Спостерігаючи за англійцями

Я пообіцяла, як мінімум, подати перелік визначальних рис англійськості, а як максимум — щось на кшталт моделі, схеми чи діаграми, яка б показувала, як ці риси поєднуються між собою. Отож почнемо зі списку. У процесі «розв’язання» я виробила щось на зразок скорописної формули на позначення цих рис — зводиться вона до одного слова на кожне поняття («соціальна не-дужість», «поміркованість», «песимізм»), і не подаватиму оновлені і доповнені визначення цих термінів. Як би я не любила вигадувати нові слова і гратися існуючими, я чудово розумію, що так можна захарастити дослідження новопридуманим науковим сленгом і виплекати непрохідні хащі нової, нікому не потрібної наукової дисципліни (її могли б назвати «Студії англійськості» чи ще якось так само беззмістовно). Щоб уникнути цього і щоб не завдавати собі труду щоразу гортати сторінки назад, аби перевірити, у якому саме значенні я використала термін «емпіризм», «чесна гра» чи ще якийсь із поданого списку, я вирішила врешті-решт подати впорядковані визначення кожної з особливих рис англійськості. Всього їх є десять: «ядро» і три «розгалуження» — рефлекси, світогляд та цінності.

Ядро. «Соціальна не-дужість»

Центральне «ядро» англійськості. «Соціальна не-дужість» — це скорописне позначення усіх хронічних соціальних комплексів та недоліків. «Соціальна не-дужість» англійців — це вроджений розлад на межі з симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі (політкоректний евфемізм тут такий — «труднощі із соціалізацією»). Нам бракує невимушеності, ми невмілі і незґрабні на ниві (чи то пак, на мінному полі) соціалізації. При перспективі соціального контакту нас охоплює збентеження, замкнутість, сором’язливість, відлюдкуватість, емоційний закреп, страх інтимності і тотальна неспроможність нормально та відкрито спілкуватися з іншими людськими істотами. Коли ми почуваємося незручно (а це майже завжди), то стаємо або дуже ввічливим, штивними і незґрабними, або ж галасливими, грубими, агресивними і взагалі нестерпними. Славнозвісна «англійська стриманість» та сумнозвісне «англійське хуліганство» — це симптоми «соціальної не-дужості». Те саме стосується і нашої нездорової любові до «приватності». Хтось з нас уражений недугом більше, хтось — менше. Хвороба ця, щоправда, виліковна (тимчасового полегшення / ремісії можна досягнути за допомогою соціальних фасилітаторів та помічників — ігор, пабів, клубів, розмов про погоду, інтернету, домашніх тваринок і т. д., або / і за допомогою ритуалів, алкоголю, чарівних слів та інших ліків), і ми маємо періоди «природних» ремісій на час спілкування з найближчими. Та повністю і безповоротно позбутися її неможливо. Більшість дивацтв — прямо чи опосередковано — беруть свій початок із соціального недомагання. Ось ключові фрази: «Дім для англійця — фортеця»; «Чудовий день, еге ж?»; «Ей, чого витріщився?»; «Не пхай носа, куди не просять»; «Не люблю втручатись, але…»; «Не роби комедій / сцен»; «Не привертай уваги»; «За собою пильнуй»; «Ere we go, ’ere we go» і «Enger-land! Enger-land! Enger-land!»[84].

Рефлекси

Глибоко вкорінені імпульси. Автоматичні, неконтрольовані реакції, думки / вчинки. Наш безумовний колінний рефлекс. Наш режим за замовчуванням. Закон гравітації у вимірі культури.

