Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2

Марія Адольфсон

ДОҐҐЕРЛАНД. СНІГОВЕРТЬ (Книга 2)

Видавничий дім «Фабула»

2025

Оригінальна назва твору: Stormvarning

First published by Wahlström & Widstrand, Stockholm, Sweden

Published in the Ukrainian language by arrangement with Bonnier Rights, Stockholm, Sweden

Copyright © Maria Adolfsson, 2019

© О. Чередниченко, пер. зі швед., 2025

© ВД «Фабула», 2025

ISBN 978-617-522-398-7 (epub)

All rights reserved. Усі права збережено.

Жодної частини цієї книжки не може бути відтворено або передано в будь-якій формі або будь-якими засобами, електронними чи механічними, включно з фотокопією, записом чи будь-якою системою зберігання та пошуку інформації, без письмового дозволу власників авторських прав

Електронна версія створена за виданням:

Адольфсон Марія

А28 Доґґерланд. Сніговерть. Кн. 2. Роман / пер. зі швед. О. Чередниченко. — Харків : ВД «Фабула», 2025. — 448 с.

ISBN 978-617-522-211-9

Детектив-інспекторка Карен Ейкен Горнбі на лікарняному після поранення під час виконання обов’язків. А ще сьогодні Різдво. Та все ж доведеться негайно повернутися до роботи, адже на острові Нооре у старій затопленій вугільній шахті знайдено труп чоловіка. А невдовзі стається іще одне жорстоке вбивство.

Острів Нооре для Карен — це зворушливі спогади про дитинство й двоюрідних братів. Утім, закрадаються підозри, що її родичі можуть бути причетні до вбивств. А ще тут скрізь панує таїна створення дорогоцінного напою: віскі… І така невчасна хуртовина, така зловісна сніговерть, коли на кону — життя…

Друга книжка серії про Доґґерланд, вигаданий архіпелаг у Північному морі між Великою Британією і Скандинавією. Це залишок суходолу, який колись поєднував Британські острови з континентом. Нині Доґґерланд складається з головних островів Гейме, Нооре й Фрісель.

Українська — вісімнадцята мова, якою перекладено цю книжку.

УДК 82-311.4

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Благочестивий молиться, коли затишшя,

безбожник — коли ураган,

рибалка — під час шторму.

Доґґерландська примовка

Пролог

Вона дивиться на мобільний телефон з певною огидою. Відходить подалі, неначе уже сам його вигляд становить небезпеку. Підводиться, огинає кухонний стіл, стає на порозі і звідти зазирає до вітальні. Потім розвертається. Знов обходить стіл, намагаючись не дивитися на телефон, вдаючи, ніби не помічає безмовного виклику на чорному дисплеї.

Не дійшовши до передпокою, завмирає і порожнім поглядом утуплюється у вікно. Як легко, здавалось би, просто не робити цього! Прислухатися до голосу, який спокушає її, шепочучи, що вона не зобов’язана, що вона справді не повинна. Що це було б неправильно. Голос, який різко підвищує тон і закликає її бути розсудливою, інакше є ризик, що все полетить під три чорти.

Вона вагається. Розвертається і скоса дивиться у бік комори. Їй так і кортить просто дістати пляшку червоного вина, сісти перед телевізором і спробувати забути про все це.

Звичайно, так було б краще. І так було б правильно.

Але вона знає, що невдовзі візьме телефон і таки подзвонить. Через цей дзвінок вона може втратити роботу, якщо хтось про нього дізнається. Власне, вона ризикує втратити значно більше, якщо той, хто відповість, побачить шанс позбутися зовсім іншої проблеми. Проблеми, яку становить вона сама.

Ні, це неправильно, думає детектив-інспекторка ­Карен Ейкен Горнбі, і бере телефон.

Так, неправильно, але це єдиний шанс.

1

Чотири тижні тому

Свято Різдва Христового

На вулиці всього кілька градусів морозу, але шорстке повітря ріже легені, і вона змушена зупинитися, аби віддихатися, прикриваючись шарфом. З жахом Гертруда Стууб усвідомлює, що мало не вилаялася, і хреститься. Її погляд, дедалі більше наляканий, блукає між лісом, що піднімається до хребта гори, і вузькою гравійною стежкою, по якій вона йде. Жінка швидко зиркає в інший бік. У бік того, про що вона навіть не наважується думати.

Ти просто вигадуєш, каже вона собі, відчуваючи, як спазм у горлі поступово слабшає. Насправді він не обіцяв прийти, просто ти чомусь вирішила, що він заявиться. І бігаєш, як божевільна бабця. Вона змушує себе ще трохи постояти і подихати крізь вовняний шарф, перш ніж якомога швидше рушає далі вибоїстою посипаною гравієм стежкою, де калюжі перетворились на дзеркала зрадливого льоду.

Ліворуч височіє схил із голими стовбурами дерев, а поміж ними видніється блакитний силует Козиного хребта. Схил стрімкий і недосяжний для людини її віку. Як і для людини Фредрікового віку. Він не такий навіжений, щоб туди дертися, думає вона і намагається відігнати цей страх. Праворуч перспектива ще гірша. За кілька метрів від стежки — стрімке урвище.

Вона неохоче повертає голову. Поки дивиться вдалину, озеро здається звичайною привітною водоймою під першими вранішніми променями блідого грудневого сонця. Озеро посеред лісу, на якому трохи скресла крига. Але якщо зійти зі стежки на кілька кроків, витягнути шию і подивитися вниз, стіни вугільної шахти стрімко й невблаганно обриваються прямо в чорну глибину. Гертруда не сходить зі стежки. Ніщо не змусить її добровільно наблизитися до кручі.

— Він же ходить тут щодня, — каже вона і лякається свого слабкого голосу й глухої тиші, що поглинула слова. Вона не може змусити себе вигукнути його ім’я, не хоче почути, як воно прозвучить. Якщо він тут, вона однак його знайде.

Він знає ці місця, каже собі. Він точно знає, куди ставити ноги, як і Семмі. Вони обидва, либонь, уже вдома. Він сидить собі на кухні в теплі, п’є каву й доїдає вчорашні шафранові булочки. Він же безбожник, не дбає про те, щоб потрапити до раю, не боїться пекла. Авжеж, він такий. Ні, я повернуся і покладу цьому край, думає вона й озирається через плече на пройдений шлях. Утім, вона неохоче визнає, що тепер уже повертатися назад — майже так само далеко, як і залишилося до вугільної шахти.

З важким зітханням вона йде далі, ще раз перехрестившись, подумки проклинаючи брата за його нерозважливість загалом і за повну відмову від побожності зокрема. Фредріка до церкви не заженеш, вона це добре знає, однак на різдвяну службу він завжди ходить. Чомусь саме на Різдво до церкви сунуть найзатятіші безбожники, ті, що ніколи не переступають порогу храму Божого, бувають там хіба з нагоди весіль і хрестин. Може, він просто проспав?

Трохи далі попереду вона бачить майданчик, де починається ширша дорога, що спускається вниз до траси. Або закінчується. Тут уже багато років не їздить транс­порт, а тріщини в асфальті з кожним роком стають дедалі довші й ширші. Немає жодного сенсу ремонтувати цю дорогу, адже нею користуються лише ті, що скидають сміття і брухт біля майданчика, замість відвезти вниз на сміттєпереробну станцію поблизу Вальбю. Скупі, нечесні люди, які зроблять усе, щоб заощадити кілька шилінгів. Але навіть їм не спаде на думку припхатися сюди на Різдво, думає вона. Крім Фредріка, усім вистачає клепки не лізти сюди. Навіть улітку молодь, здається, не приваблює заборонене купання у шкідливих для здоров’я водах вугільної шахти. Інстинктивно вона мацає рукою кишеню пальта — телефон на місці. Якщо вона впаде й розіб’ється, ніхто її тут не знайде, особливо цієї пори року.

А от якби він упав і поранився, це стало б йому доб­рою наукою. Ні, без серйозних ушкоджень, просто щоб нарешті затямив, що вже застарий наодинці блукати в цих безлюдних місцях. Її рука знову мимоволі піднімається до лоба на знак каяття за неблагочестиві думки, і тепер вона гукає:

— Агов! Фредріку!

Наступної миті вона різко зупиняється.

Від жалібного скімлення й зловісного виття в неї на лобі виступає холодний піт. І коли бачить чорно-білого бордер-коллі трохи далі, вона все розуміє. Довгий повідець волочиться по землі, а Семмі у відчаї бігає туди-­сюди вздовж краю обриву, лягає на кілька секунд, знову підхоплюється і далі безрезультатно метається, ризикуючи поставити лапу не туди, куди треба. На секунду здається, що пес збирається спуститися зі скелі, але звук кроків, що наближаються, змушує його нашорошити вуха й підняти голову. Семмі помічає Гертруду і з гавкотом біжить до неї. Вигнувши спину, бідолашний пес бігає між Гертрудою і урвищем, мовби кличе її підійти до краю. Гертруда неохоче йде за ним, уголос молячись про себе.

— Будь ласка, любий Боже, не відвертайся від мене!

З дороги, де зупинилася, затуливши рукою рота, вона не бачить брата. На мить її охоплює запаморочлива марна надія: а що, як там лежить не Фредрік? Може, там просто старий обгризений тенісний м’яч Семмі, з яким він уперто постійно носиться. Можливо, Фредрік ненароком кинув його не в той бік, не вгору по схилу, як зазвичай. І коли наближається до краю обриву й витягує шию, а її серце калатає так, що мало не вискочить з грудей, досі не бачить.

Лише тоді, коли Гертруда Стууб з останньою молитвою лягає на живіт, обережно підповзає до краю і дивиться вниз, надія помирає.

2

Карен Ейкен Горнбі зачиняє за собою двері, тягнеться рукою до кишені куртки й виймає пачку сигарет. Спершись ліктями на холодні перила сходів, вона глибоко затягується і відчуває, як потроху сповільнюється її пульс. Порожнім поглядом вона дивиться перед собою.

Надворі вже непроглядно темно, хоча зараз лише пів на п’яту, але грудневе повітря незвично м’яке. Світло з кухонного вікна освітлює землю навколо великого клена. Лише кілька латочок снігу залишилися від дециметрового шару, який вкрив землю лише минулого тижня. Усе, що встигає замерзнути під час нічних та ранкових приморозків, швидко тане під сірою ватною ковдрою, на яку останніми днями схоже небо. З будинку крізь зачинене вікно долинає дзенькіт посуду, сміх і пісенька про шнапс:

Гей, рибалко, не журися,

Хай тріска собі як знає.

Христос нині ся рождає!

Випий чарку, звеселися!

Будьмо!¹

Навіть не обертаючись, вона знає, що семеро людей, які сидять за столом усередині, піднімають келихи до рівня очей і всі разом п’ють. Вона чекає, поки келихи зі стукотом поставлять на стіл. О! Ось цей звук.

Як же я протримаюся ще два дні, думає вона.

У будинку немає місця, де вона могла б від усіх сховатися і побути на самоті. Її мати й Гаррі зайняли велику спальню, і вона з суперечливими почуттями віддала їм двоспальне ліжко. Сама перебралася до гостьової кімнати й невдовзі, ось уже третю ніч поспіль, намагатиметься ігнорувати звуки по той бік стіни.

Це здавалося такою чудовою ідеєю під час обговорення за кількома келихами вина в пабі «Шахта» в Дункері тижнів зо два по тому. Святвечір і Різдво вдома в Карен у Ланґевіку, у колі найближчих друзів. Мама й Гаррі однак збиралися приїхати, а що більше люду, то веселіше.

Маріке запевняла, що може спати на дивані у вітальні, обіцяла принести свинячу печеню з хрусткою скоринкою і червону капусту. Коре та Ейрік планували спати на розкладному дивані в маленькій хатині Лео, а також принести оселедець із хроном, гравлакс² і домашню гірчицю. Мама по телефону сказала, що спече шафранове печиво й житній хліб, щойно приїде, а самій Карен залишиться, власне, приготувати достатньо ялівцевого пива й горілки. Два дні в хорошій компанії зі смачною їжею і довгими прогулянками по снігу — він же має скоро випасти, чи не так?

Тепер вона прислухається до сміху всередині. Усе чудово, як вони й планували. Усе так, як має бути. От тільки їй хочеться побути на самоті. Хоч трохи тиші.

Іще одна ніч. Ти впораєшся, переконує вона себе і ще раз глибоко затягується. Коре, Ейрік і Маріке, мабуть, поїдуть додому завтра після сніданку. Але мама й Гаррі залишаться ще на одну ніч, нагадує вона собі. Літак до Іспанії — післязавтра. Іще два ранки їй доведеться вдавати, ніби вона не бачить маленьких любовних поплескувань Гаррі по маминій сідниці, не чує, як вони крадькома цілуються, щойно вона відвернеться. Ще півтори доби їй доведеться стримувати уїдливий коментар, який мало не зривається з її вуст щоразу, коли мама називає сімдесяти­шестирічного Гаррі Лемпарда «бойфрендом».

А ще ж Сіґрід.

Чому дитина не могла залишитися вдома з батьком? Тепер, коли вона нарешті знову почала з ним розмовляти після стількох років холодної війни. Чорт забирай, це ж Різдво, треба бути вдома зі своєю сім’єю, роздратовано думає Карен і так сильно затягується сигаретою, що аж обпікає кінчики пальців.

— Я ненадовго, — повідомила Сіґрід весело, коли без попередження з’явилася на кухні майже три години тому. — Просто вирішила заскочити.

А ще тепло, яке обіймає Карен, перш ніж вона встигає його зупинити. Безпричинна моторошна радість, яка завжди пронизує її, коли вона зустрічає Сіґрід. Усе те, чому більше немає місця в її житті.

«Я ненадовго». Як Сіґрід збирається подолати два кілометри до власного будинку на іншому кінці містечка після двох склянок ялівцевого пива і щонайменше однієї чарки горілки — Карен навіть думати про це не хотіла. Сьогодні вона не поліцейська, а просто втомлена жінка.

А ще це кляте коліно, яке постійно ниє. Нагадування про те, що сталося, і що могло статися. Карен переносить вагу тіла на праву ногу й відчуває пронизливий біль у стегні.

Минуло трохи більше двох місяців, а вона ще не одужала повністю. Чотири тижні в лікарні, потім реабілітація вдома. Тричі на тиждень візити до фізіотерапевта в Дункер, болючі візити. Вона робила все так, як їй казали, слухняно виконувала вправи двічі на день. І попри все досі не може навантажувати ліву ногу довше, ніж на кілька хвилин за раз. Як же втомливо приховувати правду від тих, хто сидить у теплій кухні!

Виснажливе носіння маски, від якого горить горло, постійний біль, вибір між іще однією таблеткою знеболювального чи горілкою з оселедцем, судомна усмішка, ні, мені вже зовсім не боляче, просто ще трішки обмежена рухливість. Мамині підозріливі погляди.

