Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2 - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Марія Адольфсон (ч. 5)

І з таким самим порожнім поглядом, утупленим у скатертину, сидить і Айлін, обхопивши долонями чашку шоколаду зі щедрою порцією віскі. Карен налила й собі на два пальці у звичайну склянку для води.

— Можеш розповісти мені?

Айлін повільно хитає головою, піднімає очі й на секунду зустрічається з нею поглядом, а потім знову опускає голову.

— Мені страшенно соромно, Карен. І я знаю, що ти хочеш, аби я зробила, але буде тільки гірше, якщо я заявлю на нього. Насправді я теж винна в тому, що все дійшло до такого.

— Я не збираюся тебе ні до чого примушувати, — м’яко каже Карен. — Відтепер ти сама все вирішуєш. Усе, крім одного.

Айлін мовчки дивиться в чашку.

— Ти більше ніколи не скажеш, що сама винна. Навіть не думай про це. Ти чуєш?

Тиша, тільки шморгання і швидкий рух руки, яка витирає носа.

— Я не раз бачила таке, — каже Карен, — і знаю, що буде, якщо ти надумаєш повернутися. Це лише питання часу.

Айлін повільно хитає головою.

— Він ніколи не дасть мені піти.

— Ти вже втекла. Ти вже покинула його, найгірше позаду.

Айлін піднімає голову, мало не співчутливо дивиться Карен просто в очі й безрадісно усміхається кутиком рота:

— Зараз усе тільки починається, — каже вона. — Хіба ти цього не розумієш?

Карен чекає.

— Ти вже пробувала? — запитує вона трохи згодом.

— Двічі. Один раз — коли Міккель був немовлям, вдруге — на початку минулого року.

— Що сталося? Випий спочатку, поки гаряче, — додає вона, дивлячись, як Айлін слухняно піднімає кухоль і кривиться, зачепивши розбиту губу.

Карен не торкається власної склянки.

— Першого разу я пройшла всього кілька кварталів. Я просто схопила дітей і вийшла за двері, не знаючи, куди йти. Звісно, за п’ять хвилин він помітив це й наздогнав машиною вже біля Каупінґґате.

— Що було потім?

— Він на деякий час заспокоївся, ніби сам злякався того, що накоїв. Пообіцяв, що це більше ніколи не повториться.

— Тоді він уперше тебе вдарив?

— Тоді вперше у мене пішла кров. До того він зазвичай міцно, до синців, хапав мене за руки або давав ляпаси. У певному сенсі, можливо, саме це змусило мене піти того разу, коли я побачила кров на дивані. Він випадково вдарив мене в ніс. Не думаю, що зумисне.

Карен на секунду заплющує очі, щоб відігнати гнів. Не зараз, не зараз.

— А наступного разу?

Айлін знову піднімає кухоль і ставить на місце.

— Тоді я планувала піти від нього з найнеобхіднішими речами для дітей і взяла машину. Я вийшла, як тільки він поїхав на роботу, і доїхала аж на Фрісель. Мій тато успадкував там будинок від своїх батьків. Невеличкий котедж, який вони багато років здавали в оренду, а потім він певний час стояв порожній. Ми ніколи не говорили про нього, і я була впевнена, що Бу не знав про його існування. Проте не минуло й доби, як він нас знайшов. Він сказав, що йому допомогли. Він завжди знайде мене, сказав він.

Вона проводить рукою по лобі. Наступної секунди завмирає і дивиться у вікно.

— Горобина, — тихо каже Карен, намагаючись приховати, що й сама злякалася. — Коли дме вітер, гілки б’ються об шибки вікна.

— Твої батьки могли йому щось сказати, як гадаєш? Може, розповіли йому про той котедж на Фріселі?

— Вони були за кордоном, коли це сталося. Пізніше я спитала, чи не телефонував їм Бу. Збрехала, ніби він хотів запитати щось у тата. Але вони сказали, що ні, він не дзвонив. Мабуть, дізнався про котедж у якийсь інший спосіб. З якихось реєстрів нерухомості чи що.

От лиш Бу Рамнес не має до них доступу, думає Карен.

З одного боку, будь-хто може легко дізнатися, хто власник того чи іншого конкретного об’єкта нерухомості через регіональні вебсайти. З іншого — доґґерландське законодавство чітко обмежувальне й не дає змоги будь-кому з’ясувати, чи має хтось нерухомість у такому-то місці. Лише поліція та прокуратура мають доступ до інформації про фізичних осіб — до реєстрів, що стосуються доходів, активів, боргів, прав на риболовлю та нерухомості окремих громадян. Тільки за допомогою поліцейського чи прокурора Бу Рамнес міг отримати інформацію про те, що батько Айлін має нерухомість на Фріселі.

Може, вона забула, думає Карен. Можливо, колись таки згадувала про той котедж. Інший варіант жахливий, навіть думати про це не хочеться. Вголос вона каже:

— Твої батьки знають, що Бу тебе б’є?

Айлін мляво соває ложкою в чашці і хитає головою.

— Тато якось питав мене, але я заперечила, — каже вона, не піднімаючи очей.

Між ними западає мовчанка, обидві згадують минуле літо, коли Карен поставила те саме запитання. Ніхто нічого не каже.

— І відтоді ти не робила спроб покинути його? — згодом каже Карен. — До сьогодні, я маю на увазі.

Айлін робить глибокий судомний вдих.

— Цього разу теж нічого не вийде, — її голос зривається. — Ти не розумієш. Він знайде мене, рано чи пізно.

— Так, мабуть, так і буде, — спокійно каже Карен.

— То ти теж вважаєш, що мені треба повернутися додому?

У голосі Айлін звучить суміш покірності та здивування. Карен нахиляється вперед і накриває її руку своєю.

— Навпаки, — каже вона. — Ти ніколи не повинна повертатися до Бу. Я маю на увазі, що ми подбаємо про твою безпеку, аби він не зміг нашкодити тобі, навіть якщо дізнається, де ти. Ти більше не сама.

— Він забере дітей. У мене немає шансів отримати опіку, — каже вона.

— Ніхто не забере в тебе дітей. Ти впевнена, що він їх не бив?

— Ні, ніколи. Він хороший батько. Справді хороший.

Карен зціплює зуби.

— Мабуть, йому дозволять іноді бачитися з ними, можливо, він матиме половину опіки, — каже вона. — Але він ніколи більше не доторкнеться до тебе.

Айлін шморгає носом, судомно намагаючись втягнути повітря носом.

— Він може прийти сюди будь-якої миті. Невже ти не розумієш цього? Може, зараз він стоїть у саду.

— Він не прийде, — каже Карен зі спокоєм, якого насправді не відчуває. — Випий це зараз, а потім трохи поспи. Ми чергуватимемо цілу ніч, а завтра знайдемо рішення.

Вони перебирають усі варіанти, один за одним, і мало-помалу безнадія тяжким тягарем навалюється на вітальню, де Карен, Лео, Сіґрід і Маріке, що приєдналася до них, улаштували нараду. Після того як Карен зателефонувала і розповіла, що сталося, Маріке відкинула всі спроби переконати її зачекати до ранку, негайно сіла в машину й поїхала зі свого будинку в Портленді до Ланґевіка.

Певно, їхала вона занадто швидко, адже було лише пів на дванадцяту, коли вона переступила поріг кухні Карен. І, можливо, саме усвідомлення того, що в будинку тепер чергують четверо людей, змусило Айлін нарешті заснути. Або ж просто втома.

Вони влаштувалися у вітальні й дедалі глибше занурюються в диван і крісла, відхиляючи одну пропозицію за іншою. Надовго Айлін ніде не сховатися від Бу, усвідомлюють вони, рано чи пізно він дізнається, де вона. Зараз ідеться про те, щоб знайти рішення на найближчі кілька тижнів, створити спокій серед хаосу, отримати час, щоб підлікувати рани, і знайти сили розпочати процедуру розлучення.

Будинок у Ланґевіку розташований надто відокремлено, будинок Маріке в Портленді теж. Будинок Коре та Ейріка в Тінґваллі кращий, але найближчими днями користі від нього не буде, бо господарі зараз у Нью-Йорку. Пропозиція про те, щоб Айлін просто забрала дітей і виїхала за кордон на кілька тижнів, відкидається. Навіть якщо паспорти в неї, Бу напевно зможе скористатися цим у майбутній справі про опікунство.

Власне, поки що вони переливають з пустого в порожнє.

— А можуть її батьки забрати дітей на тиждень? — запитує Маріке, яка сидить тихо і слухає, поки інші обговорюють.

— На тиждень? Можливо, якщо Айлін погодиться. Очевидно, вона їм нічого не сказала. До того ж вони знову поїхали на свята. Здається, до Лондону.

— Тоді у мене є пропозиція.

— Що? — нетерпляче запитує Лео. — Якщо у тебе є якесь рішення, то давай його швидше, чорт забирай.

Вигляд у нього зморений, думає Карен, дивлячись на темні кола під очима і стиснуті щелепи.

— Він помер, — каже Маріке, і зустрічається з порожніми втомленими поглядами інших.

— Я маю на увазі власника будівлі, в якій у мене майстерня, — швидко додає вона. — Той, хто жив нагорі. Дев’ятдесят йому виповнилося.

Карен навіть не замислюється над тим, що означає число «дев’ятдесят»; осягнути логіку данських числівників вона навіть не намагалася. Скільки років виповнилося власникові будинку, де розташована гончарна майстерня Маріке — сімдесят п’ять, вісімдесят три чи дев’яносто чотири — перед тим, як він назавжди відкинув ласти, Карен абсолютно байдуже. Натомість вона дивиться на годинник.

— Тепер вона вся моя, — спокійно веде далі Маріке. — Уся будівля. Син хотів швидко укласти угоду. Et voilà! Будинок цілком і повністю мій, — пояснює вона досконалою доґґерландською мовою.

Западає тиша, Карен, Лео і Сіґрід недовірливо дивляться на неї, не впевнені, чи правильно вони зрозуміли дивну суміш доґґерландської і данської мов.

— Що ти кажеш? Ти купила його? — нарешті запитує Сіґрід. — Увесь будинок?

— Так. Я ж була просто орендарем. Я не могла ризикувати, щоб будинок купив хтось інший і виставив мене за двері. Нагорі є кімната і кухня. Я подумала, що тобі, Карен, може сподобатися така схованка, але з цим можна почекати.

Їм потрібен час, щоб це переосмислити. Ставлять уточнювальні запитання: так, вона купила весь будинок. Так, нагорі є порожня квартира, проста однокімнатна квартира з кухнею, обшарпана, але досить велика і розташована в центрі, чи не так? Цілими днями й половину ночі довкола в районі сила-силенна людей. Можливо, не дуже добре для нічного відпочинку, зате доволі безпечно. Можливо, це не надто практичне місце для дітей більше, ніж на кілька днів. Безумовно, це не постійне рішення, але Айлін могла б пожити там, поки стане на ноги, якщо її батьки зможуть забрати дітей. Крім того, думає Карен, покупка поки що не зареєстрована в базах нерухомості.

І коли Лео і Сіґрід лягли спати, смертельно втомлені, а Карен залишилася наодинці з Маріке чергувати, вона згадала слова подруги.

«Я подумала, що тобі, Карен, може сподобатися така схованка».

Квартира в місті, де можна переночувати, коли працюєш допізна, коли дороги замітає снігом. Місце, де можна усамітнитися в дні, коли в Ланґевіку стає надто людно й тісно. Коли їй просто все набридло. Шанс не просити Лео зібрати речі й знайти щось інше. Шанс вимовити слова, які сподівалася почути від неї Сіґрід, а вона зі страху так і не змогла сказати: «Так, звичайно, ти можеш тут жити».

Схованка для Айлін, поки їй це потрібно, але потім…

Карен намагається витягнути себе зі своїх фантазій. Так не можна.

— Я не можу собі цього дозволити, Маріке, — каже вона.

— Мені не потрібні твої гроші!

— Ти могла б отримувати три-чотири тисячі марок на місяць.

Маріке опускає окуляри для читання, дивиться на неї поверх них зі стомленим виразом обличчя і відповідає данською:

— Серйозно, Карен. У мене більше грошей, ніж мені потрібно.

Вони витрачають весь недільний ранок на те, щоб улаштувати Айлін у квартирі над майстернею. І після довгих умовлянь вона нарешті погоджується розповісти батькам і написати заяву в поліцію.

Цілком усвідомлюючи ризик, що спритний адвокат може використати конфлікт інтересів, в офіційному візиті до поліції Карен не бере участі. Або подруга, або поліціянтка, але не те і не те водночас. Замість цього вона чекає в квартирі з Тірою і Міккелем, поки Маріке супроводжує Айлін до відділку поліції. За допомогою солодощів, пошарпаної книжки казок, яку Карен знайшла вдома в Ланґевіку, та власного мобільного телефону вона намагається відволікти дітей, як тільки може. Проте вона чітко відчуває їхню тривогу. І коли зустрічається зі спокійним поглядом Тіри і бачить у цих очах щось, чого там не повинно бути, вона здригається. Щось ворушиться всередині, грізно бурчить, намагається зруйнувати опори.

— Мама скоро приїде. Вона каже, що все знову буде добре.

А коли вона бачить, що вони їй не вірять, спускається з ними в майстерню, дозволяє їм роздягнутися і відпускає їх на волю. Дозволяє їм вимазатися глиною, чує сміх, коли маленькі пальчики, тільця, волосся і мордочки вкриваються плямами синьо-зеленої глини, а тривожні думки на деякий час розвіюються. Навіть гнівні протести, коли через пів години Карен змушує їх зайти в душ, а потім знову натягує на них одяг, здаються солодкою музикою порівняно з цією мовчанкою широко розплющених очей.

Але коли подруги повертаються додому з поліції, Маріке ставить на стіл три склянки й дістає з холодильника джин, вермут і оливки. Карен розуміє, що вона розлючена, але намагається тримати себе в руках заради Айлін. Той, хто приймав заяву, явно не виправдав сподівань Маріке.

— Я за кермом, — каже Карен, хитаючи головою, коли Маріке запитально піднімає пляшку з джином. — Але я зварила каву.

Айлін дивиться на годинник.

— Я теж не питиму. Хочу залишатися в тонусі, принаймні доки мама з татом не заберуть дітей.

Батьки Айлін обіцяли приїхати прямо з аеропорту. Вони, мабуть, були дуже схвильовані, повертаючись додому після шопінгу в Лондоні. Айлін зв’язалася з ними, саме коли вони, навантажені пакетами, сідали в таксі біля готелю в Бейсвотері. Шоковані, вони вислухали доньку по телефону і без жодних запитань чи уточнень деталей пообіцяли негайно приїхати. Вони були впевнені, що зможуть подбати про дітей. Лише кілька днів, підкреслила Айлін, можливо, тиждень, поки все владнається і вони знайдуть краще місце для проживання. Вона не наважувалася повернутися з батьками додому, в Ракне, боячись, що там з’явиться Бу. Дітей він навряд чи зможе забрати, поки не зможе організувати догляд за ними. Або не знайде Айлін.

— Він полює на мене. Не на дітей.

