Спостерігаючи за англійцями

Правило взаємності

Джеремі Паксману невтямки, чому «блондинка середнього віку», з якою він перетнувся навпроти Головної Метеорології у Бракнелі, каже: «Ох і холодно, правда?». Він списує цю ірраціональну поведінку на суто англійську «рису благоговіння перед природою». Насправді ж оце «Ох і холодно, авжеж?», як і те «Гарно сьогодні, еге ж?» та іже з ними, не що інше, як закодоване: «Я хочу з вами розмовляти, а ви?» — або, як на те пішло, звичайнісіньке: «Привіт». Бідолашна жінка просто намагалася зав’язати розмову з містером Паксманом. Не обов’язково якусь ґрунтовну бесіду, а просту — на знак взаємної уваги, щоб привітатися. За правилами йому слід було всього лиш відповісти: «Авжеж, холодно!» — чи щось на кшталт такої ні до чого не зобов’язуючої ритуальної відповіді, яка розкодовується як «Так, я з вами говоритиму / привітаюся». Не відповівши, Паксман переступив через правила етикету і дав ясно зрозуміти, що «ні, я з вами не розмовлятиму / не вітатимусь». (Однак, це незначний переступ, адже правила приватності та стриманості вищі за соціальні правила — розмови із незнайомцями не входять до категорії обов’язкових.)

Колись у нас був інший варіант відповіді, актуальний принаймні у певних соціальних сценаріях — чудове «Як ся маєте? / How do you do?». Однак, таке привітання (як би безглуздо це не звучало, але у відповідь потрібно повторити «How do you do?») тепер вважається застарілим і ним вже не можна порятуватися у непевній ситуації. Так само і «Гарно сьогодні, еге ж?» слід розглядати у тому ж ключі, а не сприймати буквально: «Як ся маєте?» — це не справжнє питання про стан здоров’я та справ, як і «Гарно сьогодні, еге ж?» — це не справжнє питання про погоду.

Оскільки на коментарі про погоду передбачається відповідь, то вони мають питальну форму (або ж інтонацію) — взаємність, однак, полягає у суті, а не в змісті. Будь-яка питальна ремарка про погоду годиться, щоб ініціювати процес, і будь-яке ствердне бурмотіння (навіть майже буквальне повторення, на зразок «Авжеж, холодно!») згодиться для відповіді. Англійські погодні балачки подекуди скидаються на читання молитов або ж на спілкування священика з прихожанами в церкві: «Боже, змилосердися над нами», — і відповідь: «Ісусе Христе, змилосердися над нами»; «Холодно, еге ж?» — і відповідь: «Авжеж, холодно!».

Це не завжди так очевидно, але усі англійські розмови про погоду мають виразну структуру та непомильний ритм, які дають підстави антропологам назвати їх «ритуальними». Вочевидь ці взаємні репліки — це свого роду «танцювальні па», продиктовані неписаними, але негласно прийнятими правилами.

Правило контексту

В загальному, це правило стосується контексту, в якому можна говорити про погоду. Інші дослідники стверджують, що англійці говорять про погоду постійно, що це національна одержимість та зацикленість. Проте, це твердження кульгає на обидві ноги: насправді є три доволі-таки різні ситуативні моделі для погодних балачок. Отож погодні розмови застосовуються:

• як звичайне привітання;

• для подолання холодку у розмовах на іншу тему;

• «за замовчуванням», як «паузозаповнювач» або ж «тема на заміну», коли розмова на іншу тему не клеїться чи раз у раз виникає незручна пауза.

Очевидно, що це правило передбачає чимало погодних розмов. Тому й збоку скидається на те, що на інші теми англійці не дуже то й говорять. Типова англійська бесіда може початися з «погодного привітання», далі буде дещиця «погодних балачок» для налагодження розмови, а потім, «за замовчуванням», — регулярні відступи про погоду. Тепер стає зрозуміло, чому іноземним, та подекуди й англійським, дослідникам здається, що ми зациклені на цій темі.

Я не кажу буцімто в нас нема інтересу до погоди як такої. Вибір погоди як коду життєво важливих соціальних функцій аж ніяк не є довільним, і Джеремі Паксман тут має рацію: мінливий та непередбачуваний характер англійської погоди робить її просто-таки незамінним фасилітатором у соціалізації. Якби не різноманіття погоди, то нам би довелося шукати іншого комунікаційного посередника для передачі соціальних меседжів.

Коли Паксман і компанія каже, що погодні балачки засвідчують наш жагучий інтерес до погоди, вони роблять ту ж помилку, що й ранні антропологи, які запевняли, нібито певні тварини чи рослини, обрані на роль племінних «тотемів», посідали якесь особливе місце та мали виняткову пошану з-посеред інших. Насправді ж, як згодом пояснив Леві-Строс, тотеми — це символи, що мали на меті характеризувати соціальні структури та зв’язки.

І якщо якийсь клан обирає собі тотемом чорного какаду, то це зовсім не через глибину почуттів до чорних какаду per se, а щоб окреслити та рамцювати свої стосунки з іншим кланом, тотемом якого є білий какаду. Попри те, вибір какаду теж не є абсолютно випадковим: на роль тотема, зазвичай, обирають місцеву тварину або рослину — не абстракцію, а таку, що добре відома людям.

Вибір тотема відтак не є цілковито довільним, як, скажімо, це буває з тотемами спортивних команд: «Ви будете червоні, а ми — за синіх». Майже завжди вибір тотема — це символізація звичного світу природи для того, щоб зрозуміти та розмежувати соціальний вимір світу.

Правило згоди

Цілком очевидно, що на роль соціального фасилітатора англійці обрали доволі-таки правильний аспект довколишнього середовища, а саме — капризну та мінливу погоду, яка точно підкине тему для коментарів, міркувань, зітхань та, щонайважливіше, дасть привід погодитися з тим чи іншим судженням. І тут ми наблизились до ще одного важливого правила англійських балачок про погоду — правила безапеляційної згоди. Це правило зауважив угорський письменник-гуморист Джордж Мікеш. Він застерігав, що в Англії «ніколи й нікому не можна суперечити, коли розмова зайшла про погоду». Ми вже з’ясували, що погодне привітання та вступ на зразок «Холодно, авжеж?» вимагає відповіді, та не просто відповіді, а, за правилами етикету, ця відповідь має бути ствердною, як-от «Авжеж!» чи «Ох, і холодно».

Не погодитися в цьому контексті — це страшний переступ етикету. Коли священик каже: «Боже, змилосердься над нами», — то ви ж не відповідаєте: «Хм, а чого б раптом?». Ви покірно, в такт, відповідаєте: «Ісусе Христе, змилосердься над нами». І тут те саме: грубо було б відповідати на: «Холодно, авжеж?» — якось так: «Та ні, взагалі-то, доволі тепло». Якщо, як і я, підслухаєте сотні англійських погодних розмов, то зрозумієте, що заперечні відповіді — це надзвичайна, майже нечувана рідкість. Ніхто вам не скаже, що існує якась заборона на заперечення — люди навіть не усвідомлюють, що діють згідно правил. Просто так не робиться і край!

Якщо ж ви навмисно підете наперекір правилу (як мені довелося зробити в ім’я науки), то одразу ж побачите, як усі напружаться, спантеличаться і навіть трохи сконфузяться. Ніхто не поскаржиться, ні, і не здійматиме галасу (адже у нас є правила для складання скарг та здіймання галасу), але точно образиться, і ця образа буде дуже промовистою. Може запанувати незручна тиша, а тоді, таким дошкульним тоном, хтось скаже: «Хм, а мені — холодно!» — або ж «Справді? Вам так здається?» — чи, ймовірніше за все, просто змінить тему чи продовжить говорити про погоду, але вже без вас, ввічливо, але прохолодно, ігноруючи faux pas. У дуже культурних колах можуть спробувати «прикрити» ваш сором, вказавши на шлях відступу — переформулювання свого коментаря у формат «справи смаку» чи особистої ідіосинкразії, а не заперечення факту як такого. А в дуже вже манірному товаристві на ваше «Та ні, взагалі-то, доволі тепло» скажуть, після незручної паузи: «О, мабуть, ви зовсім не мерзнете, як мій чоловік! Йому завжди тепло, а я мерзну немилосердно. Можливо, жінки чутливіші до холоду, аніж чоловіки, як гадаєте?».

З огляду на виняткову складність правил «погодних балачок» можливі поблажки: часто є винятки та цілий ряд хитромудрих інваріантів. Що стосується правила згоди, то головні інваріанти стосуються особистих вподобань та відмінності у сприйнятті погодних умов. З коментарями, що базуються на основі «фактів» (вони теж, за рідкісними винятками, мають форму запитання, але, як ми вже з’ясували, однаково потребують соціальної реакції, а не раціональної відповіді), навіть якщо ті є очевидно хибними, треба неодмінно погоджуватися. Одначе, ви можете сміливо висловлювати особисті вподобання та антипатії, що суперечать думці товаришів. Ще можна виражати незгоду, посилаючись на особисті примхи та мухи.

На «Холодно, авжеж?» доречно відповісти, — якщо ви ну ніяк не можете просто погодитися, — приблизно так: «Так, але мені така погода до душі — добряче бадьорить, еге ж?» — або так: «Так, але, знаєте, я щось не дуже мерзну, така погода мені цілком тепла». Зауважте, що обидві відповіді починаються з вираження згоди, у другій частині речення, проте, маємо явне самозречення: «Так, … така погода мені цілком тепла». Заперечувати власні слова можна — етикет значно важливіший за логіку. Якщо ж ви не можете змусити себе почати фразу звичним «Так», то можете його замінити на якесь стверджувальне бурмотіння на кшталт «Угу». Підтримайте його ще й кивком — це буде виразом згоди, хоч і менш підкресленим.

Ще кращим варіантом відповіді буде традиційне «Та годі вже!»: «Так [або «Угу» з кивком], добре, що хоч без дощу обійшлося». Якщо ви поціновувач прохолодної погоди або не мерзнете, то ця відповідь майже стовідсотково гарантує, що посинілий від холоду співрозмовник втішиться ствердному підтакуванню з вашого боку. Майже всі і майже завжди погоджуються, що ясний холодний день кращий за дощовий, принаймні такою є повселюдно прийнята відповідь.

Особисті мухи — це, радше, модифікація, а не виняток з правила згоди. Пряме заперечення коментаря на основі «факту» — досі табу, а основоположний принцип згоди все ще діє, він просто пом’якшується допустимими відмінностями у смаках та чутливості індивіда, якщо той, звичайно ж, додумається свої відмінності відповідно маркувати.

Проте, правила згоди можна все ж не дотримуватися — тут йдеться про суперечки між чоловіками, особливо про словесні герці в пабах, які сприяють налагодженню товариських стосунків. Цей виняток спливатиме ще не раз, і я його детально розберу в розділі, присвяченому розмовам у пабі, а зараз, забігаючи наперед, скажу, що суперечки-фасилітатори, особливо ті, що провадяться у спецсередовищі пабів, сповнені прямих і неприхованих заперечень — і то йдеться не лише про погоду, не погоджуються там абсолютно з усім. Вони символізують дружнє ставлення та сприяють налагодженню товариських стосунків.

Правило погодної ієрархії

Я вже писала, що певні коментарі про погоду, наприклад, як «Добре, що хоч не дощить» у холодний день, — це свого роду коментар згоди. А пояснюється це неофіційною погодною ієрархією, якій, по суті, коряться усі. По наростаючій, від найкращої до найгіршої, погодна ієрархія виглядає так:

• сонячно і тепло / помірно тепло

• сонячно і прохолодно / холодно

• хмарно і тепло / помірно тепло

• хмарно і прохолодно / холодно

• дощ і тепло / помірно тепло

• дощ і прохолодно / холодно

Звісно, що я не маю на увазі, буцімто усі до одного англійці люблять сонячну, а не хмарну, теплу чи прохолодну погоду. Ні, я лише кажу, що це вподобання, які слід вважати девіантними до норми.[13] Така ієрархія добре помітна навіть на телебаченні, — коли синоптик оголошує прогноз погоди і сповіщає про дощ, то він немовби вибачається і частенько намагається додати нотку оптимізму, кажучи, що принаймні буде трішечки тепліше. Він знає, що дощ / тепло миліше за дощ / холодно. Схожі жалісні нотки чутно і тоді, коли прогнозують холодну погоду — її, правда, присмачують обіцянками яскравого сонечка, адже ми всі добре знаємо, що сонячно / холодно — це краще, аніж хмарно / холодно. Отож, якщо погода не дощова, але водночас холодна, то у вас завжди є опція відповіді: «Принаймні обійшлося без…».

Якщо ж маємо одночасно і вільготну, і холодну погоду (або ж буркотливий настрій), то завжди можна вдатися до того, що Джеремі Паксман називає «феноменальною схильністю спроквола скиглити». Це влучне спостереження! Додам лишень, що «скиглійські погодні ритуали» англійців мають під собою міцне соціальне підґрунтя — вони, вносячи допоміжний фактор «чужі та свої» (де «чужі» — це сама погода чи просто синоптик), надають можливість досягти дружної згоди в майбутньому. Скиглійські ритуали сприяють гуртуванню (обов’язково з дотепом та гумором) і демонструють солідарність у протистоянні спільному ворогові — і те, й інше чудово допомагає зав’язати соціальні контакти.

Ще можна зайти з протилежного кінця — це теж прийнятно і навіть трохи позитивніше: можна уповати на неминуче покращання погодних умов. На «Жахлива погода, чи не так?» можна відповісти так: «Еге ж, та кажуть, що по обіді розпогодиться». Якщо ваш співрозмовник в настрої ослика Іа[14], то у відповідь можете почути: «Ага, вони ще вчора обіцяли, та лило цілісінький день, правда?» — і тут ви можете вже не гратися у добросерду Поліанну, а насолодитися дещицею скигління. Але суть не в тому: суть у комунікації, у згоді, у віднайденні спільного знаменника, а спільне бурчання — це такий же вдалий об’єднуючий фактор, як і спільні прояви оптимізму, суперечок та стоїцизму.

Опозиціонери до неофіційної ієрархії погоди повинні пам’ятати, що чим нижче опускаєшся по ієрархічній драбині, тим ґрунтовніше слід акцентувати на факторі особистих смаків та преференцій. Надавати перевагу холоду, а не теплу — це більш прийнятно, аніж не любити сонячну погоду. Та це ще так-сяк, гірше, якщо ви більше тішитеся дощу! Дотримання погодних правил гарантує, що навіть найдивакуватіші погодні уподобання минуться за так і їх спишуть на кумедну ексцентричність.

Сніг та правило поміркованості

Про сніг у ієрархії нема ні слова частково тому, що це порівняно рідкісна оказія, на відміну від інших погодних явищ, які можуть трапитися усі на раз — хоч і в один день! А частково тому, що сніг, з соціального і з побутового кута зору, — це неоковирна і специфічна з’ява. Він геть недоладний, хоч і естетично приємний. Він водночас бентежить і хвилює — тому й чудово пасує на роль заохочення до балачок. Його з нетерпінням ждуть на Різдво усі без винятку, однак він ніколи на завдає собі труду з’явитися вчасно. Втім, ми не полишаємо надії і кожного року ставимо ставку «на біле Різдво», чим безмежно тішимо букмекерів з хай-стріт, які радо перекладають до своїх гаманців наші грошенята.

Єдине розмовне правило, яке можна впевнено застосувати до снігу, — це суто англійське, універсальне «правило поміркованості». Отже, що забагато, — зокрема і забагато снігу, — то не здорово. Тепла і сонця це теж стосується: добре, коли й вони в міру. Тільки-но буде пару сонячних днів поспіль, як одразу ж брижаться розмови про засуху, бурмотіння про заборону на полив газонів та скрушні, ледь не приречені, перешіптування про літо 1976 року.

Як влучно зауважив Паксман, англійці «схильні безмежно дивуватися погоді». До того ж їм це до смаку! Проте, ми ще й очікуємо цього здивування — ми звикли до мінливості нашої погоди і сподіваємося на часті зміни. Нам тривожно, якщо декілька днів поспіль погода не змінюється: дощить понад три дні — час побоюватися повені, день-два снігу — час оголосити надзвичайний стан, а тим часом — вся країна безпорадно ковзає і буксує.

Погода як член родини

Ми можемо годинами нарікати на погоду, нам можна, а от іноземцям — зась! У цьому контексті ми трактуємо погоду як члена родини: можна досхочу скаржитися на поведінку дітей чи батьків, але бодай натяк на осуд з боку чужинця вважається неприйнятним і вкрай нетактовним.

Хоч ми й добре знаємо, що погода в Англії нічим не особлива — знаємо про відсутність екстремальних температур, мусонів, бур, торнадо та хуртовин — та все-таки страшенно розчулюємося і стаємо на захист нашої погоди при перших же нападках на її невигадливий та вбогий характер. Принизити нашу погоду — ось найгірше з можливих порушень погодних правил і припускаються його переважно іноземці, зокрема американці. Коли влітку температура сягає аж понад двадцять градусів і ми дружно скиглимо, що: «Уфф, гаряче, еге ж?» — то нам зовсім не любо, коли заїжджі американці чи австралійці з нас підсміюються і піджартовують, кажучи: «І це ви називаєте спекою? Та це сміх. Приїздіть до Техасу [Брисбена], от там справжня спека!».

