автомобіль і купити одну з бюджетних моделей, хай навіть та б відбігала першу сотню тисяч кілометрів у попереднього власника. Дружина з болем дивилася на свого чоловіка і хотіла бодай автомобілем розрадити його та повернути до активного способу життя. Валентинові страшенно подобалося їздити, і він навіть пожвавився, ніби ожив. Невдовзі в них народився хлопчик Андрійко і Валентин страшенно втішився цьому, від радощів був сам не свій. Коли він забрав Терезію й синочка з пологового будинку, то дружина, коли зайшла в будинок, була трохи здивованою: у коридорі стояли декілька нових велосипедів: дитячий триколісний, трохи більший, як для дітей віком від чотирьох до шести-семи років, і дорослий спортивний.

— Навіщо ти купив три велосипеди?

— Для сина, — усміхнувся Валентин.

— Але ж він ще навіть не вміє повзати, — не переставала дивуватися Терезія.

— Нічого. Цей час швидко прийде.

— Я розумію — дитячий триколісний, але навіщо ти купив ще інші? Це можна було зробити в перспективі.

— Кохана, я хочу, щоб у нашого малюка було все, — знову усміхнувся Валентин.

— Дивний ти, — підійшла вона до нього й чмокнула в щоку.

Коли синочок почав сідати, одного дня Валентин повернувся з роботи з купою клунків. Радісна Терезія поцікавилася, що він купив. Чоловік розпакував їх і розклав на килимі серед хати дитячі ролики, самокат, ковзани.

— Ну куди ти так спішиш? — усміхалася Терезія, — він ще ходити не вміє, це можна було би купити пізніше.

— Нічого страшного, — обійняв її чоловік, — я хочу, щоб у нього це було вже зараз.

— Все це потребує дуже багато місця.

— Нічого страшного, час швидко збіжить, речі не довго будуть лежати без діла.

Коли Андрійко пішов у свій неповний рочок, то Валентин одного вечора приніс хокейну ключку, сноуборд і гірські масивні лижі, через що Терезія занепокоєно сказала:

— Валику, це вже не смішно.

— Ти про що? — заклопотано сказав він, розглядаючи кріплення на сноуборді.

— Ти лише не ображайся…

— Кажи, що думаєш. Ми завжди говоримо одне одному тільки правду.

— Добре, — сказала вона, бгаючи руки одна одною.

Він доброзичливо і запитливо поглянув на Терезію.

— Валику, піди до Ігоря на прийом.

— Навіщо?

— Розкажи йому про все це, — показала вона очима на лижі, ключку та сноуборд.

— Що ти цим хочеш сказати? Що я ненормальний?

— Я такого не казала. І ти чудово, як фахівець, знаєш, що йдеться не про це.

— А про що?

— Може, Ігор тобі як своєму колезі допоможе розібратися з певними моментами, можливо, підкаже, як чинити, коли ти маєш певні бажання і думаєш, що їх втілення — це вихід із ситуації.

— З якої саме ситуації? — в його голосі з’явилося певне нетерпіння й незадоволення.

— Можливо, я не так це сказала…

— Я чудово усвідомлюю те, що ти кажеш. Дякую за ці зауваження. Більше того — я навіть сам іноді про це думаю. Але не вважаю, що це є проблемою.

— Як знаєш, — сказала Терезія.

Після важкої кількахвилинної мовчанки Валентин сказав:

— Але я не сказав головного.

— Ти про що?

— Терапія в Ігоря не може бути ефективною.

— Чому? Він поганий фахівець?

— Ні, він один із найкращих у нашому місті.

— Так у чому річ?

— Він мене знає.

— Не розумію.

— Він мене знає. Тепер розумієш?

— До чого тут це?

— Він мене знає, як облупленого.

— А-а-а, я здогадалася. Це йому заважатиме?

— Так. Це йому не те, що заважатиме. Він буде — ніби в лабіринті, з якого не знайде вірний вихід. Це така специфіка роботи.

— Ясно, значить — тобі мізки ніхто тут не вправить? — хихикнула вона.

— Виходить, що так. Ти приречена жити з ненормальним, — усміхнувся він.

Терезія помітила, що жарти нічого не згладили. Він швидко змінився на лиці, його шкіра потемніла, ніби стала напруженою, на лобі з’явилося декілька зморшок. Валентин вийшов із будинку і допізна вовтузився на подвір’ї, потім у гаражі, гуркотів там, прибирав, перекладав із місця на місце речі, які лежали на стелажах. Терезія довго думала над сказаним, дорікала собі, що зробила йому боляче, потім погодувала Андрійка і вклала спати, наспівуючи йому колискові.

Через декілька днів Валентин сам повернувся до цієї розмови. Коли Андрійко спав у візочку на їхньому подвір’ї під тінистою грушею, Валентин обережно підійшов до дружини, аби не розбудити малюка, і сказав, що вона абсолютно права. Терезія поглянула на нього здивованим поглядом, однак миттю зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти тільки не переживай, — сказала вона Валентинові, — я не проти цих покупок, якщо тобі це подобається. Вони ж нам не заважають, і ми щасливі. Правда?

— Так, але я не про покупки. Я думав про Ігоря. Він і справді може мені допомогти. Але не сам. Можливо, в нього є знайомий психотерапевт, який мене не знає. Тільки це надто тривалий процес.

— Ну і що? Якщо ти хочеш цього, то візьмися за цю справу.

— Ні. Тут не про мої бажання йдеться. Така терапія — це не тиждень, не місяць і навіть не півроку. Це дуже тривалий шлях — принаймні, наскільки я це поки що уявляю.

