Сонце і місяць, сніг і лід

Розділ 28

Могутній вітер щораз слабшав, дрібнів і зменшувався. Коли вони наблизилися впритул до острова, з нього залишився лише холодний вітерець. Дівчина, впавши з небес на землю, приземлилася на твердому засніженому березі поруч із зелено-сірою водоймою.

Крихітна круговерть крижаних часточок, все, що залишилося від вітру, затремтіла біля її ніг:

— Сили мої вичерпалися. Мушу перепочити день або два, щоб повернутися додому, — його голос став ледь чутним шепотом.

— Дякую тобі! Дякую величезне! — сказала дівчина, простягаючи до нього свою руку в рукавиці. — Я зроблю все, щоб скривдити королеву тролів та її доньку. Заради тебе.

— Заради світу, — сказав північний вітер. Опісля цього навіть те крихітне гроно сніжинок зникло. — Прощавай, — зітхання вітру розтануло у повітрі.

Дівчина закинула рюкзак на плечі. Він був такий важезний, що вона аж присіла. Роло струсив із себе сніг і понюхав повітря.

— Чим пахне? — запитала його господиня.

— Пахне тролями, — чемно відповів він.

— Ну тоді, я гадаю, ми саме там, де нам треба бути, — сказала дівчина.

Вони рушили. Цей острів був значно менший за засніжену рівнину, на якій стояв палац із льоду, однак значно горбистіший. Вони якийсь час піднімалися догори, а тоді глянули вниз на улоговину. Там лежали два великі, сірі, порослі мохом валуни. На одному з валунів росло маленьке кедрове дерево, що почало пускати паростки.

— Дивно, — сказала дівчина. — Невже тут хоч щось може рости?

Коли вони минали валуни, Роло наїжачився і щільно притиснувся до ноги дівчини.

— Іди швидше, — прошепотів він.

— Що?

— Іди. Швидше.

Лише коли валуни залишилися позаду і вони підходили до іншого пагорба, він трішки заспокоївся. Тоді зупинився й озирнувся, дівчина зробила те ж саме. Один із валунів змінив форму. Тепер він видавався вищим і на ньому були сяючі…

— Очі… — ледь чутно сказала дівчина.

У неї підкосилися ноги. Тоді Роло штовхнув її, вона впала і заховалася за пагорбом, зовсім неподалік від тролів. Дівчина лежала в улоговині і тряслася. Роло притулився до неї, все ще на сторожі, але тролі за ними не пішли.

— Що я тут роблю? — дівчина цокотіла зубами. — Я не можу підійти до королеви тролів. Я лише мале дурне дівчисько! Батькові страхи справдилися: мене забрали тролі, — вона істерично засміялася.

— Тс-с-с! Ану тихо, — сказав Роло. Його голос ще ніколи не був настільки схвильованим. — Тебе не забрали тролі. Ти прийшла сюди сама, щоб битися. У тебе є ім’я; ти його мені колись сама прошепотіла, коли я був малим цуценям.

Тоді він нахилився над дівчиною і прошепотів їй на вухо її власне ім’я. Вона підвелася, розправила плечі і попри те, що мороз і далі йшов по шкірі від однієї думки про тролів, продовжила йти. Її серце вистрибувало з грудей, але вона не зупинялася, аж поки не дійшла до воріт палацу. Навколо нього не було ні стін, ані подвір’я, але, зрештою, у цьому не було потреби.

Ворота палацу, висотою з чотири людини, були інкрустовані дорогоцінним камінням та прикрашені зображеннями сонця і місяця у момент їхнього затемнення. У тьмяному сяйві факелів, що висіли з обох боків, дівчина побачила, що над ворітьми видніється щось схоже на емблему королеви тролів: зображення ізбйорна на голубому тлі, над ним була корона, під ним — меч із зубчастим лезом.

Щойно вона підняла руку, щоб постукати, із темної ніші обабіч воріт виокремилася тінь. Спершу дівчина думала, що у такому вузькому заглибленні може поміститися хіба що статуя. Але як для статуї тінь була занадто рухливою.

Ага, ще один троль! Цей був високим і худим, хоча на руках було видно треновані м’язи. На ньому був чорний меч із пилкоподібним лезом, подібний на той, що був намальований на емблемі; троль був одягнений у щось подібне до лівреї — штани та жилет із блакитної шкіри. На чоботях виднілися залізні запонки, на зап’ястях — залізні браслети, у вухах — товсті залізні кільця. На тролячій голові зовсім не було волосся, а череп був пофарбований у блакитний колір. Його ніс був надзвичайно довгим.

— Я-а-а?[10]

Дівчина завмерла. Роло оголив ікла, але замість загарчати, скоріше заскавулів.

— Я… цей… як його?.. А королева?.. Я шукаю роботу, — пробурмотіла дівчина.

Троль подивився на неї зверху вниз якось злякано:

— Невже ти подолала таку величезну відстань, щоб тут працювати? Ти — людина!

— Е… Ну, — дівчина взяла себе в руки й пригадала собі марнославні різьблення у палаці з льоду. — Але хіба молода королівна не найчарівніша істота, якою прагнула би бути будь-яка людська дівчина? Я прийшла, щоб служити її Величності.

— Вона ж тролівна, — зарохкав вартовий. — Від одного лише погляду на неї в ягнят шкура зі спини злазить!

Дівчина не змогла стриматися і пирснула сміхом. Тоді прикрила рот і роззирнулася довкола.

— Хіба тобі можна таке казати?

— Ні, але ніхто, крім тебе, мене зараз не чує. Усі вони святкують: насолоджуються вином, танцями, потоками чарів, а я стою на холоді і розмовляю із навіженою людиною. Я — проклятий!

Здавалося, він говорить сам із собою, однак від його слів дівчина все одно здригнулася.

— Святкують? Що вони святкують?

— Хіба не зрозуміло? Принцеса Індейтл виходить заміж за якогось нещасного дурня людського роду.

— Ні, тільки не це! — дівчина відчула, як у неї виступають сльози. — То вони вже побралися?

— Ще ні, — насупився троль. — Вони стануть подружжям через чотири дні, — він нахилився над нею і пильно вдивився в її обличчя. — То ти та дівчина? Дівчина, яка мусила жити у палаці з льоду?

— Так, — ледь чутно прошепотіла вона.

— І ти подолала весь цей шлях, щоб сюди потрапити? Так швидко?

— Мені допомогли.

Троль неспокійно роззирнувся.

— Якщо у тебе є хоч крапля здорового глузду, то ти накиваєш звідси п’ятами. Тікай, повертайся додому.

— Не можу.

Троль зітхнув. Дівчині в лице війнуло неприємним запахом, адже його подих відгонив камінням та льодом.

— Я знав, що ти мене не послухаєш. Все як завжди!

— Чи Това тут?

— Не питай — тобі ж краще буде. Тікай! Це для твого ж добра.

— То, може, ти хоча б впустиш мене? Чи можна мені поговорити з… домоправителькою? Я б хотіла влаштуватися на роботу.

Троль похитав головою.

— Хоч як мені не прикро, а я тебе через ці ворота не впущу, — він облизав губи своїм голубим язиком. — Одного разу я вже це зробив, — тихенько зізнався він. — Якщо я зроблю це знову… ну, розумієш, небагато з нас пережили лють королеви навіть один раз, — він здригнувся. — Тому мене й поставили вартовим. Так, наче хтось колись наважиться піти в наступ на кубло королеви тролів. Уся моя сім’я паленіє від сорому! Ох, яке приниження!

— Але, — завагалася дівчина, а тоді про щось згадала. — Я тобі заплачу! — вона кинула клунок на засніжену землю, і він з глухим звуком упав на твердо збитий сніг, вивертаючись навиворіт. Звідти випав золотий гребінь для чесання вовни.

Вартовий похитав головою:

— Дуже гарний, але, знаєш, увесь цей палац збудовано з золота. Якби я хотів, то відламав би собі шматок золота з підвіконня.

— Ох, — дівчина зажурилася.

— Але що це?

Вона потягнулась за другим гребенем і піднесла обидва ближче до троля, щоб він міг їх краще роздивитися.

— Це гребені. Ну, знаєш, щоб чесати вовну.

— Справді? — зацікавився троль. — А ти вмієш чесати вовну?

— Так, звичайно. Я, звісно, ніколи не користувалася саме цими гребенями, але, думаю, вовна чесатиметься так, як завжди.

— Ні, я хочу знати, чи ти вмієш це робити?

— Звісно! — дівчина збентежилася: навіть діти та телепні вміли чесати вовну.

— Ну, тоді тобі це може стати у пригоді. Я на цих жіночих штучках не дуже знаюся… Але поміж нас є такі, хто на цьому розуміється. Деякі панни шляхетного походження, якщо ти розумієш, про що я, — він підморгнув їй і вказівним пальцем торкнувся до кінчика свого носа.[11]

Серце дівчини забилося швидше:

— Королівні? Вони їй сподобаються?

— Можливо. Особливо, якщо вона побачить, як ти це робиш.

— Якщо так, то чи не міг би ти провести мене до неї?

— Ні, мені не можна впускати до палацу людей. Та якщо б ти раптом захотіла поблукати навколо палацу і почесати вовну… Її покої розташовані у західній частині замку, — кажучи це, троль нахилився над нею так низько, як тільки міг.

— Дуже тобі дякую! — сказала дівчина. Не усвідомлюючи, що робить, вона простягла свою руку у рукавиці і поклала її на руку троля. Він зніяковів і зашарівся якимось фіолетовим кольором.

— Ох, людські дівчата — то моє слабке місце, — сказав він, хитаючи головою. — Якби мій дідо досі був живий та побачив, який я став ніжний, він би з мене шкуру здер.

— Скарп-Гефіне! Що ти там знайшов?

Дівчина озирнулася і побачила, що на них насувається брила порослого мохом граніту. Вона ахнула і відскочила назад, ближче до інкрустованих воріт. Роло став на захист, але гарчати не наважився.

— Ще одна людина, капітане Банагоґ, — видусив із себе вартовий. Зараз, порівнюючи його з капітаном, дівчина відзначила крихітну статуру та майже людські риси обличчя Скарп-Гефіна.

— Позбудься її, — грубе і сіре Банагоґове обличчя стало страхітливим. — Ти що, збирався впустити до палацу ще одну людину?

— Ні, пане капітане! — Скарп-Гефін підняв меча догори, а тоді опустив його поруч з дівчиною — десь на рівні її грудей. — Забирайся звідси, дівчино! Іди геть! Іди на південь! Повертайся туди, звідки прийшла! — одна з його повік легенько ворухнулася, так, наче він намагався підморгнути.

Дівчина скористалася моментом і побігла навтьоки, Роло — за нею. Але щойно вони опинилися позаду снігової кучугури, яка заховала їх від пильного погляду Банагоґа, дівчина розвернулася і прокралася до західної сторони палацу.

Чесно кажучи, палац тролів виглядав розкішно. Щокілька кроків у стіні були зроблені вікна із кришталевими шибками. Дівчині доводилося ставати на пальчики, щоб хоч щось крізь них побачити. Вона собі подумала, що для тролів ці вікна були занизькими, а от для неї — якраз! Коли вона ставала навшпиньки, то могла дістати підборіддям до підвіконня. Надворі сутеніло; палац засяяв вогнями.

Те, що дівчині вдалося розгледіти, вражало різноманітністю. Вона чула музику і бачила слуг, які мчали туди-сюди, вбрані у голубі лівреї зі срібними тацями в руках. Серед слуг були гаргуйлі, феї піксі, брауні та інші істоти, подібні на тих, яких вона зустріла у палаці з льоду, однак не було між ними жоднісінького троля.

