Сонце і місяць, сніг і лід

Розділ 1

Давним-давно, далеко звідси, у королівстві снігу та льоду настав день, коли здалося, що зима ніколи не закінчиться. Навіть улітку земля не знала перепочинку — лише дощ і холод. А зима завжди була сніжною і дуже холодною. Люди подейкували, що цей мороз триває уже сотню років, і побоювалися, що він триватиме ще стільки ж. То не була звичайна зима, але ніхто й гадки не мав, яка зла відьма чи троль зачаклували вітри і наказали їм вити так люто.

Довгими вечорами люди нудилися, не знаючи, що робити. Вони тулилися одне до одного біля вогнища і мріяли про тепло. Здавалося, сонце ніколи не зійде і день не настане. Тому дітей народжувалося все більше, а їжі ставало дедалі менше. Людей охопив відчай.

Найпохмурішим місцем з-поміж усіх, напевне, був дім дроворуба Ярла Оскарсона. Ярл був людиною доброю: він усього себе присвятив сім’ї. Йому та його дружині, Фріді, дуже пощастило, а може, навпаки, зовсім не пощастило (залежить, як на це подивитися) мати дев’ятьох дітей. П’ятеро з них були хлопчиками — а отже, помічниками, а четверо — дівчатками, і це дуже засмучувало Фріду. Бо, — якщо вірити Фріді, котра сяде часом погрітися біля вогню та й нарікає на дочок, — нібито від них жодної користі. Дівчата були пустоголовими. Ба більше, у майбутньому їхня убога сім’я буде змушена віддавати останні гроші на їхній посаг. І ніхто не насмілювався сказати Фріді, що четверо дівчат, які готували їсти, мили посуд, прали, прибирали і штопали дірки, дарували їй удосталь вільного часу.

Побачивши, що її останні пологи завершилися народженням ще однієї, нікому не потрібної дівчинки, Фріда була дуже розчарована. Вона кинула крикливе немовля на руки своєї найстаршої доньки, Йорун, і відмовилася давати йому ім’я. Оскільки право вибрати ім’я доньці належало матері, дев’ята донька Ярла Оскарсона зосталася безіменною. Вони кликали її піка, що мовою Півночі означає «дівчинка».

Ярл хвилювався через безіменність своєї наймолодшої доньки. Адже дитину без імені не похрестиш, а нехрещених дітей часто крали тролі. Попри свою бідність, Ярл любив усіх своїх синів і доньок, тому він завше задобрював тролів, залишаючи їм гостинці: сир, підсолоджене медом молоко, мигдалеві пиріжки та інші ласощі, які їхня сім’я лише зрідка бачила на своєму столі. Фріда вважала це марнотратством, бо не вірила у тролів. Однак Ярл на те не зважав, бо часто бував у лісі й не раз ставав свідком моторошних подій. Коли їжа зникала, Ярл радів і казав, що тепер у нього є докази існування тролів. Але Фріда лише бубоніла собі під ніс, що значно ймовірнішим поясненням зникнення їжі є сусідський пес, який нахабно зжирає усі ці ласощі, доки вона пухне з голоду.

Коли дівчинці виповнилося дев’ять, найстарший син, Ганс Пітер, повернувся додому із далекого плавання. Це був високий та красивий блакитноокий легінь… Принаймні колись, ще до того, як вирушив у мандри. Зараз, після п’яти років плавання на борту купецького корабля «Морський дракон», зі стрункого хлопця він перетворився на сутулого дядька; його золоте волосся стало срібним, а блакитні очі сповнилися страхом і тривогою. Він розповідав, що під час тих далеких подорожей милувався настільки прекрасними краєвидами, що годі й описати, але бачив також речі настільки жахливі, що язик не повертається про них говорити. Далеко на півночі, там, де сонце і місяць майже торкаються одне одного, коли зустрічаються в небі, його поранили… Саме тому тепер він буде змушений зостатися вдома.

Ця новина вельми роздратувала Фріду. Вона завжди прагнула відправити свого найстаршого сина у світи, бо тоді треба було б годувати менше ротів, та сподівалася, що він присилатиме додому частину своєї зарплатні. Однак… Тепер Ганс Пітер цілими днями сидів у їхній хатині, вирізав чудернацькі візерунки на великих поліняках, щоб уже за хвилю жбурнути їх у вогонь. Рана його, швидше за все, загоїлася ще там, на кораблі, а можливо, як твердив Ярл, вона була зовсім не на тілі. Хай там що, а рани тієї ніхто ніколи не бачив. Проте глибока меланхолія не давала хлопцеві спокою.

Дівчинка, не зважаючи на все, обожнювала свого найстаршого брата. Для неї він був найкрасивішим хлопцем, попри те, що усі довкола давно віддали титул місцевого красеня середульшому братові — Торсту (як не крути, усі дроворубові діти були дуже гарні). Торст полюбляв торсати наймолодшу дівчинку за коси і кепкувати з неї, натомість Ганс Пітер був м’яким і добрим. Під час своїх плавань він трохи вивчив мову англійців, тому кликав наймолодшу сестру «дівчатком» або «дівчинкою», що англійською звучало як «ласс» і здавалося йому красивішим, ніж «піка».

— Ну, дівчатко, — казав він, показуючи їй одне з полін, на котрому виднілися дивні несиметричні засічки. — Оце «ведмідь». А ось це, отут, — він показував на інше поліно. — Це «кит».

Опісля він кидав різьблені поліна у грубку. Дівчинка чемно кивала головою і сідала ближче до нього, щоб послухати одну з його незвичайних оповідок про життя мореплавців.

Найстарша сестра Йорун, в обов’язки якої входило навчати молодших дітей читати та писати, брала на кпини дівчинку, яка говорила про подібність між різьбленими малюнками Ганса Пітера та якоюсь мовою.

— Запевняю тебе: це не мова Англії, — відрубувала вона, жбурляючи чергову різьблену дровиняку у вогонь та використовуючи вуглинку і стару пошкрябану дошку, щоб іще раз написати їй алфавіт. — Священик каже, що усі християни користуються однаковими літерами. А священик ходив до школи у Християнії.

Ці слова багато важили: Християнія була столицею, а священик — єдиною особою на сотні кілометрів, хто там побував.

Ганс Пітер продовжував показувати своїй маленькій сестричці чудернацькі візерунки, а вона й далі з подивом їх вивчала.

З усіх дітей лише в неї були темно-карі очі, а от волосся було скоріш руде, ніж золоте, хоча для їхньої родини це вважалося звичним. Ярл, ще до того, як посивів, також був рудим. Окрім того, руду чуприну успадкували четверо інших дітей.

Коли дівчинці виповнилося одинадцять, Йорун одружилася з сином селянина, котрий був надто бідний, щоб сподіватися на великий посаг. Сестра перебралася жити до нього, бо в хаті селянина була вільна кімната. Того ж року Гансові Пітерові вдалося продати кілька своїх дерев’яних виробів ремісникові зі Сходу. Завдяки цьому вдалося зробити запас борошна та солі й пережити ще одну зиму. Йому не надто подобалося різьбити дерев’яні миски і ложки. Водночас зображення риб та птахів, котрі він вирізав на зовнішньому обідочку мисок, змушували дівчинку захоплено плескати в долоні.

Фріда трохи втихомирилася, Ярлу теж стало спокійніше. Дівча росло, а Ганс Пітер різьбив. Зима тривала, весна ж ніяк не наставала.

Розділ 2

На Півночі кажуть, що третьому сину завжди таланить. Адже саме йому на роду написано вирушити у далеку подорож і спізнати чарів. Скажімо, третій син короля Олафа Соколоносого приборкав північний вітер і повернувся додому з перемогою та зі скринею золота. До того ж він одружився із заморською принцесою. У казках третього сина називають Аскеляданом, що в перекладі нашою мовою звучить як Попелюшок. Цьому розумнику завжди щастить.

Сподіваючись, що і її третього сина спіткає така ж щаслива доля, Фріда назвала його Аскеляданом. Дроворубова дружина мріяла про те, як одного чудового дня вона заживе по-королівськи, адже її власний Попелюшко знайде в дуплі золото і побудує для неї палац, а потім врятує зачаровану принцесу і приведе її до їхнього палацу, щоб вона жила там разом із ним та його люблячою матір’ю.

Проте Аскелядан, син Ярла, не був ані легендарним, ані казковим героєм, й усі, окрім його матері, про це знали. Він полюбляв пити міцний гірський ель, сидіти на шиї у батьків й уникати роботи усіма правдами й неправдами. А ще, як він сам сказав своїй наймолодшій сестрі, підморгуючи та штурхаючи її ліктем, жваві селяночки подобалися йому значно більше, аніж крижані принцеси.

Одного разу, сидячи на лавці перед грубкою, Ганс Пітер посунувся вбік, щоб дівчинці було якнайтепліше. Зазвичай він сидів навпроти вогню, бо там було світліше, та й кидати у вогонь дерев’яні друзки зручніше. До тепла йому було байдуже. Здавалося, на відміну від усіх інших членів сім’ї, Ганс Пітер був стійким до морозу. Сам він розповідав, що холод більше не проймає його до кісток, адже йому довелося пережити такий лютий мороз, після якого жоден холод не видаватиметься сильним.

— Ось, дівчатко, — брат тримав у своїх руках шматок дерева. — То що це?

У свої дванадцять дівчинка вже вміла розпізнавати чимало дивних знаків.

— Олень, — швидко відповіла вона.

— Лишень не показуй цього матері. Її б це розлютило, — Ганс Пітер підморгнув їй значно привітніше, аніж Аскель. — Не хвилюйся! Перш ніж ти встигнеш насупити свого гарненького носика, ця поліняка перетвориться на ложку, прикрашену квітковим орнаментом.

У цю хвилю двері їхньої хатини рвучко розчинилися і досередини вбіг п’ятнадцятилітній Ейнар. Він так поспішав, що забув зачинити двері, тому до хатини слідом за ним влетіли сніг і вітер. Якийсь час він стояв посеред кімнати, поклавши долоні собі на коліна та відсапуючись. Решта родини, принаймні ті, хто на той час були удома, здивовано гапилися на нього. Минуло кілька хвилин перш ніж шістнадцятирічна Карла похопилася і кинулася зачиняти двері. Замкнувши їх на заслін, вона знову забігала по кімнаті, здивовано витріщаючись на Ейнара.

— У-у-у се-селі, — видихнув він, — Єнс Пітерсон казав, що бачив…

— Що бачив? — Аскель визирнув із кутка, де саме до блиску натирав свої старі чоботи.

— Господи помилуй і врятуй мене від недоумкуватих дітей, — пробурмотіла Фріда собі під ніс і щільніше закуталася у стару потріпану хустку. А потім продовжила в’язати, не звертаючи на Ейнара жодної уваги.

— Б-б-б… — затинався Ейнар.

— Б-б-б, — передражнив брата Аскель і заходився знову чистити свої чоботи.

— Білого оленя, — врешті вимовив Ейнар, змусивши свою сім’ю завмерти від подиву.

Річ у тім, що історії про білого оленя були наскільки ж популярними, як і оповідки про третього сина. Ні для кого не було таємницею: якщо тобі пощастить знайти білого оленя — він тобі щось подарує. І то неабищо! Яких тільки дарів не отримували від нього люди: казкові посаги для бідних рибальських доньок, мішки із золотом, нові хати, чарівні горщики, по вінця наповнені стравами, яких лишень забажаєш, семимилеві чоботи, золоті кораблі… і це ще не всі чарівні подарунки.

Отож після тих слів усі зірвалися на рівні ноги та пороззявляли роти. Усі, крім Ганса Пітера. Він лишень похитав головою і продовжив різьбити. Перетнувши кімнату двома стрибками, Аскелядан схопив Ейнара за барки і добряче трусонув.

— Ти впевнений? Невже справді хтось побачив білого оленя?

Ейнар кивнув. Брат потрусив його вдруге:

— Де?

— Н-на сході, неподалік хутора Карла Генриксона. Біля трьох водоспадів.

Аскель відпустив брата і схопив свої свіжонапастовані чоботи. Взуваючись у них, він потягнувся по одну з латаних свиток, що висіли на гачках біля дверей. Тоді узяв лижі та дві довгі жердини.

— Мамо, не чекайте мене, — сказав він радісно і зник між сніговими заметами.

Інші діти, котрі до цього моменту не промовили жодного слова, і собі заходилися збиратися в дорогу. Фріда навіть бровою не повела, коли усі вони, окрім Ганса Пітера та дівчинки, поділили між собою лижі та теплий одяг і пішли до холодного лісу. Коли її останнє дитя зникло за дверима, вона невдоволено зиркнула на Ганса Пітера з дівчинкою.

