7367fd1a717f8528de8538a84e1fbc72

МІХАЛ ШЬМЄЛЯК

СНІГ ПРИКРИЄ

Видавництво Skarpa Warszawska, 2025

Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2025

ЧАСТИНА ПЕРША

РИШАРД

РОЗДІЛ 1

23 грудня 2024 року

Свята, мати їхню за ногу. Він ненавидів Різдво з усією його радісною атмосферою, усіма тими ялинками, подарунками, варінням бігосу та співанням колядок. Стара, мабуть, знову увійде в церковний режим і погонить його на опівнічну месу, нібито не було чим зайнятися вночі. А найгірше те, що якби він поставив пляшку на стіл у Святвечір1, то буде репетувати, як старе простирадло. А чи гріх випити? Хіба сам Ісус не ділився вином на Тайній вечері? А чому вином? Бо в нього горілки не було. Е ні, цього року він не дозволить їй залізти йому на голову, і вони цивілізовано вип'ють з шурином, а що, компот із сухофруктів з горілочкою заходить найкраще. У його шурина баба теж була тією ще відьмою; такі вже сестрички знайшлися, тож шурин принаймні його розумів.

Він йшов тротуарами, вкритими брудним снігом, і відчував жахливе бажання запалити, але руки мерзли, а рукавичок у нього не було. Та і сигарет. Він одягнувся трохи занадто легко для роботи, але ж вранці стара дуже вже труїла йому дупу, тому він хотів вибратися якомога швидше. Повернеться, тоді і зігріється, щось поїсть, нап'ється, запалить.

Вулиця була якось дивно переповнена і трохи занадто шумна. Можливо, це було через холод, який змушував так ревіти двигуни автомобілів, але на яку холеру з кожного магазину пускали музику? І з якого часу? Що це за нові звичаї? І люди йшли швидше, ніби їх хтось підганяв. Він глибше засунув руки в кишені та згорбився, ховаючи голову в плечах.

Хоча сьогодні обіду, можливо, й не буде, бо стара, напевне, стояла за коропом та оселедцем. Бо як же ж воно: свята і без оселедця? Рибка любить плавати, а під горілочку оселедчик іде найкраще. Так що нехай собі стоїть; краще там, ніж вдома пиздіти. Своє місце знала, а якщо надовго виходила, мусила залишити йому обід. І краще б вона так і зробила, бо якщо ні... Рука аж засвербіла.

На щастя, сьогодні спокійно вип'є, бо завтра вихідний, тільки ще треба за ялинкою в ліс з'їздити, але тт він вже все продумав і запевнив собі кілька розваг, щоб не нудьгувати, блукаючи лісом. А потім і Святвечір. Прийде та її сестричка, у якої хавало ходить, як у Шпаковського, коли він коментує матчі, але принаймні з шурином. Той, правда, тією ще дупою був, і коли Рисєк казав йому, що іноді жінці потрібно и по шиї дати, той кривився, ніби власні яйця в кропиву сунув. Але нічого, вип'ють, закусять, і тоді, можливо, їм вдасться відбрехатися від тієї чортової нічної меси.

У нього був анекдот для шурина, який розповіли хлопці на заводі. Жінка приходить до лікаря з фіолетовим, аж синім обличчям і каже, що чоловік б'є її, коли вип'є, а п'є щодня. Коновал відразу ж каже їй, що спосіб є: якщо старий повернеться з роботи чи з забігайлівки п'яним, вона повинна полоскати рот шавлією. Як мінімум годину. Огляд через місяць. І жінка повертається через місяць, як лікар прописав, обличчя ціле, навіть малесенького синця немає. Лікар задоволений, і вона запитує, чого це шавлія так діє? А коновал на те: часом просто треба хавало заткнути. Хе-хе, засміявся він власним думкам, бо це був справді хороший анекдот, жарт з реального життя, а такі найкращі.

Сніг перед сходами у під'їзд був ідеально розчищений. Двірникові пощастити, інакше б і йому дісталося. Адміністрація, мабуть, доклала зусиль перед святами, бо він глянув на поштову скриньку і побачив новесеньку, жовту та блискучу.

— Тю-тю, — прокоментував він уголос. — А плакали сучі сини, що фондів ні на що немає.

Він обтрусив сніг з взуття об килимок і попрямував нагору сходами. Підйом на третій поверх зайняв у нього мить, але засапався. Мабуть, через холод.

Встав перед дверима і схопився за ручку, але було замкнуто. Отже, Галини не було вдома. Пішла за покупками, мабуть, зустріла якусь подружку, і тепер вони пліткують, квочки срані. Дому в неї не було? Він понишпорив у кишенях і вилаявся, бо не міг знайти в жодній з них ключів. А, так, у нього не було сумки; він залишив її на роботі, і ключі були в ній. Щоб ще та пранця2 швидше повернулася, інакше він би не стояв тут, як ті вила в гної. На щастя, замки голосно клацнули, і двері відчинилися. Дружина стояла в передпокої, дивлячись на нього з відкритим ротом.

1 Поляки називають Святвечір Вігілією (Wigilia), чи то адвентом, очікуванням. В перекладі збережемо "Святвечір".

2 Пранця (рідше франця) — найпоширеніший народний синонім, що вживався для позначення сифілісу та в лайках.

— Чого така здивована? — Він увійшов до квартири, штовхнувши жінку плечем. — Хахаля якогось ховаєш? Та кому ти потрібна, хіба що сліпому?

Він скинув взуття в коридорі, зняв і куртку, і пішов на кухню.

— Що, нічого не приготувала?! — вигукнув він, відчуваючи, як його нерви не витримують, бо стіл був порожній, а в повітрі ніякого запаху. — Цілий день на дупі сиділа, і навіть супу немає? Що ти, курва, робила, га?

— Рисєк3? — спитала та тремтячим голосом.

— А кого ти, курва, сподівалася — глузливо вигукнув він, йдучи до неї. — Святого Духа? У тебе що, годинника немає? Невже в твоїй дурній голові так порожньо, що ти не знаєш, о котрій годині має бути обід?!

Божечки, яка ж вона була потворна. Тридцять п'ять років, а виглядала вона як стара бабина. Як можна було так запустити себе?! Зморшки на обличчі аж в очі кололи, навіть волосся посивіло, могла б якусь зробити завивку хімічну собі зробити чи щось таке, замість того, а не так лазити. Ганьба! Що, у неї дзеркала немає? Це від неробства все в голові покрутило. Мабуть так воно і є, якщо людина цілий день нічого не робити, то весь брудом заростає. Він на заводі як бурий віслюк орав, а цій навіть обіду не схотілося зготувати. Він стиснув кулаки, відчуваючи, що знову здають нерви, але ж не вдається: візьми себе, чоловіче, в руки, не нервуй. Якби й хотів, все рівно не вдається, як живеш з таким ось пустоцвітом.

— Обід є, зараз тобі нагрію, — з сльозами в голосі сказала вона, що дещо його заспокоїло.

— Риби купила? — різко кинув він.

— Риби?

— Ну, курва, рибу! Карпа і оселедця.

— Я... я...

— Яааа, беее, вее... — — почав він її передражнювати.

— Купила, — швидко відповіла жінка, відступивши на півкроку, що відразу ж виправило йому настрій: добре, нехай повагу чує.

— А Пьотрек ще в школі? — розглянувся він за сином.

— Так, — відповіла, на цей раз не запнувшись ні на секунду.

— Ще один дармоїд, — прокоментував він це, після чого сів за стіл.

Тим часом його дружина відкрила холодильник, взяла невеличку каструльку, поставила її на плиту, а потім увімкнула газ. Взяла тарілку з шафи та ложку з шухляди, але та впала і з неприємним гуркотом вдарилася об підлогу. Рисєк на це лише зітхнув і з жалем похитав головою. Жінка швидко підняла ложку, витерла її та поставила все перед ним.

— Хочеш чаю? — спитала вона.

— Так.

Вона наповнила чайник під краном і віднесла його до плити, розливаючи трохи води.

— Руки діряві, — зауважив Рисєк, дивлячись у вікно.

Галина насилу ввімкнула газ під чайником, її руки так тремтіли, що вона ледве могла над ними запанувати. Вона витерла лоба тильною стороною мокрої долоні і, не обертаючись, попрямувала до ванної кімнати. Жінка боялася, що не встигне, що звалиться дорогою, бо її серце калатало так сильно, що вікна всієї будівлі мали б задеренчати. Вона зачинила за собою двері та сіла на закрите сидіння унітазу. Витягла телефон з кишені светра й пошукала номер сина. Це було важко, бо сльози наповнили їй очі, а пальці ніяк не заспокоювалися. Зрештою, шморгаючи носом, вона знайшла номер Пьотра й натиснула зелену кнопку.

— Привіт, мамо, як справи? — весело, як завжди, привітав її син.

— Батько повернувся.

Телефон замовк. Син точно не сприйме це як жарт, подумала мати, бо це не смішно.

— Мамо, заспокойся. Як себе поводиться?

— Як... Галина на мить замовкла. — Як завжди. Підігріваю йому обід.

— Вийди з дому, негайно, — наказав він їй.

— Не можу.

— Я негайно когось пришлю.

— Пьотрусь...

— Я за містом. Патруль буде там через п'ять хвилин.

— Але...

— Все буде добре. Ми з тобою відключимося, я повідомлю, кого потрібно, а потім подзвоню тобі, ти ж не клади слухавку, поки хтось не з'явиться.

— Добре, синку, — сказала вона, вже спокійніше.

Жінка міцніше стиснула телефон у руці, ніби таким чином відчувала близькість сина. Сталося саме так, як він обіцяв; зателефонував буквально через хвилину.

3 Рисєк (Rysiek) - зменшувально-ласкава форма імені Ришард (Ryszard).

— Галино! — почувся голос з кухні. — Ти що там, мотузку з'їла?

— Зараз іду! — крикнула вона у відповідь, одразу ж піднісши телефон до вуха.

— Мамо, не виходь.

— Він почне добиватися. Матюкатися почне.

— Тобі потрібно зачекати лише кілька хвилин; Павло десь на кутку, вечеряє вдома.

— Слава Богу.

— Не відключайся, мені потрібно чути все, що відбувається.

— Добре, синку.

Галина кинула телефон у кишеню светра, встала, змила воду в туалеті та пішла.

Вона пройшла повз дзеркало, відвернувшись від нього, здавалося, вперше в житті. Вона не могла дивитися в нього, бо знала, що побачить: своє бліде, перелякане обличчя. Але краще таке, ніж вкрите синцями або густим шаром косметики, яка мала приховати сліди її жахливого подружнього життя.

Жінка підійшла до плити та вимкнула вогонь під киплячим супом. Круп'яний суп був дводенної давності; Галина планувала вилити його сьогодні, але більше нічого не приготувала. Вона схопила каструлю кухонною рукавицею і на мить захотіла просто виплеснути гарячу юшку в п'яне обличчя чоловіка, але стрималася; вона ж пообіцяла Пьотрусеві.

Галина обережно налила суп у тарілку, молячись, щоб її руки знову не почали тремтіти. Вона не могла розлити цей клятий крупник, бо інакше б його змусила нервувати. Вона знала цей сценарій, репетирувала його роками. Один необережний рух — розлитий суп, кава, чай. Він зітхає, потім розмазує пальцем розлиту рідину по столу, дивиться на неї з виразом обличчя, який чітко говорить, що він більше не може її терпіти, та скільки ж це можна, на милість Божу. Якщо день хороший, це закінчується словесним сарказмом; якщо трохи гірше, тоді він стягує все, включаючи скатертину, на підлогу, пояснюючи, що він не свиня, тому в свинарнику не їстиме. Тільки от хороші дні в неї майже ніколи не бувають, погані — набагато частіше, а бувають і дуже погані. Коли вона встає, він хапає її за голову і сильно б'є нею об стіл, притискаючи до розлитого супу, виливає решту їжі з тарілки їй на обличчя, ігноруючи гарячу рідину, а щоб переконатися, що вона правильно запам'ятала, бо пам'ять у неї явно не найкраща, він кілька разів б'є її головою об стіл. Столові прибори та цукорниця дзвенять у такт.

Який сьогодні день? Спокійний? Чи більш напружений?

Вона не дізнається цього, бо тричі набирає суп ополоником, щоб вилити вміст у тарілку, і жодного разу не проливає жодної краплі. Щось усередині неї переможно піднімає руки, і все повертається до неї, щось таке, що, як вона думала, більше ніколи в житті не відчує.

— А де хліб?

— Скінчився.

— Ми що, так погано живемо, що і на хліб нема?

— Я сьогодні не була в магазині.

— То що ти робила цілий день, ледацюго?

Раптом хтось голосно постукав у двері. Її рука здригнулася від несподіванки, і на стіл упала сіра клякса з кількома крупинками.

— Кого там, до холери ясної, несе? — Рисєк схопив ложку. — Іди подивися, а потім забирайся звідси і принеси хліба.

Галина поставила каструлю на плиту і швидко підійшла до дверей, підштовхнута ще одним стуком. Вона не дивилася у вічко; одразу відчинила його і побачила там Павла, приятеля свого сина. Жінка відчула полегшення; відчула, ніби хлопець повернув її до реальності, реальності, яка зникла в ту мить, коли її чоловік прийшов до квартири.

— Доброго ранку, тьотю, — привітав Павло, який роками називав її так, хоча вони не були родичами. — Пьотр сказав, що це справа термінова; він не дозволив мені доїсти вечерю.

— Так, заходь.

Галина відійшла від дверей, звільняючи йому місце.

Тільки зараз вона зрозуміла, що на її лівій руці все ще була рукавичка для духовки.

— Це й справді він? — здивовано спитав Павел.

— Так.

— Матінко Божа, ну і справи, — пробурмотів поліцейський, заходячи до квартири.

Він пройшов повз жінку і зайшов на кухню, а вона стояла позаду, почуваючи себе набагато впевненіше.

— Галино, хто там? — спитав Рисєк, все ще сьорбаючи суп.

— День добрий, — сказав Павел, стоячи над її чоловіком. — Пан Ришард Павлицький?

— А що? — господар поклав ложку та витер рота тильною стороною долоні.

— Підкомісар Павел Амброзяк, — представився приятель його сина, витягнувши своє поліцейське посвідчення.

— Поліція? — здивовано спитав Рисєк. — Щось трапилося?

— Пане Ришард, скажіть, будь ласка, де ви були сьогодні вранці.

— Ну, на заводі, — відповів чоловік, насупившись і дивлячись на дружину. — Я маю на увазі, на роботі.

— Від якої години?

— Ну, як завжди, від сьомої до відбою праці.

— Хтось може це підтвердити?

— У мене на картці проштемпельовано, — пояснив Рисєк. — Але вона залишилася на заводі, в ячейці.

— А вчора? — наполягав поліцейський. — Де пан був?

— Пане влада, у чому справа? — нервово запитав чоловік. — Я чесна людина.

