Соло для комп’ютера

Розділ восьмий КАРТА СКАРБІВ

У підземеллі стояла тиша, і лиш Матвій приглушено сопів, намагаючись ослабити мотузку на зв’язаних ззаду руках. У спробі повторити відомий трюк і вивернути руки так, щоб через них можна було переступити й вони опинились би спереду, Матвій дзиґою крутнувся на місці, не втримав рівноваги та завалився набік, штовхнувши мене в плече. Я поточилася. Ключі від машини, які зостались у правій кишені, вп’ялися мені в шкіру, в саме стегно. Матвій смикнувся, щоб допомогти мені підвестися.

— Вибач! Я ненавмисно!

Але я нічого не чула. Від раптової згадки я завмерла з вилупленими очима. Брелок!..

Матвій навпомацки заліз мені рукою в кишеню джинсів і витягнув ключі, де на кільце причеплений був маленький червоний складаний ножик із півстертим нерозбірливим написом. Насправді цим ножиком важко було відрізати навіть кусень хліба, бо висувне лезо хиталось як п’яна Маруся, та зараз про кращий і мріяти годі. Вистромивши лезо, я віддала ножик Матвію й повернулася до нього спиною.

— Так, — попробував він лезо на дотик, — приготуйся.

— Ти там обережніше!

— Ніж тупий! Не ріже, а пиляє.

— А-а-а-а! Болить!

— Вени цілі? Тоді продовжимо.

Шматки мотузки впали на підлогу. Матвій передав ножик мені й нетерпляче чекав, доки я подолаю спротив мотузки на його зап’ястях. Не так уже це було й важко — набагато важче буде розколупати лезом завдовжки п’ять сантиметрів старий іржавий замок, яким, як на мій погляд, не користувалися щонайменше двісті років.

Матвій наблизив лице до великої замкової шпари, але без окулярів, схоже, нічого до пуття не міг розгледіти.

— Ану ти зазирни! — обернувся він до мене.

— А ти мені підсвітиш?

На протилежній стіні поза ґратами висів такий самий старовинний ліхтар, що ним я ледь не скалічила Матвія, але ж бачить око, та зуб не бере…

Через наскрізну дірочку замкової шпари, мені здалося, просвічували такі два зубчики. Та-а-ак. Либонь, треба одночасно натиснути на ці дві штучки… — щось проблематично. Може, натиснути на одну, а друга й сама якось?..

Ліхтар на протилежній стіні не світив рівно, а блимав, бо горіла олія, створюючи цілковиту ілюзію старовини. Ми безуспішно колупали коротеньким ножиком у замку. До двобою з іржавими ґратами я не була готова: руки опускалися на саму думку, що навіть Марина не знає й не відає, куди ми подалися і де нас шукати.

— Слухай, — пхнув мене раптом під лікоть Матвій, — якщо на ці два зубчики треба натиснути водночас, а вони різної довжини, тож різницю треба чимось компенсувати!

— Геніально!

Накрутивши ланцюжок, на якому тримався ніж, на його лезо, Матвій запхав лезо всередину й повернув під кутом так, щоб ланцюжок проскочив у заглиблення, тоді як лезо вперлось у виступ. За його командою я натисла збоку на клямку…

…Замок обнадійливо клацнув. Матвій штурхнув ґрати, ступив на волю. Присівши навпочіпки попід стіною, я збирала бебехи в сумку. Довгий мисливський ніж сам заскочив у долоню, я покрутила його, милуючися зблисками жовтого світла на широкому лезі. Ніж вертівся, вимальовуючи веселку на мурованій стіні. Скочила плямка світла, за нею друга, перша натрапила на перешкоду, тож друга упала просто на неї. Просто на знайоме обличчя. Що відбувається?

Андрій Голод, гупаючи підкованими черевиками, важкими військовими черевиками, що так йому не пасували, наблизився до Матвія, який стовпом стояв під стіною.

«Гадали, втекти так легко?»

