Annotation
Надзвичайно яскрава і вкрай захоплююча своїми описами дитинства, кохання та війни книжка, в основі якої лежить глибоке — і глибоко зворушливе — дослідження сорому й прощення, спокути й непростого виправдання.
Роман отримав кілька літературних премій в різних країнах та увійшов до шорт-листа Букера.
Іен Мак'юен
Частина перша
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
Частина друга
Частина третя
Лондон, 1999
Подяки
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
Іен Мак'юен
Спокута
З англійської переклав Віктор Дмитрук
Присвячується Анналіні
— Дорога моя міс Морленд, подумайте про жахливу сутність підозр, які ви плекаєте. З чого ви виходили? Згадайте країну, час, коли ми живемо. Згадайте, що ми англійці, що ми християни. Порадьтеся з власним сумлінням, зі своїм відчуттям можливого, з власними спостереженнями над тим, що діється навкруги. Хіба наше виховання готує нас до таких страхіть? Хіба наші закони потурають їм? Чи ж можуть вони лишитися непоміченими в такій країні, як наша, де громадське життя і друковане слово так тісно поєднані, де кожна людина оточена добровільними шпигунами і де дороги й газети на все відкривають нам очі? Найдорожча міс Морленд, звідки у вас подібні думки?
Вони дійшли до кінця галереї, і вона, плачучи від сорому, побігла в свою кімнату.
Джейн Остін «Нортенґерське абатство»
Частина перша
I
П’єсу, для якої Брайоні виготовила афіші, програмки й квитки, спорудила з перевернутої набік розкладної ширми квиткову касу й обклеїла ящичок для грошей червоним гофрованим папером, вона написала протягом двох днів творчого пориву, який примушував забувати про перші й другі сніданки. Коли вся підготовка була завершена, їй вже нічого не залишалося, окрім як розмірковувати над готовим творінням і чекати появи кузенів із далекої півночі. Тільки один день залишиться для репетицій до приїзду її брата. Часом моторошна, аж кров холоне, часом розпачливо сумна, п’єса розповідала історію кохання, головна ідея якої, викладена у віршованому пролозі, полягала в тому, що любов, яка не основана на здоровому глузді, — приречена. За свою безрозсудну пристрасть до облудного графа-іноземця головна героїня, Арабелла, жорстоко покарана тим, що захворіла на холеру під час поспішної втечі зі своїм любасом у містечко на березі моря. Покинута ним і мало не всіма іншими, прикута до ліжка на якомусь горищі, вона виявляє, що зберегла почуття гумору. Доля дарує їй ще один шанс в особі бідного лікаря — насправді ж переодягненого принца, який прагне працювати для нужденних. Вилікувана ним Арабелла чинить цього разу розважливий вибір і винагороджується примиренням зі своєю родиною та весіллям із принцом-медиком у «вітряний, сонячний день навесні».
Місіс Толліс прочитала сім сторінок «Випробувань Арабелли» у себе в спальні, за туалетним столиком, а письменниця весь цей час стояла поруч, обіймаючи її за плечі. Брайоні вдивлялася в материне обличчя, шукаючи найменших відтінків зміни емоцій, і Емілі Толліс слухняно робила великі очі від переляку, потім весело хихотіла, а в самому кінці прихильно усміхнулася і схвально, з розумінням покивала головою. Вона обняла доньку, посадила собі на коліна — ах, це гаряче гладеньке тільце, яке вона пам’ятає ще з часів немовляцтва і яке ще не забулося, ще не зовсім — і сказала, що п’єса «дивовижна», і одразу погодилася, шепочучи в тугий завиток дівочого вушка, щоб це слово було процитоване на афіші, яка буде виставлена у вестибюлі на мольберті біля квиткової каси.
Брайоні в ту мить навряд чи й здогадувалася, що це був кульмінаційний момент усього проекту. Ніщо більше не принесло такого задоволення, усе інше — то були тільки мрії й розчарування. У літніх сутінках, після того як світло вже вимикали, бували хвилини, коли вона, занурившись у чарівну пітьму свого ліжка з балдахіном, відчувала, як її сердечко стукотить від світлих, млосних фантазій, власне кажучи, маленьких сценок, головним героєм яких був Леон. В одній його велике добродушне обличчя було скривлене горем, коли Арабеллу охоплювали самотність і відчай. В іншій вона чує, як він у якомусь модному міському барі, з келихом у руці, хвастається компанії приятелів: «Так, це моя молодша сестра, Брайоні Толліс, письменниця, ви, безумовно, чули про неї». У третій він тріумфально здіймав угору руки, коли опадала фінальна завіса, хоча насправді ніякої завіси не було, її неможливо було почепити. Її п’єса призначалася не для кузенів, вона була для її брата, щоб відсвяткувати його повернення, викликати його захоплення і скерувати від легковажної низки приятельок до відповідної дружини, яка переконає його переїхати в сільську місцевість і ласкаво попросить Брайоні бути дружкою на весіллі.
Вона належала до тих дітей, котрі прагнуть бачити світ упорядкованим. Якщо в кімнаті її старшої сестри панував розгардіяш порозкриваних книжок, розкиданих одеж, ліжко було незастеленим, а попільнички переповненими, то кімната Брайоні виглядала святилищем демона дисципліни: на ляльковій фермі, влаштованій на великому підвіконні, були звичайні тварини, але всі вони дивилися в один бік — на свою господиню, — наче збиралися дружно заспівати, і навіть кури на фермі слухняно купчилися в загороді.
Власне кажучи, кімната Брайоні була єдиною охайною кімнатою нагорі в будинку. Ляльки рівненько сиділи в своєму багатокімнатному будиночку, наче дістали суворий наказ не притулятися до стін; різні, завбільшки з палець, фігурки, розставлені на туалетному столику, — ковбої, водолази, людиноподібні миші — стояли рівненькими рядами й шеренгами, нагадуючи народне ополчення, що чекає наказів.
Любов до всього мініатюрного була лиш одним із проявів схильності Брайоні до порядку. Ще одним була пристрасть до секретів: потайна шухлядка в улюбленій лакованій шафці відчинялася, якщо правильно натиснути на хитромудро виточене з’єднання «ластівчин хвіст»; там вона тримала свій щоденник, що застібався на пряжечку, і зошит, списаний вигаданим нею самою шифром. У ляльковому сейфі, що відчинявся шістьма секретними цифрами, зберігалися листи й поштові картки. Стара бляшана шабатурка для дрібних грошей була схована під мостиною під ліжком. У шабатурці зберігалися скарби за чотири роки, які вона почала збирати після дев’ятих уродин: подвійний жолудь-мутант, золотистий шматочок мідного колчедану, куплений на ярмарку амулет для викликання дощу, легенький, наче листочок, череп білочки.
Проте потайні шухлядки, щоденники із замочками й складні шифри не могли приховати від Брайоні простої істини: секретів у неї не було. Її прагнення гармонійно організованого світу позбавляло її можливості необачно чинити щось погане. Зруйнувати, покалічити — як на неї, це було надто хаотично, їй не була притаманна жорстокість. Фактичний статус єдиної маленької дитини в сім’ї і водночас ізольованість будинку Толлісів тримали її осторонь — принаймні протягом довгих літніх канікул — від дівчачих пустощів із приятельками. В її житті не було нічого достатньо цікавого чи сороміцького, що варто було б приховувати; ніхто не знав про череп білочки під ліжком, але ніхто й не прагнув дізнатися. І все це не було якимось особливим нещастям; воно радше лиш здавалося таким у спогадах, коли все вже було вирішено.
Їй було одинадцять років, коли вона написала перше своє оповідання — дурненьку історію, яка нагадувала з півдесятка народних казок і якій бракувало (це вона зрозуміла пізніше) того суттєвого розуміння життя і світу, котре заслуговує на повагу читача.
Але ота перша незграбна спроба показала їй, що уява сама по собі є джерелом таємниць: як тільки вона починала оповідання, про це вже нікому не можна було розказати. Прикидання в словах було надто непевним, надто уразливим, надто хвилюючим, щоб когось до нього допускати. Навіть написання слів «вона сказала» чи «а потім» примушувало її здригатися, і їй було ніяково вдавати, ніби вона знає щось про почуття вигаданої істоти. Щойно вона починала описувати слабкості персонажа, як вже неможливо було уникнути самовикриття; читач просто повинен був думати, що вона описує себе. Які ж могли в неї бути інші джерела? І лише коли оповідання було завершене, усі долі простежені, всі кінці в інтризі зав’язані, так що воно — принаймні щодо цього — нагадувало всі інші закінчені оповідання, Брайоні почувалася захищеною і готового проколоти дірочки в полях, зв’язати розділи мотузочками, розмалювати фарбами чи намалювати олівцем обкладинку й піти показати закінчену роботу мамі чи батькові, коли той бував удома.
Її зусилля заохочувалися. Їм, фактично, всіляко сприяли, коли Толліси почали розуміти, що їхня дитина має нестандартний розум і здібності в оперуванні словами. Довгі дні, які вона проводила, гортаючи різноманітні словники, породжували конструкції, що були недоладними, але западали в пам’ять: монетки, які лиходій ховав у кишеню, були «езотеричними»; бандит, якого піймали на викраденні автомобіля, ридав у «безсоромному самовиправданні»; героїня на породистому жеребці вирушала в «перебіжну» нічну мандрівку; нахмурені брови короля були «ієрогліфом» його незадоволення. Брайоні підохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці; її батьки й старша сестра здивовано слухали, як сміливо робить це їхня тиха дівчинка, енергійно жестикулюючи вільною рукою, підводячи брови, коли читала репліки персонажів, і відриваючи іноді очі від тексту під час читання, щоб ковзнути поглядом по обличчях, беззастережно вимагаючи від сім’ї повної уваги, коли вона дарує їм своє нараторське натхнення.
Проте навіть без уваги, похвал і неприхованого задоволення родичів Брайоні не могла б утриматися, щоб не писати. У кожному разі, вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався дещо перебільшеним, можливо, забарвленим поблажливістю, та ще й докучливим; її старша сестра хотіла, щоб усі оправлені оповідання були каталогізовані й розставлені на полицях у бібліотеці між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це мав бути жарт, то Брайоні його проігнорувала. Вона вже вийшла на свій шлях і знаходила задоволення на інших рівнях; писання оповідань не тільки передбачало секретність, воно ще й давало насолоду від мініатюризації. Світ можна було створити на п’яти сторінках, і він був ще кращим, ніж лялькова ферма. Дитинство розбещеного принца вміщалося в півсторінки, втеча в місячну ніч через поснулі села передавалася одним-єдиним ритмізованим реченням, а стан закоханості виражався всього двома словами — «спалах очей». Сторінки щойно завершеного оповідання немов пульсували в її руці тим життям, яке там містилося. Її пристрасть до охайності також була винагороджена, бо непокірний світ міг бути упокорений і влаштований так, як належить. Кризу в житті героїні можна було супроводити градом, буревіями й громом, а шлюби й весілля благословлялися м’яким світлом і легеньким вітерцем. Любов до порядку визначала також і принципи справедливості, коли смерть та одруження є головними рушіями домашнього укладу, причому перша призначалася виключно для морально сумнівних осіб, а друге було винагородою, котра чекала на останній сторінці.
П’єса, яку вона написала на честь Леонового приїзду, була її першим екскурсом у царину драми, і цей перехід видався їй зовсім безболісним. Вона з полегшенням сприйняла те, що не треба виписувати всі ці «вона сказала» чи описувати погоду, прихід весни чи обличчя героїні — краса, як вона виявила, має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів. Всесвіт, у якому все зводиться лише до того, що в ньому говориться, справді був взірцем упорядкованості чи не на найелементарнішому рівні, тому, щоб компенсувати це, кожна репліка подавалася як крайнє вираження того чи іншого почуття, а для цього просто необхідними були знаки оклику. «Випробування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторці вже був відомий цей термін. Твір повинен був викликати не сміх, а жах, полегшення і повчання, саме в такому порядку, і те наївне завзяття, з яким Брайоні готувала спектакль — афіші, квитки, квиткову касу, — робило її особливо вразливою до провалу. Вона з легкістю могла б написати до приїзду Леона ще одне оповідання, але звістка про те, що з півночі до них приїздять жити родичі, підштовхнула цей стрибок у новий жанр.
***
Брайоні мала б більше перейнятися тим, що Лола, якій було п’ятнадцять, і дев’ятирічні близнюки Джексон та П’єро були біженцями від запеклої домашньої громадянської війни. Вона чула, як мати ганила імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, бідкалася з приводу ситуації, в якій опинилися троє дітей, і картала свого м’якотілого, безпринципного зятя Сесіла, який втік у безпеку коледжу Всіх душ в Оксфорді. Брайоні чула, як її мати й сестра обговорювали найостанніші вибрики й скандали, взаємні звинувачення, і знала, що кузени приїздять на невизначений строк, може, навіть на цілий навчальний триместр. Вона чула, як, казали, що будинок легко помістить ще трьох дітей і що Квінсі можуть жити тут стільки, скільки захочуть, за умови, що батьки, якщо їм трапиться навідувати дітей одночасно, утримуватимуться від сварок у будинку Толлісів. Дві кімнати поряд із Брайоні гарненько поприбирали, повісили нові фіранки й позносили з інших кімнат меблі. За нормальних умов вона б теж доклалася до цих приготувань, але вони якраз збіглися з її дводенним нападом натхнення і з початком підготовчих робіт у вестибюлі. Вона невиразно усвідомлювала, що розлучення — це біда, але не сприймала його як справжню тему, а тому не замислювалась над ним. Це була мирська суєта, якої не можна змінити, а тому воно не давало ніяких шансів оповідачеві: воно належало царині безладу. Інша справа — шлюб чи радше весілля з його ритуальною дбайливістю у винагородженні добра, з його пишнотою, його бенкетами, із запаморочливою обіцянкою поєднання на все життя. Гучне весілля було неусвідомленим втіленням немислимого поки що сексуального блаженства. Ідучи проходами сільських церков і величних міських соборів, у присутності всіх без винятку родичів і друзів, її герої та героїні досягали свого невинного апогею, який не вимагав продовження.