Такий коментар не лише паплюжить правило згоди та правило «Погода як член родини», але й демонструє переважно кількісний підхід до погоди, який ми вважаємо грубим і неприйнятним. Єхидно скривившись, ми наголошуємо, що розмір — це не головне і, щоб зрозуміти англійську погоду, потрібно зважати на найменші зміни та придивлятися до нюансів, а не покладатися лише на вульгарну одержимість об’ємами та величинами.

Погода для англійців таки справді є одним з небагатьох приводів для неусвідомленого та щиросердого патріотизму. У процесі мого заангажованого спостереження, яке, ясна річ, не обійшлося без багатьох розмов про погоду, я раз у раз стикалася з войовничим захистом. До того ж оборонна позиція притаманна усім класам та соціальним групам. Скрізь можна спостерігати зневажливе ставлення до гігантоманії американців: один балакучий інформатор (власник пабу) сказав мені якось, — і я певна, що не він один так думає, — що «ті американці завжди зациклюються на “в кого більший”, навіть якщо йдеться про погоду чи ще щось таке! Вони цілковито завернуті — більші стейки, гігантськіші будинки, лютіші хуртовини, сильніша спека, нищівніші урагани, та геть все має бути більшим. Ніякої, хай їм грець, витонченості! Ось в чому їхній ґандж». На такій самій патріотичній ноті, але трохи елегантніше, Джеремі Паксман знецінює до категорії «показухи» усі мусони, люті хуртовини, торнадо та градовиті заметілі зі списку Білла Брайсона. Хитра гра на пониження, дуже в англійському стилі!

Прогноз погоди для мореплавців

Дивовижна пристрасть до погоди виявляється у щирій любові до прогнозу погоди для мореплавців — квінтесенції англійськості. Недавно, розглядаючись у книжковій крамниці приморського містечка, я натрапила на цікаву великоформатну книженцію з ілюстраціями і мариністичним пейзажем на обкладинці. Називалася вона так — «Дощ пізніше. Добре». Мене аж осінило — чи не кожен англієць зрозуміє цю дивну, майже безглузду, навіть суперечливу фразу. Для нас — це елемент таємничої, промовистої та навдивовижу заспокійливої метеорологічної мантри, яка виходить в ефір одразу ж після новин на BBC Radio 4.

Прогноз погоди для мореплавців — це детальний, з додатковою інформацією про силу вітру та видимість, прогноз погоди для риболовецьких, торгових та прогулянкових суден, що ходять у прибережних водах Британських островів. Ні за яких обставин і ніяким боком ця інформація не стане в нагоді мільйонам сухопутних слухачів, але вони все-таки слухають — завмирають у релігійному трансі, заколисані спокійним, виваженим і таким звичним переліком морських акваторій, інформації про вітер, погоду та видимість. Та в цьому речитативі пропущені кваліфікаційні іменники: там відсутні — «вітер», «погода», «видимість», тож на виході отримуємо щось на зразок такого: «Вайкінг, Північний Утшир, Південний Утшир, Фішер, Доджер, Джермен Байт. Західний або південно-західний три-чотири, пізніше зросте до п’яти на півдні. Пізніше дощ. Добре. Стає помірним, іноді слабким. Фарерські острови, Фаєр-Айл, Кромарті, Фортіз, Форс. З півночі на захід три-чотири, зросте — Крапкадо шести. Зливи. Добре». І так далі, і так далі — монотонно і одноманітно, аж поки перелічать усі тридцять одну прибережну морську зону. Тільки тоді мільйони англійців, які насправді не мають ні найменшого уявлення, де ці води знаходяться і що ці таємничі цифри та слова означають[15], врешті-решт вимкнуть радіоприймачі, а «холодна поезія інформації», як влучно охарактеризував мореплавські погодні прогнози Шон Стріт, навіє на них дивне відчуття умиротворення і подекуди навіть піднесення.

Багатьом моїм інформаторам — переважно іммігрантам та гостям, що на довше затримались в Англії, цей дивний ритуал не дає спокою і збурює брижі нерозуміння. Чому ми вперто вслухаємося у перелік незрозумілих місць і ловимо кожне слово з метеорологічних прогнозів для незвіданих закутків? Не кажучи вже про те, що ми наполягаємо на прослуховуванні цілковито безглуздої літанії від «а» до «я» і будь-які спроби вимкнути радіоприймач сприймаємо не інакше як святотатство? Мої інформатори геть розгубилися, від того шквалу обурення, запальних дебатів та лементів у пресі, на радіо та телебаченні, що здійнялися внаслідок перейменування однієї морської акваторії (Фіністер перейменували на Фіцрой). Не менше зачудування викликав би всенародний розпач від того, що БіБіСі мало нахабство зсунути час вечірньої трансляції на цілих п’ятнадцять хвилин (як звітує речник Метеорологічної служби: «Люди оскаженіли»). «Таке враження, що намагалися змінити слова Господньої молитви!» — сказав один із моїх інформаторів-американців про весь цей бедлам із зміною Фіністера на Фіцроя[16]. Я спробувала пояснити, що справа зовсім не у змістовності та відповідності інформації, ні, для англійця слухати прогноз погоди для мореплавців — це як слухати добре знайому молитву, навдивовижу заспокійливу, навіть для невіруючих, і будь-які втручання у такий надважливий ритуал приречені нас травмувати. Ми можемо і не знати, де ті моря, вела я далі, однак ці назви вшиті у національне несвідоме — та люди навіть домашніх тваринок називають на їхню честь. Ми собі потішаємося з прогнозу погоди для мореплавців (автор «Дощ пізніше. Добре»[17] зауважив, що іноді ми «беремо прогноз на кпини: “Зливи і грози це добре? Я не думаю, що це добре”»), але ми, зрештою, глузуємо зі всього, навіть ні, особливо з найсакральніших речей. Як-от, Погода та наш Прогноз для мореплавців.

Світській бесіді передує розмова-привітання. І тут в нагоді стають розмови про погоду, адже привітання та знайомства даються англійцям нелегко. Проблема набрала небезпечних обертів, коли занепала стандартна, на всі випадки життя, привітальна фраза «Як ся маєте?» («How do you do?»). Привітання «Як ся маєте?», яке не вимагає відповіді, а передбачає лише повторення луною: «Як ся маєте?»— у стилі добре натренованого папужки[18], досі побутує у вищих колах та серед еліти середнього класу, та решта люду неоковирно викручується, не знаючи до пуття, що відповідати. Замість того, щоб здіймати на глум старомодний та манірний ритуал «Як ся маєте?», краще б повернули його до життя — це водночас вирішило б чимало проблем!

Правила неоковирності

Так вже повелося, що наші ритуали знайомств та вітань незґрабні, недоладні і позбавлені й натяку на світську елегантність. Коли ми у дружньому колі, то нам трохи легше, хоч ми і не знаємо до ладу куди подіти руки — не знаємо чи то обійнятися, чи краще поцілуватися при зустрічі. Французький звичай цілуватися в обидві щоки вкоренився серед богеми і ще, може, у вищих та наближених до них колах, решта ж посполитого люду вважає його претензійним та недоладним, особливо той його «повітряний цьом-цьом» різновид. Жінок, що вдаються до цього привітання (а це виключно жінки; чоловіки не роблять «цьом-цьом», хіба за винятком друзів-геїв та й то лишень «глумливо-насмішливо»), жартома прозивають «чмокі-чмокі». Навіть у колах, де толерують поцілунки в щоку, ніхто до пуття не знає, скільки поцілунків визначено на кожну щоку — один чи два. Вся ця церомонія завершується ніяковим перетоптуванням з ноги на ногу і буцанням чолами у намаганні вгадати, хто і куди схилиться до поцілунку.

У ділових колах зараз заведено потискати руку при знайомстві. Власне, так заведено робити, коли ділові люди зустрічаються вперше. Вся сіль в тому, що знайомство, під час якого слід дотримуватися певного рівня формальності, є найменш складним (проте, не забувайте, що англійське рукостискання завжди вайлувате і дуже рвучке, стояти треба «на відстані витянутої руки» і не задіювати ту другу руку — ніяких тобі поплескувань по плечі та потисків вільною рукою, як заведено у менш стриманих культурах).

Під час наступних зустрічей, коли вже всі знайомі і вітатися потиском руки уже не личить — це занадто офіційно, а цілуватися в щоку — це геть панібратство (або ж занадто претензійно, все залежить від середовища) і часто неприйнятно для чоловіків, ми повертаємося до ніякового спантеличення та невизначеності у подальших кроках.

Ми простягаємо руку і одразу ж її відсмикуємо або ж махаємо руками, ніби хочемо здійнятися в повітря. Ми недоладно намагаємося імітувати хоч якийсь фізичний контакт (інакше його відсутність свідчитиме про неприязнь) — дотягтися до щоки чи доторкнутися до плеча, але спиняємося на півдорозі. Це до болю по-англійськи: надмірна формальність спантеличує нас не менше, аніж недоречна фамільярність (і знову — та сама проблема з екстремами).

Правило «Не називай свого імені»

Під час світських раутів труднощі ще відчутніші. Тут не знайдемо універсальних правил потискання рук чи офіційного знайомства, власне, їх зараховують до категорії «ділових». Звична бізнесова практика називати ім’я співрозмовникові також не спрацьовує і вважається неприйнятною. На вечірці (чи на якійсь іншій соціальній події, де дозволені розмови з незнайомцями, наприклад, біля шинквасу у пабі) підійти от так просто і бовкнути: «Привіт, я Джон Сміт», — та навіть «Привіт, я Джон» — не дуже пасує. Як на те пішло, то єдине правильне рішення у цій ситуації — не називатися зовсім. Натомість спробуйте ініціювати розмову якось здалека, наприклад, прокоментувавши погоду.

Від «нахрапистого американського»: «Привіт, я Білл з Айови», — ще й в поєднанні з простягнутою для привітання рукою й усмішкою на всі 32 зуби, англійці одразу ж зіщулюються і задкують.

Така реакція геть збила з пантелику та навіть образила одну туристку-американку, з якою я мала розмову в рамках дослідження англійськості: «Я просто не розумію, — сказала вона. — Ви називаєте своє ім’я, а вони морщать носа, ніби ви взяли і вивалили щось надто особисте і ще й непристойне». «Все так, — погодився її чоловік, — а потім вони вичавлюють подобу посмішки і кажуть: “Привіт!” — не називаючи імені, щоб ви собі затямили, якого соціального маху дали. Та що це, в біса, за таємниця така з тим іменем, поясніть хтось мені заради Бога!»

І я знову почала пояснювати. Якомога ввічливіше пояснила, що англієць не хоче знати, як вас звуть, і не називатиме свого імені, аж поки ви не досягнете вищого ступеня близькості, — скажімо, візьмете заміж його дочку. Навіщо ті імена! Я раджу починати діалог з питально-розгубленого коментаря про погоду (або про вечірку, чи паб, чи де вас застала розмова). Говоріть не надто голосно, ненав’язливо і невимушено, не надто заповзято і не дуже ревно. Ніби ненароком «затягуйте» обраний об’єкт до розмови. Навіть якщо ваш співрозмовник радо відгукується, не поспішайте ламати правила і називати своє ім’я.

Якщо ви не будете гарячкувати і тиснути на співрозмовника, то у вас врешті-решт може з’явитися нагода таки назватися, однак, пам’ятайте, що самому краще змовчати, а ініціативу передати співбесіднику. На випадок, якщо впродовж усього вечора вам так і не вдалося довідатися, як звуть вашого співбесідника, то на прощання скажіть щось на зразок такого: «На все добре, дуже приємно познайомитися з вами, м-м-м, о, я щось не розчув вашого імені». Спробуйте, щоб це прозвучало буцімто ви щойно зауважили свій промах.

Аж тоді ваш новий знайомий відкриє таємницю свого імені, а ви, у відповідь, але так, щоб це виглядало невимушено і, нібито зовсім для вас неважливо, назвіться: «А я, до речі, Білл».

Прослухавши уважно це пояснення процедури знайомства, один метикуватий турист з Голландії резонно зауважив: «Ага, я зрозумів! Це як в “Алісі в Дивокраї”! Треба все робити навпаки!» А я і не додумалася рекомендувати “Алісу” як довідник з етикету, а це, якщо подумати, чудова ідея!

Проблема з «Приємно познайомитись!»

На невеличкому світському рауті, наприклад на вечері, господар чи господиня дому можуть вийти із скрутної ситуації, відрекомендувавши гостей одне одному, але і це не допоможе уникнути сум’яття: із виходом з ужитку «Як ся маєте?» стало зовсім невтямки, що і як казати при першому знайомстві. Звісно, є ще близьке за значенням «Як справи?» / «How are you?» — квазі-питання, у відповідь на яке, незалежно від загального самопочуття та душевного стану, кажуть «Дуже добре, дякую!» / «Very well, thank you» або «Чудово, спасибі» / «Fine, thanks». Проте, воно аж ніяк не пасує для першої зустрічі, адже традиція приписує так звертатися лише до знайомих людей. Це все ще занадто особисте питання-привітання для знайомства, навіть якщо на нього все одно ніхто не відповідає щиро.

Сяким-таким рішенням стала фраза «Приємно з вами познайомитися!» / «Pleased to meet you» та її еквіваленти на зразок «Дуже приємно» / «Nice to meet you» і т. д. Проте в певних колах, особливо у верхівці середнього класу та серед панів з вищого кола (правду кажучи, це стосується й вершечка, й серединки суспільної драбини) таку відповідь вважають неприйнятною — «заїждженою» та простацькою, як на їхній смак. Ясна річ, що від опозиціонерів «Приємно познайомитися» ви почуєте інше пояснення: вони вам, либонь, скажуть, що «ця фраза некоректна», і ви навіть знайдете підтвердження у довідниках з етикету. Довідники ж аргументують некоректність фрази просто — це ж неприкрита брехня, адже як на перших секундах знайомства можна знати приємне воно чи ні?! З огляду на лицемірство, алогічність та лукавство англійського етикету така нетипова ретельність у дотриманні букви закону видається, як мінімум, недоречною.

Звідки б не взялися ці подвійні стандарти та вивихнута логіка, упередженість до «Приємно познайомитись» від цього не меншає: особливо серед тих, хто й уявлення не має, яка причина всезагального переполоху від цієї фрази. Вони просто мають якесь химерне відчуття непевності. Однак, навіть ті, хто не мають класових упереджень стосовно «Приємно познайомитись», навіть ті, хто переконані в її коректності та ввічливості, зрідка вимовляють цю фразу із стовідсотковою впевненістю: «Приємнопознайомитись», — бурмочуть собі під ніс скоромовкою. Цілком ймовірно, ніяковіють якраз тому, що переконані у «правильності» своїх слів. Зайві церемонії нас бентежать. Але й панібратство бентежить не менше. Та нас все бентежить!

Правило бентеги

Власне, якщо ви хочете скидатися на правдивого англійця, то посеред всієї цієї плутанини з привітаннями та знайомствами покладіться на єдине надійне правило — виконуйте ритуали знайомства так-сяк: завмріть, поводьтесь сковано, ніяково і спантеличено. Забудьте про впевненість у собі, плавність та природність поведінки — це неприйнятно і не по-англійськи. Вайлуватість, нерішучість та неоковирність — от це по-англійськи! Відрекомендуйтеся похапцем і якомога нерозбірливіше. Якщо ви таки називаєте своє ім’я, то промимріть щось геть незрозуміле. Руку простягайте нерішуче і з-пів дороги відсмикніть її незграбно. Привітайтесь приблизно так: «Еее, хм, приємнопознайомитись, еге, привіт?».

Якщо ж у вас соціальні навики розвинуті краще або ж ви походите з країни, де знайомство відбувається змістовніше і більш прямолінійно (а так воно і є у більшості країнах), то вам доведеться трохи наловчитись, щоб досягти відповідного рівня незграбності та накрохмаленої штивності.

Одразу після недоладного знайомства, вайлуватих привітань та фатичних балачок про погоду, ми переходимо до наступних форм світської бесіди. (’One must speak a little, you know,’ as Elizabeth said to Darcy, ’It would look odd to be entirely silent.’ «Знаєте, треба хоч трохи говорити, — як Елізабет напучувала Дарсі, — зовсім мовчати — це трохи дивно виглядає».)

Малознайомі люди можуть до несхочу обговорювати Погоду та інші відносно нейтральні теми (власне, лише Погода є цілковито безпечною темою, в інших темах, за певних умов, чаїться «небезпека» — треба дотримуватися вимог та обмежень з ким, де і коли їх можна зачіпати). Однак, в Англії, як і будь-де у світі, найбільш популярна форма світської бесіди у дружньому колі — це плітки. Англійці — це, поза сумнівом, нація пліткарів. Британські вчені з’ясували, що дві третіх усіх наших розмов присвячені обговоренню наступних соціальних тем: хто, що і з ким; хто «в фаворі», хто «в опалі» і з яких причин; як гідно вийти із усіляких халеп; стосунки та поведінка друзів, родичів та зірок; наші власні проблеми з сім’єю, друзями, коханцями, колегами та сусідами; деталі світського життя. Коротше кажучи, ми пліткуємо про все.[19]

Якщо ж вам потрібне академічне визначення пліткування, то найвлучніше я знайшла в Нун М. та Делбрідж Р. (1993): «Процес неформального обміну цінною інформацією про наше оточення».