— Якщо чесна, то, будь ласка, дайте відповідь.

— Ну, вчора те ж саме. На роботі о сьомій, кінець зміни о третій, потім додому і шлюс 4. Моя дружина може це підтвердити. — Він, майже наказуючи, подивився на дружину. — Галино?

— Тож пан був на роботі і вчора, і сьогодні, а потім повернувся додому? — спитав поліцейський.

— Я знаю, що цей клоп тисячоліття 5 має зіпсувати комп’ютери на Новий рік, але він, мабуть, зраз вже зіпсував ваші голови, — зауважив Рисєк. — Я ж вам чітко кажу.

— Клоп тисячоліття? — поліцейський підняв брови.

— Ну, вони говорять про це наліво і направо, навіть на нашому заводі, що якщо вони змінять дати на 2000, всі комп’ютери підуть до біса, і вся Польща зупиниться. Пан що, з ялинки впав?

Поліцейський з недовірою подивився на Галину, та закрила руку до рота.

— Тобто, пан каже, що зараз тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік, — впевнився підкомісар.

— Галино, ти кого до дому впустила? — глузливо посміхнувся Рисєк. — В поліції розумних людей нібито днем зі свічкою не найдеш, але ж цей дурніший, ніж передбачено статутом. Глянь до календаря. А що стосується тих комп’ютерів, то і добре, що вони всі з розуму зійдуть. Це лайно ні на що не здатне; мода, як і будь-яка інша, прийшла та й піде собі.

— Пане Ришард, — почав підкомісар. — Оскільки ви були на заводі і вчора, і сьогодні, вам потрібно піти зі мною до відділення.

— Це ж чому?

— Щоб дати свідчення.

— По якого?

— Хтось виносить матеріали з вашого місця праці. Можливо, ви щось бачили.

Чоловік здивовано подивився на поліцейського. Той був його віку, спортивної статури, але Рисєк не пам’ятав його зі школи, а оскільки вони були одного віку, він мав би щось знати. Хотів отримати свідчення? Хтось щось виносить з заводу? Господи, а хто не несе? — хотів він сказати. — Але поліція — це не жарти, вони там усі ідіоти, вони навіть можуть заявити, що це образа орелика 6 чи мундиру. Ті німці, які перехоплюють завод, мабуть, вже людей травлять.

— Я нічого не бачив, — ухильно сказав він.

— Треба зізнатися у цьому під протокол.

— Мені по ялинку їхати треба; свята на носі.

— Це не займе у нас багато часу. Я пана відвезу.

— Така вже в мене доля хуйова, курва її мати, — прокоментував Рисєк, кидаючи ложку в тарілку. — Навіть супу не можу спокійно поїсти.

— Можете закінчити їсти, — заспокоїв його поліцейський. — Подзвоню до відділку, щоб приготувалися.

Він відвернувся від господаря, взяв Галину під руку і повів її до вітальні.

— Мушу викликати карету, — прошепотів він.

— Аби тільки швидше, — відповіла Галина.

— Як довго його не було? — запитав той, набираючи відповідний номер на своєму телефоні.

— Двадцять п'ять років, — відповіла та, і слова, які щойно вимовила, змусили її шоковано сісти на дивані. — Він зник рівно двадцять п'ять років тому, за день перед Святвечором.

РОЗДІЛ 2

4 Шлюс (szlus, від місцевого, верхньо-силезького) - кінець, хана. 5 "Millennium bug" перекладається як "помилка тисячоліття" або "проблема 2000 року" і відноситься до комп'ютерної помилки, пов'язаної з нездатністю багатьох програм та систем коректно обробляти перехід від 1999 до 2000 року, коли дати зберігалися лише у форматі двох останніх цифр. На "bug" - це жучок, клоп. 6 "Образа орла" (або — образа величі орла) є образою гідності польського герба, Білого Орла, і опосередковано

образою Республіки Польща, її історії та її нації. Це акт, спрямований проти символу державності, який може приймати різні форми, від пошкодження зображення орла до його наруги та вираження негативних, ворожих почуттів до польської держави. Карається обмеженням волі, або позбавленням волі на термін до одного року.

29 грудня 2024 року

Галина вперше потрапила до психіатричної лікарні та зайшла туди з трепетом, ніби психічні захворювання є заразними. Менш ніж тиждень вона почувала себе, ніби на американських гірках у парку розваг; її емоції були настільки нестабільними, що вона не могла ні на чому зосередитися. Жінка не готувала їжу, не ходила на вечірню скандинавську ходьбу з друзями та зовсім забула про зустріч Книжкового дискусійного клубу в місцевій бібліотеці. Незважаючи на запрошення на новорічну вечірку в Будинку для людей похилого віку, вона вирішила залишитися вдома. Галина зблідла, схудла на півтора кілограма, погано спала та втратила бажання вставати з ліжка. Потворна сторона життя брудно вдарила її нижче пояса після останнього гонгу, який сповіщав про кінець бою. Жінка похитнулася, сперлася на канати і знала, що має витримати рахунок до десяти, інакше програє. Однозначно. Парк біля лікарні виявився приємним місцем, де, незважаючи на легкий мороз, прогулювалися пацієнти в супроводі медсестер. Вона переходила його короткими крочками, обережно, щоб не послизнутися. Тротуар був вкритий піском, але, приголомшена ситуацією, жінка взула легке взуття, і тепер не тільки ноги мерзли, але й навіть найменша купка снігу змушувала її ковзати, як у неслухняних дітей. На щастя, Пьотрусь взяв її за руку, не давши їй впасти.

Коли вона увійшла до будівлі, її привітали тепло та приємний аромат, а також професор Альберт Росинський, який вже чекав на неї та займався справою Рисєка. Чоловік виглядав саме так, як вона його собі уявляла — одягнений у сірий костюм, акуратно зачесаний та поголений чоловік в роках з бездоганними манерами. Він випромінював стиль довоєнної еліти, стримано, ніби його вишуканість та вишуканий вигляд були даровані йому разом з призначенням на професора. Побачивши Гплину, він посміхнувся, ніби очікуючи не звичайної жінки, яка бореться з проблемою того, що її чоловік знаходиться в закритому психіатричному відділенні, а давньої подруги, з якою він незабаром згадає старі часи.

— Пані Галина. — Він простягнув їй руку, а потім ніжно потиснув. — Я такий радий, що можу поговорити з вами, не лише сам, а й разом з усім нашим шановним консиліумом.

— Консиліумом? — перепитала та, стурбовано дивлячись на сина, який супроводжував її.

— Мамо, над справою нашого батька працює ціла команда спеціалістів, — пояснив Пьотр.

— Додам, шановних спеціалістів, — додав Росинський. — Це надзвичайно цікава справа. Будь ласка, будь ласка, залиште пальта в гардеробі та йдіть за мною до мого кабінету. Хочете гарячого чаю? Або, можливо, кави?

— Попросимо чаю, — відповів Пьотр, оскільки Галина не могла вимовити ні слова.

Як тільки за ними зачинилися двері до просторої кімнати, заставленої книжковими полицями та дипломами, що засвідчували досягнення професора Росінського, господар представив її лікарям, які сиділи за довгим столом по одному; це були здебільшого неврологи та психіатри; вона навіть не могла згадати їхніх імен. Окрім одного.

— Професор Давид Красицький. — Господар вказав на дуже молодого чоловіка у светрі з барвистим зображенням монстра. — Наймолодший професор в історії польської психіатрії, спеціаліст з неврології, наша зірка і людина, яка виводить цю галузь на нові рейки.

— Заспокойся, Альберте. — Хлопець зневажливо махнув рукою. — Як завжди, ти перебільшуєш.

— Я тебе навчав, тож, хвалячи тебе, я хвалю себе, — заперечив Росинський. — Сідайте..

За мить до кабінету принесли чайник, і після того, як усі наповнили чашку гарячого чаю, господар перейшов до справи.

— Пані Галина, пане Пьотр, — почав він. — Консиліум, який ви бачите тут, зібрався не просто так. Пан Ришард, або просто Рисєк, як він воліє, щоб його називали, привернув мою увагу як невролога, але також і як психіатра. Ці галузі досить близькі, тому як невролог, я покладаюся передусім на думку мого приятеля Давида, який, як я вже згадував, є видатним психіатром, і оскільки він щойно прибув, дозвольте мені коротко розповісти йому про деталі цього надзвичайного випадку. Якщо я щось пропущу, не соромтеся мене виправити.

Пьотр кивнув, а Галина почула себе повністю пригніченою. Місце та люди, що зібралися навколо неї, лякали жінку, і вона знала, що не зможе вимовити жодного слова.

— Слід додати, — продовжив професор Росинський, — що пан Пьотр Павлицький є не лише сином нашого пацієнта, але й очолює поліцейське розслідування його зникнення та того, що з ним сталося протягом його двадцятип'ятирічної відсутності.

— Це правда, — підтвердив Пьотр.

— Чи немає тут певного конфлікту інтересів через сімейні зв’язки? — запитав Давид Красіцький.

— Прокурор і воєводський комендант погодилися на це саме через родинні зв’язки, — пояснив Пьотр. — Зникнення мого батька було головною причиною того, чому я пішов працювати у поліцію. Моє начальство сказало, що ніхто не буде більше зацікавлений у розкритті цієї таємниці, ніж я.

У відповідь молодий професор кивнув і потягнувся за чашкою чаю.

— Отже, формальності закінчені, — зрадів господар. — Ришард Павлицький, народився 2 листопада 1964 року, тож йому щойно виповнилося шістдесят років. Він зник 23 грудня 1999 року, двадцять п’ять років тому.

— У батька була звичка їхати до лісу напередодні Різдва по ялинку, — вставив Пьотр. — Того вечора він сів у машину, вийшов з дому, і ми його більше ніколи не бачили. Він зник.

— Саме так. — Професор схвильовано підвівся зі стільця та почав ходити під вікном, ніби це була лекційна зала, продовжуючи: — Пацієнт несподівано повернувся після двадцяти п'яти років перебування у раніше невстановленому місці, але це не те, що нас цікавить; це лише те, що найбільше турбує поліцію. Такі речі трапляються досить часто, про що свідчить наявна статистика. Цікавішим є той факт, що сам пацієнт не пам'ятає, де він був протягом цього часу. Ретроградна амнезія, хоча сама по собі є неймовірно захопливим випадком, не є тим, що ми б обговорювали в цьому випадку в такому консиліумі. Я запросив вас сюди, тому що ми маємо справу з випадком, з яким я ніколи раніше не стикався. Але, мабуть, краще, якщо ви самі все побачите.

Професор Альберт Росинський взяв зі свого столу невеликий пульт дистанційного керування, опустив жалюзі та розгорнув екран на одній зі стін. Потім увімкнув проектор. Зі стелі виходив промінь яскравого світла, який упав на білий прямокутник. Аудиторія побачила запис з однієї з лікарняних палат. Пацієнт, одягнений у вільний синій спортивний костюм, сидів навпроти професора, спираючись ліктями на стіл. Він був спокійний, навіть посміхався. На відео професор Росинський стояв спиною до об'єктива камери. На ньому був не ідеально пошитий костюм, а синій медичний халат.

— Доброго дня, пане лікарю, — сказав Рисєк. — Як вам день? Холодно, чи не так?

— А, доброго дня, — посміхнувся лікар. — Як каже класик, як зима, то мусить бути холодно.

— Ото ж то.

— Як ти сьогодні себе почуваєш, Рисєк? — спитав Росинський.

— Добре, — відповів пацієнт, кивнувши, щоб підкреслити свої слова.

Здавалося, що Давид Красіцький був єдиним, хто помітив, що, побачивши чоловіка, а точніше, почувши звук його голосу, реакцією Галини було напруження всіх м'язів та обережне відсунення від столу.

— Але мені так не подобається, — додав Рисєк через мить.

— Що тобі не подобається?

— Ну, такого вихідного. На роботі зараз рахують кожен робочий день, а потім виплата меншає, але вдома багатством не пахне.

— Ваш роботодавець повідомлений про ваше перебування в нашому закладі і не має права робити з цього будь-яких висновків, — заспокоїв його професор. — Тобі платять так, ніби ти був на лікарняному.

— Ну, нібито так, — без великого переконання відповів Рисєк.

— Тож немає причин нервувати.

— Скоро Різдво, потім Сильвестр 7, а я тут валандаюся, — заперечив чоловік Галини. — Додому повернутися треба, за ялинкою їхати, до Святвечора підготуватися, ви розумієте, про що я, пан доктор. Дружині треба допомогти.

Почувши ці слова, Галина міцніше стиснула свою сумочку, яку вона і так міцно тримала на колінах, що знову не пройшло повз увагу Красицького.

— Можливо, на свята повернешся додому.

— І на Сильвестра, — додав Рисєк.

— І на Сильвестра, — погодився професор. — Рисєк, чи був для тебе цей рік добрим?

— Рік як рік. — Пацієнт знизав плечима. — Не побільшало і не поменшало. Більше хвилююся за новий, бо знаєте, пане лікарю, двохтисячний, вони навіть кажуть, що кінець світу буде.

— Ти в це віриш?

— Е-е там, скоріше — ні. Але так воно вже є; постійно теревенять про це наліво і направо, і воно якось передається і тобі. Пан же і сам знає, правда?

— За родину боїшся?

— А, певно. — Рисєк поворушився на стільці. — Син закінчує школу, скоро здаватиме іспити на атестат зрілості, водійські права робить. Було б шкода, щоб все це закінчилося. Нібито й пожила людина, але ж, хотілося б більше, чи не так?

— Скільки років синові?

— Сімнадцять.

— А тобі?

— В листопаді тридцять п'ять виповнилося.

— Якесь святкування було?

— Ну, класично, знаєте, пане лікар, вдома, приходив шурин, якась там горілочка, закусь. Звичайна річ.

7 Поляки святкують не Новий Рік, як ми, а святого Сильвестра (31 грудня, православні - 2 січня).

— Тож ви став батьком змолоду. Скільки тобі було років?

— Вісімнадцять. Він народився одразу після весілля."

— А дружина? Як її звати?

— Галина. Ми разом ходили до школи, а потім якось так вийшло, знаєте. Але після народження Пьотрека у неї виникли деякі ускладнення, і вона більше не може мати дітей. Шкода, бо я б бажав.