Якби розлучення являло собою ницу антитезу до всього цього, то його легко можна було б кинути на іншу шальку терезів разом зі зрадою, хворобою, крадіжкою, насильством і брехнею. Але воно лиш демонструвало непривабливі риси нудної ускладненості й безустанних суперечок. Подібно до переозброєння, абіссінської проблеми чи садівництва, воно просто не цікавило її, і коли після довгого очікування в суботу вранці Брайоні почула, нарешті, шурхіт коліс по гравію під вікнами своєї кімнати, схопила свій рукопис, скотилася сходами вниз і вирвалася з будинку на сліпуче полуденне світло, то не стільки бездушність, скільки вкрай загострені творчі амбіції примусили її закричати назустріч розгубленим юним гостям, затиснутим у куток своїми речами:
— Ось ваші ролі, я їх переписала. Прем’єра завтра! Репетиція починається через п'ять хвилин!
Мати й сестра негайно втрутилися, запропонувавши поблажливіший розклад. Гостей — усі троє були руді, вкриті ластовинням — відвели в їхні кімнати. Денні, син Гардмена, повносив нагору валізи, в кухні приготували напої, потім екскурсія будинком, плавання в басейні й сніданок у садочку на південному боці в тіні винограду. Емілі й Сесилія Толліс весь час говорили навперебій, безперечно, позбавляючи гостей тієї невимушеності, яку начебто прагнули створити. Брайоні була переконана, що якби це вона приїхала за двісті миль у чийсь чужий будинок, то нарочито бадьорі запитання й жартівливі репліки пригнічували б її. Нікому не спадало на думку, що найбільше дітям хотілося б, аби їх залишили в спокої. Проте Квінсі робили все можливе, вдаючи, що їм цікаво, що вони почуваються невимушено, і це було доброю ознакою для «Випробувань Арабелли»: ці троє явно мали схильність прикидатися тими, ким вони не є, хоча й зовсім не нагадували персонажів, котрих повинні були грати. Перед другим сніданком Брайоні непомітно прослизнула до порожньої дитячої кімнати, призначеної для репетицій, і міряла кроками фарбовані дошки підлоги, обмірковуючи розподіл ролей.
Цілком очевидно, що Арабелла з її темним, як у Брайоні, волоссям навряд чи походила від веснянкуватих батьків чи тікала б потайки з веснянкуватим чужоземним графом, винаймала кімнату в мансарді у веснянкуватого власника готелю, віддавала серце веснянкуватому принцу чи погодилася б, щоб її обвінчав веснянкуватий священик перед веснянкуватими парафіянами. Але нікуди від цього не дітися. Її родичі були надто рудими — аж світилися! — щоб це можна була приховати. Єдине, що можна було зробити, це сказати, що відсутність у Арабелли веснянок була знаком — ієрогліфом, як могла б написати Брайоні, — її обраності. Чистота її душі ніколи не викликатиме сумнівів, хоча вона й має справу з брудним світом. Ще однією проблемою були близнюки, яких жодна стороння людина не могла відрізнити один від одного. Чи добре буде, якщо підлий граф так явно нагадуватиме прекрасного принца або якщо вони обоє будуть схожими на батька Арабелли і на священика? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П’єро здавалися типовими непосидючими хлопчиськами, які, схоже, робитимуть те, що їм скажуть. Але чи схоче їхня сестра грати чоловіка? У неї були зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і щось у її холодній стриманості підказувало, що в неї сильна воля і її легко роздратувати. Якщо просто похапцем підсунути Лолі роль, це може спровокувати кризу, та й чи зможе Брайоні справді тримати її за руку перед вівтарем, поки Джексон декламуватиме слова з молитовника?
Лише о п’ятій пополудні їй вдалося зібрати всю трупу в дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три ослінчики, а сама увіпхалася в старий дитячий високий стільчик — богемний штрих, що давав їй перевагу у висоті, як у тенісного рефері. Близнюки дуже неохоче прийшли з басейну, де провели цілих три години. Були вони босі, в майках і трусиках, з яких на підлогу капала вода. Зі скуйовдженого волосся по шиях також текли крапельки, і обидва хлопці ловили дрижаки й трусили колінками, щоб зігрітися. Від тривалого перебування у воді шкіра в них зморщилася й побіліла, тому в досить тьмяному світлі кімнати їхні веснянки здавалися чорними. Зате їхня сестра, що сиділа між ними, поклавши ліву ногу на праву, була незворушно спокійною, щедро скроплена парфумами, а зелена лляна сукня, в яку вона переодяглася, скрадала колір шкіри й волосся. Сандалики відкривали браслетик на щиколотці, а нігті на ногах були яскраво-червоними. Від вигляду цих нігтів у Брайоні перехопило подих, і вона одразу зрозуміла, що не зможе просити Лолу зіграти принца.
Усі розсілися, і письменниця вже готова була розпочати свою невеличку промову, щоб коротко переповісти сюжет і змусити похвилюватися через те, що доведеться виступати перед дорослою аудиторією завтра увечері в бібліотеці. Проте першим заговорив П’єро.
— Ненавиджу п’єси і все, що з ними пов’язане.
— Я теж їх ненавиджу, — докинув Джексон, — і ще переодягання.
Під час сніданку було пояснено: близнюків слід розрізняти по тому, що в П’єро з лівого вуха вирваний трикутний шматочок плоті — наслідок того, що він мучив собаку, коли йому було три роки.
Лола дивилася кудись убік. Брайоні розсудливо запитала:
— Як можна ненавидіти п’єси?
— Бо все це — кривляння. — П’єро навіть знизав плечима, сповіщаючи таку самоочевидну істину.
Брайоні відчувала, що він має рацію. Саме за це вона й любила п’єси, принаймні свою; всі будуть від неї у захваті. Вона дивилася на хлопців, під чиїми стільцями вода збиралася в маленькі калюжі, перш ніж всякнути в шпари підлоги, і бачила, що вони ніколи не зрозуміють її честолюбних поривань. Поблажливість пом’якшила її тон.
— Ти гадаєш, Шекспір теж просто кривлявся?
П’єро скоса глянув повз сестру на Джексона. Це войовниче ім’я було начебто знайомим, з якимось присмаком школи й дорослої впевненості, але близнюки звикли шукати підтримки тільки один в одного.
— Усі про це знають.
— Ясна річ.
Лола, коли заговорила, повернулася спершу до П’єро, а на половині речення перевела погляд на Джексона. В сім’ї Брайоні місіс Толліс ніколи не доводилося наказувати щось одночасно обом дочкам. Зараз Брайоні побачила, як це робиться.
— Ви гратимете в цьому спектаклі або дістанете по шиї, а я потім все розкажу батькам.
— Якщо ми дістанемо по шиї, то це ми все розкажемо батькам.
— Ви гратимете в цьому спектаклі, або я все розкажу батькам.
Те, що погроза була обачно пом’якшена, ніяк не вплинуло на її вагомість. П’єро закусив нижню губу.
— А чому ми повинні? — У відповіді був і бунт, і готовність до поступки. Лола легенько скошлатила його злипле волосся.
— Пам’ятаєте, що сказали батьки? Ми гості в цьому домі і повинні поводитися — як ми повинні поводитися? Ну? Як ми повинні поводитися?
— Прис-тойно, — хором відповіли нещасні близнюки, мало не затинаючись на незвичному слові.
Лола обернулася до Брайоні й усміхнулася:
— Розкажи нам, будь ласка, про свою п’єсу.
Батьки. Яка б узаконена сила не крилася в цій множині, вона готова була розпастися, а то й уже розпалася, але поки що цього не можна було визнавати, і навіть від наймолодших вимагали мужності. Брайоні раптом стало соромно за все, що вона з таким егоїзмом розпочала, оскільки їй ні разу не спало на думку, що родичі можуть не схотіти брати участь у «Випробуваннях Арабелли». У них були свої випробування, своє власне лихо, і зараз, будучи гістьми в її домі, вони вважали, що мають певні зобов’язання. А ще гірше, що Лола ясно дала зрозуміти: вона теж гратиме, роблячи ласку. Беззахисних Квінсі змушували до цього. І все ж Брайоні не могла позбутися неприємної думки, чи не було тут якоїсь підтасовки, чи не використовує Лола близнюків, щоб виразити щось від свого імені, щось вороже чи згубне? Брайоні відчувала всю невигоду того, що вона на два роки молодша від іншої дівчинки, на неї тиснули два повних роки відставання у вдосконалюванні вишуканих манер, і зараз власна п’єса видалася їй жалюгідною і недоречною.
Весь час уникаючи Лолиних очей, вона почала переказувати сюжет, хоча її чимраз більше охоплювало відчуття його безглуздості. У неї вже не було бажання переконувати кузенів, якою сенсацією стане прем’єра.
Не встигла вона замовкнути, як П’єро заявив:
— Я хочу бути графом. Я хочу бути поганим.
А Джексон просто додав:
— А я — принц. Я завжди принц.
Вона готова була обійняти й розцілувати їхні маленькі личка, але лише сказала; «Домовилися».
Лола випростала ноги, обсмикнула плаття й підвелася, наче збиралася вийти. Потім, сумно чи то покірно, сказала:
— Гадаю, що оскільки це ти написала п’єсу, то ти й будеш Арабеллою…
— Ой, ні, — сказала Брайоні. — Ні. Зовсім ні.
Вона сказала «ні», але мала на увазі «так». Звичайно ж, вона гратиме роль Арабелли. Заперечення викликало лише Лолине «оскільки». Вона гратиме Арабеллу не тому, що написала п’єсу, вона обрала цю роль, бо ніякі інші можливості навіть не спадали на думку, бо саме такою мав її побачити Леон, бо вона була Арабеллою.
Але вона сказала «ні», і Лола вже продовжувала солоденьким голоском:
— У такому разі ти не заперечуєш, якщо її зіграю я? Гадаю, в мене вийде дуже добре. Власне кажучи, з нас двох…
Вона не договорила, а Брайоні дивилася па неї, не в змозі приховати свій жах і не в змозі вимовити хоч слово. Усе вислизало з її рук, вона відчувала це, але не могла ні вигадати, ні сказати нічого, щоб усе повернути. Лола вміло використала мовчання Брайоні.
— Я довго хворіла минулого року, тому цю частину я теж добре зіграю.
Теж? Брайоні не встигала за старшою дівчинкою. Неминучість катастрофи туманила її думки.
Один із близнюків гордо заявив:
— А ще ти виступала в шкільному спектаклі.
Як їм сказати, що в Арабелли немає ластовиння? Її шкіра була блідою, волосся — темним, а думки її були думками Брайоні. Але як вона зможе відмовити кузині, яка так далеко від дому й сім’я якої розлітається на друзки? Лола наче читала її думки, бо тут же виклала свою останню карту, свого козирного туза.
— Будь ласка, скажи «так». Це буде єдина хороша річ з усього, що трапилося зі мною за стільки місяців.
Так. Неспроможна вимовити це слово, Брайоні змогла лише кивнути, відчуваючи, як гидкий дрож цієї самовбивчої згоди сковує їй спину й виривається назовні, і кімната стає чимраз темнішою, їй хотілося втекти, хотілося лежати самотньо на ліжку, долілиць, у своїй кімнаті, упиватися гіркотою того, що сталося, вертаючись подумки від жахливого розмаїття наслідків до моменту, коли все почало валитися. Їй треба було осягнути, заплющивши очі, весь безмір того, що вона втратила, що вона віддала, і усвідомити новий стан світу. Подумати не тільки про Леона, але й що буде з тією старовинною блідо-рожевою сукнею, яку мама розшукувала для неї, для весілля Арабелли. Тепер її віддадуть Лолі. Як зможе мама знехтувати рідну доньку, яка так любила її всі ці роки? Уявляючи, як сукня досконало облягає тіло її кузини, й бачачи безсердечну мамину посмішку, Брайоні розуміла, що найкращий для неї вихід — утекти, жити попідтинню, живитися ягодами й ні з ким, ні з ким не розмовляти, а зимовим світанком її знайде якийсь бородатий лісовик, скулену біля підніжжя величезного дуба, прекрасну й мертву, босу — чи, може, в бальних туфельках із рожевими стрічечками…
Ця жалість до самої себе вимагала повної зосередженості, і лише на самоті вона б змогла вдихнути життя в усі ці несамовиті деталі, але в ту ж мить, коли вона дала згоду — як один нахил голови може змінити все життя! — Лола підібрала з підлоги рукопис Брайоні, а близнюки зісковзнули зі своїх ослінчиків і пішли за сестрою в центр кімнати, який Брайоні розчистила попереднього дня. Як же вона могла зараз піти? Лола, притиснувши долоню до чола, ходила туди-сюди, швидко проглядаючи перші сторінки п’єси, бурмочучи рядки з прологу. Вона заявила, що все треба продумати від самого початку, і вже призначила близнюків на ролі батьків Арабелли, вже пояснювала їм вступну частину, наче знала все, що потрібно знати про цю сцену. Лола безжально захопила владу, і бідкатися над собою було безглуздо. Чи, може, страждання стане ще солодшим? — бо Брайоні не дістала навіть ролі матері Арабелли, і тепер вже, безумовно, настав час непомітно зникнути з кімнати й кинутися на ліжко, заритися лицем у темряву подушки. Але саме Лолина поспішність, її байдужість до всього, окрім того, чим вона зайнята, а також переконаність Брайоні, що її переживання навіть не будуть помічені, не кажучи вже про якесь почуття вини, надали їй сил повстати.
У зазвичай приємному й цілком захищеному житті вона раніше ніколи ні з ким по-справжньому не сварилася. Тепер же бачила: це як пірнати в басейн на початку червня; треба просто примусити себе. Коли вона виборсалася зі свого стільчика й підійшла туди, де стояла кузина, в неї неприємно калатало серце і важко було дихати.
Вона забрала у Лоли п’єсу й проказала тремтячим і різкішим, ніж зазвичай, голосом:
— Якщо ти Арабелла, то я буду режисером, красненько тобі дякую, але пролог я прочитаю сама.
Лола притисла до рота свою рябеньку руку.
— Виб-бач! — просичала вона. — Я просто хотіла, щоб ми вже почали.
Брайоні не знайшлася, як їй відповісти, тому обернулася до П’єро й сказала:
— Та й ти не дуже схожий на маму Арабелли.
Це скасування Лолиного розподілу ролей і сміх, яким вибухнули хлопці, внесли зміни із розподіл владних функцій. Лола демонстративно знизала худенькими плечима й, відійшовши до вікна, втупилася в нього. Можливо, вона сама зараз боролася зі спокусою вибігти з кімнати.
І хоча близнюки почали борюкатися, а їхня сестра вдавала, що в неї розболілася голова, репетиція усе ж розпочалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою…
Ось розповідь про легковажну Арабеллу,
Яка втекла з негідником безчельним.
