Сонце і місяць, сніг і лід

Розділ 9

Дівчинці здавалося, що вони доберуться до замку на скелі значно швидше (вони вже й так мандрували казна-скільки днів). Проте до підніжжя тієї скелі вони підійшли, коли на дворі геть звечоріло. Біла рівнина була настільки гладкою й безликою, що її розміри з легкістю можна було недооцінити. Роло наздогнав ведмедя і, відхекуючись, став під горою. Попереду виднілась звивиста стежка, що обкручувала гору довкола, немов серпантин.

— Ходімо, я покажу дорогу, — мовив ведмідь до Роло. Він почав ставитися до вовка приязніше. Схоже, довга мандрівка засніженою рівниною їх обох зблизила.

Ведмідь ішов. Дівчинка сиділа у нього на спині й роззиралася довкола. Стежка була такою вузькою, що він ледве на ній поміщався, і наскільки гладенькою, що дівчина могла бачити їхнє відображення. На цій стежці не було ані сніжинки.

Замок стояв на вершечку скелі. Дівчина здогадалася, що скеля ця була не з каменю, а з льоду — гладкого зеленого льоду, ледь-ледь притрушеного снігом. Форма скелі була настільки правильною, та й стежка на диво рівною, що в дівчини почали закрадатися різні думки. Невже цю скелю хтось створив? Але хто? Хто був настільки могутнім, щоб створити скелю з льоду?

Останню думку дівчина мимоволі сказала вголос.

— Вона, — відповів їй ведмідь, важко переставляючи лапи на крутому підйомі. Стежка бігла догори. Дивлячись униз, дівчина бачила лишень простору засніжену рівнину, що, здавалося, не мала ні кінця, ні краю. — Вона дуже могутня.

— Хто?

Однак ведмідь їй не відповів.

На дворі була уже глупа ніч, коли вони піднялися на вершечок скелі. На небі зійшов місяць. Замок був трохи вужчим, аніж вершина скелі, тому його стіни оточувала лише вузенька стежка. Дівчина аж рота роззявила від подиву, коли помітила, що замок також збудований із зеленого льоду. Хоча масивні ворота були карбовані із золота й оздоблені діамантами та рубінами розміром з гусяче яйце.

Ізбйорн підійшов до воріт і заричав. Ворота широко розчинилися. Вони ввійшли до розкішної зали, на стінах якої висіли гобелени із геральдичними орнаментами на гербових щитах: перламутрово-білий ізбйорн на блакитному тлі, із золотим сонцем праворуч та місяцем ліворуч. Під зображенням ведмедя був якийсь дивний символ, витканий нитками чорного кольору, схожий чи то на пилу, чи, може, на зубчастий ніж.

Дівчину здивувало, що замок, хоч і побудований з льоду, усередині був доволі теплим. Вона з’їхала зі спини ведмедя на долівку, відгорнула капюшон і роззирнулася. Стелю підпирали стрункі льодяні колони, на яких були вирізьблені зубчасто-рублені орнаменти. Її погляд спинився на одній із колон, вона підійшла ближче і торкнулася її. Колона була гладенькою й твердою на дотик, але водночас теплою і сухою. Дівчина оглянула різьблення, що покривало колону.

— Я впізнаю ці знаки, — вигукнула. — Ось ці розповідають щось про китів, про безліч китів, які наближаються до берега, — вона глянула на ведмедя. — Ці різьблення нагадують мені ті, котрі різьбив мій брат — Ганс Пітер. Він навчив мене розпізнавати деякі з них.

Дівчина провела рукою по різьблених орнаментах, відчуваючи легкий сум за домом: вона ще довго не побачить Ганса Пітера.

— Твій?.. Брат? — ведмідь підійшов ближче, примружив праве око і глянув на вирізьблені у кризі знаки. — Ти можеш прочитати, що тут написано?

— Так, — відповіла вона. — Але не все. Я намагаюся прочитати, та коли складаю усі слова докупи, речення втрачає зміст, — кивком голови вона вказала на свою свитку. — Це ті ж знаки, правда?

Ведмідь знову примружився. Він уважно оглянув червону й синю вишивку на рукавах та на крайці свитки. Аж раптом очі його стали широкі-широкі, він заревів і звівся на задні лапи. Дівчина притиснулася спиною до колони, Роло став між нею та ведмедем і приготувався захищати господиню.

— Звідки вона в тебе? — у голосі ведмедя було якесь сильне почуття, але дівчина не могла зрозуміти, — гнів чи страх. — Звідки?

— Це свитка мого брата, — відказала вона з тремтінням у голосі. — Ганса Пітера. Пам’ятаєш, ти з ним балакав? Він дав її мені. Ти ж сам це бачив.


Ведмідь опустився на чотири лапи і все ще тремтячим голосом сказав:

— Так, я пам’ятаю, — тоді нахилився вперед і ще більше примружився. — Звідки вона у нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина майже пошепки. — Він вирушив у далеке плавання, коли я була ще дитиною, а коли повернувся, то вона вже у нього була. З ним щось трапилося, і це його засмутило.

Ведмідь якось дивно загарчав. Дівчина ковзнула вбік і спробувала сховатися за колоною, та раптом зрозуміла, що ведмідь так сміється, і спинилася. То було не гарчання, а глухий і гіркий сміх.

— Засмутило? — його голос враз став насмішкуватим. — Хотів би я, щоб це було найгірше з того, що мені дошкуляє.

— А що тобі дошкуляє? — запитала дівчинка, визираючи з-за колони.

Ізбйорн на мить завмер, а тоді почав ходити вперед-назад, точнісінько так, як робив це у неї вдома.

— Не можу… сказати, — врешті видусив із себе. Ще хвилину тому він говорив вільно, як ніколи досі, але зараз його мова знову стала скутою і скупою. — Не можу! — слова переросли у сердите гарчання. Ведмідь розвернувся до дверей і побіг геть, зникаючи у глибині зали.

— Ну от, — звернулася дівчина до Роло, все ще здивована дивною поведінкою ведмедя. — Гадаю, ми з тобою лишилися тепер одні. Ходімо, оглянемо палац.

Усередині замку було так тепло, що дівчині довелося зняти свитку й чоботи та нести їх в руках. Вона з Роло неспішно крокували палацом, милуючись різьбленнями на колонах та велетенським каміном вглибині просторої зали. Камін був викладений кригою ззовні та зсередини, але вогонь, що палахкотів у ньому, нічого не розтоплював. Перед каміном лежав прегарний хідник і стояло крісло, оббите матерією, яка, мабуть, називалася оксамитом — дівчина не була в цьому впевнена, бо ніколи раніше оксамиту не бачила й не відчувала його на дотик. Крісло ідеально пасувало до її зросту, вона це зрозуміла, коли на нього сіла. Окрім того, біля крісла стояв маленький ослінчик, оббитий тканиною, на який було дуже зручно класти ноги. Усі елементи крісла й ослінчика, окрім оксамитової оббивки, були вирізані з льоду.

— Вони не для нашого ізбйорна, — сказала дівчина Роло, випростовуючи ноги до каміна.

— Ні, вони для вас, моя панно, — сказав голос позаду крісла.

Дівчина підскочила з несподіванки й обома колінами впала на хідник. Роло вигнув спину дугою й випнув груди. Його шерсть на загривку наїжачилася.

— Ой лишенько, — пробурмотів голос. Маленька постать, що зростом заледве сягала дівчині плеча, обійшла крісло довкола і зупинилася перед нею.

То була не людина. Але й не тварина. В будь-якому разі, дівчині ніколи раніше не доводилося бачити тварин, які б так виглядали. Верхня частина його тіла нагадувала людину: голий м’язистий торс, дві людські руки і людиноподібне обличчя. А ще у нього була борода й кучеряве волосся рудого кольору. Однак на голові росли ріжки, а очі були золоті з подовгастими зіницями, немов у кози. Від талії і далі він виглядав дуже по-козячому. Його ноги вкривала шерсть такого ж рудого кольору, як і волосся з бородою. Ба більше, у нього були копита. Єдиним убранням, яке він на собі мав, була стрічка, сплетена із синього та червоного шовку. Стрічка висіла на його шиї. Її візерунок трохи нагадував візерунок на свитці Ганса Пітера.

— Що ти таке? — видихнула дівчинка.

— Мене звати Еразмус, — сказав він. — Ой, — він підняв брови догори. — Ти запитала: «що я?» Я — фавн, — пояснив він так, немов у цьому не було нічого незвичайного.

Насправді, існування фавнів для дівчини було чимось дуже незвичайним, навіть дивнішим за існування зачарованого ізбйорна. Зачаровані істоти, як‑от олені та ведмеді, які траплялися в місцях, звідки дівчина була родом, часто ставали героями історій, які вона чула, сидячи біля вогнища. Про чоловіків, котрі були наполовину козлами, вона не знала.

— Дозвольте вам допомогти, — сказав фавн, ґречно схиляючись над дівчиною.

Почуваючись трохи по-дурному, стоячи навколішки з роззявленим ротом, дівчина відмахнулася від фавнової простягнутої руки й підвелася. Тоді погладила Роло по голові, даючи йому знак, що час припинити гарчати. Він послухався, однак залишився стояти між своєю господинею і незнайомцем.

— Моя панно, я служитиму вам стільки, скільки ви житимете з нами у палаці, — сказав фавн. Зараз вони обоє стояли одне навпроти одного. І хоча зростом фавн сягав їй лише до плечей, а у його волоссі не було сивини, зморшки під очима свідчили про те, що він був значно старший за неї. — Бажаєте оглянути свої покої? Чи, може, хочете поїсти?

— Е-е-е… — дівчина глянула на себе. Під час довгої подорожі вона спітніла, забруднилася і страшенно втомилася. А ще їй неабияк хотілося їсти. Упродовж мандрівки у неї так і не знайшлося часу, щоб з’їсти перепічку лефсе й сир, котрі батько дав їй з собою.

— Ходімо зі мною, я покажу вам ваші апартаменти, — сказав Еразмус. — Там ви зможете прийняти ванну й перевдягтися. Опісля я принесу у вашу вітальню тацю з їжею і залишу її там.

— Це було б чудово, — мовила дівчина, а сама подумала: «О, то в мене є вітальня!».

Вона пішла слідом за фавном довгим коридором, котрий вів до великої зали. Роло йшов за нею по п’ятах. Закрученими сходами вони піднялися нагору, минули ще один коридор і зупинилися навпроти дверей із розкішним бронзовим барельєфом.

— Ось ваші апартаменти, моя панно, — сказав Еразмус, відчиняючи двері. — Мушу визнати: те, що ви мене розумієте, неабияк полегшує мені життя.

Дівчина застигла з подиву: кімната, до якої вона увійшла, була більшою, аніж уся хатина її сім’ї. Холодну підлогу вкривав товстий зелено-блакитний килим, при одній зі стін був камін, в якому палахкотів вогонь, а ще в цій кімнаті то там, то тут стояли крісла та дивани, оббиті атласом. Більшість стін вкривали гобелени, а стіни навпроти дверей були тонкі, аж прозорі: крізь них вона могла бачити нічне небо, забарвлене зеленкавим відтінком льодяної шиби.

— Ця кімната для мене занадто розкішна, — сказала вона фавнові. — Може, для мене знайдеться щось простіше?

— Ні, моя панно, — він заперечно похитав головою. — Ще є кімнати для слуг, але ви не слуга.

Він перетнув кімнату і праворуч відкрив ще одні двері, які вели до спальні. За розміром вона нічим не поступалася вітальні. Камін був таким високим, що дівчина могла б у ньому поміститися, якби не палахкотіння вогню, а ліжко таке широке, що у ньому завиграшки могло би спати десятеро людей. Воно також було вирізане із криги, з тонкими підпорами з чотирьох сторін, котрі тримали на собі балдахін із білого шовку. Шкурка вбитого ізбйорна лежала перед ліжком, як хідничок, а менша шкура бурого ведмедя слугувала килимком перед каміном.

Еразмус увійшов до кімнати слідом за нею, а тоді перейшов до трохи меншої кімнати, заставленої шафами. У цій кімнатці не було каміну. Але там були величезне дзеркало і маленький столик, на якому стояли незліченні скляні флакончики та пляшечки.

— Це ваша вбиральня, моя панно, — сказав їй фавн. Він відкрив одну із шаф, вирізьблених із льоду, і витягнув звідти атласну сукню персикового кольору. — Тут є чимало суконь, та здається, їх усіх доведеться вшивати.

— Але ж я можу вбиратися у власний одяг, чи не так? — запитала дівчина, захищаючи свій протертий до дір светр і зношені штани та чоботи.

— Певна річ, моя панно, але ви залишаєтеся тут не на день і не на два, тому, якщо забажаєте вбрати щось інше, — знайте, що ви можете брати звідси все, що завгодно, — помахом руки він вказав на шафи з одягом.

— Дякую, — сказала лагідніше дівчина. А тоді кинула оком на сукню, яку фавн тримав у своїх лапах. — Мені ніколи не доводилося бачити таких високих жінок!

Фавн випростав лапки і підняв сукню догори. Та навіть тоді сукня все ще волочилася по килиму. Дивлячись на неї, ставало зрозумілим, що сукню пошили для когось, хто був на голову вищий за дівчину, хоча й вона була доволі висока. А ще, та, котрій належала ця сукня, мала би мати вражаюче тонку талію.

— То була не жінка, — сказав фавн і повісив сукню назад до шафи.

— То був фавн?.. маю на увазі, то була якась висока фавн…а?

— Ні, — сумно відказав він. — Більшість представниць мого роду були нижчими за мене, однак вже минули роки, відколи я бачив хоч одну.

— Тобі заборонено покидати палац?

— Таки-так, — фавн похитав кучерявою головою. — Я не виходив за межі палацу, відколи вперше сюди потрапив.

— Ти також зачарований? Як і ведмідь?

— Двері позаду дзеркала ведуть до ванни, моя панно, — лише й вимовив він. — Я вас залишу. Коли зголоднієте, подзвоніть у дзвіночок біля одного з камінів, і я принесу вам поїсти.

Він поспішив до виходу, а пухкий килим приглушив цокіт його копит.

— Щось тут не те, — відзначила вона, коли він зник.

Роло, який саме стояв біля маленького столика й уважно обнюхував все, що було на ньому, уважно глянув на свою господиню.

— Ми гостюємо у великого ізбйорна, котрий живе у палаці з льоду, — нагадав він їй.

— Так, думаю ти маєш рацію, — сказала дівчина.

Вона обійшла дзеркало й увійшла до невеличкої кімнати, котру називали «лазничкою». Там стояли оздоблена орнаментами раковина, велика ванна і нічний горщик — усе із зеленого льоду. Горщик був доволі високий і до половини наповнений водою.

Роло з дівчиною якусь мить гапилися на нічний горщик.

— А може, це зовсім не нічний горщик, — насторожено почав Роло. — Може, це вода мені для пиття.

— Та ні, виглядає на горщик, — заперечила дівчина.

— А це що за штука? — Роло тицьнув своїм носом у золоту кнопку, схожу на шишку, котра розташовувалася на бачку, позаду цього може-горщика.

Дівчина спробувала ту кнопку покрутити, але нічого не трапилося. Тоді вона потягнула її на себе — знову нічого. Однак, коли вона натиснула на кнопку, вода в горщику закрутилася і витекла кудись вниз.

— Це чудово! — сказала дівчина. — Поглянь! Гі…, тобто… вміст нічного горщика, кудись сам собою зник.

— А я все одно переконаний, що це вода, яку я можу пити.

— Ну знаєш, мені потрібен нічник, — відказала вона. — Тому я збираюся його випробувати. Іди, ляж біля каміна.

— Котрого з них?

— Мені байдуже. Йди вже.

Вовк дістав від дівчини легенького копняка, і двері лазнички зачинилися за його спиною. Коли дівчинка випробувала дивний нічник, то збагнула, що кнопка у формі шишки не лише відповідає за те, щоб стара вода зникала, але й за те, щоб нова з’являлася як у горщику, так і в бачку. Над бачком висіла поличка, на якій стояли скляні флакончики, наповнені рідиною, що пахла квітами. Окрім того, неподалік висіли вішаки із м’якими білими рушниками на них.

— Ех, — сказала дівчина, скинула з себе одяг і занурилася у ванну, наповнену водою ідеальної теплоти. Вперше в житті вона була першою, хто приймав купіль. Дівчина так розімліла, що мало не задрімала. Проте Роло безупину шкрябав двері з іншої сторони, нагадуючи, що він увесь день нічого не їв і що сама ідея занурити все своє тіло у гарячу воду була для нього неприродною.

— Ех, — видихнула дівчина після кільканадцяти хвилин купелі і вилізла з ванни.

Вона витерла себе рушником й накинула довгий шовковий халат, оторочений хутром, котрий волочився по землі, коли вона йшла, і спадав їй з плечей, якщо вона занадто сильно розмахувала руками.

Вони з Роло вечеряли у вітальні. Еразмус подав на стіл.

— Я завиграшки могла б звикнути до життя у палаці, — мовила дівчина з усмішкою, роззирнувшись довкола. — Тим паче, що я переконана: дуже скоро моя сім’я розбагатіє.

Вона розклала сніжно-білу серветку на колінах і відламала шматок найбільшого хліба, який їй коли-небудь доводилося бачити.

Роло на мить відірвався від м’яса, котре наминав за обидві щоки, і подивився на неї.

— Ми зостанемося тут лише на один рік, — нагадав він їй. — І взагалі, тут щось не те, як не крути.

— Я знаю. Але дай мені потішитися усім цим хоча б одну ніч, — відповіла вона.

— Гаразд, але будь обережна, — по цих словах він знову почав жадібно наминати м’ясо.

— Лише одну ніч… — прошепотіла дівчина. — Після цього я сповна спізнаю зворотний бік цих чарів. Усіх цих чарів.

Розділ 10

Наступного ранку, одразу після сніданку, дівчина зійшла до зали із колонами, що вела до золотих вхідних дверей. Разом із Роло вона почала вивчати колони, починаючи з тієї, що була найближче до входу.

Людина. Олень. Корабель. Щось незрозуміле. Корабель. Щось незрозуміле. Людина.

— Це якась нісенітниця, — підсумував Роло. — На усіх цих колонах.

— Можливо, Роло, — мовила дівчинка і зітхнула, підперши стегна руками. — Але, розумієш, річ у тім, що Ганс Пітер ніколи не вирізьблював таких слів, як «бігти», чи «йти в море», чи «полювати». Єдині слова, які він різьбив, то були: «олень», «людина», «корабель». Тому я знаю, що на цих колонах йдеться про людину й оленя, у котрих є корабель. Але я не розумію, що вони роблять, — вона притулилася чолом до гладенького льоду. Минуло вже кілька годин, відколи вона взялася розшифровувати знаки на колонах. — Дурня, — мовила вона.

— Чи з вами все гаразд, моя панно?

Дівчина підскочила й озирнулася. Еразмус стояв позаду неї. У нього був дивний вираз обличчя.

— А, так, зі мною все гаразд. Я лише… — вона вказала на колону.

— Моя панно, ви лише?.. — він глянув на неї якось насторожено.

Вона раптом зрозуміла, що їй майже нічого не відомо про це дивне створіння. Минулої ночі, коли вони розмовляли, він розповідав їй про своє життя у палаці так сумно і жалісно. Однак він міг усе це вигадати. Чи могла вона йому довіряти? Вона також вирішила поводитися обережно:

— Я заблукала, — збрехала вона. — Я шукала… ізбйорна.

Еразмус закліпав очима так, немов не був певний, чи може їй довіряти. У відповідь дівчина усміхнулася безвинною усмішкою. Дивний вираз фавнових очей згас.

— Мій пан послав мене до вас, щоб супроводжувати до полудневої трапези, — мовив він.

Дівчина пішла слідом за ним. Покинувши залу із колонами, вони, попрямували до їдальні вздовж широкого коридору із нішами у стінах. В одній із ніш стояв кошик, сплетений із лози. В іншій ніші були шпиці для в’язання із недов’язаною рукавицею та клубком ниток.

— Еразмусе!

— Так, моя панно!

— Чому тут розкидані клубки ниток, недов’язані рукавиці та кошики?

В очах фавна знову з’явився той дивний вираз:

— Я не можу відповісти вам на це питання, моя панно!

Ізбйорн чекав на них у вузькій залі із довжелезним столом, розташованим посередині. Дівчина нарахувала дюжину стільців, однак на столі стояла лише одна золота тарілка та один срібний столовий набір. Ізбйорн стояв позаду одного зі стільців, чекаючи на неї.

Відчуваючи, як мороз йде по спині, дівчина сіла на місце, яке завчасу приготували для неї. Її трохи лякало те, що ведмідь сів поруч із нею. Хоча він і виглядав цілком спокійно, її не покидала думка, що цей ведмедисько — то дикий хижак, котрий, якби захотів, запросто міг би проковтнути і її, і Роло.

— Чи тобі добре спалося? — запитав ведмідь. У його голосі звучала щира цікавість.

— Е… так, дякую!

— Це добре.

— Так.

Еразмус взяв із таці кільканадцять тарілок, накритих високими покришками, і розставив їх півколом до золотої тарілки. Одну за одною він заходився знімати покришки із тарілок, і перед нею з’явилися: приправлена риба, печена курка, м’які білі булочки, цукати, мариновані овочі. Багато цих страв вона бачила вперше в житті. Навіть ті продукти, які вона могла впізнати (риба, курка, картопля), були зготовані в якийсь незвичайний спосіб. У неї з рота потекла слина, а живіт забурчав.

Сміючись, ведмідь запропонував їй починати їсти.

— Але ж я снідала лише кілька годин тому, — сказала вона. — І то був величезний сніданок… Фрукти, булочки, вівсянка… Ніколи в житті мені не доводилося стільки їсти!

Ведмідь закліпав:

— Але… Невже там так погано? Там, де ти виросла?

— Там, де я виросла, зима триває уже цілу вічність, — сказала дівчина. Їй не хотілося, щоб ведмідь подумав, що Ярл погано піклувався про свою сім’ю. — Там ні в кого немає достатку. Проте в моїй сім’ї не було голодних.

Ведмідь знову закліпав очима:

— Певна річ, не було.

— А ти не їстимеш? — запитала дівчина і поклала собі на тарілку шматок соковитої риби та велику порцію курки.

— Ні.

Щось у його голосі підказало їй, що не варто розпитувати про його харчовий раціон. Вона відділила рибу від кісток і хотіла було віддати хребет Роло, однак помітила, що Еразмус відклав на бік ще одну покришку, — перед ними з’явився шматок сирого м’яса. Фавн поставив цю тарілку перед каміном, поруч з вовком.