— Отакої! Ваші брати й сестри готові на все, щоб принести своїй сім’ї добробут, а ви, я так бачу, ні, — дорікнула вона, а тоді нишком підійшла ближче до вогню і схопила ложку, якою Карла помішувала суп.

— Моя маленька сестричка ще надто юна для того, щоб гасати по лісі у пошуках променів місяця, — відказав Ганс Пітер. — До того ж безіменним дітям нічого блукати лісами.

— А що ти скажеш на своє виправдання, дорослий чолов’яго? Так і сидітимеш біля вогню, немов стара баба, і грітимеш свої ліниві кістки?

— Дівчинка ще надто юна, а я вже надто старий, — лагідно відповів Ганс Пітер. — Я шукав місячні промені у далеких краях на «Морському драконі» і завжди жалкуватиму про це.

Дівчинка переводила погляд із набурмосеної матері на сумовитого брата і не знала, що ж їй робити. Мабуть, могла б залишитися вдома. Якщо вірити Гансу Пітеру, вона була надто молода, щоб десь блукати такої холодної пори, до того ж уже вечоріло. Однак якби їй пощастило впіймати білого оленя, це було б так чудово — міркувала дівчинка. Адже тоді можна було б попросити його, щоб Ганс Пітер знову став щасливим.

— Я піду, — сказала вона і підвелася з теплої лавки.

Їй було трохи лячно, але вона подумала, що якщо зустріне тролів, назветься ім’ям своєї сестри Аніфрід.

— Що? — Ганс Пітер немов закляк. Він випустив з рук поліняку, котру саме різьбив, і взяв її рученя у свої долоні. — Моя маленька дівчинко, не варто цього робити.

— Зі мною все буде гаразд, — відказала вона, намагаючись зібратися з духом.

— У хаті не зосталося свиток, — зауважив Ганс Пітер.

— Я візьму плед, — відповіла дівчинка по хвилі роздумів.

Вона твердо вирішила знайти того оленя і повернути Гансові Пітерові його втрачене щастя, тому тепер ніщо не могло стати їй на заваді.

— Ти замерзнеш на бурульку, — сказала їй мама. — Якщо тобі так хотілося йти на пошуки оленя, треба було швидше рухатися, щоб узяти свитку. Ходи сюди! Помішуватимеш суп. Мені ще треба залатати панчохи.

— Ні, — дівчинка гордо розправила плечі. — Я знайду білого оленя.

— Тоді одягни мою свиту, — сказав Ганс Пітер і піднявся на горище. Було чутно, як він порпається у своїй подорожній скрині. Хлопець не часто її відкривав. Невдоволено заскрипіли завіси, не бажаючи зачиняти ляду скрині. Ганс Пітер спустився вниз драбиною, тримаючи в руках свитку та чоботи:

— Вони берегтимуть тебе від морозу та від усякого лиха.

— Але я не можу… — вражена красою тих речей, вона обхопила обличчя руками.

Чобітки та свитка були підбиті найчудовішим, найбілішим хутром, яке вона коли-небудь бачила. А зовні — вкриті м’якою вовною, білішою за сніг, та оздоблені криваво-червоною і лазуритово-блакитною вишивкою. Гострі обриси вишитих візерунків нагадували різьблення Ганса Пітера, однак дівчинці не вдалося розпізнати жодного з тих знаків.

— Можеш і візьмеш, — сказав він. — Певна річ, мої чоботи на тебе завеликі, проте, якщо одягнеш їх на свої старенькі чобітки, то буде саме те, що треба. Прив’яжи до них снігоступи[1] і зможеш ходити, немов ведмідь. Ця свитка вкутає тебе з голови до п’ят, — це стане в нагоді у такий мороз.

— Для неї ці речі надто гарні, — гаркнула мати, перевіряючи їхню якість та з блиском в очах оглядаючи кожен шов. — Ми могли би продати їх за добрі грошенята купцеві, котрий проходитиме повз нашу хатину. Правду кажу, — вона склала руки на грудях. — Чому ти раніше не сказав, що маєш такі розкішні речі на продаж? Тоді як твоя сім’я от‑от піде по світу з торбами!

— Я не продам їх ні заради любові, ні заради грошей, — сказав Ганс Пітер.

Той мертвий погляд, з яким він повернувся з мандрів і який лише недавно почав зникати, знову з’явився у його очах.

— Але, — почала Фріда.

— Я не продам їх ні заради любові, ні заради грошей, — повторив її найстарший син. — Я здобув їх власною кров’ю, і ніщо, окрім смерті, не розлучить нас. Дівчинка одягне їх лише сьогодні. А потім вони знову повернуться до скрині.

Не бажаючи сперечатися з братом (та ще й у такому дивному та шаленому настрої), дівчинка взяла запропоноване вбрання й одягла його. Свитка сягала їй аж до колін. Так само й чоботи. А що дівчинка взула під низ свої подерті чобітки, чоботи Ганса Пітера стали потрібного розміру. Рукави свитки, щоправда, довелося підкотити.

— Мені ще зроду не було так тепло, — сказала вона здивовано. Бо досі ніколи не відчувала такого приємного тепла по всьому тілу водночас. То було таке тепло, котре огортає твої щоки і руки, коли грієшся біля багаття.

Брат відгорнув їй каптур й заховав волосся під свитку, а тоді потягнув за шнурочки на комірі і зав’язав їх, аби каптур щільніше приліг до обличчя.

— Боже милостивий, настане день, коли тобі весь час буде так само тепло, як зараз, — сказав він їй, і його хрипкий голос здригнувся.

Він відкотив рукави. Тим часом дівчинка одягла свої рукавиці і вирушила на пошуки білого оленя.

Розділ 3

Невдовзі дівчинці вдалося відшукати сліди інших шукачів. Сніг був настільки втоптаний та багнистий, що годі було й сподіватися упіймати оленя — усі його сліди давно мали б загубитися. Навіть крізь товсту, підбиту хутром, свитку Ганса Пітера дівчинка чула гавкіт собак та голосні прокльони людей. На саму думку про людську дурість вона закотила очі. Кожна тварина завиграшки могла почути весь цей галас. Тим паче — білий олень. Бо ж це була не звичайна тварина, а магічне створіння з розумом людини. Скоріш за все, він давно вже накивав звідси п’ятами.

Шукачі впритул наблизилися до підніжжя гори. Дівчинка бачила, як вони намагаються продертися крізь щільно порослі сосни. Тому вона обминула гору з іншого боку, йдучи до джерела, що брало свій початок поміж деревами. Його краї скрижаніли, однак посередині усе ще бігла вода.

Дівчинка настільки захопилася відчуттям тепла та чудовою прогулянкою вздовж потічка, що й незчулася, як обігнула валун і натрапила на білого оленя! У безпросвітних хащах за валуном заплуталось це чарівне створіння, оповите легендами.

Воно було біле, немов сніг, що лежав довкола, а може, й біліше. Біле, мов свитка, в яку вона була вбрана, а може, навіть біліше. Біле-біле, а все одно біліше за все, що вона коли-небудь бачила. Його величні оленячі роги полискували, немов начищене до блиску чорне дерево, а круглі очиці були чорніші за сажу.

— Бідняточко! — дівчинка наблизилася до оленя, щоб побачити, чим може зарадити. — Ти в пастці.

Судячи зі слідів на снігу, олень спускався з гори, але послизнувся й опинився у зарослях ожини. Коли дівчинка почала наближатися, тварина засопіла і спробувала вдарити її рогами. Але вона лишень гмикнула.

— Я можу тебе звільнити, лишень постій хвильку, не рухайся, — сказала вона заспокійливо.

Усі її думки про те, щоб тримати тварину, аж поки та не виконає її бажання, раптово кудись зникли: у дівчинки було добре серце, і вона нізащо не дозволила б, щоб тварина страждала.

Ожина жахливо подерла оленеві боки, і червоні краплі крові залишили плями на його сніжно-білій шубі. З його рота виривалися клубки пари, а з-під копит викрешувалися іскри і розсипалися по камінні, що визирало з-поміж снігових заметів.

— Тихенько! Заспокійся! Все гаразд! — утішала його дівчинка. — Я тебе звільню.

Вона повільно й обережно підійшла до переляканої тварини й схопила ожинову гілку, що кілька разів обплуталася навколо оленячих рогів. Молоді ожинові галузки, ще повні соку, були для оленя важким випробуванням — вирватися з них йому було не під силу. Але коли дівчина відпустила гілку, та відпружинила назад до куща і вколола її в руку — навіть рукавиця не врятувала. А далі пройшлася по оленевій щоці. Від різкого болю олень відсахнувся вбік, з його грудей вирвався важкий стогін — галуззя боляче вп’ялося йому в ліву щоку.

— Постій спокійно, — мовила дівчинка. — Ти все лише ускладнюєш!

Зрозумівши, що іншого шляху для порятунку немає, вона розкрила свитку, і вийняла маленький кишеньковий ножик, який завжди носила на поясі. Крижане повітря швидко шугонуло попід свитку, і на мить здалося, що всього один глибокий вдих розтрощить її ребра.

Краєм ока помітивши у руках дівчинки ножа, білий олень знову почав кидатися з боку на бік та ревіти, однак втекти не мав змоги — занадто сильно заплутався в колючому галуззі ожинових заростей.

— Тихенько, — сказала дівчинка. — Ніж мені потрібен, щоб справитися з ожиною, а не вбивати тебе.

Продиратися крізь густі зарослі було справою тяжкою і невдячною. Та й рукавиці подерті вщент. Вона зняла їх, однак дуже швидко відчула, як її пальці задубіли від холоду і перестали її слухати. Дівчинка похукала на свої змерзлі долоньки й знову одягла зіпсовані рукавиці, щоб хоч трохи зігрітися. Увесь цей час вона тихенько наспівувала колискову, котру чула від Йорун, ще коли була маленькою. Той спів заспокоїв оленя, він перестав смикатися, і дівчинці стало значно легше вивільняти його роги від гілок ожини. Вона намагалася відрізати щонайменше галузок, бо розуміла, що кожна понівечена гілка — це втрачена жменя ягід через кілька місяців. Однак найважливішим завданням було все ж звільнити оленя з пастки.

І от, коли остання галузка, яка обплутувала роги тварини нарешті була відрізана, олень знову зміг підняти голову догори. В очах дівчинки засяяла радість. Білий олень неспішно вийшов зі своєї ожинової пастки і повернув голову до дівчинки.

— Дякую тобі! — сказав він.

У дівчинки від здивування відвисла щелепа. Вона так перейнялася звільненням оленя, що й забула: цей олень не простий, а чарівний… і може виконати будь-яке її бажання.

— Будь ласка… — почала було вона, та знітилась: ні‑ні, вона ж його не впіймала! А якщо гарненько попросити?.. Дівчинка простягнула до оленя руку. Може, у неї все ще є шанс спіймати його за роги? Однак зробити це вона так і не наважилася.

— Я виконаю одне твоє прохання, — сказав олень.

Його голос був хрипким, однак мелодійним. На той звук краси і смутку серце її завмирало, немов розуміючи, що більше ніколи не почує настільки прекрасної мелодії.

— Це було б чудово! Будь ласочка! — зраділа вона і сплеснула у долоні. І щойно тоді помітила, що все ще тримає у руках ніж, тому швидко сховала його до однієї з кишень.

— Чого ти хочеш?

— Я прошу зцілення для свого брата — Ганса Пітера, — сказала дівчинка і затамувала подих, сподіваючись на диво.

— Він нездужає?

— Коли брат повернувся з далеких мандрів, то дуже змінився. Він став не таким, яким був до подорожі. Посивів. Змарнів. Посмутнів.

Важко було виокремити, що саме у ньому змінилося, а проте дівчина відчувала, що щось із ним не так.

— Гм, таємниця, — сказав білий олень. Він відскочив у тінь. Дівчинка також зрушила з місця. Тепер, коли олень знову був вільним, він здавався набагато більшим і вищим. Його крислаті роги височіли над дівчинкою і здавалися значно ширшими, аніж її розкриті обійми.

— Що це? — різко запитав олень, перевівши погляд на рукав свитки Ганса Пітера. Дівчинка й собі глянула вниз. У молочному сяйві місяця червона вишивка на білосніжній свитці виглядала, немов краплі крові на хутрі білого оленя. Дівчинка здивовано підняла брови. Деякі символи здавалися їй дуже знайомими, тому вона спробувала відгадати значення вишитих на манжетці:

— Мандрівка? Сніг і лід?

— Це мова тролів, — задкуючи, сказав олень. І раптом відсахнувся. — Тебе прокляли тролі!

— Ні, ні! Не мене, — заперечила дівчинка. — Це свитка мого брата. Та й ці чоботи — також. Він привіз їх із далеких мандрів. Будь ласка, допоможи йому!