Батьки у розпачі, що первісточка їхня
Дім кидає й от-от назавжди зникне
Без дозволу…
Стоячи разом із дружиною біля кованих воріт маєтку, батько Арабелли спершу благав доньку відмовитися від свого рішення, потім, у відчаї, наказував їй залишитися. Напроти нього поруч із графом стояла сумна, але непоступлива героїня, а їхні коні, прив’язані до найближчого дуба, іржали й били копитами, готові помчати чвалом. Тремтячий батьків голос бринів найніжнішими почуттями, коли він говорив:
Кохана доню, молода ти й гарна,
Та недосвідчена, й хоча гадаєш,
Що світ весь в тебе під ногами,
Він може здибитися і тебе розтопче.
Брайоні розставила своїх акторів; сама вона тримала за руку Джексона, Лола й П’єро стояли, рука в руці, трохи поодаль. Коли хлопці зустрічалися поглядами, їх тягло на хихички, а дівчата шикали на них. Було й без того багато клопотів, але Брайоні почала усвідомлювати прірву, що лежить між задумом і його здійсненням, лише тоді, коли Джексон із впертою монотонністю, наче кожне слово було ім’ям зі списку покійників, став читати свою роль і так і не спромігся вимовити «недосвідчена», хоча йому повторили це слово багато разів, і загубив у своїй репліці передостаннє слово — «він може здибитися і розтопче». Щодо Лоли, то вона читала свої репліки правильно, але недбало, і часом недоречно посміхалася власним думкам, прагнучи продемонструвати, що її майже дорослий розум зайнятий чимось іншим.
Так вони й тягли це, оті родичі з півночі, цілісінькі півгодини, невблаганно нищачи творіння Брайоні, тому справжнім милосердям стала поява її старшої сестри, яка прийшла забрати близнюків митися.
II
Частково тому, що вона була молода, а день — чудовий, частково через нагальну потребу покурити Сесилія Толліс мало не бігла з квітами стежкою, що тяглася вздовж річки, повз старий басейн для стрибків із його порослою мохом цегляною стіною, а потім губилася в дубовому гаї. Набридле байдикування протягом цих літніх тижнів після випускних іспитів теж підганяло її; після приїзду додому її життя завмерло, і гарний день, такий як сьогодні, породжував у ній неспокій, майже відчайдушність.
Густа прохолодна тінь діброви заспокоїла її, химерні різьблені стовбури здавалися зачарованими. Пройшовши через вузеньку залізну хвіртку, поминувши рододендрони під низенькою огорожею, вона перейшла лужок із декількома деревами, відпроданий місцевому фермерові для випасу корів, і опинилася позаду фонтана з опорною стінкою та вдвічі зменшеною копією «Тритона» Берніні з римської площі Барберіні.
Мускуляста постать, яка так зручно розсілася на своїй черепашці, видувала з мушлі струмінчик два дюйми заввишки — таким слабеньким був тиск, — і вода текла на голову, по камінних кучерях і далі жолобком на могутній спині, залишаючи блискучі темно-зелені пасма. Він був так далеко від дому в цьому чужому північному кліматі, але залишався прекрасним у сонячному ранковому світлі, і такими ж прекрасними були чотири дельфіни, котрі підтримували черепашку з хвилястими краями, на якій він сидів. Вона глянула на природно недостовірні лусочки на дельфінах і на Тритонових стегнах, потім перевела погляд на будинок. Найкоротший шлях до вітальні лежав через газон, терасу й високі засклені двері. Але там стояв на колінах її дитячий приятель і університетський колега Робі Тернер, прополюючи живопліт із дикої рожі, а їй не хотілося заводити з ним розмову. Принаймні не зараз. Після повернення ландшафтне садівництво було його передостаннім заскоком. Останнім стали розмови про вступ до медичного коледжу, що після бакалаврату з літератури здавалося досить претензійним. Та ще й безцеремонним, бо платити доведеться її батькові.
Вона освіжила квіти, вмочивши їх у чашу фонтана, повну до країв, глибоку й прохолодну, й уникла зустрічі з Робі, поспішно обійшовши будинок навкруг, до парадного входу, — подумавши, що це принаймні привід побути надворі ще кілька хвилин. Ранкове сонячне світло, як і будь-яке світло, не могло приховати потворності будинку Толлісів — споруди ледь-що сорокарічної давності з яскраво-помаранчевої цегли, приземкуватої, у стилі феодальної готики, з вікнами зі свинцевого скла. Свого часу в статті, написаній Певзнером чи кимось із його гурту, будинок обізвали трагедією змарнованих можливостей, а якийсь молодий письменник модерної школи назвав його «понадміру непривабним». Раніше тут стояв будинок у стилі Роберта Адама, поки не згорів у кінці 1880-х років. Залишилося лише штучне озеро й острівець із двома кам’яними місточками, що становили частину під’їзної алеї, а біля самої води — храм із облупленою штукатуркою. Дід Сесилії, який виріс у квартирі над крамничкою залізних виробів і нажив маєток завдяки низці патентів на висячі замки, шпінгалети, клямки й засуви, спорудив новий будинок згідно зі своїми уподобаннями до всього міцного, надійного й функціонального. А однак, якщо стати спиною до головного входу й подивитися уздовж під’їзної алеї, не звертаючи уваги на фризьких чорно-білих корів, що вже зійшлися в тіні нечисленних дерев, то вид був достатньо приємний, витворював враження вічного, незмінного спокою, який більше, ніж будь-коли, переконував її, що вона невдовзі вирушить звідси.
Вона увійшла в дім, швидко проминула вестибюль, викладений чорно-білою плиткою — як звично відлунюють її кроки, як дразливо, — і зупинилася передихнути у дверях вітальні. Холодні краплі, що стікали з безладного букета ірисів і червоних примул, покращили їй настрій. Ваза, яку вона шукала, стояла на американському столику вишневого дерева біля злегка прочинених засклених дверей на терасу. Виходили вони на південний схід, і прямокутники ранкового сонячного світла простяглися на зеленаво-блакитному килимі. Дихання її вирівнялося, а бажання покурити стало сильнішим, але вона все ще зволікала біля дверей, несподівано вражена досконалістю всього, що бачить, — три вицвілих м'яких дивани біля майже нового готичного каміна з екраном, на якому зображена вкрита памороззю осока, розстроєний клавесин, на якому ніхто не грав, і голі пюпітри чорного дерева, важкі бархатні штори, недбало підхоплені помаранчевими й синіми шнурами з китицями, які обрамлювали вид із вікон на безхмарне небо й терасу, викладену сірими й жовтими плитами, зі щілин між якими проростали ромашки й маруна. Кам’яні сходинки вели на лужок, на краю якого все ще працював Робі і який простягся метрів на п’ятдесят аж до фонтана з Тритоном.
Усе це — річка й квіти, пробіжка, яка рідко коли випадала їй цими днями, химерна ребристість дубових стовбурів, висока кімната, геометричні візерунки світла, стукіт серця у вухах, який поступово завмирав у цій тиші, — усе це справляло їй задоволення в міру того, як знайоме трансформувалося в чудесну дивину. Проте в душі вона відчувала і певні докори, що її притягає ця домашня нудьга. Вона повернулася з Кембриджа з неясним відчуттям, що усі прагнутимуть її постійної присутності. Однак батько весь час перебував у місті, а мама, коли не плекала свої мігрені, здавалася якоюсь холодною, навіть непривітною. Сесилія носила підноси з чаєм мамі в кімнату — таку ж неохайну, як її власна, — сподіваючись, що зав’яжуться якісь довірчі розмови. Проте Емілі Толліс схильна була обговорювати лише дражливі господарські дрібниці або ж лежала, спершись на подушки, з непроникним у напівтемряві обличчям, і пила чай у виснажливій тиші. Брайоні повністю поринула у свої письменницькі фантазії — те, що здавалося минучою примхою, перетворилося на всепоглинаючу манію. Сесилія зустріла їх на сходах сьогодні вранці — молодшу сестру, яка вела тих бідолах-кузенів, котрі лише вчора приїхали, в дитячу кімнату на репетицію п’єси, яку Брайоні хотіла поставити у вечір приїзду Леона з приятелем. Залишалося так мало часу, а одного з близнюків Бетті вже замкнула в буфетній за якусь шкоду. Сесилія не збиралася їм допомагати — було надто спекотно, та й що б вона не зробила, однаково все скінчиться провалом, бо Брайоні надто багато чекає від цього, але ж ніхто — а надто кузени — не задовольнить її безумних сподівань.
Сесилія розуміла, що не може й далі гайнувати час у задусі своєї неприбраної кімнати, валяючись на ліжку в хмарах цигаркового диму, підперши підборіддя, аж починає терпнути рука, поки вона продирається крізь сторінки Ричардсонової «Клариси». Без особливої охоти почала вона складати родинне генеалогічне дерево, але по батьківській лінії, принаймні до часу, коли її прадід відкрив невеличку крамничку залізних виробів, предки безнадійно бабралися в болоті фермерського господарювання, прізвища чоловіків підозріло й незрозуміло мінялися, а громадянські шлюби не реєструвалися в церковних книгах. Вона не може залишатися тут, вона розуміла, що повинна укладати якісь життєві плани, однак не робила нічого. Можливості були найрізноманітніші, але ніщо не вимагало поспіху. На її рахунку було трохи грошей, цілком достатньо, щоб скромно прожити десь із рік. Леон не раз запрошував її пожити у нього в Лондоні. Університетські друзі обіцяли допомогти з роботою — без сумніву, нудною, але вона все ж буде незалежною. З материнського боку в неї були цікаві дядьки й тітки, завжди раді бачити її, включаючи й несамовиту Герміону, матір Лоли і близнюків, котра навіть зараз жила в Парижі з коханцем, який працював на радіо.
Ніхто не стримував Сесилію, ніхто б особливо не бідкався, якби вона поїхала. І не апатія тримала її тут — вона часто відчувала неспокій, аж до роздратованості. Їй просто подобалося думати, що її не відпускають, що вона потрібна. Час від часу вона переконувала себе, що залишається заради Брайоні, чи щоб допомогти матері, чи тому, що це справді її останнє тривале перебування вдома і вона відбуде його до кінця. Правду кажучи, думка про те, щоб спакувати валізку й вирушити ранковим поїздом, не приваблювала її. Виїхати лиш для того, щоб виїхати. Байдикування вдома, набридле й зручне, було свого роду самопокаранням із присмаком задоволення — чи його очікування; якщо вона виїде, тут може статися щось погане або — що гірше — хороше, щось таке, чого вона не може дозволити собі пропустити. А ще тут був Робі, який дратував її своїм демонстративним прагненням триматися на відстані й своїми грандіозними планами, які він обговорював тільки з її батьком. Вони з Робі знали одне одного з семирічного віку, і її непокоїла та ніяковість, що виникає між ними в розмовах. І навіть гадаючи, що це переважно його вина — може, його диплом із відзнакою запаморочив йому голову? — вона вважала, що повинна з’ясувати це, перш ніж вирішить поїхати звідси.
Через відчинені вікна доходив слабкий запах коров’ячих кізяків, схожий на запах шкіри; він був тут завжди, за винятком найхолодніших днів, і помічали його лиш ті, хто приїздив. Робі відклав свій совок і випростався, щоб скрутити самокрутку, пережиток його членства в комуністичній партії — ще однієї примхи, що пішла в забуття разом із намірами зайнятися антропологією чи здійснити пішу подорож від Кале до Стамбула. А її цигарки були двома поверхами вище, у якійсь із численних кишень.
Вона пройшла кімнатою і всунула квіти у вазу. Та колись належала її дядькові Клему, чий похорон — чи перепоховання — в кінці війни вона пам’ятала достатньо добре: гарматний лафет, що в’їхав на сільський цвинтар, труна, вкрита полковим прапором, підняті в салюті шаблі, сурми над могилою і те, що найбільше запам’яталося п’ятирічній дівчинці, — як плакав її батько. Клем був його єдиним братом. Історія того, як він дістав цю вазу, була розказана в одному з останніх листів, написаних молодим лейтенантом додому. Він був офіцером зв’язку у французькому секторі й проводив спішну евакуацію маленького містечка на захід від Вердена, перш ніж почнеться його обстріл. Врятовано було близько п’ятдесяти жінок, дітей і старих людей. Пізніше мер та інші офіційні особи провели дядька Клема назад через місто в напівзруйнований музей. Вазу вийняли з розбитої скляної вітрини й на знак вдячності вручили дядькові. Про відмову не могло бути й мови, як би не було незручно воювати з майсенською порцеляною під пахвою. Місяць по тому ваза була залишена заради безпеки на якійсь фермі, і лейтенант Толліс убрід переходив річку під час повені, щоб забрати її, а опівночі повернувся тим же шляхом до свого підрозділу. В останні дні війни він був призначений у патрульну службу й віддав вазу на збереження приятелю. Вона довго мандрувала, поки не потрапила в штаб полку і була передана в дім Толлісів через кілька місяців після поховання дядька Клема.
Власне кажучи, не було ніякої необхідності укладати польові квіти букетом. У вазі вони розсипалися за власними законами симетрії, і було цілком ясно, що надто рівномірний розподіл ірисів і червоних примул знищить весь ефект. Кілька хвилин у неї пішло на те, щоб надати квітам природно-безладного вигляду. Займаючись цим, вона розмірковувала, чи не вийти їй до Робі. Тоді не треба буде бігти нагору. Проте їй було жарко і якось не по собі, хотілося перевірити, як вона виглядає, глянувши у велике дзеркало в позолоченій рамі, що висіло над каміном. Але якщо він обернеться — він курив, стоячи спиною до будинку, — то бачитиме все, що діється в кімнаті. Нарешті вона впоралася з квітами й відступила на кілька кроків. Тепер братів приятель, Пол Маршал, вважатиме, що квіти просто встромили у вазу з такою ж безтурботністю, з якою їх збирали. Вона розуміла, що безглуздо укладати квіти, поки немає води, але що зроблено — те зроблено, їй кортіло розворушити їх, і не все, що люди роблять, особливо на самоті, має бути логічним і правильним. Мама хоче, щоб у вітальні були квіти, і Сесилія з радістю робила це. За водою треба було йти на кухню. Однак Бетті була зайнята підготовкою до сьогоднішнього обіду і перебувала у войовничому настрої. Не тільки маленький хлопчик, Джексон там чи П’єро, боявся потрапити під гарячу руку — те саме стосувалося й покликаних із села помагачів. Навіть із вітальні можна було чути приглушені незадоволені вигуки й брязкіт каструль, які шваркали на плиту з неабиякою силою. Якщо Сесилія піде туди зараз, їй доведеться якось узгоджувати невиразні розпорядження матері з рішучим характером Бетті. Безумовно, краще буде вийти з дому й наповнити вазу водою з фонтана.
