Доґґерланд. Сніговерть. Книга 2

— Принаймні його машина була там, — каже Карен. — Треба буде попросити плівки з камер спостереження і подивитися, чи справді за кермом був він. З іншого боку, він міг убити свого дідуся і потім приїхати в Люсвік. Хоча б теоретично.

— Залишив дітей удома, поїхав до діда, убив його, забрав дітей і рушив на пором, ви маєте на увазі? Чи поїхав до звалища, спустився до вугільної шахти й прикінчив діда, поки діти чекали на задньому сидінні?

Торстейн Бюле налаштований так само скептично, як і вона, і Карен дивиться вперед, не відповідаючи. Вона замислюється на кілька секунд, але вирішує нічого не казати про щойно побачене. Те, чого Бюле, схоже, не помітив, коли Єнс Ґрот проводжав їх до виходу.

Карен і сама цього не помітила, коли вони заходили на склад. Але поки вони були всередині, сонце трохи повернуло й тепер освітлювало невиразний слід на стіні біля дверей. Чорна аерозольна фарба, яку хтось намагався змити. Вона помітила це, коли обернулася, щоб на прощання потиснути руку Єнсові Ґроту. І він, перехопивши її погляд, незграбно спробував стати так, щоб затулити його. Але вона вже встигла розгледіти.

Одиниця і символ відсотка.

«Одінові Вояки», або «Один відсоток».

Карен тихо лається і повертає ключ у замку запалювання.

26

— Привіт! Я все думала, коли ж ти знову заявишся. Ти ж це шукаєш, еге ж?

Одна рука Інґеборґи Ейкен тримає шотландський шарф, а друга лежить на клямці.

— Так! Чудово. Я, мабуть, забула його минулого разу. Де ти його знайшла?

— Гадаю, там, де ти його поклала. Акуратно захований за чобітьми в коридорі.

Карен мовчки бере шарф. Сперечатися з тіткою марно. Особливо коли її правда.

— Пригостиш чашечкою кави? — натомість запитує вона.

Через п’ятнадцять хвилин на столі стоїть кавник, дві чашки і низенький плетений кошик із залишками різдвяної випічки: коржики з брусницею, хрустке шафранове печиво і дві слойки.

— Сподіваюся, я не завадила, прийшовши без по­передження, — каже Карен. — Може, в тебе зовсім немає часу.

— Не мели дурниць!

— Це яблучні слойки? — запитує Карен, з тугою дивлячись на тістечка. — Я не їла їх відтоді, як…

Вона замовкає і дивиться на свою тітку, яка відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки на синьому бавовняному фартуху, і навіть не збирається наливати каву.

— Так, Карен, — каже вона. — Ти збираєшся розповісти, чому насправді прийшла? І не розказуй мені про забутий шарф чи про тістечка з яблуками, яких давно не куштувала.

Карен зітхає і відкидається на спинку стільця, точнісінько як тітка.

— Гаразд, — каже вона. — Мені потрібна твоя допомога.

Ці слова змушують Інґеборґу знову підвестися. Вона мовчки бере з буфета цукорницю, потім відчиняє горішню шафку й виймає пляшку без етикетки. А чарки не дістає, зазначає Карен, і заперечливо хитає головою, коли тітка запитально піднімає цукорницю і пляшку.

— Я за кермом, — каже вона. — Крім того, я на службі.

— Кого це коли зупиняло? — каже Інґеборґа Ейкен і кладе у свою чашку дві грудочки цукру. Відкручує кришку з пляшки, щедро поливає цукор добрячою порцією міцного напою, а потім додає каву. Помішуючи ложкою, нахиляється і нюхає.

— Точно не будеш? Ну звісно, каску⁸ у вас на материку нині не п’ють. Вам там більше до вподоби експресо й капущосьтам… Чи як воно…

Карен усміхається, не виправляючи вимови і не вказуючи на те, що Гейме навряд чи можна назвати материком. Вона знає, що й тітка знає. Та тут заведено так казати.

— Отже, кажеш, тобі потрібна моя допомога. А в чому, дозволь запитати?

— Розкажи мені все, що знаєш. Що тут відбувається, усе про тутешніх людей.

— Плітки хочеш почути? Що ж, я так і подумала. Але мої хлопці до цієї справи абсолютно не причетні. Це я тобі одразу можу сказати.

Очі Інґеборґи спалахують, коли Карен відповідає.

— Ні, все, що мені потрібно знати про своїх родичів, я дізнаюся сама. Я маю на увазі родини Стуубів, Трюсте, Гуссів, Ґротів, і як там кого звати. Я не можу запам’ятати їхніх імен і хто кому ким доводиться.

Вона вирішує не приховувати, що Торстейн Бюле вже багато чого їй розповів. Та в кожнім разі їй важко в цьому всьому зорієнтуватися.

— Що ж, тоді можна почати з того, що умовно скоротимо ці чотири родини до двох. Трюсте і Стууби — це ж, власне, Гусси. У старого Гусса були тільки доньки. Одна вийшла заміж за скандинава норвезького на прізвище Трюсте. Друга донька вийшла заміж за Стууба. Він, здає­ться, був родом із Фріселя. Очевидно, тутешні хлопці були недостатньо хорошою партією для Гуссових дівчат. Дивина та й годі.

— Так, я бачила, «Комплекс» досі стоїть, — каже Карен, дмухаючи на каву.

Інґеборґа видає звук, схожий і на сміх, і на пирхання водночас.

— Ця архітектурна потвора, мабуть, переживе ґудгейм­ські скелі, якщо ніхто не підірве. Але в дитинстві вона, па­м’ятаю, тобі подобалося. Треба було виходити заміж за Вільяма, то й жила б зараз у «Комплексі».

Від подиву Карен роззявляє рота, а Інґеборґа задоволено сміється і бере свою чашку.

— Ти маєш на увазі Вільяма Трюсте?

— Ну а кого ж іще? Він повернувся додому. Не пам’ятаєш його? Бігав тут із нашими хлопчиками й бешкетував. А потім мати відчитала його й заборонила з ними водитися. Вона вважала, що сім’я Ейкенів — «невідповідна компанія».

Карен порпається в пам’яті. У тому перейнятому ­своєю справою чоловікові, якого вона бачила в ґуральні, не було нічого знайомого. Та й він, виходить, не впізнав, інакше був би ще привітніший.

— Ти, либонь, була надто мала, щоб запам’ятати всіх хлопчаків, які тут крутилися. Та й ти ж не зводила очей з Фінна. Боже, як ти задивлялася на нього! А він був дуже гарний. Високий, плечистий, точно як мій батько.

Усмішка Інґеборґи видає суміш ностальгії і гордості від думки про старшого сина. Карен делікатно відкашлюється.

— То Вільям водився з нашими хлопцями, кажеш? Який він був?

— Як і всі хлопці його віку. Пам’ятаю, що він був дуже балакучий і дуже ввічливий. Удома його не навчили молитися перед їжею, але він щоразу дякував за частування. З нього вийшли б люди, якби мати не забрала його з сестрою в Англію. Недавно бачила його в Люсвіку. Такий худий, блідий! Лантух із кістками, прямо тобі британець.

— Чому його мама переїхала? — запитує Карен і мовби бачить перед собою Вільяма Трюсте.

«Лантух із кістками» — не так вона описала б високого чоловіка з блакитними очима. Він був понадміру балакучий, але до його зовнішності претензій немає.

— Ну, залишатися в родині Гуссів, коли все пішло шкереберть, було не так уже й престижно, — каже Інґеборґа Ейкен, роблячи паузу, щоб сьорбнути хмільної кави. — Діана покинула чоловіка-невдаху з усіма його проблемами й дала драла до своїх батьків у Ессекс. Вона була корінна британка, і наголошувала на цьому за будь-якої нагоди. Думаю, середній рівень інтелекту помітно зріс в обох країнах, коли вона повернулася додому.

Тітка хихикає зі свого жарту, і Карен слухняно усміхається.

— Наскільки я знаю, він досі живий. Батько Вільяма.

— Івар, так. Якщо це можна назвати життям. Бідолаха вже багато років живе в будинку для старих у Люсвіку. Здається, йому було близько шістдесяти, коли він став вельми дивакуватий.

— Схоже, у нього хвороба Альцгеймера.

— Авжеж, тепер усе повинно мати такі чудернацькі назви. У мої часи казали «склероз». Але принаймні люди були вже геть старі, коли з ними таке ставалося. А зараз чуєш про це постійно, і щоразу це досить молоді люди, яким ледве за п’ятдесят.

Інґеборґа підштовхує ближче до Карен берестяний кошик із випічкою.

— Та пригощайся ж, Кар-Карен! — каже. — Хоч по одненькому скуштуй.

Карен відкушує шафранове печиво й злизує кілька крихт у кутиках губ. Вона воліла б одразу схопити яблучну слойку, але не хоче ризикувати, щоб не викликати протесту. Треба скуштувати все, що перед тобою поставили. І не ставити неправильних запитань. Щоправда, проблеми родини Трюсте, схоже, не замінована територія.

— А в чому були проблеми? Ну, через які мати Вільяма покинула чоловіка.

— Звісно ж, гірнича криза. Бідолашний Івар же онук старого Гусса, і очікувалося, що після смерті дідуся він успадкує його справу. Але з відкриттям нафтових родовищ підтримка вугільних шахт припинилася, а потім почалися страйки. За яких кілька років вони втратили все. Тепер у них залишилася тільки земля, але й цього, здається, достатньо, щоб дерти носа.

Карен згадує свої зустрічі з Вільямом Трюсте і Ґертрудою Стууб. Захоплений поціновувач віскі і глибоко релігійна жінка, яка оплакує свого брата. А ще Габріель Стууб, байкер із похміллям, який працює на складі. У жодного з нащадків старого Гусса, яких вона зустрічала, вона не помічала ніякого задирання носа. Очевидно, тітчина неприязнь ґрунтується на подіях із далекого минулого і пов’язана з попередніми поколіннями, думає вона. І, немовби читаючи думки Карен, Інґеборґа веде далі.

— Ні, дитинко, ця родина не така вже й добропорядна, якщо копнути глибше. У них теж є свої скелети в шафі, як-то кажуть. Я могла б тобі розповісти багато цікавого, після чого вони впали б з високого п’єдесталу…

— То розкажи, — швидко каже Карен, і отримує гострий погляд у відповідь. — Я просто намагаюся скласти уявлення про всіх цих людей, про їхнє минуле, будь-яка інформація може допомогти. Я подумала, що ніхто не знає всього цього краще за тебе.

Ще один погляд каже їй, що тітка бачить лестощі наскрізь.

Наступної миті Інґеборґа Ейкен глибоко вдихає, шумно видихає і каже:

— Ну, я не можу сказати, що знаю щось достеменно. Батько ніколи не розповідав мені особисто про те, що бачив. Я чула, як він кілька разів говорив про це з мамою. Але за межі нашого дому це не виходило.

— Та ну про що ж? Ну розказуй! Я ж прийшла зумисне, щоб вислухати все, що ти знаєш.

Здається, якусь мить Інґеборґа вагається. Потім в її очах з’являється блиск.

— Батько підозрював, що під час війни старий Гусс співпрацював із німцями. Він казав, що бачив щось, коли ходив у море, так він казав. Але мовчав і забрав цю таємницю з собою у могилу.

Карен скептично дивиться на тітку.

— Але чому мовчав? Дідусь ненавидів нацистів.

— Можливо, тому, що це вплинуло б на весь острів, якби стало відомо про те, що робив Гусс. У той час ми цілком і повністю залежали від вугільних шахт, і якби його викрили, його крах потягнув би нас усіх за собою. Він володів половиною острова, був членом місцевої ради і ради з питань рибальства.

— І дідусь просто тримав язика за зубами, — скрушно каже Карен. — Але, Боже мій, як же він…

— Не таким тоном, будь ласка! — різко перебиває Інґеборґа. — Часи були зовсім інші. Як ти бачиш, зараз тут живуть не заможно. Але це ти не знаєш, як жили тоді. Крім того, це відбувалося наприкінці війни, і вже не мало значення.

Карен мовчить.

— Утім, я думаю, що це мучило його аж до самої смерті, — додає тітка й бере чашку в руки. — І, мушу зізнатися, в мене багато разів свербів язик.

Карен вирішує змінити тему.

— Фредрік Стууб, здається, твій одноліток. Ти добре його знала?

Інґеборґа Ейкен завмирає, не донісши чашку до рота. Потім відпиває ковток і повільно ставить чашку на місце. Та лунко б’ється об блюдце.

— Люди забагато базікають. Що ти чула? — різко запитує вона.

— Взагалі нічого. Принаймні про тебе й Фредріка. То ти його знала?

— Так, коли ми були молоді, звичайно. Наш острів же тісний світ. Так, зізнаюся, у нас був невеликий роман, але задовго до того, як він одружився. Ну й задовго до того, як я вийшла заміж, певно ж.

— А потім ви спілкувалися?

— Звичайно, ні. Кажу тобі, в його жилах текла кров Гусса.

— У мене не склалося враження, що Фредрік був снобом, — наважується заперечити Карен. — І його сестра теж. Просто вона дуже релігійна людина.

Інґеборґа пирхає.

— Ґертруда, либонь, думає, що ближча до Господа, ніж будь-хто інший. Але так вважає багато заможних людей. Що вони отримали своє багатство, бо обрані Богом. Повір мені, Карен, жінки в їхній родині завше дерли носа вище лоба. Чоловіки, безумовно, були кращі. Бідолашний Івар завжди був милий, а Фредрік…

Вона замовкає, і Карен чекає.

— Фредрік був хорошою людиною, — каже вона коротко. — Я не розумію, хто міг хотіти його вбити.

Інґеборґа Ейкен раптом чомусь відвернула від неї обличчя, потім підвелася і підійшла до раковини.

— Ну все, я більше не маю часу на плітки.

За десять хвилин Карен дивиться на пакунок, який вона поклала на пасажирське сидіння. Її тітка не хотіла ділитися більше ніякою інформацією. На запитання про Габ­ріеля Стууба чи родину Ґротів часу вже не знайшлося. Інґеборґа Ейкен просто прибрала зі столу, дістала з шухляди біля мийки рулон алюмінієвої фольги, загорнула в нього яблучні слойки й вручила пакунок небозі.

— Нема чого порпатися у минулому, — тільки й сказала.

Певно, немає сенсу порпатись і в тому, що казала її мама. Карен саме пригадуються ті слова:

«Бог знає, звідки в малого Одда руде волосся. Точно не від Ларса».

27

Органіст грає перші гучні ноти.

Карен сідає на дальній край лавки в задньому ряду, швидко дивиться на дошку перед хором і знаходить псалом 32: «Співайте із радістю, праведні в Господі, — бо щирим лицює хвала!»⁹.

Вона смиренно підспівує. Не знаючи мелодії, вона до­зволяє своєму голосу тягнутися за іншими, і дивується, що тональність завжди видається неправильною саме для її голосу. І для більшості інших теж, думає вона і кривиться, коли громада намагається взяти найвищі ноти.