Однак, це визначення не охоплює усі аспекти пліткарства. Скажімо, тут не взято до уваги пересуди про зірок, звісно, якщо тільки поп-зірки, актори кіно, члени королівської сім’ї та політики не входять до вашого кола спілкування (що малоймовірно, як на те пішло). По правді, то суть пліток про знаменитостей в тому, що ми сприймаємо їх, мовби близьких: конфлікти між персонажами мильних опер, непрості стосунки у світі супермоделей, кар’єрні перипетії, матримоніальні справи та появу дітей у кінозірок ми обсмоктуємо з таким же інтересом, як і життя наших друзів, сусідів та родичів. Тому я тут все ж вступлюсь за Нун та Делбрідж і погоджусь з їхнім визначенням.

Власне кажучи, їхня дефініція мені до вподоби ще й тому, що вона окреслює коло тих, про кого пліткують і хто поширює плітки. Дослідники з’ясували, що майже половину часу, відведеного на плітки, ми присвячуємо розмовам про досвід пліткаря та миттєву реакцію публіки, а не головних героїв пересудів. Також визначення влучно описує природу пліток — потребу оцінювати. Так чи інакше, але пліткуючи, ми висловлюємо свої погляди та емоції стосовно подій. Відвертої критики та негативних суджень у тих наших чесаннях язиками набереться всього на відсотків п’ять. Однак, придивившись, ви завважите, що англійці не такі швидкі говорити прямо про свої погляди та почуття. О, ні, вони, радше, підуть манівцями чи натякнуть ненароком, але й ніколи не обмежаться сухим «хто, що і з ким», не висловивши особистої опінії.

Правила приватності / стриманості

Я б не хотіла непорозумінь, тому уточню: цитуючи дослідження про небувалу любов англійців до пліток, я зовсім не наполягаю, що ми найплітковитіша нація у світі. Я певна, що не лише британські вчені зауважили, що дві треті часу, присвяченого пліткам, витрачають на більш-менш ті самі соціальні теми. Робін Дунбар, психолог і дослідник пліткознавства в Англії, переконаний, що любов до пліток — це загальнолюдська категорія, ба більше, — саме пристрасті до пліток, за його переконанням, ми завдячуємо появу мови як такої[20]: вона мала замінити нашим предкам-приматам «вишукування бліх», що вже вичерпало свою ефективність в силу значного розширення соціальної мережі контактів.

Мені йдеться про те, що плітки не випадково так багато важать для англійців — вся суть у нашій підкресленій приватності / стриманості. Виконавши опитування та організувавши фокус-групи з англійцями різного віку та соціального походження, я зрозуміла, що найбільше вабить нас у плітках — елемент «ризику». Хоч пересуди й цілком невинні (пам’ятаймо, що на критику та осуд відведено всього п’ять відсотків часу), разом з тим вони заторкують «особисте», а це завжди відгонить чимось забороненим та ризикованим.

Помірковані, стримані англійці, для яких приватність — понад усе, особливо гостро відчувають «втручання в особисте». Неможливо переоцінити, наскільки важлива приватність в англійській культурі. «Приватність — це основа основ, — зауважив Джеремі Паксман, — на якій ґрунтується абсолютно все життя країни: починаючи від законів, яким англійці коряться, закінчуючи будинками, в яких англійці живуть». А Джордж Орвел спостеріг, що «англійцям вуха в’януть від одного лиш імені — допитливої Варвари».

А я від себе додам, що непомірна кількість найважливіших соціальних правил та норм пов’язана з недоторканістю приватної сфери нашого життя: нас вчать не пхати свого носа, де нас не просять, не втручатися в чужі справи, поводити себе стримано, не виставлятися на показ, не грати на публіку, не привертати до себе увагу і ніколи не виносити на люди інтимні деталі. Тут варто зауважити, що тільки поміж найрідніших та найближчих звичне «Як справи?» набуває ознак «справжнього» питання і передбачає справжню, а не типову, доведену до автоматизму, відповідь на всі випадки життя: «Дякую, все гаразд», «Нормально, дякую», «Та нема на що скаржитись», «Непогано, дякую». На випадок невиліковної хвороби завжди можна сказати щось таке: «Непогано, зважаючи на обставини».

І так, вслід за одвічним законом забороненого плоду, ми — нація підглядальників, яких безмежно вабить табуйоване приватне життя «нашого оточення». Може, англійці і не найбільші у світі пліткарі, але строгі правила приватності значно посилюють значимість пліток. Закон попиту та пропозиції забезпечує пліткам статус цінного товару всезагального вжитку. Ми, англійці, так просто і задурно не розголошуємо «особисте» кожному зустрічному, о, ні, ми ділимося тільки з тими, кого знаємо і кому можна довіряти.

Саме тому, хоч це і не єдина причина, іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім’я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю цілком невинну буденну інформацію треба витягати обценьками, і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися.

Правила гри «Вгадай-но»

Запитувати прямо: «Чим ви займаєтесь?», наприклад, не зовсім ввічливо. Хоча, якщо подумати, то це найочевидніше питання-стартер при знайомстві, та й починати розмову так чи не найлегше. Мало нам зацикленості на приватності, так ми ще й маємо збочену потребу ускладнювати собі соціальне життя, тому правила етикету змушують нас ходити манівцями і здалеку випитуватися, чим же людина заробляє на хліб. Потішно спостерігати, як хитромудро і якими десятими дорогами англійці оминають заборонене питання — вони добряче мучитимуться, але не запитають свого знайомого про професію прямо. У гру «Вгадай-но» бавиться майже увесь середній клас на всіх соціальних заходах, де випадає нагода знайомства. Суть гри полягає в тому, щоб відшукати і розгадати «підказки» про ймовірну професію у розмовах на різноманітні теми.

Наприклад, коментар про вічні затори у якомусь районі передбачає відповідь: «О, так, це якесь жахіття! А час-пік — ще гірше! Ви ж їдете на роботу на авто?». Особа, якій адресоване запитання, чудово розуміє в чому суть і слухняно відповідає як на озвучене питання, так і на приховане: «Так, але я працюю в шпиталі, і мені принаймні не треба їхати до центру». І тут вже можна собі дозволити сміливий здогад: «Ага, то ви лікар, так?». (Якщо ж потенційних професій не одна, а більше, то ввічливо почати вгадувати з найвищої по статусу — почніть з лікаря, а не з медсестри чи медбрата, санітара / санітарки чи студента / студентки; з адвоката / адвокатки, а не з секретаря / секретарки. Хоч на цьому етапі вже дозволено запитувати напряму, однак варто все-таки обрати стверджувально-питальну форму, а не власне питальну.)

Правила цієї гри відомі всім, і більшість людей намагається спростити всім життя і якомога швидше підкинути «ключі». Навіть якщо ви соромитесь своєї роботи, якщо вам незручно або ж ви намагаєтесь зберігати таємницю, то все ж доведеться признатися, ким ви працюєте, якщо вже здогад виявився влучним. Затягувати гру в пошук підказок геть неввічливо. Не менш грубо ігнорувати очевидні «підказки» нового знайомого. Якщо особа ненароком каже, що «мій кабінет тут, недалеко, за рогом» (на продовження медичної теми), то сам Бог велів вам тут же ж ляпнути: «Ага, то ви терапевт?!»

Коли таємницю професії нарешті розгадано, то — якою би занудною чи передбачуваною вона не була, — заведено висловлювати здивування. Типова відповідь на «Так, я лікар/ лікарка [вчитель / вчителька, бухгалтер / бухгалтерка, системний адміністратор / адміністраторка, секретар / секретарка]» звучить так, ніби це щось навдивовижу цікаве та неочікуване: «О! Справді?!». А далі, майже без винятків, панує незручна мовчанка: ви відчайдушно намагаєтесь придумати, що б такого сказати, чи запитати про фах співрозмовника, а на тому боці думають над скромною, але потішною і водночас вражаючою відповіддю.

Схожі «вгадай-но» техніки часто використовують у спробах з’ясувати, де люди мешкають, чи вони перебувають у шлюбі, в якій школі вчилися і який університет закінчили. І так без кінця-краю. Певні прямі питання ми вважаємо більш грубими, аніж інші. Наприклад, запитати: «Де ви мешкаєте?» — не так грубо, як поцікавитися: «Чим ви займаєтесь?» — але навіть таке доволі невинне питання варто переформулювати, узагальнюючи, скажімо, ось так: «Ви живете неподалік?» — чи взагалі піти в обхід: «Ви здалека?». Прийнятніше поцікавитися про наявність дітей, аніж про шлюб. Перше питання, зазвичай, веде нас — манівцями — до можливих підказок до питання номер два. (Багато одружених англійців не носять обручок, тому питання про наявність дітей часто допомагає незаміжнім англійкам вивідати матримоніальний статус об’єкта. Проте, така практика допустима лише у відповідному контексті: нахраписте питання про дітей може скидатися на надто очевидну спробу дізнатися про «вакантність» місця поруч з чоловіком.)

Зрештою, гра «вгадай-но» допомагає зібрати елементарну анкетну інформацію. Однак, цікавіші деталі особистого життя та стосунків надійно приховані правилами приватності і доступні лише близьким друзям та родичам. Це — інформація для вибраних, і її не можна трактувати абияк. Англійці особливо пишаються цією рисою і глузують з американців, які «у перші ж п’ять хвилин знайомства вибовкають все про розлучення, видалення матки і заразом про лікаря, який оперував». Однак, це кліше, хоч і не безпідставне, характеризує радше не американців, а нас і наше ставлення до приватності.

Прецінь правила приватності, зокрема табу на «надмірну допитливість», дуже ускладнює життя бідакам-соціологам, які добувають життєво необхідну інформацію виключно за допомогою невтамовної допитливості. От і матеріал для цієї книжки було здобуто в тяжких муках, відчайдушних намаганнях знайти хитромудрий підхід чи викрутас, який допоміг би обійти правила приватності, а деяких співрозмовників доводилося допікати до живих печінок. Так чи інакше, а процес придумування та застосування хитромудростей допоміг мені виокремити доволі неочікувані та захопливі правила, як, наприклад, правило дистанції.

Правило дистанції

У англійців заведено обсмоктувати особисте життя лише в колі друзів; плітки про приватне життя друзів та родини розпускають у трошки ширшому колі; плітки про особисте життя знайомих, колег та сусідів вже можна посмакувати у численнішому товаристві, а плітками про інтимні деталі життя публічних осіб та зірок можна взагалі поділитися з майже будь-ким. Це називається правилом дистанції. Чим «віддаленішим» є об’єкт пліток від вас, тим ширше коло людей, з якими можна плескати язиками.

Правило дистанції уможливлює життєво важливі соціальні функції пліток, а саме — встановлення соціальних зв’язків, уточнення становища та статусу, оцінка та підтримка репутації, спадковість соціальних навиків, норм та цінностей, і при тому дозволяє уникати втручань у приватне життя. А понад те, завдяки цьому правилу язикаті Хвеськи, тобто антропологи, можуть так хитромудро сформулювати свої каверзні питання, що ніяким способом не порушують правила приватності.

Наприклад, якщо ви взялися за таке делікатне питання, як, скажімо, шлюб, і вам хочеться вивідати, що англійці думають з цього приводу, то не варто запитувати про, власне, шлюб вашого співрозмовника, натомість, поговоріть про шлюб когось стороннього, — найкраще пасує якась недосяжна публічна особа, яку ніхто з вас особисто і не знає. Якщо ви теревените з близьким знайомим, то можна поговорити про домашні негаразди колег чи сусідів або ж навіть друзів та родичів. (Якщо так трапилося, що у вас нема колег та друзів, сімейне життя яких дало тріщину, то їх завжди можна вигадати.)

Стратегія взаємної відвертості

Якщо ж ви заповзялися вивідати у нового друга-англійця деталі сімейного життя чи будь-яку іншу «особисту» інформацію, то вам доведеться, либонь, застосувати Стратегію Взаємної Відвертості. Це більш-менш універсальне правило, згідно з яким ми намагаємося досягнути певного рівня симетрії, збалансувати наші розмови: наприклад, розповіді про щось «особисте», спонукають співрозмовника, хоча б із елементарної ввічливості, відкритись у зустрічному пориві особистих одкровень. Так можна поступово підвищувати градус інтимності, відкриваючи все інтимніші деталі і водночас сподіваючись на рівнозначну відповідь, і так далі, і так далі.

Одначе, з англійцями варто почати з якогось дуже незначного, тривіального зізнання, — такого, що взагалі не скидається на «особисте» і його можна мимохідь згадати у розмові, — а тоді вже, поступово, відштовхуючись від безневинного старту, крок за кроком просуватися далі. Стратегія Взаємної Відвертості — виснажливий і кропіткий процес, але це чи не єдиний спосіб пробити броню англійських правил приватності.

Як би там не було, але це може бути доволі потішним експериментом: оберіть якомога стриманішого, штивного англійця і перевірте, чи вдасться його розколоти і як далеко ви зможете зайти, застосовуючи техніку взаємної відвертості. Я зауважила, що мені, англійці, набагато легше вигадати «одкровення», аніж розповісти реальні деталі мого приватного життя. Прикро, що доводиться підривати репутацію антропологів, зізнаючись в обмані, та моє дослідження ніяк не можна було б назвати справедливим, якби я поцуралася визнати власні побрехеньки.

Винятки з правила приватності

Тут слід згадати про один доволі цікавий виняток із правила приватності, яке, хоч і поширюється лише на привілейований прошарок суспільства, однак чимало розповідає про англійськість як таку. Я називаю його «виняток до друку»: про особисте можна вільно написати (в газеті, журналі, книжці та ін.), а от говорити про це з новими знайомими, десь на вечірці, ми будемо не так охоче. Це може видатися доволі дивним або й збоченим, але якогось милого ми радше обговорюватимемо деталі приватного життя у книжках, газетних колонках чи журнальних статтях, аніж у значно камернішому середовищі, у вузькому колі знайомих, скажімо, десь на зустрічі.

Власне, це один з тих винятків, що лишень «підтверджують правило»: насправді, тут очевидно, що мода на сповідальну журналістику та відверте письмо особливо не вплинула на щоденні правила поведінки англійців. Колумніст /колумністка може розповісти багатомільйонній аудиторії про своє криваве розлучення, про рак грудей, про розлади харчової поведінки, про тривоги та целюліт — та про що завгодно! Але вона обуриться, якщо якийсь незнайомець десь на вечірці спробує розпитати її про особисте. Вона порушує табу на приватність лише у професійному вимірі. У реальному житті вона, як усі інші, дотримується правила приватності та правила дистанції, обговорює особисті справи лише з близькими друзями, а намагання чужинців посягнути на її приватність сприймає як зухвалість та нав’язливість. Ви ж не попросите професійну ню-модель оголити груди посеред сімейного недільного обіду? Так само негоже просити професійну стриптизерку душі оголювати душу десь у перерві між споживанням канапе на вечірці.

«Виняток до друку» іноді поширюється й на інші медіа, наприклад, документальні теле- та радіопередачі або ж ток-шоу. Проте, як показує досвід, англійські стриптизери душ рідше оголюються в такому форматі, надаючи перевагу все-таки відвертості на письмі. Скажімо, телевізійна документалка про боротьбу покійного Джона Даймонда з раком горла була значно сльозливіша і менш «особиста», аніж газетна колонка та книжка на цю ж тему.

Ми також часто спостерігаємо чудернацький феномен, притаманний усім англійським одкровенцям, які спершу напишуть відверту книжку чи колонку, прийдуть на ток-шоу і нервово віджартовуються від питань, говорять завуальовано, вмить соромляться та бентежаться, коли доводиться говорити у ток-шоу про свій досвід. Тут йдеться не про те, що усі одкровенці більш стримані та помірковані на публіці, а радше про те, що існує ледь відчутна, — та все ж помітна — різниця між тим, наскільки можна оголитись на письмі і тим, що можна висловити вголос. І навіть ті, хто нехтують цим нюансом і вільно говорять про особисте життя в документальних фільмах та ток-шоу, дотримуються правил приватності, коли камери нарешті вимкнуть.

Звісно, що в Англії, як і будь-де у світі, знайдуться люди, готові зробити ледь не все, що завгодно, сказати чи признатися у чому завгодно і де завгодно, лиш би отримати свої «п’ять хвилин слави», вивищитись на фоні інших або ж просто заробити грошей. Та тих, хто так вульгарно порушує правила приватності (без сумніву, йдеться про порушення, а не про винятки) — очевидна меншість. Більшість засуджує та висміює їхні витівки, а це свідчить, що дотримання правил й надалі залишається нормою.