Тепер вона здається спокійнішою, думає Карен. А може, в повільних рухах подруги, коли та піднімає кавову чашку, читається смиренність? Тієї ж миті сигнал мобільного телефону змушує Айлін здригнутися і розлити каву. Карен швидко бере телефон, кидає погляд на дисплей.

— Це Сіґрід, — заспокоює вона Айлін, підводячись і переводячи дзвінок у режим очікування. — Привіт, Сіґрід. Можеш зачекати хвилинку?

Швидкими кроками виходить з вітальні, міцно притискаючи мобільний телефон до вуха і затикає пальцем друге вухо, щоб не було чути, як галасують Тіра й Міккель, які з криками бігають у шкарпетках дерев’яною підлогою, не зважаючи на спроби Айлін вгамувати їх.

— Нехай бігають, — чує вона голос Маріке. — Внизу ніхто не живе.

— Привіт, Сіґрід, — знову каже Карен.

— Чорт забирай, Карен, він з’їхав з глузду!

Голос на іншому кінці лінії зривається. Суміш тривожного збудження і незв’язних слів — у Карен по спині пробігає холодне тремтіння. Притискаючи мобільник до вуха, вона йде у ванну, зачиняє за собою двері, сідає на кришку унітазу.

— Заспокойся, Сіґрід, я тебе не чую. Що сталося?

— Він був тут. Щойно. Намагався потрапити всередину. Він божевільний!

— Ти маєш на увазі Бу? — перепитує Карен, хоча й сама знає відповідь.

— Я не знаю, як його в біса звати. Чоловік Айлін. Він шукав її.

— Він уже пішов?

— Так, думаю, що так. Я чула, як машина поїхала. Однак Лео весь у крові.

— Лео поранений? Йому потрібен лікар?

Здивована, Карен чує власний голос. Спокійний і діловитий, ніби всередині вона не розсипається на частини.

— Ні, він каже, що це просто носова кровотеча, але тобі потрібно повернутися додому, Карен.

— Я зараз приїду. Не хвилюйся, я негайно виїжджаю.

Бу Рамнес вимикає двигун і відкидається на спинку сидіння. Усе пройшло краще, ніж він міг сподіватися. Щоправда, він розраховував, що вдома буде сама Карен, а не якийсь хлопець, який відчинить двері і пригрозить кулаком. Але це, безумовно, йому тільки на руку. Він ні на мить не сумнівається, що Айлін попросить вибачення і повернеться додому. Хоча, чесно кажучи, він не думав, що її не буде так довго. Вже двадцять чотири години. І якщо вона не вдома у своїх батьків, не сидить у Карен, та ніде не з’являється, то, вочевидь, вона переховується десь у тієї данської шльондри. Або, можливо, у геїв у Тінґваллі. Більше нікого в неї немає.

Обома руками він пригладжує волосся і відчуває біль у коліні й утому, що розливається по всьому тілу. Ну, нехай помучиться до завтра. Нехай сидить і чекає, коли він її знайде. А він її знайде. Вона це знає, і він це знає.

Хвиля люті знову змушує його серце прискорено битися. Що вона, в біса, робить? Ці постійні провокації, а потім вона поводиться так, ніби в усьому винен тільки він! Невже вона не розуміє, в яку безнадійну ситуацію вона його заганяє — як професійно, так і політично? Вона знає, що не має шансів перемогти. Створити проблеми — так, але не перемогти. Невже він не достатньо зрозуміло їй це пояснив?

У світі немає суду, який віддасть їй опіку над дітьми, коли вислухає його версію. Імовірно, він міг би змусити поліцію повернути дітей додому прямо зараз. Принаймні якщо він розіграє всі свої карти. З іншого боку, він не в змозі самостійно доглядати за дітьми, а вони не зможуть змусити її повернутися додому. Ні, краще почекати, поки вона здасться добровільно.

Бу Рамнес відстібає пасок і відчиняє дверцята автомобіля. Він відчуває гострий біль у коліні, коли підвертає ногу. Можливо, краще зателефонувати в поліцію і розповісти про те, що сталося в будинку Карен у Ланґевіку. Навряд чи є щось протизаконне в тому, щоб подзвонити в двері будинку спільного знайомого і запитати, чи не в них часом гостює твоя кохана дружина і твої діти. Натомість протизаконно — нападати на людей. До речі, це не той самий хлопець, що був у геїв у новорічну ніч? Той, який грав на гітарі, і нервувався, коли виходив на сцену. Довбаний наркоман, звичайно ж, і зараз він живе з Карен. Так, це саме те, чого можна було очікувати.

Він грюкає дверцятами машини, і його погляд падає на садові меблі в іншому кінці гаража. Зазвичай вони так не стоять, хіба ні? Розсунуті в боки, захисні чохли скинуто. Цієї миті він розуміє, що це, мабуть, Айлін… Клята сука спланувала все. Не так, як тоді, коли вона просто взяла куртку й пішла. І не так, як тоді, коли вона була такою довбаною дурепою, що «сховалась» у старій батьківській халупі на Фріселі. Він відчуває слабенький спалах тривоги. Невже вона впорола дурницю і цього разу справді заявила на нього в поліцію? Невже ця довбана поліцейська шмара змогла її вмовити?

Бу Рамнес дістає з внутрішньої кишені куртки телефон. Краще відразу завдати удару на повну силу.

Одна доба, думає він. Другої доби я не допущу.

За сорок хвилин Карен дивиться на ватний тампон у лівій ніздрі Лео і криваві плями на його футболці. На моїй футболці, поправляє вона себе і зазначає, що Лео знову взяв одяг із її запасів. Цього разу він вибрав білу футболку, якій щонайменше двадцять років і яка рекламує постачальника човнових двигунів. Татова футболка, знову виправляє вона себе, розуміючи, що Лео, мабуть, заліз глибоко в шухляди на горищі, якщо вже знайшов її. А коли він запитує її, чи не хоче й вона випити, і, не чекаючи відповіді, дістає одну з її найкращих пляшок ельзаського вина, вона вже не може протестувати.

— Ти впевнений, що не треба їхати в лікарню? — запитує вона, перш ніж підняти келих.

— Та годі тобі. Кровотеча вже зупинилася. Дивись! — каже він, витягаючи тампон із носа.

— У кожнім разі завтра тобі слід поїхати у відділок і написати заяву.

— Будь я проклятий, якщо добровільно піду в поліцію. Вони мене вже достатньо разів затримували.

— Зараз усе інакше, Лео.

— Ой навряд! Вони знають, хто я. І я не хочу, щоб вони знали, що я тут живу. Думаю, ти теж не хочеш.

Лео Фрііс неодноразово потрапляв до відділку за бродяжництво й пияцтво, а крім того, за завдання незначних тілесних ушкоджень, за що його, звісно, до в’язниці не посадили, але зараз напевно пригадають. Слова колишнього безхатченка мало що значать проти слів відомого адвоката. І не можна стверджувати, що було фактичне вторгнення. Бу подзвонив у двері і спробував увійти, але його зупинив Лео, який спершу відштовхнув непроханого гостя, а потім отримав удар кулаком у ніс.

Імовірно, саме рясний потік крові змусив Бу Рамнеса злякатися, сісти в машину й поїхати геть. За словами Лео, який сприйняв все це набагато спокійніше, ніж Сіґрід, усе закінчилося за кілька секунд. Дівчина збігла сходами, коли почула збуджені голоси, але не встигла стати свідком самої бійки.

— Ти впевнений, що штовхнув його перший? — запитує Карен, дивлячись на засохлу кров навколо ніздрі Лео.

— Мені дуже шкода. Він намагався переступити поріг, і я відштовхнув цього виродка. Він, мабуть, упав би назад, якби тут-таки не вдарив мене. А так просто приземлився одним коліном на кам’яні сходинки. Йому, мабуть, зараз більш боляче, ніж мені, — додає він задоволено.

— Будемо сподіватися.

— Айлін написала заяву?

Карен киває.

— Так, нарешті написала. Вони з Маріке були у відділку. Айлін також поговорила зі своїми батьками, ті приглянуть за дітьми кілька днів, щоб вона хоча б трохи побула в тиші й спокої.

— Ти дзвонила Коре та Ейріку?

— Айлін сама зателефонувала їм і запитала, чи можна їй пожити в них із дітьми деякий час, коли вони повернуться з Нью-Йорка. Вигадала щось про ремонт у будинку і про те, що Бу поїхав у відрядження.

— Чому вона не сказала їм правду?

Карен знизує плечима.

— Вона сказала, що не хоче розповідати по телефону, і я думаю, що зараз важливо, щоб вона пройшла через це у своєму власному темпі. Так чи інакше, вони повертаються додому в четвер увечері. Здається, Ейрік сказав, що вони можуть повернутися раніше, але вона категорично відмовилася форсувати події. Думаю, він розуміє, про що йдеться.

— Напевно. А ти здогадувалася? Я маю на увазі, ти розуміла, що він її б’є?

Карен мовчки дивиться у келих із вином. Вона здогадувалася? Хіба не повинна була здогадуватися? Стояти на своєму, незважаючи на заперечення Айлін. Чи вона прийняла відповідь подруги, бо так було простіше?

— Я розуміла, що між ними все погано, і так, у мене були підозри. Але важко зрозуміти, де вигадка, а де справжні тривожні сигнали, коли ти не любиш когось так сильно, як я не люблю Бу.

Лео киває.

— І коли я запитала її про це влітку, вона розсміялася, мовляв, що за дурниці. Але так, у глибині душі я підозрювала, що вона бреше. Чорт!

Вона різко замовкає і затуляє долонею рот.

— Що?

— Вона зателефонувала мені тиждень тому, здається, у понеділок. Запитала, чи може зайти до мене, але я саме тоді вела розслідування на Нооре. Пам’ятаю, що здивувалася, адже вона вже кілька років не виявляла бажання разом випити кави чи пива. Але потім я про це забула. Чорт забирай, як можна бути такою дурепою?! Якщо хтось і мав зрозуміти, то це я!

— Ти?..

— Так! Я працюю у поліції, — каже Карен. — Я зустрічалася і з чоловіками, які б’ють, і з жінками, які подають заяви, а потім забирають їх назад. «Він так шкодує про скоєне! Насправді він милий, коли не п’є». Я зустрічала дітей, які щовечора, лягаючи спати, затикають пальцями вуха.

— Не можна заснути, заткнувши пальцями вуха, — каже Лео, підводячись. — А якщо прибрати пальці, то теж не заснеш. У цьому й проблема.

Карен дивиться на його спину, поки він стоїть біля раковини і зніяковіло наливає собі склянку води. Вона розуміє, що він точно знає, про що каже.

— Твій батько?

Лео знизує плечима.

— Вітчим. І не тільки тоді, коли напивався. Я ненавидів його.

Коли за кілька годин Карен лягає у ліжко, вона знає, що повинна робити. Вона планувала повернутися на Нооре завтра якомога раніше вранці. Щоб устигнути на ранкову нараду з Торстейном Бюле та його людьми. Утім, їм доведеться зачекати.

Саме час зробити дещо інше.

Вона чекає на вулиці в машині. Спостерігає за потоком по-понеділковому напружених строго вдягнутих чоловіків і жінок. Бачить, як деякі з них зупиняються перед входом до будівлі номер сімдесят два на Ідунґатан в Дункері. Як вони вводять код, відчиняють скляні двері й зникають у напрямку ліфтів і сходів. Карен знає, що вони ведуть до маркетингових фірм, імпортних компаній та юридичних контор.

Коли вона бачить його, уже пів на дев’яту, і вона вирішує почекати ще чверть години. Думає, що їй слід поїхати геть, що це напевно буде наймудрішим рішенням. Потім відстібає пасок безпеки, відчиняє дверцята й виходить із машини.

Юридична фірма «Рамнес і Ек» розташована на п’ятому поверсі, якщо вірити табличці біля домофону. Карен тисне на кнопку. Їй відповідає дзвінкий голос. Вона розуміє, що можливість відрекомендуватися детективом-інспектором має свої переваги. З тихим дзижчанням двері відчиняються, без запитань, у якій справі чи з ким вона хоче зустрітися.

Молода жінка в приймальні усміхається зі стриманою ввічливістю і деякою цікавістю, коли Карен штовхає матові скляні двері і заходить у приймальню.

— Кого ви шукаєте? — запитує вона.

— Я до Бу Рамнеса, — коротко каже Карен, озираючись, щоб отримати загальне уявлення про приміщення.

Туалети і зал очікування з білими шкіряними диванами ліворуч, короткий коридор і ще одні широкі скляні двері з іншого боку.

— Вам призначено час? — запитує секретарка, кладучи руку на телефон.

— Ні, виникла надзвичайна ситуація. Туди, так?

Не чекаючи відповіді, Карен рушає до скляних дверей і чує, як молода жінка каже щось про «жінку з поліції, яку я не змогла зупинити, вона йде до вас».

Штовхаючи двері, вона чує, як у кімнаті праворуч від неї гучно кладуть на важіль телефонну слухавку, і швидко натискає на дверну ручку. Бу Рамнес підводиться з оббитого світло-коричневою шкірою крісла, коли Карен з грюкотом зачиняє за собою двері.

Якби вона витрачала час на роззирання, то, можливо, помітила б чималий розмір кімнати, товстий перський килим і панораму міського парку за вікном. Зараз вона встигає лише вловити легкий блиск невпевненості в очах Бу Рамнеса, а потім тінь гніву, що пробігає по його обличчю, перш ніж він маскує все це широкою усмішкою.

— Карен? — каже він, опускаючись назад у крісло. — Чи краще сказати, детектив-інспектор Ейкен? Чому завдячую такій честі?

Не відповідаючи, вона витягує стілець і сідає навпроти нього. Мовчки дивиться на Бу Рамнеса кілька довгих секунд, перш ніж каже спокійним голосом:

— Ти повинен припинити просто зараз.

— Не розумію, що ти…

— Ти чудово знаєш, що я маю на увазі, — перебиває вона. — Твоя нога більше не ступить на мою територію, і ти більше не доторкнешся до Айлін.

— Не думаю, що моїй дружині сподобається, що ти прийшла сюди і втручаєшся в наш шлюб.

— Шлюб? Ти маєш на увазі тортури? Але тепер усьому кінець. Вона мені все розповіла.

Бу Рамнес із посмішкою відкидається на спинку стільця.

— Справді?

— Вчора Айлін пішла у відділок і подала офіційну заяву про те, що ти роками знущався з неї.

— І ти там була, я так розумію? Допомагала їй вигадувати її жалюгідну історію.

— Ні, не сподівайся. Заяву приймав інший співробітник. Ти не зможеш розіграти цю карту в суді.

З привітно-стурбованим поглядом, трохи нахиливши голову, Бу Рамнес спостерігає за своєю відвідувачкою.

— Так, — каже він, повільно киваючи, коли вона замовкає. — У суді, кажеш. Отже, мене звинувачують у тому, що я бив свою дружину, а також у незаконному проникненні на чужу територію. Чи є ще якісь звинувачення?

— Ну, можна було б додати, що ти огидне боягузливе лайно, але я не дуже вірю, що це додадуть до позову. Але й решти обвинувачень вистачить.

