Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2

— «Нас»? — схвильовано перепитує він. — Що ми можемо знати про таку гидоту?

— Ну, ви ж знали Габріеля багато років. Може, ви знали і його діда?

— Ні, — каже Лаура рівним голосом. — З ним ми не спілкувалися. Звичайно, ми знали, хто такий Фредрік Стууб, але це все.

— Так, це все, — погоджується її чоловік, і його голос уже не такий рівний. — Ми до цього ніяк не причетні.

38

Вона знову застає Єнса Ґрота за заваленим паперами столом у його кабінеті в дальньому кінці складу. Його дружина Сандра, як і казала Лаура Ґрот, лежить у ліжку з високою температурою. Черговий помічник місцевого лікаря, якого викликали додому, не заборонив, але й категорично не рекомендував Карен розмовляти з нею. Не стільки заради Сандри, скільки через ризик інфікування.

— Думаю, дехто з гостей ще захворіє за наступну до­бу, — сказав він. — Дотримуйтеся дистанції і мийте руки, — додав, закрив чорну лікарську сумку й пішов.

На столі Єнса склянка. Карен дивиться на вміст і не сумнівається, що це за субстанція. Цікаво, дегустація продуктів — частина службових обов’язків, чи це ознака потреби в заспокійливому? І від чого очі Єнса так блищать у світлі настільної лампи — від міцного напою чи початкової стадії грипу?

Принаймні він здається достатньо тверезим, щоб давати свідчення, розуміє вона через кілька хвилин. По суті, Єнс Ґрот лише підтверджує те, що Карен уже чула від його батьків: бізнес на порозі надзвичайних подій, і сім’я вирішила влаштувати велику вечірку для співробітників і їхніх жінок. Ні, це було зроблено не лише з альтруїстичних міркувань: у значної частини персоналу зросте робоче навантаження, і керівництво вирішило, що варто «запросити всіх на борт» і додати «трохи мастила, щоб краще їхало», як висловився Єнс.

— Зрештою, співробітники — наш найважливіший ре­сурс, — додає він, і Карен ледь стримується, щоб не закотити очі.

Терпляче вислухавши ці та інші словесні штампи від чоловіка перед собою, вона спрямовує розмову саме на той «ресурс», який вночі втрачено.

— Наскільки я розумію, на вечірці між вами й Габріелем Стуубом виникла суперечка. Це правда?

— Так, він був страшенно п’яний і мало не зіпсував усю атмосферу. Нам з Берґваллем довелося просто фізично зупинити його, щоб він не наближався до феєрверка.

— Як саме фізично? — запитує вона.

Єнс Ґрот кидає на неї роздратований погляд.

— Взяли його під руки й відтягнули геть. Спершу ми намагалися його вмовити, але нічого не вийшло. Він розпсихувався, наговорив дурниць. Аж Берґвалль не витримав. Він відтягнув Габріеля подалі, струсонув добряче і сказав, щоб той ішов під три чорти, поки протверезіє.

— А ви залишилися?

— Я охоче приєднався б, але як партнер навряд чи можу дозволити собі розкіш посилати людей під три чорти. Навіть коли це виправдано.

— О котрій годині це сталося?

— Десь за двадцять чи за чверть дванадцята. Ми з Берґ­валлем спустилися вниз, щоб підготувати феєрверк, невдовзі Габріель пішов за нами і затіяв сварку.

— Ви бачилися з ним пізніше?

— Виходить, ні. Побачив уже тільки вранці, коли одна з найнятих прибиральниць прибігла й закричала, що ми повинні прийти. Ми щойно сіли снідати, і спершу не дуже зрозуміли, що кричала дівчина, але потім я збагнув: сталося щось серйозне.

— Отже, ви спустилися туди, де лежав Габріель. Хто був із вами?

Єнс Ґрот, здається, намагався згадати.

— Пригадую, що там були Берґвалль і Еліас. Чоловік моєї сестри, — додав він. — Можливо, там було більше людей, але я не можу точно сказати, хто саме. Здійнялася така метушня, коли ми побачили, що він лежить там у крові. І ця кривава рана у нього була поперек горла… Жах.

Єнс Ґрот простягає руку до склянки з віскі, але, глянувши на Карен, передумує. Вона встигає помітити, що рука тремтить.

— Я хочу, щоб ви чесно відповіли мені на одне запитання, — каже вона. — Габріель крав зі складу?

Тиша.

— Я бачила мітки на стіні, коли ми були тут минулого разу, — пояснює вона. — Один відсоток. Я знаю, що це означає. Ми також знаємо, що Габріель мав близькі контакти з «О. В.».

Єнс Ґрот не відповідає. Деякий час Карен мовчки спостерігає за ним, потім переводить погляд у записник. Вдає, ніби щось шукає, гортає сторінки, чекає. Тиша триває сім чи вісім секунд.

— Так. Я про це знав. Але я його не вбивав!

Голос зривається, і цього разу його рука хапає склянку й він випиває залишки рідини одним ковтком. Наляканий, думає Карен. Питання в тому, чи боїться він сам потрапити під підозру, чи його лякає, як «О. В.» відреагує на смерть Габріеля.

— Ви в цьому впевнені? Вам було вигідно позбутися його, чи не так?

Чомусь це запитання заспокоює Єнса Ґрота. Чи це ­віскі?

— Подумайте, — каже він. — Наскільки дурним треба бути, щоб убити одного з «О. В.»? Якби я мав таку відвагу, я давно поклав би край цьому паскудству. Покидьок щомісяця крав віскі на тисячі доларів, і я не міг цьому завадити. Він погрожував, що хлопці прийдуть і спалять увесь склад, якщо я хоч пискну.

Карен мовчки спостерігає, як Єнс тремтячою рукою тягнеться до пляшки, затиснутої між телефоном і стосом паперів. Щось, що сказав її двоюрідний брат, ворушиться в глибині свідомості нечітким спогадом. Ні, думає вона, річ не в тім, що сказав Одд, а в тім, як він відреагував. Який вигляд у нього був, коли вона сказала про мітку.

— Скільки людей знає, що Габріель погрожував вам? — запитує вона невдовзі. — Ваші батьки, сестра?

— Офіційно ніхто. Упевнений, що дехто з хлопців на складі здогадується. Зазвичай я швидко змиваю ті кляті мітки, але хтось їх міг бачити. Але люди тут не лізуть не в свої справи й поводяться так, ніби нічого не сталося. Особливо, якщо це стосується «О. В.».

— А ваші батьки?

— Вони рідко бувають на складі. І я не думаю, що вони зрозуміли б, що означають ті значки, навіть якби побачили. Крім того, вони не помічають, що кілька літрів зникає то тут, то там.

— Кілька літрів? — здивовано каже Карен. — А хіба не більше?

Якби за крадіжками стояли хлопці з «О. В.», масштаби були б набагато більші, ніж кілька тисяч на місяць. Габ­ріель, мабуть, крав з власної ініціативи і клав прибуток собі в кишеню, як вона й підозрювала. Використовував мітку «О. В.», щоб Єнс не наважився звернутися у поліцію. Може, він і виконував доручення «О. В.», думає вона, але навряд чи йдеться про крадіжку віскі.

Єнс Ґрот, схоже, таких висновків не зробив.

— Насправді це досить великі гроші за рік, — каже він. — Але найгірші були погрози. Габріель дуже чітко дав зрозуміти, що вони зроблять, якщо я комусь скажу. І що, як ви думаєте, тепер буде? Поліція нічого не може вдіяти, правильно?

— Я не думаю, що вам слід непокоїтися через «О. В.». Габріель, найімовірніше, діяв самостійно.

А може, ти завжди це усвідомлював, думає вона, дивлячись на чоловіка по той бік письмового столу. Може, тому ти й наважився перерізати йому горло.

— Чи можете ви пригадати когось, хто бажав смерті Габріелю? Або його дідусеві, — додає вона, вивчаючи обличчя Єнса Ґрота.

І думає, що він анітрохи не здивований, коли чує від неї, що поліція не вважає смерть Фредріка Стууба нещасним випадком. Ніякої реакції — він лише знизує плечима.

— Звідки мені, в біса, знати? Спитайте дружину Габріе­ля, — сухо відповідає він. — Вона не випадково його покинула. Але я поняття не маю, хто хотів смерті старого.

— Складається враження, ніби ви вже знали, що Фредріка Стууба вбили?

Зітхнувши, Єнс Ґрот нахиляється вперед і кладе обидві руки на екран комп’ютера, повертаючи його так, щоб вона могла бачити.

— Люди говорять. Крім того, я умію читати, — каже він, поки вона дивиться на екран:

«ВЕЧІРНІЙ ВІСНИК» ПОВІДОМЛЯЄ: ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО НА НООРЕ.

ДІД І ОНУК — ЖЕРТВИ ОДНОГО ВБИВЦІ?

ПОЛІЦІЯ МОВЧИТЬ.

Коли за кілька хвилин Карен піднімається до головної будівлі, вона подумки лається на всі заставки. Не через заголовки у «Вечірньому віснику»; вона чекала на них відтоді, як Бюле зателефонував і повідомив, що сталося ще одне вбивство.

Натомість її думки зосереджені на зустрічі з Оддом. Спогад про те, що вона побачила на обличчі двоюрідного брата. Наступної миті після здивування. Секунди недовіри — а потім проблиск чогось іншого. Моторошно чужого, чого вона ніколи раніше не бачила в його очах.

Щось невблаганно жорстоке. Саме тоді Одд зрозумів, що Габріель використовував «О. В.» задля власної вигоди. За кілька днів до того, як Габріеля знайшли з перерізаним горлом.

І саме я дала йому цю інформацію, думає Карен.

39

— То хто почне, ти чи я?

Вони разом повертаються до Люсвіка «фордом» Карен. Щоб заощадити час і обмінятися враженнями, вони попросили одного з поліцейських відігнати до міста машину Карла. Сніг тимчасово припинився, а поки вони були на винокурні, магістральне шосе розчистили й посипали сіллю, але на всіх перехрестях, які вони проїжджали — скрізь кучугури.

— Починай ти, — каже Карл. — Із ким говорила найперше?

— З Б’єрном і Лаурою Ґротами.

Вона підсумовує їхні свідчення про те, що вони робили ввечері, потім переходить до розмови про плани створення конференц-центру. Коли переходить до іменитих гостей, які прибули на гелікоптері, Карл Б’єркен пирхає.

— Це так типово! — каже він.

— Що саме типово? Особисто я вважаю це настільки неправдоподібним, що з таким же успіхом це може бути вигадкою.

— Зовсім ні! Це радше яскравий приклад відчайдушних спроб вищих класів побороти нудьгу. Очевидно, це нова мода, знаєш, спуститися в нетрі. Усамітнитися в якомусь бідному глухому селі, влаштовувати ризиковані подорожі в місця, про які ніхто ніколи не чув. Що завгодно, аби тільки ніхто не робив такого до них.

— Навряд чи відвідування поля для гольфу на острові Нооре можна назвати ризикованою подорожжю, — сухо каже Карен.

— Ні, зате можна назвати новим видом спорту — «пожити як звичайні люди кілька годин». Мій шурин працює лісником у Гаммерфорсі. Ти знаєш, у чому тепер новизна, коли землевласники запрошують своїх приятелів на полювання? Тепер вони сидітимуть десь у простих хатах, їстимуть бутерброди з ковбасою та питимуть «Геймеське»!

— Не шампанське з ікрою?

— Ні! А останній тренд — нехтувати сучасним мисливським вбранням. Тепер вони або одягаються в якесь ностальгічне лахміття з 1930-х, або у вбрання, що нагадує солдатів ООН в Афганістані. Звісно, на вечерю вони перевдягаються у звичні розкішні костюми, але спершу — спершу маленький вояж у невідоме.

— Наприклад, політ на гелікоптері до Ґудгейму? — скептично запитує Карен.

— Так, саме таке їх і приваблює. Майже неймовірне поле для гольфу, на якому, б’юся об заклад, ніхто з їхніх друзів ніколи не грав. Хіба ти не чула, як Смеед і Гауґен говорили про те, наскільки воно складне?

Карен хитає головою. Коли мова заходить про гольф, вона зазвичай відвертається.

— А саме так і є. Поле для гольфу в Ґудгеймі, безумовно, збіса складне, а також унікально високо розташоване, звідти відкривається панорама моря у трьох напрямках. Закладаюся, це не може не привабити знудьгованих багатіїв, що шукають розрядки.

— Гаразд, але, мабуть, клієнтська база не така вже й велика? Не аж така, щоб збудувати цілий бізнес.

— Помиляєшся. Коли пошириться чутка, що тут побував вищий світ, туди вишикується черга. Не з вертольотів, а зі звичайних людей. А їм потрібні будуть місця для ночівлі. Додай іще екскурсії винокурнею з дегустацією віскі та відвідування кам’яного корабля — ось тобі й концепція.

— Ти починаєш говорити, як Вільям Трюсте. Плануєш улаштуватися на роботу в ґуральню Ґротів?

— Хіба дегустатором. До речі, Трюсте, схоже, видатна персона у своїй галузі. Буде цікаво з ним познайомитися.

— Так, за словами Бюле, він один із найкращих. Але повернімося до Б’єрна Ґрота. У мене складається враження, що він знає більше, ніж розповідає і про Габріеля, і про його дідуся. І що він чогось боїться або принаймні чимось стривожений. Як і його син Єнс. Щось вони обидва приховують.

— І ти не знаєш, що саме?

Карен вагається.

— У випадку Єнса це може бути пов’язано з «О. В.».

— Банда байкерів? «Одінові Вояки», або «Один відсоток»? Вони?

Карен киває, а потім розповідає про мітки, які бачила на стіні складу, про те, що Габріель регулярно крав віскі й погрожував Єнсові, щоб той мовчав.

— Про великі суми йшлося?

— Ні. Кілька тисяч марок на місяць, може.

— Не схоже на «О. В.». Габріель діяв сам, як гадаєш?

— Це саме те, що я підозрюю. А якщо так, то хлопчики в шкірянках були незадоволені.

Вона знову вагається.

— Мій двоюрідний брат, схоже, належить до «О. В.».

Карл Б’єркен обертається до Карен, піднявши брови. Вона зустрічається з ним поглядом на дві секунди, а потім повертається до проїжджої частини.

— Ти не перестаєш дивувати, Ейкен. У тебе є ще кримінальні родичі?

— Мабуть, є. Тітка, троє двоюрідних братів, чорт знає скільки племінників і троюрідних братів і сестер. І ніхто з них не їсть бутербродів із ковбасою в перервах між виплатами лікарняних і браконьєрством, це я тобі точно кажу. Хоча п’ють чимало самогону.

— Як кажуть у Штатах? Rednecks¹³?

Карен знизує плечима.

— Мабуть, hillbillys¹⁴. Так чи інакше, всі вони живуть у Скальветі, на північ від кордону з Ґудгеймським округом.

— Інакше кажучи, не дуже далеко від штаб-квартири «О. В.». Ти говорила зі своїм двоюрідним братом?

— Так, але тільки за пивом. Він здавався щиро здивованим, коли я розповіла йому про мітки, і заперечував, що Габріель — член організації. Але, мабуть, хлопці Бюле бачили його там кілька разів. Чорт забирай, я не дуже хочу туди йти, але, мабуть, доведеться.