Він штовхнув Матвія двома руками, всією своєю вагою, той заточився, аж камінь загудів відлунням. Мої повіки замружилися самі собою…

…Хтось смикнув мене за рукав.

— Ти допомагати збираєшся? — вчувся здушений голос Оленчиного нареченого. Мисливський ніж так і лежав у купі мотлоху потойбіч ґрат, що й досі були зачинені. Я потрусила головою, розганяючи марево.

За командою Матвія я натиснула збоку на клямку — і нічогісінько не сталося.

— Так, перша ідея не спрацювала. Ще ідеї будуть? — запитав Матвій — і озирнувся на несподіваний звук.

Кроки лунають зоддалік. Ближче. Ближче. Поряд…

Нашвидку закрутивши зап’ястя залишками мотузки, ми вмостилися попід стіною. Матвій затиснув мій чудо-ножик у руці, готовій до удару.

— То не твій шановний колега іде? — стиха запитав Матвій. — Чи здав своїм головорізам і вшився?..

— Дурниці верзеш.

— Дурниці? Туристів, навіть якби й попхались у службові коридори, просто б чемно вивели. А нас бандитська парочка швидко викрила, зараз почне катувати й випитувати…

Зубовний скрегіт на мить заглушив усі інші звуки. Між тим невідомий, вдягнений у чорну маску на все обличчя, ступив у круг світла, що сіялося з олійного ліхтаря. Він побренькав ключами — клацнув замок, ґрати відчинилися.

— Доброго дня, — мовила я дуже ввічливо.

У відповідь пролунало кілька нерозбірливих слів, здається, німецькою, — і чоловік у масці кивнув нам на вихід. Я вперто похитала головою. Чужинець підійшов упритул і нахилився. Від нервового напруження у мене ломило поперек, ніби в день іспитів, коли кінцівки аж віднімаються, коли враження таке, ніби пройшла пішки з Оболоні до Лаври, двічі перетнувши Дніпро й прихопивши кусень лівого берега.

Чужинець шарпнув мене за плече.

Дивно переповідати події, які сталися за лічені секунди. Нагромадження слів створює недоречне відчуття тривалості в часі, коли є нагода і поміркувати, й оцінити все, що відбувається. В реальному житті ж очі фіксують картинки, котрі пролітають перед зором, але потрібна не секунда й не дві, щоб мозок нарешті почав реагувати на зовнішні подразники.

Коли незнайомець нахилився наді мною, моє тіло заклякло, застигли думки. В голові крутилися німецькі слова, але я не могла зліпити з них повноцінної фрази. І либонь, у ту мить я дійсно не усвідомлювала того, що ясно побачила — у власній уяві — пізніше: Матвій хотів замахнутися на чужинця, але заплутався в залишках мотузки. Ліктем він вгатився в стіну, поточився — і головою влучно зацідив незнайомцю знизу в підборіддя. Той беркицьнувся горілиць. Черепом бемкнувся об кам’яну підлогу — смішний звук і якийсь непристойний.

Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки — за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»?

Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя — розгублений, спантеличений.

— Агов, — поклацала я пальцями у нього перед носом, — що ти там уздрів?

Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця.

Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу.

На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже…

— Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.

— Відчепися.

Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.

— Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться…

— Один момент.

Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!

Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:

— Переставляй ноги!

Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.

…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.

— Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона.

— А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?

— З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…

— То виганяй нас.

— Вас виженеш! Легше самій утекти! — Марина відчинила вхідні двері. Навпроти її домівки цілодобово працювала продуктова крамничка. — Ні хвилини спокою, — буркотіла вона, ступаючи за поріг. — Сили нема!

Двері грюкнули. Матвій, що вийшов із лазнички з мокрою головою й у чистій футболці, поліз у рюкзак у надії відшукати запасні окуляри.

— Тут нема, і тут нема, — бурмотів він сам до себе. — А де ж вони є?