Коли всі вірші псалма з горем пополам проспівано й слово бере священник, Карен пробігає поглядом по рядах потилиць. Сьогодні церква у Скребю переповнена. За звичаєм збираються усі парафіяни, незалежно від того, знали вони померлого, чи ні. Ніхто не повинен вирушати до Творця без належних проводів: порожні лавки на панахиді вважаються богохульством. Такий звичай давно побутує в Доґґерланді, але Карен сумнівається, що в церквах на Гейме чи Фріселі зібралось би теж стільки ж людей, як тут сьогодні. Особливо в середу вранці.

Цей день виявився єдиним прийнятним, аби своєчасно поховати Фредріка Стууба. Завтра переддень Нового року, і чекати до кінця вихідних якось негоже. Мертві підкоряються живим, а не навпаки. На щастя, ні Нет Брудаль, ні Серен Ларсен не мали нічого проти такого рішення.

— Якщо це не отруєння, мені байдуже, що роблять з мертвими після того, як я його зашию, — поважно сказав Нет Брудаль.

Церква Скребю — друга за величиною серед державних церков Нооре після люсвіцької. Вона велична й багато прикрашена, принаймні порівняно з простою моряцькою церквою в Ґудгеймі та багатьма каплицями, розкиданими по всьому острову. Карен витягує шию, намагаючись впізнати когось знайомого. Її родичі належать до парафії Ґудгейма й серйозно ставляться до конфесійної приналежності, але родини Бюле і Трюсте живуть у Скребю.

І звісно ж, наступної миті вона помічає Торстейна й Сольвейґ Бюле, що сидять за кілька рядів попереду. А коли вона нахиляється трохи вбік, то бачить профіль Габріеля поруч зі сталево-сірою стрижкою Ґертруди Стууб спереду праворуч. І якщо вона не помиляється, то одразу за ними, поруч із темноволосою жінкою, бачить коротку шию Вільяма Трюсте. Між ними сидить худорлявий хлопець, якого батьки саме за щось відчитують. Напевно, просять вимкнути телефон, думає Карен, і бачить, як хлопець роздратованим рухом кладе щось у нагрудну кишеню. Альвін — здається, так Трюсте називав свого сина?

Ерлінґ Арве зайняв місце на кафедрі, і Карен зазначає, що делікатний комірець, який був на ньому в будинку Гертруди, тепер змінився традиційним «млиновим жорном».

Саме заради зустрічі з ним вона й прийшла. У короткій телефонній розмові того ранку Арве пообіцяв прийняти Карен одразу після похоронної служби, а вікаріат розташований поруч.

— Напевно, найпростіше, зустрітися після похорону на подвір’ї біля церкви, — сказав він, — щоб я міг почути, як парафіяни оцінили мою проповідь.

І от Карен, яка планувала спостерігати за гостями, що прибували на похорон, з безпечної відстані за межами церкви, не спромоглася сказати, що не збирається йти на сам похорон. Тепер вона тут, слухає слова про розуміння і прощення.

Громада схиляє голови в першій молитві.

Отче наш, що є на небесах!

Нехай святиться ім’я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі.

Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні

і прости нам провини наші,

як і ми прощаємо винуватцям нашим,

і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки.

Амінь.

Після години й десяти хвилин прослуховування зворушливої проповіді про вічність, покірність і надію попри тяжкі часи, кілька коротких слів про глибоке коріння Фредріка в Нооре та його відданість своїй батьківщині, невдалої спроби підспівувати хору обраним на день гімнам і, нарешті, поклонів і прощання найближчих родичів біля труни, Карен найперша виходить із церкви.

Сяє сонце, але повітря прохолодне. Дорогою сюди панель автомобіля показувала чотири градуси нижче нуля, і, згідно з вранішніми новинами, температура впаде ще на кілька градусів у найближчі кілька днів.

— Білосніжного Різдва цього року не вийшло, але, здається, на Новий рік погода буде холодна і ясна, — втішив метеоролог, усміхаючись відбіленими зубами з екрана телевізора сьогодні вранці.

Карен спостерігає за парафіянами, які, виконавши свій обов’язок, поспішають до стоянки. Після цього поминок не буде. Слід визнати, що молоде покоління зазнало іноземного впливу й дедалі частіше поминки влаштовують після похорону вдома. Але ті, що дотримуються давнього доґґерландського звичаю, пильнують біля покійного добу до похорону, а сам похорон ознаменовує кінець прощання. Ґертруда Стууб, як і очікувалося, дотримує­ться традицій.

Карен застібає ґудзики на куртці й тільки-но починає зав’язувати шарф, як бачить, що Торстейн і Сольвейґ Бюле виходять на церковні сходи у супроводі високої жінки років тридцяти з двома маленькими дівчатками. Карен впізнає дітей, яких вона бачила під час свого візиту до будинку родини Бюле. Тоді вони з перемазаними шоколадом личками сиділи, мов приклеєні, перед телевізором. Тепер вони охайно одягнені в однакові сині вовняні пальта й слухняно натягують шапки, які простягає їм мати.

У той самий час Торстейн Бюле помічає Карен і прямує до неї, а його сім’я рушає слідом за ним. Карен ще раз дякує Сольвейґ за гостинність і вітається з донькою Бюле Тріною, майже такою ж високою, як батько, і навдивовижу на нього схожою. Вони перемовляються кількома словами про холод, від якого, здається, вже нікуди не дітися, і про те, що Карен якось неодмінно має прийти до них на вечерю.

— Ви були в церкві чи шпигували за людьми на похороні? — запитує Бюле з усмішкою, у якій відчувається дещиця несхвалення.

Карен тут як була чужинкою, так і залишається.

— Власне, і те і те, — каже вона. — Я зараз зустрічаю­ся з Ерлінґом Арве. Хочу дізнатися, що він скаже про Стуубів.

Здається, Бюле якусь мить вагається. Він швидко дивиться на дружину, доньку й онуків, які стоять трохи осторонь, кутаються в шарфи і надягають рукавиці.

— Якщо ви бажаєте, я, звичайно, можу…

— Вам не обов’язково йти зі мною, — заспокійливо перебиває вона. — Я сама поговорю зі священником. Думаю, упораюся. Але було б добре, якби ми могли зустрітися завтра перед моїм від’їздом.

— Так, звичайно. То ви таки їдете додому на Новий рік? Що ж, ми однак мало що можемо тут зробити, поки не отримаємо відповіді від експертів-криміналістів. До речі, щось чути?

— Ні. Я вчора говорила з Сереном Ларсеном. Результати, мабуть, ми отримаємо вже аж після вихідних, тому я святкуватиму Новий рік удома.

Вони домовляються зустрітися завтра о восьмій ранку, і родина Бюле прямує до машини, а Карен стоїть, тремтячи від холоду. Вона знову дивиться на двері церкви, звідки виходять останні присутні на похороні й обережно спускаються сходами, остерігаючись підступної криги. Дехто зупиняється на церковному подвір’ї, інші швидкими кроками поспішають до автостоянки. З усмішкою вона спостерігає за старшими чоловіками, які за звичкою піднімають шапки, проходячи повз велике ялівцеве дерево, перш ніж звернути на гравійну дорогу в інший бік. Висловлюють свою повагу і вдячність за цілющі та магічні властивості вузлуватого дерева. Виховання велить їм дотримуватися звичаю, який уже відмирає. Імовірно, тимчасово відродженого серйозністю моменту. І, мабуть, не знаючи про безуспішні спроби церкви викорінити всі дохристиянські звичаї, пов’язані з цією рослиною.

Згідно зі звичаєм острова Нооре, найближчі родичі покидають церкву останні. І тепер Карен бачить, як з відчинених дубових дверей під звуки похмурої органної музики виходить Вільям Трюсте з сім’єю, а слідом за ними блідий Габріель Стууб, який мружиться від сонця. Габріель окидає поглядом тих, що затрималися у дворі, і завмирає, побачивши Карен. Потім за три кроки збігає зі сходів і швидко йде до стоянки, не озираючись.

Нарешті виходить Ґертруда Стууб, спираючись на руку Ерлінґа Арве. Вони на мить зупиняються внизу біля сходів, поки Арве шукає очима Карен. Потім він киває в бік Карен, злегка стискає руку Ґертруди й вони розходяться. Карен дивиться услід самотній жінці у чорному вовняному пальті й береті, яка повільно йде геть, і відчуває докори сумління. Можливо, її прохання поговорити з Арве відібрало в Ґертруди таку необхідну їй компанію. Вона прямо запитує про це, щойно вітається зі священником.

— Ні, не переймайтеся, — каже він із заспокійливою усмішкою. — Ґертруда хоче побути на самоті.

— Ви впевнені? Якщо ні, то можемо поговорити завтра.

— Абсолютно впевнений. Я зазирну до Ґертруди ввечері. А коли з вами закінчимо, поїду прямо в магазин біля Торсвіка і куплю собі шуруповерт. У них саме на нього знижка.

Він весело дивиться на здивоване обличчя Карен.

— Звісно, спершу я перевдягнуся, — каже він з усміш­кою. — Зазвичай це заважає мені заправляти машину, — вказує на білий комір «млинове жорно». — Ходімо до мене, там і поговоримо. Згода?

Після того як Арве перекинувся кількома словами з кантором і церковним старостою, вони з Карен короткою дорогою прямують до оселі священника.

Обійстя священника в Скребю виявилося меншим, ніж вона очікувала. Двоповерховий будинок із вапняку, який на перший погляд мало чим відрізняється від інших будівель містечка. Тільки одне видає, що тут живе парафі­яльний священник — стара комора для десятини¹⁰. Як і в інших обійстях священників, вона висока і вузька, з важким ретельно вирізьбленим засувом, масивним замком і чавунним хрестом. Карен на мить замислюється, чи стоїть вона порожня, чи Арве знайшов їй якесь практичне застосування. У кожнім разі, навряд чи в наші дні там зберігається старанно зібрана парафіянами десятина священникові на прожиття, думає вона, поки Арве веде її сходами до будинку.

Інтер’єру також бракує величі, якої вона очікувала від оселі священника. Окрім портретної галереї по­передників, яку Арве розмістив уздовж стіни у вітальні, тут немає нічого, що вказувало б на високе становище панотця.

Він залишає її в зручному кріслі, оббитому яскраво-­червоною тканиною, і запевняє, що скоро повернеться.

На стінах немає розп’ять, немає ніяких релігійних елементів, окрім Біблії на журнальному столику. Усе інше — як і в будь-якій сучасній вітальні з диваном, телевізором і музичною системою. Карен поглядає на колекцію старих вінілових платівок і компакт-дисків на книжковій полиці, але не може розгледіти жодної назви, і їй не настільки цікаво, щоб встати й оцінити музичні вподобання Ерлінґа Арве. Тож вона сидить із заплющеними очима й відчуває, як біль у коліні повільно вщухає після короткої прогулянки від церкви.

За п’ять хвилин Арве повертається. Тепер він у світло-­сірих вельветових штанах і такого ж кольору кофті. Замість «млинового жорна» на чорній сорочці знову скромний білий комірець.

— Ви не проти, якщо я розігрію щось поїсти, поки ми розмовляємо? Не їв від самого ранку, — каже він, показуючи рукою на кухню. — А ви, до речі, не зголодніли?

— Ні, дякую, я пізно поснідала, — автоматично бреше вона.

Карен іде за ним до великої типової сільської кухні, старомодної й непрактичної, але обставленої красивими меблями, витягує кухонний стілець і сідає за великий дубовий стіл. Мовчки спостерігає, як священник дістає з холодильника емальовану каструлю і скляну банку з кон­сервацією.

— Може, все-таки пообідаєте зі мною? Залишки вчорашнього, але все дуже смачне, — каже він. — Печеня з дичини — оленя я вполював сам, і лисички, які теж зібрав сам.

— Дякую, але ви їжте, ми можемо заодно поговорити.

— Упевнені? Ще є домашнє варення з горобини, — ка­же він, повертаючись із банкою в руці, піднявши брови.

Карен усміхається. Дещиця настороженості, яку вона відчувала під час зустрічі з цим служителем культу, зник­ла, коли він зняв «млинове жорно» й чорну сутану. До того ж уже майже перша година дня, і вона справді зголодніла.

— Гаразд, дякую, від варення не можу відмовитися, — каже вона. — Дуже люблю горобину.

Ерлінґ Арве ставить каструлю на плиту і відчиняє одну з шафок над мийкою.

— То про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитує він і бере дві тарілки.

— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що знаєте, — спокійно каже Карен. — Про Фредріка. Особливо допоможе, якщо зможете пригадати щось таке, що могло б пояснити, чому хтось міг хотіти його смерті. Ну й все, що знаєте про його онука.

Арве ставить на стіл тарілки й дві склянки. Повільно, ніби щоб виграти час, розкладає столові прибори й паперові серветки.

— Ви знаєте, що духівникові забороняється видавати таємницю сповіді? — каже він.

— Я прошу розповісти тільки ваші особисті міркування як приватної особи. А не розголошувати таємниці, які вам довірили на сповіді. Хоча я, звісно, не відмовилась би їх послухати, — додає Карен з усмішкою.

Ерлінґ Арве повертається до плити. Стоячи до неї спиною, він ретельно помішує вміст каструлі, і в неї знову складається враження, що він тягне час.

— Почніть з Фредріка, — каже вона. — Незалежно від того, що він вам звірив, обітниця мовчання, мабуть, уже не діє.

— Та ні, річ навіть не в цьому. Хоча в цьому сенсі смерть нічого не змінює. Утім, — він повертається до неї обличчям, — Фредрік був не з тих людей, що звірялися мені. На відміну від його сестри він не був відданим відвідувачем церкви. Я навіть не певен, чи він вірував. Але думаю, що це пов’язано з його професією.

— Ви маєте на увазі те, що він викладач? Але ж є багато дуже релігійних викладачів. Принаймні так мені запам’яталося з часів навчання.

На жаль, щойно вона це сказала, як одразу згадала свого класного керівника в гімназії.

Ерлінґ Арве знову сміється.

— Так, але Фредрік Стууб був не вчителем молодших класів. Він викладав біологію в університеті, а ця дисципліна не надто сумісна з релігійною історією творення світу.

Карен не відповідає, тільки усміхається.

Ерлінґ Арве кладе на стіл підставку, ставить на неї каструльку, від якої віє приємним ароматом.

— Пригощайтеся, — пропонує він.

Вони певний час їдять мовчки, і Карен дивується з того, що священник уміє робити усілякі позацерковні речі. Уміє полювати на оленів, збирати гриби й варити варення.

— Але що стосується Фредріка, — веде далі Арве, витираючи рота, — мені здається, останні роки його цікавила не біологія. Він дуже цікавився історією Нооре.

Карен уважно спостерігає за ним, поки жує.

— Але, на жаль, і там наші шляхи не перетнулися, — зауважив Ерлінґ. — Фредріка цікавила не екуменічна культурна спадщина, а радше язичницькі артефакти. Ґертруда розповідала, що він активно цікавився стародавнім рунічним камінням і проводив багато часу біля кам’яного корабля. Сестра вважала це за вкрай безбожне заняття.