Колись давно — вона ще була підлітком — батьків приятель, який працював у Музеї Вікторії й Альберта, приїздив оглянути вазу й заявив, що вона автентична. Це була справжня майсенська порцеляна роботи видатного художника Герольдта, який розписав її в 1726 році. Ваза майже напевно належала колись королю Авґусту. І хоча вважалося, що вона значно цінніша, ніж інші речі в домі Толлісів — переважно мотлох, зібраний дідом Сесилії, — проте Джек Толліс хотів, щоб на згадку про його брата вазою користувалися, його дружина не заперечувала. Її не слід ховати під склом. Аргументи зводилися до того, що якщо вона пережила війну, то переживе й Толлісів. Правду кажучи, незважаючи на всю її цінність і на все, що з нею пов’язане, ваза не дуже подобалася Емілі Толліс. Намальовані на ній китайські фігурки, які церемонно порозсідалися в саду навколо столу, барвисті квіти й дивовижні птахи здавалися їй недоладними й гнітючими. Вона взагалі не любила китайського мистецтва. Сама Сесилія не мала власної думки, хоча й гадала інколи, скільки б могли дати за неї на аукціоні у Сотбі. Вазу шанували не за майстерні Герольдтові багатоколірні емалі й химерне плетиво синьо-золотих геометричних і листяних орнаментів, а заради дядька Клема і врятованих ним людей, річки, яку він переходив опівночі, і його смерті всього лиш за тиждень до перемир’я. Квіти, особливо польові, були в ній цілком доречними.
Сесилія обхопила прохолодну порцеляну обома руками і, стоячи на одній нозі, другою потягла на себе засклені двері, відчиняючи їх ширше. Коли вона вийшла на яскраве світло, запах нагрітого каменю огорнув її, наче дружні обійми. Дві ластівки кружляли над фонтаном, а з густого мороку величезного ліванського кедра линув у повітрі спів вівчарика. Квіти колихалися під легеньким вітерцем, лоскочучи їй обличчя, поки вона переходила терасу й обережно спускалася трьома пощербленими сходинками на посипану гравієм доріжку. Робі рвучко обернувся, почувши її кроки.
— Я замислився… — почав він виправдовуватись.
— Може, скрутиш мені оту свою більшовицьку цигарку?
Він викинув ту, що курив, підняв бляшанку, яка лежала на кинутому на газон піджаку, й пішов разом із нею до фонтана. Якийсь час вони мовчали.
— Чудовий день, — сказала вона нарешті, зітхнувши.
Він дивився на неї з якоюсь збентеженою підозрою. Щось між ними відбувалося, і навіть вона мала визнати, що банальні слова про погоду прозвучали фальшиво.
— Як «Клариса»? — Він дивився на свої пальці, що скручували цигарку.
— Нудна.
— Не варто так говорити.
— Мені хочеться, щоб вона вже доп’яла свого.
— Допне. І далі буде цікавіше.
Вони уповільнили кроки, потім зупинилися, щоб він міг нарешті покінчити з самокруткою.
— Я б радше переключилася на Філдінга, — сказала вона.
Вона відчула, що сказала якусь дурницю. Робі дивився вбік, понад парком і коровами, на дубовий гай, що обрамлював долину, якою текла річка, гай, яким вона пробігла вранці. Він міг думати, що вона говорить із ним якоюсь закодованою мовою, натякаючи на свою схильність до повнокровного й чуттєвого. Це, звичайно, не так, і їй було незручно, але вона не знала, як переконати його. Подумала, що їй подобаються його очі, поєднання жовтих і зелених цяточок, які були ще виразнішими в сонячному світлі. І їй подобалося, що він такий високий. У чоловіка це цікаве поєднання — розум і великі розміри. Сесилія взяла цигарку, а він подав їй вогню.
— Я розумію, про що ти говориш, — сказав він, поки вони неквапно пройшли останні кілька метрів до фонтана. — У Філдінгові більше життя, але він часто буває психологічно грубішим порівняно з Ричардсоном.
Вона поставила вазу біля нерівних сходинок, які піднімалися до кам’яної чаші фонтана. Чого б їй хотілося найменше — це починати дилетантські дебати про літературу вісімнадцятого сторіччя. Вона зовсім не вважала, що Філдінг грубіший або що Ричардсон — тонкий психолог, але не збиралася встрявати — захищати, визначати, нападати. Вона стомилася від цього, а Робі в суперечках бував упертим. Натомість вона сказала:
— Леон приїздить сьогодні, знаєш?
— Я чув. Це чудово.
— Він привезе приятеля, отого Пола Маршала.
— Шоколадного мільйонера? О Господи! А ти готуєш для нього квіти!
Вона усміхнулася. Він вдає, що ревнує, аби насправді приховати це? Вона перестала розуміти його. Вони втратили контакт у Кембриджі. Це було надто обтяжливо й не залишало часу для чогось іншого. Вона поміняла тему.
— Старий каже, ти збираєшся стати лікарем?
— Я думаю про це.
— Тобі, мабуть, подобається студентське життя.
Він знову відвів погляд, цього разу всього лиш на мить, а коли обернувся до неї, їй здалося, що вона помітила якесь роздратування. Невже він почув поблажливість у її тоні? Вона знову побачила його очі, жовті й зелені цяточки, наче скляна дитяча кулька. Коли він заговорив, тон його був на диво погідний.
— Я знаю, тобі воно ніколи не подобалося, Сі. Але як ще можна стати лікарем?
— Про це я й кажу. Ще шість років. Навіщо?
Він не образився. Це вона тлумачила все по-своєму, надто нервувалася в його присутності й була на себе зла. Він же поставився до її запитання серйозно.
— Ніхто не спішить пропонувати мені роботу дизайнера ландшафтів. Я не хочу викладати, не збираюся йти на державну службу. А медицина мені цікава… — Він замовк, наче йому щось спало на думку. — Слухай, ми узгодили, що я поверну твоєму батькові гроші. Це домовлено.
— Я зовсім не це мала на увазі.
Її здивувало, що він подумав, ніби вона порушує питання грошей. Це з його боку невеликодушно. Її батько все життя субсидував освіту Робі. Хіба хтось коли-небудь заперечував? Їй здавалося, що вона вигадує, але фактично вона має рацію — поведінка Робі останнім часом дещо дратувала. Він при кожній нагоді намагається поставити її в дурне становище. Два дні тому він подзвонив біля головного входу — вже саме по собі дивно, бо в нього завжди був вільний доступ у дім. Коли її покликали вниз, він, не заходячи в дім, гучним, безбарвним голосом запитав, чи не міг би він позичити книжку. Поллі саме мила у вестибюлі підлогу, стоячи на колінах. Робі влаштував справжній спектакль, коли скидав черевики, які зовсім не були брудними, потім, наче пригадавши, зняв ще й шкарпетки, потім навшпиньках, з комічно надмірною обережністю пройшов по вогкій підлозі. Він свідомо робив усе, щоб тримати її на відстані. Грав роль сина прибиральниці, якого прислали у великий дім із дорученням. Вони разом пішли в бібліотеку, а коли він знайшов собі книжку, вона запропонувала йому випити кави. Як же він прикидався, коли так панічно відмовлявся, — він же ж був чи не найбільш самовпевненим серед відомих їй людей. Вона знала, що з неї посміялися. Діставши рішучу відмову, вона покинула кімнату, побігла до себе нагору, вляглася на ліжку з «Кларисою» й читала, не розуміючи жодного слова, лиш відчуваючи, як зростають у ній роздратованість і розгубленість. З неї посміялися, а може, покарали її — вона не знала, що гірше. Покарана за те, що належала до іншого гурту в Кембриджі, за те, що мати в неї не прибиральниця; висміяна за свій вбогенький ступінь бакалавра — і не має значення, що там зовсім не рвуться присуджувати ступені жінкам.
Незграбно, бо все ще з цигаркою в руці, вона підняла вазу й поставила, притримуючи, на край кам’яної чаші. Розумніше було б витягти спершу квіти, але вона була надто роздратована. Руки мала гарячі й сухі, тож повинна була ще міцніше тримати порцеляну. Робі мовчав, але з виразу його обличчя — силувана, нещира усмішка, стиснені губи — було ясно, що він уже жалкує, що таке сказав. Легше від цього все одно не стало. Саме так тепер найчастіше й бувало, коли вони розмовляли; хтось завжди почувався винуватим, прагнучи взяти назад останні слова. В їхніх розмовах не було легкості, стабільності, неможливо було розслабитися. Зате були шпильки, пастки, незграбні виверти, які примушували її ненавидіти себе майже так само, як і його, хоча вона не сумнівалася, що вина найчастіше лежить саме на ньому. Вона не змінилася, змінився він — тут навіть нема про що говорити. Він встановлював дистанцію між собою і тією родиною, яка завжди була відкрита для нього й давала йому все. І тільки з цієї причини — передчуваючи його відмову і своє незадоволення — вона не запросила його на обід сьогодні ввечері. Хоче дистанцію — нехай йому буде.
У найближчого до Сесилії дельфіна з тих чотирьох, що підтримували хвостами черепашку, на якій присів Тритон, широко відкрита паща була забита мохом і водоростями. Його круглі кам’яні очі, великі, як яблука, були райдужно зеленими. З північного боку вся скульптура була вкрита синьо-зеленою патиною, і тому, якщо дивитися під певним кутом, при яскравому світлі справді здавалося, що мускулястий Тритон знаходиться під водою на неймовірній глибині. Берніні, либонь, хотів, щоб вода мелодійно дзюрчала, стікаючи з широкої черепашки з краями неправильної форми в чашу фонтана. Але тиск був надто слабким, тому вода безшумно текла нижньою стороною черепашки, з якої, наче сталактити у вапнякових печерах, звисали, цідячи крапельки, слизькі китички водоростей, що міцно тут прижилися. Сама чаша була десь метрової глибини й чиста. Дно було викладене світлим, кремовим каменем, а на ньому, то накладаючись один на одного, то знов розходячись, мерехтливо вигравали білі прямокутники переломленого сонячного світла.
Вона хотіла перехилитися через парапет і, не виймаючи квітів із вази, занурити її боком у воду, але саме в цей момент Робі, прагнучи загладити свою вину, вирішив допомогти.
— Давай мені вазу, — сказав він, простягти руку. — Я наберу води, а ти потримай квіти.
— Дякую, я сама, — вона вже тримала вазу над фонтанною чашею.
Але він наполягав.
— Та подивись, я вже тримаю її. — Він і справді міцно схопив її великим і вказівним пальцями. — Твоя цигарка намокне. Витягни квіти.
А це вже була команда, якою він намагався утвердити неодмінну чоловічу владу. Сесилію це лише примусило сильніше схопитися за вазу. У неї не було ні часу, ні, безумовно, бажання пояснювати, що занурення вази у воду разом із квітами допоможе надати букетові того природного вигляду, якого вона прагнула. Вона міцно стиснула вазу й крутнулася всім тілом убік від нього. Проте його не так легко було спекатися. З таким звуком, наче хруснула суха гілка, шматочок шийки відломився від вази й розпався у нього в руці на два трикутнички, які впали у воду й, синхронно погойдуючись, пішли на дно і тепер лежали там у кількох сантиметрах один від одного, здригаючись у переломленому світлі.
Сесилія і Робі застигли, наче вражені громом. Їхні очі зустрілися, і в тій осоружній мішанині зеленого й жовтого вона побачила не жах, не вину, а свого роду виклик чи навіть торжество. Їй ще вистачило глузду поставити пошкоджену вазу назад на сходинку і лише тоді осмислити всю вагомість того, що сталося. Вона знала, що не здатна опиратися цьому бажанню, навіть насолоджувалася ним, бо чим похмуріше все це виглядало, тим гірше для Робі. Її мертвий дядечко, улюблений брат її батька, руїнницька війна, небезпечний перехід через річку, дорогоцінність, яку не виміряти ніякими грішми, героїзм і великодушність, усі ті роки, які стоять за історією вази, сягаючи таланту Герольдта і ще далі — аж до секретів тих умільців, які вдруге відкрили таємницю порцеляни.
— Ідіот! Дивися, що ти наробив.
Він глянув у воду, потім знову на неї і лиш похитав головою, прикривши долонею рота. Цим жестом він брав на себе всю відповідальність, але в ту мить вона ненавиділа його за неадекватність реакції. Він ще раз подивився на фонтан і зітхнув. Йому раптом здалося, що вона збирається ступити назад, просто на вазу, і він показав на неї рукою, але нічого не сказав. Тоді почав розстібати сорочку. Вона одразу ж здогадалася, що він хоче зробити. Це нестерпно. Він прийшов у дім і зняв черевики й шкарпетки — гаразд, вона йому тепер покаже. Вона скинула босоніжки, розстебнула блузку, зняла її, розстебнула спідницю, вискочила з неї і рушила до фонтану. Він стояв, поклавши руки на пояс, і зачудовано дивився, як вона, в самій лиш нижній білизні, влазить у воду. Відмовитись від його допомоги, від будь-якої можливості примирення — ось йому кара. Неочікувано холоднюча вода, від якої в неї перехопило дух — ось йому кара. Затримавши подих, вона пірнула, а її волосся розпливлося віялом по поверхні води. Якщо вона потоне — отоді він буде покараний.
Коли вона через кілька секунд виринула з черепком у кожній руці, він збагнув, що не слід допомагати їй вибратися з води. Тендітна біла німфа, з якої вода стікала значно ефектніше, ніж із кремезного Тритона, обережно поклала черепки біля вази. Швидко одяглася, насилу просовуючи мокрі руки в шовкові рукави, заправила в спідницю незастебнуту блузку. Підняла босоніжки й засунула їх під пахву, черепки поклала в кишеню спідниці й узяла вазу. Рухи в неї були розлючені, вона уникала його погляду. Він не існував, він був ігнорований — і це теж була кара. Він мовчки стояв і дивився, як вона йде геть від нього, босоніж по траві, і бачив, як із її потемнілого, обважнілого волосся, що ритмічно колихалося, тече на блузку вода. Потім він обернувся й заглянув у фонтан — раптом там є ще один черепок, якого вона не помітила. Проте важко було щось розгледіти, бо збурена вода ще не заспокоїлася, немов ті хвильки й досі котив незримо присутній демон її розлюченості. Робі поклав долоню на поверхню води, наче хотів утихомирити її. Сесилія тим часом вже зникла в будинку.