Двері ще раз грюкнули. Марина зайшла до помешкання, і руки її відтягували якісь дуже привабливі клунки. На кухні, поки я різала ковбасу (милу моїй зголоднілій душі), Марина — черговий овочевий салат, а Матвій — буханець білого хліба (кожному своє), моя товаришка слухала розповідь про таємний бандитський схрон.

— Budavari Labirintus? — уточнила вона на згадку про підземні печери. — Ото повели нас якось подивитися. Нічого там цікавого.

— Як кому.

Марина дорізала салат і заправила майонезом. Ми сіли вечеряти.

— Крихітко, — заговорила вона з повним ротом, — якщо твоя інтуїція тебе не обманює і той Андрій — дійсно не Андрій, то наш Андрій — справжній Андрій — і досі на джипі і десь поїхав…

— О Боже, — стиха простогнав Матвій.

— А чим той Андрій відрізнявся він нашого Андрія? — між тим вела Марина. — Як ти певна, що то не він?

— Хіба я певна? Але він німецькою мовою розмовляв…

Марина ледь не захлинулася сміхом; закинувши голову, вона довго й голосно реготала. Я одразу ж зірвалася на крик:

— Не знаю, у мене відчуття таке! Він не такий!

— А який?

— Інший! Як я можу пояснити який? Чужий! І голос інший, і постава! Хіба б я голосу шановного колеги не впізнала?

Марина від’їхала від мене на стільці, щоб роздивитися зусібіч. Я поволі схрестила на грудях руки й насупилася.

— Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, — попросила товаришка.

Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка.

— Курять і курять! — миттю заголосила вона. — Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали!

Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене:

— Крихітко, як там рідна Україна?

— В Києві скоро липа зацвіте…

— Боже, і липа, і бузок, а я тут сиджу. Отак усе життя просиджу!

Ми перехилили по чарочці — була ще альтернатива пити з гранчаків — токаю. Жовте вино «ніжками» стікало по стінках, лишаючи на склі слід прозорий, але густий як олія. Час був лягати спати.

Збудив мене настирливий дзвінок у двері та запальна англійська мова, що за нею чувся непереборний іспанський акцент. Смаглявий американець Карлос, залетівши до кімнати як вихор, закрутив нас у шаленому вирі латиноамериканської енергії і вже не дав спати. Із Карлосом Марина познайомилася під час мандрівки до Штатів. Знайомство було коротким; потім прийшла черга електронних листів — легких і часом глузливих. Після бурхливого роману в листах Марина погодилася перейти до ближчого контакту.

Після шаленого, галасливого сніданку Матвій, якого розтривожив приїзд Карлоса, їхній із Мариною вибуховий роман і власні спогади, впав у задумливість. Він повільно вдягнувся, старанно вичистив черевики і, повідомивши, що йому треба прогулятися, неквапливо вийшов за поріг.

— Матвію, ти надовго? — гукнула я йому навздогін.

— Крихітко, лиши його! — потягнула мене за руку Марина. — Ото нехай собі йде.

— А ми?

— А ми покажемо американському гостю визначні місця угорської столиці…

— Підземні,— буркнула я, швидко метикуючи, що вона має на оці. Повісивши на плече сумку, я готова була до виходу. Марина зняла з гачка кудлату курточку і поклала долоню на ручку дверей.

— Надворі травень місяць, — не повірив власним очам Карлос, — а ти все в такій куртці!

Завжди, навіть у літню спеку, моя товаришка мерзла. Перший мій спогад про неї — високий голос і три светри, що, як капустяні листки, запакували її до самого горла.

— Я тобі більше скажу: надворі вже червень! — Марина відчинила вхідні двері.

Добігала одинадцята година ранку, і сонячна розжарена куля підбилася так високо, що неможливо від неї було ніде сховатися. За квартал від лабіринту я припаркувала машину, і далі ми рушили пішки. Марина скоромовкою переповідала Карлосу уривки з історії Угорщини, які їй самій, певно, не так давно розказав будапештський гід. У мене було настільки виразне передчуття, що за рогом джип чекає на нас, що я навіть не здивувалася, побачивши його. Марина навела оком спершу на джип, тоді на браму музею, а тоді на мене.

