Спостерігаючи за англійцями - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Кейт Фокс ([ Вступне слово] ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ) #2

[Вступне слово] ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ

Я сиджу в пабі неподалік станції Паддінґтон і міцно стискаю маленьку склянку бренді. Це лишень о пів на дванадцяту — ранувато для випивки, та цього разу алкоголь — це частково винагорода, а частково — фронтові п’ятдесят грам для відваги. Винагорода — бо я щойно мала виснажливий ранок і мусила навмисно-випадково штурхати людей, аби порахувати, скільки з них скаже «Перепрошую»; фронтові п’ятдесят для відваги — бо мені час повертатися на вокзал і впродовж декількох годин безбожно грішити — пхатися без черги.

Я дуже, справді дуже не хочу цього робити. Я хочу вдатися до свого звичного методу: хай би мій довірливий асистент ламав священні секретні правила, а я б собі спостерігала з безпечної відстані. Та цього разу я набралася відваги сама стати піддослідним кроликом. Я не почуваюся відважною. Мені лячно. Мої передпліччя вкриті синцями від експериментальної штурханини. Я хочу тут же і зараз же покинути цей недолугий проект дослідження англійськості, піти додому, випити чашечку чаю і жити собі нормальним життям. Мені точно не хочеться ціле пополудня присвятити спробам прослизнути без черги. Чому я це роблю? В чому ж суть цього безглуздого штурхання і прослизання (не кажучи, що й завтра я робитиму такі ж недоумкуваті експерименти)? Влучне запитання. Мабуть, краще пояснити.

«Граматика» англійськості

Нам постійно кажуть, що англійці втратили національну ідентичність, що нема вже такого поняття — «англійськість». З’явилася сила-силенна плачів над цією буцімто кризою ідентичності: заголовки варіюються від тужливого «Хто тут за Англію?» до розпачливого «Англія: Лемент». Впродовж останніх дванадцяти років, досліджуючи різні аспекти англійської культури та соціальної поведінки — в пабах, на кінних перегонах, в крамницях, в нічних клубах, в потягах та на вулицях, — я переконалася, що все-таки «англійськість» існує, а балачки про її загибель — явно передчасні. У польових дослідженнях до цієї книжки я маю намір з’ясувати таємні, неписані правила поведінки англійців і що ці правила можуть розповісти про нашу національну ідентичність.

Головним завданням було відшукати спільний знаменник у правилах поведінки англійців — цей неофіційний поведінковий кодекс, вплетений поміж класові, вікові, статеві, регіональні, субкультурні та інші соціальні зв’язки. Візьмімо, наприклад, учасниць Жіночого інституту та байкерів, з ніг до голови вбраних у шкіряний одяг, — на перший погляд, може здатися, що між ними дуже мало спільного, але, призвичаївшись до «етнографічного засліплення»[1] поверхневими відмінностями, я зауважила, що і членкині Жіночого Інституту, і байкери, а також представники інших груп, усі коряться неписаним правилам — правилам, що визначають нашу національну ідентичність та характер. Вслід за Джорджем Орвелом скажу, що ця ідентичність є «тривалою, вона сягає і минулого, і майбутнього, є в ній щось тривке, мовби у живій істоті».

Моя мета, як на те пішло, — показати «граматику» поведінки англійців. Носії мови вкрай рідко можуть пояснити правила граматики рідної мови. Так само й тим, хто «вільно володіє» ритуалами, традиціями та звичаями певної культури, зазвичай, бракує відстороненості, щоб зрозуміло пояснити «основи» цих практик. І тут у пригоді нам стануть антропологи.

Більшість кориться неписаним правилам свого суспільства інстинктивно, навіть цього не усвідомлюючи. Ось погляньмо, ви одягаєтеся вранці, на автоматі, не нагадуючи собі про негласне правило етикету, що забороняє приходити на роботу у піжамі. Якби вас взялася досліджувати антропологиня, вона б запитала: «А чому це ви перевдягаєтесь? А що буде, якщо піти на роботу в піжамі? А як не слід одягатися на роботу? А чому щоп’ятниці “гардеробні” правила інші? Чи всі у вашій компанії так роблять? А чому керівники вищої ланки ігнорують гардеробні п’ятничні правила?». Кінця-краю не було б тим запитанням, аж би вас почало млоїти від її надокучливості. Тоді вона пішла б спостерігати та докучати іншим людям — з різних соціальних груп — і після сотні каверзних питань, понишпоривши всюди як слід, вона врешті-решт розшифрувала б «основи» гардеробу та вбрання у вашій культурі (дивись «Правила дрес-коду»).

Включене спостереження та його недоліки

Антропологів вчать послуговуватись методом, який ми називаємо «включене спостереження», власне, суть методу полягає у тому, щоб не лише відсторонено та об’єктивно вивчати людей, а водночас і долучатися до їхнього життя та культурних традицій, пізнавати поведінкові та культурні закони по-справжньому, зсередини. Звісно, це все в теорії. На практиці це часто скидається на дитячу гру: ви намагаєтеся водночас плескати себе по тім’ячку і гладити по животі. Мабуть, тому зовсім й не дивно, що антропологи славляться нападами «дослідницької сліпоти» — вони настільки занурюються в культуру, яку вивчають, зріднюються з нею так, що врешті-решт втрачають відстороненість, необхідну для чистоти наукового експерименту. Мабуть, найгорезвісніше «наївне» етнографічне дослідження здійснила Маргарет Мід, а ще — Елізабет Маршал Томас, яка у книжці «Безборонні люди» переконує, що кількість убивств в одному віддаленому від цивілізації племені перевищує кількість насильницьких смертей у Чикаго.

Антропологи побили горшки, сперечаючись про метод включеного спостереження та власне роль спостерігача-учасника. У моїй останній книжці «Плем’я любителів перегонів» я жартую з цього конфлікту: застосовуючи цілющий мовленнєвий лепіт, я характеризую проблему як невпинну боротьбу між Моїм Внутрішнім Учасником та Внутрішнім Спостерігачем. Я розповіла, які запеклі чвари точаться між моїми внутрішніми іпостасями, щоразу, коли назріває конфлікт між я-членкиня племені та я-холоднокровна дослідниця. (Мій легковажний тон сприйняли мало не за єресь, адже про це заведено говорити лише стоячи та урочисто, тож я була здивована, ба, навіть чомусь роздратована, коли один університетський лектор написав мені, що він послуговується моїм «Племенем любителів перегонів» як підручником для пояснення методу спостерігач-учасник. От пнешся зі шкіри, щоб бути інакомислячим бунтарем, а вони раз — та й зробили з вас підручник.)