— Думаю, з цим поки що можна почекати, — каже Карл. — Якби «О. В.» надумали розправитися з Габріелем Стуубом, вони навряд чи пробиралися б у ґуральню в новорічну ніч і різали йому горло. Куля в лоб вдома у вітальні була б більше в їхньому стилі.

— Так, я намагаюся себе в цьому переконати, — похмуро каже Карен.

— Більше того, мені важко побачити зв’язок між викладачем біології на пенсії і злочинною бандою байкерів. Чи є ще щось, про що ти мені не розповіла?

— Наче нічого.

Вона дивиться в дзеркало.

— Ще й це, — зітхає. — Позад нас машина «Вечірнього вісника».

Не зупиняючись, вони виїхали за ворота ґуральні Ґрота, проїхавши повз обурених журналістів і фотографів, які досі чекали на коментар.

— Я говорила з Юганом Стольтом, — каже Карен. — Він, мабуть, завтра розішле прес-реліз і поки що відповість на всі запитання журналістів. Але рано чи пізно нам доведеться провести прес-конференцію. Стольт зв’яжеться з Гауґеном для уточнення.

У кращому разі їй самій не доведеться брати участі в прес-конференції. Комісар поліції Віґґо Гауґен раніше чітко дав зрозуміти, що не хоче, аби Карен Ейкен Горнбі виступала в засобах масової інформації. Не має значення, що критичну заяву, яку вона зробила ще студенткою поліцейської академії, можна знайти в пресі двадцятирічної давності.

Журналістка газети «Доґґерландський час» після того, як кілька кандидаток вибуло, поцікавилася питанням гендерної рівності в поліції. Спонтанна і, за нинішніми мірками, цілковито безневинна відповідь Карен про «багаторічне неприйняття жінок у поліції» та про «необхідність зміни підходу» не викликала тоді схвалення. Кілька однокурсниць висловили їй підтримку в окремій кімнаті, подалі від вух керівництва.

Ця її заява, яка збіглася з падінням довіри до поліції, та ще й у рік виборів, призвела до того, що кандидати почали випереджати одне одного, пропонуючи суворі заходи. Найгірше було те, що у відділку запровадили обо­в’яз­ковий курс гендерної рівності для керівництва. Для декого це досі, либонь, лишається болючою травмою. І Віґ­ґо Гауґен точно нічого не забув і не довіряє Карен Ейкен Горнбі.

Карен пригальмовує, намагається пропустити машину «Вечірнього вісника», але та лише блимає дальнім світлом.

— Кляті журналюги, — роздратовано каже Карл. — Треба буде придумати, як їх спекатися, коли приїдемо в Люсвік. Що ще розповів Єнс Ґрот?

— Небагато. Його розповідь цілковито збігається зі свідченнями батьків. Габріель був п’яний, через феєрверки спалахнула сварка, а потім, кажуть, вони його взагалі не бачили. Аж до сьогоднішнього ранку, коли прибиральниця виявила тіло.

— На жаль, я теж не можу більше нічого додати, — каже Карл. — Усе збігається з тим, що розповіли Мадлен і її чоловік Еліас. Єдине додам: Еліас сказав, що кілька людей підходили до тіла, коли його знайшли. На його думку, щонайменше п’ятеро чи шестеро. Трохи дивно, що вони підходили подивитися, чи не так? Адже з відстані кількох метрів було видно, що йому перерізали горло.

— І хто ці люди?

— Сам Еліас, Єнс Ґрот, Інґемар Берґвалль і ще принаймні пара хлопців із «цеху», як вони висловилися.

— Отже, на місці вбивства топталися. Ларсен не зрадіє. Будемо сподіватися, що вони не чіпали тіла.

— Якийсь ідіот хотів спробувати зробити йому штучне дихання, але Берґваллю вистачило клепки його зупинити. Наскільки я розумію, саме він узяв на себе командування і звелів Єнсу викликати поліцію.

— Більше нічого?

— Ні, вони обоє, по суті, розповіли те саме, що й усі інші, — веде далі Карл. — Складається враження, що вони домовилися, що казати.

— Або саме так усе насправді й було.

— За винятком тієї маленької деталі, що хтось перерізав жертві горло. І хоч хтось точно мав щось бачити або чути, хіба ні? Хай скільки там було шампанського й феєрверків.

— Завтра дізнаємося, що Бюле та його люди випитали в інших гостей. А нам треба поговорити з Вільямом Трюсте і його дружиною.

Вони паркуються біля поліцейської дільниці в Люсвіку, і їх впускають саме тоді, коли машина «Вечірнього вісника» гальмує позаду «форда» Карен. Офіцер, який впустив їх, миттєво розуміє ситуацію і зачиняє двері перед найспритнішим репортером. Наступної миті лунає різкий і наполегливий сигнал дзвінка.

— Бюле тут немає, — голосно каже патрульний, щоб перекричати шум. — І взагалі нікого більше немає, всі люди в ґуральні Ґротів.

— Ми не збираємося залишатися. Але ми не хочемо, щоб нас злапали журналюги в «Ріндлерсі». Тут є якийсь інший вихід?

Карл здивовано дивиться на Карен, але мовчить, бо вона застережливо хмуриться. Що більше людей думатиме, що вона зупинилася в «Ріндлерсі», то краще.

— Гаразд, спускайтеся на ліфті в гараж і виходьте через ворота на Лотсґатан, це всього за сто метрів від готелю. Ідіть швидше, я зобов’язаний відчиняти кожному, хто подзвонить у дзвоник.

За п’ять хвилин вони пліч-о-пліч, засунувши руки в кишені курток, ідуть однією з вузьких засніжених паралельних вуличок.

— Вип’ємо пива в пабі, де я живу? — каже Карен. — Думаю, журналюги вже засіли біля готелю.

— У них іще є кімнати? Дуже не хочу сам іти потім у «Ріндлерс» і зустрічатися з тими з «Вечірнього вісника».

— Не знаю, але навряд чи зараз сезон у розпалі, — каже Карен, зупиняючись біля торговельного центру.

Вона шукає в кишені сигарети, знаходить їх і лається.

— Чорт! Треба було попросити якогось одягу у відділку! Тепер у мене немає з собою навіть кофти, вона залишилася в машині. Чорт, чорт, чорт! — бурмоче вона, запалює сигарету й глибоко затягується.

— Виговорилася?

— Чорт, — додає вона.

— Тепер я розумію, чому Гауґен не хоче, щоб ти з’являлася в ЗМІ, — усміхається Карл. — Він не любить, коли жінки лаються. Мабуть, і коли курять, теж не любить.

— Добре, що його тут немає! — пирхає Карен, іще раз затягується, затримує дим і відчуває, як серцебиття заспокоюється.

— Багато лаятися — це ознака інтелекту, — каже во­на. — Днями читала дослідження про це. А ще це ознака неохайності. У кожнім разі, це якось пов’язано з творчістю.

— А ще це призводить до серцевих нападів. Ти вже заспокоїлася?

Карен киває, і вони йдуть далі.

— Ти говорив із Нетом? Коли буде розтин? — запитує вона за кілька хвилин.

— Завтра о восьмій ранку. Себто або тобі доведеться проводити ранкову нараду самій, або пилка для кісток. Вибір за тобою.

— Взагалі-то, мені треба з’їздити в Равенбю. Купити щось одягнутися. І дезодорант. Я навіть зубної щітки не взяла. У тебе часом немає жуйки?

Еллен Єнсен стоїть у маленькому холі і розмовляє по телефону. Коли двері відчиняються, вона піднімає голову і махає Карен і Карлу. Вони чекають, поки вона закінчить розмову.

— Здається, до вас гості, — каже Еллен, киваючи в бік пабу.

Отже, вони таки знайшли дорогу сюди, думає Карен, тихо зітхаючи. Розмови з пресою — це більше, ніж вона може витримати сьогодні ввечері. Усе, чого вона прагне — це пінту пива.

І поки Карл затримується, щоб дізнатися, чи немає для нього вільної кімнати, Карен з важким серцем штовхає двері пабу. Вона роззирається в пошуках нетерплячих журналістів і громіздких сумок з фотокамерами. Наступної секунди її серце робить подвійне сальто.

За одним зі столиків біля вікна, схиливши голову, сидить дівчина і читає газету. У неї довге чорне волосся і кільце в носі.

40

Тривога б’є, як удар молотка. Карен за чотири кроки опиняється за столом Сіґрід.

— Чому ти тут? Що сталося?

— Привіт, Карен! Дякую, зі мною все гаразд. Ти не рада мене бачити?

Карен мовчить, а Сіґрід додає зі спантеличеним виразом обличчя:

— Виходить, не дуже рада?.. Це дуже сумно, — каже вона і копилить нижню губу. — Не близький світ, а я приїхала.

Потім нахиляється, обома руками піднімає з підлоги під столом велику сумку й з глухим стуком ставить її на стіл біля пивної склянки.

— А тепер? Хоч цьому ти рада?

Не відповідаючи, Карен розстібає блискавку на сумці й швидко перебирає вміст: чисті футболки, кілька пар темно-синіх штанів, трусики, шкарпетки, зимова куртка, картатий шарф і шапка-вушанка на хутряній підкладці. Шапка жахлива, але тепла. На самому дні — її косметичка й чорні зимові черевики. Нічого не кажучи, висуває стілець і опускається навпроти Сіґрід, довго дивиться на неї і повільно хитає головою.

— Але звідки ти дізналася?

— Маріке зателефонувала. Вона сказала, що ти можеш замерзнути на смерть, або тебе звільнять, якщо не знайдеш іншого одягу.

— І ти приїхала сюди в таку погоду! Це дуже нерозумно зараз, коли дороги знову замело.

Сіґрід дивиться на неї з піднятими бровами, нічого не кажучи, і Карен усвідомлює свій повчальний тон.

— Але дякую! — каже вона. — Ти справді врятувала мене, Сіґрід.

— Усе гаразд. Купи мені пива на знак подяки. І собі. Здається, тобі точно не завадить.

Карл стоїть біля барної стійки і набирає код своєї банківської картки.

— Ти винайняв кімнату? — питає Карен.

— Якусь комірчину, але нічого іншого не було. Вона попередила, що здає її тільки в екстрених випадках. Але що тут робить донька шефа?

— Привезла мені сумку з одягом.

— Ти, мабуть, їй подобаєшся.

Карен замовляє дві пінти пива, не відповідаючи, а Карл дивиться на неї.

— Знаєш, це нормально. Коли ти подобаєшся людям.

— Отже, ти ще й психолог-аматор.

— Я дуже багатогранна людина. А тебе читаю, як розгорнуту книжку.

— Закрий її, цю книжку, будь ласка. Я не налаштована сьогодні на психотерапію.

Вони беруть пиво й сідають до Сіґрід. Карен відпиває і мовчки дивиться у вікно, слухаючи, як вони обговорюють ситуацію на дорогах. Снігопад ущух, вогні поромного терміналу видніються як останній безпечний форпост на тлі моря. Хвиля запізнілої втоми прокочується тілом, і вона ліниво намагається пригадати, як минув день. Лише сьогодні вранці вона прокинулася у майстерні Маріке в Дункері, а здається, ніби минув тиждень.

Потім лунає голос Сіґрід.

— А правда, що тут розгулює масовий убивця?

— Ти маєш на увазі серійного вбивцю, — каже Карл. — Але ні, двох убивств для цього звання замало.

— Та неважливо. У кожнім разі це якийсь псих. Може, він і зараз тут.

Сіґрід змовницьки киває в бік інших столів, і Карл озирається. Настрій у нечисленних завсідників пабу післясвятковий. Двоє чоловіків років сімдесяти грають за столом у нарди, троє дівчат років двадцяти тицяють пальцями в екрани телефонів і періодично показують щось одна одній, то сміючись, то стогнучи: «Який крінж!». Деякі самотні відвідувачі бару замислено читають учорашні газети, інші втомлено дивляться телевізор, де показують повтор матчу між «Сток-Сіті» і «Ньюкаслом».

— Не думаю, що тобі є чого хвилюватися, — сухо каже Карл. — Як на мене, ніхто з них не схожий на кровожерного вбивцю.

— Зате на смертельних зануд схожі, — каже Карен. — А тобі доведеться заночувати тут, у Люсвіку, — додає вона, кивнувши на пиво Сіґрід. — Після цього не можна сідати за кермо.

Сіґрід зітхає.

— Мені можна. Я дуже добре їжджу, коли вип’ю, — каже дівчина, усміхаючись до Карен. — Боже, та я жартую. Хіба не можна?

— Можна, якщо тобі смішно, — бурмоче Карен. — Але додому їхати вже пізно.

— Та не хвилюйся, у мене є кімната. Ще й дуже гарна. Жіночка в барі сказала, що це була остання пристойна кімната, яка лишалася в неї вільна.

Карен бачить похмуре обличчя Карла і вирішує швидко змінити тему.

— Ти вже вирішила, що робитимеш? Семестр ось-ось почнеться.

Кілька тижнів тому Сіґрід повідомила, що її прийняли на базовий курс правознавства, але вона не впевнена, чи хоче там навчатися. Карен була здивована тим, що дівчині вдалося закінчити середню школу з хорошими оцінками, незважаючи на велику кількість прогулів. Але, на її жах, Сіґрід почала розпитувати про можливість вступити восени до поліцейської академії. Сама лише думка про те, що в майбутньому Сіґрід матиме справу з пияцтвом, наркотиками, незаконними проникненнями до квартир, тяжкими тілесними ушкодженнями й усім іншим, що супроводжує роботу в поліції, наповнювала її тривогою.

Сіґрід знизує плечима.

— Я не знаю, я ж тобі казала.

— Юриспруденція завжди стане в пригоді, хоч би що ти вирішила робити потім, — намагається переконати Карен. — Еге ж, Карле?

Він піднімає руки догори, наче захищається від запитання Карен.

— Не втягуй мене в це. У тебе нова мама, Сіґрід, — додає він, піднімаючи свій келих пива.

На три секунди за столом западає тиша.

— Чорт… Оце я тупак… — каже Карл і так сильно ставить склянку, що пиво розливається. — Я не подумав… Пробач, будь ласка.

— Усе гаразд, — каже Сіґрід. — Ти не винен, що мами не стало.

Карен узагалі нічого не каже. Її пульс стукає у вухах, і вона почувається так, ніби перебуває під водою. Ніби необережно ступила крок на тонку кригу й наступної секунди пішла під воду. Десь далеко чути звук телевізора й голоси, Карл скрушно мовить щось до Сіґрід, а вона його заспокоює. Вони зовсім поруч — і нескінченно далеко.

Не наважуючись дихати, Карен непорушно опускається на дно. Не наважується поворухнутися, простягнути руку і взяти склянку, бо та розіб’ється. Будь-який рух зараз призведе до того, що вона розчиниться, розсиплеться і зникне, як пластівці попелу на вітрі.

І крізь хаос до неї долинає той голос, що шепоче про межу, якої не можна перетинати. Нагадує про невидимий колючий дріт, що оточує її існування. Усередині, як і раніше — Матіс і Джон. А зовні немає нічого. Нічого, що належить тобі, каже голос.

