Соло для комп’ютера

Розділ чотирнадцятий З ТОГО СВІТУ

Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно.

На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту.

Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія.

Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму.

На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів:

— Що тобі не так?

— Усе в нормі. Спи.

До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично рівної траси, на якій загубитися практично неможливо. Андрій їхав, нарешті забувши про невідому контрабанду, яка вже напевно причаїлася десь у джипі, бо інакшого пояснення нагальній поїздці не було. Не вірити ж байкам, буцім контракти з підписом і «мокрою» печаткою треба передавати особисто в руки, а експрес-пошта для цього не годиться. Ще недолугішою здавалася версія, начеб потрібно партнеру фірми передати подарунок — невеличкий електронний записник, який зараз лежав у внутрішній кишені Андрієвого піджака.

«І якого біса ці двоє за мною їдуть? — крутилося в голові.— Не збіг, не збіг! І Оленчине знайомство з Зиновієм Самійловичем, і її зникнення — не збіг! А Силоненко — паскуда, як у зашморг затягнув і все підкручує, підкручує. Після кімнати у Вишневому власна квартира в Києві — серйозний стимул. „Питання з позикою вже розглядається, але черга велика, і тільки від мене залежить…“ Позику він підпише, аякже, лишень за невеличку послугу… Безвідсоткову позику… Є один чоловічок, він усе скаже… А послуга за послугою тільки й валяться! Клятий Зиновій Самійлович учепивсь як кліщ. Що йому до мене? Хіба кращого не знайдуть? „Останній раз з’їздиш, і по всьому… Хіба гроші зайві?.. Угорську мову знаєш, німецьку трохи підучив, де ж ми іншого такого візьмемо?..“ І виходить нескінченне турне: Київ — Будапешт — Відень, Відень — Будапешт — Київ… А Оленка цим маршрутом теж їздила, точно знаю… Невже і її Силоненко захомутав? Але чим?..»

Недовга зупинка у Львові, й от Андрій, проминаючи село по селу, незчувсь як виїхав на карпатський серпантин. Вечір засновував землю тонкими шовковими нитками дедалі густіше, і губилися в темряві обриси лісів обабіч дороги, і стерлася межа між дорогою й низьким небом. На угорському кордоні стояв такий гармидер, що Андрій сам собі позаздрив: загубитись у цій метушні — завиграшки. Коли, проминувши митницю, спітнілий і переляканий — а як знайдуть десь у запасці наркотики? звідки йому знати, на які сюрпризи можна чекати від Зиновія Саміловича? — Андрій полегшено зітхнув, озирнувся — й не помітив бежевої «вісімки». І тут-таки він дав собі слово: назавжди — назавжди! — забути дорогу до квітярні й до офісу у Видавництві, а там — якось-то воно буде. Остання справа… «Хоч цих двох дурників не наражатиму на небезпеку!» — подумав Андрій, пригадуючи жінку за кермом «вісімки» та її супутника.

До Будапешта ще було їхати і їхати, тож Андрій розбуркав засмаглого свого супутника, що навіть на митниці не розліпив очей, і всадовив того за кермо.

— А сам?.. — мимрив хлоп, позіхаючи так, що ледь щелепу не звихнув.

— А сам я йду спати, якщо ти не хочеш у першій-ліпшій фосі в’язи собі скрутити.

— О-о-ох!.. Де ми?

— Ти й кордон проспав? Паспорт на автопілоті митникам подавав?

— А, точняк! — парубок крутонув кермо на розі й нарешті остаточно прокинувся.

За шибкою плив одноманітний, присипляючий пейзаж, і Андрій, відкинувши трохи спинку сидіння й підмостивши собі під голову робочу куртку, що валялась у салоні, поринув у стан напівсну-напівпритомності, як часто буває в дорозі: не розслабишся, як на ліжку, не заснеш міцно навсидячки, а все ж час пролітає: ось ніби щойно повіки склепив, другої миті розплющив — а де ми вже?..

— Давай у Сечені? — крізь сон почув Андрій лінькуватий голос свого супутника і побачив у вікні сіре небо, на яке ще не викотилося сонце. Будапешт, тихий і сонний, зустрічав прибульців. Ось проїхав ранній велосипедист, он під кафе підкотила невелика вантажівка, з якої повільними, трохи загальмованими рухами вилізли двоє хлопів і почали розвантажувати коробки.