— Дякую, Еразмусе, — сказала дівчина.

Він вклонився і пішов.

Наївшись донесхочу, дівчина неспішно почовгала до своїх апартаментів. І лише на півдорозі туди збагнула, що забула запитати ізбйорна про оті дивні предмети в нішах. Однак було пізно, ведмідь також пішов кудись із їдальні. Мабуть, вирішив і собі щось поїсти на самоті.

Він чимало говорив, поки вона їла. Пояснював, що вона може гуляти по палаці усюди, де їй заманеться, однак попереджав, щоб не заходила до підземелля, бо там живуть слуги і своїм приходом вона може їх потривожити. Він розпитував у неї про її сім’ю, про те, де зараз живуть її брати та сестри і ким вони стали. Вона розповіла усе, що знала, намагаючись при цьому виглядати так, немов вона знає, як правильно користуватися усіма тими срібними столовими приборами та смакувати ту незвичну їжу.

Зараз вона йшла коридором до вхідної зали з колонами, бо хотіла ще раз подивитися на ті різьблення. Але сама думка про те, що потрібно буде спускатися сходами донизу, доводила її до розпачу. Тому дівчина змінила маршрут і замість зали з колонами вони з Роло пішли до її покоїв трохи відпочити.

Прокинулися вони, коли настав час вечеряти, й Еразмус прийшов, щоб супроводжувати їх до їдальні. Цього разу він повів їх іншою дорогою. Клубків ниток і шпиць у нішах тут було значно менше. А ще той шлях був далеко від вхідної зали, тому побачити колони із дивними написами було неможливо. Дівчина подумала, що, мабуть, її зацікавленість усім довкола діяла фавнові на нерви. Але чи розповів він про це ізбйорнові? Чи це його засмучувало?

Після ситного полуденку вона ще не відчувала голоду і тому, окинувши оком розкішний стіл, заставлений стравами, почала розпитувати ведмедя. Чи палац був його місцем народження? Чи знає він, що означають написи на колонах? Чому по коридорах валялося приладдя для рукоділля?

На цей шквал запитань ізбйорн відповів:

— Чи ти вже куштувала телятину? Пахне чудово! А може, морквочки? Чи полуничок? Б’юсь об заклад, що на вечерю ти вибереш полуничковий десерт.

— А ти хотів би його спробувати? — запитала дівчина, зрозумівши, що нічого від нього не дізнається. Вона здогадалася, що чари не дозволяють йому говорити.

— Так, можливо, я спробую шматочок, — відповів ведмідь і ні сіло ні впало почав говорити про катання на лижах. Те, що дівчина вміла на них кататися, він сприймав як належне, однак розпитував, чи вона вміє на них стрибати та робити якісь викрутаси.

Так, нещодавно брат Ейнар навчив її стрибати на лижах. Раніше, ще до того, як у неї з’явилося ім’я, вона боялась далеко відходити від дому.

Намагаючись відповісти якомога точніше на усі запитання ведмедя, вона з’їла більше, ніж їй би того хотілося. Тому, щоб трохи струсити сальце, попрямувала до вхідної зали, однак заблукала.

— А я тебе попереджав, щоб ти не нишпорила… — сказав Роло.

— Ага, — дівчина закотила очі. — Погоджуюся. То що, допоможеш мені відшукати дорогу назад? Ти ж можеш винюхати шлях до вхідної зали або до наших апартаментів, еге ж?

— Ні, — відповів Роло, похитав головою і чхнув. — Лід майже не пахне. А ще цей м’ясний запах дуже перебиває усі інші запахи.

— М’ясний запах? — дівчина не була певна, чи він має на увазі м’ясо, котре їв на вечерю, тому вирішила перепитати.

— Ну знаєш, цей запах! Адже тут усе пахне м’ясом.

— Не розумію, про що ти, — сказала вона, відкриваючи якісь двері, сподіваючись знайти за ними сходи, що ведуть до вхідної зали.

Але замість опинитися у вхідній залі, вона потрапила до довгої зали із високим склепінням. Зала була освітлена лише сяйвом місяця, що проникало крізь віконні шиби, та наповнена темними фігурами. Дівчина ввійшла досередини й через щось перечепилася. Її розбирала цікавість, однак вона більше не хотіла зашпортуватися, тому повернулася назад до коридору і взяла ліхтар. Лише тоді знову зайшла до тієї зали і підняла світильник над головою, дозволяючи золотому мерехтінню розлетітися довкола. Роло аж сів із несподіванки.

— Ткацькі верстати?

— Еге ж, ткацькі верстати, — погодилася дівчина.

Зала, в чотири рази більша, ніж хатина, у котрій мешкала сім’я дівчинки, була повністю заставлена ткацькими верстатами. Тут стояли верстати найрізноманітніших розмірів та форм, виготовлені з різних матеріалів. Розкішний верстат із китової кості, вкритий різьбленими орнаментами, стояв поруч із понищеним сосновим верстатиком, на котрому все ще висів шматок сірого незавершеного плетива. На іншому грубо-тесаному верстаті, котрий мав під ніжками кілька камінців для рівноваги, висів гобелен небаченої краси. Поруч із ним була тумба, вкрита чорним оксамитом, на якій красувалися кілька кишенькових верстатиків для ткання поясів.

— Як це все дивно, — сказала дівчина по хвилі мовчання.

— Саме так, — сказав він. — Ходімо звідси.

Дівчина глянула на Роло і зі здивуванням побачила, що його морда опущена донизу, зад піднятий догори і він усім тілом помалу задкує із зали у коридор.

— Що це з тобою? — запитала вона.

— Тут смердить смертю і ще дужчий м’ясний запах.

— Гаразд, ходімо, — сказала дівчина і принюхалася, однак не змогла відчути нічого іншого, окрім запаху старих меблів та вовни. Та вона добре розуміла, що нюх та інтуїція в Роло значно сильніші, ніж у неї, тому дозволила йому вивести себе з кімнати. Пройшовши коридором трохи далі, вони знайшли двері, що вели на сходи, котрі вони шукали, й врешті вийшли до вхідної зали.

— Чортівня! — сказала дівчина.

Вона все ще тримала в руці ліхтар, котрий прихопила в одному з коридорів, і тепер то було єдине джерело світла у цілій залі, позаяк факели на ніч гасили. Від ліхтаря було мало користі, бо він міг освітити лише маленький клаптик простору. Дівчина спробувала ще щось прочитати на колонах, однак, щоб побачити хоча б один напис, доводилося мало не тулитися до колони носом і підносити ліхтар над головою. Від цього швидко втомилися руки й розболілася голова, і вона дозволила Роло провести її до їхніх покоїв. Роло обережно схопив зубами поли її светра і потягнув дівчину за собою сходами догори.

Марнота взяла верх над простотою: дівчина витягла з шафи одну з розкішних шовкових сорочок й одягла її до сну. Вона була занадто довга і дещо спадала з її плечей, однак довкола не було жодної душі, тому дівчина вирішила на те не зважати.

Вона заснула, і їй наснився Ганс Пітер. Він сидів на купі зі шкур ізбйорнів і гірко плакав. Раптом її розбудив шум. То відчинилися двері її спальні.

— Еразмусе, це ти? — запитала вона.

Проте ніхто не відповів. У темряві вона спробувала намацати ліхтар, але його ніде не було. Почала шукати свічку з сірниками в тумбі біля ліжка, бо могла заприсягтися, що ще вчора їх там бачила. Проте зараз усі шухляди були порожніми.

До неї долинали тихі кроки. Хтось наближався до її ліжка. Дівчина заховалася під ковдрою і прошепотіла:

— Роло…

Але вовк не відгукнувся, адже спав біля каміна в іншій кімнаті. Хто б це не був, а цей хтось пройшов повз Роло. Дівчина всім серцем сподівалася, що з її вовком усе гаразд.

Незнайомець відкинув покривало з протилежного боку ліжка і заліз під ковдру. Потім було зітхання. Хтось зручненько вмостився на матрасі. На тому все й закінчилося.

Дівчина заціпеніла від страху. У кімнаті було настільки темно, що їй нізащо не вдалося б розгледіти, хто біля неї лежить.

— Хто ти такий? — врешті запитала вона здушеним голосом, а коли не почула жодної відповіді, повторила трохи голосніше. — Хто ти?

Непроханий гість щось невдоволено пробурчав і з головою накрився ковдрою. За якусь мить звідти почулося хропіння.

Дівчина подумала, що, мабуть, ізбйорн привіз до палацу ще одну людину, щоб їй не було нудно. Хай там як, а вона не хотіла з цим миритися. Вона встала з ліжка і попрямувала до вітальні. Але двері були замкнуті. Або ж їх заклинило, бо клямка взагалі не рухалася. Дівчина постукала в двері і погукала Роло, однак він не відгукнувся. Тоді навпомацки дісталася до каміна і подзвонила у дзвіночок, у відповідь — знову тиша. Згодом вирішила покласти до ванни кілька рушників і спати на них, але лазничка виявилася замкнутою. А ще, вона була впевненою, що раніше бачила у цій спальні достобіса свічок та ламп, однак зараз не могла знайти жодної.

Врешті, вона стягнула з ліжка одне з покривал, закуталася в нього і примостилася на диванчику навпроти каміна. Вогонь давно згас, і в кімнаті тепер було темно і холодно. Незважаючи на думки, що снувалися у її голові, дівчині все ж вдалося заснути.

Зранку вона прокинулася, коли Еразмус саме поставив тацю зі сніданком поруч із диванчиком, на якому вона спала.

— Хтось був у моїй кімнаті вчора вночі, — повідомила дівчина й обурено глянула на Еразмуса. Вона помітила на тумбочці поруч із ліжком свічку та коробку з сірниками, котрих раніше там точно не було.

Еразмус лише натягнуто всміхнувся і повідомив, що обід буде подано опівдні.

Роло увійшов до спальні, потягнувся і заходився випрошувати булочки. Він нічого не знав про те, що трапилося вночі, й лише здивовано кліпав очима, коли дівчина питала його, де він з біса був? А від непроханого гостя не зосталося ні сліду, ні духу.

Розділ 11

Дівчина була рішуче налаштована дізнатися, чому зачарований ведмідь та щось, що зветься фавном, мешкають у палаці з льоду та навіщо вона їм. Проте, на жаль, ці двоє явно були налаштовані на те, щоб збити її з пантелику. Хоча при вході до зали стояло людське крісло, їй ніяк не вдавалося провести у ньому вдосталь часу. Бо як тільки вона затримувалася у цій залі трохи довше, відразу, немов з-під землі, вистрибував фавн і починав її відволікати або ж з’являвся ведмідь. А от в інших залах палацу вони її не займали. Тому вона вирішила більше часу проводити десь-інде.

Кожна кімната була переходом до іншої кімнати і так без кінця! Усі покої, що розташовувалися вздовж коридору, де вона мешкала, виглядали майже так само. Відрізнялися лише кольори стін, однак усюди були ті самі спальня, вбиральня, вітальня та лазничка. У всіх тих кімнатах було порожньо; у камінах не горів вогонь. А ще, на відміну від її кімнати, у шафах не було одягу такого великого розміру.

Блукаючи коридорами, дівчина натрапляла на кімнати з музичними інструментами та дивними науковими винаходами. Але найбільше кімнат все ж були вщент забиті предметами домашнього вжитку. Вона знову знайшла кімнату з ткацькими верстатами. А неподалік ще одну — з маслоробками. Були тут також кімнати з дошками для прання та прасками, кувалдами та молотками, голками для шиття та веретенами. Один із поверхів був цілковито присвячений книжкам: у кожній кімнаті були книги іншою мовою. Єдина мова, котрою дівчина вміла читати, була старонорвезька, тому вибір книг для неї був дещо обмежений.

Щонайменше двічі на день вона бачила ізбйорна. Він обідав та вечеряв разом із нею у довгій їдальні. Хоча ні, то вона обідала і вечеряла, а він лише сидів поруч, на підлозі, та розмовляв з нею. Він питав її, чим вона займалася увесь день, і хотів, щоб розповіла йому якісь цікаві історії зі свого дитинства.

Спершу дівчина подумала, що ведмедя цікавлять ті казки, які Ярл розповідав їм біля вогнища. Проте той слухав їх швидше із ввічливості. Насправді його цікавили справжні історії. Йому хотілося почути, як вони прокидалися вдосвіта й попри страшний мороз ішли збирати яйця. Йому хотілося дізнатися про білолицю оленицю, яку вони мало не зарізали, коли її вкусила лисиця. Ведмідь жадав історій із повсякденного життя дроворубової родини. Дівчина корилася, попри те, що таке бажання видавалося їй чудернацьким.

Будь-які запитання, котрі стосувалися ведмедевих звичок чи його минулого, він зустрічав мертвою тишею. Раз чи два їй здалося, ніби він от‑от заговорить, проте кінець кінцем він похитав головою і покинув залу, залишивши її доїдати вечерю на самоті. Вона не наполягала, щоб ведмідь їй що-небудь розповідав, бо розуміла, що він не міг отак знічев’я сказати їй, як саме його зачарували. Вона мусила самотужки про все дізнатися.

А ще, їй самій потрібно було довідатися, ким був той незнайомець, котрий щоночі приходив до її покоїв. Після другої ночі, котру вона провела в палаці, незнайомець став її незмінним сусідом у ліжку. Перші два рази незнайомець залазив до ліжка, коли вона там лежала, і тоді вона вставала і йшла спати на диван. Однак на третю ніч, вмостившись на дивані, вона прокинулася від того, що хтось її підняв. Не сказавши ані слова, незнайомець заніс її до ліжка і поклав під ковдру. А тоді обійшов його довкола й собі туди заліз; потім повернувся до неї спиною і заснув.

Дівчина зрозуміла, що тут нічого не вдієш. Коли вона запитала Еразмуса, чи можна зробити так, щоб або її, або цього нічного гостя переселили до іншої кімнати, то отримала лише ввічливе перепитування, чи смакує їй гірчиця. Та й від незручного спання на дивані її боліли боки. Тому дівчина й далі спала в ліжку із незнайомцем.

Вона знала, що це чоловік, адже третьої ночі, після того, як він переніс її з дивана на ліжко, наважилася до нього торкнутися. Вона торкалася пальцями його обличчя згори донизу: у нього були високі вилиці і гострий ніс, довге, пряме й жорстке волосся, що сягало коміра його піжами (знання того, що він спить одягнений, принесло їй неабияке полегшення). На його підборідді росла щетина. Він дихав спокійно та рівномірно. Та навіть обмацавши усе його обличчя та плечі немов сліпа, вона не була впевнена — чи він насправді спав, а чи вдавав із себе сплячого.

Роло не вірив в існування незнайомця, а от Еразмус з ізбйорном відверто ігнорували будь-яку згадку про нього. Тому вона могла покладатися тільки на себе. Звичайно, це міг бути лише сон, якби не вм’ятина на сусідній подушці, яку вона бачила кожного ранку, коли прокидалася. Одного разу дівчина навіть знайшла на кутику тієї подушки чорну волосину.

Коли з’являвся незнайомець, вовка ніколи не було поруч. Вона допитувалася його, чому він не спинив непроханого гостя, та Роло казав, що жодного разу не чув і не бачив, щоб хтось заходив до її кімнати. Він погоджувався, що зранку ліжко пахло чоловіком, але не міг зрозуміти, як цей чоловік міг прокрастися повз нього непоміченим.

Іншою тривогою дівчини було її вбрання. Їй не надто подобалося шиття. І лише думка про те, щоб підшити оті безглуздо орнаментовані сорочки, змушувала її здригатися. Однак по двох тижнях ласування їжі з білосніжного фарфорового посуду та спання на шовкових подушках, вбрана й далі у зношений светр та залатану спідницю, вона раптом почала перейматися своїм виглядом.

Як на те пішло, то окрім неї і того нічного незнайомця ніхто у палаці не носив одягу. Тому вона розуміла, що усім іншим байдуже, у що вона вбрана. Але все ж, вперше в її житті марнолюбство взяло гору. Адже вона була красивою молодою дівчиною, котра все своє життя доношувала лахміття за вісьмома своїми братами та сестрами! Так, ці шовкові сорочки були не нові, але вони виглядали так, немов їх одягали лише раз. До того ж вони були виготовлені із таких ніжних та розкішних тканин, що їй було боязко навіть торкатися до них своїми спрацьованими руками.

Увесь наступний тиждень дівчина провела, вшиваючи сукні та відрізаючи зайву тканину великими ножицями. Коли вона робила це вперше, їй аж у голові запаморочилося: одна така сукня могла би прогодувати її сім’ю упродовж цілого року! А вона ото сиділа тут, на купі дорогих суконь, ріжучи їх заради власної примхи та підшиваючи їхні розкішні краї своїми кривими стібками.

Часто доводилося відрізати мереживо або ж коштовні перли, що оторочували нічні сорочки, щоб укоротити їх до потрібної довжини. Відтяті мережева та низки перлів дівчина делікатно складала у пахучу дерев’яну скриньку, котра стояла у неї в спальні. Вона вирішила не пришивати їх назад до сорочок, бо хотіла, щоб її одяг виглядав простіше. Проте у неї були деякі плани на все це добро: наступного року, коли прийде час повертатися додому, вона планувала прихопити ту скриньку зі собою. Бо хоча ведмідь і обіцяв її сім’ї багатство — вона на власні очі бачила його жертвоприношення — а проте їй хотілося певності. Дівчина знала, наскільки лінивим та нерозважливим був Аскелядан. Її б не здивувало, якби вона дізналася, що його слава здрібніла і він розтринцяв усе те багатство за кілька років. Тому, якби їй вдалося забрати з собою усі ці перлини та інші коштовності, вона б могла їх продати і цим допомогти своїй сім’ї.

Згодом, хвилюючись, що їй нічого не дозволять з собою взяти, коли повертатиметься додому, вона пошила собі пояс із таємною кишенею. Для цього довелось порізати на шматки одну потворну нічну сорочку із темно-багряного шовку. Дівчина поклала до кишені перли, золоті коралі та рубіни, котрі вона повідрізала від розкішної бальної сукні. Напхавши кишені до верху, вона наглухо їх зашила і носила на собі цей пояс удень і вночі, знімаючи його лише, щоб прийняти ванну, бо хотіла бути певною, що, попри все, у неї залишиться хоч якесь багатство.

Впоравшись з одягом та оглянувши верхні зали палацу, вона почала досліджувати покої, що знаходилися внизу. Їй ще ніколи не доводилося заходити на кухню, де готували всі ті вишукані страви, якими вона ласувала, або ж бачити службові приміщення, про які згадував Еразмус. Вона якось запитала, чи їжу, яку вона їсть, створено за допомогою магії, адже Еразмус був єдиним слугою, якого вона бачила. Однак фавн, який на той час уже звик до дівчини та її запитань, пояснив, що їжу готують слуги.

— Хто вони? Ці слуги також фавни? — запитала дівчина.

Проте фавн нічого на те не відповів. Дівчині пригадалося його сумне лице, коли він розповідав їй, що минули роки з того часу, коли він востаннє бачив леді-фавна. Безперечно, ті слуги не були ані фавнами, ні людьми. Бо якби вони були людьми, навіщо було б їх ховати?

Дівчину переповнювала цікавість. Ким були ті слуги? Ізбйорнами? Драконами? Якимись іншими створіннями, приміром, як фавн, про існування яких вона навіть не підозрювала?

Фавн був непохитним і говорив, що службові приміщення — то не місце для панни. Вона намагалася заперечити й пояснити йому, що ніяка вона не панна, а звичайнісінька дроворубова донька, однак він лише хитав своєю рогатою головою.

— Панно, можливо, ви й не народилися в палаці, але зараз у ньому живете, тому ви — панна. На кухні вам не місце.

— Але я вмію готувати перепічки лефсе, — невгавала вона. — А також вмію пекти фруктові пиріжки. Мені доводилось побувати на багатьох кухнях.

Щодо останнього твердження — дівчина дещо перебільшувала. Насправді, окрім своєї власної кухні, їй вдалося побувати лише на кухні своєї сестри, Йорун.

— Перепрошую, моя панно, але на кухні вам не місце, — ввічливо, однак наполегливо сказав фавн.

Тому дівчині не залишалося нічого іншого, окрім як іти за фавном назирці. Роло відмовився її супроводжувати, пояснивши, що невиховано переслідувати особу, якщо не збираєшся її їсти. Тому він зостався на своєму улюбленому місці, біля вогнища у вітальні.

Тим часом дівчина дочекалася, доки Еразмус прибере тацю з рештками сніданку, порахувала до десяти, вийшла в коридор і пішла слідом за фавном. Стежити за кимось у палаці було завиграшки! Через кожні кілька років у стінах виринали ніші з молотками та ключками для крикету. Тільки-но Еразмус сповільнював ходу або зупинявся й оглядався, дівчина застрибувала в нішу, скручувалася калачиком, тоді рахувала до п’яти і знову продовжувала йти за фавном.

Отак вони спустилися на шість поверхів донизу й опинилися в крижаному підземеллі палацу. Тут було холодно. Однак не набагато холодніше, ніж у будь-якому іншому льосі. Коридори освітлювалися факелами з льоду і мали вигляд людських рук. Дівчина раптом усвідомила, що кожного разу, коли вона дзвонила у дзвіночок, фавн мусив подолати чималий шлях, щоб до неї дістатися.

Вирішивши, що відтепер дзвонитиме у дзвіночок якомога рідше, щоб врятувати фавна від цих довгих подорожей палацом, дівчина повернула за ріг і заклякла. Перед нею, попід величним склепінням, простягалася кухня розміром з вхідну залу, що знаходилася трьома поверхами вище. Однак не це змусило її завмерти.

Схоже, в Еразмуса таки були помічники, які разом із ним займалися хатніми клопотами. Щойно її очі призвичаїлися до химерного видовища перед собою, вона збагнула, що зроду не бачила нічого подібного: чоловік з цапиними копитами був чи не найлюдянішою істотою з-поміж усіх тих створінь. Дівчина не стрималася і крикнула. У кухні здійнявся галас і переполох: слуги заґелґотали, загорлали, загули й зашипіли. Півдюжини химерних створінь кинулося до дверей і завмерли там, не знаючи, що робити далі. Еразмус підійшов до них, і вони заспокоїлися. Невдоволено хитаючи головою та раз по раз кидаючи погляд на дівчину, він розвернувся обличчям до інших слуг.

— Перед вами наша нова панна, — урочисто повідомив він їм. Після цього він звернувся до дівчини. — Моя панно, дозвольте відрекомендувати вам наших працівників.

