Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2

Альвін здається розгубленим, і тієї ж секунди лунає голос Вільяма Трюсте.

— Ось твій телефон, Альвіне. Ну йди, твої друзі чекають у машині надворі.

І поки Альвін хапає свій мобільник і вибігає, Карен встигає помітити, як Геленин погляд несамовито бігає між чоловіком і нею. Потім жінка розвертається і йде вслід за сином.

Вільям спокійно стоїть у дверях, схрестивши руки на грудях. Якусь мить вони дивляться одне одному прямо в очі. Карен усе розуміє, і правда, зовсім несподівано й недоречно для них обох, смердючою купкою лежить між ними. Це не Вільям Трюсте дзвонив додому з Люсвіка під час убивства Фредріка Стууба. Це був Альвін.

Який же ти покидьок, думає вона. Ти використав сина, щоб забезпечити собі алібі.

— Чому? — спокійно запитує вона.

Він не відповідає. Просто стоїть і задумливо дивиться на неї. І тільки тоді, коли вона помічає жалісливу, майже сумну посмішку на обличчі Вільяма Трюсте, її здивування змінюється страхом. Повільно Карен робить кілька кроків назад, повертається впівоберта і швидко нахиляє­ться, щоб підняти з підлоги перед каміном свою сумку. Майже встигає.

Коли вона чує, як грюкають вхідні двері, краєм ока помічає рух. Потім відчуває міцну руку на потилиці — і бачить, як камінна полиця наближається і наближається, наче в сповільненій зйомці.

Потім усе чорніє.

71

Коли вона розплющує очі, то нічого не бачить. Вона знову замружується, намагаючись побороти паніку.

Тоді на перший план виходять інші відчуття. Слабкий запах вологості, усвідомлення того, що вона лежить на чомусь твердому. Не наважуючись поворухнутися, вона проводить кінчиками пальців по поверхні. Шорстка, холодна. Скеля? Ні, пласкі, рівні, прямокутні плити. Надгробки в Гудґеймі. Я померла?

Ні, ці камінці менші, рівні й з’єднані між собою. Вона відчуває невеликі заглиблення кінчиками пальців. Я впізнаю це, я знаю, що це таке, думає вона. Цегла. Насилу напружує шию, піднімає голову. Біль. Тупий біль пульсує у лобі. І тут є світло, тепер вона це усвідомлює. Звідкись іде слабке мерехтливе світло. Нудота й полегшення накривають її одночасно. Вона не померла.

Проводить рукою по лобі й відчуває рідину на долоні. Вагається, а потім підносить її до губ, обережно лиже і відчуває залізний присмак. І щойно свідомість реєструє смак крові, повертається пам’ять, короткими нещадними фрагментами.

Страх, марна спроба втекти, рука на шиї, лоб, розбитий об гострий край камінної полиці. І водночас вона усвідомлює іще чиюсь присутність.

Вона тут не сама.

Якнайшвидше Карен перевертається, сідає навпочіпки. Почекавши кілька секунд, встає. Її хитає, вона навпомац­ки намагається за що-небудь вхопитися.

Вільям Трюсте сидить у кріслі, поклавши ногу на ногу й обхопивши рукою склянку, що стоїть на його коліні. Половину його обличчя освітлює латунний семисвічник, який стоїть поруч на столі.

— Так-так, Карен. Цікаво, що ж нам тепер із вами робити?

Вона мовчки дивиться на нього. Обводить поглядом полиці з рядами винних пляшок і склянок, дубовий стіл із шістьма стільцями, дерев’яні бочки біля дальньої стіни. Машинально обертається, шукає очима вихід.

— Забудьте, — чується голос Трюсте. — Ви звідси не виберетеся.

— Що ви збираєтесь робити?

Це справді її голос? Слабкий, хрипкий, чужий.

— Мені дуже шкода, Карен, але ви самі поставили себе в таку ситуацію. Не треба було втягувати в це мого сина.

Ти сам його втягнув, думає вона. Маніпулював рідним сином, щоб створити собі алібі. «Ненароком» упустив його телефон в унітаз, щоб йому довелося взяти твій. Змусив його пообіцяти зателефонувати додому з Люсвіка, поки ти сам будеш на вугільній шахті. А візит до твого бідолашного батька не міг забрати більше п’яти хвилин, а ти стверджував, що був там годину. Ти клятий психопат. Як, чорт забирай, я одразу цього не побачила? Грандіозна зарозумілість, удавана смиренність, чарівність. Здатність дурити всіх навколо, пишномовність. Повний комплект.

І з дедалі більшим жахом вона думає про перший пункт у списку характеристик психопатів: нездатність співпереживати.

Уголос каже вона:

— Навіщо ви це зробили? Що ви виграєте від цього?

— Що я виграю? Звісно, все. У Ґротів немає жодного шансу вчасно отримати згоду на розширення, щоб встигнути виплатити кредити. У місцевій раді негайно накладуть вето. Хвороба Альцгеймера — найстрашніше після раку. Одного лише натяку на таку можливість буде достатньо для політиків, щоб натиснути на гальма.

Карен похитується і ступає убік. Не питаючи дозволу, вона підходить до столу й опускається на один зі стільців.

Вільям дивиться на неї, не протестуючи.

— Але навіщо вбивати Фредріка? Адже дослідження проводив саме він.

— Бо він відмовився їх публікувати. Сказав, що результати ненадійні. А я лише хотів, щоб він виступив із тим, що мав, цього було б достатньо. Але старий відмовився, як я вже казав.

— Проте він написав Б’єрну Ґроту й погрожував йому, — каже Карен, сподіваючись, що той клюне на наживку.

Вдай, ніби не розумієш, думає вона. Прикинься дурепою, підіграй його марнославству. Зроби так, щоб йому подобалося відчувати себе розумним. Виграй час.

Вільям Трюсте дивиться на неї з тихою посмішкою.

— Це ви послали електронного листа від імені Фредріка? — повільно промовляє вона.

Він сміється.

— Знову помилка! Технічно листа відправив Габріель. Він знав, де старий ховає свій комп’ютер. Бог свідок, я все обшукав, перш ніж звернутися до нього по допомогу. І Габріеля було неважко переконати.

А потім ти поклав комп’ютер назад у схованку, аби ми думали, що Б’єрн Ґрот був там і шукав, але не знайшов, думає Карен. Ти навіть не уявляєш, як близько ми були до того, щоб його взагалі ніколи не знайти.

— Коли Фредрік зрозумів, що ви зробили? — натомість каже вона.

— Коли Б’єрн зателефонував йому. Фредрік, зрозуміло, розлютився, він же знав, що не надсилав ніяких погроз. Але врешті-решт склав два і два й зрозумів, що це я. Адже я місяцями намагався його вмовити. А напередодні Різдва вдома в Ґертруди він припер мене до стінки. Вимагав, щоб я поговорив із Б’єрном, інакше він зробить це сам. Звісно, це було неприпустимо.

— Він знав, що ви втягнули в це Габріеля?

Вільям зітхає. Відпиває зі склянки.

— Хочете випити?

Карен хитає головою. Легкий рух викликає пульсацію в скроневій кістці.

— Але якщо ви хочете, щоб я все розповів, я вимагаю, щоб ми разом випили.

Він встає і підходить до однієї з діжок, яка лежить на дерев’яній підставці. Накриває білою тканиною чопик на округлому боці, злегка розгойдує і виймає. Бере щось схоже на вузький ополоник для супу з довгою ручкою і вставляє в отвір. Дістає, виливає вміст у склянку, додавши кілька крапель води з маленького графинчика на столі.

— Випийте його з благоговінням. Знаєте, скільки йому років? — запитує він.

Вона мовчки бере простягнуту склянку.

— Скуштуйте, — каже він. — Скуштуйте, а потім розкажіть мені, що ви думаєте про «Гусс & Ґрот» тисяча де­в’ятсот сорок сьомого року.

72

Рука смикається від дзижчання мобільного телефону в сумці, і віскі розхлюпується. Одна склянка, сказав він, тільки одна, щоб вона могла трохи заспокоїтися, але не більше. Тремтячими руками міцно стискаючи пляшку, Гелена Трюсте наливає третю склянку.

Вона знову дивиться на годинник. Залишилося п’ятнадцять хвилин до їхнього від’їзду, інакше вони не встигнуть. За десять хвилин вона має спуститися в підвал і сказати, що все готово. Залишилося зробити ще тільки одну річ. Вона відпиває великий ковток і відкриває сумочку на кухонному столі.

Глибоко в душі вона сподівалася, що знадобиться пароль, що їй не доведеться цього робити, що це буде неможливо. Але щойно вона бере до рук мобільний, на екрані висвічується: «4 пропущені дзвінки, 2 голосові повідомлення». У кутку маленького символу месенджера повідомлень світиться червоним кольором цифра 6. Усе всередині неї кричить, що вона не повинна цього робити. Не дивись, кричить воно, так буде тільки важче. Стиснувши губи, вона натискає на «вхідні» і переглядає список непрочитаних повідомлень та перші слова в них.

18:03 Лео: Будь ласка, подзвони. Негайн…

17:54 Маріке: Де ти в біса?!! Передзво…

17:37 Маріке: Він її знайшов. Ми в майстер…

17:14 Лео: БР знову взявся за своє. Айлін до смерті бо…

16:59 Мама: Тут +14 і сонце. Гаррі переказує віта…

16:41 Сіґрід: Я забрала книжки. Задоволена?..

А потім одне повідомлення, яке вона відкриває:

16:27 Юнас: Як і раніше чекаю денний звіт.

Вона закриває сповіщення і відкладає телефон. Витирає руку об джинси, ніби хоче стерти огиду. Щоб не забути, повторює про себе слова повідомлення, яке Вільям велів їй написати просто зараз.

«Тільки не відсилай, поки пором не переправиться на інший берег. З’ясуй, з ким вона найбільше контактує, і розішли їм».

Ще ковток, аби перестати тремтіти. Вона дивиться на телефон, нахиляється вперед і дивиться на підсвічений дисплей, на цифру біля зеленої трубки, що сигналізує про пропущені дзвінки. Нетерплячі або роздратовані люди, друзі, які невдовзі відчують, як на зміну роздратуванню приходить тривога. А потім дещо ще гірше.

«З ким вона найбільше контактує».

Тих, що, вочевидь, люблять її.

— Доведеться дочекатися порома о дев’ятнадцятій три­дцять, — сказав він. — Не раніше, там не повинно бути надто багато людей. Я доїду з тобою до Люсвіка, але далі ти сама. І тобі краще, чорт забирай, спробувати опанувати себе, інакше все піде шкереберть.

Вона знову дивиться на годинник. Треба спускатися, якщо вони хочуть встигнути. Просто зроби те, що він хоче, думає вона. Напиши це кляте повідомлення, а потім спускайся до підвалу.

І припини думати!

Не беручи телефону зі стола, вказівним пальцем непевно натискає «Нове повідомлення» і починає писати.

73

Карен дивиться на Вільяма Трюсте, на склянку у своїй руці, а потім знову на Трюсте. Підносить склянку до губ. Відчуває характерний аромат віскі, диму й дубових діжок. Дивна суміш міцності та м’якості.

— Перший урожай після війни, — каже він. — Мій прадід отримав дванадцять діжок за угодою з Ґротами. Зараз вони на вагу золота. Одинадцять я знайшов у проході.