— Рано ще для бані,— відповів Андрій.

— Сечені о сьомій уже на повну димлять.

У теплій мінеральній водичці збавити можна було б і всенький день, переходячи з одного басейну в інший: із прохолодного в теплий, а тоді в іще тепліший, а тоді й зовсім у гарячий, а звідти — як головою з мосту — назад у холодний, що тепер здавався льодяним… Андрій не поспішав, бо зустріч, призначена неподалік Австрійського посольства, мала відбутися лише завтра. Ввечері, завізши свого супутника до найдешевшого готелю — вавилонської башти-хмарочосу, де почути можна було заледве не всі мови світу, він поставив джип на стоянку поблизу посольства і лишився сидіти в салоні, складаючи собі в голові майбутню вирішальну розмову з Зиновієм Самійловичем.

Довкола гуляли угорці — батьки з дітьми, цілими родинами, і вечір був теплий і прозорий — отак би сидів і сидів, спостерігаючи, як місто, мов старий годинник, поступово стишує хід, готуючись до сну, й ніде не рипався. Андрій замріяно ковзнув оком уздовж вулиці: сірий камінь будинків, поточений часом, крихкий… — і враз закляк. Просто на нього рухався він сам, одягнений у картату сорочку.

Галюцинація?.. Андрій про себе відзначив, що сорочка ця зовсім йому не пасує… Боже милий, хто з нас двох — я?! Йому здалося, що це — як клінічна смерть у кіно: один лежить на землі, а другий — викапаний — дивиться згори і збоку та не збагне, чого той лежить. Тільки тут виходило навпаки: той, якому треба було б лежати, рухався, а другий, який спостерігав збоку, задерев’янів так, що й думки рипіли, мов незмащені коліщатка.

Навіть не помітивши джип, той другий, у картатій сорочці, проминув Андрія й повернув у бічну вулицю, в кінці якої ховався за деревами жовтий двоповерховий будиночок. Лантухом випавши з машини, напівпритомний Андрій побіг за двійником. «Як щур із міста Гамельна за сопілкою», — усміхнувся він сам до себе, але зупинитися не зміг — проти власної волі переставляв ноги, прив’язаний до того, попереду, незримою ниткою.

Двійник підтюпцем подолав вулицю, двічі зникаючи з поля зору, і тоді Андрієві марилося: не було ніякого двійника, мана й облуда!.. Нарешті зупинився навпроти жовтої двоповерхової кам’яниці й постукав стародавньою дерев’яною довбнею — тричі, потім раз, потім іще тричі. Двері прочинилися безгучно, випустивши надвір хмару темряви, що вмить огорнула вулицю, і двійник зник, розчинившись у присмерку.

Андрій обійшов жовтий будиночок, зазираючи у шибки, але всі вони були темні й запнуті фіранками, тільки на другому поверсі відчинені були балконні двері, і звідти долинали стишені голоси. Навпроти балкона, серед гілок липи, приліпився чорний чавунний кіт, готовий до стрибка. Граційне створіння підморгнуло Андрію, і він, учепившись однією рукою за гілку липи, а другою — за чорний вигнутий хвіст, підстрибнув і перелетів через кручене поруччя балкона. Червона важка гардина ледь коливалася від подиху вітру, і щоразу, як вона відхилялась і надвір вислизав її кінчик, у щілині спалахувало неяскраве світло.

На круглому плетеному столику лежала розгорнута плитка шоколаду, й Андрій, примостившись коло дверей так, щоб гардина його надійно затуляла, відломив шоколад і відправив собі до рота. Прислухався. Розмова в кімнаті велася двома чоловічими голосами, німецькою мовою.

Голос низький і нетерплячий говорив:

— Із грошима питання вирішене. Вони повернулися. Товар у кого?

— Ще в нього, — голос улесливий і запобігливий у відповідь, із ледь помітним акцентом. — Прошу мене зрозуміти: ми не могли підозри викликати. Домовленість — завтра зранку тут, в офісі.

— Тільки-но він здасть товар, ви знаєте, як діяти. Потім тіло перенесете в машину.

— Вибачте за цікавість, не можу втриматися: де ви його знайшли? Він же з вами — око в око!