Він плеснув у долоні, й слуги вишикувалися в ряд. Еразмус підійшов до краю, де три помаранчеві ящірки стояли на власних хвостах, висолопивши язики та розмахуючи всіма своїми чотирма лапами.

— Це кухарі: За-а, Ш-ш та С-сф, — мовив фавн, вказуючи на кожну з ящірок. Побачивши запитання на обличчі дівчини, він додав: — Це — саламандри, які живуть у вогні.

— Звісно, — сказала дівчина й усміхнулася трьом ящіркам, намагаючись вдати, що то не вона верещала, коли побачила, як вони стрибають довкола печі. — Ви дуже смачно готуєте! — щиро мовила вона. Ящірки так зніяковіли, що аж напекли раків — з голови до п’ят почервоніли!

— Кухарчуки: Гарф, Кеп та Нилипа. Гарф — мінотавр, Кеп — брауні, Нилипа — фея піксі.

Гарф з Кепом вклонилися, а Нилипа зробила реверанс. Власне, через Гарфа дівчина й закричала, коли зайшла на кухню. У нього було міцне двометрове тіло, що нагадувало стіну, вкриту хутром. Хутро слугувало йому за вбрання та шкіру водночас… А ще він мав голову бика, величезні чорні роги та сережку в носі. Кеп та Нилипа виглядали зовсім не так страшно. Кеп був заввишки приблизно метр і нагадував маленького чоловічка, порослого корою. Нилипа була втричі нижча. На спині у неї було два крила, достоту як у метелика.

— Моє шанування, — сказала дівчина.

— О панно, — прошепотіли всі троє.

— Покоївка — Фіона, — продовжив Еразмус і зупинився біля високої жінки, яку дівчина спершу не помітила. Вона була білолицьою красунею з довгими темними кучерями, що спадали їй аж до талії. Її великі карі очі спалахнули, коли вона вклонилася дівчині, тримаючи одну руку на своїй шиї та притримуючи хутряну накидку.

— Я така рада з вами познайомитися, — сказала дівчина, дивуючись, як же вона раніше не зауважила, що серед слуг є люди.

— Фіона — це шовкі[4]. Вона не розмовляє, — пояснив Еразмус, розвертаючись до потворної молодиці з посірілим обличчям та кажанячими крилами за спиною. На цій була довжелезна чорна сукня та бездоганно накрохмалений білий фартух. Здавалося, її витесали з каменю.

— Це пані Ґрей — наша домоправителька. Гаргуйля[5].

— Моє шанування!

Дівчина не мала жодного уявлення про те, хто такі шовкі та гаргуйля, але обоє виглядали достатньо привітними. Ну гаразд, шовкі Фіона виглядала дещо відлюдькувато, але принаймні вона не була загрозливою, як‑от мінотавр.

— Раді прислужитися, — відповіла гаргуйля, і її голос зазвучав так, немов два камінці почали тертися один об інший. — Лишень скажіть, і ми все для вас зробимо!

— Дякую! Ви вже робите… дуже багато всього, — незграбно відповіла дівчина. У неї ніколи раніше не було слуг, і тепер, коли перший переляк, спричинений їхнім виглядом, розвіявся, вона й гадки не мала, як їй з ними поводитися. Водночас вона оговталася настільки, щоб помітити гаптовану стрічку, пов’язану довкола шиї кожного з них.

— Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся нагору, моя панно, — запропонував Еразмус.

Відчувши полегшення, дівчина всміхнулася, кивнула на знак згоди й послухалася його поради. Піднявшись до вхідної зали, з її великим каміном та зручним кріслом, дівчина сіла й задумалася. Тут коїлися незвичайніші дива, аніж ті, про які їй доводилося чути.

Найперше вона згадала зачарованого ведмедя, ізбйорна, який жив у палаці з льоду. Вперше за довгий час вона запитала в себе: чому це так? Чому ізбйорн живе у палаці з льоду? І навіщо вона йому здалася? Чому на один рік? Підозрювала, що він прийшов по неї, бо лише вона могла його зрозуміти. Проте він не надто поспішав щось їй пояснювати, — або ж не міг сказати, в чому справа.

Потім вона подумала про слуг. Фавн, саламандри, гаргуйля, і… всі інші химерні створіння. Звідкіля вони? І чому вони тут? Еразмус також не хотів відповісти їй на ці запитання. Вона могла б запитати в слуг, але передчувала, що їхні відповіді будуть такими ж туманними.

Все сходилося на білому ведмеді. Слуги були в палаці через нього. Вона також перебувала тут через нього. Схоже, навіть палац стояв тут через нього. Але чому? Що вирізняло цього ведмедя з-поміж інших? І чому йому було не до смаку життя у палаці в оточенні слуг? Чи знайшовся би ще хоч хтось, кому б це не сподобалося?

— Хто ж їх зачарував? Ось, корінь проблеми! — сказала дівчина вголос. — Якщо мені вдасться знайти відповідь на це запитання, тоді я зрозумію, чому і як їх зачарували.

— З ким ти розмовляєш? — ізбйорн вайлувато підійшов до каміна.

— Зі собою, — на щоках дівчини з’явився рум’янець.

— О! Чи не стану я на заваді?

— М-м-м, ні. Думаю, я можу порозмовляти з собою в будь-який інший час… — дівчина ще більше почервоніла.

Він опустився на задні лапи поруч із її кріслом. Виглядав дещо стурбованим.

— Еразмус розповів мені, що ти познайомилася з іншими слугами, — мовив він по хвилі мовчання.

— О, так! Вони такі милі! — і, не знаючи, що ще сказати, вона запитала: — Чому шовкі не може говорити? Хто вона, ця шовкі?

Ведмідь засміявся.

— Це тюлень, здатний набувати людської подоби. Вона може розмовляти і частенько це робить, однак їй заборонено розмовляти з тобою.

— Чому це раптом?

Дівчина образилася. Жінка-тюлень найдужче з усіх нагадувала їй людину, і вона шукала можливості поспілкуватися з нею, адже вони могли б подружитися!

— Бо людина, яка почує голос шовкі, відразу ж втратить голову від її чарів, — пояснив ведмідь. — Не встигнеш і бровою повести, як будеш готова стрибнути за нею в крижану ополонку.

Дівчина знизала плечима.

— Це така ж нісенітниця, як і те, що вона була б готова стрибнути слідом за мною в ополонку. Я ж лишень донька дроворуба!

— Так, але повір, ти — набагато добріша господиня, ніж шовкі!

— Та невже? — дівчина звела брови.

Ведмідь засміявся своїм громово-гуркітливим реготом:

— Її посестри співають пісень мореплавцям, аж доки ті не розіб’ються об скелі.

Дівчина знову знизала плечима.

— Розумію, — ідея подружитися з Фіоною постала перед дівчиною зовсім по-іншому. — Тебе зачарувала та ж сама особа, яка привела сюди слуг?

Дівчина вимовила це дуже швидко, намагаючись піймати його зненацька. Ведмідь відсахнувся. Його величезна лапа замахала у повітрі.

— Що?

— Тебе зачарувала та ж сама особа, яка привела сюди слуг? — повторила дівчина на одному подихові.

— Так, — це слово прозвучало так, немов його витягли з ведмедя.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— Тобі тут подобається? — мало не прокричав ведмідь.

— Що? — його питання її здивувало. Здавалося, він намагається використати її ж тактику. Однак замість того, щоб швидко видихнути їй в лице своє запитання, як це зробила вона, він повторив його повільніше та виразніше:

— Тобі тут подобається? Чи почуваєшся щасливою у палаці?

— Ну, так! Тут усе красиве, і мені ніколи раніше не доводилося їсти такої смачної їжі, — вона рукою вказала на свою персикову сорочку, гаптовану золотом, по-дивацьки підрізану та підшиту. — І я зроду не вдягалася так вишукано!

— Сумуєш за сім’єю?

Дівчина завмерла. Її рука все ще трималася за шовкову сорочку. Перші кілька днів, які вона провела у палаці, видавалися їй каторгою: без Ганса Пітера і без батька почувалася хворою. Безліч разів повторювала собі, що з ними все гаразд, що вони в безпеці і заможні! Ізбйорн їй обіцяв, що так буде! Але згодом усю її увагу заполонив прекрасний крижаний палац із безліччю невідомих закапелків та примірка красивих сорочок. Хоча вона все ще тужила за сім’єю та їхньою маленькою хатинкою, гострий біль змінився на приглушене відчуття тривоги, на яке вона майже не звертала уваги.

— Сумуєш? — не відступав ведмідь.

— Так, — невпевнено відповіла. Її сповнило відчуття провини за те, що цілий день вона не згадувала про Ганса Пітера. З очей покотилися сльози. — Найдужче я сумую за моїм братом, Гансом Пітером.

— Мені шкода, — зітхнув ведмідь. — Я подумаю, чи можна якось зарадити твоєму смутку.

— Зарадити смутку? — на якусь мить дівоче серце розквіло надією. Може, він зможе привезти сюди Ганса Пітера, щоб той зостався до кінця року?

— Я спробую організувати листування між тобою та ними, — пояснив ведмідь.

— Ох, — її радість швидко розвіялася. Однак вона сказала собі, що можливість листуватися із сім’єю — це краще, ніж нічого. До того ж від часу її появи у палаці минув уже цілий місяць, а це означало, що залишилося всього одинадцять місяців.

Ведмідь вайлувато попрямував до виходу:

— Побачимося за вечерею, — мовив він, навіть не обертаючись до неї.

Набурмосена дівчина і собі підвелася, взяла до рук кочергу і заходилася ворушити розжарені вуглини в каміні. Штрикаючи напівзгорілі поліняки, вона сперлася на стіну. Стіна каміна нагадувала її сукню: гладенька та прохолодна. В той момент у її пам’яті виринув якийсь забутий спогад: їй здалося, що вона водночас перебуває і в палаці, і в маленькій хатині. Рука заніміла, і коцюба з дзенькотом впала на підлогу. Їй запаморочилося в голові. Вона відсахнулася, боячись, що сукня от‑от займеться від іскор, що полетіли із каміна і опустилася у крісло. Раптом у голові проясніло. Дівчина закрила лице долонями і потерла очі, а потім знову подивилася на камін.

Камін у палаці виглядав достоту як камін у неї вдома. Вона підвелася і підійшла ближче, вдивляючись у вирізьблені зелено-білі візерунки. Це були ті ж самі візерунки, що оздоблювали колони у вхідній залі та її білу свитку.

— Ці візерунки не лише схожі на ті, що я бачила вдома, — у задумі мовила дівчина. Вона стояла впритул до крижаної стіни каміна, і з її рота виходила пара. — Це точна копія домашнього… Чи радше камін у мене вдома — це копія цього каміна.

Два роки тому Ганс Пітер заявив, що йому хочеться змін, і зробив для них новий камін. Він працював не покладаючи рук: доштуковував нові шматки дерева до старих, змінював форму старого каміна і врешті різьбив на його стінах усі ті візерунки, які зачарували його наймолодшу сестру одразу, як вона їх побачила.

— Ці візерунки щось означають? — запитала вона тоді, водячи пальцем по щойно вирізьблених знаках.

— Це історія, — пояснив Ганс Пітер і заходився втирати суміш якихось олій у деревину.

— Історія?

— Так, чарівна історія! — сказав він і спохмурнів. — Чарівна історія про принцесу, краса якої затьмарює сонце. Вона живе у палаці і мріє про вродливого хлопця, який міг би її покохати.

— Дурня якась, — сказала вона, бо на той час була в такому віці, коли хотілося насміхатися над усім тим, що було аж надто «дівчачим».

— Насправді це жахлива історія, — відказав їй Ганс Пітер. Голос його звучав немов з того світу. — Тому що це чистісінька брехня.

Після цього він ніколи не згадував ані про різьблення на каміні, ні про цю дивну історію.

— Присягаюся, мені вдасться зрозуміти що й до чого, — мовила дівчина й наморщила чоло, а тоді наблизилася до лівої сторони каміна. — Любов, — вона провела пальцем по знайомому символу. — Брехун, чоловік, печаль, самотній, вежа, — вона ще дужче примружилася, передчуваючи, що от‑от почне все розуміти, й перейшла до правої половини каміна. — Символи тепер повторюються навпаки, — вдоволено мовила вона, впізнаючи слова «давно», «принцеса» і «прекрасна». — Це мова! Мова навпаки! І я її знаю!

Вона переможно здійняла руки догори. Аж раптом ще одна думка прийшла їй до голови, й руки опустилися додолу.

Я можу прочитати цей текст, тому що Ганс Пітер навчив мене цієї мови. Він знає цю історію. Він тут був.

Розділ 12

Після того, як дівчина переклала історію, написану на каміні, незнайома мова стала їй більш зрозумілою. Вона все ще не розуміла окремих її нюансів і не знала всіх слів, однак могла побачити загальну картину. Дівчина прочитала тексти на двох колонах і вигадливий текст-візерунок, вирізьблений над золотими дверима. Усюди йшлося про прекрасну принцесу та її безупинні пошуки кохання, однак та казка чомусь видавалася більш загрозливою, аніж романтичною. У дівчини складалося враження, що принцеса наказувала кожному чоловікові, котрий потрапляв їй на очі, кохати її. За цими роздумами вона й не помітила, як настав час вечері. Дівчина обернулася та наштовхнулась на запитальні погляди Еразмуса та Роло, що стояли позаду неї.

— Привіт, — сказала вона й, розуміючи, що все ще водить пальцями по одному з одвірків, опустила руку.

— Що ти тут робиш? — запитав Роло, нахиливши голову вбік. — Ти проґавила обід і підвечірок.

Згідно вовчих уявлень про світ, не могло бути нічого гіршого, ніж пропустити трапезу.

— Чому ж тоді ти не прийшов по мене? — мовила вона.

— Надто вже тепло було біля каміна, — сказав він і потягнувся. — Лише коли Еразмус поскладав на тацю усі неторкані страви, я подумав, що мені б вартувало піти за ним і поглянути, чи ти, бува, не на кухні. Але тебе там не було, тож ми прийшли сюди.

— Я хвилювався, що ти все ще… не відійшла від того, що трапилося, — сказав Еразмус і зашарівся. — Але Роло запевнив мене, що з тобою все буде гаразд. Адже йому, вовкові, нічого не сталося, то й тобі не станеться. Тоді він вмовив саламандр дати йому шматок торта, — по цих словах рум’янець зник з його лиця і він усміхнувся.

— Дуже перепрошую, — вибачилася дівчина. — Перепрошую за всі ці клопоти! — тепер, коли Роло згадав про тацю з неторканою їжею, у неї в животі голосно забурчало. — Вибачте!

— Ти, мабуть, вмираєш з голоду, — сказав фавн і засміявся. — Вечеря готова. Подавати?

— Так, будь ласка! — вона жестом попросила Еразмуса провести їх до їдальні. — Мені так хочеться пити, що я готова лизати стіни!

— У них жахливий смак, — мовив їй Роло. — Я спробував полизати одну з них того ж дня, коли ми прибули. На смак цей лід — немов гниле м’ясо, — він затремтів, а тоді потрусив шерсть на спині, показуючи всім своїм виглядом, як то було несмачно.

— Що? — дівчина спинилася і сперлася рукою на найближчу колону. — Невже? — вона ледь стрималася, аби одразу не лизнути стіну, щоб перевірити, чи Роло правий. Певна річ, лід який не танув і не був холодним на дотик, не міг бути звичайним льодом, однак чому він має смакувати як гниле м’ясо?

— Прошу, моя панно, вечеря холоне, — мовив Еразмус, і його обличчя враз зблідло. — А тобі, вовче, не варто лизати стіни, — мовив він до Роло суворим голосом. — Бо вони… мусите собі затямити, що це… це зовсім не той лід, до якого ви звикли.

— Так, звісно, — безневинно усміхнулася дівчина, постановивши собі, що неодмінно лизне стіну, щойно залишиться наодинці у своїй спальні.

Білий ведмідь уже чекав на них у їдальні. Дівчина привіталася і сіла у своє крісло, що стояло поруч із ведмедевим. Еразмус подав розкішні страви (що вже стало традицією): прозорий бульйон, приправлений незвичним зіллям, овочі, запечені з медом, риба, оздоблена лісовими горіхами та маринованими вишнями. На десерт — торт, перемащений кремом та политий карамельним соусом.

— Будь ласка, подякуй саламандрам, — зітхнула вона по вечері. Дівчина відкинулася на спинку свого крісла й відклала серветку вбік. — Вони чудові кухарі!

— Я перекажу їм ваші слова, моя панно! Вони будуть у захваті!

Лежачи біля каміна, Роло перевернувся на спину й висолопив язик. Йому дістався добрячий кусень м’яса і шматочок торта, який дівчина кинула йому до миски. Ведмідь також скуштував торт. Однак нічого більше. Доки дівчина з Роло їли, він лише мило бесідував з ними: запитав, чи вона вже бачила картини у довгій картинній галереї, чи вони їй сподобалися. Ні, не сподобалися, бо на них були зображені сцени кривавих боїв. Він запитав, чи вона вже читала книги, що знаходилися у бібліотеці. Так, читала, і вони їй неабияк припали до смаку.

— То тобі тут подобається? — запитав ведмідь здушеним голосом.

— Так, звісно! — вона відхилилася вбік і поплескала здоровенну ведмедячу лапу. — І не хвилюйся, я зніму закляття.

— Ні! — ведмідь рвучко відхилився назад, оголивши свої зуби та пазурі. Дівчина відсахнулася. Ізбйорн трохи розслабився. — Будь обережна, — прогарчав він. — Було б краще, якби ти почекала.

— Чого саме чекати?

— Доки рік добіжить кінця.

— І тоді ти розповіси мені, хто збудував цей палац?

— Так, — ведмідь похмуро кивнув головою.

— І хто вирізьбив слова-візерунки на каміні у вхідній залі?

Ведмідь закліпав очима і змінив тему.

— Я не знаю.

— То це не ти збудував цей палац? Хто ж тоді це зробив?

Тиша. Ведмідь повільно похитав головою, так, немов ці запитання його розчарували. Однак вона продовжувала запитувати:

— Ти розумієш написи на колонах?

— Іноді.

— Тобто?

— Очі у ведмедя не надто пристосовані до читання, — сказав він. У його голосі вчулося небажання продовжувати розмову. — Вже пізно. Добраніч!

Він підвівся і посунув геть із кімнати.

— Будь ласка, зачекай! Хочеш, я тобі почитаю? — вона рушила слідом за ним; можливо, якщо вони читатимуть разом, то їм вдасться розшифрувати невідомі символи? — Ізбйорне, чи тобі цього також хотілося б?

Однак він лише мовчки йшов уперед, аж доки не зник за великими дверима.

— Люди весь час пхають свого носа куди не слід, — сказав Роло і пішов слідом за господинею до їхніх покоїв.

— Годі тобі, — сказала вона, замислившись. — Якби ти знав, що написано на тих колонах, тебе б також розбирала цікавість.

— А от і ні. Мені не цікаво, чому стіни смердять гниллю. Уся ця справа погано пахне.

— Роло! — дівчину вражала його байдужість. — Невже тобі не цікаво, чому ми тут?

— Цікаво. Але я готовий чекати, аж доки не настане час дізнатися.

Далі вони йшли до спальні мовчки. Роло мовчки спостерігав, як дівчина скидає з себе сукню й одягає нічну сорочку. Вона мовчки розчесала своє блискуче руде волосся і вмилася. Вовк сів поруч із її кріслом, коли вона читала книгу, — історію перших королів Півночі, а коли йшла спати, заскавулів:

— То як?

Однією ногою вона все ще стояла на підлозі, а іншу поставила на м’яке ліжко. Дівчина подивилася на нього:

— Тобі потрібно вийти? Двері відчинені.

— Ні, не потрібно, — у голосі його бриніло роздратування.

— То що тоді?

— Мене почала розбирати цікавість, — невдоволено зізнався він.

— Ти про що?

— Мені цікаво, що написано на колонах, — випалив він так, немов це було очевидно. — Не можна спершу сказати вовкові, що прочитала щось цікаве, і не розповісти йому, що саме.

— І хто тепер пхає носа куди не слід? — дівчина засунула обидві ноги під ковдру і лукаво зиркнула на вовка.

— Ну скажи, — присоромлено прохав він.

— Гаразд. З того, що я зрозуміла, це історія принцеси, яка живе у палаці і мріє про прекрасного принца, який її покохає. Однак чоловік чи радше чоловіки, яких вона зустрічає, кривдять її. Усе це її дуже засмучує або, може, розлючує?

Дівчинка зігнула ноги в колінах й обхопила їх обома руками.

— Пхе, — прокоментував Роло. — Ця історія не така вже й цікава. З людьми постійно щось таке трапляється.

— А хто сказав, що це були люди? — дівчина здивовано звела брови догори.

— А хто ж тоді?

— Я не знаю, ким є та принцеса, бо там сказано лише «принцеса». Та якби вона була людиною, то під словом «принцеса» був би символ, що означає «людина». Так мені Ганс Пітер пояснював. На колоні сказано, що вона шукає вродливого чоловіка. Дуже чітко та ясно. Історії, записані на колонах, розповідають про життя лицарів, принців, панянок, під котрими написані різні символи, тобто усі вони різні істоти. Подібно, як‑от Еразмус і всі інші слуги.

— Про що ті історії?

— Ну, є там одна історія про те, як прекрасна принцеса приходить до лісу і зустрічає там панянок. Мені видається, що це люди. Принцеса їм щось каже, і вони з лементом тікають. Усі, крім однієї. Ця панянка залишається і глузує з принцеси. Тоді жорстоку панну вбивають. Її наречений нападає на принцесу, проте вона виявляє милосердя і не вбиває його. Натомість забирає його до свого палацу, щоб провчити та заодно показати, як виглядають краса й доброта.

— Звучить жахливо, — мовив Роло.

— Справді? — здивувалася дівчина.

Роло кивнув:

— По-перше, чому панянки кинулися врозтіч, коли побачили принцесу? Що вона такого жахливого зробила?

— Я про це навіть не подумала.

— Мені видається, що ця принцеса не така вже й чудова, якщо коханці її зраджують, а дівчата втікають, лиш вона з’являється.

— Ну, може, ця ситуація трохи схожа на нашу вранішню, коли я побачила слуг. Знаєш, усі вони дуже дивні, але щойно ти до них трохи призвичаєшся, вони починають тебе приємно дивувати.

— Можливо, — сказав Роло, але в його голосі звучали нотки сумніву. — Однак мені видається, що принцеса повелася дуже не гарно.

— Забравши нареченого до себе?

