Спокута

— Цукрова оболонка, бачите? А всередині молочний шоколад. Придатна для будь-яких умов, навіть якщо шоколад розтопиться.

Він підняв руку ще вище, міцно стискаючи плитку, і їм було видно, як тремтять його пальці від цього зусилля.

— Така буде в ранці кожного нашого солдата. Входитиме в пайок.

Близнюки перезирнулися. Вони знали, що дорослі не переймаються цукерками. П’єро сказав:

— Солдати не їдять шоколад.

— Вони люблять цигарки, — додав його брат.

— А потім, чому це їм, а не дітям роздаватимуть безплатні цукерки?

— Бо вони воюватимуть за свою країну.

— Наш татко каже, що війни не буде.

— Ну, він помиляється.

Голос у Маршала був дещо роздратований, тому Лола примирливо сказала:

— Може, якась і буде.

Він усміхнувся їй.

— Ми називаємо його «Амо для армії».

— Amo amas amat^[4].

— Саме так.

— Не розумію, — сказав Джексон, — чому все, що ми купуємо, закінчується на «о»?

— Аж набридло, — додав П’єро. — Всі оті «Поло» і «Аеро».

— І «Оксо», і «Брилло».

— Гадаю, вони натякають, — сказав Лолі Пол Маршал, простягаючи їй шоколадку, — що їм цього не хочеться.

Вона церемонно взяла її, а потім глянула на хлопчаків — мовляв, так вам і треба. Вони й самі це знали. Тепер їм вже не випадає попросити «Амо». Вони дивилися, як зеленіє її язичок, облизуючи краєчок цукерки. Пол Маршал відкинувся у кріслі, уважно спостерігаючи за нею понад складеними хаткою долонями. Він поклав ногу на ногу, потім знову випростав їх. Потім глибоко зітхнув.

— Розкусіть, — тихенько підказав він. — Її треба розкусити.

Цукерка голосно хрупнула під її бездоганними передніми зубками, так що на розломі стало видно білу цукрову оболонку, а під нею — темний шоколад. Тут вони почули жіночий голос, який кликав їх зі сходів, потім ще раз, настійливіше, вже з коридора, і цього разу близнюки впізнали голос і перезирнулися з виглядом раптової паніки.

Лола сміялася з повним ротом «Амо».

— Це Бетті шукає вас. Час митися! Біжіть вже. Біжіть.

VI

Невдовзі після другого сніданку, упевнившись, що сестрині діти й Брайоні як слід поїли й виконують обіцянку триматися подалі від басейну хоча б дві години, Емілі Толліс закрилася від сліпучого марева пополуденної спеки в прохолодній напівтемряві своєї кімнати. Вона не відчувала болю, ще не відчувала, але тікала від його загрози. Перед очима в неї танцювали світлі цяточки, малесенькі, наче наколоті голкою, немов зношену тканину видимого світу повісили проти значно яскравішого світла. У правому верхньому куточку мозку вона відчувала якусь обважнілість, наче невідоме звірятко скрутилося клубочком і спить; коли, однак, вона торкалася голови й трошки притискала, це відчуття зникало з координат реального простору. Зараз воно було в правому верхньому куточку, і вона уявляла, що може стати навшпиньки й дотягтися до нього рукою. Проте важливо було не провокувати його; якщо це ледаче створіння переміститься з периферії до центру, тоді жахливий гострий біль знищить усі думки, і не буде жодної можливості пообідати сьогодні ввечері з Леоном і всією родиною. Воно не бажало їй зла, це звірятко, йому було байдуже до її біди. Воно просто рухалося, як пантера в клітці: бо не спало, бо нудилося, заради самого руху або взагалі без будь-яких причин, і навіть цього не усвідомлювало. Вона лежала на ліжку навзнак, без подушки, на відстані простягнутої руки — склянка з водою, поряд книжка, про яку вона знала, що не читатиме її. Довга, розмазана смуга світла на стелі над ламбрекеном — це й усе, що роз’яснювало темряву. Вона лежала непорушно, чекаючи найгіршого, наче під вістрям ножа, знаючи, що страх не дасть їй заснути і що єдиний порятунок — не рухатися.

Вона думала про страшну спеку, яка нависла над будинком і парком, яка оповила всі графства навкруг Лондона, наче дим, що душить ферми й міста, думала про розжарені залізничні рейки, якими потяг везе Леона з приятелем, і про розпечений вагон із чорним дахом, де вони сидять біля відчиненого вікна. На обід вона сказала приготувати печеню — як же її їсти в такій задусі. Вона чула, як потріскує будинок, розширюючись від нагрівання. Чи це, може, перекриття, вікна й двері пересихають і стискаються під цегляною кладкою? Зіщулюється, все зіщулюється. Наприклад, Леонові перспективи, які меншають з кожним роком після того, як він відмовився від батькової протекції, від можливості дістати якусь пристойну посаду на державній службі, ставши натомість марним клерком у приватному банку й живучи лиш заради вікендів та своєї човнярської вісімки. Вона б навіть сердилася на нього, якби він не був таким добродушним, таким усім задоволеним, завжди оточений удачливими друзями. Надто гарний, надто популярний, нічим не журиться, не мучиться амбіціями. Одного дня він може привести додому приятеля, за якого Сесилія вийде заміж, якщо три роки в Ґертоні не зробили її безнадійною партією з отими її претензіями на самотність, отим курінням у спальні, тою нез’ясовною ностальгією за часами, які щойно минули, й за отими товстими дівчатами в окулярах з Нової Зеландії, з якими вона водила компанію — чи то, може, була служниця? Специфічний студентський жаргон Сесилії — «общага», «бабські танцюльки», «пробняк»^[5], вся ота самозакохана балаканина, панталони, що сохнуть біля електрокаміна, один гребінь на двох — усе це трошки сердило її, хоча й не без певної заздрості. Сама вона до шістнадцяти років вчилася вдома, потім її відправили до Швейцарії на два роки, які з економії скоротили до одного, і вона знала напевне, що весь цей спектакль, усе це жіноцтво в «універі» — це звичайна дитяча гра, щонайбільше невинні забави, як жіночі човнярські вісімки, щоб покрасуватися трошки поруч із братами, вдаючи, що вони крокують в ногу із соціальним прогресом. Дівчатам навіть ступенів нормальних не присуджують. Коли Сесилія в липні повернулася додому з результатами випускних іспитів — як мужньо дівчинка сприйняла свою розчарованість ними! — у неї не було ні роботи, ні вмінь, а попереду все одно чекали пошуки чоловіка і зустріч із материнством, і що могли їй розказати про це її викладачі — оті «сині панчохи» з дурними прізвиськами й «грізною» репутацією? Ці зарозумілі баби здобували собі містечкове безсмертя завдяки найневиннішим, украй несмілим дивацтвам — прогулювалися з кицькою на собачому повідку, їздили на чоловічому велосипеді, дозволяли собі їсти сендвічі на вулиці. Не мине й двадцяти років, і ці дурні, малоосвічені жіночки давно вже будуть мертві, а їх усе ще шанобливо згадуватимуть за професорським обіднім столом і говоритимуть про них стишеними голосами.

Відчуваючи, що чорне, пухнасте звірятко починає ворушитися, Емілі дозволила собі відволіктися від старшої доньки й потяглася занепокоєними думками до молодшої. Кохана бідолашка Брайоні, щира ніжна душа, яка робить усе, що може, аби розрадити своїх упертих, норовливих кузенів п’єсою, в яку вона вклала всю душу. Любов до неї приносила втіху. Але як захистити її від провалу чи від тієї Лоли, живого втілення наймолодшої сестри Емілі, яка в її віці була такою ж дочасно розвинутою і такою ж інтриганкою, а недавно зуміла вислизнути зі шлюбу завдяки тому, що всі мали називати нервовим розладом. Вона не може дозволити, щоб Герміона опанувала її думки. Натомість Емілі, сумирно дихаючи в напівтемряві кімнати, спробувала оцінити, напружено прислухаючись, що діється в домі. У такому стані, як зараз, це єдине, що вона може зробити. Вона прикрила чоло долонею і відчула ще один поштовх, коли будинок ще більше скулився. Далеко внизу пролунав металевий ляскіт, упала, мабуть, кришка від каструлі; починалося готування цієї безглуздої печені на обід. Згори долинув тупіт ніг по підлозі й дитячі голоси, щонайменше два чи три, які говорили всі разом, наростаючи, стихаючи, знову наростаючи, чи то сваряться, чи збуджено миряться. Дитяча кімната якраз поверхом вище й трохи далі по коридору. «Випробування Арабелли». Якби вона не була така хвора, то піднялася б зараз нагору й доглянула б за ними чи допомогла, бо для них це занадто, вона знає. Хвороба не дає їй можливості віддавати дітям усе те, що повинна матір. Відчуваючи це, вони завжди кликали її по імені. Сесилія повинна б допомогти, але вона надто поглинута собою, надто інтелектуалка, аби морочитися з дітьми… Емілі вдалося прогнати від себе думки на цю тему, і вона неначе відпливла кудись, не цілком у сон, а з процесу мислення в якесь безплідне небуття, і минуло чимало часу, поки вона почула з коридора за стінкою кроки на сходах і по приглушеному їх звуку вгадала, що це кроки босих ніг, а тому належать Брайоні. Дівчинка ніколи не носила взуття в таку спеку. Ще кілька — і знову в дитячій кімнаті човгання, і щось тверде гуркотить по підлозі. Репетиція зірвана, Брайоні надулася й пішла геть, близнюки бешкетують, а Лола, якщо вона настільки ж схожа на матір, як гадає Емілі, зберігає повний спокій і тріумфує.

Звичка непокоїтися про дітей, про чоловіка, про сестру, про слуг вигострила всі її відчуття; мігрень, материнська любов і — впродовж років — довгі години непорушного лежання в ліжку видобули з цієї чутливості свого роду шосте відчуття, всепроникну чуйність, яка розходиться з цієї напівтемряви по всьому дому, невидима й всезнаюча. І тільки правда верталася до неї, і якщо вже вона знала — то знала напевне. Невиразне бурмотіння голосів, що добігало через застелену килимами підлогу, було зрозумілішим за друковану стенограму; розмова, яка відбувалася за стіною, навіть за двома стінами, доходила, позбавлена всього зайвого, залишалися тільки найсуттєвіші повороти й нюанси. Те, що для інших було лише приглушеним шепотом, її завжди сторожкими відчуттями, настроєними, як котячі вусики антени старого радіоприймача, сприймалося нестерпно підсиленим. Вона лежала в темряві й знала все. Чим менш вона була спроможна щось зробити, тим більше знала. Але хоча й хотіла часом встати і втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, страх перед болем утримував її на місці. В гіршому випадку нічим не стримуваний набір гострих кухонних ножів різоне її по зоровому нерву, а потім ще раз із більшою силою, а вона буде зачинена в кімнаті й зовсім сама. Навіть стогони посилювали біль.

Отож вона й лежала, поки минали пополуденні години. Відчинилися й зачинилися вхідні двері. Схоже, що вийшла розстроєна Брайоні, хоче, мабуть, побути біля води, біля басейну чи біля озера, а можливо, пішла аж на річку. Емілі почула обережні кроки на сходах — нарешті Сесилія несе квіти в кімнату гостя, простеньке завдання, про яке їй довелося сьогодні стільки разів нагадувати. Трошки згодом — Бетті кличе Денні, тоді торохтіння двоколки по гравію, Сесилія йде вниз зустрічати гостей, а невдовзі у темряві розходиться легенький запах тютюнового диму — тисячу разів її просили не курити на сходах, але ж вона хоче справити враження на Леонового приятеля, і це, власне кажучи, може, й непогано. Відлуння голосів у вестибюлі, Денні тягне речі нагору, знову спускається вниз, потім тиша — Сесилія забрала Леона й містера Маршала на басейн, пити пунш, який Емілі сама приготувала сьогодні вранці. Вона почула тупіт чотириногої істоти, що бігла вниз сходами, — близнюки, які рвуться на басейн і будуть розчаровані, бо той уже зайнятий.