Галина ще міцніше стиснула свою сумку. Вона б із задоволенням випила чашку чаю, або, ще краще, чогось міцнішого, але не могла поворухнути рукою. Наче у фільмі, що демонструється у прискореному темпі, перед нею промайнув образ багаторічної давнини: повернення додому з лікарні, коли її забрав її власний батько. Рисєк святкував народження сина єдиним відомим йому способом — випиваючи горілку з друзями. Вечірка з нагоди народження дитини продовжилася одразу після її повернення додому, коли їй хотілося хоча б хвилинку відпочинку. Вона зайшла зі сплячою дитиною до квартири, що смерділа горілкою, потом і цигарками. Замість тиші, якої так відчайдушно потребували сама та її новонароджений син, вона почула п'яне белькотіння та незв'язний спів "Сто лят". На щастя, батько розігнав групу, що Рисєкові не сподобалося. Звичайно, він не одразу заперечив; почекав, поки вони залишаться самі, і лише тоді чітко пояснив ситуацію, в яку вони його поставили перед друзями, які святкували народження його власного первістка. Вишенькою на торті цієї п'яно вигукнутої заяви став один-єдиний удар в обличчя. Вона яскраво пам'ятала його, оскільки це був перший раз, коли Рисєк підняв на неї руку.

Наступного дня він прокинувся з похміллям і нічого не міг згадати. Галина пояснила це емоціями, нервами та випитим алкоголем. Звичайно, дитина народжується, за це ж треба випити, а оскільки він був новачком на підприємстві, треба було якось купити собі місце в колективі. Вона пообіцяла собі, що якщо це станеться знову, то вже не відпустить. Власне так вона почала брехати собі протягом наступних сімнадцяти років.

Професор Росинський поставив запис на паузу і задоволено подивився на зібраних. Група вчених посміхалася, обмінювалася поглядами, деякі хитали головами. Тільки Пьотр і Галина мали застиглі обличчя, схожі на два засохлі дерева на тлі пишного лісу.

— Пацієнт переконаний, що сьогодні саме двадцять третє грудня тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року, — повідомив ведучий зібраним. —І він відмовляється вірити, що все може бути інакше. Він чудово пам’ятає кожну подію того року, особливо вступ Польщі до НАТО. Точно розповідає, що робив того дня, два дні, навіть тиждень тому. Він пам’ятає, як був у відпустці з родиною в Закопаному, скаржився на горян, як погано доїжджали туди. Ці спогади дуже послідовні, повторювані, він в них ніколи не помиляється.

— Бачу, всі аналізи зроблені, — прокоментував Давид Красицький, глянувши на екран свого ноутбука. — томограф, МРТ, ЕКГ тощо. Ніяких пошкоджень мозку.

— Все саме так, як ти кажеш, — підтвердив Росинський. —У нього є шрам на задній частині голови, але він дуже старий; він не повинен визначати наш діагноз.

— Цікавий випадок, — підсумував Красицький. —У мене є деякі підозри, що це…

— Нічого не кажи, — перебив Росинський. — Подивись ось на це.

Фільм знову почався, і вони побачили, як професор підвівся зі стільця та вийшов з кімнати, а через дві хвилини повернувся та сів на своє місце.

— Доброго дня, пане лікарю, — сказав Рисєк. — Як вам день? Холодно, чи не так?

— Доброго дня, — посміхнувся лікар. — Як то кажуть, якщо зима, то мусить бути холодно.

— Ото ж то.

— Як ти себе почуваєш сьогодні, Рисєк? — спитав Росинський.

— Добре, — відповів пацієнт, і, щоб підкреслити слова, кивнув.

— А звідки ти знаєш, що я лікар? Ми ж не знайомі.

— Ну, не знайомі, я бачу вас вперше, пане лікар, але у вас є халат, блокнот та бейджик. Мені здається, що ми в лікарні, тож ви, мабуть, лікар, ординатором чи щось таке.

Росинський поставив запис на паузу та знову подивився на присутніх.

— Відсутність короткочасної пам'яті, — зауважив Красицький. — І водночас жодних провалів в асоціаціях.

— Так, — відповів старий професор. — Пацієнт має середній інтелект, непогано грає в шашки, але в шахах вже ніяк не справляється.

— Він не запам’ятовує своїх попередніх ходів? — спитав Красицький.

— Так, так. Якщо йому дають прості завдання, які не потребують кількох кроків, він може з ними впоратися чудово, але все, що вимагає стратегічних дій, для нього нездоланне. Він починає нервувати і перестає працювати. Дивіться на це.

Росинський програв ще один запис з тієї ж лікарняної палати. На екрані він поклав на стіл перед собою три предмети: ключі, окуляри та шкіряний гаманець.

— Рисєк, що тут є? — спитав він пацієнта.

— Ключі, гаманець і окуляри.

— Добре. Давай пограємо в гру-вгадування.

Лікар зібрав усі три предмети разом і накрив їх серветкою.

— Ти віддаєш перевагу зимовим чи літнім видам спорту? — спитав він.

— Футбол — найкращий. Але, докторе, вони ж грають як чми болотні. А вони зіграли внічию з Англією, то зрозуміло, людина посміхнеться, всі знають, Англія — сила. Але потім так просрати Швеції? Два - нуль? Ганьба! На чемпіонат Європи ніколи не поїдуть.

— А зимових видів спорту не дивишся?

—А на кого там дивитися? Ми з шурином нещодавно дивилися стрибки з трампліна, але в мене аж очі боліли.

— Там стрибає такий хлопець на ім'я Адам Малиш, — вставив Росинський.

— Хвоста тягне. Бачите, пане лікар, ми, поляки, просто не любимо зиму, ось у чому весь секрет. Поляки не люблять сніг, бо його треба розчищати, він стає брудним, а як мороз, опалення грошиків коштує. В таких стрибках ми ніколи ні до чого не дойдемо..

— А скажи мені, Рисєк, що у мене під цією серветкою? — Росинський вказав на білу тканину, що лежала на столі перед ним.

— Звідки мені знати? — здивовано спитав пацієнт.

— Можливо, ти здогадаєшся?

— Лікарю, тільки не робіть з мене дурня.

Росинський відкрив три предмети, обережно знявши тканину. Він передав пацієнту аркуш паперу та олівець, а потім попросив його записати те, що той бачить. Він взяв папір і знову накрив ним гаманець, окуляри та ключі.

— Ришард, ти дивився останній матч нашої збірної?

— В дупу, два - нуль зі Швецією, — сказав чоловік Галини з кривою посмішкою. — Вибачте лікаря. Лажовики.

— Вони не потрапили на Євро.

— Ну, так вони ніколи не потраплять. От за Гурського8 9 - це були матчі. Коли грав Бонек, це ж було задоволення дивитися, як вони розгромили весь світ. Нас боялися. А зараз? Шкода, пане лікарю, шкода.

— У мене таке відчуття, що вони нарешті досягнуть успіху.

— Та де там? — відсахнувся Рисєк. — Ви, пане доктор, вчена людина. Вам слід ходити в театр або, ну, в оперу, а не дивитися на таке нещастя. Панові було б краще.

— Риську, ви знаєте, що у мене під цією ганчірочкою?

— Звідки мені про це знати? — здивовано запитав чоловік Галини.

— Дивіться, це написав пан. — Лікар простягнув йому аркуш паперу.

— Ну, почерк мій, але заради Бога, я цього не писав.

Росинський поставив запис на паузу та сів за стіл. Він подивився на зібраних людей, киваючи, ніби їм не потрібно було все пояснювати. Група продовжувала дивитися на застиглий кадр запису, на якому Рисєк був приголомшений, ніби він щойно став свідком якогось незрозумілого фокуса. Вирази їхніх облич були чимось схожими.

— Батько повністю втратив пам'ять? — запитав Пьотр, порушуючи тишу.

— Він забув усе, що сталося після дня його зникнення, — відповів Росинський. — Його пам'ять зупинилася в той момент і не просувається вперед ні на крок.

— Ваш батько алкоголік? — прямо запитав Красицький.

— Так, — відповів Пьотр без вагань.

— Тоді я ставлю на синдром Корсакова10, — проголосив молодий професор.

8 Казі́мєж Кла́удіуш Гу́рський (1921-2006) — польський футболіст, тренер і футбольний функціонер. За підсумками голосування найавторитетнішого тижневика "Piłka Nożna" ("Футбол") отримав нагороду у категорії "Найкращий польський тренер XX століття". У 1991—1995 роках був президентом Польського Футбольного Союзу (ПЗПН). 9 Збі́гнєв Казімеж Бо́нек (1956) — польський футболіст, тренер і футбольний функціонер. Єдиний польський футболіст, який був обраний до списку 100 відомих гравців, що живуть нині. Був третім у класифікації найкращих футболістів світу "Золотий м'яч" у 1982 році. У 2009 році разом з Олегом Блохіним був нагороджений нагородою "Золота стопа". 26 жовтня 2012 року обраний Президентом Польського футбольного союзу. 10 Синдро́м Ко́рсакова — різновид амнестичного синдрому, названий на честь російського психіатра Сергія Корсакова, що його описав. Основою його є неможливість запам'ятовувати поточні події (фіксаційна амнезія) при більш-менш збереженій пам'яті про минуле. У зв'язку з цим виникає порушення орієнтування (так звана, амнестична дезорієнтація). У першу чергу це стосується часу. Крім того, є дезорієнтація на місцевості та у навколишній дійсності. І ще один характерний симптом цього синдрому — парамнезія, головним чином у вигляді конфабуляцій або псевдоремінісценції, але спостерігають і криптомнезії.

— Саме так! — зрадів Росинський. — Це й мій діагноз.

— Синдром Корсакова? — Пьотр спитав, дивлячись на матір, але та сиділа зачарована, все ще стискаючи сумочку.

— Алкоголь — це отрута, — пояснив Красицький. — Згідно з останніми дослідженнями, він навіть більш токсичний за радіоактивні елементи. Кожні десять секунд у світі хтось помирає від вживання алкоголю. Усі ці казки наших бабусь і старшого покоління про те, що келишок коньячку на день корисний для здоров’я, — нісенітниця. Навіть найменша кількість алкоголю шкідлива, і дуже серйозно. Дослідження показують, що лише один келих спиртного на тиждень збільшує ризик раку більш ніж на п’ятнадцять відсотків. А найголовніше, у нашому випадку алкоголь руйнує клітини мозку. Це отрута, і дуже сильна. У деяких випадках тривале зловживання може призвести до дегенерації сосочкових тіл 11, постійного пошкодження гіпокампусу та вентрального проміжного ядра. Ретроградна амнезія — досить поширений симптом, як і антероградна амнезія, тобто втрата здатності пам’ятати події, які щойно відбулися. Крім того, виникають різні побічні ефекти, настільки небезпечні для пацієнта, що цей синдром частіше називають корсаківським психозом, якщо він є наслідком алкоголю.

— Чудово, — зрадів професор Росинський. — Коротко і по суті.

— Це... — вперше заговорила Галина. — Чи можна це лікувати?

— Так, — одразу відповів Красицький. — Але шанси на повернення пам’яті близькі до нуля. Однак, мушу визнати, що випадок такої ретроградної амнезії вражає. Пацієнти зазвичай не пам’ятають останній рік, два, іноді п’ять. Найчастіше цей період збігається з найбільшим алкогольним епізодом, останнім, який зазвичай призводить до смерті. Як не парадоксально, такий випадок залишає пацієнта живим, але він втрачає свою особистість. Без пам’яті ми ніщо.

— Тож я не дізнаюся від батька, що з ним сталося протягом цих двадцяти п’яти років? — спитав Пьотр. — І чому він раптом зник?

— Не думаю, — відповів Росинський. — Я кілька разів зустрічав синдром Корсакова в своїй кар’єрі, але щоразу відновлення моєї пам’яті було лише фрагментарним.

— Чи повернеться він додому? — спитала Галина, все ще мучачи свою сумочку.

— Підозрюю, що він міг би почуватися комфортно в квартирі, — зізнався Красицький. — Особливо, якщо за цей час не міняли меблі, і не було капітального ремонту. Однак, піддавання всім новим речам може виявитися небезпечним для нього. Вихід на вулицю може закінчитися трагічно. Це диво, що він дістався додому цілим і неушкодженим. Навіть перегляд телевізора міг довести його до шалю, який став би реакцією на повне нерозуміння реальності, з якою він зіткнувся. Це як перенести когось на двадцять п'ять років уперед, не повідомивши йому про це. У його часи навіть смартфонів не було. Побачивши групу дітей на вулиці, які втупилися в екрани своїх гаджетів, він міг би відреагувати агресивно. Я вважаю, що він повинен залишатися в психіатричному центрі під наглядом лікарів, але, звичайно, рішення залишається за професором Росинським.

— Я повністю згоден з цим, — погодився ведучий зі своїм колегою. — Його повернення додому було б вкрай недоцільним. Тут йому надають найкращий догляд.

Красицький помітив, що напруженість Галини після цих слів спала. Чи це було тому, що вона перебудувала своє життя за відсутності чоловіка? Цілком можливо. Ришард Павлицький, найімовірніше, став для родини неабиякою проблемою. Вони навчилися жити без нього і, можливо, навіть хотіли, щоб його знайшли, але раптом він більше не вписувався в головоломку, яку вони складали протягом останніх двадцяти п'яти років. Особливо враховуючи, що він був нездоровий.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, — сказав професор Росинський з помітним занепокоєнням у голосі.

— Нам потрібно поговорити з мамою про це, — відповів Пьотр. — Це серйозне рішення. Однак, враховуючи його стан, навіть і не знаю. Я навіть не можу уявити, як можна буде доглядати за ним вдома.

— Хтось має бути з ним постійно, — пояснив молодий професор. — Буду відвертим, бо немає сенсу ходити навколо. На цьому етапі він абсолютно не пристосований до життя поза закритим закладом. Він вас не впізнає. Він пам’ятає вас сімнадцятирічним, але він упізнав пані Галину, коли повернувся додому, чи не так?

— Це правда.

— Будь ласка, подумайте про те, щоб залишити його в цьому центрі. Ви зможете відвідувати його; тут великий парк, і ви навіть можете провести разом цілий день. Найкраще, пане Пьотр, якщо ви будете наполягати

11

Сосочкові тіла (лат. corpora mamillaria, однина corpus mamillare) — два маленьких округлих утворення, що лежать

попереду від задньої продірявленої речовини і ззаду від сірого горба, в основі гіпоталамуса безпосередньо за гіпофізом.

Вони відносяться до лімбічної системи. Під поверхневим шаром білої речовини всередині кожного з сосочкових тіл знаходиться по два (медіальне і латеральне) сірих ядра. Сосочкові тіла є підкірковим центром нюху. Вони, разом з переднім і медіальним ядрами таламуса, беруть участь у формуванні пам'яті. Також вважається, що сосочкові тіла залучені в контроль емоційної та сексуальної поведінки.

Пошкодження сосочкових тіл через дефіцит вітаміну В1 може викликати синдром Верніке — Корсакова.

на тому, що ви є працівником лікарні; для відвідувань ми надамо вам халат. Можете просити, що забажаєте, але я буду радий, якщо ми зможемо це записати. Для дослідницьких цілей.

— Звичайно, — погодився Пьотр.

