Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2

— Наскільки я зрозуміла, він був учителем на пенсії, — каже Карен. — То він тут, у Люсвіку, у школі не працював?

Еллен Єнсен відкидає голову назад і щиро сміється.

— Добре, що він не чує ваших слів, а то розгнівався б! — каже. — Це зачепило б його гідність, адже в його жилах текла кров Гуссів. Ні, він викладав у Равенбюському університеті. Хімію, біологію чи щось таке. Він не вчив дітей на цьому острові читати.

Вона знову сміється і забирає порожню тацю.

— Дайте мені знати, коли захочете подивитися кімнату. Записати все на один рахунок?

— Так, будь ласка, — каже Карен.

Пізніше вона узгодить з Юнасом Смеедом фінансові питання.

Коли приблизно за годину Карен нарешті сідає на ліжко у ­своїй кімнаті, то бачить, що, як і сказала Еллен, воно досить зручне, а кімната — чиста й охайна. І страшенно потворна.

Окрім коричневого візерунчастого килима, шпалер з медальйонами та чайника кольору авокадо, кожна вільна поверхня в кімнаті захаращена якимись дрібничками. Штучні квіти, пара порцелянових песиків на мініатюрному письмовому столі, щось схоже на старий мисливський ріг поруч із картиною заходу сонця в яскравих кольорах, настільки жахливою, що вона змушена відводити очі. На стіні над узголів’ям ліжка висить колись майже обов’язкова прикраса всіх доґґерландських закладів — серце з якорем і хрестом по боках, тут відлите з блідо-рожевого гіпсу. Віра, надія і любов. Але Карен якраз зараз нічого такого не відчуває. Чому, Господи, чому я не пішла в «Ріндлерс», думає вона.

Вона встає і проходить три кроки до вікна. Вже темно, але вогні поромного терміналу підказують, що принаймні у неї кімната з видом на море. Вона дістає мобільний телефон і дзвонить матері. Елеонора відповідає після четвертого гудка, здається, вона аж задихається від щастя.

Карен не запитує чому.

Вислухавши новини з дому: «Ні, з нами все гаразд, доїли вчорашні залишки», «Так, усі поїхали, крім Сіґрід і Лео, звичайно», «Ні, жодних проблем, Сіґрід обіцяла підкинути до аеропорту», «Що ти сказала, люба?», «Вітання тобі від Гаррі!», «Як твої справи, ти там надовго?» — Карен завершує розмову і планує зв’язатися з Юнасом Смеедом. Щойно вона збирається набрати його номер, відзвітувати про день і запитати про перспективи отримання підкріплення, як лунає сигнал вхідного дзвінка. На дисплеї висвічується ім’я «Серен Ларсен», і коли вона відповідає, її охоплює почуття провини. Зараз не більше вісімнадцятої тридцять, а вона вже закінчила роботу, не сказавши ані слова Ларсену.

— Привіт, Ейкен, — весело каже Серен Ларсен. — Куди ти поділася?

— Я в Люсвіку. Щойно заселилася в кімнату над пабом на Шеппарґатан. А ти? Тільки не кажи, що досі в будинку Стууба.

— Чорт забирай! Ми з Нетом сидимо в їдальні готелю і щойно зробили замовлення. Чому ти вирішила зупинитися над пабом? Узагалі-то «Ріндлерс» — цілком непоганий готель. У них є сауна і джакузі. Ми, власне, думали скупатися після вечері.

Карен тяжко зітхає і проклинає свою долю. Думка про джакузі з Лорелом і Гарді⁶ не захоплює, але пів годинки в гарячій сауні точно пішли б на користь її спині. Замість цього вона сидить у квітчастій келії, дивлячись на мерехтливі вогні безлюдного поромного причалу.

— Винайняла перше, що трапилося, — ліниво каже вона.

— Так тоді гайда сюди, чорт забирай! — закликає Ларсен. — Принаймні нормально поїси.

За п’ятнадцять хвилин вона сідає за стіл, де Ларсенові і Брудалю щойно принесли по шматку запеченого калкана. Поруч ставлять моркву з вареною картоплею і тертим хроном, а також соусник зі збитим вершковим маслом. Її улюблена страва. Але тяжкість від обіду в Бюле ще не минула, і вона вирішує замовити щось легше.

— Мені, будь ласка, сандвіч із креветками, — каже офіціантці.

— А що питимете?

— Вип’ю келих їхнього вина, дякую, — каже вона, глянувши на пляшку вина, що стоїть у відерці з льодом, загорнута в рушник.

— Тоді замовлю ще одну таку пляшку, — каже Нет Брудаль.

— Ви ж узгодили все це зі Смеедом? — запитує Карен і жестом обводить тарілки, соусники і відерце з льодом.

— Ні, це буде приємний сюрприз, — сухо відповідає Брудаль. — Заради Бога, це ж Різдво, хіба нам не повинні дозволити пристойно поїсти?

Чекаючи своє замовлення, Карен слухає задоволене прицмокування Ларсена й Брудаля і наливає собі келих вина. Тільки коли приносять бутерброд — гору щойно очищених креветок, хліба під якою взагалі не видно, — розуміє, що вже встигла зголодніти.

— Ну, що ти знайшов? — питає, запиваючи перший шматок бутерброда ковтком вина.

Лиш тепер розуміє, що це «шаблі» найкращого сорту, імовірно, дуже дороге. Шеф точно не зрадіє. Утім, думає вона, хай Нет Брудаль сам розгрібає питання з оплатою рахунку — навіть Смеед не наважується сперечатися з ним.

— Що ж, — каже Ларсен, — немає сумнівів, що хтось обшукав будинок Фредріка Стууба, але ти вже знаєш про це.

— Можеш сказати, що звідти зникло?

— Ні, не можу.

— Тобто як? Ти ж мав дійти якогось висновку.

— Нічого не бракує. А може, щось і зникло, але якщо так, то ми не знаємо, що саме. Той, хто це зробив, точно не цікавився антикваріатом, сріблом чи мистецтвом. А в будинку цього добра повно, якщо ти не знала. Покійний, схоже, був колекціонером, або, можливо, отримав багато всякого добра у спадок.

— Не знайшли мобільний телефон? За словами сестри, у нього він був.

— Ну, в будинку його немає. Імовірно, він був при ньому, коли Фредрік Стууб пішов до лісу, і випав, коли бідаку скинули вниз. Якщо так, то зараз він на дні шахти. Але ми все одно отримаємо список дзвінків.

— Я поговорю з черговим прокурором, щоб він наді­слав запит в «ТелАТ»», — каже Карен. — Але буде нелегко зв’язатися з людьми.

— Незбагненно, як ціла нація, здається, одночасно пі­шла у тривалу відпустку, — каже Ларсен.

Брудаль щось бурмоче на знак згоди і тягнеться до соусника.

Карен, зітхнувши, відкладає столові прибори.

— Ти не знайшов комп’ютера? — запитує вона. — Якщо ні, хтось, очевидно, забрав його з собою.

— Не інакше, як на комп’ютер і полювали. Якщо він у нього був, звісно.

— Можна припустити, що був. Я дізналася, що Фредрік Стууб викладав у Равенбюському університеті.

Нет Брудаль пирхає.

— Ти занадто високої думки про викладачів природничих наук, Ейкен. Я зустрічав людей з Равенбю, які заледве вміють надіслати електронного листа. Звісно, не з молодих, але Стууб уже кілька років був на пенсії. Чоловік старого гарту, на старості став трішки дивакуватий. Загалом хороший дядько.

— Звідки ти це знаєш? Невже і з небіжчиками тепер розмовляєш? — сміється Серен Ларсен.

На мить Брудаль здається розгубленим.

— Андерсен розказав, звісно. Я пробув у нього кілька годин. Не такий він уже й дурний, як для уродженця Нооре.

Серен і Карен обмінюються поглядами. Нечасто судмедексперт може сказати щось позитивне про іншу людину. Принаймні не про того, хто ще живий.

— Я просто маю на увазі… — вів далі Брудаль: — Хоч він і мав вчене звання, та це не конче означає, що в нього вдома був комп’ютер. Раніше люди працювали досить добре, не дивлячись на екран цілодобово.

— Тоді що ж шукали в нього вдома, по-твоєму? Адже нічого наче не зникло, — Карен відпиває ковток вина.

— Звідки мені знати? Твоя робота — це з’ясувати.

— Я не знаю.

Із втомленим зітханням вона обертається до Ларсена:

— Ти ж розумієш, я мусила це запитати. А щось іще в будинку знайшли, про що ти не згадав? Хоч щось?

— Та всього багато, достобіса, — усміхається він із повним ротом. — Якщо пощастить, то не все належатиме Стуубу і його собаці. Можливо, під час завтрашнього розтину, ми знайдемо хоч якісь сліди злочинця. Ти ж будеш присутня, я так розумію?

Карен посміхається.

— А куди ж я дінуся? То що, зараз тобі немає чого мені сказати, так?

Ларсен витирає цівку розтопленого масла з кутика рота і простягає руку по пляшку вина. Потім на мить завмирає і ставить пляшку на скатертину.

— Ніяких експертних висновків, лише відчуття, — ка­же він. — Навіть не знаю, чи варто щось казати.

— Уперед! — заохочує його Карен. — Розказуй усе, що в тебе на думці.

Ларсен неквапно наливає їм вина в келихи. Карен нетерпляче дивиться на нього, поки той обережно ставить порожню пляшку у відерце з льодом.

— У мене виникло відчуття, просто невиразне відчуття, не більше, що все це трохи занадто… охайно.

Карен вдумується в сказане, слухаючи, як Брудаль жує. «Охайно» — геть не те слово, яким би вона описала хаос, який побачила з порога.

— Фальшиво? — перепитує вона. — Ти це маєш на увазі?

Ларсен знизує плечима:

— Ну, не знаю. Усе витягнуто, перевернуто, розкидано, ти сама бачила. Але в мене виникло відчуття, що той, хто це все зробив, насправді нічого не шукав. Більше схоже на те, що хтось намагався створити картину пограбування, не знаючи до пуття, як це зазвичай буває.

14

Вона зачиняє двері, ті легенько клацають. Не залишає щілинки, завдяки якій Міккель може побачити світло на сходах, якщо прокинеться. Хоча обіцяла залишати цю щілинку завжди. Вона його обманула… Судомно втягує повітря ніздрями й приглушує звук долонею. Мовчки стоїть, притулившись лобом до зачинених дверей. Притулившись головою до малюнка, який Тіра намалювала сьогодні вранці. Її молодший брат, охоплений ревнощами, заходився ревіти, коли вона прикріпила малюнок до дверей чотирма кнопками. А потім вони разом сіли на кухні, щоб Міккель теж міг намалювати малюнок, який прикріплять на двері. Але щойно вона поклала на стіл кольорові олівці та папір, хлопчик втратив інтерес до малювання й побіг до телевізора у вітальні.

Вона думає, що треба вже спуститися сходами, а не тягнути, відкладаючи неминуче. Але залишається стояти, притулившись лобом до малюнка, на якому — рожевий будиночок, зелена галявина і жовтий песик. Відчуває, як одна кнопка торкається її волосся, і відганяє від себе думку про густий клубок чорних ліній олівцем над рожевим будинком. Уже пів року Тіра постійно малює чорні хмари на всіх малюнках.

Вона ковтає слину, намагаючись повільно дихати, оскільки спазм стискає її горло. Вона відганяє безглузді думки, які нашіптують їй, що вона повинна покинути його, поки не пізно. Цього разу вони наполегливі; слова повзуть по її хребту, пробираються під шкіру, майже проникають усередину. Вона слухає їх, аж поки звуки з вітальні змушують її здригнутися.

Він вимкнув новини по телевізору і ввімкнув музичний центр. Знизу долинають перші лагідні ноти Восьмої симфонії Шуберта. Він ретельно вибирав, думає вона. Невдовзі ноти заглушать усі інші звуки.

Внутрішній голос замовк, здався і залишив її саму. Її завдання на наступні дві години просте. Не провокувати, не огризатися. Просто терпіти, поки він закінчить цього разу.

І не дати дітям почути.

Глибоко зітхнувши, вона підбиває підсумки. Пів пляшки вина за вечерею і порція віскі, яку він налив, коли вона пішла вкладати дітей. І, мабуть, щонайменше ще одна, поки заколисувала. Тіра вередувала, просила маму залишитися, полежати поруч із нею.

Пів пляшки вина, дві порції віскі, може, три. Недостатньо, щоб він утратив твердість рухів, щоб удари стали повільними й незграбними. Рівно стільки, щоб дати йому бажання виплеснути тихий гнів, який накопичувався відтоді, як він повернувся додому. Безсловесна ненависть, яка ставала дедалі сильніша з кожною секундою, яку він проводив у цьому будинку. Ті погляди, коли він зрозумів, що діти досі їдять на кухні, хоча вже майже сьома година вечора, що вона купила не те вино, що вона не прибрала іграшок із підлоги у вітальні. Жодного слова, лише звук — він штовхнув ногою одну з машинок Міккеля так сильно, що вони почули, як пластик тріснув об стіну. Потім він повернувся на кухню і з посмішкою скуйовдив волосся сина.

— Друзяко, нагадай мамі, що треба прибирати вдома, — сказав він, — бо щось вона забагато забуває останнім часом.

Вона побачила на обличчі сина суміш тривоги й полегшення, шукала погляд Тіри, щоб заспокійливо усміхнутися, але дочка втупилася в тарілку. Він ніколи не піднімав руку на дітей, нагадала вона собі. Вони нічого цього не знають.

Зараз вона, немов мантру, мовчки повторює цю втішну думку й повільно спускається сходами.

Діти нічого цього не знають.

15

Університетське містечко в Равенбю на західному узбережжі Гейме розташоване на горі, від якої місто отримало свою назву. З вершини Равенберґ, з оглядового майданчика студенти й викладачі всіх природничих факультетів можуть спостерігати за менш обдарованими, або принаймні за тими, кому менше пощастило — жителями Равенбю.

З моменту відкриття одинадцять років тому ця територія безперервно розвивалася. Будівництво другого університету Доґґерланду ґрунтувалося на рішенні розділити два факультети: тепер природничі факультети були зосереджені в другому за величиною місті країни, Равенбю, а гуманітарні залишилися у старому університеті в столиці Дункері.

У Равенбю звели не лише навчальні аудиторії та дослідницькі лабораторії — на території університетського містечка також розташовані університетська лікарня та центр судово-медичної експертизи.

Адреса, зазначає Карен, здивування не викликає: Ана­лісвеген, 2. Із важким серцем вона ставить авто біля входу.

За пів години, одягнена в зелений захисний комбіне­зон та білу шапочку, вона роздивляється столи й інструменти з блискучої сталі під метровими світловими панелями, і сама себе підбадьорює. Протокол передбачає тільки її присутність, вона не зобов’язана брати повноцінну участь.

Тіло Фредріка Стууба лежить на оглядовому столі в дальньому кінці.