Звичніше, чи принаймні модніше, присвятити один розділ книжки чи дисертаційної роботи детальному обговоренню — обов’язково щоб з елементами самобичування та тортур — етичних та методологічних ускладнень навколо методу включеного спостереження. Незважаючи на те, що метод покликаний допомагати дослідникові-спостерігачеві побачити культуру з позиції «свого», вам доведеться добрих три сторінки розповідати про усі свої несвідомі етноцентричні упередження та інші культурні бар’єри, що майже унеможливлюють використання цього методу на практиці. Потім заведено взагалі засумніватися у доцільності застосування методу спостереження і, в ідеалі, висловити серйозне занепокоєння стосовно спроможності західної «науки» пізнавати хоча б щось.

І тут недосвідчений читач мав би, цілком резонно, поцікавитися, чому ж ми продовжуємо послуговуватись таким сумнівним, або ж ненадійним, або водночас і тим, й іншим методом дослідження. Та я й сама мучилася цим питанням, поки не зрозуміла, що всі ці скорботні плачі над недоліками та небезпеками включеного спостереження — це така собі захисна мантра, ритуальна пісня, на зразок зворушливих традиційних пісень корінних народів Америки: вони, перш ніж вирушити на полювання чи зрубати дерево, обов’язково співають пісню-прощення, щоб задобрити та упокоїти дух тварини, яку вони от-от уб’ють, або ж дерева, яке небавом зрубають. За менш милостивою версією, ритуал самоприниження антрополога — це хитромудра спроба убезпечитись від критики, випередивши її зізнаннями у власній недолугості: достоту, як це роблять егоїстичні та недбалі коханці, кажучи: «Ой, я такий / така егоїстичний / егоїстична та недбалий / недбала, навіть не знаю, чому ти мене терпиш», — а самі тим часом сподіваються, що таке відверте та сміливе визнання одразу ж знівелює усі недоліки, а то й переведе їх у ранг чеснот.

Незалежно від мотивів, свідомих чи не дуже, ритуальний розділ, присвячений оплакуванню сумної долі дослідника-спостерігача, зазвичай є невимовно нудним. Тому я радше відмовлюсь від усіх наперед виблаганих прощень і омину ці реверанси. Натомість я просто скажу, що, попри всю недосконалість включеного спостереження, ця дивна сукупність відстороненого споглядання та участі у процесі — найкращий відомий на сьогодні метод дослідження такого складного предмета, як людська культура. Отож нам не залишається нічого іншого, як ним скористатися.

Добрий, поганий та незручний

У моєму випадку труднощі, пов’язані з роллю спостерігача-учасника, не такі значні, адже я обрала собі за мету вивчати специфіку культури, до якої належу й сама. І це зовсім не тому, що я вважаю англійську культуру більш захопливим предметом дослідження, аніж інші. Причина цілком приземлена — я бриджуся бруду, дизентерії, смертоносних комах, паскудної їжі та примітивних санітарно-гігієнічних умов, характерних для хат-мазанок «племінних» общин, що їх вивчають мої більш безстрашні колеги.

Оскільки етнографічні студії — царина брутальна, а моє небажання розлучатися з комфортом та ірраціональне тяжіння до культур, що можуть похвалитися домашнім водогоном, сприймають як абсолютно неприпустиму хибу, мені доводилося хоч якось реабілітовуватись в очах колег, і донедавна я вивчала найменш благодатні аспекти життя англійців: проводила дослідження у несамовитих пабах, занюханих нічних клубах, обшарпаних букмекерських конторах та інших закладах такого типу. Виглядає на те, що багаторічне вивчення агресії, розладів, насильства, злочинів та інших форм девіантної та дисфункційної поведінки, що до того ж обов’язково проявляються не в той час і не в тому місці, не додали мені балів в очах етнографів, дослідників хат-мазанок, які звикли до набагато жорсткіших умов.

Відтак, проваливши випробування польовими дослідженнями, я зрозуміла, що врешті-решт можу взятися за предмет мого істинного зацікавлення, а саме — природу доброго тону. Це захопливе поле дослідження залишається майже повністю поза увагою соціологів. За винятком декількох значущих винятків[2], соціологи одержимі вивченням розладів, а не нормативних станів, чомусь усі свої сили вони покладають на дослідження причин тих поведінкових станів, які б наше суспільство воліло звести до мінімуму, а не тих, які б варто заохочувати.

Пітер Марш, з яким ми разом очолюємо Дослідницький центр соціологічних проблем (ДЦСП)[3], теж неабияк розчарувався та сполошився через цей проблемно-орієнтований настрій соціологічних студій, тож ми постановили зосередитись, наскільки це можливо, на вивченні позитивних аспектів людських взаємин. Змістивши фокус дослідження, ми нарешті змогли дати спокій тим брутальним пабам та податися до пабу з приємнішою атмосферою (знайти такі виявилося набагато легше, адже переважна більшість пабів — цілком привітні та безпечні місцини). Замість того, щоб розпитувати охоронців та службу безпеки магазину про діяльність злодюжок та вандалів, ми нарешті могли спостерігати за пересічними законослухняними покупцями. Коли я зауважила на диво приязну та солодкаву поведінку публіки на кінних перегонах, я одразу ж взялася за дослідження, яке переросло у трирічну працю з вивчення факторів, що спонукають любителів перегонів до такої ґречності. Ми провели дослідження святкувань, побачень в мережі, літніх вакацій, ніяковості, доброзичливості на робочому місці, водіїв вантажівок, ризиків, лондонського марафону, сексу, пліткарства по телефону, а також взаємовпливів чаювання та руху «ЗС»[4] (останнє дослідження стосується таких життєво важливих питань, як «скільки чашок чаю потрібно пересічному англійцеві, щоб прибити до стіни поличку?»).

Останні дванадцять років я розподіляла свій час більш-менш порівну між вивченням проблемних та позитивних аспектів англійського суспільства (також займалася крос-культурними та компаративістичними студіями за кордоном), тож, либонь, можу цілком сміливо стверджувати, що до написання цієї книжки я взялася, маючи перевагу — відносно збалансоване розуміння суспільного укладу як такого.

Моя сім’я та інші піддослідні щурі

Статус «своєї» дещо спрощує роль учасниці в рамках методу включеного спостереження, а як щодо спостереження відстороненого? Чи вдасться мені абстрагуватися настільки, щоб спостерігати за рідною культурою з позиції об’єктивної науковиці? Попри те, що вивчати доведеться відносно чужі для мене субкультури, це, так чи інакше, «свої люди», тож питання про спроможність сприймати їх як лабораторних щурів залишається відкритим: чи розділиться мій внутрішній етнограф надвоє і дозволить одній половинці, тій споглядальній, плескати себе по тім’ячку, а тій другій, учасницькій, чухати живота.

Сумніви діймали мене недовго — друзі, родина, колеги, видавці, агенти та усі інші не припиняли нагадувати мені, що я, якби там не було, вже понад десять років ретельно аналізую поведінку «своїх». Ще вони не забували нагадати, що я це роблю так само холоднокровно, як вчений у білому халаті длубається в чашці Петрі. Рідні мене заспокоїли, нагадавши, що батько, Робін Фокс, набагато визначніший антрополог, готував мене до цієї ролі з самого дитинства. У той час, як більшість немовлят вилежуються у колисочках чи візочках, витріщаючись у стелю або ж на звірят на дитячій карусельці, я собі, — надійно закріплена у горизонтальному положенні до дошки-гойдалки індіанського племені Кочіті, розміщеної «в серці» дому, — вивчала типові поведінкові патерни англійської сім’ї науковців.

Тато став для мене ідеальною рольовою моделлю наукової холоднокровності. Коли мама сказала йому, що вагітна мною — первістком, — то він одразу ж почав її вмовляти «усиновити» задля експерименту ще й дитинча шимпанзе, щоб виховувати нас разом. Це ж би був ідеальний кейс порівняльного вивчення раннього розвитку примата та людини! Мама рішуче наклала вето на батькову ідею і, багато років потому, розповіла цю історію як приклад батькової ексцентричності та байдужого ставлення до батьківських обов’язків. Я ж не зрозуміла хитрого плану і наївно вигукнула: «Яка чудова ідея! Це було б так круто!» Мама заявила, і вже не вперше, що я «викапаний бісів татко». Я сприйняла це за комплімент, хоч мама явно мала на увазі протилежне.

Довіртесь мені, я ж антрополог

Ще коли ми мешкали в Англії і моє, доволі хаотичне, навчання у різноманітних американських, ірландських та французьких школах було в далекому майбутньому, батько, який мужньо пережив крах експерименту з шимпанзе, взявся зробити з мене етнографа. Мені було всього п’ять, але він великодушно заплющив очі на цей невеличкий недолік: хоч я і була меншою за його студентів, брак сантиметрів ніяк не перешкоджав мені на льоту схоплювати головні методологічні принципи етнографічних досліджень. Один із найважливіших, як я довідалася, — пошук правил. Коли ми опинялися у новому, невідомому для мене культурному середовищі, я спершу бралася вивчати закономірності та пов’язані з ними поведінкові патерни місцевих, тоді намагалася зрозуміти неписані правила — звичаї та колективні переконання, які сформували всі ці поведінкові патерни. Мало-помалу таке полювання на правила переходить у ранг несвідомого, на рівень рефлексів або ж, як кажуть мої багатостраждальні колеги, — патологічної одержимості. Два роки тому, наприклад, мій наречений, Генрі, запросив мене провідати друзів у Польщі. Ми їхали за кермом англійської автівки, тож він сподівався, що я, пасажирка, попереджатиму його, коли безпечно йти на обгін. Тільки-но ми перетнули кордон, — не минуло і двадцяти хвилин, — як я знову керувала обгонами: «Так, їдь-но, можна», — незважаючи на двосмугову дорогу та машини, що мчали нам на зустріч. Генрі засумнівався у моїх здібностях штурмана, коли йому двічі довелося різко гальмувати на невдалому обгоні: «Що це ти виробляєш? Це небезпечно! Ти що, не бачила тієї велетенської вантажівки?». «Та бачила, — кажу я, — але в Польщі інші правила. Очевидно, що тут можна їхати третім рядом на широкій двосмуговій дорозі. Коли ти обганятимеш, водій попереду — і той із зустрічної — просто посунуться і дадуть дорогу».

Генрі чемно поцікавився, як я можу знати напевно, особливо беручи до уваги, що в Польщі я вперше і то аж півгодини. Коли я пояснила, що спостерігала за тутешніми водіями і вони роблять точно так, Генрі, цілком очікувано, відреагував скептично. «Довірся мені, я ж антрополог», — теж не дуже допомогло — аж згодом мені вдалося підбити його на тест-драйв моєї теорії. І таки-так — автомобілі розступилися перед нами, як Червоне море, створюючи умовний третій ряд руху! Наші друзі-поляки згодом підтвердили, що таке неофіційне правило етикету справді існує. Тріумфувала я недовго: сестра нашого друга трохи мене приземлила, розповідаючи про необачну та ризиковану манеру водіння співвітчизників.

Якби я була трохи пильнішою, то зауважила б, скільки вздовж дороги заквітчаних хрестів, — це знак скорботи за загиблими в автокатастрофах. Так родичі загиблих позначають місця, де сталася аварія. Генрі благородно змовчав про надійність антропологічних висновків, але поцікавився, чому я не можу вдовольнитись просто спостереженням та аналізом польських традицій, чому мені обов’язково потрібно ризикувати життям — і, так склалося, не тільки своїм — та долучатися до процесу?

Я пояснила, що ця потреба частково проростає з однієї з моїх внутрішніх іпостасей — мого Внутрішнього Спостерігача, але також наголосила, що моє, на перший погляд, безумство не позбавлене методологічного підґрунтя. Виявивши певні моделі та закономірності поведінки серед місцевих, намацавши гіпотетичне — поки що — неписане правило, етнограф має виконати ряд «тестів», щоб довести чи спростувати існування правила. Ви можете зібрати репрезентативну групу з місцевих і перевірити достовірність своїх припущень, запитавши їх, чи справді існує те чи інше правило, чи ви правильно визначили звичаї та принципи, що формують поведінковий патерн. Можна піти й іншим шляхом — переступити через правило, хай і гіпотетичне, і перевірити, чи здійме це шквал обурення або й потягне за собою справжні «санкції». Інколи, як це було із третьою смугою на польських дорогах, ви можете «протестувати» правило так: діяти згідно цього правила і подивитися, чи отримаєте за це «винагороду».

Нудно, але важливо

Ця книжка — не для соціологів, а радше для тих містичних істот, яких видавці називали «добре обізнаними любителями». Однак, неакадемічність видання не може бути виправданням для плутанини в думках, хаотичного мовлення та термінологічної недбалості. Це книжка про «правила» англійськості, однак, я не цілком певна, що ми вкладаємо у поняття «правила», тож візьмусь спершу пояснити, як я розумію сенс / сенси цього терміну.

Я схиляюся до широкого трактування концептуального поняття «правило», яке нам пропонує Оксфордський словник англійської мови, а зокрема до таких чотирьох визначень:

• принцип, упорядкування або максима, що врегульовують поведінку індивіда;

• критерій пізнання чи оцінювання; мірило, показник, міра;

• зразок (стосується однаково і людей, і речей); зразок для наслідування;

• факт або констатація факту, який вважається загальноприйнятим; типовий, звичний стан.

Відтак моє прагнення визначити правила англійськості не обмежується лише вивченням певних правил поведінки, я розумію поняття «правила» у ширшому значенні — усі ці стандарти, норми, ідеали, основоположні принципи та «факти», що формують «нормальну та звичну» поведінку англійців. Сутність поняття «правило» добре видно на прикладі вислову «як правило, англієць / англійка буває таким-то / такою-то (або надає перевагу ось цьому чи не любить ось таке)». У такому контексті термін «правило» зовсім не означає — і це важливо, — що всі англійці завжди і без винятків демонструють заздалегідь окреслену властивість поведінки чи характеру. Натомість йдеться лише про те, що така властивість характеру чи поведінки є доволі типовою, помітною настільки, щоб стати значущою та показовою ознакою. Справді, будь-яке соціальне правило, як би ми його не визначали, можна переступити. Правила / норми / принципи поведінки тим і відрізняються від природничих чи математичних законів, де правила є усталеними та незмінними константами. Наші правила, за визначенням, умовні. Уявімо, наприклад, що ніколи, за жодних обставин, люди не намагаються пхатися без черги, звісно, що тоді не було б потреби у «забороні лізти без черги»[5].

Однак, я не наполягаю, що правила англійськості є універсальними — без винятків та відхилень — категоріями поведінки в англійському соціумі. Безглуздя якесь. Я лишень хочу зазначити, що вони достатньо «типові та звичні», щоб допомогти зрозуміти та осягнути характерну специфіку нації в цілому.

Часто винятки та девіації допомагають «випробувати» (так би мовити, «перевірити») правило: ступінь здивування чи обурення, спровокований відхиленням від «правильного», ілюструє значимість самого правила, міру «нормальності», яка закладена в поведінковий алгоритм. Іноді вчені мужі, проводячи передчасні розтини трупика англійськості, роблять фундаментальну помилку і в причинах смерті пишуть — пробоїна у дотриманні традиційних правил англійськості. От, наприклад, причина смерті — неспортивна поведінка футболіста чи гравця в крикет. Але ж вони забувають про реакцію публіки на такі переступи, а вона явно демонструє наскільки аномальним, неприйнятним та неанглійським виглядає відступ від правил в очах громадськості.

Природа культури

Я вибудувала своє дослідження англійськості навколо правил — мені здається, що це найправильніша стратегія у поясненні «граматики» англійськості. Оскільки я маю ширше розуміння терміну «правило», то в дослідженні зосереджуся на спробі зрозуміти та дати визначення англійській культурі. Ага, культура — ось ще один термін, який потребує пояснення: у термін «культура» я вкладаю усю множинність поведінкових патернів, традицій, ідей, переконань, цінностей та життєвих стратегій, які побутують у межах соціальної групи.

І це не означає, що я сприймаю англійську культуру як гомогенну універсальну одиницю — без можливих інваріантів поведінкових патернів, традицій чи переконань. Також я не стверджую, що «правил англійськості» дотримуються покірно і безапеляційно. Як показує досвід із правилами, я певна, що знайду безліч розмаїтих інваріантів в межах англійської культури, але сподіваюся, що мені вдасться віднайти первинне ядро — сукупність потаємних основоположних патернів, які допоможуть окреслити, що ж таке англійськість.

Водночас, я усвідомлюю чималу небезпеку крос-культурного «етнографічного засліплення», яке часто перешкоджає з’ясувати, що ж спільного між англійською та іншими культурами. Захопившись процесом визначення «національного характеру», доволі легко погрузнути у вивченні відмінностей певної культури і принагідно забути, що ми всі є представниками одного виду[6].

На щастя, декілька авторитетніших за мене антропологів склали список «крос-культурних універсалій» — звичаїв, традицій та переконань, притаманних усім людям, — які допоможуть мені уникнути небезпеки. Однак, й досі точаться суперечки, які звичаї слід включити до категорії універсальних (та будьмо реалістами, коли науковцям вдалося дійти згоди хоча б у чомусь?)[7]. Наприклад, Робін Фокс пропонує наступні: «Закони про власність; правила, що стосуються шлюбу та інцесту; звичаї табуювання та уникання; методи некровопролитного залагодження конфліктів; вірування у надприродні сили та практики, з цим пов’язані; соціальний статус та методи його індикації; процедура ініціації молодих чоловіків; практика залицянь, що передбачає дарувати жінкам прикраси; культура декорування тіла символічними малюнками; види виключно чоловічих активностей, до яких жінки не мають допуску; певні види азартних ігор; виготовлення зброї та інструментів праці; міфи та легенди; танці; адюльтери та вбивства, суїциди, гомосексуальні зв’язки, шизофренія, психози та неврози, а також усілякі цілителі, що намагаються або нажитися на вище перелічених, або ж справді вилікувати, залежно від укоріненого ставлення».

Джордж Пітер Мердок подає значно довший і набагато детальніший список універсалій[8], вони зручно погруповані в алфавітному порядку[9], однак, менш потішні у формулюванні: «Класифікація за віковим критерієм, атлетика, прикрашання тіла, календар, навики охайності, організація спільноти, приготування їжі, спільна праця, космологія, залицяння, танці, декоративне мистецтво, ворожіння, розподіл праці, тлумачення снів, освіта, есхатологія, етика, етнобіологія, етикет, зцілення вірою, сім’я, бенкетування, добування вогню, фольклор, табу на споживання певного виду їжі, похоронні ритуали, ігри, жести, вручення подарунків, уряд, привітання, зачіски, гостинність, ведення домашнього господарства, особиста гігієна, табу на інцест, правила успадкування, жарти, родинні зв’язки, номенклатура у родинних зв’язках, мова, право, забобони на удачу, магія, шлюб, прийоми їжі, ліки, сором’язливість у задоволенні фізіологічних потреб, траур, музика, міфологія, числівники, акушерство, міри покарання, власні імена, демографічна політика, післяпологовий догляд, вагітність і звичаї з нею пов’язані, право власності, спроби улестити надприродних істот, звичаї, пов’язані з періодом статевого дозрівання, релігійні обряди, устрій домашнього господарства, сексуальні обмеження, концепт душі, диференціація статусу, медицина, виготовлення інструментів, торгівля, похід у гості, відлучення немовляти від грудей і контроль за погодою».

Оскільки я не знайома з усіма культурами світу, переліки, на зразок цих, допомагають зрозуміти, що, наприклад, робить англійську класову систему унікальною та особливою, а не зациклюватись на самому факті наявності класової системи. Усі культури мають «систему соціальних статусів та методів їхнього розпізнавання», але принципи класифікації усюди різні. На позір це може здатися очевидним фактом, однак, багато дослідників його ігнорують[10] і помилково переводять певні особливі риси англійської культури (наприклад, зв’язок між вживанням алкоголю та насильством) у категорію загальнолюдських універсалій.

Встановлення правил

У наведених переліках бракує однієї важливої універсалії: «встановлення правил»[11], хоч насправді вона й проглядається в обидвох. Людські істоти завернуті на вигадуванні правил. Всі, без винятків, види людської діяльності, навіть такі природні фізіологічні функції, як прийом їжі та секс, супроводжуються складними правилами та приписами, які ретельно прописують, що, коли і як слід робити. Тварини просто роблять, люди ж кожен крок супроводжують ритуальними танцями з бубном. Це називається «цивілізація».

Правила можуть різнитися, але вони завжди є. Заборонити можна різну їжу, але в кожному суспільстві точно будуть табу на споживання певних продуктів. У нас є правила на усі випадки життя. Кожну універсалію із вище наведених переліків, якщо вона ще не супроводжується прямими чи опосередкованими засадами, можна доповнити словами на зразок «правила, що стосуються…»: правила, що стосуються дарування подарунків, правила стосовно зачісок, правила, що стосуються танців, привітань, гостинності, жартів чи відлучення немовляти від грудей та ін. Відтак мій інтерес до правил — зовсім не химерна забаганка, а усвідомлення того, наскільки вагома роль у психіці людини відведена як самим правилам, так і їх вигадуванню. Якщо вдуматися, то відмінності у правилах і є тими кресами, що відмежовують одну культуру від іншої. За кордоном, виїхавши на відпочинок, чи у справах, перше, що кидається нам у вічі, — тут, у цій культурі, «все роблять по-іншому»: тут інші, відмінні від наших, правила, що стосуються їжі, вбрання, привітань, гігієни, торгівлі, гостинності, жартів та, скажімо, статусних маркерів.

Глобалізація та трайбалізація

І тут ми опиняємося віч-на-віч з проблемою глобалізації. Коли я працювала над цією книжкою, представники «балакучих» класів часто запитували, чому я, власне, пишу про англійськість чи специфіку будь-яких інших національностей, адже через неминучу експансію американського культурного імперіалізму такі дослідження небавом стануть виключно історичними. Мені казали, що світ перевернувся догори дриґом, що ми живемо у гомогенізованому МакСвіті, де килим культур — колись різноманітних та відмінних — зачовгують всепоглинаючі у своєму консюмеризмі мультинаціональні капіталістичні гіганти на зразок компаній «Найк», «Кока-кола», «МакДональдз» та «Дісней».

А чи справді все так? Я, як досить-таки типове, що виросло на газеті «Ґардіан», лівацьке дитя генерації анти-Тетчер, не маю ані найменшого співчуття до гігантів імперіалізму, одначе, як професійна спостерігачка за соціокультурними трендами, мушу наголосити, що вплив цих гігантів дуже переоцінюють або ж радше хибно тлумачать. Головний наслідок глобалізації, як на мене, це — зростання націоналізму та трайбалізму, повсюдна боротьба за незалежність, тяжіння до розмежувань та самоідентифікації, прагнення, з новою силою, до етнічної та культурної ідентифікації націй по всьому світу, включно з так званим Об’єднаним Королівством.

Окей, можливо, і не наслідок, адже кожен науковець знає, що кореляція — це не причинно-наслідковий зв’язок. Та все ж розквіт націоналістичних рухів паралельно з розквітом глобалізаційних процесів не можна вважати просто разючим збігом. Якщо в усьому світі люди хочуть носити кросівки «Найк» та пити «Кока-колу», це зовсім не означає, що вони менше переймаються культурною ідентичністю, навпаки, багато хто готовий полягти за свою націю, релігію, територію чи будь-який інший аспект «племінної» ідентичності, поставлений на кін.

Економічний вплив американських корпорацій-гігантів справді колосальний, навіть загрозливий у своїй колосальності, однак, культурний — зовсім не такий значний, як би хотілося думати їм чи їхнім опонентам. Беручи до уваги глибоко вкорінені племінні інстинкти та тенденцію до фрагментування націй на все менші культурні юніти, безглуздо говорити про утворення велетенської шестимільярдної монокультури. Глобалізаційні процеси, без сумніву, змінюють культури, які вони заторкують, але ж ці культури ніколи й не були статичними, а зміни не обов’язково дорівнюють скасуванню традиційних цінностей. Насправді, такі нові глобальні медіа, як інтернет, наприклад, стали ефективним засобом для популяризації традиційних культур, а заразом і всесвітньої субкультури антиглобалістських активістів.

У Британії, незважаючи на очевидний вплив американської культури, помітне зростання трайбалізації і свідчень втрати культурного різноманіття поменшало. Щось не схоже, щоб шотландські чи валлійські націоналісти, випивши солодкої водички, наївшись нездорової їжі та подивившись американські фільми, втратили свій революційний запал. Врешті-решт етнічні меншини в Британії понад усе намагаються зберегти свою культурну ідентичність та й самі англійці не на жарт перейнялися «кризою ідентичності». В Англії повсюдно говорять про відокремлення регіонів (найбільше галасують корнвельці, та подейкують, поки напівжартома, що небавом йоркширці теж захочуть відокремитися), багатьом не подобається бути частиною об’єднаної Європи, не кажучи вже про глобальну монокультуру.

Ось чому я не бачу причин, чому б нам не спробувати зрозуміти англійськість, навіть попри невпинні застереження про неминуче вимирання самобутніх культур, а разом з ними й англійської.

Клас та раса

Коли книжка була ще тільки в планах, майже всі, з ким би ми не дискутували на цю тему, цікавилися, чи буде розділ про класи. Спершу мені здавалося, що окремий розділ про класовість недоречний, оскільки класовість і так впливає на усі аспекти життя та культури англійців, і я, так чи інакше, писатиму про це явище чи не в кожному розділі.

Незважаючи на те, що англійська культура належить до класово-диференційованих, англійці осмислюють класову систему, а заразом і місце у класовій структурі, зовсім не так, як пропонує нам спрощена трирівнева модель (вищий / середній / робочий) або ж абстрактна, улюблена серед ринкових експертів, алфавітна система (A, B, C1, C2, D, E), що залежить виключно від роду занять індивіда. Технічно і вчитель, і ріелтор належать до «середнього класу». Вони можуть жити у «terraced house» — багатоквартирному будинку[12], водити «Вольво», пити в тому ж пабі і мати більш-менш однаковий щорічний прибуток. Проте, наші висновки про класову приналежність базуються на значно ефемерніших та складніших засадах: як саме вони облаштували, умеблювали та прикрасили своє помешкання; справа не тільки в марці авто, але й в тому, чи вони власноруч миють його щонеділі, їдуть на мийку чи покладаються на англійську погоду, яка і так змиє бруд дощами. Важать найменші відмінності у тому, що, де, коли, як і з ким вони їдять та п’ють; що одягають; яких мають домашніх улюбленців; як проводять свій вільний час; які мовні шаблони використовують і так далі, і так далі.

Усі англійці, хочемо цього, чи ні, дуже уважні до ледь вловимих відмінностей та розмежувань, на підставі яких і проводять класове розмежування. Відтак я омину суху «таксономію» класової системи, а натомість спробую передати тонкощі англійського сприйняття класовості крізь призму вищезгаданих категорій. Неможливо говорити про класовість, не торкаючись тем дому, саду, автомобіля, одягу, домашніх тварин, їжі, напоїв, сексу, балачок, хобі та ін., і так само неможливо досліджувати ці аспекти життя англійців і не гепнутись об чималі класові розбіжності чи не зашпортатися через ті дрібніші, менш очевидні. Тож я вирішила писати про класові демаркаційні лінії, щойно через них перечіплятимуся.

Водночас я спробую вберегтися від «засліплення» класовими відмінностями і не забути слова Орвела про те, що «відмінності щезають, як тільки двоє британців зустрічаються з європейцем», а «зовнішній спостерігач не побачить грані між бідними та багатими». Як самопризначена «спостерігачка ззовні», — хай навіть «професійна чужинка», якщо вам так до вподоби, — я не маю наміру кричати про поверхневі відмінності: у пошуках визначення англійськості я волію зосередитись на окресленні непомітних, але основоположних, спільних рис англійців.

Раса — значно складніша тема. І про неї також запитували усі мої друзі та колеги, з якими довелось обговорювати книжку. Вони зауважили, що я вправно уникаю дискусії на тему національної ідентичності шотландців, валлійців та ірландців, обмежуючись категорією «англійці», а не «британці» чи «великобританці». Одразу ж вигулькнуло наступне питання: яке місце у визначенні англійськості відведено вихідцям з Азії, країн Карибського басейну та інших етнічних меншин, що населяють Англію?

Відповідей є декілька. По-перше, будь-яка спроба визначити поняття англійськості вже передбачає розмову про етнічні меншини. Те, як іммігранти адаптуються, призвичаюються, а заразом і впливають на культуру та традиції країни, що їх прийняла, — складна тема, особливо беручи до уваги те, що ці взаємовпливи тривають поколіннями. Дослідження переважно зосереджені навколо категорій адаптації та призвичаєння (зазвичай вони все подають під соусом «акультурації») і лишають поза увагою не менш цікаву та важливу тему впливу.

Дивно, що ми усвідомлюємо колосальний вплив туристів-одноденок на країну, до якої вони навідались, — власне, вивчення цього соціального феномену вже навіть виокремили в нову модну дисципліну, — але з невідомих причин мало цікавимося вивченням того, як іммігранти, етнічні меншини, оселившись в країні на постійно, формують її поведінкові патерни, традиції, ідеї, переконання та цінності. Етнічні меншини складають всього шість відсотків від населення, однак вплив тих шести відсотків на різні аспекти англійської культури завжди був і досі залишається чималим. І цей вплив неминуче забарвить будь-які «замальовки» з поведінки англійців — і мої спроби не виняток. Хоч і не багато вихідців з Азії, Африки та Карибів ідентифікують себе як англійці (більшість з них оберуть більш загальний термін — британці), вони, поза сумнівом, вплинули на «граматику» англійськості.

Другий аргумент у контексті расового питання стосується добре відомого поняття «акультурації». І тут час зробити заувагу, що мені йдеться про індивідів та їх групи, а не одиничне поняття культурних меншин, як неподільного цілого. Простіше кажучи, — либонь, занадто просто, — деякі етнічні групи та індивіди є більш «англійськими» у порівнянні з іншими. Тобто одні представники меншин, з власного бажання або через певні обставини — або й з обох цих причин водночас, — краще засвоюють традиції, цінності та поведінкові патерни приймаючої культури, аніж інші. (Проблема трохи ускладнюється, коли йдеться про наступні покоління, оскільки приймаюча культура однозначно зазнала впливу від попередніх поколінь на тому чи іншому рівні.)

У такому ключі дискусія виходить далеко за межі виключно категорії раси: кажучи, що певні етнічні меншини чи індивіди є більш «англійськими», я не маю на увазі ані колір шкіри, ані країну походження — мені йдеться про ступінь виявлення «англійськості» у поведінці, звичаях та звичках. Те ж саме я могла б сказати — та й кажу — про групи та окремих представників білих «англосаксонів».

Ми всі, зрештою, так говоримо. Ми описуємо соціальну групу, індивіда або ж навіть, скажімо, лишень одну з багатьох реакцій чи звичок індивіда, як «дуже англійську» чи «типово англійську». Ми добре розуміємо, коли хтось каже щось на кшталт: «Ти в цьому більший/ більша англієць/ англійка, аніж я» і «В чомусь я дуже англієць/ англійка, а в чомусь — зовсім ні». Навіть існує концепт «міри» англійськості. І це не є новиною і не повинно нікого дивувати, адже ми на щодень оперуємо цими поняттями і це свідчить про усвідомлене розмежування «часткової», «клаптикової» чи навіть «вибіркової» англійськості. Очевидно, що ми всі, до певної міри, можемо «обирати» свою ступінь англійськості. Мені йдеться про те, що аналогічний підхід можна застосувати й до етнічних меншин.

Власне, я дозволю собі зайти ще далі і скажу, що наші етнічні меншини вільніші у своєму виборі міри англійськості, аніж корінні жителі. Ті з нас, хто в ранньому віці не зазнав благодатного прямого впливу іншої культури, настільки глибоко ввібрали в себе певні аспекти англійськості, що просто не можуть їх позбутися, навіть тоді, коли це варто було б зробити (наприклад, в такі моменти, як от в мене під час експериментальних спроб пройти без черги). Іммігранти мають очевидну перевагу обирати: вони переймають певні — більш для них прийнятні — англійські звички та дивацтва, однак ретельно уникають тих, що для них вже занадто сміховинні.

Я навіть маю особистий досвід такої культурної перебірливості. Коли мені було п’ять років, моя сім’я емігрувала до Америки і прожила там шість років, впродовж яких я вперто відмовлялася — хоча б трішки — американізовувати свою вимову, посилаючись на її неестетичність (на той час я, мала нечемна педантка, окреслила це так: «Фу, звучить огидно»). Усі інші аспекти американської культури я засвоювала залюбки і з піснею. Пізніше, в підлітковому віці, я чотири роки прожила у Франції. Я ходила там до школи, і мої манери, стиль мовлення та поведінка загалом уподібнилися до щонайправдивіших манер тамтешніх підлітків. І тому я дуже добре знаю, що це було виключно питанням вибору — розважливо обирати, яким елементом набутої французькості, повернувшись зі школи, подратувати маму і яких рис швиденько позбутись, бо вони виявилися зовсім неприйнятними для Англії. Правду кажучи, я могла навмисно підсилювати ті чи інші риси у намаганнях вивести матір з себе (ох, ця універсальність тінейджерської поведінки)!

Іммігранти, звісно, можуть обрати для себе шлях «нейтіва», і подекуди вони є «більш англійськими, аніж самі англійці». Серед моїх друзів є двоє, яких я без вагань назвала б «справдешніми англійцями»: один з них — це емігрант-індієць в першому поколінні, а другий — теж з першого покоління, біженець з Польщі. Вони обидва свідомо обрали максимальну міру англійськості і хоч поступово вибір став їхньою натурою, вони все ще в силі відсторонитися та проаналізувати свою поведінку, а заразом і пояснити правила, яким вони навчилися коритися. Більшості корінних англійців, однак, таке не під силу — правила вросли їм попід шкіру.

Коли вісім років тому моя сестра одружилась з ліванцем та переїхала до Лівану (з Америки), то опинилася у подібній ситуації. Для своїх родичів та сусідів у долині Бекаа вона дуже швидко стала справжньою «окультуреною» ліванською ґаздинею, в той же час вона перемикалася в англійський (чи радше американський або ж підлітково-французький) режим з такою ж легкістю, як переходила з мови на мову — і обидві ці зміни відбувалися миттєво, навіть просто посеред речення. Її діти виросли арабо-американцями, з невеликими домішками англійськості, і вони так само легко перемикаються з мови на мову, відповідно до ситуації міняють манери та поведінку.

Ті, хто просторікує про «акультурацію», часто схильні недооцінювати елемент вибору. Ці процеси часто зводять до такого собі нав’язування «домінантної» культури необізнаним та млявим меншинам, заміть того, щоб зосередитись на осмисленому, свідомому, обдуманому та навіть глузливому виборі індивіда, який вільно обирає з-поміж традицій та звичаїв приймаючої культури.

Я свідома того, що певною мірою англійськість, або ж мімікрію під англійськість, «вимагають» та вправно до неї «спонукають» (так поводиться будь-яка приймаюча культура; хіба що ви прийшли в статусі завойовника або ж на день-два як турист), і ці pro et contra особливих вимог можна і треба обговорювати. Та я веду до того, що задовольняти вимогу занглійщення — це все-таки свідомий процес, а не форма промивання мізків, як вчить теорія акультурації.

Я бачу цей процес лише так: іммігранти не поступаються у кмітливості та метикуватості мені, коли я ще дитиною переїхала до Франції — вони так само спроможні, керуючись вільною волею, зберігати власну культурну ідентичність, дотримуючись вимог місцевої культури, хоч які б несправедливі та ірраціональні вони не були. При потребі й бажанні, я могла стишувати чи, навпаки, розбурхувати свою французькість. Моя сестра теж вмикає свою арабськість і калібрує її теж відповідно до потреби, те саме роблять із своєю англійськістю мої друзі-іммігранти, і причина може бути як суто соціально-практичною, включно з бажанням уникнути соціальної ізоляції, так і геть чисто заради розваги. Можливо, полум’яні дослідники акультурації просто не хочуть прийняти, що їхні «об’єкти досліджень» чудово скумекали що до чого, зрозуміли нашу культуру краще за нас самих і навіть тихцем підсміюються з нас.

Думаю, що зі всього сказаного вже зрозуміло, але я все ж наголошу на цьому ще раз: я не вкладаю у поняття англійськість ніякої особливої цінності, не вивищую його понад іншими «-істями». Кажучи про більшу міру англійськості іммігранта, я (на противагу сумнозвісному «тесту Тебіта», яким ославився Норман Тебіт) жодною мірою не пропоную ані вважати цю особу кращою за інших, ані надавати їй якийсь вищий статус чи більше прав, ніж в осіб з меншою англійськістю. І коли я кажу, що кожен, маючи час і доклавши трохи зусиль, може «навчитися» або ж «засвоїти» правила англійськості, то я аж ніяк не маю на увазі, що це треба робити.