Він киває головою в інший кінець підвалу й посміхає­ться.

— За угодою?

— Ґроти витурили Альбіна Гусса з винокурні, якою раніше разом володіли. Чи ви думали, що Ґроти завжди були одноосібними королями віскі?

Карен на мить замислюється. Здається, Бюле нічого не казав про те, що Альбін Гусс, старий гірничий магнат, також мав частку в ґуральні.

— Чому ж тоді він віддав свою частку?

— Шантаж, — коротко каже Вільям Трюсте. — Альбін Гусс і Йоккен Ґрот почали справу разом майже сто років тому. Але під час війни Альбін мав деякі справи з німцями, Йоккен, коли дізнався про це, побачив свій шанс стати єдиним власником. Альбін мав вугільні шахти й пост у місцевій раді, тож міг втратити все, якби це стало відомо. Але Йоккен Ґрот пообіцяв мовчати, якщо Альбін відступиться від віскі. Половина всього мала належати мені, розумієте? А я працюю на цих лицемірних виродків!

Карен згадує, що розповіла їй тітка. Якщо Альбін Гусс співпрацював із німцями, це, безсумнівно, хороший привід для шантажу. Його становищу могутнього владаря Нооре напевно настав би кінець, а держава не проґавила б шансу експропріювати вугільні шахти за безцінь.

Щось подібне сталося з одним із ланолінових заводів біля Равенбю невдовзі після війни, коли викрилася неприємна правда. Відмова від частки в ґуральні, імовірно, була ще й невеликою ціною для предка Вільяма Трюсте.

— Отже, Ґроти заволоділи всім підприємством і мовчали про те, що знали, — каже вона. — Мені здається, якби все стало відомо, репутація їхнього підприємства теж не виграла б.

— Мабуть. І це мене цілком влаштовує. Але ця таємниця залишиться між нами.

Від цих слів їй стає моторошно, по спині пробігає дрож. Я мушу виграти час, повторює вона собі. Змусити його розповідати далі. Прикинутися дурепою, дати змогу йому вихвалятися.

— Габріель, — швидко каже вона. — Як він причетний до всієї цієї історії? Ви так і не розповіли.

— Коли мені не вдалося переконати Фредріка, було цілком логічно спробувати з ним. Переконати Габріеля, що ми повинні повернути по праву наше, було не дуже складно. Ви ж із ним зустрічалися, так?

Карен мовчки киває.

— Тоді ви, мабуть, розумієте, чому це було досить просто. Сама думка про те, аби прибрати сім’ю Ґротів зі свого шляху й перебрати на себе всі плани з розширення, змусила хлопця пустити слину. Гроші та влада, навіть пальцем не поворухнувши. Зрозуміло, я трохи розповів про те, як Ґрот колись шантажував Альбіна Гусса. Не думаю, що хлопець узагалі знав, що він родич старого Гусса, поки я йому не розповів.

— Але чи зрозумів він, що ви вбили його діда? — скептично запитує Карен, думаючи про враження, яке справив на неї Габріель Стууб. — Він хоч і натякав, що його дідусь був дивакуватий і вредний, але й висловив певну повагу до нього.

— Ні. Дурник повірив, що це зробив Б’єрн. До того ж, мені пощастило. Габріель проїжджав повз смітник на Різдво і побачив одну зі службових машин Ґротів. Звісно, я обрав ту, якою зазвичай користувався Б’єрн, тож було неважко переконати хлопця, що то був саме Б’єрн.

Якось аж надто просто, думає Карен. Вільям Трюсте, помітивши її скептичний вираз обличчя, веде далі:

— Нечиста совість, звичайно, теж допомогла. Адже Габ­ріель допоміг мені відправити електронного листа з погрозами з комп’ютера Фредріка Б’єрнові Ґроту, а ­через кілька днів старий був мертвий. Переконати його, що Фредріка вбив Б’єрн Ґрот, виявилося дуже легко. Він, так би мовити, охоче заковтнув наживку. Так само, як і ви. Недавно дзвонила Лаура, сказала, що ви нарешті заарештували Б’єрна. Вона в розпачі, бідолаха.

Карен заплющує очі й відчуває, як хвиля сорому змі­шується з гнівом. Вільям Трюсте контролював їх усіх, як маріонеток. Смикав за ниточки і дивився, як вони слухняно рухаються. Він методично працював над дискре­ди­тацією родини Ґротів різними способами, сам тим часом граючи роль відданого співробітника. Починаючи з того, що потай тиснув на Фредріка Стууба, аби той оприлюднив ще не підтверджені результати досліджень, і закінчую­чи тим, що змусив Габріеля надіслати від імені Фредріка електронного листа з погрозами, втягнув його в плани потопити Ґротів, і врешті-решт змусив повірити в те, що Б’єрн Ґрот убив його діда.

Тепер, коли вона згадує свої розмови з Трю­сте, картина стає ще чіткіша. Переконлива вистава, в якій він грав захопленого поціновувача віскі, вдавав, що має всі вигоди від подальшого успіху підприємства Ґротів, а сам тим часом методично підривав його. Як він відмахувався від усіх запитань про загрози для ґуральні Ґротів і їхніх планів розширення, як із засмученим виглядом «між іншим» згадав про небезпечний цемент, який знайшов у коморі.

Карен ані на мить не сумнівається, що саме Вільям Трюсте просвердлив отвори й заготував той цемент. Блискучий план, думає вона. Перевернути весь будинок догори дном, щоб створити враження, ніби вбивця щось шукав. Використати поліцейське розслідування, щоб опри­люднити результати досліджень Фредріка і спокійно спостерігати, як затягується зашморг.

Чому я цього не бачила?

— Але чому ви вбили Габріеля? Він же робив усе, що ви хотіли.

— Так, це була моя єдина помилка, — зітхає Трюсте. — Адже мій план полягав у тому, щоб залягти на дно й дати змогу поліції робити свою справу. Ви знайшли б дослідження, про нього стало б відомо, і підозри проти Б’єрна Ґрота залишилися б, навіть якби його виправдали. Чутки про електронний лист із погрозами та просвердлені отвори зробили б решту. Репутацію бренду буде вщент зруйновано, а потім я куплю його за безцінь і перебудую вже під своїм іменем. Габріель справді вірив, що стане моїм партнером. Навіть шкода його, чи не так?

— Але чому ви його вбили? — повторює Карен.

— З двох причин. Коли я залучив його, то ще не знав про його контакти з «О. В.». Дізнавшись про крадіжки й малювання міток, я припер його до стінки. Зрозумів, що він веде свою гру. І що він загрожує безпеці.

— Думали, що він і вас спробує обдурити?

Вільям Трюсте, здається, не чує її слів.

— Він почав нервуватися, — веде далі він. — Очевидно, один із членів «О. В.» дізнався, чим він займається, і побив його. Був неминучий ризик, що він почне патякати про наші плани, аби втертися в довіру до хлопців із клубу. Або ще гірше — пообіцяє залучити їх до бізнесу.

Карен мовчить.

— Навіть більше, — веде далі Трюсте, — він перейнявся виною Б’єрна у вбивстві Фредріка. Я пояснив, що найкраще нам залягти на дно, що це лише питання часу, коли Б’єрна спіймають. І так усе вказує на нього, треба просто дати поліції докопатися до суті. Але на новорічному святі я зрозумів, що він не вміє тримати язика за зубами. Він був зведеною міною.

І тоді ти поспішив, думає Карен. Якби Габріель заговорив, будь-якої хвилини могло спливти твоє ім’я. Ризик був занадто великий.

Вона дивиться на нього, не в змозі приховати своєї відрази.

— Ви забули одну річ, — каже вона. — Якщо дослідження Фредріка стануть надбанням громадськості, чи не буде вам так само важко отримати дозвіл на розширення? Тривога з приводу лиха, яке може накоїти бодуенія, позначиться і на вас.

— Навпаки, дорогенька! Я — рятівник, який має рішення на всі випадки. Я буду тим, хто врятує гордість містечка, створить нові робочі місця і зробить Нооре відомим на весь світ. От у чому сіль!

— І як ви збираєтеся цього досягнути?

— Вугільні шахти, звісно. Ми прославимося тим, що будемо зберігати віскі під землею.

Вільям Трюсте показує на діжки біля стіни.

— Я знайшов сімдесятирічне віскі в одному з проходів вугільної шахти. Це не зашкодить ані економіці, ані маркетингу. Ви могли б самі засвідчити якість, чи не так?

Могла б, думає Карен.

Звук дверей, що відчиняються, змушує її здригнутися й обернутися. Вільям Трюсте допиває і підводиться.

— Ну нарешті. Ти готова? — питає він.

Запитання адресоване Гелені Трюсте, яка стоїть у дверях.

В одній руці вона тримає сумочку Карен, а іншою міцно стискає шапку-вушанку і картатий шарф. Вона мовчки киває.

— Куди ми? — запитує Карен.

Трюсте не відповідає, а звертається до дружини:

— Вони в сумці?

Гелена хитає головою.

Він повертається до Карен і простягає руку.

— Дайте мені свою куртку.

Вона на мить вагається. Дивиться на нього, аж поки розуміє, що протестувати марно. Повільно знімає куртку й віддає Вільяму, який швидко обшукує кишені. Потім піднімає ключі від машини, які виблискують у світлі свічок. Карен знову повертається до дверей.

Збентежена, вона намагається зустрітися поглядом з Геленою. Але та опускає голову, довге темне волосся приховує її обличчя.

Тієї ж секунди вона розуміє.

74

Коли за подружжям Трюсте зачиняються двері, її ноги ледь не підкошуються. Вести майже нормальну розмову з Вільямом Трюсте, тоді як у голові гарячково кружляли думки про його наступний крок, було дуже важко. Тепер напруження поволі відпускає. Результат — тремор у всьому тілі. Вона хапається рукою за спинку стільця і стоїть так, глибоко дихаючи.

Вона була переконана, що її заберуть із собою. Відвезуть кудись, уб’ють, а потім позбудуться тіла. Напевно кинуть у море, думала вона. А ще була надія: забравши її, Трюсте наражав би себе на ризик. Хтось може побачити, хтось може почути. Я зможу втекти, думала вона. Треба тільки, щоб він на секунду втратив пильність, і в мене буде шанс.

І інша думка. Що, як йому вдасться. Якщо це останні хвилини її життя.

Рано чи пізно сліди приведуть сюди, думала вона. Досить багато людей знає, куди я збиралася. Адже я сказала Лоотсу і Бюле, що поговорю з Трюсте. Та й Карлу, здає­ться, теж. Вони не встигнуть мене врятувати, але за деякий час пошуки приведуть сюди. Йому не вдасться сховатися, рано чи пізно вони з’ясують, що він зробив.

Та щойно вона побачила Гелену Трюсте у дверях — зрозуміла, що цього не станеться.

Ніхто мене тут не шукатиме, думає вона, відчуваючи, як полегшення від того, що вона зосталась тут сама, поволі переростає в паніку. Коли вони запитають Трюсте, а вони неодмінно запитають, він відповість, що я була тут певний час, а потім поїхала. Що я щось казала про пором, можливо, навіть згадає, який саме.