А от серед гостей тролями аж кишіло. Тролі були вбрані у вигадливі костюми та сукні яскравих кольорів, пошиті з атласу та оксамиту; коштовне каміння вигравало різними барвами у сяйві сотень свічок. Пані позаколювали волосся у пишні та високі зачіски з розкішними локонами, які височіли над їхніми сіро-зеленими обличчями; пани прикрили голови капелюхами зі срібної та золотої шкіри.

Раптом дівчина помітила, що деякі тролі навмисне цуралися розкішного людського одягу. Вони були вбрані в шкури різноманітних тварин. Їхнє волосся стирчало навсібіч, обрамлюючи широкі лиця. На їхньому тілі ріс не лише мох, але й інші занедбані рослини. У бороді одного з них навіть було гніздо.

З вікна, яке дівчині видалося найкращим для спостереження, можна було роздивитися бальну залу. Стоячи на сніговій кучугурі, вона могла заглядати крізь шибку, не стомлюючи шиї. Бальна зала була прекрасною: більшою, ніж можна собі навіть уявити, зі стелею, підпертою різьбленими колонами з аметисту та кришталю. З канделябрів звисали разки коштовного каміння — діамантів, які виповнювали всю залу сяйвом і віддзеркалювалися у блискучій чорній підлозі. В кінці зали стояв п’єдестал із двома тронами на ньому. Один був із золота, оздоблений рубінами; інший — зі срібла, інкрустований сапфірами. Поруч зі срібно-сапфіровим троном стояв срібний стілець, прикрашений перлами. Серце у дівчини завмерло, а тоді стиснулося від болю, коли вона побачила, хто на ньому сидів.

Це був її принц.

У той час, коли тролі походжали залою, балакали, їли та пили, принц сидів на своєму стільці і гапився у стіну поперед себе. Дівчина ледь стрималася від дитячого бажання помахати йому рукою, щоб перевірити, чи впізнає її. Натомість поглянула на Роло і вказала пальцем на принца. Обоє розуміли, що принц виглядає нещасним, але вдіяти нічого не могли, тому продовжували спостерігати. Трохи згодом, коли від довгого стояння на снігу в дівчини почали мерзнути ноги, вона побачила, як масивні подвійні двері в іншому кінці зали широко відчинилися — увійшла вервечка із дюжини слуг. Верх — людини, а низ — коня, вони ступали на чотирьох. Слуги спинилися по обидва боки великих дверей і піднесли до вуст срібні сурми. Коли їхня фанфара закінчилася, усі тролі, присутні в кімнаті, схилилися у глибокому й шанобливому поклоні та пірнули у глибокі реверанси.

До зали волокла ноги неймовірна потвора у червоній сукні. Її неприродно жовте волосся було підібране догори й увінчане короною, у якій було більше діамантів, ніж золота. Мацапура мала вибалушені очі, довжелезний ніс, кінчик якого сягав майже до її нижньої губи, а у вухах було так багато золотих кілець, що мочки торкалися плечей. Забарвлення її шкіри нагадувало нешліфований граніт.

Дівчина й раніше чула різні історії про тролів. Казали, що у тролів-жінок були триметрові носи, а обвислі груди сягали їм аж до колін. Тепер вона побачила, що то були зовсім не перебільшення: у королеви був навдивовижу довгий ніс, а її зморшкуваті груди кожної миті могли випасти із сукні.

Королева окинула залу пильним поглядом своїх брудно-зелених очей. Минаючи своїх підданих, що схилилися у поклоні, вона причвалала до золотого трону. Кентаври, котрі були там замість слуг, — дівчина пригадала собі, що десь про них уже читала, — знову засурмили, оголошуючи прихід ще однієї важливої персони. Цього разу їхня фанфара була коротшою.

Затамувавши подих, дівчина чекала появи тролівникоролівни. Її ніс був ще довший, ніж у матері; окрім того, на ньому росла бородавка. Вона була одягнута у сукню із сапфірово-блакитного оксамиту — щоб пасувало до трону; а зачіска була сумішшю вогняно-рудих пасом волосся та діамантових шпильок. Злегка похитуючись з боку на бік, вона дійшла до кінця зали, усім своїм виглядом показуючи, що звикла бути у центрі уваги, поцілувала принца-чоловіка в щоку й всілася на своєму срібному троні.

Королева плеснула в долоні — у неї на пальцях було стільки перснів, що здавалося, немов вона плескає чотирма, а не двома руками, — і заграла музика. Зі свого спостережного пункту дівчина не бачила музикантів, і їй було дуже цікаво, на яких інструментах вони грають. У тій музиці було багато бахкання і звуків сирени, що раз по раз відлунювали, аж кісточки за вухами вібрували. А все ж найгучнішим видавався пронизливий звук, який викликав у дівчини відразу та змушував її тіло зіщулюватися.

— Це звучить так, наче вбивають кролика, — з огидою мовив Роло.

— Так, маєш рацію, — погодилася вона. — Ой-ой, вони збираються танцювати.

Дівчина з вовком притиснули свої носи до шибки, щоб краще роздивитися це видовище.

Тролі розділилися на пари й зайняли свої місця на танцмайданчику. Дівчина помітила, що ті з них, хто були порослі мохом та вбрані у шкури тварин, відмовилися танцювати. Вони стояли осторонь, тримаючи в рухах кубки з вином та всім своїм виглядом показуючи, що вони не схвалюють танців. Тим часом тролі у розкішному вбранні пішли в танок, справді отримуючи велику насолоду від танцю та музики.

Навіть Роло не зміг підібрати слів, щоб описати танок тролів. Був він жахливий і захопливий водночас. Вони сутулили плечі, тупотіли ногами, похитувалися з боку на бік під удари барабанів та виття музичних інструментів. Окрім того, плескали себе по животі, створюючи цим інший ритм, аніж барабани. Це виглядало як пародія на людський танець. Щось у цьому танку змушувало горло стискатися від жаху; страх розтікався по тілу і сягав живота; дівчині здалося, що вона от‑от закричить. У неї залишалося три дні, лише три дні, щоб звільнити принца й разом із ним втекти якнайдалі з цього страхітливого місця, подалі від цих чудовиськ.

— Ховайся! — закричав Роло, зістрибнув зі снігової кучугури й потягнув дівчину за собою, схопивши зубами край її свитки.

— Що? Навіщо? — ошелешена дівчина посковзнулася і однією ногою провалилася у сніг.

— Нас побачив троль!

Дівчина висмикнула ногу зі снігової пастки і щільно притиснулася до стіни палацу.

— Ти впевнений? — прошепотіла вона.

— Так! — Роло припав до землі під самим вікном, намагаючись стати настільки крихітним, наскільки міг.

Вони почули скреготливий звук, і вікно з розмахом розчахнулося назовні. Одна з віконниць трохи не вдарила дівчину по обличчю, але та вчасно підняла руку до очей і цим врятувала свого носа. Холодна кришталева шибка із золотими вставками гахнула об її долоню і відскочила назад. Дівчина затамували подих, міцно заплющила очі й завмерла.

— Що це ти робиш? — загорланив голос жінки-троля.

— Я щось бачив, — пробурмотів грудний чоловічий голос. — Тут хтось є.

— Дурню, там нікого немає! — наполягав жіночий голос. — Зачини вікно! Холодно!

Ці слова спричинили шквал реготу. Навіть дівчині довелося визнати, що тролиця, яка це сказала, була або тупа, або дуже дотепна: хіба тут, на вершечку землі, могло бути не холодно?

Віконниці різко зачинилися, дівчина почула клацання засувки, але продовжувала молитися, не сміючи навіть дихнути. Все ще не ворушачись, вона врешті відкрила очі. Тоді порахувала до п’ятдесяти і подивилася вниз на Роло. Він лежав на землі, згорнувшись калачиком під самим вікном. Його золоті очі були широко розплющені, він гапився на засніжені простори довкола них. Дівчина сповзла по стіні донизу, опустилася на коліна й однією рукою торкнулася його чола. Відчувши на собі чийсь дотик, вовк здригнувся і нарешті розслабився.

— Ми вже розмовляли з одним тролем, — пошепки нагадала вона. — І він виявився не таким уже й поганим.

— Між тим нещасним вартовим там, назовні, і цими знатними вельможами з вибалушеними очима тут, у палаці, — велетенська різниця, — сказав Роло.

Він мав рацію. Обличчя тролів у палаці дуже відрізнялися від лиця Скарп-Гефіна. Дівчина кивнула. Потім схопила одну з мотузок і притягнула рюкзак до себе. А далі лягла на живіт і поповзла впритул до стіни палацу. Роло рушив слідом за нею, вслухаючись до кожного звуку, коли вони опинялися під наступним вікном. Одного разу він шикнув на дівчину, даючи їй знак. Іншого разу вони обоє завмерли під одним із вікон бальної зали: якась тролиця широко розчинила обидві віконниці і вихилилася назовні, щоб «вхопити ковток свіжого повітря».

Прочекавши, здавалося, цілу вічність, вони врешті-решт доповзли до одного з тильних кутів палацу і скрутилися калачиками посеред блакитного снігу. Роло більше не чув жодних звуків, які б долинали з палацу; до найближчого вікна було кільканадцять кроків, тому вони подумали, що нарешті опинилися в безпеці.

Щоб переночувати, вирили в снігу землянку; дівчина зробила собі гніздо з власного одягу, а вхід закрила рюкзаком. Попри химерні краєвиди довкола, попри небезпеку, що чигала на кожному кроці, уже за кілька хвилин обоє мирно засопіли. День видався довгим, як, зрештою, і попередні, а завтрашній день обіцяв бути ще довшим.

Розділ 29

Наступного дня їх розбудило вранішнє сонце — від його блиску верх їхньої землянки став блідо-жовтим. Хоч вони все ще перебували у чужому й далекому краї, сонце все ж подарувало їм крихту тепла.

Виповзти зі свого гнізда та потягнутися — то коштувало дівчині неабияких зусиль. Вона почувалася старою, холодною та змарнілою. Роло побурчав, але не прокинувся, навіть тоді, коли дівчина висмикнула з-під нього свої спідниці та сорочки і спакувала їх до рюкзака. Вона також поклала туди весь свій брудний одяг, вдягнувши на себе те, що виглядало трішки чистішим. На ній тепер було чотири спідниці, але холод все одно проймав аж до кісток. Біла свитка сяяла чистотою, на ній не було жодної плями, яка б затьмарила її красу.

Дівчина відкинула з голови капюшон та зняла рукавиці, протерла руки й обличчя снігом. Тоді розчесала волосся й заплела косу. Від цього у неї трохи піднявся настрій. А коли вона нарешті поснідала, настрій став ще кращим. Звісно, у них залишився тільки хліб. Але навіть Роло, коли його покуштував, трішки повеселів.

— І що? — Роло поборсався в снігу, встав і струсився. Його хутро, на яке під час останньої подорожі поначіплялось багато піску та ялинкової хвої, знову стало чудовим.

— Тепер мусимо привернути до себе увагу тролівни-королівни, — відповіла дівчина.

Вони рушили вздовж західної стіни палацу. Був ранок, і на вікнах все ще висіли портьєри. Дівчина та Роло й гадки не мали, де саме знаходяться покої королівни, тому вирішили йти вздовж західної стіни палацу аж до кінця.

— А ще ми не знаємо, на якому вона поверсі, — роздратовано сказала дівчина.

Вона нарахувала вісім поверхів і подумала, що раніше їй здавалося, наче їх більше. Однак зараз важко було сказати напевне: адже будівля була велетенською, а дівчина стояла занадто близько до неї, щоб як слід роздивитися горішні поверхи.