Окрім судмедексперта Нета Брудаля та начальника експертно-криміналістичного відділу Серена Ларсена, на розтині присутній також асистент патологоанатома. Свен Андерсен і Карен присутні лише як спостерігачі. Утім, на відміну від Андерсена, Карен тримається на достатній відстані від стола.

Першу частину, коли одяг розрізають і складають у поліетиленові пакети для подальшої експертизи, беруть зразки з-під нігтів і мазки з порожнини рота, можна спостерігати без особливого дискомфорту.

Наступні кілька годин Карен витримує, намагаючись відключитися то від дирчання пилки, що розрізає ребра, груднину й кістки черепа, то від звуків, з якими виймають органи і кладуть у круглі посудини. Натомість вона по черзі намагається перекласти те, про що розмовляють двоє лікарів, і те, що каже Брудаль у диктофон. Після років вивчення кримінології в Лондоні та десяти років роботи слідчим вона добре знайома з найпоширенішими грецькими і латинськими термінами, але ніколи не наважиться робити висновки на основі власних інтерпретацій. Нет Брудаль, як завжди, підсумовує все для неї в надто педагогічній формі, яка, на його думку, необхідна, щоб поліціянтка зрозуміла, про що йдеться.

Так він робить і цього разу.

— Ну от, — каже він, доручивши молодому прозекторові покласти нутрощі на місце й зашити тіло. — Може, краще вийдемо, бо Ейкен щось надто бліда?

Вони сідають у сусідній переговорній кімнаті з панорамним видом на затоку Равенбю. Ніхто не в настрої пити каву, але графин з водою передають по колу, і Карен спостерігає, як Брудаль, за браком чогось іншого, кладе до рота шматочок цукру. Вона чекає мовчки.

— Гаразд, — каже той нарешті, повертаючись до Карен. — Я скажу звичайною доґґерландською мовою, щоб усім було зрозуміло: цього чоловіка вбили. Деталі потрібні?

Вона знічено усміхається, не відповідаючи, і думає про те, що за останні двадцять чотири години в неї сильне передозування судмедексперта. Після невеликої паузи, поміркувавши, Нет Брудаль веде далі.

— Отже, все вказує на те, що Стууб отримав сильний удар у щелепу зліва, як на мене, просто кулаком. Потім — сильного копняка по голові. Я кажу «копняка», бо на той час Фредрік Стууб уже впав від першого удару й лежав. Ви згодні?

Свен Андерсен і Серен Ларсен кивають. Брудаль шумно смокче розмоклий цукор і дає йому похрумтіти між зубами.

— Потім його тягли на спині, про що свідчать гематоми під обома пахвами, а також тілесні ушкодження, про які ми говорили раніше. Потім його, імовірно, просто зіштовхнули з обриву, на це вказують невиразні синці на правому передпліччі та стегні. Найімовірніше, він був непритомний або принаймні добряче оглушений, коли це сталося. Але фактична причина смерті — у тому, що його череп був розтрощений об виступ скелі, куди він приземлився після польоту. Також згодні?

— Абсолютно, — каже Серен Ларсен. — Судячи з того, що я бачив на взутті та одязі, саме так усе й сталося. Саме так, як ми думали вчора. Тож нічого нового.

— І ніяких ознак того, що він захищався, — каже Брудаль. — Можемо припустити, що його застали зненацька. Інакше кажучи, не варто покладати надмірних надій на те, що знайдемо частинки шкіри злочинця під нігтями жертви.

— Гаразд, — розчаровано каже Карен. — А що ти можеш сказати про його загальний стан здоров’я? Ніяких явних відхилень?

— Ну, печінка в нього не дуже здорова, але в такому стані вона в більшості звичайних чоловіків його віку в цій країні. Нічого особливого. Ніяких інфарктів, і судини напрочуд еластичні. Я відправив кілька зразків на аналіз. Щоправда, результати, думаю, будуть нескоро, оскільки всі скористалися нагодою взяти лікарняний. На твоєму місці я не очікував би нічого цікавого. Він міг прожити ще років п’ятнадцять-двадцять, якби менше припадав до чарки і якби його не штовхнули в ту вугільну шахту.

— А ти що скажеш? — звертається Карен до Серена Ларсена. — Знайшов щось корисне для себе?

— Під нігтями, як я вже сказав, нічого немає, кілька плям і волосин на одязі, переважно його, ну й ще собача шерсть. Але знову ж таки…

— Потрібно кілька днів. Знаю, знаю.

— Можливо, навіть більше. Ці кляті свята, хай їм грець, все псують. І нам в експертно-криміналістичному бракує людей. Я не очікував би результатів до Нового року.

— Але, чорт забирай, їм доведеться попрацювати понаднормово.

— Обговори це з Віґґо Гауґеном. От лиш я не впевнений, що він вважатиме за потрібне розщедритися задля цієї справи. Той психопат із Мербека зжер левову частку нашого бюджету на понаднормові.

Карен зітхає. На розслідування зґвалтувань у Північному Дункері виправдано витратили значні ресурси. На жаль, безрезультатно. Здається, марно сподіватися на те, що пощастить і з результатами експертизи речових доказів у цій справі. Відбитки пальців з будинку Фредріка Стууба перевірять швидко, тільки й вони навряд чи якось зарадять, якщо належать тому, кого немає в базах.

— Що ж, — каже Брудаль і ляскає обома долонями по столу, ніби наголошуючи, що для нього зустріч закінчена. — Далі колупайся сама, Ейкен. А особисто я пошурував додому. Візьмеш мене на борт, Серене?

16

Карен обводить поглядом вітальню і зненацька відчуває втому від побаченого. Шухляди висунуті й перевернуті догори дном, купи книжок і журналів тепер лежать на підлозі, картини висять навскіс. Підлога завалена всім, що, імовірно, раніше лежало в коробках: квитанції, оплачені рахунки, фотографії. На кухні й у спальні те саме: усе вивернуто, наче будинком Фредріка Стууба проїхався бульдозер. Серен Ларсен, мабуть, має рацію. У цьому безладі є щось перебільшене, майже театральне.

Криміналісти завершили свою роботу, відбитки пальців, волосся, сліди взуття зафіксовані, як у будинку, так і довкола нього. Перед тим, як попрощатися, Ларсен вручив їй комплект ключів від нового замка й перепустку.

— Що ж, ми свою справу зробили, тепер твоя черга тут понишпорити. Може, щось знайдеш. Розважайся, Ейкен, не соромся, — сказав наостанок.

Ой дякую, думає вона, розгрібаючи носком черевика купу рекламних листівок. Щоб розібрати й каталогізувати увесь цей мотлох, потрібні помічники. І, чорт забирай, мені потрібне підкріплення з кримінального відділу. Торстейн Бюле доброзичливий і радий допомогти, але шалено коректний і вкрай обережний. Мені потрібен хтось, хто говорить прямо і має власну думку.

Карен розуміє, що несправедлива. Без Торстейнових знань місцевості й тутешніх жителів вона взагалі тупцювала б на місці, навіть якби сюди з’їхалися усі її колеги з кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду і взяли участь у розслідуванні. Торстейн Бюле весь час намагався допомогти, і навіть розчинив двері свого дому. З відчуттям покути за свої думки вона з усмішкою звертається до колеги.

— Що ж, гадаю, немає сенсу відкладати. Почнемо?

Бюле киває, але залишається стояти й розгублено роззирається навколо.

— Спершу ми просто швидко все переглянемо, може, щось знайдемо, а потім уже складемо детальний перелік, — пропонує Карен.

— Насправді ми можемо з цілковитою впевненістю припустити, що нічого цікавого ми тут не знайдемо, — каже Бюле. — Бо, власне, цікавого для нас тут уже немає.

— Ваша правда. Але може знайтися те, що опосередковано вказує на щось цікаве в житті Стууба. У Ларсена виникло відчуття, що все це штучно організований безлад. А яке враження у вас?

Бюле сідає на коричневий диван, нахиляється і навмання бере в руки стос паперів.

— Можливо, і штучно, — каже він. — Важко сказати.

Авжеж, думає Карен.

Вони мовчки починають шукати, самі не знаючи, що саме шукають. Папери, рахунки, листи. Піднімають їх, читають, переглядають, відкладають убік.

— Як ви думаєте, вони перевірили секретну схованку? — запитує Бюле через певний час.

Карен підводить голову від купи рахунків і здивовано дивиться на нього.

— Секретну схованку?

— Так, це потайна шафка або шухляда, може бути і те і те. У таких старих будинках завжди десь є добре схований тайник, зазвичай на кухні. Чи у вас на Гейме такого не водиться?

Промайнув невиразний спогад з дитинства: двоюрідні брати показують їй щось за шафою на кухні в тітки. Таємний заборонений скарб, який Фінн зі змовницькою серйозністю показував їй, тим часом як Одд і Ейнар стояли на варті біля дверей. Ні до чого не торкаючись, Фінн дозволив їй поглянути на заховані скарби: коричневий конверт, пачку банкнот, перев’язану товстою червоною гумкою, кілька золотих сережок і кілька каблучок. Збудження вібрувало в руках і ногах Карен, коли вона насолоджувалася своєю причетністю до таємниці, добре знаючи, як їй перепаде, якщо тітка Інґеборґа дізнається, що вони тут робили.

Вона бачила скарбницю один-єдиний раз і більше ніколи. Навіть не уявляла, що такі ж дивовижні схованки можна знайти в багатьох будинках.

— Ні, наскільки я знаю, ні, — каже вона. — Ви маєте на увазі, що на Нооре кожен має секретну схованку?

Бюле сміється.

— Звісно, не всі, але вони ж тут дуже поширені, навіть якщо їх не часто використовують у наші часи. Вони ж втратили сенс, коли поліція та митники дізналися, де люди їх облаштовують. Але старші люди досі мають такі, бо злодюжці-наркоману, який поспішає поцупити щось на продаж, досить важко їх знайти.

Як і криміналістові з півдня, думає Карен.

За десять хвилин Бюле вже простукує стіни, обмацує дошки підлоги, відчиняє шафи, тицяє пальцями, порівнює внутрішні й зовнішні розміри, а Карен зачаровано спостерігає за ним, сидячи на кухонному стільці.

Потім він обертається і зітхає.

— Вибачте, якщо я пообіцяв занадто багато. Або сек­ретної схованки немає, або вона чорти батька зна де захована!

Карен уперше чує від Торстейна Бюле лайливе слово і відчуває, як руки безсило опускаються. Під час зустрічі зі священником, Ерлінґом Арве, вона зрозуміла, що Бюле — не лише колега, який постійно має бути в гарному настрої, щоб забезпечити співпрацю місцевої громади, а ще й ревний парафіянин. Досить втомливо бути ввічливим, постійно стежити за язиком і стримуватися, коли страшне як хочеться вилаятися. Утім, наступної миті їй уже не до роздумів.

Торстейн Бюле стоїть навкарачки перед великою дубовою шафою, заставленою тарілками та склянками. Він уже один раз обшукав її, але тепер засовує пальці далі під широкий цоколь внизу і смикає.

— Бінго!

Десятисантиметровий цоколь виїжджає назовні, і відкриває щось схоже на деко або неглибоку шухляду. Карен підводиться так швидко, що різкий біль пронизує коліно, і поширюється стегном угору аж до паху. Разом вони заглядають у потаємну схованку Фредріка Стууба.

Кілька секунд чути лише звук настінного годинника над обіднім столом, перш ніж Карен порушує тишу.

— Нічого не чіпайте, — каже вона, кладучи руку на плече Бюле. — Можете принести пакет для речових доказів із машини? Великий, будь ласка.

Потім надягає латексні рукавички й обережно виймає зі схованки ноутбук.

17

Карен думає, можливо, варто спершу зателефонувати. Сказати, що вона на Нооре і запитати, чи зручно буде, якщо вона заїде. Але вирішує не дзвонити. Якщо попере­дити, тітка неминуче вважатиме за потрібне організувати сімейну вечірку. Напевно схопиться за телефон і обдзвонить усю рідню: двоюрідних братів, їхніх дітей, троюрідних братів і сестер і, можливо, ще й їхніх дружин і дітей. Але не заїхати до Інґеборґи й Ларса не можна, цього не уникнути. Адже вони неодмінно дізнаються, що вона тут, на острові, це лише питання часу. І якщо не відвідати їх, цього їй ніколи не пробачать. Окрім того, треба визнати, вона з нетерпінням чекає, коли знову побачить і їх, і їхню садибу через стільки років. Усе ж таки провела тут більшу частину свого дитинства.

І, можливо, тому, що вона не була тут так багато років, спогади мовби зберігаються в банках, наповнених формаліном. Скляні банки зі спогадами, які вона може діставати й дивитися на них. Перевертати так і сяк, і вміст анітрохи не змінюється. У спогадах все залишається точно таке, яким було колись.

Вівці, звичайні сірі, і чорно-білі — її улюбленці з м’я­кою кучерявою шерстю. Ягнята, яких вона допомагала годувати з пляшечки; завжди якась вівця гинула, окотив­шись, завжди хтось із двоюрідних братів знаходив на пасовищі якусь маленьку худеньку напівживу від голоду покинуту бідолаху.

Вечори, коли їй дозволяли приєднатися до дядька Ларса та її двоюрідних братів на човні. Її батько, який, на відміну від свого зятя, жив з того, що давало море, ніколи не брав дочки з собою. Але тут їй дозволили приєднатися до них, коли вони ловили рибу серед шхер біля Ґудгейму. Лише через багато років вона зрозуміла, що вже тоді риболовля була заборонена.

І Інґеборґа, сувора батькова сестра, чиї очі могли спопелити, якщо почнеш їсти до того, як закінчиться застільна молитва, або якщо зірвеш ягоду прямо з куща. Тітка Інґеборґа, яка також могла поплескати по щоці грубою рукою і сказати:

— Що скажеш, Кар-Карен? Чи не спекти нам із тобою надзвичайно смачний бісквіт? Збігай візьми в курнику чотири яйця, а я принесу борошно. Вибери чотири найменші, чуєш?

Яйця. Вона досі буквально відчуває смак, коли думає про них. Звичайні курячі яйця, прямо з гнізда. А ще качині, завбільшки з долоню — вона допомагала збирати їх, але не пригадує, щоб їх коли-небудь їли вдома. Качині яйця, а також великі курячі, продавали на ринку в Торс­віку.

Ринок тут не звичайний, як у Люсвіку, а великий. Щосуботи біля гавані по той бік протоки. Пором, вітер у волоссі й застереження: не вилазити на перила. Довгі столи, на яких фермери та рибалки викладали свої товари й перекрикували одне одного привабливими пропозиціями, щоб спонукати недовірливих жителів півдня і туристів-простаків попрощатися з грошиками. Крики й вигуки, завжди на підкреслено гіперболізованому діалекті острів’ян Нооре з гострими, як лезо ножа, приголосними. Чомусь торгівля тоді йшла краще, казав Фінн.