— Обвинувачень? — каже він з легким сміхом. — Оце вже навряд, Карен!

— Можливо, твої зв’язки вже рятували тебе раніше, але цього разу…

— Вона забрала заяву, — додає Бу Рамнес. — Учора пізно ввечері, якщо бути точним.

Тиша заповнює кімнату.

— Вона сама зателефонувала мені й розповіла про свою жалюгідну спробу. Зрозуміло, вона дуже каялася. З істеричними жінками так буває. Гормони і все інше. Ти й сама це знаєш, чи не так, Карен?

На мить усе завмирає. Учора ввечері, перед тим, як вони пішли, Айлін говорила так упевнено. Упевнено і з полегшенням, що нарешті набралася сміливості, нарешті взяла своє життя під контроль. Цього разу вона піде до кінця. Але насправді вона відступила. І з інтуїтивною впевненістю Карен знає чому.

— То ось чому ти прийшов до мене додому. Ти знав, що Айлін не витримає того, що ти переслідуєш її друзів. Ти довбаний мудак.

— Як для поліціянтки у тебе багата уява. І жахлива мова як для жінки, мушу додати. Ти ж жінка, чи не так, Карен? Навіть якщо тобі не вдалося ні втримати чоловіка, ні народити дітей.

Здивована, вона розуміє, що нічого не відбувається. Вона, як і раніше, на поверхні, серце б’ється рівно, вона не розсипається на шматки. Навпаки, холодна як лід і бачить усе чітко і ясно.

— Вона не повернеться, — спокійно каже Карен. — Навіть якщо вона забрала заяву, вона ніколи не повернеться.

— Можливо, поки що, але рано чи пізно повернеться, — каже він так само спокійно. — Знаєш, я думаю, що моїй коханій дружині просто потрібен час, щоб побути наодинці з собою, усе обдумати. Айлін завжди була трохи, як би це сказати, невротична. Ти знаєш, що вона приймає антидепресанти? Ці пігулки щастя, вона п’є їх уже багато років.

— Вона не повернеться, — повторює Карен. — Ви розлучитеся і ти даси їй спокій.

— Та що ти таке кажеш? А інакше що?

Карен повільно підводиться і дивиться на нього.

— Інакше я зроблю твоє життя пеклом.

Коли вона відчиняє двері, лунають приглушені голоси. Трохи далі коридором біля ксероксу стоять чоловік у костюмі й жінка середнього віку із сивим волоссям, укладеним у пучок. Схилили голови і, здається, вивчають якийсь документ. Із сусідньої кімнати, де прочинені двері, долинає звук клавіатури. Коли з кімнати навпроти з мобільним телефоном, притиснутим до вуха, виходить інша жінка, за всіма ознаками молода юристка в стані стресу, Карен приймає рішення.

Вона обертається і каже гучним чітким голосом:

— Якщо ти, Бу Рамнес, іще раз поб’єш свою дружину, я особисто простежу, щоб ти потрапив за ґрати. У моєму телефоні є фотографії, які, гадаю, вельми зацікавлять ЗМІ.

За одинадцять секунд Карен Ейкен Горнбі натискає кнопку ліфта й чує, як двері адвокатської контори «Рамнес і Ек» зачиняються за нею, м’яко клацнувши.

Усю дорогу від Дункера до поромної переправи в Торсвіку вона сидить із навушником мобільного телефону у вусі, яке болить дедалі сильніше. Спочатку намагається додзвонитися до Айлін, але та не відповідає. Тоді вона телефонує Маріке. Розповідає їй про свій візит до Бу Рамнеса в його адвокатську контору і про те, що Айлін забрала заяву. Маріке, як і очікувалося, реагує шквалом данської лайки, приправленої деякими пікантними доґґерландськими слівцями, яких Карен, на свій подив, ніколи раніше не чула. Подруга обіцяє негайно піти в майстерню і поговорити з Айлін.

— Думаєш, вона повернеться до нього?

— Не думаю. Не тепер, коли так багато людей знають. Але пообіцяй, що подзвониш мені, якщо не знайдеш її.

— Буду там за пів години.

— Що ж, принаймні тепер його колеги знають, що він б’є дружину, — похмуро каже Карен. — Можливо, це заспокоїть його на деякий час.

— Хіба тобі за це не перепаде?

— Так, напевно перепаде.

І таки перепадає. Ще до того, як вона доїжджає до повороту на Равенбю, їй телефонує Юнас Смеед.

— Ти там зовсім з глузду з’їхала? — кричить він. — Я витратив двадцять хвилин своєї відпустки на розмову з Віґґо Гауґеном. Якби мені не вдалося його заспокоїти, тебе звільнили б.

— Він паскуда.

— Гауґен?

— Бу Рамнес. Та й Гауґен теж, — додає вона. — Ти знаєш, що Бу Рамнес, адвокат, учора намагався увірватися до мого будинку й напав на мого друга?

— Я знаю, що він був там і дзвонив у двері, щоб поговорити з дружиною.

— Її там не було.

— І Бу Рамнес стверджує, що в твоєму будинку він не був. Це його штовхнули так сильно, що він пошкодив коліно. Ти повинна бути вдячна, що він вирішив не подавати заяву про напад. Дзвонити у двері — не незаконно.

— Він намагався вдертися, кажу. Лео зупинив його.

— Ти маєш на увазі того безхатченка, який сидів у в’язниці за завдання тілесних ушкоджень? Я так розумію, він у тебе живе. Я до біса серйозно, Ейкен.

— Ну, принаймні він більше не бездомний, чи не так?

— Він навряд чи надійний свідок, і я розумію, що тебе самої не було вдома, тому ти не знаєш, як усе сталося, чи не так?

— Так, але…

Карен замовкає. Якщо сказати, що донька Смееда також була в будинку, це тільки погіршить ситуацію. А Лео досі відмовляється висувати звинувачення. Сьогодні вранці вона зробила ще одну спробу його вмовити, але зрозуміла, що змінити його думку неможливо.

— Я дуже хочу усунути тебе від розслідування, — каже Юнас.

— Звісно, хочеш. Чому ж не усуваєш?

— Але, — веде далі він, — я розумію, що чим далі ти будеш від Дункера, то краще. Ти залишатимешся там, аж поки розслідування завершиться. І більше не вступатимеш у жодні контакти з Бу Рамнесом. Зрозуміло?

Карен не відповідає. Натомість змінює тему.

— І коли ти організуєш підкріплення? Ми з Карлом не впораємося самі. Сталося два вбивства, а люди лежать собі вдома в ліжку замість того, щоб допомагати. Або на пляжі, — додає вона і тієї ж секунди шкодує про це.

Шеф урятував її якщо не від звільнення, то принаймні від відсторонення від роботи. Зараз не час псувати йому настрій.

— Крім Б’єркена, тепер на місці Лоотс, — крижаним тоном відповідає Юнас Смеед. — Тільки ти не там, де повинна бути.

І коли Карен знову заходить у двері місцевого відділку поліції в Люсвіку, вона розуміє, що її шеф мав рацію. За столом у кімнаті для нарад сидить, окрім Карла Б’єркена, детектив Корнеліс Лоотс, який розмовляє з Торстейном Бюле та його людьми — Ресе, Андерсоном і Сванемарк.

— О Боже, ну нарешті! — вигукує Карл і ловить на собі стурбований погляд Бюле.

Очевидно, йому ніколи не спало б на думку так розмовляти з начальником. Карен сідає і тягнеться до термоса.

— Ну, то ми будемо розслідувати справу, — каже вона, — чи ви збираєтеся сидіти й пліткувати цілий день?

За десять хвилин вона помічає, що Ресе досі здається незадоволеним, але все-таки тримає себе в руках, адже з центрального штабу прислали додаткові ресурси. Можливо, і Торстейн Бюле поговорив з ним. Натомість Андерсона та Сванемарк ситуація неабияк підбадьорила. Вони сидять, нахилившись до столу і радісно розмовляють з Корнелісом Лоотсом, і Карен згадує, що Лоотс виріс на цьому острові. Вона також усвідомлює, що хоча група зробила перерву, вони не гаяли часу даремно. Лоотса ознайомили зі станом розслідування, результатами криміналістичних експертиз і висновками щодо розтину обох жертв.

Тепер, давши змогу Карлу Б’єркену і Торстейну Бюле далі підбивати підсумки, вона сама під столом крадькома масажує коліно. Але випрямляється й уважно слухає, коли Бюле доповідає про розмову із секретаркою Євою Фрамнес. Через усе, що сталося, вона ще не встигла прочитати письмового звіту, який він надіслав. Але за кілька хвилин вона відкидається на спинку стільця з розчарованим зітханням. Чудова вечірка, сказала Єва Фрамнес, хоча, на її думку, люди випили забагато, але феєрверк був фантастичний, і так, її підвезли додому Трюсте, а от у поведінці Габріеля того вечора вона не чула й не бачила нічого дивного, хіба тільки що він страшенно напився. Так, і вона бачила, як він щось клацав у телефоні під час вечері, і подумала, що це неввічливо. Хоча тепер багато хто так робить.

Карл Б’єркен також важко зітхає.

— Так, ми ніколи не знайдемо телефону, але коли ми отримаємо від оператора списки дзвінків? А від криміналістів звіт з обшуку в будинку Габріеля?

— Сподіваюся, сьогодні, — каже Карен. — Я зв’яжуся з Ларсеном, коли ми тут закінчимо. Розкажеш, що нам вдалося дізнатися в суботу?

Вона відпускає свої думки, поки Карл Б’єркен доповідає про суботні допити Б’єрна Ґрота й бесіду з подружжям Трюсте. Бачить, що Торстейн Бюле слухає і занотовує, і відчуває докори сумління. Після того як вона так поспішно рвонула додому в суботу ввечері, у неї не було можливості поговорити з ним. Усе, що вона встигла — послати йому текстове повідомлення, що виникли особисті справи й вона повернеться до понеділка. Довіра й тісна співпраця, думає Карен. На мить вона замислюється, чи не варто їй пояснити своїх дій, можливо, навіть перед усією групою, але вирішує не робити цього.

Натомість слухає, як Карл Б’єркен закінчує свою доповідь, а потім починає роздавати завдання.

— Ми досі не поговорили з тими учасниками вечірки, які не залишилися на ніч, — каже вона. — Наприклад, дві пари пішли додому до опівночі, і вони могли щось бачити або чути протягом вечора. Можете ви вдвох це з’ясувати?

Торстейн Бюле і Корнеліс Лоотс кивають.

— Ми з Карлом поговоримо з Габріелевою дружиною Катею. Ти з нею зв’язався? — каже вона в напрямку Б’єркена.

— Так, у неї сьогодні вихідний, тож ми можемо зайти в будь-який час.

— Добре, добре. А потім, якщо Ларсен дозволить, я хотіла б оглянути будинок Габріеля. Хто знає, — каже вона з примирливою усмішкою в бік Торстейна Бюле, — можливо, у нього теж десь є схованка, яку Ларсен і його люди проґавили.

Катя Стууб відчиняє двері жовтої дерев’яної вілли своїх батьків у центрі Торсвіка. Її світле волосся зібране у хвіст, а невеликі набряки під очима свідчать про те, що вона плакала. Дівчинка років чотирьох тримається за мамину ногу, засунувши великого пальця до рота, а хлопчик, який здається на кілька років старшим, недовірливо визирає з-за спини Каті. Трохи далі в коридорі з’являється жінка з сивим волоссям. Вона киває здалеку, але не підходить привітатися.

— Заходьте, будь ласка, — каже Катя, простягаючи руку. — Мама пообіцяла наглянути за дітьми, щоб ми могли поговорити спокійно. Не заперечуєте, якщо ми сядемо в кухні, щоб вони могли подивитися телевізор?

— Звичайно, — каже Карен, усміхаючись до дітей. — Локе і Лава, так?

У мозку блискавкою миготить спогад про дітей Айлін, тривога стискає серце. Зусиллям волі вона відкидає ці думки. Тут і зараз вона нічого зробити не може.

Коли вони розташувалися за кухонним столом і після млявих протестів було подано каву і яблучний пиріг, Карен починає:

— Отже, як ви вже знаєте, ми тут у зв’язку зі смертю Габріеля. Наскільки я зрозуміла, ви подали на розлучення і роз’їхалися, але формально досі перебуваєте у шлюбі. Все правильно?

Катя Стууб киває і швидко проводить пальцем під носом.

— Так, процес розлучення мав завершитися у новому році, — каже вона. — Але тепер я навіть не знаю, як це буде. Мабуть, тепер я вважатимуся вдовою.

— Так, згідно з доґґерландським законодавством процес розлучення автоматично анулюється, коли одна зі сторін помирає, — каже Карен. — Але ви, звичайно, можете подати заяву про те, що хочете завершити процес, — додає вона. — Оскільки ви ініціювали розлучення, то маєте право.

Звичайно, є приклади, коли той з подружжя, хто залишився живим, наполягав на продовженні формального процесу розлучення, незважаючи на смерть другого з подружжя, думає Карен. Але це вкрай рідкісні випадки. А коли таке трапляється, це майже завжди пов’язано з домашнім насильством. Жінка не хоче залишатися навіть вдовою свого кривдника.

— Але в такому разі ви одночасно відмовитеся і від усіх претензій на спадщину, — додає Карл.

Катя Стууб здається збентеженою, але не клює на наживку, і Карен розуміє, що потрібні прямі запитання, якщо вони хочуть чогось домогтися у цій розмові.

— Ми намагаємося зрозуміти, якою людиною був Габріель. Можна запитати, як ви дійшли до розлучення?

— Розлучення хотіла я, — коротко відповідає Катя. — Габріель не хотів розлучатися.

— А чому ви хотіли розлучення? Він вас бив? — запитує прямо Карл.

Катя кидає на нього швидкий погляд, а потім зітхає.

— Мабуть, так думають люди, але насправді було не так. Габріель ніколи не піднімав на мене руку. І на дітей теж.

— Чому ж тоді?

Вони чекають, поки вона підшукує потрібні слова.

— Він був безнадійний, — каже нарешті жінка й шморгає носом.

Вона встає і відриває шматок паперового рушника від рулону на стільниці. Висякавшись, викидає папір у відро для сміття і повертається до столу.

— Безнадійний? — перепитує Карл.

— Так, безнадійний. Жив у якомусь фантастичному світі, мріяв отримати гроші й владу. Звісно, нічого для цього не роблячи.

— Але ж він працював у ґуральні, так?

— Так, був змушений, щоб виплачувати борги, але в принципі все його життя було присвячене пошуку інших способів заробити грошей. Робота в ґуральні Ґротів була лише неминучим злом.

Вона дивиться на стіл, вагається і каже:

— Він крав у них, — вона швидко піднімає очі, щоб побачити їхню реакцію.

Карен киває, і на обличчі Каті читається здивування:

— Ви знали?

— Так, це ми з’ясували.

— Не думаю, що там ішлося про великі суми. Але він крав зі складу і продавав у деякі паби на Гейме та Фріселі. Тут він не наважувався нічого продавати.

— Якими були його зв’язки з «О. В.»?