***

Вона запала в легкий сон, а розбудило її бубоніння чоловічого голосу в дитячій кімнаті й відповіді дітей. Це, безумовно, не Леон, якого зараз, коли вони знову зустрілися, не відтягнеш від сестри. Це, очевидно, містер Маршал, чия кімната якраз поруч із дитячою, і розмовляє він радше з близнюками, ніж із Лолою, вирішила вона. Емілі цікавило, чи не були вони, часом, надто зухвалими, бо кожен із близнюків поводиться так, наче на нього припадає лиш половина правил доброго тону. Ось Бетті йде по сходах, кличучи їх на ходу, можливо, різкувато, якщо згадати Джексонові ранкові муки. Час митися, час пити чай, час лягати спати — те, навколо чого крутиться весь день: усі ці дитячі таїнства води, їди й сну майже зникли зі щоденного розпорядку. Пізнє й неочікуване народження Брайоні ще зберігало їх у домі, коли Емілі було вже добре за сорок, і яка ж то була втіха, як вони організовували; ланолінове мило й біле, пухнасте банне простирадло, дівчаче лепетання, що відлунює у повній пари лазничці; закутати її в рушник, перепеленати руки й посадити собі на коліна на коротку мить немовлячої безпомічності, якою Брайоні насолоджувалася ще зовсім недавно; але тепер це дитя, купаючись, ховається за зачиненими дверима, хоча діється це не дуже часто, бо дівчинка завжди виглядає так, наче їй треба помитися й переодягтися. Вона сховалася у свій незайманий внутрішній світ, для якого писання є не більш ніж видимою поверхнею, захисною оболонкою, крізь яку не може проникнути навіть — чи передовсім — любляча матір. Її донька завжди була десь далеко, заглиблена в себе, розв’язуючи якусь невисловлену, самостійно придуману проблему, так наче цей надокучливий, самоочевидний світ може бути вигаданий заново дитиною. І марно питати Брайоні, про що вона думає. Раніше бувало, що ти отримувала живу й плутану відповідь, а з неї тут же виростали наївні й дуже непрості питання, на які Емілі давала кращі свої відповіді, і хоча зараз уже важко пригадати в подробицях ті хитромудрі гіпотези, якими вони упивалися, вона знала, що ні з ким не говорила так добре, як зі своєю одинадцятирічною малою. Ні за яким обіднім столом, ні під яким тінистим тентом біля тенісного корту не почувалася вона так вільно і невимушено. Зараз демони самоусвідомлення й таланту примусили її доньку замовкнути, і хоча Брайоні любила її не менше — за сніданком вона крадькома присувалася до неї і переплітала з нею пальці, — Емілі сумувала за тим, що роки щирих розмов минули. Вона ні з ким більше так не розмовлятиме, і саме цим зумовлене прагнення мати ще одну дитину. Їй скоро буде сорок сім.

Приглушений булькіт води в трубах — вона не помітила, коли той почався — раптом змовк, ревнувши наостанку так, що здригнулося повітря. Герміонині хлопчики зараз у ванні, їхні худенькі, кощаві тіла по обидва боки купелі, і ті самі складені білі рушники лежать на вицвіло-блакитному плетеному стільці, а під ногами — величезна коркова мата, ріжок якої обгризений давно вже померлим собакою; замість балачок — грізна глуха тиша, і немає мами, лише Бетті, про доброту якої ніколи не здогадається жодна дитина. Як могла Герміона дозволити собі нервовий розлад — широко вживаний усіма евфемізм, за яким ховався її приятель, що працює на радіо, — як могла приректи своїх дітей на мовчання, страх і смуток? Емілі подумала, що їй би слід самій доглянути купання дітей. Вона, однак, знала, що навіть якби ножі не нависали над зоровим нервом, вона б піклувалася про племінників тільки з обов’язку. Все дуже просто — це не її діти. Крім того це маленькі хлопчики, а тому вкрай маломовні, нездатні на щирість і, що ще гірше, позбавлені індивідуальності, бо вона так і не виявила того відсутнього трикутничка плоті. Їх можна сприймати лише в цілому.

Вона сперлася на лікоть і піднесла до губ склянку з водою. Оте звірятко, той її мучитель починав зникати, і тепер вона вже могла сперти на спинку ліжка дві подушки, щоб сісти. Робилося це повільно й достатньо незграбно, бо вона боялася різких рухів, а тому рипіння пружин тривало досить довго й наполовину заглушало звуки чоловічого голосу. Повернувшись на бік, вона завмерла, стискаючи в руці ріжок подушки, і її чутлива увага побігла в усі куточки дому. Спершу нічого не було чути, а потім — наче в повній темряві увімкнули й вимкнули лампу — пролунав тихенький сміх і несподівано обірвався. Ага, це Лола, в дитячій кімнаті з Маршалом. Вона знову почала вовтузитись, нарешті лягла й ковтнула теплуватої води. Цей багатий молодий підприємець, виявляється, не такий вже й поганий, якщо готовий проводити час, розважаючи дітей. Невдовзі вона вже зможе ризикнути увімкнути лампу поряд із ліжком, а ще хвилин через двадцять, можливо, здатна буде повернутися до домашніх обов’язків і зайнятися всім тим, що її непокоїть. Передовсім треба навідатися на кухню й перевірити, чи не пізно ще замінити печеню холодним нарізаним м'ясом і салатами, потім слід привітатися з сином, придивитися до його приятеля і бути з ним люб’язною. Після цього вона повинна переконатися, що близнюки як слід доглянуті, й, можливо, дозволити їм для заохочення щось приємне. А там уже й час дзвонити Джекові, який напевно забуде попередити її, що не приїде сьогодні додому. Спершу вона говоритиме з небагатослівною жінкою на комутаторі, потім із напиндюченим молодим чоловіком у приймальні, а тоді вже запевнятиме чоловіка, що немає жодних причин почуватися винним. Далі вона знайде Сесилію і пересвідчиться, що та зробила з квітами все, що треба, і що їй слід усе ж таки зробити певне зусилля й узяти на себе ввечері якісь обов’язки господині, і щоб вона одягла щось гарне і не курила в усіх кімнатах. А потім, найголовніше, треба вирушити на пошуки Брайоні, бо провал п’єси — це жахливий удар, і дитині потрібна буде вся втіха, яку може дати матір. Її пошуки означатимуть, що треба буде вийти на відкрите сонце, а навіть лагідні промені раннього вечора можуть спровокувати приступ. Отже, треба буде знайти темні окуляри, і це, а не похід на кухню, слід зробити в першу чергу, бо вони десь тут у кімнаті, в шухляді, чи закладені в якусь книжку, чи в кишені, а підніматися за ними знову — це зайвий клопіт. Треба також взути якісь туфлі на пласкій підошві, якщо Брайоні пішла аж до річки…

Отож Емілі ще якийсь час лежала, спершись на подушки, поки її звірятко кудись зникло, і неспішно укладала плани, переглядала їх, уточнювала їх послідовність. Вона втихомирить і заспокоїть весь дім, який із нездорової напівтемряви її спальні здавався їй розбурханим і малонаселеним континентом, на чиїх вкритих лісами просторах різні конкуруючі сили по-різному боролися за її заклопотану увагу. Вона не мала ілюзій: старі плани, якщо їх взагалі можна пригадати, ті плани, які поступилися часові, часто намагалися гарячково й надто оптимістично скеровувати хід подій. Вона могла запустити щупальці своєї чуйності в кожну кімнату в домі, але не могла запустити їх у майбутнє. А ще вона знала, що в кінцевому підсумку вона прагне душевного спокою для себе самої; егоїзм і доброту найкраще не розділяти. Вона обережно сіла, спустила ноги на підлогу і всунула їх у капці. Не ризикуючи поки що розсунути штори, вона увімкнула лампу для читання і почала нерішуче шукати темні окуляри. Вона вже вирішила, звідки почати пошуки.

VII

Храм на острові, побудований у стилі Ніколаса Рівета в кінці 1780-х років, був задуманий як цікава деталь пейзажу, як примітна для ока риса, що втілює пасторальний ідеал, і, звичайно ж, взагалі не мав ніякого релігійного призначення. Він стояв зовсім недалеко від води, на виступі, цікаво відбиваючись в озері, і звідки б не дивився, колонада й фронтон над нею були гарно затінені дубами і в’язами, що виросли навкруг. Якщо ж підійти ближче, то храм мав більш жалісний вигляд: від вологи, що піднімалася крізь пошкоджену гідроізоляцію, пообвалювалися великі шматки штукатурки. Десь під кінець дев’ятнадцятого сторіччя ці діри були незграбно залатані нефарбованим цементом, який зробився коричневим і надавав будівлі строкатого, хворобливого вигляду. Ще де-не-де, наче ребра в голодної тварини, проглядала гнила вже підштукатурна дранка. Подвійних дверей, що вели в кругле приміщення з куполоподібним дахом, давно вже не було, і кам’яна підлога була вкрита товстим шаром листя, перегною та екскрементів усіляких птахів і тварин, які могли вільно входити й виходити. В гарних ґеорґіанських вікнах не було жодної шибки, усі вони були вибиті Леоном і його друзями ще в кінці двадцятих років. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, були порожніми, якщо не брати до уваги клапті брудного павутиння. З меблів була тільки лавка, притягнена з сільського крикетного майданчика — знову ж таки справа Леона і його жахливих друзів-однокласників. Ніжки були відламані й використані для биття вікон і зараз валялися назовні, поступово розпадаючись і перетворюючись у прах серед кропиви й непіддатних розкладові уламків скла.

Точно так само, як басейновий павільйон за стайнями імітував певні риси храму, так і храм начебто втілював натяки на первісний будинок Роберта Адама, хоча ніхто в родині Толлісів не знав, які саме. Можливо, стиль колон, чи фронтону, чи пропорції вікон. Час від часу, найчастіше на Різдво, коли люди схильні до експансивності, члени сім’ї, прогулюючись по містках, обіцяли дослідити це питання, але коли починався повний клопотів новий рік, усі якось забували знайти для цього час. І саме це, а не фізична руйнація, саме ця втрачена пам’ять про іменитішого родича храму надавала непотрібній маленькій споруді жалісного вигляду. Храм був осиротілим дитям леді з вищого товариства, і тепер, коли нíкому було доглянути його і ніхто не звертав на нього уваги, це дитя дочасно зістарілося і пустилося берега. На зовнішній стіні була конусоподібна, завбільшки з людський зріст пляма від кіптяви у тому місці, де двоє бродяг колись нахабно розпалили вогнище, аби засмажити коропа, який їм не належав. Довший час на траві, яку регулярно обгризали кролики, лежав зморщений черевик. Та коли Брайоні глянула сьогодні, черевик уже зник, як усе коли-небудь зникне. Думка, що храм, начепивши власну чорну опаску, сумує за згорілим домом, що він тужить за чимось величним і невидимим, породжувала мало не релігійний настрій. Трагедія порятувала храм від того, щоб остаточно стати фальшивкою.

***

Непросто довго стинати кропиву, не вигадавши до цього якоїсь історії, і Брайоні незабаром була повністю поглинута й похмуро задоволена, хоча для всього світу вона залишалася всього лиш дівчинкою в жахливому настрої. Вона знайшла тоненьку ліщинову гілку й обідрала з неї кору. Її чекала робота, і вона готова була взятися до неї. Висока кропива із самовдоволеним виглядом, чия голівка манірно схилялася, а листя під нею простягалося, наче руки, що відстоювали невинність, — це була Лола, і хоч вона й стогнала, благаючи пощади, але метрова лозина зі свистом підтяла їй коліна, шпурнувши безпомічне тіло на землю. Відчуття було надто приємним, щоб на цьому зупинитися, і декілька наступних стеблин теж стали Лолою; оця, яка нахилилася прошептати щось у вухо сусідці, була стята з тією жахливою брехнею на вустах; а ось вона знову, стоїть дещо осторонь, голову задерла так, наче замишляє щось гидке; а отам вона командує групкою молоденьких прихильників і розпускає всілякі чутки про Брайоні. Дуже жаль, але прихильники погинуть разом із нею. А ось вона знову піднялася, безсоромна в усіх своїх гріхах — гордині, обжерливості, жадібності, непоступливості, — і за кожен із них розплачувалася життям. Останнім жестом ворожості було те, що вона впала Брайоні до ніг і попекла їй пальці. Коли Лола вже достатньо навмиралася, три пари молодих стеблин були принесені в жертву через безпорадність близнюків — відплата була безсторонньою і не мала жодних привілеїв для дітей. Потім саме писання п’єс стало кропивою, навіть декількома кущами; поверховість, змарнований час, повний хаос у головах інших, безнадійність прикидання — у саду мистецтв усе це були бур’яни, які повинні загинути.