III
Згідно з афішею, яка висіла у вестибюлі, прем’єра «Випробувань Арабелли» мала відбутися через день після першої репетиції. Однак автору-режисеру непросто було знайти вільний час для зосередженої роботи. Як і попереднього дня, труднощі полягали в тому, щоб зібрати всю трупу разом. Уночі непоступливий батько Арабелли, Джексон, насюсяв у ліжко, як це буває з неспокійними маленькими хлопчиками далеко від дому, і вимушений був, згідно із сучасною теорією, віднести простирадла й піжамку в пральню і самостійно випрати їх руками під наглядом Бетті, якій наказали не втручатися й бути безжальною. Хлопчику пояснили, що це не покарання, ідея полягала в тому, аби привчити його підсвідомість, що в майбутньому такі казуси тягтимуть за собою незручності й важку працю; проте він все одно відчував це як нагану, коли стояв біля величезного кам’яного корита, що сягало його грудей, а мильна піна повзла по його голих руках, промочуючи підкочені рукави сорочки; мокрі простирадла були важкими, як не знати що, і всеохопне почуття відчаю паралізувало його волю. Брайоні регулярно бігала вниз перевірити, як ідуть справи. Їй заборонили допомагати, а Джексон, ясна річ, ніколи в житті нічого не прав. Два рази намилити, без кінця полоскати, довго моцуватися з качальнею, крутячи її двома руками, а потім ще п’ятнадцять хвилин на кухні, поки він тремтячими руками впорався з бутербродом і склянкою води — все це забрало дві години часу, відведеного для репетицій.
Бетті сказала Гардмену, коли той з ранкової спеки зайшов на кухню випити свою гальбу пива, що з неї цілком достатньо того, що вона в таку погоду має готувати на обід якусь особливу печеню, і вона особисто вважає, що хлопця покарали надто жорстоко, і вона краще б вліпила йому кілька гарячих по задниці, а простирадла перепрала сама. Брайоні була з нею цілком згодна, бо ранок вже майже пропав. А коли мама зійшла вниз і сама пересвідчилася, що завдання виконано, всі учасники, звичайно ж, відчули полегшення, а місіс Толліс — ще й якусь підсвідому вину, тому коли Джексон несміливо запитав, чи не дозволять йому тепер поплавати в басейні, і щоби брат теж з ним пішов, він негайно дістав такий дозвіл, а від протестів Брайоні благодушно відмахнулися, наче це вона винувата в усіх прикрощах, що спіткали беззахисного малюка. Отож, було плавання, а потім чекав другий сніданок.
Репетиції продовжувалися й без Джексона, але біда полягала в тому, що неможливо було відшліфувати важливу першу сцену, від’їзд Арабелли, а П’єро надто переживав за долю брата десь там у надрах будинку, щоб перейматися роллю підлого графа-іноземця; все, що сталося з Джексоном, могло чекати також і П’єро. Він часто бігав до вбиральні в кінець коридора.
Коли Брайоні повернулася з чергового візиту до пральні, він запитав:
— Його вже відшльопали?
— Ще ні.
Як і його брат, П’єро здатен був позбавити свій текст будь-якого смислу. Він просто проговорював монотонно всі слова одне за одним: «Гадаєш-ти-вирвешся-з-моїх-пазурів?» Усі слова на місці, все правильно…
— Це запитання, — переривала його Брайоні. — Хіба ж ти не бачиш? В кінці голос піднімається.
— Як це?
— Ось. Ти щойно сам показав. Починаєш низько, а закінчуєш високо. Це ж запитання.
Він натужно ковтнув, набрав у груди повітря й спробував ще раз — та сама монотонність, лиш на вищій ноті.
— В кінці. Голос піднімається в кінці!
Цього разу те саме монотонне бурмотіння, але з раптовою зміною регістру, виском на останньому складі.
Лола цього ранку прийшла в дитячу кімнату у вигляді дорослої особи, якою вона себе в душі вважала. На ній були плісировані фланелеві штани, роздуті на стегнах і розкльошені внизу, й кашеміровий светрик із короткими рукавами. Іншими ознаками зрілості були бархатка з невеличкими перлами, руді локони, зібрані на потилиці й стягнені яскраво-зеленою заколкою, три срібних браслети, що вільно крутилися на вкритому ластовинням зап’ясті, й те, що коли вона рухалася, в повітрі стояв запах трояндової води. Її поблажливість, хоч яка стримана, була від того ще виразнішою. Вона холоднокровно реагувала на вказівки Брайоні, промовляла свої репліки, які, схоже, вивчила за ніч, з достатньою виразністю і лагідно підбадьорювала молодшого брата, ніяким чином не зазіхаючи на авторитет режисера. Це виглядало так, наче Сесилія чи навіть їхня мама погодилася побути трохи з малечею, взявши для цього якусь роль у п’єсі, ніяким чином не показуючи, що їй нудно. Чого справді бракувало — це будь-яких проявів щирого дитячого ентузіазму. Коли Брайоні попереднього вечора показала родичам касову будку і ящичок для грошей, то близнюки мало не побилися за те, хто буде касиром, а Лола лиш склала руки на грудях і обмежилася кількома церемонними, дорослими компліментами з вимушеною усмішкою, яка була надто невиразна, щоб помітити в ній якусь іронію.
— Як гарно. Яка ти молодчина, Брайоні, що про все подумала. Невже ти справді зробила це сама?
Брайоні мала підозру, що за бездоганними манерами старшої кузини криються руївничі наміри. Можливо, Лола була впевнена, що близнюки чудово впораються з тим, аби цілком ненавмисне провалити спектакль, їй же достатньо стояти осторонь і спостерігати.
Ці бездоказові підозри, арешт Джексона в пральні, препогана дикція П’єро і жахлива ранкова спека гнітили Брайоні. А ще її розсердило, коли вона помітила, що Денні Гардмен спостерігає за ними, стоячи у дверях. Довелося попросити його вийти. Вона не могла ані розгадати Лолиної відчуженості, ані домогтися від П’єро звичайних розмовних інтонацій. Тому яке ж вона відчула полегшення, коли несподівано опинилася в дитячій кімнаті одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат побіг кудись по коридору, чи то до вбиральні, чи ще далі.
Брайоні сіла на підлогу, сперлася спиною на одну з високих вбудованих лялькових шаф і стала обмахуватися рукописом своєї п’єси. В домі стояла повна тиша — не чути було ні голосів, ані кроків на сходах, не буркотіла вода в трубах; у відкритому вікні муха, що впіймалася між рамами, понехаяла свої спроби вирватися, а мелодійний спів птахів надворі розтанув у полуденній спеці. Вона простягла ноги рівненько перед собою, і її погляд зупинився на складках білої муслінової сукні і на знайомих, таких милих зморщечках шкіри на колінках. Їй треба було переодягтися сьогодні вранці. Вона подумала, що повинна взагалі більше дбати про свій вигляд, як Лола. Зовсім не звертати на нього уваги — це дитячість. Але яких же це вимагає зусиль. Тиша бриніла в її вухах, а зір був якимось викривленим — руки, складені на колінах, здавалися їй незвично великими і водночас далекими, наче дивишся на них із величезної відстані. Вона підняла одну руку, зігнула пальці й зачудувалася, як вже часом бувало раніше, що оця штука, ця машина для хапання, цей м’ясистий павук на кінці руки належить їй і повністю їй підвладний. Чи він, може, живе ще й якимось своїм маленьким життям? Вона зігнула палець, потім випростала його. Найбільшою таємницею була мить перед тим, як він ворухнеться, момент, який відділяє непорушність від руху, коли її намір здійснюється. Це нагадувало пірнання у хвилю. Якби тільки втриматися на гребені, подумала вона, то можна б розгадати таємницю самої себе, тієї частини себе, яка за все відповідає. Вона наблизила до лиця вказівний палець і уважно дивилася на нього, спонукаючи його ворухнутися. Той залишався непорушним, бо вона лише вдавала, не була зовсім серйозною, а ще тому, що бажання, аби він поворухнувся, чи намір поворушити ним — це не те саме, що й справді поворушити ним. І коли вона його нарешті зігнула, то дія немов почалася в самому пальці, а не в якійсь частині її мозку. Звідки він знав, коли йому рухатися, звідки вона знала, коли поворушити ним? Ніякої можливості впіймати цю мить. Усе зводиться до або-або. І немає ніяких швів, ніяких рубців, але вона знала, що під цією гладенькою, незайманою тканиною криється її справжнє «я» — може, це її душа? — яке вирішує припинити прикидання і дає остаточну команду.
Ці думки були для неї такими ж звичними й такими ж заспокійливими, як і акуратна форма її колінок, дуже схожих, але різних, їх симетричного, але оберненого вигляду. За першою думкою завжди йшла наступна, одна таємниця породжувала другу: чи всі інші й справді такі самі живі, як вона? Наприклад, чи її сестра щось насправді означає для себе, чи становить вона для себе таку саму цінність, як Брайоні? Чи бути Сесилією — це таке ж чудесне відчуття, як бути Брайоні? Чи у її сестри також є справжнє «я», сховане за хвилею, в яку треба пірнути, і чи присвячує вона час думкам про це, наблизивши до обличчя палець? А всі інші, включаючи і її батька, і Бетті, і Гардмена? Якщо відповідь звучить «так», тоді світ — людський світ — нестерпно складний: два мільярди голосів, і думки кожного прагнуть бути однаково важливими з усіма іншими, і вимоги до життя у всіх однаково нагальні, і кожен вважає себе унікальним — і ніхто таким не є. І можна потонути у власній малозначності. Але якщо відповідь звучить «ні», тоді Брайоні оточена машинами, достатньо розумними і приємними ззовні, але позбавленими таких яскравих і особистих внутрішніх почуттів, як у неї. Це було кепсько і сумно, але й неправдоподібно. Бо хоча це й ображало її почуття організованості, але вона знала, що, скоріш за все, всі інші мають такі ж думки, як вона. Вона знала це, але таке знання було якимось сухим; насправді вона не відчувала цього.
Репетиції також нівечили її почуття організованості. Той самодостатній світ, який вона викреслила чіткими й бездоганними лініями, спотворювався недбальством чужих розумів, чужих потреб; і сам час, так гарно поділений на папері на акти й сцени, навіть у цю мить неконтрольовано збігав. Джексон, мабуть, повернеться аж після обіду, Леон із приятелем приїдуть під вечір або навіть раніше, а вистава призначена на сьому. А ще й досі не було справжньої репетиції, а близнюки не вміють грати, навіть говорити не вміють, а Лола вкрала у Брайоні роль, яка по праву належиться їй, і нічого вже не можна зробити, і ще ця спека, несосвітенна спека. Дівчинка пригнічено зіщулилася й підвелася. Пилюкою з плінтуса вона вимазала руки і сукню ззаду. Глибоко замислившись, вона, поки йшла до вікна, витерла руки об передню частину сукні. Найпростішим способом справити враження на Леона було б написати для нього оповідання, самій вручити йому і прослідкувати, щоб він його прочитав. Гарно виписані літери назви, розмальована обкладинка, сторінки зшиті — в самому цьому слові відчувалася вся привабливість чіткої, лаконічної і контрольованої форми, від якої вона відмовилася, коли вирішила писати п’єсу. Оповідання було простим і недвозначним, і ніщо не могло стати на заваді між нею і її читачем — ніяких посередників із їхніми особистими амбіціями чи невмілістю, ніякого браку часу, ніяких обмежень можливостей. В оповіданні треба всього лиш захотіти, всього лиш написати це на папері — і вже маєш світ; у п’єсі доводиться задовольнятися тим, що є: коней немає, сільських вуличок немає, моря немає. Навіть завіси немає. Зараз було цілком ясно, що ця думка прийшла надто пізно: оповідання — це свого роду телепатія. Записуючи на папері різні значки, вона може пересилати думки й почуття зі своєї голови в голову читача. Це чарівний процес і такий звичний, що ніхто не завдає собі труду здивуватися. Прочитати речення і зрозуміти його — це одне й те саме; як і зі згинанням пальця, ніщо не стоїть між одним і другим. Немає проміжку, під час якого значки треба розгадувати. Бачиш слово «замок» — і ось він перед тобою, побачений здалеку, пізнім літом, оточений лісами, повітря синювате й спокійне, над кузнею куриться димок, а вимощена дорога крутиться й зникає в зеленій тіні…
Вона підійшла до одного з широко відчинених вікон кімнати й, мабуть, вже кілька секунд дивилася на те, що лежало перед очима, перш ніж усвідомила, на що вона дивиться. Ця сцена цілком би пасувала до середньовічного замку, принаймні здалеку. У декількох милях за володіннями Толлісів здіймалися Суррейські горби, вкриті безліччю могутніх дубів з густими кронами, зелень яких була пом’якшена молочним серпанком спеки. Трошки ближче — відкритий парк, що належав до маєтку, який виглядав сьогодні сухим і диким, розпеченим, наче савана, де нечисленні дерева кидали різкі короткі тіні, а на високій траві вже розповзалася левина пожовть середини літа. Ще ближче, вже за огорожею, були розарії, а зовсім вже недалеко — фонтан із Тритоном, і біля опорної стінки чаші фонтана стояла її сестра, а тут же перед нею — Робі Тернер. Було щось офіційне в тому, як він стояв, розставивши ноги, відкинувши назад голову. Пропозиція руки й серця. Брайоні не була б цим здивована. Вона й сама написала оповідання, в якому простий лісоруб рятує потопаючу принцесу і врешті-решт одружується з нею. Те, що вона бачить тут, прекрасно з цим узгоджується. Робі Тернер, єдиний син простої прибиральниці й невідомого батька, Робі, шкільну й університетську освіту якого оплачував батько Брайоні і який хотів раніше бути дизайнером ландшафтів, а тепер хоче вивчати медицину, відважився просити руки Сесилії. Це абсолютно зрозуміло. Такі стрибки через умовності й були суттю повсякденних романів.