Ще одне зітхання. Цього разу важче.

— Ось чому я хотіла розлучення, — каже Катя Стууб і, здається, розслабляється, коли слова злітають з її вуст. — Він був… дрібнота, яка вперто намагається примазатися до важливих хлопців.

Вона вимовляє слова глузливим тоном, ніби захищаючись від їхнього змісту. І щойно Карл роззявляє рота, щоб розпитати детальніше, Катя веде далі з власної волі:

— Він крутився навколо них, особливо навколо ватажків, Кенні, Аллана й Одда, чи як їх там кличуть. Думаю, він якісь дрібні справи для них робив, забезпечував алібі, погрожував… Ну, і пересів на «гарлі», хоча грошей у нас на нього не було. А паралельно ще й власні оборудки затіяв.

— Красти в Ґротів?

Катя киває.

— Це була його особиста чорна справа, і я знаю, що він трохи побоювався, що хлопці дізнаються про це. Але це було схоже на Габріеля, який весь час шукав способи дурити людей. Свого роботодавця, страхову компанію, букмекерську контору на собачих перегонах, податкову…

— І «О. В.», — додає Карен.

— Я жахнулася, коли зрозуміла, що він робить. Вони ніколи не погодилися б на щось подібне, навіть я це розумію. У нас були такі суперечки через його зв’язки з ними з першого дня. Я не з тих людей, які…

Вона замовкає і, здається, знову шукає потрібні слова.

— Так, я знаю, що це схоже на снобізм, але ми ніколи не підходили одне одному. Мама й тато казали слушно.

Карен не потрібно оглядати щедро прикрашену кухню, щоб зрозуміти, що вона має на увазі. Працівник складу з Нооре, пов’язаний зі злочинною бандою байкерів, напевно, не був тим зятем, якого хотіли бачити батьки Каті.

Катя кинула швидкий погляд на Карен:

— Гадаю, з мого боку це було щось типу бунту, коли я зустрічалася з Габріелем. Мій батько зараз на пенсії, але обіймав досить високу посаду в управлінні рибного господарства, а мама — стоматолог. Вони вважали, що я повинна вчитися, а не виходити заміж і народжувати дітей. А я була закохана й вірила в усі Габріелеві мрії про майбутнє. А коли двері зачинилися і я зрозуміла, яке це майбутнє, було вже надто пізно. У нас народилися діти, і, мабуть, я була занадто горда, щоб просити пробачення у батьків.

— Як довго ви одружені?

— Майже сім років. І спочатку у нас усе було досить непогано. Як я вже казала, Габріель завжди був добрий і до мене, і до дітей, хоча в усьому іншому він був безнадійний. З усіх його грандіозних планів розпочати власну справу так нічого й не вийшло. Спершу це була автомайстерня, потім якась імпортна компанія, але все провалилося, і він так і залишився робітником на складі в Ґротів. А коли почав крутитися навколо «О. В.», я зрозуміла, що все летить до біса.

Катя, здається, вирішила висловитися щиро. Вона веде далі розповідь, то сумно, то зі злістю, а детективи слухають.

— Зрештою я поставила йому ультиматум: або ми, або вони. І певний час я справді думала, що він відмовився від усього того. Він якось заспокоївся, працював і приносив додому гроші. Більше того, стверджував, що у ґуральні його підвищили, зробили якимось бригадиром і збільшили платню. І я йому вірила.

— Але?..

— Це була його звичайна брехня, як я зрозуміла невдовзі. Коли я натиснула на нього, з’ясувалося, що його зовсім не підвищили, а додаткові гроші він отримував завдяки крадіжкам. А тепер він ще й знайшов «надійний спосіб доїти Ґротів», як він сказав. Тоді мені й урвався терпець. Я забрала дітей і пішла від нього того ж вечора.

— І як він міг «доїти» Ґротів? Ви знаєте?

Катя Стууб хитає головою.

— Не знаю, навіть не питала. Звісно, це були його фантазії, не більше.

— Я в цьому не впевнений, — каже Карл Б’єркен, коли через пів години вони знову сидять у машині на борту порома, що важко пихкає в бік Люсвіка.

— Так, він, мабуть, задумав якусь капость, але питання в тому, чи загрожувала вона комусь достатньо для того, щоб перерізати йому горло. І якщо так, то як це пов’язано з убивством його діда?

— А ми абсолютно впевнені, що ці два вбивства пов’язані між собою? Так?

— Та годі тобі! Що це, по-твоєму, кумедний збіг обставин?

— Не знаю, чи кумедний. Ну добре, хай вони пов’язані. Але це не означає, що вбивця один і той самий. Габріель міг убити свого дідуся, а потім стати жертвою іншого вбивці.

— Це не має значення, поки в нас немає мотиву. Навряд чи ми розкриємо цю справу завдяки доказам криміналістів. Серен Ларсен — дуже скупе джерело інформації.

Вони розмірковують про розмову з керівником експертно-криміналістичного відділу. За кілька годин до цього вони говорили з Сереном Ларсеном по гучному зв’язку в машині, саме тоді, коли він закінчив огляд будинку Габріеля Стууба.

— Я не очікував ДНК на тарілочці, — покірно каже Карл, — але сподівався отримати списки дзвінків з мобільного. Хто в біса тепер користується передплаченими картками?

— Такі люди, як Габріель Стууб, — сухо каже Карен. — Найперше базове правило, якщо ти збираєшся крутитися біля хлопців з «О. В.». Але Серен сказав, що Габріель мав принаймні офіційну електронну адресу. Ми перевіримо все й подивимося, на що вийдемо. Також є шанс знайти в нього вдома щось, що вкаже на можливий мотив.

Карл скептично дивиться на неї.

— А ще в комп’ютері Фредріка Стууба залишилося багато того, що треба переглянути, — каже Карен. — Попросимо Корнеліса допомогти нам прочитати все. Зазвичай він може знайти голку в копиці сіна, якщо вона там є.

— Яка чудова колекція! — Карл обводить поглядом ящики з пляшками віскі, баночки з харчовими добавками і протеїновим порошком. — Думаєш, хтось помітить, якщо я вкраду кілька літрів? — додає він з усмішкою, беручи пляшку «Ґротового коронного» 2006 року.

Вони почали обшук у гаражі з майстернею і швидко виявили, що, окрім «гарлі девідсона» і старого «вольво», в ньому також було все зі списку, надісланого Сереном Ларсеном: набір інструментів, дві каністри бензину, каністра моторного мастила, рожевий надувний басейн, два дорослі велосипеди і один триколісний, згорнутий зелений паркан, вісім порожніх пластикових каністр і три банки білої ґрунтовки. Крапка.

Тепер вони перемістилися до комори Габріеля Стууба в підвалі і розглядали полиці, що займають одну довгу стіну. Предмети тут, можливо, трохи цікавіші, ніж у гаражі, але нічого надзвичайного.

Карен бере одну з банок і читає на етикетці склад добавки.

— Сироватковий протеїн, соєвий лецитин, ароматизатори… Чорт забирай, я можу зрозуміти, якщо йому час від часу потрібен був віскі, щоб розслабитися. Але хіба ці бодібілдери зазвичай не тримаються подалі від випивки?

— Ті, що виступають на змаганнях, так, — каже Карл, неохоче відставляючи пляшку. — Але більшість людей, які качають м’язи, — звичайні хлопці.

— Такі, скажімо, як ти? У тебе теж є протеїновий порошок і віскі в підвалі?

— Якби ж то! Але ж більшу частину він продавав, якщо вірити його дружині. А Брудаль сказав, що стан печінки може свідчити про вживання анаболіків. Або анаболіків і алкоголю.

Карен киває.

— На жаль, біохімічні аналізи будуть готові лише наступного тижня. Але фахівці не знайшли ніяких слідів анаболіків у будинку. З іншого боку, для нас це, мабуть, не має великого значення. Мене більше цікавить, як Габріель намагався одурити своє оточення, ніж те, як він ставився до свого тіла. Оглянемо решту будинку?

Вони замикають двері підвалу й без особливих надій піднімаються сходами. Пошуки в житлових приміщеннях маєтку родини Стууб, імовірно, дадуть такий самий мізерний результат, як і передбачав Серен Ларсен.

— Три спальні нагорі, вітальня і невеликий кабінет біля кухні, — сказав він. — Там є письмовий стіл з паперами, але не думаю, що ви знайдете там щось цікаве. Мені здається, переважно квитанції і рахунки, але це ваша справа.

Так і є. Можливо, будинок і вирізняється серед інших будівель Нооре, але в усьому іншому він цілком звичайний і не має ознак незаконної діяльності, думає Карен, коли вони з Карлом ходять кімнатами. По одній для кожної дитини, і велика спальня, де Габріель, очевидно, спав сам протягом останніх двох місяців.

У кімнаті, яку Серен Ларсен назвав робочим кабінетом, на застеленому столі стоять швейна машинка, комп’ютерний монітор і принтер. Кошики з пряжею і швейним приладдям, стоси дитячих тканин і теки з викрійками одягу заповнюють довгу полицю на протилежній стіні. Ретельно відсортовані папери у вигляді платіжних відомостей від ґуральні Ґротів та бухгалтерської фірми, де Катя працювала неповний робочий день протягом останніх двох років, виписки про позики та внески за будинок, а також деякі поточні рахунки. Усе це акуратно зберігалося у підвісній теці з чіткими етикетками. Чи то Габріель виявився ретельнішим, ніж вона очікувала, чи то порядок тут теж справа рук Каті, думає Карен і закриває останню коробку.

Вона навіть не намагається шукати схованку; помилка криміналістів у будинку Фредріка Стууба спонукала Ларсена доручити своїм людям обшукати кожен сантиметр будинку в пошуках потаємних просторів. До того ж комп’ютер Габріеля стояв на видноті, посеред письмового столу поруч зі швейною машинкою.

— Комп’ютерні ігри, — підсумував свій вердикт Ларсен. — Схоже, багато піратських видань.

— Напевно, там є щось іще?

— Обліковий запис електронної пошти, пов’язаний з провайдером інтернету. Я встиг лише побіжно переглянути, але з того, що побачив, це здебільшого повідомлення від державних і місцевих органів. Так, і історія пошуку, звичайно: кілька ігрових сайтів, спортивні новини, кілька анонімних форумів, порнографія… Інакше кажучи, нічого незвичайного. Я переслав вам усі ці посилання у ваші поштові скриньки. Насолоджуйтеся!

Карен зачиняє верхню шухляду столу, повертається до Карла й мовчки запитально дивиться на нього.

— Нічого, — каже він, хитаючи головою. — Може, переглянемо решту, та й підемо звідси?

Вітальня має такий самий вигляд, як того разу, коли вони були тут: відносно прибрана, з величезним телевізором, диванами й кріслами.

Вона підходить до книжкової шафи. На верхній полиці чотири фотографії: діти — Локе і Лава, причепурені, гарно вбрані позують поруч на дивані в фотостудії; фотографія молодого Габріеля, який сидить на мопеді; студентська фотографія білявої дівчини, імовірно, Каті, і весільне фото, на якому молодята щасливо всміхаються одне одному. Як завжди, коли вона дивиться на фотографії в будинках жертв злочинів, Карен відчуває дискомфорт. Ошатно вдягнений хлопець на фото, з погано зав’язаною краваткою і широкою усмішкою, можливо, і винен бозна в чому, але не заслуговує на те, щоб закінчити свої дні, сидячи в снігу з перерізаним горлом.

З натхненням пробігає очима по рядах полиць і бачить те, що шукає. Фотоальбом. Кожна фотографія акуратно заправлена в пластикову кишеньку, і вона знову підозрює, що Катя Стууб доклалася до сортування фотографій, які не помістилися на полиці. Світлини розташовано в хронологічному порядку, і Карен залишається перегорнути лише дві сторінки, перш ніж її підозри підтвердяться.

Фотографію зроблено, мабуть, тридцять п’ять років тому. Худенька молода жінка з темними колами під очима байдуже дивиться у камеру, немовби згинаючись під вагою немовляти, закутаного в блакитну ковдру, якого вона тримає на руках. Ульріка Стууб, здається, зовсім не задоволена ситуацією, в якій вона опинилася. Поруч із нею стоїть Фредрік Стууб, йому років сорок із гаком, однією рукою він обіймає дочку за плечі, а другою прикриває очі від сонця. Можна лишень віддалено впізнати сивого старого, якого Карен пам’ятає зі стола для розтину. Сонячні промені роблять волосся на фотографії вогненно-рудим. Таким же вогненно-рудим, як і в Одда.

— Ти щось знайшла, чи ми вже можемо йти? — долинає з кухні голос Карла.

— Ні, нічого. Можемо йти.

Подумки сиплячи прокляттями, вона кладе фотоальбом на місце.

Карл Б’єркен порожнім поглядом дивиться на екран, хоча ще кілька хвилин тому закінчив перегляд інформації в комп’ютері Фредріка Стууба. Його думки полинули додому, до Інґрід і дітей у їхньому будинку в Санде. Минулого разу, коли він приїхав додому, йому здавалося, що в останню мить таки вдалося відвернути неминучу сварку. І справді, це були саме ті вихідні, на які він сподівався: діти були напрочуд слухняні, а вони з Інґрід намагалися уникати цієї теми.

Але пізно ввечері в неділю, після того, як вони зайнялися сексом вдруге за вихідні, він припустився першої помилки. Важко зітхнувши, поставив будильник на мобільному телефоні, і сказав щось про те, що не висипається.

— На відміну від мене, ти хочеш сказати? — вигукнула Інґрід. — То чому б тобі не побути вдома з дітьми і подивитися, скільки годин тобі залишиться на сон?

Щось у тому, як вона гаркнула, неначе тер’єр, той факт, що вона була готова зруйнувати ці два безхмарні дні, викликало в ньому розчарування, яке змусило його ослабити пильність. І саме тоді він припустився другої помилки.

— Я не розумію, чому ти так поспішаєш повернутися на роботу, вона ж тобі навіть не подобається, — сказав він. — Щовечора, коли ти приходила додому, ти тільки те й робила, що стогнала, як тобі там не подобається і як ти хочеш знайти іншу.

Так і було. Роботу Інґрід в інформаційному відділі муніципалітету в Дункері супроводжувало вічне розчарування через необачні, фінансово вимушені або просто безглузді рішення, які від неї вимагали перетворювати на медійні успіхи шляхом «проактивних інформаційних зусиль».

І Карл справді вважав украй несправедливим, що Інгрід вдруге обскакала молодь двадцяти-тридцяти років, чиї резюме мали б правдоподібний вигляд у людей удвічі старших. Дедалі частіше Інґрід відчувала потребу виговорити своє розчарування за вечерею, дедалі частіше вона почала читати оголошення про роботу.

А ще сьогодні зателефонувала няня і повідомила, що вирішила переїхати до своєї сестри в Амстердам. І, як крижаним голосом зауважила Інґрід по телефону, вони вже не стоять у черзі до дитячого садочка. Бо Карл вирішив, що нема чого платити по триста марок на рік за місце в черзі, адже вони знайшли хорошу няню.