— Алкоголь — це ще одна проблема, — сказав Росинський. — Будь-яка кількість може спричинити непередбачені наслідки. У нас він отримає належний догляд, фармакологічну та психіатричну підтримку. Я чудово розумію вашу дилему, оскільки це трагічна подія для всієї родини. Однак, будь ласка, подивіться крізь призму пацієнта, Рисєка. Це буде найкращим рішенням для нього.

— Не буду брехати, якщо додам, що це насправді єдиний варіант, — прямо сказав молодий професор.

Пьотр поклав руку на переплетені пальці матері, які зараз вже не так сильно стискали її сумочку, і ніжно погладив її. Він подивився їй в очі й побачив у них сльози.

— Нехай залишиться, — тихо сказала Галина. — Хоча б на деякий час.

— Дуже розумне рішення, — задоволено сказав Росинський.

— З’ясування того, що з ним сталося протягом цих двадцяти п’яти років, стертих з його пам’яті, може виявитися вирішальним, — зауважив Красицький. — Цей шрам на голові мене трохи турбує. І ви, і ми хочемо розгадати цю таємницю. І тут наші цілі сходяться.

— Наші? — запитав його Росинський з посмішкою. — Я так розумію, ви приєднуєтеся до моєї команди?

— Дорогий Альберте, випадок Ришарда Павлицького є унікальним. Останній раз я стикався з подібною подією в роботі доктора Олівера Сакса, чию книгу ви самі мені рекомендували 12. Там амнезія була такою ж великою, але пам’ять пацієнта не могла бути відновленою. Якщо ми цього досягнемо, зрештою, у нас є набагато кращі ресурси, ніж ті, що були п’ятдесят років тому, тоді… що ж.

— Отже, ви самі бачите, — додав Росинський, — що наші цілі сходяться. Ми зробимо все можливе, щоб відновити пам'ять Рисєка, хоча б частково. Це дозволить нам дізнатися таємницю його відсутності, і цілком можливо, що тоді він зможе повернутися додому.

У професора Давида Красицького склалося враження, що ця перспектива не тішила ні сина їхнього пацієнта, ні його дружину. Він навіть наважився сказати, що вона була налякана. Коли Павлицькі вийшли з кабінету професора, Давид поділився своїми сумнівами.

— Ви маєте рацію, ви абсолютно праві, — погодився старий лікар. — Я схвильований цією справою, але розумію, що це дуже складна ситуація для родини. Наш пацієнт — алкоголік, і я підозрюю, що їм було з ним нелегко. Це видно з поведінки пані Галини. Це повернення їм не подобається, але перспектива того, що Рисєкові нададуть постійне місце проживання в нашій лікарні, явно підняла їм настрій.

— Вони були як два сумні пам’ятники посеред захопленого натовпу, — зауважив Красицький.

— Тобі завжди подобалися квітчасті порівняння, — сказав Росинський зі сміхом, навіть не намагаючись приховати свого захоплення ситуацією. — Двадцять п’ять років, Давиде. Чверть століття. Впорядковане життя, улюблений розпорядок дня, погані спогади, поховані на кладовищі розуму, хороші спогади, плекані, мов квіти. І тут землетрус. Не звинувачуйте їх.

— Я не здивований, але я розберуся з цим зникненням, — оголосив Давид. — Я вже відправив мейла до свого університету з інформацією, що до кінця січня буду доступним лише в режимі "он-лайн". А в лютому, на жаль, треба повертатися на екзаменаційну сесію.

— У такому разі, я негайно накажу підготувати тобі кімнату в гостьовому крилі. — Росинський потер руки. — Така несподіванка на початок року, щось прекрасне.

Тим часом за дверима його кабінету точилася зовсім інша розмова, вирували інші емоції, ніби ці два мертві дерева самі по собі покинули зелений ліс, залишаючи за собою слід смерті.

— Пьотрусь, якщо він… — прошепотіла Галина.

— Мамо. — Син схопив її за руку і приклав палець до губ. — Не тут.

— Але…

— Не тут, ходімо.

Він взяв її за руку і повів чистим коридором, де кожен співробітник, якого вони зустрічали, широко посміхався. Вони йшли швидко, ніби їм дали конкретний час, щоб вийти з будівлі, і кожна секунда мала значення, проте подорож здавалася вічною. Коли важкі двері історичної будівлі лікарні нарешті зачинилися за ними, обидва з полегшенням вдихнули морозне повітря.

— Мамо, не хвилюйся, — почав Пьотр. — Я подбаю про те, щоб він залишився тут.

— Він не може повернутися, — відповіла Галина, її голос повільно перетворювався на сльози; емоції, які вона контролювала протягом усього часу, проведеного в кабінеті професора Росинського, нарешті взяли гору.

12 "Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом, та інші історії з лікарської практики" (англ. The Man Who Mistook His Wife for a Hat and Other Clinical Tales by Oliver Sacks) — книга всесвітньо відомого невролога Олівера Сакса. Уперше опублікована 1985 року.

— Я не дозволю цьому статися.

— Він не може повернутися, — повторила вона, витираючи сльози. — Не може.

— Знаю.

Галина раптом зупинилася і підвела погляд на сина. Він бачив усе, за що любив її, кожну секунду страждань від сімнадцяти років життя під одним дахом з чудовиськом.

— І не може дозволити собі згадати.

Пьотр насупився, його повіка затремтіла.

Галина знала цю гримасу. Як мати, вона читала його обличчя, як відкриту книгу. Коли син був маленьким хлопчиком, він хмурився саме так, коли хтось його засмучував, і в своєму крихітному серці він планував дитячу помсту.

Тільки тепер він був дорослим і дужим.

Розділ 3

30 грудня 2024 року

Професор Альберт Росинський витратив сотні годин, адаптуючи свій кабінет до потреб спокійних розмов з пацієнтами. Стіни були сірими, але досить світлого відтінку, а меблі та обстановка були простими, але зручними, з обладнанням, яке можна знайти в будь-якому будинку. Ніхто, хто сидів навпроти лікаря, не міг почуватися некомфортно, незалежно від свого фінансового стану. Нещасні випадки та черепно-мозкові травми трапляються з усіма, тому людина з низьким фінансовим статком не повинна бути приголомшена декором, а заможна людина не повинна думати, що хтось економить на лікуванні. Звичайні люди не повинні відчувати, що їхнє начальство сприймає їх як належне, тоді як ті, хто має вишуканий смак, повинні помітити ретельний підбір окремих елементів та кольорів, запитати, хто їх розробив, а потім попросити надати їхню контактну інформацію.

Професор дивувався, що відбувається в голові його пацієнта, Ришарда Павлицького. Чоловік дивився у вікно, наполегливо вищипуючи праву брову, і здавався заглибленим у свої думки. Він не усвідомлював, що з ним сталося. Його мозок був змушений справлятися з фактами, які жодним чином не вписувалися в наратив, нав'язаний тими ділянками пам'яті, ще не спустошеними хворобою Корсакова. Згідно з ними, йому все ще було тридцять п'ять, і сьогодні ввечері він поїде за ялинкою, а завтра сяде за святкову вечерю з родиною. Однак його руки та відображення в дзеркалі вказували на те, що йому шістдесят, або, радше, набагато старше. Обличчя алкоголіка старіло швидше; сотні тисяч випалених сигарет залишили на шкірі пошкодження, характерні для наркоманів — коричневі борозни, глибокі зморшки та відтінок, який можна досягти лише десятиліттями паління і вдихання отруйного диму, все це було непоправним, довічним слідом катування свого тіла та запрошення раку в життя з кожним вдихом. Його мозок мав пояснити те, що він бачив перед дзеркалом, і, як це було його звичкою, він зробив це ідеально.

— Ришарде, якщо можна так сказати.

Росинський розпочав наступний сеанс у своїй звичайній манері.

— Може бути і Рисєк, — відповів пацієнт, майже відповідно до ритуалу, в якому він просив, щоб до нього зверталися цим ласкаво-зменшувальним словом.

— Рисєк, ти задоволений життям? — спитав лікар, вириваючи пацієнта з його задуми.

— Я?

Здивування і те, що його застали зненацька, в голосі чоловіка, безсумнівно, були щирими.

— Ну, так, ти.

— А чому пан доктор питає?

— Це ж нормальне питання, чи не так?

Рисек розгубився, подивився на свої руки та почав чистити нігті, чітко показуючи свою нервозність.

— Ти щасливий? — повторив питання Росинський.

— А хто питає про такі речі?

— Хіба тебе ніхто про це не питав?

— Пане доктор, у мене є робота, сім'я, квартира, навіть машина. Чого ще можна бажати від життя?

— Ми завжди про щось мріємо, чи не так?

— Ну, нібито так.

— Ти не хотів би виїхати? Втекти на якийсь райський острів?

— Пане доктор. — Павлицький махнув рукою у вічному жесті, що казав: "Пане, залиште мене в спокої". — Які райські острови? Крім того, щоб втікати, потрібно, по-перше, мати від чого, а по-друге, до чого, чи не так?

— Тож, якщо ти не хочеш втікати, ти, хіба, щасливий, чи не так?

Рисєк перестав чистити нігті, склав руки та поклав їх на стіл. Він нарешті зустрівся поглядом з лікарем.

— Бачите, мені живеться краще, ніж моїм батькові і матері, — спокійно сказав він. — У нашому сімейному будинку навіть срача не було; ми ходили до славойки 13. Чи то мороз, чи вітер, а доводилося ходити. Воду брали з колодязя, а для прання доводилося гріти її в казані. Одна кімната, на всю родину. Кухня на дровах, а взимку ми топили в печі. Свої перші туфлі я отримав на перше причастя. Вони були тісними, натирали до крові. А зараз? Двокімнатна квартира, ванна кімната, пральна машина. Взимку батарея гріє, магазин близько. І куди мені тікати, від чого?

— А родина? — продовжив Росинський. — Ти любиш свою дружину та сина?

— Галина — хороша жінка, — швидко відповів Рисєк. — Вона хвора, на пенсії по інвалідності сидить. Було б добре, якби вона була трохи більше до роботи придатною, бо все ж на моїй голові, знаєте. Чоловік весь дім утримує, на заводі, вибачте, в'ябує, а коли повертається з роботи, спокою немає. Галина постійно дірку в голові вертить. Але всі вони такі, так вже себе ведуть.

— У тебе ж син, так?

— Пьотр, — підтвердив Рисєк. — Нібито і добрий хлопець, але знаєте що, пане доктор? Це нове покоління якесь таке, ну, я не знаю. З оранжереї трохи. Чого його навчило життя? Нічого. В дупі тепленько, в мисці повненько, йому б лише лежати і книжечки читати. Та якби мій батько побачив мене з книжкою, і було б чим зайнятися по дому, я б не сидів на дупі тиждень, це правда. Але ж він не мусить дрова на зиму носити; він же не знає, як за ту сокиру взятися. Цвяха, напевне, не заб'є. У його віці я вже працював на заводі, а йому тільки б навчатися. Я йому кажу, що ми не з професорської родини, і щоб він, кінець кінцем, за роботу взявся. А він про інститут мріє, тільки хто на все те працювати повинен? На нашому заводі є і з вищою освітою, які працюють на верстатах, як і всі інші, але ж п'ять років втратили. Така правда.

— То ж хіба добре, що хлопець навчатися хоче.

— Пане лікарю, я вам скажу ось що, як на сповіді, бо навіщо брехати? Він дивний, от і все. По телевізору матч, я кажу йому: присядь, подивимося разом. І це ж який матч, з Англією, пан сам розуміє. Мені б хотілося сісти так з сином, по пиву випити, поболіти. А він - нічого. А як з колегами так гадаємо, більшість тих гівнюків зараз такі ж. Музику слухають таку, що довбня тріщить, лише рев один. От колись були артисти, і пісні були.

— Рисєк, а чим любиш у вільний час займатися?

— Вільний час, - зневажливо пирхнув пацієнт. — Пане лікар, людина на роботі з ранку до вечора, така правда. Заябується, вибачте, як бурий осел. Який там вільний час?

— Хіба твої колеги не ходять, наприклад, на риболовлю?

— Дехто ходить, але я питаю, навіщо всі ці вудки та черв’яки, коли можна просто вдома випити? — ненатурально засміявся Рисєк.

— Спиртного? — спитав професор.

— О-хо-хо, — відповів чоловік, киваючи головою з боку в бік, і погляд чітко говорив, що він готовий до того, що йому зараз будуть вичитувати за те, що він часом любить випити. — Саме його. Ой-ой-ой. А пан доктор, не любите часом коньячку за комірець закласти? Пацієнти, мабуть, приносять, чи ні?

— Рисєк, я ж не кажу, що це погано, я просто питаю. Все для людей. Однак, щоб тобі допомогти, мені потрібно дещо з’ясувати.

— Добре, добре. Я вже все знаю. Людина лише на пиво гляне, а йому вже вичитують, що він п'яниця. Пан доктор фізично не працює, така правда, а як людина повертається додому виснаженим, то випити пивка для душевного спокою — це ж обов'язково. І спиться краще, і нирки краще функціонують. Моя бабуся випивала щодня келишок спирту і в доброму здоров'ї багато років жила. Зрештою, це їй лікар рекомендував.

Росинський кивнув і стримав посмішку, ніби він перенісся у часі, і не зовсім. Такі аргументи були поширені двадцять п'ять років тому, але деякі люди використовують їх і сьогодні. Як видно, науковий прогрес, який чітко показав, що алкоголь — це не що інше, як важкий наркотик, що впливає точно на ті ж ділянки мозку, що й героїн чи кокаїн, виправдань алкоголіків аж ніяк не змінив.

— П'єш багато? Щодня?

— Після роботи, це вже стало традицією: ходити на пиво з друзями. Іноді випиваєш більше, наприклад, на іменини чи щось таке, самі знаєте, доктор. Але що таке кілька пляшок пива? Нічого. Як лимонад, самі ж знаєте, пиво — то не спиртне. А до горілки голову маю міцну; не один вже намагався мене перепити, і це не пішло хитрюзі, ой, не пішло. На такі речі треба розум мати. Така правда.

— Рисєк, а давай підрахуємо, скільки горілки ти цього місяця випив, га?

— Щасливі час не рахують, пане доктор.

— Тож ти все ж-таки щасливий?

— Щоб ви знали, пане доктор, таки щасливий.

13 Славойка - дерев'яний туалет на подвір'ї. Назва "славойка" походить від імені Феліціяна Славоя Складковського,

прем'єр-міністра Польщі в міжвоєнний період, який очолив кампанію за покращення гігієни та охорони здоров'я серед польського селянства, запровадивши правила, які вимагали будівництва сільських надвірних сортирів. З часом ці прості вуличні туалети почали називати "славойками" на його честь.

— І родина з тобою щаслива?

— Та, їм не догодити.

— Особливо дружині, так?

Росинський вирішив трохи вивести пацієнта з зони комфорту.

— Особливо їй.

— А ці сварки вдома, про що ви з Галиною сперечаєтеся?

— Е-е, пане лікар, ви одружені?

— Одружений.