Карен дивиться на наручний годинник і в думках чує голос Вільяма Трюсте: «Вона сказала, що спробує встигнути на пором о дев’ятнадцятій тридцять».

Вони поговорять з персоналом судноплавної компанії, перевірять за реєстраційним номером, чи була моя машина на поромі. Можливо, вони також перевірять записи з камер відеоспостереження, і побачать, що я сиджу за кермом. Я буду з опущеною головою, можливо, здаватиметься, ніби я розмовляю по мобільному телефону. Але вони впізнають моє довге темне волосся під шапкою. Впізнають куртку і картатий шарф.

Машину знайдуть десь на Гейме. Мабуть, неподалік від моря. А моя сумочка буде на сидінні. Знайдуть мій телефон, перевірять, чи дзвонила я куди-небудь. Я не телефонувала, але, можливо, відправила комусь повідомлення, скажімо, мамі. Напевно щось типу «я більше не маю сил».

Вона кричить на все горло.

Звук котиться між склепінчастою стелею і цегляною підлогою, посилюючи усвідомлення того, що вона в пастці. У відчаї вона підводиться і підходить до дверей. Так, залишаючи її тут, Вільям Трюсте міг не хвилюватися: двері нові, сталеві, ретельно підібрані, щоб захистити багатство — одинадцять діжок віскі тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

Розтрощу тут усе до бісової матері, думає вона. Розіб’ю кожну винну пляшку і виллю пійло. Хай із цих діжок витечуть мільйони. Це буде моя помста. Ні крапельки не залишиться. Він не може зробити більше, ніж вбити мене. Тільки вбити — і все. А я можу до його приходу напитися до втрати свідомості. І нічого не відчуватиму.

Вона підходить до діжки, що лежить на дерев’яній підставці. Піднімає білу тканину й береться за дерев’яний чопик. Відчуває, як він легко піддається. Інші будуть міцніші, думає вона, і дивиться на десять діжок, які стоять сторчма. Тієї ж миті вона бачить перед собою задоволене обличчя Вільяма Трюсте, коли він розповідає, що знайшов діжки, знайдені в одному з шахтних тунелів. Бачить його мимовільний рух. Кивок за спину, на стіну, цілком зайняту довгим стелажем із рядами винних пляшок.

Стелаж стійкий, важкий, але до стіни не прикручений. Коли Карен відчуває, що він нарешті піддається, чується дзвін півтора десятка розбитих винних пляшок на підлозі, потім увесь масивний стелаж з гуркотом падає, вино потоками заливає підлогу й бите скло, вона знову кричить. Не тому, що її джинси намокли, не тому, що уламки скла відскочили вгору і подряпали їй щоку та обидві руки. А від того, що її благання, здається, почуто.

Двері широкі, але низькі. Щоб оглянути їх, доводиться нагнутися, і знову Карен падає духом. Висячий замок. Звісно, Трюсте ніколи б не залишив їх відчиненими, хоч вони й заховані. І, звісно, ключа не буде тут, у погребі. Але замок здається старим, коли вона торкається шорсткої поверхні, можливо, таким же старим, як і самі двері. Кілька швидких кроків — вона бере латунний свічник, освітлює іржавий висячий замок. І справді старий, думає вона, напевно, можна його зламати, тільки от чим? Ніякого інструменту під рукою. Вона озирається на всі боки, піднімає свічник вище, намагається розгледіти якийсь вузький гострий предмет, який міг би їй допомогти, але нічого не бачить.

Він може повернутися будь-якої миті, думає вона, відчуваючи, як серце голосно стукає десь у горлі. Напевно, проведе Гелену, простежить, щоб вона зробила те, що він скаже.

Вона надягла мою куртку, мою шапку, мій шарф і заїхала в моїй машині на пором. Але потім він повернеться. Якщо Гелена встигне на пором о дев’ятнадцятій три­дцять, він повернеться сюди протягом години, усвідомлює вона, відчуваючи, як холонуть руки від відчаю. Мені не вистачить часу.

Її погляд блукає у тьмяному світлі, шукаючи хоч щось. Вона дивиться на сталеві двері, уявляючи, як ці двері з хвилини на хвилину відчиняться, як вона побачить на порозі його силует. Народжується нова ідея. Може, я зможу забарикадуватися, виграти час? Двері відчиняю­ться всередину, і якщо підтягнути стіл і перекинути інші стелажі…

І саме цієї миті її погляд зупиняється на нижній полиці на протилежній стіні. Ну звісно.

Це неможливо, розуміє вона після кількох марних спроб вставити вістря штопора в замкову щілину. Розчарована, вона смикає іржавий замок і лається. Так близько. Як на зло, так близько. Вона б’є по замку кулаком, відчуває біль у долоні. І щось іще. Тягнеться за важким свічником, нахиляється, світить. Цього разу вона не кричить, бо в ній прокидається надія. Замок, мабуть, неможливо зламати, а петлі на старих дерев’яних дверях теж міцні. Всі шурупи ще на місці, але деревина навколо них ослаб­ла від часу. Карен знову смикає замок. Так, є невеликий рух.

Вона не наважується виламувати, боїться ризикувати, бо штопор може зігнутися і зламатися. Потихеньку колупає вістрям навколо двох шурупів, розхитує, тягне. Не дивлячись на годинник — розхитує, колупає, тягне.

Коли перший шуруп падає на цегляну підлогу, Карен Ейкен Горнбі обливається потом, вином, сльозами і шмарклями.

А коли наступний шуруп випадає так само, вона встає, хапає латунний свічник і вибиває двері ногою.

75

Карл Б’єркен роздратовано барабанить пальцями по керму. Зазвичай він узагалі не замислювався про те, що сніг і вітер можуть призвести до затримок у русі поромів. У будь-який інший день він, як і всі жителі Доґґерланду, стоїчно дійшов би висновку, що доведеться змиритися з могуттю стихії.

Але цієї миті він думає лише про те, що з кожною хвилиною гнів Інґрід зростатиме. З кожною хвилиною вона знову й знову запитуватиме себе, чому її чоловік, якщо йому дали вихідний на Трьох Королів, не зміг приїхати додому вчасно, як нормальна людина. Чому, заради Бога, він добровільно залишився на роботі до пізнього вечора, замість того, щоб поспішати додому? І з кожною хвилиною вона дедалі більше переконується, що саме новина про те, що вона запросила батьків, змушує її чоловіка боягузливо триматися подалі від дому. З кожною хвилиною зростає ризик того, що Інґрід Б’єркен замислиться, чи не вийшла вона заміж за покидька.

Можливо, так і є, думає Карл, стримуючи бажання посигналити в розпачі. Нахиляється вперед і дивиться на цифрове табло над рампою. Двадцять хвилин тому там був текст: «Істотні затримки. Нерегулярний рух». Тепер і він зник. Екран абсолютно чорний.

Якби виїхав усього на пів години раніше, то був би вже вдома. Але нерегулярність поромних рейсів призвела до довжелезних черг, і минулого разу останнім на пором заїхав автомобіль прямо перед ним. Усі прохання трохи потіснитися, щоб помістилася ще одна машина, виявилися марними.

«Пором заповнений, вам доведеться почекати наступного», — сказав чоловік у помаранчевому жилеті з логотипом судноплавної компанії.

Карл хотів було дістати жетон поліцейського, але в останню секунду відкинув цю ідею. Він тут не єдиний засмучений, і він не збирався робити того, що робили місцеві лікарі на островах: виставляли знак і об’їжджали чергу, навіть коли поспішали зовсім не до пацієнта, а до супермаркету по святкові покупки. Усі це знали, і всі мовчали. Від хвороби ніхто не застрахований, дякуйте Богові, що в містечку взагалі є лікар.

Карл кидає швидкий погляд на пором, який нарешті наближається, а потім дивиться в дзеркало заднього огляду. Позаду вишикувалася довжелезна низка автомобілів, на цей рейс потрапить хіба що половина. Ще один погляд на пором — він уже причалив і різко хитається на хвилях, — а потім на персонал, що махає руками автівкам, яким треба виїжджати на берег. У вікно Карл бачить, як вони перегукуються і показують на щось на поромі, приховане за інформаційним щитом.

Тієї ж миті загоряється новий напис:

«Рух скасовано до подальшого повідомлення. Технічні проблеми».

Плюнувши на перевищення повноважень, Карл відчиняє дверцята, виходить із машини. Сніг перестав, але вітер дме значно сильніше, ніж здавалося. Аж подих перехоплює.

— Надовго? — кричить він, підходячи до одного з помаранчевих жилетів і показуючи жетон поліцейського.

— Я, бляха, не знаю. Самі подивіться! — каже він і показує пальцем. — Он що накоїв вітер!

І коли Карл обертається і дивиться в бік порома, він розуміє, що мине багато часу, перш ніж Інґрід зможе його пробачити. Штурманська рубка похилилася, вітер її розхитує туди-сюди, і здається, що вона ось-ось розвалиться.

— Сюди викликали один із поромів з Фріселя, але ж напевно за такої погоди не одна година мине, перш ніж він дістанеться. Вам краще повернутися.

Карл обертається і дивиться в бік черги. Останні машини вже здалися і почали розвертатися. Зітхнувши, він повертається до машини, сідає за кермо і невідривно дивиться в дзеркало заднього огляду.

Нічого не відбувається. Жодна з машин, що стоять одразу за ним, не рухається навіть на міліметр. Натомість дедалі настирливіше лунають сигнали та схвильовані голоси. Проклинаючи все на світі, Карл Б’єркен знову виходить із машини. Цього разу жетон поліцейського, схоже, стане в пригоді.

— Треба викликати людей нам на підмогу! — каже один із помаранчевих жилетів.

— А що сталося? Чому люди не можуть просто дати задній хід?

— Тому що там стоїть великий клятий «форд», який блокує всю чергу. Якась бабега з’їхала з глузду і просто кудись пішла, мабуть. Але вона взяла з собою ключі. Гадаю, нам доведеться телефонувати кудись, щоб машину евакуювали.

Карл дивиться в бік черги, але звідси він не може побачити машину.

— Або замкнути дроти, — каже він. — Так буде швидше.

Зітхнувши, він прямує у кінець черги. Пробирається у вузькому проході між сталевою огорожею, відчиненими дверцятами автомобіля та роздратованими водіями.

За тридцять секунд Карл Б’єркен ціпеніє. Останнім у чер­зі, своєрідною загатою між огорожами, стоїть зелений «форд рейнджер». Дверцята водійського сидіння відчинені, і навіть звідси добре видно вм’ятину. Він уже пів року нагадує Карен, що треба її відрихтувати.

76

Гелена Трюсте йде вперед, не озираючись. Голоси гукали її, щось їй кричали, запитували, що в біса вона робить, але ніхто не намагався її зупинити. Вона не відповідала. Що вона може сказати? Вона не знає, що робить. Вона не знає, куди йде, не знає, що відбувається. Вона ніколи не знала, це Вільям усе завжди знає.

Він завжди знає, що буде далі.

Навіть коли з’явилася ця поліціянтка, якась там Карен, він не втратив самовладання. Ну, може, на мить, тільки тоді, коли вийшов із винного льоху і почув, що вона стоїть там і розмовляє з Альвіном. Коли Карен обернулася і подивилася на нього тим дивним поглядом. Так, його світ на мить похитнувся, вона бачила це. Усього на кілька секунд, а потім він знав, що робити.