Мабуть, найважливіший з трьох базових рефлексів. Гумор — це наш найефективніший вбудований антидот від «соціальної не-дужості». Коли Бог (чи якась Сила) нагородив нас «соціальною не-дужістю», Він / Вона / Воно дав нам ще й листочок подорожника — почуття гумору. В англійців нема ніякої монополії на гумор як такий, але визначальна риса англійського гумору в тому, що в англійській культурі і щоденному житті він всепроникний і всюдисущий. В інших країнах для гумору є «свій час і своє місце», а в англійців гумористичний підтекст присутній завжди і всюди. По суті, усі розмови англійців та всі їхні соціальні контакти передбачають хоча б трохи кпин, піддражнювань, іронії, дотепу, висміювання, гри слів, сатири, знецінювання, гумористичного самовисміювання, сарказму, перекривлянь, висміювання помпезності або просто виглуплювань. Гумор не є окремим, особливим видом розмов, це — режим за замовчуванням; це як дихати; без нього ми не можемо функціонувати. Англійський гумор — річ рефлекторна, безумовний колінний рефлекс, особливо тоді, коли нам незручно і незатишно. Не знаєш, що сказати — жартуй! У психотип англійця вбудоване табу на надмірну серйозність. У відповідь на всілякого роду пафос англієць оголює зброю — суміш цинізму, іронічної дошкульності, гидливого висміювання сентиментальності, впертого заперечення і відмови вірити чи захоплюватися солодкавою риторикою. А на додачу ми тішимося, коли від наших шпичаків лопаються надуті кульки помпезності та манія величі. (Не плутайте англійський гумор із «добрим» або щирим гумором. Зазвичай все навпаки: замість революцій та повстань ми маємо сатиру). Ключова фраза: «Ох, та годі тобі!» (наша народна фраза на всі випадки життя, вслід за «Все як завжди!»). Решту не перелічити — англійський гумор не мислимий поза контекстом, ось до прикладу: знецінення — «Непогано» (читай — просто надзвичайно); «Невеличка прикрість» (читай — катастрофа, жахіття, смерть), «Не дуже товариський» (читай — немислима жорстокість); «Як не вернусь, то не чекайте»[85] (читай: помираю! Хоч в оригіналі, якщо подумати, вони не мали гумористичного підтексту, мабуть).

Ще один рефлекс, який засів глибоко всередині. Ще один режим за замовчуванням. Я послуговуюся терміном «поміркованість» як скороченням на позначення цілого комплексу понять. Нелюбов до крайнощів, надміру, до будь-яких суперлятивів. Страх змін. Страх метушні. Неприйняття і намагання обмежуватися у бажаннях. Обережність та зосередженість на сфері приватного та безпечного. Амбівалентність, апатичність, м’якотілість, посередність, поведінка в стилі «моя хата скраю» і консерватизм, а також, до певної міри, толерантність, яка, принаймні частково, зумовлена покірною байдужістю. Помірковане працелюбство і поміркований гедонізм (ми живемо за принципом «працюй у міру, відпочивай у міру», а не за принципом, який завше цитуємо: «Хто добре працює, той добре гуляє»). Прагнення до порядку і наш спеціалітет — «впорядкований безлад». Любов до компромісів. Ми — сіряки. Навіть наша прославлена ексцентричність, окрім окремих яскравих екземплярів, переважно «колективна» і конформістська. Ми все робимо помірковано, тільки в самій поміркованості не знаємо міри. Ми виводимо її на рівень несусвітньої екстреми. Англійська молодь не те щоб не шалена чи запальна, вона ще поміркованіша за покоління батьків (лише 14 відсотків не страждає від надмірної поміркованості — вся надія на тих відчайдухів, тільки вони нам можуть принести щось нове та прогресивне). Ключові фрази: «Не розхитуйте човен!»; «Не лізь поперед батька в пекло»; «Не перестарайся!»; «В ім’я миру та злагоди»; «Мене не чіпати»; «Все дуже добре, в міру»; «Цвіте і пахне»; «До порядку! До порядку!»; «Добра чашечка чаю!»; «Та хто б те добре шанував, якби не було злого!»; «Не передавай куті меду»; «Що забагато, то нездорово»; «Золота середина»; «Чого ми хочемо? ПОСТУПОВИХ ЗМІН! Коли ми їх хочемо? У СВІЙ ЧАС!».

Ще один режим «за замовчуванням». Ще один із стереотипів, які я намагалася дослідити «зсередини». Англійці справедливо ославилися як лицеміри. Всюдисуща риса впливає майже на всі аспекти поведінки, навіть на щонайцінніші «ідеали» — скромність, ґречність та концепт чесної гри. Щоправда, у лінзі мікроскопу, яким я послуговувалася під час дослідження, лукавство змаліло і вже не мало таких одіозних форм, як то бачилося неозброєним оком. Все залежить, як подивитися. Можна сказати, що вся наша ввічливість / скромність / справедливість — це лукавство, але також майже все наше лукавство — це форма ввічливості, спроба приховати справжні почуття та думки, щоб, бува, кого не образити чи не засоромити. Лукавство англійців, здається, — відрух переважно несвідомий, такий собі колективний самообман, на який ми всі мовчки погодилися, а не навмисна, цинічна, прорахована спроба когось ошукати. (Найкращим прикладом, мабуть, буде «ввічливий егалітаризм» — оте наше хитросплетіння скромності і чесності, яскравий кейс, який би психотерапевт назвав «відторгненням» гострої класової сегрегації.) Нам гарно вдається лукавити не тому, що ми від природи мерзенні і ниці (мерзенності у нас не більше, ніж в інших народів), а тому, що «соціальна не-дужість» робить нас обережними та ухильними, ми неохоче кажемо те, що думаємо, і не завжди думаємо те, що кажемо, ми рятуємося ввічливими масками, а не напираємо прямотою. Лукавство також видобуває на світ наші цінності. Від природи ми не більш скромні, ґречні та чесні, аніж представники інших культур, однак маємо неписані правила, які велять нам демонструвати ці, вочевидь, важливі для нас риси. Ключові фрази: їх надто багато, щоб перелічити. Англійські діалоги рясніють ґречними евфемізмами, завуальованими облудами та оманливими формулюваннями. Так на позір, то кожне друге «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «мило», «гарно» (в комплекті з посмішками та киванням) — це лукавство.

Світогляд

Світогляд. Те, як ми бачимо, осмислюємо, структуруємо та розуміємо світ. Соціокультурна «космологія».

Найбільш фундаментальне світоглядне «відгалуження». Емпіризм — це ще одне скорочення, в яке я втрамбувала цілий комплекс особливих рис англійської поведінки. Якщо по суті, то емпіризм — це філософська доктрина, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання, її близьким родичем є «реалізм», тож, фактично, термін означає, що матерія існує окремо від нашого сприйняття. Я, натомість, у цей термін вкладаю ширше, неформальне значення, яке включає в себе елементи нашої філософської традиції — антитеоретизування, і антиабстрактність, і антидогматизм (особливо недовіру до обскурантизму, теоретизування в стилі масло-масляне, яке так люблять «на Континенті», та риторики), а також нашу любов до конкретики, фактів та здорового глузду. «Емпіризм» — це скорочене позначення нашої приземленості; любові до фактів; прагматизму; цинізму; нелюбові до філософування; непохитного реалізму; неприйняття усього штучного та претензійного (так, я розумію, що це трохи суперечить тому, що я написала про лукавство та ввічливий егалітаризм, але я ніколи не стверджувала, що ми послідовні у думках та діяннях). Ключові фрази: «Ой, та годі тобі!» (перегукується з гумором — англійський гумор дуже емпіричний); «Коби вчасно, то би діло, а так — то не треба»; «Як виявилося»; «Людською мовою тобі кажу»; «От побачу, то повірю»; «Все як завжди!» (перегукуються із нашим песимізмом, який теж дуже емпіричний).

Це щось більше, ніж просто невпинне ниття. Окрім вражаючих кількісних показників, які, направду, досягли немислимих висот, ще більше вражають показники якості! Щоправда, якістю там і не пахне, наше ниття неефективне: ми ніколи не адресуємо його тому, хто спричинив незручності, натомість ми без кінця-краю жаліємося одне одному. Запропонувати якесь практичне вирішення проблеми — строго заборонено правилами скигління! Ниття має терапевтичний ефект: воно виконує роль соціального фасилітатора і сприяє налагодженню товариських стосунків. Скиглити — дуже весело (навряд чи є щось більш любе англійцям, аніж добрячий сеанс ниття — та й подивитися на все це теж цікаво)! Ниття — це нагода козирнути дотепами! Майже всі «соціальні» плачі — це гумористичні псевдонарікання. Справжній, сльозливий відчай заборонений і можливий хіба в товаристві найближчих. Навіть якщо ви справді у відчаї, треба вдавати, що ви вдаєте відчай (ох ця нестерпна легкість англійського буття!). Коли я кажу «песимізм», то маю на увазі цілий світогляд / світосприйняття, який можна охарактеризувати однією фразою: «Все як завжди!» Хронічний песимізм, віра в те, що все піде не так і розчарує нас. А ще — нездорова насолода, яку ми отримуємо, коли похмурі прогнози таки справджуються. Водночас ми роздратовані, стоїчно стримані і пишаємося всевідаючою силою. Наш власний бренд фаталізму — такий собі навдивовижу райдужний песимізм. Ключові фрази: «Пхе! Як завжди!»; «Країна зійшла на пси»; «А ти що хотів / хотіла?»; «Та я б тобі зразу сказав / сказала, що з того буде»; «Завжди щось стається»; «Я не скаржуся, але…»; «Треба з того зробити висновки»; «Не переймайся»; «Благословенні ті, хто нічого не очікують, бо вони не розчаруються».