Карен пригадує дещо з того, що розповідав Бюле.

— Так, я чула, що там були якісь акти вандалізму, — каже вона. — Хтось просвердлив дірки в старовинних мегалітах.

Арве киває.

— Так і було. Звичайно, це засмутило не лише Фредріка. Щоправда, у нас завжди були проблеми з молоддю, яка збирається біля кам’яного корабля. Іноді там з’являлися графіті, хтось намагався перекинути мегаліти, але це набагато серйозніше.

— Давно це було?

— Власне, ці дірки виявив сам Фредрік напередодні Святвечора. Але як давно їх просвердлили, звісно, ніхто не знає. Як на мене, це сталося усього за кілька днів до цього.

— І чому ви так вважаєте?

— Тут буває багато шанувальників «нью ейдж», але передусім улітку. Деякі вештаються тут і в день зимового сонцестояння, тож вони мали б помітити дірки, якби вони вже там були.

— Повідомили про це в Департамент культурної спадщини?

— Гадаю, що так, але, звісно, не певен. Фредрік подав заяву в поліцію Нооре, і ви, мабуть, краще за мене знаєте, що з нею було потім.

Та нічого не було, похмуро думає Карен, згадуючи недбале зауваження Бюле про хлопчачі пустощі та вандалізм. Очевидно, місцева поліція не надто й намагалася розібратися в цій історії. Карен вирішує змінити тему.

— Що ви можете розповісти мені про Габріеля? Я знаю, що він працює в ґуральні Ґротів, що він спадкоємець Фредріка, і живе в сучасній віллі, яку, здається, хтось загубив посеред ячмінного поля. Також знаю, що він розлучається, — додає вона.

— Габріель теж мені не звірявся. Але з того, що я чув від місцевих пліткарок, історія вкрай неприваблива. За словами сусідів, були суцільні сварки та скандали, і врешті-решт його дружина забрала дітей і переїхала до своїх батьків у Торсвік, а Габріель залишився на віллі сам. Мабуть, він тепер повинен викупити її частку житла, до того ж вони судяться через дітей.

— А що ще можете розповісти про Габріеля? Чи є у нього якісь інші інтереси? — каже Карен, вишкрібаючи з тарілки останні залишки їжі. — Боже, яка смакота!

— Я перекажу ваш комплімент, — усміхається Арве. — Інтереси? Гадаю, ви маєте на увазі ту банду байкерів?

— Я нічого не маю на увазі, просто слухаю. Що ви знаєте?

— Нічого особливого, принаймні з погляду поліції. У мене немає реальних доказів, я чув тільки плітки, буцімто Габріель має досить тісні контакти з тими хлопцями й проводить чимало часу в них у Тюрфалетті. Але ви не повинні сприймати це як факт.

Ерлінґ Арве на мить замислюється і витирає рота серветкою.

— Деякі люди кажуть, що він постачає «О. В.» частину запасів ґуральні Ґрота, — каже він, дивлячись їй прямо в очі. — Але це лише чутки.

Вона знає, що він не дасть їй відповіді, але все ж таки питає:

— А від кого ви це чули?

Як і очікувалося, Арве тільки усміхається у відповідь.

— Гаразд, — каже вона. — Ви не в курсі, чи знають самі Ґроти про ці ймовірні крадіжки? Чи надходили їм якісь погрози?

— Не можу сказати. На вашому місці я запитав би у них, — каже Арве й підводиться. — Боюся, я мушу перепросити. Якщо у вас більше немає запитань… Підвезти вас кудись?

— Ні, моя машина на стоянці біля церкви. Що ж, дякую за частування і за все, що ви мені розповіли. Я так розумію, наша розмова залишиться між нами?

— Певна річ. І сподіваюся, ви будете обережні з сільськими плітками.

Дорогою до автостоянки Карен дістає телефон і знаходить номер, який вона записала всього кілька днів тому. Якусь мить сумнівається. Може, краще трохи зачекати, перш ніж постукати в ці двері? Ні, вирішує вона, яка різниця — стрімко застрибнути чи повільно заповзти?

Тяжко зітхнувши, натискає кнопку виклику.

28

Нейтральна територія, думає Карен і оглядає паб. Біля барної стійки вона мигцем помічає платинові біляві локони Еллен Єнсен, а за столиками біля телевізора — ті самі обличчя, що й учора. Однак тепер їхня увага прикута до якихось перегонів «Формули-1», і дзижчання машин змішується зі старою піснею гурту «Абба» з динаміків. Ризик того, що хтось зацікавиться нею або її компанією, здається мінімальним, думає з полегшенням.

Він уже тут, сидить у дальньому кутку. Коли Карен нарешті помічає двоюрідного брата, вона здалеку махає рукою, проходить до стійки бару, робить замовлення, і тільки потім сідає навпроти нього.

— Дякую, що прийшов, — каже вона, знімаючи шарф.

Одд Ейкен ковтає пива, відкидається на спинку крісла і дивиться на неї мовчки. Усе тепло й радість, які вона відчувала під час їхньої останньої зустрічі, тепер, здає­ться, зникли безслідно. Її охоплює тривога — це буде саме так важко, як і уявлялося. Вона вирішує перейти до справи.

— Ти розумієш, чому я хочу з тобою поговорити? — каже вона.

— Ну, навряд чи для того, щоб оживити давні спогади, — каже він. — Здається, тепер вони для тебе мало що важать. Так само, як і кровні зв’язки, якщо я правильно розумію.

— Якби це було так, як ти кажеш, ми були б зараз у відділку поліції, а не в пабі.

— Дурниці, — огризається він. — Ти думаєш, що можеш витягнути з мене інформацію тільки тому, що ми родичі, але забудь про це.

Саме тієї миті підходить Еллен Єнсен із замовленням Карен. Вона ставить пінту пива «Спітфайр» та мисочку з арахісом, і йде, не сказавши жодного слова. Карен відпиває два великі ковтки.

— Твоя правда, Одде, — каже вона. — Ну, частково. Як ти знаєш, я розслідую вбивство Фредріка Стууба, і ніщо не вказує на прямий зв’язок з «О. В.». Принаймні поки що. Одначе, схоже на те, що між тобою і Габріелем Стуубом є зв’язок.

— Он як?

— Ти можеш це підтвердити?

— Навіщо мені це робити?

— Тобто Габріель не належить до членів «О. В.»? Ти це хочеш сказати?

— Ніколи не чув про нього.

Карен зітхає і відпиває великий ковток. Потім відкидається на спинку крісла і дивиться двоюрідному братові просто в очі.

— Гаразд, Одде, зробімо так. Я скажу тобі, що думаю, а ти скажеш, чи я на правильному шляху. І ти скажеш. Бо не хочеш, щоб я задіяла усі можливості. Одне моє слово — і на острові будуть мої колеги, які зазвичай цікавляться вашою діяльністю. Їм допомагатимуть бухгалтери й фахівці з фінансових злочинів, які ретельно перевірятимуть кожен папірець як у вашому офісі, так і в ваших домівках. Зазвичай у них немає ресурсів, щоб ретельно перевіряти вас, але в контексті розслідування вбивства…

Нічого такого, звісно ж, не буде, підкріплення не дочекаєшся, закінчила вона речення подумки. Але миттєва тінь занепокоєння пробігає по обличчі Одда, перш ніж він встигає замаскувати її безтурботною посмішкою.

— І, гадаю, популярності в фірмі тобі не додасть, коли дружки дізнаються, що це закрутила твоя двоюрідна сестра, — швидко додає вона.

— Кажи, — відрізає кузен.

— Ми знаємо, що Габріель краде товар зі складу ґуральні Ґрота.

— Та невже? Я робив би так само, якби там працював. Але я вже сказав, я його не знаю.

— Наскільки я розумію, алкоголь — не основне джерело доходу «О. В.». Більше ви заробляєте на так званому «захисті» власників бізнесу, вимаганнях, відмиванні грошей на собачих перегонах і ще дечому. Але я не думаю, що у вас є спеціальна організація для збуту віскі. Чи не так?

— З останнім я, мабуть, можу погодитися, — каже Одд і відпиває пива. Він змахує піну з вусів долонею і бере жменю арахісу. Відкидає голову назад, кидає арахіс до рота і витирає сіль об стегно.

— Виходить, Габріель краде зі складу Ґрота з власної ініціативи. Трішки для домашнього вжитку, а трішки на продаж із пристойною націнкою, гадаю. Може, навіть дещо продає в шинки Дункера і Равенбю. Просто спосіб підзаробити.

Одд з цікавістю слухає, що каже Карен, жує арахіс, а вона веде далі:

— Одначе мітка на складській будівлі в ґуральні Ґрота вказує, що до цього причетні «О. В.», і ви мали підстави повідомити Ґроту, що йому з вами краще не сваритися.

Одд Ейкен на мить перестає жувати і дивиться на Карен з непідробним здивуванням.

— Яка в сраку мітка? — питає він.

— А ти як думаєш? Одиниця і знак відсотка. Навіть я знаю, що так ви позначаєте свою територію. Сама разів два-три бачила біля деяких пабів у Дункері.

Одд відкидається на спинку крісла, зітхає і говорить таким голосом, ніби звертається до дитини.

— Гаразд, Карен, припустімо, що така мітка існує, чого я не підтверджую. Тоді це й справді мітка нашої території, як ти й кажеш. Щоб кацапи трималися подалі. Скільки таких ти бачила тут, на Нооре?

— Припустімо, що я в це повірила, — каже Карен і пильно дивиться в очі своєму двоюрідному брату. — Але навряд чи це завадить комусь із членів групи використовувати мітку, щоб домогтися авторитету. Скажімо, залякати когось, хто готовий його викрити чи кинув йому виклик. Когось, хто погрожує звернутися в поліцію. Суто гіпотетично.

Одд Ейкен піднімає брови й опускає куточки рота, мовби кажучи, що все можливо. Карен відпиває пива.

— Будемо далі говорити гіпотетично? — каже вона.

— Залюбки. Тільки пам’ятай, що ми говоримо гіпотетично. «О. В.» не причетні ні до якої злочинної діяльності, ми просто купка хлопців, які люблять мотоцикли. Все просто й зрозуміло.

Карен розчарована.

— Безумовно, — усміхається вона. — Але уявімо, що хтось із вашої банди ангеликів на мотоциклах вирішить почати порушувати закон і красти у свого роботодавця. Скажімо, він працює в будинку для літніх людей або в біб­ліотеці. Ні, до речі, уявімо, що він працює на складі віскі! Візьмімо лише один приклад.

Одд стримує позіхання.

— Це надовго? Я вмираю від бажання покурити.

— Я теж. Тому говоритиму коротко.

— Трохи запізно вже починати, чи не так? Ти розумієш, що я сиджу тут лише з однієї причини? — каже він, дивлячись їй прямо в очі.

Не кліпаючи, вона витримує його погляд.

— Я теж, Одде.

Вони мовчки дивляться одне на одного кілька секунд, потім Карен глибоко вдихає й веде далі.

— Я точно не знаю, яке в тебе становище в клубі, але припускаю, що після стількох років тобі є що сказати. І я маю пропозицію.

Нуль реакції.

— Я не викликатиму сюди купу поліцейських, не влаштовуватиму обшуків, не заявлятимуся у ваш маленький безневинний клуб філателістів. Але за однієї умови.

Як і раніше, жодної реакції.

— Ти розкажеш мені все, що знаєш про Габріеля Стууба.

— Навіть не мрій. Я не буду стукати на кореша.

— Звичайно, не будеш. Дуже зручно, що ти недавно заявив, ніби Габріель Стууб не належить до членів клубу, а отже — не «кореш». Адже ти його навіть не знаєш, тож ніщо не заважає розповісти все, що ти чув.

Одд не відповідає.

— І як добре, що мені не довелося перевертати з ніг на голову не тільки клуб, а й, можливо, приватні оселі всіх законослухняних хлопчиків. Не треба залучати членів родин і розпитувати їх, що вони знають про діяльність «О. В.». І як приємно, що ніхто не повинен знати, що поліціянтка, яка завдає вам неприємностей — твоя двоюрідна сестра. Ми обійдемося без усього цього, якщо ти дізнаєшся про можливий зв’язок молодого Стууба з убивством його дідуся і розповіси мені.

Вона робить паузу.

— Домовилися? — питає вона.

— Яким довбаним стервом ти стала, Карен.

— Слід розуміти, що це «так».

29

Карен дивиться в дзеркало заднього огляду, перш ніж повертає на виїзд із автостради. Опинившись у правому ряду, вона збільшує гучність радіоприймача і з полегшенням відкидається на спинку сидіння. У дзеркалі — силуети гірських хребтів Нооре, що зникають удалині. Зараз лише двадцять хвилин на одинадцяту. Попереду майже два дні відпочинку від закіптюжених будівель і розслідування, яке зайшло в глухий кут.

Звіт, який вона надіслала Юнасу Смееду вчора ввечері, був добіркою сухих фактів, дотичних до справи, і завершувався низкою висновків: до отримання результатів від експертно-криміналістичного відділу й відділу інформаційних технологій вона більше нічого не може зробити самотужки, тому поїде додому на новорічні свята і має намір повернутися на Нооре післязавтра. На завершення наголосила, що співпраця з Бюле корисна, але потрібне підкріплення з кримінального відділу Національної поліції Доґґерланду для прискорення розслідування.

На її подив, уже за кілька хвилин дзенькнув сигнал про новий лист.

«Окей. Юнас».

Сьогоднішня вранішня зустріч у відділку скидалася на минулу, і вона майже пошкодувала, що попросила всіх прийти в передноворічний ранок. Ресе, звісно, вгамувався, але все одно не дуже сприяв створенню приємнішої атмосфери. Щоправда, і вона теж. Коротке підбиття підсумків: треба дочекатися результатів від експертів-криміналістів, списку дзвінків із телефону Фредріка Стууба й аналізу вмісту його ноутбука.

Розслідування просунулося всього на крок. Але, на жаль, це був радше крок назад. Ще за пів години до зустрічі, на її подив, вона отримала відповідь від оператора мобільного зв’язку. Так, мобільний телефон Вільяма Трюсте справді був підключений до вишки в Люсвіку о 08:01–08:03 різдвяного ранку. Один із доглядальників будинку для літніх людей також зміг підтвердити, що бачив, як Вільям Трюсте заходив до свого батька, Івара Трюсте, одразу після сьомої години ранку на Різдво. Крім того, пізніше персонал знайшов залишки оселедця, порожню пивну пляшку і маленьку пляшку з виразним запахом бренді в кошику для сміття в кімнаті Івара Трюсте, що дуже розсердило завідувача відді­лення.

— Вільям Трюсте, схоже, сказав правду, — підсумувала Карен, не приховуючи свого розчарування.