Прокляття! Вона втратила пильність, коли в її житті несподівано з’явилася Сіґрід, брудна, зла, повна власних бід. І, не думаючи про наслідки, вона знову дозволила собі дбати про когось, ігнорувати всі проблеми й виправляти помилки.

«Вона не твоя дочка, пам’ятай про це».

Аж ось лунає голос Карла. Він нахилився, намагається зустрітися з нею поглядом:

— Як ти, Карен?

Повільно вона знову виринає на поверхню, піднімає голову й важко вдихає. Вона робила вже так раніше, знає, як швидко зобразити усмішку, яка заспокоює співрозмовника.

— Я просто втомилася, — каже вона. — День був такий довгий… Мабуть, мені справді треба піти лягти.

І, уникнувши зустрічі із занепокоєним поглядом Сіґрід, Карен підводиться і йде до себе в кімнату. Вона роздягається і стає під душ. Лише коли відкриває сумочку з туалетним приладдям, яку зібрала Сіґрід, витискає зубну пасту з тюбика і дивиться на своє обличчя у дзеркало, на очі навертаються сльози.

41

Вона не знає, скільки часу вже йде пішки. Злегка нахиляючись уперед через вітер, іде звивистою гравійною дорогою на північ, уздовж берега від поромної пристані в Люсвіку. Ішла повз будинки й посірілі елінги, що притулилися між скелями й морем, а навколо поволі розвиднялося. Ішла повз бухти із замерзлими прибережними луками, повз засніжені ялівцеві кущі та рештки стін, що оточували майданчики, де сушили сітки. З тугою дивилася на руїни спільних зусиль, скерованих на те, аби вберегти рибальські сітки від тварин. Спільна боротьба за збереження сіток до наступного виходу в море. Доки тюлені знову перегризуть їх. Вона чує всередині себе батькову лайку, пам’ятає тривогу, що стоїть за цими прокльонами.

Вона далі наполегливо рухалася вперед, відчуваючи, як щось повільно зростає всередині неї, щось, що причаї­лося під поверхнею, наче крокодил у каламутній річці, готовий напасти.

Нікому нічого не сказавши, вона вишмигнула з кімнати, щойно прокинулася. Просто одяглася і пішла. Спершу спустилася до пристані, побачила, як один із жовтих колосів наближається з іншого боку протоки. Коли пором підійшов зовсім близько, вона розвернулася і пішла геть. Пройшла повз рибальські катери й траулери в рибній гавані, повз стару потворну контейнерну гавань, де тепер швартуються тільки криголами й митні катери. Ставила одну ногу перед іншою і йшла, тим часом як її думки круж­ляли в голові, а морозне повітря обпікало легені.

Потім вона зупиняється і дивиться на наручний годинник. За двадцять хвилин восьма. Карл, мабуть, уже їде до судово-медичного центру Равенбю. Доведеться зателефонувати йому трохи пізніше.

І Сіґрід. Замість того, щоб постукати і розбудити її, Карен надіслала текстове повідомлення. Написала, стерла, знову написала, і нарешті відправила.

Дякую, що приїхала! Мені довелося піти рано. Обіймаю, К.

Сіґрід не відповіла. Мабуть, ще спить.

Карен зупиняється і дивиться на сіро-білу нескінченність. Поринає в тишу, поки дихання посилає сигнали — хмарки білої пари. Щоб устигнути на нараду з Бюле та його людьми, вона повинна вирушати назад. Випити десь чашечку кави й перекусити. Треба зосередитися на роботі, відкинути всі інші думки й те, що нуртує всередині.

Цієї миті дзвонить мобільний телефон.

— Привіт, Серене! — відповідає вона, швидко глянув­ши на дисплей.

— Де ти в чорта вештаєшся? Я проїжджав повз те місце, де ти зупинилася, але видра за стійкою сказала, що ти вже поїхала. Ти їдеш у Равенбю?

— Ні, ми з Карлом домовилися, що цього разу він буде на розтині.

— Боягузка! Але я не тому телефоную. Прийшли результати з лабораторії щодо Фредріка Стууба. Скоро ти отримаєш їх на свою електронну пошту, але, якщо хочеш, я можу розповісти тобі найважливіше зараз, поки інформація свіжа в пам’яті.

— Так, хочу. То що там виявили?

— Якщо почати з місця вбивства, то нам вдалося зафіксувати частковий слід взуття, який не належить ані Бюле, ані будь-кому з рятувальників. Він залишений правим черевиком «Тімберленд» сорок четвертого розміру, з внутрішнього боку стертий сильніше. На розворотному майданчику ми знайшли безліч відбитків шин, тож сподіватись там немає на що. На тілі Фредріка Стууба нічого не знайшли. Жодної волосини, яка не належала б йому чи його собаці. Але в будинку!.. Що за чортівня?! Клятий ідіот!

Карен здригається і тримає слухавку подалі від вуха, поки Серен Ларсен лається. Потім лунає звук грюкання дверцят автомобіля, швидкі кроки й збуджені голоси. Очевидно, Ларсен досі тримає в руці мобільний телефон, адже Карен може розібрати слова про обережність, пріо­ритет проїзду праворуч, страхову компанію, збіса пощастило не вбитися, і поліцію. Ще кілька лайливих слів від Ларсена — і сердиті кроки, знову грюкіт дверцят, що відчинилися й зачинилися.

— Що сталося? — питає Карен за певний час.

— Взагалі нічого. На чому ми зупинилися?

Карен скрегоче зубами. Усім відомо, що Серен Ларсен переконаний у власній водійській досконалості, і що всі інші, на його думку, ідіоти за кермом. Однак, подейкують, що його страхові внески з роками зросли до захмарного рівня. Мабуть, і я сприяю злочинній недбалості, бо він за кермом говорить зі мною.

— На будинку Фредріка Стууба, — каже вона, відганяючи свої роздуми. — Скажи мені, що ви знайшли хоч щось корисне.

— Не знаю, як ти цим скористаєшся, але ми знайшли два набори свіжих відбитків пальців, які не належать ні Фредріку Стуубу, ні його сестрі. Про один ти дізнаєшся просто зараз: він належить Габріелю Стуубу.

Карен тихо зітхає. Вона знала, що Габріель Стууб перебуває на кримінальному обліку. Два випадки незначних тілесних ушкоджень і кілька штрафів за перевищення швидкості, як розповів їй Торстейн Бюле. Той факт, що його відбитки пальців були в будинку діда, можливо — але тільки можливо! — становить інтерес. Якби не одна маленька прикра деталь: сам Габріель тепер мертвий.

— А другий? — питає вона.

— Збігів з базами немає, але якщо знайдеш когось, хто тебе зацікавить, раджу взяти в нього відбитки пальців.

— Більше нічого?

— Я ще не закінчив. Обережно, курва!

Різкий гудок на іншому кінці дроту змушує Карен знову відсмикнути телефон від вуха.

— Чорт, Серене! — каже вона. — Можна ж піти на курси…

— Мені? Та це він їздити не вміє! Купив права в інтернеті!

— Кажи, що ви знайшли, та вже закінчимо. Врятуємо кілька людських життів.

— Комп’ютер. Той, що ви з Бюле знайшли. Його ще не весь переглянули, там багато документів про все, від історії Нооре, рун, запасів тріски до рибальських квот і гідроізоляційного цементу, хай би йому… А ще якісь документи з Равенбюського університету, типу трудові контракти, розділи його досліджень про плісняву та інший мотлох. Ти отримаєш копії, сама подивишся. Інтернет-­історія не показує нічого незвичного, наскільки я можу судити. ­Окрім вищезгаданих тем, він здебільшого вивчав родинні зв’язки і збирання грибів. Так, і ще шукав глистогінні засоби для собак.

Що воно ще в біса за гідроізоляційний цемент, думає Карен. І зараз не час просити Серена пояснити. Що раніше він зосередиться на дорозі, то краще.

— Гаразд, ми з Карлом прочитаємо все і подивимося, чи знайдемо там щось цікаве, — каже вона. — Це все?

— Не поспішай, зараз буде найцікавіше. Фредрік Стууб надіслав кілька електронних листів, на які, можливо, буде цікаво поглянути. Точніше, на один. Б’єрнові Ґроту. Відправлено двадцять другого грудня.

Ларсен на мить змовкає. Карен стоїть непорушно, притиснувши слухавку до вуха, і чекає.

— Ну, Серене! — роздратовано каже за кілька секунд. — Що він написав?

Голос Серена Ларсена звучить напрочуд задоволено:

— Він написав таке: «У мене є інформація, яка може зупинити ваші плани з розширення. Будь ласка, зв’яжіться зі мною якнайшвидше». Підписано ім’ям Фредріка Стууба, з номером мобільного телефону.

42

— Ви можете ненадовго залишитися?

Скрегіт стільців заглушає запитання, і Карен кладе руку на плече Торстейна Бюле, який теж збирається встати.

Він опускається назад.

— Я хотіла б поговорити з вами наодинці, — тихо ка­же вона.

Уранішня нарада в місцевому відділку поліції у Люсвіку завершилася. Допивши останні ковтки кави й набравши з собою печива, Ресе, Андерсон і Сванемарк виходять з кімнати.

Свідчення гостей ґуральні були напрочуд одностайні. Як і подружжя Ґротів і їхні діти, інші учасники підтвердили, що свято вдалося і настрій був чудовий. Звичайно, люди напилися, адже це була новорічна ніч усе-таки, і Ґроти не скупилися на частування. Але ніхто, крім Габ­ріеля Стууба, не поводився скандально. На щастя, Єнс Ґрот і Берґвалль розібралися з ним. Двоє людей стверджували, що бачили, як Габріель плентався у напрямку готелю, і припустили, що він пішов спати. Потім увага цілком зосередилася на іншому, і видовище феєрверку, що злітає з майданчика і вибухає над морем, усі одностайно визнали неповторним. Так, Ґроти справді не поскупилися. І ні, ніхто не бачив Габріеля Стууба після того, як він пішов з місця проведення вечірки.

Інґемар Берґвалль зізнався, що був досить грубий, коли відтягнув Габріеля від феєрверків. Штовхнув його в сніг неподалік від складу й сказав, щоб той ішов під три чорти. Але потім Берґвалль відразу повернувся на місце запуску, що підтвердили щонайменше двоє людей.

Лиш одна гостя, дружина одного з працівників складу, повідомила, що бачила Габріеля вже після початку феєрверку. Така собі Ліанна Драґе, медсестра за фахом, кілька разів озиралася на Габріеля. Він стояв на ногах, але дуже хитався. Вона не була впевнена, що він зможе сам дійти до готелю. Адже він може послизнутися і впасти.

Тому Ліанна Драґе трохи заспокоїлася, побачивши, як він звернув у бік складу саме тоді, коли запустили першу ракету. Краще хай товчеться поруч, хоч і п’яний та дурний, подумала вона. Потім її увага знову переключилася на феєрверк, і більше вона його не бачила.

— Отже, питання в тому, куди він пішов після скандалу і з ким зустрівся? Адже когось він зустрів, тут сумнівів немає. Значить, щонайменше один із тих, кого ми опитали, бреше, — підсумувала Карен, помітивши, як смикнувся один куточок рота Ресе.

— Ну, якщо тільки вбивця не прийшов іззовні, — сказав він. — Звідки ви знаєте, що він узагалі був на вечірці? Зрештою, будь-хто міг зайти на територію ґуральні так, що ніхто й не помітив.

— Справедливе зауваження, — з удаваним спокоєм відповіла Карен. — Але перш ніж викликати на допит усіх, хто був на острові Нооре, я пропоную зосередитися на тих, хто, як ми знаємо, перебував на місці злочину. Вони всі мали можливість; питання в тому, хто мав мотив.

Б’єрна Ґрота треба викликати сьогодні, і цього завдання вона нікому не може делегувати. І добре було б, якби Карл Б’єркен був присутній під час цієї розмови.

Питання в тому, що я взагалі наважуся довірити людям Бюле, думає вона, переглядаючи свої нотатки. Попереду нові допити учасників вечірки, з акцентом на Ліанні Драґе та Інґемарі Берґваллі, нові допити решти членів родини Ґрот і подружжя Трюсте, перегляд вмісту комп’ютера Фредріка Стууба.

Власне, треба ще раз поговорити з його сестрою, думає вона, відчуваючи, як прискорюється пульс при думці про таку силу-силенну інформації. А потім знову поговорити з Оддом. Зрештою, в одному Ресе мав рацію: будь-хто міг проникнути на територію ґуральні непоміченим.

Карен зачиняє двері і повертається до Бюле. Потім розповідає йому, що Фредрік Стууб написав Б’єрнові Ґроту.

— Оце фокус! — каже він. — Але питання ж у тому, чи справді він щось мав, чи це були порожні балачки. Зрештою, більшість людей на острові вважали його досить упертим. Він же писав гнівні листи в газету й політикам про вандалізм у Ґудгеймі. Вимагав цілодобового поліцейського нагляду за кам’яним кораблем. Уявіть: поліційна варта в три зміни на вітрі.

— Можливо, це нічого не дасть, але треба перевірити. Я почну і подивлюся, що мені вдасться знайти. Спробую просто зараз хоча б побіжно переглянути файли в комп’ютері Фредріка Стууба.

Вона гортає свої нотатки.

— Ми з Карлом візьмемо на себе Вільяма Трюсте та його дружину, щойно закінчимо з Б’єрном Ґротом. А потім хтось має поговорити з секретаркою, — Карен шукає її ім’я у своїх нотатках. — З Євою Фрамнес. Зможете з нею поговорити?

Бюле киває.

— Звісно. Але тоді нам потрібно більше людей. Ніхто ж із нас не має реального досвіду розслідування вбивств, ви знаєте.

— Я розмовляла з Юнасом Смеедом безпосередньо перед нарадою і повідомила, що нам потрібне додаткове підкріплення. Але ми не можемо чекати, поки колеги прибудуть. Я хочу поговорити з Б’єрном Ґротом якомога швидше, і цього разу я не поїду на ґуральню. Хтось із ваших людей може доставити його сюди після обіду, скажімо, близько третьої години?

— Я попрошу когось із хлопців зателефонувати і забрати його, якщо треба. Він буде радий, що сьогодні субота.

— Чому?

— Навряд чи йому напередодні рішення про розширення хочеться зіткнутися з чиновниками мерії або членами ради. У них же точно купа запитань, а сидять вони якраз через дорогу.

— Але я так розумію, що він уже отримав позитивне рішення. Питання вже вирішене, чи не так?

— У принципі так, але ж формально рішення буде ­ухвалено лише після шостого січня, на першому засіданні в новому році. Є ризик, що підуть розмови й процес затягнеться. Адже політики мають тенденцію лякатися, коли справу обсмоктують у ЗМІ.

— Ну, я не планувала приводити його сюди в наручниках. А новина про те, що на винокурні сталося вбивство, вже й так оприлюднена.

Вони далі обговорюють завдання на день, а коли Бюле йде, Карен прямує в приміщення, віддане їй під кабінет. Тісна комірчина без вікон, де раніше зберігалися речові докази, а зараз її наполовину займає гігантський сейф. Втягнувши живіт, вона протискується мимо нього, кладе ноутбук на письмовий стіл і відкриває браузер.