— Чистий збіг. Гер Зю-ло-ненко його в контору привів. З українським громадянством я, звісна річ, далеко не заїду, але як тимчасове вирішення проблеми…

— Попросите десь притулку як біженець… До речі, а як бути з жінкою?

— Почекаємо. Вона заховала папери.

— А, папери! Папери…

— Я не можу лишати слідів.

— Звичайно, звичайно! — заторохтів улесливий. — Жодних слідів! Як же можна — слідити…

— Ну, все. Завтра тут не пізніш як о восьмій!

— Певна річ! Дуже дякую! До зустрічі! Щасти вам!

Скочивши на землю, Андрій дочекався двійника за рогом будинку. Двійник рушив назад тим самим маршрутом, повз Австрійське посольство, швидкою ступою, ніби пішки збирався перетнути все місто. Майже не ховаючись, бо темрява дедалі згусала, Андрій ступав двійникові слід у слід і дедалі більше дивувався, наскільки вони схожі: навіть ходою, навіть звичкою зиркати на годинник, далеко відсмикуючи рукав сорочки. Двійник завернув за ріг, кроки його стихли, грюкнули металічно дверцята й почулося буркотіння мотора.

Вилетівши з-за рогу, Андрій устиг помітити, як, підморгуючи жовтим очком, од брівки від’їжджає запорошена машина.

Андрій мимоволі пробіг іще з десяток метрів вулицею, але машина невпинно віддалялася, вертатися до джипа — часу нема, і тут позаду шурхнули шини. Андрій озирнувся. Коло нього зупинилося таксі, з опущеного вікна виривалося на волю божевільне гупання замість музики.

— Вільний? — гукнув Андрій, смикаючи двері.

— Сідайте.

Попереду петляла запорошена машина, в якій силует двійника в темряві навіть не вгадувався, та Андрій усім єством відчував його присутність. У верхньому місті, в Буді, машина на мить зупинилася під ліхтарем, випустила двійника й одразу ж розтала в темряві. Андрій швидко розплатився з таксистом і вискочив на вулицю. Таксі розчинилося в темряві так само миттєво, ніби його злизнула нечиста сила.

Андрій опинився під службовим входом до музею. «Budavari Labirintus», — прочитав він на табличці. Стулка дверей легко відхилилася, тільки-но він її торкнувсь. У півтемному холі нікого не було, тільки світилася лампа за конторкою. З суміжної кімнати вчулися голоси — певно, охорони, і в Андрія тьохнуло серце.

Удалині шурхотіли кроки. Андрій безгучно пішов за ними, за кожним рогом очікуючи пастки.

Долинуло брязкання ключів, і Андрій, визирнувши з-за рогу, побачив, як двійник зникає за білими дверима якогось офісу. Андрій присів навпочіпки. Чого я чекаю? — кружляло в голові. Коли двійник вийде з офісу, потрапити досередини все одно не вдасться, бо он над луткою наклейка, що означати може тільки наявність сигналізації. Та й будь-якої миті нічна охорона може почати обхід…

Двійник з’явився за півгодини. Андрій інстинктивно втиснувся в кам’яну стіну.

З офісу пролунало механічне пищання. Двійник замкнув двері, дочекався, поки згасне зелена лампочка сигналізації, а залишиться горіти червона, і рушив на вихід.

Андрій стояв ні живий, ні мертвий. У темному коридорі ворушилися підозрілі тіні. Та невдовзі зник у кінці коридору розпливчастий силует, а далі стихли й кроки.

Андрій постояв перед зачиненими дверима офісу. Праворуч звертав коридор, яким він сюди прийшов; ліворуч виднівся темний закапелок. Ще раз замислено зиркнувши на білі двері, він майже навпомацки побрів ліворуч, шукаючи, де виходить дріт сигналізації. Якщо в закапелку — щиток, куди сигналізація підведена, Андрій, аспірант інституту електрозв’язку, спробує її відключити.

У вухах рокотали слова: «…ви знаєте, як діяти…»

Намацавши в кишені ліхтарик, Андрій посвітив поперед себе. Промінь уперся в глуху стіну. Андрій зазирнув у закапелок, поводив ліхтариком — і вгледів металеву драбину, що вела кудись донизу, в підсобні приміщення. Не знаючи до ладу навіщо, він узяв ліхтарик у зуби й почав спускатися в чорне нутро підземелля. Його очам відкрився коридор — скільки сягало світло ліхтаря, не було йому кінця-краю.