— То чи повинен я щось пояснювати?

— Знаю, як воно є, — зітхнув професор. — Але розкажи мені, дуже тебе прошу.

— Нормально то справа у тому, що вона просто не поважає мене. Я ж то чудес не очікую, пане лікар, але як тільки повертаюся з роботи запізно, то відразу ж скандал. То мені останнім часом все менше і менше хочеться повернутися до того будинку, така правда. А зараз їй захотілося садову ділянку. І я вже бачу, як вона ганяє мене туди з лопатою, то дякую. То мусив вибити їй то з голови, а оскільки вона баба та ще вперта, то іноді і занадто гучно.

— Поліція казала, що ти її бив, — сказав Росинський, уважно дивлячись на пацієнта, але той не був особливо наляканий.

— Як баби не б'є, у неї печінка гниє, — відповів він. — Така правда. Раніше я був спокійною людиною; обіцяв собі, що на Галину ніколи руки не підніму. Але ж, пане лікар, іноді це так мене до такої злості доводить, що рука сама летить. І що я можу зробити? Але потім вдома панує спокій. І чого відразу казати, що бив, трохи по спині дістала, те ж мені, цяця велика.

— Добре, Рисеку, дякую за розмову. Час тобі відпочити, — Росінський закрив блокнот.

— Пане лікар, який там відпочинок! За ялинкою требв їхати. Який я вже є, такий і є, але вдома зроблю те, що маю.

— Не хвилюйся, впораєшся.

Рисєк зрадів цим словам, підвівся зі стільця, глянув на берези, вкриті легким інеєм, а потім вийшов у коридор, де на нього вже чекав санітар.

Росинський взяв телефон і вистукав текст повідомлення своєму другові Давидові Красицькому. У кількох реченнях він розповів йому, що вони мають справу з алкоголіком у піковій стадії хвороби та людиною, яка має власну совість, налаштовану за власними принципами. А оскільки ці принципи зовсім відрізняються від тих, що прийняті суспільством, то тим гірше для суспільства. На наступному сеансі доведеться перейти до деталей.

Розділ 4

23 грудня 1999 року

1.

Пронизливий звук будильника вдарив в нього з такою силою, що аж відчув фізичний біль у черепі. Махнув рукою наосліп і натиснув кнопку зверху годинника, що стояв на тумбочці. М'який дзвін поклав край тортурам, але біль залишався. Курва мати, невже ця дурна жінка не могла хоча б раз спокійно його розбудити? Він насилу розплющив очі і одразу ж пошкодував про це, коли світло з кухні вдарило під повіки, встромивши ще один кинджал у голову. Ну, звичайно, Галина не зачинила двері. Заради всього святого, хвіст у неї, чи що?

Глянув на фосфоресцентні стрілки будильника, які утворили вертикальну лінію, немов солдат на варті. Шоста година. Добре, що наближалися свята, і буде трохи відпочинку. Він відпочине. І не доведеться вставати вранці. А якщо хтось його розбудить, він, бляха-муха, вб'є цього сучого сина.

Сів у ліжку, здригаючись від болю, бо зміна положення посилила пульсацію в черепі. От же ж дав спокусити тією дешевою горілкою з барлогу Мордатого. Той там таке гівно розбодяжував, але ж зате дешево. А на свята він вип'є пристойної горілки, купленої в магазині, як і належить культурній людині. Цілий рік в'ябував як рудий осел, то заслужив.

З кухні долинали звуки ранкової метушні. Брязкіт дошки для різання, гул конфорки на плиті, ляскання дверцят холодильника, що відчинялися, і тиха, ледь чутна музика з радіо. І приспівки. Винуватцем усіх цих звуків була Галина, його дружина. Чому вона так, чорт забирай, раділа? Ось він, прокидається, метушиться на роботу, і не важливо, що це: п'ятниця, неділя чи свято, незважаючи на мороз, дощ чи спеку, а вона собі наспівує. Він важко підвівся з ліжка та закашлявся. Схопився за чоло; воно було теплим. Гарячка? Ні. Ну і нехай.

Він потягнувся за сигаретами та запалив одну, передостанню. Холера, здавалося ж, ніби вчора ввечері нову пачку відкрив. Можливо, це пранця почала у нього тирити. Закашлявся ще сильніше, прочистив горло та пішов до ванної. Сплюнув у раковину, потім з полегшенням спорожнив сечовий міхур. Нарешті, кинув недопалок в унітаз, вмив обличчя теплою водою та розчесався. З огидою подивився на свою зубну щітку. Кому, холера забирай, це потрібно? Його приятель, Вацек, казав, що розмовляв з одним дантистом, і що якщо випити горілку, то вона чистить зуби. Дезінфікує їх чи щось таке. Він провів рукою по щетині на бороді. А от і не стане голитися сьогодні. Свято лісу, курва мати.

Він схопив чисту футболку та труси з вішалки над ванною, зняв піжаму та штовхнув її під раковину. Якщо цій заразі так весело, нехай прання поставить. Співачка! Мабуть, замало у неї справ, і вона вже з глузду з'їжджає від нудьги.

— Доброго ранку, Рисю, — привітала його Галина на кухні. — Сніданок на столі.

А де ж, бляха-муха, воно має бути? Під столом? Пизда дурна. Він підійшов до столу та витягнув штекер радіоприймача з розетки. У нього тут голова тріщить, а ця на фестиваль до Ополє зібралася. Я єбу, і як тут жити?

Він сів на стілець і подивився на свій сніданок. У нього стиснуло шлунок, але він мусив щось з'їсти, бо сьогодні на фабриці будуть облатку ламати, і, звісно, потрібно буде щось випити, а минулого разу, коли він робив це натщесерце, щось всередині пекло. Мабуть, печія чи якась інша холера. Він наткнув ще гарячу ковбасу на виделку та відкусив, але та обпекла йому рот.

— Курва мати! — вигукнув він, грюкнувши виделкою по тарілці. — Чому не кажеш, що гаряча.

— Вибач, Рисю, — одразу ж відповіла Галина, забравши виделку зі столу, кинувши її в раковину та простягнувши йому нову.

— Де чай? — різко сказав він.

— Остигає.

— Мені треба на роботу, а ти зволікаєш, — зауважив він, ніби дорікаючи найдурнішому учню в класі, який, попри тисячу попереджень, продовжував робити ту ж саму помилку. — Не забудь зайти в магазин.

— Я пам’ятаю, — одразу відповіла жінка.

— Та хто там знає? У тебе голова порожня, як барабан, а замість пам'яті — діра, як в срачі. — Він посміхнувся, бо йому дуже сподобалося порівняння, тому вирішив продовжити його далі. — Велика і повна лайна.

— Бо ж Марек і Бася прийдуть на свята, тому я пам’ятаю, що маю все підкупити.

— Оселедця пристойного купи, — наказав він. — І коропа, тільки щоб мулом від нього не несло.

— Так, Рисю.

— Тобі все одно втиснуть якусь гидоту. — Він махнув рукою. — Але в мене немає часу, треба на роботу, грошики самі собою не прийдуть.

— Я куплю хорошого, не хвилюйся.

Раптом Рисєк глянув поверх тарілки на двері до кімнати сина. Темрява за ними трохи його дратувала, можливо, навіть трохи більше, ніж будь-що інше.

— А де той дармоїд? — спитав він, навіть не намагаючись приховати презирство в голосі.

— Пьотрусь ще спить; сьогодні йому йти пізніше.

— Пьотрусь... — пирхнув Рисєк. — Дармоїд, курва йому мати, а не Пьотрусь. Казав йому до профтехучилища йти, щоб він міг підзаробити на заводі, чогось навчитися, а не до ліцею. Нахуй йому той ліцей, чи не так? У нас навіть директор, що найбільше, після технікуму.

— Але ж він на канікулах підробляє.

— Це все пиздіж, — твердо сказав він, завершуючи розмову, бо обговорювати було нічого, не кажучи вже про те, що з ким тут дискутувати.

Він витер залишки гірчиці з тарілки кінчиком ковбаси та ковтнув чаю. І дурній пизді ще пощастило, що той був тільки теплою, бо рука вже свербіла. До суперечки приготувалася. Він вийняв останню сигарету з пачки та запалив її, зім'яв паперову обгортку "Популярних" та кинув її на тарілку.

— Тільки прибери як слід, бо тут як у хліві, — сказав він і встав з-за столу. — Соромно когось запросити.

Чоловік вийшов у коридор, взув черевики, светр на ґудзиках і стару овчинну шубу, яка найкраще зігрівала його. Перевірив кишені, чи є в них рукавички, потім надів капелюх, перекинув шкіряну сумку через плече і вийшов. Голова все ще боліла, але, можливо, холод полегшить її.

Коли за Рисєком зачинилися двері, Галина зітхнула з полегшенням. Це був єдиний час спокою в її житті. Протягом наступних дев'яти годин вона могла посміхатися та слухати радіо, і ніхто не коментував, чому це їй так весело; і він може будь-якої хвилини стерти цю посмішку з її рожі. Жінка з'їсть сніданок, не хапаючи все поспіхом, аби не дізнатися, що їсть забагато, і на той її "жир", як вимовляв це Рисєк, він не заробляє. Галина тихо сяде зі склянкою кави, дістане журнал "Панорама" з кросвордами, захований в пранні, потім розгадає один чи два, не боячись, що він вихопить їх у неї з-під носа та порве, кричачи, що якщо у неї забагато часу, то вона повинна братися за роботу. Звичайно, за його словами, була лише одна професія, в якій вона могла знайти задоволення, — професія придорожньої курви, але навіть тоді вона б недовго протрималася, бо хто захоче таку стару шкапу, навіть безкоштовно.

Дев'ять годин до його повернення. Вона часто почувалася окремою планетою, зі своїми власними сходами та заходами сонця, абсолютно незалежною від того, що відбувалося за вікном їхньої квартири. День наставав, коли він ішов на роботу, і ніч поверталася з ним. Темна, холодна та жорстока. Від цієї ночі тхнуло горілкою та дешевими сигаретами. Якщо вона була веселою, це закінчувалося образами, що виривалися у вигляді незв'язних криків. Якщо була в хорошому настрої, тоді на неї спадав град ударів, фінал розігрувався у ліжку, коли, розчавлена його вагою, вона втискалася зубами в подушку, задихаючись від сліз і терпляче зносила сопіння, що сповіщали про наступні поштовхи його смердючого члена. Він брав її лише ззаду, кажучи, що інакше йому доведеться закрити її обличчя газетою.

Двері до кімнати Пьотруса обережно відчинилися, і в проміжку, наповненому темрявою, з'явилося сонне обличчя її коханого сина. Його скуйовджене волосся смішно стирчало в усі боки, а коли він позіхав, навколо рота утворювалися милі ямочки.

— Пішов? — спитав хлопець.

— Так, ходімо на сніданок.

— Чудово, — відповів він, потім вийшов з кімнати та поцілував її в щоку.

Жінка посміхнулася. Якби вона справді жила на якійсь іншій планеті, цей хлопець був би її сонцем. Навіть богом цього всесвіту, а вона все ще жила для нього. Лише для нього. Він зайшов до ванної кімнати та зачинив за собою двері.

Галина дійшла висновку, що в її житті є одна вагома перевага. Її син був повною протилежністю власного батька. І річ була не лише у зовнішності, яку він успадкував від її батька, але й в характері і, найголовніше, у звичках. Він не палив, хоча вона знала, що майже всі його однокласники балувалися сигаретами. Він не вживав алкоголю і жодного разу не повернувся додому п'яним. Він не лаявся, ставився до неї з повагою і був дуже хорошим учнем. Галина пояснювала це не лише добрими генами, які явно передалися йому від дідуся, але й головним чином тим, що він забагато бачив того, що відбувалося вдома, і вирішив бути ким завгодно, тільки не власним батьком.

Одного разу, приблизно шість місяців тому, він прийшов до неї і оголосив, що хоче записатися на бокс. Він не цікавився спортом, ніколи не дивився Олімпіаду чи чемпіонати світу, тому вона була здивована його раптовим інтересом. Він сказав їй, що це для того, щоб захистити її. Галина подивилася на свого сина, худого як рейка, з м'язами, які, як так образно та у своєму стилі Рисєк виявив, були схожі на комарині п'яти, і розплакалася. Вона попросила його не робити дурниць. Натомість, нехай він закінчить школу, влаштується на роботу та забере її. Він простягнув їй руку, як чоловік, міцно потиснув та дуже серйозно сказав: "Домовилися!".

Згадавши ці слова, Галина знову розплакалася. Вона подивилася на хрест, що висів над дверима квартири. Чому Ісус так сильно її випробовував? З одного боку, її чоловік, п'яниця та кат, з іншого — найчудовіший у світі син.

— Вибач, — прошепотіла вона Христу та перехрестилася. — Ти страждав більше, вибач.

Вона пішла на кухню та поставила воду на чай.

На її планеті розвиднівся день.

Він триватиме менше дев'яти годин…

2.

Рисєк вийшов з власного будинку та кашлянув, коли морозне повітря наповнило його легені. Чортова зима. А вона ж залишилася вдома, мабуть, гріючи свою товсту дупу та напихаючись. Цікаво, чим вона там заїдається, для нього сосиска, а їй? Вона ж могла купувати навіть шинку за його спиною, хто знає. І вона, мабуть, так і зробила. Потрібно влаштувати її на роботу. А те, що в неї хворе серце, скоріш за все, було звиклим пиздінням. Насправді, вона отримувала пенсію, але ж ці лікарі будь що підпишуть. Нероби. І ні хуя не знають.

Кинув недопалок собі під ноги, підійшов до кіоску та нахилився до віконця.

— Дві пачки "популярних" і сірники, — різко сказав він, бо ця кіоскерка йому не подобалася.

— Чотири дев'яносто, — відповіла та.

Він кинув монету в п'ять злотих на керамічну підставку з логотипом "Клубних" сигарет і чекав на решту. Але ж та крашена кішка, яка обслуговувала з виглядом королеви світу, нікуди не поспішала. І до того ж вона завжди щось жувала, хто знає що. Він схопив дві монетки по п'ять грошів, запхав їх у кишеню та попрямував до автобусної зупинки. Сподівався, що не запізниться. Як казав його колега, Гжесек Бруднік, автобуси завжди прибувають швидко, але потім їдуть повільно.

На щастя, він випередив графік. Група людей стояла біля жовто-червоного стовпа, притупуючи ногами, щоб зігрітися. Було близько мінус шести, не дуже, але якимось чином холод пробирався крізь їхній одяг. Він тихо привітався, але ця купа ідіотів все одно не заслуговувала на більше, ніж бурмотіння.