— Ще не пізно розвернутися і піти додому, — сказав Роло, бігаючи навколо снігових заметів.

— Чесно кажучи, вже занадто пізно, — лагідно промовила дівчина.

Вона усвідомила це, ще коли вони кралися попід стіною палацу. Північний вітер геть себе загнав, щоб їх сюди принести, і… і що? Вона сподівалася, що, перепочивши, вітер повернувся на рідні землі. Вони з Роло опинилися у безвиході. Можливо, якби їй вдалося звільнити принца, він показав би їм шлях додому. Можливо, він міг би ще раз перетворитися на ведмедя і понести її на собі. Можливо. А може, й ні. Зараз пізно було про це хвилюватися. «Треба рухатися вперед», — казала вона собі. Воднораз, глибоко в ній жевріло потаємне бажання мчати на спині ізбйорна до замку із льоду, де вона могла би смачно повечеряти.

— Ну, гаразд. А можна мені ще щось з’їсти? — Роло сів на купі снігу і з невдоволеним виглядом роззирнувся довкола.

— Так, думаю так, — вона також сіла на сніг, поруч із ним і почала попорпатися у своєму рюкзаку. — Яблуко?

Він кинув на яблуко зневажливий погляд.

— А м’ясо ще є?

— Можливо, — вона ще трохи пошукала у рюкзаку. Її пальці натрапили на щось тверде; вона витягла баночку з яблучним повидлом. — О, поглянь!

Дівчина піднесла баночку догори, супроти слабкого світла. Яблучне повидло засяяло, немов спалах сонця, а відблиски від кришталевої баночки впали на сніг різноколірною веселкою.

— Я б усе одно надав перевагу м’ясу, — сказав Роло.

— Ну, знаєш! А я залюбки з’їм шматок хліба з яблучним повидлом, — сказала дівчина. — Бо ж я не лише твоїм животом переймаюся.

Вона відрізала шматочок хліба й ефектно відкрила баночку з повидлом.

— Що це?

Від скрипучого голосу троля у дівчини кров похолола у жилах. Руки заніміли, баночка із повидлом впала на землю і покотилася по снігу. Кілька золотих крапельок впали на сніг і майже відразу замерзли.

— Я тебе питаю: що це таке? Ти що, глуха?

Дівчина повільно обернулася. Вікно позад неї було широко розчинене, з нього вихилилася сама принцеса Індейтл! Сьогодні на ній була сукня персикового кольору, яка нагадала дівчині її власне вбрання у палаці з льоду. Від згадки про це вона здригнулася. Хоча ні, у неї ж не було сірувато-зелених обвислих грудей, як-ото у тролівни-королівни.

— Це — яблучне повидло, Ваша Величносте, — сказала дівчина, щойно її дихання вирівнялося. Вона нахилилася й встигла підняти зі снігу баночку з повидлом до того, як з нього витекла ще хоча б одна крапля. Вдаючи, що робить дуже важливу справу, вона дбайливо закрутила кришечку і піднесла банку вище, щоб принцеса могла її бачити.

З рота королівни вискочив довгий фіолетовий язик, схожий на жало; вона облизала ним свої щедро нафарбовані губи.

— А ти що… сама… його зробила?

— Я допомогла бабусі, яка його варила, — відповіла дівчина. — Почистила яблука, а вона поклала їх до казана і додала спеції.

— Ага! — вона знову облизала губи. — А баночку?

— Я не знаю, звідки вона.

Принцеса спохмурніла.

— Шкода. Але все ж, — вона простягнула вперед руку: її пальці були вдвічі довшими, ніж пальці дівчини, її гострі нігті — вкриті золотом. — Віддай її мені.

— З радістю, Ваша Величносте, — сказала дівчина, але навіть не поворухнулася, щоб віддати їй баночку. Вона раптом збагнула одну дуже важливу річ: тролі були заздрісні! Вони заздрили людям, які вміли виготовляти нові речі, бо ж самі цього робити не вміли. Одяг, танці минулої ночі… Дівчина тепер розуміла, що це були лише жалюгідні спроби бути схожими на людей.

Індейтл втрачала терпець:

— Віддай її мені! Негайно! — дівчина вдала здивування.

— Але, Ваша Величносте, я думала ви мені щось запропонуєте…

— Я тобі щось запропоную?

— Так, у світі людей ніхто нічого не дає задарма! Ми завжди одне одному платимо золотом, продуктами… Або чимось іншим.

— Гм, — принцеса виглядала заінтригованою. Водночас, своїми довгими пальцями вона впилася в золоту поверхню підвіконника, залишаючи у ній вм’ятини, так, немов прагнула потягнутися вперед і вхопити баночку. — Гаразд. Чого ти хочеш?

— Я хочу відвідати людського принца, — швидко сказала дівчина.

Індейтл примружилася, а тоді розкрила свого широкого рота.

— Це ти! — вона більше не завдавала собі клопоту говорити північною мовою. Мабуть, знаючи про дар дівчини, вона перейшла на мову тролів. — Це ти та дівка! Ти намагалася викрасти у мене мого коханого!

Дівчина на мить заціпеніла, але потім вирішила вдати із себе дурепу і не нагадувати королівні, що це було власне її розпорядження — поселити дівчину в палаці з льоду на цілий рік. А перед тим поселити там Тову, трьох бабусь і багатьох інших.

— Е… Так, це я.

Тролівна широко посміхнулася:

— Звісно, ти можеш провести ніч у покоях принца, — муркнула вона. — Приходь до вхідних дверей, коли сідатиме сонце, — вона простягнула вперед руку.

У дівчини все всередині стиснулося. Вона ще тримала баночку подалі від принцеси:

— Звідки мені знати, що ти виконаєш свою частину угоди?

Очі королівни спалахнули червоним блиском:

— Тролі завжди чинять згідно з угодою, — сказала вона здавленим голосом.

Щось у її зеленувато-сірому обличчі та вибалушених очах підказувало дівчині, що вона каже правду. Дівчина передала принцесі до рук баночку із повидлом, що виблискувало.

— Я буду перед ворітьми, коли заходитиме сонце, — сказала вона.

Принцеса Індейтл нічого не відповіла. Натомість стиснула баночку в одній руці і зачинила вікно іншою. Серце дівчини все ще калатало у грудях, коли вони поверталися до своєї землянки. Стовбичити під вікнами королівни тепер уже не було сенсу. Цим вони могли її лише розсердити.

Коли сонце почало опускатися за обрій, дівчина зрозуміла, що не може чекати більше жодної миті. Останні кілька годин вона старанно переглядала знаки у словнику мови тролів, так, про всяк випадок, якщо раптом натрапить на різьблення всередині палацу. Але тепер, коли сонце все нижче ховалося за обрій, вона більше не могла зосередитися. Тому помчала до входу в палац і постукала у ворота. Зі стінної ніші вийшов Скарп-Гефін, троль-вартовий, якого вони бачили напередодні.

— Тобі вдалося обміняти золоті гребінці?

— Баночку з повидлом, — відповіла вона. — Принцеса сказала, що тепер я можу ввійти. Пустиш?

— Мені не веліли тебе пускати, аж доки вона не прийде сюди сама, — сказав він. — Ти впевнена, що це саме те, чого ти хочеш? Ще не пізно втекти.

— Навіщо мені тікати? — від однієї думки, що вона знову побачить принца, голова пішла обертом, тож його дивна пропозиція звучала як нісенітниця. — Адже я зовсім поряд.

— Не настільки, як ти собі думаєш, — була його відповідь. Скарп-Гефін нахилився вперед, немов хотів розповісти їй ще одну таємницю. Але тільки-но відкрив рота, як золоті ворота відчинилися. Троль-вартовий випростався, розвернувся і схилився у поклоні.

Принцеса, посміхаючись, стала на воротях у темно-фіолетовій сукні, обшитій мереживом та намистинами.

— Привіт, людинко, — сказала вона. — Я відведу тебе до кімнати мого нареченого. Звісно, його там деякий час не буде. Адже ми святкуємо наше весілля і тому обоє мусимо бути на балу.

— Але…

— Він повернеться до своєї кімнати між північчю та світанком, запевняю тебе. Певна річ, на світанку ти підеш геть.

— Ну гаразд, — дівчина пригадала, що у рюкзаку все ще є веретено і гребінці для чесання вовни, а попереду — ще три ночі. За цей час їй потрібно знайти можливість його врятувати. Хоч якусь.

Дівчина пішла слідом за принцесою довгими позолоченими коридорами, вкритими килимами, обвішаними шовками. Тут усюди стояли східні вази, мармурові статуї та висіли красиві картини. Окрім того, на маленьких підвищеннях стояли маслоробки й тертки для сиру. Зі стелі однієї з кімнат, через яку вони проходили, звисав цілий набір каструль.

Доки вони йшли коридором, відчинилися одні двері і звідти вийшов фавн, одягнений у ліврею. Позаду нього дівчина побачила великий ткацький станок із напівзакінченим гобеленом. Фавн позадкував, притиснувся до стіни, низько вклонився і стояв так, аж доки вони його не минули. Хоча це й не був Еразмус, його вигляд вселяв надію.

— Ходімо, ходімо, — сказала Індейтл і поманила її своїми довжелезними нігтями; дівчина здригнулася.

Вони зупинилися навпроти срібних дверей, оздоблених перлами. Принцеса відчинила їх і жестом наказала дівчині увійти. Трохи спантеличені, дівчина з Роло увійшли до кімнати. Двері за ними зачинилися.

— Залишайся тут аж до світанку, а коли сходитиме сонце, я тебе випущу, — гукнула їй принцеса Індейтл, стоячи по інший бік дверей.

— Мені вона не подобається, — сказав Роло, коли кроки королівни стихли вдалині.

Дівчина скинула з себе свитку та чоботи і фиркнула. Її Величність, принцеса Індейтл, була потворною, марнославною та жорстокою.

— Вона ж тролівна.

Кімната, у якій їх закрили, виявилася вітальнею принца; тут було чимало меблів. Потім вони знайшли спальню та лазничку. Ці покої дуже нагадували кімнати у палаці з льоду, однак тут усе було зроблене із золота, та прикрашене дорогоцінним камінням. На маленькому столику біля каміна лежали книжки північною та старо-германською мовами; на іншому столику, біля вікна, була дошка для гри у шахи. У спальні, на ліжку, на одній із подушок дівчина знайшла темну волосину. Вона обмотала її навколо одного з ґудзиків на своїй камізельці, згадуючи про те, як так само колись врятувала волосину Тови. Все це ще більше привело її до тями. Дівчина сіла на крісло у вітальні, а Роло приліг біля неї. Взявши до рук одну з книжок, які лежали на столику, вона спробувала читати. Вовк задрімав. Вона знала, що він спить, бо його вуха ворушилися тільки тоді, коли по коридору хтось проходив, як би тихо той хтось не ступав.

Коли золотий годинник на каміні пробив другу, срібні двері відчинилися. Не зважаючи на те, що від хвилювання дівчину хилило на сон і навіть читання більше її не бадьорило, звук дверей повністю її розбудив. Вона із Роло миттю зірвалася на ноги, аж книжка впала на підлогу.

До кімнати увійшов кентавр. Поперек його конячої спини лежало тіло принца. Його голова та руки безвольно звисали з одного боку конячого тіла, ноги — з іншого.

— Він помер? — дівчина стиснула руками перед своєї камізельки. Коліна тряслися, і вона відчувала, як тремтить її нижня губа.

Кентавр якось дивно на неї подивився: його погляд був повний жалю і хвилювання.

— Ні, він лише… Спить.