— Ти сказала, що вона вирішила його провчити. Його кохана щойно загинула, а ця навіжена принцеса (ким би вона не була) змушує його покинути домівку і забирає в рабство до свого палацу.

— Хіба я щось казала про рабство? Я лише…

За дверима її спальні щось брязнуло. Роло скочив на ноги, дівчина зіщулилася. Однак виявилося, що це всього лиш Еразмус. У нього був якийсь ошелешений погляд. Під ногами-копитами лежали таця і розбите горня. Гарячий шоколад почав в’їдатися у килим.

— Еразмусе, з тобою все гаразд? — дівчина скочила з ліжка і кинулася до фавна.

— Хто? Де? Як? Звідки тобі відомо про цю історію? — випалив він.

На якусь мить дівчина розгнівалася на те, що Еразмус підслуховував під дверима.

— Чому ти питаєш?

— Та… просто так, — запнувся він. — Це звучало… дуже знайомо.

— Я прочитала цю історію на одній із колон у вхідній залі, — сказала вона, і їй трохи відлягло від серця.

Бідний Еразмус аж посірів від хвилювання.

— Ти розумієш мову тро… те, що написано на колонах? — у його погляді були захоплення і страх.

— Так, мій брат навчив мене, — сказала вона насторожено.

— Твій брат? — у фавна був здивований вигляд.

— Еге ж, мій найстарший брат, Ганс Пітер, — уточнила вона. Хоча то видавалося їй зайвим, бо фавн і так не знав, як звати всіх її братів. Він навіть не знав, чи є у неї хоч якісь брати.

— Ганс Пітер, син Ярла? — ледь чутно прошепотів фавн.

Дівчина схопила фавна за барки:

— А ти звідки знаєш?

Еразмус вивільнився:

— Це жахлива помилка. Вона дуже розгнівається.

Його обличчя сполотніло від страху.

— Про що ти? Хто розгнівається?

Фавн здригнувся:

— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, — голос його став крижаним. — Я пришлю Фіону, щоб вона прибрала цей безлад.

Він швидко зник.

За якийсь час увійшла Фіона. Дівчина поскладала уламки горнятка на тацю й поставили її на столику.

Шовкі витерла пляму на килимі мокрою ганчіркою, взяла тацю з черепками й пішла з кімнати, не сказавши ані слова. Дівчина спробувала заговорити з нею, але промовистий погляд Фіониних очей змусив її замовкнути.

Дівчині не спалося. Десь опівночі прийшов її сусід по ліжку. Щойно він заліз під ковдру, вона роздратовано скочила з ліжка, взула капці, стукнула рукою по бильцю дивана і, не тямлячи себе від люті, закричала:

— Годі мені з тобою панькатися! — й опісля просичала. — Одному з нас доведеться спати на дивані, — вона зачекала, але відповіді не було. Звісно ж! — Ну гаразд, це буду я.

Тоді вона зірвала з ліжка велике біле покривало із ведмежої шкури, загорнулася в нього й лягла на дивані.

Не довго думаючи, сусід встав, взяв її на руки й переніс назад на ліжко. Вона спробувала вирватися, але він її міцно притиснув. Лише коли дівчина заспокоїлася, сусід ліг на своїй половині ліжка.

— Якщо це частина закляття, то це дуже тупо, — пробурчала вона.

Правду кажучи, вона почувалася надто стомленою, і їй хотілося як слід обмізкувати події проминулого дня, отож вона залишилася лежати в ліжку. Її сусід позіхнув (їй чомусь згадався Роло) і заснув.

Дівчині не спалося майже до світанку. Вона думала про принцесу, від вигляду якої усі кричали і тікали, і про вираз лиця Еразмуса, коли він почув історію, і про те, що скоріш за все Ганс Пітер також гостював у цьому крижаному палаці.

Розділ 13

Вранці дівчина почувалася невиспаною і роздратованою. Вона потягнулася, щоб вперіщити кулаком подушку свого сусіда. Але її роздратування зникло, коли помітила на його подушці чорну волосину. Вона взяла її до рук і покрутила поміж пальцями. На дотик волосина нагадувала її власне волосся. Дівчина обкрутила її довкола пальця і поклала до скриньки, де вже лежали мережева та перлини.

Того дня вона так і не побачила Еразмуса. Фіона подала сніданок, обід та вечерю, також принесла дівчині її вечірнє горня шоколаду. Наступного дня все повторилося: замість Еразмуса їй прислуговувала похмура шовкі. Ізбйорн пропускав повз вуха всі її запитання про написи на колонах та про місцезнаходження Еразмуса. Інколи їй здавалося, що вона покарана, хоча не була певна, за що саме. Яка різниця, скільки питань вона задала? Адже на жодне з них їй не відповіли!

Минув майже тиждень, перш ніж вона знову побачила фавна. Проходячи вхідною залою, дівчина помітила, як фавн стоїть біля однієї з колон, склавши руки за спиною, і погойдується вперед-назад на своїх чорних копитах. Щоб він її почув, дівчина навмисне зробила кілька голосних кроків у своїх лайкових капцях.

— Ой! — фавн розвернувся до неї. — Моя панно!

— Де ти був?

— Н-ніде.

— Ну, я рада, що ти зі мною знову розмовляєш, — сказала дівчина. — Вибач, якщо я тебе засмутила.

— Це не ваша вина, моя панно! — сказав фавн, відходячи від колони.

Розуміючи, що фавн не вміє читати цією мовою, дівчина вказала на одну з колон обабіч тієї, біля якої стояв фавн.

— Ось та колона, — тихо сказала вона.

— Ох!

Еразмус окинув її поглядом і облизав губи. Він глянув через плече, тоді на дівчину, але окрім них там нікого не було. Роло саме був на ранковій «прогулянці».

Дівчина невпевнено підійшла до тієї колони. Фавн, все ще перебуваючи у полоні сумнівів, теж став біля неї. Його копита голосно цокотіли по льодяній підлозі. Вона прочитала історію вголос, вказуючи пальцем на кожен окремий символ.

— Мені не відомо, що означає цей знак, але оцей над ним означає, що це були молоді дівчата, — сказала вона.

— Фавн, — видихнув він. — Це мусить бути символ для позначення фавнів… цією мовою.

— А може, тобі відомо, що означає цей? — вона показала на знак, розміщений над знаком принцеси. — Я знаю, що цей, — вона вказала на символ, — читається як «принцеса».

— Здогадуюся.

— Що ж він означає?

Фавн на мить завмер, обличчя його побіліло.

— Троль.

Він видихнув це слово, не дивлячись на дівчину, натомість і далі гаплячись на символ, якого вона торкнулася, так, немов той був отруйним.

Дівчина розгубилася.

— Мені здавалося, що всі тролі огидні, — врешті сказала вона. — Але, мабуть, навіть тролівна-королівна мала би бути красивою.

Фавн у відповідь лише здригнувся. Зненацька дівчині прийшла в голову думка, від якої їй аж у животі похололо: «Невже тролі збудували цей палац? Чи не закляття тролів ув’язнили тут ізбйорна?». Фавн знову здригнувся.

— Я забагато розповів, — сказав він навдивовижу зляканим голосом. — Мені треба йти.

Цокотячи копитами, Еразмус вибіг із зали.

— Ні, не йди! Зачекай! Будь ласка, розкажи ще щось!

Дівчина бігла за ним так швидко, наскільки могла, однак він біг швидше. Почувши її слова, лише похитав головою і, не озираючись, побіг далі.

Фавн майже дійшов до кухні. Він збіг сходами вниз і вже був біля дверей, коли раптом зупинився й обернувся. Дівчина й собі зупинилася, все ще простягаючи вперед руку, немов прохаючи її вибачити. А може, благаючи заговорити з нею?

— Дівчину з роду фавнів звали… — йому перехопило подих. — Дівчину, котра кинула виклик тролівні-королівні і поплатилася життям за свій довгий язик…

Дівчина облизала губи, що видушити з себе бодай слово:

— Так?

— Її звали Нарела. Нашою мовою це означає «кмітлива».

Після цих слів він зник у темряві службових приміщень.

— Нарела, — мовила дівчина. Ім’я видавалося їй красивим. Може, тому, що вона сама довго була безіменною, дівчина часто заздрила гарним жіночим іменам. Однак згадавши, що білий олень подарував їй найкрасивіше ім’я, яке їй коли-небудь доводилося чути, вона погамувала власну заздрість. До того ж думка про те, що дівчина на ім’я Нарела — мертва, ще більше стишила її заздрість.

— Білий олень… — прошепотіла дівчина. — Білий олень, — повторила вона вже голосніше. А тоді ляснула себе по чолі, почуваючись дурепою. Від того часу минуло вже багато років, і вона встигла забути, що першим її проханням до білого оленя було зцілити Ганса Пітера. Тоді він подивився на білу свитку і сказав, що Ганса Пітера зачаклували тролі.

— Уже давно треба було зіставити ці факти докупи, — пробурмотіла вона сама до себе, почуваючись дурною й наляканою воднораз.

Пригнічена дівчина повернулася до своїх покоїв. Роло, як завжди, лежав перед каміном. Від розкішних відбивних та всіх тих солодощів, які він їв, його черевце відчутно потовстішало, тому він ледь ворухнувся, коли дівчина увійшла до кімнати. Вона теж вмостилася біля каміна, поклавши ноги вовкові на груди.

— Нарела, — сказала вона.

— На здоров’я! — відповів він.

Вона невдоволено почухала його бік своєю п’яткою:

— Я щойно розмовляла з Еразмусом. Пригадуєш оту історію, у якій пустотливі дівчата зустріли принцесу й кинулися навтьоки? Ту, котра не втекла, котра виявилася гострою на язик, звали Нарела. Вона була фавном, — дівчина глибоко втягнула повітря носом. — Її судженого звали Еразмус. Наш Еразмус — це той, кого вирішили навчити поважати красу та доброту.

Роло виліз з-під її ніг і встав:

— Він сам тобі про це розповів?

— Ні. Тобто так. Я побачила, як він розглядав колони, і показала йому ту, на якій написана ця історія. Він пояснив мені, що той символ, який був розміщений під словом «дівчина» і якого я не могла розгадати, означає «фавн». Тоді я запитала його, що означає символ під словом «принцеса»?

— І що ж він означає?

Роло настовбурчив вуха і підсунувся до неї якомога ближче, впершись у її коліна.

— Троль.

Кажучи це, вона здригнулася. Однак то було ніщо, порівняно з тим, як затремтів Роло. Він випустив пазурі й вишкірився, оголяючи свої білі зуби.

— То цей гнилий сморід — це запах тролятини!

Він увійшов до спальні, а тоді до гардеробу. Дівчина пішла слідом за ним. Роло зупинився посеред кімнати й почав свердлити дівчину поглядом.

— Що ти робиш? — вона зупинилася у дверях і сперлася рукою до одвірка. Почувалася втомленою, спустошеною й приголомшеною. Чари тролів…

— Переодягайся у свій старий одяг, — сказав їй вовк з притиском. — Ми йдемо звідси.

— Але як? Ми не можемо отак просто піти геть.

— Ніхто з нас не погоджувався жити у барлозі тролів, — кожен м’яз на тілі вовка був напружений.

— Роло, я пообіцяла, що житиму тут один рік. Наразі минуло лише два місяці.

— А ведмідь пообіцяв, що тебе ніхто не скривдить.

— Але мене ніхто не займає. Тут ми в безпеці.

— Ми в небезпеці. Яка ж це безпека? Троляча? Тролі! — він нервово затупотів на місці. — Еразмус в полоні, ізбйорн в неволі, Еразмусову кохану вбито — нам треба звідси тікати.

— Не можу. Я пообіцяла.

Вона вхопилася рукою за лискучий одвірок. Страх Роло підживлював її власні побоювання. Коліна почали підгинатися, і здалося, що її от‑от знудить. Цей палац — оселя тролів!

— Нас ошукали! Обіцянка, дана брехунові, нічого не варта, — заперечив Роло.

— Але він не брехав. Він всього лиш нічого не сказав. Він не міг… Бо також у пастці. Ми мусимо йому допомогти!

— Чому? Яке нам до нього діло?

— Та жодного… Але він наш друг! — сказала вона. — І я не залишу його тут страждати у полоні закляття. Якщо мені вдасться визволити його від чарів, то я зможу допомогти й Гансові Пітерові.

Раптом вона відчула трепет у грудях і зрозуміла, що навіть якби зараз не йшлося про порятунок Ганса Пітера, вона б усе одно не покинула ізбйорна. Роло заскавулів і пошкрябав лапою по дверях гардероба, де його господиня тримала свій старий одяг.

— Мені це не подобається. Думаю, нам треба піти геть.

Увага дівчини зосередилася на гардеробі. Усе інше втратило значення. Гардероб… Слова білого оленя… Свитка Ганса Пітера…

— Троляча мова, — пробурмотіла вона.

Роло закляк:

— Що?

— Гаптування на свитці Ганса Пітера створене мовою тролів, — сказала вона, заходячи до гардероба та відчиняючи двері шаф.

Діставши білу свитку, вона опустилася на підлогу. На неї дивилися гаптовані візерунки; завитки та шпичаки почали набувати значення просто у неї на очах. Ці зубчасті символи виглядали ще гостріше й грізніше, ніж ті, що на колонах, тому їх було важче зрозуміти. Вона озирнулася, щоб переконатися, чи ніхто за нею не слідкує, але позаду був лише Роло, що й далі скавулів та ходив туди й сюди.

Гаптування голубими стрічками розповідало про кохання, втрату та дивний палац «по той бік місяця». Червоні стрічки — про любов і втрату, однак у цій історії було ще й багато зради та ненависті. Лише тепер дівчина помітила, що голубі стрічки накладалися на червоні, затуляючи окремі символи. Схоже, червоними й блакитними стрічками вишивали різні руки: голубі візерунки були виконані маленькими акуратними стібочками, червоні — більші, грубші, але й переконливіші.

— Про що тут йдеться? — запитав Роло, підповзаючи впритул і легенько підштовхуючи свитку носом.

— Тут сказано, що володар жив тут, у палаці з льоду, — здушеним голосом заговорила дівчина. — Ні, стривай… Він мусить тут жити рівно один рік і один день… з дівчиною… з нареченою… яка ніколи не бачила його обличчя.

— Так, як ізбйорн, — втрутився Роло. — Лише з тією різницею, що ви належите до різних видів, тому не можете бути парою.

— А ще я бачила його обличчя, — бездумно додала вона, заглибившись у читання. — А ось про що розповідають червоні візерунки: його зрадять, і тоді він муситиме бути з принцесою… і кохати її довіку, — швидко випалила вона.

— Кохати тролівну-королівну?

— Так, — сказала дівчина. — Оту жахливу тролячу принцесу. Маєш рацію, вона не така вже й добра.

— Вона взагалі не добра, вона — троль! — сказав вовк, поставивши всі крапки над «і».

Для дівчини все стало на свої місця: нещасна принцеса, яку ніхто не розумів і яка всього лиш шукала кохання (якщо вірити історіям), насправді була жахливою потворою, яка накладала закляття на безневинних істот. Вона взяла в полон Ганса Пітера, але йому вдалося втекти. Хоча чи вдалося це йому?

— Ганс Пітер все ще в полоні закляття тролів, — сказала дівчина. — Саме тому він такий нещасний, і тому його волосся посивіло так рано.

— Ти звідси не підеш, доки не знімеш закляття, чи не так? Ми ніколи вже не повернемося додому! — застогнав вовк.

— Чому ти такий впевнений, що мені не вдасться?

— Тому що вона — троль! Я не знаю, як перемогти троля. Ніхто з живих не знає, — він здригнувся. — Поглянь на різьблені символи на колонах по всьому палацу. Усі ці історії розповідають про тих, кого ця тролівна-королівна або взяла в полон, або вбила.

— Ну, може, вони всі не знали, з ким мають справу. Але ж ми знаємо, — сказала дівчина.

Слова вовка її образили. Бо якщо навіть вовк не вірив у її сили, то хто тоді повірить?

— Гар-р-р! — сказав Роло і змінив тему. — Про що розповідають блакитні стрічки? — він знов уткнувся носом у свитку.

— А, так-так! — дівчина насупила брови. — Ця історія не така промовиста, як попередня. Тут сказано: «Любитиму тебе довіку, сумуватиму за тобою довіку», — а тоді щось про втечу, день і ніч, про те, як хтось покинув край сонця і місяця, снігу і льоду. І ще: «Ніколи не озирайся, завжди пам’ятай».

Розділ 14

Дівчина настільки занурилася у читання вишитих на свитці історій, що й не помітила, як швидко минув час. Точнісінько як тоді, коли вона намагалася зрозуміти дивні написи на колонах і пропустила обід та підвечірок. Коли їй набридло, що голубі стрічки затуляють собою червоні, вона взяла до рук маленькі ножички і обережно перерізала нитки, котрими голубі стрічки були пришиті до свитки. Нарешті їй вдалося повністю побачити написи на червоних стрічках, і написи ті були страхітливо зловісні.

— Тут щось не так, — сказала вона Роло. — Нічого не розумію. Здається, його ув’язнили без ланців чи кайданів, зробивши прекрасним і страшним, хоча колись він був лише прекрасним. Не знаю, що саме цим хотіли сказати.

З боку дверей почулося гарчання. Злякавшись, дівчина випустила з рук свитку й зірвалася на ноги. Роло і собі загарчав й оголив ікла. Однак коли побачив, хто стоїть біля дверей, розслабився.

— З тобою все гаразд? — ізбйорн стояв у дверях на всіх чотирьох лапах.

— Так, — відповіла дівчина. — Ти… е-е-е… мене налякав.

— Я стукав, — сказав він винуватим голосом. — Але ти не відповіла, і я почав хвилюватися.

— А, он як? Вибач! Я… була зайнята.

Вона схопила свитку і хутко заховала її назад до шафи. Білого ведмедя всі ці розмови про чари завжди виводили з рівноваги, тому вона не бачила сенсу розповідати йому про свої найновіші відкриття.

— У мене щось для тебе є, — сказав ізбйорн. Його гучний та грубий голос прозвучав на диво лагідно.

— Що саме?

— Я залишив його у вітальні, — сказав він їй. — Ходімо — покажу.

Вона пішла слідом за білим ведмедем, а Роло поплентався за ними. Вони проминули спальню й увійшли до вітальні. Ізбйорн підійшов до маленького столика біля каміна й присів навпочіпки. Своїм довгим чорним пазурем він вказав на тоненьку книжечку, що лежала на столику.

Дівчина підійшла ближче й узяла книжку. На шкіряній палітурці помітно виднілися сліди від зубів ізбйорна. Палітурка була проста й невигадлива: коричнева, шкіряна, без візерунків. Вона розгорнула книгу. Усередині були лише порожні сторінки, та й тих не більше десяти.


— Щоденник? — вона подумала, що це дуже мило, але якось дивно.

Він засміявся:

— Не зовсім. Не варто писати тут… своїх секретів… Твоя сім’я отримала такий самий записник. Усе, що ти напишеш у своєму, буде написано у їхньому. Все, що вони напишуть у своєму, — з’явиться тут.

Дівчина подивилася на записник, а тоді на ізбйорна.

— Це чудово! — вона поклала записник на столик й обійняла ведмедя. — Дякую! Але чи вони знатимуть, як цим користуватися? Як тобі вдалося його передати? Чи ти їх бачив? Чи з ними все гаразд?

На весь цей шквал запитань ізбйорн широко всміхнувся:

— Ні, я їх не бачив. Мій посланець передав їм записник із поясненнями. Вони мали б отримати його сьогодні вранці, — брови ведмедя зійшлися докупи. — Я їх попередив, щоб нікому не розповідали про нього. Ти теж нікому не кажи, навіть слугам. Цей записник не належить до речей, які тобі можна мати, однак… Я не хотів, щоб ти сумувала за домом.

— Розумію, — вона вдруге його обійняла. — Дякую! Дякую! Дякую величезне!

Вона перенесла записник з маленького столика біля каміна на письмовий стіл, взяла до рук перо та чорнильницю.

— Зараз я хочу написати Гансові Пітерові.

— Так я і подумав, — сказав ізбйорн з тугою в голосі. — Чи ми побачимося за вечерею?

— Звісно! — неуважно відповіла вона. — Так-так, як завжди.

Вона навіть не почула, коли він покинув її покої.

«Люба родино, — написала вона у маленькій книжечці. — Це я — дівча. Сподіваюся, з вами все гаразд».

Вона не знала про що ще написати. Я живу у палаці з льоду? Кожної ночі у моєму ліжку спить незнайомець? Мені прислуговують чудернацькі істоти? Цей палац побудували тролі? Усі ці речення звучали тривожно та недоречно.

Не знаючи, про що писати далі, вона закрила записник і поклала на нього праву долоню. Порахувала до десяти й знову відкрила. Слова, які вона написала, зникли. Вона погортала записник. Усі його сторінки були порожні.

— Ну, — звернулася вона до Роло. — Що далі?

— Мені це не подобається, — відповів він. — Це майже як тролячі чари.

— Певна річ, це тролячі чари, — відрубала вона. — Але якщо це дозволить мені розмовляти з Гансом Пітером, то мені… Ох!

Записник і далі лежав на столі розгорнутим. На чистій сторінці з’явилося слово:

«Дівчино?»

«Гансе Пітере?» — швидко написала вона.

«З тобою все гаразд?» — запитав він.

«Так! А як ти? Як тато? Як усі?»

Слова з’являлися на папері так швидко, як вона могла їх прочитати.

«Дуже добре! Аскель вполював ізбйорна й продав його королівському кравцеві з Християнії. Король забажав зробити Аскеля своїм придворним мисливцем. Тепер Аскель приносить королеві дичину до столу, а також хутерця для розкішних королівських накидок. Вони з матір’ю живуть у добротному будинку в Християнії. Ейнар — з ними».

Дівчина невесело всміхнулася. Це було саме те, чого її мати завжди хотіла.

«А ти? — написала вона. — А тато?»

«Ми з татом зосталися в хатинці. Однак ти б її тепер не впізнала! У нас новий дах — подарунок Аскеля. А ще татові всміхнулася фортуна, і ми добудували ще одну кімнату та придбали нові меблі».

Дівчина спинилася і прочитала все написане вголос, щоб нетерплячий Роло також міг дізнатися про те, що діється вдома. Від останнього речення їй перехопило подих.

«Татові всміхнулася фортуна?»

«Так, наступного дня по тому, як ти покинула дім, тато пішов до лісу, зрубав дерево і знайшов скарб! Під деревом була закопана скриня із золотими монетами, мабуть, ще тоді, коли дерево було дуже молодим. Воно розрослося й заховало під собою скарб. Але от, тато його знайшов!»