Через п'ять хвилин у нього почали мерзнути ноги. Чорт забирай, він сказав Галині як слід штопати шкарпетки, але ця дурепа навіть цього не змогла зробити як слід. Він відкрив нову пачку сигарет і вже поклав одну до рота, коли з-за повороту виїхав автобус. Звичайно, чорт забирай, весь світ був проти нього. Він поклав "популярну" назад у пачку, відчуваючи, як у шлунку стискається від бажання нікотину. Він першим протиснувся крізь двері та стрибнув усередину. Вільних місць не було, але він не збирався стояти біля входу та мерзнути на кожній зупинці. Попереду на нього чекала довга дорога, і половина цих ідіотів, мабуть, кудись їхала хуй знає куди і хуй їх знає по що.

Він заплющив очі. Якби було якесь вільне сидіння, він би, мабуть, на деякий час задрімав, але ні в якому разі, кожне з них було зайняте якоюсь жінкою. Що це за звичай поступатися їм своїм місцем? І хто таке придумав? Водій також їхав так, ніби його щойно посадили на файєру14; автобус смикався і скидав його набік. Пац-цан. Добре, що назад, як завжди, він поїде з Люцьком, то додому приїде швидше.

Натовп зменшувався, і місце поруч із квитковим автоматом, за який тримався, щоб не впасти від акробатичних трюків водія, звільнилося лише за одну зупинку до того, як він мав вийти. Зітхнув і плюхнувся на нього, але вже бачив, як з задньої частини автобуса до нього мчить стара нутрія в блискучому хутрі.

— А не дочекаєшся, — пробурмотів сам собі під ніс і з посмішкою глянув у брудне вікно.

Настрій трохи поліпшився. Немає нічого кращого за початок дня з маленької перемоги; це була істина, давня як світ. І добре, що він сів на це місце, бо водій так різко загальмував перед зупинкою, що половину людей відкинуло вперед, кілька навіть упали, включаючи ту стару нутрію. Ще краще.

Він вийшов і подивився на заводську браму. Принаймні, тут його поважали та цінували, хоча і так все це була купа злодіїв та сучих синів. Він запалив прострочену сигарету, бо у животі смоктало так,що аж в роті пересохло. Рисєк повільно пішов до сторожки. Охоронець привітав його кивком. Цьому було добре, цілий день тихо сидів на дупі в теплі, просто спостерігаючи, хто приходить і хто йде. І що він тут охороняв, га? Річ точно не в тому, щоб хтось щось виносив з заводу, бо кожен щось брав додому. На шару працює. І, мабуть, заробляє більше за нього.

Відразу за брамою старий Люцек кивнув йому з кабіни. Рисєк посміхнувся, було добре побачити хоч одне знайоме обличчя цього ранку.

— Заскакуй, колего! — гукнув його Люціан. — Зігрійся трошки. — Він кивнув у бік пасажирських дверей. Рисєку не потрібно було повторювати двічі; він точно знав, про який підігрів йде річ. Викинув сигарету, швидко підтягнувся і вже був у кабіні. Привітав приятеля, зняв рукавички, потер замерзлі руки та поклав їх на кришку двигуна, що розділяла сидіння. Трохи зігрів їх і взяв чвертку горілки, яку люб'язно йому дав приятель.

— Це заради свят, — підбадьорив його Люцек.

— Веселих, — відповів Рисєк, зробивши великий ковток.

О, Боже, як же було добре. Терпкий смак ковзнув по його язику та стік по стравоходу, прямо в шлунок. Він одразу відчув тепло, і його охопило якесь блаженство, ніби горілка тягнула сани, повні радості та щастя.

— Саме цього мені було й треба, — дихнув Рисек у руку. — Відразу ж краще.

— Мені маршрут призначили, так що на різдвяній облатці мене не буде. — Люцек забрав пляшечку. — — Під свята щось на склади прилили, і треба їхати.

— Хуйово.

— Але ж кльово.

— О котрій годині повернешся?

— А холера його знає, — відповів Люцек, ковтнувши горілки та знову передавши пляшку Рисікові. — Комбінуй собі транспорт на зворотну поїздку, бо вони так на тому складі хуярять, ніби роблять за рахунок покарання.

— Шкода, але що зробиш? Ти нічого не зробиш, бік не вирвеш, — зауважив Павлицький, прокашлявшись і забравши пляшку.

— Допивай, Рисєк.

Горілка знову підняла йому настрій. Голова перестала боліти, стало тепліше та приємніше, сніг за вікном виблискував веселими іскрами, і світ здавався досить приємним місцем, незважаючи на сіре світло, що їх оточувало.

— Ти диви, ніби гірке, але солодке, — зауважив Рисєк.

— Фахово це називається парадоксом, — відповів Люцек. — Ну, біжи, мені треба їхати. До кінця робочого дня все рівно не встигну.

— Якщо не зустрінемося, то веселих свят.

— І тобі теж, Риху 15.

Рисєк вискочив з кабіни, грюкнув дверима та попрямував на підприємство. Його зустріло тепло та далеке гудіння машин з виробничих цехів. Він попрямував до роздягальні, де скинув кожух, одягнув робочий фартух і каску. Сьогодні був останній день виробництва на повну котушку, оскільки завод сповільнився до чверті виробництва на свята. Робота почнеться після Нового року, хоча ходили чутки про скорочення. Він вийшов з роздягальні та вирішив, що перш ніж взятися за роботу, треба відвідати туалет.

— Пане Риську, — почув він за спиною солодкий жіночий голос.

14 На файєру (na fajeru), місцева, верхньо-силезька говірка - заради свята. 15 Риху (Rychu) - ще одна панібратська форма імені Ришард.

Ришард обернувся, і посмішка одразу ж розпливлася на його обличчі. Пані Дануся з відділу кадрів, була справжньою жінкою. У неї був стиль, у неї був шик, у неї був клас, на відміну від його пельменя в домашньому халаті. Стрункі ноги в шкіряних чоботях, щойно начищених. Джинси, білий светр, що облягав пишний бюст, макіяж, блакитні очі, хімічна завивка. Жіночка виглядала на мільйон доларів.

— Що я можу для пані зробити, пані Данусю? — спитав він.

— Не пам’ятаю, чи не хотів пан взяти вихідний перед Сильвестром?

— Ні в якому разі, пані Данусю, а хто ж буде працювати, га?

— Пан відпочив би, а не вічно на роботі.

— Робота мене любить, — відповів він, посміхаючись ще ширше.

— Ой, пане Рисєк, всі вас люблять, ви золота людина. Усі кажуть, що коли їм потрібна допомога, то звертаються до вас, що у вас золоте серце. Але ж потрібно дати своєму серцю і відпочити.

— Мабуть, але я найкраще відпочиваю на роботі, не брешу. І я пам’ятаю свою обіцянку. Як тільки потеплішає, я приїду і подивлюся, що відбувається з тим насосом у вашому саду. Не може бути, щоб квіти такої гарної жінки не залишилися политими навесні, не може такого бути!

— Пан пам'ятає, — радісно сказала жінка з відділу кадрів, трохи почервонівши, що було видно навіть під густим макіяжем.

— А як же! — аж випростався Рисєк. — Про пані я весь час пам'ятаю.

— Та годі вже. — Жінка зайшлася перлистим сміхом. — Дружині, мабуть, з паном добре.

— Та хоча б цінувала. — Він зітхнув з болісним виразом обличчя. — А то лише ори, чоловіче, принось свою зарплату, і все.

— Ну, не все ж хіба так погано, чи не так?

— Знаєте, пані Дануся, як то кажуть: дружину маю при зарплаті, а решту часу живу в целібаті, — він підморгнув їй.

— Ну, ну, — погрозила та йому пальцем. — Ввічливо, прошу. Жартівник ви, пане Рисєку. Тож, якщо ви захочете взяти відпустку, просто приходьте, і я сам заповню заяву.

— Моє шануваннячко, — Рисєк підійшов і чемно поцілував руку представниці відділу кадрів.

Жінка розсміялася, як підліток, потім розвернулася на п'ятах і попрямувала коридором. Рисек чекав, поки вона відійде, ідучи за нею всю дорогу назад до офісу, милуючись граціозним погойдуванням її сідниць.

— І так булками крутить, — захоплено пробурмотів він.

Ришард повернувся і зайшов до складику з написом "Склад засобів чистоти". Він глянув на візок із причепленою до нього шваброю і посміхнувся. Він згадав, що у нього там залишилася горілка з попереднього дня. Це була та сама гидота, яку гнав Мордатий, але це було краще, ніж нічого. Вип'є її за сніданком. Схопив за ручку і попрямував до виробничого цеху.

Галина викручувала сіру ганчірку над унітазом у своїй маленькій ванній кімнаті. Брудна вода текла струмками, а руки пекли від прального порошку Pollena 2000, який вона додала у відро. Жінка дунула, висунувши нижню губу, щоб збити непокірне пасмо волосся, що подразнювало її спітніле чоло. Вона повісила ганчірку на радіатор і випросталася, відчуваючи біль у попереку. Слід було б піти до лікаря, але їй знову сказали б, що вона просто тиняється по клініках замість того, щоб братися за роботу. Спина ніколи раніше по-справжньому не боліла, але осінню Рисєк штовхнув її на кухонний стіл, і вона вдарилася хребтом об його кут. Пекучий біль, ніби удар струмом, пронизав усе її тіло, і нога час від часу німіла.

Жінка потерла лоба передпліччям і почала мити руки. Вона вже підготовила прання, і тихе гудіння пральної машини звучало майже заспокійливо. Хоча б пральна машина у них була відносно новою, вона отримала її від тата. Рисєк, звісно, навіть не помітив зміни. Дивно, бо нова, блискуче біла "Аміка" виглядала як зірка в бальній сукні в притулку для бездомних на тлі жовтих стін.

— Мамо, може, я сьогодні пропущу школу і зроблю ті покупки, га? — крикнув Пьотрек з коридору.

— Хитрий план, — відповіла Галина. — Ніяких прогулів.

Вона закрила крани та підставила губку під кран, який протікав добрих два місяці, щоб не було чути постійного капання. Вона б сама полагодила його, але коли вона нещодавно похвалилася Рисєку, що відкрутила кухонний злив і замінила ущільнювачі, той влаштував істерику. Вона ж була надто дурною, щоб впоратися з такою проблемою. Він запитав, кому мусила підставити дупу, щоб зробили для неї. Йому було цікаво дізнатися, який спеціаліст так низько цінує себе.

— Сьогодні ж останній день перед святами, — пробурмотів її син. — Знаєш, як воно. Повна розслабуха.

— Бутерброди на столі, — невблаганно відповіла вона.

— Але ж, мамо...

— Пьотрусю, йди до школи! — наказала та. - Щоб ще дорослу людину до ума правити.

— А хто тобі принесе продукти?

— Я мати-полька, і не лякайте мене купівлею. До того ж, більшість речей я вже купила.

— Але ж батько говорив про оселедець і коропа.

— Якби цей будинок був під опікою твого батька, ми б пили горілку та їли сухий хліб. Оселедець маринується від позавчора, а коропа я вже замовила і відклала. Не хвилюйся, юначе. Мені тільки потрібно купити трохи сиру для серника 16.

— Сернік? — очі хлопця розширилися.

— Спеціально для тебе, — сказала Галина. — На столі його не буде, я сховаю його у твоїй шафі, — додала вона таємничим шепотом.

Галина знала, як сильно син любить цю випічку. Вона не часто її готувала, бо це була дороге задоволення; вона використовувала тільки сільський сир, і те саме з яйцями. Жінка мала спекти його для нього в жовтні, на його іменини, але Рисєк, повертаючись з роботи, загубив всю свою зарплату. Його не було вдома три дні, і першої ночі вона відчувала страх, але другої щось дивне пробігло її свідомістю, потім нутром, низом живота, аж поки нарешті не опустилося в серце. Дивне відчуття. Чи була це надія? Чи могло бути таким життя без нього? Зі спокійними ночами. Тихими днями. Вечори з чашкою чаю та кросвордом. З дрімотою.

На третій день вона зрозуміла, що не хоче його повернення, і водночас її тіло напружувалося від кожного звуку: грюкіт дверей в під'їзді, швидкі кроки на сходах, крик зовні будівлі. Спочатку судоми всього тіла, потім вузол у животі, прискорене дихання, а потім передчуття удару. Вона знала, що таке чекати удару; в цьому вона могла б перевершити багатьох боксерів. І вона потроху втомилася від цього…

А потім він повернувся…

— Добре, як бажаєш, — відповів Пьотр, трохи сердито.

По радіо щойно заграла пісня "Коли немає дітей" гурту "Культ", і Галина голосно засміялася.

— Ось вирок всесвіту! — вигукнула вона. — Марш до школи, а я до міста.

Син показав їй язика, перекинув рюкзак через плече та вийшов з квартири. Вона глянула на годинник. У неї залишалося сім годин.

3.

Сьогоднішній робочий день, хоч і був скороченим, але все одно тягнувся нещадно. Рисєк розсудливо зберіг решту горілки на потім, і через дві години після початку роботи не міг нахвалити себе за передбачливість. У нього знову почався головний біль, і кілька ковтків сильно пекучої горілки принесли полегшення та розраду.

Закінчивши перше прибирання біля станків, він повернувся до своєї комірчини на сніданок. Контейнер із залізними ошурками здасть пізніше; не всеруться. А ще треба було поїсти. І випити. Він дістав бутерброди, загорнуті в промащений папір, і поклав їх на стіл. Розгорнувши їх, він з легким розчаруванням помітив, що вони знову з вареною ковбасою. У цієї дурної корови не було й краплі фантазії. О так, на хрестинах треба було назвати її коровою, а не Галиною. Хвилинку, а чи сьогодні не був піст? Цього ще бракувало, щоб через неї согрішити. Ні, не сьогодні, Святвечір лише завтра, а потім вже має бути піст.

— І хуй з нею, з ковбасою, — прокоментував він уголос, зніяковіло хитаючи головою.

Раптом його настрій значно покращився, коли він згадав пляшку сам-жене від Мордатого, заховану за відром. Іноді йому здавалося, що це знебарвлений денатурат, ну і що, він і його пив , і настойку на кістках, коли закортіло. Він нахилився до візка, свого основного робочого інструменту, і витягнув півлітрову пляшку, повну на чверть. В самий раз для роботи.

Він відкрив закрутку, і різкий запах алкоголю вдарив йому в ніздрі.

— Як тобі недобре, треба швидко випити, — сказав він, нахиляючи пляшку.

Сунув до рота шматок бутерброда і кинув порожню склянку в шкіряну сумку. Знову подивився на візок для прибирання і скривився. Так, в новому році треба виступити. Що це за дивний поділ, що на заводі прибирали чоловіки, а офісну частину вже - жінки? Вони бігали з пилососом, іноді мили вікно, і всієї роботи. А він? Він ходив від станка до станка, збирав ошурки після обробки, відчищав масло, а потім мав прибирати коридори. І все це серед шуму та смороду.

— Досить їм буде хорошого, — сказав він, стиснувши кулак.