З вітальні кентавр поскакав до спальні. Дівчина і Роло пішли за ним. Трохи присівши та нахилившись, він скинув із себе принца, і той впав на ліжко.

— Моя панно, — пробурмотів кентавр, кланяючись їй, і пішов геть.

Дівчина навшпиньки підійшла до ліжка. Роло залишився чекати біля дверей, щоб не заважати. Своїми тремтячими руками вона торкнулася плеча принца:

— Прокидайтеся … Ваша Величносте, — лагідно сказала дівчина.

Він навіть не ворухнувся. Вона поторсала його за плаче і сказала, цього разу голосніше:

— Прокидайся, мій ізбйорне!

Знову нічого.

Наступні чотири години, аж до світанку, дівчина та Роло випробували всі відомі їм способи, щоб розбудити принца. Дівчина кричала і трусила його, Роло облизував йому обличчя і навіть легенько вкусив за плече. Вона стукала у двері, благаючи про допомогу, але ніхто не прийшов; вилила принцові на голову глечик води, але він навіть не поворухнувся. Коли принцеса Індейтл прийшла по них, дівчина лежала на ліжку поруч із принцом, скрутившись калачиком, тримала його за руку і плакала. Принцеса криво посміхнулася, дивлячись, як дівчина одягає свою свитку та чоботи й бере рюкзак.

— У мене ще щось є, — тихо сказала дівчина, коли вони йшли коридором. Вона поклала на землю свій рюкзак і витягла з нього золоті гребінці для чесання вовни. Беручи до рук клубок нечесаної вовни, яку їй дала бабуся, вона тремтячими руками показала, як виглядає процес виготовлення вовняних ниток.

Тролівна-королівна була в захваті. Інші придворні також зібралися довкола, щоб на це подивитися. Вони стояли, затамувавши подих і витріщивши на неї очі. Від цього дівчина мало не зомліла.

— Повертайся, коли зайде сонце, — наказала принцеса Індейтл через кілька хвилин. — Чесатимеш для мене вовну. Гребінці я залишу тут. Натомість зможеш провести ще одну ніч у покоях принца.

Заніміла, дівчина віддала їй свої гребінці та вовну. Мороз, що чекав на неї за стінами палацу, був немов ляпас по обличчю. Загорнувшись у свою свитку, вона побігла до землянки, заповзла туди і заснула, поклавши свою голову на Роло.

Розділ 30

Наступної ночі все повторилося. Після того, як принцеса Індейтл та кількадесят її придворних подивилися, як дівчина перетворює вовну на пряжу, принцеса пустила її до покоїв принца. Все ще приголомшена виглядом королеви тролів, що гапилася на неї з бальної зали (вона була набагато страшніша, ніж її донька), дівчина не змогла навіть вдати, що читає, поки чекала на принца. Цього разу він знову був непритомний і лежав на спині у того ж кентавра.

Кентавр перекинув його зі спини на ліжко, вклонився дівчині і вийшов з кімнати. Вона намагалася його зупинити, запитати про те, що відбувається, навіть насмілилася доторкнутися до руки і його конячого боку, але він на неї навіть не глянув. Його погляд був спрямований вперед. Він швидко вийшов з кімнати, не звертаючи жодної уваги на її благання, та захлопнув за собою двері.

— Ага, від цього жодної допомоги, — сказала вона Роло. Водночас вона пам’ятала співчуття, що світилося в очах кентавра минулої ночі. — Мабуть, йому заборонено розмовляти зі мною під страхом смерті.

Вони з Роло провели ще одну ніч, намагаючись розбудити принца, смикали його за волосся, та попри те, що у дівчини від цього аж сльози навернулися на очі, вона все ж таки дала принцові кілька добрячих ляпасів. Та реакції не було. Останню годину, яку вони провели разом, дівчина просто лежала поруч із ним і вслухалася у звук знайомого їй дихання.

Тролівна-королівна прийшла до них на світанку, посміхаючись ще ширше. Дівчина була занадто виснажена, щоб згадати про веретено, доки вони йшли коридором, і нагадала лише тоді, коли двері палацу зачинилися за її спиною. Вони з Роло повернулися до свого гнізда, однак жоден з них не міг заснути. У них залишалася лише одна ніч. Після години роздумів дівчина зняла з себе одяг і натерлася снігом. Її долоні і стопи посиніли, суглоби почали боліти від холоду, але вона на те не зважала. Потім одягла найчистішу зі своїх сорочок, панчохи, свою улюблену голубу спідницю і червону камізельку, а зверху білу свитку. Вона чесала своє волосся, аж доки воно не заблистіло, а тоді заплела його у колосок, як вчила її Тордіс. Залишивши речі на Роло, який вважав її навіженою, вона взяла золоте веретено та пряжу, яку зробила напередодні, і пішла попід вікна Індейтл.

Там розчистила сніг, щоб було місце для веретена, викотила собі велику снігову кулю, на якій можна було сидіти, поправила всі свої спідниці, сіла і заходилася прясти.

Невдовзі вікно позад неї відчинилося, але дівчина не озирнулася. Вона змусила себе продовжувати прясти і навіть щось замугикала.

— На Бога! Що ти тут робиш?

То був жіночий голос, який говорив до неї північною мовою, але це була точно не принцеса Індейтл. Голос звучав так, немов це говорила людина, до того ж хтось молодий. Здивувавшись, дівчина припинила прясти й озирнулася. З вікна королівських покоїв на неї дивилася молода дівчина у голубій лівреї. На її шиї була стрічка із червоною вишивкою; надзвичайно світле волосся, майже біле, заплетене в колосок і обкручене довкола голови обручем; молочно-біла шкіра та по-північному рожеві щоки. Вона дивилася на дівчину своїми широко розплющеними голубими очима, у яких палали жартівливі вогники, і її уста розкрилися чи то у напівздивуванні, чи, може, у напівусмішці.

— О, ні! Ти теж? — сказала вона і придивилася до дівчини.

— Това? — видихнула дівчина. — Це справді ти?

Блакитні очі розкрилися ще ширше:

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — тоді її погляд впав на білу свитку, у яку вона була вбрана, і рум’янець зник з її щік. — Звідки у тебе ця свитка?

— Вона належить моєму братові, Гансові Пітерові.

— То ти, мабуть, наймолодша, дівча, маленька піка!

Това перескочила через підвіконня і зістрибнула в обійми дівчини. Вони обнімалися, цілували одна одну в щоки і плакали.

— Мені здається, ніби я тебе знаю, — в один голос сказали вони.

Це спричинило новий вибух сміху та плачу. Това хотіла дізнатися, де зараз Ганс Пітер і як він поживає; дівчина розпитувала, чому Това працює у палаці. Це питання провело Тову до тями. Звістка про те, що Ганс Пітер вдома, в безпеці, але все ще під дією чарів, засмутила її; вона опустилася на сніг поруч з дівчиною і рукою доторкнулася до вишивки на білій свитці.

— Я змінила цю вишивку, щоб Ганс Пітер зміг від неї втекти, — сказала Това. — Але до того я ніколи не чарувала, тому й не думала, що чари подіють. Я прийшла сюди, щоб його знайти, і піймалася, — вона здригнулася. — Мені здавалося, що можна повністю зняти чари, але вони й досі не дають йому спокою, — Това вказала на частину вишивки вздовж рукава. — Це закляття: «Навіть після смерті ти не будеш вільним». Тролівна хоче, щоб вони її завжди кохали, щоб думали тільки про неї.

— Ти така хороша! — дівчина взяла руки Тови у свої руки, і по її щоках покотилися сльози. — Я б теж хотіла зняти чари, але якщо ти була тут роками і тобі нічого не вдалося… — вона зітхнула, відчуваючи, як її покидає надія. — Я навіть не здогадалася, що ведмідь і чоловік у моєму ліжку — це та сама особа.

Това засміялася.

— Ганс Пітер розмовляє уві сні. Я запитувала його щось, і він мені відповідав, думаючи, що спить.

— Ага, — дівчина задумалась. — Це пояснює, чому Торст та Аскель завжди скаржилися, коли їм доводилося ділити з ним ліжко.

Това знову засміялася. У неї була весела вдача. Та водночас під її очима лягли глибокі тіні. Дівчина підрахувала, що Това служила тролям уже понад десять років. Зараз їй мало би бути десь тридцять років, хоч як би юно вона не виглядала.

— А ще ми передавали одне одному записки, — сказала Това, стишивши голос. — Коли він був людиною, перед тим, як зайти до спальні, залишав мені лист у вітальні. Я теж клала там лист для нього. Слуги про це не знали, інакше принцеса б довідалася, — вона всміхнулася. — То ти так і не знайшла свитки свого принца?

— Його свитки?

Това вщипнула біле хутро на манжеті свитки.

— Ця належить Гансові Пітерові; але у твого принца теж така є. Якби ти змінила її так, як я змінила цю, то могла б його звільнити. Однак часу обмаль. Вони одружуються завтра опівдні.

— Стривай, то це означає?.. — дівчина відчула себе більшою дурепою, ніж досі. — То саме це змушує їх змінюватися?

— А ти хіба не знала?

Дівчина лише почервоніла у відповідь, а тоді її осінила ще одна думка:

— Але як вона може шити такі чудові свитки, якщо навіть не вміє чесати вовну?

— Тролі нічого не вміють робити, — сказала Това, хитаючи головою. — Вони не творять, вони лише руйнують.

— Еразмус щось про це згадував. Саме тому вони збирають знаряддя праці, створені людьми, — дівчина ковтнула слину. — А ще я чула легенди про їхні… палаци. Роло, мій ручний вовк, говорив, що палац із льоду смердить гнилим м’ясом.

— Це правда, — сказала Това, і її ніс скривився від огиди. — Щоб побудувати отакий палац, вони ладні занапастити тисячі душ, висмоктавши з них творчі та життєві сили. Скоріш за все, цей палац пахне… злостивістю, — сказала Това. — Вона не пошила ні свитки, ані чобіт. Це зробив слуга. Свитка та чоботи виготовлені зі шкіри попереднього чоловіка, — обоє здригнулися. — Тролівна зачарувала червону стрічку і наказала пришити її до свитки, — Това торкнулася червоної вишивки.

Дівчина похитала головою. Те, що робили тролі, не вкладалося в голові.

— Але як?.. А шкіра Ганса Пітера?.. Адже він досі живий.

— Вона використала рештки з попереднього чоловіка; того самого, з кого зроблена ця свитка, — пояснила Това, і лице її спохмурніло. — Мене змусили допомагати гаргуйлі, яка шила нову свитку. Це було жахливо.

— Чому ти досі тут? — дівчину хвилювало це питання, відколи вона впізнала Тову. — Ганса Пітера тут немає. Чому б і тобі не піти геть?

Жестом руки Това вказала на червону стрічку на своїй шиї.

— Оце. Усі їхні слуги носять оце на шиї. Вони завжди знають, де ми і що робимо. Стрічка зав’язана надто близько до шиї; ці чари майже неможливо змінити. Кілька слуг дозволили мені спробувати змінити їхні стрічки, але нам це не вдалося, — вона хотіла ще щось сказати, проте лише похитала головою і тоді додала: — Наяда, фавн і кентавр — усі вони просили мене допомогти їм і зняти з них чари. Зараз вони мертві.

— Який жах, — дівчина від здивування роззявила рота, а тоді обійняла Тову. — Принаймні ти спробувала їх врятувати, — втішила її і, все ще сумніваючись, таки запитала. — Як думаєш, чи могла б ти змінити свитку мого принца?

— Ну, з цим треба поквапитися. Адже вдень тебе до замку не пустять?