У глибині душі вона сподівалася на якусь іншу інформацію, а не на підтвердження алібі й втрату одного з пі­дозрюваних. Вона завершила нараду, ще раз повторивши: не сумнівається в тому, що разом вони розкриють цю справу. Побажала всім веселого Нового року. Про свою зустріч з Оддом Ейкеном не сказала ні слова.

Коли Карен упевнено їде до свого будинку в Ланґевіку, відчуває таке саме полегшення, як і п’ять днів тому, коли їхала в протилежному напрямку. Її підбадьорює думка, що можна відпочити від тієї квітчастої кімнатки, а сьогодні вона піде на новорічну вечірку до Ейріка й Коре.

Однак ми не можемо рухатися далі в розслідуванні без відповідей експертів-криміналістів, думає вона, борючись із докорами сумління. Я повернуся трохи більше ніж через сорок годин, — вона дивиться на годинник і рахує в голові. І я досі на лікарняному, додає на свій мовчазний захист. Смеед має бути до біса вдячний за те, що завдяки мені він може сидіти на пляжі й потягувати напої.

Вона чує в голові сердитий голос Сіґрід: «Мені що, теж сидіти на клятому кокосовому пляжі?» і відчуває співчуття до свого шефа, коли думає про нього. Наступної секунди співчуття зникає.

Вона зменшує гучність радіо, тягнеться до свого теле­фону й вставляє навушник. Лео Фрііс відповідає після восьми дзвінків.

— Я був у душі, — каже він. — Здається, я використав останній шампунь.

— Я їду додому. Взяла пару вихідних.

— Дідько, коли ти прийдеш?

Ти саме встигнеш прибрати, думає вона.

— За годину чи дві. Зараз на автостраді. Удома все гаразд? Як Руфусове вухо?

— Краще. Ми робили все, як ти сказала, але його дуже важко втримати. Не подобається йому та мазь.

«Ми». Отже, Сіґрід досі там.

— Купити щось дорогою?

— Сьогодні вранці ми їздили в магазин, тож не турбуйся. Думали, що як ти все-таки приїдеш додому. Тільки молоко забули купити.

Вона чує, як Лео з кимось розмовляє. Потім знову звертається до неї:

— Сіґрід каже, що засіб для миття посуду теж закінчується.

Вони завершують розмову, і Карен знову збільшує гучність радіоприймача. Останні звуки якоїсь композиції, якої вона не впізнає — і знайомий вступ до давньої пісні гурту «Fugees». Не стримуючись, вона підспівує:

— Ready or not, here I come, you can’t hide…¹¹

Вона обережно трохи збільшує швидкість.

30

— Тобі потрібна скритка, — каже Маріке, натягуючи колготки. — Чорт, які вони стали малі!

Подруги сидять у кімнатці всередині художньої майстерні. Карен тремтить і дивиться у вікно на снігопад, що не припиняється. Температура впала ще на пару градусів, а випалювальних печей не розпалювали вже кілька днів. А може, це все через коротку сукню без рукавів, яку вона вдягла на честь новорічної ночі. Мов заворожена, вона спостерігає за марними спробами Маріке як слід натягнути колготки на свої довжелезні ноги.

Вона вміє слухати, думає Карен. Сорок п’ять хвилин Маріке слухала її нарікання на те, що Лео й Сіґрід досі товчуться тут. Сіли їй на шию, звісили ноги й метеляють. Як ось Карен хоче, щоб вони були поруч, а вже наступної миті мріє побути на самоті. І як раділа лише кілька годин тому, коли переступила поріг будинку і її зустріли голоси й аромат їжі на плиті.

— Ласкаво просимо додому, — сказав Лео, простягаю­чи пляшку пива.

Вона потупила очі, щоб приховати суміш паніки й радості, що охопила її, коли вона взяла в нього пляшку. Наскільки все було б простіше, якби їх тут не було! Набагато тихіше. «Ласкаво просимо додому»… Ці слова — як удар хокейною шайбою під ложечку.

А після вечері Сіґрід питає… Можна їй переїхати сюди, винайняти гостьову кімнату? Вона збирається навчатися далі, і якщо продасть отриманий у спадок від матері будинок, то не доведеться брати кредит на на­вчання.

— У мене є гроші, щоб платити за оренду кімнати, і я буду цілими вечорами гризти граніт науки. Ти навіть не помітиш, що я тут.

Відповісти вона не змогла. І побачила, як в очах Сіґрід повільно виникає розчарування, поки вона чекає від Карен слів, яких та не могла вимовити: «Так, звичайно, ти можеш залишитися тут».

— Яка ще в біса «скритка»? — питає вона. — Ти можеш говорити доґґерландською, щоб було зрозуміло? Я ж знаю, що можеш.

Маріке із зітханням осмикує сукню і обертається. Потім із перебільшено чіткою артикуляцією вимовляє:

— Ну тоді прихисток, якщо тобі так зрозуміліше. Місце, куди можна сховатися, коли вдома стає нестерпно. Квартира для ночівлі. Тут, у Дункері. Comprendes?

Карен тільки пирхає у відповідь.

— Тоді й зі мною будеш бачитися частіше, не буде необхідності їхати додому одразу після однієї чарки, — наводить нові аргументи Маріке.

— І як, по-твоєму, це влаштувати? — понуро запитує Карен. — Нині в місті не знайдеш пристойного житла під оренду, а грошей, щоб купити тут квартиру, я не маю. Чи ти думала, що я сидітиму в орендованій однокімнатній квартирі десь у Ґорді чи Мербеку і насолоджуватимуся самотністю?

— Так, я цілком можу це уявити, — голосно сміється Маріке. — Насправді тут, біля бухти, теж дуже гарно.

Майстерня Маріке Еструп розташована на першому поверсі старого кам’яного будинку, в якому раніше багато років по черзі розміщувалися кузня, майстерня бляхаря і магазин човнових двигунів та запчастин. Будинок розташований на західному кінці набережної.

Раніше — дуже непрезентабельний закуток у занед­ба­ному портовому районі, тепер — привабливе місце з фан­тастичним краєвидом гавані. Карен часто ­доводилося позичати ключі від майстерні, коли не мала часу або сил їхати додому в Ланґевік. Диван досить зручний, а в холодильнику завжди є джин, вермут і оливки. Узимку тепло від випалювальних печей — приємний бонус. Правда, улітку доводиться спати з відчиненими навстіж вікнами, щоб було чим дихати.

Сама Маріке живе в будинку на невеликому клаптику землі за два з половиною кілометри на північ від Дункера. Вона купила цю землю через те, що по сусідству родовище глини, тієї м’якої зеленої глини, що й змусила її переїхати в Доґґерланд. І познайомилися вони з Карен у зв’язку з купівлею землі вісім років тому. Маріке заявила, що купить ділянку за будь-яку ціну. Торб’єрн, один із двоюрідних братів Карен по материнській лінії, власник тієї нікчемної ділянки, побачив можливість обвести довкруж пальця дивну данку. І зовсім не зрадів, коли Карен, яка випадково опинилася поруч, втрутилася і сказала, що глиниста ділянка зовсім не коштує таких фантастичних грошей, які зажадав Торб’єрн. Карен наполягла на своєму і простежила, щоб сусідня ділянка землі, придатна для забудови, була включена в ціну покупки.

Хоч і знадобилося більше року, щоб знову налагодити стосунки з двоюрідним братом, зате вона знайшла нову подругу в особі Маріке. Ось там, у глибині острова, серед листяних дерев і комарів, із глиняною ямою по сусідству, Маріке живе і досі. Там вона копає глину, промиває її і перевозить до майстерні в Дункері, завдяки чому ім’я Маріке Еструп стало всесвітньо відомим у керамічному мистецтві.

Вона хороша подруга, думає Карен, але не має уявлення про те, як це — жити на зарплатню поліцейського. І вирішує змінити тему:

— Ти скоро будеш готова? Можна викликати таксі? Ейрік розсердиться, якщо ми запізнимося.

Вона сама чує, що говорить різко. Усі ці розмови про квартиру для ночівлі, про місце, де вона могла б усамітнитися, перетворили святковий настрій на відчуття цілковитої безнадії. Але водночас підказали, що саме їй потрібно, хоча досягти цього, найімовірніше, неможливо. «Скритка».

— Так-так, викликай, — спокійно каже Маріке, натягуючи колготки.

За пів години вони дзвонять у двері однієї з найбільших вілл у Тінґваллі. Побудований багатим судновласником у середині тисяча дев’ятсот двадцятих років, цей будинок, судячи з його розмірів, був розрахований на велику родину й прислугу. Через шість десятків років, переживши два банкрутства господарів, будинок почав занепадати й довго лишався ганебною плямою у фешенебельному районі. Протягом багатьох років з’являлися покупці і знову зникали, побачивши, скільки знадобиться праці. Тому Коре і Ейрік навдивовижу легко виграли торги і вклали майже вдвічі більшу суму, замінивши електрику, водогін і каналізаційну систему.

На розчарування сусідів, облуплений фасад до весни відремонтувати не вдасться. Зате всередині все змінило­ся, трансформація завершена. На горішньому поверсі знесли старі стіни, перетворивши шість спалень звичайно­го розміру на три, але вдвічі просторіші, з розкішними ванними кімнатами. Внизу знесення стін створило анфіладу величезних відкритих просторів, таких здоровецьких, думає Карен, що чорний рояль у кутку здається зовсім крихітним.

І точно так само, як двоє господарів, здається, прибули з різних усесвітів, інтер’єр верхнього і нижнього поверхів настільки різний, аж важко повірити, що ці люди удвох живуть в одному будинку. Спальні нагорі витримані в консервативному смаку Ейріка, натомість унизу Коре виклався на повну, з явним нахилом до індустріального дизайну. Замість штукатурки і шпалер — голі стіни з червоної цегли. Сталеві балки, встановлені, щоб підтримувати будинок, коли Коре наполіг на знесенні однієї з центральних стін, стали частиною інтер’єру. Сталевий обробний стіл із м’ясної лавки слугує кухонним островом. Обідній стіл площею дев’ять квадратних метрів зроблений з дубових дощок; дванадцять стільців навколо нього — з кованого заліза, проте надзвичайно зручні завдяки великим білим і сірим овечим шкурам.

— Перша частина вечора моя, — сказав Ейрік, щойно вони зайшли. — Потім за справу візьметься Коре, і я не втручаюся в те, що відбувається впродовж решти вечора.

Он як у них заведено, думає Карен, умощуючись на одну з овечих шкур і розглядаючи стіл. Вони не прагнуть компромісу, а дають одне одному можливість діяти по-своєму. Ейрік улаштовує традиційну новорічну вечерю, з гарно згорнутими серветками та отриманою у спадок дамаською скатертиною, яка приховує грубі дошки стільниці. Через весь стіл тягнеться майстерний декор з білих лілій і троянд, на який навіть у такого кваліфікованого флориста, як він, напевно пішло багато годин праці.

Разом із Карен цього вечора навколо столу з вичікувальними виразами облич і в незручному вбранні сидять всуціль знайомі люди: Марія, Гаральд, Стелла, Дункан, Айлін, Бу, Гордон і Брюнн. На прохання Ейріка форма одягу — темний костюм, але Карен підозрює, що дехто з хлопців скине краватки, щойно вечеря закінчиться. Ейрік здається втомленим, думає Карен, дивлячись на його розчервонілі щоки. Коли закуску подано, він піднімає келих виголосити привітальний тост.

— Це перша з багатьох вечірок, які ми будемо влаштовувати в цьому будинку, і для початку нам хотілося запросити найближчих друзів, — каже він.

— Але всі вони, на жаль, прийти не змогли, і тому ми покликали вас, — вставляє Коре.

Кинувши на нього злегка роздратований погляд, Ейрік неохоче приєднується до загального сміху, і вечеря починається.

Як і очікувалося, частування водночас і традиційне, й вишукано смачне. Сирне суфле — легке, наче літня хмаринка, запечений омар — гармонія вершків, естрагону й коньяку, а панакота красиво гойдається і від шафрану жовта, як сонечко. Шампанське, яке подається протягом усього вечора, одночасно сухе, холодне і справді тече рікою, і настрій піднімається, як ртуть у термометрі, з кожною новою відкоркованою пляшкою. Навіть Айлін, здається, насолоджується вечором, хоча її усмішка згасає, коли Бу нахиляється і шепоче їй щось на вухо.

Карен думає про те, що Маріке сказала їй кілька місяців тому.

— Думаю, він її б’є. Вона сидить удома в ізоляції. Коли востаннє випивала з нами келих вина?

Карен тоді запротестувала. У Айлін та Бу ще маленькі діти, і, зрозуміло, вона не могла, як раніше, зустрічатися з подругами. І все ж напряму запитала в Айлін. Одного дня, проїжджаючи повз, заїхала до неї, знаючи, що Бу точно немає вдома, запитала — і у відповідь почула сміх. Звичайно, Айлін сказала, характер у Бу запальний і часом із ним буває важко, але, звісно, руки на неї він не піднімає.

Звичайно ж, ні.

Але цього святкового вечора Айлін — єдина жінка, одягнена в сукню з довгими рукавами, що сягає аж до шиї і закриває її повністю. Карен переводить погляд з подруги на її чоловіка. Бу, який щойно помітив її стурбований вираз обличчя, піднімає келих виголосити тост.

— Заради Бога, Карен, — каже він, зустрічаючись із нею поглядом. — Ти ж не мучиш себе сьогодні важкими думками, чи не так? Це було б справді дуже нерозумно в таку ніч.

— Іди до біса, — з посмішкою бурмоче вона і піднімає келих, але не п’є.

31

Решта вечора належить Коре.

Ледве вони встигають допити каву, як будинок наповнюється безліччю людей. Рівно о десятій фортепіанні сонати, які за вечерею були фоновою музикою, замовкають. Наступної миті з динаміків гримить оглушливий рок, і у вітальні починаються танці. Карен спостерігає, як Айлін, сміючись, намагається відмовити одному з гостей, що наполегливо запрошує її потанцювати. Зрештою вона здається і виходить із ним на танцмайданчик, безсило махнувши рукою в бік Бу. Тому це явно не до вподоби.

— Очевидно, буде й жива музика, — каже Карен, див­лячись на невелику сцену, встановлену в торцевій частині величезного приміщення. Там стоять барабанна установка, підсилювачі, бас-гітара та дві стійки з електро­гітарами.

У будинку більше не горить жодна лампочка, навіть на кухні чи в одній з двох ванних кімнат. Лише кілька десятків великих канделябрів — єдині мерехтливі джерела світла у величезній віллі, завдяки яким цегляні стіни ніби світяться. Карен підозрює, що звичайне освітлення могло виявити те, чого їй бачити не слід. Чоловік, що стояв перед нею в черзі до туалету, вийшовши звідти, швидко провів указівним пальцем під носом. А коли підійшла її черга, вона стримала бажання провести пальцями по відкинутій кришці унітазу. Вона не хоче знати.

Зовні, в саду, за освітленою барною стійкою двоє молодих хлопців у старих овчинних кожухах і рукавицях з обрізаними кінчиками пальців змішують коктейлі, а їх­нє дихання виривається з рота у вигляді клаптиків пари. Великі стійки з інфрачервоним обігрівом, очевидно, створюють достатньо стерпний мікроклімат, оскільки дехто з гостей затримується біля бару, а не поспішає повернутися у будинок по напої.

