Соло для комп’ютера

Розділ десятий КІБЕРШПИГУН

Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.

— Добридень, — почулось у телефоні.

— Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?

Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.

— Побалакаю, чого вже там.

— Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась.

— Радиш візу тобі факсонути?

— Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…

— Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку.

Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі.

— Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України.

Глипнувши на моє витягнене обличчя, Марина кинула набирати текст і підскочила до телефону. Вона настирливо смикнула мене за рукав і зашипіла: «Що він каже? Що він там каже?» Я відмахувалась і водночас кивала в слухавку. Матвій поглянув на нас, похитав головою й забрався на балкон, прихопивши чоловічка з обпаленими ніжками. Карлос понуро побрів за ним.

— Ольжичу, — здушено говорила я, — можу назвати вулицю у Відні. Куди машина має їхати. Тут на карті позначено…

— На якій карті? Ні, ліпше не кажи… Є там у вас факс?

— Знайду. Давай номер.

— Пиши.

Записавши номер, я обережно поклала слухавку. Марина нетерпляче позирала на мене.

— Мариночко, звідки тут факс можна відправити?

— Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч…

— А в тебе факсу нема?

— А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема…

Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні…

За дві години Ольжич сам набрав нас.

— Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом…

— Матвій старався! — вихопилось у мене.

— Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали!

— Признали…

— Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву?

— Принесла? — ошелешено перепитала я. — Але ж листи…

— А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок — все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки — ледве-м не два місяці.

Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе.

— Ольжичу, не муч!

— Авто мені опиши, скоро!

— Джип синього кольору, модель «Grand Cherokee», номер VEF 282 з ялиночкою посередині.

— Джип із номерами штату Орегон? Файно-файно.

— Ти щось про нього знаєш? Не скажеш — застрелюсь і напишу передсмертну записку: «В моїй смерті прошу винити Олега Т.»!

— Бувай здорова, дорогенька. І затям, що я тебе не здав своїм мадярським колєґам тільки на знак давньої дружби.

У Марининій кухні, під дзенькіт склянок і тарілок, військова рада ухвалила вертатися додому. Коли ми з Матвієм зранку сідали в машину, я на пальцях порахувала дні, що минули з початку відпустки: сьогодні тільки шостий, а скільки всього! Я глянула на Марину, і дивне у мене було відчуття — хотілося запам’ятати її обличчя до найменших деталей…

Додому я доповзла наступного дня під вечір. Поки поставила машину в гараж, уже посутеніло, і звідусіль — з кожного підворіття, з кожного провулка — на мене чигали потворні тіні, я здригалася від найменшого шелесту, у вухах лунали чиїсь сторожкі, небезпечні кроки… Але вдома, ледь голова торкнулася подушки, я миттю поринула в сон, і вночі мені не снилася ні Оленка, ні Андрій Голод у дивній картатій сорочці, ні зловісний синій джип.

Та зранку важкі думки знову обсіли мене. Чи може так бути, щоб у будапештському музеї ґанґстери облаштували свій офіс? Ну, для України то не було б дивиною — подібних прикладів не перелічити. Добре, коли винаймають приміщення, гірше — коли захоплюють… Уявімо, що й в Угорщині схожа ситуація. Тоді… тоді усе цілком логічно: де найкраще сховатися, як не в людному місці? А лабіринт-бо щодня відвідують сотні, якщо не тисячі туристів! Ніхто на них не звертає уваги, ніхто не запам’ятовує облич. Отже, лабіринт — чудове місце для будь-яких оборудок…

Я запарила чай, вкраяла кружальце лимону. Пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Наталю, ти вже вдома? — озвався з тамтого кінця дроту схвильований голос Ніни — Оленчиної приятельки.

— Вчора вночі приїхала. А що сталося?

— Тільки не телефоном. Можеш сьогодні на першу під’їхати в «Соляріс»? Навіть приїдь трошки раніше, бо в обід місця всі зайняті. А я до тебе вийду під час перерви. Домовилися?

— Домовилися.

…За п’ятнадцять перша я всілася за столиком, що ховався у затінку розлогої липи, і замовила соку маракуї. Коли в Україну мов із рогу достатку посипалася заморська ряснота, народ наче показився на екзотичних смаках. Мене ся чаша теж не минула — я схибилася на маракуї.

Ніна з’явилась у кав’ярні, ледь стрілка перевалила за першу. Виглядала вона зле: завжди розкішне волосся було тьмяне й начеб нечесане, а попід очима залягли сині кола. Вона всілася не навпроти мене, а поруч, присунувши стілець якомога ближче, й одразу ж нахилилась упритул, уже розтуливши вуста, щоб говорити. Офіціанта, який нагодився одночасно з нею, вона спершу не зважила, не почула навіть, що він питає.

— Замов щось, — підказала я.

Ніна поглянула на мене невидющими очима — і нарешті отямилася. Зиркнула на мою склянку і кинула офіціантові:

— Мені теж соку.

За мить вона й забула про те, що ми в кафе, бо коли їй принесли холодний напій у запітнілій склянці, вона і не торкнулася його.

— Де ти була? — питала вона мене, й очі її хворобливо блищали. — Ви з Матвієм удвох десь їздили?

Я кивнула. Я вагалася, чи варто все розповідати Ніні. Вона, звісна річ, найкраща Оленчина товаришка на роботі, але ж навіщось Оленка надіслала загадкового листа саме мені… Проте Ніна миттю заповнила ніякову паузу, схоже, навіть її не зауваживши.

— Ти знаєш, — гаряче заговорила вона, — що Оленка зникла безвісти? її мама дзвонила мені, уже в міліцію заяву написала. А тут іще Матвія ніде нема…

— Я все знаю, — глухо мовила я.

Ніна кинула на мене швидким оком, проте не виявила подиву, натомість вела далі:

— Я тобі третій день поспіль дзвоню з ранку до ночі, а ти повіялася бозна-куди… До тебе ще не доходили чутки про скандал у нашій конторі?

Я похитала головою. Ніна стишила голос і майже прошепотіла:

— Мене підозрюють. Мені так страшно, що аж зашпори в серце заходять, коли згадаю!..

— Що трапилося?!

І Ніна розповіла.

Саме в той день, коли ми з Мариною та Карлосом знайшли в будапештському підземному лабіринті тіло Андрія-не-Андрія, Ніна мала зробити нагальний переклад рекламної статті, тож допізна затрималася на роботі. Об одинадцятій до неї заходив охоронець, щоб нагнати з контори, але вона ще не закінчила. Сиділа вона ще принаймні години зо дві. Коли переклад був нарешті готовий, Ніна викликала таксі, загасила комп’ютер і готова була вийти надвір.

Вона квапливо зібралася, вимкнула світло, від дверей востаннє обернулася — чи все гаразд. Аж тут помітила, що кавоварка світиться червоним очком — Ніна забула висмикнути її з розетки. Довелося навпомацки повернутися та смикнути дріт. І тут до вух долинув дивний шурхіт — мовби хтось іззовні смикав ручку дверей. У Ніни підломилися ноги.

Ручка повернулася, стулка дверей ледь-ледь прочинилася. Ніні привиділося, що у шпару пролізла величезна голова казкового чудовиська. Двері відхилилися ширше, до кімнати увійшли двоє. Тільки тепер, коли очі звикли до темряви, Ніна збагнула, чому її так налякала таємнича голова, — чорний мішок із прорізами для очей — от що це було! У Ніни похололи руки, а в роті пересохло. їй нестерпно кортіло прокашлятися, вона душилася кашлем і корчилася на підлозі.

Невідомі ж запалили ліхтар, який на мент засліпив Ніні очі. За цю коротку мить незнайомці роздивилися якусь схему, що її тримав один із них, і майже навпомацки попрямували до дальнього столу під вікном. Один із них позаслонював жалюзі, а другий тим часом став навколішки біля столу. Ніна навіть помислити не могла ворухнутися, щоб поглянути, що там коїться. Кілька довгих хвилин тільки вуха могли їй підказати, що діють двійко незнайомців, і що далі вона слухала, то тривожніше їй ставало. Слабке клацання й шарудіння — мабуть, від’єднують комп’ютер? Чи якусь іншу техніку? Але ж удвох злодії багато не винесуть із контори… Та й як виноситимуть повз охорону?..

До речі, а де ж поділася охорона?! Як злочинці могли пройти крізь замкнені двері контори?!

Уява миттю намалювала криваву картину: поки Ніна длубалася з перекладом, якісь горлорізи підступом змусили охорону відімкнути двері, вдерлися в будівлю, всіх перестріляли, а самі виносять комп’ютери. Унизу їх, певне, чекають поплічники з машиною. А з «бублика» вони почали тому, що тут, у рекламістів, встановлене найліпше «залізо» — краще навіть, аніж у програмістів на четвертому поверсі. Тому зловмисники і мають схему — точно знають, куди йти і що брати…

Ніна скулилась у куточку, благаючи провидіння, щоб карники її не помітили. Вона вже бачила себе у калюжі крові, і серце гупало так, наче зараз вилетить із грудей.

Незнайомці ж за лічені хвилини від’єднали системний блок і понесли його геть із кімнати. Ніна дивилася на це — і не могла повірити власним очам. Мов у ступорі, вона сиділа, поки чужинці не зникли за дверима. Щойно клацнув замок, як їхні майже безшумні кроки мов відрізало, а Ніна все сиділа й сиділа на підлозі, не в силі поворухнутися.

Коли минулося заціпеніння, вона тремтячою рукою настукала на телефоні «02» і хрипко назвала у слухавку адресу.

Міліція приїхала хвилин за двадцять. Ніна так і чекала на них, сидячи на підлозі. Вона не наважилася не те що спуститися на перший поверх — навіть за двері кімнати боялася вистромити ніс. Привели її до тями роздратовані голоси, які лунали з коридору.

Двері до кімнати відчинились, і зразу ж спалахнуло світло. На порозі постав цілий і неушкоджений охоронець, сердитий з лиця і трохи заспаний. За ним до кімнати ступили двоє міліціянтів.

Усі троє втупились у Ніну. Вона злякалася більше, ніж коли до кабінету пробралися загадкові злодії.

«Ти чого це на підлозі тулишся?» — гаркнув охоронець.

«За фальшивий виклик доведеться заплатити штраф!» — підгавкнув йому міліціянт.

На ватяних ногах Ніна виповзла зі свого сховку й кивнула у дальній куток біля вікна. Три голови воднораз повернулися в тому напрямку.

На перший погляд на столі нічого не змінилося: телефон, монітор комп’ютера, клавіатура, мишка. Донизу звисають дроти. Трійця ступила кілька кроків — і завмерла: дроти не були під’єднані. Системний блок зник.

Усі троє, мов за командою, обернулися до Ніни. У їхніх очах Ніна читала собі смертний вирок і нічого з цим не могла поробити. І справді: вона до ночі сидить на роботі сама, а в цей час із кабінету зникає системний блок комп’ютера. Двері контори були зачинені, повз охорону ніхто не проходив. Хто головний підозрюваний? Це ж очевидно!

Проте другий міліціянт раптом спохмурнів і запитав:

«У будівлю є інший вхід?»

Охоронець знехотя кивнув. Трійця потупцяла геть із кімнати, Ніна наважилася вийти назирці за ними. Сходи були освітлені аварійними ліхтарями — на ніч світло в коридорі вирубалося на щитку, а щиток — саме там, попід сходами. Зійшли на перший поверх, у святая святих — втаємничений куточок для куріння й не санкціонованих начальством розмов.

Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни.

Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому?

Але Ніна помилялася. Другий міліціянт, схоже, теж не задовольнився головною підозрюваною та ще раз повернувся до дверей у двір. Оглянувши замок, він крутнувся на закаблуках, посвітив ліхтарем на сходи, що вели до підвалу.

«А там що?» — запитав.

«Щитова, комунікації…» — відповів охоронець.

Міліціянт збіг донизу — і зупинився як стій на нижній сходинці.

Ніна витягнула шию, примружила очі.

Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами — повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської.

Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув…

Ніна примружила очі і придивилася.

Залізні двері ледь прочинилися від протягу.

Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок.

«Зламаний», — мовив він.

Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду.

«Та хіба ж це замок? — махнув рукою. — Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!»

«Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…»

«Ану, посвіти сюди!»

Скільки Ніна не витягувала шию, так і не побачила, що там уздріли представники влади. Один із них нахилився, підняв щось із землі й довго роздивлявся у світлі ліхтаря. Другий нетерпляче роззирався навсібіч, проте на цей раз даремно. Міліціянт відхилив двері з підвалу й освітив шматок захаращеного коридору, який тягнувся невідь-куди в обидва боки.

Охоронець теж встромив цікавого писка, щоб зазирнути в коридор. Вуста його скривила глузлива посмішечка, і він зневажливо кинув:

«Щоб це підземелля обстежити, підуть роки!»

«Еге ж. І щоб знайти дорогу саме до вашої контори по тих підземних ходах, теж, либонь, пішли роки…

І все заради одного системного блоку?» — пробурмотів міліціянт і ще раз виразно подивився на Ніну. Вона заплющила очі та сперлася на бильце сходів. І на круг свій вертається вітер… Вона знову — підозрювана номер один…

…Ніна прокашлялася — голос її цілком захрип. Нарешті вона згадала про свій сік і зробила кілька ковтків. Було вже за десять друга, але співрозмовниця моя мовби й не помічала часу.