Вона навіть пішла на лікарняний до Трьох Королів³, усього на дванадцять днів, замкнена в чотирьох стінах удома і з силою-силенною думок у голові. Одразу після свят вона повернеться на роботу, навіть якщо доведеться повзти туди на чотирьох. Лікар рекомендував подовжити лікарняний, але їй, на щастя, вдалося відкрутитися. Принаймні я добре вмію брехати, думає вона.

Гамір на кілька секунд стає гучніший, коли двері відчиняються, а потім знову зачиняються, ба навіть грюкають, так, що аж дзвенить кухонне вікно. Не обертаючись, вона знає, що це Лео. Краєм ока бачить вогник запальнички, чує, як він затягується, на мить затримує дим і випускає. Простягає їй свою пачку, Карен бере сигарету.

— Усе минає, — каже Лео. — Не те щоб це має тебе дуже втішити, та все-таки…

Невже так помітно? А я думала, що в мене ідеальний покерфейс.

— Яка глибока філософія! — бурмоче Карен. — Маєш іще якісь мудрі настанови?

— Алкоголь, звісно, теж допомагає. Час і випивка. Хіба це, власне, не те, для чого потрібне Різдво? — усміхається він.

Вона швидко зустрічається з ним поглядом і намагає­ться приховати усмішку.

— Та вже ж! Кому, як не тобі, це знати? — сухо каже вона. — Скажи-но, коли ти жив під вантажною пристанню, твоєю розрадою були алкоголь і невблаганний плин часу?

— Звісно. Не жінки ж, і не пісні.

Вони мовчки курять. Карен повертає голову і бачить, що Ейрік і Маріке почали прибирати зі столу, а Гаррі наливає воду в кавоварку з немитого глечика. Вона зітхає.

— Він хороший, — каже Лео. — Твій новий вітчим.

Від диму пече в горлі, й Карен пирхає.

— Вітчим! Оце ти…

— І Елеонора щаслива, — веде далі він.

— Дякую, я вже зрозуміла. Тут стіни тонкі.

Лео затягується і мовчки дивиться в темряву.

— Можеш перебратися до мене завтра, коли Коре та Ейрік підуть, — каже він за деякий час.

— До тебе?

— Так, вони кажуть, що розкладний диван справді зручний, якщо покласти кілька подушок на сталеву балку, бо давить спину. У найгіршому разі, ти, мабуть, по­міс­тишся і в моєму ліжку.

Здивована, вона кидає на нього швидкий погляд: це не схоже на Лео. Зовсім не схоже на Лео відвідувати різдвяні вечірки, пити горілку й слухати роздуми Гаррі, як перебудувати горище або утеплити флігель, щоб звільнити більше місця. Не звертаючи уваги на дедалі сильніше роздратування Карен, Лео і Гаррі планували майбутнє її будинку, наповнюючи свої келихи. Як це зробити, скільки це коштуватиме, наскільки це збільшить ціну тепер, коли старі рибальські будиночки в Ланґевіку почали дорожчати. Особливо такі, як у Карен, з власним причалом і сараєм для човнів.

Мабуть, такі міркування цілком природні для Гаррі Лемпарда. За словами матері, він мав успішний будівельний бізнес у Бірмінгемі до того, як пішов на пенсію і переїхав на іспанське узбережжя Коста-дель-Соль. Але щоб Лео Фрііс сидів і з цікавістю слухав?..

Що він у біса знає про ізоляцію, черепицю та опорні стіни? Карен гасить недокурену сигарету об перила.

З іншого боку, що вона насправді знає про Лео Фрііса?

Не так багато місяців минуло відтоді, як він залишився без даху над головою і блукав із магазинним візком по Дункеру, шукаючи порожні пляшки.

— Отже, ти пропонуєш мені переїхати до тебе? — сказала вона. — Востаннє, коли я перевіряла, це ще був мій дім.

Лео знизує плечима, ніби великодушно погоджується.

— Який я орендую, так. Щоправда, за безцінь, і не тому, що ми не уклали нормального контракту, — додає він. — Гадаю, ти просто не хочеш проблем з податковою.

Карен важко дихає.

— Але заспокойся, — швидко каже він, побачивши її переляканий вираз обличчя. — Я пожартував, Карен.

І на секунду вона замислюється, що він мав на увазі — своє ліжко чи податкову?

Потім він гасить сигарету об перевернутий теракотовий горщик біля дверей.

— Ходімо?

Вона неохоче відривається від перил.

— Час і алкоголь, — зітхає.

3

За двадцять хвилин посудомийну машину завантажено, каву налито, а на столі у вітальні з’являється шафранне печиво. Коре та Ейрік повертаються після короткого візиту до гостьового будиночка, і Маріке каже щось про те, що їм слід було б винайняти окремий номер, подумати про друзів, яким пощастило менше, і не дражнитися демонстрацією свого кохання.

Гаррі кидає швидкий погляд у їхній бік. Погляд, у якому однаковою мірою відчувається занепокоєння і допитливість.

Сама ж Маріке, хоч як дивно, перебуває у чудовому настрої, а данський акцент сьогодні ледь помітний. Одначе Карен знає, достатньо однієї іскри — і ця версія її подруги перетвориться на люту гарпію, яка сичить не­зрозумілою північно-ютландською говіркою. Але сьогодні Маріке Еструп сяє без жодних ознак нервозності, яка, утім, повільно, але впевнено опанує її ближче до дати відкриття в Нью-Йорку. Карен відкидається на спинку крісла. Тут і зараз. Час і алкоголь.

Хтось відкоркував пляшку ґротівського віскі й пляшку горобинової наливки, і кожному знайшлося місце або на зеленому дивані, або в одному з вичовганих крісел, або на старій весільній скрині — ніяк не дійдуть руки затягнути її на горище. Найперше, що вона вирішила зробити, коли отримала будинок від матері,— відправити цей мотлох на горище. Відтоді минуло вже дев’ять років.

Сіґрід сіла на підлогу по-турецькому й поклала руки на журнальний столик. Карен дивиться на її довге чорне волосся, яке фарбували стільки разів, що воно втратило блиск, на тонкі руки, рясно вкриті татуюваннями, на пірсинг у носі. Сережка виблискує у світлі свічок у латунному свічнику, коли Сіґрід нетерпляче киває у відповідь на якісь слова Коре. Карен зазначає, що зовні вони з Коре навдивовижу схожі. Принаймні коли йдеться про колір волосся, татуювання та пірсинг. Батько Сіґрід навряд чи зрадів би, почувши таке, думає вона й задоволено потягує напій зі склянки.

Натомість Ейрік — повна протилежність свого хлопця. З нагоди Різдва він надягнув рожевий пуловер поверх білої сорочки і стриману краватку в сіру смужку. Стрілки на сірих штанах гострі, як бритва. Як завжди. Типовий Ейрік, думає вона. Стабільний у виборі одягу і в дружбі. Без нього я не сиділа б тут сьогодні, думає Карен. У горлі дере, і вона ковзає поглядом далі. Аж здригається, коли помічає, що мама і Гаррі знов надягнули однакові светри, цього разу з різдвяним мотивом у вигляді оздобленого ялівцевого куща. Утім, головне — що вони, здається, щасливі.

Хвиля роздратування спала, і на зміну їй прийшла якась смиренна ніжність. Тепер, після гніву й розчарування, тут, у теплі свічок і віскі, з грайливим котом на колінах, вона не може тримати себе в руках. Не може захиститися від усього, що, як вона знає, стане її погибеллю, якщо не буде обачною.

«Вона не твоя донька! Запам’ятай це!» — останні слова Сюсанне Смеед досі лунають у її вухах.

Вона мовчки дивиться на чужу доньку, яку взяла під своє крило всього кілька місяців тому. Промокла до нитки Сіґрід з гарячкою сиділа на сходах біля будинку, який дістався їй несподівано і всупереч її волі. Не маю­чи сил на протест, вона дозволила Карен завести її до будинку, де дівчина харчувалася гарячим чаєм, печивом і тайленолом, аж поки грип відступив. І незрозуміло як вона звідси так і не поїхала.

Теоретично Сіґрід живе в будинку, який залишився їй від матері, але більшість часу досі проводить у Карен. Вона ніколи не планує затримуватися надовго, але часто залишається до пізнього вечора, а потім проситься заночувати в гостьовій кімнаті. Мов кіт, якого прогнали, а наступного дня знову побачили на ґанку.

Як і ти, думає Карен, і гладить сірого кота по животу. Намацує закошлану шерсть і навпомацки розправляє. Руфус теж якось прийшов і вирішив залишитися. Що ж до Лео — його вона запросила сама на час від’їзду у відпустку, щоб той приглянув за будинком і котом. Відпустку довелося скасувати, але він, здається, теж не поспішає звідси йти. З іншого боку, йому просто більше нема куди податися. Як же так вийшло? Коли це мій дім став цент­ром допомоги бездомним? Карен відпиває віскі.

Дзвінка вона не почула. Маріке, яка виходила в туалет, стоїть у дверях кухні з мобільним телефоном Карен у руці.

— Він був у кишені твоєї куртки. Може, тобі варто відповісти, — додає і багатозначно дивиться на екран, віддаючи смартфон.

«Юнас Смеед», — встигає побачити Карен, перш ніж дзвінки припиняються. Вона важко зітхає.

— Тільки не кажи, що це тато… — стогне Сіґрід. Карен киває. Атож, тато.

— Він і до тебе намагався додзвонитися? — запитує вона.

Сіґрід дістає з задньої кишені телефон і хитає головою.

— Ні, у мене немає пропущених дзвінків. Чого він ще від мене хоче? Та ну я ж була там і вчора, і сьогодні!

— Може, він просто хоче привітати з Різдвом? — тихо запитує Елеонора.

— А ще він завтра їде в Таїланд, — бурчить Сіґрід. — І вже три тижні вмовляє мене їхати з ним! Хіба мало того, що ми разом відсвяткували Різдво? Я ще повинна сидіти на якомусь дурному кокосовому пляжі? Що з ним не так?

Сіґрід розводить руками й закочує очі, мовби підкреслює, що вона зробила все, чого можна було очікувати від доньки, яка намагається налагодити зіпсовані стосунки з батьком. Можна подумати, що їй одинадцять років, а не майже дев’ятнадцять, зауважує Карен.

Зітхнувши, підводиться і йде в кухню. Дві секунди вагається, потім натискає кнопку виклику. Якщо це не про його доньку, то є лише одна причина, чому керівник кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду може зателефонувати Карен Ейкен Горнбі на Різдво. І зовсім не для того, щоб привітати.

4

Голос на іншому кінці дроту трохи нерішучий, немає того безапеляційного тону, до якого вона звикла. Після двох хвилин розмови Карен думає, що Юнасів тон можна було б навіть назвати смиренним, але ні, Смеед і смиренність — це якісь геть несумісні поняття.

— Привіт, Ейкен! Дякую, що передзвонила. Вибач, що турбую на Різдво. Ти вже мекнула?

— Мекнула. Дві склянки. А ти?

Здається, Юнас не чує запитання або вважає, що воно не заслуговує на відповідь.

— Я так розумію, до тебе приїхали батьки, — веде далі він, і тепер Карен виразно чує в його голосі якусь фальш.

— Як тобі сказати… — сухо каже вона. — Тато не зміг приїхати, бо помер багато років тому. А мама — так, приїхала зі своїм другом.

— Он як… То ви, мабуть, святкуєте аж гай шумить.

Карен чекає, поки він скаже ще щось, але шеф, схоже, вирішив, що тепер її черга підтримати розмову.

— Аякже, — каже вона. — А ти, вибач, телефонуєш проконтролювати, скільки я випила і чи не побилася з родичами? Щось я сумніваюся.

Юнас Смеед сміється. Потім прочищає горло, і до нього повертаються нотки звичного тону.

— Звичайно, ні, — коротко відповідає він. — У нас убивство. Та ще й на острові Нооре.

— Нооре… Ну, це нормально: напилися й повбивали одне одного. Невже місцева поліція сама не впорається?

— Очевидно, ні. Жертва — літній учитель, якщо я правильно зрозумів. Убивство сталося під час ранкової служби.

Карен витягує один із кухонних стільців і важко сідає.

— У церкві? Як таке в біса могло статися?

— Ні-ні, не на самій службі, але в той час. Тобто рано-­вранці. А потім тамтешній фелшар щось там дивне помітив і вимагає нашого приїзду. Я ще не знаю всіх подробиць.

— А я тут до чого? Я досі на лікарняному. Нагадую, якщо ти забув.

Вона ставить запитання, хоча й знає відповідь. Хоче його трохи подражнити. Нагородою їй стає важке зітхання на тому кінці дроту.

— Нам катастрофічно бракує людей. Половина коман­ди злягла з грипом, а друга половина роз’їхалася на свята. Та я і сам, власне, завтра лечу в Таїланд. Принаймні планував летіти, — приречено додає він.

Карен підводиться і вдивляється в темряву за вікном. Гілки горобини б’ються об шибки. Треба не забути обрізати їх до чергової завірюхи.

— Інакше кажучи, ти хочеш, щоб я очолила розслідування, — каже вона. — Достроково закрити лікарняний і забити на решту різдвяних вихідних.

Ніщо в голосі Карен не видає полегшення, яке потроху її охоплює. А Юнас Смеед тим часом хай вважає, що вона робить йому велику послугу. Колись це може стати в пригоді. Хоча на мить вона замислюється, чи не переборщила.

— Ну, я подумав, що спробувати варто, — каже шеф сухо й без сліду колишньої теплоти в голосі. — Але, звісно, я зрозумію, якщо ти відмовишся…

— Нічого, — перебиває Карен. — Я візьмуся.

На кілька секунд у слухавці западає тиша.

— Серйозно? Ти впевнена? Бо я ще можу скасувати свою поїздку і залишитися.

«Звісно, можеш, — думає вона, — але ти подзвонив мені, хоча мене, саме мене, хотів би взагалі ні про що ніколи не просити. Це ж треба так любити коктейлі з парасольками, щоб душу за них продати й стати моїм боржником!»

— Ти їдь собі, їдь, — каже вона. — Я візьмуся. Але невже й справді більше нікого немає? Ти не перебільшуєш? Хоч хтось мені допомагатиме?

— Зі слідчих — нікого. Але я, звичайно, зателефонував Брудалю і Ларсену, вони обоє, слава богу, живі-здорові й не на іншому кінці світу.

Карен глибоко зітхає. Ані судмедексперт, ані начальник експертно-криміналістичного відділу не зрадіють, що їх викликали на Нооре в Різдво. Особливо Нет Брудаль, той точно буде в поганому настрої.

— Вони зможуть виїхати аж завтра вранці, — каже далі Смеед. — Не ідеально, але зараз все одно вже темно, а місце злочину, як мені повідомили, оточене й охороняється. Тіло перевезли до медичного центру в Люсвіку. Мабуть, у них є холодильна камера. Дивно, як на мене.