Карен знайома з багатьма гостями. З деким вона познайомилася, коли відвідувала Коре в його музичній компанії «КейБіДжі Продакшн», якою він володіє спільно зі шведсько-доґґерландськими братами Гордоном і Брюнном Енґлундами. Інших гостей вона заочно знає з розважальних і культурних розділів журналів і передач телебачення. Здебільшого музиканти, але є і подружжя акторів, причому дружина нещодавно отримала роль у голлівудському фільмі, а чоловік уже кілька років сидить узагалі без ролей. Майбутня зірка стоїть у центрі групи шанувальників, і, закинувши голову, голосно сміється. Якщо вірити таблоїдам, шлюб розпадається. Карен бачить погляди чоловіка й думає, що чутки не безпідставні.

Карен підходить до одного з барменів у кожусі, замовляє джин із тоніком і, поки чекає, повертається в інший бік. Айлін та Бу прямують у дальній кінець великого саду. Він міцно стискає її руку, але відпускає, коли бачить, що Карен спостерігає за ними. Вони зупиняються і немовби щось обговорюють.

Бу дивиться то на стійку бару, то на Айлін, яка стоїть, схиливши голову, і слухає. Карен відвертається, але краєм ока спостерігає за ними. За кілька хвилин вони повертаються до будинку. Бу обіймає дружину за плечі й усміхається, коли вони проходять повз Карен. Айлін дивиться в інший бік.

У дальньому кінці довгої стійки Гордон, Брюнн і Коре приєдналися до новоприбулого гостя. Карен аж підстрибує, коли бачить, хто то. ЗМІ писали, що лос-анджелеський гурт, який два роки тому очолював хіт-паради, вирішив записати свій новий альбом на «КейБіДжі». Отже, у цьому більше правди, ніж стверджував Коре.

Карен уже багато років не стежить за новинками музичної царини, але Джейсона Лавара все ж упізнає. Татуювання, що вкривають голену голову співака і спускаються навколо ока та на половину щоки, не сплутаєш ні з чим. Власне, вона не здивована: за останні три-чотири роки дедалі більше іноземних артистів шукають периферійну продюсерську агенцію, яка випускає дедалі більше хітових записів. Ці успіхи й дали змогу Коре та Ейріку купити найбільший будинок у Тінґваллі й облаштувати його на свій смак.

Крадькома поглядаючи на Джейсона Лавара, вона зазначає, що насправді він набагато нижчий на зріст, ніж вона думала, але дуже харизматичний.

— Star struck?¹²

Вона здригається від низького голосу та гарячого подиху в потилицю і швидко обертається. Лео Фрііс піднімає пляшку пива й, багатозначно усміхаючись, цокається з її келихом.

— З тобою? Але ж відтоді, як ти був знаменитістю, минула ціла вічність, — каже вона з удаваним здивуванням.

Наступної миті шкодує про свої слова. Те, що Лео Фрііс був фронтменом гурту «The Clamp», вони завжди обходять мовчанням. Вона, звісно, знала про світовий успіх доґґерландського гурту, хоча жила тоді в Лондоні й думала зовсім про інше. Але вона не змогла б не помітити «The Clamp» попри все бажання.

А от раптовий кінець, звістка про розпад гурту і газетні замітки про раптове зникнення Лео Фрііса зі сцени пройшли повз неї. Усе, що відбувалося в навколишньому світі, проходило повз неї — після тієї страшної хвилини грудневого дня, коли її життя розлетілося на друзки. А коли вона повернулася до світу, спекуляції на тему, що ж сталося з Лео Фріісом, давно вже не викликали інтересу засобів масової інформації. І їй знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що брудний безхатько, якого вона зустріла під час розслідування вбивства — той самий Лео Фрііс.

Що, власне, сталося після його зникнення зі сцени й до повернення у Доґґерланд, вона ніколи не намагалася дізнатися. Зараз він має дах над головою в її маленькому гостьовому будиночку, і, за його словами — і наскільки вона може судити — він уже не п’є так багато і відмовився від наркотиків. А завдяки підтримці Коре нерідко підробляє як студійний музикант і тепер оплачує оренду житла й витрати на проживання. Суто тимчасова домовленість стала, як і багато чого в її житті, чимось зовсім іншим, не тим, на що вона розраховувала.

— Туше, — каже Лео, посміхаючись одним кутиком рота. — А чого ти хочеш від Нового року? Окрім мого переїзду.

Він простягає пачку сигарет, і вона бере одну.

— Хіба я про це казала?

— Може, не словами, але загнану в кут жінку я розпізнаю з першого погляду. Цей погляд видає тебе. Щось середнє між зайцем, який біжить у світлі фар, і шимпанзе за ґратами.

— Який милий опис!

— Проблема в тому, — веде далі Лео, — що буквально кожні два дні ти схожа на задоволене порося. Якби не це, я вже давно переїхав би.

Карен пирхає.

— Куди? Назад під вантажну пристань у Новій гавані?

Лео знизує плечима.

— Я завжди щось знаходжу. Серйозно, Карен, якщо ти справді хочеш, щоб я…

Він розводить руками і замовкає. Вона розтуляє рота, але знову нічого не каже. Обоє мовчать, переминаються від холоду з ноги на ногу, докурюють сигарети.

Він може просто переїхати, думає вона. Просто зникнути з мого життя так само швидко, як і з’явився.

— Зайдімо? — пропонує Лео й гасить недопалок сигарети об сніг.

Не сказано нічого, але вона знає. Якщо я нічого не скажу зараз, то наступного разу, коли повернуся додому, його вже не буде. І все знову буде як завжди. Весь будинок знову буде в її розпорядженні. Буде спокійно й затишно. І тихо.

Навіть нічого не вирішивши, вона вже чує власний голос:

— Ніяких проблем. Ти можеш залишитися.

Та Лео вже розвернувся, щоб іти до будинку, і не чує її.

32

Перше, що вона відчуває, — запах килима. Затхлий, запорошений запах вовни доходить до її рота й ніздрів. Знайомий запах смутку й тиші, нереального спокою після шторму. І усвідомлення того, що ніякого після немає. Немає часу перевести дух, немає спокійної бухти чи гавані, в якій можна сховатися, немає часу зібратися з силами й полагодити розбите. Немає ніякого після, є тільки до. Лише оманливе затишшя, яке панує перед тим, як церковні дзвони почнуть сповіщати про наближення шторму. Можливо, до шторму мине багато днів або й тижнів.

А можливо, всього кілька годин.

Не розплющуючи очей, вона прислухається до звуків. Затамувавши подих, вона молиться, щоб не почути, як хтось із дітей відчиняє двері до її кімнати. Але єдиний звук, який долинає згори, — саме той, від якого її пульс сповільнюється. Бу Рамнес залишив двері спальні відчиненими, і його гучне хропіння свідчить про те, що він спатиме ще довго.

Грубий ворс килима щипає її за щоку, і вона розплющує одне око. Зимовий морок за шибками ні на що не вказує — може, зараз середина ночі, а може, пів на сьому ранку. Діти будь-якої хвилини можуть збігти сходами і захотіти снідати. Потім погляд зупиняється на цифрах, що світяться на табло програвача: 04:43. Тільки тепер вона усвідомлює, що занадто довго затримувала дихання і картинка в одному оці розпливається. Вона обережно випускає повітря, вдихає… І тут з’являється біль.

Звично вона пробує виконати основні рухи, обережно сідає, стискає і розтискає кулаки, згинає зап’ястки, потім лікті, піднімає плечі. Різкий біль у лівій лопатці і звичайний тупий біль у глибині груднини, але цього разу, здається, нічого не зламано. Насправді немає нічого гіршого, ніж відчуття синців і болю в усьому тілі. Ніби її кинули в бетономішалку.

Вона підводиться, хитаючись, і хапається за підлокіт­ник дивана. Подушки лежать на підлозі, одна м’яка спинка перекинута. Вона піднімає її, кладе на місце, знаходить свої трусики. Іде на кухню, кидає трусики у відро під мийкою, потім, схаменувшись, заштовхує глибше в сміття, прикриває кавовою гущею з фільтра, щоб їх не було видно. Знає, що він розлютиться, якщо побачить, що вона їх викинула, але також знає, що ніколи більше не зможе їх надягнути. Він таки слушно каже. Проблема в тому, що я все роблю не так, як він велить.

Шум, що долинає згори, змушує її заціпеніти. Нехай це будуть не діти, тільки не зараз, прошу тебе, Боже, мені потрібен час. Інстинктивно вона знову затримує дихання, усі органи чуття напружені до межі. Стоїть непорушно й дослухається. Важкі кроки на дерев’яній підлозі нагорі. Це не Тіра й не Міккель. Це він. Відчиняються двері ванної кімнати, піднімається кришка унітазу. Вона заплющує очі й знову молиться: будь ласка, Боже, не дай йому зараз спуститися, я більше не можу цього витримати. Не зараз, не зараз. Лише коли за п’ять хвилин знову чує згори хропіння, Айлін наважується розтиснути руку, що вчепилася в мийку. Гучне п’яне хропіння.

П’ять днів. Цього разу лише п’ять днів. Колись давно між спалахами минали тижні, спершу навіть місяці. У неї був час зализати рани, був час усе приховати. Було достатньо часу відпочити й придумати пояснення синцям і зламаним ребрам. Ні, вона не налітала на двері й не падала на сходах. Такі пояснення лише викликають підозри. Інша річ — лід, на льоду можна посковзнутися. На гладенькій підлозі у ванній теж. Але тільки один раз. І вона призвичаїлася запам’ятовувати, що й кому сказала. Навчилася вигадувати й ніколи не повторюватися. Призвичаїлася приховувати. Накупила маскувальних коректорів найрізноманітніших відтінків, навчилася перетворювати розбиту губу на герпес, вивчила, який колір камуфлює синій і зелений, а який найкраще приховує останні залишки жовтизни. Думала, що й одягатися навчилася. Якою ж вона була дурепою!

Маріке здогадалася. Минулої весни сказала щось про довгі рукави й застібки під горло в травневу спеку. За кілька тижнів Карен запитала її про це прямо. Згодом Айлін шкодувала, що розсміялася у відповідь із такою переконливою безтурботністю. Відчула, як від того сміху кинуте їй рятівне коло відпливає від неї далеко-далеко, не дістанеш. Чи то вона сама відпливала? Ні, тепер вона вже інша людина. Вона зробила свій вибір, відступати пізно.

І він же має рацію. Не в усьому, але в головному. Він дав їй усе, чого вона бажала, чого вона ніколи не мала б без нього. Тіру й Міккеля. Він кричав це так голосно, аж вона боялася, що діти прокинуться серед ночі. Щойно няня поїхала на таксі, усе й почалося.

— Без мене ти нічого б не мала. Узагалі була б нічим. Чуєш? Нічим. І так ти мені віддячуєш? Поводишся як довбана шльондра?

Вона спробувала виправдатися, хоча зазвичай більше не робить цього. Нерозумно, звичайно, але, можливо, вона й сама була не зовсім твереза. Мабуть, річ у цьому. Вона сказала, що це була вечірка, що це були просто танці, що вона безуспішно пробувала відмовитися, але не хотіла влаштовувати сцену й псувати настрій. Та ще й у Коре та Ейріка. На Новий рік усі веселилися, танцювали. Ось так вона сказала.

Яка ж вона дурна.

Він не зумів тримати себе під контролем, зірвався, перш ніж вони опинилися у спальні. Цього разу навіть ніякої маскувальної музики, щоб заглушити звук. Страх, що діти прокинуться, відганяв біль, поки вона прислухалася до звуків нагорі. Ударів майже не відчувала, лише втому, коли він увійшов у неї, і полегшення, коли все закінчилося.

Діти нічого не знають, думає вона і набирає у склянку води. Вона повільно п’є і ковтає спазм у горлі. Вони ще надто малі, аби зрозуміти, що відбувається. А потім вона думає, що треба вмитися, тихесенько, щоб не розбудити його. І лягти поруч із ним у спальні, бути на місці, коли прокинеться. Втішати його, коли прийде каяття, показувати, що у неї немає жодних дурних думок у голові.

Айлін Рамнес обережно ставить склянку в раковину і виходить у коридор. І ледь поставивши ногу на нижню сходинку, усвідомлює, що все тепер змінилося.

Білий плюшевий ведмедик у червоній кофтинці та синіх штанцях притулився до перил. Здається, ніби він сам підкрався і сів. Тірин ведмедик, з яким вона добровільно ніколи не розлучилася б. Тільки якби побачила щось настільки страшне, що забула про нього. Айлін розуміє це ще до того, як помічає маленьку калюжку сечі на верхній сходинці.

33

— Чорт забирай! — каже Маріке, б’ючись лобом об стіл.

Карен наливає дві чашки кави, клацає вимикачем кавоварки, ставить кавник на місце.

— Випий ось це, — каже вона, кидаючи шипучу таблетку в склянку з водою. — Бутерброд і кава допоможуть.

— Ніколи більше жодної краплі алкоголю, — тихо каже Маріке і випиває склянку чотирма ковтками.

— Звісно, ні, — каже Карен, кидаючи в склянку чергову таблетку від головного болю. Цього разу вона випиває сама, кривлячись від гіркого смаку і витираючи губи долонею.

— Котра година?

— Пів на десяту.

Маріке стогне й тягнеться до молока.

Вони мовчки їдять. Чути лише жування — цілеспрямоване обмірковування і мовчазна згода, що всі розмови поки що зайві. Тим часом кожна прокручує у пам’яті події учорашнього вечора. Карен згадує все у зворотному порядку. О третій п’ятнадцять ночі вони на таксі приїхали додому.

Поки вона розраховувалась із водієм, Маріке, яка, вочевидь, встигла скинути туфлі на високих підборах, у капронових колготках ішла просто по десятисантиметровому шару снігу на тротуарі. В останню мить Карен примудрилася затримати машину й підхопити щойно придбані «лубутени», перш ніж водій таксі рвонув з місця.

Теж нетвердо, але таки впевненіше, ніж Маріке, тримаючись на ногах, вона зуміла завести подругу в її майстерню. Зараз вона відчуває, як пульсує її коліно, а під подушечками пальців, либонь, з’явилося багато водянистих пухирів. Вона танцювала, чи що? Та ні, думає, я ж не танцюю уже понад десять років. Потім згадує. Так, танцювала. З Брюнном, з Ейріком. Із тим сумним актором, чия дружина їде до Голлівуду. А потім із Лео.

Він грав, пригадує вона зараз. Не хотів, але його вмовив Джейсон Лавар, який одразу після опівночі видав кілька пісень, а потім повідомив, що тут присутній його кумир Лео Фрііс. І запитав зі сцени, чи не зробить Лео йому честь підійти й заспівати кілька пісень. Збентежений Коре, який не очікував такого повороту, спробував залагодити ситуацію, розриваючись між бажанням не псувати настрою Джейсону Лавару та інстинктом захистити Лео, який зарікся коли-небудь знову виступати перед публікою. Ні на стадіоні перед тридцятьма тисячами глядачів. Ні перед ста п’ятдесятьма гостями на віллі в Тінґваллі. Але Джейсон Лавар нічого й чути не хотів.