— Ні, не пустять. Але в мене є дещо, що можна виміняти на ніч у покоях у принцах. Тільки ж він не прокинеться…

— Кожної ночі вона підсипає йому щось у вино і він засинає, — сказала Това. — Відколи Ганс Пітер від неї втік, вона стала значно обережніша.

— Навіщо вона з ними так грається? Навіщо вони на цілий рік стають ізбйорнами, і чому ми живемо разом з ними?

— Це хороше запитання, — сказала Това. — Мені потрібно було майже два роки, щоб знайти когось, хто міг би на нього відповісти. Схоже, перший людський принц переконав тролівну дати шанс на порятунок і йому, і кожному наступному принцу, з котрим вона хотітиме побратися. Якщо принц зможе знайти когось, хто впродовж цілого року погодиться жити із мовчазним чудовиськом та спати з невідомим чоловіком, тоді він — вільний.

— Але це навіть жорстокіше, ніж просто красти тих принців і одружувати на собі, — сказала дівчина.

— Такий вже в них характер, — коротко відповіла Това. — Мені заборонено розмовляти з принцом. Але коли я кластиму їжу йому на тацю, то заховаю там записку і попереджу його, щоб наступної ночі він не пив вина. А також зроблю все можливе, щоб знайти його свитку. Бо знаєш, мені насправді всього лиш поталанило зі свиткою твого брата. Однієї ночі він не давав мені спати своїм балаканням, я йшла по кімнаті і перечепилася через свитку.

— Але звідки ти знала, що на ній написано? — дівчина тицьнула пальцем у вишивку. — Якби Ганс Пітер не навчив мене читати знаки тролів, я б і гадки не мала, про що тут йдеться.

— Мій батько був капітаном «Морського дракона», — пояснила Това. — Він і раніше тікав від тролів, тому розповів мені, як читати руни — так називають ці знаки.

— То це він навчив Ганса Пітера?

— Скоріш за все. Вони разом потрапили в пастку поміж льодовиків і провели там багато днів, перш ніж тролівна-королівна знайшли їх. На той час більшість команди загинуло, — Товине обличчя посмутніло. — За кілька місяців до того, як потрапити до льодового палацу, я навідалася в гості до своїх батьків. Мій батько також думав, що Ганс Пітер загинув, — дівчина обійняла Тову однією рукою, щоб розрадити її. — Звісно, — продовжувала Това, — мій батько зараз багатий купець, якому належить сила-силенна кораблів, — сказала вона з гіркотою.

Не встигла дівчина їй відповісти, як із палацу до них долинув голос троля, що змусив обох завмерти:

— Гей! Безголова!

— Це по мене, — сказала Това із натягнутою усмішкою.

Вони знову обнялися. Това зіп’ялася на снігову кучугуру під вікном, дівчина підштовхнула її угору.

— Вибач, — гукнула дівчина, коли Това перечепилась через підвіконня і впала на підлогу у вітальні принцеси Індейтл. Та вона засміялася, скочила на ноги і поправила спідницю.

— Зі мною все гаразд, — вона швидко розвернулася. — Я залишу вікно відчиненим. Сідай прясти, щоб випросити ще одну ніч у палаці. Якщо вона не прийде упродовж наступних кільканадцяти хвилин, я знайду спосіб, щоб її заманити. І передам записку принцу.

Після цих слів вона зникла, щоб піти назустріч ще пронизливішим крикам з коридору. Дівчина сіла на купу снігу і почала прясти. Через якийсь час до неї підійшов Роло.

— Ти що, досі тут сидиш? Нічого не трапилося? Минуло кілька годин!

— Роло! — дівчина кинула веретено і потягнулася до Роло, щоб його обійняти. На радощах вона поцілувала вовка в ніс, від чого той чхнув. — Не можу дочекатися, щоб усе тобі розповісти.

— Ти можеш і будеш чекати, — заскреготів голос позаду неї. — Тому що зараз продовжуватимеш прясти.

Дівчина швидко обернулася, проте вікно позад неї було порожнім. Тоді вона почула кахикання. Воно було схоже на звук каміння, що падає на металеву бляху. Дівчина подивилася вгору, і все її тіло заніміло. У вікнах другого поверху аж кишіло тролями. Здавалося, усі придворні, що були у палаці, зібралися тут, щоб поглянути на дівчину — усі, окрім королівни. Цей наказ і це кахикання належали, власне, самій королеві тролів. Вона простягла свого вказівного пальця і наказала:

— Продовжуй! І цього разу повернися до нас обличчям.

Тремтячи, дівчина зробила те, що їй веліли. Коли на веретені виснувалася більш-менш рівномірна нитка, дівчина піднесла її вгору, що придворні могли нею помилуватися. Вони зааплодували і почали розходитися. Коли почало видаватися, що королева теж ось-ось піде, дівчина низько вклонилася:

— Ваша Величносте, а послуга?

— Ти про що? — королева зміряла її сердитим поглядом.

— Ваша Величність дуже мудра, — обережно почала дівчина. — Звісно, вона чула про дві попередні ночі, які я провела у покоях судженого принцеси Індейтл в обмін на показ своєї майстерності.

— Так, я чула, — сказала королева, і її нігті, вкриті червоним лаком, застукали по підвіконні.

— Так я і подумала. І оскільки Ваша Величність безперечно отримала насолоду, дивлячись, як я пряду, я… мабуть… заслужила… на ще одну ніч. Я віддам Вашій Величності це золоте веретено і золоту нитку, яку я випряла.

— Домовилися, — королева тролів махнула рукою. Дівчина кинула їй веретено, й королева його піймала. — Коли зайде сонце, приходь під ворота і назвися, — тоді королева підняла догори палець, немов попереджаючи. — І щоб це був останній раз! Більше я цього не терпітиму, зрозуміла? Завтра моя дочка одружиться із принцом і на цьому всі ці розваги з людськими дівчатами повинні припинитися.

— Так, безперечно! Ваша Величність дуже добра, — дівчина знову схилилася у реверансі. Вікно гучно зачинилося.

— Хутчіш до землянки, — мовила дівчина до Роло.

— Що? Чому?

Дівчина підібрала поли спідниць і помчала вперед, навіть не дивлячись, чи Роло біжить за нею.

— Я не хочу, щоб принцеса мене тут застала. Їй може заманутися ще щось від мене отримати, а у мене більше нічого не залишилося — лише брудний одяг та панчохи з затяжками. Нам зовсім не потрібно, щоб сьогодні вона на нас сердилася.

— Гаразд, але ти розповіси мені про все, що трапилося, поки я спав?

— Так, я тобі про все розповім. А потім мені треба буде поспати. Попереду ще одна довга ніч.

Розділ 31

Одягнувшись у найкраще вбрання, яке лише мала, дівчина йшла коридорами золотого палацу слідом за королевою та королівною. Ці двоє самовдоволено посміхалися. Вони залишили дівчину з Роло у покоях принца, й дівчина всміхнулася сама до себе: цього разу все має вдатися.

Через хвилювання вона знову не змогла зосередитися на книжці, яку читала, тому разом з Роло почала ходити колами по кімнаті. Через якийсь час до вітальні заглянула всміхнена Това, сказала, що передала записку.

— І навіть якщо він її не прочитав, — прошепотіла вона, — можливо, мені вдасться знайти протиотруту від цього снодійного зілля.

— Дякую!

— Мушу бігти, — Това підморгнула, відхилилася назад і беззвучно зачинила за собою двері.

Серце дівчини похололо, коли кентавр приніс до кімнати непритомне тіло принца, — точнісінько так само, як і у попередні дві ночі. Але перекладаючи принца на ліжко, як і Това, підморгнув дівчині. А коли виходив з кімнати, навіть нахилився, щоб погладити Роло.

— Ваша Величносте, — дівчина легенько поторсала принца за плече.

Його очі миттю відкрилися — дівчина аж подих затамувала, — і він широко до неї всміхнувся:

— Привіт, моя дівчино!

Не довго думаючи, дівчина кинулася йому в обійми. Він обійняв її у відповідь. Тоді поцілував її у щоки і в губи. Вона ще ближче до нього притулилася, сміючись та плачучи, — точнісінько як з Товою, хоча цього разу все було інакше.

— Не можу повірити, що ти і є моїм ізбйорном, — сказала дівчина.

— А я не можу повірити, що ти подолала весь цей шлях, — сказав він. — Як ти сюди потрапила?

— Спершу я їхала на конях, яких мені позичили три бабусі, які також любили і втратили своїх ізбйорнів. Тоді, щоб дістатися до палацу, мчала на чотирьох вітрах: на східному, західному, південному та північному, — зітхнула дівчина і закінчила розповідати.

Він міцно притиснув її до себе:

— Дякую тобі величезне, що прийшла сюди! Хіба міг я сподіватися на таке щастя: мати змогу побачити тебе та поговорити з тобою, будучи людиною, — його темні брови насупилися, а обличчя спохмурніло. — Але завтра я мушу одружитися з Індейтл.

— Повинен бути якийсь спосіб, щоб уникнути цього.

Він похитав головою і стиснув губи. Тоді підняв її, зручно вмостив собі на коліна і поклав її руку на свої широкі плечі.

— Навіть якби нам вдалося втекти з палацу, ми б ніколи не пройшли повз вартових. Окрім того, втекти з цього острова неможливо.

— Нам треба щось придумати. Повинен бути вихід. Для нас. І для Тови.

— Для Тови? Для дівчини-покоївки?

— Так, коли мій брат, Ганс Пітер, був ізбйорном і жив у палаці з льоду, Това жила там разом з ним. Вона прийшла сюди заради нього, але він на той час уже втік звідси.

Принц підняв брови:

— Але як?

— Това змінила вишивку на його свитці. Я тобі зараз покажу.

Вона зіскочила з його колін і побігла до сусідньої кімнати. Там схопила свитку, яку залишила на кріслі, і повернулася. Принц запалив у спальні більше свічок й уважно роздивився вишивку зблизька.

— Так, дуже розумно. Коли я був ізбйорном, то не помічав таких дрібних деталей.

— Чому ти не роздивився цю свитку вночі?

— Чари. Уночі, будучи людиною, я майже нічого не міг. Мене миттю зморював сон. Єдине, що я встигав перед тим, як заснути, — заховати свічки, — він глянув на неї, усміхаючись; всередині неї усе стиснулося.

— Як би мені хотілося бути достатньо сильною, щоб перемогти тролів і побачити, як ти йдеш звідси, — вона щось собі пригадала і клацнула пальцями. — Чи твоя свитка досі в тебе? Това може її змінити.

Але він лише похитав головою:

— Щойно я опинився тут, у мене її забрали.

— Мусить бути якийсь спосіб, — наполягала вона. — Вітри, які мене сюди принесли; бабусі, які спорядили мене подарунками і допомогли мені потрапити до палацу, — усі вони сподівалися, що я її переможу. Так само, як і мій брат. І Това. Вони заслуговують бути щасливими.

— А ти? Хіба ти не заслуговуєш бути щасливою? Може, тобі варто втекти звідси, доки це ще можливо? Тоді принаймні будеш на волі.

— Я б не змогла дивитися на себе в дзеркало, знаючи, що здалася, — сказала вона.

Він кивнув:

— Саме тому я люблю тебе.

Вона завмерла:

— Справді?

— Після всіх розповідей про твою сім’ю, після усіх ночей, коли я лежав поруч і вслухався у твоє дихання… хіба я можу тебе не любити?

Вони знову поцілувалися.

Стук в двері та покашлювання, що долинули з вітальні, змусили їх розімкнути обійми. Усміхнена Това, з замріяним поглядом своїх блакитних очей, стояла в дверях.