Відчуваючи полегшення від того, що вона більше не драматург, і зважаючи на бите скло, вона посувалася далі довкола храму, працюючи вже на краєчку галявини, де обскубана трава підходила до безладного підліска, який розростався між деревами. Розправа з кропивою ставала самоочищенням, і тепер вона взялася за власне дитинство, не відчуваючи більше в ньому потреби. Якась хиренна рослинка втілювала собою все, чим вона жила до цього моменту. Але й цього було недостатньо. Твердо стоячи ногами на траві, вона розправлялася з колишньою собою, рік за роком, тринадцятьма ударами. Вона рубала голови жалюгідній залежності немовляцтва й раннього дитинства, і школярці, яка прагне покрасуватися, щоб її похвалили, і дурній гордості одинадцятирічної дівчинки за свої перші оповідання, і довірі до доброї думки матері. Усе це вилітало з-за лівого плеча й лягало їй під ноги. Гнучкий кінчик лозини, ріжучи повітря, висвистував дві ноти. Ніколи більше! примушувала вона його співати. Досить! Ось тобі!

Незабаром її захопила сама ця дія і той газетний репортаж, який вона узгоджувала з ритмом своїх ударів. Ніхто у світі не робить цього краще за Брайоні Толліс, яка наступного року представлятиме свою країну на Берлінській олімпіаді й, без сумніву, виграє золоту медаль. Люди уважно приглядаються до неї, у захваті від її техніки, від того, що вона воліє виступати босою, бо це допомагає їй утримувати рівновагу — таку важливу в цьому вимогливому виді спорту, — коли кожен палець відіграє свою роль; від її стилю, коли вона виносить уперед всю руку, а потім різко викручує зап’ястя в сам момент удару; від того, як вона розподіляє свою вагу і збільшує силу удару, крутнувши стегнами; від її характерної звички розпростовувати пальці вільної руки — ніхто з нею не може зрівнятися. Самоучка, наймолодша донька високого державного чиновника. Гляньте на її зосереджене обличчя, як вона докладно оцінює кут удару, жодного промаху, стинає кожну кропивину з нелюдською точністю. Потрібне все життя, щоб досягти такої майстерності. І як це життя мало не було змарноване драматургією!

Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона — видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.

Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали свою яскравість, зникало кудись себелюбне задоволення від майстерних рухів і скоординованості, рука боліла. Вона знову робилася самотньою дівчинкою, яка періщить кропиву палицею — і нарешті вона зупинилася, зашпурнула палицю поміж дерева й озирнулася довкруж.

Розплатою за подібні непритомні марення завжди був оцей момент повернення, відновлення того, що було раніше, а тепер здавалося ще гіршим. Її фантазії, багаті на такі достовірні деталі, перетворилися на перебіжну дурість перед лицем твердого моноліту реальності. Важко було прокидатися. «Прокинься», — шептала їй сестра, коли будила її з поганого сну. Брайоні втрачала свою божественну здатність творити, але втрата набувала очевидності лише в цей момент повернення; частиною спокусливих марень була ілюзія, що вона безсила протистояти їхній логіці; міжнародна конкуренція примушує її змагатися на найвищому рівні серед кращих спортсменів світу й відповідати на виклики, зумовлені її вищістю в цьому виді спорту — рубанні кропиви лозиною; вона вимушена докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб догодити горлаючому натовпу і щоб бути найкращою і — що найважливіше — унікальною. І звичайно ж, це все вона — вигадана нею і про неї, а зараз вона знову опинилася в світі, не в тому, який могла б створити, а в тому, який створив її, і Брайоні відчувала, як вона кулиться під вечірнім небом. Їй набридло бути поза домом, але вона ще не готова повернутися в дім. Невже це все, що буває в житті — «в домі» чи «поза домом»? Невже людям більше немає куди подітися? Вона повернулася спиною до храму і повільно поплелася ідеальним, зробленим кроликами газоном до мосту. Перед нею, освітлена призахідним сонцем, висіла в повітрі хмарка комах, і кожна безладно рухалася, наче на невидимій еластичній ниточці — загадковий куртуазний танець, а може, їх просто переповнює комашина радість, смисл якої їй годі пізнати. У бунтівному настрої вона вибралася стрімким трав’янистим схилом на міст, а опинившись на дорозі, вирішила, що стоятиме там і чекатиме, поки з нею не станеться щось важливе. Це був виклик, який вона кидала буттю — вона не поворухнеться ні заради обіду, ні заради мами, яка кликатиме її. Вона просто чекатиме на мості, спокійно і вперто, поки події, справжні події, а не її власні фантазії, не відгукнуться на її виклик і не розвіють її нікчемності.

VIII

Під вечір високі хмари в західній частині неба утворили тоненький жовтуватий шар, який через годину потемнішав і продовжував густішати, аж поки суцільна помаранчева заграва не повисла над велетенськими кронами паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки проблискували крізь листя масним чорним кольором, а посохлі трави набрали барв неба. Тільки фовіст, відданий неймовірним кольорам, міг би придумати такий пейзаж, особливо коли земля й небо набрали восково-рудуватого відтінку, а товстенні стовбури старих дубів стали такими чорними, що аж синіми. І хоча сонце, сідаючи, вже не так припікало, здавалося, що стало ще гарячіше, бо легенький вітерець, який цілий день давав якесь полегшення, стих, і повітря знерухоміло й було важким.

Усе це, а принаймні якусь невеличку частинку, міг бачити Робі Тернер через зачинене наглухо слухове вікно, якби завдав собі труду вилізти з ванни, присісти й вигнути шию. Весь день його маленька кімнатка, ванна й та комірка між ними, яку він називав своїм кабінетом, пеклися під південним схилом даху котеджу. Після повернення з роботи він більше години лежав у теплуватій ванні, а його кров і — як здавалося — думки розігрівали воду. Обрамлений прямокутник неба над ним міняв свій колір в отому невеличкому куснику спектра від жовтого до помаранчевого, а він прокручував у голові незвичні для себе почуття і знову й знову вертався думками до деяких спогадів. Ніщо не втрачало виразності. Час від часу м’язи його живота, вкритого декількома сантиметрами води, мимоволі напружувалися, коли він пригадував ту чи іншу подробицю. Крапелька води в неї на плечі. На мокрому плечі. Квітка, звичайна маргаритка, вишита між півкулями її станика. Її груди, маленькі й широко розставлені. На спині родимка, напівприкрита шлеєчкою. Коли вона вилізала з води — проблиск темного трикутника під панталончиками, який ті повинні були прикривати. Мокрий. Він бачив його, він примушував себе побачити його знову. І те, як її тазові кістки відтягали тканину від тіла, і крутий вигин її талії, і її вражаюче біла шкіра. Коли вона потяглася за спідницею, на недбало задертій стопі він побачив брудні плямки на подушечках чарівних пальчиків, один менший від другого. Ще одна родима плямка розміром з монетку на стегні, і щось червоне на литці — як полунична; шрам. Усе це не псувало її. Прикрашало.

Він знав її з дитинства і ніколи не придивлявся до неї. У Кембриджі вона якось прийшла до нього в гуртожиток із дівчиною з Нової Зеландії в окулярах і якоюсь шкільною подругою, якраз коли в нього був товариш із Даунінг-коледжу. Вони згайнували годину в силуваних жартах, пригощаючи одне одного цигарками. Часом вони миналися на вулиці, усміхаючись одне одному. Вона завжди виглядала так, наче почувалася ніяково. «Це син нашої прибиральниці», так могла вона пошепки казати знайомим, коли проходила далі. Він любив, коли люди знали, що йому це байдуже — он іде донька роботодавця моєї матері, сказав він колись приятелю. У нього була власна стратегія самозахисту і власні науково обґрунтовані класові теорії, і своя власна достатньо силувана самовпевненість. Я є тим, чим я є. Вона була як сестра, майже непомітна. Це довгасте, вузьке обличчя, маленький рот — якби він взагалі коли-небудь думав про неї, то міг би сказати, що в її вигляді є щось від лошати. Тепер він бачив, що це якась дивна краса — обличчя немовби різьблене й незворушне, особливо біля скошених вилиць, з різко окресленими ніздрями й повними, вологими, рожевими губами. Очі темні й задумливі. Виглядом вона нагадувала статую, але рухи були швидкими й поривчастими — та ваза й досі була б цілою, якби вона не вишарпнула її так різко йому з рук. По всьому видно, що вона томиться, їй тут нудно, вона почувається ув’язненою в домі Толлісів, і скоро вона поїде геть.

Невдовзі йому доведеться говорити з нею. Тремтячи від холоду, він вибрався нарешті з ванни, не маючи жодних сумнівів, що його чекають серйозні зміни. Голий пройшов через кабінет у спальню. Не застелене ліжко, розкиданий у безладі одяг, рушник на підлозі, екваторіальна спека кімнати — все було до знемоги чуттєвим. Він простягся на ліжку, зарився лицем у подушку й застогнав. Така солодка, така крихка, і тепер, напевне, стане недосяжною. Отак роздягтися — звичайно, це її зворушливе прагнення виглядати ексцентричною, спроба бути зухвалою мали нарочитий, кустарний характер. Зараз вона мучиться розкаянням і навіть не уявляє, що вона з ним зробила. І все це було б дуже добре, все б можна порятувати, якби вона так не розізлилася на нього за ту розбиту вазу, що тріснула в його руках. Але її гнів йому теж подобався. Він перекотився на бік, погляд мав застиглий і непритомний, і попустив своїм кінофантазіям: вона лупцює його кулачками по грудях, а потім, схлипнувши, ховається в його обіймах і дозволяє поцілувати себе; вона не пробачила йому, вона просто піддалася. Він переглянув це декілька разів, перш ніж повернутися до реальності: вона зла на нього і злитиметься ще більше, коли дізнається, що він буде серед гостей за обіднім столом. Там надворі, в тому сліпучому світлі, він не встиг зметикувати, що треба відмовитися від Леонового запрошення. Він автоматично бовкнув «так», а тепер матиме справу з її роздратованістю. Він знову застогнав, байдужий до того, чи чути його внизу, згадавши, як вона роздяглася перед ним — так зневажливо, наче він мала дитина. Звичайно ж. Тепер він ясно це бачив. Це зроблено, щоб принизити його. Ось же він, цей незаперечний факт. Приниження. Вона хотіла цього. Вона зовсім не така солодка, і він не повинен ставитися до неї поблажливо, бо вона наділена силою, вона може витягти його з темних глибин, а може й штовхнути на дно.

Але, можливо — він перекотився на спину, — йому не слід вірити в її розлюченість? Чи не було це все надто театральним? Безумовно, навіть гніваючись, вона мусила мати на думці щось інше, краще. Навіть гніваючись, вона хотіла показати йому, яка вона гарна, і ще більше прив’язати його до себе. Але як повірити такій егоїстичній думці? А йому більше нічого й не лишається. Він схрестив ноги, заклав руки за голову, відчуваючи, як холоне, сохнучи, шкіра. А що б сказав Фройд? Ну, наприклад: під вибухом темпераменту вона приховувала неусвідомлене бажання роздягтися перед ним. Марна надія! Це було вихолощення, вирок, а ці — те, що він відчуває зараз, — ці тортури були його карою за те, що він розбив її дурнувату вазу. Йому не слід більше з нею бачитися. Він повинен побачитися з нею сьогодні ввечері. Та й вибору в нього немає — він все одно піде. Вона зневажатиме його за те, що він прийшов. Йому слід було відмовитися від Леонового запрошення, але коли той запросив його, серце в нього почало калатати, і оте дурне «так» зірвалося з язика. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, і те тіло, яке він бачив, з родимками, з блідістю, з отою полуничною, буде сховане під одягом. Він один знатиме, ну, і Емілі, звичайно. Але тільки він думатиме про них. А Сесилія не розмовлятиме з ним, навіть не гляне на нього. І навіть це буде краще, ніж лежати отут і стогнати. Ні, не буде. Буде ще гірше, але він все одно хоче цього. Так йому й треба. Він хоче, щоб було гірше.

Нарешті він встав, щось одягнув на себе, пішов у кабінет і сів за друкарську машинку, міркуючи, якого листа повинен їй написати. Причавлений дахом так само, як спальня і ванна, кабінет був ледь-що коридорчиком між двома приміщеннями, якихось два метри на метр сімдесят. Як і в двох інших кімнатах, тут було слухове вікно в грубій сосновій рамі. В кутку звалене його туристське причандалля — черевики, альпеншток, наплічник. Більшу частину місця займав покарбований ножами кухонний стіл. Він відкинувся назад на стільці й оглянув стіл, як можна оглянути життя. З одного боку впритул до похилої стелі лежала велика купа папок і зошитів ще від часів його кількамісячної підготовки до випускних іспитів. Ці записи вже не були йому потрібні, але з ними пов’язано так багато роботи, так багато успіхів, що він ще не наважувався викинути їх. Тут же лежали деякі його туристичні карти Північного Уельсу, Гемпшира й Суррея, а також нездійсненої мандрівки до Стамбула. А ще компас із візирним дзеркальцем, яким він колись користувався, коли ходив без карти в Лалвортську бухту.