Зрештою Лео неохоче піднявся на сцену. Вирішив поступитися, можливо, усвідомлюючи, коли відмовиться, то приверне ще більше уваги. Карен бачила, як тремтіли його руки, коли надягнув на шию ремінь гітари, бачила, як його очі блукали по кімнаті, немовби в останню секунду шукаючи шлях до втечі. Заєць у світлі фар, подумала вона. Точнісінько як він описував її.

Але вона також помітила, як тривога, здавалося, вщухла вже до середини першої пісні. Помітила посмикування в одному куточку рота перед наступною піснею. Вона бачила полегшення на його обличчі, коли все закінчилося, коли він спустився зі сцени. Але перед тим було щось інше. Якась нова невідома грань Лео Фрііса.

Згодом вона запросила його потанцювати.

— Музиканти не танцюють, — сказав він.

— Я теж не танцюю. До речі, ти можеш, як і раніше, жити в мене, — сказала вона.

— Тоді гаразд.

Тепер Маріке тягнеться до кавника й розуміє, що він порожній. Вона насилу підводиться зі стільця, із запиталь­ним виглядом піднімає кавник і отримує у відповідь безмовний кивок. Ніхто з них не має сил говорити. Принаймні поки що. І коли за десять хвилин Маріке наливає щойно зварену каву, перехоплює неуважний погляд Карен і порушує мовчанку:

— Ну, чорт забирай, переспи з ним урешті-решт!

Карен стукає чашкою об передні зуби.

— Чи будеш і далі спати лише з тими чоловіками, які тобі не подобаються?

Тієї ж миті лунає знайомий сигнал. Як добре, що Маріке перервали! Карен поспішно встає, знаходить на кухонному столі свою сумочку й виймає телефон. Один погляд на екран — і вона вже зовсім твереза.

— Добридень, Торстейне! — каже вона, розуміючи, що ця розмова не принесе хороших новин.

Голос Бюле напружений, ноорські приголосні ріжуть вухо.

— Вітаю, Карен. Вибачте, що турбую, але… Боюся, вам доведеться повернутися раніше, ніж планували. Габріель Стууб мертвий. Його вбили.

34

Цього разу Карен Ейкен Горнбі сідає в автомобіль без відчуття свободи. Усвідомлення того, що ще кілька годин вона взагалі не повинна керувати машиною, змушує її міцно стискати кермо й регулярно поглядати на спідометр. Доб­ре вже те, що в перший день нового року автомобілів на дорогах мало, а до того ж не надто слизько, незважаючи на рясний снігопад останньої доби.

Вона піднімає руку і нюхає під пахвою. Не було часу заїхати додому в Ланґевік і спакувати речі. Єдиний шанс до настання темряви дістатися до Ґудгейма — негайно сісти в машину, припарковану на вулиці біля майстерні Маріке. Щойно завершивши розмову з Торстейном Бюле, вона надягла той самий одяг, у якому вчора приїхала з Ланґевіка.

Добре, що новорічне вбрання привезла з собою в сумці й переодяглася у Маріке. Джинси, стара футболка з портретами учасників гурту «Ремоунс» і занадто тонка замшева куртка. Звісно, не ідеальний одяг для детектива, думає вона й тяжко зітхає. Імовірно, під очима ще зосталися рештки вчорашнього макіяжу, а в найгіршому разі у волоссі досі виблискує золоте конфетті, яким її обсипали опівночі.

Маріке, незважаючи на свій кепський стан, одразу все зрозуміла, без зайвих запитань дістала пару брудних гумових чобіт і стару вовняну кофту, й кинула в сумку разом з банкою коли і надкушеним бутербродом Карен у пластиковому пакеті.

Нічого іншого з одягу чи їжі в майстерні не було, а Карен не мала часу чекати. Нечиста совість знову озвалася. Якого біса вона вирішила відпочити? Звичайно, вона мала залишатися на Нооре на свята. А потім інший голос, той, до якого вона воліла б прислухатися зараз: твоя присутність там нічого не змінила б, ти ж не охоронець.

Неймовірно, але шеф майже дослівно повторює останню фразу, коли вона додзвонилася до нього через двадцять хвилин. Зараз там, де він перебуває, пізній вечір, у слухавці чути сміх, розмови й гучну музику. І голос Юнаса Смееда, коли він відповідає, звучить не зовсім тверезо, але шеф негайно бере себе в руки й слухає, не перебиваючи.

— Гаразд, — каже він. — Тоді ми знаємо, чого очікувати. Ти повідомила Брудалю і Ларсену?

— Вони вже в дорозі. Звісно, обидва злі як чорти, особ­ливо Серен.

— Мабуть, з похмілля, — сухо відповідає Смеед.

— Радше розчарований і втомлений. Новий рік почався для нього гірше нікуди. Ми справді повинні залучити туди судово-медичних експертів та криміналістів, навіть якщо їм доведеться платити понаднормово.

— Я зараз зателефоную Віґґо Гауґену й повідомлю йому про ситуацію, — каже Юнас Смеед. — А як щодо тебе? Ти теж розчарована і втомлена, чи в тебе просто похмілля?

Карен зітхає. Вона звикла до різких перепадів настрою шефа, від надмірної довіри до надмірної жорстокості, залежно від того, що в його інтересах саме зараз. І вона бачила обидві сторони занадто близько. Цього разу Юнас Смеед, здається, справді дбає про неї. Мабуть, це напої з парасольками тимчасово вгамували його зарозумілість.

— Боюся, що все разом. Мені не варто було їхати додому на Новий рік, я мала залишитися там.

— Припини, — суворо каже Смеед. — Твій обов’язок — розслідувати злочини, а не запобігати їм. Ти поліціянтка, а не охоронець.

Тільки не кажи цього Віґґо Гауґену, думає вона. Шеф поліції використовує кожну нагоду, аби підкреслити, що найважливіше завдання поліції — якраз запобігати злочинам.

Їй пощастило з поромом. Уже за дві хвилини після того, як вона заїхала на борт у Торсвіку, він відчалив. Небо рівномірно сіре, а снігопад, що не вщухає, розмиває контури Скальвету. Цього разу на борту набагато більше автомобілів. Вона налічила чотирнадцять, окрім свого, але, здає­ться, ніхто не хоче вийти з теплого салону ані подихати повітрям, ані викурити сигарету. З іншого боку, Карен розуміє, що дехто, очевидно, користується можливістю подрімати. Кілька водіїв сидять із заплющеними очима, інші втупилися у телефони. Єдиний звук — гудіння двигунів порома і час від часу рідкісні, сповнені очікування крики мартинів. Усе здається позбавленим кольору й руху. Небо сіре, море сіре, і єдине життя, яке можна побачити навколо, — це кілька мартинів на перилах.

Карен вмикає радіо й нетерпляче барабанить пальцями по керму, поки пором долає вкриту кригою воду. Вона поглядає на годинник, потім на телефон. З радіоприймача чується:

— Зараз тринадцята година. Передаємо останні новини. Сьогодні вранці на винокурні в Ґудгеймі на острові Нооре було знайдено мертвим чоловіка тридцяти п’яти років. Начальник поліційного округу Нооре Торстейн Бюле підтвердив, що поліція почала попереднє розслідування. Одначе ні імені жертви, ні причин смерті він не розкрив.

Диктор робить паузу і веде далі.

— За повідомленнями, вчорашнє святкування Нового року пройшло відносно спокійно в більшості районів країни, за винятком кількох скандалів і бійок. З Мербека, що в північній частині Дункера, повідомляють про різанину, в якій брало участь п’ятеро молодиків років два­дцяти. Двох доправили в лікарню, проте їхньому життю ніщо не загрожує.

Далі Карен слухає одним вухом. Диктор розповідає про аварію неподалік від Равенбю і будівельне риштування, яке обвалилося від вітру біля багатоквартирного будинку в Лемдалі. Але і в цих пригодах ніхто серйозно не постраждав і не загинув. Єдиний, про кого забув ангел-­охоронець — це, очевидно, Габріель Стууб.

— І про погоду. Із заходу наближається потужний циклон, який, як очікується, досягне західних районів країни та Нооре протягом ночі. Метеослужба попереджає населення про сильний снігопад і хуртовини. У багатьох районах оголошено штормове попередження. Протягом завтрашнього дня негода може посилитися, а потім…

— Штормове попередження. Тільки цього бракувало, — вголос бурчить Карен.

Що ж, навряд чи можна очікувати чогось іншого в Доґ­ґерланді цієї пори року, і зазвичай вона була добре до цього підготовлена. Вимкнувши радіо, Карен думає про те, що на неї чекає. Мокрі кросівки або гумові чоботи Маріке, які завеликі їй щонайменше на два розміри. Вибирати більше нема з чого. Мало того, необхідно у витертих джинсах і вовняній кофті до колін викликати повагу колег і співрозмовників. До того ж після вчорашніх безглуздих танців смикає коліно, і голова розколюється. Вона безумовно не готова ні до погоди, ні до розслідування вбивства.

Бюле явно пригнічений, і вона розуміє чому. Смерть Фредріка Стууба не викликала особливого ажіотажу в ЗМІ. Заспаний репортер місцевої газети, щоправда, заходив увечері на другий день Різдва, але купився на припущення, що це, ймовірно, був трагічний нещасний випадок: літній чоловік упав і розбився на смерть. Карен, не збрехавши, наголосила на похилому віці Стууба, і що гуляв він у небезпечному місці. І все закінчилося короткою згадкою в інтернет-версії газети. Але фактично ЗМІ того разу не вельми ворушилися, оскільки не було свідків, які телефонували б у газети й щось розповідали.

Цього разу приховати справу буде не так просто.

Підсумок Бюле чіткий в одному пункті: більше два­дцяти людей перебувало на території винокурні, коли Габріеля Стууба знайшли з перерізаним горлом.

35

Пором причалює з легким поштовхом, і машини повільно починають виїжджати на берег. Карен на секунду замислюється на кільцевому перехресті, де магістральне шосе бере курс на північ. Зрештою повертає праворуч і зупиняється біля пабу. Зупинятися у Люсвіку на тому ж місці, що й минулого разу, тут, за шістдесят кілометрів від місця останніх подій, далеко не ідеально, але вона не наважується ризикувати. Часу на пошуки ночівлі в Ґудгеймі точно не буде.

За десять хвилин Еллен Єнсен підтвердила, що кімната вільна, якщо Карен захоче винайняти її знову. Коли вона сідає в машину, стрес молотом стукає у вухах, і вона поглядає на годинник. Якщо пощастить, вже за годину вона буде на місці, ще за годину надворі буде непроглядна темрява. Простягнувши руку, вона не дивлячись копається в сумці. Кола з шипінням виривається з банки, коричневий струмочок піни стікає між Томмі й Джоуї Ремоунами. Вона відпиває ковток теплуватої солодкої рідини і змушує себе глибоко дихати. Вдих-­видих, вдих-видих — і розуміє, що в неї немає часу, шістдесят хвилин до Ґудгейма розраховані на їзду по дорозі без снігу.

Дістає бутерброд, який Маріке кинула в сумку, відкушує шматочок і знову заводить двигун. Методично жує, поки розвертається на головній вулиці і їде назад до кільцевої розв’язки. Снігопад посилився, сніжинки білим покривом лягають на лобове скло, двірники їх змітають. З зітханням вона дивиться на дороговказ перед шосе: «Ґудгейм — 63 км».

Карен тримає максимальну допустиму для себе швидкість. Вітер поки що не надто сильний, а сніг, хоч і вкриває дорогу, але ще не збився в кучугури. Південніше з’їзду на Скребю у когось поламалася машина, і вона змушена зменшити швидкість, поки затор розсмоктався.

Далі зустрічає не більше десятка машин, що їдуть на південь, і приблизно стільки ж проїжджає повз неї у зворотному напрямку. Мабуть, похмілля і сніг змушують людей не виходити з дому, думає вона, і тієї ж миті різко гальмує — два олені раптово вистрибують з кювету і перебігають дорогу. Серце відчайдушно стукає, коли вона, вже на невеликій швидкості, їде далі. Бракувало тільки діставати з багажника сокиру, щоб добити поранену тварину.

Чверть на четверту вона під’їжджає до розворотного майданчика і дороговказа, який повідомляє, що тут магістральне шосе закінчується. Дороговказ складається з трьох частин і пропонує три варіанти:

ҐУДГЕЙМБЮ — 1,2 КМ

ҐУДГЕЙМСЬКІ МЕГАЛІТИ — 2 КМ

ҐУРАЛЬНЯ — 0,6 КМ

Поруч із найнижчим дороговказом хтось чорною фарбою написав: «Бог чує молитву».

Карен звертає праворуч, на асфальтовану дорогу. Винокурню видно вже за кілька сотень метрів, на тлі неба й моря. За її територією вздовж невисокої кам’яної огорожі припарковані два легкові автомобілі й фургон. На максимальній можливій швидкості Карен проїжджає вузькою дорогою повз них, до воріт, опускає скло і пред’являє посвідчення поліцейського в формі. Він козиряє і показує рукою, що можна заїхати на територію. У дзеркало їй видно, як журналісти виходять зі своїх машин і намагаються вмовити бідолаху-поліцейського пропустити і їх. Або хоча б покликати когось, щоб поговорив із ними. Карен встигла помітити на білому фургоні логотип Доґґерландського телебачення і емблему «Вечірнього вісника» на зеленому «саабі». Вона підозрює, що третя машина належить дуже роздратованому редактору місцевої газети.

Невеличка автостоянка переповнена, і з десяток машин вишикувалися там, де ще пів року тому, імовірно, пишно буяла зелень. Зараз це замерзла глина, вкрита десятисантиметровим шаром снігу. Карен нахиляється вперед і дивиться у вітрове скло. Їй доводиться напружуватися, щоб щось розгледіти.

Сніг, звісно, ніби висвітлює землю, але небо сіре і вже темно, хоча остаточно стемніє десь за годину. Три жовто-­чорні поліцейські машини, далі вона впізнає «вольво» Бюле, але досі не видно ні Нета Брудаля, ні Серена Ларсена, ані білих фургонів криміналістів. Вона зупиняється біля однієї з поліцейських машин, бере сумку з пасажирського сидіння, одягає брудні гумові чоботи. Кофта почекає, думає вона й застібає блискавку на зеленій замшевій куртці.

Біль поширюється від коліна до стегна, коли вона обережно шкандибає по снігу до головної будівлі. З високих вікон пробивається світло, і вдалині вона бачить кількох чоловіків у помаранчевих жилетах, які тупотять ногами, щоб трохи зігрітися. Торстейн Бюле помічає її, щойно вона опиняється у колі світла, і йде назустріч.