Вільям завжди знає, що робити.

Здається, йому це сподобалося, думає вона. Спершу коротка мить, коли він був змушений замислитися, легке тремтіння тривоги, яке він, напевно, відчув, ризикуючи, що все розкриється, що все полетить під три чорти. А потім хмільна радість, коли він знайшов спосіб обійти проблему. Так, напевно він відчув насолоду. Він такий, простий і зрозумілий, я завжди це знала. Я пішла за ним із заплющеними очима.

— Ви підходите одне одному, як пара рукавичок, — казала його мати. — Вільям — повна протилежність свого батька, він має амбіції, він прагне висот. Але йому потрібен хтось, хто врівноважить його.

Її ж батьки не були в захваті. Хоча Вільям був дуже люб’язний, коли вони вперше запросили його додому на вечерю. Поцілував руку і її матері, і батькові, приніс у подарунок батькові віскі вісімнадцятирічної витримки і розхвалював частування, а батьки однаково почувалися скуто й ніяково. Але яке це мало значення? Вільямова мама вважала, що вони підходять одне одному, як пара рукавичок, а вона ж знає свого сина.

Щоправда, бабуся відвела її вбік, поклала свою руку на її і подивилася на неї зі стурбованим виразом обличчя.

— Будь обережна, моя дівчинко. Інакше він тебе зжере.

Вона тоді просто розсміялася.

Тепер вона йде, опустивши очі в землю, і не має уявлення, куди прямує. Не додому, не звідси. Просто кудись. Усе скінчено, вона все зіпсувала. Він ніколи їй не пробачить.

Що мені тоді робити? Я не могла залишатися там у машині, коли рух перекрили. Хтось упізнав би її машину в черзі, можливо, підійшов би і захотів поговорити. Побачив би, що це не вона.

Ти могла б поїхати назад.

Голос Вільяма. Просто повернути і поїхати додому. Я ж велів тобі одразу зателефонувати, якщо щось піде не так. Чому ти ніколи не можеш вчинити так, як велено?

Тому що я більше не можу цього терпіти. Ти мав би це зрозуміти.

Можливо, вона промовляє це вголос, кричить проти вітру, вона не знає.

Я нічого не знаю, думає вона, відчуваючи, як її думки мчать дедалі швидше, і вона вже не може вловити жодної з них. Знає, що це вже не має значення. Вона нічого не може зараз удіяти, просто йде далі.

Вона послизається на утрамбованому снігу і ступає крок на проїжджу частину. Різкий сигнал автомобіля, який в останню секунду змушений звернути вбік. Вона встигає злякатися, потім знову приходить розуміння. Єдина визначеність знову проникає в хаос.

Так чи інакше, Вільям урешті-решт переможе. Він завжди перемагає. Він такий.

77

Її зустрічає суцільна стіна чорноти. Суцільна темрява і тяжкий дух вологості. Щось затхле. Секунду вона зволікає. Напевно, десь усе ж таки є вихід із вугільної шахти? Може, навіть кілька виходів? Вона ж бачила ці виходи, коли дитиною ходила з тіткою Інґеборґою у ліс по гриби. Іноді абияк забиті, іноді ретельно замуровані. У її вухах досі дзвенять застережливі слова Інґеборґи: «Хто туди зайде, більше ніколи не вийде».

Карен озирається через плече на винний льох і бачить розруху — розбиті пляшки, вгадує в глибині сталеві двері. Може, краще залишитися, ніж ризикувати загубитися в підземних шахтних тунелях. У сполучних проходах, виправляє вона себе, сама шахта щонайменше на сто метрів глибше.

Потім вона повертається і робить перший крок. Піднімає важкий латунний свічник, роздумує. Занадто важкий, буде її затримувати. Вона суне руку в кишеню джинсів, намацує запальничку. Потім гасить шість із семи свічок, запихає їх за пояс. Сьому свічку бере в руку і випускає свічник, який із важким гуркотом падає на землю. Кілька кроків — вогник блимає. Вона зупиняється, розмірковує. Треба знайти спосіб прикрити полум’я, щоб не згасло, долоні недостатньо. Ковпак, склянка, що-небудь на кшталт цього. Вона повертається у винний льох.

Відчуває, як скло ріже руки, коли при світлі єдиної свічки перебирає купу битих пляшок. Зрештою знаходить дещо підходяще. Пляшку, майже цілу, тільки без денця. Щоправда, край відколу дуже гострий. Треба захистити руку, добре б тканиною. Футболкою, думає вона. Обмотаю руку футболкою і піду просто в бюстгальтері. Я витримаю. Холодно, але потерплю.

— Чорт забирай! — вигукує вона з огидою. — Залишуся тут у теплі, нап’юся до нестями. Я більше цього не витримаю.

Тієї ж миті Карен помічає білий клапоть біля бочки з віскі.

Вона обмотує руку і частину зап’ястка цупкою тканиною, затискає свічку між великим і вказівним пальцями, обережно накриває її розбитою пляшкою. Кілька разів проводить рукою туди-сюди. Нормально, вогник свічки не гасне.

Однією рукою спираючись на шорстку стіну, а в іншій стискаючи свічку, вона заходить на кілька кроків у прохід. Відкинувши страх, далі йде вперед. Крок за кроком, думає вона. Просто йди, гірше не буде.

За двадцять хвилин з’ясовується, що буде.

На клаустрофобію Карен Ейкен Горнбі раніше ніколи не страждала. А тепер страждає. Непроглядна темрява попереду й позаду. Раптове усвідомлення, що плечем вона відчуває одну стіну, а рукою торкається іншої. І якщо підніме руку, неодмінно торкнеться стелі. Непрохідна гора навколо неї, шари землі та снігу над нею.

Їй хочеться лупити кулаками вусібіч. Кричати. Але страх перед вузьким проходом, що огортає її, перед затхлим повітрям, яке дедалі глибше проникає в легені, зупиняє її. Тому вона йде вперед, тільки рух не дає їй повністю піддатися паніці. Нерівна земля змушує її з кожним кроком намацувати ногою ями та каміння.

Має бути вихід, тихо повторює вона. Повинен бути.

Несподівано стіна закінчується, рука хапається за повітря.

Вона піднімає свічку і бачить, що прохід роздвоює­ться. Обережно обмацує кут. Зволікає. Прохід, у якому вона перебуває, здається, далі йде прямо, але ліворуч є іще один прохід. Паніка наростає, вона намагається уяви­ти, в який бік йшла. Вхід до «Комплексу» розташований на сході, вона бачила сходи до винного льоху під час свого першого візиту, тож, мабуть, вони вели на північ. Але, можливо, вона дорогою повертала. Повертала? Чи ні?

Гадки не маю, думає вона, відчуваючи, як сльози стис­кають їй горло. І яка в біса різниця, куди я піду.

Обмацуючи долонею стіну, повертає і йде далі проходом. Цей прохід начебто ширший за попередній, і на мить клаустрофобія трохи відступає. Наступної секунди Карен різко зупиняється. Вогник свічки висвітлює стіну, на яку вона ледь не налетіла. Глухий кут.

Свічка гасне.

78

Карл Б’єркен дивиться на водійське сидіння покинутої машини і відчуває, як усі марні надії на те, що він міг помилитися, зникають. Це точно машина Карен. А на сидінні лежить її сумочка. Він впізнає її, без жодних сумнівів.

Але самої Карен ніде немає, усвідомлює він, розвертаю­чись і дивлячись на всі боки.

Не знімаючи рукавичок, він відкриває сумку і порпає­ться в ній, не знаходячи того, що шукає. Тоді бере телефон і набирає номер Карен. За дві секунди він чує знайомий сигнал у салоні. Коли він виловлює мобільний з простору між сидіннями, то чує роздратований голос позаду себе.

— Що за скажена баба! Просто відчинила дверцята і пі­шла!.. Вона здавалася якоюсь геть божевільною.

Карл обертається.

— Яка вона була з себе? — запитує він у чоловіка, що стоїть позаду нього, витягнувши шию, щоб зазирнути в машину.

Він одягнений у товстий темно-синій пуховик, який від вітру здається іще більшим. У погляді читаються злість і цікавість.

— Не знаю, — повільно відповідає він. — Темноволоса, думаю. Так, довге темне волосся. Пам’ятаю, що воно стояло дибки від вітру.

— Ви помітили, в який бік вона пішла?

— Авжеж! Тут можна йти тільки в один бік, якщо не маєш наміру кинутися в море!

Чоловік киває на асфальтований майданчик і будівлю терміналу.

— Я маю на увазі далі, — зціпивши зуби, каже Карл. — Ви бачили, куди вона попрямувала далі?

Чоловік хитає головою, і Карл відпускає його. Потім грюкає дверцятами і звертається до хлопця в помаранчевому жилеті, який саме підійшов.

— Викликайте евакуатор. Нікому не сідати в цю машину.

— Ви ж наче казали, що можна замкнути дроти?

— Нікому не сідати в цю машину, — повторює Карл. — Можете вважати її місцем злочину.

Чоловік здивовано дивиться на нього.

— Місце злочину? Це просто намахана жінка, в якої стріха поїхала!

Ні, думає Карл. Це щось зовсім інше.

За пів години Карл Б’єркен виїжджає з поліцейського гаража в Люсвіку на машині з логотипом поліції. Він пробіг кілька кілометрів від поромного терміналу до місцевого відділку поліції, дорогою спробував спершу зв’язатися з Корнелісом Лоотсом по мобільному телефону, вилаявся, коли потрапив на автовідповідач, а потім викликав наступний номер.

Торстейн Бюле відповів негайно.

— Я негайно пришлю хлопців, — сказав він, коли захеканий Карл пояснив ситуацію. — Але я не розумію, що, по-вашому, могло статися.

— Я не знаю! — вигукнув Карл. — Але щось сталося. Карен ніколи так не вчинила б. Не пішла б отак, усе покинувши.

А коли Карл увірвався до пабу, Еллен Єнсен абсолютно впевнено повідомила: ні, Карен ніхто не бачив від самого ранку. Якщо треба, нехай сам подивиться в кімнаті. Він так і зробив. Угору сходами, по дві сходинки за раз, тим часом як тривога дедалі наростала. Де ж вона, чорт забирай? У кожнім разі, не в цій кімнаті.

Тепер він методично їде вулицями Люсвіка, висвічуючи фарами кожен куточок. Їде вуличкою, де вони з Карен лише кілька днів тому рятувалися від журналістів. Карен ніде немає. Здається, жодна жива душа взагалі не наважилася вийти надвір під час шторму.

Карл розвертається, зупиняється перед готелем «Ріндлерс». Збігає сходами, сніг товстими шарами лягає під грубими підошвами його черевиків. Портьє здивовано підводить очі на високого чоловіка, який вривається у двері, ковзається на слизькій підлозі і в останню мить відновлює рівновагу. Карл швидко починає розпитувати, відчуваючи, як з кожною відповіддю його надія тане. Ні, ніхто з таким іменем не реєструвався. Ні, жодна інша жінка з темним волоссям також.

— Узагалі жодна жінка не реєструвалася, за весь день, — каже портьє, з голосу чути, що терпець ось-ось урветься.