Ящики з атлантичною тріскою, зубаткою, оселедцем, гренландським палтусом, пікшею, морською щукою та морським минем у льоду. Мотки пряжі з чесаної і пряденої вовни сірого, чорного й майже білого кольору. В’язані шкарпетки та рукавиці, дублені шкіри. Пляшки зі смородинним соком, ящики з ягодами й грибами на продаж: малиною, чорницею, смородиною і лисичками. Аґрус і овечі трутовики їли самі. А ще було те, що ніколи не потрапляло на прилавки, але продавалося з багажників і вдома: автозапчастини, «антикваріат», а в найдальшому кутку в білих пластикових пляшках — «ноорський сік», який не мав нічого спільного зі смородиною.

І запахи. Усі її спогади, здається, огорнуті запахом дьогтю, солярки, риби, овчини та малинового соусу.

Зараз, коли Карен в’їжджає у ворота й обводить поглядом подвір’я, у неї таке відчуття, ніби зустрічає давню подружку з дитинства і розуміє, що час не був до неї милосердний. Біля сараю стоять іржаві рештки автомобіля поруч із трактором, яким, схоже, вже багато років не користувалися, там-таки нагромаджені купи дощок і брухту. Трава навколо цього мотлоху розрослася так буйно, що пробратися можна, тільки якщо її скосити. Єдине, що зосталось таким самим, як у дитинстві — це будинки. Двоповерхова споруда з сірого каменю в центрі та ще дві з боків, такої ж висоти і з такого ж матеріалу. Усі під дахом із червоної черепиці замість традиційного чорного шиферу.

У дитинстві цей двір здавався їй величним, майже панським маєтком із флігелями і незвичайними червоними дахами, а не похмурими чорними, як удома. Нині, підійшовши ближче, вона бачить, що подекуди черепиця осипалася й лежить розбита біля діжки з водою на розі. І панського маєтку ніщо не нагадує — ані погріб із його порослим травою дахом, ані господарські будівлі, курник, сарай, ані оброблена ділянка землі на схилі. А позад усього цього грізно височіє Скальвет. Наче неприступна стіна, що затуляє море. Карен ніколи не любила гори, навіть у дитинстві, особливо в час грози. І зараз, дивлячись на них, вона розуміє, що їй досі якось незатишно від їхньої могутньої непорушності.

Вона вже шкодує, що приїхала сюди.

Тієї ж миті двері відчиняються, і не встигла Карен пройти й до половини двору, як на неї, голосно гавкаючи, кидається велика німецька вівчарка. Не маючи часу на роздуми, вона присідає навпочіпки.

— Привіт, Гейсіку! — каже вона, миттєво усвідомлюючи свою помилку. Звичайно ж, це не Гейсік. Йому було б нині аж сорок років.

Голос, схожий на удар батога, лунає з боку будинку.

— Місце!

Великий собака відразу підкоряється, лягає на живіт, висунувши голову вперед. Він пильно дивиться на неї і тихо гарчить. Карен повільно піднімається, її серце калатає, коли вона краєм ока бачить його вишкірені зуби, і намагається не дивитися в очі вівчарки, готової до нападу.

— Чого вам треба?

Голос із будинку звучить насторожено й недоброзичливо. І безумовно знайомо.

Карен підводиться, на мить відриває погляд від собаки і, примружившись, дивиться на будинок. Чоловік, що стоїть у дверях, тримається однією рукою за клямку, другою затуляє очі від яскравого світла лампи над дверима. У сусідньому вікні видніються обриси ще однієї людини, якій, схоже, цікаво, що відбувається на подвір’ї.

Карен вагається. Якщо гукнути, то є ризик, що собака кинеться. Тінь у вікні зникає. Наступної секунди чоловіка відштовхують убік, і лунає сердитий жіночий голос:

— Відійди, Ларсе! Хіба ти не бачиш, хто це? До мене, Жако! Господи, моя маленька Карен, це справді ти?

За кілька хвилин Жако зник, а Карен міцно обняли й повели на кухню.

— Ти надовго? Могла б зателефонувати, я тобі щось приготувала б. Боже, яка я рада тебе бачити!

Інґеборґа міцно стискає руки небоги й заклопотано її роздивляється. Цікаво, що вона бачить, з трепетом думає Карен. Зазвичай Інґеборґа не приховує правди й каже все прямо. Але замість одкровень і розпитувань — швидка команда.

— Ларсе, спустися в підвал і принеси, будь ласка, м’яса з морозилки. І поклич хлопців, хай ідуть до нас. Карен, знімай куртку й сідай на диван, а я принесу тобі щось випити.

Ларс слухняно виконує команду, і Карен стискає губи, щоб не засміятися, коли бачить світло на сходах у вигляді еліпса між кривими дядьковими ногами, а потім він зникає з поля зору, йдучи до морозильної камери.

Навіщо, це не має жодного сенсу, думає вона, огля­даючи кухню, скидає куртку і віддає її в простягнуту тітчину руку. І на своє полегшення, знаходить те, що шукав її погляд. Не підтвердження того, що час у цій великій кухні зупинився, не сентиментальні спогади про те, як вони пекли бісквіт чи повільне приготування їжі на старій плиті AGA. Натомість вона шукає очима те, що дасть їй надію, що вона не просидить тут до ранку. Мікрохвильова піч.

Розморожування м’яса без мікрохвильової печі забрало б цілу вічність, а Інґеборґа нізащо не відпустить небогу, не нагодувавши як слід. Карен з вдячністю бере склянку смородинового соку й відкидається на спинку крісла. З першим ковтком смак переносить її у дитинство. Інґеборґа відсовує стілець і сідає навпроти.

— А тепер, ягнятко моє, розповідай. Як ти поживаєш? Ми не бачилися відтоді, як… леле, скільки часу минуло?

Карен не треба довго думати, вона знає, коли була тут востаннє. Шістнадцятого червня одинадцять років тому. Пам’ятає, що то був четвер. Був ранній ранок, вони з Джоном і Матісом на задньому сидінні прибули на поромі з Гарвіча до Равенбю і вирішили спершу зазирнути сюди, а потім уже їхати додому до матері в Ланґевік.

Рішення було спонтанне. Вона хотіла, щоб Матіс відчув хоча б маленьку частину того, чим було наповнене її літо. Хоча б на день. Минулого разу, коли вони приїжджали сюди, він був зовсім маленький і нічого не запам’ятав. Тепер йому вісім, і спогади збережуться. Вона хотіла покласти шматочок свого дитинства в банку пам’яті сина. Мовби на противагу всім літнім канікулам із Джоновими батьками в Сурреї, а також подорожам до Італії, Іспанії та Франції.

Вона хотіла, щоб Матіс поклав руку на м’яке ягняче хутро, скуштував яйце, знесене не кілька тижнів тому. Вона хотіла зняти з нього черевики й шкарпетки і дати його ногам на день забути жорсткі вулиці й шкільні подвір’я Лондону.

І хотіла, щоб і він, і Джон познайомилися з її родичами, щоб на власні очі побачили, що вона казала правду про руки тітки Інґеборґи, такі потріскані, що здавалися вкритими риб’ячою лускою, і про дядька Ларса, такого кривоногого, що не годен пасти свиней. Про Ейнара та його широчезну щілину між передніми зубами, і Одда, чиє волосся таке руде, що люди в містечку не лише сумнівалися, хто його батько, а й задавалися питанням, чи могла чорнява Інґеборґа насправді бути його матір’ю.

А ще про Фінна. Її найстаршого двоюрідного брата з широкими, як двері сараю, плечима, і такими ж пронизливими блакитними очима, як у неї. Вона хотіла показати їм гори, хотіла, щоб вони подивилися на вершину Скальвета, а потім відвести їх до бухти біля моря. Щоб вони зрозуміли, чому Лондон часом здається їй замалим.

Спогадів про те літо у неї більше, ніж про решту життя. Візит до Нооре і усмішка Матіса, коли він поклав свою маленьку ручку на м’яке хутро ягняти. Вона пам’ятає телефонний дзвінок додому й пирхання Елеонори, коли та зрозуміла, що в неї вкрали цілий день, відвідавши родичів на Нооре. Вона пам’ятає свою радість, коли на день пізніше, ніж планувалося, нарешті під’їхали до будинку в Ланґевіку. Вона пам’ятає несамовитий крик Матіса, коли наступного ранку за гостьовим будиночком його покусали оси, як вона тримала його на руках, поки Джон телефонував до швидкої, а Елеонора спокійно принесла нагідок і грудочку цукру, щоб полегшити його біль⁷.

Пам’ятає, як через тиждень вони поїхали на Крит. Як Матіс відкрив для себе оливки і з’їв їх так багато, що і Карен, і Джон замислилися: а що, як це небезпечно? Звук цикад за відчиненим вікном, коли вони з Джоном кохалися — мовчки, щоб не розбудити Матіса. І пам’ятає пляж, де вони сміялися разом того дня, зафіксованого на фотографії, що стоїть на тумбочці біля ліжка вдома в Ланґевіку.

Кожна мить залишається, випалена в її серці. Останні дорогоцінні спогади.

Вона не хоче згадувати осінь, розмови про домашні завдання та відеоігри, сльотаві перші дні грудня. Ані суперечку з Джоном того ранку, коли вона розсердилася, що в нього похмілля після святкування чергової гучної перемоги «Ґаллагер, Сміт і Горнбі» у справі. Не хоче згадувати, як він запевняв, що нічого не забув, що дорогою на роботу, як і обіцяв, неодмінно відвезе Матіса до стоматолога, але спершу вип’є кави, а Карен краще тримала б язика за зубами, доки він бодай прокинеться як слід, і де, в біса, той аспірин.

Вона не хоче згадувати, як роздратовано сказала, що він не в тому стані, щоб їхати самому й везти сина. Як вона, охоплена гнівом, сіла за кермо, глибоко ображена, бо мусила виконувати обов’язки приватного шофера замість насолоджуватися вранішнім сном, якого з нетерпінням чекала вже два місяці.

Не хоче згадувати, як проігнорувала руку Джона на трасі М25 біля Волтемського абатства, яку він поклав на її коліно на знак спроби примирення. І не хоче згадувати, як за три секунди світ перестав існувати.

Кроки дядька Ларса, який, задихаючись, піднімається сходами підвалу, повертають її до реальності. Карен зустрі­чається з тіткою поглядом, розгублено, наче була в тривалій подорожі й тільки щойно повернулася додому.

— Як ти тримаєшся? — запитує Інґеборґа, накриваючи руку Карен своєю шорсткою, як риб’яча луска.

18

Вони з’являються одне за одним, звісно, цього не уникнути. За пів години на кухні вже повно людей, які тиснуть їй руку або обіймають, залежно від того, зустрічалися вони раніше чи ні.

Перший приходить Фінн. Він досі живе тут же, в одному з флігелів, і щойно повернувся додому з різдвяних святкувань з тестем і тещею в Люсвіку. Він підходить до кухонного дивана й розводить руки. Карен підводиться і зникає в його ведмежих обіймах.

Вигляд у нього досі чудовий, зауважує вона. Звісно, він став старший, але досі такий же вродливий, яким вона його пам’ятає, навіть попри те, що його чорне волосся посивіло на скронях, і навіть попри те, що він намагається втягнути живіт, коли кладе руки їй на плечі, відсуває від себе і повільно хитає головою.

— Боже, Кар-Карен! Ти ж маєш бути десятирічним дівчиськом, а не підстаркуватою тіткою! — сміється він.

— Що ти мелеш, Фінне?! — штурхає його білява жінка, що стоїть позаду нього.

— Це Янніка, моя дружина, — відрекомендовує Фінн, — ви вже зустрічалися. А це наш Неждан. Або «кіндер-сюр­приз», як каже моя мама. З’явився на світ саме тоді, коли ми думали, що вже всі ризики позаду.

Він виштовхує вперед похмурого хлопчика, якому на вигляд близько тринадцяти років. Карен порпається в пам’яті, згадує його ім’я і тихо зітхає з полегшенням.

— Єспер, так? А двоє старших — Даніель і Андреас. Боже, їм, мабуть, уже майже тридцять. Вони теж тут?

— Тридцять один і тридцять три. Ні, вони працюють на баржі всі вихідні. Ейнар теж. Не міг відмовитися від пропозиції, але, чорт, він буде розлючений, коли дізнає­ться, що ти була тут. Їдучи з дому, він уже сердився, що пропустить Різдво.

Баржа — нафтова платформа компанії «Ноор Ойл» на північний захід від Ґудгейму. Порятунок для тих сімей, яким пощастило знайти роботу в іншій енергетичній компанії, коли закрилася остання вугільна шахта.

— Звучить суворо, — каже вона.

— Тут вже не так багато вибору, — каже Фінн. — Нафтова платформа, підприємство Ґротів або з простягнутою рукою благати державу про соціальну допомогу, як багато хто змушений робити.

— Як твоя спина? Усе так само?

Фінн киває.

— Так, це пекло. Я ні чорта не можу зробити тут, у садибі, та й батько теж більше не дає ради. Бачиш, яке воно все тут.

— А Одд? Як він?

— А спитай у нього самого, — каже Фінн і киває комусь за спиною Карен.

Вона розвертається і наступної секунди знову опиняє­ться в обіймах.

— Це ж треба, кого до нас занесло! — кричить Одд братові над її головою. — Я вже було подумав, що це черговий мамин трюк, щоб змусити нас приїхати.

За кілька секунд він трохи відпускає її, і Карен відкидає голову назад, щоб роздивитися його. Полум’я згасало, лише кілька рудих пасом залишилося в сивому волоссі Одда, зачесаному назад над високим зморшкуватим чолом.

— Чорт забирай, Кар-Карен!.. Який же я радий тебе бачити!

— Я теж рада тебе бачити, Одді-Чудодді! — каже вона.

Не відриваючи погляду від Карен, він гукає:

— Ґуннело, чорт забирай, підійди і привітайся!

Дружина Одда, не поспішаючи, рушає від дверей, підходить і простягає руку:

— Привіт, Карен! Давно не бачилися.

Вона зібрала своє тьмяне платинове волосся у високий пучок і надягла легінси з леопардовим принтом. Її усмішка стримана, рукостискання мляве. Карен помічає, що у вельми глибокому декольте вона навіщось зробила татуювання — імена своїх дітей, онуків і чоловіка.

— Привіт, Ґуннело! Так, це було дуже давно.

Залягає тиша, і, щоб не мовчати, Карен примружується і читає вголос закарлючки літер:

— «Одд», «Тіна», «Кевін», «Ліам». Дуже практично! У мене теж проблеми з запам’ятовуванням імен.

Тієї ж секунди вона шкодує про жарт, але Ґуннела, здається, не зрозуміла сарказму.

— Я щойно стала бабусею, тож скоро тут з’явиться іще одне ім’я, — з гордістю каже вона. — У Тіни народилася донька. Її назвуть Ясміною.

А як же інакше, думає Карен і відводить очі від Ґуннелиного бюсту.

Наступної миті вона ціпеніє.

І, не зводячи очей з Одда, коли він ішов до холодильника, подумки проклинає все на світі. Усвідомлення настільки ж миттєве, наскільки й нерадісне: вона бачить свого кузена не вперше за одинадцять років і вже бачила його вчора вранці, коли заїжджала на пором у Торсвіку.

Вона дивиться на довгу тонку сиву косу, що звисає по спині її двоюрідного брата, з дедалі більшим збентеженням.