— Нарешті, — каже він. — Так, я розумію, що ви приїхали, як тільки змогли. Ви щось їли?

Карен тисне його простягнуту руку й хитає головою.

— Пів бутерброда.

— Там купа їжі з учорашньої вечірки. Може, варто почати з того, щоб ви трохи підкріпилися, а я розповім, що ми знаємо, поки ви їстимете.

— Де тіло?

— Приблизно за п’ятсот метрів звідси. Але воно огороджене, і я поставив двох хлопців на варті. Так чи інакше, нам нічого там робити, поки не приїдуть судмедексперт і криміналісти.

Карен киває. Бюле має рацію, і вона точно не збирає­ться ще більше сердити Ларсена й лізти за огорожу заради втамування своєї цікавості.

— Добре, — каже вона. — А Свен Андерсен тут був?

— Цього разу ні. У тому, що сталося, немає жодних сумнівів, тому я зателефонувала безпосередньо вам. Крім того, Андерсен захворів, і я подумав, що достатньо дочекатися приїзду судмедексперта. Як я вже сказав, хлопцеві перерізали горло, навіть я це бачу.

— Є місце, де ми можемо поговорити наодинці?

— Так, Ґроти дуже люб’язні: у нашому розпорядженні кабінет, де ми минулого разу зустрічалися з Вільямом Трюсте.

— І де вони всі?

— Б’єрн Ґрот із дружиною живуть в одному флігелі, а син Єнс — в іншому. Вони обидва вдома. Донька Мадлен з чоловіком — у себе вдома, в Ґудгеймбю.

— А решта гостей? Ви щось казали про велику новорічну вечірку.

— Це був радше корпоратив. Гості зупинилися в готелі біля поля для гольфу за пів кілометра звідси. Якщо це можна назвати готелем. Більше схоже на занедбаний старий пансіонат. Але там я теж поставив людей, які стежать за тим, щоб ніхто не спробував вшитися.

— Скільки тут узагалі наших?

— Загалом семеро. Двоє з них — жінки.

— Де ви взяли стільки людей?

— Зателефонував у Торсвік, звідти прислали трьох на підмогу. Більше нічого зробити не вдалося. Грип почав поширюватися і тут.

— Добре, — каже Карен. — Чудово, Торстейне, як і ми­нулого разу. Може, зайдемо в будинок?

Не шукаючи господарів, вони проходять через залу і далі через приміщення винокурні, повз великі мідні чани, у величезний кабінет Вільяма Трюсте. Двоє поліціянтів, які сидять за столом для нарад, побачивши їх, підхоплюються, витирають роти й козиряють, крадькома дожовуючи і намагаючись проковтнути їжу.

— Не відволікайтеся, — швидко каже вона, і бачить, як один із них дивиться на її чоботи і рвані джинси, перш ніж сісти назад за стіл.

Бюле не перебільшував, думає вона. Якщо це просто залишки від вечірки для співробітників, то Ґрот виклався на повну в цю новорічну ніч. Стіл заставлений величезними тарілками з м’ясними нарізками, сирами, паштетами та всілякими морепродуктами. В одному кінці кошики з різними сортами хліба, пляшки з мінеральною водою і світлим пивом, а також два гігантські термоси.

Карен накладає собі повну тарілку різних делікатесів і бере дві пляшки мінеральної води, а Торстейн Бюле сідає на шкіряний диван в іншому кінці кімнати. Коли вона приєднується до нього, він киває в бік поліцейських, які досі сидять мовчки і жують з байдужим виглядом.

— Хочете, щоб я попросив їх піти?

— Не думаю, що вони почують нас звідси, навіть якщо не сплять, — каже Карен, намащуючи маслом кусень чорного хліба.

Вона кладе до рота шматок паштету з ягнятини і наливає склянку мінеральної води. Потім дістає блокнот і кладе його поруч із тарілкою на скляну стільницю журнального столика.

— Розказуйте мені все, — каже вона.

І Бюле починає. Він пояснює, що в ґуральні Ґрота було організовано новорічну вечірку, на яку запросили всіх працівників і їхніх дружин. Усе це мало стати початком майбутнього масштабного розширення виробництва в новому році. Окрім Б’єрна й Лаури Ґротів, їхніх двох дітей — Єнса та Мадлен — з другими половинками, а також Вільяма Трюсте з дружиною, на вечірці були присутні одинадцять працівників і шість супутниць. Загалом двадцять п’ять осіб, з яких опівночі на місці перебувала двадцять одна.

Дві пари поїхали раніше. Наскільки вдалося з’ясувати, одна поїхала після дзвінка няні, яка була занепокоєна тим, що в дитини почався грип, а друга — через те, що дружина одного з працівників солодовні одразу хильнула зайвого, і чоловіку довелося її відвезти.

Дружина Вільяма Трюсте Гелена була абсолютно твереза й відвезла чоловіка додому незадовго до першої години ночі. Секретарка Єва Фрамнес також була з ними, її підвезли до будинку в Скребю. Дочка господарів Мадлен і її чоловік Еліас пішли з вечірки о пів на другу. Решта членів сім’ї провели ніч у своїх будинках на території підприємства. Інші гості переночували в «готелі» біля поля для гольфу. Цього разу Бюле пальцями зобразив лапки, щоб підкреслити низькопробність місця розміщення.

— Окрім майстра Берґвалля, це молоді хлопці, які працюють на виробництві, та кілька їхніх подруг.

Судячи з усього, вечірка пройшла успішно, атмосфера була жвава. Ґроти не поскупилися ні з їжею, ні з напоями, ні з феєрверками. Тому, мабуть, ніхто й не звернув уваги, що одного гостя бракує.

Аж за сніданком хтось зауважив, що Габріеля Стууба ніде не видно, і спершу всі вирішили, що він досі спить. Лише коли найнята команда прибиральників прибула близько пів на десяту і почала прибирати на гірському плато, серед згорілих феєрверків, порожніх пляшок з-під шампанського та склянок з’ясувалося, що Габріель Стууб зовсім не спить у своїй кімнаті.

Одна з молодих прибиральниць, яка ходила з чорним мішком для сміття і збирала скляний посуд, спершу подумала, що людина під вузлуватою карликовою сосною влаштувалася поспати, і стривожилася, чи не замерзла вона. Але підійшовши ближче, побачила, що сніг під людиною червоний, а на шиї зяє рана, як у тих оленів, яких її батько підвішував у дров’яному сараї після осіннього полювання.

— Гаразд, — каже Карен, прослухавши розповідь Бю­ле, — в готелі ще залишилося кілька гостей. Ми не зможемо залишити їх усіх іще на одну ніч.

— Саме так. Я щойно розмовляв із Ресе. Він і Сванемарк там, і гості дедалі більше дратуються.

— Ви ще не почали опитувати свідків?

Бюле здається розгубленим.

— Я просто взяв контактні дані. Хотів дочекатися, поки ви приїдете, щоб не було метушні. Я думав, що наша роль переважно полягає в тому, щоб пильнувати місце події.

Карен подумки зітхає. Це зворотний бік того, що за розслідування усіх тяжких злочинів має відповідати цент­ральний штаб. Якщо відібрати в людей відповідальність і повноваження, отримуєте боязких співробітників, які ледве наважуються самостійно переступати з ноги на ногу.

— І ви блискуче з цим упоралися, — каже вона. — Лише одне, Торстейне….

Карен робить паузу, підшукуючи потрібні слова. Не будьте таким до біса пасивним. А вголос каже:

— Я не буду заперечувати проти ваших ініціатив, якщо вони не суперечать здоровому глузду та загальноприйнятій поліцейській практиці. Ви досвідчений поліцейський, і мені потрібна ваша допомога. Згода?

— Згода.

— Отже, нехай ваші люди зберуть основну інформацію про очевидців та їхні свідчення, і ми відпустимо гостей додому. Я хочу знати, коли кожен з них востаннє бачив Габріеля Стууба, і чи не було протягом вечора якихось конфліктів. Я також хочу, щоб ми ставили прямі запитання стосовно Габріеля і дали всім можливість поділитися будь-якими спостереженнями з вечірки. Опитати треба всіх.

— Певна річ. Я скажу нашим, щоб негайно взялися за це. Але мені потрібні люди для охорони місця виявлення і в’їзду на територію. Семеро людей — надто мало.

Карен киває.

— Атож. На це потрібен час. Я сама почну з родини Ґротів, але мені потрібно хоча б двоє людей…

Цієї миті від дверей лунає знайомий голос.

— Он ти де, Ейкен! — каже Карл Б’єркен. — Сидиш тут і напихаєш пузо! А я думав, що ми розслідуємо вбивство.

36

Полегшення — ось що Карен відчула, побачивши високого темноволосого чоловіка, який, здається, заповнив собою весь дверний отвір. Їй довелося навіть стримуватися, щоб не обійняти його.

Відрекомендувавшись один одному, начальник поліції Нооре Торстейн Бюле і детектив-інспектор Карл Б’єркен із кримінального відділу Національної поліції домовилися, що Бюле приєднається до своїх колег у «готелі», а Карен і Б’єркен розподілять між собою початкові бесіди з членами сім’ї Ґротів.

— Але спершу я хочу побачити Стууба. Чорт, чому Серен і Нет ніколи не можуть прибути вчасно?! — роздратовано каже Карен.

— Заспокойся, Ейкен, — каже Карл і хапає з її тарілки шматок шинки серрано. — Вони припливли на тому самому поромі, що і я. І, мабуть, рушили прямо до місця виявлення трупа.

Поки вони спускаються до місця, де було знайдено тіло Габріеля Стууба, Карен розповідає факти, які вона сама щойно отримала від Бюле, а потім коротко підсумовує обставини смерті Фредріка Стууба.

— Я вже начитався, — каже Карл. — Смеед надіслав мені електронною поштою твої звіти, і я пробігся по них на поромі. Не дуже веселе чтиво.

Карен здивовано дивиться на нього.

— Я не знала, що ти такий вразливий.

— Власне, я мав на увазі мову, якою вони написані. Зазвичай ти не висловлюєшся так безглуздо. Я мало не заснув!

— Смеед отримає те, на що заслуговує, — сухо каже вона. — Як тобі вдалося, до речі, так рано приїхати? Я взагалі думала, що ти взяв відпустку, щоб доглядати за дітьми. Крім того, я чула, що ти підхопив грип.

— Від учорашнього ранку температури немає. Смеед подзвонив одразу після розмови з тобою і запитав, чи можу я відкласти відпустку по догляду за дитиною на кілька тижнів — і мене було неважко вмовити вибратися з дому.

— Довгі вихідні з родиною?

— З батьками Інґрід і з моїми. І ще й твереза новорічна ніч. Не те що в тебе.

Карл Б’єркен кидає багатозначний погляд на її вбрання.

— Ти знаєш, що у твоєму волоссі багато блискучого конфетті? І ти кульгаєш, — каже він після ще одного погляду. — Боляче?

— Часом узагалі не боляче. А зараз болить пекельно. Учора я зробила помилку, танцювала на підборах. А тепер доводиться тягати ці чоботи, й це навряд чи полегшує ситуацію.

Вони зупиняються перед червоно-білою смугастою стрічкою, що бринить на вітрі. Два прожектори вже встановлені, ще два встановлюють у кутах огородженої ділянки. Цього разу Ларсен теж отримав підкріплення, думає Карен, дивлячись на п’ятьох чоловіків у білих комбінезонах, які несуть важкі сумки з обладнанням. Сам Ларсен із сердитим і зосередженим виглядом наказує одному з поліцейських краще спрямувати світло.

За межами огорожі стоїть іще одна знайома фігура, теж із сердитим виразом обличчя. Судмедексперт відчай­душ­но намагається застебнути блискавку на величезному животі і лише бурчить у відповідь, коли Карен вітається з ним.

— Ми не будемо заважати вам працювати, — каже вона. — Я просто хотіла скласти перше враження про місце події.

Не відповідаючи, Нет Брудаль важко нахиляється, щоб підняти велику чорну сумку, піднімає загороджувальну стрічку і тікає.

— Наш маленький промінчик сонця, — усміхається Б’єркен. — Думаю, звідти нам буде краще видно.

Він киває на пагорбок з іншого боку огорожі. Обійшов­ши територію, Карен пересвідчується, що Карл не помилився. Звідси вони добре бачать тіло Стууба. Він лежить на боці, підібгавши коліна й розкинувши руки.

— Він, мабуть, сидів, притулившись спиною до стовбура дерева, коли хтось перерізав йому горло. Потім він упав набік, — каже Карен, затуляючись рукою від світла прожекторів.

— Або впав, коли його зарізали. Ні, насправді, я думаю, що твоя версія правильна. Він, мабуть, помер миттєво, інакше руки не були б у такому положенні. Гадаю, знаряддя вбивства так і не знайшли?

Карен повільно хитає головою, не зводячи очей з мерт­вого чоловіка. Спостерігає, як похмурий Нет Брудаль насилу опускається навпочіпки і починає первинний огляд тіла. Якщо він і був у поганому настрої через те, що довелося приїхати сюди після убивства Фредріка Стууба, то це, мабуть, було ніщо порівняно з теперішнім його настроєм.

— Ні, — каже вона, — за словами Торстейна Бюле, біля вбитого не виявлено зброї, і я вважаю, ми теж нічого там не знайдемо, — вона киває в бік пагорба. — Розтин, імовірно, буде вже завтра, — додає вона, сигналізуючи про мовчазне запитання піднятими бровами й усмішкою, що, як вона сподівається, має невинний вигляд.

— І ти хочеш, щоб я був присутній на ньому, щоб тобі не довелося? Хочеш, щоб я мило гомонів із Брудалем під звук пилки по кістках?

— Дякую, я із задоволенням погоджуся, якщо ти такий щедрий, — швидко каже вона. — Я вже надивилася днями донесхочу. Ходімо нагору? Я почну з Б’єрна Ґрота та його дружини. Чому б тобі не заїхати до їхньої доньки Мадлени та її чоловіка? Вони, мабуть, живуть у будинку в Ґудгеймбю, тож ти будеш там за п’ять хвилин. Я також спробую поговорити і з Єнсом Ґротом.

— А як щодо Вільяма Трюсте та його дружини?

— Їм доведеться почекати до завтра. Цей хлопець не схильний до лаконічних розмов. Він полюбляє розводитися про солод і сусло. А ще має алібі на час убивства Фредріка Стууба.

— І ми впевнені, що ці два вбивства пов’язані між собою?

— Поки що я вважаю саме так.

Карен зціплює зуби від болю, незграбно спускаючись із пагорба в завеликих чоботях. Опинившись унизу, вона негайно засовує закляклі руки в кишені куртки й мерзлякувато піднімає плечі. Цієї миті вона не відмовилася б від склянки доброго віскі. Односолодового, витриманого в діжках з-під хересу чи американського бурбону — неважливо. Підійде будь-який зігрівальний знеболювальний трунок.