Статеві відмінності пліткування по-англійськи

Вчені[21] встановили, що всупереч поширеному переконанню, чоловіки пліткують не менше за жінок. Згідно з одним англійським дослідженням і чоловіки, і жінки витрачають 65 відсотків часу на обговорення соціальних тем на кшталт особистих стосунків. У іншому дослідженні виявили, що різниця у пліткарстві зовсім незначна: чоловіки пліткують у 55 відсотках балачок, а жінки — у 67 відсотках. Розмовам про спорт та дозвілля, як показує дослідження, присвячено 10 відсотків чоловічих балачок, тож спишемо цю різницю на обговорення футболу.

З’ясувалося, що чоловіки, як і жінки, не схильні розмовляти на «важливі» та «чванькуваті» теми, як-от політика, робота чи культурні аспекти. Проте, є один виняток (і це дивовижна відмінність): все змінюється у присутності жінок. У виключно чоловічому товаристві вони присвячують таким несоціальним темам, як робота чи політика, лише 5 відсотків часу. А от у змішаному товаристві, де можна похизуватися перед жінками, стрімко, — аж до 15–20 відсотків, — зростає відсоток розмов на «високоінтелектуальні» теми.

Насправді, як з’ясувалося у процесі нещодавнього дослідження, єдиною змістовною відмінністю чоловічого пліткарства від жіночого є те, що чоловіки присвячують набагато більше часу розмовам про себе. Дві третини часу, відведених на навколосоціальні теревені, чоловіки балакають про свої особисті справи, натомість жінки говорять про себе всього третину часу.

Незважаючи на ці відкриття, повсюдно та особливо серед чоловіків процвітає міф, буцімто чоловіки дискутують на теми «порятунку світу», а жіноцтво в цей час пліткує десь на кухні. Англійці, які брали участь у моїх фокус-групах або яких я опитувала, вже з порога заявляли, що вони ніколи не пліткують, а англійки, навпаки, охоче визнавали, що таки так. При подальшому опитуванні, правда, з’ясовувалося, що різниця полягає більше в семантичній площині, а не в практичній сфері: те, що жінки називали «плітками», чоловіки окреслювали як «обмін інформацією».

Очевидно, що серед англійців чоловіче пліткарство нещадно таврується. Є навіть неписане правило, яке це добре відображає: якщо те, що ви робите, є пліткуванням, назвіть це якось інакше. І ще одне, чи не важливіше, — те, що ви пліткуєте, не має бути схожим на власне пліткування. Моє пліткознавство засвідчує, що головна відмінність між чоловічим та жіночим пліткарством полягає в тому, що жіночі плітки таки звучать як власне плітки. І визначальними розрізнювальними категоріями тут є правило тону, правило деталей і правило зворотної реакції.

Усі англійки, яких я опитала, погодилися, що плітки вимагають відповідного, пліткарського, тону. Пліткарський тон має бути високим і швидким, як варіант це може бути театральний шепіт, але обов’язково жвавий. «Обмін плітками треба починати ось так [швидким, тонесеньким і захопленим голосом]: “Оу! А знаєш що? А знаєш що?” — пояснила мені одна пані, — Або так: “Пст, чуєш, чуєш!? [швидким, нетерплячим театральним шепотом] Знаєш, що я чула?” А ще одна жінка сказала таке: «Ви маєте розповісти це так, щоб воно звучало вражаюче або ж скандально, навіть якщо це насправді не так. Починайте так: “Ммм, тільки не кажи нікому, ти знаєш…” — навіть якщо нема з чого робити секрет».

Чимало жінок поскаржилося, що чоловікам годі засвоїти відповідний тон, — і вони поширюють плітки таким самим прісним, неемоційним тоном, як і решту інформації. «Та це навіть пліткуванням не назвеш!» — фиркнула одна пані. Власне, саме такого результату чоловіки й прагнуть досягти.

Жінки також наголосили на важливості деталей під час пліткування і, знову ж, висловили зажуру стосовно абсолютної недолугості чоловіків у цьому аспекті: чоловіки «ніколи не знають деталей». «Чоловіки ніколи не кажуть: “А ти що? А він що?”, — повідомила мені одна інформаторка. — Ну куди це годиться, коли не знаєш, хто що сказав». Інша жінка зізналася: «Жінки схильні більше додумувати… Вони говоритимуть про те, чому хтось зробив так, придумають цілу історію». Таке снування ймовірних мотивів та причин вимагає виснажливого копання вглиб «історії» і є невід’ємним елементом пліткування для жінок. Так само, як детальне обмірковування можливих наслідків. Чоловіки ж вважають таку деталізацію заняттям нудним, недоречним і, без сумніву, геть недостойним чоловіків.

Англійкам добре відомо, що «правдива плітка» потребує значно більше, аніж жвавий тон та увага до деталей, — вам також знадобиться хороша публіка. Для хорошої плітки не обійтись без вдячних слухачів, які бурхливо реагуватимуть у відповідь. Правило зворотної реакції вимагає від слухачів слухати плітки, як мінімум, так само жваво та охоче, як їх розповідають. І вся справа тут у ввічливості: оповідач завдав собі клопоту подати інформацію захопливо і скандально, тож найменше, що можна зробити у відповідь, — це виявити захоплене здивування. Чоловіки, на думку моїх інформаторок, просто не допетрали цього правила. Вони не розуміють, що відповідати треба: «О, НІ! Не може бути!» або «БОЖЕ ж ти мій!».

Проте, ті ж інформаторки погоджуються, що чоловік, який реагує бурхливо, виглядає як недолуга кокетка або ж іще гірше — женоподібним. Навіть геї, яких я опитувала, казали, що відповідь на зразок «О, НІ! Не може бути!» сприймається як дешева «вульгарність». Неписані правила англійського пліткарства таки дозволяють чоловікам висловлювати шок та здивування, коли вони чують справді «масний кавалок», однак, їм слід виявляти реакцію у більш прийнятний на загал чоловічий манер.

Цілком можливо, що відмінності статевого характеру у правилах пліткування висновуються на закостенілості міфу про те, що «плітки — це жіноче заняття». Якщо ми під поняттям «пліткувати» розуміємо голосне, швидке і жваве мовлення, всипане вигуками на кшталт: «А знаєш що?! А знаєш що?!» та «НІ! Не може бути!» — то чоловічі розмови, принаймні в Англії, таки справді дуже зрідка звучать як плітки. Однак за змістом вони цілком схожі на плітки. Збоку скидається на те, що чоловіки-пліткарі розмовляють на «важливі теми» (чи то пак про автомобілі та футбол). Звісно, що саме таким і був початковий план.

Деякі правила — і зокрема відмінності на основі статі — стосуються не лише англійців. Правило деталізації, наприклад, можна вважати універсальною рисою жіночих пліток: адже добре відомо, що жінки значно вправніші за чоловіків у мовному аспекті. Я не здивуюсь, якщо схожі дослідження, десь в Америці та Австралії, підтвердять, що й там жінки пліткують — розповідають і слухають — жвавіше за чоловіків. Та маймо на увазі, що це країни, які в більшій чи меншій мірі перебувають під впливом англійської культури. Моє дослідження, досить обмежене, мушу визнати, в рамках європейських культур, показало, що там чоловіки почуваються вільніше і значно жвавіше обговорюють соціальні питання. Скажімо, у Франції вигук «НІ! Справді? О Боже мій!» — цілком собі прийнятна і звична відповідь на гостреньку плітку. Так само заповзято чоловіки пліткують в Італії, Іспанії, Бельгії, Польщі, Лівані та Росії.

Причина зовсім не в тому, що вони менше, аніж англійці, бояться виглядати фемінними. Без сумніву, цей страх — крос-культурна універсалія. Власне, справа в тому, що лише англійці (та наші «колоніальні нащадки») вважають піднесений тон розмови та експресивність ознаками жіночності.

Я не кажу, що кодекс англійських розмов забороняє чоловікам висловлювати емоції. Далебі, англійцеві дозволено виражати емоції, хоча, стривайте — йому дозволено виражати певні емоції. А якщо бути точними, то тільки три:

• здивування (за умови, що воно висловлене у лайливій формі);

• лють (в принципі, форма та ж);

• тріумф / захват, які теж часто передбачають вигуки та лайку.

До того ж доволі непросто зрозуміти напевне, яку з тих трьох дозволених емоцій англієць намагається виразити.

Фатична[22] розмова, підвид світської бесіди, також має відмінності за статевою ознакою: чоловіче фатичне спілкування — і за формою, і за змістом — значно відрізняється від жіночого, разом з тим, деякі основоположні правила відображають базові цінності, які ми можемо вивести у категорію «визначальних характеристик» англійськості.

Жіночі фатичні розмови: правила компліментообміну

Фатичні розмови серед англійок часто починаються з ритуального обміну компліментами. Власне, цей ритуал можна спостерігати майже на кожному заході, де збереться понад дві подружки. Я була свідком ритуального компліментообміну серед жінок у пабах, ресторанах, кав’ярнях та нічних клубах, на кінних перегонах та інших спортивних заходах, в театрах та на концертах, на зустрічах Жіночого інституту та зльотах байкерок, у торгових центрах та просто посеред вулиці, на ділових зустрічах та в поїздах, на шкільних подвір’ях, в університетських кафетеріях та в їдальні офісу. Я зауважила, що в товаристві чоловіків жінки видозмінюють процедуру обміну компліментами — вдаються до скороченої версії взаємного вихваляння і часто вислизають до вбиральні (а я за ними), де можна спокійно продовжити процедуру улещування. У виключно жіночому товаристві вони привселюдно, не ховаючись, застосовують повну версію помазання єлеєм.

Мені довелося спостерігати чимало варіацій ритуалу, а також — брати у них безпосередню участь. Я зауважила, що компліментами не обмінюються у випадковому порядку — проглядається чіткий патерн, який я для себе вирішила означити як «правило компліментообміну». Схема така: вступна репліка може бути простим компліментом, як-от: «О, нова зачіска! Тобі личить!» — або ж поєднанням компліменту та самокритичної ремарки: «В тебе таке чудове волосся! Мені б таке, а то в мене мишачий хвостик, а не волосся!». Згідно з правилом компліментообміну відповідь на кожен із варіантів має містити самокритичне спростування похвали і одночасно «комплімент у відповідь», наприклад: «О, ні, що ви! Хіба це волосся! Воно так в’ється! Я б залюбки підстриглася коротко, як ви, але в мене не така форма обличчя. У вас гарно окреслені вилиці!». В обмін на це ви маєте видати ще одну самокритичну ремарку і ще один комплімент, які приведуть вас знову до самокритичних спростувань і компліментів — і так по ритуальному колу. Влучними та дотепними самокритичними репліками можна завоювати непоганий авторитет — англійки навіть вивели іронічне самознущання у мистецьку площину і внесли елемент змагання у гонитву за «хто з нас гірший».

Можна стрибати з теми на тему: від волосся до взуття, від стегон до професійних досягнень, успіхів у спорті, соціальних навичок, вдалих чи не дуже побачень, дітей, талантів та що на язик прийде, не має значення, — формула залишається незмінною!

Скарги ніколи не приймаються. Самокритичні ремарки завжди спростовуються. Якщо ж комплімент беззаперечно справедливий і його ніяк не спростуєш у звичній жартівливій чи самокритичній формі, то відповідати на нього потрібно неохоче і сором’язливо: «М-м-м, дуже дякую…» — потім слід стримано сказати щось на підтвердження компліменту, тоді додати обов’язковий комплімент у відповідь і принаймні спробувати змінити тему.

Коли я запитувала англійок, чому вони не можуть просто прийняти комплімент, то вони, зазвичай, знову заперечували правдивість компліменту і часто намагалися перевести стрілки на мене, зробивши комплімент мені. Це мені ніяк не допомагало у дослідженні, лишень підтвердило, що я маю справу із глибоко вкоріненим правилом. Отож я спробувала перефразувати питання і говорити про загальні патерни, що впали мені в око: я запитала, як би вони відреагували, якби хтось просто взяв і прийняв комплімент — без заперечень і без компліментів у відповідь. Всі як одна відповіли, що це дуже неввічливо, не по-дружньому і зверхньо, це «майже так само погано, як хвастощі». Про таку б сказали, що «вона забагато про себе думає». А одна жінка відповіла, — і я слово даю, що це правда і я ніяк її не спонукала: «Зразу стане зрозуміло, що вона не англійка!».

Чоловічі фатичні розмови: правило «Моє краще за твоє»

Очевидно, що компліментообмін — це виключно англійська риса, але так само очевидно, що вона ще й виключно жіноча. Важко собі уявити чоловіка, задіяного у процесі обміну компліментами. Погляньте самі: «Ох, як би я хотів грати в поло так добре, як ти! Я нікудишній гравець!» — «Ну що ти таке кажеш! Та я взагалі ніякий, це просто був вдалий удар. А як ти круто граєш в дартс!» Якщо вам хоч на секундочку здається, що цей діалог можливий, то підемо ще далі: «Ти першокласний водій! А я все плутаю педалі і мотор глохне!» — «Хто, я? Та де там, я жахливо воджу, чесно, та й автівка в тебе краща — швидша, потужніша!» Ну що? Де ви таке бачили?

У англійця зовсім інші методи нав’язати контакт, і вони, на перший погляд, категорично відрізняються своїми основоположними засадами від жіночого ритуального компліментообміну. У той час як англійки зайняті взаємним вихвалянням, англійці вдаються до взаємного приниження — я це ритуальне змагання називаю грою у «Моє краще за твоє».

У цьому контексті «Моє» — це що завгодно: марка автомобіля, футбольна команда, політична партія, місце вакацій, сорт пива, філософська теорія. Об’єкт не має значення. Англійці можуть вивернути будь-яку розмову у гру «Моє краще за твоє». Одного разу я була свідком сорокавосьмихвилинної розмови «Моє краще за твоє» (і, так, я засікала час) на тему переваг гоління станком над голінням електричною бритвою. Винятками не є і «високоінтелектуальні» теми: недавні, досить тривалі, дебати про М. Фуко, що велися на сторінках Літературного Додатку до Таймс, крок у крок повторювали ту ж схему і послуговувалися тими ж ad hominem аргументами, що й баталії про методи гоління.

Правила гри такі: почніть із вихваляння «Моє» (це може бути бритва, «Манчестер Юнайтед», Фуко, німецькі автомобілі — та що завгодно) або ж киньте виклик — прямо чи легенько натякнувши — чужому «Моє», яке для суперника є за замовчуванням найкращим. Тезу завжди будуть оскаржувати і заперечувати, навіть якщо ваш суперник (чи суперники) подумки з вами згідні чи не мають ніяких раціональних контраргументів. Та навіть уявити складно, щоб під час фатичної чоловічої розмови на фразу: «Не розумію, чому взагалі купують японські автомобілі, якщо можна купити BMW?» — відреагують ствердно: «Так, і для мене це загадка». Та це немислимо! Це безпрецедентний переступ мачо-етикету!

Іноді чоловіки сперечаються на високих тонах, лаються і обзивають один одного, однак в основі гри «Моє краще за твоє» лежить приязний та дружелюбний настрій, обов’язково з підтекстовим гумором, — всі чудово розуміють, що відмінність у поглядах не варто сприймати занадто серйозно. Лайка, насмішки та підколювання дозволені, поза тим — очікувані, а от гримання дверима у пориві люті, як і вияв будь-яких інших справжніх емоцій, — ні. Вся суть гри — за допомогою демонстрації театрального гніву та удаваної люті показати суперникам, хто тут господар. Як би ви не дорожили річчю, командою, теорією чи улюбленим методом гоління — ні за яких обставин не можна виказувати свої справжні емоції. Надмірна серйозність — заборонена, надмірний запал — не личить чоловікам. Й те, й інше — дуже не по-англійськи і викличе у співрозмовників лише поблажливу насмішку. Дивлячись на назву, яку я придумала для гри, можна було б хибно припустити, що правилами дозволено хизуватися, але це не так, хизування також заборонене. Ви можете попід небеса вихваляти свою машину, бритву, політику чи літературну школу, можете до найменших деталей все перебрати, але нізащо не можна прямо вказувати, що у вас гарний смак, напрочуд розвинутий інтелект і здатність мислити, які допомогли от так гарно розумітися у всіх перевагах. Можна лише ненароком натякнути. Найменший натяк на самовеличання і самолюбування категорично засуджують. Виняток — лише у разі «самоіронії» і то такої очевидної, що виникає сумнів у жартівливості фрази.

Також всім зрозуміло, що переможців у грі немає. Ніхто ніколи не капітулює і не пристане на бік опонента. Учасники суперечки можуть просто знудитися або втомитися, змінити тему розмови або ж співчутливо кивнути в знак безпросвітної глупоти опонента.