Коли Карен виїжджає на автостраду, вже дев’ята два­дцять вечора. Її шлунок переповнений: смородиновий сік, кава, пів пляшки пива, м’ясо, яке за годину розморозили в мікрохвильовій печі й посмажили. Смачне поєднання баранячої печінки, ячмінної крупи, цибулі та гвоздики повернуло її в дитинство, але не випадково до цієї страви традиційно додається добра порція міцного спиртного напою, щоб полегшити травлення. Сьогодні їй довелося відмовитися від такої допомоги шлунку, незважаючи на вмовляння. Ліміт алкоголю в крові, який вона може собі дозволити, нижчий за встановлений законом. І значно нижчий, ніж той, який вважають прий­нятним її родичі.

— Кар-Карен, хай тобі, припини гратися у копа! Без доброї випивки будеш мучитися цілу ніч. Навряд чи ти тут потрапиш в аварію.

Інґеборґа прийшла їй на допомогу.

— Стулися, Одде.

Син одразу замовк. Карен не впевнена, чи зрозумів він, що перейшов межу, чи авторитет Інґеборґи в сім’ї досі настільки значний, що достатньо одного її слова. Якщо так, то для неї не буде новиною, що її молодший син — член злочинного байкерського угруповання.

Вона не хоче одразу говорити про це з Оддом. Можливо, пізніше доведеться, але не зараз. Натомість спитала про це Фінна, коли вони вийшли на подвір’я покурити.

— Давно Одд в «О. В.»?

Він навіть не здивувався:

— Здається, відтоді, як вони перебралися в Тюрфаллет. А ти не знала?

Він недовірливо дивиться на неї.

— Ні, звідки мені це знати? Мені відомі деякі імена, приміром, імена лідерів, але навряд чи у них є сайт зі списком усіх членів. Крім того, я ніколи не працювала над розслідуваннями справ, пов’язаних із «О. В.», — додала вона.

— Навіщо ти сюди приїхала?

Голос Фінна набув якогось незнайомого їй тону. І вперше відтоді, як вона приїхала, Карен відчула, як повіяло прохолодою.

— Я ж сказала. Вести розслідування смерті Фредріка Стууба.

— Усього лиш?

— Так, усього лиш. Якщо для тебе розслідування вбивства — це «усього лиш».

— Що ж, я не бачу, навіщо «О. В.» убивати старого Стууба, якщо ти про це.

— Я навіть не збиралась такого казати. Просто запитала, чи давно Одд перебуває в «О. В.».

— Якщо ти тут ставиш питання як поліціянтка, чому б тобі не поговорити безпосередньо зі своїм братом?

— Я запитала як сестра.

— Ні, Карен. Не як сестра.

Коли за деякий час вона сіла в машину, після довгих протестів і обіцянки невдовзі заїхати знову, всі вийшли на подвір’я провести її. Фінн підняв руку, щоб помахати їй на прощання, а другою обійняв за плечі Одда.

19

Вона прокидається від гудіння мобільного телефону. Поглянувши на екран, Карен розуміє два факти. Зараз два­дцять дві хвилини по п’ятій ранку, і це телефонує її шеф. Наступної миті вона розуміє, що поєднання цих фактів — не збіг. На мить вона роздумує, відповідати чи ні. Потім насилу сідає, прочищає горло і каже якомога виразніше:

— Привіт, Юнасе!

— Ти спиш?

— Ні, як ти можеш так думати? Ти б тоді не подзвонив, чи не так?

Іронія коту під хвіст. Вона чує, як явно роздратований Юнас Смеед втягує носом повітря через ніздрі.

— Чому ти не виходила на зв’язок? — каже він коротко. — Хіба ми не домовилися, що ти будеш тримати мене в курсі?

Карен протирає очі тильною стороною долоні й дивиться на тацю на столі. З покірним зітханням вона встає, бере чайник і прямує до ванної кімнати.

— Так, і я, власне, збиралася зателефонувати тобі сьогодні трохи пізніше.

Затиснувши слухавку між вухом і плечем, вона відкриває кран, вмиває обличчя холодною водою і наповнює чайник.

— Що ти в біса робиш? Дзюриш чи що?

— Хочу заварити собі чашку чаю, якщо ти не проти. І — таки твоя правда, я спала. Можливо, там, де ти зараз грієш дупу, вже давно пообіддя, але у нас зараз п’ята двадцять ранку.

Про що тобі добре відомо, подумки додає вона.

— Сама винна! Якби ти зв’язалася зі мною, як ми й домо…

— О’кей, — перебиває вона його. — Мені ще, власне, немає чого тобі розповісти, тому я вирішила почекати до вечора. Але можу коротко підсумувати те, що ми маємо, якщо хочеш.

— Буду вдячний.

Карен вмикає чайник і сідає на край ліжка. Потім тягнеться до блокнота, що лежить на тумбочці.

— Не знаю, як багато вже тобі відомо, тому спершу наведу факти. Фредрік Стууб, сімдесят два роки. Знайдений мертвим у старій затопленій вугільній шахті в Карбю, на північ від Скребю. Як на місці, так і на тілі є чіткі ознаки того, що Стууба волочили, а потім скинули з обриву. Перед цим він, згідно зі словами Брудаля, отримав сильний удар в щелепу, який повалив його на землю. Потім, імовірно, отримав удар ногою по голові, після чого його протягли метрів вісім. Потім його скинули вниз, він розбив череп об виступ скелі й упав на каміння. Там його і знайшла сестра, Ґертруда Стууб.

— Далі, — коротко каже Юнас Смеед.

Он як ти тепер спілкуєшся, думає вона. Ще кілька місяців тому його тон був інший. Їдкий, провокаційний, але хоча б небайдужий. Навіть занадто небайдужий, особ­ливо після того безглуздого вечора, коли вони провели ніч у готельному номері. Величезна помилка і за формою, і за змістом, вона так йому й сказала. Але після того, як він, разом із начальником поліції і прокурором, припустився помилки під час виконання службових обов’язків, яка мало не коштувала Карен життя, Юнас Смеед показав себе з іншого боку. Коли він відвідав її в лікарні, сарказму й насмішкуватості навіть близько не було, навіть з’явилося щось схоже на каяття і примирення. І думки Карен про переведення чи взагалі про звільнення зрештою змінилися рішенням після закінчення лікарняного повернутися на службу.

Звісно, під час тривалого періоду реабілітації вона, не знаходячи відповідей, розмірковувала про те, як вони зможуть працювати разом після всього, що сталося. Вона провела багато вечорів, уявляючи, як Смеед буде нею коман­дувати, адже, з одного боку, він з нею переспав, а з іншого — він перед нею в боргу. А ще ж його рідна донька чомусь більше довіряє їй, а не йому.

І ось, будь ласка, відповідь, думає Карен. Ти будеш стояти в мене над душею. Контролюватимеш усе, що я роб­лю. Демонструватимеш свою владу, вимагатимеш звіту за кожен крок, не чекаючи, поки я сама вирішу, чи є мені що розповісти. Це буде твоя маленька помста. Що ж, ти отримаєш те, що хочеш.

Вона зазирає у свої нотатки і повертається до звіту. Говорить підкреслено офіційним тоном.

— І Торстейн Бюле, і рятувальники швидко прибули на місце події. Сам Бюле живе у Скребю, черговий офіцер повідомив йому особисто. Лікар Свен Андерсен прибув одразу після десятої години, і, за його попередньою оцінкою, Стууб був мертвий близько двох годин, плюс-мінус пів години. Це означає, що вбивство було скоєно десь між…

— Пів на восьму і пів на дев’яту, — перебиває Смеед.

Який ти спритний, думає Карен і встає, щоб залити окропом пакетик чаю. Зубами вона обережно відкриває пакетик з двома вівсяними печивами, що лежав на тарілці.

— Я вже все це знаю, — далі каже Смеед. — Учора ввечері я говорив із Ларсеном. У нього майже така сама версія, як і в тебе.

Який же ти покидьок, думає вона. Дозволив, щоб я сиділа тут о пів на шосту ранку і розповідала тобі факти, які ти вже знаєш.

А вголос вона каже:

— Тільки в загальних рисах, шефе?

— Так, він сказав мені, що хтось обшукав будинок Стууба. Криміналісти начебто знайшли ноутбук. Але ти, очевидно, не вважаєш цю маленьку деталь важливою.

Рівень цукру в крові, і без того низький зранку, падає ще нижче. На мить вона замислюється над тим, чи не сказати йому, що ноутбук Фредріка Стууба знайшов не Серен Ларсен, але вирішує не робити цього. Вона не збирається дарувати Смеедові задоволення від того, що він відкине її протести як дріб’язкові. Та й знайшла ноутбук узагалі-то не вона.

Якомога тихіше вона відкушує шматочок вівсяного печива.

— І ти отримав би цю інформацію від мене, якби дав договорити, — каже вона з удаваним спокоєм. — Ноутбук відправили до відділу інформаційних технологій, і я поспілкувалася з черговим прокурором, який подав запит на список дзвінків на мобільний телефон Фредріка Стууба. Але, як ти знаєш, зараз важко зв’язатися з потрібними людьми, бо свята. Багато хто скористалися можливістю зайвий раз відпочити.

Мовчання на іншому кінці дроту. Один нуль на мою користь, думає Карен.

— Питання у тому, чи справді злочинець шукав ноутбук Фредріка Стууба, а чи щось інше. Щойно у нас з’я­вить­ся відповідь, або хоча б версія…

— А що ти дізналася про можливий мотив і злочинця? — перебиває Смеед, наче й не слухає її. — Ти що там зараз, їси?! — додає роздратовано.

Карен стримує імпульс жбурнути мобільний телефон у стіну. Натомість вона відкладає печиво і вирішує відплатити йому тією ж монетою. Вона робить глибокий вдих і веде далі монотонним голосом:

— Ми з Торстейном Бюле поспілкувалися з Ґертрудою Стууб. Розмова відбулася вчора між 13:45 і 14:25, у ній також брав участь парафіяльний священник Ерлінґ Арве.

Далі вона переповідає кожну деталь розмови з такою точністю, яка напевно діятиме йому на нерви, а потім переходить до опису решти своїх дій:

— Отже, вчора відбувся розтин. Я вже доповіла про висновки, а повний звіт, як завжди, судмедексперт Нет Брудаль надішле особисто босу. Сьогодні я проведу нараду з нашими місцевими колегами, а потім ми з Торстейном Бюле зустрінемося з онуком Фредріка Стууба, Габріелем, прізвище в нього таке саме — Стууб. Він ключова фігура, позаяк спадкоємець покійного, і навіть якщо він не має стосунку до вбивства, ми знаємо, що він зустрічався зі своїм дідусем напередодні Різдва. Залежно від результатів цієї розмови я плануватиму, як організувати подальше розслідування.

Вона робить паузу і з тугою поглядає на чашку з чаєм, але Юнас Смеед мовчить, і вона провадить таким самим офіційним тоном:

— Далі, звичайно, ми чекаємо звітів від експертно-­криміналістичного відділу. Утім, на це може знадобитися більше часу, ніж зазвичай. Серен Ларсен дав зрозуміти, що результат навряд чи буде раніше Нового року. Але бос, напевно, вже почув це від самого Серена Ларсена.

— Годі вже цих штучок про «боса», Ейкен. Гадаю, ти не маєш нічого проти того, що я хочу бути в курсі подій.

— Звісно, ні. Я повідомлятиму абсолютно всі деталі розслідування у щоденному звіті. Ти отримуватимеш його електронною поштою щовечора о двадцять нуль-­нуль. Це все?

Атож, це все, розуміє вона, коли шеф відмикається.

Якого біса я спала з цим виродком, думає Карен.

20

Три скептичних обличчя повертаються до неї, коли вона відкашлюється і робить глибокий вдих. Торстейн Бюле зробив усе, що міг, відрекомендував її своїм підлеглим і наголосив на важливості та необхідності тісної і довірливої співпраці й командної роботи.

Уже кілька хвилин по восьмій ранку, й вони зібралися в відділку поліції в Люсвіку на першу спільну нараду. Судячи з порожніх поглядів, які зустрічають її, «тісна і довірлива співпраця» — це не те, що на думці в місцевих колег.

— Так, Торстейн уже розповів нам більшу частину того, що потрібно було сказати, — каже Карен. — Розумію: дехто з вас, можливо, обурюється, що кримінальний відділ приїжджає і бере на себе керівництво розслідуванням. Але, думаю, усі присутні в цій кімнаті знають, що такі правила, коли йдеться про тяжкі злочини.

Карен робить паузу й обводить поглядом присутніх.

— Учора в Равенбю проведено розтин, і, згідно з ви­сновком судмедексперта, дуже велика ймовірність того, що ми маємо справу з убивством, — веде далі вона.

— «Дуже велика ймовірність»? Тобто ми досі не впевнені навіть у цьому, незважаючи на допомогу зі столиці?

Голос належить коротко підстриженому чоловікові років тридцяти п’яти з іншого кінця довгого столу в конференц-залі. Він схрестив м’язисті руки на грудях і сидить на стільці, витягнувши ноги. Хтось пирхає, але під поглядом Бюле сміх перетворюється на кашель. Карен зітхає і кілька секунд шукає в пам’яті ім’я, перш ніж згадує його. Стажер поліції Роберт Ресе, казав Бюле.

— Що ж, як вам, можливо, відомо, у реальному житті все рідко буває чорно-білим, навіть якщо вам хотілося б, щоб усе було так само просто, як по телевізору. Але є достатньо підстав вважати смерть Фредріка Стууба убивством і провести розслідування.

Карен переповідає висновки Нета Брудаля про травми на обличчі жертви, сліди волочіння на ногах і синці під пахвами. Вона розкладає на столі фотографії: знімки, зроблені на місці злочину й під час проведення розтину.

— Висновки криміналістів також підтверджують версію про те, що Стууба вбили, — каже вона. — Результати з лабораторії ми, найімовірніше, отримаємо аж після Нового року, але криміналісти на місці події змогли зафіксувати сліди волочіння, які збігаються з травмами на тілі Стууба. Формально це класифікується як підозра на злочин, але навряд чи є сумніви, що ми маємо справу з убивством, можливо, з ненавмисним.

— Є сліди ніг або шин?

Цього разу питання надходить від хлопця, який за зо­внішнім виглядом може бути молодшим братом Ресе. Така ж коротка стрижка і величезні біцепси. Однак у голосі немає жодної нотки зухвалості, властивої його колезі. Карен знову намагається згадати, як його відрекомендував Бюле. Здається, Андерсон? Ресе — гівнюк, ясна річ, Андерсон, здається, нормальний, а як звали ту мовчазну, з хвостиком? Елла… Сванберґ? Ні, Сванемарк. Що ж, принаймні вона здається скрупульозною, думає Карен, поглядаючи на щільно списаний зошит.