І коли Карл знову сідає за кермо, він змушує себе впритул зустрітися з тими думками, які він відштовхував від себе. Ні, Карен так не вчинила б. Не залишила б машину й не пішла б геть. За звичайних обставин. Але потім він уявляє собі Карен тоді в пабі, коли бовкнув про Сіґрід. Бачить обличчя Карен у портовому ресторанчику, коли вмовив її розповісти. Змусив говорити про те, про що вона говорити не хотіла.

«Вважайте це місцем злочину», — сказав він хлопцеві в гавані. Правда в тому, що в глибині душі він боїться зовсім іншого.

Карл Б’єркен здригається, коли дзвонить його мобільний телефон. Наступної миті він відчуває, як горло стискається від полегшення.

— Ми знайшли її, — каже Торстейн Бюле. — Машина, що їхала на південь, підібрала її на магістральному шосе. Зараз вони їдуть сюди.

79

Карен дістає із-за пояса одну зі свічок. Віск тріснув, і свічка хитається, коли вона обережно накриває її ковпаком, але полум’я горить яскраво. Потім вона розвертається і йде назад. Зупиняється і замислюється: чи справді мені треба йти ліворуч? Адже я прийшла звідти?

Ні, Боже, я не знаю.

Думай же, думай, чорт забирай!

Її охоплює тривога, думки плутаються, і вона відчуває, як зникає її здоровий глузд. Усі спроби дихати повільно й мислити позитивно перетворюються на вир страху, коли вона далі йде вперед, крок за кроком, метр за метром. Годину за годиною? Чи це лише кілька хвилин? Здається, що відчуття часу й простору поглинула темрява.

І ось заборонене питання проривається назовні. Як довго я протримаюся тут, якщо не зможу вибратися? Як там кажуть? Три доби без їжі. Три доби без води? І раптом не страх смерті стискає їй груди, а думка про те, що чекає попереду. Три доби пекла, перш ніж вона врешті-­решт помре.

Від жаху її серце калатає, а руки й ноги, здається, німіють. Тієї миті, коли вона втрачає контроль над тим, куди ставить ноги, вона спотикається і падає на коліна. Інстинктивно спирається на ліву руку, іншою піднімає свічку. Від поштовху вогник коливається, гасне, і в темряві все перетворюється на мішанину болю без початку і кінця. Тепер усе болить, усе в темряві. Це все було безнадійно від самого початку, їй не варто було навіть намагатися. Тітка Інґеборґа мала рацію.

Я не вийду з цієї шахти живою.

Усвідомлення відчувається як удар кийком. Думка про те, щоб знову запалити свічку, встати й іти, тоне в потоці рятівного смирення. Я більше не можу, думає вона, падає і притуляється спиною до стіни. Обережно ставить скляний ковпак. Відчуває під пальцями гострі краї. А в ­задній кишені — вістря штопора. Тверді гострі предмети. Теж вихід, чому ні? Вільям Трюсте її не вб’є. Вона зробить це сама.

Я можу перерізати вени. Або горло. Ця думка навіює несподіваний спокій, який розслабляє її, а полегшення змушує схлипувати. Раптом дихати стає легше. Від усвідомлення того, що у неї є шанс вибратися звідси, серце перестає калатати. Вихід є. Не через шахту в лісі, але все ж таки вихід. Це буде швидко, думає вона і заплющує очі від темряви.

Тоді в цьому пеклі залишається тільки тіло.

А я стану вільна.

І десь усередині вона чує мамин голос:

— Щодо себе вирішуй сама, але я хочу лежати біля церкви в Ланґевіку.

А сама відчуває, як легенький порив вітру пестить її щоку.

Мамо…

Карен усміхається і притуляється головою до кам’яної стіни.

Наступної секунди завмирає.

Повільно, майже неохоче, розплющує очі й повертає обличчя вбік. Ні, мабуть, здалося, не плекай надій, переконує вона себе. Це скоро закінчиться, зовсім скоро.

Потім вона відчуває його знову — легкий вітерець торкається її обличчя.

Вона підхоплюється надто швидко, кричить, коли ­всією вагою падає на коліно. Похитується від болю і зниження тиску, спирається на стіну. Невже їй примарилося? Тепер, коли стоїть, вона нічого не відчуває. У розпачі пхає руку за пояс, обмацує жирні крихти свічкового воску й оголені ґноти і розуміє, що через падіння свічки поламалися. Копається, шукає, нарешті пальці щось намацують. Обережно витягує десятисантиметровий уламок, знаходить запальничку в кишені джинсів, спостерігає, як спалахує вогник. Усупереч болю вона сідає навпочіпки.

Наступної миті, коли її здогад підтверджується, з горла вилітає дивний звук. Немає сумнівів: полум’я свічки нахиляється в її бік. І ось вона знову відчуває легкий вітерець на своєму обличчі.

Десь далі попереду є вихід.

80

— Гаразд, я їду. Не забудьте викликати лікаря, — кричить Карл Торстейну Бюле й кидає свій телефон на сидіння.

Шини ковзають по снігу, коли він мчить назад до поліційного відділку. Полегшення від того, що Карен знайшлася, змішується зі спалахом безпричинної злості. Як вона могла так вчинити?

За вісім хвилин Карл Б’єркен здивовано дивиться на жінку, що сидить перед ним. Вона сидить, схиливши голову, на одному з диванів у приймальні, її довге темне волосся приховує обличчя. Куртка Карен, її шапка і шарф, але одного погляду достатньо, щоб зрозуміти: це не Карен.

За кілька секунд він її упізнає.

— Гелена Трюсте? — підозріло запитує він. — Що ви тут робите? Що з Карен?

Вона дивиться просто в підлогу, не відповідаючи. Поруч із нею опустилася патрульна й обережно обіймає її за плечі. А за спиною Карл чує голос Торстейна Бюле:

— Але ж…

— Так, я знаю, — каже Карл. — Це не вона. Але на ній вбрання Карен. І вона була в машині Карен.

Першим до Гелени підходить Бюле. Стає перед нею, і щось змушує її підняти погляд.

— Що це в біса означає? — каже він різким голосом.

Гелена Трюсте апатично дивиться на нього.

Вони намагаються вивести її зі ступора вже двадцять хвилин. Жодних результатів. Не допомагають ані гарячий чай, ані доброзичливі запитання, ані різкі. Нікому не вдається змусити Гелену Трюсте вимовити бодай слово. Ні Корнелісу Лоотсу, ні Карлу Б’єркену, ні Торстейну Бюле. До чаю вона не торкається, не плаче, не ворушить руками, що лежать на колінах. Двадцять хвилин, а Гелена Трюсте, здається, навіть не моргнула.

Нарешті приїжджає лікар.

— Її треба госпіталізувати, — вирішує Свен Андерсен після побіжного погляду на крейдяно-біле обличчя і ніби неживі темні очі.

— Ні, спершу вона повинна поговорити з нами, — каже Карл і, знову обернувшись до Гелени Трюсте, гарчить: — Де вона, чорт забирай?! Кажи негайно!

— Думаєте, це допоможе? — спокійно запитує лікар, відкриваючи саквояж.

Дістає шприц і ампулу. Наповнює шприц, клацає по ньому пальцем, випускає коротку тонку цівку. Опускає­ться навпочіпки біля Гелени Трюсте.

Карл розлючений.

— Ви розумієте, що поки ви піклуєтеся про цю жінку, Карен десь там. Можливо, їй загрожує смертельна небезпека, і нам потрібно знати, де вона.

— Розумію, але ця жінка тепер моя пацієнтка, — спокійно каже Свен Андерсен, витягує голку і притискає маленьку білу спиртову серветку до руки Гелени Трюсте.

Вони не бачать жодної реакції. На блідому обличчі, здається, нічого не змінилося від того, що вколов лікар.

— Вільям Трюсте досі не відповідає на дзвінки? — запитує Карл.

Бюле хитає головою.

— Я відправив машину до будинку Трюсте, але вони ще не проїхали й половини шляху. Дороги замело снігом, — додає він.

— Відправте все, що у нас є. Половину — до Трюсте, а решту — на ґуральню, він може бути там. Ми втрьох розділимося. Ну, вперед!

Карл піднімає куртку, яку кинув на підлогу.

— Відмикайте арсенал, я без зброї, — каже він Торстейну Бюле.

Той киває.

Карл кидає ще один презирливий погляд на Гелену Трюсте і повертається до дверей.

— Ну, чого чекаєте?

Корнеліс Лоотс, який не знімав куртки і шапки під час короткої прогулянки від готелю до відділку поліції, зупиняє його, поклавши руку на плече, і Карл роздратовано обертається.

— Що ви сказали? — запитує Корнеліс.

Він повертається до Гелени. Робить крок до жінки, на обличчі якої, здається, знову з’явився осмислений вираз.

— Винний погріб, — каже вона слабким голосом. — Він замкнув її там, поки… Поки я мусила…

Вона замовкає.

— Що ви мали зробити? — кричить Карл, і Андерсен зупиняє його, коли він робить крок уперед.

Але Гелена зустрічає погляд Карла.

— Однак уже надто пізно, — каже вона. — Він напевно вже повернувся.

81

Вона робить дванадцять кроків за раз. Зупиняється, піднімає ковпак, аби переконатися, що вогник свічки реагує. З кожною хвилиною стає помітно холодніше, і тепер вона виразно відчуває на обличчі подих вітерцю, навіть не нахиляючись. Серія з дванадцяти кроків. Потім іще раз дванадцять кроків. Відчуває, як її рука зникає в порожнечі за поворотом, і розуміє, що штольня знову роздвоюється, але цього разу немає сумнівів, в який бік іти.

Не замислюючись над тим чому, вона далі рахує кроки, по дванадцять за раз, зупиняючись, використовуючи всі доступні органи чуття. Прислухається до звуків, шукає просвітки в чорноті, відчуває на обличчі вітерець, що набирає сили. Вона більше не піднімає склянку, що захищає світло. Іде, зупиняється, знову йде. Іде, зупиняється. І раптом вухо вловлює якийсь звук. Слабенький свист. Іще дванадцять кроків. І ще. Тепер свист чути чітко, а разом із ним і щось інше. Від поривів вітру зовні рухається щось просто перед нею. Із глухим тремтливим звуком.

Вона здогадується, що це, перш ніж бачить.

Легка зміна барв ледь помітна. І все ж свічка вихоплює в непроглядній темряві слабкий відтінок сірого. Сірий прямокутник усього за кілька метрів. Отвір ретельно забитий цвяхами зовні. Вісім шестидюймових дощок і ще одна дошка навскоси зсередини, та й зовні, напевно, теж. Від полегшення серце пропускає один удар. Забито, не замуровано.

Дошки щільно припасовані, але міліметрових отворів достатньо. Вона падає на коліна і притуляє око до однієї зі щілин. Новий порив вітру змушує її швидко відвести обличчя. Але вона встигає побачити, що надворі темно, вітер сильний, напевно, буря, думає вона. Проте, це не зовсім чорна темрява, не густа, невблаганна темрява в коридорах позаду неї. Це, мабуть, ліхтарі від телевізійної антени в Скребю відбиваються від снігу, думає вона і здригається. Значить, іти недалеко. Кілометр, може, два, не більше.

Замерзнути я не встигну. Чи встигну?.. Холод проникає крізь щілини, огортає тіло, і вона згадує мапу з метеорологічного прогнозу. Тонка футболка при мінус сімнадцяти градусах.