43

«Короткий опис вмісту» комп’ютера Фредріка Стууба — один із найкоротших, які вона бачила під час розслідувань. Посилання на різні документи і вебсайти вмістилися на кількох сторінках формату А4. Як Ларсен і казав: і документи, і пошукова історія справді зосереджені лише на кількох темах. Карен вирішує зачекати зі збором грибів і дегельмінтизацією собак. Замість цього відкриває документ із назвою «Сім’я Гуссів», і бачить акуратно намальоване генеалогічне дерево. Тексту мінімум, щоб усе дерево вмістилося на одній сторінці.

Карен збільшує масштаб і починає переглядати імена зліва направо, і розуміє, що прізвище Гусс з’являється лише на початку дев’ятнадцятого століття. До того переважають скандинавські предки зі своїми назвиськами: Андерсони, Нільсони, Карлсони, які заробляли на життя як фермери, рибалки, а в деяких випадках і митники.

Однак 1867 року звідкись переїжджає такий собі Ґергард Гусс і одружується з Гільдою Андерсдоттер, читає Карен, і переводить погляд на їхнього сина Альбіна Гусса, власника шахти.

Як і казав Бюле, старий Гусс і його дружина, очевидно, не були благословенні синами, але мали двох доньок. Обидві вийшли заміж і продовжили рід, хоча прізвище Гусс вимерло. З дедалі меншою зацікавленістю Карен читає родинне дерево — і розуміє, що Фредрік Стууб був двоюрідним братом батька Вільяма Трюсте.

Обидва — нащадки родини, яка колись була однією з найбагатших у Доґґерланді. Проте Фредрік залишив по собі трохи більше 70 000 марок, будинок і кілька гектарів старої шахтарської землі, яка не має реальної цінності в цьому знелюдненому регіоні.

Питання в тому, чи мають ці стосунки якесь значення для розслідування, думає Карен. Вільям пов’язаний з обома жертвами, але він не успадкує ані марки. Крім того, принаймні на час убивства Фредріка він має алібі, нагадує собі інспекторка.

Одначе людина, яка отримала б фінансову вигоду, убивши спершу Фредріка, а потім його онука — це Катя, Габріелева дружина. Процес розлучення ще не завершений, і тепер вона отримає і той будинок, у якому вони з Габріелем жили, і те, що він успадкував від свого дідуся. Але думка про те, що мати двох дітей могла вбити або найняти когось для вбивства двох людей за 70 000 марок і два будинки на острові Нооре, не викликає в Карен ентузіазму.

Карен закриває документ і відкриває наступний. У кількох теках Фредрік Стууб зібрав безліч матеріалів і цікавих фактів про кам’яні кораблі, кам’яні гробниці та мегаліти по всьому світу, а також фотографії та різні теорії про їхнє призначення і датування. Одна з тек також містить мапу північно-східної частини Нооре з дорогами, позначеними червоним кольором. Останній документ — звіт із заголовком «Екологічне дослідження ґрунту. Будівництво готелю і конференц-центру в Ґудгеймі».

Зітхнувши, вона починає гортати документ, фіксує слова «забудована територія», «оцінка культурно-історич­них наслідків», «перенесення дороги у східному напрямку», «значні витрати», «детальний план» і «незначний вплив». Треба буде попросити ще когось прочитати, думає вона, відкидаючись на спинку стільця. Наскільки зрозуміла, висновок такий: продовження може бути схвалене за умови, що початкові плани будівництва дороги будуть змінені. Інакше кажучи, це обійдеться дорожче, ніж планувалося, але зреалізувати план можна.

Якби це був документ, який Фредрік Стууб мав намір використати проти ґротівських планів розширення, то абсолютно даремно, думає вона і тре потилицю. Починає давати про себе знати легкий біль у голові.

Вона далі переглядає документ за документом, потім — історію інтернет-пошуку на комп’ютері Фредріка. Дійшовши до теки з написом «Робота», здригається від несподіванки.

Документ, на який вона дивиться, називається «Працевлаштування після виходу на пенсію». Це угода між Равенбюським університетом і почесним доцентом Фредріком Стуубом.

Карен заходить на сайт вищого навчального закладу і тягнеться до свого телефону.

44

— Єнні слухає. Я саме на біговій доріжці!

Голос захеканий, звучить бадьоро, ніби ректорка Равенбюського університету знімає ролик про успішний забіг в інстаграм і з радістю розповідає про це тому, хто телефонує.

Щойно Карен відрекомендовується і викладає свою справу, нетерплячість у голосі Єнні Олдер зникає.

— Так, я знаю, хто такий Фредрік Стууб, — каже вона, досі захекана. — Але, чесно кажучи, я знаю його здебільшого на ім’я. Він не працює з нами вже багато років. Можу я запитати, в чому річ? Я не маю права розголошувати інформацію без підстав.

Карен у найзагальніших рисах пояснює, що пана Стууба було знайдено мертвим біля його будинку і що її завдання — «зібрати всю інформацію». «Суто рутинна робота».

— Боже, яка сумна звістка! — байдужно каже Єнні Олдер. — Але я почала працювати тут, коли він уже вийшов на пенсію, тож знала його, власне, тільки на ім’я, як я вже казала. Від чого він помер? Я розумію, ви не можете цього сказати, але ж він був дуже старий.

ЗМІ не оприлюднили імен ні Фредріка, ні Габріеля Стууба, але імена, що стоять за заголовками, не секрет ні для кого на острові Нооре. Утім, Єнні Олдер, здається, не пов’язала новину про подвійне вбивство з Фредріком Стуубом. Карен не бачить причин відкривати їй на це очі. Натомість вона каже:

— Я не заберу у вас багато часу. Просто хотіла поговорити з кимось, хто міг би коротко розповісти мені, над чим працював Фредрік Стууб.

Очевидно, співрозмовниця якусь мить вагається. Потім Єнні Олдер вирішує, що така інформація може не вважатися секретною.

— Він викладав і досліджував біохімію, — каже во­на. — Принаймні викладав тут до дві тисячі дванадцятого року, коли вийшов на пенсію. Після цього ми уклали договір, згідно з яким він протягом іще п’яти років мав доступ до наших лабораторій і обладнання, щоб мати змогу завершити свої дослідження. Я пам’ятаю це, бо Фредрік Стууб одним з останніх підписав таку угоду. Зараз у нас нова політика щодо колишніх співробітників.

— Чому?

Єнні Олдер відповідає з затримкою.

— Це, по суті, питання пріоритетів, усе просто. Було багато дискусій про плюси й мінуси роботи пенсіонерів. Передача знань — з одного боку, переорієнтація діяльності та ресурсів — з іншого. Зрештою керівництво ухвалило рішення більше не дозволяти працівникам, які ви­йшли на пенсію, далі працювати в закладі.

— А що досліджував Фредрік Стууб?

— Мікотоксини. Це різні види токсинів плісняви. Його нерідко запрошували ЗМІ як знаного фахівця. Наприклад, коли кілька років тому здійнявся галас з приводу афлатоксину в рисі.

Карен шукає в пам’яті рядки газетних заголовків, які кричать про те, що рис, який ви спокійно їли все своє життя, тепер становить смертельну небезпеку.

— Але він користувався своїм правом не весь термін. До кінця дві тисячі п’ятнадцятого, якщо я правильно пам’ятаю, — веде далі Єнні Олдер. — Як я зрозуміла, він відійшов від справ і, сподіваюся, знайшов собі інше заняття. Багато хто не бажає виходити на пенсію, але з часом таки приймають зміни. Гадаю, це однакова проблема в усіх професіях.

Вона каже це з тихим довірливим сміхом, що має на увазі згоду співрозмовника. Карен інстинктивно реагує на тон. Своєрідною ввічливою вибачливою поблажливістю. Коли Карен не робить жодних спроб підтримати розмову, Єнні Олдер каже далі вже іншим тоном, який натякає, що на її думку розмову закінчено:

— Як я вже казала, ми не бачили його й не чули про нього останніми роками. Але я, звичайно, негайно проінформую усіх на факультеті. Ви не знаєте, коли відбудеться похорон? Було б добре, щоб нам надіслали цю інформацію на електронну пошту. Можливо, хтось захоче прийти.

Зітхнувши, Карен завершує розмову.

Чорт забирай, я старію, думає вона й далі переглядає матеріали з комп’ютера Фредріка Стууба. Як і сказала Єнні Олдер, професійні інтереси Стууба стосувалися усіляких мікотоксинів. І справді, тут є посилання на деякі газетні статті, де він висловлював свою фахову думку й писав про токсичну плісняву в рисі, чорну плісняву під час порушень у будівництві і ризик токсинів плісняви в яблучному пюре та соку.

Вона пробігає очима по незрозумілих поняттях і цифрах порівняльних вимірювань афлатоксинів, охратоксину, патуліну, бодуенії, трихотеценів, зеараленону і фумонізинів, але не знаходить жодного зв’язку з ґротівською винокурнею.

Вона ніколи не чула про плісняву в спиртних напоях, але хіба мало про що вона знати не знає? Їй доведеться якось у цьому розібратися. Пліснява як наслідок порушення процесу будівництва їй зрозуміліша. Такі випадки зазвичай можуть перерости у великий скандал, залежно від масштабу і наслідків, думає вона. Може, знайдеться зв’язок із планами розширення компанії Ґротів. Малоймовірно, але можливо.

Треба буде попросити когось іще подивитися на все це, похмуро думає Карен, поглядаючи на годинник. Уже чверть на другу, час щось і поїсти, поки голова не розболілася ще дужче. Щойно вона вимикає комп’ютер, як дзвонить телефон.

Карл Б’єркен почувається прекрасно, хоч і побував на розтині.

— Я зараз на поромі, і голодний як чорт, — каже він. — Ти вже їла?

45

— Нічого?

— Абсолютно! Б’єрн Ґрот ніколи не відповідав на погрози Фредріка Стууба, чи що там це було. Програмісти відновили всі видалені електронні листи, навіть ті, що були стерті з кошика. Я не знаю, як вони це роблять, але Ларсен стверджує, що між Фредріком Стуубом і Б’єрном Ґротом ніякого листування взагалі ніколи не було.

Вони влаштувалися в обідньому ресторані біля поромної пристані. Карен спустилася і зустріла Карла, й тепер вони були єдиними гостями у закладі, який, мабуть, можна було б назвати портовою забігайлівкою. Прості дерев’яні столи та алюмінієві стільці, настінні декорації у вигляді обов’язкових рибальських сіток, «картини» із кораблями в бурхливому морі. Символи віри, надії та любові цього разу втілює викинута морем велика колода, яка грізно нависає над кухонними дверима.

Карл Б’єркен знизує плечима.

— Але ж він міг зателефонувати або прийти до Стууба безпосередньо, замість того, щоб писати електронною поштою. Це значно ймовірніше, якщо у старого справді було щось, що могло б загрожувати ґротівському розширенню.

— Можливо… Запитаємо в нього. А що Брудаль виявив на розтині?

— Ти справді хочеш почути це зараз, перед обідом?

— Розказуй.

— Гаразд, але не покладай надій на цікаві знахідки, — каже Карл і відпиває добрий ковток пива. — Габріелю Стуубу перерізали горло зазубреним ножем. Нет вважає, що, мабуть, мисливським, у якого з одного боку насічка глибша, а з другого дрібніша. Так би мовити, пекельно ефективним з обох боків ножем.

— А, зрозуміло, — сухо відповідає Карен. — Так чи інакше, той ніж, либонь, уже на дні Північного моря.

— Ніж увійшов у шию збоку, а потім одним рухом прорізав гортань ізсередини назовні.

— Чудово. Щось іще?

— Ну, ти знаєш, як це буває з нашим дорогим Брудалем, він ніколи ні в чому не присягається, але цілковито переконаний, що Габріель сидів, притулившись до дерева, і напали на нього несподівано, ззаду. Версію підтверджують сліди на штанах і невеликі обмороження на сідницях.

— Швидка страта, інакше кажучи.

— Удар ножем було завдано з правого боку жертви і навскоси ззаду, тому, найімовірніше, ми маємо справу з убивцею-правшею.

— Ой, як незвично! Щось іще?

Карл хитає головою.

— Щодо вбивства — більше нічого. Проте на тілі Габріеля Стууба є синці, які свідчать, що днями він із кимось побився. Жоден із синців не пов’язаний із часом вбивства, але очевидно, що він отримав кілька хороших ударів за день або два до цього. Крім того, в його крові виявлено сліди кокаїну, а печінка, на думку Нета Брудаля, у надзвичайно поганому стані для такої молодої людини.

— Ми знаємо, що він пив, але з вигляду здавався здоровим. Анаболіки?

— Це саме те, що сказав Нет Брудаль, але треба дочекатися результатів експертизи. Власне, оце й усе. Ще побачимо, що Серен знайде.

— Звісно, він знайде достобіса слідів ДНК, які однозначно вкажуть на того, хто перерізав бідоласі горло! А Габріелів мобільний телефон, до речі, мабуть, лежав собі в його кишені, чи не так?

Карл пирхає.

— Певна річ. Себто, б’юсь об заклад на сотню, що він пройшов тим самим маршрутом, що і знаряддя вбивства. Але принаймні ми сподіваємося, що врешті-решт отримаємо список телефонних дзвінків від оператора… Нарешті! — каже він наступної секунди і переводить погляд на офіціантку.

Карен із задоволенням дивиться на глибокі тарілки, які вона щойно поставила перед ними. Над ними здій­має­ться пара. Забігайлівка це чи ні, але принаймні рибний суп тут уміють готувати, думає вона, вдихаючи аромат мідій, тріски, цукрової ламінарії та часнику. Офіціантка ще не відійшла, а Карен вже відламує шматок чорного хліба й кладе до рота. Обоє їдять швидко й жадібно, мовчки, обпікаючись супом і охолоджуючись маленькими ковтками пива. За десять хвилин Карен відкидає­ться на спинку стільця і дивиться у вікно.

— А що робила ти, поки я був у Равенбю? — питає Карл. — І що, в біса, з тобою було вчора ввечері?

— Я почала копатися в комп’ютері Фредріка Стууба, — каже Карен, вдаючи, що не помітила другого запитання. — Там є деякі документи й давні листи, які я хочу переглянути.

Карл витирає залишки супу шматком хліба і кладе його до рота.

— Он як? І про що там ідеться? — каже він майже нерозбірливо.

— Фредрік Стууб, мабуть, був неабиякий упертюх і вважав, що правда завжди на його боці. У кожнім разі, як і казав Бюле, він присвятив себе тому, що регулярно писав листи в газети й місцевим політикам. Він був незадоволений розкладом руху поромів у вихідні дні, протестував проти рішення про платне користування сміттєпереробною станцією у Вальбю, скаржився на погану роботу поліції у боротьбі з нелегальними звалищами сміття. Ага, і ще десятки скарг на перевищення швидкості та вандалізм. Особливо на вандалізм у Ґудгеймі. Є і давніші листи, які він писав своїй доньці, і деякі відповіді від неї.

— Ульріки? Габріелевої матері, яка померла від гепатиту?