Вона благально простягла свої руки до оленя.

— Я нічим не можу зарадити, — сказав олень і затремтів. Краплини крові впали на білий сніг біля їхніх ніг. — Якщо те, що написано на цій свитці, — правда, я безсилий супроти того, що сталося із твоїм братом.

Дівчинка зайшлася гірким плачем. Невже Ганса Пітера прокляли? Якщо так, тоді ніхто й ніколи не зможе його врятувати. Він назавжди залишиться тут: своїм докірливим поглядом його цькуватиме матір, а злі сили щохвилі чатуватимуть на нього. Вона опустилася на коліна.

— Ну-ну, маленька, — лагідно мовив олень і легенько торкнувся її плеча своїми м’якими губами. — Напевне, є щось таке, чого б ти хотіла для себе? Гарну сукню? Посаг? Зазвичай молоді дівчата просять мене саме про це. Хочеш вродливого нареченого?

Дівчинка ледь чутно засміялася і витерла сльози.

— Мабуть, мені не потрібен посаг. Та й сумніваюся я, що знайдеться такий наречений, якого вистачить на довгі залицяння, — сказала вона оленю. — Я — небажана четверта донька. У мене навіть імені немає.

— Тоді я дам тобі ім’я, — сказав їй білий олень. — Така щедра істота, як ти, повинна мати своє власне ім’я. Інакше злі тролі можуть тебе викрасти і використати твої надзвичайні сили для темної магії.

Олень нахилив свою оксамитову морду близько- близько до вуха дівчинки і подарував їй ім’я мовою величних лісових та гірських звірів, і морів, і рівнин, і спеки пустель, тією правдивою мовою, яку розуміє усе живе.

Дівчинка, яка відтепер могла берегти у серці своє справжнє ім’я, звела на білого оленя сповнений вдячності сяючий погляд.

— Дякую! Дякую тобі! Величезне дякую тобі!

Раптом вона почула крики людей та гавкіт собак, що долинав з іншого боку пагорба. Схоже, вони були зовсім поруч.

— Поквапся, — сказала вона білому оленю.

Величний звір опустив голову і притис свій чорний ніс до її чола, а тоді обернувся і зник у темряві. Дівчинка так і залишилася стояти навколішки біля потічка. Саме там знайшли її мисливці на білого оленя.

— Дівчинко, що ти тут робиш? — Аскелядан вхопив сестру за руку і підвів з колін. — Ти не бачила, куди побіг білий олень?

Вона закліпала очима, швидко метикуючи, що відповісти. У цей час інші мисливці теж наблизилися до потічка і спрямували свої факели вгору. Деякі чоловіки навіть були озброєні списами. Так, наче думали, що краще вже поранити або вбити оленя, аніж дозволити йому втекти.

— Що ти верзеш? — дівчинка оглянула пагорб своїм безневинним поглядом. — Аскелю, чого ти сюди прийшов? — вона глипнула на протоптану у снігу стежку, що зникала вдалині. — Я думала, ти шукаєш білого оленя.

— Ну так, дурне ти дівчисько! — закричав Аскель. — Ти його бачила?

— Ні. То був не білий олень, а звичайний, коричневий. Він заплутався в ожині, і я його звільнила, — вона висмикнула свою руку з міцної хватки брата. — Я думала, що він — один із наших. Але то виявився дикий олень. Він утік.

— Коричневий олень? — Аскель схилився, на його обличчі витанцьовувала тінь недовіри. — Я бачив його, коли був на вершині пагорба! Я можу заприсягтися, що бачив білого оленя!

— У нього на загривку було багато снігу, — мовила дівчинка.

— Ну от, Аскелю, ти дарма затіяв цей похід, — з огидою вигукнув один із чоловіків. Інші також нарікали. Кілька мисливців рушили в іншому напрямку, намагаючись вполювати здобич.

— Ух! — Аскель роздратовано обхопив обличчя руками, а тоді й собі почав нарікати. — Звісно, нам нізащо не знайти його у такій темряві, навіть якщо світитиме місяць, — фиркнув він і повернувся обличчям до сестри. — Тобі краще повернутися додому, дівчинко. Тут небезпечно, ти ж знаєш. — Раптом він помітив, у що вона була вбрана. Йому аж подих перехопило, а зіниці звузилися. — Звідки у тебе ця свитка? — Його власна накидка була зшита з різних шматків вовни та старих шкурок, до того ж латана-перелатана.

— Вона належить Гансові Пітеру, — мовила дівчинка, відступивши кілька кроків назад. Вона намагалася опинитися якнайдалі від нього та його жадібного погляду. — Ганс Пітер сказав, що я можу позичити її, але лише на сьогодні.

— То он що він ховав у тій своїй старій скрині! — вигукнув її брат, і обличчя його скривилося. — Цікаво, що ще він привіз із тої подорожі.

— Нічого твого, — відказала дівчинка, але Аскелядан уже її не слухав. Він дивився ніби крізь потічок, а на його обличчі з’явилася корислива посмішка… — Я йду додому, — сказала вона, однак відповіді брата так і не дочекалася, тому розвернулася і попрямувала уздовж потічка до підніжжя гори, де стояла їхня маленька хатка.

— Ну що? — сердито запитала мама, яка грілася біля вогню.

— Я знайшла коричневого оленя, — сказала дівчинка, знімаючи з себе красиву свитку та віддаючи її Гансові Пітеру.

— Від коричневого оленя нам користі мало, — пробурчала мама. — У нашому хліві вдосталь коричневих оленів. Хіба ти не знала? — з тими словами вона знову повернулася до казана з юшкою.

Ганс Пітер узяв свитку та допоміг дівчинці роззутися. Вона торкнулася його плеча, а коли він підвів очі вгору, кивнула головою на драбину, що вела на горище.

Він з розумінням кивнув.

— Допоможеш мені занести усе це до скрині? — запитав він у дівчинки так, щоб мама їх почула.

Дівчинка взяла правий чобіт, він — лівий, і вони удвох піднялися на горище. Щоб не відкривати свою заморську скриню, поки дівчинка була тут, Ганс Пітер опустив чобіт на підлогу й сів на ляду скрині. Сестра поставила його правий чобіт поряд із лівим. Тоді й собі сіла на краєчок лежака, щоб можна було говорити з братом пошепки.

— Аскель бачив мене у цьому одязі, — сказала вона, почуваючись осоромленою, так, немов зрадила чиюсь таємницю. — Він цікавився твоєю скринею і тим, що в ній лежить.

— Він і раніше мене цим діймав, особливо, коли я тільки-но повернувся, — сказав Ганс Пітер, хитаючи головою. — Ну що ж, схоже, мене чекає ще одна хвиля надокучань, — він поглянув на її засмучене обличчя й усміхнувся. — Не хвилюйся, моє дівчатко. Аскель — наполегливий, однак я теж впертюх. Він не знайде більше, ніж я йому дозволю, — Ганс Пітер швидко потер руки, немов хотів струсити цю розмову геть. — раще поговоримо про білого оленя. Напевне, тобі таки не вдалося його помітити, чи не так?

Спершу дівчинка хотіла розповісти йому ту саму байку, котру розповіла Аскелю та матері, однак її вираз обличчя був занадто красномовним. Та й не могла вона брехати Гансові Пітерові, адже він завжди був дуже добрий до неї і саме він дав їй ці чудові чоботи та свитку.

— Ти таки його бачила, — видихнув Ганс Пітер. — Він справді був такий величний?

— Так, — підтвердила вона, засовавшись на лежаку при самій згадці про нього.

— Наскільки близько тобі вдалося підійти?

— Дуже близько, — вона стиха засміялася. — Дуже.

Він подивився на неї зачудованим поглядом:

— Тобі вдалося піймати білого оленя?

— Ожинові кущі зробили це за мене, — прошепотіла вона, нахиляючись до брата. — Мені стало дуже шкода оленя, тому я його звільнила. В той момент мені було байдуже, білий він чи коричневий. І тому він… — дівчинка спинилася на півслові. Білий олень виконав її прохання, можливо, не те, про яке прохала його спочатку, але все одно його подарунок був безцінний.

— Він виконав твоє бажання? — Ганс Пітер чекав, що вона кивне головою на знак згоди. — Я впевнений, що ти не просила його ні про новий будинок, ні про те, щоб вечеря більше ніколи не пригорала, — сказав він і засміявся.

Дівчинка заплющила очі, почуваючи себе незграбою. Звісно ж, треба було попросити новий будинок! Або казан юшки, котрий ніколи не спорожніє. Або мішок золота.

— А він таки пропонував мені розкішний посаг, — пробурмотіла дівчинка.

— Але ж ти його не взяла. Ти занадто мудра, щоб так вчинити, — сказав він, плескаючи сестру по руці. — Твоя мудрість не дозволила б тобі прийняти подарунок для невдячних, що прагнуть жити у золотому палаці.

— Треба було б…

— А от і ні, — запевнив він її. — Будь ласка, скажи мені, ти попросила щось для себе?

— Так, — вона почервоніла й опустила голову.

— Що саме, якщо не секрет?

— Ім’я.

Запанувала тиша. Якийсь час брат із сестрою сиділи поруч, не ворушачись. Згодом Ганс Пітер випустив її долоньку зі своєї і міцно обійняв сестру.

— О, моє маленьке дівчатко, — врешті промовив він. — Це неоціненний скарб для тебе, безіменної.

— Хочеш… Хочеш його почути? — завагалася дівчинка. Вона навіть не замислилася, як дивно буде після стількох років безіменності сказати своїм батькам, що у неї є ім’я. А якщо вони запитають, звідки воно у неї? То було чудове ім’я, однак будь-хто, хто б його почув, одразу здогадався б, що воно нетутешнє.

— Ні, — прошепотів Ганс Пітер. — Бережи його; бережи його глибоко в серці. Є краї, де бути безіменним — це щастя, це рятунок, — його погляд линув кудись удалечінь, проникаючи крізь стіни хатинки.

Побачивши спохмурніле обличчя брата, дівчинка аж зіщулилася:

— Але навіщо мені ім’я, якщо ніхто його не знатиме? — прошепотіла вона.

— Настане день, і твоє ім’я тобі знадобиться, — сказав він їй. — А до тих пір буде краще, якщо усі кликатимуть тебе дівчинкою.

— Твоїм дівчатком.

— Так, ти — моє дівчатко, — погодився він, перебираючи пасма її волосся.

Вони почули, як унизу відчинилися двері і Аскель щось закричав. Ганс Пітер закотив очі, а його наймолодша сестричка засміялася, і вони разом спустилися по драбині, щоб зустріти свого брата.

Розділ 4

Минуло трохи часу, перш ніж дівчинка помітила: щось у ній змінилося. Котів у них удома не було, оленями опікувався її брат Ейнар, а тих кількох курок, які в них жили, важко було назвати щебетушками, тому навіть якби дівчинка помітила, що вона їх розуміє, то швидко би про це забула.

Та одного разу до них у гості завітали Йорун зі своїм чоловіком Нільсом. Вони привели зі собою мале цуценя. Ось тоді дівчинка відчула в собі ці зміни. Щеня було довгоногим та привітним, любило грітися біля вогню, сидячи поруч із Гансом Пітером, котрий, як завжди, вирізав там дерев’яні фігурки. Коли хтось проходив повз них, цуценя било хвостиком об підлогу, а на його мордочці можна було побачити щось схоже на усмішку.

У другу ніч сестриного гостювання дівчинка смажила перепічки лефсе[2]. Тільки-но вона взяла плескату паличку й перевернула перепічку на інший бік, як почула чийсь голос:

— Як це смачно виглядає!

Вона усміхнулася братові, адже була впевнена, що це сказав Ганс Пітер:

— Дякую! Хочеш шматочок?

— Що? — Ганс Пітер перевів погляд з дерев’яної фігурки на сестру. — Ти щось сказала?

— Я запитала, чи ти хочеш шматочок лефсе?

— Не дуже, — він скривився. — Без присмачок вони мені не смакують.

— То навіщо було казати, що вони смачно виглядають? — вона перекинула щойно спечене плескате кружальце зі сковороди на тарілку, що стояла на столі.

— Я цього не казав, — він подивився на неї з подивом.

Дівчинка роззирнулася. Більше нікого поруч із ними не було. Лише цуценя, що метляло хвостиком. Дівчинка глянула на нього згори вниз, і у відповідь воно подивилося на неї:

— А можна мені шматочок, якщо він не хоче?

Дівчинка уважно подивилася на щеня.

— Ти чув? — вона тицьнула дерев’яною паличкою, котрою щойно перевертала перепічки, у цуценя, хоча й запитувала Ганса Пітера.