Гра «Моє краще за твоє» — виключно чоловіча забава. Жінки не розуміють правила і час до часу псують гру намаганнями внести елемент здорового глузду. Також вони швидко починають нудьгувати від передбачуваності ритуалу і навіть можуть зробити несусвітню дурницю — запитати опонентів, чи не можуть вони просто погодитися або не погодитись один з одним. Такі втручання переважно ігнорують. Роздражненим жінкам не втямки, що в цих суперечках нема мови про раціональне вирішення питання, та й ніхто насправді не прагне нічого вирішувати. У цих дебатах більше спільного зі скандуванням футбольних фанатів: ніхто з фанів не сподівається, що противники погодяться з їхніми гаслами. (Не подумайте, що фатичне спілкування англійок — це «сама доброта». Запал до змагань у них явно не такий нестримний, як у чоловіків. Однак, я маю записи жіночих фатичних розмов, — переважно це молодь з різних соціальних прошарків, — які всуціль нашпиговані іронічними образами, а учасниці шанобливо звертаються одна до одної «сучка» та «курва».)

Приклади фатичних розмов — компліментообміну та «Моє краще за твоє» — спершу виглядають абсолютно різними і, мабуть, таки справді відображають глибинні відмінності між чоловіками та жінками. Розмежування за принципом конкуренція / співпраця стало темою зацікавлення не одного соціолінгвістичного дослідження. Та навіть не посилаючись на найновіші дослідження з «гендерних мовних» теорій, не залишається сумнівів, що чоловіки у фатичному спілкуванні більш схильні конкурувати один з одним, а жінки натомість вдаються до тактики співпраці та «допасовування».

Приховані правила та система цінностей, на основі яких базуються ритуали фатичного спілкування, мають певні спільні риси, які нам чимало можуть розповісти про англійськість. Наприклад, й ті, й інші забороняють хвастощі, натомість заохочують гумор. Й ті, й інші передбачають певний рівень лукавства — справжні погляди та почуття потрібно, як мінімум, приховувати (під час ритуального обміну компліментами потрібно висловлювати фейкове захоплення, а під час гри «Моє краще за твоє» — штучну браваду). В обидвох випадках ми спостерігаємо тріумф етикету над правдою та здоровим глуздом.

Засадниче правило, яке лежить в основі усього англійського спілкування, полягає у забороні «серйозності». У нас, може, й нема монополії на гумор, — та й на іронію теж, — однак, англійці чутливіші за інші нації у розрізненні «розважливого» та «пихатого», «щирого» та «ревного».

Усвідомлення різниці — надзвичайно значиме для розуміння англійськості. Ще раз наголошу: як би добре ви не володіли мовою, ви ніколи не будете почуватися своїм у розмові з англійцями, якщо не відчуватимете тонкої грані між «добре» і «занадто». Ваша англійська може бути бездоганною, та у поведінковій «граматиці» зяятиме отакенна діра!

Як тільки вам проясніє, наскільки ці відмінності важливі, правило «Як важливо не бути надмірно серйозним» одразу ж стане зрозумілішим. Бути розважливим — прийнятно. Бути ревним — заборонено. Бути щирим — дозволено. Бути надмірно серйозним — суворо заборонено. Бути пафосним та величатися — поза законом. Про серйозні справи можна говорити серйозно, але сприймати себе занадто серйозно — ніколи. Хоч вміння посміятися із себе і випливає з пихи, — це одна з найпривабливіших англійських рис. (Принаймні мені так хочеться думати: якщо ж я переоцінила нашу здатність до самовисміювання, то моїй книжці добряче перепаде.)

Почнемо з промовистого прикладу: улюблена усіма американськими політиками нудотно-солодкава урочистість, — з биттям у груди і сльозливо-сопливими помпезними клятвами на святая святих, — ніколи б не здобула в Англії жодного голосу підтримки. Ми дивимося ці виступи у новинах, і на наших обличчях проглядається ледь помітний вираз зневажливого глузування — нам не втямки, як захоплений натовп може так купитися на відверті бздури! Якщо ми не глузуємо зневажливо, то скрушно хитаємо головою у приступі емпатичного сорому: як політики могли так низько впасти і виголосити таку відверто пафосну банальщину та ще й таким абсурдно урочистим тоном? Політикам годиться говорити банальщину. Наші політики — не виняток. Нас пересмикує від ревних і пафосних промов. Те саме стосується сопливо-сльозливих промов американських акторів на церемонії вручення Оскара чи інших нагород: всіх без винятку нудить від цього, і вони жестами — два пальці в рот — показують, мовляв «Мене зараз виверне». Мало коли доведеться побачити англійських акторів-оскароносців, які б дозволили собі розчулитись на публіку: їхні промови зазвичай короткі, поважні або ж сповнені гумористичного самовисміювання. До того ж вони майже завжди почуваються сором’язливо та невпевнено. Якби ж англійські лицедії наважилися порушити неписане правило, їх би одразу затюкали і присвоїли статус «солоденького мамія» («luvvie»).

Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.

Правило «Та годі вже!»

Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».

У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.

Звісно, що були сміливці, які ратували за права та свободи, якими ми сьогодні радо користуємося, та більшість пересічних англійців сприймають ці подвиги як належне і радше будуть насміхатися, підколювати та побуркувати зі свого затишного болітця в бік активістів — захисників та поборників тих самих прав та свобод. Багато хто навіть не завдає собі клопоту проголосувати на виборах. Щоправда, соціологи та вчені ніяк не дійдуть згоди, яка ж причина нашого нікчемно низького волевиявлення — цинізм чи апатія? Чи, найбільш ймовірно, — і те, й інше. Усього потроху. А більшість тих, хто все-таки голосує, робить це із прикро — скептичним виглядом: обирають «найкраще з найгіршого» або «менше з двох бід», а не біжать на дільницю у палкому переконанні, що голос за ту чи іншу партію змінить світ на краще. На таке переконання відреагують не інакше як: «Та годі тобі вже!».

Молодь та інші фешоністи від лінгвістичних мод та тенденцій, найімовірніше, скажуть іронічне: «Ага, та», — а не: «Та годі тобі вже!» — суть від цього не зміниться. Так само немає особливої різниці, як називати переступників правила «Як важливо не бути надмірно серйозним»: найновішим сленговим «сильно мудрий» («up themselves») чи більш традиційним «набундючився-запишався» («full of themselves»). Можливо, коли ви будете читати ці рядки, з’являться нові вирази, та основоположні правила та цінності вкорінилися так глибоко, що точно залишаться незмінними.

Англійці, зазвичай, не схильні хизуватися патріотизмом. Власне, і патріотизм, і хвастощі — це щось неприйнятне, а комбінація цих двох гріхів — взагалі подвійне неподобство. Та є один важливий виняток із цього правила, і він стосується гумору — ми відчуваємо патріотичну гордість за наш гумор, а особливо — за іронію.

Існує повсюдне переконання, що ми маємо краще, витонченіше і досконаліше почуття гумору, аніж інші нації. І вони, ті інші нації, мислять до нудного лінійно і не спроможні ані розуміти, ані оцінити іронію. Майже всі англійці, яких я опитувала, погодилися із цим твердженням, а багато іноземців, як не дивно, їм смиренно вторували.

Незважаючи на те, що ми переконали всіх та й себе зокрема, що іронія в нас найкраща з найкращих, я, як вже раніше писала, маю певні сумніви. Гумор — категорія універсальна, іронія — універсально важливий елемент гумору, і жодна культура не може її монополізувати. Моє дослідження виявило, що іронія, знову ж таки, — це питання міри. Так би мовити, суть у кількості, а не в якості. Що вирізняє англійський гумор, так це всюдисущість іронії і те, скільки вона для нас важить. Іронія — це головний інгредієнт англійського гумору, а не просто собі пікантна приправа. Іронія править бал. Англійці, як сказав один спостережливий дослідник англійськості[24], «зачаті в іронії. На її хвилях ми випливаємо з утроби матері. Це наші навколоплідні води… Ми жартуємо не жартома. Ми турбуємося безтурботно. Ми серйозні несерйозно».

Слід визнати, що чимало моїх іноземних інформаторів вважають цей аспект англійськості радше дратівливим, а не кумедним. «З англійцями клопіт у тому, — пожалівся мені один американець, — що ніколи не ясно, чи вони жартують, чи вони серйозні». Це слова бізнесмена, який приїхав у справах разом із співробітницею-голландкою. Вона на хвильку задумалась, а потім несміливо зауважила: «Мені здається, що вони переважно жартують, правда ж?».

І вона таки права. Мені трохи шкода їх обох: із розмов з іноземцями я з’ясувала, що пристрасть англійців до іронії створює проблеми у першу чергу бізнесменам, а не туристам та іншим шукачам пригод. Дж. Б. Прістлі зауважив, що «навколишнє середовище, в якому ми, англійці, живемо, сприяє гумору. Туманно навколо, і дуже зрідка буває по-справжньому ясно». Він позиціонує «чуття іронії» як найважливішу складову англійського гумору. Гумористична атмосфера — це, звісно, прекрасно, але лише для тих, хто приїхав до нас відпочивати, а от якщо у вас справи і на кону сотні тисяч доларів, як у моїх бідолах-інформаторів, ця туманність, наскрізь просякнутий іронією культурний клімат явно може стати перепоною.[25]

Тим, хто намагається акліматизуватися, слід пам’ятати про найважливіше правило — іронія має всеохопний характер: так само, як і гумор загалом, вона є сталим, незмінним і засадничим елементом нашого звичайного щоденного спілкування. Англійці, може, й не завжди жартують, але вони завжди готові пожартувати. Ми не завжди іронізуємо, але ми завжди готові іронізувати. Коли ми запитуємо прямо (скажімо, «Як там діти?»), ми водночас готові і до прямої відповіді («Дякую, добре»), і до іронічної («Та вони просто дивовижні — милі, охайні, старанні і у всьому мені допомагають…» На що слід відповідати приблизно так «О, люди добрі! Щось у лісі здохло!»).

Правило знецінення

Я вирішила написати про це правило одразу після розділу про іронію тому, що знецінення — це підвид іронії, а не окремий самостійний вид гумору. До того ж це дуже англійський вид іронії: правило знецінення — близький родич правил «Як важливо не бути надмірно серйозним», «Та годі тобі вже!» та інших буденних правил, що стосуються стриманості та скромності. Знецінення дійсно є суто англійською формою гумору, і я тут знову нагадую про радше кількісний, а не якісний аспект. Джордж Мікеш пише, що знецінення — «це не просто риса англійського гумору, це стиль життя». Англійці законно вважаються вправними знецінювачами, але не тому, що ми винайшли знецінювання, і зовсім не тому, що ми знецінюємо найкраще, а тому, що ми так часто вдаємося до знецінення. (Ну, може, ми справді робимо це трішечки краще — у нас же стільки досвіду!)

Зовсім не важко зрозуміти, чому ми так заповзято взялись за знецінення: строга заборона на надмірну серйозність, емоційність, сопливість та самовихваляння змушує постійно вдаватися до знецінення. Щоб, чого доброго, не виявити навіть натяку на заборонену пафосність, немислиму емоційність чи неприйнятну полум’яність, ми обираємо для себе протилежну крайність — демонструємо черствість та категоричну байдужість. Згідно з правилом, знецінення виснажливе і тяжке хронічне захворювання треба називати не інакше як «легке нездужання»; направду жахливу подію як «та це не зовсім те, чого б я хотів / хотіла»; небаченої краси краєвид як «нічого такий»; неперевершену роботу чи нечуване досягнення як «непогане таке»; акт мерзенної жорстокості як «не дуже приязний», а непростимо ідіотську помилку як «не дуже розумну»; в Антарктиці «досить прохолодно», а в Сахарі «трохи жаркувато, як на мене»; а виняткову прекрасність, підставу для всенародної гордості і захоплених овацій слід називати «гарненьким» чи, як вже нема ради і треба розщедритись на похвалу, — «дуже гарненьким».

Зрозуміло, що знецінення по-англійськи, як й інші наші риси, добряче спантеличує і дратує іноземців (ми, англійці, назвали б це «трошки бентежить»). Один інформатор, доведений до відчаю, пожалівся: «Я не розумію, до чого це? Це що, смішно? Якщо це мало бути смішно, то чому ніхто не сміється? Навіть не усміхнеться! Та хоч щось! Та як мені, до біса, догнати, чи їхнє “непогано” означає “просто прекрасно”, чи просто “нормально”? Може, є якийсь секретний знак, чи що? Чому не можна просто сказати нормально?!»

В тому то й проблема з англійським гумором: він у своїй переважній більшості — і зокрема й наше знецінення — несмішний, тобто не очевидно смішний, не «ха-ха, вмерти можна» смішний, і він точно не є універсально, крос-культурно, смішним. Навіть самі англійці, які розуміють в чому сіль, не завжди корчаться від сміху від знецінювального гумору. У кращому разі доречна та шпарка ремарка викличе у співрозмовників ледь помітну півусмішку. Але в цьому й суть знецінювальних ремарок: вони смішні, але тільки тоді, коли ледь вловимі. Це гумор, але такий стриманий, витончений і рафінований.

Навіть ті іноземці, які розуміють англійський знецінювальний гумор і яким він смішний, все одно мають чималі труднощі, коли намагаються самі вдатися до такого типу жартів. Мій батько розповідав про друзів-італійців, відчайдушних англофілів, які зі шкури пнулися, щоб бути якомога англійськішими: вони досконало володіли англійською, одягалися як англійці і навіть навчилися їсти англійську їжу. Однак, знецінювальний гумор ніяк їм не вдавався і вони діставали батька проханнями пояснити що й до чого. Одного разу хтось із них розповідав — довго і жовчно — про огидну вечерю в місцевому ресторані, де їжа була неїстівна, сам заклад — бруднющий, обслуговування — вкрай грубе і так далі, і так далі. «Ох, — сказав мій тато, вислухавши тираду до кінця. — То я так розумію, ви його не рекомендуєте?» «АГА! БАЧИШ? — скрикнув татів друг. — Ось знову! Як ти це зробив? Як ти це робиш? Як ти знаєш, коли так слід робити?» «Я не знаю, — виправдовувався тато. — Я не можу це пояснити. Просто, та й все. Воно само».

І тут криється ще одна проблема із знецінюванням по-англійськи: по суті, це правило, але четверте значення цього слова, за визначенням Оксфордського словника англійської мови, — це «нормальний чи звичний стан речей». Ми коримося правилу несвідомо. Це просто «клік» в мізках. Нас не навчають знецінювальному гумору, ми несвідомо всотуємо його звідусіль. Знецінювальні ремарки «самі» злітають з наших уст тому, що вони глибоко вкорінені у нашій культурі, вони є частиною англійської душі.

Іноземцям важко зрозуміти знецінювання по-англійськи ще й тому, що це, по суті, метажарт про неписані правила гумору. Коли ми описуємо, скажімо, страхітливий, травматичний і болісний досвід як «не дуже приємний», то ми не лише одночасно визнаємо табу на ревність, демонструємо дотримання правил іронії, але й висміюємо безглузду покірність перед законами гумору. Ми вправляємося у стриманості, та робимо це так підкреслено, що водночас (тихцем) підсміюємося і з себе також. Ми пародіюємо самих себе. Кожен знецінювальний жарт — це невеличка особиста насмішка з англійськості.

Правило самознецінення

Так само, як і знецінювання, самознецінення можна вважати формою іронії. Його суть полягає не у справдешній скромності, а в тому, щоб говорити не те, що думаєш насправді, або принаймні протилежне до того, що намагаєшся пояснити людям.

Проблема англійської скромності ще не раз зринатиме на цих сторінках, тож мені слід зараз же прояснити можливі непорозуміння. Коли я говорю про «правила скромності», то маю на увазі, що англійці не є скромнішими чи сором’язливішими за інші нації, а мені йдеться про те, що ми маємо строгі правила стосовно удаваної скромності. Туди можна зарахувати і «заборонні» правила — такі, як табу на хизування та самовеличання (всіма можливими способами), і «спонукальні» правила, які заохочують до активного самовисміювання та самозбиткування. Чисельність неписаних правил наштовхує на думку, що скромність англійців не є ані природною, ані інстинктивною: натомість ми, як би це красиво подати, високо цінуємо скромність і прагнемо до неї. А та скромність, яку ми демонструємо, у суті своїй нещира, або, більш поблажливо, — іронічна.

І в цьому вся суть гумору. Повторюся, що мені йдеться не про очевидний гусарський гумор: гумор самовисміювання, як і наше знецінення, настільки непримітний, — іноді аж до майже невидимого, — що тим, хто не знає правил скромності, його не зрозуміти. Щоб показати, як все влаштовано, я скористаюся наочним прикладом. Мій наречений — нейрохірург. На першій зустрічі я запитала, як так сталося, що він обрав собі такий фах. «Та я, власне, — відповів він, — студіював філософію, політику та економіку в Оксфорді, але мені це якось не пішло, тож я, е-е-е, подумав, чому б не взятися за щось не таке складне». Я розсміялася, та одразу ж, як він і очікував, запротестувала, що нейрохірургію навряд чи можна назвати менш складною. І це відкрило йому дорогу до подальшого самознецінення. «Та ні, це зовсім не так складно, як усі думають. Чесно кажучи, це майже як тицяти пальцем в небо. Та це як сантехнік, тільки з мікроскопом. Хоча ні, сантехніки роблять точнішу роботу». Як пізніше з’ясувалось, а він знав напевне, що з’ясується, він закінчив Оксфорд — той, що йому «якось не пішов» — з відзнакою, а вступив туди — на стипендію. «Я був ще тим заучкою», — пояснив він.