— Привіт!

— Привіт! — засоромившись, дівчина зіскочила з колін принца.

— Това? — принц також підвівся, роблячи це значно елегантніше, ніж вона, але також червоніючи. — Бачиш, я послухав твоєї поради і не пив вина.

— Чудово, Ваша Величносте! Сподіваюся, Індейтл не помітила, що ви не п’єте вина.

— Ні, не помітила, — він похитав головою. — Я увесь час виливав вино з кубка у велику вазу на чорному п’єдесталі або ж розливав його, вдаючи, що воно починає на мене діяти.

— Браво! — Това заплескала у долоні. Вона витягла з кишені свого фартуха голку з ниткою і міцно стиснула їх у кулаку. — Я зроблю все, що в моїх силах.

Але принц з дівчиною захитали головами.

— Єдине, що в мене залишилося з часів мого життя у подобі ізбйорна, це — ось це, — сказав він, а потім підійшов до скрині, відчинив ляду і швидким рухом вийняв звідти м’яку лляну сорочку. На одному плечі була жовта пляма від воску. — Чи це нам якось допоможе?

Кутики Товиних вуст опустилися донизу:

— Я не вмію насилати чари; я лише знаю, як змінювати ті, що вже є.

Дівчина не зводила очей з плями. Вона заполонила всю її увагу, нагадуючи про ту ніч: запах трав, що йшов від свічки, тепла спальня, золоте сяйво, що розсипалося по обличчю принца. Вона подумала про палац з льоду, про знаки, вирізьблені на його стінах, які вона так пильно вивчала, щоб знайти відповідь.

— О! О-о-о! — вона клацнула пальцями, щоб перебити принца з Товою, які саме обговорювали, як дівчині краще буде тікати з палацу.

— Що? — принц обернувся. — Щось трапилося?

— Весілля тролів! — це все, що спало дівчині на думку в той момент. Подумки вона перечитувала текст на одній із колон у палаці з льоду. — Тролі нічого не здатні створити власноруч!

— Так, це правда, — збентежено погодився принц.

— А чи можуть вони очищати речі від бруду та плям? — дівчина запитально подивилася на Тову. — У крижаному палаці була кімната з ваннами. Мені здається, я навіть тут бачила мідну ванну.

— Так, маєш рацію, — погодилася Това. — Але я не розумію, як це пов’язане з весіллям?

— Я розшифрувала опис весілля на колоні у льодовому палаці, — пояснила дівчина. — Один з весільних ритуалів виглядає так: наречений з нареченою просять довести, що вони одне одному пасують. Отож наречена попросила нареченого «забезпечувати її», і він вбив бика. Натомість він просив її завжди бути прекрасною заради нього чи щось таке, і вона наклала на себе чари, які допомагали їй виглядати красивою або ще красивішою. Думаю, то був опис весілля королеви тролів.

Принц підхопив нитку її роздумів:

— Що саме мені в неї попросити? Попросити, щоб вона мене відпустила?

— Вона цього не зробить, — втрутилася до розмови Това. — Я впевнена, кожен з її чоловіків про це просив.

— Попроси її зробити щось таке, чого вона не вміє робити, — сказала дівчина. — Якщо вона не виконає того, про що ти просиш, шлюб вважається недійсним, — вона вказала на нічну сорочку, яку принц все ще стискав у руках. — Попроси її вивести цю пляму.

— Королівна не любить програвати, — попередила Това. — І королева теж.

— Але тролі завжди дотримують слова, — заперечила дівчина. Вона обернулася до принца. — Мусиш взяти з неї обіцянку, що вона або зробить те, що ти просиш, або відпустить тебе. Тоді попроси її попрати цю сорочку.

Принц повільно кивнув:

— Це може спрацювати.

Това схвально глянула на дівчину:

— Це найкраще з того, що зараз приходить мені до голови. Але ти мусиш звідси тікати. Немає жодної гарантії, що її Величність не зжене свою злість на тобі.

— Це правда, — зітхнула дівчина. — Мені б хотілося бути там, коли принц проситиме її вивести пляму, але, мабуть, краще чекати надворі, — вона стиснула кулаки. — І ми мусимо знайти спосіб, щоб тебе також звідси визволити.

Това лише похитала головою і сумно усміхнулася:

— Мені вистачить того, що я побачу, як від неї тікає ще один чоловік.

— Так, дівчино, мусиш чекати на березі, — сказав принц. Він відклав нічну сорочку вбік і, підійшовши ближче, взяв її за руки. — Стій там і дивися на південь. Коли відчуєш найлегший подих вітерцю — погукай його.

Това глянула на стрілки годинника над каміном і скривилася:

— Мені час. Принцеса може будь-якої миті послати за мною.

Вона обійняла їх обох, потім Роло й пішла. Роло також перепросив й приліг біля каміна у вітальні. Виходячи зі спальні, вовк задньою лапою зачинив за собою двері.

— Йому завжди подобалося грітися біля вогнища, — сказав принц.

— Так, він — великий ледащо, — погодилася дівчина, зніяковіло вивчаючи власні руки.

Вони залишилися у спальні самі; над ними не панували жодні чари, які б могли їх приспати.

— Ти дуже…

— Я щойно збагнула…

Обоє засміялися.

— Ну ж бо, ти перша, — сказав принц.

Він сів на краєчок ліжка і схвильовано потер стопами об килимок.

— Я щойно збагнула, — повторила дівчина. — Я і досі не знаю, як тебе звати.

— А, так! — на його чолі з’явилися зморшки, а тоді він засміявся. — Вибач! Чесно кажучи, мені навіть трохи соромно за своє ім’я. Моя мати, майже як твоя, дуже полюбляла стародавні перекази. Я принц, але не найстарший. Я — третій син.

Дівчина застогнала:

— Будь ласка, тільки не кажи, що тебе звати Аскелядан!

— Майже. Моє ім’я — Ашер, що, як і Аскелядан, означає Попелюшок. Мій батько подумав, що Аскелядан звучить надто романтично і якось по-дурному. Адже з братами щось могло трапитися і тоді я став би королем, а «король Аскелядан» — це вже занадто. Мама з ним погодилася. Але, знаєш, ми маємо подякувати моїй мамі за її любов до стародавніх історій і до пліткування — якби не вона, ми б ніколи не зустрілися.

— Справді? — дівчина трохи заспокоїлася і сіла на ліжку поруч з ним. — Чому?

— Чутки та історії про дівчину з лісу, яка вміє розмовляти з тваринами, дійшли навіть до нас, до Християнії. Моя мати згорала від нетерпіння, щоб всім про це розповісти. Так я і дізнався. Я подумав: якщо ти зможеш говорити зі мною в подобі ведмедя, я зможу розповісти тобі про все, що трапилося. Я дуже радий, що знайшов тебе.

— Я теж, — дівчина поклала свою руку на його. — Може, тепер, коли мої мама з братом живуть у Християнії, ми могли би час до часу бачитися, коли повернемося додому.

— Ти про що? — він відсахнувся і підняв брови. — Звісно, ми бачитимемося, ти вийдеш…

Вона похитала головою, здогадуючись, що саме він хоче сказати.

— Ти принц! Принц усієї моєї країни. А це означає, що ти одружишся зі шляхетною панною. А я, якщо пощастить, одружуся з селянином або дроворубом. Аскель уже шукає мені нареченого серед своїх багатих друзів з міста, але я не впевнена, що це мені потрібно.

Цього разу похитав головою принц:

— Ні, не кажи так! Я ніколи тебе не відпущу — ти ж мене врятувала! Окрім того… Я справді люблю тебе, — він обійняв її і ніжно поцілував.

З її очей покотилися сльози. Це було значно більше, ніж те, що вона могла собі уявити. Дівчина запросто могла уявити тролів та ізбйорнів — бо чула про них у казкових історіях. Але щоб принц полюбив доньку дроворуба, яку мама настільки не любила, що навіть не охрестила…

— Чи ти хотів би?.. Чи хотів би ти знати, як мене звуть?

Він трохи відхилився і подивився на неї зі здивуванням:

— Я думав, ти безіменна, — на його щоках з’явився рум’янець. — Але звісно, у тебе мусить бути ім’я.

— Я вмію розмовляти з тваринами, тому що впіймала білого оленя. Він подарував мені ім’я, але нікому з людей я не розповідала, як мене звати.

Ашер підніс її руки собі до губ і поцілував їх.

— Я матиму за честь почути твоє ім’я, — сказав він майже пошепки. Нахилившись зовсім близько, вона видихнула своє ім’я йому у вухо. — Це найкрасивіше ім’я, яке мені доводилося чути, — сказав він, міцно пригорнувши її до грудей. — Дякую тобі, Белалізо!

Розділ 32

«Ну звісно, — думала дівчина наступного ранку. — Звісно, тролі вміють лише руйнувати. Ми мали би здогадатися, що принцеса зруйнує наші плани».

У неї в роті досі був гіркий присмак, їй хотілося сплюнути. Але це було б негарно — змушувати нещасних поневолених слуг прибирати за нею, тому вона лише скривилася.

— Ну-ну-ну! — кудкудахтала принцеса Індейтл, махаючи перед її носом каблучкою на своєму пальці. — Не треба кривитися. Ти все зіпсуєш!

Вона на крок відступила, щоб знову глянути на свою сукню ручної роботи. Дівчина з Товою стояли посеред вітальні у покоях королівни.

Вранці, коли принцеса ввійшла до спальні Ашера, вона найперше заборонила дівчині покидати палац. Натомість, натягнувши на обличчя крижану посмішку, Індейтл наполягала, щоб дівчина залишилася на весіллі. Дівчину одягли у сукню із зеленого атласу, Тову — у блакитну сукню. Навіть Роло силоміць кинули у ванну та покупали. Після цього його сіре хутро вичесали і почепили йому на шию зелену стрічку, зав’язавши її великим бантом за вухами.

— У мене ще ніколи не було людських дружок, — сказала тролівна-королівна. — Мені заздритимуть усі придворні панни.

— Ваша Величносте, я переконана, що вам і так уже всі заздрять, — сказала Това, схиляючись у реверансі.

Дівчина невдоволено на неї глянула.

— Звичка, — прошепотіла Това кутиком рота.

Принцеса зиркнула на дівчину. Та зціпила зуби, схилилася у реверансі й пробурмотіла щось, що мало би звучати, як комплімент. Індейтл виглядала задоволеною. Вона знову почала милуватися собою у величезному дзеркалі, що висіло на протилежній стіні.

На тролівні-королівні була весільна сукня білого атласу з золотою підкладкою. Верх сукні прикрашали численні рубіни та діаманти. Її руде волосся було накручене і припудрене, зібране довкола корони, щедро оздобленої рубінами. Рум’яна на щоках виглядали дуже недоречно на тлі її зеленувато-сірої шкіри та фіолетового язика, який вона увесь час висолоплювала, щоб лизнути товстий шар рожевої помади на своїх губах.

— Мене зараз знудить, — шепнула дівчина Тові.

— Я все чула, — різко урвала її королівна, обертаючись. — Якщо хтось із вас хоч якось спробує перешкодити моєму весіллю, я вас обох підвішу за великий палець і почеплю на найвищій вежі палацу.

— Так, Ваша Величносте, — Това схилилася в реверансі.

— Так, Ваша Величносте, — і собі повторила дівчина.

— Добре.

Почувся м’який стук у двері.

— Ваша Величносте, придворні чекають вас, якщо ви готові, — сказав фавн-паж.

— А мій принц готовий?

— Так, моя принцесо.

Індейтл подарувала дівчині злісну посмішку.

— От і добре.