Менш зрозумілим, однак, було те, як Робі владно підняв руку, наче віддаючи наказ, якому Сесилія не посміла не скоритися. Дивовижно, що вона не може опиратися йому. На його вимогу вона роздягалася, та ще й як швидко. Ось вона зняла блузку, ось дає спідниці впасти на землю й виступає з неї, а він нетерпляче дивиться, взявшись під боки. Шантаж? Погрози? Брайоні прикрила долонями обличчя й дещо відступила від вікна. Їй слід би заплющитись, подумала вона, і заощадити собі сцени сестриної ганьби. Але вона не могла цього зробити, бо й далі діялися дивовижні речі. Сесилія — на щастя, все ще в нижній білизні — полізла у фонтан, ось вона вже по пояс у воді, ось вона затискає собі носа, а ось її вже немає. Залишився тільки Робі й одяг на траві, а далі — спокійний парк і далекі сині гори.
У цій послідовності не було логіки — сцена потопання і подальший порятунок повинні передувати пропозиції руки й серця. Це було останнє, що подумала Брайоні, перш ніж збагнула, що вона чогось не розуміє і повинна просто дивитися. Невидима для інших, з висоти третього поверху, бачачи все в яскравому сонячному світлі, вона, випереджаючи роки, мала привілейований доступ до дорослої поведінки, до ритуалів і умовностей, про які вона досі нічого не знала. Ясно, що саме ці речі й відбувалися зараз перед її очима. І коли голова її сестри виринула — слава Богу! — над поверхнею води, у неї з’явилася перша слабка підозра, що для неї вже більше не існують казкові замки й принцеси, а лиш те дивне й загадкове, що діється тут і тепер, діється між людьми, звичайними людьми, яких вона знає, і яку дивну владу може мати одна людина над іншою, і як легко зрозуміти все не так — абсолютно не так. Сесилія вибралася з фонтана і вже одягала спідницю і з видимими зусиллями натягала блузку на мокре тіло. Вона різко повернулася, підняла з глибокої тіні фонтана вазу з квітами, якої Брайоні раніше не помітила, і рушила з нею до будинку. Вона й словом не озвалася до Робі, навіть не глянула в його бік. Він якийсь час дивився у воду, а тоді теж пішов геть — безумовно, задоволений — навколо дому. І сцена раптом опустіла; мокра пляма на землі, там, де Сесилія вибралася з води, була єдиним доказом, що тут взагалі, щось сталося.
Брайоні сперлася спиною на стіну і незрячим поглядом втупилася в протилежний кінець кімнати. Вона мала велику спокусу надати всьому магічно-драматичного забарвлення, сприйняти те, свідком чого вона стала, як живу картину, поставлену спеціально для неї, як особливе повчання, оповите таємницею. Але вона дуже добре знала, що якби її тут не було, то усе і так відбулося б, адже призначене було зовсім не для неї. Вона лиш випадково опинилася біля вікна. Це не казка, це було справжнє; це дорослий світ, у якому жаби не розмовляють із принцесами, і єдиними посланнями є ті, які люди відправляють одне одному. А ще кортіло побігти до Сесилії в кімнату й домогтися пояснення. Брайоні подолала спокусу, бо хотіла на самоті пережити те неясне ще збудження від можливості, яку вона щойно відчула, ту невиразну тривогу від наміру, який вже майже визначився, принаймні емоційно. Пізніше це визначення уточнюватиметься роками. Їй ще доведеться погодитися, що вона, можливо, переоцінила свою розсудливість, приписавши її тринадцятирічній всього лиш дівчинці. У той час усе це могло й не бути точно виражене словами; власне кажучи, вона могла відчувати не більш ніж сильне бажання знову почати писати.
Чекаючи в дитячій кімнаті на повернення кузенів, вона відчувала, що може описати сцену, подібну до тієї, яка розігралася біля фонтана, і може ввести туди прихованого спостерігача, такого, як вона. Вона вже уявляла, як біжить зараз у свою кімнату, до чистого блокнота з розлінованим папером і своєї бакелітової, схожої на мармурову, авторучки. Вона вже бачила прості речення, телепатичні символи, що купчилися й розквітали на кінчику пера. Вона зможе описати цю сцену тричі, з трьох різних точок зору; її збудження передчувало свободу, звільнення від обтяжливої боротьби добра і зла, героїв і лиходіїв. Ніхто з цих трьох не буде поганим, не будуть вони й особливо хорошими. Їй не треба оцінювати. Мораль теж непотрібна. Їй треба всього лиш показати різні свідомості, такі ж живі, як її власна, опираючись думці, що інші свідомості не є такими ж живими. Не тільки злоба й підступність роблять людей нещасними, а ще й збентеженість і нерозуміння; а передовсім — невміння збагнути просту істину, що інші люди є такими ж реальними, як і ти. І тільки в оповіданні можна увійти в ці інші свідомості й показати, що вони мають таку саму вартість. І це єдина мораль, яка потрібна оповіданню.
Через шістдесят років вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла у своїй творчості весь шлях розвитку літератури, від оповідань, породжених європейською традицією народних казок, потім п’єс із простеньким повчальним змістом, до безстороннього психологічного реалізму, який вона відкрила для себе одного особливого ранку в пору спекотних днів 1935 року. Вона прекрасно усвідомлюватиме, якою мірою міфологізує сама себе, тому надасть своїй розповіді іронічного чи, може, іроніко-героїчного забарвлення. Її твори були відомі своєю аморальністю, і як усі автори, вимушені до цього часто повторюваним запитанням, вона відчувала, що повинна подати якусь зв’язну історію, сюжет власного творчого розвитку, який містив би момент, коли вона остаточно стала собою. Вона знала, що некоректно говорити про свої п’єси в множині, що іронія насправді дистанціює її від серйозної, схильної до роздумів дівчинки і що пригадує вона не стільки той давній ранок, скільки свої подальші розповіді про нього. Цілком можливо, що зосереджене розглядання зігнутого пальця, нестерпна думка про інші свідомості та переваги оповідань над п’єсами — це все думки, які приходили до неї в інші дні. А ще вона знала, що все, що сталося насправді, набрало значення у зв’язку з її опублікованими творами і не залишилося би в пам’яті без них.
І все ж вона не могла зрадити себе повністю; не могло бути жодного сумніву, що якесь прозріння справді відбулося. Коли маленька дівчинка знову наблизилася до вікна й виглянула, мокра пляма на гравії вже випарувала. Нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана поза тим, що збереглося в пам’яті, в трьох окремих і частково збіжних свідомостях. Правда стала такою ж примарною, як і вигадка. Вона могла б почати зараз, описавши все так, як бачила, відповідаючи на виклик тим, що не стала б засуджувати цю скандальну напівоголеність сестри серед білого дня, біля самого дому. Потім сцена може бути переграна, подана з точки зору Сесилії, а потім Робі. Але зараз не час починати. Почуття обов’язку Брайоні, як і її схильність до порядку були дуже сильними; вона повинна завершити те, що затіяла, її чекає репетиція, Леон уже їде, весь дім чекає вечірнього спектаклю. Треба ще раз збігати до пральні, подивитися, чи муки Джексона наближаються до кінця. Писання може почекати, аж поки вона звільниться.
IV
Вже аж під вечір Сесилія вирішила, що ваза відновлена. Весь день вона сохла на столі біля південного вікна в бібліотеці, і зараз можна було помітити лише три тоненькі хвилясті лінії на глазурі, що збігалися докупи, як річки в атласі. Ніхто й не здогадається. Коли вона йшла бібліотекою з вазою в руках, то почула, як їй здалося, звук босих ніг на плитках вестибюлю за дверима бібліотеки. Вона провела стільки годин, свідомо не думаючи про Робі Тернера, що її обурило, як він посмів знову повернутися в дім і знову без шкарпеток. Сесилія вийшла у вестибюль із твердим наміром покласти край його нахабству чи глузуванню, але замість нього виявила там свою сестру в явній розпуці. Повіки в тої були напухлі й червоні, вона пощипувала двома пальцями нижню губу, а в Брайоні це віддавна була ознака, що вона от-от розплачеться.
— Кохана! Що сталося?
Очі в тої насправді були сухими, вона злегка опустила їх, щоб глянути на вазу, потім рішуче пройшла повз сестру туди, де на мольберті стояла афіша зі святково веселими, різнобарвними літерами назви, а навколо них — монтаж у стилі Шаґала, розкидані акварельні зображення головних епізодів її п’єси: заплакані батьки махають руками, втеча на узбережжя в місячному світлі, хвора героїня в ліжку, весілля. Брайоні зупинилася перед афішею, а потім одним різким рухом розірвала її по діагоналі й кинула відірвану частину на підлогу. Сесилія поставила вазу, підбігла до Брайоні й схилилася, щоб порятувати той клапоть, перш ніж сестра почне топтати його. Це вже не перший раз їй доводилося рятувати Брайоні від самозгуби.
— Сестричко. Це через кузенів?
Сесилії хотілося втішити сестру, вона завжди любила лащити пестуху родини. Коли та була маленькою і їй снилися кошмари — як же вона жахливо кричала ночами, — Сесилія часто бігала до неї в кімнату розбудити її. «Прокинься, — шептала вона. — Це всього лиш сон. Прокинься». А потім забирала малу до себе в ліжко. І зараз їй хотілося обійняти Брайоні за плечі, але та вже не смикала себе за губу, вже була біля вхідних дверей, тримаючись за велику мідну клямку у вигляді лев’ячої голови, яку місіс Тернер сьогодні вдень начистила до блиску.
— Кузени — дурні. Але справа не тільки в цьому. Це… — вона замовкла, засумнівавшись, чи варто поділитися з сестрою своїм недавнім відкриттям.
Сесилія розрівняла відшматований трикутник паперу й подумала, як змінилася її маленька сестричка. Її більше б влаштовувало, якби Брайоні плакала й дозволяла втішати себе на шовковому шезлонгу у вітальні. Такі погладжування й заспокійливе муркотіння принесли б полегшення і самій Сесилії після цілого дня розчарувань і таких різних та суперечливих почуттів, що вона навіть воліла про них не думати. Подолання нещасть Брайоні за допомогою ніжних слів і пестощів дозволило б відновити стан рівноваги. Проте в переживаннях дівчинки було й певне прагнення незалежності. Вона обернулася до сестри спиною і вже широко відчинила двері.
— А в чому ж тоді справа? — Сесилія відчула у власному голосі якусь запобігливість.
За сестриною головою, далеко за озером, дорога, повертаючи, бігла через парк, вужчала й сходилася на підйомі якраз у тому місці, де якийсь маленький предмет, деформований спекотний маревом, виростав на очах, тоді став мерехтіти й немов покотився назад. Це, мабуть, Гардмен, який заявив колись, що вже надто старий, аби вчитися їздити машиною, віз у двоколці гостей.
Брайоні, передумавши, обернулася до сестри.
— Усе це помилка. Це не той… — вона набрала в груди повітря й відвела очі вбік, явна ознака, як відчула Сесилія, що зараз уперше буде вжите слово зі словника. — Це не той жанр! — Вона вимовила це слово на французький, як гадала, манір, в один склад, але без кінцевого «р».
— Жан? — повторила за нею Сесилія. — Про що ти говориш?
Але Брайоні вже шкутильгала кудись м’якенькими білими стопами по розпеченому гравію.
Сесилія пішла на кухню, наповнила вазу водою і понесла назад до себе в кімнату, щоб поставити квіти, які лежали в рукомийнику. Коли вона встромила їх у вазу, вони знову не схотіли розсипатися в мальовничому безладі, якого вона прагнула, самостійно утворивши натомість акуратне коло, причому квіти на довгих стеблинах рівномірно розподілилися по периметру. Вона вийняла їх і знову недбало вкинула у воду, а вони розсипалися інакше, але знову дуже впорядковано. Це, однак, навряд чи мало якесь значення. Важко собі уявити, як отой містер Маршал стане жалітися, що квіти у вазі біля його ліжка розставлені надто симетрично. Вона понесла букет на третій поверх, далі рипучим коридором у кімнату, відому як кімната тітоньки Венери, і поставила вазу на комоді біля ліжка з пологом на чотирьох стовпцях, виконавши таким чином дрібне доручення, яке дала їй мама сьогодні вранці, вісім годин тому.
Вона, однак, вийшла не одразу, бо кімната була приємно не захаращена особистими речами — власне кажучи, якщо не враховувати кімнати Брайоні, то це була єдина охайна спальня. І тут зараз, коли сонце сховалося за домом, було прохолодно. Усі шухляди були порожні, на всіх поверхнях неможливо було помітити бодай плямку. Під набивним ситцевим покривалом мали лежати білосніжні накрохмалені простирадла. Їй захотілося засунути під покривало руку й помацати їх, проте замість цього вона пройшла ще далі в кімнату містера Маршала. Сидіння чіппендейлівської канапи, що стояла в ногах ліжка, було так дбайливо розгладжене, що всістися на нього межувало з опоганенням. У повітрі стояв легкий приємний запах воску, а лискучі поверхні меблів немовби леліли й дихали в медово-золотистому світлі. Коли вона наблизилася, кут зору змінився, і гуляки на віці старовинного комода для приданого немов затанцювали. Мабуть, уранці тут побувала місіс Тернер. Сесилія одразу ж прогнала асоціації з Робі. Її перебування тут було свого роду порушенням прав власності, бо майбутній мешканець цієї кімнати був уже в кількох сотнях метрів від будинку.
Зі свого місця біля вікна вона бачила, що Брайоні перейшла місточком на острів, рушила порослим травою берегом і вже зникала серед прибережних дерев, які оточували храм на острові. Ще далі Сесилія ледь могла розрізнити дві постаті в капелюхах, які сиділи на лавочці за Гардменом. Тепер вона бачила й третю, не помічену раніше постать, яка йшла дорогою в напрямку двоколки. Без сумніву, Робі Тернер прямує додому. Він зупинився, а коли гості наблизилися, обриси його фігури немов злилися з їхніми. Вона могла уявити собі цю сцену — чоловічі штурхани в плечі, грубуваті жарти. Її дратувало, що брат не має поняття, що Робі потрапив у немилість, і вона, сердито пирхнувши, відвернулася від вікна й поспішила до себе в кімнату в пошуках цигарки.