Дівчина дуже зраділа, прочитавши це. Вона знала, що для татової гордості було б важким ударом стати на ноги лише завдяки Аскеляданові. Тепер він міг вихвалятися своїм власним багатством (хоча, мабуть, він цього не робив).

«Ура! Я дуже рада!» — написала вона.

Ганс Пітер запитав:

«А ти як?»

«Боюся, ти знаєш, як тепер виглядає моє життя. Я живу у палаці з льоду».

«Цього я й боявся!»

«Ти теж тут був, правда?»

«Ми прокляті через моє боягузтво. Пробач мені, сестро!»

«Про що ти? Що з тобою трапилося?»

Довгий час сторінка залишалася порожньою. Дівчина подумала, що, мабуть, Ганс Пітер залишив записник на столі і кудись пішов. Або йому стало погано від цих спогадів. Вона міряла кімнату кроками, та кожні п’ять кроків перевіряла, чи не з’явилось у записнику нове повідомлення. Коли воно нарешті з’явилося — прожогом кинулася до столу, але перечепилася через крісло й забила палець на нозі. Вона кілька разів підскочила, проклинаючи все на світі, витерла сльози і заходилася читати:

«Нічого не можу тобі розповісти. Навіть після усіх цих років і миль між нами, нічого не можу тобі розповісти. Вона все ще має наді мною владу. Пробач, сестро, але мусиш блукати у темряві, шукаючи шлях навпомацки, як робила це моя Това».

— Това? — дівчина закліпала очима й подивилася на Роло. — Хто така Това?

— Не знаю, — відповів він, нетерпляче дряпаючи підлогу. — Запитай у нього.

«Това була прекрасною, — написав Ганс Пітер дрижачою рукою. — І доброю. Тобі б вона сподобалася. Але її більше немає. Мене гукає Рольф Сімонсон. Скажу татові, щоб тобі написав, коли ввечері повернеться додому».

І тато таки написав їй увечері. Прохав розповісти, як їй ведеться, та розповідав про домашні справи. Те золото, яке він знайшов під деревом, дало змогу надіслати його заміжнім донькам багатий посаг.

«Таточку, це чудово! — написала дівчина. — Я рада, що у вас усе гаразд».

Було пізно. Вона переодяглася в нічну сорочку.

Під час вечері дівчина розповіла ізбйорнові про свою розмову з Гансом Пітером, оминаючи згадки про Тову та прокляття. Ведмідь дуже втішився, що його подарунок припав їй до душі, але знову нагадав, щоб вона нікому про це не розповідала. Щоразу, коли Фіона подавала на стіл якусь нову страву, ведмідь змінював тему. Еразмуса знову ніде не було.

Тієї ночі дівчина та Ярл писали одне одному, намагаючись здаватися радісними та вдаючи, що вони всього лиш балакають собі за кухонним столом. Ярл пообіцяв, що наступного разу, коли Йорун прийде в гості, він таємно попросить її написати сестрі.

Почуваючись втомленою, але все ще в піднесеному настрої, дівчина закрила маленьку книжечку і вмостилася у своєму величезному ліжку. В голові крутилося стільки різних думок, що вона майже не звернула уваги, коли незнайомець ліг поруч із нею. Коли ж його хропіння стало нестерпним, дівчина штурхнула його під бік, точнісінько так, як штовхала своїх сестер. Він перевернувся на спину, й вони обоє заснули.

Розділ 15

Тепер, коли вона розгадала тролячу мову і здогадалася, що це, власне, мова тролів, дівчина без упину шукала відповідей на свої запитання. Вона ретельно обшукувала палац, сподіваючись знайти більше різьблених орнаментів чи вишивок. Окрім того, вона розпочала пошуки у бібліотеці. Знайшовши порожню книгу, почала записувати туди все, що дізналася про тролівну-королівну, фавнів, про себе і Ганса Пітера.

У старонорвезькому словнику, який також згодом знайшла у бібліотеці, на полях вона записувала відповідники тролячої мови, які знала. І лише тепер зрозуміла, наскільки обмеженим був її словниковий запас мовою тролів. Врешті вона вирішила, що слова «білатеральний» та «багатовалентність» їй однаково не знадобляться.

— Ну, може, якщо мені зустрінеться останній троль на землі, і він однаково добре володітиме обома руками… — пробурмотіла дівчина собі під ніс і хихикнула.

— Перепрошую, моя панно!

Дівчина аж підскочила і швидко закрила словник, відчуваючи провину за те, що писала по книзі. Вона повернулася і побачила пані Ґрей, їхню домоправительку. Гаргуйля стояла біля дверей, тримаючи в рухах пухнастий віничок для витирання порохів. Вона аж ніяк не виглядала стурбованою через те, що дівчина пише в одній із книг. Тому дівчина заспокоїлася.

— Доброго вам дня! — привіталася, про всяк випадок ховаючи книгу за спиною. — Як ваші справи? — їй неабияк захотілося, щоб усі ці створіння припинили за нею шпигувати.

— Усе гаразд! Дякую, моя панно! — сказала пані Ґрей. Вона і далі стояла біля дверей і виглядала якось розгублено. — Можливо, мені піти до іншої кімнати, моя панно?

— Ні, що ви! — дівчина всім своїм виглядом дала зрозуміти, що не треба нікуди йти. — Не хочу заважати вам виконувати вашу роботу.

Дівчина лише зараз зрозуміла, що не розмовляла зі слугами, відколи вперше їх зустріла. Вона перетнула кімнату й сіла у кріслі біля вікна. Крижані вікна були значно чистіші, ніж ті жовтаві пухирчасті вікна, до яких вона звикла. Але, на жаль, єдине, що можна було крізь них побачити, — безкінечні засніжені простори.

Домоправителька спершу ходила по кімнаті якось зніяковіло. Її рухи були трохи показовими. Однак, коли помітила, що дівчина поглинута роботою зі словником, вона наче трохи заспокоїлася: рухи стали скрупульознішими і плечі розслабилися.

— Пані Ґрей, звідкіля ви? — зненацька запитала дівчина.

— Перепрошую? — віничок випав їй з рук.

— Звідки ви родом? — дівчина усміхнулася. — Ви ж не в цьому палаці народилися, чи не так?

— Так, звісно, що не тут, — вона схопила до рук віничок, ніби то був не віник, а меч.

— Тоді де? Я переконана, що на Півночі мені ніколи не доводилося бачити нікого… схожого на вас.

— Я з Півдня, — з притиском відповіла вона.

— Звідки саме? З Данії?

— Ні.

— З Пруссії?

— Ні.

— З Італії?

Домоправителька подивилася на неї й зітхнула.

— Моя панно, якщо це все, що ви хотіли дізнатися, то я — з Франції.

— Справді? — вона відклала словник убік. — А як у Франції? Чи таких, як ви… часто можна зустріти там?

Її очі затуманилися.

— Там зовсім по-іншому, ніж на Півночі. Там цвітуть тюльпани та помаранчі, — сказала вона м’яко. — Таких, як я, там вистачає. Французькі митці звели чимало церков. Ми живемо у церковних барельєфах.

Дівчина уявила собі, як родина сірих крилатих гаргуйль спостерігає за нею, доки вона молиться. Проте швидко відігнала від себе цю тривожну думку.

— Хіба вам не хочеться повернутися додому? — запитала дівчина.

Гаргуйля випросталася і знову взялася до роботи.

— Яке це має значення? — запитала вона. Тоді швидко закінчила мести порохи і пішла геть, не сказавши ані слова.

Дівчина замислилися: яким було б її життя у Франкріке, як казали у них вдома?

— Фра-а-анція, — сказала вона, смакуючи звучання цього слова, немов це пані Ґрей вимовляє його.

«Чи то було б дивно, якби я була з Франції? — подумала вона. — Мабуть, не дивніше, ніж мати сіру шкіру і кажанячі крила».

— Але найдивнішим, напевно, було б, якби тролі наслали на мене свої злі чари. Так я собі думаю, — сказала дівчина Роло, коли вони зустрілися.

Вона знову сиділа посеред гардероба, акуратно пришиваючи голубу стрічку назад до свитки. Її мучило сумління, що вона зіпсувала річ, яка належить її улюбленому братові.

— Ну, принаймні поки що, тролі нас усе ще не прокляли, — похмуро відказав він.

— Звідки ти знаєш?

Дівчині стало цікаво. Вона не почувалася проклятою, але хто ж його знає, як ті прокляті почуваються? Проте голос Роло звучав дуже впевнено.

— Я знаю, тому що я спробував покинути палац, — пояснив Роло. — І пробіг чималу відстань, перш ніж вирішив, що краще мені повернутися назад, — він позіхнув. — Однак я не відчув жодної таємничої сили, яка б манила мене назад. Тому, думаю, ми можемо піти геть, коли нам заманеться.

— Ти — вільний, — сказала дівчина з притиском. — Я ж пообіцяла, що не піду.

— А я пообіцяв твоєму братові, що зостануся з тобою, — заперечив вовк. — Тому я тебе не покину, навіть якщо ти проклята. Хоча не думаю, що це так. Ти не пахнеш, як інші.

— Це тому, що я — людина, — відповіла вона, знизавши плечима, і знову взялася за шиття.

— Ні, це тому, що ти не проклята, — заперечив Роло. — Тут усі пахнуть інакше, це правда. Але окрім їхніх звичайних запахів, усі вони мають отой інший запах. Від них тхне зіпсованим м’ясом, — він зморщив ніс. — А від тебе так не пахне.

— Невже? Від усіх слуг?

— Так, і від ізбйорна.

— Може, вони всього лиш не миються, — сказала вона, але то був радше невдалий жарт. Дівчина вірила Роло, бо у нього був гострий нюх. — То мені не потрібно залишатися у палаці?

— Лише якщо хочеш дотримати слова, — підтвердив Роло. — А це, як ти знаєш, мінлива річ.

— Мінлива річ? — дівчина здивовано подивилася на Роло. — Хто тебе цього навчив?

— Ганс Пітер сказав це мені перед тим, як ми покинули дім, — пояснив Роло. — Він попросив переказати тобі його слова, якщо все піде шкереберть, якщо муситиму переконати тебе, що потрібно йти геть. А якщо ти й далі не погоджуватимешся, він порадив мені вкусити тебе, — при цих словах Роло зніяковів.

Вони обоє сиділи мовчки, мізкуючи над тим, що кожен з них щойно сказав. Бо якщо Ганс Пітер порадив Роло вкусити його любу сестричку, то, мабуть, він передбачав, що все буде жахливо.

— Зрештою, він тут колись був, — зауважила дівчина й скривилася. — Мимоволі замислююся над тим, як йому тут велося, якщо він таке сказав. Щось мені підказує, що він не вдягався в шовкове вбрання і не їв усіх тих чудових страв.

При згадці про їжу в Роло забурчало в животі.

— Увесь день я бігав по засніженій рівнині, — гордо повідомив він. — І тепер саме час вечеряти.

— Твоя правда.

Отож вони приєдналися до ізбйорна, що вже сидів за столом. Розмовляли про п’єсу, яку ізбйорн порадив дівчині напередодні і яку вона вже встигла прочитати. Їй здавалося, що головна героїня занадто пафосна, однак ізбйорн вважав, що, зігравши цю роль належним чином, можна показати її дуже зворушливою. Дівчина поцікавилася, де саме ведмідь бачив цю виставу, але він змінив тему і почав говорити про поезію, яку також полюбляв. Дівчина знала лише кілька старих едд[6], тому ведмідь порадив їй почитати кількох сучасних поетів. Вона пообіцяла, що завтра за обідом прочитає йому одну з тих поезій вголос. На тому вони й попрощалися.

Перед тим, як лягати спати, дівчина знову перевірила, чи не з’явилося у маленькій книжечці нового повідомлення від її сім’ї. Але книга була порожньою. Вона заховала її під подушку, де вже лежали словник та щоденник, і заснула.

Тієї ночі її нічний гість не хропів. У сні дівчина випадково копнула його, прокинулася і спросоння поплескала по плечі, прохаючи тим самим не сердитися на неї. Він лише застогнав, повернувся на інший бік і заснув.

Розділ 16

Минали дні. Усе було як і раніше. Дівчина читала вірші й романи та обговорювала їх з ізбйорном. Писала у щоденнику та робила позначки на полях словника, продовжуючи шукати у палаці хоч якісь підказки. Вона почала заходити до кухні й розмовляти зі слугами. А коли поверталася до своїх покоїв, то зустрічала там похмуру шовкі Фіону.

Дівчина довідалася, що мінотавр походить із маленького острова неподалік Греції, а Еразмус був з іншого грецького острова. Вона дізналася, що пані Ґрей виглядала кам’яною, бо й справді була витесана з каменю, і про те, що час до часу гаргуйля безрушно сиділа на вершечку палацу, не звертаючи жодної уваги на погоду.

Проте всі ці спостереження та відкриття аж ніяк не пояснювали головного: як і чому слуги опинилися у палаці. Одна із саламандр випадково проговорилася, що Фіону погубила її гординя. На відміну від історії Нарели, нареченої Еразмуса, тролі не вважали за потрібне різьбити історії інших слуг на стінах палацу. Тролі або ж Ганс Пітер.

— Я пам’ятаю твого брата, — якось сказала їй саламандра. — Він був дуже високий.

Саламандрі, що була дівчині до колін, напевно, всі здавалися надзвичайно високими. Хоча в цьому випадку вона мала рацію.

— Так, він — високий.

— То він все ще живий? — саламандра виглядала дуже здивованою.

— Так, звісно! — дівчину вразила сама думка, що могло бути по-іншому.

— О, це цікаво!

Саламандра галопом помчала на інший кінець кухні й застрибнула у велике вогнище. Там пошепки провела нараду з двома іншими саламандрами.

— Як цікаво! — врешті сказала, вилазячи з вогню.

— Що ще ти пам’ятаєш про мого брата? — раптом дівчина збагнула, що лише Еразмус знав про те, що Ганс Пітер був її братом. — Звідки тобі було відомо, що він тут був?

Саламандри переглянулися між собою і опустили голови додолу.

— Нам фавн розповів, — сказала інша саламандра, виринаючи з вогню. Дівчина не розрізняла їх, але, схоже, вони на те не зважали. — Але ми нікому про це не казали.

— Ні, це було б надто небезпечно, — погодилася перша саламандра. Тоді роззирнулася довкола, щоб переконатися, що окрім них у кухні нікого не було. — Еразмус знав, що ми нікому не розповімо.

— Це дуже мило з вашого боку. А тепер розкажіть мені, що ви ще пам’ятаєте? Можливо, щось цікаве?

— Щойно у нього з’являлася нагода, він читав або різьбив. Вивчав книги у бібліотеці, а тоді різьбив візерунки на каміні. Не на колонах, ні.

— Хто ж різьбив на колонах?

— Окремі написи були тут споконвіку або принаймні довше, ніж ми, — сказала третя саламандра. У неї був вищий і м’якший голос, тому дівчина подумала, що, мабуть, це дівчинка. — Інші написи викарбували нещасні люди.

Інші дві саламандри зашикали на неї, а тоді всі троє застрибнули до великого каміна. Вони більше нічого не сказали, тому дівчина піднялася до себе.

Кожного ранку, поснідавши, вона писала батькові та Гансові Пітерові, й у відповідь отримувала повідомлення від них. Того ранку, коли вона відкрила книгу, нове повідомлення уже чекало на неї. Цього разу писала Йорун.

«Люба сестро, — було написано у повідомленні. — Не хочу тебе засмучувати, але батько тяжко поранений».

Дівчині перехопило подих, вона піднесла книжечку ближче до очей, так, немов це допомогло б їй читати швидше.

«Вчора він рубав дерево і воно на нього впало. Розтрощило йому праву руку й ногу. Він був неподалік від дому Гарлдсонів; їхній найстарший син його й знайшов. Місцеві лікарі мало чим могли допомогти, тому Ганс Пітер повіз його до Християнії. У батька почалася гарячка. Я хотіла поїхати разом з ними, але у мене от‑от народиться дитина. Тордіс з чоловіком приїхали на санях і приєдналися до них.

Я знаю, що ти не можеш приїхати. Лише хотіла попросити тебе, щоб ти молилася за батька.

З любов’ю

Йорун».

Все ще в заціпенінні, дівчина сперлась на свій розкішний письмовий столик. Врешті Роло прокинувся зі свого ранкового сну, підійшов до неї і запитав, чи є якісь новини. Йому довелося запхати свого мокрого носа у її долоні, щоб вона таки звернула на нього увагу.

— Думаю, батько помирає, — прошепотіла вона. Ковтнула клубок, що став у горлі, закашлялася і заплакала. — Батько при смерті!

Вона вхопила маленьку книжечку і стрімголов помчала коридорами палацу. Проминула бібліотеку, кімнату з веретенами, кімнату з маслоробками, велику залу з мольбертами, живописними полотнами та друкарськими верстатами. Вона бігла і кричала:

— Ізбйорне! Ізбйорне!

Кричала і почувалася дурепою. Раніше її зовсім не дивувало те, що у білого ведмедя немає імені. Зрештою, вона й сама не розповідала, як її звати. Але зараз від думки про те, що вона ніколи не питала його імені, її проймав гострий біль.

— Ізбйорне! Ізбйорне!

— Що трапилося? — він біг їй назустріч довгим коридором, що вів до кімнат, у яких ніхто не жив.

Розпашіла, заплакана, захекана, вона все ще стискала у руках маленьку книжечку і зовсім не переймалась тим, як зараз виглядає.

— Мій батько при смерті, — схлипнула вона.

Ізбйорн краєм ока глянув на Йорунину нерозбірливу писанину і присів на задні лапи. Потім подивився на картину, що висіла на стіні над ними, — на ній стрибали істоти з конячими ногами й людськими тулубами. Тоді перевів погляд униз, на її пом’яту спідницю з блакитного оксамиту.

— Я мушу повернутися додому, — схлипнула вона.

— Ти не можеш.

— Будь ласка, — благала вона. Дівчина підтягнулася на пальчиках й обхопила його шию руками, змушуючи його подивитися на неї. — Будь ласка. Я повернуся. Дозволь побачитися з ним.

Він печально заревів. Той рев був для нього дуже характерним, але водночас звучав, як мукання корови.

— Ти повернешся?

— Так, якщо ти цього хочеш.

— Ти потрібна мені, — відповів він. — Сьогодні ж я завезу тебе додому, але мусиш пообіцяти мені, що повернешся. Ти повинна прожити тут рівно один рік.

— Так, безперечно! — вона витягла з кишені помережану хустинку й втерла нею обличчя. — Дякую тобі дуже! Дякую!

— Мусиш мені ще дещо пообіцяти, — сказав ведмідь похмуро.

— Що завгодно!

— Пообіцяй, що нікому не розповіси про таємниці палацу.

— Що? — дівчина припинила сякатися і витріщилася на нього. Їй і на гадку не спадало, що він знав про її відкриття. — Маєш на увазі про тр…

— Тс-с-с! Нікому не розповідай про наші таємниці.

— Гаразд, — від однієї думки, що невдовзі побачить свою сім’ю, вона почувалася краще, ніж досі. — Піду складу речі.

Після цих слів вона побігла до своїх покоїв. Невдовзі до неї приєднався Роло.

— Де ти була? — запитав він.

— Я говорила з ізбйорном. Де ти був?

З голосним тріскотом вона відірвала нижню частину від потворної жовтої сукні. Тоді поклала кусок жовтої матерії на ліжко і кинула зверху свої нові сукні та сорочки. Її старий наплічник був занадто малий, щоб вмістити все те нове вбрання. Та вона відмовлялася їхати до Християнії у лахмітті.

— Я також шукав ізбйорна, — роздратовано повідомив Роло. — Натомість зустрів пані Ґрей. Потім ведмідь заревів на цілу кухню, що ми їдемо до Християнії, і от я прийшов тобі про це розповісти.

— Я знаю. Я намагаюся спакувати речі, — вона поклала на купу одягу ще кілька пар взуття.

— Ось, моя панно, — сказала пані Ґрей, заходячи до кімнати з великим шкіряним рюкзаком в руках.

— Ох, — дівчина подивилася на порізану сукню. — Дякую, пані Ґрей!

Вона переодяглася у свої старі штани та білу свитку. У той час гаргуйля спакувала її одяг до шкіряного наплічника.

Не минуло й години, як дівчина з ізбйорном уже мчали засніженою рівниною. Роло заледве встигав за ними. Сонце світило на диво яскраво, сніг поблискував під ногами, дівчина натягнула капюшон на очі й заховала обличчя у білому ведмежому хутрі. Коли вони перетнули рівнину й помчали лісом, дівчина задрімала. Ця подорож лякала її значно менше, ніж попередня, тому вона могла спокійно розглядати краєвиди, що траплялися їм на шляху. Вони минали гори та фйорди. Коли вони мчали під гору, западала ніч. А коли дівчина прокинулася, гора була вже далеко позаду. Вона не пам’ятала цього краєвиду з першої подорожі. Сидячи у ведмедя на спині, дівчина спробувала трохи випростатися.

— Де ми? — запитала вона. Довелося кричати, щоб ведмідь її почув.

— На півночі, — гукнув він у відповідь.

— Це не та дорога, якою ми прийшли, — крикнула вона.

— Ми йдемо на південний захід, до Християнії, — сказав він.

Тоді опустив голову, й вони побігли ще швидше. Ведмідь мчав вузькою стежкою, оминаючи дерева та кущі. Роло, не відчуваючи втоми, біг осторонь ведмедя. Дівчина постійно ухилялася від гілок дерев, щоб ті не били її по обличчю.

Так вони і йшли упродовж наступного дня. Спинилися лише, щоб перекусити стравами, які саламандри завбачливо для них запакували. На другий день подорожі, коли уже стемніло, вони дісталися передмістя великого міста Християнії. Тут ізбйорн попрощався з дівчиною та Роло.

— Гадаю, Християнія не найкраще місце для білих ведмедів, — сказала дівчина, намагаючись говорити радісно. Їй дуже хотілося побачити батька, та водночас було боляче навіть від думки про розлуку з ізбйорном.

— Ага, — сказав він. Що далі вони відходили від палацу, то важче йому ставало вимовляти слова. — Пам’ятай про свої обіцянки.

— Звісно! Я побуду з сім’єю лише п’ять днів, а тоді зустрінуся з тобою на цьому ж місці і ми повернемося до палацу, — сказала вона. Видавалося, що цей візит занадто короткий, однак ізбйорн наполягав, щоб вона не затримувалася ані на день довше.

— І?