— Ларсен каже, що не слід покладати надто великі надії на речові докази, — каже вона, звертаючись до Андерсона. — Окрім великої кількості відбитків лап собаки Фредріка Стууба, який бігав туди-сюди, було знайдено відбитки взуття, що імовірно належать Ґертруді Стууб та кільком іншим людям. Усі відбитки будуть проаналізовані. Щойно ми отримаємо інформацію про розмір і тип взуття, по­чнемо шукати збіги. Сподіваюся, нам вдасться отримати результати якомога швидше. Що ж до слідів шин, то, на жаль, їх аж надто багато біля розворотного майданчика, адже люди звозять туди сміття, тож немає сенсу їх вивчати. І ще, звичайно, там є відбитки ніг і шин тих, що найперші прибули на місце події, тобто рятувальників і лікаря…

— І моєї ж машини, — додає Торстейн Бюле. — Я припаркувався біля звалища. Деякі з цих слідів можуть же бути мої. Боюся, що я зовсім не думав, куди ступаю…

Його голос звучить смиренно. Він замовкає. Скриплять стільці, всі переводять погляди на кавові чашки та склянки з водою. Зрозуміло, що визнання начальником своїх промахів змушує всіх знітитися.

— Але завдяки чітким діям Торстейна Бюле, який швидко поставив огорожу й забезпечив належну охорону, місце злочину залишилося максимально недоторканим, враховуючи обставини, — підкреслює Карен і помічає, як куточок рота Бюле легенько сіпається. — Крім того, на ранньому етапі очікування підкріплення та криміналістів було виставлено пост біля будинку Фредріка Стууба. Це виявилося особливо цінним, оскільки ми змогли встановити, що будинок обшукували — імовірно, злочинці. До чи після вбивства — ми поки що не знаємо. Як і не знаємо, що шукали й що зникло. Тут ми також чекаємо на інформацію від експертів-криміналістів щодо можливих слідів. Однак можу сказати вам, що ми з Торстейном побували вчора в будинку жертви і знайшли ноутбук Фредріка Стууба. Зараз він на шляху до Дункера.

— Тож убивця явно шукав не його, — каже Елла Сванемарк. — Але чому криміналісти одразу не забрали його?

Карен замислюється.

— Він був захований у тайнику на кухні. Його ­знайшов Торстейн.

У кімнаті чути приглушений сміх, і Карен чує, як Ресе каже щось про «південців».

Вона дивиться на годинник.

— Що ж, як ви розумієте, у нас попереду багато справ. Ваша робота полягатиме здебільшого в тому, щоб опитувати місцевих жителів, з’ясовувати різні деталі, а також перевіряти алібі. Подальші інструкції ви отримаєте від Торстейна і звітуватимете йому. Ваші знання місцевості, досвід і зв’язки матимуть велике значення в цьому розслідуванні. Спільними зусиллями ми розкриємо цю справу.

Щось у маленькій кімнаті змінилося. Ресе досі здавався радше скептично налаштованим, ніж зацікавленим, але всі інші начебто забули, принаймні тимчасово, що жінка перед ними — з півдня, представниця ненависного головного офісу в Дункері. Маленька професійна перемо­га тьмяне наступної миті, коли Ресе знов озивається:

— А як щодо тебе? — зухвало каже він. — Що збираєшся робити ти?

Карен випрямляє спину і дивиться йому прямо в очі. Повертає голову трохи вбік, щоб пронизливо-блакитна райдужка з жовтою облямівкою була чітко видна на світлі з вікна. Використовує погляд, яким ставила на місце й крутіших за Роберта Ресе чоловіків.

— Я ухвалюю рішення про заходи, яких необхідно вжити, — каже вона. — Керую і розподіляю роботу. Коротко кажучи, я тут головна. І для початку прошу називати мене «детектив-інспектор Ейкен Горнбі». Або просто «шеф».

21

— Скільки ж у них землі? — запитує Карен, дивлячись у вікно з пасажирського сидіння.

Вони знову подолали сорок кілометрів на північ від Люсвіка, повз порожні пасовиська й замерзлі торфовища. Вдалині за смугами лісу видніється силует високих гір, але ближче до дороги рівнинний простір порушують лише кострубаті кущі ялівцю та старанно збудовані ка­м’я­ні стіни. Торстейн Бюле звертає з автомагістралі, цього разу на захід. Будинок Габріеля Стууба розташований у тій самій частині Скребю, що й будинок його діда, тільки на протилежному боці шосе.

Цього разу вони їдуть не одне за одним, а разом в одному з патрульних автомобілів, що є в розпорядженні поліції Нооре. Запитання Карен риторичне; Бюле вже розповідав їй, що колись земля родини Гуссів простягалася від Скребю аж до кордону з Ґудгеймським округом. І вона знає, що зараз ця земля поділена і розпайована, але досі здебільшого належить нащадкам старого гірничого магната. Замість відповіді Бюле киває в бік будинку по діагоналі праворуч.

— Ну, ось це ж Габріелева халупа. Не те, що ви очікували, еге?

Перед ними жовта дерев’яна будівля, на вигляд їй не більше десяти років. Навколо прибудинкової території — пофарбований у білий колір паркан, який здає­ться зай­вим, адже до найближчого сусіда щонайменше кількасот метрів. Хоча це не єдина дерев’яна хатина на Нооре — у більших містечках, як-от Люсвік, Скребю та Ґудгеймбю, старовинні кам’яні будинки стоять упереміш із сучасними віллами з дерева та цегли. Але в цій місцевості будинок і сад Габріеля Стууба виділяються на тлі інших.

— Господи, чому…

— Не питайте мене, — каже Бюле, виймаючи ключі із замка запалювання. — Тут був красивий старовинний кам’яний будинок, та вони його знесли й побудували це страховисько.

Вони відчиняють хвіртку і гравійною доріжкою ідуть до будинку. На одній половині ділянки Карен помічає невеликий критий басейн, двох рожевих пластикових фламінго та гойдалку. На другій — гараж на два автомобілі, до якого прибудовано щось схоже на майстерню. З вигляду все охайне й акуратне. І зовсім недоречне. Ніби хтось вирізав квадрат з передмістя Дункера або Равенбю і кинув його навмання посеред поля.

Майже чотири хвилини вони стоять під дверима і тиснуть на дзвінок, аж поки нарешті Габріель Стууб відчиняє двері, минає ще три секунди — і Карен розуміє, що чоловік перед нею не лише щойно прокинувся, а й перебуває в стані тяжкого похмілля. Його рудувато-русяве волосся з одного боку обличчя лежить рівно, а з іншого стоїть сторчма, очі припухлі й мружаться від світла. З його рота чути кислий запах учорашнього алкоголю, коли він робить невдалу спробу придушити позіхання. Його верхня частина тіла оголена і свідчить про багатогодинні силові тренування. Однією рукою він намагається застебнути похапцем натягнуті джинси, а іншою міцно стискає мобільний телефон.

— Доброго ранку! — каже Карен, широко усміхаючись. — Ми з поліції. Дозволите зайти?

Нічого не відповівши, Габріель Стууб розвертається і йде до будинку. Бюле зачиняє вхідні двері, і вони мовчки йдуть через коридор до вітальні. Усередині все приблизно так, як Карен і уявляла. Два чорні шкіряні дивани, скляний журнальний столик, крісло з підставкою для ніг, книжкові полиці, заповнені дрібничками й моделями автомобілів, човнів і літаків, а також усілякими книжками та фотографіями. Карен і Бюле сідають на різні краї одного з диванів.

Габріель уже збирається сісти в крісло, аж раптом похоплюється і швидкими кроками рушає в коридор. Бюле хотів було піти за ним, але Карен зупиняє його, хитаючи головою. Навіть якщо Габріель має намір утекти, у нього є важливіші справи, які потрібно зробити в першу чергу.

Вона дістає свій блокнот, позирає на Бюле, дивиться на свої нігті та відкушує кутикулу, поки вони терпляче чекають, слухаючи звуки блювання, що долинають із ванної кімнати. За кілька хвилин стало чути, як в унітазі спустили воду, як ллється вода з крана, як відчиняються двері, ляпають важкі кроки в напрямку кухні, звук дверцят холодильника, вслід за яким із шипінням відкриває­ться банка. А вже за секунду в дверях з’являється Габріель Стууб, тепер уже з мокрим, зачесаним назад волоссям і алюмінієвою банкою енергетичного напою у руці.

— Можемо починати? — з усмішкою каже Карен.

Габріель повільно сідає в крісло й ставить ноги на підставку. Відкидається на спинку крісла й ковтає з банки.

— Давайте, — каже він. — Чого вам треба?

— Як ви напевно розумієте, наш візит пов’язаний зі смертю вашого дідуся. Передусім прийміть співчуття.

Габріель мовчки киває.

— Почнімо з того, що нам потрібна інформація про вас.

Вона швидко ставить перші запитання, а Габріель слухняно відповідає на них з байдужим виглядом. Три­дцять п’ять років, двоє дітей, Локі та Лава, шість і чотири роки, кілька місяців тому розійшовся з дружиною Катею. Вона переїхала до своїх батьків у Торсвік на острові Гейме. Ні, вона не з Нооре. Чому переїхала вона, а не він? Бо все це належить йому, звісно. Він успадкував землю від матері й сам побудував будинок. Катіного фінансового внеску тут немає. Він не знає, чим вона займається, і йому байдуже, поки вона не пиляє на тему дітей. Кожні другі вихідні діти будуть у нього, не більше і не менше. Так, і поліція, і священник повідомили йому про смерть дідуся того ж дня. Так, наскільки йому відомо, він найближчий живий родич Фредріка. Ні, він не знає, чи залишив Фредрік щось цінне, вони не підтримували близького спілкування. Чому так склалося між ними? Ну, Фредрік, либонь, не вважав його ідеальним онуком.

— Але ви бачилися з ним за день до вбивства? — запитує Карен і дивиться на чоловіка, піднявши брови.

Габріель вагається, наче намагається пригадати.

— Так, але це був Святвечір, чорт забирай, — каже він, розводячи руками.

— Отже, ви все-таки якось спілкувалися і з Фредріком, і з його сестрою Ґертрудою, зустрічалися час від часу?

— Ну, не регулярно, себто, не аж геть щодня, але, звичайно, ми іноді зустрічалися. Переважно на всякі свята. Ми ж, чорт забирай, які-не-які родичі, та й живемо за кілька кілометрів одне від одного.

— Отже, ви поїхали до Ґертруди на Святвечір. Ви домовлялися про це?

— Вона зателефонувала вранці, діти були тут, тож… Так, ми поїхали до неї. Я подумав, що добре буде їм познайомитися і з моїми родичами, а не тільки з Катіними. Наступного дня збирався поїхати в Торсвік і залишити їх у неї.

— І ви поїхали? Відвезли дітей і залишили їх у Каті?

Габріель Стууб кілька разів ковтає з банки й витирає губи долонею.

— Так, — відповідає він.

— Котра була година? Коли ви поїхали з дому?

— Та ну я не знаю… Одразу після восьмої, може, чверть на дев’яту. Принаймні я встиг на дев’ятигодинний пором. Але вереск стояв — ого-го.

— Що ви маєте на увазі?

— Та Катя ж істерику влаштувала. Точніше, її батьки. Я обіцяв привезти дітей до дев’ятої, і запізнився аж на пів години.

— Між вами часто бували сварки? Якщо вони через таку дрібницю так на вас розсердилися, що здійняли скандал.

— А вам що? Вас це взагалі не стосується.

— Де ви працюєте?

Тактика дієва. На якусь мить Габріель Стууб, здається, абсолютно розгубився від раптової зміни теми. Його погляд скаче то на Карен, то на Бюле, немов шукаю­чи точку опори.

— У ґуральні «Ґротс», — тихо відказує він. — Відповідаю за розливання у пляшки й доставку.

— А хто ваш безпосередній начальник?

Габріель на мить замислюється.

— Мабуть, Єнс. Він якийсь менеджер із продажу, чи як він там себе називає, але здебільшого ми самі даємо раду.

— А прізвище?

— Ґрот, звісно. Єнс Ґрот, син Б’єрна, який володіє всім цим чортовим підприємством.

Карен записує.

— О котрій годині ви поїхали від дідуся?

Цього разу зміна теми викликає в Габріеля суто фізичну реакцію. Вилиці набувають зеленуватого відтінку, руки міцно стискають підлокітники крісла, ніби намагаю­чись втриматись. На мить Карен боїться, що його знову знудить. Потім він проводить долонею по лобі й очах і повільно хитає головою.

— Я не розумію, про що ви. Про що, в біса, ви кажете?

— Напередодні Різдва після обіду ви відвезли свого дідуся додому, якщо я правильно розумію. Після цього ви там іще бували?

З певним полегшенням Карен бачить, як колір його обличчя повертається до норми. Габріель дивиться їй прямо в очі.

— Ні, більше я там не бував. Висадив його на під’їзній доріжці і поїхав із дітьми прямо додому. Не знаю, котра була година, але думаю, що, мабуть, десь пів на четверту. І — ні, відтоді я його не бачив.

— У його будинку ви теж не були? Може, щось там шукали?

— Шукав?! Що мені може знадобитися в його будинку?

— Можливо, комп’ютер?

Габріель сміється. Занадто голосно, думає Карен.

— Ви впевнені, що він у нього взагалі був? У нього ще був старожитній великий телевізор і транзисторний радіоприймач.

— Але ваш дідусь викладав в університеті. Вочевидь займався науково-дослідницькою роботою. Ви ж не думаєте, що для всієї цієї роботи він використовував лише кулькову ручку й папір?

— Зрозуміло, що на роботі у нього напевно був ком­п’ютер. Може, і вдома було якесь допотопне залізяччя.

— Маєте якісь припущення, де те «залізяччя» може бути?

— Та не крав я ніякого комп’ютера! Може, старий десь його заховав. Чесно кажучи, я думаю, що в нього добряче стріха поїхала після смерті моєї матері.

— Як це проявлялося? Я маю на увазі деменцію вашого дідуся.

Габріель кидає на неї роздратований погляд, коли розуміє її делікатне зауваження.

— Я не знаю. Просто він здавався абсолютно зацикленим на цьому клятому острові та купі історичної маячні. Торочив про те, як усе було раніше, і як нині людей цікавлять тільки гроші й нічим більше не переймаються. Як на мене — він чортів дивак, який тільки й робив, що бурчав.

Це більше схоже на здоровий глузд, ніж на дивакуватість, подумки зауважує Карен.

— Чи був хтось конкретний, на кого він спрямовував свій гнів? — запитує вона.

— Не знаю, я просто не звертав уваги, коли він починав нарікати то на те, то на се. Але ж дурний він не був, точно не був, — раптом додав Габріель. — Просто він був старий, зрозумійте це.

Карен помічає його тон, його погляд і відчуває, як її рішучість слабшає. Чи здатен цей хлопець, який тео­ре­тич­но — найперший кандидат у злочинці, справді вбити свого рідного дідуся? Можливо, але якщо так, то він убив того, кого любив більше, ніж готовий зізнатися навіть самому собі.

Вона вирішує змінити тему.

— Ваша мама рано пішла з життя, я так розумію?