Я впораюся, вселяє вона собі, глибоко зітхає, щоб витримати біль. Піднімає ногу для удару. І завмирає. Раптовий різкий порив вітру огортає її тіло і зникає в проході позаду неї. Інстинктивно, без роздумів, вона розуміє, що це означає. Цього разу це не просто вітер іззовні, який проникає всередину. Це справжній протяг. Мабуть, Вільям Трюсте повернувся і відчинив двері з верхньої час­тини будинку до винного льоху.

Вона намагається з’ясувати, скільки у неї є часу. Трюсте знає маршрут і, ймовірно, зможе подолати ту саму відстань, що й вона, за менший час. Він також подбає про те, щоб мати при собі ліхтарик, вона не зможе сховатися. Паніка пронизує її тіло, залишаючи місце лише для од­нієї думки. Я повинна вибратися звідси, негайно.

Біль розливається по усьому тілі, коли вона штовхає дошки. Стискає зуби, кілька разів вдихає. Знову б’є ногою. Кидається до отвору, спершу плечем. І ще раз. Стоїть спиною і штовхає, б’є ногою назад.

Чорт, чому я не взяла з собою свічник, думає вона, між тим як стусани болем розходяться по тілу. Хоч чимось могла б ударити. А тепер доведеться розраховувати лише на власні сили, на свою здатність ігнорувати гост­рий біль, коли відкриються старі рани і з’являться нові. Вона змушує себе відпочити, переводить подих, шукає в кишені джинсів запальничку. Прикриваючи вогник рукою, бачить, що кілька щілин стали трішки ширшими. Здає­ться, кілька дощок трохи відійшли?

Вона б’є знову й знову, весь час концентруючись на тих самих двох дошках, то напирає плечем, то штовхає ногою, а всередині зростає відчуття, що вона ось-ось почує за спиною голос Трюсте. Страх качає адреналін, що дає їй сили боротися, і вона розуміє, що діє на хвилі тимчасової енергії, яка будь-якої хвилини може вичерпатися. Знає, що саме так і буває. Страх закінчується і переходить у капітуляцію.

Але коли вона чує тріск дошки, що нарешті піддається, її організм викидає додаткову дозу, яка дає їй відчуття непереможності. Істеричний сміх вибухає, коли наступний удар ногою змушує дошку тріснути і розколотися навпіл. Ще два удари ногою — і ще одна дошка ламається. Вона смикає і тягне за гострі шматки дошки, хитає їх туди-сюди, виштовхує їх назовні, і ще один шматок відламується.

Вона випрямляє тіло і дивиться на отвір; він затісний, але вона пролізе. Обережно висовує голову, просовує праву руку, повертає тіло вбік і повільно починає проштовхуватися в отвір. Відчуває, як футболка за щось чіпляється і рветься, як тріски дряпають спину і плечі. Але болю немає, весь біль кудись зник. Пізніше він повернеться, разом із холодом. Зараз Карен цілком у владі переможного захвату, він немов шампанське струмує по тілу, і вона голосно кричить від полегшення, коли останнім зусиллям вибирається і падає в сніг.

Карен Ейкен Горнбі так і не встигає зрозуміти, що освітлює сніг, що робить морок довкола таким самим нещадним, як у чорному пеклі, звідки вона щойно вибралася. Не встигає подумати, що це не вогні з телеантени в Скребю. Не встигає побачити стоянкові вогні машини, запаркованої метрів за двадцять далі. У неї більше немає сил думати, вона лише інстинктивно вгадує чиюсь присутність.

Тієї миті, почувши його подих, вона одразу розуміє, що він зовсім не йшов за нею підземними ходами. Звичайно ж, він точно знав, де розташовано вихід, і спокійно чекав її там. Остання хвиля ненависті захльостує її. Цей покидьок, мабуть, стояв біля отвору, спостерігаючи, як вона намагається вибратися назовні.

Голос лунає ззаду.

— Чи не здається вам, що настав час покінчити з цим спектаклем? — каже Вільям Трюсте.

82

Довгий караван машин, які розвернули від поромного порту, повільно просувається на північ. Сніговерть ущухла, але вітер щосили підкидає ті кілька десятків сантиметрів, що випали, піднімає сніг із землі, закручує вихорами і збиває в кучугури на асфальті.

— Дорога тут пряма! Ну хоча б спробуйте обігнати! — кричить Карл Б’єркен, утім, з розчаруванням зазначає, що Торстейн Бюле знову ігнорує його прохання.

Цього разу він навіть не відповідає. Пряма дорога, тобто відносно рівна ділянка, про яку каже Карл, закінчується ще одним різким поворотом менше ніж за три­дцять метрів від того місця, де починалася. Не звертаючи уваги на фари зустрічних автомашин, які лишень підтверджують, що обережність Торстейна Бюле має сенс, Карл проклинає себе за те, що сів у машину колеги, замість того, щоб їхати своєю.

Вони вже витратили майже сорок п’ять хвилин, щоб подолати відстань, яку за звичайних обставин промча­ли б за половину цього часу. І їдуть вони без сирен! Вони навіть не ввімкнули проблискових маячків! Бюле вимкнув їх, щойно дорога почала звиватися, унеможливлюю­чи обгін. За його словами, немає сенсу загострювати й без того небезпечну дорожню ситуацію.

— Заспокойся, синку, — каже він. — Краще доїхати піз­ніше, але живими, ніж не доїхати взагалі.

Карл кидає роздратований погляд у дзеркало й неохоче усвідомлює, що Бюле, можливо, все робить правильно. Попереду них їде поліцейськ машина з увімкненими проблисковими маячками, позаду ще одна, і обидві не можуть вирватися на вузькій дорозі вперед навіть на сантиметр.

Патруль, який перебував поблизу Ґудгейма, коли їх викликали, застосував, либонь, ту саму стратегію і з блимавками та сиренами на повній швидкості з’їхав з дороги в кювет усього за кілька кілометрів.

— Ніхто не постраждав, але знадобиться певний час, щоб витягнути машину, — повідомив їм диспетчер.

Зараз залишилося три машини. По двоє співробітників у кожній. А ще Корнеліс Лоотс, який поставив свій приватний автомобіль на вулиці біля відділку поліції, і тому він встиг виїхати трохи раніше за інших. Він, мабуть, лише на кілька сотень метрів попереду, думає Карл.

Питання у тому, як далеко вже зайшов Вільям Трюсте.

Їм знадобилося вісім дорогоцінних хвилин, аби переконати Гелену розповісти достатньо інформації, щоб вони направили всі підрозділи до будинку Трюсте на північ від Скребю. Як саме інтерпретувати випадкові слова й незакінчені речення на кшталт «позичив Альвіну свій мобільник», «бочки повоєнних років», «від самого початку не належали Ґроту», їм так і не вдалося з’ясувати.

Решта фраз була зрозуміліша.

— Він збирається вбити її. Щойно я зателефоную, він її уб’є.

Карл досі не уявляє, як їй це вдалося, але якось Карен Ейкен Горнбі з’ясувала, що в обох убивствах винен Вільям Трюсте, і тепер вона замкнена в його будинку. Цього достатньо, щоб спрямувати до «Комплексу» усі наявні ресурси.

Усі наявні ресурси… Карл похмуро обмацує видані кобуру й «глок». Загалом «видані» — не зовсім правильне формулювання. Усі просто похапали зброю і боєприпаси з броньованої шафи, немов на різдвяному розпродажі, і кинулися до машин. Бюле встиг крикнути черговому офіцеру, щоб той «якнайшвидше зателефонував Вреде», і зачинив за собою двері. Уже в машині він пояснив Карлу, що Улаф Вреде — кінолог на пенсії, живе неподалік від Скребю. Він більше не на службі, але Бюле сподіває­ться, що він удома і його собака досі живий.

Вісім осіб, шість одиниць зброї і собака. Застрягли в автомобільному заторі на засніженій дорозі. Ми нізащо не встигнемо, думає Карл Б’єркен.

Коли він знову роззявляє рота, аби сказати, що дорога вирівнялася, він бачить, що і Торстейн Бюле вирішив пустити в хід блимавку й сирену. Наступної секунди він тисне на педаль газу і виїжджає на зустрічну смугу.

83

— Мені дуже шкода, але вам доведеться повернутися всередину.

Вільям Трюсте киває в бік пробитого отвору з жалі­сливою посмішкою. Карен повзає по снігу, намагається встати на ноги, але ковзається і врешті-решт сідає, упершись долонями в землю позаду себе. Куди завгодно, тільки не назад, волає вона подумки, невідривно дивлячись на руку Трюсте. У темряві вона не може точно розгледіти, що саме він тримає, розуміє тільки одне: це якась довгоствольна зброя, схоже, мисливська рушниця.

Він робить командний рух стволом.

— Вставай!

— Ні, — кричить вона, — я туди не повернуся! Вам доведеться застрелити мене тут.

— Вибач, але ні, хтось може почути постріл. І подумай про всю цю кров… Ти, мабуть, і сама розумієш, що я не можу ризикувати, залишаючи тут сліди.

— Ніхто мене тут не шукатиме. Я знаю, що ви збирає­теся робити.

— О, ти все зрозуміла. Тепер вставай.

— Вони не шукатимуть тут, — відчайдушно повторює Карен. — Гелена, мабуть, уже встигла перегнати мою машину до Гейме.

Щось у фігурі Трюсте ціпеніє, і він дивиться на наручний годинник. Ствол рушниці, як і раніше, спрямований на неї. Його щось тривожить, думає вона. Наступної секунди вона розуміє, що саме.

— То вона не дзвонила? — повільно каже вона. — Ви досі чекаєте сигналу.

— Замовкни. Вставай! — кричить Трюсте.

Карен залишається сидіти. Навмисно провокує. Йому доведеться застрелити мене тут, думає вона. Я не повернуся туди.

— Ну, якщо вона досі не вийшла на зв’язок, то, мабуть, щось сталося. Минуло досить багато часу, як вона поїхала. Вам варто було почекати в Люсвіку, упевнитися, що вона справді потрапила на пором.

Трюсте робить кілька кроків уперед. Карен залишає­ться сидіти.

— Мабуть, ви не можете змусити дружину робити все, що вам заманеться. Можливо, Гелена зараз сидить у відділку поліції і все їм розповідає. Ви про це не думали?

— Вставай! — каже він крижаним голосом.

Він нахиляється, намагається схопити Карен за плече, але вона кидається вбік і відкочується від нього. Спираю­чись на руку, Карен послизнулася і не втримала рівновагу. Намагається підвестися, але сили майже покинули її. Удар прикладом у щелепу кладе її на сніг. Затиснувши голову Карен під пахвою, немов у лещатах, з рушницею в іншій руці, він тягне її до входу в тунель.

Вільям Трюсте — чоловік високий, хватка в нього залізна. Її відчайдушні спроби вирватися ні до чого не приводять. Він лише сильніше стискає її горло. У відчаї вона махає руками за спиною, намагаючись дотягнутися до єдиної речі, яка може її врятувати. Але Трюсте починає бити ногами по дошках, щоб розширити отвір, хватка стає ще міцнішою, і Карен відчуває, як кров приливає до її обличчя.

Скоро все закінчиться. Останнім зусиллям вона тягнеться до задньої кишені джинсів.