Вузький коридор, напханий кабелями, гарячими трубами, каналізацією. В ньому тепло й вогко — так вогко, що Андрій миттєво вкрився липким потом. Поволі рухаючись підвальним коридором, він нарешті вперся в залізні двері. Сіру фарбу дверей розтинала червона застережлива блискавка.

Блискавка Андрія не налякала.

Засув легко відімкнувся. У таємну кімнату звідусіль стікалися грубі чорні кабелі. А далі, в самій глибині, маячіли ще одні двері. Андрія підганяла незбагненна тривога. Він поторсав ручку — замкнено. Посвітив у замкову шпарину. Це ще музей — чи вже той світ?..

Світло вихопило ліжко, що стояло попід стіною. На ліжку хтось спав.

Промінь ковзнув блідим обличчям. Андрій на мить затнувся. Людина й не ворухнулась. Андрій спрямував ліхтарик просто їй у лице.

На ліжку, вкрита брудним якимсь рядном, лежала молода жінка. Її темно-русяве волосся було розкуйовджене й давно не мите. Натрапивши оком на темну родимку посеред чола, де сходяться брови, Андрій здригнувся.

Він щосили гримнувся тілом об залізні двері. Ті навіть не рипнули. Жінка лежала як мертва.

Чим, чим здолати замок?.. Андрій ногою вгатив у непереборну перешкоду. Грім ударив у кам’яну стелю й упав із розгону на підлогу. Жінка розплющила очі та глянула невидюще перед собою. Жодного почуття не майнуло в її темних виснажених очах.

Андрій усім тілом бився у двері, щоб подолати власну лють. Бився, а кривавий туман застилав очі…

У замку хряснуло. Андрій на секунду завмер, а тоді щосили загилив у двері ногою. Вони відлетіли до стіни. Дівчина здригнулася.

Андрій стояв на порозі.

— Привіт, — сказав він.

Оленка не відповіла.

— Ходімо звідси, — мовив Андрій і відкинув рядно. Оленка була в синій шовковій блузці, пожмаканій і несвіжій.

Він допоміг Оленці підвестися. Вона не опиралась, але й не допомагала йому. Андрій причинив по собі двері, перетнув щитову, замкнув другі двері на засув і поніс Оленку темним вогким коридором. Біля підніжжя сходів він нерішуче зупинився.

— Я тебе нагору не витягну сам, — мовив він, хоча й не впевнений був, що супутниця його розуміє.— Ти маєш вилізти сама.

Та подивилася на нього уважно.

— Давай, лізь, я підстрахую.

Оленка поставила ногу на нижній щабель драбини і досить спритно полізла нагору. Андрій рушив за нею, щомиті очікуючи, як вона гримнеться просто на нього.

Лабіринт був порожній і тихий. Тримаючи ліхтарик, що вже ледь жеврів: сідала батарейка, Андрій вів Оленку за руку до виходу. У холі й далі нікого не було, а з дверей службового приміщення лунали нечіткі голоси. Невже охорона не відає, що коїться у неї під носом? А може, зі щитової вихід уже за територію музею?..

Втікачі безгучно вислизнули надвір.

— Ну, і де нам із тобою тепер подітися? — пробурмотів Андрій замислено. Супутниця не відповіла.

Зупинивши таксі, він не надумав нічого ліпшого, ніж попросити відвезти їх до Австрійського посольства, де на нього чекав джип.

Пізніше, всадовивши в машину Оленку з пластянкою кави в руках, Андрій зігнувся над картою Будапешта, шукаючи місця, де можна було б переночувати і де не треба показувати паспорт. Єдиним можливим варіантом була дешева нічліжка для колишніх радянських громадян, тих вічних «човників», що перетинали кордон щотижня. Вибирати не було з чого, тому, завівши машину, він помалу рушив саме туди.

У величезній кімнаті, де просто на підлозі на матрацах покотом спали земляки-українці, Оленка з’їла чізбургер, потім картоплю фрі, потім пиріжок із яблуками, а потім іще й полуничний коктейль і, набравши повні груди повітря, нарешті мовила своє перше слово.