— Що саме?

— Цуценя щойно попросило шматок лефсе.

— Ні, я нічого не чув.

— Саме так, — сказало цуценя і опустило вуха. — Але якщо не хочеш мені його давати, то не мусиш.

— Гансе Пітере, — сказала вона, стишуючи голос так, щоб інші її не почули. — Цуценя зі мною розмовляє.

— Розумію, — він відклав убік нову дерев’яну фігурку і обережно засунув ніж у футляр. Тоді підійшов до сестри і поклав руку їй на плече. — Тебе болить голова?

— Ні.

— Ти сьогодні щось їла?

— Так, — вона роздратовано скинула братову руку зі свого плеча. — Цуценя розмовляє зі мною. Я не хвора і не божевільна, і мені це не сниться, — вона знову націлила дерев’яну паличку у бік цуценяти. — Скажи щось.

— Можна мені шматочок ще до того, як лефсе геть вихолоне?

— Ну ось, знову! — вона глянула на Ганса Пітера переможним поглядом. — Чув?

— Ні, — він заперечно похитав головою, однак погляд у нього став якийсь замислений. — Хоча я чув, як цуценя гавкало та скавуліло, і робило це по-собачому.

— Але я виразно чула його слова, — вона спантеличено опустила паличку. Помітивши, що мама пильно за нею спостерігає, дівчинка швидко поклала на сковороду порцію тіста і дерев’яною паличкою розплескала наступну перепічку лефсе. Доки та смажилася, дівчинка перевела погляд на цуценя. — Ти знав, що мій брат тебе не розуміє? — тихенько запитала вона.

— Ніхто мене не розуміє, — промовило цуценя. — Я говорю увесь час, але ти перша, хто зміг мене зрозуміти, — воно підняло задню лапу і почухало себе за вухом. — Твоя сестра дуже мила людина, однак, як би я її не благав, вона ніколи не дає мені нічого смачненького, — його карі оченята раз по раз кидали тужливі погляди на тарілку з перепічками. — Будь ласка! Лише однісінький шматочок…

Дівчинка відірвала від перепічки одненьку смужку, скрутила її валиком і дала щеняті. Воно швидко піймало той шматок зубами, опустило голову і почало наминати. Коли дожувало, то глянуло на дівчинку і зітхнуло.

— Ця перепічка однаково добра: як на вигляд, так і на смак.

— Дякую, — збентежено відказала дівчинка.

— Усе ще балакаєш з цуценям? — запитав Ганс Пітер.

Його вираз обличчя із враженого тепер став зацікавленим.

— Так, і воно мені відповідає, — сказала дівчина.

— А раніше ти чула, як звірі розмовляють?

— Ні, я… Стривай! — вона закусила губу. — Можу заприсягтися, що сьогодні вранці, коли відкривала курник, одна курка сказала: «Знову прийшла сюди». Але я не звернула на це увагу, бо Ейнар та Анна також були на подвір’ї.

— Гм, — Ганс Пітер присів навпочіпки біля щеняти. — А зі мною, малий, ти теж розмовлятимеш?

Цуценя якусь мить вивчало його поглядом, а тоді сказало:

— Можна спробувати.

Ганс Пітер звів погляд догори:

— Звучить, як звичайне виття.

— Він сказав, що варто спробувати, — відповіла дівчинка.

— Про що це ви тут шепочетеся? — запитала радісна та рожевощока Йорун, підходячи до вогнища. — Намагаєтеся навчити Нільсового пса якихось трюків? — її довгі пальці з гордістю спочивали на вагітному животі.

Ганс Пітер і його наймолодша сестричка перезирнулися. Він відкашлявся.

— Ми спробували навчити цього песика розмовляти, але схоже, нічого не вийшло.

— Ну що ж? Нільс каже, що цей пес не надто кмітливий.

Дівчинка обурено виструнчила спину. Цей пес видавався їй доволі розумним.

— Я думаю, цуценя багато тямить. Давай спробуємо ще раз, — вона підморгнула псові і тицьнула в ньогопальцем: — Голос, малюче!

Пес сів і загавкав.

— Розумничок! — дівчинка дала йому шматочок перепічки. — А тепер — лежати.

Цуценя чемно лягло на потріпаний килимок. Ще один шматочок перепічки полетів до нього.

— Боком!

Цуценя перевернулося з живота на бік.

— Ось так! — дівчинка взяла останній шматок перепічки і дала його псові.

На той час довкола них уже встигли зібратися інші сестри. Усі вони з подивом споглядали цей вишкіл.

— Годі згодовувати псові нашу вечерю, дівчинко, — просопіла мама, поклавши край веселощам.

— Так, матінко, — дівчинка знову взялася до роботи. Йорун та Ганс Пітер поглянули на неї співчутливо.

— Нільсе! — гукнула Йорун своєму чоловікові, коли той разом з іншими чоловіками увійшов до хати. — Лише поглянь, моя маленька сестричка навчила наше цуценя кільком новим трюкам.

Нільс засміявся і підійшов ближче. Пес чемно виконав усі ті ж викрутаси, що й раніше. Упевнившись, що мама не дивиться в їхній бік, Йорун відірвала шматок жовтого оленячого сиру, що лежав на столі, і дала його псові.

— От якби ви могли з такою ж легкістю упоратися з оленями, як із цуценям, — мовив Ейнар за вечерею. — Останнім часом з нашою найстаршою оленицею щось не те.

— Що трапилося? — запитав Ярл, що сидів на чільному місці. — Невже вона не дає стільки молока, як зазвичай?

— Вона взагалі не дає молока, — спохмурнів Ейнар. — Пручається і кусається, коли я до неї підходжу. А якщо мені все-таки вдається її зв’язати і я намагаюся її подоїти, вона взагалі не дає молока.

— Це погано, — мовив Ярл у задумі, загортаючи в’ялену рибу у перепічку та неспішно усе це пережовуючи. — Ця білолиця олениця завжди була однією з найкращих.

— Якщо вона більше не дає молока, тоді їй саме час завітати до казана з юшкою, — сказала Фріда. — Заріжте її завтра. Торсте, у тебе це добре виходить.

Ярл похитав головою, а чоловік Йорун майстерно перевів розмову на щось приємніше. Дівчинці хотілося і далі балакати з цуценям, однак на час вечері його вигнали до хліва. Та й на ніч до хати також на пустили. Дівчинці довелося спати на одному ліжку з мамою та сестрами. У неї було достатньо часу, щоб подумати про те, чи то вона зійшла з розуму, чи то Бог у такий дивний спосіб винагороджує таку непримітну дівчинку, як вона.

Наступного ранку дівчинка пішла до хліва, щоб подивитися, як там Ейнар. Вона трохи послухала курей. Звісно, вони вміли розмовляти, але їхні розмови були геть не цікаві. Значно більше турбувала її доля олениці — адже дівчинці, як і її татові, не хотілося, щоб блідолицю красуню пустили на м’ясо. Зазвичай дівчинка не надто цікавилася оленями, однак ця олениця була найкрасивішою у їхньому маленькому стаді.

Думки про оленів змусили її різко зупинитися посеред хліва. Вона ж розмовляла з білим оленем! Може, це саме завдяки йому вона тепер розуміє тварин? Згадався поцілунок, який він їй подарував, дотик його пухнастого носа на її чолі та тепло його подиху. Впевненість щомиті росла у її грудях: то не був Божий дар, то був подарунок прадавніх духів землі.

— То ти мені допоможеш чи ні? — озвався Ейнар з дальнього закутка хліва.

В одній руці він тримав відро, в іншій — ослінчик, створюючи ними перегородку між собою та оленицею. Вона жалібно мукала, а її карі очі раз по раз закочувалися.

— Мені боляче, боляче, боляче, — стогнала вона.

— Ейнаре, припини, — дівчинка підійшла до свого брата і легенько штурхнула його. — Їй боляче.

— Вона лише вперта, — пробурмотів Ейнар, махаючи ослінчиком перед очима олениці.

Майже гавкаючи, зазвичай спокійна тварина рвонула головою униз, а потім вгору, нападаючи на Ейнара. Дівчинка стала між ними і схопила оленицю за ошийник саме в той момент, коли та намагалася стрибнути на її брата. Сильна олениця потягнула її за собою на кілька кроків, а тоді зупинилася. Тим часом Ейнар встиг застрибнути на купу тирси та моху, котру вони використовували для вистилання підлоги у хліві.

— Ну, годі тобі. Ну-ну, годі, — заспокоювала дівчинка тварину. — Не звертай увагу на того дурника, краще розкажи мені, що з тобою трапилося.

— Мені боляче, — задихаючись, крикнула олениця і відхилилася назад. Вона тремтіла, а на її коричневому хутрі виступив піт.

— Що тебе болить? — ніжно запитала дівчинка.

— Вим’я, — відповіла олениця і знову затремтіла.

Ейнар стояв осторонь, гаплячись на свою сестру:

— Невже вона справді з тобою розмовляє?

— Так, — коротко відповіла дівчинка і стала навколішки перед оленем. — Будь ласка, дозволь мені подивитися. Обіцяю, я тебе не скривджу, — мовила.

Олениця затремтіла, але кивнула на знак згоди.

Дівчинка нахилилася ще нижче. Вим’я олениці було вкрите хутром, тому непросто було хоч щось там розгледіти. Мабуть, тому Ейнар нічого й не помітив. Дівчинка зауважила, що вим’я напухло. Біля одного з сосків виднівся слід укусу, і, схоже, рана загноїлася.

— Її вкусила лисиця, — сказала дівчинка братові. — Ось, поглянь!

Ейнар і собі нахилився, а коли побачив поранене вим’я, тихенько присвиснув і сказав:

— А хай тобі… Я цього не помічав! — він поплескав оленицю по боці. — Вибач, мала! Я знайду якусь шматину і промию тобі рану.

— Минулого року тато приносив ліки, коли Анна порізала руку, — сказала дівчинка, випростуючись і ніжно гладячи оленицю. — Там, у коричневому глечику на креденсі ще трохи залишилося.

Ейнар кивнув головою і пішов по ліки та шматину. Дівчинка зосталася у хліві і гладила ніс олениці.

— Мені дуже шкода, що ми завдавали тобі болю, але це було ненавмисне, — м’яко сказала вона. — Відтепер я пильнуватиму, щоб жодна лисиця тебе не скривдила.

І вона дотримала слова. Бо яка ж лисиця наважиться не слухатися її — вона ж бо так уважно прислухалася до їхнього виття…

Невдовзі чутки про те, що наймолодша дочка Ярла Оскарсона розуміє тварин, розлетілися по всіх усюдах. Її просили приборкати норовливого коня чи пояснити дурноголовому цуцикові, як треба поводитися. А от лисиці та вовки оминали Ярлові хліви десятою дорогою. Коли хтось пошепки говорив про це в присутності Фріди, вона фиркала і відверталася. Однак Ярла переповнювала гордість за наймолодшу доньку. Він помічав, що вона стає щораз милішою дівчиною, і жалкував, що його дружина так і не дала їй імені.

Розділ 5

Коли дівчинці виповнилося шістнадцять, з усіх її братів та сестер вдома зосталися лише Ганс Пітер та Ейнар. Інші повиходили заміж або ж, як у випадку Торста та Аскеля, вирушили на заробітки до Християнії. Попри погоду, то були чудові часи: хоча й далі було холодно і не вистачало їжі, а проте доводилося годувати менше ротів.

З практичних міркувань дівчина навіть змогла зрозуміти материне прохолодне ставлення до дітей та її сумну радість, коли вони покидали дім. Їй було приємно мати більше вільного місця у ліжку і більше ковдр, щоб у них закутуватися. Було приємно їсти стільки, скільки заманеться, а ще приємніше — усвідомлювати, що на завтра зостанеться ще якась їжа.

Чутки про те, що дівчина розуміє тварин, ширилися швидко і навіть почали приносити сім’ї користь. Люди охоче давали дюжину яєць від однієї курки, щоб дізнатися, що трапилося з іншою, або ж в’язку качок, якщо дівчина дресирувала їхнього пса. Їй подобалося слухати балачки тварин, однак, окрім Ганса Пітера, вона ніколи й нікому не розповідала, звідки у неї цей дар.

У свої шістнадцять дівчина мала би зустрічатися з кимось із сусідських хлопців, однак тварини цікавили її значно більше, ніж сусідські залицяльники. Їй не хотілося стати такою ж, як її матір: озлобленою та самотньою жінкою з дев’ятьма дітьми на шиї. Дівчині подобалися діти, вона навіть хотіла б мати одного-двох у далекому майбутньому, але не зараз. Спершу треба побачити світ. Їй хотілося подорожувати і знайомитися з новими людьми, та врешті-решт розгадати таємницю сумних очей Ганса Пітера. Лише тоді вона могла б повернутися додому, до їхньої долини, та вийти заміж за котрогось із селянських синів.