Час очікування — щонайменше вісім місяців, як сказав співробітник, який веде справу. Як мінімум. Але, можливо, й восени вдасться потрапити в садочок, якщо пощастить.

— І як, по-твоєму, я зможу знайти нову роботу, якщо сидітиму вдома? — сказала Інґрід занадто спокійним голосом.

Було б краще, якби вона кричала.

Я поговорю зі Смеедом, щойно розслідування закінчиться, думає Карл, повільно відводячи очі від екрана.

Йому доведеться змиритися з тим, що певний час мене не буде. Карен повернулася, і йому однак скоро треба шукати постійну заміну Юганнісену, адже тому вже за шістдесят.

Але про те, що гризе його душу, що справді викликає в Карла тривогу, Інгрід жодним словом не обмовилася. Чому не висловила очевидного? Промовчала, що й сам Карл уже котрий рік день у день мучив її вуха розповідями про ідіотів на роботі. Знову й знову нарікав на безцеремонне підлабузництво Віґґо Гауґена перед політиками, на явну відсутність лідерських якостей у Юнаса Смееда, на різкі перепади настрою і брак ввічливості в Карен, на кляту озлобленість Юганнісена, що пригнічувала весь відділ. Якщо хтось і скиглив про свою роботу щодня, то це був він сам.

Але Інґрід нічого не сказала. Вона не вибила зброю з його рук, хоча це було б дуже легко зробити. У животі в нього знову затремтіло від неспокою.

Вона здалася?

Думки Карла перериває звук розмови. Щось у тому, що обговорюють Карен і Корнеліс Лоотс, досягає його свідомості, привертає увагу, насторожує.

— Токсини, так, я знаю, що це таке. Але який це має стосунок до справи?

— Ну, можливо, він виявив якусь помилку у виробничому процесі в ґуральні Ґротів. Якщо так, то це могло загрожувати як їхній поточній діяльності, так і розширенню.

— У такому разі має ітися про токсини плісняви, — каже Карен. — Адже саме це він і вивчав — різні види пліснявих грибів. Принаймні так сказала пані з університету.

— Кажуть, що пліснява може бути дуже небезпечна.

— У будинках і в продуктах харчування, мабуть, у тому числі в рисі. Фредрік Стууб говорив про це в ЗМІ кілька років тому. Але я ніколи не чув про плісняву в спиртних напоях. До того ж усім документам, що стосуються досліджень Фредріка, вже по кілька років.

Карен скептично дивиться на нього, і Карл уже відкинув думки про тривожну мовчанку Інґрід. Він переглядає документи, які Фредрік Стууб зберігав у своєму комп’ютері.

— А який тоді зв’язок із Габріелем? — втручається він у дискусію. — Цвіль у протеїновому порошку?

Корнеліс понуро знизує плечима.

— У кожнім разі, я думаю, треба запросити фахівця, який розуміється на таких речах, щоб він переглянув усе. Можливо, лікаря.

— Гаразд, — каже Карен, — твоя правда. Попрошу Брудаля переглянути ці матеріали. Може, Фредрік щось знайшов, але який зв’язок із Ґротами — я не розумію. І слушно питає Карл: як Габріель був до цього причетний? Зрештою, вони з дідусем навряд чи обговорювали результати давніх досліджень. Але вже перевалило за восьму вечора. Забудьмо вже про це на сьогодні.

— Що будете робити на свято? Додому поїдете на Трьох Королів? — запитує Карл, намагаючись говорити невимушено.

Утім, йому це не вдається. Карен пильно дивиться на нього. Без слів розуміє, що її лікарняний поставив хрест на планах Карла піти у відпустку для догляду за дітьми. Той факт, що він повернувся на роботу, навряд чи зробив Інґрід щасливою.

— Удома негаразди? — запитує вона.

Карл киває.

— Тоді їдь додому, — каже вона. — Зроби все можливе й неможливе. Надягни фальшиву бороду і завали дружину та дітей подарунками. Це наказ.

— Гаразд, я поїду завтра по обіді і повернуся рано-вранці в четвер. А ти як? З твоєю подругою проблема владналася?

— Ще не зовсім, але поки що все наче спокійно.

— Вона подала заяву на того виродка?

Карен зітхає.

— Так, подала. А потім забрала. Але не думаю, що вона до нього повернеться. І якщо щось станеться, Маріке або Лео зателефонують прямо мені.

— То ти залишишся тут зовсім сама?

— Корнеліс теж залишається, тож ми розважатимемося разом. Можливо, родичі запросять мене на святкову вечерю. Чесно кажучи, ідея вертатися у Ланґевік мене зовсім не гріє. До того ж, коли я востаннє поїхала з острова, все пішло не так, — додає вона з кривою посмішкою. — Третього вбивства я не можу допустити.

Звук ледь чутний, лише приглушене тремтіння, що долинає з нижнього поверху, змушує її завмерти й сісти в ліжку. Легка вібрація віконних шибок, спричинена не фургоном, що проїжджає повз, не вітром, не галасливим сусідом. О першій годині ночі тут не їздять фургони. Надворі тихо падає сніг, і вона сама в будинку. І ще до того, як цей звук лунає знову, цього разу гучніше, вона розуміє, що хтось узявся за дверну ручку і намагається відчинити майстерню.

Вона весь час знала, що він з’явиться. Рано чи пізно. Методично навідається в усі місця, які згадає. Карен, Маріке, майстерня. Звісно, шукатиме її і в Ейріка з Коре. Він уже був у її батьків. Її мати вчора не хотіла нічого казати, щоб не хвилювати доньку, але врешті-решт, під тиском запитань Айлін, зізналася, що Бу приїжджав. Він сидів у машині на дорозі під будинком майже годину. Зрештою батько Айлін вийшов і крикнув, що немає сенсу чекати. Айлін тут немає.

Мати неохоче зізналася:

— Він просив переказати, що його серце розбите і він хоче, щоб ти повернулася додому. Він не розуміє, чому ти його покинула.

Дітей він побачити не хотів. Мовляв, не варто їх турбувати, поки «все не владнається». Не запитав навіть, де вона. Або розумів, що відповіді не отримає, або хотів показати, що йому не потрібно питати. Рано чи пізно дізнається сам. Вона думала, що це забере трохи більше часу. Сподівалася.

Тепер вона заціпеніло сидить на краю ліжка, а думки кружляють, як білизна в сушарці, і кров стукає у скронях. Дивиться на пів склянки віскі на тумбочці біля ліжка, на непрочитану книжку. На хлібний ніж, який принесла сюди вчора ввечері, коли не могла заснути. Чомусь він вселяв тоді відчуття особливої захищеності. Тепер здається безглуздим, як невдалий жарт. У мене немає жодного шансу, думає вона. Як, чорт забирай, я могла повірити, що зумію тут сховатися?

І ця думка нарешті змушує сушильну машину перестати крутитися. Повільно розгойдується вперед-назад, коли її охоплює усвідомлення: він смикає не ті двері. Не знає про квартиру над майстернею. І наступної секунди вона згадує, що Маріке роздратовано відповіла на запитання Карен. «Ти справді думаєш, що у мене немає сигналізації?» Звісно, двері внизу на сигналізації, адже в майстерні повно цінних речей. Очевидно, вона не спрацьовує, якщо просто смикають двері, але якщо хтось вдереться досередини… Потім цю думку перебиває інша.

Це може бути взагалі не він.

Нескінченно повільно вона сповзає на підлогу і наближається до стіни біля вікна. Опущені штори важкі і не ворушаться, коли вона повільно піднімається. Щілина надто вузька, і на мить вона вагається, перш ніж обережно трішки відсунути рукою штору. Неохоче притискається обличчям до вікна і дивиться вниз, на вулицю.

Світло вуличних ліхтарів приглушене снігопадом. Темна постать, яка зараз відступила на крок назад і дивиться на майстерню, може бути ким завгодно. Жоден очевидець не зміг би впізнати цієї людини, якби довелося свідчити. Ніхто, крім неї.

Наступної секунди час зупиняється. Бу Рамнес відступає ще на крок і переводить погляд на другий поверх. Вона ціпеніє. Стоїть нерухомо, не дихаючи, бачить, як його погляд ковзає вздовж ряду чорних вікон. Потім він різко розвертається і сердитою ходою іде до машини. Лише коли вона чує, як сильно грюкають дверцята, і бачить, як чорний «мерседес» повільно їде геть, переводить подих і опускається на холодну підлогу.

О четвертій годині двадцять хвилин Карен Ейкен Горнбі прокидається від поштовху, такого сильного, що все ліжко здригається. Спершу вона думає, що щось сталося надворі або що звук, який її розбудив, долинув із коридору готелю, і піднімає голову з подушки, прислухаючись. Усе, що вона чує — це тихий стукіт вітру у вікно й легке гудіння водопровідних труб у ванній кімнаті.

Вона кладе щоку на м’яку подушку й відчуває, як знову починає повільно поринати в сон. Але щось у ній чинить опір, і її очі неспокійно блукають під заплющеними повіками. Невідсортовані спогади йдуть один за одним стрімким потоком. Ось занепокоєне насуплене обличчя Торстейна Бюле, ось спина Одда з косою і логотипом «О. В.», фотографія молодого Фредріка Стууба з вогненно-рудим волоссям… Образ Лео, який курить сигарету, притулившись до перил, широкі панорами гірських хребтів Нооре й будинків, укритих вугільним пилом. Голос Айлін, що раптом пронизливо вимовляє: «Насправді це і моя провина теж». Швидко пробігають образи ящиків з віскі в підвалі Габріеля Стууба, банок з харчовими добавками… Гучний сміх Сіґрід, вдячний погляд Карла, коли вона наказує йому їхати додому, Корнеліс утомлено відривається від комп’ютера і потирає очі, бліде обличчя Б’єрна Ґрота у світлі мерехтливої флуоресцентної лампи, Лео неохоче виходить на сцену і надіває гітару, Бу Рамнес піднімає келих… Список файлів із ноутбука Фредріка Стууба, електронні листи в різноманітні газети, автобусним компаніям, раді з питань рибальства; документи, надруковані з одинарним інтервалом, повні незрозумілих слів на кшталт «інтерлейкіни», «нейродегенеративний», «ацетилхолін», «Baudoinia compniacensis»… Просвердлені отвори в мегалітах камінного корабля в Ґудгеймі, стіна, один відсоток…

Після цієї круговерті думок вона вже не може заснути.

Кілька хвилин лежить непорушно, повільно намагаючись подумки перемотати плівку й отримати потрібне зображення. На густо заповнених сторінках у комп’ютері Фредріка Стууба є слово, яке вона шукає, одне-єдине слово. Одне з тих незрозумілих слів, які вона зустрічала десь дуже давно в зовсім іншому контексті. Невловиме маленьке кляте слово, яке застрягло в її підсвідомості й тепер відмовляється з’являтися. Маленьке надокучливе слово, яке ніяк не дасть заснути.

А тепер ще й у туалет треба. Карен зітхає і сідає на ліжку. Доведеться увімкнути комп’ютер і перечитати все ще раз.

Сидіння унітазу холодне під її сідницями, і Карен дивиться на негігієнічний килим, спорожняючи сечовий міхур. На відміну від пабів, без цієї британської спадщини вона могла б щасливо обійтися. З іншого боку, вона вважає, що, напевно, немає нікого молодшого шістдесяти років, кому кортить мати у ванній кімнаті такі розплідники плісняви.

Карен не встигає збагнути, як чи чому, колесо рулетки нарешті зупиняється — кулька з легким брязкотом осідає в потрібному відсіку, вона чує, як вимовляє слово, яке так довго шукала.

— Бодуенія.

За сорок хвилин Карен Ейкен Горнбі притуляється до стіни, і переводить погляд з екрана комп’ютера на вікно. За вікном непроглядна темрява, і такою залишатиметься ще — вона дивиться на цифри в нижньому кутку екрана — понад три години. Обережно кладе ноутбук на ковдру й повільно випрямляє ноги. Права нога затекла, і вона ворушить пальцями, щоб кров розбіглася.

Із заплющеними очима вона перебирає в пам’яті інформацію, яку знайшла в інтернеті. Baudoinia compniacensis, цвілевий грибок, що харчується етанолом, вкриває будинки, споруди, дерева чорною плівкою, схожою на сажу, і з’являється в місцях, де виробляють і зберігають спиртні напої. Поширений зазвичай, наприклад, поблизу ґуралень, що виробляють віскі — внаслідок щорічної втрати кількох відсотків спирту під час зберігання в дубових бочках. Ці втрати спирту в народі називають — «ангельською часткою».

«Ангельська частка». Здається, вона вже чула цей поетичний вислів. Ангельська частка, жаданий алкоголь, який знаходить шлях із дерев’яних діжок, наповнених віскі, і скрашує життя у раю.

Точніше, як тепер вона розуміє, він осідає чорним кіптявим шаром на всьому довкола. Відчистити його можна тільки промиванням під високим тиском, та й то ненадовго. Світлини з інтернету — чорні фасади будинків, стовбури дерев, ліхтарні стовпи та автомобілів поблизу винокурень у Шотландії і США. І те ж саме — поблизу французьких складів коньяку.

Статті про спроби жителів кількох населених пунктів спільно подати до суду проти винокурень колективний позов за зниження вартості нерухомості. Джон, здається, розповідав про якусь справу, яка мало не дісталася його адвокатській конторі. Колеги Джона після роботи жартували в пабі, мовляв, добре, що вони уникли протистояння саме з виробниками віскі, адже можливу перемогу далеко не всі оцінять позитивно.

Одначе Карен не може пригадати жодної подібної судової справи на Нооре. Тут немає нерухомості, яка потребує захисту. Дедалі більше будинків тут просто пустує, і не через чорні фасади. Просто люди, які й далі живуть тут, уже звикли до цього.

Товстий чорний шар.

— Це вугілля, — чує Карен голос тітки Інґеборґи у своїй голові. — Чорне золото. Без нього ми не вижили б.

І це була правда, якої ні Карен, ні, мабуть, ніхто інший, не ставив під сумнів. Те, що будинки на Нооре чорні, пов’язано з вугіллям. Чому ж досі, через багато років після того, як закрилася остання шахта й останні купи вугілля зрівняли із землею, воно досі лежить траурним покривалом практично над цілим островом — такого запитання вочевидь ніхто собі не ставив.

Ніхто, крім Фредріка Стууба.

Це не сажа. Це грибок. Baudoinia compniacensis. Цвілевий грибок. Чорний, хоч і не такий небезпечний, як чорна пліснява, згідно з тим, що прочитала Карен. В одних джерелах зазначалося, що «не встановлено ніякого впливу на здоров’я людей чи тварин». В інших — «імовірно, не чинить шкідливого впливу на здоров’я».

З трепетом думає про те, що відповів інтернет, коли вона шукала інші слова з документів Фредріка Стууба: інтерлейкіни, нейродегенеративний, ацетилхолін, нейрофібрилярний клубок… Чи справді можливо, що Фредрік Стууб намагався довести саме цей зв’язок?

Чи можливо, що він мав рацію?

Після шостого сигналу Нет Брудаль відповідає. Монотонно називає посаду, ім’я та прізвище, хоча, звісно, бачить, що телефонує саме вона. Коли вона чує його неприязний тон, уже розуміє, що розмова буде нелегка.