— Ну і що? Гроші — не питання. Це важливіше від грошей. Правда? Я переживаю за тебе.

— Якраз ідеться не про гроші. Я не уявляю, чи буде в мене стільки часу, щоб витратити його на цю терапію. Розумієш? Це постійний, системний рух. Усе має бути чітко розплановано і заздалегідь. Я не впевнений, що зможу витрачати стільки часу. Це відволікатиме мене від вас, від моєї практики. Я й так не завжди маю зайву годину на тижні.

Терезія, яка сиділа на невеликому ослінчику з книжкою, пригорнула його руку й обіперлася на неї головою.

— Ти все перебільшуєш. У тебе буде декілька годин на тижні, щоб проходити терапію. Подумай сам — це всього лише організація часу. Валику, ти спробуй!

Валентин заклопотано подивився собі під ноги.

— Я ось що подумав, — сказав після кількох хвилин мовчанки, — контролювати свої бажання — це насправді не проблема, інше питання, як виявити причини цих бажань, вірніше навчитися їх нейтралізувати… Одним словом, я про те, що займуся цим самотужки.

— Ти впевнений?

— Так. Із усім можна навчитися жити, — усміхнувся він, — це я говорю тобі як практик.

— Практик… чудо ти моє, золоте!

У колясці заворушився Андрійко, Терезія приклала вказівний палець до губ і сказала «тссс». Вона обережно зняла з коляски сітку проти комах, поправила на малому покривальце, знову сховала коляску під сіткою, трохи підколисала малюка, і той міцно заснув.

Терезія більше не поверталася до цієї розмови. Роки йшли, Андрійко ріс, а Валентин більше не купував спортивних речей, що передбачали серйозні фізичні навантаження. Коли малий навчився ходити, а потім не лише говорити окремі слова, а й вимовляти перші речення, Валентин випадково почув від синочка слово «бокс». Він сміявся, розповідаючи Терезії про це, сказав, може, син стане великим боксером, якщо природа відпочила на мені…

— Не говори так, — усміхнулася Терезія.

— Ну чого ж? Це приблизно так і відбувається. Часто так є, що діти обирають кардинально інший шлях від своїх батьків.

— Головне, щоб цей шлях ми йому не нав’язували. Щоб він сам обрав те, що бажає.

— Це правда. Але ми мусимо йому деколи підказувати, щоб він знав, що у світі вже існує, з чого треба робити свій вибір.

— Валику, ну ти ж у нас тямущий тато? Поганого не запропонуєш? — усміхнулася Терезія.

— Випивку і паскудних дівок — точно не запропоную, — пожартував Валентин.

Одного разу, якраз у суботу, кур’єрська доставка одного зі спортивних інтернет-магазинів привезла масивну, видовжену боксерську грушу, боксерські рукавиці, боксерський шолом і матрац під ноги.

— Що це? — здивувалася Терезія.

— Це малому, — усміхнувся Валентин.

— Знову?

— Так.

Вона нічого не сказала, лише задумалася, де Валентин розмістить цю боксерську грушу — в будинку не було жодного підхожого місця.

Через місяць кур’єрська доставка привезла гумову надувну байдарку і байк. Терезія поглянула на велосипед і пожартувала, що це все, мабуть, для неї, бо на старому дорослому велосипеді їздить лише вона — переважно в найближчий магазинчик за хлібом, або до відділення банку — платити рахунки за воду й електрику.

— Тільки байдаркою я туди точно не доберуся, — сказала вона і демонстративно вийшла з вітальні.

Коли Андрійко пішов до школи, він так і не навчився їздити на велосипеді. Він залишився байдужим також до лиж, ковзанів, сноуборда, боксерських рукавиць. Лише один раз пробував їздити на роликах, але боляче гепнувся на дупу й більше до них не торкався. Після закінчення першого класу Валентин купив синові моторолера, довго пояснював, які його переваги, кілька разів прокатав малого в кінець вулиці — до водонапірної вежі і назад до їхнього будинку. Терезія ніяк не відреагувала на покупку моторолера: вона дивилася, як Валентин натхненно розповідає Андрійкові про швидкість і правила руху, й про себе усміхалася.

З роками Терезія навчилася бачити завтрашній день: Валентин купить альпіністське спорядження, авіапланер, квадроцикл, спортивний мотоцикл чи швидкісну машину, все це показуватиме Андрійкові, пояснюватиме, як це працює, хизуватиметься покупками для сина-підлітка перед своїми партнерами з клініки, словом, навіть коли чоловік купить надшвидкісний, надсучасний гелікоптер… вона твердо знала, — ні: була в цьому трохи ніби по-містичному переконана, — що її Андрійко, її неговіркий, спокійний і фізично трохи хворобливий син стане блискучим шахістом, оскільки він уже переграв усю школу і старших від себе на п’ять-шість років дітей, переграв усіх-усіх на районних, міських і обласних змаганнях серед школярів, а одного разу, на літній школі юнаків-шахістів, зіграв десять непростих партій із самим Василем Іванчуком, після яких гросмейстер вирішив не випускати малого зі свого поля зору.

Терезія захоплено дивилася на свого чоловіка, як він по-дитячому радіє від купівлі спортивних речей і розуміла, що це, можливо, і є найкраща терапія, яка усім приносить радість. І скляні кістки тут ні до чого.

— Валику, давай на наступних вихідних я покатаю тебе на нашому озері на байдарці? Як ти на це дивишся?

— Я — за! — захоплено відповів Валентин, — але в мене одна умова: тістечко з чорницями! Можна?

— Можна! Але тільки одне.

31 травня 2013, Київ