Одного літнього дня, який можна було назвати літнім тільки тому, що сонця у ньому було трішки більше, ніж зазвичай, дівчина набирала воду з джерела й розмірковувала. Сир, який Ярл залишав у подарунок тролям, вона уже забрала (вона забирала й приносила додому усі батькові подарунки для тролів, відтоді, як білий олень подарував їй ім’я). Аби батько не здогадався, що це його подарунки, вона різала сир на шматки чи збивала масло зі сметани. Фріда вирішила, що у її дитини з’явився здоровий глузд, а Ярл і далі ні про що не здогадувався і вважав, що своїми дарами задовольняє тролів.

Щоб набрати води, зазвичай доводилося бити відром об крижану кірку.

Та того дня було доволі тепло: дівчина одягнула лише кілька вовняних светрів та рукавиці. Навіть свитки не взяла. Набираючи воду, вона думала про те, чи не піти б їй після обіду по ягоди.

Раптом почула дивний плач і з несподіванки випустила відро з рук. Половина води вихлюпнулася. Дівчина озирнулася на плач.

— Вибач, дівчино, — промовив до неї дружній голос. — Я не думав, що ти так замріялася.

Дівчина підвела погляд і побачила веселі очі та бородате обличчя Йоруниного свекра — Рольфа Сімонсона. Це був дужий чоловік, схожий на ведмедя, з темним волоссям і вицвілими, але радісними очима. У руках він тримав потріпане покривало, в якому щось вовтузилося. То ось звідки долинав той плач, який вона почула!

— У мене для тебе щось є, — пробурчав він, підносячи вгору згорток. — Знайшов його сьогодні зранку і відразу ж сказав Нільсові: Йоруниній сестрі ця абищиця має сподобатися. Віднесу її їй.

Він засміявся від душі.

Дівчинка витріщилася на нього. Заради всіх святих, навіщо він приніс їй дитину? Бо ж оцей згорточок, що плакав та вовтузився, не міг бути нічим іншим, аніж дитиною.

— Підійди й візьми його, дівчино! Не бійся, воно не вкусить. Хоча може й вкусити, але зубчики у нього ще зовсім крихітні, тому болю воно тобі не завдасть.

Він знову підніс згорток до неї.

— Що це?

— Це — осиротіле цуценя, — Рольф Сімонсон засміявся. — Я подумав, що ти стрибатимеш від радості, отримавши власного песика.

Дівчина відступила кілька кроків до джерела.

— Я думала, то дитина, — сказала вона впівголоса.

Йорунин свекор вибухнув гучним сміхом, і від цього цуценя ще більше завовтузилося та заплакало.

— Дитина? Ти що подумала, що я відібрав у твоєї сестри її наймолодшеньке маля? Дитина!

Оті сміх та плач змусили Фріду та й Ганса Пітера вийти з хати. Вони стояли на подвір’ї, переводячи погляд з Рольфа Сімонсона на дівчинку. Ганс Пітер усміхався своєю напівусмішкою, а Фрідине обличчя було незвично дружнім.

— Сусіде Сімонсоне, — сказала вона. — Зайдете до нас на кухоль елю?

— Певна річ, пані Фрідо, — відповів він. — Але спершу ваша наймолодша дочка мусить забрати у мене оце цуценя, доки я його не випустив з рук.

І справді, хоча звірятко й далі було добре замотане у стару ковдру, воно вовтузилося, мов скажене. Ще мить, і воно б вирвалося із міцних селянських рук і впало на кам’янисто-багнисту землю їхнього подвір’я. Дівчина вхопила його дуже вчасно.

Маленька пухнаста голова виглянула з ковдри і запищала до неї. Очі цуценяти все ще були закритими. Воно мало темно-сірий окрас із білими плямами. Уже на руках дівчини знову заквилило і обхопило її палець своїми маленькими зубками.

— Ай-ай, припини! — вона вивільнила свій палець і легенько вдарила нечемнюха по носі. А згодом, не зводячи погляду з цуценяти, пішла до хати за Рольфом Сімонсоном та мамою. Ганс Пітер йшов останнім.

— Йому лише кілька днів, — міркував уголос Ганс Пітер, коли вони з дівчиною знову вмостилися біля вогнища і пильно роздивлялися цуценя.

— Навіть менше, — сказав Рольф Сімонсон. — Я знайшов його сьогодні вранці у хліві. Мабуть, його мати приблудила з лісу і народила його у високих травах за моїм хлівом. А тоді, певне, подалася деінде і забула взяти з собою ось цього.

— Дякую за пса, сусіде Сімонсоне, — Фріда зиркнула на свою наймолодшу дочку, а потім набрала йому кухоль пива з діжечки в кутку і посадила за гладенько витесаний стіл.

Дівчина опустила очі, паленіючи від сорому.

— Дякую дуже, сусіде Сімонсоне. Це так мило, що ви про мене згадали.

— Нема за що, дівчино, — відмахнувся він від її подяки, узяв кухоль елю і протяжно сьорбнув. — Дівчині з твоїм даром необхідно мати власне звіря.

Він засміявся і знову ковтнув елю.

Дівчинка бачила, що мама була дуже невдоволена новим мешканцем. Однак, якби раптом Фріда надумала комусь віддати цуценя, Рольф Сімонсон про це неодмінно дізнався б, тому вона була змушена дозволити доньці залишити пса. Дівчину переповнювала радість.

— Гм-гм, — кашлянув Ганс Пітер, привертаючи увагу дівчини. — Дівчино!

Дівчина наблизилася до вогнища і взяла щеня на руки. Воно почало голосно ссати її великий палець.

— Дівчино, — Ганс Пітер поторсав її за рукав.

— Що? — вона роздратовано подивилася на брата, адже саме збиралася принести цуценяті трохи оленячого молока, а також думала дати стару рукавицю, з котрої він міг би те молоко смоктати.

Ганс Пітер зачекав, поки його мати та Рольф Сімонсон занурилися у пліткування, а тоді нахилився до дівчини і прошепотів їй на вухо:

— Придивися до цього… цуценяти.

Вона глянула на мале створіння, яке все ще смоктало її палець. Його м’яке хутро стирчало увсебіч, а хвостик виписував у повітрі майже ідеальні кола. Дівчина перевела погляд на Ганса Пітера, запитально піднявши брови догори. Він майже пошепки сказав:

— Невже ти не бачиш?

Вона, все ще спантеличена, заперечно похитала головою.

— Може, його мати й була собакою, хоча я в цьому сумніваюся… Але батько його — не пес.

Цуценя випустило з рота палець дівчини та повернуло мордочку зі все ще закритими очима в бік Ганса Пітера. Тоді вискнуло ще вище, ніж зазвичай, і вдарило руку Ганса Пітера своєю лапою.

— О! — тепер дівчинка це також помітила. Ганс Пітер мав рацію: може, один з його батьків і був собакою, та й те навряд чи. Скоріш за все, це був чистокровний вовк.

Дівчина подивилася на свого брата, тоді в бік столу, де теревенили їхня мати та сусід, взяла вовченя на руки і встала. Усі подивилися на неї. Її мати була дуже незадоволена тим, що її перебили. Рольф Сімонсон підморгнув їй. Ганс Пітер також підвівся.

Дівчина відкашлялася:

— Сусіде Сімонсоне, якщо не заперечуєте, я назву цуценя Роло на вашу честь.

Він підніс кухоль з елем догори:

— За молодого Роло, мого тезку!

Фріда фиркнула, а Ганс Пітер роззявив рота, немов хотів щось сказати. Дівчина зухвало глянула на них обох і відвернулася.

— Я поріжу оту стару шкіряну рукавицю, що не має пари, — повідомила вона. — Його потрібно зараз же нагодувати.

Ось так у наймолодшої Ярлової доньки з’явився домашній улюбленець. Чутки про її дар розуміти тварин і далі розліталися по всіх усюдах. А тим часом Роло швидко ріс.

Розділ 6

Дівчинці дуже подобалося розмовляти з тваринами, хоча вона розуміла, що цей дар може принести їй і нещастя. Єдиною радістю було те, що той холодний зимовий день не настав, аж доки їй не виповнилося сімнадцять.

На той час Роло став сильним звіром з могутніми грудьми, довгими лапами і густою м’якою шубою сірого кольору. На животі в нього виднілися білі плями, однак показував він їх лише дівчинці і час від часу, якщо йому дуже вже хотілося, щоб його почухали, Гансові Пітерові. Уздовж загривка та на плечах у нього проглядалися чорні плями.

— Поглянь на нього!

Ганс Пітер стояв біля дерев’яної дошки і дивився на вовка.

Роло зазвичай гаяв час на задвірку їхнього подвір’я, поблизу купи сіна, що виднілася з-під снігу. У тому сіні жило сімейство мишей. Роло це добре знав. Попри заборону своєї господині, йому неабияк кортіло спіймати хоча б одну. Як-не-як вони були на його території.

— Роло, не можна, — лагідно сказала дівчина, сидячи на купі дров й читаючи лист від своєї сестри Катли, котра жила на березі моря зі своїм чоловіком-рибаком.

Не знімаючи рукавиць, дівчина незграбно вклала лист назад до конверта і сховала його до кишені, а тоді щільніше закуталася у свою стару свитку.

— Ех, швидше б мама закінчила лиття тих свічок, — сказала вона.

— Чому ти чхаєш, коли вона робить свічки?

— Це все через оту всяку всячину, яку вона туди додає, — дівчинка скривилася. — Сушені трави та квіти. Якби ж то мама робила звичайні свічки!

Вона глянула на Роло і підвелася:

— Ох, він таки полює на неї. Бешкетник!

Вона насварила на Роло пальцем. Він стояв напружений, готовий до стрибка. Одне вухо із чорним пушком на кінчику стирчало догори.

Вгодована сіра миша випірнула із купи сіна і завзято нюшила носом повітря довкола. Роло сидів не ворушачись. Миша прокралася уперед ще на кілька кроків. Роло навіть не моргнув. Миша завмерла і знову поворушила носом, а тоді шмигнула вперед і перестрибнула через праву передню лапу вовка. Він і бровою не повів.

Та щойно миша-товстунка віддалилася від Роло на якісь півкроку, він раптом скочив вгору та вперед, випроставши передні лапи. А коли приземлився, миша зникла у його лапах. Роло висолопив язика, нахилив морду додолу і принюхався до своєї здобичі.

Ганс Пітер так реготав, аж плескав себе по колінах, тим часом співчутлива дівчина поспішила на допомогу миші.

— Годі, Роло, годі, — наказала вона. — Ти її вже налякав. А тепер відпусти!

Роло благально подивився на свою господиню.

— Навіть і не думай, вовченя! Зі мною це не пройде! — сказала вона, і в її голосі вчувся осуд. — У тебе ж вдосталь їжі. Тобі не потрібно їсти ще й мишей.

— Але ж це шкідник! — нагадав їй Роло. — Якщо вона залізе до будинку, то прогризе дірки у кожному мішку і з’їсть нашу їжу.

— Ну знаєш, зараз вона не в будинку. Вона надворі. Це її домівка, — дівчина стала руки в боки і тупнула ногою. — Роло!

Роло широко позіхнув і розсунув лапи. Мишка хутко помчала геть. Її носик ворушився навдивовижу швидко, щокілька кроків вона зупинялася і хиталася, так, немов от‑от зомліє. Зжалившись, дівчина нахилилася і взяла її в руки, а тоді опустила перед ніркою, що була входом до її домівки.

Знову позіхнувши, Роло підвівся, струсив із себе рештки войовничості і спокійно підійшов до гори дров, щоб обнюхати хмиз, який там складав Ганс Пітер.

— Багато деревини, — прокоментував він.

— Він сказав, що тут багато деревини, — переказала дівчина.

Ганс Пітер помахав галузкою у бік вовка:

— А хіба не ти сказав дівчині, що наближається хуртовина?

Роло неголосно вискнув. Це означало: «Так». Їм із дівчиною вдалося випрацювати певні знаки для Ганса Пітера, щоб він також міг розуміти вовка. Ярл вважав, що його донька дуже мудро придумала. Він і сам частенько намагався розмовляти з вовком і старався зрозуміти, що саме той йому відповідає. Для Фріди то було б чимось нечуваним, тому Ганс Пітер з дівчиною вирішили, що біля неї варто поводитися із Роло, немов зі звичайним псом. Роло розумів ситуацію і заради Фріди корчив із себе дурника. Він жував старі капці і вив на двері щоразу, коли знадвору чувся шурхіт. Хоча насправді йому не подобався смак капців і він добре знав, що той шурхіт — то лише вітер.