— Ну що ж, — суворо мовила вона, — треба щось вирішувати.

Сходами, грубо витесаними з жовтавих камінних брил, ми спустились у знайоме підземелля. Марина попросила три вхідні квиточки, і хлопець у касі, заслухавшись її англійською мовою, її британською різкою вимовою, захоплено запитав кострубатою англійською:

— Ви британці?

— Українці.

— Українці? Не може бути!

Ми рушили центральним коридором. Карлос прихопив маленький ліхтарик, світло якого весело стрибало попереду нас. Ми повільно ступали вздовж стіни, тримаючись її, як опори. Ось фонтан із рожевою водою, ось середньовічний коридор, а ось і печера, де нас із Матвієм тримали за ґратами.

— Карлосе, фотоапарат маєш? — смикнула Марина свого супутника.

Я мовчки постукала пальцем по лобі: саме час піддаватися туристським настроям.

— Здається, тут, — вказала я на червону оксамитову стрічку, що загороджувала бічне відгалуження. Марина рішуче переступила її.

— Крихітко, треба щось вирішувати!

— О ні!

Перед внутрішнім зором стояло перевернуте обличчя Андрія-не-Андрія. Як могла я піддатися на Маринину легковажність і ще раз поткнутися під землю? Невже сумний досвід мене нічого не навчив?..

Ми звернули в один із коридорів, що на кожному кроці тут роздвоювалися, розтроювалися, перепліталися, раптом небезпечно звужувалися, тоді несподівано розширювалися, щезали та з’являлися знову…

І, звісна річ, заблукали в лабіринті.

Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах — ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою — всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було.

Я вже хортом гасала з кутка в куток.

— Крихітко, це що таке? — Марина спробувала вхопити мене за руку.

— Чорт, де вихід?

Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч.

— Нема тут виходу! — запручалась я. — Ні ліворуч, ні праворуч!

Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони…

— Стійте! — раптом скрикнув Карлос.

Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері — білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою.

— Двері,— пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом.

— Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,— підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці.

Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей.

Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався.

Дорогою додому ми купили літрову пляшку сухого вермуту — п’янкий букет спецій робить його смак гіркуватим, пряним; нема в ньому навіть і натяку на цукор — тільки чистий, незіпсований смак винограду. «Не завадить нам сьогодні напитися», — вніс раціональну пропозицію Карлос, і тепер ніс «Мартіні» у двох руках, не довіривши цінного вантажу нікому.

— Навіщо ви його так? — дорогою допитувалась Марина. — Ото що він вам зробив?

— То не ми! — захищалась я. — Коли ми з Матвієм утікали, він дихав! Він уже приходив до тями! І дірочки від кулі в нього теж не було!

— Крихітко, а це — Андрій?

Я тільки здвигнула плечима. Здалеку покійник був викапаний Андрій; він плавав у калюжі крові, і я малодушно боялася підійти до нього та запевняла зміюку в своєму нутрі, яка вигиналася кільцями та глузливо шкірила зуби, що то не мій шановний колега.

Залишаючи лабіринт, ми найбільше здивовані були тим, що нікого не зустріли, тільки двох касирів на вході. Підземелля не відкрило нам своєї таємниці — підземелля було як пастка, з якої ніби й вибрався, а насправді — лишився навіки.

Матвій зустрів нас не вельми привітно:

— Що за вигляд такий набурмосений? Вляпалися десь?

— У підземеллі труп лишили…

— Твоїх рук діло? — Матвій сипав іскри з нових окулярів.

Відібравши в Карлоса пляшку «Мартіні», я боком обережно запхала її в холодильник і перевірила, чи не вискочить вона на підлогу, якщо зненацька шарпонути двері.