Усе могло закінчитися зовсім інакше, думає вона всього за кілька секунд. Якби Вільям Трюсте цієї миті не зламав іще кілька дощок… Якби йому не довелося ослабити хват, щоб затягнути Карен через отвір. Якби їй не вдалося завдяки цьому набрати повітря і сягнути рукою в кишеню. Якби вона не зуміла повернути довгий штопор вістрям у потрібний бік. Якби її рука виявилася коротшою, кут — неправильним, а рух — недостатньо швидким…

Вона не чує крику і думає, що зазнала невдачі. Не відчуває опору шкіри й хрящів. Не чує легкого хрускоту, який підхоплює вітер.

Лише коли вона відчуває, що кільце навколо її шиї розтискається і тіло Трюсте падає, вона розуміє, що відбувається. Важко дихаючи, вона зводиться на ноги і розвертається.

Він лежить на боці, і одна його рука досі смикається. Ніби робить останню спробу дотягнутися до штопора, який просвердлив йому око.

84

Її пронизує холод, щойно вона бачить, як кров Вільяма Трюсте розтоплює сніг під його щокою. Крижаний вітер витісняє останні залишки адреналіну, піт примерзає з тонкою футболкою до спини. Думки проносяться в голові, як швидкісний потяг. Я не можу померти зараз. Не зараз, ні, якщо вже я зуміла досі протриматися. І ще питання, яке потребує, але не отримує відповіді: як довго людина може вижити при сімнадцяти градусах морозу й штормовому вітрі в тонкому одязі? Як їй пробиратися крізь темний ліс, де стирчить коріння і повно високих сосен, які будь-якої миті може зламати буревій? Холод болем обпікає легені, вона дихає поверхнево й нерівно. І тільки повторює собі немов безмовну мантру, що треба зігрітися, треба рухатися, не піддаватися шоку.

Рішення: зняти з нього куртку.

Вона змушує себе ще раз поглянути на труп Трюсте, бачить кров, що як і раніше тече з ока, і червоний сніг, і раптом усвідомлює: сніг червоний. Але ж має бути темно, вона взагалі не повинна бачити кольорів. Швидко обертається — і мружиться від світла. Автомобіль припарковано всього за двадцять метрів. Полегшення настільки сильне, що вона аж хитається.

Він залишив автівку незамкненою, а ключі в замку за­палювання. Різким рухом вона зачиняє за собою дверцята і робить спробу завести машину, але змушена зупинитися. Її руки неконтрольовано тремтять, і, незважаючи на те, що в салоні відносно тепло, вона відчуває: м’язи починають відмовляти. Вона так тремтить, що голова б’ється об підголівник. Карен Ейкен Горнбі безпорадно констатує, що тіло більше її не слухається. Сили скінчилися, усі ресурси вичерпано.

І вона думає, що страшенно втомилася, так втомилася, що їй треба відпочити. Не спати, а просто ненадовго заплющити очі.

Її знаходить Улаф Вреде. Точніше кажучи, його дев’ятирічна німецька вівчарка. А ще точніше — собака знаходить тіло Вільяма Трюсте, за запахом теплої крові. Корнелісу Лоотсу потрібно ще кілька секунд, щоб зрозуміти, що машина Трюсте, припаркована за двадцять метрів від нього, не порожня. Коли приїжджають Карл Б’єркен і Торстейн Бюле, Лоотс уже закутав Карен у свою куртку і намагається привести її до тями.

— Це вона. У неї є пульс, але слабкий і прискорений, — кричить він.

Разом вони кладуть Карен на заднє сидіння, головою на коліна Карла, Корнеліс Лоотс сідає за кермо і дає ­задній хід.

Торстейн Бюле стежить, як габаритні вогні машини Ві­льяма Трюсте зникають з поля зору, а фари поліцейської машини, що під’їжджає, освітлюють сніг між стрункими соснами. Потім він обертається і дивиться на німецьку вівчарку, яку господар міцно тримає за нашийник. Собака сидить трохи віддалік і гучно хекає, ні на мить не відриваючи погляду від тіла на снігу.

Вони не гають часу, не пересідають в інший автомобіль, так і їдуть на службовій машині Трюсте з логотипом Ґротів на обох передніх дверцятах. Руки в Карен холодні як лід, але вона притомна, зазначає Карл, коли за кілька хвилин по тому вони виїжджають на магістраль.

— Як почуваєшся? — запитує, коли вона розплющує очі. — Тобі боляче?

Погляд блукає в темряві салону, вона раптом намагає­ться сісти. Від несподіванки Карл не встигає перехопити її руки, коли вони починають безладно відбиватися, віддаляється, діставши по обличчю.

— Мені треба вийти, — хрипить Карен. — Я зади­хаю­ся.

Її груди судомно піднімаються й опускаються, Карл чує нерівне важке дихання, бачить пальці, які чіпляються за дверцята, шукають ручку.

— Увімкни цю кляту штуку! — кричить він Корнелісу.

Потім тисне на кнопку, опускає скло, відчуває, як усередину вливається крижане повітря. Спостерігає, як паніка повільно покидає її.

Карл Б’єркен обережно обіймає Карен за плечі.

85

Лео Фрііс прокидається і відчуває, як світло нічника ріже очі. Дихання на іншій половині ліжка спокійне і рівне, але ковдра лежить у ногах ліжка, а лоб під довгим темним чубчиком, здається, змок від поту. Він дивиться на радіогодинник. Чверть на восьму. За годину можна буде вимкнути лампу. Якщо вона тоді прокинеться, буде не зовсім темно.

Зараз уже трохи краще, думає він. Достатньо нічника, можна обійтися без верхнього світла, і вікно відчинене лише на вузьку щілину, кімната не прохолодна, як це було щовечора тоді, коли вона щойно повернулася додому. І кілька наступних тижнів.

Карен тоді взагалі не могла заснути без добрячої пор­ції чогось міцного. Лише на світанку вона засинала на дивані з увімкненим світлом. Ті тижні були найгірші. Потім стало краще. Їй вистачало хоробрості піднятися до спальні, якщо горіло верхнє світло, а всі двері й вік­но були відчинені. Вистачало хоробрості заплющити очі й дозволити сну прийти, поки він або Сіґрід лежали поруч, стерегли її від темряви. Адже щоночі вона прокидалася в холодному поту, з панікою в очах, і вони м’яко розмовами повертали її до реальності. Тепер уже краще, думає Лео, обережно прибираючи вологе пасмо з чола Карен. Тільки нічник, я і прочинене вікно. І вона спить.

І щось сталося з ним самим. Він більше не поглядає на найближчий вихід, не перевіряє весь час, наскільки мале приміщення, де він перебуває, наскільки близько підступають стіни. Він більше не реагує — принаймні не панікує — коли чує, як за ним зачиняються двері. Минулого тижня взагалі не думав про тісноту біля барної стійки в «Репетиції», а в туалеті, де не виявилося вільних пісуарів, зайшов у кабінку. Так, він не зачинив за собою дверей, але все одно.

Лео точно знає, чому пам’ять про комірчину під сходами раптом перестала мучити його. Не тому, що минуло майже тридцять років відтоді, як вітчим востаннє зачинив його там. Не тому, що старий виродок впав зі сходів і за два дні наклав на себе руки. Не тому, що Лео стояв, задихаючись, на вершині сходового майданчика, думаючи, що все нарешті скінчилося. Він помилявся. Пам’ять про знущання пережила падіння. Страх замкненого простору тримав його залізними лещатами. А потім раптово, без попередження, відступив і зник.

Він усвідомив це тієї миті, коли майже шість тижнів тому увійшов до лікарняної палати в Равенбю. Карл Б’єркен зателефонував і коротко розповів про те, що сталося.

Карен відвезли до лікарні в Равенбю.

— Вона не тяжко поранена, але почувається не дуже добре, — сказав він. — Ти можеш сюди приїхати?

Вони одразу сіли в машину. Сіґрід і він. Їхали мовчки й дуже швидко. Захекавшись після семи сходових про­льотів, Лео слідом за Сіґрід, яка піднялася ліфтом, відчинив двері й біля вікна побачив Карен. Блідо-блакитний лікарняний халат темнів від поту на її спині, палата була переповнена панікою.

Вона боїться більше, ніж я, подумав він тоді.

Іще один погляд на годинник: майже пів на восьму, немає сенсу намагатися заснути. Але і вставати начебто рано, думає він, переводить погляд на обличчя на подушці поруч. Він бачить, як ворушаться повіки, чує легке хропіння, дивиться на босі ноги, що стирчать з картатих фланелевих штанів. Там залишилися шрами, блідою смуж­кою тягнуться вздовж щиколотки, рожевою — в’ються навколо лівого коліна. Старі шрами, нових операцій не знадобилося. Їй пощастило, травми поверхневі, як сказав лікар.

Не всі, подумав Лео. Тоді в лікарні, насилу переводячи подих, він перехопив панічний погляд Карен і сам абсолютно заспокоївся.

Вони загояться, думає він тепер.

Скоро вона прокинеться, і все буде як завжди. Вона бурчатиме, що ніхто не очистив кавоварку від накипу, казатиме, що рушники не стають чистішими, коли лежать на підлозі у ванній, із зітханням нарікатиме на те, що Сіґрід занадто багато часу проводить з телефоном замість того, щоб навчатися.

Але вона нічого не скаже про те, що їм пора переїжджати від неї.

86

Бу Рамнес роздратовано підводиться з дивана.

Трясця, навіть у передмісті не можна знайти тиші й спокою, думає він, вмикаючи телевізор на повну гучність. Кепсько сидіти тут на самоті, як кінчений невдаха, в суботу ввечері. А тут іще й нерви тріпають якісь безрідні сільські дітлахи, яким більше нема чого робити, як гасати на своїх триклятих мопедах і дорогих квадроциклах!

Власне, йому взагалі не варто було вмикати телевізор, краще перечитав би всі матеріали до передвиборчих осінніх перегонів. Не треба було пити другої склянки віс­кі. Чи третьої? Неважливо. Він має право розслабитися після всього, що сталося.

Розмова з Інґве Крооном була непроста, йому знадобилося понад годину, щоб переконати партійного секретаря, що все це непорозуміння, що він, як і раніше, хоче і може висувати свою кандидатуру на виборах. Цілу годину сидів як шмаркач на допиті. Відповідав покірно й правильно. Так, певний час Айлін справді погано почувалася, але зараз їй значно краще. Просто перевтомилася, багато клопотів із дітьми, та й мати в неї хворіла, рак, що тут удієш, так, жахливо, але вона напевно впорається. Зараз Айлін поїхала з матір’ю відпочити, обом це необхідно. Так, діти там, звичайно.

Так, звісно, у них були проблеми, особливо останні пів року, коли Айлін погано почувалася. Саме так, вона подала заяву в поліцію, що він вдався до домашнього насильства. Зрозуміло ж, вона була не зовсім адекватна. А потім дуже шкодувала. І забрала заяву. Наступного ж дня забрала, адже так?

Насправді, це могло б піти на користь партії. Якби ви тільки знали, скільки чоловіків стають жертвами щодня, не кажучи вже про те, скількох несправедливо засуджують.