— Це страшенно багато деревини, та ще й надворі, — мовив Роло. Дівчина переклала. — Не думаю, що тобі буде потрібно аж стільки. І взагалі, тримай трохи дров у будинку, щоб завжди мати їх під рукою.

— Гаразд, — Ганс Пітер подивився на купу дров. — Спитай у нього, чи він знає, наскільки високим буде сніг? Як довго триватиме хуртовина?

— Снігу буде багато, хуртовина триватиме довго, — переклала дівчина. — Але наскільки багато і наскільки довго, цього він не знає. Однак йому здається, що заметіль буде не такою лютою, як тоді, коли він уперше з нами зимував.

— Це чудова новина! Хоч щось добре, — зітхнув Ганс Пітер. Він складав дрова на домоткані підстилки, щоб легше було їх носити до хати.

Шість місяців по тому, як Рольф Сімонсон приніс дівчинці цуценя, на їхню долину налетіла жахлива заметіль. Сім’я змушена була просидіти вдома десять діб, молячись, щоб хуртовина втихомирилася. Коли заметіль стихла, снігові замети були вищі, аніж дах їхньої домівки. Отож минув ще один тиждень, перш ніж вони прокопали прохід через подвір’я та дісталися до хліва з оленями. Ярл був дроворубом і зазвичай рубав дерева у далеких лісових хащах. Тому йому довелося чекати цілий місяць, перш ніж він знову зміг взятися до роботи. Вони змушені були вбити трьох своїх оленів, щоб якось залатати дірки у сімейному бюджеті. Ніхто з мешканців долини не міг пригадати такої жахливої хуртовини. Навіть Фріда раз по раз хрестилася та бурмотіла щось про тролів, поки Ярл із синами прокопували стежку до хліва.

Дівчина хутко зв’язала кінці підстилки, наповненої дровами. Однак, на відміну від свого брата, який закинув в’язку дров собі на плечі, вона потягла їх по снігу аж до будинку. Біля порогу обоє визулися з чобіт і ввійшли до хати, струшуючи з себе сніг. Навіть Роло обтрусив лапи, перш ніж ступити на заметену та вимиту Фрідою підлогу.

Вони прийшли дуже вчасно: остання свічка саме застигала на столі, а сушені трави вже були сховані. Дівчина чхнула ще разів зо три і заходилася готувати обід.

Перші сніжинки щойно почали вкривати землю. Сім’я саме сіла до столу, коли двері хатини раптово відчинилися і на порозі постало біле волохате створіння. Фріда вискнула, а дівчина сховалася під лавку. Роло стрибнув уперед, ставши між людьми та страховиськом, оголивши свої гострі ікла.

Регочучи, вкрита хутром істота відгорнула капюшон і показала своє обличчя. То був Аскелядан, який саме повернувся з міста. Він знову засміявся, дивлячись на їхні налякані обличчя, а тоді обтрусив білий сніг зі своєї вовняної сірої свитки.

— Ти засиплеш снігом усю підлогу, — мовила дівчина, оговтавшись.

— Еге ж, дочко, ану швидко бери мітлу та підмети весь цей сніг, доки він не розтанув, — наказала їй мати. — Заходь, сідай з нами, сину, поїж гарячого. Ейнар допомагає Нільсові латати дах, тому маємо вдосталь їжі, — лагідно мовила вона своєму улюбленому синові. — Як добре, що ти прийшов! Я скучила за тобою!

— Та я не тільки в гості, — сказав Аскелядан, скидаючи з себе засніжений верхній одяг та залишаючи його на підлозі, щоб дівчинка все те прибрала. — Я прийшов полювати.

— Полювати? Тут? — Ярл похитав головою. — Тут немає нічого, на що варто було б полювати. Хіба снігові лисиці. Б’юся об заклад, ти міг би знайти їх і біля міста.

— Ні, не на снігових лисиць, — сказав Аскелядан, чарівно посміхаючись. На ізбйорна[3]. На величезного ізбйорна. Кажуть, що проти цієї звірюки білий олень — то звичайнісінька іграшка.

— На ізбйорна? Нема у цих краях такого звіра, — мовила дівчина, підмітаючи підлогу. Вона закотила очі, сподіваючись, що Ганс Пітер це побачить, однак він на неї не дивився. Поглядом він втупився в Аскеля, і його обличчя посіріло.

— Той ведмідь з’явився у наших краях, — сказав Аскель. — Чимало мисливців його бачили: велетенська тварюка, біліша за сніг, — Аскелеві руки виписували у повітрі величезне коло, немов показуючи велич звіра, а його очі сяяли. — Королівський кравець з Християнії пропонує п’ятсот золотих крон тому, хто принесе йому цю здобич, — при згадці про гроші його очі засяяли ще яскравіше. Фрідині теж. — Король хоче свитку з ведмежої шкури, — додав він. І я збираюся йому її принести. Лишень уявіть: якщо мені пощастить стати тим, хто принесе королеві ведмежу шкуру… сам король захоче зі мною зустрітися!

— Це твій шанс, синку, — сказала Фріда, обіймаючи Аскеля за широкі плечі. — Це полювання принесе тобі достаток. Я це нутром чую, — вона поцілувала його в щоку.

— З тобою все гаразд, Гансе Пітере? — дівчина підійшла до свого улюбленого брата і поклала руку йому на плече. Він виглядав так, немов його от‑от знудить. Раптом випустив із рук ложку, на якій ще був шматок моркви, і та впала на стіл поруч із його тарілкою. Його руки повільно сповзли на стегна.

— Не полюй на ізбйорна, — сказав Ганс Пітер дивним приглушеним голосом. — То не творіння природи.

Голос Аскеля зазвучав дуже глузливо:

— Звідкіля тобі знати хоч що-небудь про цю тварюку? Адже ніхто з вас досі навіть не чув про його існування.

— Ведмеді тут не водяться, — сказав Ганс Пітер. — Ні білі, ні бурі. А щоб ізбйорн забрів аж так далеко на південь… — його голос урвався. — Не полюй на цього ведмедя, Аскелядане, — тіло Ганса Пітера затремтіло, і дівчина ще міцніше стисла його плече. — Я знаю про ізбйорна більше, ніж хотів би. З цієї затії не вийде нічого доброго.

— Що за дурниці? — вискнула Фріда. — Що ти можеш знати про ведмедів? Та ти ж сидиш удома, немов той каліка, замість того, щоб заробляти на життя, як справжній чоловік, — вона насварила на Ганса Пітера вказівним пальцем. — Аскелядан розбагатіє. Я не дозволю твоїм заздрощам усе зруйнувати.

— Жінко, — почав було Ярл. Він потягнувся через півстолу, щоб поплескати її по руці, однак вона відсмикнула свою долоню — на його лиці з’явилася гримаса невдоволення. — Ганс Пітер виконує усі свої обов’язки, допомагаючи нам на полі та різьблячи дерев’яні речі. І не забуваймо, що він колись плавав по північних морях на купецькому кораблі.

Фріда повернулася спиною до чоловіка та найстаршого сина, усім своїм виглядом демонструючи, що їй цього мало. Усередині дівчини наростала лють. Мати відштовхувала її від себе, відколи народила, вважала її за ніщо — та до цього дівчина вже звикла. Але так ставитися до Ганса Пітера… то було щось геть інше. Дівчина розсердилась, думаючи про те, що Фріда може бути такою непривітною до свого найстаршого сина. Це правда, Аскелядан був третім, щасливим сином, але чого він досяг за все своє життя? Піймав у пастки кілька лисиць, застрелив кількох диких оленів, позалицявся до кількох простодушних селянок — оце і все.

— Брате, якщо тобі хочеться сидіти біля вогнища, немов якась бабка, то це твій вибір, — сказав Аскелядан зі зневагою. — Але я обрав інший шлях. Він принесе мені славу і багатство.

— Тобі це належиться. Ти ж наш третій син, — мовила Фріда.

— Немає нічого поганого в тому, щоб задивлятися на кришталеві хороми та золоті трони, — тихо сказав Ганс Пітер. — Однак тобі варто було б спершу побачити пастки, які ховаються усередині цих хоромів, і те, що сидить на тих тронах. Кожна будівля потребує фундаменту. Добре придивися, чи твоя не стоїть на людських кістках.

З цими словами Ганс Пітер підвівся, кожен його рух був повільним та незграбним, немов рухи старого дідугана. Уся сім’я мовчки дивилася, поки він добрів до драбини, викарабкався нагору і зник у темряві горища.

— Він з глузду з’їхав, — за якусь хвилю тихо сказав Аскелядан.

— Йому боляче, — зі злістю в голосі сказала дівчина. — Йому боляче, а вам начхати.

Вона все ще стояла, міцно стиснувши кулаки. Роло стояв поруч, тулячись їй до ніг, не знаючи, що зробити, щоб втішити свою господиню.

— Дівча, дівча, — м’яко сказав Ярл. — Мені не байдуже. Але ми тут нічим не зарадимо, — він сумно усміхнувся своїй наймолодшій доньці. Опісля повернувся до Аскеля, і його усмішка згасла. — Я ніколи не чув, щоб твій брат говорив дурниці.

— До сьогодні!

Ярл жестом наказав Аскеляданові замовкнути:

— Я ніколи не чув, щоб Ганс Пітер говорив дурниці. Його поради завжди сповнені здорового глузду, і він знає про цей світ значно більше, аніж я. Тобі варто прислухатися до його поради.

— Ярле, годі дурниці верзти, — Фріда стукнула по столу своїм кістлявим кулаком. — Ганс Пітер ні на що не годиться, а от мій Аскелядан — сильний та хоробрий чоловік. Він чудовий мисливець. Якщо сказав, що вполює ізбйорна, то він це зробить!

— Дякую, матінко, — гордо мовив Аскелядан. — Думаю, сьогодні я заночую тут, почекаю, поки не вщухне хуртовина. А тоді вже вирушу полювати на ведмедя.

— Чудовий план, синку! — сказала Фріда. — Ось візьми ще рагу і ще он сиру та хліба. Тобі потрібно берегти сили. А завтра, перед тим, як вирушиш на полювання, я спакую тобі добрий пайок: дам вдосталь в’яленого м’яса, сиру та хліба.

— Ти про це пожалкуєш, — сказала дівчина.

Вона сказала це, звертаючись до свого брата, хоча й не була певна, що він її почув. Її погляд прикипів до маленького віконця поруч із дверима. Коли Аскель увійшов, кватирка відчинилася, і в дівчинки дотепер не було часу, щоб її зачинити. Змащена оленячим жиром шибка ледь помітно впустила до хати сонячне проміння, однак воно швидко згасло і перетворилося на сніг. Здавалося, на снігу почали з’являтися різні форми: ізбйорн і колючий троль.

— Ти про це пошкодуєш, — повторила вона пошепки. — Усі ми пошкодуємо.

Розділ 7

Коли Аскелядана не було вдома аж три дні, навіть Фріда почала хвилюватися. Почалося усе, коли за вікном лютувала хуртовина. Та щойно на небі трохи розвиднілося і білосніжний сніг знову виглядав привітно, Аскель випробував свої лижі і зрозумів, що завдяки холодній погоді сніг став ідеальним для їзди. Він напакував свій наплічник їжею, взяв із собою лук і стріли, а також ножі, та радісно помахав матінці рукою на прощання.

Ганс Пітер так і сидів біля грубки. Він не промовив ані слова. Навіть не звернув уваги на прохання дівчини поїсти. Їв неохоче і перестав вирізати фігурки з дерева. Роло сидів поруч із Гансом Пітером, поклавши свою мордочку йому на коліна. Мовчанка гнітила всю сім’ю, і від цього напружена ситуація ставала ще дивнішою.

Ярл щоранку йшов на роботу до лісу і повертався додому, тягнучи повні сани дров. Дівчина з Фрідою доїли олениць та варили сир. Якось дівчина знайшла сховок білочки із горішками, забрала їх і змолола до їжі. Однак усе це відбувалося в тиші. Фріду і дотепер важко було назвати балакучою, швидше гострою на язик жінкою. Вона полюбляла закинути слівце до чоловіка та покерувати дітьми, які все ще жили з нею під одним дахом, проте впродовж тих трьох днів і вона майже весь час мовчала. Дівчина не співала, Ганс Пітер не розповідав історії, а Ярл не ділився тим, що трапилося з ним упродовж дня.

І тоді почалася ще одна завірюха.

Попід вікнами хатини здійнявся вітрище. Не було навіть часу, щоб як слід утеплити хліви. Ярл намагався добратися до оленів, однак сніг швидко перетворився на льодяні голки, і, не ступивши навіть двох кроків, він змушений був повернутися додому. Шкіра довкола очей була єдиною частиною тіла, незахищеною одягом, і від того короткого перебування на дворі стала червоною, немов рана.