Залишається суперечливе питання: то ж наскільки іммігрант чи етнічна меншина має занглійщитись, щоб вписатися в англійське культурне середовище? Коли йдеться про іммігрантів з колишніх британських колоній, то рівень їхньої акультурації має віддзеркалювати наш рівень пристосування до культури тих країн, куди нас ніхто не запрошував. Власне, так склалося історично, що серед усіх народів англійці, либонь, останні можуть щось там проповідувати про важливість засвоєння звичаїв та традицій приймаючої культури. Наші «подвиги» на цьому полі вражають. Досить нам — двом чи більше — поселитися десь, як ми одразу не лише облаштовуємо оазу махрової англійськості, але й часто-густо намагаємося підім’яти під себе культурні норми та звичаї місцевого населення.

Проте, ця книжка має описовий, а не дидактичний характер. Я хочу зрозуміти суть англійськості — з усіма її химерами. Та, зрештою, антропологиня і не повинна моралізувати та вказувати племенам, які вона взялася вивчати, як ставитися до сусідів чи одноплеменців. У мене може бути своя думка з тих чи інших питань, але вона не має жодного впливу на спробу з’ясувати правила англійськості. Все ж, іноді я ці погляди озвучуватиму (це моя книжка, і я можу писати тут, що мені заманеться), та чітко намагатимусь розмежувати, де моя опінія, а де — наукове спостереження.

Британськість та англійськість

Скористаюся нагодою і попрошу пробачення у шотландців та валлійців, які, по-перше, досі вважають себе британцями, а по-друге, дивуються, чому я обрала собі писати про англійськість, а не про британськість (я маю на увазі справжніх, кров від крові, плоть від плоті, шотландців та валлійців, а не англійців, як я, котрі при нагоді люблять похизуватися краплиночкою валлійської чи шотландської «крові»).

То ж ось і відповідь: я досліджую та пишу про англійськість, а не про британськість частково тому, що:

• мені просто ліньки;

• англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами;

• ці культури хоч і «через дорогу навприсядки», та вони точно не є ідентичними і їх не слід заганяти під універсалізоване поняття «британськість»;

• «британськість» врешті-решт видається мені безсенсовним терміном — вживаючи його, люди майже завше мають на думці «англійськість», вони точно не описують анекдотично типового валлійця або шотландця.

Я маю час та сили, щоб спробувати осягнути хоча б одну з цих культур, і обрала мою рідну, англійську.

Я цілком розумію, що цей аргумент не витримує жодної критики, якщо за нього візьметься якийсь критикан: «Нація, — скаже цей хтось, — доволі штучне утворення»; тут же ж виступлять корнуельські «націоналісти» та ярі регіоналісти з інших районів Англії (першими спадають на гадку йоркширці та норфолкці) і візьмуться доводити свою окремішність і наполягатимуть, що з рештою англійців їх плутати зась.

Халепа в тому, що, фактично, усюди є регіони, які вважають себе окремішніми, а подекуди й кращими за інших. Це стосується Франції, Італії, Сполучених Штатів, Росії, Мексики, Іспанії, Шотландії, Австралії та більш-менш і решти світу. Петербуржці, до прикладу, говорять про москвичів так, ніби ті належать до іншого виду; американці зі Східного узбережжя і Середнього Заходу також ніби з різних планет, те ж стосується тосканців та неаполітанців, мексиканців з Півночі та Півдня; навіть жителі Мельбурна та Сіднея кажуть, що мають радикально різні характери і то я вже мовчу про Ґлазґо та Единбурґ. Так що регіоналізм навряд чи можна назвати питомо англійським феноменом.

Усі наведені приклади, однак, зводяться до одного — яким би індивідуалізмом не вирізнявся регіон чи місто, все-таки спільний знаменник робить їх жителів впізнаваними італійцями, американцями, росіянами чи шотландцями. І саме цей спільний знаменник мене й цікавить.

Стереотипи та геноміка культури

«Хм, сподіваюся, ти будеш понад типовими стереотипами», — це ще одна типова реакція на те, що я досліджую англійськість для майбутньої книжки. Цей коментар, либонь, мав відображати припущення про те, що стереотип за визначенням «не може бути правдою», що правда — деінде, десь «понад» (де б це не було). Мені це видається доволі дивним. Я б, звісно, не впадаючи в крайнощі про «правду, усю правду і нічого окрім правди», сказала, що стереотипи про специфіку характеру англійців не позбавлені зерна правди. Вони, зрештою, не висмоктані з пальця, а виросли на основі чогось.

Відповідала я, зазвичай, так: ні, я не планую понад стереотипами, я маю намір пробратися всередину стереотипів. Я не шукатиму їх навмисно, але й не заплющуватиму на них очі, і якщо моє дослідження виявить, що певні поведінкові патерни англійців таки відповідають певним стереотипам, то я розгляну цей стереотип під лупою, поміщу в чашку Петрі, препарую його, розчленую, розкладу на найменші частинки і протестую усіма можливими способами, розкодую його ДНК, буду по-всякому з нього знущатися і вертітиму ним на всі боки, поки не знайду те зерно (або ген) правди.

Гаразд, я тут трохи заплутала вас метафорами, не кажучи вже про туманне визначення того, що роблять справжні науковці у своїх лабораторіях, але ви так-сяк зрозуміли, про що я. Під мікроскопом все виглядає по-іншому, і, без сумніву, я по-новому побачила багато стереотипів про англійців, зокрема «стриманість», «ввічливість», «розмови про погоду», «хуліганство», «лицемірство», «приватність», «антиінтелектуалізм», «правила черг», «компроміс», «чесна гра», «гумор», «класовість», «ексцентричність» та багато інших, як виявилося, мають багатошарову сітку правил та кодів, яку не побачити неозброєним оком. Якщо ж без пишномовних лабораторних аналогій, то мій проект дослідження англійськості можна назвати спробою намалювати схему (чи мапу, я завжди плутаю, де одне, а де інше) культурного геному англійців та ідентифікувати культурні «коди», які роблять нас тими, ким ми є.

О, так, визначення культурного коду англійців — це вже звучить як великий, серйозний, амбіційний та вражаючий науковий проект. Таке точно може зайняти втричі більше часу, аніж дозволено видавничим контрактом, особливо, якщо взяти до уваги усі ці чаювання