— І я нікому не розповідатиму про наші таємниці, — додала вона. Тоді вона встала навшпиньки і поклала руку йому на голову, до горла їй підступив клубок. — Бережи себе! Не потрапляй нікому на очі!

— Не потраплю.

Її очі наповнилися слізьми, вона кліпнула й відвернулася.

— Пішли, Роло!

Із гайочку, де вони стояли, дівчина з Роло вийшли на дорогу, що вела до Християнії.

— Через п’ять днів ми повернемося, — гукнула вона ведмедеві на прощання.

Ведмідь заревів у відповідь. Дівчина побачила, як щось біле миготить вдалині — то ведмідь зникав у глибоких хащах лісу.

— Лише п’ять днів, і ми повернемося додому… Я маю на увазі, до крижаного палацу, — сказала вона сама до себе.

— Ти знаєш дорогу до дому Аскелядана? — вовк постукував кігтями по твердій бруківці, яка встеляла шлях.

— Ні, але коли дістанемося до міста, то запитаємо у людей, — сказала дівчина, підтягуючи лямки свого величезного наплічника, щоб той вище сидів у неї на спині. — Хтось мусить знати, де живуть королівські мисливці.

Роло лише скептично пхикнув. Тепер, коли на нього більше не діяли чари ізбйорна, дихання його стало важким, а голова схилилася додолу.

— Аби тільки це було близько, — сказав він.

— Годі нарікати, — сказала вона йому. — За якусь годину ми сидітимемо біля теплого вогнища, поруч із батьком та Гансом Пітером, як у старі добрі часи.

— Будемо сподіватися, — пробурмотів Роло.

Дівчина нічого не відповіла на його саркастичне зауваження. Їй також було не по собі. Це не буде так, як у старі добрі часи. Батько поранений, може, навіть при смерті. Їй тепер відомі таємниці Ганса Пітера. Матеріальні статки її сім’ї разюче змінилися. І все це сталося завдяки ведмедеві.

Розділ 17

Коли вони нарешті знайшли дім Аскелядана, на вулиці займався світанок. Для того, хто ніколи не бачив населених пунктів більших, ніж село з півста хат, вулиці Християнії нагадували лабіринт. На додачу до цього вони шукали помешкання Аскеля посеред ночі і запитати дорогу не було у кого.

Врешті, знайшли шлях до палацу. Широкі стіни були побудовані з каміння тепло-жовтого кольору, тому палац виглядав дуже привітно навіть при нічному освітленні факелів. Дружній вакман-вартовий[7] запитав, у якій вони справі, і дівчина пояснила, що шукає дім Аскелядана Ярлсона.

— А! Королівського мисливця? Чи ти одна з його численних сестер? — чоловік засміявся. — Йди прямо цією дорогою. Це зовсім близько. Он той великий будинок із сірого каменю, — сказав він.

Дівчині трохи запаморочилося в голові. Аскелядан живе у великому будинку з сірого каменю? Зовсім близько від королівського палацу? Вона перезирнулася з Роло. Вовк також мав здивований вигляд.

— Дякую! — сказала вона чоловікові, щойно прийшла до тями.

Увійшовши до будинку, дівчина вирішила, що помилилася дверима. Адже то було величезне приміщення з дахом, перекритим шифером, і з розкішними портьєрами, що закривали вікна. Перед будинком стояло двійко гнідих коней, запряжених у бричку. Лакей, котрий притримував коней за вуздечку, подивився на дівчину з неприхованою цікавістю.

Побачивши, що за нею спостерігають, вона врешті набралася хоробрості і голосно постукала у двері. Та не встигла забрати руки, як двері розчахнулись. Перед нею в яскравому світлі стояв якийсь молодик. На ньому була зелена піжама: кофта недбало заправлена у штани.

— Ти медсестра?

Дівчина вирячилася на нього:

— Ейнар?

— Піко? Дівчинко? — її середульший брат кинувся її обіймати. — Не можу повірити, що ти тут! Я думав, що ізбйорн тебе з’їв, — він ще міцніше її обійняв, а тоді розвернувся до Роло й почухав його по спині. Вовк прийняв цей жест із гідністю.

— Ні-ні, — ледве видусила з себе. — Зі мною все гаразд. Як батько?

Ейнар відступив до стіни, м’язи на його обличчі напружилися. Він знову став схожим на того молодого хлопця, яким вона його знала.

— Йому дуже погано, — сказав їй брат. — Аскель викликав придворного лікаря. Той зараз біля нього. Вся наша сім’я теж, — у його голосі забринів страх. — А ще він викликав медсестру. Коли я побачив тебе, то подумав, що то вона.

— Так, я зрозуміла, — вона спробувала засміятися. — Можна мені його побачити?

— Звісно! З нами Тордіс. І Ганс Пітер. Ми всім надіслали звістку, але не знаю, коли вони її отримають.

Ейнар провів її вздовж коридору з високою стелею до спіралевидних сходів із напастованого дерева. Тоді зупинився.

— Ох, — розчаровано сказав він. — Я ж мушу чекати біля дверей, доки не прийде медсестра.

— Все гаразд. Я не заблуджуся.

— Перші двері справа, відразу біля сходів, — сказав Ейнар.

Він ще раз обійняв її за плечі й знову став біля дверей.

Разом із вовком, що ступав поруч, дівчина піднялася нагору. Серце шалено калатало. Розкішний килим з трояндовими візерунками приглушував їхні кроки. На другому поверсі біля сходів стояв маленький столик, на якому була ваза зі східним орнаментом. Дівчина не була певна, що викликало у неї більше подиву: те, що Аскелядан живе в такому багатому будинку, чи те, що за дверима, які знаходилися біля столика, лежав її тяжко поранений батько.

Зібравши всю відвагу, на котру вона лишень була здатна, дівчина неголосно постукала. Двері були злегка причинені, тому від її стуку вони самі відчинилися. Вона побачила саме те, чого й очікувала: її мама, сестра Тордіс, трійко старших братів — усі стояли над ліжком хворого. Усе його тіло було в пов’язках. Над ним схилився журавлеподібний чоловік у чорному — лікар.

— Привіт, — привіталася дівчина і схопилася за вовчий загривок, шукаючи опори.

Погляди присутніх у кімнаті тепер були спрямовані на неї, навіть затуманений погляд батька. На якусь хвилю всі завмерли. А тоді враз все довкола ожило.

— Дівчинко!

— Сестро!

— Дочко!

— Як ти сюди дісталася?

— Замовкніть, — сказав лікар. — Пан Оскарсон потребує тиші.

Ганс Пітер першим кинувся до дівчини й міцно її обійняв. Тоді Тордіс зробила те саме, за нею — Торст. Аскель її не обійняв. Він стояв, заклавши руки в кишені своїх розкішних штанів.

— Все гаразд, лікарю Олафсоне, це моя наймолодша сестра, — сказав він пихато.

Мати її також не обняла. Вона стояла позаду Аскелядана, перебираючи край своєї шовкової шалі.

— Дочко, — сказав Ярл і простягнув до неї свою неушкоджену руку.

Дівчина повільно наблизилася до нього. Йдучи по кімнаті, вона раптом відчула тепло оселі й на її чолі виступив піт. Вона зняла свитку.

На праву руку Ярла була накладена шина, надійно зафіксована бинтами. Ковдру з цього боку ліжка відгорнули вбік. І було добре видно, що права нога також була зафіксована та забинтована. Окрім того, під його очима виднілися мішки, а на лівій щоці — величезний синець. Дівчина опустилася навколішки біля ліжка й взяла його за ліву руку.

— Таточку, мені так прикро, — мовила вона, схлипуючи.

— Дочко, ти в цьому не винна, — сказав він тихо і легенько стиснув її долоню.

Вона похитала головою. У неї було жахливе відчуття: те, що зараз тут відбувається, було якось із нею пов’язане. Адже недаремно на Півночі нещастя називають «тролячим везінням».

— Ну, гаразд… — лікар відкашлявся, мабуть, почуваючись ніяково. — Я дам медсестрі знеболювальні та жарознижуючі ліки. Вона знатиме, що з ними робити.

— Дякую, лікарю Олафсоне, — сказав Аскелядан. Він ступив кілька кроків назустріч лікареві й потиснув йому руку. — Я проведу вас.

Дівчина не могла стриматися, щоб не витріщитися на свого брата. Він став такий рафінований та накрохмалений, що від одного погляду на нього їй робилося моторошно. Помітивши вираз обличчя сестри, Ганс Пітер розсміявся.

— Як бачиш, Аскель тепер на своєму місці, — сухо сказав він.

— Так, хвала небесам, що так сталося, — невдоволено докинула мама. — Де би зараз був твій нещасний батько, якби Аскелядан не покликав придворного лікаря?

Ганс Пітер схилив голову і нічого не відповів. А мати звернулася до дівчини:

— Ти зламала обіцянку? — хоча її обличчя було незворушним, але дівчині здалося, що вона побачила крихту страху в материних очах.

Дочка зніяковіло закліпала очима, але за якусь мить спохопилася і заперечно похитала головою.

— Ні, ізбйорн приніс мене до міста, щоб я могла побути з батьком. Через кілька днів я повернусь до палацу.

Фріда коротко кивнула головою:

— Дивись мені!

На її наймолодшу доньку раптом зійшло просвітлення: Фріда боялася, що у них відберуть щойно здобуте багатство, якщо дівчина зламає обіцянку, дану ведмедеві.

— То ти зовсім ненадовго? — прошепотів Ярл. Після цих слів він поринув у сон.

Наймолодша донька з острахом спостерігала, як підіймалися та опускалися в ритмі дихання сплячої людини його груди. Тоді вона відпустила його долоню, котру досі стискала, і вкрила батькові плечі ковдрою.

— Лікар дав йому знеболювальне, — сказала Тордіс, ставши поруч. Вона обійняла дівчину за плечі. — А ще лікар попередив, що ці ліки можуть також діяти як снодійне.

— З ним все буде добре, правда?

— Так, звичайно! Все буде добре, — сказав Торст якимось дивно хриплим голосом. Обличчя у нього було таке ж бліде, як і в усіх інших, однак він зміг видусити з себе усмішку. — Йому всього лиш треба відпочити. Так лікар сказав.

Проте Ганс Пітер і далі був насуплений.

— Мусимо дати йому поспати, — коротко сказав він, підхопив свою свитку й рушив до дверей.

Фріда та Торст пішли слідом за ним, а Тордіс з дівчиною залишилися з батьком. Минуло кілька хвилин, і до кімнати діловито ввійшла жінка у довгому фартуху. Навколо її голови були закручені дві сиві коси. Вона привіталась з дівчатами усмішкою і заходилася міряти пульс сплячого батька.

— То ви медсестра? — прошепотіла Тордіс. Жінка схвально кивнула й приставила вказівний палець до вуст. Перезирнувшись, дівчата вийшли.

Все ще заколисані атмосферою кімнати, у котрій щойно були, сестри мовчки спустилися донизу широкими сходами. Тордіс провела їх до вітальні, де вже зібралися інші члени родини. Дівчина сіла на диван поруч із Тордіс. Вона взяла до рук горня з чаєм, а також шматок хліба з сиром. І лише тоді окинула поглядом усю свою сім’ю у розкішно вмебльованій кімнаті. Тордіс майже не змінилася, вона й далі була вбрана у кольорову сукню модного покрою, котру сама собі колись пошила. Ганс Пітер, як і раніше, був одягнений у простий грубий вовняний одяг, однак тепер на ньому більше не було латок та потертих манжетів. Аскель, Торст, Ейнар і Фріда хоч і були вбрані у міський одяг, виглядали якось трохи неохайно.

— З батьком усе буде гаразд?

Цього разу страшне запитання пролунало з вуст Ейнара.

— Безперечно! — мовив Аскелядан з вдаваною легкістю. Він ковтнув занадто багато кави і закашлявся. Торст поплескав його по спині.

— То буде велике диво, якщо твій батько знову зможе ходити, — сказала Фріда. — Рука у нього, звісно, залишиться, але користі з неї буде мало. Хвала небесам, Аскель зможе про нас подбати. Хоча б одна моя дитина народилася не даремно, — пирхнула вона.

— Батько завжди зможе про себе подбати, — сказав Ганс Пітер, все ще стискаючи свитку в руках. Пальцем правої руки він водив по голубій стрічці, що звивалася вздовж рукава свитки. Дівчина задумалася: чи здогадався її брат, що цю стрічку відпороли й пришили знову? — Звісно, довелося пожертвувати нашою наймолодшенькою і віддати її на поталу чарам, щоб отримати те, що маємо зараз. Але я переконаний, воно того вартувало, — в його словах вчувався сарказм.

— Так, воно того вартувало, — дівчина вимовила свої слова твердо й підвела голову догори. — Батько виживе. Його лікуватиме найкращий лікар та доглядатиме досвідчена медсестра. В Аскеля з матір’ю буде затишна домівка…

— У тебе також має бути дім, — перебив її Аскель. — Коли повернешся назавжди, можеш жити з нами.

Дівчина розуміла, яких величезних зусиль коштує її братові бути щедрим, тому у відповідь на його слова всміхнулася й подякувала.

— Якби я не пішла з ізбйорном, — продовжувала вона, — ми б і далі тіснилися у маленькій хатинці, дах якої зяє дірками. І якби з батьком сталося лихо, ми би поклали його перед багаттям і самі про нього піклувалися, — вона договорила, коротко кивнула і допила свій захололий чай.

— Невже ти думаєш, що з батьком трапилося би таке лихо, якби до нас у гості не завітав ізбйорн? — сказав Ганс Пітер, озвучуючи її потаємні побоювання. — Мені треба поспати, — сказавши це, він вийшов з кімнати.

Дівчина поспішила за ним. Коли обоє спускалися сходами донизу, вона схопила його за рукав.

— Гансе Пітере, — тихо сказала вона. — Якщо тобі щось відомо про ці чари, будь ласка, розкажи мені; я б дуже хотіла дізнатися більше.

— Будь обережна. Перечекай один рік і повертайся додому, — сказав він. Тоді вирвав свій рукав з її руки і поспішив донизу, перестрибуючи через дві сходинки за раз. Дівчина сповільнила ходу, чекаючи на Тордіс, котра також спускалася сходами.

На другому поверсі будинку на дівчину чекала власна спальня. Аскелеві слуги постелили чисту постіль та прибрали кімнату до її приходу. Дівчина мимоволі подумала про те, що кімната у неї вдома, чи то пак у крижаному палаці, була більшою за розмірами. Окрім того, у цій кімнаті не було власної лазнички, лише нічний горщик, графин з теплою водою та миска для вмивання. Дівчина вмилася і залізла під ковдру.

Вона переконувала себе, що не може заснути, бо ліжко тут вужче, простирадло — жорсткіше, а ще меблі відкидають зовсім інші тіні. Вона вперто не хотіла визнати, що насправді їй хотілося, щоб знайомий тягар опустився на ліжко поруч із нею. Їй бракувало знайомого подиху на власній щоці. Врешті вона попросила Роло, аби той ліг у ліжко поруч із нею. Роло погодився. Але закінчилося це все тим, що вовк усю ніч хропів та штурхався. Тому, коли нарешті розвиднілося, дівчина здалася, встала і переодяглася у свій буденний одяг.

Розділ 18

Три дні минули немов мить. Більшу частину часу дівчина провела у батьковій кімнаті, тримаючи його за руку та розмовляючи з ним. Вона розповідала йому «вигадки» про саламандр, фавнів та шовкі, котрі мешкали у фантастичному палаці з криги; переповідала історії із книг, котрі читала у бібліотеці крижаного палацу; сказала, що намагалася вивчити нову мову, а коли він запитав, яку саме, швидко відповіла: «Франкську». Вона не хотіла, щоб батько дізнався, що вона вивчає мову тролів.

Дівчина послала Ейнара до найближчої книжкової крамниці і сказала, щоб купив там кілька популярних романів. Вони з Тордіс по черзі читали їх Ярлові і покидали його кімнату лише тоді, коли медсестра перев’язувала йому рани або коли мила його, хоча й тоді розстатися з батьком видавалося дівчині мукою.

Того ж дня, коли дівчина прибула до Християнії, Ганс Пітер запряг у воза оленицю і повернувся до їхньої старої хатини. Усі просили його зостатися, але він відмовився. Сказав, що на нього чекають справи («Ха!» — сказала на те Фріда), і додав, що Йорун хвилюватиметься, якщо не почує звісток від них.

— Як шкода, що я не взяла з собою моєї маленької книжечки. Ми б тоді могли їй написати! — сказала дівчина, погладжуючи морду білолицьої олениці. Тим часом Ганс Пітер поклав на воза маленький клуночок з одягом та великий кошик з їжею. — Тоді ти міг би залишитися з нами.

— Я б усе одно не залишився, — лаконічно відказав він.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — наполягала вона. Щиро кажучи, вона наполягала на цьому цілісінький день. Їй хотілося побалакати з Гансом Пітером наодинці й розпитати його про крижаний палац та про чари.

— Ні, у цьому немає потреби, — сказав Ганс Пітер. Тоді зітхнув і сів на воза. — Ну гаразд, моя миленька маленька сестричко, слухай уважно. Так, маєш рацію, — я там був. Я бачив велику засніжену рівнину і палац із криги. Я знайомий з фавном Еразмусом і з саламандрами, які вміють готувати розкішні обіди. Але я також знайомий із володаркою палацу, і мені відомо про дивовижі палацу та про долю всіх його мешканців. І саме тому я тобі кажу: будь обережна, перечекай один рік і повертайся додому.

— Але мені здається я могла би…

— Будь обережна. Перечекай один рік. Тоді повертайся додому, — знову повторив він. Тоді взяв віжки до рук і відпустив гальмо на передньому лівому колесі. — Поки що можеш залишити свитку в себе. Але коли повернешся додому — віддаси її мені.

Він змахнув віжками, присвиснув. Дівчина відскочила вбік. Олениця зірвалася з місця й помчала. Коли вони доїхали до першого повороту, Ганс Пітер повернувся й помахав їй рукою. У променях сонця його волосся виглядало дуже-дуже білим, таким білим, немов то було волосся дідугана.

— Ну що ж? — Фріда вийшла на ґанок і глянула вслід за возом. — Поїхав? От! Навіть не попрощався з власною матір’ю та братом, котрий його прихистив та пригрів.

Дівчину розгнівав материн сварливий тон.

— Ти ж знаєш, Ганс Пітер не з тих, хто прощається. Так само, як і Аскель. Їх обох таке прощання лише б роздратувало, — мама на ті слова лише пхикнула. — Холодніє. Піду назад до будинку.

Дівчина й незчулася, як дні її гостювання добігли кінця. І ось одного ранку вона знову пакувала свій наплічник. Аскель пообіцяв, що відвезе її за місто, коли звечоріє. Там вона зможе зустрітися з ізбйорном.

Зараз, коли Ярл спав і вдома не було нікого, крім них двох, дівчина заходилася спаковувати речі. На ній була красива голуба сукня. Штани, светр та свитку вона відклала, щоб переодягнутися в них, коли покидатиме дім.

Хтось постукав у двері.

— Дівча, це я, — сказала Тордіс, заглядаючи до кімнати. — Хвилюєшся перед від’їздом?

Дівчина взяла до рук гребінець й усміхнулася.

— Ні, — сказала вона. — Мені всього лиш прикро марнувати останні години свого перебування вдома на пакування речей, краще б я провела їх з батьком.

— А хіба ти не можеш зостатися трохи довше?

Дівчина зробила гримасу.

— Я пообіцяла, що вирушу назад сьогодні. Що довше я тут сидітиму, то довше триватиме рік.

Тордіс кинула на неї уважний погляд:

— Що ти маєш на увазі?

— Я мушу бути з ведмедем один рік й один день. А я гостювала тут аж п’ять днів, тож муситиму зостатися в ізбйорновому палаці на п’ять днів довше.

— Чи все… там у тебе… нормально?

Цього разу засміялася дівчина.

— Я живу у палаці з величезним ізбйорном, — нагадала вона сестрі. — Усе настільки «нормально», наскільки це можливо, — вона похитала головою і продовжила пакувати речі. — До того ж я зітхну з полегшенням, коли нарешті попрощаюся з мамою, — пробурмотіла вона швидше сама до себе.

— А знаєш, мама тепер значно щасливіша, — сказала Тордіс.

— О, так! Не сумніваюсь! Однак щастя перетворило її на цікаву Варвару, — відказала дівчина. — Вона цілий тиждень намагалася у мене щось винюхати та випитати: «А що ти там їси? Чи багато там слуг? Чи у ведмедя є придворні?» — останні слова вона вимовила високим голосом, імітуючи Фріду.

Тепер уже Тордіс засміялася.

— Дуже на неї схоже, — сказала сестра. — Але ж тобі немає чого приховувати, — продовжувала вона. Раптом її пильний погляд впав на дівчину, та опустила очі додолу. — Адже так?

— Т-так.

Тордіс обійшла ліжко довкола і обійняла дівчину за стан.

— Сестричко, що тебе тривожить?

— Нічого, — сказала дівчина, то згортаючи, то розгортаючи сорочку. Її власна брехня була очевидною навіть для неї.

— Нічого?

— Лише… — дівчина випросталася.

— Лише що?

У голові дівчини навперейми звучали два голоси. Перший належав ведмедеві. Він попереджав, щоби нікому не розповідала жодних «таємниць». Інший голос був її власним криком про самотність, і він став особливо сильним, коли сестра обійняла її. Їй подобалося проводити час з ведмедем, проте то було зовсім інше, ніж спілкуватися з людиною, особливо якщо йшлося про таку близьку їй людину як власна сестра.

— Лише… — вона все ще вагалася, не знаючи з чого почати. — Гаразд. Тільки не кажи мамі з татом. Кожної ночі у моє ліжко лягає незнайомець, — видихнула вона.

— Хтось лягає з тобою в ліжко?! — брови у Тордіс зійшлися докупи.

— Не знаю, — дівчина стенула плечима. — Коли настає ніч, мені не вдається знайти жодної свічки. Ліжко — величезне… Воно залазить під ковдру, з протилежного від мене боку, і спить собі скраю. А вранці зникає.

— Воно?

— Ну, мабуть. Я ж не бачу…

Не вірячи власним вухам, Тордіс торкнулася рукою власної шиї:

— То, може, це людина?

— Гадаю, що так.

— Звідки ти знаєш?

Дівчина зашарілася:

— Бо я обмацала його голову, — пробурмотіла вона.

— То це чоловік?! — очі у Тордіс перетворилися на дві вузенькі щілини.

Дівчині не довелося нічого пояснювати. Рум’янець на її щоках сказав сам за себе.