— На жаль, ні.

— Труп знайомий? — недвозначно поцікавився Матвій.

— Кхе-кхе…

— Вона каже, що це не він, — втрутилася Марина.

— Слухай, кому ти голову дуриш?

Я вже вдруге знизала плечима.

— Крихітко, в поліцію дзвонимо? — спитала моя товаришка. — Мені потрібні непересічні заслуги перед Угорщиною!

— І що ви скажете? — Матвій поставився до пропозиції скептично. — У лабіринті за сорок восьмим рогом за білими дверима лежить труп?

— Ото так і скажемо. Дуже, дуже гарне формулювання. Крихітко, як гадаєш?

— Це ж просто музей! — махнув рукою Матвій. — Певен, там повно робочих приміщень, для яких білі двері — не дивина.

У нашу перепалку зненацька увірвалося англо-іспанське голосіння Карлоса — на такій високій ноті, що я вклякла з роззявленим ротом. Хто б подумав, що людське горло на таке здатне!

— Два тижні відпустки на рік! Два тижні!.. Відділок, депортація… Господи, зглянься на нас!..

Матвій у пошуках дрібних грошей почав оскаженіло нишпорити по всіх кишенях. Уже за порогом він обернувся:

— Ви там дуже наслідили?

— Е-е-е…

— Яку, ви казали, монетку в автомат кидати? — і вийшов, не чекаючи відповіді.

— Куди це ти зібрався? — гукнула я йому навздогін, але почула у відповідь лише клацання замка.

— У поліцію дзвонити, — охоче пояснила Марина. — Ото подзвонить зараз, прийде, і будемо вечеряти…

— Заберуть! Заберуть! Усіх! — простогнав Карлос у розпачі.

— Відправимо його завтра назад до Штатів, — Марина кровожерно клацнула зубами на американського кавалера, — бо рознервував мене так, аж я зголодніла… Так, що тут у нас у холодильнику?

З холодильника віяло пусткою.

Тоді Марина розчаровано всілася на ліжку й почала роздивлятися трофеї з підземного лабіринту.

Мушу зізнатися, коли минув перший шок, ми таки зайшли в офіс за білими дверима, обережно обминаючи темно-сірий пістолет, що лежав нам на дорозі. Магнітом нас тягнула чорна квадратна книжечка, де всі сторінки були списані вихлястим почерком німецькою мовою, і тому ми не знали ще точної цінності своєї знахідки. Знали тільки, що хоч чимось вона нам придасться: на першій сторінці стояло ім’я і назва фірми: Юрґен Вайзе, «Quantum Gibraltar Co».

З верхньої шухляди письмового столу Марина витягнула складений учетверо шматок карти автомобільних доріг Європи, де вмістилися пів-України, Угорщина, Австрія і потрошку — всі навколишні країни. На карті синім фломастером було вказано маршрут: Київ — Чоп — Будапешт, — і обведені деякі населені пункти. Тільки в Будапешті подорож іще не закінчувалася: попереду був Відень. Не уявляю, хто поїде до Відня, якщо у нас нема візи, покійник уже, ясна річ, не зможе, а Андрій Голод, якщо він не покійник…

Відкинувши чорний записник убік, Марина виставила на стіл вермут і чотири склянки. Цієї ж миті, мов на нюх, повернувся Оленчин наречений. Усміхнувшись самими кутиками вуст, він мовчки дістав із морозильника лід, і тут погляд його упав на клаптик карти.

— Що це за стрілочка й назва? — запитав повільно він.

— Назва схожа на назву вулиці.

— Ця карта мені щось нагадує,— похитав головою Матвій. — Оці всі обведені містечка. Так ніби я вже їхав таким маршрутом… Ми ж з Оленою були в Альпах…

— А я саму карту бачила, — мовила раптом я, не відаючи, звідки воно взялося.

Де?

— В Оленки. В кишені дублянки. У вас Фред з’явився в лютому? Отже, це було в лютому…