— Звідки?

Голос її був слабий і хрипкий.

— Що звідки? — не второпав Андрій.

Ще раз набравши побільше повітря, Оленка спромоглася на довшу фразу:

— Звідки… ти… взявся?

— За дорученням Зиновія Самійловича приїхав.

— Яке… доручення?

Сидячи на твердому матраці, Андрій розповів Оленці і про заступника начальника відділу кадрів Силоненка, і про кредит на квартиру, і про численні доручення директора квітярні Зиновія Самійловича. Оленка слухала уважно, але без емоцій. Покивувала раз у раз.

Раптом Андрій усвідомив, що Оленка нічому не дивується.

— І ти — теж? — вигукнув він.

— Певною мірою…

І вона розповіла. З Зиновієм Самійловичем вона знайома була з інституту, ще з тих часів, коли тікала з пар, аби посидіти за келишком «Мартіні» в підвальному кафе на Хрещатику. Як саме він заробляв собі на життя, Оленка не знала й ніколи особливо не розпитувала. Коли Оленка перейшла на п’ятий курс, вони почали бачитися рідше, та все ж іноді зустрічалися — все більше під час його обідньої перерви, бо в університеті заняття починалися з другої години. Коли-не-коли перетиналися вони з Зиновієм Самійловичем і після того, як Оленка влаштувалася на роботу. На чиємусь дні народження, де вона не могла з’явитися без кавалера, тож потягла з собою Зиновія Самійловича, він, підпилий і розморений, на вузькому балконі, де Оленка хапала дрижаків: стояла пізня осінь, — раптом почав розводитися: мовляв, найкращий спосіб заробити — продати винахід непрактичних науковців, які цінності йому не знають. Він показав вирізку з газети, де йшлося про нові інформаційні технології, про квантові перетворення, пробував безтолково пояснювати, аж доки не заплутався п’яним язиком вкінець.

Оленка, попиваючи вермут, слухала, як завжди, байдуже. З її обличчя ніхто б не здогадався, як сильно її зацікавив науковий інтерес Зиновія Самійловича. Роздивляючись відвідувачів кафе, голови не повертаючи до свого супутника, Оленка карбувала в пам’яті і назву інституту, де проводилися дослідження, НДІ мікропроцесорів, і прізвище директора Рибицького, і ще багато чого.

Поступово Оленка склала цілісну картину всього, що відбувалося. Зиновій Самійлович був правою рукою Рибицького не тільки в цій справі: бізнес був сімейний. Силоненко завдяки зв’язкам у найвищих ешелонах влади вирішував для них дражливі питання. Оленка не була певна, навіщо так пристрасно ловить будь-яку інформацію про науковий проект Зиновія Самійловича: що робити з тою інформацією, вона не знала. Єдине, для чого відомості придалися б, то це зламати вудила Силоненку, за потреби пригадати йому таємні грішки…

Але склалося так, що одного дня Зиновій Самійлович, п’яний і явно не при собі, серед ночі подзвонив Оленці в двері. Вона відчинила старому приятелю, пустила в помешкання. На кухні, слухаючи плутану сповідь упереміж із добірною лайкою, вона намагалася відпоїти непроханого гостя міцною кавою. Білий папужка на ім’я Фред гуляв по підлозі, схиливши чубату голову набік, і роздивлявся бридкого відвідувача. На черговий сплеск лайки Фред зреагував по-своєму: він щосили дзьобнув гостя в ногу й голосно вимовив: «Хам!» Оленка несамохіть пирснула. А Зиновій Самійлович, який на мить протверезів і сфокусував осмислений погляд на папузі, з шипінням: «Пір’я повискубую!..» — одним безумним рухом смикнув кватирку й пожбурив Фреда за вікно. Оленка злетіла зі свого четвертого поверху за тридцять секунд. Неушкоджений, але ображений Фред тупцяв по холодній землі. З папугою в руках Оленка повернулася додому, ні слова не мовивши, вклала гостя спати, але ніколи йому п’яної витівки не пробачила.

А одного разу крізь прочинені двері кабінету Зиновія Самійловича Оленка п’ятнадцять хвилин слухала уривчасту телефонну розмову про складну банківську схему з перерахуванням коштів. Зиновій Самійлович, зі слухавкою, затисненою між вухом і плечем, роздивлявся два папірці й уїдливо хихотів у телефон… І Оленка зважилася: вона викрала з його столу все, що бодай віддалено нагадувало банківські папери. Цього він їй не подарував.