— Тобто кожної ночі якийсь незнайомець лягає з тобою в ліжко? Бідна моя дитино! — Тордіс прикусила язика. — Але знаєш, тільки тому, що ти собі вирішила, що це людина, зовсім не означає, що так воно і є.

Дівчина послабила обійми і глянула на Тордіс:

— Про що ти?

— Цей палац — зачарований, — нагадала їй сестра. — А чоловік… з котрим ти ділиш ліжко… також може бути зачарований. Він може виявитися жахливим тролем, котрий вдає із себе людину лише, щоб приспати твою пильність.

— Ні, не думаю, що він троль.

І дівчина справді так не думала. У її нічного гостя було щось таке навдивовижу людське… Супроти мінотавра із кухні, він видавався їй майже нудним.

— А може, оце «щоб-воно-не-було» грає з тобою в ігри? Можливо, воно намагається переконати тебе у своїй безневинності, щоб ти забула про його присутність?

— Але навіщо?

— Знаєш, я багато років прожила у дрімучому лісі, і мені доводилося чути різні жахи, — сказала Тордіс. — Ти й гадки не маєш, на що воно здатне.

— Але я почуваюся в безпеці, — заперечила дівчина.

Тордіс лише головою похитала.

— Це не має значення. Ти мусиш подивитися на цю істоту в доброму світлі, щоб переконатися, що це не жахливе чудовисько.

— Але ж я тобі вже казала: мені ніколи не вдається знайти свічку; та й вогонь у каміні на той час згасає.

Тордіс торкнулася своєї нижньої губи. Тоді підійшла до підсвічника, що стояв на комоді з дзеркалом. Дівчина не запалювала жодної зі свічок у ньому, бо всі вони пахли лікарськими травами, і від того запаху їй крутило в носі і хотілося чхати. Сестра вийняла зі свого фартуха ножиці, відрізала вершечок однієї зі свічок та подала його дівчині. А ще дала дівчині коробку сірників, яку носила в іншій кишені.

— Візьми це й подивися на чудовисько, що спить у твоєму ліжку, — порадила їй Тордіс. — Наш священик каже, що свічка, яку зробили у християнському домі, здатна розвіяти будь-які чари. Це єдиний спосіб переконатися, що ти в безпеці.

— А що, якщо ні? — дівчина відчула, як по її спині біжать мурашки.

— Тоді дивись по ситуації: замкни двері на ніч або тікай з того палацу й повертайся додому, — Тордіс вклала свічку та коробку з сірниками до рук дівчини. — Завжди носи це зі собою. Обіцяєш?

— Гаразд, носитиму, — сказала дівчина скоріш для того, щоб заспокоїти сестру.

Вона взяла свічку та сірники і під пильним поглядом Тордіс заховала їх під сорочкою у себе на грудях. Від запаху лікарських трав їй лоскотало у носі, а там, де свічка торкалася шкіри, почало свербіти. Вона ретельно витерла пальці об одну зі своїх сорочок і закінчила пакувати наплічник.

— Піду подивлюся, чи батько вже прокинувся, — сказала вона, обійшовши ліжко. Зараз вона шкодувала про свою відвертість.

Все ще переймаючись тим, що трапилося, дівчина провела останні години перед від’їздом вдома з батьком. Вона ніяк не могла зосередитися на романі, який вони поспіхом намагалися дочитати. До того ж, коли свічковий віск нагрівався від тепла її тіла, шкіра починала ще більше свербіти. Їдучи від батька та своєї родини, вона спіймала себе на думці, що почувається сердитою і стомленою. Висипка на грудях не давала спокою.

— Швидше б дістатися до палацу! Там я зможу прийняти ванну, — пробурчала вона до Роло, коли вони вдвох чекали у маленькому гайочку за містом. Аскель і Торст привезли їх туди й одразу поїхали геть, бо дівчина наполягла, що ізбйорн не з’явиться, якщо брати залишаться з ними.

— Ти прийшла, — сказав ізбйорн, виходячи з-за дерев, немов приворожений її думками.

Попри висипку на грудях і поганий настрій, побачивши ведмедя, вона відчула радість і усміхнулася.

— Звісно, — сказала вона. — Я ж дала слово! — після цих слів, не чекаючи запрошення, видерлася на спину ведмедя, штурхаючи його під бік та сідлаючи, немов коня. — Поїхали!

Вона почухала висипку у себе на грудях, бажаючи, щоб тому свербінню нарешті прийшов кінець.

Ведмідь проревів щось, що могло бути або сміхом, або невдоволеним лементом і побіг. Роло помчав услід за ними, висолопивши язик. Вони поспішали додому.

Розділ 19

У палаці все було як і раніше. Дівчина, як і перед візитом до батьків, читала книги і намагалася вивчити мову тролів. Вони з ізбйорном і далі зустрічалися за обідом та балакали. Час від часу ізбйорн катав дівчину на спині: вони мчали наввипередки з Роло просторами засніженої рівнини. Щоразу, коли їй здавалося, що слуги втратили пильність, вона намагалася випитати у них що-небудь. Але намарно. Вони вже звикли до її несподіваних запитань і вперто мовчали, коли заходила мова про тролів чи чари.

Хоча не все було так, як раніше. Дівчина знала, що розхвилювала Еразмуса своїми запитаннями, однак сподівалася, що з часом він перестане боятися і знову з нею заговорить, бо Фіону важко було назвати життєрадісним співрозмовником. До того ж Роло бракувало товариства Еразмуса.

— Пані Ґрей, — домоправителька саме складала кухонну скатертину. — Де зараз Еразмус? Минув майже місяць, відколи я повернулася, а ми з ним все ще не зустрілися.

Міцні сірі руки домоправительки ще міцніше стисли серветку, зім’явши її у маленький клубочок. Вона стулила свої кам’яні повіки, її подих став важким, ніздрі роздулися. Обличчя гаргуйлі і до того не виглядало аж надто домашнім, однак тепер воно було направду страхітливим.

Дівчина відсахнулась.

— Пані Ґрей!

Саламандри припинили стрибати біля вогнища. Гарт випустив із лап ножа, котрого саме точив, і, похитуючись та неголосно лаючись, покинув кухню. Кулаки пані Ґрей розтиснулися. Вона глянула на лляну серветку, на котрій залишилися дірки від її нігтів. Розгладила її і ще раз глянула на дірки, а потім жбурнула серветку у вогонь. Саламандри вхопили її, дихнули, і та перетворилася на попіл. Домогосподарка розправила крила, котрі досі завжди тримала згорнутими. А коли крила знову опустилися донизу, вона сказала:

— Еразмуса більше з нами немає.

— А де він?

— Його тут більше немає, — знову повторила пані Ґрей. Вона прокашлялася, і той кашель звучав немов торохтіння каміння. — Можливо, вам не варто проводити стільки часу на кухні зі слугами. Вам це не личить.

Розуміючи, що розмова закінчена, дівчина підвелася і пішла з кухні. Вона піднялася нагору і побачила Роло, котрий саме лежав біля каміна у просторій вхідній залі. Дівчина ще раз оглянула різьблення на стіні каміна, але вже не могла побачити в цій історії нічого нового. Штовхнувши Роло під бік пальцем ноги, вона пішла до своїх покоїв і перевірила, чи ніхто їй нічого не написав у маленькій книжечці. Однак сьогодні вона не отримала жодної звістки. Та й взагалі, після повернення до палацу Ганс Пітер жодного разу їй не написав.

— Ну що ж… Я змушу його написати мені, — пробурмотіла вона.

Сидячи за елегантним столом з льоду, дівчина взяла ручку і заходилася писати. Спершу вона попросила вибачення у Йорун за те, що все написане далі буде адресоване лише Гансу Пітеру. Тоді вона описала свою розмову з пані Ґрей та її раптове хвилювання, мовчання саламандр та те, як мінотавр несподівано зник з кухні.

«Мені відомо, що під час твого перебування тут Еразмус також мешкав у палаці, як і всі інші, — написала вона. — А тепер його немає. Можливо, ти здогадуєшся, куди він міг подітися? Сумніваюся, що він повернувся додому. Але чи міг він утекти? Я хвилююся за нього».

Вона підписала свій лист закрученим підписом і закрила щоденник. Почуваючись значно краще, вона підійшла до гардероба і витягла звідти зелену сукню, яку хотіла перешити. Раніше, не маючи насправді «свого» одягу, вона не надавала великого значення тому, що носила. Але тепер, коли у неї була необмежена кількість красивих суконь, їй раптом почало подобатися хизуватися своїм вбранням. Вона підняла обрану сукню вище, щоб Роло міг її побачити.

— Чи не здається тобі, що власниця цієї сукні мала би бути страхітливо високою?

Вона підняла сукню ще вище, так, щоб її низ не торкався землі. Верх сукні був у неї над головою.

— Страхітливо висока, — знову сказала вона, здригаючись. — Багата і марнославна.

Вона випустила гаптовану золотом сукню з рук, і та впала на Роло. Він зойкнув.

— Навіщо ти це зробила? — гаркнув до дівчини, виплутуючись з-під сукні.

— Ця сукня належала тролям! — вона подивилася на себе у дзеркало і побачила сукню кольору ранкового неба у цілком іншому світлі. — Усі ці сукні колись належали тролям, — вона з докором подивилася на Роло. — Ця сукня також смердить?

— Е… Ну… М-м-м… Проте ці сукні пахнуть також квітами, бо окрім одягу у гардеробі висять ще й маленькі мішечки із сушеними квітами, — сказав він, намагаючись уникнути прямої відповіді, а тоді все ж додав: — З ноткою тухлого м’яса.

— Фу!

Дівчина швидко розшнурувала корсет і скинула з себе сукню. Потім зняла з себе сорочку і побігла до лазнички, наповнила ванну гарячою водою (настільки гарячою, яку лишень могла витерпіти) і залізла до ванни; довго себе мила і шкрябала, а тоді замоталася у рушник і стала посеред кімнати, дивлячись на гардероб. Врешті-решт, зітхаючи, одягла один зі своїх старих потертих светрів і зношену спідницю.

— Тепер ти пахнеш краще, — сказав Роло, облизуючи їй руку, немов намагаючись заспокоїти. — Пахнеш собою, як колись.

— То добре. Але знаєш, мені би дуже хотілося знайти одяг, який не належить тролям. Мусить же бути щось, що належало б шовкі, або фавнові, або хтознакому.

Вона заходилася витягувати сукні з гардеробу і кидати їх на купу посеред кімнати. Своє старе вбрання: свитку та чоботи Ганса Пітера, ще один светр, спідницю, та штани — вона також вийняла з шафи й акуратно поклала осторонь.

А коли виймала одну із тролячих суконь, та об щось зачепилася і почала рватися. Лаючись, дівчина помацала рукою стіну і відчула нерівність у брилі льоду. Придивившись, помітила крижану цеглину, що трохи виступала. Вона витягла її зі стіни і відставила вбік. У щойно утвореній ніші був якийсь клунок, дуже схожий на наплічник, який пані Ґрей дала колись дівчині. Усередині була лляна сорочка з довгими рукавами, гаптованими квітами, темна вовняна спідниця і червона камізелька, а також пара потертих шкіряних черевиків. Одяг був пошитий із м’якої, якісної, проте недорогої тканини. Усі ці речі виглядали ношеними, але в доброму стані. Дівчину налякало те, що все це, вочевидь, належало іншій дівчині такого ж зросту, як вона. Куди зникла власниця цього одягу?

Крім буденного одягу, вона також знайшла те, що її неабияк налякало. На дні наплічника був «бунад»: весільний народний стрій, котрого, схоже, ніхто ніколи не вдягав. Стрій був загорнутий у муслінову тканину. Виглядав чарівно! Він дуже відрізнявся від тролячих суконь. Чорна спідниця, гаптована стрічками червоного, синього, зеленого та жовтого кольорів. Червона камізелька, що защібалася на срібні ґудзики. Біла сорочка була пошита із ніжної, немов серпанок, тканини. Окрім одягу, тут був також набір срібних сережок і кругла брошка зі звисаючими круглими медальйонами. А ще вона знайшла в рюкзаку білі панчохи та чорні погнуті чобітки, котрих, скоріш за все, теж ніхто ніколи не взував — бо були вони на диво тверді.

Дівчина сіла посеред кімнати, ще раз подивилася на ті чорні чоботи і заплакала. Якась інша дівчина приходила сюди, до цього холодного крижаного палацу, сподіваючись на те, що вийде заміж. Але що з нею трапилося? Чи вона померла? Чи намагалася втекти? Чи спробувала перетнути засніжену рівнину? Чи тужила за своєю сім’єю, котру залишила позаду? А може, одного чудового дня вона просто зникла, так само, як Еразмус? Взявши до рук буденну камізельку, дівчина помітила на ній довгу волосину, котра причепилася до вовняної тканини. Вона була настільки світлою, що здавалася білою, однак, коли дівчина піднесла її ближче до світла, то побачила, що це золота волосина. Вона обережно намотала її довкола одного з ґудзиків на весільний камізельці, щоб не загубити, і її ридання переросли у гикавку. Роло злизав сльози з її щік.

— Це лише одяг, — розгублено сказав він.

— Невже ти не розумієш? Якась інша дівчина принесла сюди цей одяг і залишила його тут. Це означає, що вона покинула палац без нього.… що вона… померла… Або щось таке, — вона знову заплакала. — Я думаю… що ці речі належали Тові Ганса Пітера.

Роло понюхав одяг і похитав головою; запах був настільки новим, що пахнув лише вовною, ну і, можливо, трішечки руками, котрі його створили. Роло уважніше понюхав буденний одяг.

— Він належав людині, — повідомив він. — Чистій, дуже чистій людині. Вона любила полуниці і книжки. І Ганса Пітера. І вона не померла у цьому одязі.

— Ти впевнений?

Роло знову понюхав сорочку і кивнув.

— Цей одяг пахне ізбйорном, але не твоїм ізбйорном. А також Гансом Пітером. Ну, принаймні ось це пахне, — він ще раз понюхав сорочку. — Трішечки.

Дівчина взяла до рук сорочку і понюхала її, однак не відчула жодного особливого запаху. Звісно, ця сорочка пахла сушеними квітами із гардероба, а також шкірою, з якої було зроблено наплічник та у якому вона зберігалася, однак дівчина не відчула запаху полуниць, квітів чи Ганса Пітера.

— У тебе не настільки чутливий нюх, — нагадав їй Роло трішки самовдоволено.

— Ці речі належали Тові, — впевнено сказала дівчина. — Коли Ганс Пітер жив у палаці, тут також мешкала вродлива дівчина на ім’я Това, і вони кохали одне одного.

— Навіть я не зміг би винюхати всього цього, — сказав Роло.

— Але я це відчуваю, — наполягала дівчина. — Напевне, саме вона вишила візерунки голубими стрічками на свитці Ганса Пітера. Червоні стрічки — то чари. Това їх змінила. Цікаво, що з нею трапилося? І що трапилося з її ізбйорном? — договорила дівчина, і остання сльоза скотилася з її щоки.

— Із її ізбйорном?

— Ти сказав, що ця сорочка пахне ізбйорном, але не нашим.

— Так, — однак тепер Роло уже не здавався таким впевненим у своїх словах, як раніше. — Справді, ці запахи дуже незрозумілі. Коли нюхаєш вперше, здається, що це ізбйорн, коли нюхаєш вдруге, здається, що це Ганс Пітер. А ще крихта тролячого запаху.

— Справді? — дівчина знову піднесла сорочку до носа, однак нюх її знову підвів. — Що ти маєш на увазі? — руки у неї злегка затремтіли. — Як ця дівчина пов’язана з тролями? Чого ці тролі хочуть від… — вона заледве не сказала «мене», але боячись навіть подумати таке, змінила кінець речення і сказала. — Від мого ізбйорна?

— Не знаю, — відказав Роло. — Але я думаю, ми мусимо дослухатися до поради Ганса Пітера: перечекати, бути обережними і повернутися додому.

— Хіба ти не хочеш допомогти?

— Я не впевнений, чи ми насправді можемо допомогти, — заперечив Роло. — Ще нашкодимо… Тому, коли цей рік нарешті закінчиться, можливо, Ганс Пітер все ж розкаже нам, що трапилося з ним і цією дівчиною, — він понюхав народний стрій. — Напевно, її мама допомогла їй пошити цей одяг, — додав він. Тоді відвернувся і чхнув. — У всякому разі, цю спідницю гаптував хтось, хто любить трояндову воду і свіжозварену картоплю.

Дівчина ще довго сиділа на купі одягу посеред своєї кімнати і з сумом думала над тим, про що вони з Роло щойно дізналися. Коли настав час вечеряти, вона акуратно спакувала речі до рюкзака і поклала його до гардероба разом з іншим одягом. Тролячі сукні залишила там, де їх жбурнула.

Коли ізбйорн побачив дівчину у її старому одязі, то спершу відсахнувся. У мерехтінні свічок, за розкішним вечірнім столом той одяг виглядав ще жалюгідніше, однак ведмідь нічого не сказав. Він намагався здаватися невимушеним і, як завжди, провадив бесіду. Однак дівчина була мовчазною і на всі запитання відповідала коротко. Їй не давали спокою слова Роло про те, що своїм бажанням допомогти вона лише нашкодить, тому намагалася не згадувати про чари у вечірній розмові з ведмедем. Почуваючи себе пригніченою, вона лягла спати раніше.

Коли опівночі хлопець ліг в ліжко поруч із нею, вона пригорнулася до нього, немов то їй снилося, і крадькома понюхала його. Він пахнув милом. Їй раптом захотілося мати такий чутливий ніс, як у Роло, або принаймні щоб Роло хоча б раз не спав, коли її відвідував нічний гість. Але у неї не було ані гострого нюху вовка, і Роло, як завжди, не було у кімнаті, тому вона здалася. Незнайомець не пахнув ані як троль, ані як картопля.

Розділ 20

Наступного дня, коли дівчина сиділа у бібліотеці і конспектувала нові слова зі словника, пані Ґрей зайшла туди повитирати порохи. Пригадуючи собі, як останнього разу їй вдалося розговорити гаргуйлю на тему Франкріке, дівчина вирішила поставити їй ще одне запитання. Але ніяк не могла вирішити, що саме запитати. Намарно було благати Ганса Пітера хоч що-небудь їй розповісти; єдине, що він їй написав, було коротке повідомлення: «Будь обережна, не розпитуй». Вона розповіла ізбйорнові про одяг, який знайшла у ніші гардеробу, й додала, що не знає, кому він належав.

Врешті розтулила рота, щоб запитати про свого нічного гостя, про того нічного гостя, який пахнув милом та льоном, який хропів, але ніколи не говорив. Слуги мусили про нього знати.

— Моя панно!

Від здивування, що пані Ґрей заговорила першою, дівчина завмерла з відкритим ротом.

— Слухаю.

— Еразмус помер.

— Що?

Почувши це, дівчина разом із книжками сповзла на підлогу, ненароком зачепивши ліктем чорнильницю, що стояла на столі. Та перекинулась, розливаючи густе, мов кров, чорне чорнило на квітчастий килим.

— Він надто багато розповів, і тепер його більше немає, — сказала пані Ґрей. Вона покрутила віничок для витирання порохів у руках з такою силою, що пір’я полетіло навсібіч і впало на знищений килим. Її страхітливе лице стало сумним.

— Я не повинна була вам нічого казати, але Еразмус був моїм другом. Не картайте себе. Йому було видніше. До нас ніколи раніше не приходила та, хто могла би нас зрозуміти…

— Але як вона дізналася?

Гаргуйля втягнула носом повітря і заходилася перебирати пальцями стрічку на своїй шиї.

— Прикро, якщо я вас засмутила, моя панно. Але мені хотілося, щоб ви знали, — її крила безпомічно тріпотіли за спиною. — Мені би дуже хотілося оплакати Еразмуса, але такі, як я, не вміють плакати.

Сказавши це, вона швидко пішла з кімнати. Віночок для змітання порохів так і залишився лежати посеред калюжі з чорнила.

Дівчина знову сіла в крісло. Вона спостерігала, як чорнило в’їдається в килим. Словник тролячої мови тепер лежав також майже в калюжі. Хоча ні, правду кажучи, він лежав у калюжі, але дівчині було байдуже. Еразмус помер, бо вона занадто багато розпитувала. І він відповідав. Йому йшов шестисотий рік… Йому могло бути шістсот. Але він помер. Вона його забрала.

— Тролівна-королівна, — сказала дівчина і заплакала.

Почавши плакати, вона вже не могла зупинитися. Коли трохи згодом Роло знайшов її у бібліотеці, вона лежала на підлозі, у калюжі чорного чорнила, зі спухлими очами та зарюмсаним носом, і стискала пальцями подушку.

— З тобою все гаразд? — Роло ліг на підлогу поруч із нею, торкаючись носом її плечей, і намагався не вимазати лапи у чорнилі. — Що трапилося?

— Еразмус помер! Він мертвий, він мертвий, він мертвий! І все тому, що розповів мені ту історію. Вона його вбила!

Дівчина застогнала і вдарила подушку кулаком.

— Але хто його вбив? — вовк оголив ікла.

— Вона. Це зробила вона: ця тролівна, тролівна-королівна… Потвора!

Дівчина підняла з підлоги чорнильницю, яка тепер була майже порожньою, жбурнула нею у вікно, і та розбила лід, залишаючи у ньому тріщини, а тоді з гуркотом знову впала на підлогу.

Роло важко видихнув і вибіг з кімнати. Дівчина подумала, що вона прогнала від себе свого останнього друга, і почала ридати ще голосніше. Ганс Пітер більше з нею не розмовляв, Еразмус помер, Роло її покинув. Хто ж залишився?

Лапи білосніжного ізбйорна були настільки м’якими, що, коли він увійшов до кімнати, не було чутно ні звуку. Він вступив у калюжу з чорнила і поклав свою велику голову на плечі дівчини. Його гучний голос відлунював у неї в скронях.

— Мені прикро.

— Я її уб’ю, — сказала дівчина.

— Кого?

— Ти знаєш кого. Тролівну-королівну. Ту, що вбила Еразмусову Нарелу, а тепер ще й Еразмуса. Я її уб’ю.

Своїми гострими нігтями вона проїхалася вздовж подушки, залишаючи затяжки на делікатній шовковій вишивці. З глибини ведмежого горла вирвався голосний рик. Він сів на підлогу. Дівчина пригорнулася до його теплих пухнастих грудей. Здавалося, що всі сльози вже висохли, але зненацька її знову охопило бажання плакати і вона заридала, заривши носа у м’яке ведмеже хутро.