То чи була це справжня скромність? Але його жартівливе самознецінення не можна назвати навмисною, прорахованою «фальшивою» скромністю. Він просто грав за правилами, сором’язливо не визнаючи своїх успіхів та досягнень, і жартував у манері самоприниження, як це в нас заведено. У його раболіпній самовисміювальній манері, власне, не було нічого надзвичайного чи дивовижного: він просто поводився по-англійськи. Мимоволі ми всі так робимо — автоматично і повсякчас. Навіть ті з нас, в кого значно скромніші досягнення і значно менше підстав їх приховувати. Мені пощастило — мало хто знає, хто такі антропологи, а ті, хто знає, вважає нас найнижчою формою наукового життя. Тому в мене мало шансів скидатися на хвастунку, коли я розповідаю про свою роботу. Коли ж виникає підозра, що я запишалася у своєму мудрагельстві (або ж намагаюся справити враження, що я мудрагелька), то я швиденько пояснюю неофітам від антропології, що антрополог — це «Допитлива Варвара по-мудрому», а науковцям кажу, що те, чим я займаюся, всього лиш «популярна антропологія», а не справжня наука в поті чола і з виїздом «в поле».

У колі своїх система збою не дає: усі прекрасно розуміють, що звичне самознецінення означає акурат протилежне, а ще — ми справедливо подивовані і досягненнями співрозмовника, і небажанням волати про них на кожному кроці. (Навіть мої відповіді, які не зовсім підпадають під самознецінення, адже вони є цілковито, як це не сумно, правдивими, спонукають до хибних висновків, буцімто я насправді займаюся не такими вже тривіальними речами, як намагаюся усіх переконати.) Проблеми виникають, коли ми намагаємося зіграти в цю гру з представниками культур, які не розуміють правил, неспроможні оцінити іронію і відтак схильні, як на зло, сприймати самознецінення на віру. Ми бавимося у скромність, як зазвичай, а невтаємничені іноземці вірять нам на слово і не виявляють захоплення нашими плохенькими досягненнями. І ми ж ніяк не можемо змінити тактику і заявити: «Ей, стривайте, ви ж мали по-зрадницькому посміхнутися мені на знак того, що не вірите жодному слову і розумієте, що я займаюся самознеціненням. Ви б мали ще більше цінувати мої таланти та скромність!» Вони ж бо не знають, що в англійців такою є прописна відповідь на прописне самознецінення. Вони не знають, що це хитромудрий блеф. Вони не ведуться на нашу гру, і вона обертається проти нас самих. І, якщо чесно, то так нам і треба, щоб не були такими сиромудрими.

Ненсі Мітфорд у статті для «Encounter» від 1995 року на позначення лексики, притаманної соціальній верхівці та соціальним низам, пропонує термін «верхи» й «неверхи» (U and Non-U). Він і сьогодні залишається актуальним, попри те, що деякі слова-індикатори з її списку вже вийшли з ужитку. Звісно, певні словесні шібболети[26] змінилися, та доволі багато з них й досі актуальні. Те, як ви називаєте денний прийом їжі — «ланч» («lunch») чи «обід» («dinner») — дозволить визначити, до якого соціального прошарку ви належите.

Однак застосування простої бінарної моделі Мітфорд не зовсім відповідає меті мого дослідження, адже певні шібболети просто відмежовують верхівку від решти класів, а інші — проводять чітку межу між робочим класом та нижнім сегментом середнього класу або між верхівкою та серединкою середнього класу. У певних моментах лексика робочого та вищого класів навдивовижу схожа і разюче відрізняється від лексики решти класів.

Сім смертних гріхів

Існує сім слів, які англійці з верхів та верхівки мідлів вважають непомильними лексичними шібболетами. Досить одного з цих «семи смертних гріхів», сказаного у присутності представників верхівки суспільства, як їхня вмонтована система розпізнавання класів починає блимати і пікати, вішаючи на вас ярлик серединки середнього класу — за кращих обставин — або й низів середнього класу, а інколи вас можуть одразу класифікувати як робочий клас.

Це слово найбільше муляє око представникам вищого та верхівки середнього класу. Джиллі Купер згадує, що якось підслухала, як її син казав другові: «А мамуся казала, що слово “пардон” ще гірше, ніж слово “фак”». І він був правий: для класової верхівки та вищих мідлів таке непомильно низинне слово — гірше за лайку. Околиці, де мешкають низи середнього класу, навіть називають «Пардонія». Можете випробувати на собі: розмовляючи з англійцями, навмисно скажіть щось так тихенько, щоб вони не розчули. Низи та серединка середнього класу скажуть: «Пардон?» («Pardon?»), — верхівка середнього класу: «Перепрошую?» (або «Перепрошую, не почув / не почула» («Sorry?») чи «Не почув / не почула, перепрошую?» («Sorry — what?»), — а представники вищого та робочого класів скажуть в унісон: «Що?» («What?»). Щоправда, робочий клас ще може з’їсти приголосну і вийде «Шо?» («Wha»), та це суті не міняє. Деякі представники верхівки робочого класу у спробі вивищитись до середнього класу можуть сказати «пардон» — їм здається, тільки здається, що в цьому є «шик».

При слові «туалет» («toilet»), що злетіло з уст вискочки, вище суспільство крутить носом або багатозначно перезирається. З погляду середніх мідлів та верхнього прошарку правильно було б скористатися терміном «вбиральня» («lavatory») (з наголосом на перше «а» і з проковтнутими приголосними) або ж «нужник» («loo»). Іноді прийнятно сказати «до вітру» («Bog»), але тільки якщо це сказано в іронічній манері, ніби зі сцени. Робочий клас, так само, як і нижні мідли та впевнений середній клас, каже «туалет» («toilet»). З єдиною відмінністю — робочий клас у закінченні «з’їсть» звук «т». (Іноді можуть сказати «до вітру», але обов’язково іронічно і навмисно артистично). Якщо ж низи середнього класу та впевнена серединка пнуться вгору, то вони можуть уникати слово «туалет» («toilet»), замінюючи його на пестливі містечкові евфемізми — «дамська кімната», «піти припудрити носик», «зручності» («facilities» та «convenience»), «кімната для джентльменів» («gents») або ж на жартівливі замінники — «вбиральня», «кльозет», «сральня» («latrines», «heads» та «privy»); чоловіки радше підуть до вбиральні, а жінки — до кльозету.

«Салфетка» — так жителі Пардонії називають хустинку / серветку. Маємо ще один смішний приклад «сюсюкання» з метою надати собі ваги, використавши модне французьке слово, а не простацьке англійське. Вважають, що слово «салфетка» з’явилося в лексиконі вразливих низів середнього класу, щоб замінити слово «хустинка» («napkin»), яке їм нагадувало грубувате «хустка» («nappy») і яке вони хотіли у такий спосіб облагородити. Як би там не було насправді, та «салфетка» тепер — це промовистий індикатор соціальних низів. Коли чада представників вищого та верхівки середнього класів перебирають від своїх щиросердих нянечок із нижчих прошарків манірне словечко «салфетка», то цим дуже засмучують великопанських матусь. Їх потім перевчають — довго і ретельно, — аби вони вживали слово «хустинка» («napkin»).

Зі словом «обід» («dinner») все гаразд. От тільки якщо ви так називаєте прийом їжі посеред дня, який слід називати «ланч» («lunch»), — то це прямий доказ приналежності до робочого класу. Називати вечірній прийом їжі «чаюванням» («tea») — це теж ознака представників робочого класу: вищі кола називають його «вечерею» («dinner») або «підвечірком» («supper»). (По суті, вечеря — це щось урочистіше, аніж підвечірок: якщо вас запросили на підвечірок, то це, скоріш за все, неформальні сімейні посиденьки на кухні, іноді їх так і називають — «family supper» або «kitchen supper».

Верхи та представники вищого прошарку середнього класу використовують термін «supper» частіше, аніж мідли та низи середнього класу.) Панство «чаює» приблизно о четвертій. Зазвичай подають власне чай, тістечка, булочки («scones»; вимовляти треба з кругленьким голосним «o») і ще, можливо, з крихітними сандвічами (вимовляємо з дзвінким «ч», вимовляється «sanwidges», а не «sand-witches»). Нижчі кола називають їх «пообіднім чаєм» («afternoon tea»). Це все звучить заплутано для іноземців: якщо вас запросили на «dinner», то коли ж приходити — в обід чи ввечері? Запрошення «на чай» стосується четвертої години чи сьомої? Так, про всяк випадок, запитайте, о котрій вас чекають. А з відповіді ще й зрозумієте, до якого соціального кола належать ваші знайомі.

Ще можна запитати, як вони називають меблі. Якщо м’який диванчик на двох чи більше людей називають «канапа» («settee») або «диваном» («couch»), то ви маєте справу з мідлами середнього класу, не вище. Якщо ж називають «софою» («sofa») — вони з верхівки середнього класу або й вище. Іноді бувають винятки, тож це не таке точне слово-індикатор як «пардон». Молодняк середнього класу, того вищого сегменту, іноді під впливом американських фільмів та тв-програм видає словечко «диван» («couch»). Та ніколи не скаже «канапа» («settee»), хіба жартома або щоб роздратувати вразливих до класової ієрархії батьків. Для власної втіхи можете побавитися у гру «вгадай-но»: для цього озбройтеся розділом про Домашні Правила, де описані невербальні класові індикатори. Наприклад: якщо в домі є новесенькі комплекти з трьох предметів, з однаковою оббивкою, та ще й допасованими в колір шторами, то в лексиконі господарів точно буде не «софа» («sofa»), а «канапа» («settee»).

А як вони називають кімнату, де стоїть та канапа /софа? Канапа — у «вітальні» («lounge») або «салоні» («living room»), а софа — у гостьовій («sitting room») або «залі». «Зал» («drawing room», скорочено від «withdrawing room») — колись був «єдиноправильним» терміном, але верхи середнього класу та вищі кола вважають цю назву трохи недолугою та претензійною: ну який там «зал» у звичайному багатоквартирному будинку, тож пристали на назву гостьова («sitting room»). Час від часу ви можете почути від представника верхівки середнього класу слово «салон» («living room»), хоч таке і не вітається. І тільки мідли з середнього класу і нижче говорять «вітальня» («lounge»). На цьому слові легко впіймати вискочок із самого серця середнього класу, які намагаються пробратися у верхівку середнього класу: вони вже відівчилися від слів «пардон» та «туалет», але ще не в курсі, що «вітальня» («lounge») — це теж смертний гріх.

Так само, як і слово «обід» («dinner»), «солодке» («sweet») — це не прямий класовий індикатор, але одразу таким стає, якщо його вжити недоречно. Вищі кола та верхівка середнього класу наполягають, що солодкі страви наприкінці обіду чи вечері називаються «пудинг» («pudding»). Нізащо — «солодке» («sweet»), «солодощі» («afters») чи «десерт» («dessert»). Це все класово неприйнятні слова. Слово «солодке» можна сміливо використовувати як прикметник, але не як іменник. Як іменник воно означає кондитерський виріб, який американці називають «цукерка» («candy»), і на тому крапка. Страву, яку подають на завершення, називають «пудингом» — і це може бути що завгодно: шматочок пирога чи лимонний сорбет. Усе це «пудинг». Спитавши під кінець: «Чи хтось хоче солодкого?» («Does anyone want a sweet?» — ви одразу викажете себе як середнього мідла або й зовсім як представника низів. «Солодощі» («afters») теж увімкнуть класовий радар, і вас зарахують до низів. Молодь з верхівки середнього класу, натхненна американською культурою, призвичаїлася до слова «десерт» («dessert») — воно найменш занижене і на нього не можна покластися, як на попередні, у визначенні класової приналежності. Воно ще й часто збиває з пантелику вищі кола — там «десерт» («dessert») означає свіжі фрукти, які подають вже зовсім в кінці, після «пудингу». А їдять їх з допомогою ножа та виделки.

Правила крутого та простого

«Сім смертних гріхів» — найнадійніші та найочевидніші класові індикатори, та наші надчутливі радари реагують й на багато інших маячків. Якщо ви хочете розмовляти з «шиком», то для початку забудьте про слово «шик» («posh»). У вищих колах говорять крутий («smart»). У вищому колі та верхах середнього слово «шик» прийнятне виключне в іронічному контексті, говорити його треба жартівливим голосом, щоб одразу було зрозуміло — вам відомо, що це лексика нижчого класу.

Антонім до слова «smart» — це те, що мідли середнього класу називають «простий» («common»). Тобто це снобський евфемізм до терміну «робочий клас». Та майте на увазі: надмірне захоплення словом «простий» — це явна ознака класової стурбованості, на яку страждають мідли середнього класу. Якщо ви занадто часто називаєте речі — та й людей — «простими», то це схоже на занадто старанну спробу дистанціюватись від низів. Тільки ті, кому бракує впевненості в собі так демонстративно по-снобськи задирають носа. Слово «naff» («лажовий») — це кращий варіант, оскільки він більш розмитий і багатозначний: він може означати «простий», але також і «простацький», «несмак». Це слово вже стало універсальним, на всі випадки життя, терміном на означення засудження, несхвалення. Підлітки часто заміняють його на слова «відстійний» («uncool») чи «днище» («mainstream») — це їхні улюблені смертельно-образливі означення.

Діти, ті з «простих», називатимуть батьків «мама» («mum») і «тато» («dad»), а ті з «крутих» — «мамуся та татусь» («mummy», «daddy»); колись ще говорили «ма» і «та», але це зараз вважають страшенно старомодним. Коли «прості» діти говорять про батьків у третій особі, то виберуть термін «моя мама» і «мій тато» («my mum» і «mу dad») (або ж скорочену форму — «мам» і «тат» («mе mum» і «mе dad»), а діти з вищих кіл скажуть «моя матір» та «мій батько». Проте це не є непомильним соціальним індикатором, адже іноді діти з вищих кіл говорять «мама» і «тато» («mum», «dad»), а малеча з робочого класу може казати «мамуся» і «татусь» («mummy», «daddy»). Десятилітки чи — хай вже напевно — дванадцятилітні, які продовжують кликати матір мамусею, точно не належать до вищого кола. А дорослі, які називають батьків мамусями і матусями, — це майже стовідсотковий індикатор верхів середнього класу і вищих соціальних кіл.

Матері, яких кличуть «мам» («mum»), носять «дамську сумочку» («handbag»), а матері-мамусі — просто «торбинку» («bag»). Ті перші пахнуть «парфумами» («perfume»), а другі — «ароматом» («scent»). Перші ходять на «кінні перегони» («horseracing»), а другі — просто на «перегони» («racing»). Прості люди ходять на «тусу» («go to a do»), серединка — на «прийом» («function»), а верхи — просто на «вечірку» («party»). На «прийомах» середнячків подають «закуски і освіжаючі напої» («refreshments»), а еліта на вечірках просто їсть собі та п’є («food and drinks»).

Нижчі прошарки середнього класу та впевнені середнячки споживають їжу «порціями» («portion»), а верхівка середнього класу та аристократія подають «частування» («helping»). Прості люди починають прийом їжі із «стартера» («starter»), а еліта — з «перших страв» («first course»); цей індикатор, однак, менш надійний.

Низи та мідли середнього класу називають своє житло «домом» чи «нерухомістю» («home» чи «property»), а класи ешелоном вище — «будинком» («house»). Дім простої людини має «патіо» («patio»), а в тих з верхів — «терасу» («terrace»). «Дома» («indoors») — так каже робітничий клас, коли щось забуто «вдома» («я забув дома» або «моя жінка дома»). Список можна продовжувати і продовжувати, адже класовість проникає у кожнісінький аспект життя англійців. Чи не в кожному розділі на вас чекатимуть все нові й нові вербальні — та й десятки невербальних — класових індикаторів.

Правила класового бунту

Без сумніву, наша класова стурбованість нікуди не зникла, але в часи «політкоректності» ми все більше її соромимося, зі всіх сил намагаючись заперечити чи приховати. Особливо потерпають середні класи, а добропорядна верхівка середнього класу — і поготів. Вони швидше руку собі втнуть, аніж назвуть когось «робочим класом». Вони сховаються за ввічливим евфемізмом, наприклад, таким, як «малозабезпечені», «ті, кому пощастило менше», «простий люд», «менш освічені люди», «простолюди», «любителі жовтої преси», «сині комірці», «державні школи», «муніципальне житло», «масовий» (іноді, без зайвих свідків, вони можуть вжити і не дуже ввічливі евфемізми на зразок «Шарон і Трейсі», «Кевіни», «Дядько з Ессекса» («Essex Man») та «Дядько на Форд-Мондео» («Mondeo Man»).

До болю тактовна верхівка середнього класу цурається навіть самого слова — «клас». Його заміняють на нейтральне — «бекграунд»: і я при цьому завжди собі уявляю, як хтось вигулькує з нетрів Ловрі Стріт чи сходить із аристократично-вишуканої картини Гінзбура чи Рейнольдза — залежно від того, хто на якому соціальному «бекграунді» зріс. (З контексту завжди все зрозуміло: «Та чого можна очікувати з таким бекграундом», — це про нетрі Ловрі; «Ми хочемо, щоб Саскія та Фійона зростали з дітьми із однаковим бекграундом», — це про тих з картин Гінзбура та Рейнолдза).