Габріель гірко посміхається:

— Так, рак печінки, спричинений гепатитом С. Вочевидь, заразилася десь у лікарні через брудну голку. Але в нас усе як завжди — сама винна, мовляв…

— То ваша мати була наркозалежна?

Знизування плечима підтверджує і створює дистанцію.

— Героїн, реабілітаційні центри, рецидиви та інші поневіряння. Останні кілька років вона була чиста, та було вже запізно.

Він замовкає і, здається, втуплюється у якусь точку в центрі килима. Карен мовчки спостерігає за ним і відчуває гострий щем співчуття. За м’язами і зарозумілістю вона бачить сина наркозалежної матері, онука, який був розчаруванням для свого дідуся. Чи може тут бути мотив? Убивство в пориві люті, спровоковане дідовою байдужістю?

— А ваш батько?

— Що батько?

— Я просто подумала — хто він?

— Ви наслухались нісенітниць і думаєте, що це Аллан Юнсгед.

Карен чекає і краєм ока спостерігає, як Бюле незграбно змінює позицію.

— Так, це було б просто й зручно, — каже Габріель з відтінком невеселого сміху, — якби жертва була пов’язана з президентом «О. В.». Але вам не пощастило, дорогенька.

Що ж, не пощастило — так не пощастило, думає Карен.

— А хто ж тоді? Хто ваш батько? — питає вона.

— Ну, якщо вірити маминим словам — чи то барабанщик із Ньюкасла, чи хлопчина, з яким вона познайомилася на поромі. Я, бляха, не знаю. І мені начхати.

Карен кидає на Бюле швидкий погляд, піднявши брови, що означає: «Якщо хочете його про щось запитати, то запитуйте!». Він, як і очікувалося, хитає головою, і Карен тихо зітхає. Торстейн Бюле, звісно, людина доброзичлива і люб’язна, але, здається, розраховувати на якусь підтримку від нього не варто. Якомога швидше потрібне підкріп­лення з кримінального відділу. Карл Б’єркен, Корнеліс Лоотс, Астрід Нільсен чи будь-хто інший, навіть той клятий Юганнісен придався б. Утім, таки ні, Евальда Юганнісена не треба.

— Гаразд, — каже вона. — Останнє запитання. Чи можете ви пригадати когось, хто міг бажати зла вашому дідусеві? Кому вигідна його смерть?

— Окрім мене? Ні, нікого.

Він навіть не здивувався, думає Карен. Хіба він не повинен був вважати, що це нещасний випадок? І, мовби прочитавши її думки, Габріель додає:

— До речі, а що ви маєте на увазі? Я думав, старий посковзнувся і впав.

— Нам, мабуть, доведеться завтра поїхати в ґуральню, — каже Карен, коли вони повертаються в машину за десять хвилин.

— Маєте на думці Вільяма Трюсте?

— Так, вони якісь там родичі, і він також був із Фредріком у будинку його сестри напередодні Різдва. Ґертруда згадувала, що Вільям і його дружина Гелена заїжджали й привезли в подарунок квітку. Також я хотіла б поговорити з кимось, хто працює з Габріелем у цій ґуральні. З цим хлопцем щось не так.

22

Різдвяно-новорічна атмосфера мовби пуховою ковдрою огортає паб «Ліхтар», коли Карен сідає за один із вільних столиків біля вікна. Вона дивиться на переповнену залу, куди близько сорока чоловіків різного віку прийшли трохи відпочити. Полегшення від того, що після виконання різдвяних обов’язків можна втекти від дружин, дітей, онуків, тещ і родичів, яких не доведеться бачити цілий рік (дай Боже) — якщо на заваді не стане чиєсь весілля, або ж похорон (не дай Боже) — чути в тихому гомоні. Кілька жінок також прийшли до «Ліхтаря» цього вечора трохи відпочити й розслабитися. Дві, якщо точно, включно з самою Карен. Мабуть, самотня, думає вона, спостерігаючи за жінкою середнього віку в кутку, яка читає книжку в компанії половини пляшки червоного вина. Хоча Різдво — це дитяча радість і жіночі клопоти, але саме святкування і потреба відновити сили, очевидно, належать чоловікам.

Вривається непроханий спогад про святкування Різдва в розкішному особняку родини Горнбі в Сурреї. Манірне, традиційне й пишне. Зовсім не схоже на різдвяні свята її дитинства вдома в Ланґевіку. Зовсім не схоже на те, як вона, Джон і Матіс святкували певний час за скандинавською традицією. Маму Карен завжди запрошували й та завжди відмовлялася.

— Я не поїду до Англії на Різдво — тепер, коли нарешті можу закинути ноги вгору й відпочити в тиші й спокої. Але я з радістю приїду до вас навесні.

Карен намагалася не ображатися на те, що всі традиції, яких вона сама тепер намагалася дотримуватися, для її мами були просто неприємним обов’язком, і яких вона, здається, з радістю уникала. Елеонора Ейкен ніколи не була схильна до ностальгії і, звичайно, не була релігійною людиною.

Тож Святвечір у Лондоні був їхній власний — Карен, Джона та Матіса. І з роками в них склалися власні традиції — довгий пізній сніданок, прогулянки у Святвечір, нарікання Карен на брак снігу, нарікання Джона на брак сонця і нарікання Матіса на те, що взагалі треба йти на прогулянку. На обід — всі різновиди оселедця, на вечерю — копчені баранячі реберця з червоною капустою. Ніякої доґґерландської самогонки — в цьому Джон був непохитний — і Карен була потай йому вдячна за те, що запивала ягнятину хорошим червоним вином. Увечері дарували одне одному подарунки, а потім складали великий пазл на кухонному столі (тоді як Матіс нишком грав у відеогру під столом); великі чашки гарячого шоколаду: їй та Джонові додати багато рому, а Матісові — насипати багато маршмеллоу. Різдво і День подарунків належали родині Горнбі, але Святвечір був тільки їхній.

Джонові батьки завжди доброзичливі. І все ж вона постійно відчувала, що не зовсім вписується у їхню сім’ю, усвідомлюючи, що вона, можливо, не зовсім та невістка, яку вони хотіли б бачити. Поблажливі усмішки на її дивний акцент, який ставав тим помітніший, що більше вона нервувалася. Ввічливі розпитування про доґґерландські різдвяні традиції, кивки і коментарі типу «дуже природно» і «просто й зрозуміло», коли вона розповідала про них. Короткі обміни поглядами, які свідчили про те, що насправді вони мали на увазі селюцьку простоту й провінційність.

— Ні, тобі здається, — казав Джон, а Карен навіть не намагалася сперечатися. Хай вважає, що переконав. Не тому, що вона дуже добра, а просто знала: він не може сказати інакше.

Перші кілька років були найтяжчі, але з часом любов Джонових батьків до Матіса згладила найгостріші кути. Батько Джона мав тонке почуття гумору, яке Карен встигла оцінити. Прокурор у відставці, він щиро цікавився її вивченням кримінології. На відміну від матері Джона, він цілковито підтримав бажання невістки відновити перерване навчання, коли Матіс став достатньо дорослий для дитячого садочка. Карен підозрювала, що не без його сприяння отримала грант на дослідницький проєкт про можливі відмінності судових рішень щодо зґвалтувань, опосередковані економічним розвитком. Вони рідко погоджувалися одне з одним, але мали справді цікаві дискусії.

Але потім — ані слова. Навіть на похороні їхня традиційна ввічливість не змусила Річарда й Терезу Горнбі зустрітися поглядом із жінкою, яка, за їхніми словами, забрала в них сина й онука.

Думки Карен перериває дзвінок її мобільного телефону, який викликає у неї водночас вдячність і роздратування. На годиннику сьома десять. Вона обіцяла Смееду наді­слати звіт за день о восьмій годині. Чи сказала о сьомій? Якщо це він телефонує і попросить зараз, я не зможу бути ввічливою, думає вона, витягаючи телефон з куртки, яку повісила на спинку стільця. І з полегшенням усвідомлює, що на екрані ім’я не Юнаса Смееда.

— Привіт, Айлін! — відповідає Карен, відкинувшись на спинку крісла. — Ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що це ти!

Сміх на іншому кінці. Слабенький. Сумнівний.

— Ну, я насправді не знаю, чому дзвоню. Просто була мить, і я подумала…

Раптовий щем смутку. Немов щось, що Карен хочеться схопити, розчиняється і зникає з-перед очей. Невже дійшло до того, що потрібна особлива причина, аби зателефонувати одна одній? Після десяти років дружби. Вони познайомилися приблизно тоді, коли вбита горем Карен повернулася у Доґґерланд. Айлін якраз розійшлася з Ейріковим братом. Після чотирьох років безрезультатних спроб завагітніти Айлін зрозуміла, що її чоловік закохався в норвезьку стюардесу, яку йому вдалося запліднити з першої спроби. Ейрік вів війну на трьох фронтах, сповнений рішучості повернути Карен до життя, розрадити свою колишню невістку, а ще боровся з огидою батьків до того, що вони називали його «вибором способу життя». Поранені й побиті життям, вони втрьох були одне одному опорою, як хиткий триногий ослінчик.

За кілька років до них приєдналася Маріке, а потім Коре перевернув Ейрікове життя з ніг на голову. Так само перевернув життя Айлін Бу Рамнес. Але коло друзів від цього не розширилося, навпаки, Айлін від них віддалилася. Бу не виявляв ніякого інтересу до спілкування ні з гей-парою, ні з данкою-скульпторкою, ні з поліціянткою. І ця відсутність інтересу була взаємна.

Мабуть, мені треба було докласти більше зусиль, думає Карен зараз, міцно притискаючи телефон до вуха, щоб заглушити звуки балачок і телевізора.

— Ти правильно зробила, — каже вона. — Ми так давно не розмовляли! Бачилися востаннє, здається, торік восени, на моєму дні народження?

— Так, справді. Власне, ще я відвідувала тебе в лікарні, але ти була тоді не при тямі.

— Звичайно, тепер я пригадую, що ти приходила. До речі, ти принесла мені цікаву книжку.

— Я знаю, мені треба було телефонувати тобі частіше, але обставини склалися так…

І знову Айлін не договорює речення.

— Нічого, я розумію, що в тебе повно клопотів. Може, ти знову почнеш працювати, коли вже діти пішли в садочок?

— Був у мене такий намір, але потім ми вирішили, що варто ще трохи побути вдома. Принаймні до кінця літа.

«Ми», — думає Карен, згадуючи, яка щаслива була Айлін, коли сказала їй, що нарешті зможе повернутися до роботи. Це Бу, звісно, хоче, щоб вона була прикута до плити, поки він сам піднімається з юриспруденції у політику. Як новоспечений кандидат від консервативної Прогресивної партії, він, імовірно, отримає додаткові голоси, якщо зможе похвалитися дружиною, яка присвячує своє життя чоловікові й дітям.

Карен не здивувало ні те, що Бу Рамнес вирішив піти в політику, ні його вибір партії. Однак ризик того, що за короткий час він просунеться далі, ніж вона припускала, раптом здається неминучим. Після двох термінів перебування при владі за умов часом напруженої коаліції між соціал-демократами та лібералами, а також медіа-­скандалу, в якому були замішані міністр юстиції та Рада з питань рибальства, у Прогресивної партії мовби відкрилося друге дихання.

І, похмуро думає Карен, чимало доґґерландців напевно заплющать очі на те, що насправді означає для партії гасло про «здорові цінності й правопорядок».

— Що ж, — каже Айлін, — я хотіла поцікавитися, чи будеш ти завтра вранці вдома. Можна, я забіжу до тебе ненадовго?

Питання пролунало настільки несподівано, що Карен на кілька секунд застигла. Минуло багато років відтоді, як Айлін пропонувала просто так зустрітися і випити кави. А з часів, коли вони зустрічалися взагалі без жодної причини, окрім як просто поговорити, минуло не одне століття. Нам узагалі є про що говорити? Потім радість бере гору. Айлін зателефонувала й хоче зустрітися — зрозуміло, їм є про що поговорити.

— Це було б чудово, — щиро каже вона, — але я зараз на Нооре. У нас тут підозріла смерть, яку треба розслідувати, тож мені довелося поїхати.

— Ти працюєш? А я думала, ти досі на лікарняному.

— Так, але я, відверто кажучи, зраділа, коли випав шанс утекти від усіх різдвяних святкувань. Хоча зараз я вже починаю про це шкодувати, тут не так і весело.

— О… Можу уявити.

На мить западає мовчанка.

— Є щось особливе, про що ти хотіла б поговорити? — запитує Карен. — Ти не дуже часто заходиш, — додає і одразу шкодує про свої слова.

Вона не хоче, аби в її голосі звучало звинувачення, якщо вже Айлін тепер може хоч зрідка відірватися від чоловіка, щоб зустрітися. І в наступній репліці вона чує пояснення:

— Так, я знаю. Але Бу поїхав на кілька днів, тож я вирішила скористатися нагодою. Я просто хотіла попити кави й дізнатися, як твої справи.

— Зі мною все гаразд. Хіба що коліно досі іноді болить, а шеф вирішив вимагати щоденних звітів. А як ти? Ти не здаєшся дуже щасливою.

Айлін знову сміється.

— Просто втомилася. Обоє дітей перехворіли на грип, а в мене болить голова і морозить, тож, мабуть, тепер моя черга.

— О, то мені пощастило!..

— Слухай, — перебиває Айлін, — я бачу, що Бу намагається додзвонитися, тому буду закінчувати. Побачимося у Коре та Ейріка на Новий рік! Бувай!

Карен не встигає сказати, що вони, мабуть, узагалі не побачаться на святкуванні Нового року, як Айлін уже відмикається.

Новорічна ніч. Перша велика вечірка, яку Ейрік і Коре влаштують у новому величезному будинку в Тінґваллі. Вечірка, якої вона з нетерпінням чекала протягом тижнів нестерпно нудної реабілітації. А зараз існує реальна загроза, що вона зустріне Новий рік на самоті в готельному номері на Нооре. І, звісно ж, клятому Бу конче треба перервати розмову, коли Айлін уперше вийшла на зв’язок.

Важко зітхнувши, Карен відкладає мобільний телефон і відкриває ноутбук. У кожнім разі не час зараз теревенити з Айлін, якщо вона хоче встигнути відіслати цей клятий звіт до восьмої.

23

— Якщо у вас буде час, я можу показати тут усе, коли закінчите з запитаннями. На жаль, між Різдвом і Новим роком, та ще й не в сезон тут не так багато активності, але я буду радий провести для вас екскурсію.

Чоловік, що стоїть перед ними, дивиться з очікувальною посмішкою. Довготелесий, злегка незграбний, одягнений неофіційно, у джинси і блакитний пуловер, який з неймовірною точністю передає колір його очей. Волосся зачесане назад, як у тих, хто намагається приховати лисину, але шевелюра насправді густа. І взагалі, вигляд у нього аж занадто квітучий, зазначає Карен.