— Ніяких шансів забрати курей до будинку, — видихнув він, коли дівчина допомагала йому скинути з себе обліплену снігом свитку. — Можливо, усі вони загинуть. Але інша худоба мала би витримати: хлів захищений; у них є вода й сіно.

— Я заглядала до курей напередодні, — мовила дівчина, намагаючись втішити батька, який був сумний, як ніколи. — Вони в безпеці.

— Ти хороша дитина, — мовив він, неуважно гладячи її по голові; вона була лише на долоню нижча за нього.

— Хто подбає про мого Попелюшка? — голосила Фріда. — Де ж він ховається від завірюхи?

— Не знаю, жінко, — Ярл важко опустився на стілець біля столу. — Єдине, що нам залишається, це — молитися.

— Хіба він не третій син? Хіба не щасливчик? — озвався Ганс Пітер, уперше відтоді, як попередив Аскелядана. — Чи ж він не Попелюшок? Адже так ти його величаєш. Без сумніву, він знайде собі чудову схованку від завірюхи і повернеться додому в ореолі слави з принцесою та скринею золота.

Його слова звучали б образливо, якби не його голос, в якому не було жодних емоцій.

— Так і буде, — мовила Фріда, невдоволено зиркаючи на їхнього найстаршого сина. — Він найкращий і найрозумніший з-поміж усіх моїх дітей, мій третій син, мій щасливчик! Він повернеться в ореолі слави, як ти й кажеш.

Дівчина нічого не сказала. Їй хотілося, щоб мамині слова справдилися… не ті, звісно, про золото та принцесу, хоча то було б мило. Ні, вона хотіла, щоб її брат повернувся цілим і неушкодженим. Аскель подобався їй значно менше, ніж Ганс Пітер, але як‑не-як він був її братом, і дівчина завмирала лише на саму думку про те, щоб втратити бодай когось із сім’ї.

Оповиті сумними думками, всі аж підстрибнули з несподіванки, коли Роло скочив на всі чотири лапи і кинувся до дверей. Він стояв там, вишкіривши ікла, і виповнював тишу невдоволеним гарчанням. Ганс Пітер також підвівся і, прихопивши свій гострий ніж, підійшов до дверей. Його молодша сестра вже була там.

— Роло? Що відбувається? — дівчині було начхати, чи мама чує, що вона розмовляє з вовком.

Раптом її тіло вкрилося гусячою шкірою: крізь маленьке віконце знадвору виднілася якась фігура. Це не був ані вітер, ані сніг.

Роло завив ще завзятіше і ступив уперед саме тоді, коли двері різко розчахнулися. Велике, біле, вкрите хутром створіння заледве протиснулося в двері, відкинувши Роло вбік, немов то було якесь цуценя. Фріда засміялася і хотіла щось сказати: вона ж бо думала, що то її любий Аскелядан повернувся додому.

Однак то не був загорнутий у хутро та обліплений снігом Аскелядан. То не була людина. То був ізбйорн — величний, білий, як сніг, північний ведмідь. Він стояв посеред їхньої хатини, втупившись у дівчину.

— Роло, не смій, — шикнула вона.

Вовк, більше здивований, ніж покалічений, звівся на ноги і був готовий до нового стрибка. Він не зважав, що ця істота була у кільканадцять разів важча за нього, бо, коли йшлося про безпеку його господині, Роло ставав безстрашним.

— Роло, ану припини. Йди-но сюди, — наполягла дівчина, поплескуючи себе по стегну.

Не бажаючи показувати ведмедеві, що він його боїться, Роло позадкував і став біля дівчини. Ніхто з мешканців хатини не ворухнувся. Фріда завмерла з черпаком в одній руці і казанком юшки в іншій. Ярл стояв біля столу, однією рукою схопившись за ніж, іншу затиснувши в кулак. Ганс Пітер — усе ще біля сестри та матері, з гострим ножем напоготові. Однак його рука сильно тремтіла. Скидалося на те, що він от‑от випустить з рук ножа. Його обличчя було блідо-біле, немов замерзле молоко.

— Чого тобі треба? — скрикнула дівчина. — Забирайся звідси!

Ведмідь захитався, кліпаючи чорними очима. Крізь відчинені двері вітер задував до хатини пригорщі снігу, вони осідали на величезних ведмедячих лапах, і дівчина чітко побачила, що ведмеже хутро і справді біліше за сніг. Його лискуча шуба нагадала їй місячне сяйво, промені сонця і білосніжне хутро білого оленя, який подарував їй ім’я.

— Забирайся звідси! — вказала йому на двері.

— Ти мене розумієш? — запитав ізбйорн глибоким протяжним голосом, розтягуючи слова, немов давно відвик від розмов. Фріда вискнула, Ярл замахнувся ножем, бо ж для них ті слова звучали, як жахне виття.

— Так, — коротко відказала дівчина.

Ведмідь заплющив очі і ступив кілька кроків вглиб хатини. Уся сім’я згуртувалася біля столу, Ярл та Ганс Пітер тримали ножі напоготові, однак ведмедеві, схоже, було на те начхати. Він знову розплющив свої чорні очі.

— Ходімо зі мною, — засопів ведмідь.

— Що? — дівчина відчула, як від переляку її шкіра стягується.

— Тобі кажу. Ходімо зі мною.

— Що воно каже? — прошепотів Ганс Пітер.

— Що воно каже? — Фрідин голос прозвучав значно різкіше, але не набагато голосніше. — Це ведмідь. Вбийте його!

— Він хоче, щоб я пішла з ним, — сказала дівчина.

Вона не посміла перейти на шепіт, хоча й голос її здригнувся. Судячи з тембру голосу ведмідь був чоловічого роду. А по очах було видно, що він не збирався нікого кривдити.

— Навіщо? — звернулася вона до ведмедя.

Ізбйорн знову похитнувся. З його грудей вирвалося важке зітхання.

— Не можу сказати, — він повів бровами і ще раз зітхнув. — Але. Потрібна ти. Ходімо.

— Він каже, що я повинна йти за ним, — сказала дівчина здивованим голосом.

— Ні, — обличчя Ганса Пітера зблідло. Він помахав ножем у ведмедя перед носом, не погрожуючи, а скоріш показуючи свою незгоду. — Ні! Залиш її в спокої!

Ведмідь похитав головою:

— Ти мені потрібна. Будь ласка. Ходімо зі мною!

— Навіщо я тобі здалася? — не вгавала дівчинка. — Куди йти?

— Житимеш зі мною у палаці. Лише один рік.

Здавалося, що кожне наступне слово дається йому все важче й важче.

— Він хоче, щоб я жила з ним у палаці упродовж одного року, — повідомила дівчина своїй отетерілій сім’ї.

— Ні, — Ганс Пітер випустив з рук ніж, і той голосно дзенькнув, вдарившись об підлогу. Схопивши дівчину за плечі обома руками, старший брат легенько її трусонув. — Не роби цього. Благаю, не роби цього. Ти собі навіть не уявляєш, яким жорстоким може бути світ.

— То ти, то воно живе у палаці? — Фрідин погляд швидко перебігав з ведмедя на доньку і виглядав тепер більше зацікавлено, аніж налякано. Вона облизала губи. — Та це ж зачарований ведмідь! Як король Вальдемон зі старих легенд, еге ж?

— Не мели дурниць, жінко, — пробурчав Ярл. Він і досі тримав у руках ножа. — Забирайся звідси! — сказав він ведмедеві, погрожуючи йому більш ворожо, ніж це робив Ганс Пітер.

— Ніхто… не постраждає, — сказав ведмідь.

Ярл, котрий почув тільки гарчання, підступив на крок ближче.

— Зачекай, чоловіче, — мовила Фріда. — Може, це і є те щастя, котре Аскелядан нам приніс.

— Щоб якийсь там ізбйорн забирав мою наймолодшу дочку! Хіба це щастя? Зовсім ні! — сказав Ярл. — І я сумніваюся, що Аскель до цього причетний.

— Та це ж той ведмідь, на якого він полював. Я в цьому впевнений, — сказав Ганс Пітер. — Як я і думав, це не принесло нам нічого хорошого.

— Воно хоче, щоб дівчина жила в палаці, — Фріда склала руки на поясі, усім своїм виглядом показуючи, що не відступить.

— Мамо, — промовив Ганс Пітер здавленим голосом, — ти не думаєш, що кажеш. Це ненормально. Ти сама щойно сказала, що перед нами зачарований ведмідь. Не може бути, щоб ти бажала такого нашій дівчині!

Дівчина делікатно вивільнилася з братових обіймів і стала навпроти ведмедя, дивлячись йому просто — у вічі. Ведмідь і собі подивився на неї. У його чорних очах були ті самі біль та образа, які вона бачила в очах у Ганса Пітера.

— Ти мене не скривдиш? — запитала вона.

— Ні, — Ганс Пітер обхопив її долоню обома руками. — Ні!

— Та йой, будь чоловіком, — рявкнула на нього Фріда. — Твоїй сестрі випала чудова нагода. Більшість людей тільки мріють про…

— …про те, щоб пізнати жахіття, котре ти навіть уявити не здатна, — закінчив за неї Ганс Пітер зболеним голосом.

— …про те, щоб жити в палаці, — закінчила свою думку Фріда.

Навіть ізбйорн завмер від тих слів, усі погляди були тепер на матері дівчини. Вона дивилася у відчинені двері, крізь білого ведмедя кудись вдалечінь, туди, де кружляв сніг і світло відмежовувалося від темряви. — У палаці, — повторила вона.

— Володарю ізбйорне, — сказала дівчина і затнулася. — Це, звісно, дуже добре, що я цілий рік житиму у палаці, але що буде з моєю сім’єю? Якщо ти такий багатий, то чи не поділишся ти з ними своїми статками?

— Дочко, — у голосі Ярла чулися біль та розпач. — Ні!

— Сестричко, благаю, — розпачливо просив Ганс Пітер. — Не роби цього! — він повернувся до ведмедя. — Чому ти сюди прийшов? Це вона тебе прислала?

Ведмідь погойдався вперед-назад, окидаючи поглядом усіх членів родини.

— Цей Аскелядан… Він полював на мене?

— Так.

— Третій син? Щасливчик? — звернувся до них ведмідь.

— Схоже на те, — обережно відповіла дівчина. — Хоча дотепер від нього не було жодної користі, — вона кинула швидкий погляд на маму, щоб побачити, чи ці слова її засмутили, однак мама все ще дивилася у засніжену далечінь, ні на кого не звертаючи уваги.

Ведмідь кивнув:

— Аскель вполює ведмедя. Іншого ведмедя. Слава та багатство усій його сім’ї! — з його пащеки вирвався на диво оленячий звук. — Підеш зі мною?

Дівчина завагалася. Але лише на мить. Кров пульсувала в жилах, серце калатало так швидко, немов от‑от збиралося вирватися з грудей.

— Аскель знайде іншого ведмедя, — повідомила вона. — Він стане відомим, а ви розбагатієте.

— Воно того не варте, — мовив Ганс Пітер.

— Направду, не варте, — погодився Ярл.

— Ти йдеш? — в очах у ведмедя була тривога. — Все гаразд. Ти в безпеці. Сім’я багата. Ти йдеш?

— Зачекай хвильку, я візьму свої речі, — відповіла вона.

З грудей Ганса Пітера вирвався дивний звук. Він підійшов до дівчини і поклав руку їй на плече. Дівчина обернулася і подивилася братові у вічі:

— Я піду. Напевно, я мушу піти. Але не хвилюйся — я обов’язково повернусь, — вона піднялася навшпиньки і поцілувала брата в щоку.

Ганс Пітер заплющив очі й міцно її обійняв. У світлі вогнища його сиве волосся виглядало немов ореол місяця, а по щоках бігли сльози.

— Я принесу тобі свою білу свитку та чоботи. Тобі вони знадобляться.

— Це якась маячня, — напівпошепки промовив Ярл, опускаючись на стілець. — Маячня.

— Ні, тату, — дівчина підійшла до нього та поклала руки йому на плечі. — Так має бути. Глибоко в душі я це відчуваю.

Він підняв руку догори і долонею стиснув доньчину руку. Його пальці були крижані.

— Ех, сердешне ти дівчатко! Якщо комусь і під силу така пригода, то лише тобі.

Роло підбіг до дівчини і ліг перед нею.

— Я тебе захищатиму, — мовив він, непривітно глянувши в бік ведмедя.

Дівчина нервово засміялася.

— До того ж мене захищатиме Роло, — сказала вона батькові.

— Ні, — заперечив ведмідь. — Ніяких вовків.