Завуальоване інакомовлення цілком зайве, адже робочий люд не має проблем із словом на «к» і не має нічого проти такої назви. Аристократам теж не так пече і болить класове питання. Ні, річ не в тім, що низи та верхи менше переймаються питанням класовості, аніж середній клас — вони не соромляться дивитися правді у вічі, ото й усе. До того ж вони не ділять суспільство так тонко на проміжні підкласи — їхнє уявлення про ієрархічну систему простіше і не таке хитромудре, як у середнього класу. У них класовий радар налаштований на розрізнення всього трьох класів: робочого, середнього та вищого. Правда, іноді буває поділ всього на два класи: робочий клас ділить суспільство на «ми і випендрьожники», а вищий клас — на «ми і плебз».

Ненсі Мітфорд з її бінарним поділом суспільства на «верхи» й «неверхи» («U and non-U») якраз є чудовим прикладом поділу, який не проводить градації між низами, мідлами та верхівкою середнього класу. А про зовсім мікроскопічні відмінності між, скажімо, двома типами верхівки середнього класу — «впевненою, добре влаштованою» та «межовою, бентежною» — то й зовсім всі забули, крім самого, вкрай вимученого, середнього класу. І ще цікавських антропологів, які всюди пхають свого носа.

Про приязність

Почнімо з того, що перше правило англійських паб-розмов пояснює, чому паби такі важливі. Отже, правило приязності. В Англії шинквас — це майже єдине місце, де дозволено починати розмову з незнайомцями. За барною стійкою традиційні правила приватності та стриманості призупиняють дію — на короткий момент нам даровано тимчасове «послаблення» від звичних соціальних заборон і дозволено починати дружні розмови із незнайомцями. І така поведінка вважається абсолютно прийнятною та доречною.

Іноземцям важко змиритися із самообслуговуванням в англійських пабах. Напевно, оці групки спраглих туристів-іноземців, які спекотним літом смиренно сидять у пабі і чекають неіснуючого офіціанта, — це найпечальніше видовище з можливих (ну або найкумедніше, це залежить від вашого почуття гумору).

Моя перша реакція на таку картину була по-науковому безсердечною: я брала секундомір і засікала, за скільки часу турист з тої чи іншої країни докумекає, що офіціант ніколи не прийде. (Так, для статистики, найшвидше — за дві хвилини двадцять чотири секунди — допетрала спостережлива пара американців; найдовше — сорок п’ять хвилин тридцять секунд — доходило до групи італійців, але, правду кажучи, вони були дуже зайняті жвавим обговоренням футболу і не звернули уваги на відсутність офіціантів. Пара французів, після двадцяти чотирьох хвилин очікування, демонстративно покинула паб, принагідно лаючи нікудишнє обслуговування та й всіх англійців заодно.) Коли я нарешті назбирала достатньо польового матеріалу, я стала добрішою і навіть написала невеличку книжечку про пабний етикет для туристів. Польові дослідження пабної культури — а я, не мало, не багато, дев’ять місяців водила козу по пабах Англії — також стали у пригоді для вивчення феномену англійськості.

У книжці про паб-етикет я пояснюю, що правило приязності працює лише при барній стійці: англійці, йдучи по випивку, заразом мають нагоду вступити у соціальний контакт. Наголошую: якби у пабах були офіціанти, то люди сиділи б собі окремішньо кожен за своїм столиком. Це, мабуть, не було б проблемою для більш соціалізованих та від природи розкутіших спільнот, де люди не потребують допомоги, щоб заговорити з тими, хто сидить поруч. Та це не про англійців, які — як я, трохи виправдовуючись, запевнила читачів, — вкрай стримані та замкнуті, а тому потребують допомоги — усілякої і звідусіль. Нам набагато простіше ненароком приєднатися до «випадкової» розмови при барній стійці, аніж втрутитися у бесіду за сусіднім столиком. А відсутність офіціантів у залі сприяє спілкуванню.

Але не нестримному та неконтрольованому спілкуванню! «Культурна ремісія» — це не просто модний науковий термін, який означає «пуститися берега». Ні, це не означає, що можна забути усі заборони і робити все, що спаде на думку. Навпаки, «культурна ремісія» — це упорядковане, строго структуроване і умовне послаблення усталених норм соціальної поведінки. Правила приватності призупиняються лише біля барної стійки та в рідкісних випадках — за столиками при барі. Віддалені від бару столики вважаються територією найбільшої «приватності». Також я з’ясувала ще декілька винятків: правило приязності працює в обмеженому режимі (згідно з правилами знайомства) під час гри у більярд чи дартс. Та це стосується лише тих, хто стоїть поруч з гравцями, а от ті, хто сидить за сусідніми столиками, вважаються «недоторканими».

Англійці потребують соціальної згоди на легітимну девіантну поведінку при барі. Водночас ми ні на мить не припиняємо дбати про приватність. Поділ пабу на дві зони — «публічну» та «приватну» — це ідеальний компроміс у дуже англійському стилі. Так ми можемо переступати через правила, але водночас спокійні за впорядкованість та планомірність дій.

Правило невидимої черги

Перш ніж впритул підійти до вивчення заплутаних правил паб-розмов, слід поговорити про ще одне правило поведінки. Воно не стосується мовлення, але допоможе довести (чи радше «випробувати») одне з «правил англійськості». Йдеться про черги. Шинквас — це єдине місце в Англії, де нема черг. Багацько дослідників англійськості вважають, що черги — це наше національне хобі.

Англійці автоматично організовуються в акуратненькі черги: на зупинці, на касі, коло возика з морозивом, при вході / на виході, у ліфті! Та, на думку спантеличених респондентів-іноземців, вони це можуть робити ні з того, ні з сього, будь-де і ще й без видимої на те причини!

Джордж Мікеш пише так: «Англієць організовується в чергу, навіть, коли він сам-один». Спершу я подумала, що ця ремарка — таке собі кумедне згущування фарб, та потім придивилася уважніше і з’ясувалося, що це не лише правда, а що я теж так роблю! Коли я стою самотою і чекаю автобуса чи таксі, то не тиняюся десь поблизу зупинки, як це роблять десь-інде у світі, а стаю прямісінько біля знаку і вдивляюся у напрямку маршруту. Так, ніби я перша в черзі! Далебі, я організовуюся у персональну чергу! І якщо ви англієць чи англійка, то напевно робите так само.

Однак, у пивничках ніхто не організовується у чемні черги. Там ми скупчуємося абияк навколо шинквасу. Спочатку таке заперечення усіх наших правил, інстинктів та традицій шокувало, та згодом я зрозуміла, що насправді черга існує. Така собі невидима черга, якої дотримуються по обидва боки шинквасу — і бармени, і відвідувачі. Всі прекрасно знають, хто за ким: першим обслуговують того, хто підійшов до бару першим, і будь-яку очевидну спробу отримати напій не за чергою присікають на місці — бармени ігнорують, а відвідувачі затюкають. Простіше кажучи, це буде вважатись спробою пропхатися без черги. Система, звісно, іноді дає збій, хоч бармени надзвичайно вправно відслідковують хто за ким у невидимих чергах. Порядки на барі — це всього лиш «виняток, який доводить правило» англійських черг і ще один доказ того, що англійський хаос впорядкований у своїй суті.

Правило пантоміми

Правила паб-розмов врегульовують і вербальні, і невербальні аспекти комунікації. Власне, деякі, а саме — правило пантоміми — суворо забороняють вербальну комунікацію. Бармени докладають максимум зусиль, щоби всіх обслужити згідно черги, але ж якось треба привернути їхню увагу і подати знак, що ви хочете зробити замовлення. Процес привертання уваги строго регулюється правилами — ніяких балачок, ніякого галасу і ніяких занадто вульгарних у своїй очевидності жестів. (Еге ж, ми знову повернулися у Задзеркалля! Вигадливість англійського етикету значно дивніша за найхимернішу вигадку.)

Все має відбуватися у формі короткої змістовної пантоміми: зовсім не такої, як у вертепі, а радше як у фільмах Інгмара Берґмана, де погляд з-під лоба промовистіший за тисячі слів. Вся суть в тому, щоб перехопити погляд бармена. Однак, просто кликнути його не можна. Усі інші способи привернути до себе увагу — калатання копійками на шинквасі, поклацування пальцями або помах рукою — також під забороною.

Ви можете дати знак бармену, що чекаєте в черзі, просто взявши в руки кухоль або ж гроші. Правило пантоміми дозволяє крутити кухликом, ще можна легенько совати ним по колу (як я дізналася від сезонних відвідувачів пабу, це є символом круговерті часу). Тут діє залізне правило етикету: можна спертися ліктем на шинквас, у вільну руку взяти гроші або порожній кухоль, руку можна трошки припідняти, але не можна її простягати високо вгору і розмахувати теж не дозволено.

Згідно з правилом пантоміми, коло шинквасу потрібно завмерти у трішки тривожному очікуванні. Якщо відвідувач виглядає занадто впевнено, то бармен може подумати, що його чи її вже обслужили. Якщо ви стоїте в черзі, то будьте пильними і не спускайте бармена з ока. Перехопивши погляд, підморгніть, — можете ще задерикувато випнути підборіддя, — усміхніться, випромінюючи надію, — хай бармен знає, що ви чекаєте. Бармен має відповісти на ці німі сигнали усмішкою, він може кивнути, зробити жест пальцем чи рукою або підморгнути у відповідь. Розшифровується це так: «Я бачу, що ви чекаєте, і обслужу вас якнайшвидше».

Англійці виконують цю покрокову пантоміму інстинктивно, навіть не усвідомлюючи, що дотримуються залізних правил, і не пориваються порушити ці дивакуваті заборони (не говорити, не махати, не галасувати, незворушно слідкувати за найменшими невербальними сигналами). Іноземцям увесь цей театр з морганням просто не збагнути: вони часто зізнавалися, що взагалі не розуміють, як англійцям вдається купити випивку. Та система збою не дає! Усіх обслуговують, черги, зазвичай, дотримуються, і все це без зайвого галасу, гамору та суперечок.

Коли я вивчала правило пантоміми (та інші неписані правила поведінки в пабах), мені довелося випробувати своє вміння відсторонюватися від рідної культури і спостерігати в ролі науковиці. Я, як і всі англійці, завжди виконувала пантоміму на автоматі, навіть не задумуючись і не зауважуючи складність та химерність правил. Та для написання книжки про паб-етикет мені довелося пересилити себе і стати «професійною чужинкою» в рідному пабі. Це доволі цікавий, хоч і трохи бентежний, досвід — відсторонитися від усього звичного і ретельно препарувати, роздивлятися і доколупуватися до найменших деталей такого буденного та неосмисленого процесу як, наприклад, чищення зубів. Коли книжка вийшла друком, то я не раз чула від читачів-англійців, що їх досвід читання був не менш бентежним, аніж процес моїх досліджень.

Та є один важливий виняток із правила пантоміми і, як завше, він лише підтверджує правило. Не раз можна почути, як хтось гукає бармена: «Та, люди добрі, та що так довго, ви то пиво варите, чи що?» — або «Та рухайтеся там! Я тут вже півроку стовбичу!». Чи ще якось приндяться і порушують правило мовчання. Я вам дуже раджу — не робіть, як вони! Так можна поводитися лише «бувальцям», і їхні гонористі репліки дозволені спеціальним підпунктом, що регулює стосунки між барменом та завсідниками пабу.

Правила «дякую» і «будь ласка»

А от правила, що регулюють замовлення напоїв, стосуються абсолютно всіх. По-перше, в Англії заведено, щоб на всю компанію лише хтось один, максимум двоє, йшли до шинквасу робити замовлення. Він же й оплачує замовлення. (Це правило зовсім не покликане полегшувати життя барменам чи убезпечити від ненависного нам «шуму-гаму». Воно стосується правил пригощання, про які ми поговоримо трохи пізніше.) По-друге, замовлення потрібно робити ось так: «Пінту елю [лагера], будь ласка». Якщо ви хочете замовити півпінти, то скорочуйте так: «Півелю [лагеру], будь ласка». Власне, «будь ласка» — це дуже важливий елемент. Іноземцям та новачкам можуть пробачити хиби при замовленні, але замовити без «будь ласка» — це неприпустима образа. Також дуже важливо говорити «дякую» (як варіант, можна «спасибі» або «дяк», або ж виразити вдячність невербально — кивнути, усміхнутись, подивитись у вічі), коли бармен передає напої і відраховує решту.

Це правило діє не лише в пабах. Воно поширюється на всі заклади, де роблять замовлення і покупки: на магазини, ресторани, автобуси і готелі. До обслуговуючого персоналу слід ставитися ввічливо, а це означає, що «дякую» та «будь ласка» — обов’язкові атрибути спілкування. Ввічливість завжди взаємна: від бармена чи продавця у магазині ви почуєте: «З вас чотири фунти п’ятдесят пенсів, будь ласка», — а коли вручите гроші за покупку, то вам скажуть: «Дякую» (або якось інакше висловлять вдячність). Засадниче правило в тому, щоб кожне прохання (з боку клієнта чи з боку персоналу) супроводжувалося словом «будь ласка», а винагородою за виконання було слово «дякую».

Збираючи матеріал для цього дослідження, я ретельно рахувала, скільки разів я кажу «дякую» та «будь ласка», коли роблю покупку. З’ясувалося, що під час типової операції товар-гроші, скажімо, в кіоску з пресою чи в крамничці за рогом (де я зазвичай купую собі шоколадку, газету і пачку сигарет) ми двічі «будьласкаємо» і тричі «дякуємо» (іноді я нараховувала аж п’ять «дякую», тому верхньої межі нема). Простенька покупка напою і чіпсів в пабі також обійдеться у два «будь ласка» і три «дякую».

І хай англійське суспільство й зациклене на класовій ієрархії, та правила ввічливості свідчать про те, що наша культура, за великим рахунком, дуже егалітарна. Як би там не було, але а нас не заведено привертати увагу до різниці у соціальному статусі. Обслуговуючий персонал може бути на нижчому соціальному щаблі, ніж клієнти (завдяки лінгвістичним індикаторам обидві сторони миттю зрозуміють, хто й до якого класу належить), та ніколи не виявлятиме рабської запопадливості. Також неписані правила вимагають, щоб клієнти ставилися до персоналу шанобливо та з повагою. Буває, що цими — як і будь-якими іншими — правилами нехтують, та факти порушень одразу ж присікають і засуджують.

Правило «І для вас напій?» і принципи ввічливого егалітаризму

Як я з’ясувала, в особливому соціальному мікрокліматі пабу правила егалітарної ввічливості ще складніші і дотримуються їх ще завзятіше. От, наприклад, в Англії не заведено залишати бармену чайові. Натомість йому можна купити випити. Дати персоналу «на чай» — це грубе нагадування, що вони — «обслуговуючий персонал», а от запропонувати напій — це ставитися до них як до рівних. Правила, які диктують нам, як слід пригощати бармена випивкою — це відображення водночас ввічливого егалітаризму й суто англійської зацикленості на питанні грошей. Етикет велить закінчувати замовлення фразою «І вам один?» або ж «Ви теж будете?» («And one for yourself?»). І пропозицію треба сформулювати у формі делікатного запитання, але аж ніяк не у формі наказу. За жодних обставин не можна приндитися щедрістю про людське око.

Навіть якщо ви не замовляєте випивку, все одно можете запитати бармена: «Вип’єте чогось?». Однак, питання «І вам один?» є більш прийнятним, адже воно одразу дає зрозуміти, що клієнт, п’ючи разом з барменом, вважає його за свого і вгощає «як свого». Також я зауважила, що англійці не скажуть «купити» напій. Суто теоретично питання «Чи можна купити вам випити?» / «Can I buy you a drink?» існує, але на практиці — почуєш не часто, адже в ньому є натяк на гроші. Звісно, англійці прекрасно розуміють, що випивку купують за гроші, та вони воліють не наголошувати на цьому. Ми добре розуміємо, що персонал пабу чи бару обслуговує нас за гроші, а ритуальне питання «І вам кухоль?» — це насправді вивернуті навиворіт «чайові». Та підкреслювати фінансовий аспект наших стосунків з обслуговуючим персоналом було б непристойно.

Питання грошей коробить не лише клієнтів, а й персонал також. Якщо вони ствердно відповідають на запитання: «І вам кухоль?» — то зазвичай це звучить так: «Дякую, я буду мале пиво [підставити потрібне]». І додають до рахунку, вартість напою. Коли приходить час озвучити остаточний рахунок вони кажуть приблизно таке: «Тоді з вас п’ять фунтів двадцять пенсів, будь ласка». Так вам буде зрозуміло, яка ж ціна напою, яким ви щойно «пригостили» бармена: власне, ніхто не озвучує суму «чайових» (вона і так не буде великою, бо існує неписане правило, згідно з яким персонал ніколи не обирає собі дуже дорогих напоїв). Виголошуючи остаточну суму рахунку, бармен шанобливо і делікатно дає зрозуміти, що він був скромний у виборі напою і не зловживав щедрістю клієнта.