Ґуральня Ґротів розташована в Ґудгеймському окрузі, у найсхіднішій точці довгого мису, що тягнеться прямо на північ у море. У дитинстві Карен не раз тут проїжджала. Щоліта дорогою на велике кладовище біля ґудгеймської церкви родина Ейкенів використовувала нагоду, щоб побувати біля кам’яного корабля на найпівнічнішій точці мису. У дитинстві вона завжди думала, що ці дві події пов’язані між собою. Тепер, через сорок років, вона розуміє, що до мегалітів їздили заради неї. Це місце приваб­лює, мабуть, ватаги молоді, шанувальників «нью ейдж» і поодиноких туристів, але не місцевих мешканців. І коли вони проїжджали повз ґуральню Ґротів, Карен, опустивши вікно й насолоджуючись солоним вітром в обличчя, милувалася великими будівлями з червоної цегли, але ні в кого навіть думки не виникало заїхати на сам завод. Принаймні при ній.

— Звучить привабливо, але, на жаль, сьогодні у нас немає часу. Можливо, іншим разом, — відповідає Карен з усмішкою.

Вони заходять через широкі подвійні двері до великої зали з рецепцією, виставковими стендами й стелажами для брошур, проходять вузьким коридором із зачиненими дверима по обидва боки, проскакують у саме серце ґуральні з її гігантськими мідними котлами грушоподібної форми і за мить опиняються у приміщенні, схожому водночас і на конференц-залу, і на робочий кабінет. Праворуч стоїть довгий стіл з дванадцятьма стільцями, книжковими полицями від підлоги до стелі, а між двома високими вікнами прямо навпроти — масивний старий письмовий стіл із зеленою шкіряною стільницею.

Навіщо ж сидіти спиною до цього краєвиду, думає Карен, дивлячись на безкрайній горизонт. Напевно, щоб зосередитися на справі, усвідомлює вже за секунду.

Після запрошувального жесту господаря Карен і Торстейн Бюле сідають по обидва кінці довгого темно-корич­невого шкіряного дивану. Вільям Трюсте ввічливо чекає, поки вони всядуться, а потім підтягує штанини й сідає навпроти у велике честерфілдівське крісло. Товсте скло, покладене на дві старі дубові діжки, утворює кавовий столик, на якому стоїть таця з трьома чашками, чайником і тарілкою пісочного печива.

— Ви вже тут бували? — запитує Трюсте.

— Я не бувала, — каже Карен, роззираючись навсібіч і додає з легкою посмішкою: — Але добре знайома з вашою продукцією. А ви тут бували?

Вона обертається до Торстейна Бюле, той киває:

— Так, але це ж було, мабуть, років десять тому, чи й п’ятнадцять.

— Багато чого змінилося відтоді.

Вільям наливає чай.

— І багато ще зміниться. Молока?

Погляд Карен знову лине до вікон. Штори не затуляють краєвиду, море так близько, що здається, ніби вони сидять на носі гігантського корабля. Виходить, робоче місце може бути й таке, із заздрістю думає вона, згадуючи своє в поліційному управлінні в Дункері. Тамтешня будівля, архітектурне фіаско сімдесятих років, зовні має страхітливий вигляд, а всередині наганяє нудьгу, тому не дивно, що її в народі називають Бункером. Кабінет Вільяма Трюсте в ґуральні Ґротів — цілковита протилежність офісному стилю третього поверху Бункера, де базується кримінальний відділ Національної поліції Доґґер­ланду.

— У цій країні північніше, ніж сюди, вже не заїдеш, — каже Трюсте, який простежив за поглядом Карен. — Так, якщо не брати до уваги мису зі старовинним кам’яним кораблем. Але це, безумовно, найпівнічніша будівля на острові. Найпівнічніша в Доґґерланді взагалі, — додає він із не надто майстерно прихованою гордістю.

Карен відриває погляд від надзвичайного пейзажу й зосереджує увагу на господареві.

— Ви давно тут працюєте?

Вільям Трюсте хитає головою:

— Трохи більше року. Я багато років працював на різних винокурнях у Шотландії і навіть Японії, але щойно випала нагода попрацювати тут, без вагань нею скористався.

Японія, думає Карен, але не встигає висловити свого здивування, як слово бере Торстейн Бюле.

— Наскільки я розумію, це ж скоріше родині Ґротів пощастило залучити вас до роботи, — каже він з усміш­кою. — Ви ж маєте бездоганну репутацію як один із найкращих фахівців галузі.

Вільям Трюсте розводить руками й знову усміхається.

— Скажімо так: обидві сторони однаково задоволені. Для мене це був шанс повернутися додому й разом з тим долучитися до цікавої справи. Ґуральня Ґрота дуже маленька порівняно з більшістю конкурентів, але її ім’я завжди було синонімом якості. І зараз, як я вже сказав, у нас великі плани на майбутнє.

— Он як? Цікаво! — каже Бюле і нахиляється вперед.

Карен здивовано дивиться на нього. Вона ніколи раніше не бачила його таким заінтригованим. Ніколи не подумала б, що віскі викличе в нього такий інтерес.

— Саме так, — каже Трюсте. — Тепер ми збираємося серйозно позмагатися і з шотландцями, і з японцями.

— Кажуть, вони справді випускають хороше віскі, — киває Бюле. — Але ж я особисто японське віскі навіть не розглядаю. Або тайванське. Хоч би які якісні вони були.

— Ви такий не єдиний. Консервативних любителів віс­кі на світі багато, — з усмішкою каже Трюсте. — Багато хто ніколи не купить односолодового віскі, якщо воно не з Шотландії. Але багато хто віддає перевагу саме якості, і це те, чого ми прагнемо тут, у ґуральні Ґротів.

Звучить так, ніби він читає вголос пресреліз, думає ­Карен, відкинувшись на спинку крісла, чекаючи, поки Бюле і Трюсте закінчать свою гілку розмови. Вона не хоче їх переривати тепер, коли її колега нарешті не просто сидить мовчки.

— Так, до мене доходили чутки, що ви маєте намір розширюватися, — каже Бюле. — Подвоїти виробниц­тво, чи навіть більше? Кажуть, планується багато нових робочих місць.

— І не тільки. Власне, краще було б, аби сам Б’єрн Ґрот розповів вам про всі плани, але, на жаль, сьогодні його тут немає. Та якщо вам цікаво, я міг би показати вам деякі ескізи і креслення…

Карен вирішує покінчити з нескінченною балаканиною про гордість острова і перейти до тієї справи, через яку вони прийшли.

— На жаль, ми не маємо на це часу, — перебиває вона. — Як ви знаєте, ми тут з іншої причини.

— Так, звичайно, — каже Вільям Трюсте, і його захоп­лена усмішка раптово зникає. — Те, що сталося — жахливо. Я почув про це від Ерлінґа Арве того ж дня. Від священника, — додає він для Карен.

— Ми з ним зустрічалися, — каже вона. — У Ґертруди Стууб. І це, власне, одна з двох причин, чому ми тут. Ґертруда казала, ви приходили і бачилися з нею і Фредріком напередодні Різдва. Це правда?

— Так, саме так. Були ми з дружиною і наш вкрай норовливий син. Але ми пробули там недовго, може, пів години. До нас на Святвечір мала приїхати Геленина сестра з родиною, тож нам треба було швидко повертатися додому. Здається, саме я запропонував хоча б заскочити привітати її. Знаєте, як воно… Різдво — Різдвом, а рідня залишається ріднею.

Карен переглядає свій блокнот з іменами й стрілками.

— Ваша бабуся по батькові була сестрою матері Фредріка й Ґертруди, якщо я правильно розумію. Ви з Фредріком були близькі?

Вільям хитає головою.

— Не сказати. Після розлучення батьків я і сестра переїхали з мамою в Англію. Мама родом звідти, тож це було цілком природно. Але рідня з татового боку глибоко вкорінена тут, на острові. Мій прадід володів вугільною шахтою, і татові врешті-решт доручили невдячне завдання перебрати на себе керівництво нею. Він залишився, щоб урятувати залишки вуглевидобування, коли справи пішли на спад. Правда, це було, так би мовити, мертвому припарка, як ви, мабуть, знаєте, адже в довгостроковій перспективі порятунку не було. Ми з сестрою приїжджали сюди на канікули в гості, а потім, звичайно, я часто бував тут у відпустці. Але тільки зараз повернувся назавжди. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, я знав Фредріка не дуже добре.

— Гаразд. Але якщо ми повернемося до Святвечора… Ви не помітили нічого незвичайного у Фредріковій поведінці? Він не здавався заклопотаним чи занепокоєним?

Вільям Трюсте дивиться на вікно, мовби намагається знайти відповідь у своїй пам’яті.

— Ні, — повільно відповідає він. — Я не помітив такого. От тільки… Хоча ні, це пусте, дрібниці.

— Дозвольте нам оцінювати, дрібниці чи ні. Про що ви подумали?

— У мене склалося враження, що Фредрік і Габріель посварилися незадовго до нашого приїзду. Не те щоб я щось чув, але атмосфера між ними була трохи напружена, коли ми зайшли. Ми з Геленою говорили про це в машині дорогою додому.

— І ви не в курсі, через що була ця сварка?

— Ні. Як я вже сказав, це було просто відчуття.

Карен зітхає. Доведеться ще раз поговорити і з Ґертрудою, і з Габріелем.

— Габріель працює тут, на ґуральні, так?

— Саме так. Розливає і відвантажує. Але якщо хочете дізнатися, який із нього працівник, запитайте Єнса Ґрота. Саме він займається виробничими питаннями. Думаю, він і сьогодні тут — мабуть, на складі. У нього там кабінет.

— А в чому саме полягає ваша роль?

— Ну, можна сказати, я відповідаю за якість.

Вільям Трюсте відкидається на спинку крісла і з ентузіазмом детально розповідає нам про своє завдання — встановлювати строк витримки в різних бочках, стежити за врожаями, вирішувати, які партії змішувати між собою, а які залишати в окремих бочках, і, нарешті, видавати розпорядження про розлив напою у пляшки.

— Але на мені також маркетингові питання. А за взає­мини з клієнтами й продажі відповідають Б’єрн і Єнс. Б’єрн Ґрот, — додає Трюсте. — Він власник підприємства разом зі своїми дітьми Єнсом і Мадлен. Винокурня «Ґротс» — сімейна компанія.

— Гаразд, — утомлено озивається Карен, коли Вільям Трюсте нарешті замовкає. — У мене ще одне, останнє, запитання. Чи можете ви сказати, де були різдвяного ранку, між пів на восьму та пів на дев’яту?

Минає кілька секунд, перш ніж Трюсте, здається, розуміє сенс запитання.

— Де я був? Ви серйозно?

— Цілком. Ми про це питаємо усіх, із ким розмовляємо. Хоча б для того, щоб виключити їх із числа підозрюваних. На випадок, якщо виявиться, що смерть Фредріка — наслідок злочину.

Вільям Трюсте, здається, сумнівається, казати чи ні.

— Що ж, тоді мені пощастило. Зазвичай я в такий час сплю. Але саме того ранку був у Люсвіку.

Карен піднімає брови на знак того, що Трюсте може розвивати свою думку.

— Раніше я не був до кінця чесним. Однією з причин, чому ми з Геленою вирішили повернутися до Нооре, було те, що в нашого сина Альвіна виникли проблеми з наркотиками. Останні роки в Шотландії ми жили в Глазго, а там цього добра — на кожному кроці. Надто далеко справа не зайшла, але ми розуміли, що необхідні радикальні заходи. І коли з’явилася вакансія тут, ми зважилися.

— І як це пов’язано з Різдвом?

— Річ у тім, що ми пообіцяли Альвінові профінансувати автошколу й купити машину за умови, що він улаштується на роботу й буде нормально поводитися. Заохотити його до навчання виявилося неможливо, принаймні поки що. Тож зараз він працює в будинку для літніх людей у Люсвіку. Просто як помічник, допомагає прибирати, переміщувати пацієнтів, іноді чергує. На Різдво в нього була зміна з сьомої ранку. Оскільки ж на свята автобуси не ходять, я йому пообіцяв, що підвезу. Заразом дав йому попрактикуватися у водінні під моїм наглядом. Запитайте його.

— Кажете, його зміна починалася о сьомій? Що робили після того, як відвезли його?

— Відвідав батька. У нього хвороба Альцгеймера, він живе в цьому самому будинку. Тож я вирішив зайти, хоча він навряд чи знає, який сьогодні день. І якщо ви пообіцяєте, що не скажете персоналу, я зізнаюся, що приніс йому дещо смачненьке.

На мить Карен замислюється над сумною долею Івара Трюсте. Онук старого гірничого магната, але, очевидно, без його влади та впливу. Жителі острова його критикують, засоби масової інформації цькують за те, що не зміг урятувати вугільну шахту, яка годувала місцеве населення, від неминучої загибелі. Дружина покинула його і забрала дітей із собою за кордон, а коли син повернувся, деменція не дає йому цього зрозуміти.

— Звичайно, ми намагалися іноді привозити тата додому, — веде далі Вільям Трюсте, — але він зараз у такому стані, що, здається, зміна оточення принесе йому більше шкоди, ніж користі. Але він мій батько, от я й вирішив, що на Різдво він має отримати свій хвостик оселедця і чарчину.

— Оселедець і бренді о сьомій ранку?

Карен шкодує про сказане. Хто його знає, чи оселедець і чарка на сніданок у цих краях досі, як і колись раніше, звична річ, але у старших поколінь був такий звичай, згадує вона, і просто перед очима бачить пляшку бренді поруч із глечиком молока на столі зі сніданком у тітчиній кухні. «Тільки для дорослих чоловіків», — казала Інґеборґа й ляскала по простягнутій із надією руці двоюрідного брата Фінна.

— Так, старовинні традиції щодо сніданку зрозуміти важкувато, — усміхається Вільям Трюсте, — але так було в ті часи, і я подумав, що не завадить подарувати татові спогад про минуле. Коли я приїхав, він, напевно, не спав уже кілька годин. І, якщо вам цікаво, коли я ішов, він теж не спав. Утім, звісно, ви не зможете його запитати, адже більшу частину часу він мене навіть не впізнає.

— Хтось із персоналу вас бачив? — озивається Торстейн Бюле.

— Навряд. Я заходив туди з Альвіном, але потім ми пішли в різні боки. Він працює нагорі в амбулаторії, дорога туди пролягає через центральний вхід. Звичайно, хтось міг мене помітити, але я старався не мозолити очі. Не думаю, що персонал зрадів би принесеному бренді, навіть якщо це була тільки чарочка.

— І як довго ви там пробули? — запитує Карен і зауважує, що, хоча у Вільяма Трюсте, схоже, немає мотиву бажати смерті далекому родичу, одначе й алібі теж немає.

— Може, годину. У кожнім разі, було майже вісім, коли я сів у машину. Я пам’ятаю, бо пообіцяв зателефонувати додому Гелені, щоб розбудити її.

Карен відчуває, як у неї погіршується настрій.

— Ви телефонували додому з Люсвіка? З мобільного?

Вільям Трюсте здається щиро здивованим.

— Так… — невпевнено каже він, і тут раптом розуміє. — Так, тож ви можете легко це перевірити.