Това нишком підійшла до дівчини і, використовуючи їхні спідниці як прикриття, взяла її за руку. Дівчина стиснула Товину руку. Це було найкраще, що вона могла зробити, щоб не кинутися на тролівну-королівну і не задушити її разком намиста із перлів, що висіло на її шиї.

Принцеса Індейтл немов прочитала думки дівчини й ще ширше посміхнулася. Потім клацнула пальцями. Феї піксі, які її вдягали, підлетіли і подали їй важку мантію із червоного оксамиту, обшиту хутром ізбйорна. Дівчина роззявила рота, розмірковуючи про те, кому належало це хутро. Чи не було воно шкірою попереднього чоловіка тролівни-королівни? Побачивши її вираз обличчя, принцеса провела рукою вздовж хутра, а тоді наказала феям піксі накинути мантію їй на плечі.

Нарешті Індейтл посунула геть із вітальні; феї піксі побігли слідом за нею, притримуючи краї мантії. Дівчина з Товою пішли за ними; далі довгою вервечкою рушили всі інші служниці, вбрані у лівреї. В коридорі до них приєдналися з десяток страхітливих тролиць. На них були розкішні сукні з шовку та оксамиту, прикрашені коштовним камінням; вони, схоже, з нетерпінням чекали весілля. Усі урочисто пройшлися коридорами палацу й увійшли до бальної зали, де тролівна-королівна та людський принц мали побратися.

На стінах зали висіли довгі прапори із зображеннями ізбйорнів та мечів із зубцями — традиційних для тролів символів. На балконі, навпроти п’єдесталу, музиканти грали дивну музику. На п’єдесталі стояла королева тролів: жовті кучері блистіли на її голові, вона була вбрана у голубу сукню, підбиту хутром ізбйорна та прикрашену діамантами й срібною вишивкою. Королева простягла руки назустріч доньці, яка проштовхувалася до неї крізь натовп. Мати з дочкою обійнялися. Дівчина з Товою стали по обидва боки п’єдесталу, всі інші вишикувалися вздовж зали, чекаючи на принца.

Він увійшов до зали у супроводі десяти тролів, що були або його дружбами, або вартовими, а швидше за все — і те, й інше. Він був одягнутий у білу туніку і темно-червону мантію; на голові принца спочивало золоте кільце.

Принц Ашер став поруч із королівною на п’єдесталі, навіть не подивившись на дівчину з Товою. Серце дівчини стиснулося: він був так близько, але виглядав таким байдужим. Вона подумки заспокоїла себе: то він лише вдає. Наречені взялися за руки й повернулися до королеви. Вони обоє навдивовижу не пасували одне одному: довгоноса тролівна з вибалушеними очима була більш ніж на голову вища за свого молодого та красивого принца.

Королева тролів підняла руки вгору:

— Торжествуй, народе! Після десяти років журби та самотності наша люба принцеса, прекрасна Індейтл, нарешті знайшла достойного її принца!

Залою пронісся рій страхітливих вигуків. Тролі затупотіли й заплескали у долоні, створюючи жахливу какофонію. Ну, принаймні більшість із них. Дівчина помітила, що порослі мохом тролі, вбрані у шкури тварин, дивилися на все це з люттю і презирством.

— А зараз, у присутності всіх вас, представників нашого чудового народу, найвеличніших з-поміж величних, я повінчаю цих молодят, — королева тролів поєднала руки принца й королівни. — Згідно з традиціями нашого народу, ви будете разом, аж доки одного з вас не поглине темрява, — промовила вона речитативом. — Принце Ашере, принце людський, що ти можеш запропонувати принцесі Індейтл аж до дня, коли не буде нічого, окрім темряви?

— Я пропоную віддати все, що можу: себе — аж доки мене не поглине темрява, — сказав принц монотонним голосом. — Я захищатиму її честь, якщо хтось на неї посягне. Я любитиму її, я обожнюватиму її і виконуватиму всі її забаганки аж до кінця днів своїх.

Для усіх було очевидним, що ця промова є завченою напам’ять. Із зали пролунали нові вигуки тролів, хоча дівчина помітила, що цього разу вони були не настільки запальні. Деякі тролі виглядали насупленими, іншим було нудно, старомодні тролі ще більше спохмурніли. Мабуть, цю промову змушували промовляти усіх чоловіків, які одружувалися із королівною.

— Принцеса Індейтл, королівна краю снігу і льоду, що ти можеш запропонувати принцові Ашерові?

— Я буду зразковою дружиною, я любитиму і цінуватиму його до кінця днів його, — самовдоволено сказала вона.

Дівчина здригнулася, почувши наголос на словах «днів його». Принцеса і всі тут присутні знали, що вона переживе принца, але всім було байдуже. Ну, принаймні усім тролям. Принц зціпив зуби, Това знову схопила дівчину за руку.

— Але, як доказ її жіночих вмінь, — сказав Ашер, — я хочу, щоб моя наречена виконала одне моє прохання.

Усі завмерли. Дівчина відчула, як холодний піт тече по її спині під сукнею. Тролі почали неголосно бубоніти. Здавалося, таке ніколи раніше не траплялося.

Принц підняв руку догори; крізь натовп тролів проштовхався кентавр. Це був той самий кентавр, який заносив Ашера до спальні. Цього разу він ніс мідну ванну, наповнену водою. На його руці висів маленький кошик. Низько вклонившись, він поставив свою ношу на п’єдестал.

— Навіть якщо для цього існують слуги, зразкова дружина повинна вміти випрати сорочку свого чоловіка як знак своєї вірності, — повідомив принц. — Так кажуть люди мого народу.

Това ледь чутно фиркнула, дівчина у відповідь легенько стиснула їй руку. Якби те, що казали люди, було правдою, тоді багато дружин були би несправедливо засуджені їхніми сусідами.

— Він псує церемонію, — закричала велика тролиця в рожевому жилеті з атласу. Тролі загули у знак згоди.

— Це традиція! Чи ти вже і це забула? — загукав їй у відповідь один із тролів у звірячих шкурах. — Продовжуй, людино!

Ашер продовжив:

— Ця вишукана нічна сорочка мені дуже дорога. Але на її плечі пляма від розлитого воску. Якщо Ваша Величність буде така ласкава, щоб випрати її заради мене, не використовуючи чарів, це буде доказом того, що вона — зразкова дружина.

— Але я ніколи раніше не робила такої буденної роботи, — запротестувала принцеса Індейтл. — Я переконана, що існує багато інших прохань. Я з радістю чаруватиму для тебе, — вона махнула рукою, і в її руках, немов нізвідки, з’явився діамантовий перстень. Вона з гордістю дала його принцу. Він взяв його одним пальцем, наче той не мав для нього жодної ваги, і повернувся обличчям до старомодного троля, який кричав йому: «Ну ж бо!».

— Хіба це не ваша традиція: давати те, що попросили найперше?

— Так і є! — погодився троль. У нього було лише одне зряче око, інше — покривала пов’язка зі шкури кролика. — Кожен має право лише на одне прохання. Вона мусить випрати його сорочку. Без жодних чарів.

— Чи вважатиметься шлюб недійсним, якщо вона цього не зробить? — у принца був буденний голос, ніби йому було байдуже, чим це все закінчиться.

— Безперечно!

— Дякую вам, пане скарбнику!

— Я, мабуть, зомлію, — прошепотіла Това, майже не ворушачи губами.

— Ти зомлієш? — запитала дівчина здавленим голосом.

Принцеса Індейтл різким рухом підняла голову догори і великими кроками наблизилася до ванни. Вона клацнула пальцями — слуги підняли ванну і поставили її на крісло, щоб принцесі було зручніше прати. Вона вийняла із кошика нічну сорочку та брусок мила і своїми незграбними руками замочила їх у воду. Дивлячись на сповнене жаху обличчя принцеси тролів, дівчина майже відчула до неї співчуття. Ну, майже. Хоча ні, якщо чесно, то не відчула ні найменшого співчуття. Вона подумала про Ганса Пітера, і про Ашера, і про усіх тих, хто був перед ними. Вона подумала про Еразмуса, Фіону, пані Ґрей, по яких прийшли вночі. Вона пригадала трьох бабусь і безкінечний холод, який тролі наслали на її рідні землі. Стискаючи у своїй руці руку Тови, яка повинна була залишитися у палаці, доки Ашер утече, дівчина лише нахилилася ближче, щоб краще все бачити.

Пляма на білій сорочці нікуди не зникла. Натомість вона стала чорною і розширилася. Що більше принцеса терла, то темнішою і більшою ставала пляма. Лице тролівни стало червонясто-коричневим, і цей колір разюче виділявся на фоні відтінків її помади та рум’ян. Кучері безпорадно порозліталися у різні боки, псуючи зачіску. Королівна сердито відкинула їх назад. Персні залишали затяжки на м’якій тканині, тому вона зірвала їх із рук і один за одним почала жбурляти у зал. Роло нахилився і підібрав кілька собі до рота, а потім втиснув їх у вільну руку своєї господині. Дівчина оглянулася і помітила, що кентавр також поклав декілька перснів у кишеню своєї туніки, а побачивши, що вона за ним спостерігає, подарував їй тінь усмішки.

Принцеса Індейтл знову відкинула голову назад і завила. Її корона впала на землю, тягнучи за собою руді кучері, які виявилися нічим іншим, ніж перука. Під перукою був череп, де‑не-де вкритий коротким шорстким сірим волоссям. Дівчина не змогла стриматися від здивування: роззявила рота й ахнула — і, схоже, достатньо голосно, бо принцеса це помітила.

— Ти! — вона тицьнула у бік дівчини своїм довгим мокрим пальцем. — Це твоя вина, почваро! Я точно знаю! Навіщо ти сюди прийшла? Ти все зруйнувала! — вона кинулася на неї. Роло стрибнув вперед, захищаючи свою господиню, на ходу оголюючи свої зуби та ікла. Това витягла з-за пояса маленького ножа й собі ступила крок вперед. Дівчина стояла на місці нерухомо, гордо піднявши голову і стиснувши кулаки.

— Чому це я винна у тому, що ти не можеш виконати навіть простої жіночої роботи?

Королівна з виском простягнула свої гострі пазури до неї. Та Роло загарчав, кинувся на Індейтл, схопив складку її верхньої спідниці і зірвав її.

— Дочко, візьми себе в руки, — сказала королева, і її слова прозвучали, немов удар батога. — Навіщо нам усі ці неприємні моменти? — вона обійняла доньку за плечі. — Коли прийде час, усі ці люди отримають своє, кожному з них від нас дістанеться, — вона подарувала Ашерові улесливу посмішку, а тоді грізно посміхнулася до дівчини і Тови. — Але зараз давай спробуємо ще раз.

Обоє, мати і дочка, замочили руки у мильну воду. Кожна з них схопилася за край почорнілої сорочки і заходилася терти його об пральну дошку. Минуло кілька хвилин, і нічна сорочка стала чорною, як смола. Королева терла так завзято, що її власна перука сповзла на бік, оголюючи наїжачене біле волосся. Від усіх цих зусиль у неї потекло з носа. Соплі почали капати у воду, і від цього сорочка стала ще бруднішою.

— Годі! — сказав принц і підняв руки догори. — Ти не можеш виконати навіть простого завдання! Це настільки ж помітно, як і твій ніс, — звернувся він до Індейтл. — Згідно з законами вашого народу, цей шлюб є недійсним. Я одружуся з тією, хто зможе випрати цю сорочку, — попри крики придворних тролів, він розвернувся і попросив дівчину. — Чому б тобі не спробувати?

Дівчина ковтнула слину. Вони про це не домовлялися. Сорочка виглядала знищеною, і вона подумала, що, може, так принц намагається відкараскатися від будь-яких обов’язків перед нею?