Терпляче вислухавши бурчання судмедексперта спершу про зіпсоване Різдво, потім не менш зіпсовані новорічні вихідні, а потім крик душі, що тепер ось і Трьох Королів буде безнадійно зіпсовано, бо жителі Нооре тільки й хочуть, що повбивати одне одного, Карен вдається вставити репліку.

— Ні, тобі не варто хвилюватися. Жодних нових убивств. Принаймні поки що. Я не тому телефоную.

На тому кінці дроту чути звуки ковтання. Брудаль явно промочує горло для наступної тиради. Коротка пауза дає Карен перепочинок, і вона обережно підбирається до своєї мети.

— Ти мав час переглянути документи, які я тобі надіслала? — запитує, боячись відповіді, у той час як на задньому плані чується важкий дзенькіт, коли Нет Брудаль знову ставить чашку на місце.

— Які ще в біса документи? Говори конкретніше, у мене багато всякого сміття в поштовій скриньці.

— Кілька документів із комп’ютера Фредріка Стууба. Щоб їх інтерпретувати, мені потрібна твоя експертна допомога як фахівця. Там багато медичних наукових термінів.

— А, це. Я ще не мав часу вивчити їх. Але навряд чи то царина медицини. То радше біохімія, якщо я правильно зрозумів.

Отже, ти все-таки подивився, думає вона.

— Читати я їх не читав, — відповідає судмедексперт, ніби почувши її тиху надію. — Відкрив листа подивитися, про що йдеться. А потім знову закрив і позначив як непрочитаний. Так я роблю з усіма своїми електронними листами, щоб розставити пріоритети серед ідіотських запитань, які я отримую.

— Гаразд, але це може бути важливо, — каже Карен. — І терміново.

Вона замислюється на кілька секунд, обирає стратегію, яка дасть найшвидший результат, і веде далі:

— Здається, я знайшла зв’язок між дослідженнями Фредріка Стууба і його вбивством. Можливо, і з убивством Габріеля, — додає вона, щоб підсолодити пігулку.

На тому кінці тиша. Вона знає, що це добрий знак. Брудаль зацікавився, хоч і не зізнається в цьому. Тихий глибокий вдих, і вона веде далі:

— Коли я прочитала документи, які ми виявили в комп’ютері Фредріка, мою увагу привернули деякі поняття, і я стала шукати далі.

— Що, гуглила? — бурчить судмедексперт. — Ну, це звучить перспективно.

— Ідеться про те, що називається бодуенією.

— Далі, — коротко каже Брудаль.

— Це пліснявий грибок, який поширюється…

— Я знаю, що таке бодуенія, — перебиває Брудаль. — Ближче до справи.

— Я пошукала інші повторювані поняття, які Стууб, здається, досліджував саме у зв’язку з бодуенією. Принаймні мені так здається, просто ця дослідницька термінологія мені абсолютно незрозуміла. Я навіть не знаю, чи правильно інтерпретувала ту невелику кількість інформації, яку знайшла.

— І як ти її інтерпретувала?

— Ну, скажімо, Фредрік Стууб намагався показати, що грибок бодуенія не такий уже й нешкідливий, як усі думали. Що він пов’язаний із… Тобто, можливо, що я тут абсолютно помиляюся…

— Ти зателефонувала мені о чверть на сьому ранку в день Трьох Королів, аби сказати, що у тебе є підозри, в які навіть ти сама не віриш?

— Із хворобою Альцгеймера, — каже Карен. — І я не думаю, що помиляюся. Хоча була б дуже щаслива, якби помилялася.

На іншому кінці дроту чути розчарування.

— З хворобою Альцгеймера? Ти серйозно?

— Не знаю, Нете. Мені здається, що саме цю або подібну хворобу Стууб намагався пов’язати з цим грибком із ґуральні.

— І тепер ти хочеш, щоб я підтвердив цю нісенітницю?

— Звісно, не самі результати досліджень. А лише те, чи саме це він досліджував. І, власне кажучи, я навіть не прагну з’ясувати, правий Стууб чи ні. Важливо, чи зумів він переконати інших. Чи вдалося йому налякати когось настільки, що ця людина захотіла б змусити його замовкнути.

— Ти маєш на увазі когось із Ґротів.

— Занадто рано про це казати, але — так. Якби Фредріку вдалося домогтися слухання лише через просту підозру, що такий зв’язок існує, то це могло б поставити під загрозу все підприємство.

Не кажучи вже про плани розширення, думає вона. Місцева рада, безумовно, перелякалася б, і навіть якби припущення Стууба зрештою виявилися неправильними, це однак завадило б роботі ґуральні й призвело б до дорогих затримок.

— Мені знадобиться кілька годин, — коротко каже Брудаль.

— Дякую.

— Але, як я вже казав, не сподівайся, що я знайду час на ретельне вивчення цих так званих досліджень. І якщо, всупереч очікуванням, він на щось натрапив, то це напевно давні результати. Хіба Стууб не пішов на пенсію багато років тому?

— Так, але, судячи з усього, він мав доступ до обладнання і лабораторій університету ще п’ять років після виходу на пенсію. «Почесний доцент», — сказала ректорка, з якою я розмовляла.

— Ну, так. І все одно це було багато років тому. Чому ж він досі приховував результати? Утім, не відповідай. Це ти ще маєш з’ясувати.

— То ти зараз переглянеш? — питає Карен якомога м’якше.

— Я зараз з’їм два бутерброди, вип’ю чашку кави й прочитаю газету, якщо ти не проти.

— Дякую, Нете. Зателефонуй мені, як тільки щось дізнаєшся. І, як я казала, я не очікую…

Брудаль уже відімкнувся.

Карен дивиться на плаский сірий камінь, що позначає місце її батька на родинній ділянці.

Рибалка

Вальтер Ейкен

1939–2002

Третій ряд зверху, друга кам’яна плита зліва. Праворуч від неї ще два пласкі сірі камені: Айно Ейкен, яка пережила свого сина на чотири місяці, і Юганнес Ейкен, який прожив іще три роки. Батько, бабуся і дідусь — поки що їхні камені останні в родинній могилі Ейкенів. Але перед великим залізним якорем, що надійно стоїть на задньому плані, наче на сторожі поколінь, є місце для інших. Рибалки, дружини рибалок і лоцман, який увійшов у сім’ю. Звичайна сімейна ділянка, одна з багатьох прикрашених якорями на Ґудгеймському кладовищі.

Карен випрямляє спину і обводить поглядом пологий схил, що спускається до мису. Кілька відвідувачів ходять між могилами, здалеку здається, ніби вони неголосно розмовляють.

У дальньому кінці, там, де земля зливається з небом і морем, видніються стародавні мегаліти: сорок дві кам’яні брили заввишки три метри, розташовані відкритим півколом на схід. Можливо, саме це величне видовище змусило жителів Нооре від самого початку відмовитися від суперництва. На кладовищі в Ґудгеймі немає вертикальних надгробків, лише ряди якорів різного розміру, що спостерігають згори за плоскими каменями, на яких викарбувані імена померлих синів і дочок. Імена й роки. Ніяких віршів, як на надгробках на Гейме та Фріселі. Ніяких «любимо-сумуємо». Навіщо витрачати слова на очевидне?

— Не думай, що я теж буду лежати тут, — сказала Елеонора Ейкен своїй доньці, коли встановили надгробок її чоловіка. — Щодо себе вирішуй сама, але я хочу лежати біля церкви в Ланґевіку. Або, можливо, в Равенбю, біля мами й тата, але не тут, на Нооре. Пообіцяй мені!

Карен стискає губи від цього спогаду. «Щодо себе вирішуй сама». Мабуть, це була спроба матері делікатно натякнути: вона, мовляв, взагалі не чекає, що Карен поховають на Доґґерландських островах. Можливо, вона воліла б лежати поруч із Джоном та Матісом у суррейському Гейзлмірі або бути розвіяною над морем. Елеонора Ейкен ніколи не прагнула командувати своїм оточенням і безумовно не бажала, щоб командували нею самою.

І знову Карен усвідомлює, що її почуття залишаються незмінними: їй байдуже, де вона опиниться, коли прийде її час. Могили для неї нічого не означають. Лише двічі до цього вона відвідувала місце останнього спочинку свого батька. Вона ніколи не поверталася до Гейзлміру. Карен Ейкен Горнбі не вірить ні в рай, ні в пекло, а може, вірить і в те, і в те, але знає одне: Джон і Матіс із нею щодня, і їй не потрібна могила, щоб пам’ятати про них.

Зовсім інша річ — тато. Можливо, його душа досі літає десь тут. У певному сенсі Вальтер Ейкен був квінтесенцією скупого ландшафту Нооре — з його зморшкуватим обвітреним обличчям і прагматичним ставленням до законів і правил. І він, звісно, теж завжди з нею.

Запах солі та смоли, дизельного пального й поту. Швидка зміна погляду, яка за секунду перетворювала блакитно-крижані очі з жовтою облямівкою з по-вовчому страшних на пустотливі, грайливо-веселі, які вона так любила в дитинстві.

Звичайно, вона пам’ятає і дні, коли тато був у морі. Мама й Карен були самі вдома. Ні слова про затаєну тривогу в спокійну погоду, про гнітючий страх, коли погода змінювалася, або про полегшення, коли човен повертався.

Звук, як тато стягує черевики в коридорі. Широка спина, зігнута над кухонним столом, велика засмагла рука обхопила склянку. Мить, вільна від тривоги перед тим, як човен знову вирушить у плавання. Постійне чергування тривоги й полегшення, таке природне, ніби вона увібрала його з молоком матері. Усе це досі в ній. Усе це, звісно ж, живе в її душі.

Раптом усвідомивши присутність чогось іншого, окрім постійного кружляння мартинів, поморників і буревісників, вона скеровує погляд угору. Карен стежить очима за рухами орла, який велично і, здається, без жодних зусиль, спирається на шари повітря під своїми широкими крилами. Так, тату, думає вона. Хтозна.

А вже наступної секунди її думки повертаються до телефонного дзвінка, що пролунав за кілька годин до цього. Дзвінка, який привів її сюди. Тітка Інґеборґа твердо наполягала на двох пунктах: звісно, Карен має відвідати батькову могилу тепер, коли вона нарешті вдома, і звісно, вона має прийти на вечерю сьогодні ввечері. Трьох Королів не можна святкувати на самоті.

— Я не знаю, чи встигну, але спробую. Робота на першому місці.

— Їсти ж однак треба. Буде лосось, запечений із ялівцем і карамелізована в меду ріпа. І яблучний пиріг з кардамоном, який ти так любиш. Усі троє хлопців прийдуть. У Ейнара десять днів відпустки на платформі, і він страшенно хоче побачити свою двоюрідну сестру.

Вона не пообіцяла, але Карен чудово знає, що сидітиме там із повною тарілкою запеченого в духовці лосося, витягнутого з-під товстого захисного шару солі та ялівцевих гілочок, і з горою золотистих кубиків ріпи в медовій глазурі. І вона знає, що омине питання про роботу і плани на майбутнє, вдячна, що ніхто не говорить вголос про те, що сталося. Не зуміє не помітити, як вони обміняються поглядами, зрозумівши, що наша Карен, як і раніше, живе сама і, здається, аж ніяк не має наміру щось змінювати. Не зуміє пропустити повз вуха кислий тон, коли тітка Інґеборґа запитає, чи Елеонора досі щаслива там, у теплих краях.

Так, Карен прийде на вечерю.

Орла підхоплює вітер і гордий птах зникає над морем. Вона неохоче проводжає його поглядом, піднімає комір, захищаючись від вітру, і розуміє, що залишилася сама. Небо затягнуте, сніг загрозливо нависає в темних хмарах, які швидко наповзли із заходу. Нечисленні відвідувачі, які щойно були тут, уже помітили різку зміну погоди й поспішили до стоянки. Від безлюддя і вітру Карен тремтить.

Вона злегка вклоняється могилі, розвертається і ціпеніє. Чоловік, що стоїть на краю цвинтаря, дивиться прямо на неї.

— Якого біса ти тут робиш?

До нього не більше двадцяти метрів, але Карен однаково не впевнена, почує він чи вітер віднесе її слова геть. Одд киває, затягується сигаретою і прямує до автостоянки. Вона на секунду замислюється, потім іде слідом за ним. Те, що її двоюрідний брат розшукав її тут, мабуть, навряд чи віщує добрі новини.

Старий зелений «форд рейнджер» Карен і «гарлі девідсон» Одда — єдині транспортні засоби на невеликому гравійному майданчику. Одд уже підійшов до машини, викинув недопалок і стоїть, схрестивши руки біля пасажирських дверцят. Вона помічає, що йому холодно, незважаючи на шкіряну куртку.

— Як ти можеш їздити на мотоциклі в таку погоду? — питає вона, намацуючи ключі від машини в кишені куртки.

Одд не відповідає на її запитання.

— Треба поговорити, — коротко каже він. — Можеш поквапитися?

Вона відчиняє двері, і обоє сідають у машину.

— Боже, я майже забула, як швидко тут змінюється погода, — каже вона, обома руками зачиняючи за собою двері. — Ти читав прогноз погоди?

— Шторм обіцяли ближче до вечора, але години на дві вони, мабуть, помиляться.

Одд нахиляється вперед і дивиться на небо кольору свинцю.

— У мене є максимум п’ятнадцять хвилин, потім я мушу йти, — кидає він.

— Гаразд. Як скажеш. Як ти взагалі дізнався, що я тут?

— Я був у мами, коли вона тобі зателефонувала. Чув, що ти збираєшся на вечерю, — ліниво каже кузен.

— Так, мабуть. Ти теж, наскільки я зрозуміла. І Ейнар у відпустці з платформи. Я не бачила його років десять, тож буде чудово. Але ти наче не збираєшся іти на сімейну вечерю?

— Я не хочу ніякої метушні. Ніяких клятих поліцейских балачок у будинку моєї мами. І ніде більше. І ніяких візитів до клубу.

— Цього я не можу обіцяти, ти ж знаєш. Але добре, не сьогодні. Це все, що ти хотів сказати?

— Скільки коштує інформація про Габріеля? Достатньо, щоб ти відчепилася?

Он воно що, думає Карен, відчуваючи, як пульс калатає в її жилах. Отже, для тебе важливо, щоб я не прийшла до клубу й не відрекомендувалася твоєю двоюрідною сестрою. Можливо, ти навіть претендуєш на звання президента тепер, коли Аллан Юнсгед у в’язниці. Тоді, мабуть, поліцейський у родині — чимала проблема.

— Ну, це залежить від того, що в тебе є, гадаю, — каже вона з удаваною байдужістю.

— Інформація про те, хто перерізав йому горло.

Вона завмирає.

— Якщо ти володієш такою інформацією, ти повинен дати свідчення.

— Забудь про це. Тоді нічого не буде. Така угода, — каже він.

— Це так важливо, щоб хлопці з твоєї маленької скаутської організації не знали, що ми родичі? Тільки не кажи, що не хочеш уплутувати сім’ю, я на це не куплюся.