24

Айлін Рамнес відкручує кришку круглої коробочки з тональними кремами різних відтінків. Під світло-зеленим коректором уже просвічує денце, а натуральний тон узагалі майже скінчився. Можливо, варто купувати окремі упаковки різних тонів, але мати їх всі в одній коробці — це практично. Особливо, коли синці на різних стадіях. «Треба не забути купити нову, поки ця зовсім не закінчилася», — думає жінка, поправляючи дзеркало і нахиляючись уперед.

Сліди пальців на шиї вже майже не видно, а от синець на щоці вперто не сходить. Нібито навіть збільшився і створює враження, що права вилиця вища за ліву. Вона дивиться на кольорову палітру, міркуючи, який відтінок обрати, і намагається ігнорувати шум у вухах. Може, трохи світло-рожевого на блакитний, а потім на зелений, щоб приховати червону тріщину на губі. Чи навпаки?

Сконцентруйся. Ти знаєш, що робити.

Від раптової втоми її руки стають важкими, здається, що вона не може їх підняти. Якусь мить вона думає про те, щоб покинути все це й залишити як є — однак не побачиться з Карен. Ставить круглу коробку на край раковини і невидющим поглядом дивиться у збільшувальне скло дзеркала. Розфокусовано втуплюється в розмитий калейдоскоп різних відтінків бежевого, синього і жов­того.

Невже я справді вчора розмовляла з Карен? Зараз це здається абсолютно нереальним. Ніби це сталося кілька тижнів тому. Який щасливий був її голос, коли вона почула, що це я. Спершу здивувалася, а потім… так, Карен зраділа.

Горло стискається, коли вона ковтає. Ось-ось заплаче, чи це через пальці Бу, які вона досі відчуває на своїй шиї? Заради Бога, навіщо вона зателефонувала? Так безглуздо. Так небезпечно. Щойно знайшовши номер Карен у списку контактів на телефоні, уже розуміла: якщо зробить це, шляху назад не буде.

Зараз вона не може пригадати, про що вони говорили. Але пам’ятає змішане з полегшенням розчарування, коли Карен сказала, що вона на острові Нооре й не може зустрітися. Власне, полегшення було значно більше, немає сенсу брехати самій собі. Після цього вона нічого не пам’ятає. Карен говорила далі, та й сама вона, мабуть, щось казала. Можливо, вона говорила на автопілоті, можливо, безтурботно — вона це добре вміє — чекаючи, поки розмова закінчиться. І весь цей час міцно стискала великий палець, аби не забути, що треба видалити номер Карен зі списку вихідних дзвінків, перш ніж Бу його перевірить. Іще не всі клепки розгубила.

Про що я думала?

Цього разу, якби вони справді зустрілися, Карен змусила б її все розповісти. І вона, певна річ, це розуміла, коли телефонувала, однак проігнорувала тривожні дзвіночки.

Майже годину сиділа з телефоном у руці, сумнівалася, роздумувала і врешті-решт піддалася бажанню, яке виявилося надто сильним. Бажанню почути голос із минулого, з тих часів. Бажанню розповісти всю страшну правду про побиття і приниження. Бажанню, щоб гнів Карен підхопив і поніс її — тепер, коли вона більше не має сил для власного гніву. Щоб Карен виплакала всі свої сльози замість неї.

А потім? А потім — нічого. Ні ідей, ні планів, ні стратегії, ні сил. Нічого, геть нічого.

А в Карен усе це є, думає вона. Принаймні коли йдеться про когось, крім неї самої. Вона ніколи не вміла так добре давати раду власним проблемам. І ця думка приносить миттєве полегшення: вона не єдина, хто має проблеми, у кожного вони свої. Потім вона повертається до своєї реальності. Ні, усе не так.

У нормальних людей таких проблем немає.

Нормальні люди ніколи не опинилися б у такій ситуа­ції. Карен не винна в тому, що сталося тоді, десять із гаком років тому, а мені, крім себе, звинувачувати нема кого. Карен ніколи не зрозуміє. Вона казатиме, що є вихід, рішення, порятунок.

Ніби хтось узагалі здатен знешкодити Бу Рамнеса.

Ця думка виводить Айлін із заціпеніння. Вона швидко дивиться на годинник. За пів години треба братися за обід. Нахиляється ближче до дзеркала і натренованим оком вивчає потребу в різних відтінках і ступенях покриття. Можливо, рана загоїлась би швидше, якби я не наносила так багато кремів. Але так не можна, діти неодмінно почнуть розпитувати, принаймні Тіра. Або й іще гірше — дивитимуться на неї безмовними переляканими очима. Ні, заради них вона має постаратися.

Та й Бу розлютиться, якщо вона змусить його дивитися, який вигляд має без макіяжу. Особливо тепер, коли в нього такий важкий період, суцільний стрес на роботі, та ще й купа від партії.

Їй зовсім не хочеться його провокувати.

25

— Так, це легко перевірити в телефонній компанії, — тихо звертається Карен до Торстейна Бюле, коли вони йдуть за п’ять кроків позаду Вільяма Трюсте через двір десять хвилин по тому. — Вам не здається, що він забагато говорить? Як гіперактивний продавець на базарі.

Торстейн Бюле сміється.

— Так, — каже він. — Але я, мабуть, теж так робив би, якби працював на його місці. Гадаю, сидіти й потягувати односолодове віскі цілими днями веселіше, ніж штрафувати людей за підпали й перевищення швидкості. Та ще й у такому приміщенні, — додає він, киваючи в бік мальовничої панорами.

Вони йдуть через подвір’я за Вільямом, який практично не змовкає, час від часу озирається й підвищує голос, намагаючись перекричати вітер і шум моря:

— Тут, у винокурні Ґротів, ми робимо все на місці, від початку до кінця, так би мовити. Тобто, у нашому випадку, від зерна до пляшки. Багато винокурень тепер закуповують готовий солод, є навіть такі, що називають себе виробниками віскі, а самі навіть сусла власного не виробляють. Але тут, на Нооре, є все необхідне: ячмінь, вода, торф… Ви, до речі, знаєте, що ми досі використовуємо класичні пресовані дріжджі? Наскільки я знаю, ми єдині, хто це робить.

Торстейн Бюле ставить кілька додаткових запитань про ефект дріжджів, але Карен навіть не вслухається. Ентузіазм Трюсте водночас викликає симпатію і виснажує.

Вільям Трюсте веде їх до складського приміщення, де зараз має перебувати Єнс Ґрот. Коли проходять повз довгу двоповерхову будівлю, він зупиняється і обертається.

— Ось, до речі: солодовня. У такій самій солодовні я починав свою кар’єру молодим хлопцем, щоправда, в Шотландії. Перевіряв температуру, перевертав замочений ячмінь, відчиняв і зачиняв вікна, щоб підтримувати потрібну температуру. Треба не тільки проростити зерно, а й у правильний момент перервати процес, потім висушити його й обкурити димом. Ви впевнені, що не маєте часу на повноцінну екскурсію?

— На жаль, ні, — швидко відповідає Карен. — Принаймні не сьогодні, але я охоче завітала б іншим разом.

Вільям Трюсте стрімко йде далі, а вони за ним. Зупиняються біля ще однієї великої будівлі з червоної цегли. Більша частина фасаду вкрита тією самою чорною пилюкою з вугільних шахт, яка, наче лежить плівкою на кожному будинку й дорожньому знаку на острові. Здається, тут уже давно облишили спроби видалити цей бруд. Коли вони заходять досередини, у Карен мимоволі дух захоп­лює. Уздовж обох стін довгого коридору від підлоги до стелі тягнуться стелажі з дубовими діжками, викликаю­чи мало не запаморочення. На якусь мить Карен здається, що все це звалиться на них і поховає під тоннами дуба, що пахне віскі, але вона не має часу на роздуми. Трюсте вже остаточно відмовився від бажання бути гідом і поспішає далі. Повітря вогке. Вони проходять один попереч­ний прохід за іншим, і всюди такі самі стелажі з рядами великих дубових діжок, що зберігаються на складі. Нарешті Вільям Трюсте зупиняється біля дверей, а Карен дивується, що вони не зустріли нікого з працівників.

— Більшість узяла відпустки на період свят, — відповідає він на її невисловлене запитання. — Але Єнс має бути тут.

Трюсте швидко стукає в двері, а потім відчиняє їх, не чекаючи на відповідь.

— Привіт, Єнсе! — каже він. — Тут панство з поліції хоче поставити тобі кілька запитань. Не заперечуватимете, якщо я вас покину? — до Карен. — Моя дружина буде рада, якщо я хоч раз прийду додому вчасно…

— Звісно. Ми зв’яжемося з вами, якщо матимемо ще запитання.

За великим письмовим столом у кутку сидить молодий світловолосий чоловік в окулярах, зсунутих на лоба. Густе волосся стоїть дибки, ніби в розпачі скуйовдив його руками. Він підводиться і з доброзичливою, трохи запитальною усмішкою простягає руку. Хоча в кімнаті прохолодно, під пахвами його сірої футболки видно темні плями. Квадратна конституція тіла натякає на неминучу майбутню трансформацію здорового кремезного юнака в старого товстуна.

— Єнс Ґрот, — каже він. — Звісно, прошу. Хоча я не зовсім розумію, чим можу допомогти.

Хоча Єнс Ґрот — один зі співвласників, кабінет у нього значно менш презентабельний, ніж у Вільяма Трюсте, зауважує Карен, коли вони з Бюле сідають навпроти письмового столу, заваленого стосами паперів. Єнс акуратно прибирає два стоси, ніби створюючи коридор для спілкування з відвідувачами.

— У цьому бізнесі дуже багато бюрократичної роботи, — каже він зі слабкою усмішкою. — То чим я можу вам допомогти?

— Габріель Стууб, — каже Карен, витягаючи свій блок­нот. — Він тут працює, так?

— Так, правильно. Я чув про його дідуся. Тому ви тут? Але ж то був трагічний нещасний випадок, наскільки я розумію.

Карен не відповідає на невисловлене запитання.

— Можете розповісти нам трохи про Габріеля? — запитує вона, помічаючи, що погляд Єнса Ґрота натомість прикутий до Бюле, ніби шукаючи пояснення.

— Про Габріеля? Його в чомусь підозрюють?

— Ми розмовляємо з усіма, хто має якийсь зв’язок із родичами Фредріка Стууба, — ухильно відповідає Бюле.

Абсурдність заяви, здається, не дуже дивує Єнса Ґрота.

— А… Он воно що, — каже він. — Ну, а що ви хочете знати?

— Давно Габріель працює тут? — запитує Карен, клацає кульковою ручкою і проводить рукою по аркушу в блокноті. Як завжди, їй, мабуть, не доведеться багато записувати, але досвід підказує, що вигляд блокнота має властивість загострювати пам’ять співрозмовника.

Ґрот знизує плечима.

— Здається, все своє життя. Ну, себто доросле життя, я маю на увазі, — додає він з усмішкою. — Ми не використовуємо дитячої праці.

Карен усміхається у відповідь, не коментуючи.

— Я думаю, — веде далі Єнс, — йому було близько сімнадцяти чи вісімнадцяти років, коли він почав працювати. Я тоді навчався в університеті, тому не впевнений, але якщо це важливо, звичайно, можу перевірити.

Вони, мабуть, приблизно одного віку, думає Карен. Один пішов навчатися, другий — одразу працювати на склад. Отже, Габріель пів життя пропрацював на одному місці й, можливо, ще стільки ж пропрацює, якщо не поїде з острова. Раніше роботу давала вугільна шахта, а тепер залишаються тільки «Ґротс» і нафтові платформи, але щось підказує їй, що «Ноор Ойл» зі своїми суворими вимогами до безпеки не візьме Габріеля Стууба на роботу.

— Ні, обійдемося без ідеальної точності в цьому питанні. Але якщо він працює тут так довго, я припускаю, що ви задоволені його роботою?

— Це не зовсім кваліфікована праця… Але Габріель, без сумніву, знає, що робить. Він і ще один хлопець відповідають за розлив у пляшки й відвантаження товару. Щоправда, сьогодні обидва вихідні.

У голосі Єнса Ґрота відчувається якась недомовка. Ніби він не має конкретних претензій, але водночас щось заважає підтвердити компетентність Габріеля Стууба.

— Що ви знаєте про його особисте життя?

І знову Ґрот знизує своїми масивними плечима.

— Боюся, що небагато. Але знаю, що він у процесі розлучення. Двоє дітей, здається. Живе десь на захід від Скребю.

— Та облиште, ви маєте знати щось іще. Зрештою, ви працюєте разом вже багато років.

— Що я можу сказати? Ми майже не спілкуємося про особисте.

Карен відчуває, як її роздратування наростає. Єнс Ґрот, здається, сповнений рішучості розповісти якомога менше. Вона вирішує перейти до справи.

— Габріель Стууб пов’язаний з «О. В.»?

Вираз його обличчя не змінюється, очі не бігають, не відчувається навіть тремору. Але весь якось завмирає, наче на нього вилили відро рідкого азоту. На мить Карен охоплює похмуре відчуття, що людина перед нею може від найменшого подиху розсипатися на порох.

— Гаразд, — каже вона. — Я сприймаю це як «так».

Відповіді, як і раніше, немає. Лише кінчики пальців на одній руці трохи ворухнулися. Заціпеніння, схоже, повільно минає, Єнс Ґрот легенько повертає голову. А наступної секунди різко випльовує:

— Ні!

Вони мовчки дивляться на нього. Чекають, і врешті-­решт він знову говорить, трохи відталим, але монотонним голосом.

— Я не знаю, пов’язаний з ними Габріель чи ні, але в будь-якому разі в нас із ними немає проблем. Жодних. Якщо це все, я вас проведу до виходу.

Єнс Ґрот рішуче кладе обидві долоні на стіл і підводиться. Карен помічає, що темні плями під його пахвами збільшилися вдвічі.

— Що ви про це думаєте? — запитує Бюле через п’ять хвилин, повільно витягуючи пасок безпеки.

Вони повернулися до машини, і Карен, не роздумуючи і не питаючи колегу, сіла за кермо. Дорогою сюди він був водієм, тепер він без протесту зайняв пасажирське місце і вже клацнув паском.

— Думаю, ми ще поговоримо з молодшим Стуубом, — каже вона. Її погляд спрямований кудись далеко за брудне лобове скло.

— Так, як на мене, він — найбільш імовірний злочинець. У нього є якийсь мотив як у спадкоємця дідового маєтку, навіть якщо Фредрік не залишив по собі великих коштів.

— Ви дізналися щось більше про це?

— Поки що ні. Адвокат у від’їзді, але я спілкуюся з ним електронною поштою. Він пообіцяв спробувати отримати інформацію за допомогою свого помічника. Питання полягає радше в тому, чи мав Габріель можливість скоїти вбивство. Згідно з даними адміністрації порту, він справді був на поромі з Люсвіка до Торсвіка о дев’ятій годині ранку в день Різдва, як він і сказав.

Оскільки реєстраційні номери всіх автомобілів тепер занесені до реєстру поромної компанії, хоча б цю інформацію їм надіслали дуже швидко. Мабуть, Бюле завдяки своїм зв’язкам отримав відповідь електронною поштою.