— Чого дивно? Їм потрібна камера на той випадок, якщо пором не ходитиме, — каже вона. — Взагалі-то вони там можуть одного чудового дня прокинутись відрізаними від цивілізації на кілька днів.

— Мабуть, твоя правда, — визнає він. — Але, здається, такого давно не бувало. До речі, у тебе ж там якась рідня? Ти наче колись казала.

— Так, мій батько був з Нооре, і в дитинстві я проводила там багато часу. Але це було давно. Я не бачила своїх двоюрідних братів відтоді, як… ну, словом, дуже давно.

— Так, але було б круто запрягти когось, хто знає місцевість, — каже Юнас Смеед, ніби переконуючи себе, що він знову знайшов раціональне рішення. — Коли ти зможеш туди дістатися?

— Десь тоді, коли й Нет і Серен, завтра вранці. Сьогодні не вийде. Хіба що ти пришлеш по мене машину. Я тобі вже казала, що випила.

То ти не просто так питав, чи я вже мекнула. Клятий Смеед.

— Ні, мене цілком улаштовує, що ти поїдеш завтра, — швидко каже він. — До того часу місцеві протримаються. Твоя контактна особа там — начальник поліції Нооре Торстейн Бюле. Зателефонуй йому сьогодні ввечері, якщо зможеш. Тобі доведеться працювати з Бюле і його людьми, поки я не знайду когось із кримінального відділу для підкріплення. Якщо це справді вбивство.

— Добре. Щось іще?

— Так. Хоч я у відпустці, будь ласка, тримай мене в курсі. Мій мобільний завжди увімкнений, можеш телефонувати в будь-який час.

— Добре. Це все?

Вона чує глибокий вдих на іншому кінці дроту, а потім важку тишу. За кілька секунд Карен жаліє його:

— Сіґрід забігла ненадовго, але сказала, що скоро поїде додому. До речі, вона переказує вітання.

Юнас Смеед видихає і каже:

— І їй вітання. І… Дякую, Ейкен, — додає він.

5

— Боже! Невже вони більше нікого не можуть туди відправити? Мало вони тебе намучили?! Та ще й на свята!

Елеонора Ейкен, сидячи на ліжку, спостерігає, як її донька перекладає купку темно-синіх футболок із шафи до великої сумки на ліжку. Карен рухається швидко й цілеспрямовано, її довге темне волосся, зібране в кінський хвіст, падає на обличчя щоразу, коли вона повертається від шафи до ліжка.

— Усі захворіли або роз’їхались на вихідні, — каже, кладучи бюстгальтер і трусики поруч із косметичкою. — Я єдина зараз вільна.

— Вільна? — роздратовано повторює Елеонора. — Ти не «вільна», ти на лікарняному! Думаєш, я не бачу, що тобі досі боляче?

Карен зупиняється і дивиться на матір. Розтуляє рота щось сказати, але не встигає.

— Доню, люба! Ти намагаєшся одурити стару матір?! Якщо ти не будеш обережна, у тебе болітиме спина, бо весь час стоїш і налягаєш на праву ногу. Я сама заробила грижу міжхребцевих дисків через те, що завжди тримала тебе на одному стегні, коли ти була маленька, тож я знаю що кажу.

Карен сідає на ліжко поруч із матір’ю.

— Добре. Мені ще іноді болить, — каже вона, — але з кожним днем стає трохи краще. А післязавтра ти однак їдеш додому, тож ми пропустимо лише один день разом.

Елеонора важко зітхає.

— Так, я не з тих, хто плакатиме через таке, але мені не подобається, що тобі боляче. А найгірше те, що ти не приховуєш своєї радості, — додає вона.

Карен повертає голову і дивиться на матір, піднявши брови.

— Радості? — перепитує.

— Ти розумієш, що я маю на увазі. Ти вже не можеш дочекатися, щоб дременути звідси. Покинути людей, які тебе люблять, і насолоджуватися самотністю у готельному номері.

Карен знизує плечима.

— Ти ж мене знаєш, мамо.

— Тобто я знаю, якою ти стала. Але раніше ти такою не була.

— І ти знаєш чому, — лаконічно відповідає Карен.

— Так, Карен. Я добре знаю чому. Але саме час тобі з цим розібратися. Ти ж іще не померла й не похована, так?

Так, я не померла, думає Карен. Тільки я і вижила.

Вона встає і далі складає речі.

— Що ж, якщо ти вже справді мусиш їхати в це богом забуте місце, то хоча б відвідай Інґеборґу й Ларса, — каже Елеонора, трохи помовчавши. — Інакше вона тобі цього не пробачить. І мені не пробачить.

— І відколи це тебе хвилює, що думає тітка Інґеборґа? Якщо я правильно пам’ятаю, ти переїхала на інший кінець країни, аби втекти подалі від татових родичів з Нооре.

— Ти добре знаєш, що ми переїхали до Ланґевіка, бо він успадкував цей будинок і право на риболовлю від свого діда.

— Але зізнайся, що ти відчула полегшення!

Елеонора невдоволено стискає губи.

— Якби ти знала!.. Життя там було пеклом, — каже вона. — Уяви, що ти живеш в одному будинку зі своїми свекрами і всього за триста метрів від невістки. Хоч би куди я пішла, я скрізь зустрічала свекрів. Вони гнали самогон у сараї, але перед вечерею молилися і щонеділі ходили до церкви, і я теж мусила туди ходити. Я напевно кинулася б у море з повними кишенями каміння, якби ми не поїхали з того страшного місця.

Карен дивиться на маму з усмішкою. Елеонора Ейкен, до заміжжя Вуд, на три чверті британка й на чверть скандинавка. Донька провінційного лікаря з Равенбю, виходячи заміж за Вальтера Ейкена, мабуть, уявити не могла, які труднощі чекали на неї. Проте в дитинстві Карен ніколи не чула, щоб вона скаржилася на своє життя дружини рибалки в Ланґевіку. Вона чистила рибу, лагодила пошкоджені солоною водою сіті — словом, стоїчно переносила цю щоденну рутину. І ні осінні шторми, ні зимові морози, ні поганий улов, ні постійні фінансові труднощі не змушували її нарікати. Лише перші роки спільного життя в будинку чоловікових батьків на острові Нооре були для неї явно нестерпні.

— Я перекажу тітці Інґеборзі найкращі побажання і скажу їй, що ти не можеш дочекатися, коли вона приїде до тебе в Іспанію, — сміється Карен.

— Не смій! Коли ти їдеш?

Карен утрамбовує вміст сумки, ще раз утрамбовує і застібає блискавку.

— Уранці. Ти ще спатимеш. Ходімо вниз. Порадіймо Різдву.

За кілька годин, викуривши останню сигарету, Карен зачиняє вхідні двері й дивиться на годинник. Спати доведеться недовго. Її мати з Гаррі лягли майже годину тому, і Карен сподівається, що вони вже заснули. Лео, Ейрік і Коре теж розійшлися по своїх нірках. З гостьового будиночка долинають тихі звуки музики.

Карен знімає куртку, іде до раковини й випиває склянку води. Перш ніж вимкнути світло на кухні, зазирає до вітальні. З дивана чується рівне дихання, змішане з легким хропінням у двох тональностях.

Сіґрід після тривалих умовлянь переконала Маріке розділити з нею тісний простір, і тепер розплачується за це парою ніг із нафарбованими червоним лаком нігтями, притиснутими до її шиї.

Карен на мить затримується у дверях, а потім зачиняє їх. Обережно, щоб нікого не розбудити, піднімається скрипучими сходами.

6

Карен Ейкен Горнбі дивиться на панель приладів і повертає на автостраду. На годиннику всього за чверть сьома, але це на годину пізніше, ніж вона планувала виїхати. Зате після зайвої години сну вона почувається напрочуд бадьорою, ніби добре відпочила. Після тижневої відлиги дороги очистилися від снігу й льоду, а двадцять шостого грудня, та ще й від самого ранку, ні про які затори можна й не згадувати. Якщо пощастить, і їй не доведеться у Торсвіку чекати пором до Нооре, дістанеться Люсвіка ще до обіду.

Карен вмикає магнітолу. З динаміків лунає початок релігійної програми, і вона одразу простягає руку, щоб перемкнути канал. Кінець кінцем знаходить нормальну станцію, збільшує гучність і відкидається на спинку сидіння. Кінчиками пальців відбиває ритм пісні «Start me up» і прискорює темп, коли перекрикує своїм голосом перші слова Міка Джаггера.

Нарешті вона на свободі! Яке прекрасне відчуття! Вона була змушена два місяці не працювати, застрягла вдома з хворим коліном, зламаними ребрами й серйозним струсом мозку, і все це спричиняло думки та почуття, які наганяли тугу, або були надто тривожні й викликали безсоння. Раніше її життя складалося з довгих робочих днів і коротких вечорів на самоті вдома, ну ще часом вона заходила в місцевий паб. Аж тут її повсякдення кардинально змінилося! Іноді вона відчувала, ніби її територію окуповано. Тепер у неї вдома постійно товчеться купа людей. Сіґрід ненавидить сидіти вдома, але вдає, що все гаразд. А як довго розраховує залишатися Лео — вони взагалі ніколи не обговорювали. Сама Карен не питала, побоюючись відповіді, хоч би яка та була. Вона більше не самотня. І навіть не знає, чи хочеться їй самотності.

Уже кілька місяців у будинку звідусіль чути сторонні звуки: хтось брязкає посудом на кухні, хтось набирає ванну, музика долинає через двір з гостьового будиночка, хтось розмовляє у сусідній кімнаті. І запахи. Свіжа кава, якої вона не варила, їжа, якої вона не готувала, чужий піт, запах шампуню з чийогось щойно вимитого, ще вологого волосся. Присутність інших. Маленькі уколи щастя. А потім страх, від якого перехоплює подих, страх, якого вона не може стримати. Постійне нагадування про те, що вона колись мала все це у своєму житті, а потім втратила.

Дзвінок від Юнаса Смееда став для неї несподіваним рятівним колом. Виснажена відпусткою, вона сприйняла повернення на роботу як довгоочікуване звільнення. Конкретне завдання — те, з чим вона досі здатна впоратися. Це нове розслідування не викликає в неї ані найменшої тривоги. Тієї незначної інформації, яку вона отримала про події на Нооре, надто мало, щоб висувати якісь версії чи хвилюватися. Вона відчуває лише п’янке полегшення.

Дорога м’яко вигинається на північ від Дункера, і Карен використовує нагоду визирнути, щоб побачити вогні столиці й гавані, перш ніж її погляд затуляють високі, схожі на в’язницю, будівлі Ґорди та Мербека. На мить перед її очима постають події минулої осені. Серія садистських зґвалтувань, в результаті яких одна жінка померла в машині швидкої допомоги дорогою до лікарні. Злочинця досі не заарештовано, і за останні два місяці нових нападів не було. Але це, імовірно, лише питання часу. Карен вважає, що виродок таки візьметься за старе, щойно настане весна. Власне, про це думали всі, а Юнас Смеед підсумував так: «Покидьки цього сорту зазвичай здатні втримати своє знаряддя злочину в штанях, поки тріщать морози».

Карен над тією справою не працювала, була надто зайнята пошуками вбивці Сюсанне Смеед, колишньої дружини свого шефа й матері Сіґрід. Зрештою сама ледь не загинула. Її охоплюють спогади про те, що сталося, і вона не встигає відігнати думку, що лише секунди й міліметри врятували її тоді від загибелі. Її нещодавно хороший настрій псується, коли вона бачить дороговказ з’їзду на Ґлітне. Мабуть, треба було ще раз зателефонувати Айлін. Не зупинятися на тій єдиній спробі за день до Святвечора, коли нарвалася на автовідповідач, але так і не залишила повідомлення. Замість цього відправила повідомлення: «Щасливого Різдва! Побачимося на Новий рік у Ейріка й Коре». Останні слова — «Вітання Бу» — видалила. Вона не бажає йому щасливого Різдва, вона взагалі нічого доб­рого йому не бажає. Досить того, що доведеться зустрітися з цим покидьком у новорічну ніч. Сидіти й тримати гарну міну. Крадькома спостерігати за Айлін у пошуках ознак того, що вона так наполегливо заперечує.

«Та ні ж, він мене не б’є».

Може, й не б’є. А може, б’є.

Побачивши знак, який вказує на те, що до пристані Торсвік сто дев’яносто кілометрів, Карен змушує свої думки повернутися до завдання. Напередодні піз­но ввече­рі їй вдалося зв’язатися по телефону з ­начальником поліції Нооре Торстейном Бюле, і вони домовилися зустрітися в медичному центрі в Люсвіку о дев’ятій. Як вона й очікувала, Бюле насторожився. Реакція колег у регіональних відділеннях, коли Національне агентство з боротьби зі злочинністю перебирає розслідування на себе, зазвичай характеризується сумішшю роздратування і по­легшення.

Одинадцять років тому було ухвалено рішення, що всі тяжкі злочини розслідуватимуться під керівництвом кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду. У той час засоби масової інформації, як завжди, висвітлювали цю новину з погляду «низів», поспішаючи повідомити всілякі пророцтва про кінець світу від ображених поліцейських з усієї країни. Мовляв, зменшення присутності місцевої поліції призведе до зростання злочинності. Люди вважали це рішення екстравагантністю, вигаданою технократами, які ніколи не виїжджали за межі Дункера й мислили тільки економічними категоріями.

Насправді це рішення було результатом катастрофічно низького рівня розкриття насильницьких злочинів. Слід визнати, що бійки, напади й навіть вбивства, скоєні під впливом алкоголю або наркотиків, розкривали на дев’яносто відсотків, і в цих випадках присутність поліції на місці виявилася необхідною. Але інші типи вбивств були настільки рідкісними, що в місцевих відділках поліції не було достатнього досвіду проведення розслідувань. Крім того — і це зіграло вирішальну роль в ухваленні суперечливого рішення — одного з керівників регіональної поліції зловили на навмисному приховуванні інформації у справі про сексуальне насильство над трьома дітьми дошкільного віку у місті Френ, що на південь від Равенбю. Пізніше з’ясувалося, що злочинцем був його племінник.

Критика з боку засобів масової інформації поступово вщухла, не в останню чергу після того, як статистика засвідчила, що показник розкриття злочинів зростав щороку з моменту реорганізації. На жаль, кількість тяжких злочинів за той самий період подвоїлася, і лише минулого тижня у «Вечірньому віснику» з’явилася стаття про безліч непокараних злочинців, які досі гуляють на свободі на Доґґерландських островах. «Чи потрібно вам нагадувати, — питали в газеті, — що, згідно з легендою, Доґґерланд колись слугував притулком для злочинців-утікачів не лише з Великої Британії, а й з усієї Скандинавії?» Ця стаття, мабуть, трохи пожвавила різдвяну атмосферу, подумала Карен, а кількість проданих примірників підняла настрій власникам газети.