Това злегка підштовхнула її ліктем. Дівчина спіткнулася, але рушила вперед. Принцеса Індейтл почала погрожувати, що зробить із принца пару чобіт, а з того, що залишиться з дівчини, — пояс. Королева й собі зиркнула на дівчину і загарчала, але дуже швидко її жахлива посмішка повернулася. Вона схвально кивнула головою, вочевидь думаючи, що дівчина вже не зможе нічогісінько вдіяти супроти шкоди, яку тролі завдали сорочці.

— Будь ласка, принесіть мені чисту воду і ще більше мила, — попросила дівчина кентавра.

Він поскакав геть і через деякий час повернувся, широко всміхаючись. Ванну переставили на менше крісло. Дівчина попросила Тову дати їй ножа. Тоді вона вийняла брудну сорочку зі ще бруднішої води й обережно переклала її у ванну з чистою водою. Знайшовши пляму від воску на плечі сорочки, дівчина зішрябала віск ножем, так, як її вчила Йорун. Потім віддала ніж, намилила сорочку і занурила її у воду. Вона терла сорочку об пральну дошку, прикладаючи саме стільки сили, скільки було потрібно, так, як її вчили старші, коли вона була малою. Добряче потерши, виполоскала сорочку у воді.

Навіть через брудну мильну воду можна було побачити, що сорочка стає світлішою. Принцеса Індейтл це також помітила.

— Він — мій! — тролівна-королівна голосно закричала і вказала на сорочку своїм ґулястим пальцем. Загримів грім, зблиснула блискавка — і чарівна сила, яку Індейтл спрямувала на сорочку, порушуючи цим власну обіцянку, повернулася проти неї і влучила їй в обличчя.

Тролівна-королівна гепнулася на підлогу мертвою.

— Ні! — заверещала королева і кинулася на дівчину. Та виставила перед собою білосніжну сорочку, немов то був щит. Королева роздерла сорочку навпіл і загорлала ще голосніше:

— Пече!

Вона опустилася на підлогу, обіймаючи покручене тіло доньки своїми спеченими руками, ридала і помалу втрачала рештки розуму.

— Моя доню! Моя прекрасна доню! — голосила королева тролів. Її обличчя було настільки блідим, що дівчина могла бачити капіляри, що пульсували на ньому. — Моя донечко, моя доню! — по щоках текли потоки зеленої слини.

Сповнена жаху та огиди, дівчина закрила вуха. Тролі завили і затупотіли ногами, кидаючись на п’єдестал. Хтось став позаду дівчини й обхопив її руками. То був Ашер. Тоді дівчина відчула, як Роло притискається до її ноги. З іншого боку її обійняла ще одна пара рук.

— Що нам робити? — прошепотіла Това.

— Стійте нерухомо, — сказав Ашер. — Пропоную тихенько звідси вислизнути, щойно вони…

— Вбити людей! — закричав один із тролів.

Інші підхопили цей крик й собі закричали:

— Вбити їх! Вбити цих людей!

Дівчина та ті, хто були поряд, розвернулися обличчями до натовпу тролів. Роло оголив зуби, а Това з принцом витягли свої ножі. У дівчини не було жодної зброї, лише кулаки. Вона одягла на два пальці персні тролівни-королівни, щоб її удари були боліснішими, — цього прийому її навчив Аскель.

— Ні! — одноокий скарбник проштовхався до п’єдесталу. — Зовсім не ці люди винні у тому, до чого ми дійшли. Це наше власне марнославство! — він окинув залу поглядом свого єдиного ока. — Розкішний одяг! Коштовне каміння! Життя у палаці! Слуги! Навіть гірше: людські посіпаки! Наша королева править на далекій Півночі вже понад три тисячі років. А зараз через свою нетямущу дочку втрачає розум!

Молодші тролі взяли ці слова на озброєння і кинулися на скарбника. Його прибічники, порослі мохом та вбрані у шкури звірів тролі, також ринули вперед, захищаючи його. Але у цьому не було потреби: дівчина побачила, як скарбник витягнув руки вперед і зірвав голову хороброго нападника, вбраного у шовковий одяг кольору лаванди, навіть не моргнувши оком. Побачивши це, частина вбраних як люди тролів зірвали із себе накидки та сукні і приєдналися до скарбника. За якусь мить уся бальна кімната перетворилася на форшмак із тролів, які гарчали, завивали, лупцювали та кусали одне одного.

— Ходімо! — закричав Ашер, перекрикуючи увесь цей гамір.

Задкуючи, він схопив дівчину за руку. Іншою рукою взяв Товину руку, і вони разом поспішили до довгих вікон. Кентавр був уже там. Розвернувшись, він копнув скляні шибки своїми задніми ногами, і ті розлетілися на друзки. Засувки на вікнах тролів були занадто високо, тому ніхто з них не міг би відчинити ці вікна іншим способом.

Крізь розбите вікно вони вискочили на сніг: кентавр зачекав доки трійко людей та Роло будуть надворі, а тоді вистрибнув сам. Інші слуги також тікали: фавни, кентаври, піксі та інші істоти, вбрані у голубе, покидали золотий палац і бігли до південного берега крижаного острова.

— Що нам робити зі стрічками? — запитала дівчина, біжучи пагорбами із втоптаного снігу та важко дихаючи.

Това крикнула. Перечепившись через гострий виступ на купі льоду, вона впала на землю. Дівчина стала перед нею навколішки і підняла Товину спідницю. На одній із її панчіх була довга дірка, а з литки текла кров.

— Напевно, я підвернула ногу, — сказала Това. Тоді знову крикнула, і її лице стало багряним. Вона схопилася за червону стрічку на шиї.

— Переріж стрічку! — закричала дівчина Ашерові, перелякавшись. Слуги навколо них також попадали на землю, задихаючись. Кентавр, кашляючи, впав на коліна.

— Краще вмерти, — прохрипів він.

Ашер вийняв з-за пояса свого ножа й обережно перерізав стрічку довкола Товиного горла. Вона миттю сіла. Її дихання стало рівним. Това жбурнула стрічку вбік і радісно закричала.

Дівчина схопила Товиного ножа і звільнила кентавра, а тоді ще й фавна, який лежав поруч. Один за одним вони звільнили всіх. Тепер усі слуги, окрилені радістю, могли бігти до південного берега.

Вони залишили позаду заколот тролів, який лише розростався. Това похитала головою:

— Залишіть мене тут, — сказала вона. — Пізніше я щось вигадаю.

— Я тебе понесу, — сказав кентавр. Він нахилився, схопив її, тоді посадив на свою широку конячу спину. — Мусимо звідси тікати, доки не розвіються рештки чарів королеви.

— Чому? Що станеться, коли вони розвіються? — запитала дівчина.

— Цей палац створено за допомогою чарів, — відповів їй Ашер. — Так само, як і цей острів. Коли чари королеви розтануть…

Йому не потрібно було пояснювати далі. Взявшись за руки, дівчина з принцом побігли по слизьких та гладких пагорбах і западинах. Роло біг поруч із ними, кентавр із Товою не відставали.

— Ай! — цього разу дівчина зупинилася і закричала від болю. Але то не була нога, то були її пальці. Два персні тролівни-королівни, що й досі були у неї на руці, розжарилися до білого. Ще до того, як дівчина змогла їх зняти, золотий метал розплавився і зник; діаманти розсипалися на попіл. На тому місці, де були персні, з’явилися червоні сліди від опіків, але вони були неглибокі. Ашер снігом потер почервоніння у неї на пальцях. Дівчина стиснула той сніг у долонях і продовжила бігти.

Вони бігли, не озираючись, аж доки не досягли берега. На той час вигуки тролів перетворилися на крики болю та страху. Золотий палац танув на очах, так само, як персні на руці у дівчини. Стаючи червоним, а тоді білим, у світлі блідого північного сонця величний палац зменшувався і танув, немов воскова свічка.

Там, на березі, стоячи серед слуг у голубих лівреях, разом із коханою свого старшого брата і зі своїм коханим, дівчина дивилася, як руйнується велике королівство тролів. Коли все це закінчилося, єдине, що турбувало дівчину — було відчуття холоду та неможливість дістатися додому. На поверхні острова почали з’являтися довгі тріщини. До наступного дня його могло не залишитися.

Молодий фавн підійшов до дівчини і сором’язливо усміхнувся. Він зняв з плечей рюкзак із її речами й віддав його. Зверху до рюкзака була прив’язана свитка Ганса Пітера.

— Моя панно, я знайшов це у покоях принца, коли прибирав там сьогодні вранці, — сказав він м’яким голосом.

— Дякую тобі! — дівчина почала вдягати свитку на себе, але зупинилася. — Насправді це належить тобі, — сказала вона Тові і віддала їй свитку.

— Ти можеш одягнути мою, — сказав їй Ашер. До них підійшов ще один фавн, у його руках була неймовірно біла свитка з червоною вишивкою тролів на ній. — Сумніваюся, що вона перетворить тебе на ведмедя.

— Але, може, якщо ти не заперечуєш… — невпевнено сказала вона.

— Що? — він взяв її за руку.

— Може, тобі варто одягти цю свитку і забрати нас звідси.

Від думки про це у принца звело щелепи, але врештірешт він кивнув та одягнув на себе свитку і чоботи, які приніс йому інший слуга, брауні. Але нічого не трапилося.

— Чари втратили свою силу, — сказав він, зняв свитку і ніжно переклав її на плечі дівчини. — Ми знайдемо інший вихід. Якщо допливемо до найближчої крижини, то зможемо зігрітися і тоді, можливо…

— Ви всі замерзнете і помрете, — сказав голос, кружляючи довкола них.

— Північний вітре! — дівчина заплескала в долоні, але, відчувши біль від опіків, зойкнула. — Ти повернувся!

Він набув людської подоби і постав перед ними — білий, срібний, гордий.

— Я відчув, як слабшає сила королеви тролів, і прийшов подивитися, що відбувається, — усміхнувся він. — Правду кажучи, я весь час був неподалік, бо сподівався, що ти зможеш її перемогти.

— І вона змогла, — сказав Ашер, усміхаючись, і подивився на дівчину з гордістю.

— Я можу віднести вас на південь, — сказав північний вітер. — Але не всіх.

Дівчина нахмурила чоло і подивилася на всіх тих, хто стояв поруч із нею. Усі відверталися: на їхніх зболених обличчях була надія, що згасає. Їхні усмішки переростали у зневіру. Вона похитала головою:

— Скількох ти зможеш підхопити за раз? Я звідси нікуди не піду, якщо хоча б одна істота залишитися тут.

— Погоджуюся, — сказав Ашер.

— Я теж, — сказала Това.

Північний вітер задумливо засвистів. Потоки повітря закружляли довкола слуг, невисоко піднімаючи по кілька з них над землею, немов зважуючи. Тоді вітер вивчив крижини, що плавали біля берега.

— Я перенесу вас усіх на крижини і подую так, щоб ви попливли на південь. Я не знаю, скільки часу ви будете плисти, але обіцяю, допроваджу вас до цивілізованих земель. Звідти вже самі будете шукати свій шлях додому. Або ж хтось із моїх братів-вітрів вам допоможе.

— Дякую тобі!

Сильний порив холодного повітря підхопив дівчину, її принца, Тову, Роло та кентавра. П’ятеро інших слуг, які стояли поруч, вискнули, коли також опинилися у повітрі. Не сказавши більше ні слова, північний вітер заходився переносити їх на льодові брили. Попереду була довга мандрівка з крижаного острова, що лежав на схід від сонця, на захід від місяця.