Соло для комп’ютера

Розділ шостий ПІДЗЕМНИЙ ЛАБІРИНТ

Невловимий Ольжич, заклопотаний своїми міліційними справами так, що знайти його не можна було ні на роботі, ні вдома, сам подзвонив мені хіба раз, аби поцікавитися, чи ніколи Оленка не згадувала такого собі пана Рибицького. Рибицького? Прізвище ніби й знайоме, та з Оленкою в мене ніяк не асоціювалося, радше з чимось дитячим, домашнім, давнішнім, а з чим — хіба згадаю!

— А хто це і який із себе? — спитала я.

— Хто — не тре’ тобі знати, а от із себе він такий невисокий, опецькуватий, років п’ятдесятьох із виду.

— Якийсь опецькуватий ходить до Зиновія Самійловича з «Абрикоса». Можеш у Матвія розпитати, він його бачив кілька разів. А Оленка такого, здається, не згадувала.

— Ну, не згадувала — і файно, — мовив Ольжич і, нічого не пояснивши, попрощавсь. Я вирішила не сушити голову дарма.

Хоча здоровий глузд і підказував мені, що золотий талісман із блакитним очком від уроків купити можна в будь-якій ювелірці, я все ж розповіла про нього Матвію, але про візит свого шановного колеги до одного з офісів у Видавництві і слова не зронила. Оленчин наречений, почувши про талісман, поставився до розповіді напрочуд серйозно. В результаті мені довелося взяти з кінця травня відпустку, а Матвій оформив тиждень за власний рахунок. Двадцять дев’ятого зранку, тихцем привласнивши батьківський транспортний засіб, я до Матвія підкотила вже на колесах.

— В кіношку не хочеш?

— На дитячий сеанс? — без посмішки запитав Матвій.

— Тоді на вибір: пляж, морозиво чи видавці.

Проїхавши вулицями, запрудженими машинами останніх лінивих дачників, що не прокинулися до схід сонця, ми заїхали у двір Видавництва і припаркувалися під знайомою абрикосою. Крізь зелень листя світилася дрібненька ще зав’язь, бо дощі цього року Київ оминали. Вже два тижні люди чекали справжньої зливи, що звістила би прихід літа, та хмари накочували хвилею, грізно нависали над заспаними будинками — і втікали назад, у небо.

Ліниво кусаючи морозиво й понад усе проклинаючи спеку, яка вже передчувалась у повітрі, ми сиділи під вікнами будинку над Видавництвом і розважалися тим, що вгадували, хто з літераторів вийде з нього в наступний момент. У цій грі ніхто не виграв, бо район був престижний, і літераторів із будинку помалу витісняли хлопці в широких яскравих краватках і на яскравих машинах.

О дев’ятій ми спостерегли, як високий русявий парубок із діловим виглядом попростував до гаража. Матвій дивно хрокнув, а я швиденько завела двигун.

Темно-синій «Jeep Grand Cherokee» невдоволено забуркотів, потицявсь у численні гаражі в невеличкому дворі та нарешті вислизнув на вулицю. Ми за ним. Матвій замислено мовчав.

На Нивках під мостом ми дивом не протаранили автобус, що розвертався, бо я занадто ревно стежила, як біля кіоску «Сигарети» до Андрієвої машини підсів другий — смаглявий дебелий парубок, наш знайомий охоронець із квітярні.

Нарешті Матвій оговтався і штовхнув мене в плече:

— Що відбувається?

Я зосередилася на дорозі, я не могла відповісти. Матвій пхнув мене знову.

— А що таке? — відгризнулась я.

— Що тут робить твій шановний колега? Бо присутність отого бандита з золотою фіксою в роті мене не дивує. А от другий…

Колишнім Брест-Литовським проспектом джип рушив геть із Києва. Мирно проїхавши КПП, ми посунули Житомирською трасою. Сонечко пригрівало у спину й нагадувало, що скоро перелізе наперед і почне сліпити очі. У прочинені вікна влітало тепле повітря і з низьким гулом завихрювалося на задньому сидінні.

— Що він тут робить? — повторив Матвій.

— То його гараж і його машина!

— І ти знала? І ти весь час про це знала?!

Джип повівся цілком сумирно: йому чомусь вистачило ста десятьох кілометрів на годину. Не скажу, щоб він зовсім не порушував, але робив це якось пристойно і мою стареньку «вісімку» не змушував захекуватися. Ми намагались не віддалятися від Андрія більш ніж на одну машину, сподіваючись, що джип, хоч і високе авто, може за собою хвоста й не помітити.

В Рівному мій шановний колега пообідав із приятелем у центрі міста в ресторані — затишному такому гніздечку, з водоспадом у меншій залі, з м’якими диванами в більшій, з живою музикою вечорами, — а ми купили два хот-доги і продовжили плавитись у машині.