Але досі існує опір новому порядку, і колег зі столиці, які приїжджають і роздають вказівки, у провінції зустрічають не вельми прихильно. Карен не має ілюзій, що це розслідування стане винятком. Якби вона була на роботі, то знайшла б інформацію про Торстейна Бюле у внутрішній базі даних, щоб максимально підготуватися. Але їй доведеться задовольнитися своїми упередженнями і враженням, яке він справив під час телефонної розмови напередодні: чоловік старшого віку, родом з Нооре, судячи з різких приголосних. Він був бездоганно привітний, але щось у його тоні видавало, що ситуація його бентежить.

Це не має значення, подумала вона, якщо він викладе свої карти на стіл.

Цієї миті задзвонив телефон. Карен відпустила педаль газу й вставила навушник, не дивлячись на дисплей. Переконана, що телефонує мама, кинула: «Привіт». Але голос із навушника не містить і сліду материнської турботи, тож співрозмовник не марнує часу на непотрібні привітання:

— Це Брудаль. Ти далеко?

Карен дивиться на знак, повз який щойно проїхала, і слухняно відповідає:

— Щойно проїхала з’їзд із Феррінга. Чого питаєш? Тільки не кажи, що ти вже там.

Вона одразу шкодує, що не встала й не виїхала на годину раніше.

— Що ж, тобі доведеться розвернутися. Я не можу завести кляту машину. Мене треба підвезти. Що то в тебе за шум?

Карен вимикає автомобільне радіо й тихо лається.

— А Ларсен? Він не може тебе забрати?

— Він уже в Торсвіку. Ти знаєш, де я живу?

— Думаю, десь у Лемдалі.

— Фюрвіксґатан, 18. Це прямо на розі з Сандевеген. Чекаю на вулиці.

— Добре, буду за п’ятнадцять хвилин, — спокійно каже Карен і знову вмикає радіо на повну гучність.

«You make a grown man cry», — виє Джаґґер⁴.

7

Підвіска просідає, машина гойдається, коли Нет Брудаль, голосно крекчучи, вмощується поруч із Карен на переднє сидіння. Роздратовано смикає пасок безпеки, і Карен, на мить завагавшись, нахиляється і допомагає йому відрегулювати довжину. Вона не пам’ятає, хто востаннє сидів на пасажирському сидінні, але цей хтось напевно був наполовину легший за судмедексперта. Нарешті їй вдається прифіксувати паском об’ємний живіт Брудаля.

— Що ж, тепер їдьмо! — каже вона з вимушеною життєрадісністю в голосі.

Нет Брудаль не відповідає.

Ще хвилин двадцять вона намагалася зав’язати розмову, потім облишила цю невдячну справу. Зазвичай Карен не має проблем у спілкуванні з Брудалем. Після майже десяти років звикання до коротких буркотливих відповідей на запитання стосовно розслідувань убивств вона виробила стійкий імунітет до його поганого характеру. У тому, що він поводиться з людьми як з ідіотами, немає нічого особистого. Судмедексперт розмовляє з усіма — від помічників до начальника поліції — однаковим тоном. Серен Ларсен, керівник криміналістичного відділу — єдиний, з ким Нет, здається, може вести ввічливу розмову. Ні, зазвичай у Карен немає проблем з Брудалем, але кілька годин їхати з ним у машині — зовсім інша річ.

Після кількох перших запитань про те, які факти він дізнався про підозрюваного у вбивстві шкільного вчителя, нині вже пенсіонера, Карен розуміє, що Брудаль знає не більше, ніж вона, і волів би знати ще менше, бо тоді — як він повідомляє їй гірким тоном — міг би насолоджуватися новорічною баранинкою і оковитою, настояною на ягідному вересі, — замість пертися у глушину.

— Але це покарання за те, що мене не підкосила ніяка зараза, на відміну від хирлявого молодняка, що підхоп­лює перший-ліпший вірус і падає з ніг. Усі стверджують, що хворі на грип. Збіса вчасно, скажу я тобі.

Карен змінює тему. Вона дедалі напруженіше вела світську бесіду, намагаючись змусити похмурого судмед­експерта відповідати не тільки бурчанням. Але ні незвично м’яка для цієї пори року погода, ні новини про фантастичні витрати міністра внутрішніх справ, ні чутки про майбутню реорганізацію поліції, схоже, не цікавлять Нета Брудаля. А оскільки жодна з цих тем не цікавить і Карен, вона замовкає.

Коли вона дивиться на годинник, простягає руку, щоб увімкнути програму новин по радіо, і збирається запитати, чи чув Брудаль попередній випуск, і якщо так, то чи було в ньому щось про вбивство у Скребю, помічає, що колега на пасажирському сидінні вже спить.

Карен тисне на газ і їде далі під акомпанемент уривчастих трелей судмедексперта, які регулярно перемежовуються затримками дихання. Час від часу вона стривожено поглядає вбік і полегшено зітхає, коли хропіння відновлює­ться. Лише коли вони заїжджають на пором у Торсвіку, Нет Брудаль прокидається від поштовху. Усі вісімна­дцять хвилин очікування відплиття Карен намагається не дивитися на цівку слини, що витекла з лівого куточка рота судмедексперта й стекла на пасок безпеки, як слід равлика. Тепер він видає низку звуків, які свідчать про розгубленість після пробудження і біль від задерев’янілої шиї. Обережно потирає потилицю і позіхає.

— Сидіти в цій машині збіса незручно!

— Це не завадило тобі проспати більше двох годин, — сухо відказує вона. — У кожнім разі ми майже приїхали, переправа забере всього п’ятнадцять хвилин. Скористаюся нагодою подихати свіжим повітрям і розім’яти ноги.

Не чекаючи відповіді, вона відстібає пасок безпеки і виходить з машини. Чує, як Брудаль відчиняє дверцята збоку, але з вдячністю відзначає, що він, здається, не докладає жодних зусиль, щоб вибратися з машини. «У мене немає більше сил сьогодні пристібати цього клятого товстуна», — думає Карен і зачиняє за собою дверцята.

Крім її «форда», на борту порома лише чорний «рено» і мотоцикл «гарлі девідсон», на якому сидить водій, міцно тримаючись руками за погнуте кермо. Карен впізнає логотип на його чорній шкіряній куртці: «O. В.».

Вона знає, що ці літери мають нарочито подвійне значення: «Одінові Вояки» і «Один відсоток». Не секрет, що цей байкерський клуб має штаб-квартиру на західному узбережжі Нооре. Однак незвично бачити, щоб хтось із його членів подорожував сам, думає Карен, дивлячись на довгу сиву косу, що звисає на спину мотоцикліста. Можливо, його послали залякати котрогось бідолаху, який не зміг дати відсіч. А може, він просто повертається з дому від мами, де святкував Різдво.

Незалежно від того, чи бачить хлопець себе в першу чергу воїном, пов’язаним з древньою міфологією, чи гордо вважає себе приналежним до того одного відсотка байкерської культури, що відповідальна за серйозні злочини, у нього, мабуть, десь є бідолашна мама. Мама, яка рада була бачити його за різдвяним столом. Можливо, саме вона, його люба матуся, допомогла йому заплести цю косу — надто вже акуратна.

Карен виходить на ніс і спирається на жовті перила. Попереду з кожною хвилиною чіткіше вимальовуються хребти Нооре, а по лівому борту досі відкрите море. Бліде грудневе сонце щойно пробилося на сході і вже, здається, ховається за хмарами, що насуваються з іншого боку. Карен бореться з бажанням вийняти з кишені пачку сигарет. Можливо, ніхто цього й не помітив, але вона покинула курити. Принаймні вирішила покинути. Принаймні на сьогодні. Ех, чорт забирай, як було б доб­ре, думає вона, засовуючи руку в кишеню.

Пронизливий гудок відриває її від роздумів. Вона роздратовано обертається до чорного «рено», що стоїть позаду неї, і дивиться на водія, який невинно розводить руками і киває в бік машини Карен. За кілька кроків вона добігає до свого «форда рейнджера».

— Що ти в біса робиш? Навіщо сигналиш?

Нет Брудаль знизує плечима і показує на мобільний телефон Карен на водійському сидінні.

— Пищав твій телефон. До речі, хіба ти, як поліціянтка, не повинна завжди мати його при собі? Це може бути щось важливе.

Карен бере смартфон — там повідомлення від мами.

«Я сказала Сіґрід, що вона може пожити в гостьовій кімнаті кілька днів. Усі переказують вітання».

Карен не збирається відповідати.

8

Усе здається набагато меншим, ніж Карен пам’ятає. Хоча вона бувала тут кілька разів у дорослому віці, але враження, яке збереглося про Люсвік із дитинства, переважає: рибальська гавань із моторними човнами, катерами, тральними сітками й коптильнями. Вантажні судна й великі купи вугілля у контейнерному порту. Сьогодні в гава­ні вже ніхто не коптить оселедця, пікші та вугра, а від вугільних кучугур, які вже давно прибрали, залишилася лише чорна пилюка, яка досі забарвлює фасади будинків у брудно-­сірий колір. Схоже, її ніколи не вдасться відмити.

Карен неквапливо їде головною вулицею, що в’ється від пірсу через усе видовжене містечко. Кабінет місцевого лікаря у жовтій дерев’яній віллі біля овочевого ринку вже давно замінив сучасний медичний центр, розташований в одному з двох нових кварталів містечка. У цій-таки будівлі на верхньому поверсі розташовані також управління соціального захисту, управління рибного господарства, будівельне управління й місцева рада.

Навпроти — поліційна дільниця. Карен паркується на вулиці і, зітхнувши, повертається до Нета Брудаля, який нетерпляче смикає пасок безпеки.

Торстейн Бюле виявляється саме таким, як вона уявляла. Високий худорлявий засмаглий чоловік років шістдесяти з міцним рукостисканням і блакитно-крижаними очима, погляд яких перескакує з Карен на Нета Брудаля, коли він впускає їх у приймальню медцентру. З-за спини Бюле виходить злегка округлий сивий чоловік. Він недбало одягнений у бежеву спортивну куртку й тримає в руці кавник.

— Ласкаво просимо! Свен Андерсен, місцевий лікар, — усміхається він і простягає руку.

Карен називається і після короткої паузи відрекомендовує Брудаля, позаяк той навіть не пробує розтулити рота.

Вони проходять повз рецепцію, де хтось намагався створити різдвяну атмосферу, розвісивши над стійкою гірлянди з гіпоалергенного пластику. Заходять до невеличкої кухні. На столі, накритому червоною картатою клейонкою, стоять чотири чашки й тарілка з печивом. Стільці скрегочуть по лінолеуму, коли їх висувають і мовчки розсідаються.

— То з чого ви плануєте почати? — запитує Торстейн Бюле і підштовхує тарілку до Карен, яка бере печиво, хоча зовсім не голодна.

— Передусім Нет зробить розтин і встановить причину смерті, — каже вона, киваючи в бік судмедексперта. — Я вестиму розслідування, якщо результати підтвердять, що воно потрібне. Я так розумію, що тіло завтра відвезуть до Равенбю на розтин?

— Так, саме так, — киває Свен Андерсен. — Транспорт від’їжджає звідси завтра вранці, а об одинадцятій у нас призначена зустріч у судово-медичному центрі. Я кажу «у нас», бо сподіваюся, що й сам візьму участь. З вашого дозволу, звісно.

Свен Андерсен наливає їм по чашці кави й запитально дивиться крізь окуляри на Нета Брудаля, який на кілька секунд «завис», а потім, здається, нарешті прокинувся.

— О, так, звісно, можна, якщо вам так хочеться, — бурмоче він, простягає руку і хапає жменю печива.

— Ми з вами тісно співпрацюватимемо, — каже Карен, звертаючись до Торстейна Бюле. — Може минути певний час, перш ніж ми отримаємо підкріплення з кримінальної поліції, тому я розраховую на вашу допомогу. Скільки у вас тут людей?

— Загалом нас тут, у відділку, семеро, разом зі мною. П’ятеро чоловіків і дві жінки. Є дільниця у Скребю і ще одна в Ґудгеймі, там теж працює по кілька осіб, але вони зачинені на свята. Усі співробітники проживають на ост­рові і майже всі доступні, за винятком одного, який перебуває на Канарах. Двоє чергують на місці злочину, чи краще сказати, на місці знахідки, адже поки що ми не знаємо, що сталося. Там усе огороджено, нікого не пускають, усе згідно з інструкцією, — додає він. — У кожнім разі ваш криміналіст схвалив, коли я показував йому це місце трохи більше години тому.

— А як щодо будинку Фредріка Стууба?

— Там я теж поставив одного зі своїх людей. Перед дверима; запевняю, туди ще ніхто не заходив.

— Чудово. Пропоную вам почати розповідати мені все, що знаєте, а Свен може по ходу доповнювати вашу розповідь.

Торстейн Бюле прочищає горло і говорить глухим напруженим голосом, наче його викликали до дошки відповідати домашнє завдання.

— Жертва — Фредрік Стууб, учитель на пенсії, вдівець. Учора близько дев’ятої ранку його знайшла мерт­вого сестра Ґертруда на дні старого заповненого водою входу вугільної шахти Карбю. Сам Фредрік Стууб жив неподалік, трохи північніше від Скребю.

Торстейн Бюле кидає нерішучий погляд на Карен. Вона киває, мовляв, розуміє, де це.

— У мене є рідня на острові, я провела тут багато часу в дитинстві, тож знаю місцевість.

Щось схоже на здивування промайнуло в очах Бюле.

— Карен Ейкен Горнбі, ви сказали? То ви родичка тих Ейкенів, що живуть тут, на Нооре?

Карен ствердно киває, і Торстейн веде далі вже трохи м’якшим тоном.

— Отже, Фредріка знайшла його сестра Ґертруда Стууб, яка непокоїлася, бо брат не відповідав на телефонні дзвінки. Як я зрозумів, він не прийшов на різдвяну службу до храму, і щойно розвиднилося, вона пішла до його домівки, яка розташована недалеко від її власної. Коли ні Стууба, ні його собаки вдома не виявилося, Ґертруда занепокоїлася ще дужче, адже припустила, що він міг упасти й поранитися під час прогулянки з собакою. Очевидно, він щоранку ходить тим самим маршрутом навколо вугільної шахти. Принаймні так я зрозумів з того, що вона мені розповіла, коли ми приїхали. Але вона була дуже засмучена, тож виявилося важкувато випитувати в неї все детально.

Торстейн Бюле відпив кави.

— Так чи інакше, вона вирушила на пошуки, і таки знайшла спершу собаку, а потім і свого брата. На щастя, у неї був при собі телефон, тож вона змогла негайно підняти тривогу. Черговий, який прийняв повідомлення, одразу зателефонував мені. Я сам живу в Скребю і першим приїхав на місце події близько 9:40 ранку. Одразу після мене приїхали хлопці з рятувальної служби. А ти, Свене, приїхав о десятій ранку, так?