Одд дістає пом’яту пачку сигарет, і, оскільки він не робить спроб пригостити її, Карен жестом показує, що теж не проти закурити. Він простягає їй пачку і з важким зітханням притуляється до спинки сидіння.

— Вирішуй, — каже він. — Я розповім тобі, що знаю, якщо ти пообіцяєш не втягувати мене в це.

Вона швидко обмірковує все сама з собою. Якщо вона пообіцяє зараз, відступити буде важко. Інакше вона втратить на майбутнє всі контакти з Оддом. Можливо, і з усією родиною з боку батька. Ніхто не стане на її бік у такому конфлікті.

— Гаразд, домовилися, — каже вона, затягуючись. — За умови, що ти сам не брав у цьому участі.

Він криво усміхається до неї.

— Кар-Карен, я не міг нікого вбити. Що ти в біса про мене думаєш?

— Що в тебе є? — коротко запитує вона.

— Гаразд, річ ось у чому. Габріель багато говорив. Здебільшого нісенітниці.

— Так, я це зрозуміла.

— Крім того, був нечистий на руку.

— «Нечистий на руку»? Ти маєш на увазі крадіжки у Ґротів?

Одд киває, і Карен відчуває, як у неї стискається в животі, коли вона згадує звіт Нета Брудаля про дводенні сліди від побиття на тілі Габріеля. Це ж вона сама викрила його перед своїм двоюрідним братом.

Одд кидає на неї швидкий погляд.

— Я не сказав хлопцям. Я не міг сказати їм, звідки у мене ця інформація, але я також не міг дозволити Габріелю зостатися безкарним, тому подбав про це сам.

На мить Карен дивиться на двоюрідного брата і думає, чи задавався він тим самим питанням, що й вона. Чи замислювався він коли-небудь над тим, чому він єдиний у родині з рудим волоссям? Чи знає він, що Фредрік Стууб у молодості мав такий самий колір волосся? Чи підозрював він, що у них з Габріелем тече одна кров? Чи не тому він вирішив «подбати» про Габріеля сам, замість нацькувати хлопців з «О. В.»?

І вона думає про недопалок, який Одд викинув перед тим, як сів у машину. Як легко вона могла б отримати результат ДНК.

Відганяє цю думку, знизує плечима і скептично дивиться на двоюрідного брата.

— Здається, я здогадуюся, як ти подбав.

— Так, а ти як думала? Він знав, на що йшов, і йому це зійшло з рук досить легко, ти повинна це розуміти. А потім я з ним заговорив. Точніше, він почав говорити.

— І що він сказав?

Одд востаннє затягується сигаретою, відкриває щілину в дверях і викидає недопалок назовні. Порив крижаного вітру вривається в машину, вогник сигарети Карен розгорається яскравіше. Вона витягує попільничку, гасить свій недопалок.

— Він уже й раніше казав, що в нього там, у ґротівській ґуральні, намічається якийсь дуже ласий шматок. Типу він має щось, що може дати нам контроль над усім підприємством. Хлопці в це не вірили, і я теж. Габріель був дурень, корисний ідіот, який уявляв, ніби вже наполовину член клубу. Ми його використовували, але ніколи не було питання про те, щоб прийняти його як повноправного члена.

Карен вирішує утриматися від запитання про те, яку користь «О. В.» отримали від Габріеля Стууба. Принаймні поки що.

— Але коли ти розповіла мені про мітки, я вирішив поговорити з ним, — веде далі Одд.

— Коли це було?

— Напередодні Нового року, точніше, увечері. Саме тут, власне. Класне місце, щоб з кимось серйозно поговорити.

Неподалік від роботи Габріеля, недалеко від будинку Одда. Проте порожньо й безлюдно. Принаймні темного грудневого вечора, коли на кладовищі немає відвідувачів. Ось як зараз. Справді ідеальне місце для «серйозної розмови», думає Карен, відкидаючи натяк на невпевненість. Адже Одд не може завдати їй шкоди, чи не так?

— Гаразд, — коротко відповідає вона. — Можеш перейти до суті, що тобі сказав Габріель, що, на твою думку, я можу використати?

— Хто вбив його діда.

Карен дивиться на двоюрідного брата. Це виверт, щоб заманити її в хибному напрямку, чи Одд справді володіє важливою інформацією?

— То ти знаєш ім’я? — каже вона з удаваною байдужістю.

Одд виловлює губами ще одну сигарету і крутить сталеве коліщатко запальнички. Провокаційно повільно підпалює сигарету, робить глибоку затяжку і затримує дим. Потім відкидається на спинку крісла й видихає.

— Б’єрн Ґрот.

— Б’єрн Ґрот, — спокійно повторює Карен, намагаючись приховати легке хвилювання. — Отже, він міг убити Фредріка Стууба. А звідки Габріель про це знав?

Вона хитає головою на простягнуту руку Одда з пачкою сигарет і запальничкою. Її вже нудить від диму, але вона не хоче ризикувати, просячи його викинути сигарету. Замість цього опускає шибку зі свого боку на кілька сантиметрів. Кілька сніжинок потрапляють досередини й лягають на її щоку.

— Вочевидь, старий мав інформацію, яка могла зашкодити Ґротам. За словами Габріеля, у них великі плани на розширення, і Б’єрн втратить усе, що вже вклав, якщо Фредрік Стууб заговорить.

Бодуенія, думає Карен. Уголос вона каже:

— У такому разі в нього, можливо, був мотив, але навряд чи цього достатньо.

— Ну я ж не дурень, Карен. Але Габріель стверджував, що бачив Б’єрна під час вбивства. Мабуть, він їхав з дітьми до своєї колишньої і побачив машину Б’єрна.

— Де побачив?

— На розворотному майданчику над старою шахтою Карбю. Там люди скидають сміття, коли не хочуть платити за його вивезення. Уранці в день Різдва Габріель завернув туди, щоб дорогою на пором дещо викинути. Очевидно, він збирався відвезти дітей до своєї колишньої в Торсвік.

— І там він побачив Б’єрна Ґрота?

— Принаймні його машина стояла там. Самого Б’єрна в ній не було. Габріель тоді не надто замислювався над цим, але йому здалося дивним, що Б’єрн залишив машину і пішов до лісу.

— Тобто самого Б’єрна він не бачив?

— Ні, він поїхав далі після того, як викинув сміття. Адже в машині були діти, і він не знав тоді, що його діда знайдуть вбитого за сотню метрів звідти всього за кілька годин.

— І наскільки він був упевнений, що це була машина Б’єрна Ґрота?

Одд дивиться на неї скептично.

— Ґрот — його довбаний бос. Габріель бачив його машину щодня.

— І чому він не повідомив про це в поліцію?

— Ну, деякі люди не дуже хочуть мати з вами справи. Крім того…

Одд зупиняється, відчиняє двері ще раз і викидає недопалок.

— «Крім того» — що? — нетерпляче запитує вона.

— Він також мав намір використати цю інформацію проти Б’єрна.

— Тобто шантажувати його? — з сумнівом запитує Карен. — Чи став би він використовувати вбивство свого діда для шантажу Б’єрна?

— Ну, я не знаю, і, чесно кажучи, мені начхати. Але він сказав, що на вечірці збирається оприлюднити все це, якщо Б’єрн не зробить того, що він скаже. «Я цього виродка обдеру як липку», — це були його точні слова.

Одночасно дзижчить мобільний телефон, а на дисплеї висвічується ім’я судмедексперта.

— Привіт, Нете! — відповідає Карен. — Ти не міг би зачекати хвилинку?

Одд уже відчинив дверцята і наполовину виліз із машини. Потім обертається і пильно дивиться їй в очі.

— Ти мене в це не вплутуєш, — каже він. — Я не забуваю обіцянок.

— Ти не така дурна, як можна подумати, — каже Нет Брудаль.

Карен відчуває, як прискорюється її пульс. Вона змушує себе терпляче слухати, поки Брудаль нарікає на прогалини в матеріалах, які він отримав, про те, що це лише частина документів, які, вочевидь, зібрав Фредрік Стууб, і що те, що він прочитав, насправді можна розглядати лише як приблизний підсумок.

— Гаразд, гаразд, я розумію, — нарешті каже вона. — Але це те, про що я думала? Якийсь зв’язок між пліснявою в ґуральні Ґротів і пошкодженням нервових клітин людини?

— Так, саме так. Результати навряд чи статистично значущі, але схоже, що Стууб знайшов — або принаймні думав, що знайшов — кореляцію між гидотою, яка поширюється зі складів, і зростанням кількості певних медичних діагнозів.

— Хвороби Альцгеймера?

— Серед інших, так. Судячи з усього, він виявив невелике, але помітне збільшення кількості випадків, діагностованих у населення, яке проживає поблизу винокурень.

— Ти маєш на увазі поблизу ґуральні Ґротів? У нашій країні немає інших винокурень, здається? Так, окрім тієї, що на Фріселі, де роблять джин і бренді. Він знайшов там те ж саме?

— Ні, там — ні, в них немає діжкового зберігання. Саме під час зберігання в дерев’яних діжках утворюється пліснявий грибок бодуенія, який потрапляє в навколишнє середовище.

— Але тут, на Нооре, він знайшов зв’язок? — запитує Карен.

— На жаль, не тільки там. Згідно з документацією Стууба, він виявив таке саме статистичне зростання кількості випадків дегенеративної деменції і в інших країнах, у тих місцях, де зберігають спиртні напої у діжках. Причому порівняно з контрольними групами деменція настає в значно молодшому віці.

— Ти впевнений?

— Звичайно, ні, — коротко відповідає Нет Брудаль. — Так само, як і Стууб. — Єдине, що я можу підтвердити — що він досліджував саме цей можливий зв’язок, і, схоже, він знайшов деяке підтвердження своїх теорій. Але ти навіть не уявляєш, скільки дослідників стверджує, що знайшли багато зв’язків, а потім виявляється, що вони помилялися. А стверджують не в останню чергу для того, щоб домогтися фінансування нових досліджень.

Уявляю, уявляю, думає Карен і аж бачить скандальні заголовки у вечірніх газетах.

— З іншого боку, у Стууба принаймні вистачило розуму не публікувати напівфабрикатів, — веде далі Брудаль. — Якби він сам був упевнений, то, звичайно, опублікував би результати.

Або скористався б ними для шантажу Ґротів, думає Карен. Вона дякує Нету Брудалю і завершує розмову.

За десять секунд набирає Дінеку Веґен. Прокурор мовчки вислуховує звіт Карен.

— Гаразд, ви можете заарештувати Б’єрна Ґрота. Але мотиву недостатньо. Для затримання нам знадобиться більше.

— Мотив сильний, — зауважує Карен. — У нас також є електронний лист від Стууба до Б’єрна Ґрота.

— Гаразд, але вам доведеться знайти іще щось, якщо ви хочете, щоб справа дійшла до логічного завершення. Як це взагалі можливо, що ніхто нічого не бачив і не чув? Там, у глушині, усі сліпі й глухі?

Не зовсім, думає Карен, але нічого не каже. У нас є свідчення людини, яка відмовляється засвідчити те, що чула від іншої людини, яка вже свідчити не може. І скористатись цим неможливо, якщо тільки я не змушу Одда передумати. Або порушу свою обіцянку.

— У вас є три дні, — каже Дінека Веґен. — Постарайтеся знайти щось іще.

Розмова з Корнелісом Лоотсом майже така сама коротка. Вона швидко пояснює, що прокурор дав добро на арешт Б’єрна Ґрота і що може бути проведено обшук як в офісних приміщеннях, так і вдома у Б’єрна Ґрота. У них є три дні до слухання про затримання.

— Негайно їдь, і візьми з собою Бюле, а я зустрінуся з вами на місці для фактичного арешту. Зателефоную Ларсену і попрошу його прислати криміналістів, щоб провели первинний обшук перед тим, як ми зайдемо туди.

— Гаразд, а що нам робити з дружиною Ґрота?

— Ми поставимо огорожу навколо території, тож їй доведеться переночувати в іншому місці. І не забудьте взяти пару патрульних, щоб відвезти Б’єрна Ґрота до відділку.

— Він буде сидіти в Люсвіку три дні? — скептично запитує Корнеліс. — Напевно, тамтешні умови не відповідають необхідному стандарту?

— Ні, нам дозволено затримати його всього на двадцять чотири години. Його відвезуть до відділку поліції в Равенбю. Завтра ми з тобою його там допитаємо.

Закінчивши розмову, вона сідає за кермо з мобільним телефоном на колінах. Три дні до слухання у справі про попереднє ув’язнення. Сімдесят дві години, щоб знайти щось, що посилить підозри проти Б’єрна Ґрота — або повністю їх відкине. Треба знову поговорити з усіма членами сім’ї Ґротів, але це може почекати.

Зате я неодмінно повинна сьогодні ж поговорити з Вільямом Трюсте, якщо маю намір завтра вранці допитати Б’єрна Ґрота, думає Карен. Він мусить знати про погрози Фредріка Стууба більше, ніж сказав. Дізнавшись, що поліція вже знайома з дослідженнями й скоро вони стануть відкритою частиною розслідування, він, можливо, перестане прикривати свого роботодавця і зрозуміє, що краще розповісти все, що йому відомо. Шанс отримати інформацію від Трюсте вищий, ніж імовірність, що заговорить хтось із родини. Принаймні варто спробувати, думає вона і відкидає те, про що не хочеться думати.

Їй потрібно знову поговорити з Оддом. Змусити його дати свідчення.

Хоч сьогодні ж увечері, думає вона. Після вечері. А може, краще до. Чесніше. Коли родина дізнається, що я пообіцяла, а потім відступилася, мене взагалі ніколи більше не запросять на жодну вечерю. З іншого боку, я більше не матиму роботи, якщо виявиться, що ставлю інтереси сім’ї на перше місце.

— Чорт! — каже вона вголос, б’ючи кулаком по керму.

Потім повертає ключ і заводить двигун. Час їхати до винокурні й чекати на Лоотса та Бюле на дорозі біля входу.

Карен із захопленням і відразою спостерігає, як жирні сосиски перекочуються на сталевих роликах за скляним прилавком. Хлопець з логотипом заправки на кишені сорочки приготувався і запитально тримає щипці для гриля.

— Ні, дякую, я візьму пару таких, — каже вона, показуючи на шматки піци в сусідньому холодильнику. — І колу. І ось це, — додає, беручи з полиці шоколадку.

Хлопець кладе два трикутники піци на паперову тарілку і ставить її в мікрохвильову піч, розвертається і перевіряє кількість бензину, перш ніж підрахувати загальну суму.

— З вас двісті сімдесят шість марок. Якщо хочете кави, автомат увімкнений, — додає він, киваючи в бік апарата.

Карен роззирається і виявляє кілька високих табуретів біля довгого столу з видом на бензоколонки. Під стелею у двох кутах приміщення встановлені камери спостереження, у третьому кутку підвішений телевізор, але звуку немає. Вона дивиться на рекламу однієї з незліченних компаній, що промишляють онлайн-іграми, знімає шапку й шарф і ставить сумку на підвіконня саме тоді, коли вмикається мікрохвильова піч. Тієї ж миті реклама змінюється на заставку програми новин.