У Львові, поки Андрій та його супутник влаштували собі підвечірок, ми з Матвієм відвідали досить пристойний туалет, а потім помінялися місцями, і на задньому сидінні я змогла нарешті випростати заклякле тіло. Львів проводжав нас червоним заходом сонця. Довгі промені ще відбивались у низьких вікнах, помалу сповзаючи за обрій, і на землю спускалася вечірня прохолода, нагадуючи, як близько тут гори. Не збавляючи темпу, Андрій почесав на Стрий, ми за ним. Виглядає на те, що до ночі ще будемо в Чопі.

— Ти долари маєш? — запитала я, проводжаючи очима дроти уздовж дороги. Десь попереду в густих сутінках угадувався джип — химерної форми, ніби над дорогою пливла велика чорна хмара, підсвічена червоними вогнями.

— При економному використанні можна вижити найближчі чотири місяці.

— Ого! Отже, їдемо завойовувати великі світи.

— От чи далеко заїдемо?

На кордоні Матвій мужньо заплатив за два ваучери з власної зарплатні — і ми рушили далі. У віконечку пропливали довгі ряди яскравих, сліпучих ліхтарів, таких незвичних для наших доріг, — вони одразу впадають в око подорожньому, тільки-но він перетинає кордон. Рівна дорога, м’яка на вигляд, як шкірка чорного короткошерстого котика… Скрутившись бубликом на задньому сидінні, вмостившись, як у кубельці, я миттєво захропла. Розбудило мене відчуття якоїсь переміни. Машина не рухалась, і не чути було буркотіння мотору, і не рипіли шини, торкаючись асфальту.

— Стоїмо? — запитала я спросоння.

— Стоїмо.

— Що ж так?

— Я їх загубив.

Матвій з’їхав з дороги на зручну стоянку, де ночувало вже кілька вантажівок. Цілодобове кафе весело й заклично світило вогнями, тільки музика звідти долинала незвична для українського вуха. На вивісці був намальований бадьорий ковбой. Напис я не змогла прочитати, зашпортнувшись на голосних, які всі поспіль були наголошені.

— Слухай, — промовив Матвій по паузі,— вертаємо назад чи їдемо далі?

— А далі — то куди?

— Далі — то, мабуть, у Будапешт.

— Ну, якщо ми вже в Угорщині, шкода вертатися. Поїхали в Будапешт. Хтозна, раптом наздоженемо їх у дорозі?

— Готель хоч один дешевий знаєш? — спитав Матвій.

— Мариночку провідаємо в її новій квартирі.

Моя університетська приятелька Марина, яка зараз студіювала в Центрально-європейському університеті англійську літературу, давно вже запрошувала мене в гості, але досі нагоди не траплялося.

Змінюючи Матвія за кермом, я підбадьорювала себе, що якось до ранку дотягну, та коли ми нарешті подзвонили Марині у двері, я заледве трималася на ногах. Після блукання ранковими вулицями Будапешта, коли ми, куди б не повертали, керовані дорожніми знаками, за десять хвилин все одно опинялися на площі Героїв (блуд водив!), і Андрій, і синій джип забулись, а уява малювала велике горня гарячого чаю з лимоном і м’яку постіль.

Заспана й розкуйовджена Марина відчинила двері.

— Крихітко, це ти, це ти! — почувся її високий голос, у сірих очах мигнули іскри, і я з полегшенням зітхнула: не вижене. — Приїхала, моя хороша! Ну заходь уже, заходь, як припхалася. А це кого ти з собою притягнула?

Нашвидку напоївши нас чаєм, Марина хапливо покидала книжки в торбу та зникла за дверима: університетська бібліотека чекала на неї. Ми нарешті змогли випростатися на ліжку.

Сон блукав кімнатою цілий день. Надвечір, рвучко розплющивши очі — так буває часом: здасться на мить, що забув щось важливе зробити, — я нарешті виповзла, як примара, в кухню. Матвій копирсався виделкою в підозрілому капустяному салаті — більше нічого в Марининому холодильнику не виявилося. Розсудливо пояснивши, що на гривні тут не продають, я витягла з Матвієвої кишені півсотні доларів і вийшла на полювання. Міста я зовсім не знала, тож Маринину вулицю (за два кроки від центру, від Deák tér) червоним відмітила на карті й посунула в незвіданому напрямку. Люди снували містом, заклопотані й неуважні. А вдягнені — ніби зовсім не для прогулянок пішки, ніби кожного за рогом чекає автомобіль із шофером-французом. (А насправді треба сідати за касу й жити своїм життям…)

Уподобавши собі чемну будку, я зміняла долари на форинти, накупила готової їжі та, раз по раз звіряючись із картою, рушила додому. На перехресті погляд мій зупинився на жовтому фасаді, схованому за лапатими деревами. На тихій вулиці, де самі посольства та консульства, за рогом двоповерхового будиночка причаївся чорний чавунний кіт, готовий перестрибнути з гілки на гілку. Котові я не здивувалася, бо Угорщина — відьомський край, тут відьми тобі підморгують ледь не з кожної ятки, і розвозять туристи по світу довгоносих бабусь, одягнених у мачулу, що потім літають у них по хатах на мітлах.

Помилувавшись чавунним котом, я рушила вперед. Очі вбирали темну зелень дерев, задивлялися на середньовічні вигнуті ґрати на півкруглих вікнах, сягали верхівок чавунних ліхтарів; раптом зір зачепився за машину, припарковану на порожній стоянці якогось посольства, — і я вклякла: це ж саме той джип, і ялинка в номері на місці! Ні, так не буває! Так буває лише в казках… «Або у відьомських краях», — підказала мені зміюка з нутра, що сьогодні була на диво ніжною. Мимохіть я опустилася на брівку. Посольства сьогодні, в неділю, працювати ніяк не можуть, чому ж цей джип саме тут? Мій шановний колега клопочеться за візу у справжню Європу?

Вечір обіймав місто і пестив будинки, але видно було, як удень: високі ліхтарі схиляли круглі голови над вулицею і приязно кивали проїжджим машинам. Просидівши з півгодини під деревом і не помітивши в посольстві жодного руху, я пішла додому. Дорогою купила три пляшки темного пива. На Марининій кухні, підтанцьовуючи під музику, яка розливалась у мене в душі,— джип знайшовся, й чомусь мені здавалося, що подорож наша принесе нам іще несподіванки, — я відкорковувала пляшки з пивом і різала шинку. Я стрибала від холодильника до столу, наспівуючи про весну словами «ВВ».

— Крихітко, ото чого ти танцюєш? Ото проґавиш свого красеня на джипі — і що тоді? — Марина саме витрушувала на стіл із сумки чотири величезні апельсини.

— Бог із ним! — махнула я рукою. — Ніде він од нас уже не дінеться. А чого апельсинів чотири?

— Мені три, й вам один на двох.

Ми знищили шинку — тільки блиснуло. Марина підсунула ближче до себе відро з тим підозрілим капустяним салатом і з повним ротом спробувала вимовити:

— Крихітко, кажи, і чого ви за ним слідкуєте? — вона ковтнула. — І чого ви не дасте людині спокій?

Товаришка моя, насмішкувата і трохи зухвала, майже не визнавала серйозної мови. З нею ніколи не можна бути певним: те, що вона в цю мить каже, — не жарт. Прізвисько «Крихітка» вона мені дала, певно, за те, що і на зріст я вродилася дай Боже, ще й на три роки за неї старша.

— Не знаю, але треба ж десь відпустку проводити. У тебе тут гарно.

— А що будете з бандитами робити, коли нарешті вистежите? — поцікавилась Марина й відправила до рота гору капустяного салату. Я зібрала кілька тарілок і відкрутила воду, не передбачаючи, що шалений струмінь обіллє мені ноги.

— Затягнемо до тебе, припнемо до ліжка й будемо катувати.

— Правильно, так їх!..

Наступного дня о п’ятій ранку ми з Матвієм уже стояли на чатах. О дев’ятій, коли я додивлялася яскравий пригодницький сон, на стоянці з’явився смаглявий хлоп із золотим зубом. Матвій пхнув мене, і я автоматичним рухом повернула ключ запалювання.

— За ним? — поспіхом запитала я. — А де ж Андрій Голод?..

— Краще живий собака, ніж дохлий лев.

Умить залишивши нас позаду, джип попрямував у верхнє місто — в Буду. В довгому хвості машин, що поспішали на роботу в понеділок зранку, ми, насилу наздоганяючи синій джип, перетнули міст і опинились у районі вузьких заплутаних провулків. Крамнички відчиняли двері, виставляли квіти на тротуар; церква Богоматері височіла струнка, як свічка. Кам’яні мури, вузькі вікна, чавунні огорожі, написи латиною на чорних важких таблицях — як на скрижалях… Наша «вісімка» вискочила з-за рогу, і я різко загальмувала. Джип боком майже притерся до вуличного ліхтаря, який чомусь іще й досі горів. Ми позадкували і знов заховалися за ріг.

Синій джип стояв навпроти дивного музею. Засклена схема коло дверей сповіщала, що це — «Budavari Labirintus», підземний лабіринт, щось на кшталт Печерської лаври, але значно реконструйований. Два квитки коштували недорого. Вхід до лабіринту — звичайно ж, залізна брама-ґрати, приліплена на кам’яній стіні: півкруглий низький вхід, перед яким треба схиляти голову. Почувся далекий плюскіт води.

Впевнена, що могли тут бути й інші туристи, крім нас, бо долинали нечіткі голоси та нервові скрики, але в цих вузьких переходах люди не зустрічалися — тільки розминалися. Ми коло за колом проходили історію людства від найдавніших часів. Ледь пам’ятаю якісь ланцюги, заглиблення у стінах, що мали б символізувати печери, знаряддя для тортур часів інквізиції, дивну похоронну музику, яка гнітила більше, ніж гнітила б тиша.

Кілька поворотів — і ми натрапили на кімнату, де з фонтана у вигляді чаші дзюрчала рожева вода, кольором схожа на вино, але без його знадного запаху. Обминаючи фонтан, я підвела очі, сягнувши кінця коридору. Де коридор розділявся на дві ріки, чийсь тонкий силует у картатій сорочці та світлих джинсах майнув праворуч у темряві. Поряд із ним у півмороці вгадувались обриси дебелого охоронця з квітярні. Схоже, Андрій Голод уже чекав на приятеля. Але чому в музеї?..

Матвій торкнувся моєї руки.

Якби ми були туристами, на роздоріжжі мали б повернути ліворуч — там, десь у глибині, плюскотіла вже менш гнітюча музика: на зміну середньовіччю приходили новітні часи. По праву ж руч одкривався вузький і низький прохід, загороджений стрічкою червоного оксамиту. Далі — кругла печера, розкидані півзотлілі кістки; з печери витікав довгий коридор, у якому тільки-но зник такий знайомий силует. Над входом у печеру висів ліхтар. Я зняла його з гачка, пірнула всередину.

Матвій хотів смикнути мене за рукав, але ноги мої вже зробили крок, і його долоня ковзнула тканиною сорочки, не втримавши її. Світло рухалося по стіні попереду нас, та не в змозі було освітити і два метри коридору. Ми рухалися майже навпомацки.

Спереду почулися віддалені кроки; я завмерла, пхнувши Матвія ліктем у бік. Він пригнувся і теж завмер — у незручній позі. Ліхтар націлений був у глиб коридору, і тепер, звісна річ, світив занадто яскраво. Ховаючи світло, я завела руку з ліхтарем за спину. На півдорозі старовинне одоробало за щось зачепилося, Матвій здушено пискнув, ручка ліхтаря клацнула — й скляна посудина полетіла на кам’яну долівку.

Звук, що пролунав, збудив зі сну, певно, всі покоління покійників від одинадцятого сторіччя, якщо ті справді лежали в печерах. Опинившись раптово в темряві, я ніяк не могла второпати, де вихід. Я позадкувала, наштовхнулася на Матвія, він теж позадкував, наступив на уламок колишнього ліхтаря, поточився, потяг мене за собою — і ми гармонійно вписались у картину загальної руйнації. Останніми на кам’яну долівку брязнули Матвієві окуляри.

Дужі парубки під орудою смаглявого золотозубого охоронця поставили нас на ноги і повели похмурим коридором кудись у нутро лабіринту. Клацнув замок, гримнули ґрати.

— Сюди, — мовив хтось німецькою із темряви.

Опинитись у відьомській землі в підземному лабіринті за ґратами — занадто казково. Хто в таке повірить? Навіть зараз, сидячи тут, на твердій і холодній як шляк долівці, я чомусь розмислюю, що вогкий льох придався би більше, а ще ліпше опівнічна церква, де над мертвою сотниківною читає молитви філософ Хома Брут, окресливши коло, через яке бісам не ступити. Людина з довгим тонким носом підглядає у високе вікно, і блищать очі хворобливим вогнем, і здіймається рука, щоб покласти хрест, але зависає в повітрі…

Нас ніхто не збирався стерегти. Нас просто замкнули у кам’яному мішку, який дуже нагадував фамільний гробівець Тисовських. Щоправда, зсередини я його жодного разу не бачила, але чомусь саме таким уявляла. Матвія обшукали ретельно, а мене не дуже: навіть не спокусилися на ключі від машини, що лежали в кишені джинсів. Сумку мою парубки витрусили потойбіч ґрат, і хоча дотягнутися до неї ми не могли, але ж майно лишилося цілим. Паспорти і права Матвій завбачливо сховав під сидіння машини.

Сумки було шкода: саме туди Матвій запхав подарунок з останнього дня народження — великий мисливський ніж. Святкували день народження всією конторою, після Йордану, коли мороз, що був змінився недовгою відлигою, повернувся й учепився в місто гострими зубами…