У будь-якому соціумі є соціальна ієрархія та особливі способи позначати соціальний статус. Англійська класова система особлива тим, a) наскільки наші смаки, поведінка, судження та соціальні контакти залежать від категорії класу (і / чи класових амбіції); б) що належність до певного класу взагалі не залежить від статків і дуже мало — від професії; всі індикатори, як-от мова, манери, смаки та стиль життя, лежать в позаекономічній площині; в) що в кожного з нас є вбудований надчутливий класовий радарчик; г) що ми заперечуємо всі вищенаведені факти і ніяковіємо від самої згадки про класову сегрегацію: вона в нас (особливо у середовищі середнього класу) прихована, непряма, ніде не прописана, лицемірна, і ми самі себе обманюємо. «Ввічливий егалітаризм». Ми по інерції зневажаємо «торгівлю». Всі наші класові індикатори та класові амбіції до безглуздя смішні. Жарти на тему класовості. Ключові фрази: «Англійцю годі рота відкрити, щоб його не зненавидів чи знецінив інший англієць»; «Та з такого середовища»; «Милий, не кажи “салфетка”, ми кажемо серветка»; «Той / та на Мондео»; «Трохи лажове / простацьке / для нуворишів / показне / вульгарне / негарне / грубе / для Шарон і Трейсі / міщанське / няшне / а-ля Тюдори»; «Та чванлива дурепа (бовдур / панько / курка / фраєрка / всезнайка з приватної школи / пануся / Каміла) думає, що чимось краща за нас!»; «А чого ти чекала від донечки бакалійника, яка вискочила заміж за пана?»; «Той милий чоловічок з крамнички за рогом».

Цінності

Ідеали. Фундаментальні принципи, яких ми дотримуємося. Моральні норми, до яких ми прагнемо, хоч і не завжди успішно.

Всенародна квазірелігійна манія. Недотримання правил чесної гри збурює праведний гнів більше, ніж будь-які інші гріхи. «Чесна гра» для англійця — це не якийсь грубий та нереалістичний егалітарний концепт: ми розуміємо, щось хтось обов’язково виграє, а хтось — програє, але переконані, що всі мають мати рівні шанси в боротьбі, за умови дотримання правил та без спроб шахраювати і виходити за межі уповноважень. Чесна гра — це засадничий принцип більшості неписаних правил етикету, а не лише спорту чи змагань, які першими спадають на думку: стояти в черзі — зводиться до чесної гри; взаємне вгощання, манери за столом, «впорядкований безлад», правила на дорозі; кодекс флірту; діловий етикет; ввічливий егалітаризм і т. д. — цей принцип всюди! (Ввічливий егалітаризм — це лукавство під маскою справедливості, це спроба приховати незручність від класової нерівності та відсутності рівноправ’я. Добре хоч, що ми здатні через них червоніти.) Схильність до компромісів, постійні вагання — «праворуч» чи «ліворуч» — які часто збоку бачаться як м’якотілість, а у кращому разі — як терпимість — все це результат чесної гри + поміркованості. Ми схильні вболівати за невдах — і тривожимося, коли успіху забагато — це теж про чесну гру. Загострену потребу у справедливості часто плутають із взаємовиключними речами — це може бути і соціалізм, і консерватизм, та навіть християнське милосердя! Майже вся англійська мораль — це, по суті, про чесну гру. Ключові фрази: «Ну, якщо чесно…»; «По правді»; «Треба дати шанс»; «Та годі тобі, це ж чесно!»; «Як чесно, то чесно!»; «Резонно»; «Суворо, але справедливо»; «Чесно і справедливо»; «Чекай своєї черги»; «Нумо чесно»; «Чесний поліцейський»; «Це тобі не з гуски вода!»; «Гра у відкриту»; «Не скупись»; «Живи сам і не заважай жити іншим»; «А з іншого боку»; «У медалі дві сторони»; «На противагу»; «Ну гаразд, то кожен хай стоїть на своєму!».

Основа основ. Більшість форм ввічливості у нас так глибоко вкорінена, що її не відрізнити від безумовного рефлексу, наприклад, ми рефлекторно кажемо «перепрошую», коли когось штовхнемо або навіть коли штовхнуть нас. Та більшість форм все ж потребують зусиль — свідомих зусиль чи, точніше кажучи, самосвідомості. Паралельно захоплюючись ґречністю англійців, всі дивуються ще й тим, які ми «стримані» — збоку це скидається на зверхність, відстороненість та ворожість. Попри те, що стриманість, без сумніву, є одним із симптомів «соціальної не-дужості», вона також, принаймні частково, є інваріантом ґречності. Це — те, що соціолінгвісти називають «негативною ввічливістю», турботою про те, щоб не порушити чужі кордони приватності і не нав’язуватися насильно (антипод «позитивній ввічливості», де фокус зміщений на першу особу, її потребу соціалізуватися та бути «своїм»). Ми судимо інших по собі, вважаємо, що всі переймаються приватністю як і ми, тож воліємо не пхати носа у чужі справи і ввічливо ігнорувати всіх навколо. Наші ґречні «перепрошую», «будь ласка» та «дякую» не такі вже й щирі та сердечні — по правді, в них нема нічого сердечного і щирого. Ґречність, за замовчуванням, передбачає певний рівень штучності та лукавства, а суть нашої ґречності зводиться до форми та дотримання правил, а не до того, щоб висловити щиру турботу. Тож коли ми нехтуємо правилами поштивості, то стаємо нестерпнішими і неприємнішими, ніж інші, не такі «ввічливі» народи. Природа обділила нас комунікабельністю, ми потребуємо усіх цих правил, щоб якось убезпечитись. Ключові фрази: «Перепрошую»; «Будь ласка»; «Дякую / Спасибі / Дяк / Дякую вам» (такі слова є у всіх мовах, але ми їх говоримо частіше); «Мені прикро, але…»; «Перепрошую, але…»; «Ви не проти?..»; «Чи не могли б ви?..»; «Правда?»; «Перепрошую, вибачте, чи не могли б ви, будьте такі ласкаві, передати мармелад?»; «Вибачте, страшенно перепрошую, але, здається, ви стоїте на моїй нозі!»; «При всій повазі, цей вельмишановний пан трохи зекономив на правді!».

Від природи англійці не скромніші за інших, але ми маємо строгі правила (точно як і для ґречності), як виглядати скромними — до них належить заборона на хизування і самовихваляння, а також правила, які заохочують до самознецінювання та самовисміювання. Ми цінуємо скромність, ми прагнемо до скромності. Скромність, яку ми демонструємо, дуже часто фальшива або, якщо милосердніше переформулювати, — вона іронічна. Наше знамените самознецінення — це також форма іронії. Ми говоримо протилежне до того, що думаємо, або ж навмисно вдаємося до карикатурного самознецінення. Це такий собі код — усі знають, що самознецінюючі репліки означають акурат протилежне або ж в них закладений чималий відсоток карикатурного знецінення фактів. Самознецінюючі репліки мають подвійний ефект — ми вражені і досягненнями чи вміннями мовця, і його / її небажанням горлопанити про них на кожному кроці. Проблеми виникають, коли англійці намагаються повторити цей фокус з іноземцями, які не годні зчитати іронічний код і сприймають поважно наші самознецінюючі коментарі. Правила скромності велять нам занижувати або взагалі заперечувати фінансову, класову чи статусну нерівність. Ввічливий егалітаризм складається із комбінації трьох «ключових цінностей» (ґречності, скромності та чесної гри) із щедрим чубком фірмового лукавства. Англійська скромність часто набирає форми змагання: от хоча б гра «а мій гірший!», яка насправді є прихованим вихвалянням у формі змагання. Скромність англійців (чи то змагальницька, лукава чи щира) завжди приправлена щедрою порцією гумору. Наші правила скромності служать противагою до природної зверхності, точнісінько як правила ґречності захищають нас від спалахів агресії. Ключові фрази: «Не хизуйся»; «Годі вихвалятися»; «Не співай собі осанну»; «Ти диви, який мудрий»; «Не при напролом»; «Я трохи спортом займаюся» (читай: «Я щойно олімпійське золото взяв»); «Хм, та я наче трохи на цьому знаюся» (читай: «Я — всесвітньо відомий експерт у цій галузі»); «Ой, та що я в тому розуміюся» (те саме значення); «Не так важко, як здається / Та мені просто пощастило» (стандартна відповідь на спробу похвалити ваші досягнення).