— Так краще? — він дочекався, доки останні схлипування стихнуть.

Дівчина витягла з кишені хустинку і втерла нею щоки:

— Думаю так. Але я і далі хочу її вбити.

Ведмідь заревів. У дівчини по шкірі пішов мороз. Роло жалісно завив.

— Ти не повинна знати про її існування, — попередив ведмідь. — Більше ніколи про неї не згадуй. Не розпитуй. І не погрожуй їй. Зовсім скоро рік закінчиться.

— Ганс Пітер теж так каже, — відказала дівчина, відштовхуючи ведмедя та вивільняючись із його обіймів. — «Чекай, будь обережна, нічого не роби, лише чекай і тоді повертайся додому». Ну знаєш, я так не можу! Еразмус був дуже добрим до мене, а тепер його більше немає.

— Своїми запитаннями ти його не повернеш, лише все погіршиш, — попередив її ізбйорн.

— Хіба може бути гірше? — розсердилася дівчина. Йдучи вздовж книжкових полиць, вона одну за одною витягувала книжки і жбурляла їх на підлогу. — Життя мого брата зруйноване. Еразмус — мертвий. Вона занапастила всіх слуг, які тут живуть. Твоє життя, моє життя. Життя дівчини, весільне вбрання якої я знайшла. Скоріш за все, та дівчина — також мертва. Мусить бути якийсь спосіб, щоб її перемогти.

— Це неможливо. Можемо лише чекати і сподіватися, — ведмідь схвильовано спостерігав за її діями.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не можу цього тобі сказати, — відповів він.

Вона обійшла довкола нього.

— Ти! — своїм тремтячим пальцем вона тицьнула у його широке біле обличчя. — Ти її боїшся!

— Звісно, боюся! — прокричав він, стаючи на задні лапи. — Та ти хоч знаєш, хто вона така?! — його слова враз обірвалися. Він на якусь мить замовк, а тоді роздратовано загарчав. — Я не можу… Якби у тебе була хоч крапля здорового глузду, ти б також її боялася! — він підійшов до дівчини впритул, майже торкаючись своїм носом її носа. Коли отак стояв з нею ніс в ніс на своїх чотирьох лапах, був такого ж зросту, як дівчина, коли стояла на своїх двох. — Повір мені: все може бути значно-значно гірше. Вона може змусити тебе пошкодувати про те, що ти навіть народилася.

Після цих слів він пішов.

Дівчина схопила глобус, інкрустований дорогоцінним камінням, що стояв на столі, і жбурнула його в уже надтріснуте вікно. Крижана шибка з гучним дзенькотом розбилася на друзки, і глобус полетів донизу, немов зірка, що падає, і впав на нерівну поверхню льоду під стінами палацу.

Наступного дня заплакані саламандри розповіли дівчині, що пані Ґрей з ними більше немає. Тієї ночі вона прийшла і забрала її. Дівчина упродовж двох тижнів не виходила зі своїх покоїв.

Розділ 21

Після того, як пані Ґрей не стало, дівчина прислухалася до благань брата та ізбйорна. Вона більше не запитувала. Вона припинила просити Ганса Пітера розповісти їй про все. Колись її власна мати відмовилась від неї після народження, і тому погроза, що вона пожалкує про той день, коли народилася на світ, її не налякала. Водночас їй робилося зле від однієї думки про те, що Еразмус і пані Ґрей постраждали через неї.

Але, попри все, дівчина не могла цілими днями сидіти без діла і вдавати, ніби нічого не сталося. Оскільки більше не вдягала тролячих суконь, то попросила Фіону дати їй тканину, з якої могла би пошити собі одяг. Адже після випадку, коли вона розплакалася, лежачи в калюжі з чорнила, її власна спідниця була зіпсована. Що ж стосується одягу Тови (адже вона вирішила, що цей одяг належав саме Тові), то він їй би пасував, якби вона його трішки вшила. Але сама думка про це видавалася їй варварством. Фіона схвально кивнула, і вже наступного дня у вітальні з’явилися незліченні рулони шовку, оксамиту та тонкого льону, а також шпульки шовкових ниток. Сміючись сама із себе, дівчина пошила собі одяг, до якого звикла, а не той, який досі носила у палаці. Фіона забрала з шаф усі тролячі сукні, звільнивши у гардеробі місце для нових спідниць у формі дзвонів, камізельок, які підкреслювали її фігуру, та сорочок на довгий рукав — словом, вона звільнила місце для всього того вбрання, яке було дуже характерне для людей Півночі. Ну, хоча… Поклавши руку на серце, слід зауважити, що сільські дівчата з Півночі не носили спідниць із розкішного голубого оксамиту та камізельок зі смарагдово-зеленого атласу.

Шиття зайняло дівчині руки і навіть допомогло їй тримати рот на замку. Коли вона шила, то щільно стискала губи або навіть покусувала їх. Хоча деколи, бувало, висовувала кінчик язика. Її брати та сестри завжди сміялися з неї, коли вона робила це вдома, але здихатися тієї звички було марною справою. Зараз їй видавалося, що ця погана звичка нарешті їй знадобилася, бо перешкоджала дівчині ставити зайві запитання. Воднораз гнів на тролячу принцесу робив її пальці незграбними або занадто рухливими. Вона люто і нещадно різала розкішну тканину на шматки, часто спересердя кидаючи жмутки тканини у вогонь, якщо шов виявлявся нерівним.

Коли новий гардероб був готовий, дівчина раптом зрозуміла, що не запитувати знову стало важко, а також помітила, що слуги почали її уникати. На її здивування, саламандри, ці говірливі маленькі кухарі, які так оживили перші дні перебування у палаці, були на диво мовчазними, коли вона заходила до кухні. Навіть ізбйорн намагався проводити з нею менше часу. Винятком залишалися лише їхні спільні вечері.

Ще раніше дівчина оглянула палац згори донизу, але тепер, у пошуках нової інформації, вона знову взялася за старе. Їй не хотілося нікого наражати на небезпеку. Тому вона самотужки перевернула все у дивних кімнатах з ніг на голову, нишпорячи поміж гребенів для вичісування вовни, перевертаючи маслоробки, перебираючи веретена та ткацькі верстати. Їй навіть вдалося перекинути на бік кожне ковадло у кімнаті із металевим приладдям, сподіваючись, що на дні котрогось із них щось написано, однак все було марно.

Вона таки запитала ізбйорна про всі ці кімнати, наповнені приладдям домашнього вжитку. Це звучало десь так: «Звідки у палаці взялася кімната зі старими маслоробками?» — і їй здалося, що це доволі безневинне запитання. Але він невдоволено похитав головою, немов намагався розв’язати складну головоломку. Тоді сказав, що, мабуть, такі речі приваблюють їх. Йому не потрібно було пояснювати, кого саме мав на увазі, говорячи про них. Дівчина знала… Він говорив про тролів — невидимих правителів цього чужого королівства посеред безплідних крижаних просторів.

— Ця ложка нагадує мені одну з ложок Рольфа Сімонсона, — сказав Роло, дивлячись на стіл.

Дівчина з ізбйорном перезирнулися й обмінялися збентеженими поглядами.

— Я маю на увазі Франкську срібну ложку Рольфа Сімонсона, — пояснив Роло. — Пам’ятаєш? Вона висіла над каміном. Усім дуже подобалась, але ніхто ніколи нею не їв, бо вона була з чужих країв.

— Так, звісно! — кивнула дівчина. — Один із його синів обміняв цю ложку на двох оленів, коли був у Християнії. Вона була справді елегантною, — дівчина зморщила носа і подивилися на ложку, якою їла. — Хоча і не такою чудовою, як ця ложка.

— Гм-м-м, — невдоволено загув ведмідь. — Мабуть, Роло має рацію. Мабуть, такі речі їх приваблюють, бо вони походять з далеких чужих країв.

Впродовж усієї розмови шовкі Фіона подавала вечерю. Вона невдоволено поглядала то на дівчину, то на ведмедя, а коли почула слово «їх», то зіщулилася зі страху. Дівчині ще ніколи не доводилося бачити горду та струнку постать жінки-тюленя такою зіщуленою. Згодом шовкі забрала тацю із брудним посудом однією рукою. Іншу руку вона склала у дивний жест і притиснула до свого боку, немов намагалася відігнати злих духів. Дівчина з ведмедем помітили це, але ніхто нічого не сказав. Обом було незручно спостерігати за дивною поведінкою Фіони.

Наступного ранку дівчина прокинулася і побачила, що над нею нависає Фіона. У блідому вранішньому світлі обличчя шовкі виглядало скривленим, брови насупленими. Дівчина закричала і перекотилася на інший бік ліжка. Її нічного супутника вже не було, але ліжко все ще зберігало його тепло.

— Щось трапилося? — шовкі ще сильніше скривилася і ще більше насупила брови. — Ой, та кажи вже, — нетерпляче сказала дівчина, заспокоюючись після такої несподіванки. — Мені байдуже до твоєї вроди, і я не збираюся з тобою одружуватися. Що ти тут робиш?

Немов збираючи докупи всі свої сили, шовкі випросталася, розкрила рот і напружено та протяжно видихнула. Зробивши глибокий вдих, вона нарешті заговорила:

— Ти, дурне дівчисько, — прогарчала вона. — Що ти в біса собі надумала? Ти що — всіх нас хочеш убити?

— Я лише намагаюся допомогти!

— Ну то знай, що ти не допомагаєш! Ніхто з вас ще ніколи не допоміг! Ви лише пхаєте свого носа куди не просять! Ви плачете, ридаєте і нарікаєте, але з вас усе одно жодної користі! Коли все раптом починає йти шкереберть, ви, рожевощокі дівчиська, просто собі тікаєте додому, а господарі мусять залишитися з нею.

— Ти маєш на увазі тролівну-королівну? І хто ці господарі? Ізбйорни?

Шовкі завила від люті:

— Припини запитувати! Скільки ще має померти, щоб задовольнити твою дурну цікавість? Усе, що тобі потрібно робити, — перечекати один рік… Невже це так важко?

— Так! — закричала дівчина. — Це дуже важко! — її лють налякала Фіону, і та знову замовкла. — Хіба тобі подобається жити у полоні? Хіба тобі не хочеться, щоб хтось тобі допоміг?

— Ти не можеш мені допомогти! Ти — лише дурне дівчисько!

— Але я хочу спробувати!

Фіона затулила вуха долонями і невдоволено похитала головою. Гримнувши дверима, вона вийшла.

Коли Роло обережно зайшов до кімнати, його господиня сердито гамселила подушку кулаками. Він знову покликав на допомогу ізбйорна. Той щось пробурчав з приводу жорстких Фіониних слів і поплескав дівчину по спині.

Наступного ранку сніданок у ліжко подавав мінотавр Гарт. Дівчина зі здивуванням подивилася на нього, привіталася, однак у відповідь почула лише рохкання. Вона спустилася до кухні і запитала саламандр, чи обов’язки слуг раптом не змінилися? Та вони нічого їй не відповіли. Мовчали також брауні та феї піксі, котрих вона знайшла біля посудомийні. Ніхто з них не підвів погляду і не заговорив до неї.

Вона відшукала ізбйорна. Той сидів у кімнаті зі шпицями та маленькими верстатами для ткання поясів і тримав у руках один з маленьких ткацьких верстатів, підносячи до світла і скоса поглядаючи на нього. Побачивши дівчину, він випустив верстат з рук, і той із гуркотом упав на підлогу.

— Фіони більше немає, — сказав він, підтверджуючи її найгірші побоювання.

— Але чому? — дівчина стиснула кулаки і почала гамселити ведмедя. — Вона лише кричала на мене, вона не зробила нічого поганого! Що у цьому такого жахливого? Чому ти?..

Вона сказала це, не подумавши, слова вирвалися мимоволі. Однак коли вони пролунали, дівчина зрозуміла, що саме насправді тривожило її. Ніхто, крім ізбйорна, не міг знати про те, що Фіона кричала на неї. Ну, хіба що та сама розповіла про це іншим слугам. Ведмідь сердився, що вона образила дівчину, але ж Фіона не зробила нічого, що могло б розсердити тролівну-королівну… принаймні так дівчині здавалося. Чи міг ізбйорн бути винним у тому, що тролівна-королівна забрала шовкі до себе?

— Їй наказали не розмовляти з тобою, — прогарчав ведмідь. — То був не мій наказ. Я і слова не сказав про те, що вона кричала на тебе.

— Хто ж тоді? Гарт?

— Їй відомо про все, що відбувається у цьому замку. Мені шкода. Мені справді шкода. Мені подобалася Фіона. Мені навіть подобалося, як вона закопилювала губи.

— Мені подобався Еразмус та пані Ґрей, — схлипнула дівчина. Сердита на себе, вона знову заплакала. Останнім часом їй здавалося, що вона тільки те й робила, що плакала або шила. А часом і те, й інше.

— Мені вони також подобалися.

Вони обоє якийсь час сиділи мовчки. Тоді спустилися на кухню. Саламандри не промовили ні слова, але дали їм по шматку торта та налили сидру. Гарт та інші слуги також зібралися на кухні, усі вони підняли келихи сидру і мовчки вшанували Фіону, пані Грей та Еразмуса.

Тієї ночі Роло вийшов із замку і вшанував їх у свій спосіб, виючи на місяць упродовж кількох годин. Дівчина лежала в ліжку і слухала відголоски вовчого виття, що долинали до неї крізь крижані шибки палацу.

Розділ 22

Про те, що сталося, дівчина нічого не розповіла Гансові Пітеру. Усі його листи у маленькій книжечці були лаконічними, і вона відчувала, що він все ще сердиться на неї за її цікавість, та за те, що через неї слуги опинилися у небезпеці. З їхнього листування вона дізналася, що батьку вже краще, і тепер він може ходити на милицях. Придворний лікар порадив йому виконувати легкі вправи травмованою ногою і рукою, щоб їх зміцнити.

Одного дня вона отримала загадкового листа від Тордіс. Ну, у всякому разі, загадкового з точки зору Йорун. Користуючись чарівною книжечкою, Йорун доповіла дівчині, що Тордіс хотіла знати — і то негайно! — чи дівчина зробила те, про що вона її просила, і чи використала «оту» річ, щоб подивитися на «отого одного».

«Я нічого не розумію, — написала Йорун. — Але Тордіс сказала, що ти зрозумієш. Вона хотіла отримати твою відповідь негайно. Тому щойно ти мені напишеш, я одразу ж відпишу їй».

Але дівчина «негайно» не відписала, бо не виконала того, про що Тордіс її просила. Вона все ще носила свічку з сірниками у внутрішній кишені спідньої сорочки. Від свічки на її грудях була висипка і крутило у носі. Здавалося, вона може використати їх будь-коли, але чи повинна це робити? Тордіс була переконана, що в її ліжку спить чудовисько, але дівчина не була в цьому певна.

Правда, коли вона попросила Роло понюхати волосину, яку знайшла на ліжку, він відчув легкий запах троля. Але він також відчув запахи ведмедя та людини. Схоже, йому і самому було важко визначити, який запах переважав. Останнім часом вона також пахла як ведмідь. А її нічний гість був схожий на людину. Уві сні вона його торкалася, штовхала та перекочувалася на його бік. Тому була впевнена, що якби він був жахливим чудовиськом, вона б це помітила.

Пополудні вона вирішила, що збреше сестрі. Взявши до рук маленьку книжечку, написала Йорун: «Скажи Тордіс: так, все гаразд». Дівчина подумала, що ці слова на якийсь час заспокоять сестру. Однак її почало діймати почуття провини. Адже вона збрехала Тордіс. І, можливо, її сестра мала рацію. Тільки тому, що спина незнайомця у темряві видавалася спиною людини, зовсім не означало, що так воно і було. Можливо, ті самі чари, які не давали їй знайти свічки уночі, створювали видимість того, що він людина, коли насправді він був…

— Тролем, — промовила дівчина вголос.

Як тільки ця думка загніздилася у її голові, позбутися її стало годі. Цей палац належав тролям. Кожен, хто виріс на Півночі, знав, що чари у тролів жахливі і тролі можуть гратися людьми немов маріонетками. Після того, що трапилося з Еразмусом та усіма іншими, дівчина не мала щодо цього жодних сумнівів. І як можна бути такою дурною? То, виходить, вона сама лежала поруч із тролівною-королівною? Мабуть, королівна зумисне насилала на неї чари, щоб вона вірила у те, що лежить поруч із молодим хлопцем… Але навіщо? Може, щоб повільно висмоктати з неї душу? Чи щоб викрасти її молодість: перетворити дівчину на стару каргу, щоб самій виглядати як молода панна? Так, у дівчини тепер було ім’я, однак вона все ще була нехрещеною. Чи могло лише ім’я захистити її?

Вона забігла до вбиральні й уважно подивилася на себе в дзеркало, однак не помітила жодної різниці. Ну, так, вона трохи змінилася. Тепер виглядала дещо старшою, але, можливо, причиною цього були її мандри у далекі краї і те, що вона стільки всього бачила. Обличчя видавалося їй круглішим, ніж раніше, але це могло бути через ситну їжу.

— Ні, я так не думаю, — сказала вона вголос.

— Що ти робиш? — Роло увійшов до вбиральні.

— Я лише подумала, що… — дівчина замовкла на півслові. Її підозри, що вона ділить ліжко з тролем, лише засмутили б Роло. Він би намагався її захистити, однак у нього не було жодних шансів. Щоразу опівночі його зморював міцний сон, і Роло не прокидався аж до світанку. Навіть коли він спав у її ліжку, нічний гість підіймав його на руки і переносив до каміна у вітальні. Вона також підозрювала, що це саме нічний гість ховав усі свічки ще до того, як лягти у ліжко, однак робив це так тихо, що важко було будь-що довести.

— Мені здалося, що моє волосся сивіє, — сказала дівчина. — Але зараз я бачу, що то була лише гра світла.

— Ох, це марнославство! — прокоментував Роло.

Під вечір дівчина передумала. Вона більше не могла спати поруч з кимось або чимось, кого не бачила. Усвідомлюючи, що ризикує, підготувалася як слід. Після вечері вона ущерть набила свою потаємну кишеню перлинами, рубінами та мотками золотих ниток; поклала у рюкзак, який дала їй пані Ґрей, словник тролячої мови; випросила у саламандр їжу: хліб, сушене м’ясо, сир і яблука. Як слід подумавши, вона прив’язала клунок з речами Тови зверху свого рюкзака, використавши шовкові шнури. Потім поклала цей дивний пакунок поруч із каміном, біля якого спав Роло, і наказала йому не зводити з нього очей.

— Навіщо?

— Не твоя справа, собако.

Врешті заховала свічку з сірниками під подушкою, почистила зуби і лягла в ліжко. Дівчина хвилювалася, що засне і спатиме аж до ранку, і її нічний гість знову зникне. Однак це було найменшою проблемою: вона лежала в жахливому напруженні, а усе всередині неї кричало: біжи, ховайся, тікай!

Вона знову і знову переконувала себе, що до сьогодні робила це місяцями і ще одна ніч нічого не змінить. Але від самої лише думки про ті ночі їй ставало зле. Досить з неї! Вона подивиться на нього, і тоді, щойно розвидніється, щойно він?.. вона?.. воно?.. піде геть, схопить свій рюкзак і разом з Роло втече додому. Цілком можливо, що вони помруть десь посеред лісу або на засніженій рівнині, однак це буде краще, аніж дозволити тролівні висмоктати із себе життя.

Коли та істота нарешті залізла до ліжка, тіло дівчини напнулося, немов струна скрипки. Матрац прогнувся під вагою нічного гостя, а вона мало не вискочила з ліжка. Щоб цього не зробити, схопилася за край ковдри і зосередилася на глибокому диханні. Це її заспокоїло, і вона змогла вдавати, що спить, аж доки не почула легке сопіння свого супутника. Тоді порахувала до п’ятдесяти, лише щоб переконатися, що він міцно заснув, і крадькома витягла свічку та сірники з-під подушки та злізла з ліжка.

Над ліжком висів шовковий балдахін, закриваючи собою того, хто там спав. Дівчина порахувала до двадцяти, щоб переконатися, що не розбудила його. Її руки так тремтіли, що довелося тричі черкати сірником, перш ніж вдалося запалити свічку. Тоді, захищаючи слабке світло свічки долонями, вона крадькома обійшла ліжко довкола. Нервово кусаючи губи, розгорнула фіранки балдахіна і нахилилася над ліжком, щоб побачити, хто ж спав поруч із нею всі ці місяці.

Чоловік.

Вродливий молодий чоловік. У нього було темне волосся, прямий ніс, довгі вії, гладенькі щоки. Виглядав трохи старшим за неї — мабуть, йому було двадцять або двадцять один. Одягнений був у лляну нічну сорочку, комір якої привідкривав його гладенькі м’язисті груди. Дівчина ще нижче схилилася над ним, щоб побачити, чи не має його лице бодай якогось недоліку або хоча б якоїсь ознаки чудовиська.

Але.

Але коли гніт догорів до того місця, куди Фріда ховала лікарські трави, вони зашипіли, свічка затріскотіла і легенький димок залетів у ніздрі дівчини.

Вона чхнула.

Гарячий віск покотився вздовж свічки і впав на плече сплячого хлопця. Той прокинувся. Побачивши дівчину, він широко розкрив свої фіалкові очі.

— Ні, тільки не це, — видихнув він. Його обличчя скривилося від жаху. — Що ти накоїла?

— Я лише хотіла побачити, хто ти, — затинаючись і відхиляючись назад, сказала вона. — Я думала, можливо…

— Лише один рік і один день. Тобі всього лишень потрібно було провести у моєму товаристві один рік і один день. Ведмідь удень, чоловік уночі — точнісінько так само, як був твій брат. Това також зазнала невдачі. Ви завжди нас підводите, і тоді… ми мусимо піти, — він здригнувся і заплющив очі.

— Піти куди? — вона заледве могла говорити. Її охоплював жахливий холод.

— До неї. Тепер я муситиму з нею одружитися і жити у палаці на схід від сонця, на захід від місяця.

— Але має бути якийсь вихід із ситуації? Може, я… можу… щось вдіяти?

Від холоду у неї німіло обличчя, пальці ставали нерухомі. Вона випустила з рук свічку, і та згасла. У кімнаті одразу стало дуже темно.

— Якби ти почекала ще три місяці! Всього три місяці! Я був би вільним, — сказав він. — Ми обоє були б вільними, — а тоді він додав. — Ось і вона!

— Ізбйорне! — дівчина погукала його, і в ту ж мить її поглинула холоднеча. Вітер свистів у вухах. Вона зомліла.