У неї десь була одна пачка, і довелося кілька хвилин нервово ритися в жахливому розгардіяші, перш ніж вона знайшла її в кишені синього шовкового халата, що валявся на підлозі в лазничці. Закурила вона, спускаючись сходами в хол, прекрасно знаючи, що не посміла б цього зробити, якби батько був удома. У нього були чіткі уявлення, де й коли жінка може дозволити собі закурити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли заходить у кімнату, не навстоячки, і тільки коли їй запропонують, не дай Боже свої власні — такі ж безсумнівні для нього правила, як і природні права людини. Три роки серед ґертонських[1] емансипанток не додали їй відваги противитися йому. Та легковажна іронія, яку вона демонструвала з приятелями, кудись зникала в його присутності, і вона сама чула, як голос її робиться тоненьким, коли вона дозволяла собі дуже нерішуче суперечити йому. Взагалі якісь суперечки з батьком щодо будь-чого, навіть найдрібніших домашніх справ, погіршували її самопочуття, і ні вплив великої літератури, яка могла б навчити її бути менш уразливою, ні уроки практично корисної критики не могли до кінця похитнути в ній схильності до послуху. Куріння на сходах, коли її батько перебуває в своєму міністерстві у Вайтхолі — це й увесь бунт, який могло дозволити її виховання, та й навіть він коштував їй певних зусиль.
Коли вона вийшла на широку площадку над холом, Леон саме вводив Пола Маршала в дім через широко відчинені двері парадного входу. За ними йшов Денні Гардмен з речами. Старий Гардмен стояв надворі, мовчки розглядаючи п’ятифунтову банкноту, яку тримав у руці. Навскісні пополуденні промені, що відбивалися від гравію й проникали через напівкругле вікно над дверима, заповнювали вестибюль жовтаво-помаранчевими відтінками, як на малюнку сепією. Чоловіки, зняли капелюхи й, усміхаючись, чекали, поки вона підійде. Сесилія подумала, як це часом бувало, коли вона вперше зустрічала якогось чоловіка, чи це саме той, за якого вона вийде заміж, і чи саме цю мить згадуватиме вона тепер усе життя — чи то із вдячністю, чи з глибоким і особливим жалем.
— Сес-силія! — вигукнув Леон. Коли вони обнялися, вона відчула, як через тканину піджака їй тисне ключицю товста авторучка, а ще запах люлькового диму, яким просяк його одяг і який навіяв миттєву ностальгію за пополуденними візитами на чай у гуртожитках чоловічих коледжів, найчастіше добропристойними й заспокійливими, але також і веселими, особливо взимку.
Пол Маршал потиснув їй руку й злегка вклонився. На обличчі в нього застигла якась комічна задума. Його перші слова були традиційно банальними.
— Я так багато про вас чув.
— Я про вас теж. — Усе, що вона могла пригадати, це телефонна розмова з братом кілька місяців тому, коли вони з’ясовували, чи куштували коли-небудь шоколадки «Амо» і чи варто їх взагалі куштувати.
— Емілі лежить.
Цього можна було й не говорити. Ще дітьми вони хвалилися, що можуть із найдальшого куточка парку відгадати, чи мучить маму мігрень — по затемнених вікнах.
— А старий у місті?
— Він, можливо, приїде пізніше.
Сесилія була свідома того, що Пол Маршал розглядає її, але перш ніж подивитися на нього, їй треба підготувати якусь репліку.
— Діти готували спектакль, але виглядає на те, що в них усе розпалося.
— Це, мабуть, вашу сестру я бачив біля озера, — сказав Маршал. — Вона там давала кропиві доброго прочухана.
Леон відступив набік, даючи пройти молодшому Гардмену з речами.
— Де ми розмістимо Пола?
— На третьому поверсі. — Сесилія повернула голову так, щоб скерувати ці слова молодшому Гардмену. Той уже дійшов до підніжжя сходів, але тут зупинився зі шкіряними валізами в руках і обернувся до них, поки вони стояли всі разом посеред викладеного шаховою плиткою вестибюлю. На обличчі в нього був вираз упокореного нерозуміння. Вона помічала, що він останнім часом крутиться біля дітей. Можливо, зацікавився Лолою. Йому було шістнадцять, і він вже був далеко не хлопчик. Пухкенькі щічки, які вона пам’ятала, пропали, а по-дитячому вигнуті губи видовжилися й стати неусвідомлено жорстокими. На лобі в нього квітло сузір’я прищів, зовсім свіжих, яскравий колір яких дещо пом’якшувався освітленням з відтінком сепії. Вона раптом усвідомила, що протягом усього дня почувалася якось дивно і бачила все в дивному вигляді, так, наче все це відбулося в далекому минулому й було оживлене посмертною вже іронією, яку вона не дуже могла збагнути.
— У великій кімнаті одразу за дитячою, — терпляче пояснила вона Гардмену.
— Кімната тітоньки Венери, — додав Леон.
Тітонька Венера майже півстоліття була енергійною сестрою-доглядальницею на півночі Канади. Вона, власне кажучи, не була нічиєю тіткою, точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри містера Толліса, проте після її виходу на пенсію ніхто не ставив під сумнів її права на кімнату на третьому поверсі, де протягом майже всього їхнього дитинства вона й жила добросердим, прикутим до ліжка інвалідом і тихо, без скарг померла, коли Сесилії було десять років. Тиждень по тому народилася Брайоні.
Сесилія провела гостей у вітальню, далі через засклені двері й повз трояндові клумби до басейну, який знаходився за стайнями й був оточений з усіх боків густими заростями бамбука, зі входом, що нагадував тунель. Вони пройшли цим тунелем, схиляючи голови під низькими тростинами, і вийшли на терасу зі сліпучо-білого каменю, від якого хвилями піднімалося гаряче повітря. У глибокій тіні, досить далеко від води стояв оббитий бляхою стіл білого кольору з глечиком холодного пуншу, накритим марлею. Леон розставив складані парусинові стільці, і вони зі склянками в руках розсілися півколом, обличчям до басейну. Опинившись між Леоном і Сесилією, Маршал, узявши на себе ініціативу, розпочав розмову десятихвилинним монологом. Він розповів їм, як чудово опинитися за містом, серед спокою, на природі; дев’ять місяців, кожного дня від ранку до вечора, служачи своїй мрії, він снував між головним управлінням, своїм службовим кабінетом і виробничими цехами. Він купив великий будинок у Клепем Коммон, але навіть не має часу з’їздити туди. Запуск у виробництво «Райдужного Амо» пройшов тріумфально, хоча спершу супроводжувався різними неприємностями у сфері збуту, які вже вдалося щасливо залагодити; рекламна кампанія обурила кількох перестаркуватих єпископів, тому довелося вигадувати іншу; потім почалися проблеми, безпосередньо пов’язані з успіхом, — небувалий обсяг продажу, нові виробничі норми, а ще переговори щодо оплати понаднормової роботи, а ще пошук майданчика для другої фабрики, до якої чотири зацікавлених профспілки поставилися в цілому неприхильно, і їх треба було улещувати й умовляти, як дітей; а тепер, коли все здійснено і досягнуто, почав неясно вимальовуватись ще грандіозніший проект «Амо для армії»: шоколадні батончики кольору хакі з написом «Випробуй себе на Амо!»; весь проект оснований на припущенні, що воєнні асигнування зростатимуть, якщо містер Гітлер не втихомириться; існує навіть шанс, що шоколад може стати частиною стандартного пайка; в такому разі, якщо буде оголошена загальна мобілізація, знадобляться ще п’ять фабрик; у правлінні є декілька членів, переконаних у тому, що з Німеччиною може бути — і буде — досягнута домовленість, а тоді «Амо для армії» — це пустий номер; один член правління навіть звинувачував Маршала, що той є палієм війни; проте, як би його не паплюжили, яким би виснаженим він не був, він не зрадить свого призначення, своєї мети. Завершив він, повторивши, як чудово опинитися «десь отут», де можна, так би мовити, передихнути.
Спостерігаючи за ним протягом перших кількох хвилин цієї декламації, Сесилія відчувала десь у животі приємну млість від думки, яким солодким, майже еротичним самогубством був би шлюб із таким красунчиком, таким казково багатим, таким несосвітенним дурнем. Він би нагородив її своїми кругловидими дітьми, крикливими, тупоголовими хлопчиками, шалено закоханими в рушниці, футбол і літаки. Вона розглядала його профіль, бо він якраз повернув голову до Леона. Коли він говорив, під вилицею сіпався якийсь довгий м’яз. Кілька товстих чорних волосин неслухняно стирчали з брови, а з вух пробивався такий же чорний заріст, смішно скручений, наче волосся на лобку. Йому слід би поговорити зі своїм перукарем.
Легенький рух очима, і в поле її зору потрапляє Леонове обличчя, але той ввічливо дивиться на приятеля, свідомо уникаючи її погляду. Ще дітьми вони часто дражнили одне одного, строячи міни під час недільних обідів, що їх влаштовували батьки для літніх родичів. То були святобливі події, цілком гідні старовинного столового срібла; поштиві двоюрідні бабусі й дідусі, прабабки й прадіди з материнського боку були справжніми вікторіанцями, спантеличеними й суворими, заблукалим племенем, яке опинилося в домі в чорних одежах після двадцятирічних роздратованих мандрів чужим, фривольним століттям. Вони сповнювали жахом десятирічну Сесилію і її дванадцятирічного брата, які ледве стримувались, щоб не розреготатися. Той, хто ловив очима міни, був безпомічний, той, хто строїв їх, — незворушний. Переможцем бував переважно Леон, чиї гримаси були насмішкувато-урочистими й зводилися до того, що він опускав донизу куточки губ і закочував очі до неба. Він міг найневиннішим голосом попросити Сесилію передати йому сіль, і хоча вона, роблячи це, уникала його погляду, хоча відвертала голову й глибоко вдихала, достатньо було лише уявити, що він строїть міни, аби приректи себе на півторагодинні тортури ледь стримуваного квохкання. Леон же тим часом почував себе цілком безпечним, йому достатньо було лиш зрідка піддрочувати її, коли йому здавалося, що вона починала опритомнювати. Дуже рідко їй вдавалося перемагати його, надуваючи з пихатим виразом губи. Оскільки дітей часом саджали за стіл разом із дорослими, такі міни мали свої небезпеки — гримасування за столом могло скінчитися ганьбою, і їх дочасно відправляли спати. Вся штука полягала в тому, щоб примудритися зробити це між, скажімо, облизуванням губ і широкою усмішкою, перехопивши при цьому погляд іншого. Одного разу вони підвели очі й скривили гримаси одночасно, від чого Леон пирхнув супом просто на руку двоюрідній бабусі. Обох дітей на цілий день прогнали в їхні кімнати.
Сесилії кортіло відвести брата набік і розповісти йому, що в містера Маршала з вух росте лобкове волосся. Той якраз описував сварку в кабінеті директорів із чоловіком, який назвав його палієм війни. Вона ворухнула рукою, наче збираючись пригладити волосся. Цей рух одразу привернув увагу Леона, і в ту ж мить вона скривила міну, якої той не бачив більше десяти років. Він стиснув губи, рвучко відвернувся і став пильно розглядати щось на землі біля черевика. Коли Маршал обернувся до Сесилії, Леон прикрив долонею обличчя, але не зміг приховати від сестри, як трусяться в нього плечі. На його щастя, Маршал уже наближався до кінця.
— …де можна, так би мовити, передихнути.
Леон тут же підвівся. Підійшов до краю басейну й став розглядати мокрий червоний рушник, залишений кимось біля дошки для стрибків у воду. Потім повернувся до них, тримаючи руки в кишенях, повністю опанувавши себе.
— Відгадай, кого ми зустріли дорогою сюди, — звернувся він до Сесилії.
— Робі.
— Я запросив його до нас сьогодні ввечері.
— Леон! Ні!
Йому хотілося помучити її. Можливо, помста. Він звернувся до приятеля:
— Уяви собі, син прибиральниці має стипендію в місцевій класичній школі, дістає стипендію в Кембриджі, все це в один час із Сі — а вона майже не розмовляє з ним три роки! Вона й близько не підпускає його до своїх роудінських[2] подружок.
— Тобі слід було спершу мене спитати.
Вона була щиро обурена, і, бачачи це, Маршал примирливо сказав:
— Я знав в Оксфорді хлопців, що закінчили класичні школи, і деякі з них були з біса розумними. Але вони бувають надто уразливими, а це часом виглядає смішно, я гадаю.
— У вас немає цигарки? — запитала вона.
Він простягнув їй срібний портсигар, одну цигарку кинув Леону, ще одну взяв собі. Всі вони зараз стояли, і коли Сесилія нахилилася до запальнички Маршала, Леон сказав:
— У нього першокласна голова, і я не розумію, якого чорта він бабрається в цих клумбах.
Вона відійшла на кілька кроків, сіла на дошку для пірнання і намагалася вдавати байдужість, але голос її був силуваний.
— Він подумує про медичний диплом. Леон, мені б не хотілося, щоб ти запрошував його.
— Старий погодився?
Вона знизала плечима.
— Слухай, я гадаю, ти повинен піти зараз до них і попросити, щоб він не приходив.
Леон відійшов до мілкішого кінця басейну і тепер дивився на неї поверх маслянисто-блакитного водяного простирадла, що злегка колихалося.
— І як я повинен це зробити?
— Мені байдуже, як ти це зробиш. Придумай щось.
— Між вами щось сталося.
— Нічого не сталося.
— Він чіпляється до тебе?
— Ой, ради Бога!
Вона роздратовано підвелася й пройшла до басейнового павільйону, відкритої споруди, яку підтримували три рифлені стовпи. Спершись на середній, вона курила й дивилася на брата. Дві хвилини тому між ними все було добре, зараз вони вже сваряться — їй-право, наче повернення в дитинство. Пол Маршал стояв тепер між ними, повертаючи голову, коли вони говорили, то в один бік, то в другий, наче на тенісному матчі. Він зберігав нейтральний, злегка зацікавлений вигляд і залишався незворушним під час цієї родинної суперечки. Принаймні це, подумала Сесилія, свідчить на його користь.
— Гадаєш, він не вміє користуватися ножем і виделкою? — озвався брат.
— Леон, перестань! Ти не мав права цього робити.
— Що за дурниці!
Тиша, яка настала після цього, дещо пом'якшувалась туркотінням насоса-фільтра. Вона нічого не могла зробити, нічого не могла примусити зробити Леона і раптом відчула безглуздість цієї суперечки. Вона стояла, недбало спершись спиною на теплий камінь, неспішно докурювала цигарку й розглядала те, що було перед нею — звужена в перспективі гладка брила хлорованої води, чорна ґумова камера від тракторної шини, сперта на шезлонг, двоє чоловіків у світлих лляних костюмах майже однакового кольору, блакитно-сірий дим від цигарки на тлі зеленого бамбуку. Все це виглядало вирізьбленим, сталим, і Сесилія знову відчула: все це вже було, давним-давно, і всі наслідки, в усіх вимірах — від найменших до найграндіозніших — були визначені наперед. І все, що станеться в майбутньому, як би дивно чи як би жахливо не виглядало воно на перший погляд, теж буде звичним, знайомим, так що захочеться сказати, але тільки самій собі: «Ах, так, звичайно. Саме це. Мені слід було здогадатися».