Дівчина примружилася і опустила свою вільну руку на голову Роло:

— Якщо Роло не піде зі мною, то я також нікуди не йду.

Ведмідь захитався і неголосно заревів. Але той рев не звучав, як погроза, радше, як задума. Потому він важко зітхнув і сказав:

— Нехай іде.

Отож дівчина спакувала свої скромні пожитки: гребінь, дерев’яну фігурку оленя, котру вирізьбив Ганс Пітер, кілька зношених суконь, які вона успадкувала від сестер, — зав’язала це все у вузлик, а зверху почепила старі панталони, які колись належали Торстові, а згодом Ейнарові (тепер їх низ цілком зносився і вони на кілька сантиметрів покоротшали). Також вона прихопила кілька вовняних светрів та рукавиці.

Ганс Пітер загорнув дівчину у свою свитку і вже не вперше взув у свої чоботи поверх її зношеного коричневого взуття. Батько дав їй хустину, в яку попередньо загорнув перепічки лефсе та сир. Її брат склав усе це до шкіряного наплічника, котрого брав із собою у свої заморські мандри, й подав дівчині. Та закинула наплічник собі на спину, тоді поцілувала брата, тата й маму. Мама на прощання лише ледь помітно кивнула головою.

— Залазь мені на спину, — сказав ізбйорн.

Ганс Пітер, немов вловивши, про що йдеться, підсадив сестру і допоміг їй вилізти на широку ведмедячу спину.

У супроводі Роло ізбйорн розчинився в хуртовині, неначе мав крила. Дівчина міцно трималася за його м’яке біле хутро і молилася.

Розділ 8

Лише коли дівчина почала звикати до дивного ведмедячого галопу, звір зупинився. Вони стояли на вершині кручі. Унизу виднілась улоговина з вузеньким потічком, біля якого дівчина колись зустріла білого оленя. Снігопад стишився, місяць наважився показати світові своє обличчя, тому чорну смужку води можна було розгледіти без особливих труднощів. Поруч із валуном, що нависав над потічком, стояв Аскелядан.

Він опустив високий комір своєї свитки, і кожен його подих швидко перетворювався на пару. Навіть з такої висоти дівчина могла помітити, що він сердиться, адже його обличчя почервоніло так сильно не лише від холоду. Він безперестанку товк правою рукою, складеною в кулак, по лівій руці, вбраній в рукавицю, та з неприхованою люттю копав валун. Аж попід кручею лунали його прокльони.

— Злізай, — сказав ізбйорн.

Дівчина з’їхала з його спини, а Роло став поруч із нею. Раптом її охопив жах. А може, то все була брехня? Може, ведмідь збирається з’їсти її, Роло та Аскелядана? Або ж він передумав і вирішив залишити її тут саму. Добре, що на ній була біла свитка! Принаймні їй було тепло…

— Чекай тут, — сказав ведмідь.

Він обійшов улоговину і підняв голову догори, втягуючи носом повітря, а тоді видав дивний депресивно-душогубний звук, який, немов батіг, вдарив слух дівчини. Вітер підхопив той звук і поніс кудись у далечінь. Кілька ударів серця, і хтось відгукнувся на той звук. З півдня долинули подібні звуки.

Зачарований ведмідь звівся на задні лапи — дівчина раптом усвідомила, що він удвічі вищий за Ганса Пітера. Ізбйорн оголив свої довгі білі зуби і заричав. Там унизу, в улоговині, Аскелядан був надто зайнятий своїми прокльонами, аби хоч що-небудь помітити чи почути. Ведмідь розкрив пащеку і знову заревів так, що аж сніг із гілок дерев посипався на землю.

Дівчина гепнулася на снігову кучугуру, роззявивши рота. Кататися на спині ведмедя було весело, і вона вже було почала мріяти про життя в палаці, однак зараз раптом збагнула, що перебуває під владою величезного та дикого звіра. І не має значення — зачарований він чи ні.

Сидячи на купі снігу поряд з Роло, котрий тулився до неї, вона більше не могла бачити, що відбувається в улоговині, однак добре чула крик Аскелядана. Почувся свист тятиви, стріла влучила в дерево, зовсім близько від ведмежої голови. Ведмідь опустився на чотири лапи і побіг понад краєм улоговини, але рухався у протилежному від дівчини керунку.

— Ходімо, — звернулася вона до Роло та відсунула його вбік, щоб легше було звестися на рівні ноги.

— Але він сказав чекати тут, — заперечив вовк.

— Ти й справді надумав слухатися ведмедя?

Сказавши це, вона рушила вперед, не залишивши своєму домашньому улюбленцю іншого виходу, аніж іти слідом за нею. Вона намагалася йти якомога ближче до дерев, щоб брат її не помітив. У цій білій свитці та чоботах він легко міг сплутати її з маленьким білим ведмедиком і випустити в неї стрілу. Відчувши на дотик хутро ізбйорна, дівчина була переконана в тому, що свитку Ганса Пітера зробили з такого ж хутра. Вона вкотре замислилася над тим, звідки у її брата ця свитка та що означають вигаптувані на ній літери.

Ведмежі сліди подекуди трохи відходили від стежки. Дівчина подумала, що ведмідь вчинив дуже мудро. Адже неможливо було точно визначити, чи земля під сніговим покривом не провалиться, та й взагалі, чи під тим покривом є хоч якась земля. Для крихітної та обережної людини завжди була можливість пересуватися від одного скрижанілого виступу скелі до іншого. Однак для когось такого великого, як зачарований ведмідь, триматися тієї стежки було б самогубством.

Дерев ставало все менше, і крок за кроком дівчина дісталася до галявини, на якій стояв ізбйорн. Ні, два ізбйорни. Другий був не такий великий і не настільки білий, але все ж величний. Ведмеді стояли дуже близько один від одного, майже торкаючись носами та дихаючи один на одного.

Ще мить, і менший ведмідь заскавулів та позадкував. Більший ведмідь пішов у наступ, у його ричанні почулися владні нотки. Дівчина відгорнула капюшон, щоб хоч краєм вуха почути, про що вони розмовляють.

— Ні, благаю, брате, — просив менший ізбйорн.

— Я тобі не брат, — відгаркнув зачарований ведмідь. — Давай. Вже.

— Ні, благаю, мій повелителю! — заскавулів інший ведмідь.

Більший ізбйорн, її ізбйорн, заспокоївся і, схоже, пожалів іншого ведмедя.

— Пробач. У мене немає іншого виходу. А тепер іди. Прошу. У винагороду за твою жертву твій дух злетить до зірок.

Інший ведмідь скрикнув дивно і зворушливо. Він і далі задкував, однак не міг вивільнитися від могутнього погляду зачарованого ізбйорна. Менший ведмідь розвернувся і побіг по краю кручі, над самою прірвою. Дівчина скрикнула. Вона знала, що снігова кірка у тих місцях дуже тонка і не витримає такої ваги. Ведмідь зупинився у найнебезпечнішому місці, звівся на задні лапи і заревів, повторюючи рев ізбйорна. Так, як і першого разу, почувся звук відпущеної тятиви лука, зблиснула стріла.

Однак тепер вона влучила не в дерево. Стріла поцілила у самісіньке серце меншого ізбйорна. Звір безрушно впав на сніг.

— Ні! — дівчина кинулася до нього, однак зачарований ведмідь став на її шляху.

— Залазь мені на спину, — рявкнув він.

— Ми повинні йому допомогти.

— Він помер. Давай, хутко! — сказав ведмідь, і далі заступаючи собою шлях. Помітивши, що вона сумнівається, він повернув голову вбік, оголив зуби і сказав: — Ти хотіла багатства для сім’ї. Ну!

Дівчина опустилася на землю. Вона чула, як її брат Аскелядан видряпується нагору, щоб дістатися кручі. Тепер він зможе повернутися до Християнії і продати шкіру вбитого ведмедя королівському кравцеві. Аскелядан розбагатіє та прославиться, саме так, як мріяла Фріда. Саме так, як просила дівчина.

— Обережніше з бажаннями, — сказав ізбйорн, здогадуючись, про що вона зараз думає.

Дівчина підкорилася і залізла йому на спину. Ізбйорн побіг. Він рухався у протилежному від улоговини керунку, все швидше та швидше. Дівчина дивилася праворуч: поруч із ними біг Роло. Їй не вірилося, що ведмідь — огрядний, величезний ведмідь — може бігти так швидко. Її любий вовк ледве встигав за ними. Холодний вітер зривав з очей дівчини сльози, вони летіли за капюшон та спинялися у волоссі. Чорні дерева почали розпливатися, і тоді вона збагнула, що Роло зостався позаду.

— Зачекай! Зупинися! — закричала дівчина і поторсала ведмедя за плече. — Роло не встигає.

Ведмідь загальмував і проїхався по снігу ще кілька метрів, перш ніж остаточно зупинитися.

— Нам треба бігти ще швидше, — сказав він їй. Вони чекали десь хвилину, доки Роло їх наздогнав. Порівнявшись з ними, вовк впав на снігову кучугуру, важко дихаючи.

— Його треба також взяти на спину, — сказала ведмедю дівчина.

— Не можу. Не вдасться, — заперечував ізбйорн. — Залишімо його тут.

— У жодному разі! Я тобі сказала, якщо Роло не піде, то і я не йду, — дівчина невдоволено склала руки на грудях, хоч ведмідь цього й не міг бачити. — Біжи повільніше.

Ізбйорн зітхнув. Від того зітхання дівчина майже повністю з’їхала вниз. Роло звівся на лапи, усім своїм виглядом показуючи, що він побіжить вперед навіть попри те, що похитувався від утоми, а дихання його було надміру швидким та утрудненим.

Зачарований ведмідь розвернувся і майже ніс в ніс зіштовхнувся з вовком. Дівчина напружилася. Ця ситуація нагадала їй, як ізбйорн отак само стояв і дивився згори вниз на меншого білого ведмедя, на того ведмедя, який за кілька хвилин потому поклав своє життя заради того, щоб її сім’я розбагатіла.

Однак цього разу ведмідь мовчав. Його чорні очі дивилися в золоті очі вовка. З горлянки ведмедя долинав неголосний спів. Роло настовбурчив вуха й оголив ікла. Тоді ведмідь подивися вбік, і вовк, висолопивши язика, стрепенувся. Його дихання стало спокійним.

— Тепер я можу бігти хоч цілу ніч, — сказав він. — Почуваюся чудово! — він потягнувся і вигнув спину, як кіт.

— Добре. Ходімо.

Ізбйорн знову помчав по снігу, здавалося б, навіть швидше, ніж доти. Дівчина міцно трималася за його загривок, обхопивши ногами його грудну клітку. Роло біг поруч із зачарованим звіром так легко, немов полював за кроликом на подвір’ї. Лише раз дівчина наважилася подивитися на вовка, бо навіть трішечки відхиливши обличчя від ведмежої спини, вона відчувала, що крижаний вітер от‑от зірве їй голову або ж відкине її далеко назад. Тому вона ховала обличчя у ведмеже хутро і мріяла щасливо пережити всі ці миті шалених верхогонів над пагорбами і улоговинами, оминаючи дерева і навіть перестрибуючи річку.

Вони рухалися усе швидше і швидше; пагорби перетворювалися на гори. Ведмідь завиграшки підіймався на неприступні кручі, так, немов біг по рівнині. Роло біг слідом за ним. Сонце зайшло і знову зійшло. Вони потрапили до такого дрімучого лісу, що годі було сказати, день чи ніч панує зараз надворі. Однак ні ведмідь, ні вовк не сповільнювалися. Дівчина заснула і спала, як їй здавалося, кілька годин. Проте, скоріш за все, минуло не кілька годин, а кілька днів, перш ніж дівчина прокинулася і помітила, що ведмідь стишив біг.

Коли ведмідь сповільнився настільки, що дівчина знову могла відхилити голову та роззирнутися довкола, вона й гадки не мала, де вони зараз. Різкі вершини гір та дрімучі ліси, які вона звикла бачити, зникли. На заході було видно скелю. А на її вершині, немов корона на голові велетня, поблискувала зелено-біла споруда.

— Тепер це твій дім, — сказав ізбйорн.

— Ходімо, — вигукнув Роло і побіг уздовж засніженої рівнини із запалом щеняти.

З ведмежої пащеки вирвалося щось схоже на сміх, і він побіг слідом за вовком. Дівчина знову заховала обличчя від вітру.

«Принаймні Роло виглядає задоволеним», — подумала вона. І її сім’я тепер розбагатіє. Вона не хотіла собі зізнаватися, але новизна відчуттів, яка досі переповнювала її на думку про життя у палаці зачарованого ведмедя, почала зникати.

Їй було страшно.