Є, звичайно, мерзотники, які б’ють своїх дружин і подруг, але далеко не всі засуджені такі. Так, він, як і раніше, вважає, що необхідно встановити мінімальні підстави для позбавлення волі. Так, звісно, загалом, але насамперед коли йдеться про справді тяжкі злочини на кшталт убивств і торгівлі наркотиками. Так, зрозуміло, також і у випадках домашнього насильства, яке фактично має місце в нашій країні. Але йдеться і про те, щоб скоротити кількість неправдивих заяв до поліції.

Так, вони з Айлін залишаться разом. Звичайно. Зараз їй просто потрібен час, щоб відпочити. Безумовно, вона підтримає його і вдома, і в ЗМІ, якщо знадобиться. Діти і дім завжди були її головним пріоритетом, вона ніколи не ставила себе вище за дітей і чоловіка. І, звісно, вище за інтереси партії.

Це був пекельний допит.

— Ти клята сука, — тихо бурмоче Бу Рамнес і йде до кухні.

Цього разу вона протрималася більше шести тижнів. Уперлася і далі грає свою виставу. Навіть тоді, коли йому вдавалося знайти її, щоб напоумити, вона не піддавалася, хоча ледь не впісювалася від страху, коли його бачила. Ні пояснення не допомогли, ні вибачення, ні погрози. Вона мовчки слухала. А потім ховалася в іншому місці. Цього разу, мабуть, у Санде. Слава Богу, що є вірні друзі, які тримають його в курсі.

А от друзі Айлін так і не зрозуміли, що для неї краще, думає Бу і наливає собі віскі. Вони не знають її, не знають, що їй насправді потрібно. І вправно маніпулюють нею вже понад місяць — ця поліцейська шльондра, данка і геї. Чорт забирай, геть їй голову задурили! Добре хоч вона не подає нових заяв у поліцію, на це їй хоробрості бракує. Розуміє, либонь, що в неї немає ані найменших шансів.

Чи, може, річ у тім, що він сказав востаннє, коли відшукав Айлін, і що змусило її обличчя заціпеніти від страху. Може, і не слід було цього казати, але він справді так думав:

«Мертва дружина краще, ніж ніяка, Айлін. Подумай про це, трошки часу в тебе є».

За вікном лунає гуркіт. Звук настільки гучний, що він здригається, і склянка з віскі вислизає з його руки.

— Ні, чорт забирай! — каже він і виходить у коридор.

І тільки-но відчинивши двері, бачить, що це зовсім не місцева шпана, не мопеди і не дорогі квадроцикли. Розуміння приходить занадто пізно.

Бу Рамнес навіть запротестувати не встигає — стіна м’язів і чорної шкіри заштовхує його в будинок.

Коли за п’ятнадцять хвилин знов чується ревіння мото­циклів, він не рухається. Лежить на кухонній підлозі в позі ембріона, відчуваючи запах власної блювоти. Лише коли шум уже давно стих, він розплющує очі і повільно сідає.

Він не постраждав, його навіть не били. Вони приїжджали не для цього. Принаймні поки що.

Просто попередили. Чітко попередили.

Уперше у своєму дорослому житті Бу Рамнес відчуває, як страх повзе по його хребту, виводячи з ладу руки й ноги, і він залишається сидіти на підлозі. Моторошний, невблаганний, безсилий страх. Його знову нудить, але цього разу він уже не блює. У голові паморочиться, рукою він потрапляє в щось мокре. Калюжа, ще тепла. Йому не треба дивитися на свої світло-сірі штани, і без того зрозуміло: вони потемніли від сечі.

Епілог

За вікнами опускаються лютневі сутінки, тьмяні, сірі. Вони осідають на море, скелі та урвища, на голі гілки горобини й хрусткий сніговий наст. Розмивають обриси, спонукають до роздумів. Час поки що не настав. Можливо, вже відчувається різниця в освітленні, тіні вже не такі довгі, як були всього кілька тижнів тому. Можливо, перша ластівка вже повернулася додому, але, як казав Езоп, «одна ластівка — ще не весна».

Звук шипіння з кухні порушує тишу, але ніхто не ворушиться. Лео сидить в кріслі з гітарою на коліні й блокнотом на столику поруч. На голові в нього великі чорні навушники, губи беззвучно рухаються, коли він записує акорди. Сіґрід лежить на дивані. Здається, вона теж літає десь далеко-далеко, в інших світах. Закинувши ногу на ногу, вдивляється у свій телефон, а великі пальці безперервно стукають по екрану.

— А хай вам! — вигукує Карен, опускаючи книжку. — Хіба ніхто з вас не чує, що там уже вода википає?

Вона не може пригадати, чия сьогодні черга готувати — Лео чи Сіґрід. Знає лише, що точно не її. З кухні знову долинає гучне шипіння. Глибоко зітхнувши, Карен встає і виходить на кухню, тупаючи в’язаними шкарпетками по дерев’яній підлозі трохи сильніше, ніж потрібно.

Крім запаху підгорілого рису, її зустрічає аромат часнику, чебрецю і баранини. Вона швидко знімає з конфорки каструлю, що бурхливо булькає, і зменшує вогонь. Піднімає кришку з іншої каструлі і перемішує рагу, щоб переконатися, що нічого не пригоріло і не прилипло. Потім розвертається і зітхаючи розглядає кухонний стіл. Той, хто мав намір накрити на стіл, чомусь передумав на півдорозі. Стос тарілок стоїть на одному кінці стола, увінчаний купою столових приборів, але крихти зі сніданку досі розкидані на іншому його кінці.

Сіґрід, думає вона, і відчиняє кухонну шафу. Простягає руку до повсякденних склянок, передумує і дивиться на верхню полицю. Червоне вино, думає вона. Не можна їсти тушковану баранину без червоного вина.

— Вибач, Ганна з клубу написала мені повідомлення, а потім я забула…

Сіґрід, вочевидь, вийшла з телефонної коми і пішла за нею на кухню. Замість того, щоб закінчити речення, вона починає розставляти тарілки, розкладати ножі й ви­делки.

— Гаразд, але ніякого вина для людей, які нехтують своїми обов’язками! — каже Карен, не обертаючись. — Таке правило, ти ж знаєш. Хто, в біса, поставив келихи там, де їх ніхто не може дістати? — додає вона, піднімаю­чись навшпиньки.

Сіґрід дивиться в спину Карен із таким виглядом, ніби щойно дізналася, що розтанули останні залишки полярних льодовиків.

— Вона жартує. Просто підіграй їй і вдай, що тобі смішно.

Лео приєднується до них і стає позаду Карен. Щільно притиснувшись до її спини, він недбало знімає келихи, ставить на стіл, нахиляється вперед, кладе обидві руки на стійку, а підборіддя на її плече.

Він знає, що вона усміхається. Знає, що Сіґрід закочує очі.

— Яке вино питимемо? — питає він, притулившись губами до правого вуха Карен.

— Я сама принесу, — швидко каже вона і вислизає з його обіймів.

Лео й так уже мов неперебірливий бульдозер проїхався по її винному погребу, і вона не збирається витрачати ті кілька пляшок божоле, що в неї залишилися, на звичайну вечерю у четвер.

Карен ледь встигає спуститися до середини підвальних сходів, коли в кишені дзижчить мобільник. Вона зупиняється. Погляд на екран — і, коли вона бачить номер абонента, її пульс частішає. Цього дзвінка вона з трепетом і надією чекала кожну секунду останні два тижні.

Чекала з тієї хвилини, коли вирішила ризикнути всім.

Годинами вона ходила по кухні, перш ніж ухвалила остаточне рішення. Вислуховувала аргументи спокусливого голосу, який казав, що немає потреби це робити, і аргументи суворого голосу, який казав, що цього робити не можна. І це правда — таки не можна. А потім озвався її власний голос, який сказав: ти ж знаєш, що однак це зробиш. Що всі ці вагання — лише спосіб відтягнути неминуче.

Вона візьме мобільний телефон з кухонного стола і зробить те, в чому немає потреби й чого категорично не можна робити. Дзвінок, через який вона втратить роботу, якщо хтось колись про нього дізнається.

Вони спробують зрозуміти. Можливо, знайдуть їй виправдання — мовляв, вона досі перебувала в стані шоку після того, що сталося. Адже минуло всього два тижні відтоді, як вона боролася за своє життя в підземеллі шахти. Вона була в неадекватному стані й не спроможна усвідомлювати наслідки. Так, імовірно, саме так вони й подумають.

І цілковито помилятимуться.

Карен Ейкен Горнбі чудово знала, що робить, того дня майже два тижні тому, коли зателефонувала… Через цей дзвінок вона втратить не лише роботу, а й набагато більше, якщо людина на іншому кінці дроту її зрадить.

І ось він передзвонює.

Вона розвертається і виходить на ґанок, перш ніж відповісти. Ця розмова не призначена для вух Лео чи Сіґрід.

— Ну що? — коротко питає вона.

— Все зроблено, — відповідає Одд.

— Але ж він живий?

— Звісно! Ти ж сама так веліла. Але більше він її не потурбує.

— Ти впевнений?

— Скажімо так: ми максимально чітко пояснили йому, що станеться, якщо він бодай просто подумає про це. Тепер ми квити, Кар-Карен?

— Абсолютно, Одді-Чудодді! — каже вона.

І з ледь помітною усмішкою Карен Ейкен Горнбі завершує розмову й повертається до будинку.

Notes

[

←1

]

Переклад Володимира Криницького. — Тут і далі прим. пер.

[

←2

]

Скандинавська страва, закуска з сирого лосося, приправленого сіллю, цукром і кропом.

[

←3

]

Одне з найголовніших церковних свят, відзначається на тринадцятий день після Різдва (6 січня).

[

←4

]

Ти змушуєш дорослого чоловіка плакати (англ.).

[

←5

]

Кам’яний корабель — тип стародавнього поховання, поширений у Скандинавії, Північній Німеччині та країнах Балтії. Могилу оточували контуром з кам’яних брил у формі човна чи корабля.

[

←6

]

Британсько-американські кіноактори, коміки, були однією з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно. Стен Лорел був худий, а Олівер Гарді — повний.

[

←7

]

Щоб витягти отруту, треба до місця укусу оси прикласти шматочок цукру, змоченого водою. До народних засобів полегшення наслідків укусу оси належать і свіжі потовчені нагідки.

[

←8

]

Каск (kask) — скандинавська кава, в яку додають цукор і міцні алкогольні напої: у сільських місцевостях переважно домашній самогон чи горілку, у містах — коньяк.

[

←9

]

Переклад Івана Огієнка.

[

←10

]

Десятинна комора використовувалася для зберігання десятини — натурального податку, який раніше збирали парафіяльні господарства для утримання сім’ї священника. До 1911 року священники не отримували зарплатні, а мали утримувати родину та своїх працівників за рахунок самозабезпечення на парафіяльному господарстві та десятини, зібраної з парафіян

[

←11

]

Готові чи ні, я йду, вам не сховатися… (Англ.)

[

←12

]

Зоряний удар? (Англ.)

[

←13

]

Жаргонна назва білих фермерів, жителів сільської глибинки США. Приблизно відповідає українському «селюк», «трудар».

[

←14

]

Хіллбіллі (дослівно «Білл з пагорба») — термін, що має поширення у США на позначення груп людей, що проживають у сільській місцевості гірських районів. Вживання терміну часто має стереотипно зневажливе звучання.