— Так, і читати це вкрай сумно. У мене не було часу прочитати всього, але він був у розпачі через її хворобу і пропонував багато альтернативних методів лікування. Дивно, що він, здається, ніколи не був особливо близький зі своїм онуком. Але, можливо, Габріель мав рацію. Що у Фредріка трохи посунулася стріха, коли Ульріка померла.

— А може, він не наважився нікого впустити після того, як втратив власну дитину. Таке буває, чи не так?

Запала тиша.

Карен не знала, що на це сказати. Невже Сіґрід могла розповісти йому? Учора ввечері, після того, як я піднялася до себе в кімнату. Ні, вона не…

Чути лишень брязкіт посуду з кухні. Час зупиняється.

— Що ти знаєш? — невдовзі озивається вона.

— Та майже нічого, — спокійно відповідає Карл. — Але я не глухий і не сліпий, і як поліцейський можу скласти два і два. І бачив реакцію вчора ввечері, коли сів у калюжу зі своїм запитанням.

— А що тут дивного? Вона ж нещодавно втратила маму.

— Я не про реакцію Сіґрід. А про твою. Офіційно я знаю, що ти була заміжня, коли жила в Лондоні, і що ти повернулася назад після розлучення.

— Тоді ти знаєш усе, що тобі потрібно знати.

Карл відкидається назад і дивиться на Карен.

— Скільки ми вже працюємо разом? — питає він.

Карен знизує плечима.

— П’ять чи шість років, мабуть.

— Сім, — каже Карл. — Ти мені довіряєш?

— Ти ж знаєш.

— Тобі не здається, що зараз саме час розповісти мені всю правду?

Таке відчуття, що її буквально розриває надвоє. Інстинктивний спинномозковий рефлекс — брехати далі. Ніхто не повинен знати, ніхто на роботі, тільки найближчі друзі. Вона так вирішила, коли десять років тому прийняла пропозицію працювати в кримінальному відділі. Тодішній начальник, друг її матері, знав про те, що сталося, і подбав про офіційну версію історії Карен. Розлучена, дітей немає. Жодних запитань, жодних розмов про минуле. Тільки так вона зможе жити далі. Якщо просто дотримуватиметься цієї версії зараз, Карл більше ніколи не спитає, вона знає це напевно.

А з іншого боку — нескінченна втома. Виснажливий вакуум, який завжди залишає по собі брехня. Карен важко ковтає. Роззявляє рота і знову закриває.

Потім відчуває тепло великої долоні Карла, що накрила її руку, і наступної миті чує свій голос. Монотонний і чужий, думає Карен, ніби здалеку:

— Ти знаєш, що я багато років жила в Англії?

Карл киває, і голос говорить далі.

— У мене там були чоловік і син. Джон і Матіс. Вони загинули в автокатастрофі.

Карл починає щось говорити, але зупиняється, коли Карен робить глибокий вдих і каже:

— Я була за кермом, — вона дивиться йому прямо в очі.

Він перехоплює її погляд. Стійко, не здригнувшись.

Мовчки чекає.

І вона розповідає. Розповідає про те, чого насправді не можна передати словами. Про раптовий поворот водія фури, про те, що Джон і Матіс загинули миттєво, а її саму вирізали з машини, і вона практично не отримала тілесних ушкоджень. Про поліцію, яка згодом повідомила, що далекобійник був накачаний амфетамінами, аби вчасно доставити вантаж.

Про те, що вона не могла залишатися в Лондоні. Що єдиний шлях уперед — це той, що веде назад. Знову додому. У Доґґерланд, у Ланґевік, до будинку, де виросла.

Вона розповідає Карлові все. Але нічого про сварку з Джоном того ранку, про роздратування, яке змусило її сісти за кермо, в той час як кермувати мав він. Нічого про те, що вона так і не звикла їздити лівим боком, хоч і прожила в Лондоні стільки років. Нічого про провину, яка гризла її щодня відтоді. Гризла й гризла.

Але все інше вона розповідає. Об’єктивно, так, ніби йдеться про когось іншого.

І не тоне.

46

Рівно о чверть на п’яту вечора це стається. Несподівано, як буває, коли від різкого пориву вітру вікно відчиняється навстіж, і так само швидко може зачинитися. Можливий вихід.

Велика сумка, і нічого більше, тільки найнеобхідніше. З калатанням серця Айлін Рамнес думає про велику спортивну сумку, яку сховала за садовими меблями, складеними в коморі біля гаража. Цю сумку вона спакувала менше двох діб тому й відтягла в єдине місце, де він, мабуть, її не знайде. З упевненістю сновиди вона безшумно сновигала між шафами, ванною і кухнею, пильно прислухаючись до будь-яких змін у звуках його хропіння. Закінчивши, випрала мокрі штанці Тіри.

Зараз, дивлячись на кахельну стіну перед собою, ­Айлін знову подумки перебирає вміст сумки. Дві зміни одягу для дітей, одна для себе, спідня білизна, ліки, знеболювальне, пакет цукерок, дві тоненькі книжечки казок, невикористана передплачена сім-картка, додатковий зарядний пристрій, готівка. Паспорти — свій і дітей — вона має не забути забрати з сейфу. Вона прочитала про це в інтернеті, але ніколи не додумалась би про це сама. Звичайно, треба мати при собі паспорти. Чому я про це не подумала? А ведмедик і кролик?.. Якщо я їх забуду, діти їх шукатимуть… Голова обертом.

Я не зможу цього зробити, думає вона. Він, трясця, правий, я ні на що не здатна.

Вона дістає туалетний папір і витирається, знову дивиться на годинник. Минуло вже сім хвилин відтоді, як Бу без попередження сів у машину і поїхав до офісу. Суботній день, здивовано думає вона. Чомусь їй завжди уявлялося, що коли таке взагалі станеться, то в будній день. У звичайний робочий день, якщо в неї буде достатньо часу, щоб усе зробити як слід. А зараз він просто забере якісь документи і повернеться за годину, якщо поїде прямо додому, а може, навіть раніше, якщо їхатиме швидко.

Ні, занадто мало часу, думає вона. Занадто ризиковано. Краще почекати до наступного разу. Може, він заспокоїться на кілька днів, як це зазвичай буває після таких спалахів, як минулої ночі. Буде мудріше, якщо почекаю до кінця свят, коли він знову почне працювати по-справжньому. Тоді я зможу краще планувати, замість того, щоб напружувати дітей.

Вона підтягує штани, встає і змиває. Відчуває біль унизу живота. Піднімає кран змішувача і споліскує руки, дивиться як вода ллється по обручці, стікаючи в широку раковину і в злив. Піднімає голову й зустрічає свій погляд у дзеркалі, бачить праве око, що майже повністю запливло, чорну рану на місці розбитої губи, нові сліди від великих пальців на шиї. Цього разу не було сенсу діставати коробку з коректорами різних кольорів. Це зрозумів навіть Бу.

— Мама посковзнулася на сходах, — сказав він учора за сніданком. Відповіддю було мовчання. Вона підбадьорливо усміхнулася Міккелю, але не наважилася зустрітися поглядом із Тірою.

Ще один швидкий погляд на годинник. Одинадцять хвилин вже минуло. Якщо я… ні, не встигну, треба почекати. Заради дітей…

Її думки переривають образи, що миготять перед очи­ма: плюшевий ведмедик Тіри, калюжка сечі на сходах. Миттєве усвідомлення ще до того, як вона відчинила двері до дитячої спальні. Міккель іще спав, нічого не підозрюючи, як вона і думала. І Тіра. Сховалася під ковдрою, з широко розплющеними очима, у мокрих піжамних штанцях. Образ, якого вона ніколи не зможе стерти зі своєї пам’яті.

— Усе гаразд, люба, — сказала вона, стягуючи з доньки мокрі штанці і перевдягаючи її в сухі.

Тіра не відповіла.

— Усе буде добре, мама обіцяє, — повторювала вона знову й знову, гладячи доньку по волоссю.

«Мама обіцяє».

Стиснувши щелепи, Айлін Рамнес набирає мило, намащує ним палець і намагається стягнути обручку з великим діамантом. Обручку показну й розкішну, яку носить щодня вже майже шість років, незважаючи на те, що великий камінь їй заважає. Обручку, яка завжди була трохи замала для її пальця, але якої вона ніколи не могла змусити себе зняти. Ніяк не знімається! Впивається в палець!

А паніка наростає, дедалі більше спогадів проносяться в її голові: розчарування Бу, коли він намагався надіти обручку їй на пальця. Ображене роздратування, коли вона запропонувала розтягнути обручку або, можливо, вибрати простішу. Перший спалах гніву. Як вона відчайдушно стиснула кулаки й молила Бога, щоб він минувся. Як вона запевняла чоловіка, що їй подобається обручка, що вона любить її і, нарешті — ігноруючи попереджувальний сигнал — що помилялася. Обручка справді чудова і цілком їй за розміром. Він мав рацію, вона просто дурепа.

Айлін так напружено тягне і смикає щосили, що на мить навіть здається, ніби вона відірве собі палець, і здри­гається, коли обручка раптом піддається і з глухим дзенькотом падає в раковину. І тієї самої миті, коли вона інстинктивно підносить руку до рота і біль у пальці змінюється болем у губі, щось усередині неї прокидається. Щось незвичне і жорстке, що кипіло в ній уже два дні. Почуття, з яким вона боролася майже шість років. Але зараз воно затьмарює всі інші. Не відвага, не смуток, навіть не злість.

Айлін думає, що це, мабуть, ненависть.

Вона швидко дістає обручку і ховає її в задню кишеню. Потім вимикає світло, перш ніж зачинити за собою двері. Сімнадцять хвилин.

Їй знову хочеться в туалет.

Двері комори відчиняються без жодних перешкод, сумка стоїть там, де вона позавчора її поставила, вкрита великим брезентом, під садовим столиком із сірого синтетичного ротангу, захована за такою ж шухлядою для подушок і величезним згорнутим парасолем від сонця. Безпечне місце посеред зими. Вона дивується, яка сумка легка, коли піднімає її в багажник автомобіля, і думає, що, мабуть, упакувала замало речей, мабуть, забула щось важливе.

Двадцять сім хвилин.

Тіра сидить на дивані й дивиться телевізор. Без примх вона виходить до машини і сама залазить у дитяче крісло, коли Айлін бадьорим голосом каже, що вони їдуть у подорож. Вона не питає, куди вони їдуть, але Айлін однак веде далі напруженим голосом.

— Це приємний сюрприз, тільки треба дуже поквапитися, якщо ви не поспішите, то ми не встигнемо.

Міккель зняв одяг, який вона вдягла на нього вранці, і тепер сидить у спідній білизні на кухонній підлозі, грає­ться своїми машинками. Він не хоче одягатися. Не хоче їхати в подорож. Він заходжується голосно ревіти, коли вона нарешті піднімає хлопчика, що виривається, цей плач розганяє по її жилах адреналін і змушує її руки неконтрольовано тремтіти. Зрештою вона кидає спроби одягнути його і просто несе під пахвою до машини.

Тридцять дев’ять хвилин.

— Я не хочу!

Міккель намагається вилізти з дитячого стільчика. Від злості на очі навертаються сльози. І в нього, і в неї. Лишень Тіра спокійна. Мовчки сидить у кріслі, дивиться у вікно, на колінах ведмедик. З останнім зусиллям Айлін вдається пристебнути сина паском безпеки, закутати ковдру, що лежала на задньому сидінні, навколо його голого тіла, і зачиняє дверцята, перекриваючи сердите ревіння. Два глибокі вдихи — і вона відчиняє дверцята водійського сидіння.

Щойно вона сідає за кермо, як розуміє, що паспорти досі в сейфі. Швидкий погляд на годинник — і на мить її свідомість затьмарюється, а паніка зростає, коли вона розуміє, що не пам’ятає коду. О Господи, я божеволію, його правда. Потім до неї повертається пам’ять, і вона знову відчиняє дверцята. Вона бреше, щоб виграти необхідний час:

— Ми поїдемо до дідуся та бабусі. Вони приготували вам сюрприз.

Вона вигукує цифри, біжучи нагору. Один, вісім, сім, два. Господи! Зроби так, щоб він не змінив коду! Тремтячими руками їй вдається з другої спроби відкрити сейф. Паспорти лежать одною купкою, скріплені гумкою. Вона швидко знімає гумку й кладе паспорт Бу назад. Водночас помічає кремову шкіряну скриньку для коштовностей. Швидко витягує її і висипає вміст на стіл, хапає те, що належить їй: прикраси, які Бу дарував їй на день наро­джен­ня та Різдво, золотий браслет, який батьки подарували їй на випускний, перли, які вона успадкувала від бабусі, старий дідів «ролекс», запихає їх у кишені джинсів і в бюстгальтер, починає класти решту назад і зупиняється. Коли Бу повернеться додому, він однак гніватиметься. Кинувши останній погляд на безлад, вона біжить униз сходами.

Коли за шість хвилин Айлін Рамнес знову сідає за кермо, піт стікає по її спині, а серце так сильно калатає в горлі, що їй важко ковтати. Не кажучи ні слова, вона надто швидко здає назад по під’їзній доріжці і повертає на дорогу. Вона їде швидше, ніж годилося б. Бачить будинки, що промайнули повз неї, і сусіда, який зупинився на узбіччі і підняв руку на знак протесту.

На задньому сидінні тепер тихо. Неочікувано тихо, думає вона, дивлячись на своє схвильоване обличчя в дзерка­лі заднього огляду. Перелякана тиша. Міккель засунув великий палець до рота і гладить маленькими пальчиками пухнасте вушко блакитного махрового кролика. Ніби відчуваючи, що Айлін дивиться на нього, хлопчик зустрічає­ться з нею поглядом.

— Любий, вибач, що я накричала, — каже вона, розтягуючи вуста у вимученій усмішці.

Міккель виймає великого пальця з рота, його голос тонкий від сліз, які щойно вщухли.

— Думаєш, вони купили собаку? — питає він.

Тіра нічого не каже.

Ще пів кілометра прямо, вона насторожено наближається до перехрестя, боїться зустріти чорний «мерседес» Бу. Якщо зможе проскочити перехрестя і повернути праворуч, на магістраль, перш ніж він повернеться, то встигне. Він їде з міста, у протилежному напрямку, і не побачить її, якщо вона встигне до повороту. Будь ласка, Боже… Спітнілі долоні ковзають по керму. Дай мені ще кілька хвилин, ще кілька хвилин. Їй не потрібно знову дивитися на годинник, вона знає, що час уже вичерпався.

Сильний вітер розчинив рятівне вікно, яке може зачинитися будь-якої миті. І більше ніколи не відчиниться.

47

Б’єрн Ґрот здивовано роздивляється кінчики своїх пальців. Ніби досі не розуміючи, навіщо перед ним клали чорну подушечку і аркуш паперу з десятьма порожніми клітинами, він дивиться на залишки фарби. І, ніби охоп­лений раптовою огидою, починає терти пальці об штани.

— Мені шкода, але тут немає сучаснішого обладнання, — каже Карен. — Фарба змивається водою з милом. Я рада, що ви змогли прийти сюди в суботу.

— А в мене був вибір?

— Не те щоб, — каже вона з напівусмішкою. — До ре­чі, ви чогось хочете? Кави, чаю?