— За кілька хвилин, — підтверджує кивком лікар, і Бюле веде далі.

— Фредрік Стууб упав з кручі, його тіло лежало на виступі стіни в шахті трохи вище поверхні води. Якби він упав на десять метрів далі, то опинився б у воді й пішов би на дно, як камінь. Рятувальники спустилися туди з ношами й підняли його нагору. Вони мають неабиякий досвід роботи в горах.

Карен на мить замислюється, перш ніж звернутися до Свена Андерсена.

— Не виникло жодних сумнівів у тому, що він уже мертвий? Перш ніж його підняли нагору, я маю на увазі.

— Ніяких сумнівів, — категорично заявляє Андерсен. — У нього був розтрощений череп, і частина мозкової речовини витекла назовні. Це я зміг констатувати вже на місці. Я приїхав, саме коли його підняли.

— І як довго він був мертвий на той час, на вашу думку? — спитала Карен.

— Я сказав би, що години зо дві. Плюс-мінус пів години максимум. Якби він опинився у воді, було б складніше сказати.

— Гаразд, — каже Карен. — Це означає, що смерть настала приблизно між сьомою тридцять і восьмою три­дцять. Незадовго до того, як його знайшла сестра.

У кімнаті тиша, ніхто не відчуває потреби коментувати висновки Карен. Нет Брудаль бере ще одну жменю печива й запихає до рота два одразу, перш ніж заговорити.

— І що ж змусило вас відірвати нас від принад різдвяного столу? — грубо каже він, жуючи. — Чоловік міг просто посковзнутися і впасти.

— Дві речі, — каже Свен Андерсен. — Ти почнеш чи я?

— Ти починай, — каже Торстейн Бюле.

— Коли ми привезли його до медичного центру і я провів первинний огляд, то одразу помітив, що в нього подряпини на обох зап’ястках. Наступна дивна деталь: лівого черевика не було. Звісно, це могло статися під час падіння, оскільки це були черевики не на шнурках, а такі, знаєте, з гумкою. Однак я помітив, що шкарпетка зсунулася і ледве трималася на ступні, а п’ята була вся подряпана.

За столом панує незручна тиша. Усі розуміють, до чого веде Свен Андерсен.

— У нього також були сліди бруду по всьому вбранні й подряпини на задній частині другого черевика, — додав лікар. — Невдовзі ви самі побачите. Я вважаю, що Фредріка Стууба, можливо, тягли на спині. Коли я це зрозумів, то припинив огляд і зателефонував Торстейну.

Бюле киває.

— А я розпорядився оточити територію. Не тому, що мав якісь підозри, ніби це не нещасний випадок, радше щоб подати хороший приклад дотримання процедур новим хлопцям у відділку. Очевидно, саме вони чергували двадцять п’ятого грудня. Коли Свен зателефонував мені через кілька годин, ми почали шукати другий черевик, і врешті-решт побачили його на кам’яній брилі неподалік того місця, де впав Стууб. Одному з хлопців вдалося вивудити його за допомогою мотузки й шматка колючого дроту, зірваного з паркану за поворотом. Можливо, не зовсім за правилами, але я боявся, що його зідме вітром у воду, якщо ми залишимо його там. У кожнім разі, задня частина черевика була подряпана саме так, як щойно описав Свен. Тоді я вирішив звернутися до вас. Не знаю, правильно я зробив чи ні, але так вимагає протокол.

— Ви все правильно зробили, — з усмішкою заспо­коює Карен.

Торстейн Бюле, вочевидь, повідомив Національну поліцію годині о другій дня, думає вона. А Смеед зателефонував мені лише через кілька годин. Я, мабуть, була його останньою надією на те, що не доведеться скасовувати поїздку до Таїланду.

— Це означає, що минула майже доба відтоді, як Ґертруда Стууб знайшла свого брата, — каже вона.

І знову — без коментарів. Чути лише, як Брудаль жує печиво. Зрештою саме він і порушує тишу.

— Прекрасно, — каже він із єхидною посмішкою. — А скільки витріщак острова Нооре вже потопталися біля можливого місця злочину? Серен Ларсен не зрадіє!

Ніщо в голосі Торстейна Бюле не видає роздратування, помітного по напружених щелепах.

— Жодного, — каже він. — А от Ґертруда Стууб, звичайно, могла знищити якісь докази. А ще ж собака. Там є і мої відбитки взуття. З іншого боку, не було можливості побачити тіло з того місця, звідки він упав. Щоб подивитися вниз, довелося відійти вбік, тож більшість відбитків напевно цілі. І там-таки спустилися рятувальники. Коли вони витягували тіло, їм теж довелося відійти вбік.

— Гаразд, побачимо все на місці, коли приїдемо, — каже Карен.

Але Нет Брудаль не здається.

— А ви гарантуєте, що територія весь цей час була оточена? — запитує він. — Що ваші новобранці не скористалися вашою відсутністю і не звалили додому — до дружини, сісти за стіл і їсти баранячу голову?

Щоки Торстейна Бюле почервоніли від гніву, він глянув на свою порожню чашку й зібрався відповісти Брудалю, але Карен випередила:

— Ходімо, Нете! У нього такий гумор, — додала, звертаючись до Бюле. — Інакше кажучи, це зовсім не гумор. Що ж, тоді, може, зазирнімо до Фредріка Стууба, перш ніж поїдемо на вугільну шахту Карбю.

Фредрік Стууб лежить під тонким пластиковим простирадлом. Його тіло досі одягнене, і видно лише шкіру на обличчі, шиї, руках і одній нозі. Голова повернута набік, обличчя майже повністю залите кров’ю. Імовірно, саме нещодавні слова Брудаля викликають у Карен асоціацію з однією з запакованих у пластик баранячих голів, які вона зберігає в морозильній камері в підвалі. Від цього і від температури в холодильному відділенні в задній частині маленького медичного центру її передпліччя вкриваються гусячою шкірою. Це все формальність, судмедексперт і слідчий зобов’язані провести візуальний огляд якомога раніше після настання смерті. Відтепер єдина людина, яка має право торкатися до тіла — судмедексперт. Лише під час завтрашнього розтину в центрі судово-медичної експертизи в Равенбю Нет Брудаль проведе повне обстеження небіжчика, знов-таки в присутності керівника розслідування. Карен чекає завтрашнього дня аж ніяк не з нетерпінням.

Свен Андерсен обережно піднімає завісу і киває Брудалю, щоб той вийшов уперед.

— Що скажеш? — запитує він після того, як Брудаль провів швидкий візуальний огляд голови, а потім повернув ліву гомілку Стууба і вивчив паралельні подряпини, що тягнуться від верхньої частини п’яти до щиколотки.

Брудаль киває Свену Андерсену, щоб той накрив тіло пластиковим простирадлом, а потім знімає захисні рукавички.

— Що ж, я не знаю ваших тутешніх звичаїв, але з мого досвіду такі сліди можуть означати тільки одне. Звісно, до повноцінного розтину й огляду місця події не можна сказати абсолютно впевнено, та я побився б об заклад, що твоя правда. Цього чоловіка тягнули.

— Інакше кажучи, це вбивство, — каже Карен і потирає рукою чоло. — Або принаймні ненавмисне вбивство.

І вперше після того, як Юнас Смеед зателефонував їй і звільнив від необхідності подальшого святкування Різдва, вона відчуває знайому тривогу: як буде проходити майбутнє розслідування? Учора по телефону шеф пообіцяв спробувати прислати підкріплення, але поки що цього не сталося.

— Що ж, Ейкен, щасти! — каже Нет Брудаль із відтінком зловтіхи в голосі. — Схоже, ти на певний час застрягнеш у цій глушині.

9

Дванадцята траса проходить через Нооре, від Люсвіка до Скребю і далі на північ, до Ґудгейма. На захід від дороги височіє гірський хребет Скальвет, що захищає від атлантичних вітрів, а з іншого боку, на сході, розкинулися пологі схили, за якими вдалині здіймається ще один гірський хребет. Не такий високий, як Скальвет, але цілком надійно захищає селища, здавалось би, безладно розсипані в центрі острова.

Нет Брудаль зупинився в Люсвіку, а Карен їде позаду чорного «вольво» Торстейна Бюле. Трохи північніше виїзду зі Скребю вони звертають з головної траси на асфальтовану, але побиту дорогу. Карен не відстає від Бюле, але встигає прочитати, що написано на кривому дороговказі: «Вугільна шахта Карбю. Приватна дорога».

Вона вже бачила цей знак раніше, багато разів проходила повз нього в дитинстві, і ця назва завжди звучала для неї якось зловісно. Щось було в ній заборонене й дуже принадне. Карен чула, як її двоюрідні брати хвалилися, що ходили туди купатися, хоч це й було заборонено. І це цілком могло бути чистою правдою. Соціальне життя Фінна, Ейнара та Одда здебільшого полягало в тому, що вони кидали виклик собі та своїм друзям, і робили одну дурницю за іншою. І що небезпечніша дурниця, то краще. Робити ставки на те, хто стрибне в отруйну крижану воду вугільної шахти, було б абсолютно в їхньому стилі. І під час довгих літніх канікул вони усіляко намагалися виховати з Карен собі подібну. Їх заохочували широко розплющені від здивування дівчачі очі. А можливо, не маючи рідних сестер, вони вбачали в ній маленьку кумедну домашню тваринку. Хлопці навчили Карен стріляти по іржавих бляшанках, різати курей, відволікати продавця в тютюновому кіоску у Весле, доки Фінн прослизав за прилавок і крав сигарети. Навчили курити, торкатися язиком коров’ячих кізяків, щоб не знудило, і стояти на шухері, поки вони крадуть сусідського барана. Навчили битися і не скиглити, коли їй перепадало. Вона любила їх більше, за саме життя.

І, можливо, саме тому, що Фінн був на шість років за неї старший, Ейнар — на чотири, а Одд — на три, може, тому, що вона народилася на півдні, а чи тому, що вона була дівчинка, чи просто тому, що в їхніх бентежних хлоп’ячих мізках все-таки існувало бодай якесь поняття про межі здорового глузду, кузени ніколи не брали її на шахту Карбю купатися.

Торстейн Бюле заїжджає на розворотний майданчик, зупиняє машину біля поваленого паркану з колючим дротом і табличкою з написом: «Скидати сміття заборонено». Карен ставить автомобіль одразу за ним і дивиться на купу мотлоху за поваленим парканом. Поламані дошки з іржавими цвяхами, шматки гіпсокартону, мокрі картонні коробки, два старі дитячі візочки, порожні бляшанки з-під фарби, брудні пластикові ємності, зламаний велосипед, купа битої черепиці.

— І так, мабуть, відтоді, як центри збору сміття стали платними, — каже вона, відчинивши двері й ставши поруч із Бюле.

Він киває.

— Місцева влада щороку ухвалює рішення про розчищення, але за кілька місяців знову з’являються гори непотребу. Ми час від часу проїжджаємо тут, але поки що нам вдалося зловити лише кількох порушників на гарячому. Далі доведеться йти пішки, — він киває у бік похилої гравійної дороги по той бік розворотного майданчика. — Можна проїхати трохи далі, але тоді криміналісти гніватимуться. Там усе так заросло, що однак довелось би повертатись назад.

— Після вас, — каже Карен, не вигадавши нічого розумнішого.

Дорога за майданчиком для розвороту досить широка, але круто спускається вниз, і асфальт, який до майданчика був де-не-де провалений, де-не-де потрісканий, тепер видніється лише у вигляді окремих острівців посеред сльоти. Карен стискає зуби від болю, кожен другий крок дається з муками.

— Тут вугілля возили вагонетками з шахти до майданчика, де завантажували в машини, — пояснює Торстейн і далі йде довгими кроками. — Отже, у вас є родичі на острові, — додає він після короткої паузи.

Карен на мить замислюється.

— Так. Але я не бачила їх багато років.

Звісно, він точно знає, яка кров тече в її жилах. На відміну від Карен, Бюле мав достатньо часу, щоб почитати про неї у внутрішній базі даних. І, звісно, він знає, що колись, кілька поколінь тому, Ейкени були вельми шанованою родиною на острові. Побожні й працьовиті, її дідусь і бабуся, або щонайменше їхні батьки, і в шторм, і в штиль виходили в море, а щонеділі смиренно схиляли голови в церкві. Про це свідчать їхні могили в Ґудгеймі, над якими замість надгробків височіють чорні чавунні якорі. Не найбільші, звісно, не заввишки з людський зріст із ланцюгами, як у лоцманів, але все ж якорі замість звичайних могильних плит, які ставили селянам та іншим простим людям у місцях останнього спочинку. Колись Ейкени мали таке право. Більше не мають.

— Ейкени, так… — задумливо каже Бюле, ніби перебираючи в пам’яті, і Карен вирішує викласти свої карти на стіл. Не всі, але принаймні деякі.

— Боюся, що деякі мої родичі, на жаль, добре знайомі поліції. Пригадую, я чула щось про якесь браконьєрство біля Ґудгейму кілька років тому, за яке одного з моїх кузенів заарештували на кілька місяців.

Вона з відразою думає про великі позашляховики, що їздять по болотах вночі з потужними світловідбивачами на даху, і чоловіків, які від нудьги стріляють у будь-яку чотириногу істоту, що з’являється у променях світла. Вона нічого не каже про варіння самогону й ухиляння від сплати податків. Бюле напевно й так знає достатньо.

Торстейн Бюле озирається, не відповідаючи. Без слів простягає руку, щоб допомогти Карен спуститися з брили. Вона з вдячністю приймає допомогу, відчуваючи, як у неї болить коліно, коли обходить камінь з допомогою колеги.

Вона відпустила його руку й підвела очі, стримуючи видих.

Це і є Карбю. Колись непривітне робоче місце чоловіків із згорбленими спинами й натрудженими плечима. Тепер це озеро, оточене соснами, голими стовбурами листяних дерев, чагарями і хребтом синьо-сірих гір. Чарівно. Похмуро й непристойно красиво.

— Козиний хребет, — каже Бюле, який простежив за її поглядом у бік гори. — По той бік — затока Скребю, але ви це вже знаєте. Ваші люди, мабуть, скоро закінчать, — додає він, швидко глянувши на годинник і коротко кивнувши в бік старої шахти.

Червоно-білі смугасті пластикові стрічки легенько шелестять на вітрі. Усередині обгородженої території стоять і розмовляють двоє людей. Вони схожі на прибульців у своїх білих комбінезонах.