За компасом лежали його екземпляри «Віршів» Одена і «Хлопця із Шропшира» Гаусмена. На протилежному кінці столу — книжки з історії, теоретичні трактати й практичні підручники з ландшафтного дизайну. Поверх машинопису з десятьма віршами — офіційний лист-відмова з журналу «Крайтеріон» з ініціалами самого містера Еліота. Найближче до того місця, де сидів Робі, лежали книжки, які цікавили його зараз. На розкритій «Анатомії» Ґрея — великий блок паперу для малювання з його власними рисунками. Він поставив собі завдання перемалювати й запам’ятати кістки руки. Зараз він спробував відволіктися, переглядаючи їх, бурмочучи назви: головчаста, гачкоподібна, клиноподібна, серпоподібна… Його кращий поки що рисунок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображував розтин стравоходу й дихальних шляхів і був прикріплений кнопками до крокви над столом. У пивному олов’яному кухлі з відламаним вушком стояли всі його олівці й ручки. Друкарська машинка, досить нова «Олімпія», була подарована йому на двадцятиодноліття Джеком Толлісом під час ланчу, влаштованого в бібліотеці. Леон виголосив тост, і його батько теж, і Сесилія, безумовно, теж там була. Але Робі не міг пригадати нічого, що б вони могли сказати одне одному. Може, тому вона зараз і злиться, що він роками не звертав на неї уваги? Ще одна марна надія.

На дальніх краях столу — різні фотографії: учасники спектаклю «Дванадцята ніч» на газоні перед коледжем, він у ролі Мальволіо, у підв’язках навхрест. Як доречно. Був і ще один груповий знімок, він і тридцять французьких дітей, яких він навчав у школі-інтернаті недалеко від Лілля. У металевій, злегка вже вкритій мідянкою рамочці, пам’ятці кращих часів, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, зроблена через три дні після весілля. За ними, краєчком потрапивши на фото, виднілося переднє крило автомобіля — звичайно ж, не їхнього; а ще далі — хмелесушка, що неясно вимальовувалася над цегляною стіною. Ґрейс завжди казала, що це був чудовий медовий місяць; два тижні збирали хміль із його родиною, спали в циганському фургоні, що стояв у дворі ферми. На батькові була сорочка без комірця. Шийна хустка й мотузяний пояс на фланелевих штанах жартівливо підкреслювали, мабуть, циганський колорит. Голова й обличчя в нього були круглими, хоча вигляд не такий вже й веселий, бо усмішка для камери не була достатньо щирою, губи стиснуті, і замість тримати за руку молоду дружину, він склав руки на грудях. Вона ж навпаки, пригорнулася до нього, втулила голівку йому в плече й незграбно, двома руками трималася за сорочку біля ліктя. Ґрейс, завжди добродушна й життєрадісна, усміхалася за двох. Проте виявилося, що щирості й добросердечності недостатньо. Схоже було, що Ернест думками вже десь далеко, вже забіг на сім років уперед, у той вечір, коли він піде геть із посади садівника у Толлісів, зі свого котеджу, не взявши нічого, не залишивши навіть прощальної записки на кухонному столі, і покине дружину й шестирічного сина, які потім усе життя гадатимуть, що з ним сталося.

На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.

З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.

Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї — нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди — не хусточку, а відбитки пальців — поки сам марніє, зневажений своєю дамою.

При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?

«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»

Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні самовиправдання. Він був схожий на людину з прогресуючим туберкульозом, яка робить вигляд, що застудилася. Прокрутив двічі валик і почав знову. «Я знаю, це навряд чи виправдовує мене, але я останнім часом якийсь жахливо прибитий поруч із тобою. Чим я думав, коли босоніж зайшов у твій дім? І хіба я колись раніше відламував шийки старовинних ваз?» Він затримав пальці над клавіатурою, відчуваючи нездоланне бажання ще раз надрукувати її ім’я. «Сі, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку!» Тепер жартівливість поступилася місцем мелодрамі, а може, смуткові. Риторичні запитання додавали якоїсь плаксивості; знак оклику — це найперший порятунок для тих, хто кричить, щоб їх зрозуміли. З такою пунктуацією він мирився тільки в материних листах, де п’ять знаків оклику поспіль означали дуже веселий жарт. Він провернув валик і поставив розділове «х». «Сесилія, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку». Тепер гумор зник, зате з’явився відтінок жалю до себе. Знак оклику треба буде відновити. Цілком очевидно, що гучність — не єдине його завдання.

Він ще хвилин із п’ятнадцять поправляв чернетку, потім вкрутив чисті аркуші й видрукував остаточний текст. Вирішальні рядки звучали тепер так: «Ти маєш повне право думати, що я ненормальний — увійшов у твій дім босоніж та ще й розтрощив твою старовинну вазу. Річ у тім, Сі, що я почуваюся якимось прибитим і недоумкуватим у твоїй присутності і не думаю, що можу винуватити в цьому спеку! Ти пробачиш мені? Робі». Потім, гойдаючись на задніх ніжках, поринув на кілька хвилин у замріяні фантазії, пригадуючи ту сторінку, на якій його «Анатомія» надто часто розкривалася останнім часом, і, нахилившись уперед, надрукував, перш ніж встиг зупинити себе: «У моїх мріях я цілую твою пиздюльку, твою солодку вогку пиздюльку! У моїх мріях я кохаюся з тобою весь день, від ранку до вечора».

Ну, от — все зіпсовано. Чернетка була зіпсована. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, впевнений, що такий особистий штрих цілком відповідає ситуації. Подивившись на годинник, він пригадав, що перед виходом має почистити черевики. Обережно, щоб не вдаритися головою об крокву, підвівся з-за столу.

Він ніколи не почувався соціально обділеним — як на думку багатьох, цілком безпідставно. Якось за обідом у Кембриджі, коли за столом запанувала раптова тиша, хтось, кому Робі не подобався, голосно запитав його про батьків. Дивлячись тому просто в очі, Робі дуже люб’язно роз’яснив, що його батько давно пішов від них, а мати була хатньою робітницею, яка час від часу ще доробляла як ворожка. І все це добродушно терплячим тоном, наче дивуючись невігластву того, хто запитував. Робі детально розповів про своє становище, а завершив ввічливим запитанням тому іншому про його батьків. Дехто твердив, що від образ Робі захищає його наївність або ж незнання світу, що він є свого роду блаженним дурником, який може пройти по вітальні як по розпеченому вугіллю без будь-якої шкоди для себе. Правда ж, як знала Сесилія, була значно простішою. Все дитинство він провів, вільно переміщаючись між котеджем і великим домом. Джек Толліс був його покровителем, Леон і Сесилія — найкращими друзями, принаймні до вступу в класичну школу. В університеті, де Робі виявив, що він розумніший за багатьох із тих, з ким йому доводилося зустрічатися, його звільнення стало повним. Навіть власну зневагу не треба було демонструвати.

Ґрейс Тернер була щаслива прати для нього — а як ще, окрім гарячих страв, виявити материнську любов, якщо єдиному дитятку вже двадцять три? — але черевики Робі волів чистити сам. У білій майці й штанях від костюма він спустився в шкарпетках короткими сходами, несучи в руках чорні черевики. Біля дверей вітальні був вузенький коридорчик, який закінчувався вхідними дверима, заскленими матовим склом, а розсіяне криваво-помаранчеве світло, що проникало крізь нього, прикрашало бежеві й оливкові шпалери жаристою мозаїкою. Він зупинився, поклавши руку на клямку, вражений цією трансформацією, потім зайшов. Повітря в кімнаті було вологим і нагрітим, злегка солонкуватим. Сеанс, мабуть, щойно закінчився. Мати лежала на канапі, поклавши ноги на спинку, на кінчиках пальців гойдалися теплі капці.

— Моллі приходила, — сказала вона й сіла, готова до бесіди. — І я рада сповістити тобі, що в неї все буде добре.

Робі приніс із кухні скриньку з усім причандаллям для чищення взуття, сів у найближче до матері крісло й розстелив на килимі «Дейлі Скетч» триденної давності.

— Ти молодець, — сказав він. — Я чув, що ви зайняті, і пішов одразу у ванну.

Він знав, що йому скоро йти, що треба братися до чищення черевиків, натомість же відкинувся на спинку крісла, потягнувся всім своїм довгим тілом і позіхнув.

— Приступаємо до прополки! Що я виробляю зі своїм життям?

У його тоні було більше насмішкуватості, ніж скрухи. Він склав руки на грудях і розглядав стелю, потираючи підйом однієї стопи великим пальцем другої.

Мати дивилася кудись над його головою.

— Ну, говори. Щось сталося. Що з тобою не так? І не кажи мені: «Нічого».

Ґрейс Тернер стала прибиральницею у Толлісів через тиждень після того, як пішов Ернест. Джек Толліс був не такою людиною, щоб прогнати молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов іншого садівника й підручного, якому не потрібне було житло. Наразі погодилися, що Ґрейс житиме в котеджі рік чи два, поки не переїде чи не вийде знову заміж. Приємний характер і вправність у поліруванні меблів — щира відданість поверхні речей, як жартували в сім’ї — завоювали їй симпатії, але справжнім спасінням, яке посприяло й вихованню Робі, стала глибока прихильність до неї шестирічної Сесилії та її восьмирічного брата Леона. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволяли приводити з собою шестирічного сина. Робі виростав, маючи вільний доступ у дитячу кімнату й усі інші приміщення, куди пускали дітей, а також у парк. По деревах він лазив разом із Леоном, Сесилія була маленькою сестричкою, яка довірливо тримала його за руку, а він відчував себе мудрим не по літах. Через кілька років, коли Робі виграв стипендію в місцевій класичній школі, Джек Толліс зробив свій перший крок на шляху довготривалого опікування, заплативши за шкільну форму й підручники. Це було того року, коли народилася Брайоні. Після важких пологів Емілі довго хворіла. Самовіддана допомога Ґрейс ще більше зміцнила її становище в домі: на Різдво того року — то був 1922 — Леон, у циліндрі й бриджах для верхової їзди, прочалапав по снігу до котеджу із зеленим конвертом від батька. Нотаріально завірений лист інформував її, що відтепер вона володіє безумовним правом власності на котедж, незалежно від її становища в домі Толлісів. Проте вона залишилася у них, повернувшись, коли діти підросли, до хатньої роботи, а особливо в тих випадках, коли все мало блищати.

Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.

— Нічого, — сказав він, відповідаючи на її запитання. — Нічого такого зі мною не сталося. — Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: — Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.

— Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.

— Меншого вона й не заслуговує.

Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.

— Отже, ти йдеш кудись.

— Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.

— О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.

Він підняв черевики й підвівся.

— Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.

— Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.

Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню і вже був на виході, але їй хотілося ще трошки поговорити.

— І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.

Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.

— Виживуть, — сказав Робі.

Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички — поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.

У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням — це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою — найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину. Він і сам не міг би пояснити свого оптимізму — він був щасливий, а отже приречений на успіх.

Одне-єдине слово містило все, що він відчував, і пояснювало, чому він пізніше повертатиметься до цих хвилин. Свобода. Свобода в житті, свобода в рухах. Колись давно, коли він ще й не чув про класичні школи, його відправили на іспит, який привів його в одну з них. Хоч як сильно подобався йому Кембридж, він був усе ж вибором його честолюбного директора. Навіть майбутня спеціальність була успішно вибрана для нього улюбленим учителем. Тепер — нарешті — він з власної волі почав доросле життя. Він наче писав оповідання, зробивши себе головним героєм, і вже його початок певною мірою шокував його друзів. Ландшафтний дизайн був не більш ніж богемною вигадкою, а ще хворобливим прагненням — цього висновку він дійшов з допомогою Фройда — замінити чи перевершити відсутнього батька. Вчителювання в школі — через п’ятнадцять років керівник секції англістики містер Р.Тернер, магістр мистецтв, Кембридж — не було в цьому оповіданні, як і викладання в університеті. Незважаючи на диплом з відзнакою, вивчення англійської літератури з відстані часу здавалося цікавою салонною грою, а читання книжок і судження про них — бажаним додатком до цивілізованого існування. Але не головним стрижнем, що б там не казав на лекціях доктор Лівіс. Це не було жертовним служінням, ані найбільш життєво необхідним заняттям допитливого розуму, ані першим і останнім бастіоном на шляху варварських орд, не більш ніж навчання живопису, музики чи вивчення історії або природознавства. На різних зустрічах і бесідах протягом випускного року Робі чув, як психоаналітик, профспілковий діяч-комуніст і фізик агітували кожен за свою сферу діяльності так само пристрасно і переконливо, як Лівіс за свою. Те саме робили, мабуть, і медики, але для Робі справа виглядала простіше й мала більш особистий характер: його практична натура і нездійснені наукові поривання знайдуть для себе вихід, він матиме значно досконаліший фах, аніж той, котрий набув у галузі літературної критики, а найголовніше — це буде його власне рішення. Він оселиться в чужому місті — і почне.

Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду — схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності — майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?

Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…

Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.

Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.

— Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, — сказав він, підходячи до неї.

Вона кивнула на знак згоди й чекала.

— Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?

Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.

— Я прийду через декілька хвилин, — почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла йому з очей, потім він побачив, як вона перебігає острів, вирізняючись на тлі темної маси дерев. Потім знову загубив її, і лише коли вона з’явилася по той бік другого мосту й звернула з дороги, щоб побігги навпрошки по траві, він раптом завмер, охоплений жахом і абсолютною впевненістю. Мимовільний, неартикульований вигук вирвався з його грудей, коли він зробив кілька поспішних кроків, затримався, знову побіг, тоді знову зупинився, знаючи, що вже не наздожене. Він уже не бачив її, коли склав рупором долоні й загорлав їй услід: «Брайоні!» Теж марно. Він стояв, напружуючи зір, щоб розгледіти її — наче це могло допомогти, — і напружував також у відчаї пам’ять, прагнучи повірити, що він помилився. Проте ніякої помилки не було. Писаний від руки лист він поклав на розкриту «Анатомію» Ґрея, розділ «Внутрішні органи», сторінка 1546, вагіна. Надрукований аркуш, що лежав біля машинки — це саме той, який він узяв і вклав у конверт. І не потрібні ніякі фройдистські мудрування — пояснення дуже просте й суто механічне: безневинний лист лежав на рисунку 1236 з його розкішною відвертістю й дражливим віночком лобкового волосся, а непристойний лист був на столі, якраз під рукою. Він ще раз загорлав: «Брайоні!», хоча й знав, що вона вже десь біля вхідних дверей. І справді, через пару секунд далекий ромб жовтого світла вихопив її силует, потім звузився й зник, коли вона зайшла в дім, і двері за нею зачинилися.

IX

Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів — грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.

Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював її до якоїсь комахи, що живе в сірниковій коробці. Жук-рогач! Такою вона буде колись, у вісімдесят п’ять років, в удовиній жалобі. Ні секунди не зволікаючи, вона крутнулася на каблучку й повернулася до себе в кімнату.

Сумніви в неї з’явилися, бо вона знала, які каверзи може спричинити душевний стан. Душею ж вона в цей час була — у всіх смислах — там, де проведе сьогодні вечір і має почуватися невимушено. Вона скинула з пліч чорну крепдешинову сукню, залишивши її лежати на підлозі, і стояла в самих лиш туфельках і нижній білизні, оцінюючи можливості, які пропонував її гардероб, свідома того, що час біжить. Їй була ненависна думка, що вона виглядатиме суворою. Розкутою — ось якою хотіла вона бути, і в той же час стриманою. Передовсім же вона хотіла виглядати так, наче й ні на мить не замислювалась, як їй одягтися, а це вимагає часу. Внизу, в кухні вже, мабуть, уривається терпець, спливають хвилини, які вона збиралася провести на самоті з братом. Незабаром з’явиться мама, захоче обговорити розподіл місць за столом. Пол Маршал спуститься зі своєї кімнати, і його треба буде розважати, а там і Робі підійде. Ну, і як тут бути розважливою?

Вона провела рукою по декількох футах особистої історії, короткій хроніці її смаків. Ось її підліткові платтячка всіх попередніх років; якими ж вони сьогодні здаються смішними, безформними, ніякими, і хоча на одному з них плями від вина, а в іншому дірка, пропалена її першою цигаркою, вона все ще не наважувалася викинути їх. Ось сукня з першим несміливим натяком на підкладні плечика, за нею інші, вже значно виразніші, сформовані старші сестри, які вже відкинули дитячі роки, відкрили для себе лінію талії і всілякі округлості й видовжили подоли, самовпевнено ігноруючи сподівання чоловіків. Найновішою і найкращою, купленою, щоб відзначити закінчення університету, ще коли вона не знала про свій вбогенький диплом третього класу, була обтисла темно-зелена, скроєна по діагоналі вечірня сукня з відкритою спиною і комірцем-хомутиком. Надто розкішна, щоб уперше одягти її заради домашнього обіду. Вона провела рукою ще далі й витягла муарову шовкову сукню з плісированим ліфом і подолом із фестонами — безпомилковий вибір, оскільки рожевий колір був не крикливим і достатньо традиційним для вечора. Трельяж був такої ж думки. Вона поміняла туфельки, замінила гагати перлами, поправила макіяж, кількома рухами змінила зачіску, торкнулася парфумами ямочки на шиї, яка була тепер більш відкритою, і не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вона вже знову була в коридорі.

Ще вдень вона бачила, як старий Гардмен ходив по дому з кошиком, міняючи електричні лампочки. Можливо, світло на сходах стало різкішим, бо таких неприємностей із дзеркалом у неї раніше ніколи не було. Ще тільки йдучи до нього, вона метрів із п’ятнадцяти вже побачила, що воно її не пропустить; рожевий колір був насправді невинно блідим, талія була надто високо, сукня блищала, як святкове платтячко у восьмирічної дівчинки. Не вистачало тільки ґудзиків із зайчиками. Коли вона підійшла ближче, якісь нерівності на поверхні старого дзеркала зменшили її відбиття, і вона побачила себе саму п’ятнадцятирічної давності. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зібрала волосся в два хвостики. Десятки разів, мабуть, бачило це дзеркало, як вона бігла сходами, поспішаючи на день народження до ще однієї подружки. Її настрій навряд чи покращиться, якщо вона спуститься вниз, виглядаючи або вважаючи, що виглядає, як Шерлі Темпл^[6].

Радше покірна долі, ніж у стані роздратованості чи паніки, вона повернулася до себе в кімнату. Жодної неясності в думках не було: всі ці надто живі, немислимі уявлення, внутрішні сумніви, нав’язлива виразність і жахлива несхожість, яка оповила все знайоме і звичне, — все це було лиш продовженням, варіаціями того, що вона бачила й відчувала протягом усього дня. Відчувала, але воліла не думати про це. А крім того, вона знає, що треба зробити, і знала це весь час. У неї був лиш один наряд, який їй по-справжньому подобався, і саме в ньому вона повинна бути. Рожева сукня впала на чорну, вона зневажливо переступила через цю купу й витягла свою вечірню, свою зелену випускну сукню з відкритою спиною. Одягаючи її, вона із задоволенням вловлювала міцний пестливий дотик діагонального крою через шовкову нижню спідницю і відчувала себе лискуче-неприступною, верткою і безпечною; у високому трюмо її привітала русалка. Вона залишила перли, знову перевзулася в чорні шпильки, ще раз поправила зачіску і макіяж, ще раз торкнулася себе парфумами й, відчинивши двері, перелякано скрикнула. Перед нею, буквально в кількох сантиметрах, було чиєсь обличчя й стиснутий кулак. Перед її запамороченим зором відразу постала картина якогось радикального художника типу Пікассо, де сльози, набряклі червоні очі, мокрі губи й розпухлий, зашмарканий ніс перемішалися в мокро-малиновому горі. Вона трошки оговталася, поклала руки на худенькі плечика й лагідно розвернула усе тільце, щоб роздивитися ліве вухо. Це був Джексон, який саме збирався постукати до неї. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши назад, вона побачила, що він одягнений у випрасувані сірі шорти й білу сорочку, але босий.

— Хлопчику мій! Що сталося?

Якийсь час він просто не міг вимовити ні слова. Замість цього він простягнув до неї шкарпетку, а потім показав нею кудись у коридор. Сесилія виглянула й побачила в кількох метрах П’єро, теж босого, який теж тримав шкарпетку й дивився на неї.

— Отже, кожен із вас має одну шкарпетку.

Хлопчик кивнув, натужно ковтнув і аж тоді спромігся нарешті сказати:

— Міс Бетті сказала, що відлупцює нас, якщо ми зараз не спустимося пити чай, але в нас тільки одна пара шкарпеток.

— І ви через неї побилися.

Джексон рішуче труснув головою.

Коли вона йшла з хлопчаками по коридору до їхньої кімнати, спершу один, потім другий узяв її за руку, і її навіть здивувало, яке вона відчула задоволення. Водночас вона не могла не думати про свою сукню.

— А ви не просили сестру допомогти вам?

— Вона з нами зараз не розмовляє.

— Чому це?

— Вона нас ненавидить.

Кімната являла собою жахливе звалище: розкиданий одяг, мокрі рушники, шкірки від помаранчів, роздерті клапті коміксу, розкладені навкруг аркуша паперу, перекинуті стільці, напівприкриті ковдрами й постягуваними матрацами. Між ліжками на килимі — велика мокра пляма, в центрі якої лежав кусок мила й мокрі жмути туалетного паперу. Напівзірвана штора криво звисала з-під ламбрекена, і хоча вікна були відчинені, повітря було вогким, наче ним уже довго дихали. Усі шухляди в комоді були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками — стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:

— Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.

Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.

З трудом, бо майже не могла зігнути колін, вона злізла зі стільця, сіла на краєчку ліжка й поплескала долонями по обидва боки від себе. Хлопці, однак, залишилися стояти, очікувально на неї дивлячись. Вона вдалася до злегка наспівного тону виховательки дитячого садочка, яку колись обожнювала.

— Але ж ми не будемо плакати через загублені шкарпетки, правда?

— Власне кажучи, ми б краще поїхали додому, — сказав П’єро.

Відчувши докір, вона повернулася до тону дорослої розмови.

— Зараз це неможливо. Ваша мама в Парижі з… ну, поїхала трошки відпочити, а тато зайнятий у коледжі, тому вам якийсь час треба побути тут. Мені шкода, що про вас забули. Але ж вам було так добре на басейні.

— Ми хотіли грати в спектаклі, — сказав Джексон, — а Брайоні пішла геть і ще й досі не повернулася.

— Правда? — Ну от, ще про когось треба турбуватися. Брайоні вже давно слід би було повернутися. Це, в свою чергу, нагадало їй про людей, які чекають внизу: мама, кухарка, Леон, гість, Робі. Навіть вечірнє тепло, яке пливло в кімнату через відчинені вікна в неї за спиною, накладало певну відповідальність; це був той літній вечір, про який мрієш цілий рік, і ось він нарешті настав, зі своїм п’янким ароматом, багатий на різні приємні речі, а її відволікають проханнями й дрібними неприємностями. Але ж вона просто мусить. Інакше це буде неправильно. Як чудово було б сидіти на терасі з Леоном, попиваючи джин з тоніком. І це ж зовсім не її вина, що тітка Герміона втекла з якимось поганцем, який щотижня виголошує по радіо душевні проповіді. Досить сумувати. Сесилія підвелася й плеснула в долоні.

— Що ж, дуже шкода, що спектакль не вдався, але тут ми нічого не можемо зробити. Давайте знайдемо вам якісь шкарпетки й житимемо далі.

Пошуки виявили, що шкарпетки, в яких вони приїхали, були випрані і що захоплена пристрастю тітка Герміона забула спакувати ще одну запасну пару. Сесилія пішла до Брайоні в кімнату і, порившись у шухляді, знайшла найменш дівочі — білі, до кісточок, з червоними й зеленими полуничками по верху. Вона гадала, що тепер буде бійка за сірі шкарпетки, але все вийшло навпаки, і щоб уникнути нового горя, вона вимушена була повернутися в кімнату Брайоні за ще однією парою. Цього разу вона затрималася, щоб виглянути у вікно й подумати, де ж може бути її сестра. Втопилася в озері, викрали цигани, збила якась проїжджа машина — вона думала згідно з ритуалом, головний принцип якого полягав у тому, що ніколи не буває так, як це собі уявляєш, і це дуже дієвий засіб, щоб уникнути найгіршого.

Повернувшись до хлопців, вона причесала Джексона, вмочивши гребінець у вазу з квітами; міцно тримаючи хлопчика двома пальцями за підборіддя, вона зробила на голові гарний, рівненький проділ. П’єро терпляче чекав своєї черги, а потім вони без слова побігли разом униз на зустріч із Бетті.