Кімнатка тісна, місця вистачає лише на невеликий столик зі звукозаписувальною апаратурою і чотири стільці. Вона роздратовано дивиться на стелю, де почала блимати одна з флуоресцентних ламп. Якщо так триватиме довго, голова знову розболиться.

У думки вривається спогад про розмову з Карлом у портовому пабі. Він більше нічого не питав, просто слухав, як вона розповідала. Ніяких подробиць, жодного слова про до чи після, лише розповідь про те, що сталося. У неї був чоловік, був син, а тепер їх не стало. Ні серцебиття, ні запаморочення, нічого не зламалося, хоча вона вимовляла їхні імена вголос. Я існую, як і раніше, думає вона і кидає погляд на стелю тісної кімнатки. Мені треба проводити допит у кімнаті з мерехтливим флуоресцентним світлом, але я, як і раніше, на поверхні, не потонула.

— Ні, дякую. Я хочу знати, чому я тут, — каже Б’єрн Ґрот і сідає на стілець. — Я вже розповів вам усе, що знав.

Він проводить обома руками по гриві волосся, ніби перевіряючи, чи все на місці.

— Боюся, що не все, — каже Карен. — Ви досі впевнені, що не потребуєте присутності адвоката?

— Абсолютно. Мені нема чого приховувати.

Карен чекає, поки Карл увімкне звукозаписувальне обладнання, чекає на сигнал і каже:

— Допит Б’єрна Ґрота у зв’язку з убивствами Фредріка Стууба і Габріеля Стууба. Субота, друге січня, п’ятнадцята година чотири хвилини. Присутні, окрім Б’єрна Ґрота, керівниця розслідування детектив-інспекторка Карен Ейкен Горнбі та детектив-інспектор Карл Б’єркен. Перейду одразу до справи. Під час нашої останньої розмови ви сказали, що не знаєте Фредріка Стууба. Ви й досі це стверджуєте?

— Так, я стверджую, — твердо каже Б’єрн Ґрот. — А що хіба?

— Гаразд, я перефразую запитання. Ви взагалі з ним контактували? Будь-коли, у будь-який спосіб, з будь-­якого питання?

— Звісно, ми іноді зустрічалися випадково, острів же невеликий. За багато років перемовилися хіба кількома словами про погоду, мабуть, але не більше того. До чого ви хилите?

У голосі з’являється нотка невпевненості, ледь помітна, але Карен знає, що Карл теж її вловив. Не відриваючи погляду від Ґрота, вона краєм ока бачить, як він нахиляє­ться вперед, і дозволяє йому поставити запитання.

— Чому тоді Фредрік Стууб надіслав вам листа?

Він дістає надрукованого електронного листа Стууба, водночас читаючи текст дослівно з пам’яті:

— «У мене є інформація, яка може зупинити ваші плани з розширення. Будь ласка, зв’яжіться зі мною якнай­швидше». Це не зовсім схоже на випадкову розмову про погоду.

Трансформація відбувається миттєво. В одну мить чоловік перед ними обм’як. Знову дивиться на свої забруднені фарбою кінчики пальців, схиливши голову. І нічого не каже.

— Що знав Фредрік Стууб, що могло поставити хрест на ваших планах розширення?

— Абсолютно нічого.

— Абсолютно нічого? І ви думаєте, ми в це повіримо?

— Ви можете вірити в що хочете.

— Гаразд, але зараз ми хочемо не вірити, а знати. І ми дізнаємося, рано чи пізно, тож краще вам одразу нам розповісти. Ви зв’язалися з Фредріком, як він просив?

— Ні. Мені потрібен адвокат. Я хочу адвоката. Я передумав.

Карен зітхає.

— Будь ласка, дайте відповідь на запитання.

— Без коментарів. Я не знаю, про що йшлося, і ніколи не зв’язувався зі Стуубом. Я вимагаю адвоката.

— Гаразд, тоді повернімося до цієї розмови завтра. Або, скажімо, в понеділок уранці? Саме коли через дорогу буде багато політиків. І ви ризикуєте зіткнутися з людьми, які мають до вас запитання. Можете розповісти зараз або повернутися в понеділок, якщо вам так зручніше. Рано чи пізно вам однак доведеться відпо­вісти.

Карен сидить і чекає, спостерігаючи, як Ґрот перебирає варіанти.

— Гаразд, — нарешті каже він. — Я дзвонив йому.

— Ви дзвонили Фредріку Стуубу? Коли саме?

— Дев’ятнадцятого, того самого дня, коли надійшов лист. Я думав, він знову про ту кляту дорогу.

— Можете трохи розповісти нам про «ту кляту дорогу»? — м’яко запитує Карл.

— Старий був навіжений, — каже Б’єрн Ґрот і розводить руками. — Він вбив собі в голову, що нова дорога, яку ми збираємося будувати, загрожуватиме тому чортовому кам’яному кораблю. Він увесь час бігав туди і поводився так, ніби це його приватна власність.

— А це не так? — питає Карл. — Нова дорога і конференц-центр, безумовно, мали б досить великий вплив на пам’ятки стародавньої культури.

Б’єрн Ґрот пирхає.

— Ці камені стоять там уже дві тисячі років і напевно витримають дорогу, яка пролягатиме майже за кілометр від них. Так, у нас були плани прокласти її ближче, але проти цього виступило управління культури і навколишнього середовища. Тому ми подали нову пропозицію, яку й було схвалено. Проєкт обійдеться значно дорожче, але, як я вже казав, його схвалили. І Стууб знав про це.

— Що він сказав, коли ви йому зателефонували?

— Узагалі нічого.

Карен відчуває, як наростає роздратування, і роззявляє рота, але Ґрот перебиває її.

— Я сказав, що в нього можуть бути неприємності, якщо я піду в поліцію з його електронним листом. Адже він підозріло схожий на шантаж.

— І він нічого не відповів на це?

— Ну, він сказав, що не треба набріхувати, і що він, звичайно, ніколи нікому не погрожував, але якщо захоче, то, звичайно, може й пригрозити. Потім він поклав слухавку, перш ніж я встиг сказати хоч слово. Я ж казав, старий був той іще псих.

— Ну, і що ти про це думаєш? — запитує Карен, коли Ґрот пішов.

Вона втомлено відкидає пасмо волосся з очей і мружиться від мерехтливого світла.

— Я думаю, що хочу пива й добру порцію віскі, — зітхає Карл. — Будь-якого, тільки не ґротівського.

48

— Боже, що це?

Карл Б’єркен нахиляється вперед і витягує шию, щоб подивитися у бічне вікно. Вони звернули з магістрального шосе, якраз перед дороговказом, що позначає межу між ­округами Скребю і Ґудгейм. Будинок, на який Карл дивиться з інтересом і недовірою — ­чотириповерхова споруда з жовто-білого піщаника, що височіє перед ними, і стає дедалі вища й загрозливіша, що ближче вони під’їжджають. Сама будівля, окрім своїх розмірів, цілком звичайна, схожа на гігантський прямокутник. Чотири вежі, немов потужні стовпи височіють навколо центральної будівлі, тягнуться до сірого хмарного неба й радше нагадують листівку із зображенням німецьких Альп, аніж обвіяні вітрами терени Нооре. Нагорі кожна вежа прикрашена чимось на зразок зубців середньовічної фортеці.

— Старий гірничий магнат Гусс побудував це на початку минулого століття, — розповідає Карен. — Прояв мегаломанії, чи що.

— Або ознака дуже маленької чоловічої гідності, — грубо сміється Карл.

— Можливо, так і є. «Комплекс» — так називають його люди на цьому острові. Кажуть, Гусс так ніколи й не зрозумів двозначності.

Карен сповільнює швидкість і звертає на пряму гравійну під’їзну дорогу, обсаджену голими каштанами.

— Звісно, у нього мала бути ще й розкішна під’їзна дорога, — каже вона, повільно наближаючись до будинку. — Улітку там, мабуть, гарно.

— Ти ніколи не була тут раніше?

— Ні, просто проїжджала мимо. Коли я була маленька, мені подобався цей будинок. Думала, що він схожий на казковий.

— Ну, тепер навряд чи тобі так здається, — сухо каже Карл. — Поглянь на фасад.

Вони об’їжджають галявину, яка оточує щось підо­зріло схоже на замерзлий ставок із коропами, і зупиняються перед широкими кам’яними сходами. Карен глушить двигун, нахиляється вперед і дивиться крізь лобове скло на піщаник, що осипається. Здалеку «Комплекс» досі, можливо, схожий на замок, але тепер, окрім пошкоджень фасаду, видно тонкий шар чорного вугільного пилу.

— Вологість, — каже вона, — і вугільний пил. Очевидно, його ніяк не позбутися, і найгірше з цим тут, поблизу шахт. Утім, зараз нам не до цього, — додає вона, поглянувши на годинник.

За п’ять хвилин п’ята. Якщо пощастить, поїдуть звідси через годину.

Вони встигли подолати лише половину шляху кам’яними сходами, коли одна половина широких двостулкових дверей відчинилася і назустріч вийшов Вільям Трюсте.

— Гадаю, було неважко знайти сюди дорогу, — каже він з широкою усмішкою, простягаючи руку. — Мені дістався не зовсім звичайний будинок.

— Коли я була дитиною, не могла надивитися на нього, — каже Карен. — Тоді я думала, що він схожий на замок. Що ж, він досі величний.

Вільям Трюсте сміється.

— Можете облишити делікатність. На відміну від мого предка, ми чітко усвідомлюємо, що люди мали на увазі, коли називали це потворство «Комплексом».

— Опалення, мабуть, дорого обходиться, — каже Карл, роззираючись у величезному передпокої.

— Ми використовуємо лише чверть площі. Половину нижнього поверху і половину другого, цілком достатньо для нашої маленької сім’ї, решту замкнено. Ґроти платять мені непогану зарплатню, я не скаржуся, але для того, щоб підтримувати тут тепло, її, мабуть, треба було б потроїти. Зайдімо? Дружина чекає у вітальні.

Вони проходять через хол, де широкі сходи з обтягнутими шкірою перилами ведуть на майданчик, а потім розділяються на двоє сходів вужчих і крутіших.

— Ми в південній частині будинку, — каже Вільям Трю­сте, вказуючи на лівий бік сходів. — Нагорі наші спальні й ванні кімнати. Прошу, сюди!

Він веде їх повз сходи й минає прочинені двері до чогось, схожого на кабінет. Карен бачить кухню в іншому кінці довгого коридору і помічає ще одні сходи, що ведуть донизу.

— Власне, ми зайняли частину будинку, де в давні часи жила прислуга, — пояснює Трюсте. — Сходи ведуть у підвал. Там комора з продуктами і старий винний льох. У мене там є дуже вишукані вина, але, гадаю, на службі не можна піддаватися таким спокусам.

— На жаль, ні, — каже Карл. — Значить, тут цінується не лише віскі, навіть у керівника ґуральні?

— Ні, я зазвичай називаю себе алкошанувальником комбінованого типу, — сміється Вільям Трюсте і відчиняє двері до довгастої вітальні. — Дозвольте відрекомендувати вам мою дружину Гелену. Це інспектори поліції Карен Ейкен Горнбі та Карл Б’єркен.

З крісла підводиться жінка середнього віку з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст. Вони обмінюються рукостисканнями, і Карен зауважує, що Гелена Трюсте не випромінює тієї впевненості, якою щедро обдарований її чоловік. Навпаки, коли їхні погляди зустрічаються, в обличчі жінки з’являється нерішучість, майже сором’язливість.

— Ласкаво просимо, — каже вона з лагідною усміш­кою. — Можна вам щось запропонувати? Каву, чай?..

Не чекаючи на відповідь Карла, Карен швидко відмовляється. Вона пам’ятає з минулого разу, що красномовство Вільяма Трюсте може викликати симпатію, але воно також забирає багато часу, а вона не хоче затягувати візит надовше, ніж це необхідно.

— Дякую, але ми ненадовго, — каже вона.

Вільям Трюсте запрошує сідати. Гості розташовуються на темно-синьому дивані й оглядають кімнату. Ні кришталевих люстр, ні дубових меблів, ні темно-коричневої шкіри, які переважають у Ґротів, а в книжкових шафах — сучасні книжки. Але, як і Ґроти, Гелена, не питаючи, бере склянку й кілька пляшок мінеральної води з сервірувального візка й з доґґерландським звичаєм ставить перед гостями. Відмова від кави або чаю може бути сприйнята несхвально, принаймні якщо відвідувач представляє поліцію, митницю чи судових виконавців, але не подати гостям води — просто немислимо.

— Що ж, — каже Вільям, підтягуючи штанини і сі­даю­чи в одне з крісел навпроти, — я розумію, що ви хочете поговорити про вчорашній день. Але що ви хочете знати?

За десять хвилин всі свідчення щодо вчорашнього вечора, отримані від Ґротів і їхніх гостей, підтверджені подружжям Трюсте. Самі вони пішли з вечірки близько першої години ночі. Гелена Трюсте не пила, і вони підвезли додому секретарку Єву Фрамнес. Єдина відмінність між розповіддю подружжя Трюсте та інших полягає в тому, що під час вечері Б’єрну Ґроту зателефонували, і він змушений був вийти з-за столу.

— Але він був відсутній, мабуть, не більше п’яти хвилин, і було це задовго до дванадцятої, — запевняє Вільям Трюсте.

— І ви не знаєте, про що була ця розмова, я так розумію?

— Не знаю. Але мені здалося дивним, що хтось телефонує в такий час у новорічну ніч. Уся його сім’я була там, і навряд чи це могло бути пов’язано з роботою.

— Ви не пам’ятаєте, чи не здавався він схвильованим, коли повернувся?

— Ні, радше трохи засмученим. Але, відверто кажучи, мені якось незручно. Краще запитайте в нього самого, що то був за дзвінок.

— Неодмінно запитаємо, — каже Карен, зауважуючи, що Вільям Трюсте, схоже, уже пошкодував про свої слова.

Вона обмінюється швидким поглядом з Карлом, відкидається на спинку дивана й передає слово йому.

— Ми хочемо, щоб ви розповіли все, що вам відомо про будь-які погрози ґуральні або родині Ґротів, — каже той.

У кімнаті западає тиша. Повільно господар нахиляється і тягнеться до відкривачки та однієї з пляшок. Чується шипіння, коли відкривається кришечка, цей звук, здається, наповнює кімнату. Карен думає, що він не здивований, просто хоче виграти час.

— Погрози родині Ґротів? — повільно промовляє він. — І що це могло б бути?

— Саме це ми й маємо намір з’ясувати. Наприклад, яку загрозливу для розширення інформацію міг мати Фредрік Стууб?

— Загрозливу для розширення інформацію? Звісно, ніякої. Ми вже пройшли весь процес досліджень і детального планування. За тиждень рішення надійде до місцевої ради, і всі проголосують одноголосно «за». Принаймні, згідно з інформацією, яку я отримав.

— Звідки така впевненість? Опозиція завжди голосує проти. Хоча б заради самого принципу.