Не було сенсу згадувати про відверту несправедливість, що він заробляє мізерні гроші, тоді як менеджер чи президент бере вдесятеро більше. І за що? Ті приходили на декілька годин, навіть не забруднивши рук. Нічого не взнаєш про життя, якщо не забрудниш рук. Але хай пес єбе тих клятих капіталістів.

Він доїв свій бутерброд і потягнувся за іншим. У нього бурчало в шлунку, а гіркота від випитої горілки все ще залишалася на язиці. Рисєк із задоволенням подавився ще одним, але нічого не можна було вдіяти. Він сподівався, що, як і минулого року, після поділу облатками, президент підморгне їм і принесе горілку до столу. О так, було на що чекати.

16 Сернік - популярний польський десерт, схожий на чізкейк, виготовлений з перетертого сиру (сиркової маси), яєць,

цукру, вершкового масла, часто з додаванням ванільного пудингу, крохмалю або манної крупи.

Він зім'яв обгортку від бутербродів в кульку і кинув її собі під ноги. Роздратовано зітхнув, бо мав сам і прибрати. Тоді він вирішив просто викинути її в коридорі. Туди, де прибирали ті гидкі жінки.

Галина зупинилася біля лавки в кутку парку та поклала на неї свої сумки з покупками. Це було єдине в окрузі місце, з якого прибрали сніг. Пластикові ручки впивалися в руки, а серце неспокійно калатало. Оскільки вона регулярно приймала ліки, їй вдавалося жити, але жінка все одно досить швидко втомлювалася. Цілий тиждень після того, як Рисєк втратив зарплату, вона ліки не приймала. і все одразу погіршилося, але вибір був такий: або ліки, або їжа. Зрештою, вона попросила у своєї подруги Крисі позичити. Їй, мабуть, ніколи не було так соромно. Ну, можливо, одного разу, коли Рисєк повернувся додому після ночі та заснув на сходовому майданчику їхнього будинку. Вона знайшла його вранці, обісцяного та покритого блювотою. Коли вона затягла його до квартири, половина будинку якраз йшла на роботу. Ну що ж, головне, що вона повернула Крисі гроші, бо залишитися з боргами на Новий рік — це невдача та погана прикмета.

— Пані Галино, я допоможу, — почула вона знайомий чоловічий голос.

— Ні, пане Яцек, не треба, — швидко відповіла жінка з посмішкою.

Однак сусід, який жив у сусідньому будинку, не чекав дозволу; він просто підійшов і схопив важкі сумки. В нього на руках були шкіряні рукавички, і Галина боялася, що тонкі ручки сумок вріжуться в темну шкіру. Чоловік, м’яко кажучи, виглядав дивно, несучи її продукти — вовняне пальто до колін, начищені ботинки, акуратно підстрижена борода, пряма постава, з двома жовтими пластиковими торбами в руках.

— Дрібниця, — сказав чоловік. — Мені як раз по дорозі, а лікар наказав мені потроху тренуватися, бо суглоби починають сідати, тож на сьогодні тренування як раз і зарахую.

— Але...

— Немає жодних "але"! — пан Яцек пішов тротуаром, дивлячись на неї з посмішкою.

Галина неохоче пішла за своїм сусідом. Вона не хотіла з ним сперечатися. Але вона знала ціну цієї допомоги. Варто лише одному з сусідів прошепотіти щось Рисєкові, і…

— Важкі сумки, — зауважив Яцек. — Родина приїжджає на свята?

— Та де там, — відповіла вона. — Замовила на ринку свіжого коропа та сир на сьогодні, у бабусі, яка сама його робить. З нього виходить найкращий сернік.

— Я сернік обожнюю, — розмірковував чоловік. — Але той, що без родзинок, — одразу ж попередив він.

— Та де там, з родзинками? — обурилася Галина.

— Хоча, з-під вашої руки я б і такий з'їв.

— Я б із задоволенням запропонувала вам трохи, але мій Пьотрек з'їдає цілий за один раз. Не знаю, від кого це у нього. Худий, як палиця, але їсть, як дракон.

— Змужніє, — відповів пан Яцек. — Молодість у такому віці висмоктує з нього все. Потім це стає проблемою, і все йде в шлунок. Як і в мене.

— Та заспокойтеся, ви чоловік - мов з картинки, — швидко запротестувала Галина і прикусила язика, бо це вже був флірт. — Навіть дивно, що ніяка ще не окрутила пана навколо пальця.

— Я чекаю на ту єдину. Одна циганка колись напророчила, що мені доведеться битися з драконом за мою принцесу.

Галина аж повернула голову, щоб чоловік не бачив, як вона почервоніла. Це були просто жарти, невинна балаканина. Він не був лицарем, і її точно не можна було назвати принцесою. Тільки злий дракон якось дивно пасував. Він дихав не вогнем, а горілкою, але крім цього все сходилося.

— А ви, пане Яцек, як проводите свята? — запитала вона, швидко змінюючи тему.

— А в нас як завжди, традиційно, — відповів сусід. — Їздимо до батьків у село. Приїжджає вся родина, мої дві сестри, іноді двоюрідні брати і сестри. Минулого року нас було майже тридцять чоловік; ледве поміщалися за столом. Діти по черзі їли. І, як це типово для свят, ми сидимо, їмо, ходимо на пастерку та співаємо колядки». Одна моя сестра грає на скрипці, інша співає, але мені на вухо наступив слон. Бачите, одна нудьга. Хоча цього року, можливо, нам вдасться організувати катання на санях.

Галина не відповіла одразу, відчуваючи клубок у горлі. Вони також раніше їздили до її рідних, але відколи Рисєк посварився з її батьком, про це не могло бути й мови. Він тоді п'яний встав з-за столу, бо що ж це таке: Святвечір без пляшки горілки, спіткнувся об стілець і перекинув миску з борщем. А потім обзивав усіх довбаними аристократами, панами граф'ями і казав їм пиздувати, окремо чи всією групою. А такі свята, про які говорив пан Яцек, такі свята, вона завжди мала у своєму сімейному домі. Тепер вони могли розраховувати лише на її сестру Басю, яка через силу змушує себе прийти на вечерю, але наступного дня поїде до батьків на тиждень. Хоча щороку Бася наполягала, що це буде востаннє, бо її чоловік зазвичай не п'є горілку, а після візиту вмирає ці два дні, бо не наважується відмовити своєму шурякові. Але Галина знала, що насправді відбувається. Її сестра, мабуть, любила її навіть більше, ніж личить родині, через сестринський обов'язок, і вона знала, що її присутність гарантуватиме відносно спокійний Святвечір для Пьотруся.

— Та що ви там кажете про нудно, — нарешті сказала вона. — Саме таким Різдво і має бути.

— Нібито, і так, — відповів пан Яцек. — Я злюся через це, але мушу визнати, що чекаю цілий рік цього вечора. Я ж страшенно сімейний чоловік, а живу сам, у великій квартирі, і це мене з'їдає. Але зараз не час для того, щоб жалітися над собою. Ми на місці.

Він поставив сумки на лавку біля входу до її під'їзду. Чоловік злегка вклонився і посміхнувся.

— Веселих свят та щасливого Нового року, — весело сказав він, здіймаючи бейсболку та прямуючи до свого будинку.

У той момент жінка була вдячна йому не за те, що він допоміг їй з продуктами, а за те, що не ніс їх аж до дверей. Вона вже була на тонкому льоду. Але він, здається, підсвідомо це відчував. Він знав, що таким чином може переступити межу. Цікаво, чи усвідомлював він наслідки.

Галина глянула на годинник.

П'ять годин.

4.

Заводська їдальня, прикрашена білими скатертинами, здавалася дещо іншим місцем, ніж зазвичай, коли сюди заскакували на обід. Рисєк не користався цією можливістю; він їв бутерброди, які приносив з дому. Не будуть, сволоти, його ще й на їжі обкрадати, що ні, то ні. Було достатньо того, що він оре на них майже задарма. Крім того, він волів випити келих-другий з друзями під час обідньої перерви, аніж їсти розбавлений крупник і котлети, приготовані хуй знає з чого. І взагалі, обіди мають бути безкоштовними, а не такими, щоб за них доводилося платити. Ці генеральні - хитродупа банда.

Він зайшов до зали і з самого початку відчув неспокій. Було святково, це точно, ніхто не міг цього заперечувати. Білі скатертини на столах, свічки, кілька ялинкових прикрас та сіно. Різдвяні облатки на тарілках, а між тарілками — тарілки з оселедцем, різдвяний компот у глечиках, а з кухні долинав запах борщу. Але де ж келишки?

— А горілки цього року не буде? — спитав Вальдек, який прибирав у цеху номер два і, здавалося, читав його думки.

— Мабуть, одразу не дадуть, бо фотографуватимуть, — відповів Рисєк, погоджуючись з єдиною раціональною причиною, чому охолоджених пляшок ще немає на столах.

— Не буде, — вставив Франек, водій навантажувача.

— Що? — здивувався Вальдек.

— Ну, не буде, кухарі сказали, що їм і не казали готувати келишки.

— Чому? — спитав Рисек. — Фірма на мелі?

— Та ні, — відповів Франек. — З фірмою як раз добре, але завод хоче купити якийсь німець, і, мабуть, він має бути тут сьогодні, тому вирішили, що дурістю буде ставити горілку на столи, бо це не по-європейському.

— Курва, — сказав Рисєк. — Довбаний Союз.

Ну так, Німеччина та Європейський Союз. Мабуть, хтось там голосував, навіть якийсь референдум був, президент чи хтось підписував документи по телевізору, а зараз все зосередилося на ньому, відбираючи горілку від його рота. Що буде далі? Може, заборонять палити на заводі?

— Ось вам і свята, — прокоментував Вальдек. — І працюй тут, чоловіче.

— Але повинні дати бони, — Франек кашлянув, прикриваючи рота рукою.

— Що?

— Бони, — повторив водій. — Такі, на різдвяні покупки, коли йдеш у магазин і купуєш щось на бони.

— Ну, і на скільки вони грошей? — запитав Рисєк, все ще набурмошений.

— На п'ятдесят злотих, — відповів Франек.

— А непогано, — схвально кивнув Вальдек.

Рисєк не кивав; Рисек рахував. Півлітра горілки коштує в магазині двадцять злотих, тож це буде дві півлітри. Йому потрібні були чотири на Святвечір і два дні Різдва, тому він прикупить два окремо. Завжди щось. Інформація його порадувала, але йому хотілося випити негайно.

Тим часом у столовці з'явився ксьондз у супроводі президента компанії, одягненого в сірий костюм. Поруч з ним йшов кремезний чоловік років п'ятдесяти, також елегантно одягнений, задаючи елегантність своїм чорним піджаком. Його борода та вуса були сивими, але дуже рівно підстриженими.

— Це, мабуть, той фриц, — прошепотів їм Франек.

— Ну, президентик немов охоронець на Тіло Христове17, — зауважив Рисек. — Модник якийсь, можна подумати. І ксендза ще притарабанили. Ну й вертеп.

17 Свято Тіла і Крові Христових (також відоме як Свято Пресвятої Євхаристії або "Боже Тіло") — це католицьке свято, що вшановує Тіло і Кров Ісуса Христа в Євхаристії. Воно завжди відзначається у четвер після Урочистості Святої Трійці, тобто

Тим часом ксьондз перехрестився і почав коротку молитву, потім президент щось пробурмотів, але Рисєк не слухав; йому було байдуже. Він подивився на годинник; за дві години кінець роботі. Ну, прекрасно. Він одразу ж побіжить до магазину на розі, бахне малу пляшчину пива для куражу, а потім йому доведеться йти з тим боном. Цікаво, куди, бо, як він знає життя, то це на інший кінець міста. Але що ж, так завжди було, ті, хто нагорі, не поважають тих, хто внизу. Президентик до магазину машиною поїде, мабуть, до якогось гастроному, і йому було б байдуже до всього, а ти, чоловіче, автобусом пиздуй. Щоправда, у Рисєка була машина, але він не хотів їздити на ній на роботу. Зрештою, напідпитку ніколи не їздить.

— Після цього скромного святкування напередодні Різдва керівники окремих відділів видадуть вам ьони на покупки вартістю п’ятдесят злотих. — Рисєк вловив останні слова промови генерального директора. — Сподіваюся, це дозволить вам купити щось для різдвяного столу, або, можливо, подарувати дітям додатковий подарунок. Бажаю всім щасливого Різдва, і хочу повідомити вас, що з Нового року на нашому заводі відбудеться багато змін. Хочу лише запевнити вас, що звільнень не планується, бо такі чутки ходили фірмою. Навпаки. Завдяки інвестору з Німеччини ми збільшимо виробництво, а отже, і зайнятість. Багато людей отримають підвищення, особливо ті, хто з нами найдовше працює і може запропонувати свій досвід новим співробітникам. Тож зберігайте спокій і відпочивайте.

Вся промова завершилася бурхливими оплесками всього колективу. Ну, майже всього колективу, бо Рисєк не аплодував. А чому він мав радіти? Дадуть підвищення всім тим підлизам, і тоді лише почнеться. Це очевидно. Хто такий керівник? Ще не директор, а вже хуй. А яке ж воно буде пихате ходити, матінко Божа. Хіба доведеться вибиратися з цього смітника для невдах, виходу немає.

Він сів за стіл, налив собі борщу, але побачив, що решта діляться облаткою. Вертеп довбаний. Він встав, пробурмотів кілька привітань, але лише Франеку та Вальдеку. Знову сів і взявся за борщ з вушками. Нібито і добрий, але якось зовсім не смакував. Потім спробував оселедець, але це була просто нахабність, бо ж риба плавати любить. Оселедець без горілки? Кому це потрібно? Він відсунув тарілку і скривився від огиди. Озирнувся на друзів, щоб побачити, чи хтось щось наливає з-під столу, але, ніби зі злості, всі налягали на їжу, аж за вухами тряслося. Відомо ж, як на шару, то й оцет солодкий. Рисєк випив компот і вже збирався встати, коли біля його столу з'явився Марисяк, керівник до справ підтримання чистоти на заводі.

— Тримай, Рисєк, — простягнув він йому розпечатаний конверт. — Веселих свят тобі та Галинці. Купи їй щось гарне. Я бачив, що в магазині є шарфи та трохи косметики. Вона буде радуватися.

— Дякую, — сухо сказав той, ледве вимовляючи слова. — Тобі також.

Ришард сів і зазирнув у конверт. Ну, все було гаразд, бон на п'ятдесят злотих, який можна було використати в супермаркеті "Меркурій". Звичайно, там був споживчий відділ, але також мило та варення. На щастя, це було недалеко, приблизно за двісті метрів від автобусної зупинки. За його розрахунками, він залишить магазин багатший на дві пляшки горілки та чотири пива, можливо, навіть на п'ять. Непогано.

— Могли б дати кожному по сотні, чи не так? — спитав він людей за столом.