Незважаючи на те, що вони стоять спиною до них, Карен бачить, що один — Серен Ларсен, а другий, імовірно, його колега на прізвище Арвідсен. Ларсен сягає йому до плеча. Коли на ньому немає захисного костюма, Серен Ларсен носить грубі черевики з товстою підошвою, щоб трохи піднятися над землею. І що товщі підошви, то краще. М’яке взуття, яке він змушений носити з комбінезонами нового зразка, бажаних сантиметрів не додає. Не допомагає і зачіска: кучеряве світле волосся, яке раніше було німбом навколо голови, тепер лежить під каптуром комбінезона.

Двоє поліцейських за межами стрічки сіли на пеньок. Коли вони поспішно встають і віддають вітання, Ларсен обертається і бачить Карен.

— О, саме вчасно! — каже він з усмішкою, переносячи свою вагу на пальці ніг.

Карен коротко вітається з обома патрульними, киває Арвідсену і підходить до стрічки.

— Привіт, Серене! Як справи? Знайшов щось корисне?

— Боюся, не так багато, як ти сподіваєшся. Сліди волочіння, але явних відбитків взуття немає. Вчора вранці тут було на кілька градусів нижче нуля, тож земля була тверда, а сьогодні вночі пішов сніг із дощем — усі сліди котові під хвіст. Можливо, якби вони подзвонили раніше…

Серен Ларсен жестом показує на Торстейна Бюле, який досі стоїть поруч із поліцейськими.

— Думаю, вони зробили все, що могли, — каже Карен. — Ніхто з нас однак не встиг би піднятися сюди вчора завидна.

— Так, звісно. Ми зафіксували часткові відбитки черевиків у багнюці на краю шахти, але здебільшого тут скрізь сліди собачих лап. Бідолашний пес, мабуть, був у відчаї, судячи з того, як бігав туди-сюди. Але в цій багнюці неможливо зафіксувати відбитків, як і на щебені вздовж дороги.

— А сліди автомобільних шин?

— Тут, унизу, слідів шин узагалі немає. На майданчику нагорі — сотні. Фіксувати їх там — носити воду решетом. Ми одразу відмовились від цієї ідеї.

— Волосся, шкіра, нігті?

Карен посміхається, добре знаючи, яку відповідь вона отримає.

— Розмріялася. «CSI Нооре»? Забудь!

Серен Ларсен обводить рукою навкруг:

— Прошу, можеш пошукати волосини в багнюці. Ми в принципі закінчили тут.

— Дякую, утримаюся. Але я хотіла б поглянути на місце, де знайшли тіло.

— Будь ласка, — каже Ларсен і ввічливо піднімає загороджувальну стрічку.

Вона йде за ним, дивлячись на сліди волочіння та відбитки, на які він вказує. Без нього вона навряд чи помітила б їх, або принаймні не змогла б інтерпретувати побаченого.

— Ось звідси він упав, але, щоб побачити, де лежало тіло, треба відійти на кілька метрів убік, — каже Ларсен, показуючи рукою.

Вона відчуває запаморочення, коли витягує шию і дивиться вниз через край. Страх висоти прийшов з віком; принаймні вона не пам’ятає такого відчуття в шлунку, коли була молода. Страх втратити контроль і впасти. Бризки крові і, мабуть, мозкової речовини, про які згадував Свен Андерсен, досі темніють на сірому камені.

— Йому не пощастило, — чути за її спиною голос Серена Ларсена. — Я маю на увазі вбивцю.

Карен уважно оглядає стіни вугільної шахти. Майже всюди урвище занурюється прямо у воду. Лише в кількох місцях видно виступи й стирчить каміння. Якщо штовхнути вниз людину з будь-якого іншого місця, вона впаде просто в крижану воду. Тонкий шар криги, що встиг утворитися цієї м’якої зими, трісне, і тіло швидко піде на дно. Спливе, звісно, врешті-решт за деякий час, але доти довелося б обшукати всеньке дно озера, думає Карен.

— Може, й так. Фредрікові Стуубу теж не дуже пощастило, — зауважує сухо.

10

Будинок Фредріка Стууба нагадує Карен її власний. Двоповерховий, із сірого вапняку з чорним шиферним дахом. Таких будинків на Доґґерландських островах безліч. Але фасади тут темніші через сліди того самого вугільного пилу, який донині тонким шаром вкриває весь острів. Ще в дитинстві вона помічала, що тут усе якесь темніше, ніж удома. Наче весь Нооре важко дихає сажею, пилом і темними тінями від гір. Тоді це здавалося їй захопливим, майже екзотичним. Тепер же справляє на неї тяжке враження.

Але вона знає, що на острові можна знайти й легкість. Високо в горах і в бухтах унизу немає відчуття замкнутості, а на півночі, в Ґудгеймі, невимовно красиво. Але тут, у центрі острова, де вугільні шахти густо скупчені й присутність моря майже не відчувається, на Карен находить похмурий настрій. Вона змушує себе усміхнутися і повертається до Торстейна Бюле.

— Як давно Фредрік овдовів, ви знаєте? — кричить вона, зачиняючи дверцята машини й виймаючи з кишені куртки пару поліетиленових рукавичок.

Вони з Торстейном вирушили до будинку Фредріка Стууба, пообіцявши Серену Ларсену «не чіпати навіть мушиного лайна», доки він сам не побуває там. Тепер вона киває двом черговим поліцейським, щоб ті поверталися до роботи, і швидко крокує до будинку.

— Я так сходу й не скажу, — відповідає Бюле, на­здо­гнавши Карен. — Але точно багато років тому. Його дружина померла за кілька років після смерті їхньої доньки, а це було щонайменше двадцять років тому.

У Карен знову смокче під ложечкою.

— Скільки їй було років? Я маю на увазі доньку, — каже вона якомога спокійніше, наскільки це їй вдається.

— Трохи менше тридцяти, я думаю. Кажуть, жовтяниця. Очевидно, в молодості їй жилося несолодко, вона довго була інфікована. Її звали Ульріка. Її син Габріель був однокласником моєї молодшої доньки, тому я знаю про це.

— Отже, у Фредріка був онук, — каже Карен. — А хто тоді батько Габріеля?

— Оцього вже не знаю. Але Ульріка не була заміжня. Я можу спробувати з’ясувати, чи знала вона сама, хто його батько.

— Зачекаймо з цим. Спершу дочекаємося результатів розтину, а потім поринемо в усі ці жахи таємниць.

— То ви не думаєте, що це вбивство?

Карен затримала руку на клямці дверей.

— Я не сумніваюся, що це вбивство. Але ми не можемо бути абсолютно впевненими до результатів розтину.

Вона натискає на клямку, відчиняє двері і ступає за поріг. І тепер вона абсолютно впевнена.

Коли за пів години під’їжджає чорний фургон з Ларсеном і Арвідсеном, Карен і Бюле сидять на кам’яних сходах біля будинку Фредріка Стууба.

— У вас немає ключа? — жартує Ларсен і виходить з машини.

Біляве кучеряве волосся знову піднялося на голові, наче шолом. Не чекаючи відповіді, вони з Арвідсеном починають розвантажувати сумки з обладнанням, камерою та новими комбінезонами. Карен чекає, поки вони підійдуть.

— Ми не заходили далі коридору, одразу вийшли, — каже вона. — Ви самі все побачите.

— Овва! Що ж, або він погано прибирав, або йому допомогли влаштувати безлад, — каже Ларсен за хвилину, зазирнувши до будинку.

Він, як і Карен, побачив висунуті шухляди та скинуті з полиць книжки. Серен Ларсен стоїть на сходах і мружиться від блідого сонця.

— Навряд чи це звичайне пограбування, більше схоже на обшук, як на мене, — каже він. — Що ж, пошукаємо і ми. Ти ж розумієш, що тобі туди не можна?

— А по-твоєму чого я розвернулася на порозі? Я ж не сьогоднішня, — твердо каже Карен. — Як думаєш, скільки часу вам знадобиться?

— Не знаю. Мабуть, цілий день. Нам мали б подвоїти оплату! — бурмоче він. — Для такої роботи потрібно щонайменше четверо людей.

— Поговори з Віґґо Гауґеном, я впевнена, він здатен на широкий жест, — каже Карен з усмішкою.

Серен Ларсен похмуро зиркає на неї. Скупість начальника поліції виходить далеко за межі політичних рішень. Для Віґґо Гауґена щорічні дебати щодо бюджету, здається, радше схожі на побиття особистих рекордів.

— Ага! А ще можна спробувати вичавити кров зі скелі, — пирхає Ларсен. — Я зателефоную, коли ми закінчимо, але, ймовірно, це буде не раніше вечора. До того часу тобі доведеться зайнятися чимось іншим.

11

Дорогою до Скребю Карен із вдячністю думає, як добре, що Бюле запропонував зробити перерву на обід. Скоро вже перша година дня, а вона ще нічого не їла, окрім сухого печива ще вдома в Ланґевіку рано-вранці. Вони знову їдуть неквапливим караваном, Бюле перший, вона слідом. Машин на другий день Різдва, як і вчора, дуже мало, лише час від часу мимо них хтось проїжджає. Карен думає, що Бюле, напевно, їде обережніше, ніж зазвичай.

Містечко Скребю виросло навколо фіорду Скре — довгої вузької морської затоки, утвореної розломом, який розділив найсхіднішу гору Нооре на дві частини. На півночі містечка височіє Гетрюґґен, на півдні — Гальфен. Здається, що гори грізно височіють над містечком, утім, порівняно з гірським хребтом на західному узбережжі Нооре вони схожі просто на дві купи вугілля. Жодна з двох гір по обидва боки Скребю не піднімається більш ніж на пів кілометра над хвилями Північного моря, тоді як Скальвет у своїй найвищій точці сягає понад тисячу двісті метрів над рівнем моря.

Карен розслабляється, їдучи за машиною Бюле, і користується з нагоди роздивитися довкола. Із задоволенням зауважує, що сонце виграло битву з хмарами, створивши золотистий серпанок над похмурим грудневим краєвидом. Вони проїжджають повз сонні корівники, замерзлі пасовища, перелоги й автозаправку.

Щойно вони звертають з головної траси на дорогу Скребю, фермерські господарства трапляються дедалі частіше. Садиби з вузькими смугами землі, які колись забезпечували додатковий заробіток береговим рибалкам і тим, хто не мав власних човнів. Ділянки, які доглядали переважно жінки, поки чоловіки були в морі, працюючи на чужих суднах. Таким ставили на могили зовсім маленькі якорі.

Поступово дорога дедалі більше стає схожа на вулицю містечка, забудовану простими будинками тисяча дев’ятсот двадцятих та тридцятих років, зведеними за часів розквіту гірничодобувної промисловості. Карен кидає швидкий погляд на занедбані бічні провулки. Мабуть, половина будинків порожня, думає вона, відчуваючи смуток, коли споглядає цю тишу. Є щось важке й безнадійне в цих потемнілих від пилу та кіптяви будинках. Нооре завжди був найменш заселеним островом Доґґерланду, але настільки безлюдним вона його не пам’ятає. Навіть на другий день Різдва.

Безлюдне містечко. Ось яке воно тепер. На відміну від головного острова Гейме та мальовничого Фріселя, де за останні роки вдалося зупинити тенденцію еміграції, і дедалі більше доґґерландців зі Скандинавії, Великої Британії та континенту повертаються на постійне місце проживання, з Нооре навпаки — виїжджають.

Вони повільно їдуть головною вулицею до гавані. Проїжджають повз зачинені магазини, кав’ярні й паб із чорними шибками. Минають літнє подружжя, що йде під ручку, зачинену аптеку, чоловіка, який грюкає дверцятами машини і з газетою під пахвою швидко прямує до бічного провулку. Схоже, їздив на заправку, там і купив газету, мимохідь розмірковує Карен. Здається, тут скрізь усе зачинено, нічого не працює. Тільки тепер вона починає сумніватися, що вони знайдуть де поїсти. От удома вже багато років магазини й торговельні центри працюють у вихідні, і навіть у Страсну п’ятницю можна піти в паб чи купити меблі. Тут, однак, люди, здається, залишаються вдома на другий день Різдва. Чи то з давньої поваги до церкви, чи просто тому, що клієнтська база зменшується — цього вона не знає, але хоч би яка була причина, не схоже, що тут відчинено бодай щось, де можуть запропонувати обід. Карен розуміє, що в гавані ситуація не краща, адже улов з моря, найімовірніше, надійде післязавтра, не раніше.

І лише коли на машині Торстейна Бюле блимає знак повороту й він повертає на одну з вулиць, вона розуміє, що в нього на думці.

Родина Бюле живе в кінці бічної вулиці, забудованої житловими будинками, нижні поверхи яких муровані з сірого каменю, а верхні складаються з дерев’яної прибудови. Спершу ці будинки були смоляно-чорні, але з роками вкрилися сріблясто-сірою патиною. Будинки і кольори, такі типові для Нооре, що Карен знову відчуває, як її засмоктує назад у часі.

На сходах їх зустрічає Сольвейґ Бюле. Це сивувата білява жінка у добротних дерев’яних черевиках і з красивою усмішкою. Вона простягає одну руку, а іншою притримує накинуту на плечі кофту. Мабуть, Торстейн зателефонував їй з машини, думає Карен і тисне простягнуту руку з суперечливими емоціями: вдячністю і бажанням утекти. Вона б воліла сидіти на самоті в пабі, з тарілкою тушкованої баранини і великим кухлем пива. Спокійно переглядала б свої нотатки або просто погортала б журнал, який залишив попередній відвідувач. А тепер їй доведеться ставити ввічливі запитання, з цікавістю слухати, хвалити їжу, піддаватися на умовляння — спершу відмовлятися, але врешті-решт капітулювати — і з’їдати чергову порцію. І не забути тричі подякувати, за традицією. Або ще гірше — відповідати на запитання про себе.

Натомість усе стається навпаки.

— Ми з дітьми вже поїли, тож залишу вас самих, — каже Сольвейґ. — Розумію, що вам є про що поговорити. Я накрила стіл на кухні, нічого особливого, просто залишки з учорашнього дня.

Коли Карен сідає за кухонний стіл родини Бюле, на ньому стоїть тарілка з оселедцем і петрушкою, тушкованою у вершках капустою грюнколь, кров’яною ковбасою з гвоздикою, тонкими скибочками смаженої баранини та горобиновим желе. У жодному іншому контексті, окрім Різдва, вона не додумалася б змішати все це разом на одній тарілці.

Сольвейґ Бюле виклала гілки ялівцю на підлозі біля каміна, накрила стіл зеленими тканинними серветками і запалила латунний семисвічник на столі, незважаючи на те, що на дворі білий день. Карен відчуває, як їй стискає горло від спогадів. Двері до передпокою відчинені, і з будинку лунає весела музика та пискляві голоси з якогось мультиплікаційного телесеріалу. Звучить навдивовижу по-домашньому.

— У вас маленькі діти? — запитує Карен, намагаючись приховати здивування. Торстейну напевно вже за шістдесят, та й Сольвейґ має не набагато молодший вигляд.