— Знаєш, що я думаю? — безтурботно запитала вона.
— І що ж?
— Нам краще повернутися додому, і ти приготуєш якесь химерне питво.
Пол Маршал плеснув у долоні, й звук відбився від колон і задньої стінки павільйону.
— Оце те, що я роблю справді добре, — вигукнув він. — Подрібнений лід, ром і рідкий чорний шоколад.
Ця пропозиція примусила Сесилію обмінятися з братом поглядами, і незгоди між ними як і не бувало. Леон рушив перший, а коли Сесилія і Пол Маршал покрокували за ним і зійшлися біля проходу в заростях, вона сказала:
— Я б радше випила чогось гіркого. Чи навіть кислого.
Він посміхнувся, а оскільки підійшов до проходу першим, то затримався, жестом запросивши її пройти, наче це двері до вітальні, а коли вона його минала, то відчула, як він легенько торкнувся її руки.
А може, це був листочок.
V
Ні близнюки, ні Лола не знали напевне, що примусило Брайоні покинути репетиції. У той час вони навіть не здогадувались, що саме це й сталося. Вони якраз повторювали сцену хвороби, ту, де прикута до ліжка Арабелла вперше приймає на своєму горищі принца, переодягненого добрим лікарем, і все йшло досить вдало, принаймні не гірше, ніж завжди, і близнюки торохтіли свої репліки не більш недоладно, ніж раніше. Щодо Лоли, то вона не хотіла бруднити свій кашеміровий светрик, лежачи на підлозі, тому знесилено впала на стілець, і режисер навряд чи й міг щось заперечити. Старша дівчинка так глибоко перейнялася настроєм байдужої поступливості, що навіть подумати не могла про чиєсь незадоволення. У певний момент Брайоні, яка щось терпляче пояснювала Джексону, раптом замовкла, нахмурилася, наче збираючись щось уточнити, а потім пішла геть. Не було ніяких серйозних творчих розбіжностей, ніяких сварок, ніякого грюкання дверима. Вона розвернулася й просто вийшла, наче спішила до вбиральні. Всі інші чекали, несвідомі того, що на цьому все й скінчилося. Близнюкам здавалося, що вони дуже старалися, а особливо Джексон, відчуваючи, що він усе ще в неласці в домі Толлісів, вважав, що може дещо реабілітувати себе, догоджаючи Брайоні.
Чекаючи, близнюки грали у футбол дерев’яним кубиком, а їхня сестра дивилася у вікно, щось тихенько наспівуючи. Коли минуло невідомо скільки часу, вона вийшла в коридор, пройшла в його кінець, де були відчинені двері в кімнату, в якій ніхто не жив. Звідси їй було видно дорогу й озеро, за яким здіймався стовп сліпучого світла, аж білого від жахливої пополуденної спеки. На тлі цього стовпа, недалеко від острівного храму, вона ледь могла роздивитися Брайоні, яка стояла біля самої води. Власне кажучи, та могла навіть стояти у воді — через сліпуче світло це важко було визначити. Не схоже було, що вона збирається повертатися. Виходячи з кімнати, Лола помітила біля ліжка явно чоловічу валізку з вичиненої шкіри з широкими ременями й вицвілими корабельними наліпками. Де їй чимось нагадало батька, вона зупинилася біля валізи й відчула легенький запах вагонної кіптяви. Притиснула великий палець до одного з замків і потягла. Блискучий метал був прохолодним, і палець залишав вогкі плямки, які тут же зникали. Язичок замка голосно клацнув і відскочив, налякавши її. Вона знов закрила його й швиденько вийшла з кімнати.
Час для всіх трьох тягнувся, нічим не заповнений. Лола відправила близнюків подивитися, чи басейн вільний — вони ніяково почувалися, коли там були дорослі. Хлопці повернулися зі звісткою, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли вже не було в дитячій. Вони знайшли сестру у її маленькій кімнаті, де вона поправляла волосся перед ручним дзеркальцем, спертим на підвіконня. Хлопчаки, розлігшись на її вузенькому ліжку, почали лоскотати один одного, вовтузилися й голосно верещали. Вона не звертала на них уваги й не стала відправляти братів до їхньої кімнати. Зараз, коли репетиції не було, а басейн був недоступний, нічим не зайнятий час виявився для них гнітючим. Туга за домом охопила їх, коли П’єро сказав, що він голодний — до обіду залишалося декілька годин, а йти зараз просити щось поїсти не випадало. Крім того, хлопчакам не хотілося йти на кухню, бо вони боялися Бетті; вони зустріли її на сходах, коли та сердито несла в їхню кімнату червоні цератові простирадла.
Невдовзі всі троє знову опинилися в дитячій кімнаті, яка, окрім їхніх спалень, була єдиним приміщенням, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Подряпаний синій кубик лежав там, де вони його покинули, і все було так, як і раніше.
Вони постояли, а тоді Джексон сказав:
— Мені тут не подобається.
Простота цих слів засмутила його брата, який відійшов до стіни, знайшов щось цікаве на плінтусі й став колупати його кінчиком черевика.
Лола обняла його за плечі й сказала:
— Все буде добре. Ми скоро поїдемо додому. — Її рука була значно тоншою і легшою за мамину, і П’єро заплакав, але тихенько, пам’ятаючи, що він у чужому домі, де найголовніше — гарно поводитися.
У Джексона теж були повні очі сліз, але він ще здатен був говорити.
— Зовсім не скоро. Ти просто так кажеш. Ми все одно не можемо поїхати додому… — Він помовчав, збираючись із духом. — Це розлучення!
П’єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживали при дітях, і вони теж ніколи його не вимовляли. В його приголосних вгадувалась якась немислима непристойність, шиплячий звук натякав на сімейну ганьбу. Навіть сам Джексон розгубився, коли в нього вирвалося це слово, але ніяка сила вже не могла повернути його назад, і як би він не виправдовувався, вимовляння цього слова вголос було таким же страшним злочином, як і сама дія, що б вона не означала. А цього не знав ніхто; навіть Лола. Вона наступала на нього, а її зелені очі стали вузенькими, як у кицьки.
— Як ти смієш таке казати?
— Бо це правда, — буркнув він, відводячи погляд. Він знав, що буде біда, що він сам собі винен, і вже готувався втекти, коли вона вхопила його за вухо і, нахилившись, зазирнула йому в очі.
— Якщо ти лупнеш мене, — швиденько сказав Джексон, — я все розкажу батькам. — Проте він же ж сам і знецінив ці рятівні слова, струхлявілий тотем запропащеного золотого віку.
— Ти ніколи більше не вимовиш цього слова. Чуєш?
Згораючи від сорому, він кивнув, і вона відпустила його.
Від переляку сльози у хлопців зникли, і П’єро, який завжди був готовий залагодити неприємну ситуацію, весело запитав:
— А що ми тепер будемо робити?
— Я теж постійно ставлю собі це запитання.
Високий чоловік у білому костюмі, який стояв у дверях, був тут, либонь, уже декілька хвилин, цілком достатньо, щоб почути, як Джексон вимовив те слово, і саме ця думка, а не його несподівана поява, втримала навіть Лолу від якоїсь відповіді. Що він знав про їхню сім’ю? Вони лиш дивилися на нього і чекали пояснень. Він підійшов і простягнув руку.
— Пол Маршал.
П’єро, який стояв найближче, мовчки потиснув руку, так само зробив його брат. Коли черга дійшла до дівчинки, вона сказала:
— Лола Квінсі. Це Джексон, а це П’єро.
— Які гарні у вас у всіх імена. Але як же мені відрізняти, хто з цих двох є хто?
— Мене всі вважають симпатичнішим, — сказав П’єро. Це був сімейний жарт, який вигадав їхній батько і який завжди смішив незнайомих, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, говорячи:
— Ви, мабуть, оті кузени з півночі.
Вони з тривогою чекали, що він ще знає, і дивилися, як він пройшов нічим не застеленою підлогою через усю кімнату, схилився, щоб підняти кубик, який тут же підкинув у повітря і вправно спіймав, аж дерево ляснуло об долоню.
— Мене поселили в кімнаті далі по коридору.
— Я знаю, — сказала Лола. — Кімната тітоньки Венери.
— Саме так. Її колишня кімната.
Пол Маршал опустився в крісло, в якому перед тим сиділа знесилена Арабелла. У нього було дивне обличчя, усі риси якого немовби збігалися до брів, з великим несерйозним підборіддям, як у Шаленого Дена[3]. Це було жорстоке обличчя, але манери в Маршала були приємними — приваблива, як вирішила Лола, комбінація. Він поправив стрілки на штанях, переводячи погляд з одного Квінсі на другого. Увагу Лоли привернули його чорно-білі шкіряні спортивні черевики, а він помітив, що вони їй подобаються, тому похитував ногою в такт якоїсь мелодії, що звучала в його голові.
— Шкода, що так сталося з вашою п’єсою.
Близнюки підійшли ближче один до одного, до чого їх спонукала напівсвідома думка, що варто зімкнути ряди, бо якщо він знає більше за них про репетиції, то може знати й багато чого іншого. Джексон заговорив першим, висловлюючи спільну тривогу.
— Ви знаєте наших батьків?
— Містера й місіс Квінсі?
— Так!
— Я читав про них у газетах.
Хлопці не зводили з нього очей, намагаючись збагнути ці слова, і навіть не могли нічого вимовити, бо знали, що газети мають справу з чимось дуже значним: землетрусами й зіткненням поїздів, з тим, чим день у день займаються уряд і різні країни, і чи витрачатимуть більше грошей на гармати, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчули благоговійний страх, хоча й не дуже здивувалися, що їхнє власне лихо зрівнялося з цими божественними справами. Це лиш підтверджувало страшну правду.
Лола, щоб набратися рішучості, взялася під боки. Серце калатало, мало не вириваючись із грудей, і їй було важко вимовити якісь слова, хоча вона й знала, що повинна. Їй здавалося, що відбувається якась гра, якої вона не розуміла, але була впевнена, що діється щось непристойне, навіть образливе. Голос її затинався, коли вона заговорила, так що їй довелося відкашлятись і почати знову.
— І що ви читали про них?
Він підвів брови — густі, зрослі на переніссі, — і з його губ злетіло якесь легковажне пирхання.
— Ох, навіть не знаю. Нічого особливого. Якісь дурниці.
— Тоді я була б вам дуже вдячна, якби ви не повторювали їх при дітях.
Цю фразу вона, мабуть, десь колись почула і тепер повторила, сліпо в неї вірячи, як учень повторює заклинання мага.
І це, схоже, спрацювало. Маршал поморщився, визнаючи свою помилку, і нахилився до близнюків.
— А тепер ви, двоє, слухайте мене уважно. Усі знають, що ваші батьки — чудові люди, які дуже вас люблять і завжди думають про вас.
Джексон і П’єро урочисто кивнули на знак згоди. Зробивши те, що від нього вимагалося, Маршал знову присвятив увагу Лолі. Випивши з Леоном і його сестрою два міцних коктейлі з джином у вітальні, Маршал пішов нагору, щоб пошукати свою кімнату, розпакуватися й переодягтися до обіду. Не знімаючи черевиків, він простягся на велетенському ложі й, упокоєний сільською тишею, коктейлями й передвечірнім теплом, поринув у легкий сон, у якому з’явилися його молодші сестри, всі чотири, поставали навколо ліжка й почали теревенити, штурхати його й тягти за одежу. Він прокинувся неприємно збуджений, в грудях і в горлі пекло, і якийсь час важко було збагнути, де він знаходиться. Сидячи на краєчку ліжка й попиваючи воду, він почув якісь голоси, які, мабуть, і навіяли його сон. Дійшовши рипучим коридором до дитячої кімнати, він побачив там трьох дітей. Тепер він роздивився, що дівчинка була вже майже молодою жінкою, сповненою гідності, навіть владності, схожа на прерафаелітську принцесу з усіма тими браслетами, локонами, фарбованими нігтями й бархаткою на шиї.
— У вас чудовий смак щодо одягу, — звернувся він до неї. — Я гадаю, вам особливо гарно в цих штанах.
Вона була радше задоволена, ніж збентежена, і легенько потягла пальцями по тканині, там, де вона пузирилася на її вузеньких стегнах.
— Ми купили їх у «Лібертіз», коли мама возила мене в Лондон у театр.
— І що ж ви дивилися?
— «Гамлета». — Правду кажучи, то була денна лялькова вистава в Лондонському «Паладіумі», де Лола вилила собі на плаття полуничний сік, а «Лібертіз» був якраз через дорогу.
— Один із моїх улюблених, — сказав Пол. На щастя для неї, він також ніколи не читав і не бачив цієї п’єси, бо вивчав хімію. Проте спромігся задумливо сказати: — Чи бути, чи не бути…
— Ось питання, — погодилася Лола. — А мені подобаються ваші черевики.
Він покрутив ногою, демонструючи бездоганність шевської роботи.
— Так. Зроблені у Дакера на Терл-стріт. Вони виготовляють таку дерев’яну штуковину по вашій нозі, а потім назавжди зберігають її. Тисячі таких стоять у них у підвалі на полицях, а більшість цих людей давно вже померли.
— Який жах.
— Я хочу їсти, — знову сказав П’єро.
— Ага, — сказав Пол Маршал, погладжуючи себе по кишені. — Можу вам щось показати, якщо ви відгадаєте, чим я заробляю на життя.
— Ви співак, — сказала Лола. — Принаймні у вас гарний голос.
— Приємно чути, але це не так. А знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру…
Джексон перебив його:
— Ви робите шоколадки на фабриці.
Щоб братові не перепало надто багато слави, П’єро швидко додав:
— Ми чули, як ви говорили про це біля басейну.
— Тоді це не відгадка.
Він витягнув із кишені прямокутну плитку, загорнуту в жиронепроникний папір, розміром приблизно десять на два з половиною сантиметри. Поклав на коліна, обережно розгорнув і підняв так, щоб вони могли роздивитися її. Вони ввічливо підійшли ближче. Плитка мала гладеньку бруднувато-зелену шкаралупку, по якій він постукав нігтем.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги