Соло для комп’ютера

Розділ четвертий ВИДАВНИЦТВО

Після Нового року зима трохи сипонула снігом, і вулиці Києва пожвавилися. Чорні дерева вкрилися памороззю і дзвеніли від кожного поруху вітру. Сонце висіло низько, та за хмари не ховалось, і промені його весело грали на снігу.

Сходами Видавництва з деяким острахом я піднімалася назирці за Ніною. В обідню перерву ми вислизнули з роботи, аби не було з боку начальства на мене нарікань, що особистими справами я займаюсь у робочий час. Справа в тім, що два тижні тому я віддала на поталу редакторам машинопис книжки у моєму перекладі, і тепер вона мала вийти між люди — за фінансової підтримки нашої шановної контори, котра, своєю чергою, спромоглася на такий благодійницький жест завдяки непомітній, але цілеспрямованій роботі Світлани й Оленки, що мали у своїх руках певні важелі впливу (Світлана — на Ларса, нашого віце-президента і свого нареченого, Оленка — бозна на кого) й уміло ними користувалися. Ніна, як відповідальна представниця «бублика», вела всі переговори з Видавництвом.

Завернувши за ріг, я побачила півтемний коридор і двері в самому його кінці. Оббиті тьмяним червоним дерматином, вони давно розсохлись і рипіли. З-за дверей долинали голоси. Перш ніж зайти, ми прислухалися. Жіночий голос, приглушений і нечіткий, говорив із ледь помітним натяком на роздратування:

— Ось ви тут пишете: «Вони розбили палатку». Б’ють, вибачте, морду, а намета ставлять! — (Шурх-шурх-шурх, видно, гортає сторінки). — І далі: «На ній був капелюшок із широкими оберегами». Це які, дозвольте дізнатися, обереги вона собі на капелюшок почепила?

Подумки перехрестившись, я увійшла.

По ліву руч, одразу як утрапляєш до приміщення, стіл технічного редактора, немолодої вже жінки в окулярах. Прямо — царина літературного редактора: три телефони і стоси обшарпаних, грубезних словників. І чомусь не на столі, а на стільці поруч — друкарська машинка. Висока красива жінка, дружина відомого нашого поета, розмовляла з відвідувачем, тому зупинилися ми біля першого столу. Глянувши на нас із Ніною поверх окулярів, пані технічний редактор витягнула з-під столу мій обтріпаний машинопис.

— Смотріть, — мовила вона дивною сумішшю російської й української мов, — що моя розмітка значит.

Я почала гортати сторінки, впізнаючи й не впізнаючи власноруч створений текст: відсторонившись, віддалившись од нього, я ніби втратила з ним зв’язок. На дев’яностій сторінці текст раптом переривався, і далі йшла сторінка сто сьома. Хапливо я переглянула машинопис іще раз.

— Ой, — мовила я, сама й не відаючи до кого, — тут поема Чарльза Джі-Ді Робертса була, а тепер немає…

Пані технічний редактор вихопила пачку аркушів у мене з рук і стала гортати.

— Поема пропала! — бідкалась вона. — Ви только подумайте, ціла поема! Що ж тепер ділать? А у вас вона десь сохранилась?

Пані літературний редактор, що вже кілька хвилин дослухалась до нашої розмови, набрала номер на чорному телефоні.

— Зараз коректор принесе, — мовила вона до нас, щоб не впадали в паніку.

— А я ж не замітила, що сторінки випали, і щитала так! — не могла вгамуватися пані технічний редактор. — Теперь усе перещитувать? То ж роботи сколько! То ж…

— Ну, — несміливо сказала я, — може, я вже сама спробую, все одно макет робитиму?.. На комп’ютері ж воно простіше…

— Правда? — зраділа моя співрозмовниця. — Самі зможете? Вот слава Богу! А я уже думала… Ну, ви, главне, впишіться в сто двадцять дві сторінки, щоб на той… на зміст іще місце осталось. Вот слава Богу!

Пані літературний редактор у цей час провела свого переляканого відвідувача до дверей і запросила нас до себе. Притискаючи до грудей машинопис, я повільно йшла до столу. Сувора пані жестом запропонувала нам із Ніною сідати, бо роздзвонився-розтеленькався раптом білий телефон.

— Так! — грізно кидала вона в слухавку. — Оригінал-макет! Три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять гривень! Із ПДВ! Запишіть пунктом два-два: «Видавництво здійснює підготовку оригінал-макету до виробництва і забезпечує вихід книжки накладом одна тисяча примірників (у м’якій обкладинці)…» — «у м’якій обкладинці» напишіть у дужках! — «…протягом двох місяців після надходження всіх коштів на оплату видання». Так! У пункті три-три: «Автор розповсюджує наклад самостійно, за винятком ста примірників, які Видавництво розсилає бібліотекам». Так! Самі! У нас нема можливості розповсюджувати зараз! Так! Приносьте угоду завтра, бо директор в кінці тижня їде на виставку! До побачення! — вона гримнула слухавкою об телефон і мовила уже до нас: — Вибачте! Давайте рукопис, я вам покажу, що треба виправити!

Я простягла їй прим’яті аркуші через стіл.

— Так, сторінка двадцять шість. У вас тут заримовано «розв’язка» і «вчасно». «Туди» й «сюди» — не рима!

— Угу, — промимрила я.

— Ще тут. Сторінка тридцять вісім. У рядку порушено розмір. На «яблуку» я щораз зашпортуюсь. Задовге слово!

— Там не «яблуко», — несміливо заговорила я. — Там «ябко»…

— Яке «ябко»?Що це за слово?

— Ну, це для колориту… Там в англійському тексті повно діалектизмів.

— Хочете — лишайте. Але я не згодна. Далі. Сторінка сто дев’ятнадцять. «Крила розпахнуті»… — вона миттєво розгорнула орфографічний словник і знайшла потрібне місце. — «Розпахнуті» — русизм. Дивіться самі: слова такого в українській мові немає. Риму доведеться міняти.

— Добре, я подумаю. Перероблю.

— Так, решта — орфографія. Проглянете самі. Якщо за два-три тижні встигнете все зробити, — щоб уже оригінал-макет був готовий, — книжка буде надрукована дуже швидко. На фабриці зараз не так уже й багато замовлень.

Ніна, що в її завдання входив комерційний бік питання, витягла з портфеля тоненьку течку з угодою.

— Ось угода, — поклала вона течку на стіл. — Уже з нашого боку підписана.

— Добре, директор підпише завтра, — пані літературний редактор підклала цератову папку під червоний телефон, — хочете — зразу зможете забрати, а хочете — коли оригінал-макет приноситимете. До зустрічі!

Я вийшла надвір трохи причмелена. Обідня перерва вже закінчувалася, ми квапливо дибали вгору крутою вуличкою. На розі, доки ми чекали зеленого світлофора, Ніна несподівано запитала:

— Оленка тобі розповідала, як вона Силоненка умовила книжку твою спонсорувати?

— Кого-кого?

— Ти хіба не знала, що Силоненко клопотання підписав?

Я вклякла посеред дороги.

— Не може того бути!

— Дуже може. То ти Оленку якось запитай. Вельми цікаво.

— Якось запитаю… А ти приходь до мене сьогодні на свято.

— Що за свято? — діловито спитала Ніна.

— Я ж тобі казала! Диплом перекладацького конкурсу обмивати будемо!

— Мої вітаннячка! Я цілком забула. На котру годину?

— Приходь на четверту. Гадаю, начальник не образиться, якщо ми п’ятнадцять хвилин робочого часу вкрадемо.

Ми розпрощалися з Ніною біля ліфта, і я пірнула в темний коридор праворуч. Навіть не відчинивши ще дверей до відділу, почула, як заливається телефон на моєму столі.

— Тисовська! — почувся Світланин голос, ледь я всунула писок у двері.—Де тебе носило? Тобі залицяльник дзвонив разів зо п’ять.

— Андрій? — перепитала я, затамувавши подих.

— А з’явився вже інший?

— Що казав?

— Уточнював, коли приходити і що приносити.

— Інструктаж провела? — запитала я Світлану, скидаючи пальто і наспіх пхаючи його в шафу, аби начальник не помітив, що я запізнилася з обіду. На моє щастя, його самого ще не було.

— Обов’язково!

Дві годинки посидівши за комп’ютерами, розібравши нагальні папери так, аби на понеділок не лишалося пильних справ, ми потроху почали облаштовувати приміщення до свята. Диплом, отриманий за тексти, що тепер я впорядкувала у збірку перекладів, книжечкою стояв на столі, й усі, заходячи до кімнати, ніяк не могли оминути його та змушені були мене вітати й виголошувати хвалебні промови.