— Щодня, — повела вона далі,— щодня я тільки й думаю про той системний блок. Ну справді, кому потрібна інформація з Оленчиного комп’ютера? Які там можуть бути комерційні секрети?..

— Чий-чий то був комп’ютер? — вирячилась я. — Оленчин?!

— У тому й річ! У тому й річ! Я тільки пізніше склала два й два: напередодні забігав на хвильку Силоненко — наш начальник начебто кредит бере на квартиру… Ну, Силоненко покрутився-покрутився, зиркнув на Оленчин комп’ютер біля вікна, питає цілком невинно: «А чиє це у вас робоче місце гуляє?» Хтось йому відповідає: «Тут працювала Олена Сіренко — це та, що зникла». Силоненко покивав: «Еге ж, еге ж…» — попатякав ще хвильку — і подався собі геть.

— А на другий день — чітко спланована крадіжка… Ти хоч нікому про це не бовкнула?

Ніна заперечливо хитнула головою.

Цікавий у нас сюжет вимальовується: Олена зникла понад два місяці тому. І відтоді ніхто не переймався її комп’ютером, аж поки в Будапешті не сталося загадкове убивство Андрія-не-Андрія. Невже ці події якось пов’язані? А якщо так, то чи наступним кроком не зацікавляться ґанґстери комп’ютером Андрія Голода? А що — було б цілковито логічно…

— Ти на станцію не хочеш прогулятися? — запитала я Ніну.

— А що я там забула?

— От я й кажу: ти там нічого не забула? Бо потрібен гарний привід туди навідатися. Я у відпустці — мене там точно не чекають…

— Нічого не розумію, — скривилася Ніна, — може, поясниш?

— Поясню, поясню дорогою. Але спершу — надійний привід потрапити на станцію.

— Гаразд, надійний привід. Сьогодні інженери обмивають пуск АМТС у Закарпатській філії, нас, звісно, не запрошували, але ніхто візиту не здивується. Як тобі?

— Геніально. Ходімо.

До станції від «Солярісу» — рівно три хвилини ходи, так само, як і до контори. На вході нам довелося показати перепустки і навіть подзвонити нагору, щоб охорона змилостивилась і дала зелене світло. На вході в кімнату інженерів світився червоним очком кодовий замок. Ми застукали, двері відчинилися.

На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії — господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів.

— Ой, дівчатка завітали! — зраділи інженери.

— А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства!

— Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти…

Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ — пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається.

— Ще й нічні чергування! — бідкалися тим часом інженери. — Ще й постійні аварії!..

— Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! — усміхнулась я. — Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?..

— У нас тут, — насварився на мене пальчиком мій візаві,— навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція — це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту.

— А по-друге, — підхопив його товариш, — спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня…

— І це ще не все! — знов докинув перший. — Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів…

— А по-четверте, сервер завжди увімкнений — він же обслуговує головну АМТС, його і не можна вимикати. Якщо раптом вирубається, тут така сирена заволає! На першому поверсі охорона вчує…

— Що та охорона! — втрутився другий інженер. — У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються!

— Непогано ви тут облаштувалися, — роззирнулась я, — мов у фортеці.

— Тільки товариства жіночого бракує,— заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. — За жінок! — виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери.

Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко — на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок.

— А що це тут пишеться? — запитала я неуважливо.

— Фіксуються усі з’єднання, — пояснив мені один із інженерів. — Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац — ми вже знаємо. Шпигунська техніка!

— І це ще не все! — стишив голос його приятель. — Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде!

Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця — двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже — в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою.

— І то ви так ночами розважаєтеся? — посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. — Слухаєте чужі розмови?

Він соромливо опустив очі.

— А на цьому комп’ютері,— Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, — можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє?

— Аякже!

Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна.

— Нічого не збагну, — пробурмотів він і звернувся до свого товариша: — Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило?

Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем. Ми навстоячки завмерли за спинами інженерів, які поперемінно клацали мишкою комп’ютера, розгортали і згортали вікна на екрані, повертали сторопілі обличчя одне до одного та загадково перемигувалися.

— Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі?

Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.

— Що там у тебе?

— Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…

— Що ти верзеш!

— Сам поглянь!

За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.

— Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!

— Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»!

— А з системних файлів нічого не зникає?

— Ні. Дивина, та й годі!

— А з інформації по станції щось пропало?

— Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!

— Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?

— А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…

— Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!

Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.

— Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!

З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.

— Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.

Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!

— Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер?

— Андрія Голода.