— Так, могли б, — погодився Франек. — Але все одно непогано. Шоколад за 2,50, я куплю дітям кожному по два, ще й залишу трохи на апельсини та колу. Нехай поласують.

Так, шоколад за 2,50, але горілка вже по дві десятки. Рисєк кивнув, як легко догодити деяким людям. Ціна на горілку також була трохи завищеною; зрештою, собівартість виробництва становить близько злотого, а для такого шоколаду? Де ж тут справедливість?

Ніякої немає.

Галина розпакувала продукти та виставила частину продуктів на балкон, оскільки в холодильнику було мало місця. Вона бігала по всьому місту, щоб купити все якомога дешевше. Вона вже тиждень переглядала рекламні листівки й вдалося натрапити на дешеві апельсини, масло та маргарин. Якимось дивом, ще й на оселедець. Він був не найгарнішим, але як наріже цибулю та яблучко, все перемішається, і ніхто нічого не впізнає. Друге вона приготує в томатній пасті з родзинками. Вона правильно розрахувала, заощадивши на всьому сто двадцять злотих, рівно стільки, скільки винна сусідці. Все коштувало трохи зусиль, але спрацювало.

Поставила готуватися бігос і витягла з морозилки ковбасу та грудинку, які придбала на іншому розпродажі місяць тому. Звичайно, на Різдво все дорожчає, тому вона купила все, що могла, заздалегідь. Коропа їй вбили та випатрали на місці, і тепер вона поклала його у воду з молоком, щоб позбутися запаху мулу. Рисєк його ненавидів. І в неї ще залишався сернік. Треба було приготувати м'ясорубку, але коли Пьотрусь повернеться зі школи, він допоможе їй з перемелюванням. Вона зазирнула в шафу, де зберігала постільну білизну та скатертини. Їй кортіло дістати захований серед них кросворд, і перевести подих, але часу на такі легковажності було обмаль. Їй довелося перевірити скатертини, чи не пожовтіли якісь. У неї їх було три.

на 60-й день після Великодня, але часто переноситься на найближчу неділю для зручності вірян. На це свято влаштовується процесія з дароносицею, яку "охороняють" почесні громадяни міста.

На першій були плями від борщу, ще з того Святвечора, коли Рисєк посварився з її батьками. Того дня вона віднесла скатертину від матері, щоб випрати, але з чищенням не порадила. Вона залишила її, не знаючи чому. Треба було порізати на кухонні рушники чи щось таке.

Друга обгоріла в кількох місцях. Чорт забирай, це було після Великодня, коли Рисєк заснув п'яний за столом, і сигарета випала йому з руки. Про дірку вона і забула. Планувала зашити. Галина порівняла скатертину, просочену борщем, з обгорілою; вони були різних відтінків. Ой, недобре. Але була ще й третя.

А звідки взялася ця жовта смуга? Так, вона пам'ятала. Попередні свята. Рисєк почав сваритися зі своїм шурином, а потім почав миритися. Вони хотіли обійнятися через стіл і перекинули глечик різдвяного компоту, а потім перекинув ще й склянки з кавою. Галина вже лягла спати, і до ранку пляма висохла, а вона її не випрала. Треба було б щось з нею зробити. Якби вона почала це робити, коли пляма була свіжою, то змогла б випрати все, навіть борщ. Достатньо було трохи солі чи лимонного соку та випрати, але після сварки у батьків не змогла, бо Рисєк наказав їй спати в машині. Вона обійняла Пьотруся, і вони чекали, поки в квартирі згасне світло, а потім тихо прокралися додому. Останнє, про що вона думала, це про прання.

Ну що ж, вона зробить з цих двох скатертин одну. Вона покладе її на стіл швом посередині і якось накриє вінком. Якось воно буде.

Три години.

5.

Рисєк не був дурним і знав, що весь завод одразу після перерви кинеться до "Меркурія", щоб реалізувати милостиню від багатого німця. Прокляті фрици. Вони й досі не вибачилися, і, курва їхня мати, їм було за що вибачатися. Тепер вони кидають п'ятдесят злотих, а полячки радіють, як діти, замість того, щоб гнати їх стусанами. До чого це все дійшло? А він, поляк з діда-прадіда, тепер буде працювати на гестапівця? Не діждуться.

Він вийшов з заводу за чверть години перед закінченням роботи, щоб з'явитися у магазині першим. Він не збирався штовхатися крізь двері з цією жадібною купою невдах, та вони, мабуть, все одно прийдуть за горілкою, і йому ще не вистачить. Він увійшов до "Меркурія", взяв пластиковий кошик для покупок і попрямував до відділу з алкоголем. Вибір був пристойний, можна було вибрати як з нижчого, так і з вищого цінового діапазону, але, Боже, дорога горілка це ж для дурнів. Він пив усілякі напої і, чесно кажучи, не міг відрізнити одну від другої. Одного разу, коли він був у свого шурина, той поставив на стіл "Виборову", нібито якийсь раритет. Дурний ідіот.

Він глянув на ціну та взяв два півлітри найдешевшої горілки, потім вибрав п'ять пляшок пива. Порахував загальну суму, і у нього знову розболілася голова. Неважливо, він просто вип'є пива, і все буде добре. Решту горілки він знайде ближче до дому, як і планував; не стане він тягти пляшки через усе місто. Свята — це час для відпочинку, і він не мав наміру бігати по околицях за пляшкою, якби йому забракло.

Він поставив кошик, вміст якого солодко дзвенів, біля каси. Треба ще буде купити пакет. Продавщиця посміхнулася йому та завантажила касу товаром, кожне натискання клавіші супроводжувалося тихим звуковим сигналом. Рисєк додав пакет із міцними ручками.

— Сорок дев'ять тридцять, — повідомила йому продавщиця.

— Будь ласка.

Він з посмішкою простягнув їй паперовий бон, бо так добре все розрахував; голова у нього була не заради параду.

— О, у вас талон, — зацвіла касирка.

— Хіба його здають не тут? — стурбовано запитав Рисєк.

— Тут, звичайно, що тут, — відповіла жінка, — але на нього не можна купувати алкоголь чи сигарети.

— Що? — підвищив він голос.

— Ну, прошу пана, такі правила.

— В дупі я бачив ці правила, — відповів Рисєк. — Покличте начальницю.

— Але це не допоможе, бо так написано. Ми не можемо давати на бони алкоголь чи тютюнові вироби.

— Навіть пиво? — не довіряв він, бо все це не містилося у нього в голові.

— Це теж алкоголь.

— Та який це алкоголь?

— Правила...

— Кличте керівницю.

— Риху, заспокойся, — почув він позаду себе чоловічий голос. — Як не можна, то не можна, - сказав, як виявилося, Франек. - У продавщиці є ті правила, і все, ти ж знаєш, як воно з тими правилами - їх пишуть ідіоти, а людина повинна мучитися.

— Але ж президент нічого не казав, що без алкоголю, - пояснив Рисєк. — Було ж сказано, що покупки на свята.

— Тут нічого не вдіяти.

— До дупи з таким боном! - почав кричати Рисєк. — І це має бути подарунок?!

— Купи щось інше.

— Що ти маєш на увазі?

— Окрім алкоголю та сигарет, можна купити все, навіть одяг чи побутові товари.

— В дупі я бачив побутові товари!

— Слухай, — примирливо сказав Франек. — Якщо хочеш, я дам тобі чотири десятки за цей бон. У мене більше немає грошей, бо дружина взяла їх на покупки. Десятку поверну після свят.

— Чотири десятки? — підозріло запитав Рисєк.

— Цей бон він же на пред'явника, так? — запитав його колега у продавщиці. — Можна мати два?

— Так, скільки пан забажає, без обмежень, — повідомила жінка.

— Добре, — погодився Рисєк, передаючи конверт колезі та взявши натомість сорок злотих, які той витягнув з гаманця.

— Цього на все не вистачить, — касирка торкнулася кошика.

Рисєк витягнув з кошика дві купюри по п'ять злотих, які в нього були відкладені на пиво після роботи, і зневажливо кинув їх на прилавок. Взяв пакет, облизав палець і розгорнув його, хоча й з труднощами, бо руки тремтіли від нервової напруги. Він пакував пляшки одну за одною, стежачи за тим, щоб ті були рівномірно розташовані. Він подивився на Франека і вказав на нього пальцем.

— Десятка одразу після свят, — попередив він.

— Звичайно, Риху, — відповів його колега. — Веселих свят.

— Яких там веселих, — пробурмотів Рисєк. — На хую я бачив такі свята.

Він вийшов з магазину і ще під кінець грюкнув дверима. Усі були, курва, найрозумнішими. Ні на гріш поваги до людини, зовсім. Він швидко дістав пиво і відкрив пляшку об громовідвід, прикріплений до кута будівлі. Він випив півпляшки залпом, хоча пиво було теплим, але він мав же якось заспокоїтися. От же ж пизда, зіпсувала йому настрій на весь день.

— Відразу ж краще, — сказав він уголос, протяжно відригуючи. Потім допив пиво. і кинув пляшку під ноги.

Він попрямував до автобусної зупинки, трохи спокійніший, хоча ніхто давно його так не дратував. Хіба що Галина, бо у тої був особливий талант його дратувати. Ніби вона з цим народилася. Довбаний Шопен гри на нервах. Завжди усе їй було погано, грошей не вистачало, хоча сама й не порушила дупою, щоб працювати. Але й це колись закінчиться. Або вона піде на роботу, або зникне звідси. Ось що він подарує їй на Різдво.

Він відкрив другу пляшку пива та посміхнувся, задоволений змінами, які запланував на новий рік. Він усе влаштує. Вони ще, курви, здивуються.

Галина знову переглянула холодильник, як генерал, який оглядає армію перед вирішальною битвою багаторічної військової кампанії. Там було все. Вона глянула у блокнот, в якому склала список, щоб нічого не пропустити. Вона особливо пишалася деякими своїми покупками, оскільки їй вдалося вхопити шинку та свинячу вирізку на обід в другий день свят. Рисєк любив свинячі відбивні, він мав би бути задоволений. Першого дня з'їдять бігос, але її чоловік не любив їсти одне й те саме два дні поспіль. Цього разу вона вирішила сама запекти грудинку, і та вийшла насправді смачною.

Жінка зачинила холодильник і підійшла до плити, помішала крупник і спробувала його; суп вийшов досить непоганим. До нього нарізала курячі сердечка, і зараз страва мала сильний м'ясний смак.

Вона оглянула квартиру. Вікна були помиті, все було випрано, пил витертий, і настав час братися за сернік. Глянула на годинник, і в цей самий момент до квартири зайшов Пьотрусь.

— Холодно, — сказав він, а потім кинув рюкзак, який тепер носили майже всі хлопці його віку, куплений в магазині військових запасів.

— Зараз наллю крупнику, відразу зігрієшся.

— Я тільки помию руки, бо впав у парку.

Син попрямував до ванної кімнати.

Галина налила йому супу, переконавшись, що в ньому якомога більше шматочків м’яса та сердець. Відрізала два шматки хліба та поставила воду на чай.

— Так смачно пахне! — вигукнув хлопець, з розмаху сідаючи на стілець.

— Я зроблю тобі чаю.

— Дякую», — відповів він. — Боже, як смачно.

Він швидко їв, задоволено муркочучи. Галина іноді замислювалася, чому він так поводиться, чи не робить він це навмисно, щоб догодити їй. Готувала вона добре, сама це знала, але її син завжди був таким добрим, не лише до неї, а й до всіх.

Її подруга Крися якось сказала їй, що їй просто не вистачає впевненості у власних здібностях. Треба вірити в себе, вмовляла вона її. Зміни зачіску, може купи собі щось нове. Це легко сказати жінці, чий чоловік працював у книгарні, чемно повертався з роботи та доглядав за землею, яку вони мали на ділянках для сімейних. У Галинки теж була така, але Рисєк сказав їй продати її, бо не збирається орати ще й на гектарах. А що стосується зачіски, то коли Крися зробила їй хімічну завивку, як у Кристини Любіч у "Клані", Рисек сказав, що вона схожа на дурепу, і що як старий срач помалюєш, Версалем той не зробиться.

— Як поїш, перемелемо сир.

— На сернік? — запитав Пьотрусь.

— Угу.

— А через скільки повернеться батько?

Жінці не треба було дивитися на годинник, відчувала майже в кістках.

У неї залишилася година.

6.

Рисєк сумно подивився на свою четверту, вже п'яту пляшку пива. Порожню. Він розчаровано зітхнув і, з відчуттям жахливої втрати, попрямував до свого будинку. Він думав випити одне пиво перед обідом, а наступне — на вечір, але так вже склалося. Нещодавно він почув приказку, що всесвіт так бажав. Тепер він міг підтвердити ці слова з упевненістю, спираючись на власний досвід.

Поправив шкіряну сумку, перекинуту через плече, і одразу посміхнувся. Завдяки тому бону у нього було дві надпрограмні пляшки горілки. Він планував купити на свята шість пляшок, але дві впали з небес, а точніше, з пекла, оскільки від німців. Йому потрібно було ще лише чотири, щоб мати все необхідне на наступні кілька днів, але коли підійшов до прилавка магазину, то імпульсивно попросив шість. Перш ніж він встиг виправитися, продавщиця вже загортала їх у папір. Він побачив цю приємну, округлу форму і не міг відмовити. Ну що ж, тоді буде вісім пляшок, це будуть виключні свята.

— Від прибутку голова не болить, — пробурмотів він, пакуючи ще пляшки в сумку. — Всесвіт так бажав.

— Що, прошу пана? — спитала продавщиця.

— Ні, нічого, — відповів він, посміхаючись їй. — Веселих свят.

Мало бути шість, але виявилося вісім. Магія Різдва! Тож виглядало так, ніби сьогодні він міг би випити трохи горілки замість пива. І день, який так погано починався, закінчувався чимось таким чудовим.

— Курва! — раптом сказав він собі вголос. — А ще ж та довбана ялинка!

Він згадав, що сьогодні мав їхати до лісу по ялинку. Вони завжди ходили напередодні Святвечора. Це було його освяченою традицією. Саме так робив це з батьком, а його батько, нібито, робив це раніше з дідом. Тільки їм було легше, бо вони запрягали коня до воза, а кінь знав дорогу додому. Були також зими, коли нам доводилося їхати санями, бо сніг був такий сильний, що катастрофа. Батько сидів на лавці, прикріпленій до воза, запалював самокрутку, розмахував батогом, і сани з тихим шумом рухалися крізь морозне повітря. Час від часу старий робив ковток з фляги, яку нібито здобув на якомусь німцеві, якого заколов вилами в землянці. Це була не горілка, а власноручно вигнаний самогон. Ох, скільки б Рисєк віддав за такий апарат. Батько, якого звали Валенти, варив найкращий самогон в окрузі. Рисєк зараз сидів би у сараї, спостерігаючи, як самогон капає в склянку, попиваючи його з копченим салом.