Звільнивши від паперів стіл інженера з техніки безпеки (єдиний стіл, не обладнаний комп’ютером) і розстеливши на ньому минулорічні календарі, ми робили традиційні бутерброди, що без них не обходилися жодні посиденьки у нашому відділі: на білий хліб — тонкий шар майонезу, а на нього — дві шпротинки і півкружальця цитрини. А потім — бутерброди з рибним салатом, і з паштетом, і з червоною рибою, і з сулугуні, і просто з яйцем, наш похідно-вокзальний раціон, нашвидкуруч приготований, що так само нашвидкуруч зї'дався до крихти.

— Перші кадри! — виголосила Віруся, коли я ще домащувала залишками паштету залишки булки. — Тобто гості…

— Заходьте-заходьте! — підбадьорила я, й Оленка з Матвієм ступили в кімнату. — Диплом бачили на столі? Обійматися не будемо, бо в мене руки в маслі.

О пів на п’яту двері вже не зачинялися, і запрошені вливалися в кімнату по двоє, по троє; доки було місце, сідали на чотириногі стільці, призначені для відвідувачів (наші, на колесах, ховалися за письмовими столами, але й вони незабаром були окуповані), а пізніше, коли кімната наповнилася голосами, рухами, сміхом ущерть, гості нуртували навколо столу, дзвеніли пляшками, шелестіли шоколадними обгортками.

— Привіт шановній колезі! — почула я знайомий переливчастий голос над вухом. — Вітаю передових товмачів і зичу творчої наснаги. А ще — вчитись, і вчитись, і ще раз вчитись у класиків, — і Андрій Голод, бо це був саме він, витяг з-за пазухи касету з фільмом «Тіні забутих предків».

— Дякую, шановний колего! Ти чого спізнюєшся? — мовила я, і серце тьохнуло.

— Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена?

— Проштовхуйся до столу, — заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було — як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд.

— Ти чого така замріяна? — продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. — Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить, що тебе нема.

— Ну, ходім, — я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови.

— Нінка каже, — півголосом промовила я, — що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке?

Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула:

— Ти в своєї Світлани спитай.

— Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей.

— Ну, було, — раптом легко капітулювала Оленка.

— І як тобі це вдалося?

— Талант не проп’єш.

— А все-таки?

— Менше знаєш, краще спиш.

— Ні, ти скажи, буде тобі комизитися!

— А, не пам’ятаю! Відчепися, — махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»?

Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп.

— Тисовська! Де ти є?

— Тут вона! — підвищила голос Оленка. — Сюди спускайтеся!

— Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.

— Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця.

— Вже час, вже час, — почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи.

За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва — закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка — як на недосяжну гірську вершину.

— Ти знаєш, — раптом заговорила Оленка, — я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили.

Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили».

— Не може бути! Що сталося?

— А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси — пам’ятаєш, я тобі обручку показувала?

Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко.

— А ще, — вела далі Оленка, — радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, — нічого вже нема!

— Що міліція?

— Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати.

— Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна — чиста тобі клептоманка. Хіба вона не могла?

— Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? — і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам.

— Ну, тоді не знаю, — знизала я плечима. — З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала!

— Наклепаю на тебе в міліцію!

Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори.

— Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили.

— І?

— Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться».

— Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь.

— А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде!

Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу — і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим.

— Пішли хутко! — кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва.

Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї — диво дивне! — жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом.

— Так! — відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. — Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення!

Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку осінній кленовий листок, зірваний із гілки, опирався вітру кожною жилкою своєю, що, наче павутина, помережали його, а в центрі, в самому серці павутини причаївся вогник — останній промінь перед зимового сонця.

— Обкладинка для вашої книжки! — пояснила пані літературний редактор. — Скоро піде у виробництво.

Обкладинка сподобалася мені надзвичайно.

— Коли буде готова книжка? — діловито поцікавилася Ніна.

— Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці.

Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку.

— Так!

Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон — твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись — англійську вимову, як хірург — вибитий суглоб.

Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас.

— А малюнок оцей, — спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, — потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться?

— Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею.

Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу.

Ми вийшли з Ніною геть.

— То ти Оленку питала? — дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. — Бо мені вона не зізнається…

— Що саме? — не відразу збагнула я.

— Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним — не дуже?..

— Питала. І мені Оленка не каже.

— Ой і цікаво ж, — похитала головою Ніна, — чим Оленка його притисла…