37

Коли Карен стукає у вхідні двері східного крила, де розташована приватна резиденція подружжя господарів, їй відчиняє сам Б’єрн Ґрот, тримаючи в руках велику тканинну серветку. Як і його син, чоловік перед нею — огрядний, майже товстун. Але в ньому немає нічого схожого на низькорослого Єнса: висока широкоплеча фігура Б’єрна Ґрота гордо несе кожен зайвий кілограм. Враження підсилює каштаново-коричнева грива волосся, яка, незважаючи на те, що йому вже далеко за шістдесят, не має ніякого натяку на сивину. Контраст зі зморшкуватим обличчям настільки різкий, що Карен на мить замислює­ться, а чи справжній у нього колір волосся.

— Досі нам не вдалося поїсти, — пояснює він. — Ви не заперечуєте, якщо ми закінчимо, поки розмовлятиме­мо? Або, можливо, ви навіть приєднаєтеся до нас, переку­сите?

Відмовившись, вона йде за ним коридором.

Незважаючи на високий зріст, у рухах Б’єрна Ґрота відчувається щось граційне, мало не кокетливе. Його підбори, здається, ледь торкаються землі, і Карен придушує сміх, перетворює його на покашлювання, уявивши собі ведмедя, що танцює. Вони проходять у кімнату, де під величезною кришталевою люстрою стоїть масивний обідній стіл з червоного дерева й вісім стільців. З одного кінця столу сидить жінка років шістдесяти. Коли Б’єрн і Карен з’являються на порозі, вона одразу відставляє келих із червоним вином, встає і йде їм назустріч.

— Лаура Ґрот, — каже вона з усмішкою, простягаючи тендітну руку. — Ласкаво просимо. Інспектор Ейкен, так?

— Детектив-інспектор, щоб уже точно, — усміхається Карен. — Хочете, я почекаю десь, щоб ви могли спокійно доїсти?

— Ми щойно закінчили, — каже Лаура Ґрот, і Карен помічає, як Б’єрн з тугою дивиться на недоїдені страви на тарілці.

Тендітній Лаурі Ґрот у твідовій спідниці та светрі вдає­ться випровадити їх з їдальні, не здаючись при цьому анітрохи грубою.

— Ходімо до салону, — каже вона, — там нам буде набагато зручніше. Мій чоловік запитував, чи можна вас чимось почастувати? Може, кави або чашку чаю? Думаю, немає сенсу питати про щось міцніше, чи не так?

— На жаль, ні.

— Тоді, можливо, іншим разом.

«Салон» виявився вітальнею зі світлими диванами й солідною колекцією сучасних картин на стінах, тоді як решта інтер’єру сягає кінця дев’ятнадцятого століття. Ґроти дещо тут змінили, думає Карен, роздивляючись довкола, але більша частина, здається, збереглася з часів зведення будинку. Від усього віє тим же духом рубежу століть, що й у кабінеті Вільяма Трюсте в ґуральні.

Вони сідають. Подружня пара Ґротів сідає на одному з двох диванів, Карен — на іншому.

— Ви єдині мешкаєте в цьому крилі? — запитує вона.

— Так, і насправді воно занадто велике, адже діти вже давно полетіли з гнізда, — каже Б’єрн Ґрот. — Зате вдосталь місця, і це традиція, що власник ґуральні живе тут.

— Власне, ми вже третє покоління, — додає його дружина. — Колись все це розпочав дідусь Б’єрна.

— Але ваша донька живе в Ґудгеймбю, я правильно розумію?

— Так, але Мадлен — лише пасивний партнер. Вони з чоловіком Еліасом мають агентство нерухомості в Равенбю, тож їм немає потреби жити тут, у садибі. Сучасна вілла, безумовно, була б зручнішою, і для нас теж, ніж цей старий будинок з протягами. Але, як я вже казала, традиція є традиція.

Лаура Ґрот говорить чітко, але трохи напружено.

— А ваш син, Єнс? Він менеджер із продажу?

Б’єрн Ґрот киває.

— Саме так. Вони з дружиною живуть тут, у маєтку, в іншому крилі. Сандра, мабуть, спить, а Єнс, гадаю, в офісі.

— Сандра лежить у ліжку з високою температурою і страшним головним болем, — пояснює Лаура Ґрот стурбованим голосом. — Я боюся, що вона підхопила грип, і, чесно кажучи, не знаю, чи зможе вона говорити…

Вона не закінчує речення.

— Побачимо, — ухильно відповідає Карен. — Можливо, нам потрібно буде поговорити з кимось із вас і не раз. Але зараз я просто хочу поставити вам і вашому чоловікові кілька основних запитань.

Їй відповідають серйозні мовчазні кивки, і вона веде далі.

— Почнімо ось із чого: чому ви влаштували таку велику вечірку?

Б’єрн Ґрот прочищає горло і однією рукою пригладжує своє каштанове волосся.

— Ну, після всього, що сталося, це майже дивно казати, але ми просто хотіли відсвяткувати. Новий рік принесе великі зміни в компанії, і для нас важливо, щоб співробітники почувалися причетними до них.

— Ми дуже сімейна компанія, але у нас є віддані співробітники, — вставляє Лаура Ґрот. — Багато хто пропрацював тут понад двадцять років.

— Скільки у вас співробітників?

— Виробництво віскі багато в чому робота сезонна, принаймні якщо робити його традиційним способом, як ми. У нас працює щонайбільше чотирнадцять осіб, окрім членів сім’ї.

— І я розумію, що деякі з них були тут учора зі своїми сім’ями.

— Можна сказати, з дружинами, а дехто — з подругами. Усі наші працівники — чоловіки, — каже Б’єрн Ґрот. — Не те щоб ми дискримінували жінок, але…

Його перебиває дружина, яка сміється.

— Як завжди, мій чоловік забуває про одного з найважливіших співробітників — Єву Фрамнес. Вона працює секретаркою, виставляє рахунки й веде заробітну платню.

Б’єрн Ґрот на мить здається трохи збентеженим, і Карен повертається до нього.

— Ви казали про зміни в компанії. Можете розповісти про ці плани? — Карен бачить, як Ґрот після цього запитання знову розслабляється.

— Ми просто збираємося позначити Нооре на мапі, — каже він, відкидається на спинку крісла і з деяким зусиллям кладе ногу на ногу, тепер уже із задоволеною усмішкою.

— Он як? — каже Карен. — А я оце згадала, що острів був на мапі ще в моєму шкільному атласі.

Б’єрн Ґрот не вловлює іронії.

— Так, це правда, але чим ми відомі? Окрім віскі, я маю на увазі. Що приваблює сюди людей?

Карен ніяково усміхається, але не відповідає. Вона ненавидить ігри з риторичними запитаннями.

— От! — тріумфально каже Б’єрн Ґрот. — Зовсім нічого! Сюди просто не їдуть туристи. Хоча у нас є найкрасивіше поле для гольфу в Північній Європі і стародавній кам’яний корабель — пам’ятник, якому тисячі років. Люди повинні здійснювати сюди паломництво! Проблема в тому, що ми не використовуємо того, що маємо. Ми не продаємо себе.

Що ж, думає Карен, ви справді себе не продаєте. Звичайно, вона знає старе поле для гольфу, хоча ніколи там не бувала. І тепер, коли вона думає про нього, розуміє, що воно вдало розташоване на перешийку, оточене морем з трьох боків. Одначе вона ніколи в житті не чула, щоб його називали місцем, яке неодмінно слід побачити в житті. А якби й почула, подумала б, що воно вже багато років закрите.

— І як ми їх привабимо, якщо не можемо запропонувати всім потенційним відвідувачам десь зупинитися з комфортом? — Б’єрн Ґрот не відступає.

Карен відчуває, як зростає її нетерпіння, і непомітно поглядає на годинник. Лаура Ґрот одразу помічає сигнал.

— Мій чоловік намагається сказати, що ми плануємо побудувати конференц-центр, який разом з полем для гольфу та ґуральнею стануть головними визначними місцями Нооре.

— Конференц-центр? Тут достатньо місця для нього?

Карен навіть не намагається приховати недовіру в голосі.

— Поки що ні, — каже Б’єрн Ґрот. — Хоча фактично ми вже приймали закордонних гостей. І це були не просто гольфісти, мушу вам сказати.

Він робить драматичну паузу.

— Я поки що не можу розголошувати деталей, залишимо це фахівцям з маркетингу, але скажу, що двоє з них згадуються серед провідних світових бізнесменів, а ще одна пара має тісні зв’язки з британською королівською родиною.

Карен думає про ті лапки, які показав Торстейн Бюле, коли згадав про старий «готель» на полі для гольфу. Просте приміщення, де зараз, мабуть, сидять роздратовані люди з похміллям і чекають, коли поліція вислухає їх та вже нарешті відпустить додому. На мить вона замислюється, чи тверезий Б’єрн Ґрот. Абсолютно немислимо, щоб провідні бізнесмени й люди, пов’язані з британською королівською родиною, погодились провести там хоча б п’ять хвилин.

Мовби у відповідь на її запитання з дивана навпроти лунає задоволений сміх.

— Бачу, ви мені не вірите, — каже Б’єрн Ґрот. — Але недавно вони справді були тут і грали в гольф. Прилетіли на гелікоптері й залишилися досить надовго. Поле не тільки красиве, а й надзвичайно складне. Але, зазвичай, вони не залишалися тут ночувати.

— Я навіть не знала, що поле для гольфу теж належить вам.

— Ну, його побудував мій покійний батько, він був великий фанат гольфу з грандіозними планами. На жаль, він не мав ніякого хисту до бізнесу, тож нічого зі своїх задумів так і не здійснив.

— Але на ньому можна грати?

— Безумовно, так. У нас є невелика кількість відві­дувачів, які приїжджають щороку, але без доходів від ґуральні ми навряд чи змогли б дозволити собі утримувати поле для гольфу. З іншого боку, ми не проводимо ніяких клубних заходів і не пропонуємо проживання, тож це не вимагає практично ніяких додаткових витрат, крім утримання самого поля. Про це дбають кілька співробітників солодовні, це їхній підробіток.

— А як щодо готелю?

Б’єрн Ґрот сміється.

— Гучне слово для старої халупи. Єдиний дохід, який ми отримували від неї протягом багатьох років — коли здавали її в оренду як просте житло для шкільних класів або груп пенсіонерів, що приїжджали на екскурсії в Ґудгейм, подивитися на кам’яний корабель. Ще ми дозволяємо хлопцям із винокурні ночувати там, якщо вони працюють допізна.

— Усі доходи ми отримували від ґуральні. Поле для гольфу зберегли здебільшого через ностальгію, — пояснює Лаура Ґрот. — Чесно кажучи, ми вже не раз думали дати йому зарости.

— Але потім надійшов запит, чи не приймемо ми вісьмох людей, яким потрібне поле для гольфу на цілий день, і чи є десь поблизу місце для посадки вертольота, — каже Б’єрн Ґрот.

— Вам не пояснили, чому вони хотіли приїхати саме сюди?

— Як я зрозумів, чутки про особливе розташування поля таки дійшли до одного з тих двох бізнесменів. Як я вже казав, воно нереально красиве й грати на ньому дуже нелегко, особливо коли дме сильний вітер, а це, як ви знаєте, буває тут досить часто.

Карен киває. Я ніколи не зрозумію гольфістів, думає вона.

— Крім того, наше односолодове віскі привертає дедалі більше уваги, і ми змогли запропонувати їм кілька ексклюзивних діжок, — веде далі Б’єрн Ґрот. — Так чи так, вони були дуже задоволені візитом, а ми задумалися, чи не варто серйозно подумати про організацію чогось грандіозного. Такого, що принесе користь усьому Нооре.

Карен утомлено усміхається. Нестримна гордість Вільяма Трюсте за ґуральню виснажувала, але все ж таки відчувалося, що йде вона від щирої зацікавленості в самому виробництві віскі. Гучні вихваляння Б’єрна Ґрота значно практичніші. Мабуть, він із тим самим успіхом міг би побудувати парк розваг.

Вона вирішує перевести розмову на актуальну для неї тему. Треба з’ясувати, які саме плани щодо розширення. Що, як вони становлять інтерес для слідства?

— Добре, — підсумовує вона. — Я охоче послухаю про все це іншим разом, але зараз повернімося до вчорашнього дня.

— Так, звичайно. Що ви хочете знати?

Карен записує свідчення подружжя Ґротів про події новорічного вечора, і її настрій дедалі гіршає. Так, від обіду до вечері панувала дуже приємна атмосфера, за винятком інциденту з однією гостею, яка перебрала віскі і чоловік мусив відвезти її додому о пів на дев’яту вечора. Так, звісно, дехто був добряче напідпитку, зокрема й Габріель Стууб, який навіть сильно хитався. Незадовго до півночі ледь не вибухнув скандал, коли Габріелю закортіло запускати феєрверки. Одначе Єнс Ґрот і майстер із солодовні Інґемар Берґвалль спільними зусиллями зуміли його вгамувати. Габріель кричав і проклинав свого роботодавця, але врешті-решт пішов геть із банкою пива в руці. Куди він пішов після цього — ні Б’єрн, ні Лаура не знали. Адже вся увага була зосереджена на феєрверку.

Це було фантастичне видовище: ракети злітали з плато на краю скелі й розривалися над морем, а спалахи відбивалися у воді. Подали шампанське, і всі підняли келихи за щасливе майбутнє. Потім Лаура відчула, що стомилася, і пішла спати, а інші повернулися на склад, де вечірка тривала. Коли за певний час Б’єрн помітив, що Габріеля ніде не видно, він занепокоївся: а що, як залишилися невикористані феєрверки?

Однак Інґемар Берґвалль запевнив, що всі ракети запустили як належить, а Габріель, мабуть, поплівся до себе й заснув. І після цього його справді ніхто не бачив.

— Чесно кажучи, я був радий, що більше не бачив його увечері. Габріель уже не вперше перебирав на корпоративній вечірці.

— Ви маєте на увазі, що він мав проблеми з алкоголем?

— Не можу стверджувати, я не дуже добре його знав. Наскільки я розумію, у нього якісь негаразди в сім’ї. Можливо, це пояснює, чому він учора забагато випив, — намагається пом’якшити свої слова Б’єрн.

— А нещодавно він втратив дідуся, — додає Лаура. — Жахливий нещасний випадок…

І, мовби раптово осяяна думкою, Лаура Ґрот пильно дивиться Карен в очі:

— Це ж був нещасний випадок, так? — запитує вона.

На мить Карен замислюється, чи не ухилитися від прямої відповіді, але відкидає цю ідею. Правда однак випливе назовні, раніше чи пізніше.

— Боюся, що ні, — каже вона. — Усе вказує на те, що Фредріка Стууба також убили.

У вітальні западає тиша. Лаура досі дивиться на Карен, а погляд Б’єрна переходить на високі вікна, де застигає, наче він раптом щось побачив, і Карен швидко обертається. Але все, що там можна побачити — це відо­браження кімнати в чорних шибках вікон.

— Комусь із вас спадає на думку мотив для вбивства Фредріка й Габріеля? — запитує вона.

Здається, ці слова змушують Б’єрна Ґрота скам’яніти.