— Ваша піца готова. Хочете салат до неї?

— Ні, дякую. Ви можете зробити звук на телевізорі голосніше?

— Не можу, хтось вкрав пульт, — похмурим голосом каже хлопець.

Карен помічає, що він вставляє навушники у вуха, щойно приносить їй тарілку. Потім він сідає на стілець за прилавком і втуплюється у свій мобільний телефон.

Ще один погляд на телевізор — і вона бачить невтішний кадр із речником поліції Юганом Стольтом, а також мапу Нооре з червоними хрестиками на двох місцях знахідки. Зображення перемикається на відеоряд, знятий кілька днів тому, що демонструє ґуральню Ґротів. Карен зітхає з полегшенням.

Досі Стольт сам спілкувався з пресою, і, за його словами, за останні дві доби інтерес ЗМІ несподівано охолов. Натомість, як свідчать телеекрани, вся увага зосереджена на авіакатастрофі біля Філіппін, яка забрала 232 життя, п’ятеро пасажирів були громадянами Доґґерланду. Домисли про те, чи навмисно пілоти впали з пасажирами в море, чи справді можна відкинути терористичні мотиви, чи це була просто технічна несправність, заповнюють перші шпальти газет і випуски новин. Але ця трагічна подія — лише тимчасовий перепочинок, усвідомлює вона. Коли ЗМІ дізнаються про арешт Б’єрна Ґрота, інтерес до розслідування відновиться, і цього разу журналісти вже не відступляться.

Увага Карен перемикається на нитку плавленого сиру, що розтяглася на пів метра між піцою і її передніми зубами. Вона відщипує сир двома пальцями, витирається серветкою і дивиться у вікно порожнім поглядом, доки жує. Перед її очима — згорблена фігура Б’єрна Ґрота на задньому сидінні поліційної машини пів години тому. Здавалося, його здивування було непідробне, коли Карен повідомила, у чому його підозрюють і що чекає на нього в найближчі три доби.

Він був сам на подвір’ї, коли вони під’їхали до будинку, і привітався з ними ввічливо й злегка роздратовано. Працівники роз’їхалися по домівках відразу після обіду, бо сьогодні Три Королі. Лаура поїхала в Люсвік по магазинах, а Єнс із сім’єю вирушив на Фрісель, до батьків дружини, пояснив Б’єрн. Блідий, але врівноважений, він вислухав відповіді Карен на кілька запитань, які він поставив. Так, він має право на адвоката, але не матиме доступу до телефону чи комп’ютера. Ні, він не може нікому зателефонувати до того, як його відвезуть.

— Ми повідомимо вашій дружині, тільки-но зв’яжемося з нею, а також забезпечимо негайний зв’язок з адвокатом. У вас є власний адвокат чи ви хотіли б, щоб вам його призначили?

Б’єрн назвав ім’я, і Корнеліс Лоотс записав його разом з номером телефону, який дав йому Ґрот.

— Але Вільям має знати просто зараз. Ми мали зустрітися тут завтра вранці, щоб спланувати розширення. У нас іще багато роботи, навіть якщо виробництво зупиниться, — сказав Б’єрн Ґрот, безпорадно махнувши рукою в бік заводу.

— Ми повідомимо Вільямові Трюсте, — заспокійливо кивнула Карен. — Я сама з ним поговорю.

А потім двоє патрульних посадили його в машину й повезли до відділку. Карен повідомила Корнелісу Лоотсу і Торстейну Бюле, що, окрім візиту до Вільяма Трюсте, у неї є ще одна справа на сьогоднішній вечір. Ніхто з них не відреагував на легке вагання в її голосі перед словом «справа».

Вона швидко з’їдає останній шматок піци, запиває кількома ковтками коли й поглядає на годинник.

Пів на шосту. Спершу Трюсте, потім Одд, думає вона, відчуваючи, як нудота підступає до горла разом зі смаком орегано. Так чи так, повернуся рано, після цієї розмови мені не будуть раді на вечері з нагоди Трьох Королів. З іншого боку, треба добре виспатися перед завтрашнім допитом Б’єрна Ґрота. О дев’ятій годині в слідчому ізоляторі Равенбю, так вона домовилася з Лоотсом.

Якого біса я відіслала Карла додому, думає вона. Корнеліс хороший, але вони ніколи не проводили допитів разом, і завтра вона дуже хотіла б, щоб Карл був із нею. У кожнім разі, їй варто було б поговорити з ним. Можливо, хоч недовго, а потім він зможе присвятити себе родині. Після кількох секунд вагань вона дістає з кишені куртки мобільний телефон і набирає номер. Він відповідає після першого ж дзвінка і замість привітання одразу починає:

— Отже, ти заарештувала Б’єрна Ґрота. Можна запитати, на яких підставах?

— Звісно, на вагомих. Але звідки ти знаєш? Корнеліс уже дзвонив тобі?

— Не було потреби. Я сидів біля нього, коли ти йому зателефонувала.

— Ти досі в Люсвіку? — здивовано запитує Карен. — Я думала, ти вже вдома.

— Усе вийшло не зовсім так. Але розкажи мені про Ґрота зараз. Я чекав твого дзвінка.

Карен коротко описує свої підозри щодо того, що досліджував Фредрік Стууб, і про підтвердження, отримане від Брудаля.

— Що ж, це, безумовно, звучить як чіткий мотив. Виявив Стууб щось чи ні, самої підозри має бути достатньо, щоб принаймні відкласти рішення про розширення.

— І стати підґрунтям для шантажу, — каже Карен. — Я більше схильна вважати, що Стууб задумав саме шантаж, інакше він, напевно, звернувся б безпосередньо до місцевої влади. Крім того, це пояснює електронний лист.

— А як ми вчинимо із сином? І з дружиною? Адже у нас немає повної впевненості, що Б’єрн діяв сам.

— Зрозуміло, ми займемося і сином, і рештою членів сім’ї, але спершу я хочу поговорити з Б’єрном.

— Питання в тому, як у цю картину вписується Габріель, — каже Карл. — Чи міг він мати тісніший контакт з дідом, ніж стверджував, і бути причетним до шантажу? Чи він щось знав про вбивство старого?

— Може, й так, — ухильно відповідає Карен. — Спробуємо з’ясувати.

Я маю розповісти йому про Одда, думає вона, але не зараз. Поки я не зроблю хоча б іще однієї спроби вмовити його дати свідчення добровільно.

— Ну, цього самого по собі буде недостатньо, — каже Карл. — Я здивований, що прокурор погодився на арешт. Хто це був?

— Дінека Веґен.

— Ха, ясно, — сухо сміється Карл. — Вона, мабуть, досі відчуває провину за те, що не прийняла твоєї пропозиції минулого разу.

Карен обурюється. Хоча прокурор і справді підштовхнула розслідування попередньої справи в напрямку, який поставив Карен у небезпечне становище, але натяк Карла, що нинішнє рішення затримати Б’єрна Ґрота нібито зумовлене суто нечистою совістю, дратує її.

— Годі! У мене є вагомі причини, щоб затримати…

— Заспокойся, Ейкен, це був жарт. Що ж, ці три дні доведеться добре попрацювати.

— Не тобі. Принаймні не в найближчу добу. Завтра я відвезу Корнеліса на перший допит Б’єрна Ґрота, а потім ти зможеш до нас приєднатися. До речі, чому ти ще не поїхав додому? Здається, ти отримав прямий наказ.

Карл вагається кілька секунд.

— Я говорив з Інґрід, і вона запросила своїх батьків додому на вихідні, — тихо каже він. — Вона думала, що я буду на роботі.

— Та годі тобі. Ти не можеш не поїхати додому тільки тому, що там її рідні.

— Ні, звичайно. Якби я не почув, що ти заарештувала Ґрота, я був би вже у дорозі.

— Добре. Тоді побачимося післязавтра. Рано-вранці! Переказуй вітання Інґрід, мої симпатії до цієї жінки зростають з кожним днем.

Мені вже час їхати, думає вона, закінчивши розмову. Кидає погляд на годинник, потім знову на телевізор. Навіть без звуку все зрозуміло; вона багато разів бачила метеорологічну мапу, щоб негайно впізнати символи низького тиску, шторму й сильного снігопаду. Примружуючись, дивиться на екран. Невже справді — мінус сімнадцять?

Неохоче перебирає всі аргументи на користь того, щоб не засиджуватись тут, не випити чашечку кави і поки що не виходити на холод, але здається. Треба покінчити з цим якнайшвидше. Може, Трюсте скаже мені щось корисне, а потім я поговорю з Оддом. Він повинен зрозуміти, що без його свідчень нічого не вийде. Те, що сказав йому Габріель, матиме вирішальне значення для завтрашнього допиту.

Потім треба повернутися на ґуральню і поговорити з криміналістами щодо обшуку в будинку, думає вона, відчуваючи, як від стресу у неї прискорюється пульс, а мобільний телефон дзижчить.

Телефонує Юнас Смеед.

Побачивши на дисплеї його ім’я, Карен миттєво згадує, що вчора не надіслала звіту. Як я могла забути? Як я могла про це забути? Хвиля запаморочення — й вона обома руками хапається за стіл. Тільки не зараз, думає вона й скидає дзвінок. Я подзвоню йому пізніше, але не зараз. Зітхнувши, натягає на голову потворну шапку-вушанку і встає. І відразу — новий непроханий спогад.

Треба зателефонувати Інґеборзі й сказати, що я не зможу прийти сьогодні ввечері. Мені не треба нічого пояснювати, просто скажу, що завадила робота. Або взагалі не телефонуватиму, думає вона наступної миті. Я ж насправді й не обіцяла, що прийду. Образ теплих рук, шорстких, як риб’яча луска, миготить перед очима, і спогад про голос, що промовляє:

— Кар-Карен, принеси чотири яйця з курника, а я наберу борошна.

Чорт забирай, думає вона і виймає телефон.

Фари автомобіля ледве пробиваються крізь мряку і вказують дорогу алеєю; лише майже під’їхавши до будинку, вона нарешті розрізняє освітлені вікна «Комплексу». Спогад про голос її тітки по телефону досі дзвенить у вухах. Розчарування, коли Карен сказала, що не зможе прийти, різкість у голосі, коли запитала, чи не збирається Карен втягнути сім’ю в халепу.

— Навіщо мені це робити? — сказала вона й задумалась, як багато тітка знає про її зустріч з Оддом.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Залиш минуле в спокої.

І з цими словами вона поклала слухавку, зоставивши Карен з питанням, яке досі гризе її, коли вона проїжджає останній відрізок алеї: про які секрети Інґеборґа Ейкен промовчала — про свої власні чи про секрети свого сина?

Вона паркується якомога ближче до величного входу, піднімається широкими сходами й тисне на кнопку дзвінка. Вітер кружляє навколо масивної будівлі, шарф в’ється, поки вона чекає, щоб її впустили всередину. За кілька секунд Гелена Трюсте прочиняє на кілька сантиметрів важкі дубові двері і визирає крізь щілину назовні.

— Хто там? — запитує вона. — А, це ви, — каже наступної миті. — Заходьте швидше.

Вона прочиняє двері рівно настільки, щоб дати змогу Карен прошмигнути всередину, не напустивши занадто багато снігу.

— Перепрошую, що прийшла без попередження і потурбувала вас посеред свята, — каже гостя, тупаючи ногами по килиму в холі. — Мені треба поговорити з вашим чоловіком.

Обличчям Гелени Трюсте пробігає тінь занепокоєння, і, наче відчувши, що видала свою невпевненість, вона відкидає з чола пасмо темного волосся.

— Нічого ж не сталося, чи не так? — питає вона. — Я маю на увазі, більше жодних убивств?

— Ні, — швидко відповідає Карен із заспокійливою усмішкою, — але я хотіла б повідомити йому дещо, що стосується діяльності ґуральні Ґротів. Він удома?

— Вільям у винному погребі, — каже Гелена. — Я покличу його. Чому б вам поки що не посидіти у вітальні?

Карен іде за нею в ту саму кімнату, де вони з Карлом сиділи… усього кілька днів тому? Того самого дня, коли зателефонував Лео. Того самого дня, коли на її кухні сиділа побита Айлін. Здається, минула вічність. Зараз у каміні потріскує вогонь, і вона не сідає, ставить сумку на підлогу біля каміна і підносить долоні ближче до тепла.

— Оце розбушувалася погода! — каже Гелена, дивлячись на неї. — Можу я вам щось запропонувати? Кави? Чи, може, краще чаю?

— Так, будь ласка, чашку чаю, — каже Карен.

Легше сказати «так», ніж «ні», думає вона. Вона, мабуть, швидше піде звідси, якщо вип’є чашку чаю, не чекаючи умовлянь. Аж раптом вона чує схвильований голос. Молодий голос.

— Що за чортівня! Батько знову забрав мій телефон!

— Заспокойся, Альвіне, у нас гості, — каже Гелена, і Карен встигає помітити її збентежену усмішку, коли в дверях з’являється незграбний підліток, готовий далі виголошувати свою гнівну тираду.

Він зупиняється, коли бачить Карен, і закриває рот.

— Привіт, — каже вона і відрекомендовується. — Мені треба перекинутися кількома словами з твоїм батьком.

— Так, мені теж… — бурмоче Альвін Трюсте, тиснучи простягнуту руку Карен. — Де він?

— У винному погребі, — каже Гелена. — Постав чайник, Альвіне, а я сходжу по нього.

— Скажи йому, що я поспішаю. І простеж, щоб він узяв з собою мій телефон, бо мені вже пора.

— Ти йдеш сьогодні на роботу? — питає Карен, коли Гелена йде.

— Ні, я зустрічаюся з друзями. Але не можу піти, поки не заберу телефон. Це вже вдруге таке. У нас однакові телефони, — додає він, показуючи айфон. — Але мій, звісно, новий.

Щось змушує Карен миттєво насторожитися. За секунду в її пам’яті промайнули останні кілька днів. Кожна зустріч, кожна розмова, кожне завдання. Усе вказує в одному напрямку.

Неможливо. І все ж.

Коли вона ставить наступне запитання, шум вітру надворі та потріскування полін у каміні немовби стихають. Усе стихає, щоб вона не проґавила жодного слова, жодного нюансу тієї відповіді, яку отримає.

— Отже, він помилково взяв твій телефон, — каже вона якомога невимушеніше. — Прикро. Коли таке було востаннє?

— На Різдво, — зітхає Альвін. — Тато випадково взяв мій телефон, а потім ще й упустив в унітаз, якраз перед тим, як піти. Мені довелося взяти його телефон, але сидіти цілий день на роботі з його телефоном було нецікаво. Я доглядаю за людьми похилого віку в будинку для літніх людей у Люсвіку, — додає він.

— Так, я розумію, що тобі потрібні твої програми. Але ти хоча б міг зателефонувати друзям.

— Ми тільки обмінюємося повідомленнями.

— І ти нікому не дзвонив? Мамі, наприклад?

— Так, можливо. Справді, так, я телефонував мамі. Бо обіцяв зателефонувати їй о восьмій і розбудити. Але звідки ви знаєте?