Сесилія, не кваплячись, рушила за ними, глянула по дорозі у фатальне дзеркало, повністю задоволена тим, що там побачила. Точніше кажучи, це вже не так турбувало її, бо після спілкування з близнюками настрій у неї змінився, стрій думок розширився, формуючи невиразне рішення, позбавлене конкретного змісту і якогось чіткого плану. Вона мусить виїхати звідси. Ця думка заспокоювала і була приємною, а зовсім не розпачливою. Вона дійшла до площадки другого поверху і зупинилася. Внизу її мати, відчуваючи провину, що сім’я так довго залишалася без її опіки, сіятиме навкруг себе неспокій і збентеження. До цього слід додати звістку, що й досі немає Брайоні, якщо це дійсно так. Її пошуки теж вимагатимуть часу й нових хвилювань. Потім подзвонять із міністерства сказати, що містер Толліс працюватиме допізна й ночуватиме в місті. Леон, який має справжній талант уникати відповідальності, не візьме на себе батькових функцій. Номінально вони перейдуть до місіс Толліс, але в кінцевому підсумку успіх цього вечора залежатиме від Сесилії. З цим усе ясно, і не варто навіть опиратися — слід розпрощатися з думками про приємний літній вечір, не буде довгої бесіди з Леоном, не буде прогулянок босоніж по траві під нічними зірками. Під рукою вона відчувала чорне лаковане соснове дерево поручнів, непорушних, надійних і підробних, імітація неоготики. В неї над головою висіла на трьох ланцюгах величезна чавунна люстра, яку, скільки вона себе пам’ятає, ніколи не запалювали. Замість неї користувалися парою настінних світильників із китицями у напівкруглих абажурчиках із фальшивого пергаменту. В їх туманно-жовтому світлі вона тихенько пройшла через площадку й глянула в бік материної кімнати. Напівпрочинені двері, смуга світла, що падала на палас коридора, підтверджували, що Емілі Толліс піднялася зі своєї канапи. Сесилія повернулася на сходи й знову нерішуче зупинилася. Їй не хотілося йти вниз. Проте вибору не було.

В усьому цьому не було нічого нового, і вона не страждала через це. Два роки тому її батько повністю занурився в підготовку якихось загадкових реферативних документів для Міністерства внутрішніх справ. Мама завжди жила в своєму царстві хвороб, Брайоні завжди потребувала материнської опіки з боку старшої сестри, а Леон завжди був вільним птахом, і вона його завжди любила за це. Вона лиш не думала, що повернення до старих ролей відбудеться так легко. Кембридж кардинально змінив її, і вона вже вважала себе вільною. Проте ніхто в сім’ї не помітив у ній ніяких змін, а вона була не в силах опиратися настійливості їх звичних сподівань. Вона нікого не винуватила, але ціле літо тинялася домом, підбадьорюючи себе неясною думкою, що відновлює якісь важливі зв’язки з родиною. Однак зв’язки ці, як вона зараз бачила, ніколи не поривалися, і як би там не було, але її батьки були постійно відсутніми, кожен по-своєму, Брайоні повністю занурилась у свої фантазії, а Леон жив у місті. Тепер настав час і на неї. Їй потрібна пригода. Вона мала запрошення від дядька з тіткою поїхати разом з ними до Нью-Йорка. Тітка Герміона була в Парижі. Вона могла переїхати в Лондон і знайти там роботу — саме цього очікував від неї батько. Вона відчувала збудження, а не неспокій, і не допустить, щоб цей вечір розчарував її. Будуть ще й інші вечори, схожі на цей, і щоб діставати від них задоволення, вона має бути деінде.

Підбадьорена цією новою впевненістю — правильно вибрана сукня, безумовно, допомогла, — вона пройшла через хол, розсунула портьєри й рушила викладеним шаховою плиткою коридором до кухні. Увійшла вона в хмару пари, в якій на різній висоті висіли безтілесні обличчя, як ескізи в альбомі художника, і всі очі були звернені на щось, що стояло на кухонному столі й чого Сесилія не бачила за широкою спиною Бетті. Розпливчастий червоний відблиск на висоті щиколоток — то було розжарене вугілля у величезній плиті, дверцята якої саме в цю мить затріснули зі страшним брязкотом і роздратованим вигуком. Густа пара піднімалася над казаном киплячої води, на який ніхто не звертав уваги. Помічниця куховарки, Долл, худенька дівчина з села із зібраним у простий вузол волоссям, стояла біля мийки, роздратовано брязкала кришками від каструль, які вона шкребла й мила, проте й вона напівобернулася подивитися, що Бетті поставила на столі. Одне з облич належало Емілі Толліс, друге — Денні Гардмену, третє — його батькові. Над усіма іншими, стоячи, мабуть, на ослонах, височіли Джексон і П’єро з урочистими виразами на лицях. Сесилія відчула на собі погляд молодшого Гардмена. Вона розлючено глянула на нього й була задоволена, коли той відвернувся. Робота в кухні в таку спеку була важкою і тривала весь день, і сліди її були повсюди: кам’яна підлога була слизькою від розлитого жиру з-під смаженого м’яса і розтоптаного лушпиння; мокрі кухонні рушники, данина героїчній і забутій вже роботі, звисали над плитою, як старі полкові прапори в церкві; в гомілку Сесилії впирався переповнений кошик з овочевими відходами, які Бетті забере додому для своєї ґлостерської старої плямистої^[7], котру вона відгодовувала на грудень. Кухарка глянула через плече, хто це там прийшов, і перш ніж вона відвернулася, Сесилія встигла побачити розлюченість в очах, які через товсті щоки виглядали вузенькими, наче мармеладні дольки.

— Та здойміть його к бісу! — вереснула вона. Роздратування, без сумніву, було скероване на місіс Толліс. Долл метнулася від мийки до плити, посковзнулася, аж мало не впала, і схопила дві ганчірки, щоб відтягти баняк з вогню. Коли пара трохи розійшлася, стало видно Поллі, покоївку, яку всі вважали простацькою і яка завжди залишалася допізна, коли була якась робота. Її широко розставлені й довірливі очі теж були прикуті до кухонного столу. Сесилія обійшла Бетті ззаду, аби побачити те, що бачили всі інші — велике засмалене деко, яке недавно витягли з духовки, повне печених картоплин, які ще тихенько шкварчали. Їх було, мабуть, близько сотні, укладених блідо-золотистими рядами, а Бетті металевою лопаточкою підколупувала й перевертала їх. Нижні поверхні були липкими, жовтогарячими, подекуди лискучі краєчки були перламутрово коричневими, а навколо тріснутої скоринки, мов пелюстки, розходилися філігранні тріщинки. Пропечені вони були ідеально.

Перевернувши останній ряд, Бетті сказала:

— І ви, пані, хочете оце пустити в картопляний салат?

— Саме так. Обріжте припечені шматочки, обітріть жир, покладіть їх у велику тосканську салатницю, добре скропіть оливковою олією, а тоді… — Емілі недбало махнула рукою в бік виставлених біля дверей спіжарні фруктів, де могла бути — або й не бути — цитрина.

Бетті звернулася до стелі:

— А салату з брюссельської капусти вам не захочеться?

— Ох, Бетті.

— А салату з цвітної капусти в сухариках? Чи салату з часниковим соусом?

— Ви чините багато галасу з нічого.

— Може, салату з хлібного пудингу?

Один із близнюків пирхнув.

Не встигла ще Сесилія здогадатися, що зараз буде, як воно вже почалося. Бетті повернулася до неї, схопила за руку і заволала:

— Міс Сі, було сказано зробити печеню, і ми поралися коло цього цілий день, та ще в такій температурі, що кров закипає.

Ситуація була новою, незвичним додатком була присутність глядачів, але сама дилема була достатньо знайомою: як усе залагодити, не образивши при цьому мами. А ще Сесилія знову вирішила, що посидить із братом на терасі, тому важливо було приєднатися до переможної фракції і швидко знайти якесь рішення. Вона відвела маму набік, а Бетті, яка достатньо добре була ознайомлена з ритуалом, поквапила всіх інших до роботи. Емілі й Сесилія Толліс стояли біля відчинених дверей, що вели з кухні на невеличкий город.

— Кохана, надворі спека, і я не поміняю свого рішення щодо салату.

— Емілі, я знаю, що спека страшна, але Леон аж вмирає за печенею Бетті. Він весь час про неї торочить. Я чула, як він розхвалював її містеру Маршалу.

— О Господи, — зітхнула Емілі.

— Я згодна з тобою. Я теж не хочу печені. Але найкраще буде, щоб усі мали вибір. Пошли Поллі на город, нехай наріже трохи салату. В спіжарні є буряки. Бетті може зварити ще трохи картоплі й дати їй остигнути.

— Кохана, ти маєш рацію. Мені б не хотілося розчарувати Леончика.

І все чудово вирішилося, і печеня була врятована. Тактовна Бетті люб’язно погодилася посадити Долл оббирати картоплю, а Поллі відправила з ножем на город.

Коли вони вийшли з кухні, Емілі одягла темні окуляри й сказала:

— Я так рада, що все владналося, бо по-справжньому мене турбує лиш Брайоні. Вона напевне переживає і десь там кисне в парку. Я хочу знайти її й привести додому.

— Дуже хороша думка. Я й сама хвилююся за неї, — відповіла Сесилія. Вона не збиралася переконувати матір не віддалятися далеко від тераси.

Вітальня, яка вранці зачарувала Сесилію своїми паралелограмами, була зараз темною, горіла одна-єдина лампочка біля каміна. Розчинені навстіж засклені двері обрамлювали зеленувате небо, на тлі якого, трошки далі, виділявся силует знайомої братової голови й плечей. Ідучи кімнатою, вона чула тихенький дзенькіт кубиків льоду у склянці, а вийшовши на терасу, відчула запахи м’яти, ромашок і піретруму, розтоптаних під ногами й зараз ще п’янкіших, ніж уранці. Ніхто вже не пам’ятав імені й навіть вигляду тимчасового садівника, який кілька років тому придумав засадити щілини між плитами. В той час ніхто не зрозумів його задуму. Можливо, саме тому він і був звільнений.

— Сестричко! Я вже тут сорок хвилин, мало не зварився.

— Вибач. Де моя склянка?

На низенькому дерев’яному столику, присунутому до стіни будинку, стояла кругла гасова лампа, а навкруг неї був влаштований простенький бар. Нарешті в руках у неї опинився джин-тонік. Вона взяла в нього цигарку, закурила, і вони цокнулися склянками.

— Мені подобається твоя сукня.

— А ти її бачиш?

— Повернися. Шикарно. Я й забув про цю родимку.

— Як там у банку?

— Нудно й цілком приємно. Ми живемо вечорами й вікендами. Коли ти збираєшся приїхати?

Вони зійшли з тераси на гравійну доріжку, що бігла між трояндами. Попереду чорнильно-темною масою здіймався фонтан з Тритоном, химерні обриси якого були чітко окреслені на тлі неба, що ставало ще зеленішим у міру того як густішали сутінки. Чути було дзюрчання води, і Сесилії здалося, що вона навіть відчуває її запах, різкий і сріблястий. Можливо, це був запах коктейлю в її руці.

Помовчавши, вона сказала:

— Я тут потихеньку дурію.

— Знову мамуся для всіх. А знаєш, зараз дівчата можуть отримати будь-яку роботу. Навіть складають іспити для вступу на державну службу. Старий був би задоволений.

— Мені нічого не світить з моїм дипломом.

— Коли почнеш працювати, то побачиш, що все це нічого не значить.

Вони дійшли до фонтана, повернулися лицем до будинку і якийсь час мовчали, спираючись на парапет, у місці її позорища. Безрозсудного, смішного, а передовсім соромітного. Всього лиш час, святенницька ширма кількох годин не дозволяла братові побачити її такою, якою вона тоді була. Але від Робі в неї не було такого захисту. Він бачив її, він завжди бачитиме її, навіть коли час згладить цей спогад до якоїсь розмови в барі. Вона все ще сердилася на брата за це запрошення, але він був їй потрібен, вона хотіла, щоб він поділився з нею своєю свободою. Щоб не бути неґречною, вона запитала, що в нього нового.

У Леоновому житті, а радше в його розповідях про своє життя не було поганих людей, ніхто не інтригував, не брехав, не зраджував. Усіх він розхвалював, принаймні якоюсь мірою, наче весь час чудувався, що такі люди взагалі існують. Він пам’ятав усі кращі риси своїх приятелів. Наслідком кожної історії, яку розповідав Леон, мало бути те, щоб слухач прихильніше ставився до людей з усіма їхніми недоліками. Кожен у нього був щонайменше «хорошим хлопцем» чи «цілком порядним», і він ніколи не вважав, що внутрішні мотиви розходяться із зовнішніми проявами. Якщо в приятелеві було щось незрозуміле чи суперечливе, то Леон обачливо знаходив якесь прихильне пояснення. Література й політика, наука і релігія його не зачіпали — для них просто не було місця в його світі, як і для будь-чого, що зумовлювало серйозні розбіжності між людьми. Він отримав диплом юриста і тут же з радістю забув про нього. Його важко було уявити самотнім, чи знудьгованим, чи зажуреним; незворушність його була безмежною, так само як і брак амбіцій, і він вважав, що всі інші схожі на нього. І незважаючи на все це, його лагідність була цілком приємною, навіть заспокійливою.

Спершу він заговорив про свій веслувальний клуб. До недавнього часу він був загрібним у другій вісімці, і хоча всі ставилися до нього добре, сам він вважав, що буде краще, якщо темп задаватиме хтось інший. Те саме в банку: коли пішли чутки про підвищення і нічого з цього не вийшло, він навіть відчув полегшення. Потім про дівчат: акторка Мері, яка чудово грала в «Приватних життях», раптом без будь-яких пояснень переїхала до Ґлазґо, і ніхто не знав чому. Він підозрював, що вона поїхала доглядати помираючого родича. Франсіна, яка прекрасно говорила французькою і шокувала світ тим, що носила монокль, ходила з ним минулого тижня на оперу Ґілберта й Саллівана, а в антракті вони бачили короля, який начебто подивився в їхній бік. Мила, надійна, хорошого походження Барбара, з якою, як вважали Джек і Емілі, йому слід одружитися, запросила його на тиждень у замок своїх батьків у Шотландії. Він гадає, що не поїхати було б неввічливо.

Щоразу, коли здавалося, що він готовий вичерпатися, Сесилія підкидала йому нове запитання. З нез’ясовних причин йому в Олбені^[8] знизили плату за житло. Старий приятель зробив шепеляву дівчину вагітною, одружився з нею і тепер страшенно щасливий. Інший купує собі мотоцикл. Батько одного приятеля купив фабрику порохотягів і говорить, що це все одно як ліцензія на друкування грошей. Чиясь бабка виявилася відважною старушенцією, пройшовши півмилі зі зламаною ногою. Ця свіжа, як вечірнє повітря, розмова пронизувала й огортала її, витворюючи в уяві світ добрих намірів і приємних наслідків. Плече в плече, напівстоячи, напівсидячи, вони дивилися на дім їхнього дитинства, підробно середньовічні архітектурні мотиви якого здавалися зараз дивно легковажними; мігрень їхньої матері була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків — сентиментальними примхами, інцидент на кухні — всього лиш веселою метушнею життєрадісних людей.

Коли настала її черга розповідати про події останніх місяців, вона не змогла позбутися впливу Леонового тону, хоча її версія всупереч її намірам звучала як насмішка. Вона висміювала власні спроби в генеалогії; родинне дерево виявилося зимовим і голим, до того ж без коріння. Дід Гаррі був сином сільського робітника, який з невідомих причин поміняв прізвище з Картрайт на Толліс і дати народження й одруження якого не були задокументовані. Щодо «Клариси» — коли вона цілими днями валялася на ліжку, поки не терпла рука, — то та справді виявилася «Втраченим раєм» навпаки: героїня заслуговувала тим більшої зневаги, чим більше проявлялися її схибнуті на думці про смерть чесноти. Леон кивав, стуливши губи; він не прикидався, ніби розуміє, про що вона говорить, але й не переривав її. Вона у фарсовому тоні розповіла про тижні нудьги й самотності, як вона приїхала побути з родиною, якось компенсувати свою довгу відсутність, і виявила, що ні батьків, ні сестри — кожного у свій спосіб — немає. Заохочена великодушними братовими підсміюваннями, вона зімпровізувала комічні скетчі про те, як їй з дня на день треба було все більше цигарок, про близнюків за порогом її кімнати, і у кожного по шкарпетці, і як Брайоні дерла афішу, і про мамине бажання чуда під час бенкету — печена картопля в картопляний салат. Леон тут не вловив біблійної алюзії. В усьому, що вона говорила, був якийсь відчай, якась внутрішня порожнеча, чи щось випущене, чи неназване, і це примушувало її говорити швидше й перебільшувати чимраз непереконливіше. Погідна вбогість Леонового життя була блискучою вигадкою, його невимушеність — оманливою, його обмеженість досягалася невидимою нікому важкою працею і тими непередбачуваними якостями характеру, яким вона нічого не могла протиставити. Вона взяла його під руку й притиснула. Ось ще одна особливість Леона: такий привітний і чарівний в компанії, але рука його під піджаком твердістю нагадувала тропічне дерево. Вона ж була м’якою в усіх відношеннях — і якоюсь прозорою. Він дивився на неї з любов’ю.

— Щось сталося, Сі?

— Нічого, абсолютно нічого.

— Ти й справді повинна приїхати й пожити у мене і трошки порозглядатися.

На терасі рухалася якась постать, а у вітальні загорілося світло. Брайоні покликала брата й сестру.

— Ми тут, — гукнув у відповідь Леон.

— Треба вертатися, — сказала Сесилія, і все ще тримаючись за руки, вони рушили до будинку. Коли вони проходили повз троянди, вона задумалася, чи й справді було щось таке, про що вона хотіла розповісти йому. Признаватися в тому, що вона утнула сьогодні вранці, було, ясна річ, неможливо.

— Мені б дуже хотілося приїхати до міста. — Ще тільки вимовляючи ці слова, вона уявила, як щось тягне її назад, як вона не може спакувати валізу, як запізнюється на поїзд. Може, вона взагалі не хоче їхати, проте повторила ще рішучіше:

— Дуже б хотілося приїхати.

Брайоні нетерпляче вичікувала на терасі, прагнучи привітатися з братом. Хтось щось сказав їй з вітальні, і вона відповіла через плече. Наблизившись, Сесилія і Леон знову почули той голос — це була мама, яка намагалася бути суворою.

— Кажу тобі останній раз. Ти негайно підеш нагору, помиєшся і переодягнешся.

Не відриваючи від них погляду, Брайоні рушила до засклених дверей. У руці вона щось тримала.

— Ми б миттю влаштували тебе, — сказав Леон.

Коли вони увійшли в кімнату, залиту світлом декількох ламп, Брайоні все ще була там, все ще боса і в брудній білій сукні, а мама стояла біля дверей у протилежному кінці кімнати й поблажливо усміхалася, Леон простяг вперед руки й промовив смішною лондонською говіркою кокні, яку приберігав тільки для неї:

— Ано, чи ж то не є моя мацьопа сестричечка?

Пробігаючи мимо Сесилії, Брайоні тицьнула їй в руку складений удвоє аркушик паперу, потім заверещала «Леон!» і кинулася йому в обійми.

Свідома того, що мати дивиться на неї, Сесилія із зацікавлено здивованим виразом на обличчі розгорнула аркуш. І дуже доречно, бо лиш такий вираз і міг з’явитися, коли вона проглянула невеличкий друкований текст і сприйняла його весь з першого ж погляду — вся його забарвленість і вся суть зумовлювались одним-єдиним двічі повтореним словом. Поряд із нею Брайоні розповідала Леонові про п’єсу, яку написала для нього, і жалілася, що не зуміла її поставити. «Випробування Арабелли», весь час повторювала вона. «Випробування Арабелли». Ніколи вона не була такою жвавою, такою дивно збудженою. Вона все ще обнімала брата за шию і стояла навшпиньках, притулившись щокою до його щоки.

Спершу в думках Сесилії бриніла, повторюючись, лиш одна простенька фраза: «Звичайно ж, звичайно ж». Як вона цього не бачила? Все з’ясувалося. Весь цей день, минулі тижні, дитинство. Все життя. Усе тепер стало ясно. А чому ж іще вона так довго вибирала сукню, воювала за вазу, чому все їй здавалося таким інакшим, чому вона не може наважитися виїхати? Чому вона була такою сліпою, такою тупою? Секунди нестримно збігали, непристойно було її далі стояти, втупившись в аркуш паперу. Складаючи його, вона раптом ясно усвідомила: такий лист не можна було послати без конверта. Обернулася, щоб глянути на сестру.

— А що, як зробимо так? — саме говорив Леон. — Я добре наслідую голоси, ти навіть ще краще. Ми разом прочитаємо її вголос.

Сесилія обійшла його, щоб опинитися перед Брайоні.

— Брайоні? Брайоні, ти читала це?

Але Брайоні, яка радісно верещала у відповідь на братову пропозицію, крутнулася в його руках, відвернулася від сестри й зарилася обличчям у піджак Леона.

— Втихомиртеся вже, — лагідно промовила Емілі з другого кінця кімнати.

Сесилія знову обійшла брата, опинившись по інший його бік.

— Де конверт?

Брайоні знову відвернулася й несамовито зареготала у відповідь на якісь слова Леона.

А тоді Сесилія усвідомила, що з ними в кімнаті є ще хтось, краєм ока помітила якийсь рух за собою і, обернувшись, побачила Пола Маршала. В одній руці він тримав срібний піднос, на ньому стояли п’ять склянок для коктейлів, наполовину наповнені якоюсь в’язкою коричневою рідиною. Він зняв одну склянку і вручив її Сесилії.

— Я наполягаю, щоб ви це покуштували.

X

Вже сама складність переживань підтверджувала переконаність Брайоні, що вона виходить на арену дорослих емоцій і лицедійства, від яких її твори тільки виграють. У якій казці може міститися стільки суперечностей? Нестримна й бездумна цікавість підштовхнула її розірвати конверт і витягти лист — вона прочитала його в холі, після того як Поллі впустила її в дім, — і хоча весь жах послання повністю її виправдовував, вона все одно почувалася винною. Негарно відкривати чужі листи, але їй можна, бо їй просто необхідно знати про все. Вона рада була знову зустрітися з братом, але все одно, перебільшувала свої почуття, щоб уникнути звинувачувальних запитань сестри. А пізніше вона лиш прикидалася, що спішить виконати мамин наказ, коли прожогом бігла до своєї кімнати; вона не тільки хотіла втекти від Сесилії, їй треба було залишитись на самоті, щоб заново продумати все про Робі й скласти перший абзац оповідання, яке буде пронизане справжнім життям. Ніяких більше принцес! Сцена біля фонтана, ця атмосфера гидких погроз, а в кінці, коли вони обоє пішли кожен у свій бік, той блиск порожнечі над вогкою плямою на гравії, який усе пояснював — це все треба продумати ще раз. Лист додав до всього цього щось дуже суттєве, щось брутальне, можливо, навіть злочинне, якусь темну першооснову, і навіть украй збуджена схованими тут можливостями, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і потрібна буде її допомога.

Це слово: вона намагалася заглушити його, а воно все одно непристойно витанцьовувало в її думках, типографське чортеня, підсуваючи невиразні, скрадливі анаграми — «палка», «зад», «лизати», якесь латинське «pistorius»^[9]. Малюнки з дитячих книжечок — киця, яка себе вилизує, собака, якого б’ють дрючком. Ясна річ, вона ніколи не чула, щоб вимовляли це слово, ніколи не бачила його надрукованим чи навіть позначеним зірочками. Ніхто в її присутності ніколи не згадував, що таке слово існує, більш того, ніхто, навіть мама, ніколи не говорив про існування тієї частини її тіла, якої — Брайоні була впевнена — стосувалося це слово. Вона не сумнівалася, що йдеться саме про це. Допомагав контекст, але ще більшою мірою те, що саме слово повністю збігалося зі своїм змістом, майже ономатопея. Гладенько заокруглені, частково замкнені обриси літер були чіткими, як малюнки в підручнику анатомії. Дев’ять букв біля знаку оклику, мов дев’ять постатей, що зібралися біля підніжжя хреста. І те, що слово було написане чоловіком, який подумки сповідався цьому образу, ввіряючи йому єдину свою пристрасть, викликало в неї глибоку огиду.

Вона прочитала записку, безсоромно стоячи посеред вестибюлю, і одразу ж відчула небезпеку, що крилася в цьому грубіянстві. Щось нездоланно людське, навіть чоловіче, загрожувало нормальності їхнього домашнього укладу, і Брайоні знала, що якщо вона не допоможе сестрі, вони всі страждатимуть. Було також ясно, що допомагати треба буде дуже делікатно, дуже тактовно. Інакше, як Брайоні знала з власного досвіду, Сесилія неодмінно напуститься на неї.

Вона була повністю поглинута цими думками, поки мила руки, лице, поки вибирала чисту сукню. Вона не знайшла шкарпеток, які хотіла одягти, але не стала витрачати час на пошуки. Одягла якісь інші, затягла ремінці на туфельках і сіла за стіл. Вони там унизу пили коктейлі, і вона матиме для себе принаймні двадцять хвилин. Причешеться вона, коли буде виходити. За відчиненим вікном співав цвіркун. Перед нею лежав стосик малоформатного паперу з батькової роботи, настільна лампа кидала заспокійливу жовту пляму світла, в руці вона тримала авторучку. Тварини, гарненько вишикувані на підвіконні, і суворі, високоморальні ляльки, розсаджені в кімнатах свого розкритого з одного боку дому, чекали на клейнод її першого речення. У цей момент саме бажання писати було значно сильнішим за будь-яке уявлення, про що ж вона хоче написати. Вона хотіла повністю зануритися в розгортання неспростовної думки, хотіла бачити, як чорна нитка розмотується з кінчика її рипучого срібного пера і скручується в слова. Але як віддати належне тим змінам, котрі перетворили її нарешті в справжню письменницю, і хаотичній мішанині вражень, і тій огиді, й тим чарам, які вона відчувала? Має бути якийсь порядок. Їй слід почати, як вона вже вирішила раніше, з простої розповіді про те, що вона бачила біля фонтана. Але цей епізод, освітлений сонцем, був зовсім не такий цікавий, як сутінки, як ті порожні хвилини на мості, віддані марним мріям, а потім із напівтемряви з’явився Робі, покликав її, тримаючи в руці маленький білий прямокутник, у якому був той лист, у якому було те слово. А що було в слові?

Вона написала: «Одна стара пані проковтнула муху».

Безумовно, не було ніякої дитячості в тому, аби сказати: має бути оповідання; і це буде оповідання про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були певні сумніви, і врешті-решт вона зуміла виявити, що він є живим втіленням зла. Але чи не повинна вона — тобто Брайоні-письменниця, — озброєна тепер житейською мудрістю, піднятися над такими поняттями з дитячих казочок, як добро і зло? Адже має існувати якесь піднесене, божественне місце, звідки всіх людей можна судити однаково, коли вони не нацьковані одні на одних, як у якомусь довічному хокейному матчі, а просто юрмляться і галасують усі разом в усій своїй хваленій недосконалості. Якщо таке місце існує, то воно не для неї. Вона ніколи не пробачить Робі його гидких думок.

Розриваючись між бажанням подати простий, як у щоденнику, опис того, що сталося з нею протягом дня, і прагненням зробити з нього щось більше, щось відшліфоване, важливе саме по собі й загадкове, вона довго сиділа нахмурена над своїм аркушиком паперу з його інфантильною фразою і так і не написала жодного слова. Вона вважала, що достатньо добре вміє описувати дії, і в неї гарно виходять діалоги. Могла описати зимовий ліс і похмурі стіни замку. Але як описати почуття? Дуже просто сказати: «Їй було сумно» чи описати, що може робити засмучена людина, але що стосовно самого суму, як порадити собі з ним, щоб відчути всю його гнітючу природу? А ще важче із загрозами чи із заплутаними від суперечливих думок почуттями. З пером у руці, вона дивилася через усю кімнату на своїх суворих ляльок, чужих вже приятелів дитинства, яке, як вона вважала, закінчилося. Яке це холодне відчуття — дорослішати. Ніколи більше не сидітиме вона на колінах у Емілі чи Сесилії, хіба що жартома. Два роки тому, влітку, на одинадцяті уродини, її батьки, брат і сестра і ще хтось п’ятий, кого вона не пам’ятає, вивели її на лужок і підкидали на ковдрі одинадцять разів, а потім ще один раз на щастя. Як у це повірити сьогодні, в радісну свободу польоту, в сліпу довіру до лагідної надійності дорослих рук, якщо тим п’ятим цілком міг бути Робі?

Від звуку тактовного жіночого покашлювання вона здригнулася й підвела очі. То була Лола. Вона нерішуче заглядала в кімнату, а коли їхні очі зустрілися, тихенько постукала у двері.

— Можна увійти?

І одразу ж увійшла, а її рухи були дещо скутими, бо одягнена вона була у вузьку синю єдвабну сукню. З розпущеним волоссям, босоніж. Поки вона підходила, Брайоні відклала ручку й прикрила оте речення книжкою. Лола обережно сіла на краєчку ліжка й, роздувши щоки, драматично видихнула повітря. Виглядало це так, ніби вони завжди під кінець дня ділилися, мов сестри, враженнями.

— У мене був абсолютно жахливий вечір.

Коли Брайоні, спонукувана вимогливим поглядом кузини, вимушена була здивовано підняти брови, та продовжила:

— Близнюки катували мене.

Брайоні думала, що це образний вислів, поки Лола не повернулася до неї плечем і не показала високо на руці довгу подряпину.

— Який жах!

Лола простягла вперед руки. Навколо кожного зап’ястя були червоні розтерті пруги.

— Китайські тортури!

— Ага.

— Я принесу якийсь антисептик, щоб промити.

— Я вже сама все це зробила.

І справді, жіночий аромат Лолиних парфумів не міг приглушити дитячого запаху «гермолену». Найменше, що Брайоні могла зробити, це підійти й сісти поруч із кузиною.

— Ах ти ж бідолаха!

Коли Брайоні пожаліла Лолу, очі в тієї наповнилися сльозами, а голос став хрипким.

— Усі думають, що вони ангели, лиш тому, що вони однакові, а це справжні маленькі тварюки.

Вона придушила в собі ридання, немовби затиснувши його зубами, підборіддя в неї тремтіло, потім кілька разів глибоко втягла повітря розширеними ніздрями. Брайоні взяла її за руку й подумала, що тепер знає, як можна полюбити Лолу. Потім підійшла до комода, вийняла хусточку, розгорнула й подала Лолі. Та вже готова була скористатися нею, але побачивши на ній веселенький малюнок дівчаток-ковбоїв із ласо в руках, почала тихенько підвивати, як це роблять діти, коли вдають привидів. Внизу хтось подзвонив у двері, і за мить — ледь чутний швидкий цокіт каблучків по плитках вестибюля. Це, мабуть, Робі, а Сесилія сама побігла до дверей. Занепокоєна, що плач Лоли можуть почути внизу, Брайоні знову підвелася й зачинила двері в кімнату. Горе кузини породжувало в ній якийсь неспокій, збудження, що межувало з радістю. Вона повернулася до ліжка й обняла Лолу за плечі, а та закрила руками обличчя й почала плакати. Те, що така різка й владна дівчина може бути так принижена двома дев’ятирічними хлопчиськами, дивувало Брайоні й дозволяло відчути, що сама вона сильна. Цим і пояснювалося її мало не радісне почуття. Можливо, вона не така вже й слабенька, якою завжди себе вважала; врешті-решт, треба оцінювати себе, порівнюючи з іншими людьми, — бо ж більше нема з чим порівнювати. Час від часу хтось цілком несвідомо навчає тебе чогось про тебе саму. Не знаходячи слів, вона ніжно погладила кузину по плечу й подумала, що самі лиш Джексон і П’єро не можуть нести відповідальності за таке горе; вона пригадала, що в Лолиному житті є ще й інша біда. Родинний дім на півночі — Брайоні уявила собі вулиці, вздовж яких тягнуться задимлені фабрики, і похмурих людей, що плетуться на роботу, несучи бляшанки із сендвічами. Дім Квінсі замкнений, і його, можливо, ніколи більше не відімкнуть.

Лола помаленьку заспокоювалася. Брайоні лагідно запитала:

— То що ж сталося?

Старша дівчинка прочистила ніс і на хвильку замислилася.

— Я збиралася прийняти ванну. Вони увірвалися й накинулися на мене. Повалили на підлогу… — Згадавши це, вона замовкла, щоб здолати нові ридання.

— Але чому вони таке зробили?

Лола глибоко втягла повітря й заспокоїлася. Порожніми очима вона дивилася просто себе.

— Вони хочуть додому. Я їм сказала, що не можна. Вони гадають, що це я тримаю їх тут.

Близнюки, які безрозсудно зганяють свій відчай на старшій сестрі — це Брайоні могла зрозуміти. Але зараз її дисциплінований дух непокоїла думка, що вже скоро всіх покличуть вниз, і кузині необхідно взяти себе в руки.

— Вони просто не розуміють, — глибокодумно сказала Брайоні, підходячи до рукомийника й наповнюючи його гарячою водою. — Вони ж просто маленькі діти, яким добряче дісталося.

Глибоко зажурена Лола похилила голову й кивнула з таким виразом, що Брайоні відчула до неї приплив ніжності. Вона підвела Лолу до рукомийника й дала їй фланельку. А потім, внаслідок різних спонук — безпосередньої потреби змінити тему, бажання поділитися секретом і показати старшій дівчинці, що в неї теж є життєвий досвід, а передовсім тому, що вона мала тепер до Лоли теплі почуття й хотіла зблизитися з нею, — Брайоні розповіла їй про зустріч із Робі на мості, і про лист, і як вона відкрила його, і що в ньому було. Щоб не вимовляти того слова вголос, бо це було немислимо, вона назвала його по буквах ззаду наперед. Те, який вплив це виявило на Лолу, повністю задовольнило її сподівання. Та підняла з-над рукомийника мокре лице і широко відкрила рота. Брайоні подала їй рушник. Пройшло кілька секунд, поки Лола вдавала, що не знаходить слів. Вона трошки перегравала, але робила це дуже мило, і таким же був її хрипкий шепіт.

— Думає про це весь час?

Брайоні кивнула й відвернулася, наче змагаючись із трагічним відчаєм. Тепер настала Лолина черга заспокоювати Брайоні, обійнявши її за плечі, і Брайоні могла повчитися в кузини, як треба виявляти емоції.

— Як це жахливо для тебе. Цей чоловік — маніяк.

Маніяк. Слово мало в собі вишуканість, а також вагомість медичного діагнозу. Вона стільки років знала його — і ось ким він виявився. Коли вона була маленькою, він часто носив її на спині й удавав, що він дикий звір. Стільки разів вона була з ним сам на сам на озері, де він колись навчав її триматися на воді й плавати брасом. Тепер, коли з ним усе стало ясно, вона навіть певним чином втішилася, хоча сцена біля фонтана стала ще загадковішою. Вона вже вирішила не розповідати про неї Лолі, підозрюючи, що пояснення тут дуже просте і що краще не виявляти свого невігластва.

— Що твоя сестра збирається робити?

— Просто не знаю. — Знову ж таки, вона не згадала, що боїться наступної зустрічі з Сесилією.

— А знаєш, я першого ж дня подумала, що він чудовисько, коли почула, як він кричав на близнюків біля басейну.

Брайоні намагалася пригадати схожі моменти, коли можна було побачити симптоми манії. Вона сказала:

— Він завжди прикидався таким хорошим. Він обманював нас роками.

Зміна теми виконала своє завдання, бо червоні кола навкруг Лолиних очей зникли, шкіра знову стала блідою і вкритою ластовинням; вона знов була схожою на себе. Взяла Брайоні за руку.

— Я гадаю, що про нього треба сповістити поліції.

Сільський констебль був доброю людиною з нафабреними вусами, а його дружина розводила курей і розвозила на велосипеді свіжі яйця. Розповісти йому про лист і про те слово, навіть назвавши його по буквам ззаду наперед, було немислимо. Вона хотіла забрати руку, але Лола стиснула її міцніше, немовби читаючи думки молодшої дівчинки.

— Нам треба просто показати їм лист.

— Вона може не погодитися.

— Закладаюся, що погодиться. Маніяк може напасти на кого завгодно.

Лола раптом замислилася, наче збиралася розказати кузині ще щось. Але замість цього відскочила, схопила щітку Брайоні для волосся й, ставши перед дзеркалом, почала енергійно розчісуватися. Не встигла вона цим зайнятися, як вони почули, що місіс Толліс кличе їх вниз на обід. Лола тут же роздратувалася, і Брайоні подумала, що ці різкі зміни настрою теж є наслідком її недавнього горя.

— Безнадійно. Я ж зовсім не готова, — сказала старша, знову мало не плачучи. — Я ж іще навіть не починала робити лице.