Бюле, який наливає ялівцевого пива з глечика, кілька секунд дивиться на неї, мовби не може зрозуміти, про що вона запитує, а потім пирхає.

— Ви подумали, що це наші діти? Ні! Це онуки. Наша донька працює в будинку для літніх людей у Люсвіку. У неї чергування і вчора, і сьогодні, то дівчатка були в нас на Різдво. А Тріна вигнала чоловіка минулої весни. Давно пора було.

Він не пояснює чому, а Карен не розпитує. Певний час вони їдять мовчки. Залишки їжі, які Сольвейґ назвала «нічого особливого», очевидно, приготовані власноруч і з великою любов’ю.

— Фантастично смачно! — каже Карен за деякий час.

— Так, Сольвейґ — справжня майстриня.

— То що, підсумуємо? — пропонує Карен. — Ви розповідайте, адже вам щастить так смачно їсти щодня, а я жуватиму далі.

Торстейн Бюле відпиває пива, відкидається на спинку крісла й витирає губи.

— І на тілі, і на місці знахідки є досить чіткі сліди волочіння, тому ми припускаємо, що скоєно злочин. Той факт, що хтось перевернув будинок Фредріка догори дном, лише підтверджує цю версію.

Карен киває.

— Так, щоб переконати мене в протилежному, знадобиться багато доказів. Отже, питання в тому, кому було вигідно вбити Фредріка Стууба? У вас є якісь версії?

— Нічого, що виходить за межі очевидного. Я припускаю, що саме онук успадкує все.

— Габріель, так? Як його прізвище?

— Стууб. У нього ж прізвище матері, вона була незаміжня.

— Так. А батько невідомий, кажете?

— Ходять чутки про Аллана Юнсгеда, і це, напевно, багато чого пояснює.

— Того самого Аллана Юнсгеда?

Бюле киває. Карен чомусь ніколи не брала участі у справах, які безпосередньо пов’язані з байкерським угрупованням. Але те, що Аллан Юнсгед — президент «О. В.», вона, звичайно, знає.

— Де саме на острові база «О. В.»?

— Біля Тюрфаллету, ближче до Скальвета, на іншому боці острова. А що? Ви ж не збираєтеся туди їхати?

Карен знизує плечима.

— Поки що ні, але Юнсгед відсидів щонайменше за два вбивства, і якщо він пов’язаний із жертвою вбивства, з ним треба поговорити.

— Юнсгед же знову сидить, уже кілька місяців, — сухо зауважує Бюле. — А ще кажуть, він серйозно хворий, тож буде неабияка боротьба за те, хто обійме пост президента після нього.

Отже, Юнсгед знову на зоні — Карен якось проґавила цю новину.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, якщо Габріель — син Юнсгеда, то це багато чого пояснює? Він теж член «О. В.»?

— Не офіційно. Але вони ж працюють з якимись «цивільними» хлопцями, які так чи інакше до них причетні.

Бюле показує пальцями в повітрі «лапки». Карен стримує дрож.

— Це відомо достеменно чи лише чутки?

— На жаль, чутки.

— І Габріель, можливо, один із таких «цивільних» членів?

— Може, так, а може, просто належить до хлопців, що гуртуються довкола байкерів. Там же багато молодиків, які намагаються втертися в довіру до лідерів. Габріель же нині веде боротьбу за опікунство, тож, гадаю, тримається осторонь від організації, принаймні доки завершиться процес розлучення. Але і я, і мої колеги кілька разів бачили його в компанії «О. В.», тобто якось він до їхніх справ причетний.

Карен витирає рот, відкидається на спинку стільця і дивиться на колегу.

— Боже, та ви все знаєте про всіх тут, на острові? Ви справжня золота жила.

Торстейн Бюле намагається приховати задоволену усмішку.

— Я прожив тут усе життя, і, ви ж знаєте, поліцейським доводиться знати й про малоприємні таємниці людей. Але такі плітки у мене є лише про тих, хто живе навколо Скребю. А Габріель був однокласником нашої Тріни, як я вже казав.

— Де він працює?

— В ґуральні «Ґротс». Здається, відповідає за розлив чи щось таке.

Карен усміхається. Поїздка на винокурню Ґротів поблизу Ґудгейма звучить набагато привабливіше, ніж підйом у гори і зустріч з патлатими підстаркуватими мотоциклістами.

— Так, справи в родині Гуссів, либонь, геть кепські, — задумливо каже Бюле, підводячись, щоб налити кожному з них по чашці кави. — Старий Альбін навряд чи зрадів би, якби дізнався, що його родич працюватиме в ґротівській ґуральні.

Карен порпається у своїй пам’яті.

— Ви маєте на увазі Альбіна Гусса, гірничого магната? — запитує вона.

Бюле киває і наливає.

— То Ґертруда і Фредрік — родичі старого Гусса? — задумливо каже вона. — Тобто, можливо, тут замішані гроші?

Торстейн Бюле з усмішкою хитає головою:

— Не так багато, як ви думаєте. Зрештою, саме гірничий бізнес приносив старому Гуссові найбільший дохід, але в нього були самі лише доньки, які не змогли перебрати справу на себе. Гусс керував бізнесом залізною рукою до самої смерті. А коли в середині сімдесятих його бідолашний онук Івар перейняв компанію, розквіт уже був позаду. Минуло вісім чи десять років, вдарила криза, і бізнес накрився. Адже все було проти нього: ринкова ситуація, ціни на імпорт, скорочення запасів. Але ж винуватили в припиненні видобутку самого лише Івара Трюсте.

Івар Трюсте. Карен невиразно пригадує це ім’я з інтерв’ю та статей середини вісімдесятих. Слабкий спогад про підтягнутого чоловіка з сумними очима промайнув у пам’яті. Але образ розмитий; їй самій тоді було близько двадцяти, і вона була зайнята зовсім іншими справами.

— Ні, я не думаю, що залишилося багато грошей, — веде далі Бюле. — Землі в них досі багато, але ж вона не біля узбережжя і не родюча. Вони продали частину під пасовища, але ціни тут не такі, як на Гейме.

— Коли закрилася остання вугільна шахта, не пам’ятаєте?

— Обидві копальні працювали до 1990-х, і в Карбю, і в Гунесі, а от видобування в останній шахті припи­нили 1989-го, я ж точно це пам’ятаю. Половина жителів містечка втратила роботу, настало дуже важке життя. Суцільні розлучення та інші нещастя сипалися звідусіль. Мої ж сестра і зять постраждали, як і багато інших. Коли шахту закрили, він втратив усе і почав пиячити. Наклав на себе руки через чотири роки, йому ж було тоді сорок шість.

— Так, пам’ятаю, я чула, що якісь люди намагалися увірватися до будинку й побити господаря. Отже, йшлося про Івара Трюсте, онука старого Гусса?

Бюле киває.

— Так. Іварові було ж нелегко. До речі, він досі живий. Якщо це можна назвати життям. У старечому ж будинку він, у Люсвіку. Мабуть, зовсім втратив глузд. Кажуть, у нього хвороба Альцгеймера.

Вона помічає, що за той короткий час, що вони провели разом, Бюле став набагато балакучіший. Схоже, вранішню витівку Нета Брудаля забуто, і Карен із вдячністю думає, що знання Торстейна Бюле щодо жителів Нооре вельми цінні й стануть в пригоді. Вона бореться з роздратуванням через те, що її колега де треба й де не треба вставляє своє «ж». Ніби все, що він розповідає, відомо кожному. Напевно, так і є, кожному, хто тут живе, думає вона.

У голові раптом виринає спогад, і Карен сміється:

— А він іще цілий? «Комплекс», я маю на увазі. Там жили Гусси, еге ж?

Лише подорослішавши, Карен усвідомила сенс подвійного значення назви, яку дали будинку гірничого магната виснажені життям острів’яни. У дитинстві вона була зачарована розкішною будівлею, яка більше скидалась на замок, ніж приватний будинок. Замість звичайного вапняку, який використовували інші жителі Нооре, старий Гусс замовив із Фріселя жовтувато-білий піщаник. Казковий замок, думала Карен, коли в дитинстві притис­калася носом до вікна автомобіля, щоб помилуватися цим витвором. Глузливий сміх її дядька і тітки, щоразу, коли вони проїжджали повз, здавався їй абсолютно недоречним. Лише через багато років вона зрозуміла, що цей «Комплекс» Альбін Гусс звів не заради величі самої споруди, а заради самоствердження.

— Так, він досі стоїть з усіма своїми шпилями та вежами. Але він же добряче занедбаний. Думаю, його нелегко утримувати.

Карен розуміє, що жертва вбивства, Фредрік Стууб, був онуком того, хто колись тримав у руках половину Нооре. Що ж до всього іншого — Карен уже заблукала в родинних зв’язках сімейства гірничих магнатів, тож вирішує змінити тему. Якщо всі ці заплутані зв’язки виявляться важливими для розслідування, їй доведеться попросити Бюле ще раз усе роз’яснити. Але поки що треба подумати про інше.

— Так, нам доведеться поговорити з сестрою Фредріка, — каже вона. — Вона живе далеко звідси?

12

П’ятнадцять хвилин їзди — і Карен уже знає, що Фредрікова сестра живе недалеко. Подякувавши Сольвейґ Бюле і щиро відповівши «так» на запитання, чи не хотіла б вона якось у них повечеряти, Карен сідає в машину. Вони їдуть коротким караваном назад до головної дороги, повертають на північ, а потім праворуч після віадуку через Скре. Коли повільно в’їжджають на Гертрудину ділянку, Карен зауважує, що на іншому березі річки видніється дах будинку Фредріка. Імовірно, між двома обійстями є пішохідний міст.

Будинок Ґертруди Стууб виявляється копією будинку її брата, і Бюле пояснює, що раніше обидві ділянки належали одному власнику.

— Старий Гусс фактично володів усім, що на північ від Скребю, аж до кордону з ґудгеймськими землями, — каже начальник поліції, коли вони піднімаються гравійною стежкою. — Доньки Гусса успадкували по половині. Зрештою, Ґертруда і Фредрік успадкували по половині землі від матері, а інша половина перейшла від родини Трюсте. І цей будинок, і Фредріків, мабуть, колись були житлом для працівників. Але навряд чи для простих шахтарів, радше для бригадирів.

Двері відчиняє не Ґертруда Стууб. Натомість їх зустрічає чоловік років сімдесяти з великими залисинами в густій сивій гриві. Зморшкувате обличчя можна було б вважати свідченням важкого рибальського життя, якби не білий комірець священника, що визирає з-під чорної сорочки. Карен машинально випрямляє спину і представляється:

— Карен Ейкен Горнбі, детектив-інспектор із кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду. Я розслідую смерть Фредріка Стууба, — каже вона і простягає руку.

— Ерлінґ Арве, — відповідає священник і також простягає руку.

Рукостискання міцне, майже владне.

— Привіт, Торстейне! — чоловік відводить погляд від Карен і звертається до Бюле. — Ми чекали на твій приїзд.

Відступає убік, щоб впустити їх.

— Як вона? Коли я зустрів її вчора на вугільній шахті, вона була приголомшена, — каже Бюле, коли Ерлінґ Арве зачиняє за ними двері.

— Перший шок, мабуть, почав минати, але горе велике, можеш уявити, та й уночі вона майже не спала.

— Хтось з медпункту був тут? Може, їй потрібне заспокійливе?

Арве повільно хитає головою.

— Вона сказала, що їй не потрібен лікар, а тільки я. Що їй потрібна лише Божа поміч. Брате мій любий, іноді мені здається, що її віра сильніша і за твою, і за мою.

Ерлінґ Арве нахиляється до Бюле, вимовляючи останні слова з м’якою усмішкою. Карен, яка не бере участі в розмові, ненав’язливо відкашлюється.

— Нам треба перекинутися кількома словами з Ґертрудою, — каже вона. — Я розумію, що це важко, але дуже важливо поговорити з нею, поки спогади ще свіжі.

— Так, як я вже казав, ми чекали вас, — каже Арве й проводить їх коридором, де високе дзеркало запнуте чорною тканиною. На столику під дзеркалом стоїть ваза з трьома білими трояндами біля дерев’яного розп’яття. Священник зупиняється перед дверима і, здається, глибоко вдихає. Потім легенько стукає по одвірку й обережно натискає ручку.

Чорно-білий бордер-коллі стоїть прямо за дверима в оборонній позиції, схиливши голову.

— Усе добре, Семмі, — каже Арве. — Небезпеки немає.

Пес задкує, відходить і лягає, поклавши голову на витягнуті передні лапи, поруч із жінкою зі сталево-сивою зачіскою паж і заплаканими червоними очима. Ґертруда Стууб сидить на самому краю крісла. В одній руці вона стискає зім’яту хустинку, друга рука м’яко лежить на розгорнутій Біблії. Карен підходить до неї і простягає руку.

— Передусім прийміть мої співчуття, — каже після того, як відрекомендувалася. — Втрата близької людини — це завжди важко, а те, що ви пережили вчора, очевидно, робить цю втрату ще важчою. Вам потрібна якась допомога?

— Ні, дякую, — каже Ґертруда, погладжуючи Біблію. — Я отримую розраду і настанови від нашого Господа. І від отця Арве, — додає вона, усміхаючись у бік священника.

— Наша Ґертруда, власне, завжди мала прямий контакт із Богом, — каже Арве. — Боюся, що мій основний внесок — це приготування чаю. Не бажаєте випити по чашечці?

Карен погоджується, щоб побути деякий час наодинці з Ґертрудою, і Ерлінґ Арве зникає в напрямку кухні.

Вони туляться на маленькому незручному дивані. Перепросивши за незручності та пояснивши, чому важливо згадати подробиці вчорашнього дня, Карен просить Ґертруду Стууб переказати всю послідовність подій.

— Почніть, будь ласка, з того, що змусило вас занепокоїтися, — каже вона.

— Різдвяна вранішня служба, — без вагань каже Ґертруда. — Фредрік не ходив до церкви, як годилось би, але щороку приходив на різдвяну службу. І обіцяв прийти.

— Он воно що, — Карен чекає подальшої розповіді.

— Так, принаймні я так його зрозуміла. Адже на прощання він сказав: «Побачимося завтра»…

Під кінець речення Ґертруда Стууб уже ледь чутно шепоче, у погляді читається розгубленість, ніби вона тільки щойно усвідомила несправедливість того факту, що більше ніколи не розмовлятиме зі своїм братом.

— А коли ви востаннє бачили Фредріка живим? — запитує Карен.

Здається, це запитання повертає Ґертруду до тями.

— Напередодні Різдва. Він прийшов на обід о першій годині, і ми разом пообідали, як завжди. Нічого особливого, звичайна їжа.

— Тільки ви удвох із Фредріком?

— Ні, приїжджав іще Габріель з дітьми. Без Каті, звичайно, я її майже не бачила, відколи вони розійшлися.

Ґертруда Стууб хреститься, коли вимовляє ненависне слово. Карен згадує, що розповідав Бюле. Катя — це, мабуть, жінка, з якою Габріель судиться за опіку над дітьми. Схоже, треба буде і з нею поговорити.

— І більше нікого не було?

— Вільям і Гелена теж зайшли, звичайно. Вони дуже милі. Але на обід не залишилися. Просто прийшли нас привітати й принести квітку. До них мали приїхати в гості Геленина сестра з чоловіком.

Карен кидає швидкий погляд на Торстейна Бюле. Цього разу він не докладає ніяких зусиль, щоб їй допомогти.

— Вільям і Гелена — це сусіди чи родичі?

Ґертруда здивовано дивиться на Карен.

— Звичайно, родичі. Вільям — син нашого двоюрідного брата Івара, Гелена — його дружина. Але від них до нас далеченько добиратися, тому вони приїхали на машині. Зараз люди люблять комфорт.

Карен вирішує форсувати події.

— Фредрік не здався вам стурбованим?

Ґертруда, видається, замислилася.

— Не більше, ніж зазвичай, — каже вона. — Фредрік узагалі не був людиною легкої вдачі. Завжди тривожився про те, про інше. Але так буває, коли не віриш у Господа.

Тієї миті повернувся Ерлінґ Арве з тацею, на якій брязкають чашки. Поставивши її на стіл, він сідає в крісло поруч із Ґертрудою.

— Ми говоримо про Фредріка. Я сказала, що він завжди знаходив щось, через що можна було тривожитися. Хіба ні?

Ерлінґ Арве киває, нахиляється і починає розставляти чашки та блюдця.

— Мабуть, можна й так сказати. Але інші, мабуть, на­звали б його людиною небайдужою.

— І до чого ж він був небайдужий? — запитує Карен і бере свою чашку.

— Точно не до церкви, — несхвально каже Ґертруда. — А серед іншого його непокоїло всяке, велике й мале. Ну, скажімо, навколишнє середовище, викиди й забруднення, зменшення рибних запасів і таке інше. А ще те, що сталося в Ґудгеймі. Фредрік нетямився від обурення.

— У Ґудгеймі? — перепитує Карен. — А що сталося?

Ґертруда махає рукою, ніби вже не має сили говорити, і священник заспокійливо кладе їй руку на плече. Карен запитально дивиться на Бюле, який відповідає замість Ґертруди.

— Старий кам’яний корабель⁵. Хтось, очевидно, розважався, просвердлив отвори в кількох мегалітах. Напевно молодь. І це далеко не перший випадок вандалізму на цьому місці. Минулої весни група хлопців намагалася перекинути один з каменів, звісно, п’яні, як чопи. Але їх зупинили якісь туристи. Там також було досить багато графіті, якщо я правильно пам’ятаю.

Одна річ графіті, а зовсім інша — свердління дірок у мегалітах, яким кілька тисяч років, вважає Карен. Вони, мабуть, мали з собою ударний дриль.

— Повернімося до Святвечора, — каже вона. — Як довго Фредрік пробув у вас?

Ґертруда Стууб, здається, намагається згадати.

— Точно не знаю, але, мабуть, була третя година чи пів на четверту, не пізніше, коли вони пішли. Як я вже казала, ми обідали. Габріель сказав, що хоче вчасно повернутися додому з дітьми, але я знаю, що йому не терпілося хильнути. Тут же йому випивка не світила. І тоді він запропонував відвезти Фредріка додому. Гадаю, він думав, що старому не слід гуляти в сутінках.

Тут Ґертруду охоплює спогад про останню прогулянку її брата, вона схлипує в кріслі. Карен замовкає, всі п’ють чай, чути лише стукіт чашок об блюдця.

— Можемо говорити далі? — запитує вона через кілька хвилин, зустрівшись поглядом із Ґертрудою.

Жінка витирає носа і киває.

— Перейдімо до самого Різдва. Ви сказали, що були на вранішній службі і занепокоїлися, коли Фредрік не прийшов.

— Я не була до кінця впевнена, що він не прийшов. Зазвичай він з’являється в останню хвилину, і йому доводиться сидіти ззаду. Адже так?

Вона дивиться на Ерлінґа Арве, той киває на знак згоди.

— Так, на різдвяній службі церква зазвичай переповнена, — каже він, і Карен відчуває легку нотку гіркоти в його голосі.

Очевидно, церква занепадає навіть тут, на Нооре. І все-­таки Ерлінґ Арве, імовірно, бачить значно більше парафіян на своїх службах, ніж священники в Гейме, думає вона і згадує слова своєї матері. «Хай там що, а молитву за столом ми неодмінно читали і до церкви щонеділі ходили».

— А після вранішньої служби, коли ви зрозуміли, що він не прийшов до церкви, ви спробували зв’язатися з братом?

— Так, я кілька разів намагалася додзвонитися до нього з дому. Спершу думала, що він просто проспав. Відверто кажучи, я, мабуть, радше хотіла висловити йому все, що думаю про це. Але я кілька разів телефонувала, а він усе не відповідав, тож я занепокоїлася і вирішила поїхати на велосипеді.

— На велосипеді? — запитує Карен, не приховуючи свого здивування.

Ця тендітна жінка, що сидить зараз перед нею, очевидно, має неймовірну силу, коли не вбита горем. Вона, мабуть, набагато молодша, ніж здається.

— Ну, земля практично гола, так що це не було проблемою, в іншому разі я зазвичай беру фінки. Відштовхуюся — і перехід через трясовину забирає не більше кількох хвилин. Але через міст, звісно, треба йти пішки й везти санки.

— Отже, ви приїхали до Фредрікового будинку. Ви заходили всередину?

— Звичайно, зайшла, — каже Ґертруда, дещо здивована очевидністю ситуації. — Спершу постукала, потім зайшла. У нас так заведено.

Краєм ока Карен бачить, як Бюле нахиляється вперед, розуміючи, що далі буде щось важливе.

— Усередині все було як завжди? — невимушеним тоном запитує Карен. — Ви не помітили нічого незвичайного?

— Ні, а що незвичайне я там могла помітити? Ну, було брудно, скрізь безлад, як завжди, чашка з-під кави стояла на кухонному столі, масло лежало біля раковини, але в цьому не було нічого незвичайного. Такий уже Фредрік був.

— Ви обійшли будинок, шукали брата?

Ґертруда здається здивованою.

— Ні, чого б то? Я одразу зрозуміла, що він вийшов, повідця на гачку в коридорі не було.

Вона переводить погляд на собаку, який досі сидить біля її ніг, простягає вільну руку і гладить м’яку шерсть. Друга рука так і лежить на Біблії.

— Крім того, Семмі вибіг би мені назустріч, якби вони були вдома, — веде далі Ґертруда. — Тож я зрозуміла, що Фредрік пішов із ним на прогулянку.

— І тоді ви занепокоїлися? Що, на вашу думку, могло статися?

— Насправді я не знаю, що змусило мене піти його шукати. Просто відчуття, ніби знала: щось не так.

Ґертруда дивиться на свої коліна, ніби розгорнута Біб­лія може їй відповісти. Потім наморщує чоло, дбайливо розгладжує долонею густо пописані сторінки, і Карен помічає ледь помітну усмішку на вустах жінки.

— Я щойно усвідомила… — каже Ґертруда, дивлячись угору з виразом просвітлення на своєму обличчі. — Звичайно, це сам Господь, це Він говорив зі мною. Це Він спонукав мене піти шукати Фредріка.

Вираз розпачу раптом змінився чимось схожим на спокійну впевненість. Карен зустрічає її погляд і змушує себе усміхнутися у відповідь. У тому, що сильна релігійність може принести розраду людям, які її потребують, вона часто мала змогу переконатися, не без певної заздро­сті. Так само, як і в тому, що релігійність може вселити людині ілюзію власної праведності. Дати їй привід для того, щоб за благочестивим фасадом дбати про власні інтереси. Віра Ґертруди Стууб у Бога здається щирою. Ризик полягає радше в тому, що вона заговорить невідомими мовами, думає Карен, з тривогою дивлячись на усміхнену жінку.

Але чи збережеться в очах Ґертруди цей блаженний вираз, коли вона зрозуміє, що мало не зустрілася з убивцею свого брата?

13

Карен відчуває, як болить поперек, коли заїжджає на автостоянку біля поромної пристані в Люсвіку. Можливо, є місця для паркування ближче до центру, але тут вона знає, що співробітники судноплавної компанії, які працюють поруч позмінно, бодай якось наглядають за автомобілями. Вона обережно виходить, тягнеться до заднього сидіння і дістає звідти велику сумку, яку спакувала вчора ввечері. Упирається руками в дверцята, вигинає спину й відчуває, як біль розпирає праве стегно. Години за кермом, нерівномірні навантаження за той час, що вона провела на ногах, даються взнаки. Особливо на слизьких гірських схилах біля старої вугільної шахти вона постійно відчувала коліно й незграбно намагалася полегшити біль. Карен дивиться на наручний годинник і виходить на головну вулицю. Сьогодні вранці, коли вони з Нетом Брудалем проїжджали повз медичний центр, вона побачила паб в одному з будинків на розі. Заклад був ще зачинений, але тепер жінка сподівається, що нарешті зможе випити довгоочікувану пінту пива. Або дві.

Вона відчуває слабкий запах їжі, коли штовхає двері й заходить у велике, майже квадратне приміщення. Близько двадцяти чоловіків сидять за барною стійкою та столами, деякі поодинці, інші групами. Усі дивляться в телевізор, що висить на стіні. Карен вибирає порожній столик біля вікна, кидає сумку додолу і дивиться на екран телевізора. Грає «Манчестер юнайтед» проти «Сандерленда», себто шансів здобути перемогу в гостей украй мало. Карен проходить до стійки і виймає з кишені гаманець.

Жінці за прилавком на вигляд близько шістдесяти років. У ній цікаво поєднується колишня краса секс-бомби й зворушливе материнське тепло. Її платинове світле волосся укладено в ідеальні локони, вуста ретельно нафарбовані, а у вирізі светра між зведеними грудьми на тонкому ланцюжку теліпається золотий хрестик. Коли Карен наближається, обличчя барменки розпливається в усмішці, такій привабливій, що навіть невелика пляма вишневої помади на правому передньому зубі не псує ефекту.

— Привіт, золотко! Чого бажаєте, люба? — і Карен відчуває, що теж широко всміхається у відповідь. Незважаючи на біль і втому, вона не може втриматися.

Оглядає ряд пивних кранів у пошуках свого улюбленого сорту й знаходить його.

— Кухоль «Спітфайру», будь ласка. І склянку ґротівського.

Просто невелике дослідження, якщо вже збираюся іти на винокурню, каже вона собі. Власне, платити за всю цю «дегустацію» повинен Смеед.

— Якого вам, любонько? Маємо всі сорти.

Жінка розмашистим жестом вказує у бік полиці за прилавком, на якій вишикувалося кілька пляшок зі знайомим логотипом.

— Ого… Я навіть не знаю, — у Карен аж очі розбігаються перед багатим вибором. — Ну, мабуть, я візьму «Old Stone Selection».

Безумовно, це і є дослідження, думає вона і поглядає на зображення ґудгеймського кам’яного корабля на етикетці пляшки.

— Будь ласка, ідіть сідайте, я прийду за хвилину.

Карен охоче йде з напруженою спиною до свого місця біля вікна. Вона ледь пригинає голову, проходячи між чоловіками і телевізором, щоб не заважати дивитися матч.

Сідає і оглядає кімнату. Типовий доґґерландський паб, обладнаний вочевидь за британським зразком. Але замість зображень коней, мисливських рогів і собак стіни прикрашають морські мотиви та інвентар. Зі стелі звисає обов’язковий атрибут — рибальський човен, одну зі стін прикрашають перехрещені весла, а над барною стійкою висить на своєму звичному місці не менш обов’язковий атрибут: рибальська сітка зі скляними поплавцями. Точнісінько як у ланґевікському «Зайці й вороні» чи будь-якому іншому з тисяч пабів, яких сила-силенна на Доґґерландських островах.

«Це найбільший внесок британців у ці краї», — казав її батько.

І не тільки він дотримувався такої думки. Навіть найзапекліші старі диваки-скандинавофіли, які обурюються сильним впливом Заходу, і ті частенько виголошують свої нарікання саме в місцевому пабі. Причому деякі вперто називають Доґґерланд і надалі старою назвою Вест­маркланд, і при цьому випивають чергову пінту елю і порцію віскі.

Однак і цій культурі загрожує небезпека: у Дункері та в Равенбю з пабами дедалі більше конкурують винні бари та мікропивоварні з власними пивними в модних районах. Там пиво свіжіше, немає характерного запаху плісняви від килимів, які за багато років просякли розлитими напоями. Проте саме в такому старому пабі Карен почувається як удома. Серед старих чоловіків, які навіть не дивляться, коли хтось заходить. Де можна спокійно посидіти, і ніхто не підійде до твого столика й не бовкне, сповнений надії: «Ви здаєтеся такою самотньою, можна сісти біля вас?».

Карен дістає два блокноти. Маленький, вузенький, що поміщається в кишені куртки, і великий у шкіряній палітурці, який вона тримає в сумці. Тієї ж миті перед нею ставлять тацю з пінтою елю, склянкою світло-жовтого ­віскі та мисочкою смажених червоних водоростей. Карен підводить очі:

— Дякую! Можна у вас дещо запитати? Чи є зараз тут, у Люсвіку, якийсь готель, або, може, порекомендуєте якийсь хороший нічліг зі сніданком?

— Так, на Лотсґатан є «Ріндлерс». Але якщо вам просто потрібне зручне ліжко з чистими простирадлами, у мене є для вас вільна кімната. Триста марок і сніданок включено. У «Ріндлерсі» це коштує щонайменше втричі дорожче.

— Гаразд, я беру, — каже Карен. — Думаю, я залишуся на кілька днів, якщо можна. Карен Ейкен Горнбі, — додає, простягаючи руку.

— Еллен Єнсен. Звичайно, можна. Чи можу я запитати, що ви тут робите? За вимовою чую, що ви з півдня.

— Робота, — коротко відповідає Карен, але передумує і додає: — Я офіцер поліції, розслідую смерть тут, на ост­рові.

— Фредрік Стууб. Я так і подумала. Дізналася про це сьогодні вранці. То це був не нещасний випадок?

— Ми ще не знаємо, що саме сталося, поки що зарано щось казати. Але ми завжди розслідуємо такі випадки смерті, про всяк випадок.

— Немислимо просто… І кому могло знадобитися вбивати старого добряка!..

— Ви його знали?

Еллен Єнсен хитає головою.

— Не те щоб… Просто він зазирав сюди після роботи. Багато років поспіль він приїжджав на поромі рівно о пів на шосту. Приходив випити після роботи, як і багато інших.