— Такі справи, — закінчила Оленка довгу розповідь.

— Теж невеселі,— мовив Андрій.

— Чекай-чекай, то що ти везеш? — згадала раптом вона.

— Записник електронний одному тут у подарунок.

— А покажи-но мені його.

Андрій, нічого не розуміючи, поліз до внутрішньої кишені піджака. Оленка взяла в руку чорну пластмасову книжку, покрутила її.

— Записник… — замріяно промовила вона. — Електронний записник… Комп’ютер?

— Розміром десять на п’ятнадцять? — глянув на неї Андрій недвозначно. — Завтовшки сантиметр? Такий легесенький? І скільки функцій він може виконати?

— А якщо це нове покоління комп’ютерів?

— А ти добре почуваєшся?

Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять.

— Увімкнемо? — спитала Оленка.

— Краще не чіпай.

— Не віддавай його завтра.

— А що я скажу? — стенув плечима Андрій.

— Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?

Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.

О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.

— Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю?

— Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій.

— Документи з вами?

— Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами.

Співрозмовник погортав сторінки.

— Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза.

Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:

— А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?

— Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили.

— Як так?

— Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.

— Як так? Не може бути! Не може бути!

— Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій.

Тут у кишені вуханя писнув телефон.

— Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.

Він заховав телефон, звів очі на Андрія.

— У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?

В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.

— Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…

Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.

— Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?

— Обов’язково.

— Секунду.

Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.

За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі.

— Де товар?

Андрій здвигнув плечима — й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри.

— Обшукай його, — кивнув двійник вуханеві.

— Нічого нема, — розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені.

— Геть звідси, — крізь зуби процідив двійник. — Ми самі побавимося.

Вухань прослизнув у двері, просочився в щілину, навіть не відчиняючи. Андрій, втупивши очі в картату сорочку двійника, чекав. Він завжди здогадувався, що так все і має скінчитися. І розвіють його попіл над Гангом… себто над Дунаєм, і не буде кому навіть на могилку його прийти…

— На коліна! — звелів двійник.

Андрій почав помалу опускатися, низько похиливши голову. Невже він не чинитиме спротиву? Невже так і стоятиме принижено навколішках, чекаючи вироку? Тим паче, що отой «Форт» — точно такий самий, як і в нього, і призначений він стріляти не бойовими патронами, а ґумовими кулями…

Андрій гойднувся вперед, щосили загилив двійникові головою в живіт, повис на руці з пістолетом. Двійник вивернувся. Андрій загарчав і скажено вкусив ворога. Давній звіриний інстинкт затьмарив свідомість.

Двійник захарчав і крутнувся на місці.

Пролунав постріл.

Далі все відбувалося, як у сповільненому кіно: двійник осідав, чіпляючись руками за стіл, його ноги роз’їжджалися, голова билась об край столу, одна рука нарешті впала додолу, розчепіривши пальці, що, розіп’яті на підлозі, не могли втримати ваги сповзаючого тіла, рука підкошувалася, доки тіло не завалилося набік, відкинувши голову з застиглими очима, з рота цівкою заструменіла темна кров.

З другої долоні випав темно-сірий «Форт», який… Андрій наблизив обличчя до зброї, звузив очі. Он подряпина на корпусі — то він сам на стрільбах випадково наступив на пістолет і проїхався з метр бетонною долівкою… І тут він усе втямив: коли він у Києві здав пістолет у сейф, любі приятелі переобладнали його під бойові патрони, тож Андрія б убили з власної зброї, втопили б у Дунаї у власному джипі, а замінив би його двійник… Замінив?! Але навіщо?!

За годину, сидячи на вогкому матраці поряд із Оленкою та клацаючи зубами, Андрій переповідав страхіття, що трапилось у підземеллі, але з кожним словом картина побаченого й пережитого стиралась, ніби й не було нічого, ніби він і не виходив із нічліжки, а марево… Ось вона, причина: чоло гаряче, спітніле, очі запалені, лихоманка так і трусить.