— Можливо, в парламенті, але не в провінції. Звичайно, політичні дебати можуть розгорітися і тут, але в цьому випадку — навряд. Жоден місцевий політик з інстинктом виживання не проголосує проти того, що може створити нові робочі місця і…

— Позначити Нооре на мапі, — зітхає Карен. — Так, це саме те, що сказав Б’єрн Ґрот. Але, очевидно, Фредрік Стууб з якихось причин був проти будівництва. Він вважав, що воно нашкодить кам’яному кораблю у Ґудгеймі, якщо я правильно зрозуміла.

Вільям Трюсте з важким зітханням відкидається на спинку крісла, і Карен краєм ока помічає, що його дружина повторює його рухи. Напевно, кисню у їхніх стосунках вистачає тільки для однієї сильної особистості, думає вона.

— Саме так, — каже він. — Нам доведеться прокласти дорогу далі й зробити її набагато ширшою, ніж зараз. Практично вона стане своєрідним продовженням автомагістралі, а в початковому плані вона мала проходити відносно близько від мегалітів. Однак відомство з навколишнього середовища цього не схвалило. А зараз усі проблеми успішно розв’язано. Щоправда, все це коштуватиме значно дорожче, і вже призвело до значної затримки всього проєкту, але немає сумнівів, що його ухвалять.

— Тобто проблем з близькістю до Ґудгеймського ка­м’яного корабля більше немає? Ніяких протестів з цього приводу?

— Ні, наскільки я можу судити.

— Може, Фредрік Стууб боявся посилення вандалізму біля мегалітів, якщо забудова привабить багато туристів? — припускає Карен. — Останній випадок був досить серйозний, наскільки я розумію.

Вільям Трюсте завмирає. Потім хмуриться і, здається, порпається в пам’яті.

— Це пояснило б усе… — нерішуче каже він. — Утім, ні, не пояснило б…

— Ви про що?

Голос Карла різкий, і Карен помічає, що Гелена Трюсте теж завмирає.

— Нічого, це взагалі нічого не означає. Справді.

Вони мовчки чекають, дивлячись, як Трюсте знову, здається, проклинає свій язик і шукає правильне формулювання.

— Ну! — нетерпляче закликає Карл.

— Ці просвердлені отвори, — тихо каже Вільям Трю­сте. — Я й сам подумав, що це дивно. Не зовсім те, чого можна очікувати від знудьгованої молоді. Навряд чи малолітні покидьки спланували б щось таке. Я маю на увазі, графіті — це одне, але…

— «Спланували»? Узяти ударний дриль — наче не вимагає особливого планування.

Карен сиділа мовчки. А тепер вона спостерігає за господарем і бачить, як той відчайдушно намагається знайти пояснення, відмінне від того, яке має на думці.

— Ви думаєте, що самі Ґроти причетні до вандалізму, так? — прямо питає вона. — І що Фредрік Стууб щось про це знав.

— Ні, — каже Трюсте, знову наче щось намагаючись пригадати. — Наскільки я знаю, він ніколи не бував у ґуральні, тож нічого не міг запідозрити.

— Тепер ви можете говорити прямо, — каже Карл Б’єркен. — Що такого є на території ґуральні, що пов’язує Ґротів з просвердленими дірками?

Вільям Трюсте, здається, бореться зі своїм внутрішнім «я», поки поліцейські мовчки чекають, що він скаже далі. Нарешті він глибоко вдихає.

— Експлозивний цемент, — тихо каже, випускаючи по­вітря.

Гелена Трюсте важко дихає, ніби запізніло наслідуючи свого чоловіка.

— Експлозивний цемент? — запитує Карен, переводячи погляд з Карла на Трюсте.

— Це те, чим заповнюють просвердлені діри, коли хочуть підірвати скелю без динаміту, — пояснює Карл. — Дуже зручно, якщо хочете перетворити цілий археологічний об’єкт на дрібні камінці, чи не так?

Вільям Трюсте киває.

— Так, можливо, так і є. Але це не вкладається в голові.

— І цей експлозивний цемент є на складі ґуральні Ґротів? — уточнює Карен.

— Так, я знайшов кілька мішків у коморі за кабінетом. І навіть не замислився про це, хоч і не зрозумів, яка нам від нього користь.

— Ви нікого не питали?

— Так, пам’ятаю, я поцікавився у Б’єрна. Але він сказав, що не знає, як мішки там опинилися. Принаймні він їх не купував.

— А Фредрік Стууб ніколи не був у ґуральні, кажете ви. Абсолютно в цьому впевнені?

Трюсте зустрічає погляд Карла і киває.

— Навіть якби він туди заходив, то навряд чи зміг би порпатися в коморах. Не знаю, чому я про це подумав. Мабуть, тому, що ви говорили про погрози й ці діри в мегалітах, от я і пов’язав це з тим, що сталося. Ні, Фредрік не міг нічого знати про ті мішки.

Але Габріель Стууб міг знати, думає Карен. І міг розповісти своєму дідусеві.

49

— Так, так, так, — каже Карл, пристібаючи пасок безпеки. — Питання в тому, хто придумав цей хитрий план — Б’єрн чи хтось інший з родини.

— І який же цей план хитрий? — питає Карен. — Що вони отримають від цього тепер, коли дорогу вже дозволили?

— Ну, я думаю, що вони заощадять кілька мільйонів, не переплановуючи дорогу, якщо там від мегалітів залишиться купа щебеню.

— Кілька правильно розташованих отворів, трохи цементу — і бум! Усі проблеми зникли! Так? Мені важко в це повірити.

— Здається, там навіть не буде ніякого «Бум!». Минає щонайменше двадцять чотири години після заповнення отворів, перш ніж цемент розірве камінь на частини. Чудово, якщо хочеш бути в цей час подалі від місця зло­чину.

Карен заводить машину й мовчки їде назад каштановою алеєю, даючи волю своїм думкам. Ідея про те, що хтось із родини Ґротів причетний до вандалізму щодо стародавньої пам’ятки, не здається їй правдоподібною. Адже, за ідеєю, мегаліти мають бути важливою частиною всього проєкту із залучення на Нооре туристів та учасни­ків конференцій. З іншого боку, вважає вона, Фредрік Стууб цілком міг вважати, що вони готові вдатися до таких засобів, щоб заощадити кілька мільйонів, і діяв відповідно до цього. Питання в тому, яка вигода була в тому, щоб надіслати електронного листа Б’єрну Ґроту, а не звернутися безпосередньо до поліції. Або в засоби масової інформації. Якби він справді хотів зупинити розширення, набагато ефективніше було б поширити чутки й очорнити весь проєкт.

— Можливо, він був не таким уже й ідеалістом, — каже Карл, який, очевидно, думав про те саме. — Може, старий хотів просто витрусити грошей із Ґротів.

— Якщо він узагалі знав про цемент. Можливо, ішлося про щось інше.

Карл не відповідає. Саме коли Карен пригальмовує біля дороговказа, щоб виїхати на магістраль, спогад нарешті спливає з глибин на поверхню.

— Гідроізоляційний цемент! — каже вона, ляскаючи долонею по керму. — Звичайно! Це напевно те саме.

Карл дістає мобільний телефон і починає писати текстове повідомлення. Мабуть, дружині, думає Карен. Хлопчикам-близнюкам не виповнилося ще й двох років, а в родині Б’єркенів з’явилася ще одна дитина, і Інґрід напевно не рада, що її чоловіка викликали на роботу ­замість того, щоб дати завершити заплановану відпустку по догляду за дитиною. Цікаво, як Смееду вдалося його переконати.

— Існує багато назв, — каже Карл, усміхаючись, коли натискає кнопки. — «Шейґельцемент», наприклад. Але я думаю, що це назва конкретного бренду. А що?

— Браузер Фредріка Стууба. Він шукав гідроізоляцій­ний цемент.

Карл кидає мобільний телефон на коліна і повертає­ться до Карен.

— Що ж, тоді бінго! — каже він. — Ми ще поговоримо з Ґротом. Може, заїдемо просто зараз?

— Ні, зачекаємо. Вдруге без адвоката він не говоритиме.

— Невже ми справді чекатимемо до понеділка?

Карл не може приховати надії у своєму голосі.

— Їдь додому, — спокійно каже Карен. — Ґроти нікуди не подінуться. Я можу взяти з собою Бюле, якщо завтра виникне потреба поговорити з ними.

— То ти залишаєшся?

— Чесно кажучи, я вже просто не маю сил їхати додому. Досить з мене тих кілометрів, які я змушена намотувати туди-сюди на цій клятій магістралі.

— Острів гарний, — усміхається Карл. — Але до біса довгий.

Цієї миті дзвонить мобільний телефон Карен.

— Мабуть, Смеед, — каже вона і поглядає на годинник. У Таїланді зараз десь північ. Він, мабуть, нетверезий, думає вона, зітхаючи. Встромляє у вухо навушник, натискає маленьку кнопку мікрофона й відповідає офіційним тоном.

Але замість шефа чує напружений голос, який ледве впізнає.

— Привіт, Карен, це Лео. Думаю, тобі треба повернутися додому. Просто зараз.

50

Сама не розуміючи як, Карен примудряється не з’їхати з дороги. Усі інстинкти кричать: витягни навушник! Вона не хоче нічого чути. Хай там що, вона знати не бажає.

— Що сталося? — запитує вона, дивуючись, що чує голос крізь шум у вухах. — Щось із Сіґрід? — шепоче вона і знає, що сталося найгірше. Інакше Лео не дзвонив би.

Ці слова викликають миттєву реакцію Карла Б’єркена.

— Повертай туди, — каже він і показує на стовп із логотипом автобусної компанії. — Роби, що кажу, Карен.

Твердий голос змушує її підкоритися. Вона пригальмовує і повертає на автобусну зупинку.

— Алло! — чує вона голос Лео у вусі. — Ти ще там? На лінії щось пекельно тріщить.

— Що сталося?

— Вона вся в синцях. І налякана. Зараз вона сидить тут, на кухні, але страшенно побита.

— Хто її побив? Якщо це той виродок Сем, то я…

Спогади про колишнього бойфренда Сіґрід миготять перед очима. Три місяці минуло відтоді, як вони розійшлися, але Карен знає, що Сем, як і раніше, телефонує і вмовляє Сіґрід повернутися. Вона бачить перед собою незграбного хлопця: ще більше татуювань на руках, ніж у Сіґрід, ще більше пірсингу і таке саме довге чорне волосся. Самуель Несбе може здаватися смертельно небезпечним, але Карен ніколи не думала, що він здатен на насильство.

Поки її думки блукають, вона неуважно спостерігає, як Карл виймає ключ із замка запалювання і відчиняє дверцята зі свого боку машини. Потім повертається голос Лео.

— Сем? Про що ти, в біса, говориш? Це її чоловік, звісно. Той клятий Бу, чи як його там.

Усе зненацька завмирає. Наступної секунди тривога перетворюється на чисту лють.

— Айлін, — тихо каже вона. — Бу побив її?

— Так, чорт забирай. Вона з дітьми, і каже, що це лише питання часу, коли цей покидьок з’явиться тут.

— Я зараз виїжджаю, — каже Карен. — Але приїду тільки за кілька годин. Негайно виклич поліцію і…

— Вона відмовляється, — перебиває Лео. — Каже, що піде, якщо ми викличемо поліцію. Ми з Сіґрід намагалися її переконати.

— Їй потрібен лікар?

— І лікаря вона теж не хоче. Стверджує, що нічого не зламано.

— Ти говорив з Маріке?

— Ні, спершу подзвонив тобі.

Стиснувши зуби, Карен розмірковує, поки Карл твердою рукою веде її навколо машини до пасажирського сидіння. Якщо Бу підозрює, що Айлін поїхала до Карен, то може з’явитися в Ланґевіку будь-якої миті. Якщо вони спробують виїхати, то ризикують зустріти його машину дорогою.

— Залишайтеся на місці. Замкніть усі двері, позачиняйте вікна й відведіть Айлін і дітей нагору. Вона приїхала на своїй машині чи таксі?

— Вона сама була за кермом. Не знаю, як вона це зробила, але…

— Ти мусиш вийти й переставити машину, — перебиває Карен. — Їдь гравійною дорогою повз мій будинок до розворотного майданчика. Там поверни ліворуч через плоске каміння і спустися вниз в улоговину біля пагорба.

— По камінню? — глухо каже Лео.

— Мій батько одного разу розвертав там причіп, тому я знаю, що це можливо, якщо бути обережним. І машини не буде видно, якщо ти поставиш її там.

— Гаразд, — каже Лео напруженим голосом. — Щось іще?

— Закрий штори нагорі. Внизу не треба, краще, якщо вас із Сіґрід буде видно. Але діти й Айлін нехай залишаю­ться нагорі, аж поки я приїду. І сховай ту кляту машину негайно. І подзвони мені одразу, як закінчиш.

— Що це в біса було? — запитує Карл, сідаючи за кермо.

— Подруга. Її побив чоловік, — тихо каже Карен. — Чорт забирай, я мала передбачити, що буде далі!

Вона б’є кулаком по бардачку, аж кришка відчиняється. Потім дивиться на годинник.

— Пором із Люсвіка відходить за двадцять вісім хвилин. Ми встигнемо?

Карл мовчки тисне на педаль газу.

Вони саме вчасно встигають. Останніми заїжджають на пором, і Карен безсило стоїть на кормовій палубі, дивлячись, як вогні Люсвіка нестерпно повільно поглинає темрява. Вона глибоко затягується. В уяві бачить будинок у Ланґевіку. Її дім, де вона завжди почувалася у безпеці, незважаючи на безлюдне місце. Останній будинок у містечку, щонайменше за двісті метрів від найближчого сусіда, думає вона, намацуючи ключі в кишені куртки.

Уперше за багато років вона згадує про свій табельний пістолет, замкнений у шафі на другому поверсі. Лише раз вона стріляла з нього під час виконання службових обов’язків; тоді вистачило попереджувального пострілу.

— На твоєму місці я зателефонував би колегам, — каже Карл, відганяючи дим рукою.

— Лео каже, що тоді вона піде. Я навіть не думаю, що вона подасть заяву в поліцію.

— Чому? Вона боїться поліції?

— Вона боїться його. Він має зв’язки у верхах.

— «Контакти у вищих ешелонах влади»? Чи йдеться про самого Отця Небесного?

— Ні. Про Бу Рамнеса.

— Того самого Бу Рамнеса? Крутого адвоката?

— Так, про нього. Він у виборчому списку Прогресивної партії на національних виборах цієї осені. Подейкують, що він обійме посаду міністра юстиції у разі перемоги опозиції.

— Прогресивної партії? Хіба не вони зазвичай закликають до посилення боротьби зі злочинністю, за закон і порядок, за збільшення термінів покарання й обов’язкове довічне ув’язнення для рецидивістів? Побився б об заклад, що вони іще й хочуть запровадити смертну кару.

— Не зовсім, але близько. Передусім вони закликають до збільшення кількості поліцейських на вулицях, тож багато наших колег голосують за них. Рамнес використає весь свій досвід роботи в судах, щоб переконати боягузливих виборців.

— Ну, тоді він істотно змінив пріоритети. Мені здається, що зазвичай йому дуже добре вдається відмазувати поганих хлопців від в’язниці.

— Тільки багатих шахраїв. Здебільшого фінансові злочини.

— Що ж. Думаю, в кожнім разі варто звернутися хо­ча б у поліцію.

— Я — поліція, — каже Карен і викидає недопалок. — І я навіть не впевнена, що він з’явиться. Навряд чи я зможу викликати своїх колег до Ланґевіка, якщо цей покидьок спокійно сидить удома. Але я зроблю все можливе, щоб переконати її подати заяву, — додає вона. — Більше він не відкрутиться.

Коли пором нарешті допливає до Торсвіка, Карен знову сідає за кермо. Цього разу вона ігнорує обмеження швидкості. Через дві години висаджує Карла біля ратуші в Санде, а ще через сорок хвилин знижує швидкість і об’їжджає стару гавань у Ланґевіку.

Вона стежить за кожним рухом і світлом автомобільних фар, їдучи вузькою гравійною дорогою вздовж моря, повільно проїжджаючи мимо кам’яних будинків ліворуч та елінгів праворуч, які трапляються дедалі рідше. Сніг рипить під шинами, коли вона повільно доїжджає до під’їзду з вимкненими фарами. Нахиляється уперед і дивиться у бік будинку. Лампи нижнього поверху освітлюють кілька метрів подвір’я, решта — у непроглядній темряві.

Незважаючи на те, що дорогою вона ще двічі розмовляла з Лео, і він обидва рази запевняв її, що все гаразд, Бу Рамнес не з’являвся, — Карен на мить шкодує, що не зважила на вмовляння Карла. Варто було взяти його з собою.

— Подзвони мені, якщо щось станеться, — сказав він. — Обіцяй, що зателефонуєш.

Щойно вона збирається під’їхати крутим під’їздом до будинку, як помічає тінь, що рухається на сходах біля вхідних дверей. Хтось стоїть там, нерухомо, щоб його не помітили. Вона відчуває, як частішає пульс, накачуючи адреналін у кожен м’яз.

Потім вона глибоко вдихає, вмикає дальнє світло й тисне на газ.

51

Інгрід Б’єркен не обертається.

— Ти це серйозно казав? — вона з грюкотом ставить сковорідку в мийку.

Карл зупинився в дверях між передпокоєм і кухнею. Замість того, щоб відразу підійти й обійняти дружину, він інстинктивно зупинився і почав розмотувати шарф. Щось у вигляді спини Інгрід, досі поверненої до нього, викликало тривогу.

Можливо, тому, що вона навіть не обернулася, хоча, напевно, чула, як він тупотів ногами і струшував сніг на ґанку, а потім відчула подих вітру, коли він відчинив двері. Один погляд на напружену спину дружини — і він зупиняється, як волоцюга, на порозі теплої кухні. Ні, спокійного затишного вечора в сімейному колі, який уявляв Карл Б’єркен, не буде.

Він стоїть із шарфом у руці і підшукує потрібні слова. На мить він думає сказати щось на кшталт: «Привіт, кохана! Я теж радий тебе бачити», але розуміє, що це буде геть недоречно.

— Про що ти взагалі?.. — втомленим голосом запитує він, намагаючись зіграти роль мученика. — Я щойно зайшов після страшенно важкого…

Він замовкає, щойно чує брак переконливості у власному голосі. Він переводить погляд з Інгрід на калюжу талого снігу, що розтікається під його грубими черевиками. Карен висадила його на кільці, але за час короткої прогулянки до будинку шапка і плечі встигли вкритися білим шаром, і в рифлену підошву черевиків теж набився сніг.

— Ти це серйозно казав? — перепитує Інгрід. — Ти справді саме це мав на увазі, коли казав, що будеш удома з дітьми, поки ми знайдемо садочок? Що я зможу повернутися на роботу? Розумієш, мені важливо це знати.

Він не запитує, чому їй важливо це знати. Вони вже говорили про це раніше, і він пам’ятає майже кожне слово.

«Цього разу ми поділимо обов’язки, обіцяй».

Так сказала Інгрід, коли дізналася, що знову вагітна, усього через два роки після народження близнюків Арне й Фруде. Вони не хотіли ще дітей, не тепер, коли у них уже було двоє. Не тепер, коли вони нарешті знайшли няню і Інгрід могла повернутися до роботи. Вони хотіли зовсім не цього.

Але тепер уже нічого не вдієш, їхня родина поповнилася. І він пообіцяв, що вони повною мірою скористаються перевагами нового законодавства. Перші десять місяців Інгрід сидітиме вдома, а потім Карл замінить її, аж поки няня зможе подбати про всіх трьох дітей. Це буде чудово, звичайно, вони розділять відповідальність.

І він мав на увазі саме це. З нетерпінням чекав, коли буде вдома, з дітьми, і розслабиться на пів року. Він справді так думав, що чудово буде трошки відпочити, хоча ніколи не був настільки дурний, щоб сказати про це вголос.

Але потім сталася криза в кримінальному відділі. Спершу Карен пішла на тривалий лікарняний, а Евальд Юганнісен, який страждав на серцеву хворобу, працював лише на пів ставки. Карл був потрібен на роботі. Може, він відкладе свою відпустку хоча б тижні на два, поки стабілізується ситуація? Але початок жовтня перетворився на початок грудня — аж тоді його відпустка по догляду за дитиною матеріалізувалася. А днями зателефонував Смеед. Карл дуже потрібен на роботі, чи може він вийти?

Він пробув удома з дітьми трохи менше місяця. Точніше, три тижні.

— На Різдво, — сказала Інгрід. — А потім ти майже весь час хворів, тож мені довелося доглядати і тебе, і дітей.

— Справа термінова, що я можу вдіяти? Тобі залишає­ться побути вдома всього кілька місяців. У найгіршому разі.

Через що вона свариться, дивується він. Няня може вийти на роботу після Великодня. Гаразд, Інгрід залишилося сидіти вдома всього три з половиною місяці.

— Це аж на пів року довше, ніж ми домовлялися. Я мала вийти на роботу в жовтні. Ти забув?

Тепер він повертається в коридор, нахиляється і розв’язує черевики, роздратовано смикає вішалку, вона падає на підлогу, він її піднімає і вішає на неї куртку. Нащо взагалі приїхав додому? З таким самим успіхом міг би залишитися на Нооре.

Сидів би в барі готелю, пив віскі в тиші й спокої, замість слухати докори про те, чому він не може зарадити. Закон багато всього обіцяє, але тільки на папері. Якби він відмовився від пропозиції Юнаса Смееда під час кризи, то, звісно, втратив би перспективи підвищення.

Із глибоким зітханням він повертається на кухню. Наступної секунди він лається, ступаючи однією ногою в калюжу розталого снігу, про яку встиг забути. Шкарпетка миттєво вбирає крижану воду.

— Курва! — вигукує він, тримаючись за дверну раму. Піднімає мокру ногу й ловить усмішку Інгрід, перш ніж вона повертає голову.

— Приємно, що ти хоча б прибираєш за собою, — каже вона. Здається, у її голосі таки вчуваються нотки сміху.

Сам не розуміючи чому, він стає обома ногами в калюжу. Тупцює по ній, поки Інгрід дивиться на нього з недовірливим виразом обличчя. Охоплений роздратуванням, втомою і бажанням змусити дружину усміхнутися, він тупцює в калюжі талої води ногами в шкарпетках.

І тієї миті, коли кидає погляд на дружину, щоб побачити її реакцію, послизається і падає, тільки й встигає впертися рукою у підлогу. Змирившись, опускається на поріг і розуміє, що все одно не витер калюжі, й воду тепер вбирають джинси.

— Так, — зітхає він. — Я казав серйозно. Так і буде. Це просто тимчасовий дефект.

Карл одразу шкодує про свої слова. Він бачить, як його дружина збирається вказати на очевидне: «тимчасо­вий дефект» може піти на користь його кар’єрі, але її ка­р’є­рі — навряд. Вона роззявляє рота й обмірковує свої наступні слова, дивлячись на свого чоловіка зростом сто дев’яносто шість сантиметрів, що сидить на підлозі в мок­рих шкарпетках.

— Догрався, — сухо каже вона.

І ось вона нарешті з’являється. Усмішка, якої вона більше не може стримувати, усмішка, яка перетворює звичайне обличчя на найпрекрасніше, яке він знає.

— Боляче було? — запитує вона.

Він киває.

— Добре.

Він простягає до неї руки в безмовному проханні про прощення, примирення і допомогу підвестися, і відчуває тепло її рук, коли вона намагається підняти його. Крекчучи, він підводиться на ноги й обіймає дружину, перш ніж вона встигає запротестувати.

— Чорт, я такий бурмило, — каже він, торкаючись вустами її волосся. — Діти сплять?

— Звичайно. А ти як думав? Уже пів на дев’яту. Голодний?

— Угу. У нас удома є вино?

Він відчуває підборіддям, як Інгрід киває.

Я поговорю зі Смеедом, думає він. Щойно доведемо до кінця цю кляту справу, поговорю з ним.

52

— Якого біса?!

Лео затуляється рукою від світла, а вона вимикає двигун. Розлюченими кроками, з адреналіном, що досі пульсує в її тілі, Карен піднімається кам’яними сходами.

— Чого ти тут ховаєшся, як злодій? — кричить вона. — Я думала, що це він, чорт забирай!

— Я вийшов покурити, — кричить у відповідь Лео. — І щойно я зачинив за собою двері, як почув, що під’їжджає машина, але нічого не побачив. Чому ти їхала з вимкненими фарами? Я був переконаний, що це той хворий виродок. Ти мене до смерті налякала.

Кілька секунд вони сердито дивляться одне на одного. А потім, наче за командою, розслабляються і разом смію­ться. Збентежено, з полегшенням.

— Пригостиш сигаретою, перш ніж я зайду? — каже Карен. — Мої закінчилися, а мені потрібно заспокоїти нерви.

— Тримай, жебрачко.

— Як вона? — питає Карен після глибокої затяжки.

— Не дуже. Синці — це одне, але найгірше те, що вона страшенно налякана.

— А діти? Вони зрозуміли, що сталося?

— Я не впевнений. Вони маленькі, і Айлін, здається, має звичку приховувати від них правду. Наприклад, бреше їм, що мама впала й забилася.

— А вони вдають, що вірять їй. Щоб не засмучувати її ще дужче. Діти розуміють більше, ніж нам здається.

— Можливо. Але вони вже заснули. Сіґрід показала їм багато нових комп’ютерних ігор, пригостила шоколадом, що залишився з Різдва — словом, усіляко відволікала їх від думок. Здається, малі думають, що вона — Божий дар людству.

— Можливо, так і є, — з усмішкою каже Карен.

І перш ніж вона встигає відреагувати, Лео обіймає її за шию і притягує до себе. Міцно тримає її кілька секунд, перш ніж відпустити.

— Я ще ніколи не був такий радий зустрічі з полі­цією, — каже він.

Айлін лежить на боку, обійнявши рукою обох дітей. Карен раптом усвідомлює, як давно вона їх не бачила. Міккелю, мабуть, уже чотири, а Тірі — п’ять. Із сумною усмішкою вона згадує, як Айлін мріяла стати матір’ю після незліченних викиднів у попередніх стосунках. Як Бу Рамнес змінив усе її життя, і менше ніж за пів року вона завагітніла. І як після його появи Айлін поступово зникла з їхнього повсякденного життя.

Вони бачили, як вона намагалася зберегти свої нові стосунки і друзів водночас. Чули, як вона майже благальним голосом намагалася переконати їх, що Бу, звісно, радий був би їх побачити, але зараз він дуже зайнятий на роботі.

Більше ніяких спонтанних телефонних дзвінків, ніяких походів на каву в місті, ніяких відвідувань дункерських барів, ніяких поїздок на вихідні до Копенгагена чи Единбурга. Прикрі відмови від запрошень на вечірки, дедалі більше дзвінків, що потрапляють одразу на голосову пошту.

Проте ніхто не сумнівався, що Айлін була щаслива, коли народилася Тіра. Карен, Ейрік, Коре й Маріке відвідали її в пологовому відділенні, не питаючи дозволу. Тоді навіть Бу зустрів їх прихильно і з гордістю показав свою доньку.

Після цього було зроблено ще кілька спроб підтримати дружбу. Кілька походів у дункерські кав’ярні, з Тірою у візочку, обід у гавані. А потім вечеря в них удома, на віллі в Ґлітне. Вони ввічливо розмовляли і намагалися не помічати, як Бу дивиться на татуйовані руки Коре на тлі білої дамаської скатертини. Так, намагалися. А потім з’явився Міккель, як несподіваний бонус, лише через рік. У тридцять дев’ять років Айлін нарешті отримала все, чого хотіла.

І зараз, коли вона різко прокидається, їй здається, що вона все втратила.

Інстинктивно схоплюється на ноги, притискається спиною до стіни і з жахом дивиться на двері. Наступної миті її ноги, здається, підкошуються, і, закривши обличчя руками, вона повільно опускається на підлогу. За два кроки від неї стоїть Карен.

— Моя хороша, — каже вона і присідає поруч з Айлін. — Ми все виправимо.

53

Від самого тільки погляду на Айлін у неї болить усе тіло, і Карен доводиться зробити над собою зусилля, щоб не відвести погляду. Одне око майже запливло, застигла кров чорною борозенкою осіла вздовж тріщини на нижній губі. Але тепер Карен розуміє, що найгірше приховано під товстим халатом.

Майже пів години вони сиділи на підлозі в спальні, Карен обіймала подругу й ніжно гладила її по голові. Жодного слова, лише тихі ридання, від яких її худеньке тіло пронизувало тремтіння, і схлипи, які потроху перейшли в рівне дихання. Щоб не розбудити дітей, Карен пошепки веліла Айлін іти з нею до ванної, допомогла їй роздягнутися і в неї аж зуби зціпилися від побаченого.

Вона вже бачила таке раніше. Спини в синцях від ударів, відчайдушні спроби захиститись від чоловіків, які били. Плечі зі слідами від жорстких пальців, розірвані мочки вух від зірваних сережок, запечену кров на потилиці, якою били об стіну. Так, вона бачила це раніше: в орендованих кімнатах у Ґорді та Мербеку, в охайних будиночках у Санде та Лемдалі, в розкішних віллах у Тінґваллі й Ґлітне. От лиш ніколи не бачила такого у власній ванній кімнаті.

— Нам треба це зробити, — сказала Карен, беручи мобільний телефон.

І з тією ж виробленою звичкою відключати всі емоції, якої її навчили незліченні виїзди на місця злочинів, Карен зробила те, що мала зробити. Спокійно і якомога швидше сфотографувала всі травми під звуки води, що ллється у ванну, а Айлін, у трусиках і бюстгальтері, навіть не протестувала. Потім Карен вийшла й залишила двері прочиненими. Слухаючи, як Айлін із тихим стогоном занурюється у воду, вона притулилася спиною до стіни і міцно затиснула рота долонями.

Потім вони сидять у кухні. Штори ретельно запнуті, світло вимкнене. Кімнату освітлює лише латунний свічник, який стоїть на столі з Різдва. Лео і Сіґрід делікатно пішли у вітальню, і крізь зачинені двері до Карен долинають звуки начебто якогось американського бойовика. Вона підо­зрює, що обоє дивляться на екран порожніми поглядами.