Оленка, сама ще занадто слаба, щоб виходити, попросила земляка-українця, котрий теж кантувавсь у нічліжці, принести гарячого молока й аспірину.

— Пий скоро, це і від застуди, і від нервів, — пхнула вона Андрію два паперові горнятка — один в одному — в руки. — У мене є ідея.

Зразу навпроти нічліжки стояла телефонна будка, де вечорами тупцяла черга напівсонних людей, а чийсь засапаний голос кричав у слухавку:

«Так, мамо, вже завтра виїжджаємо! Як Мар’янка? В ріці весь день просиділа? Ну, вона в мене завтра дістане! Не пускай її сьогодні на вулицю!»

За півгодини Оленка повернулась і всілася на матрац, задумливо роздивляючися свої обламані нігті.

— Який жах! — мовила вона до Андрія. — У тебе пилки нема?

— Ти де дзвонила?

— На Батьківщину.

— Нащо?

— Побачимо.

Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова.

— Як невчасно захопила тебе хвороба! — говорила Оленка. — Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого?

— Хто це? — спитав Андрій.

— Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться.

— Як ти знаєш?

— У Київ дзвонила, — пояснила Оленка, затягуючись цигаркою.

— Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля.

За кілька днів Андрій і Оленка сиділи на пошті за комп’ютером.

— Чому ти сама їй не напишеш? — питав Андрій. — Ви ж знайомі?

— А тепер і ти познайомишся. Затям: мене нема. Я зникла. Якщо вони мене знайдуть, цього разу точно вб’ють. А ти… ти менше знаєш. Та й двійника вже нема… Нікому не треба мокра справа заради мокрої справи.

До адресата полетів електронний лист. За деякий час повернулася відповідь. «Манго» Марина Латишева запропонувала сама — либонь, добре знала це місце. Андрій не заперечував — бар якраз розташовувався неподалік нічліжки.

У «Манго» він приїхав заздалегідь. Всівся за столиком обличчям до вікна і роздивлявся вулицю. Кожна жінка, яка проходила повз вікно, чіпляла його погляд на мить, поки внутрішнє відчуття раптом твердо не казало йому: не вона. Але ось на тому боці вулиці зупинилося таксі. З нього вийшла висока білявка, коричневі модні штани й червона смугаста кофтина в талію. Звідки Андрій міг її знати? Але був певен, що упізнав і цю швидку, трохи з нахилом уперед ходу, й одиноке довге пасмо, що звисало на око на тлі короткого хлопчачого їжачка, і рух, яким вона за спину закинула сумку.

Вона ступила ногою на асфальт і роззирнулася, даючи дорогу машинам. Тоді швидко рушила до бару. Андрій не бачив, як із-за рогу вискочила автівка. Вискнули шини, тіло дівчини підлетіло вгору, перевернулося й упало на тротуар. Із машини, з боку пасажира, вистрибнув підліток і, божевільно присідаючи, пішов у бік тіла, розпростертого на бруківці. З вікна, з водійського місця, на нього вискнув голос — не знати, чи чоловічий, чи жіночий: нелюдський: «Вернись!» Дверцята клацнули, й автівка, скрегочучи шинами, рвонула з місця.

Андрій вилетів із бару.

«Цього не може бути! — кричав хтось йому просто у вуха. — Цього просто не може бути! В мене на очах! Машина! Збила! Втекла! Який божевільний випадок!»

Андрій носився вулицею. Біля тіла почали збиратися люди. В кінці вулиці припаркована була «швидка», водій якої, певно, зайшов на каву в одне з кафе, що ними всіяна вуличка. Не знати, що потягло Андрія до «швидкої», та він умить опинився біля неї, смикнув ручку дверцят — незамкнені, стрибнув на сидіння — ключ у замку. Андрій крутонув ключ і під’їхав до невеликого натовпу, що зібрався біля збитої жінки.

— Розійдіться! Я лікар! — кричав Андрій, придираючись крізь натовп.

Люди помалу розступилися. Він нахилився над непорушним тілом, потім підняв його на руки й поніс до машини. Ніхто навіть не здивувався, чому не на ношах, чому сам, чому без білого халата. Андрій вклав жінку на вузьку тверду отоману. Погладив по голові. В горлі у жінки раптом забулькало, й вона розплющила очі.

— Жи-ва? — спитав Андрій сухими губами.