На знак того, що куплений напій не є чайовими, а таки справді — запрошенням «разом випити», бармен відповідно поводиться: він підіймає кухоль у жесті «п’ю до тебе», каже: «Будьмо!» або «Дякую». Так зазвичай поводяться друзі, коли пригощають випивкою одне одного. Коли дуже людно, бармен може налити собі випити не одразу, а трохи згодом. За таких обставин цілком нормально прийняти «І вам кухоль?», включити ціну в рахунок клієнта, а насолодитися напоєм можна й пізніше, коли в барі поменшає відвідувачів. Наливши собі напій, навіть якщо минуло декілька годин після процедури «вгощання», бармен подякує клієнтові — перехопить погляд, усміхнеться, кивне чи вип’є «до нього». Також, якщо клієнт стоїть десь неподалік, бармен може вигукнути: «Будьмо!».

Звісно, можна зауважити, що така процедура «одностороннього вгощання» є більш егалітарною, аніж звичайні чайові, та все-таки й вона сигналізує про верховенство клієнта над персоналом. Зауваження було б слушним, якби не одне але: бармен ніколи не дозволить клієнтові, особливо постійному, пригостити себе декілька разів поспіль і обов’язково відповість взаємністю — пригостить клієнта у відповідь. Ясно, що врешті-решт рахунок клієнта переважить, та ніхто ніколи не буквоїдствує при підрахунку виставлених напоїв, а вся процедура взаємного вгощання справляє враження буцімто двоє рівних за статусом друзів просто частують одне одного.

Іноземці сприймають наш ритуал пригощання як недоречну манірність і дуже ускладнений варіант чайових — будь-де у світі просто вручили б декілька монет та й по всьому. Американець, якому я пояснила правило пригощання, був вкрай ошелешений і щиро дивувався «старообрядну» паб-етикету англійців, а француз безапеляційно назвав усю цю виставу «суто англійським лукавством».

Хоч багатьом іноземцям наші запопадливі реверанси здаються доволі милими, — дивними, але все-таки милими, — критика француза та американця не позбавлена сенсу. Наші правила люб’язності справді складні, а в намаганні прикрити чи спростувати насущну статусну нерівність ще й відверто лукаві. Та, зрештою, люб’язність — це завжди свого роду лукавство, адже в її основі лежить потреба прикидатися. Соціолінгвісти Браун та Левінсон переконані, що ввічливість «заздалегідь передбачає потенційну агресію, яку ж і покликана знешкодити, і, як наслідок, уможливити комунікацію між потенційно агресивними сторонами». У контексті дискусії на тему агресії Джеремі Паксман висловив припущення, що строгі поведінкові приписи «англійці придумали для того, щоб захиститися від самих себе».

Мабуть, у нашій культурі питання класових та статусних відмінностей таки справді більш дражливі, аніж в інших культурах світу. Джордж Орвел дуже влучно охарактеризував Англію: «У всьому білому світі нема більш зацикленої на класовості країни, ніж Англія». Хитросплетіння правил та приписів ввічливого егалітаризму — це облудлива, каверзна шарада, важкий колективний недуг, який психотерапевти назвали б «стадією заперечення». Ввічливий егалітаризм зовсім не є відображенням справжніх соціальних взаємин: так само, як ґречна усмішка зовсім не свідчить про справжню радість, а поштивий уклін — про щиру згоду. Незліченні «будь ласка» маскують накази та інструкції; численні «дякую» мають підтримувати ілюзію товариської рівності; ритуальне «І вам один?» — це взагалі дивовижний акт двостороннього самообману, коли обидві сторони прикидаються, що купівля напоїв у барі немає нічого спільного з такою вульгарщиною, як гроші та «обслуговування».

Лукавство? У певному сенсі, так: наша так звана ґречність — це омана, облуда і маскування, фальш удаваної гармонії та рівності, яка приховує цілком інакшу реальність. Особисто я термін «лукавство» розумію як свідомий, навмисний обман, але егалітаризм англійців, здається, — це форма колективного, навіть спільного, самообману. Очевидно, що наша люб’язність взялася не із щиросердної віри у класову рівність, але вона також не є цинічною і прорахованою спробою ошуканства. Може, й справді ми потребуємо цього ґречного егалітаризму, як своєрідного самозахисту, який би не дав зацикленості на класових питаннях виражатись у менш прийнятній формі.

Так говорять бувальці пабу

Вище, у контексті розмови про правило пантоміми, я вже згадувала, що для «бувальців» (постійних відвідувачів пабу) існує особливий припис паб-етикету (і поведінкового, і мовленнєвого). І цей припис, окрім цілого ряду привілеїв, дозволяє переступати через правило пантоміми. Однак, їм, як і решті відвідувачів, заборонено лізти без черги — хай і невидимої, адже це було б переступом проти головнішого правила, яке, у свою чергу, є підпунктом універсального правила про «чесну гру». Тож правила для бувальців варто розглянути детальніше, адже вони є прикладом того, як «традиції посувають умовності». І саме тому вони стануть у нагоді під час подальшого пошуку визначальних характеристик англійськості.

Коли завсідник заходить до пабу, його зустрічає цілий хор дружніх вітань — від побратимів-завсідників, шинкаря і персоналу. Бармен та офіціанти завжди звертаються до нього на ім’я, так само, як і він до них. Я навіть зауважила, що в пабах звертаються на ім’я, де треба і не треба — так, ніби цим хочуть підкреслити товариські зв’язки в колі маленького «племені». Це дуже дивна традиція, особливо зважаючи на те, що «звичайний» мовленнєвий етикет англійців не схвалює надмірного звертання на ім’я — в нас така практика поширена значно менше, аніж деінде у світі. Занадто часте звертання на ім’я — це для нас щось у стилі а-ля «нав’язливі американці».

А завдяки прізвиськам в пабі взагалі панує навдивовижу дружня атмосфера: там повно «Малих», «Йоркширців», «Доків» та «Драбин». Звертання на прізвисько — це стовідсоткова ознака того, що відвідувачі дуже добре знають одне одного. Зазвичай так називають одне одного лише члени сім’ї та близькі друзі. Коли завсідники, власник бару та бармени звертаються один до одного на прізвисько, виникає відчуття спільноти. А ми цим скористаємося і дослідимо природу соціальних зв’язків в англійському пабі[30]. І ще зауважу, що друзі та сім’я можуть не те що не послуговуватися цим прізвиськом, а й близько не знати про існування спеціальних «пабних кличок». Дуже часто ті прізвиська іронічні: низенького на зріст називатимуть Драбиною, наприклад. У місцевому пабі мене прозвали «Галузкою» (це завдяки моїй сухоребрій статурі), та був період, коли власник пабу називав мене «Пампушкою».

Як велять правила, хазяїн пабу, бармен і бувальці мають хором привітати новоприбулого дружка: «Здоров, Білле», «А ось і ти, Білле», «Як життя, Білле?», «Тобі як завжди, Білле?» і т. д. А він, зі свого боку, повинен відповісти на кожне привітання і ще звертатися до кожного чи кожної на ім’я: «Здоров, Док», «Та я, я, Джої», «Та не зле, Драбино», «Як завжди, Менді, дякую». Вітання можуть бути дуже вигадливими, гумористичними, своєрідними та навіть задерикувато-глумливими, адже строгих правил щодо лексики привітань нема: «О, саме вчасно, Білле, твоя черга нас пригощати!», «Це знову ти, Док? Тебе з дому вигнали, чи що?».

Правила закодованих паб-розмов

Просидівши в пабі добрячих пару сотень годин, поприслухавшись до розмов, ви зауважите, що всі паб-розмови розіграні «на раз-два» і строго відповідають заздалегідь визначеним патернам. А всі учасники — хоч і несвідомо — інстинктивно дотримуються правил ведення бесіди. Випадковим зайдам не одразу вдасться зрозуміти цей ретельно зрежисований театр, та вони можуть хоча б прослідкувати закономірність і повторювати за всіма. Однак, існує підвид розмов, які випадковий зайда нізащо не второпає. Таке зрозуміють лише завсідники пабу. А все тому, що кожен паб має свій мовленнєвий код, тобто послуговується внутрішньою мовою. Ось мій улюблений приклад закодованої розмови, який я вмістила у книжку про паб-етикет:

Дія відбувається недільного пообіддя в місцевому пабі. Людно. Декілька Завсідників стоять коло шинквасу, Бармен — за баром. До пабу заходить ще один із Бувальців. Не встиг він підійти до шинквасу, як Бармен вже наливає йому пінту пива, яке він зазвичай замовляє. Бармен ставить пиво на шинквас, навпроти Бувальця, який вишукує по кишенях гроші.

Бувалець 1: Де м’ясо з овочами, га?

Бармен: Та хто його знає! Вже б мали бути.

Бувалець 2: Та певно пішли по Гаррі!

(Всі сміються)

Бувалець 1: То одне постав в лісі для нього, і собі одне?

Бармен: Ага, хай буде по Тому, дякую!

Для того, щоб розкодувати цю розмову, вам слід знати, що перше питання про «м’ясо та овочі» — це зовсім не замовлення обіду. Насправді це запитують, де ще один постійний відвідувач, який би вже мав там бути. Його прізвисько «М’ясо та овочі» свідчить про характер чоловіка — консервативний та супокійний (м’ясо та два види овочів на гарнір — це найнудніша і найтрадиційніша англійська страва). Такі хитромудрі прізвиська доволі поширені: в іншому пабі є постійний відвідувач, якого прозивають ТЛА — Той Любитель Акронімів. А все через його манію до бізнесового жаргону з усілякими скороченнями.

А ще треба знати, що «піти по Гаррі» — це код, який усі в цьому пабі використовують на позначення слова «загубитись»: Гаррі — це ще один постійний відвідувач пабу, такий собі забудькуватий чоловік, який спромігся заблукати дорогою до пабу. Було це за царя Гороха, але в пабі його досі цим дражнять. «То одне постав в лісі для нього», — це по-місцевому означає «я заплачу за пінту пива, а ти йому постав, коли прийде» (це місцевий еквівалент фраз «Одну за мій рахунок» або «Одну від мене», а фразу «постав у лісі для нього» найчастіше можна почути в певних регіонах Кенту).

Репліка «І собі один?» — це варіант «чайових». Так ми пропонуємо випити. «Том», якого згадує бармен, це зовсім не про чолов’ягу, а всього лиш скорочене і спотворене від «потому», себто «пізніше».

Отже, розшифровуємо: БУВАЛЕЦЬ 1 зараз купує пиво, але подати його мають консерватору М’ясо та овочі, який прийде пізніше (якщо, звісно, він не піде стопами Гаррі і не заблукає дорогою), також БУВАЛЕЦЬ 1 пропонує шинкареві випити, той пропозицію приймає, але питиме трохи пізніше, коли звільниться. Все просто, справді! Але тільки якщо ви належите до цього особливого племені «пабістів», знаєте усі легенди, прізвиська, дотепи, шифри, абревіації та вам відомі жарти для своїх.

Коли ми з колегами ходили в наукові розвідки пабами, то з’ясували, що кожен має власну кодову систему, яка складається із жартів для своїх, прізвиськ, виразів та жестів. Так само, як і «метамова» у певних соціальних групах — у сім’ях, серед закоханих, однокласників чи співробітників, така втаємниченість розмов підкреслює та посилює соціальні зв’язки між постійними відвідувачами пабу. Також ця внутрішня метамова посилює та укріплює відчуття рівності поміж ними. Соціальний статус «поза» пабом не має тут ніякого значення: визнання та популярність у лімінальному світі базуються на зовсім інших критеріях — тут вас оцінюють за рисами характеру, дивацтвами та звичками. «М’ясо та овочі» з таким самим успіхом може бути і менеджером в банку, і безробітним муляром. Жартівливе прізвисько, яким його нагородили в пабі, свідчить про простацькі смаки і консервативні погляди на життя. У пабі його якраз за ці персональні пунктики й люблять, і з них же й підсміюються. Соціальний статус та професія тут ні до чого. «Гаррі» може бути і забудькуватим професором, і роззявкуватим сантехніком. Якби він був професором, то його б могли прозивати «Док» (якось мені довелося чути про сантехніка, якого, як на зло, прозвали «Сьорбало»). Та професія Гаррі — діло десяте, в пабі «Троянди та Корона» його люблять і піддражнюють за те, що він розтелепа.

Відтак, закодовані розмови сприяють укріпленню соціальних зв’язків і зміцненню егалітарних цінностей. Я вже раніше згадувала, що зміцнення соціальних зв’язків — це засаднича функція усіх шинків у всіх культурах світу. І всім їм характерні соціальна інтегрованість та дух егалітаризму. То що ж такого суто англійського в егалітаризмі та непохитності соціального укладу, які ми відшукали в закодованих розмовах?

Розмови в пабі таки мають визначальні риси, які можна вважати непомильно англійськими: фестиваль ексцентричності, постійні натяки на гумор, дотепність та лінгвістична вигадливість. Однак, «повсюдне» сприяння соціальним зв’язкам та егалітаризму виявляється лише настільки, наскільки відхиляється від загальних тенденцій нашої культури, яка значно випереджає інші культури світу в категоріях стриманості та соціальної відстороненості, класової упередженості та всепроникної ієрархічності. Звісно, що атмосфера приязності та рівності панує не лише в англійських барах, та вона дуже виразно контрастує з повсякденними правилами англійців. Можливо, ми маємо більшу потребу в барах, цих «кресових» зонах рівності та братерства, де не діють звичні правила та норми поведінки.

Правила суперечок в пабі

Я вже писала, що аборигенам пабу можна не лише оминати правило пантоміми, але й робити заявочки на зразок «Ей, Горобче, як ти вже нарешті наговоришся, то налий мені ще пінту, якщо тобі від того руки не повсихають!». Піджартовувати, огризатися і здіймати одне одного на кпини (часто в хід іде гостра іронія) — цілком нормально поміж постійними відвідувачами пабу та персоналом, а також в колі друзів-завсідників.

Суперечки в пабі, які зовсім не схожі на «справжні» суперечки у «справжньому світі», — це своєрідний різновид кепкувань. Здається, що суперечки, особливо серед чоловіків, належать до найпопулярніших видів розмов у пабах. Іноді ці словесні герці виглядають доволі запеклими. Одначе, більшість суперечок ведуться згідно зі строгими правилами етикету, який зі свого боку базується на Першій Заповіді Шинкарського Закону: «Сини мої і дочки, не будьте надто серйозними!».

Правила суперечок відображають принципи так званої «неписаної конституції», яка покликана врегульовувати соціальні зв’язки специфічного життя пабів. Пабна Конституція гласить про рівність, взаємність, стремління до товариськості та мовчазний пакт про ненапад. Студенти-соціологи одразу ж впізнають у цих принципах основи усіх соціальних зв’язків. Виглядає на те, що справжньою, але добре прихованою причиною суперечок у пабі якраз і є потреба соціального контакту.

Усі чудово розуміють, але ніколи не кажуть про це вголос: словесні герці— це, по суті, просто захоплива гра (як і гра у «Моє краще за твоє», яку ми вже проаналізували раніше). Для того, щоб вести жвавий диспут, завсідникам зовсім не потрібні глибокі переконання чи широта поглядів на ту чи іншу проблему, навпаки, вони можуть стати на заваді. Завсідники можуть сперечатись про все на світі або й ні про що, от так просто — ні з того ні з сього, заради розваги. Знуджені аборигени навмисно розпалюють суперечку на рівному місці, встряючи у розмову із своїм максималістським твердженням чи ще якоюсь екстремою. Скажуть і сидять тихенько — чекають поки у відповідь прилетить неодмінне: «Дурня!». Тоді задирака має заповзято захищати своє судження, яке, як він в глибині душі знає, не витримує ніякої критики. Далі — захід з іншого флангу і звинувачення опонентів у несусвітній тупості, невігластві і ще в бозна-чому. Такі баталії можуть тривати довго — у процесі атак і контратак опоненти віддаляються від початкової теми і полемізують собі про все, що завгодно. Бувальці (особливо чоловіки[31]) відчувають таку потребу в суперечках, що словесні баталії можуть вестися на будь-яку, навіть наймізернішу, тему.

Завсідники пабу геніальні у розведенні срачів з нічого. Вони скидаються на відчайдушних аукціоністів, які приймають ставки в «покупців-примар»: вони яро заперечують ніким не сказані слова і так само запекло наказують заткатися невидимим опонентам. Їм все сходить з рук, бо інші диспутанти також не проти добряче почесати язиками. Ось типовий приклад словесної прі, яку я записала в місцевому пабі:

Завсідник 1 (осудливо): Що?

Завсідник 2 (спантеличено): Та що? Я нічого не казав.

Завсідник 1: Ні, казав!

Завсідник 2 (й далі здивовано): Та не казав я нічого!

Завсідник 1 (войовничо): Казав, казав, що то моя черга пригощати! Але це не так!

Завсідник 2: (скумекав що до чого): Та дідька лисого! Я нічого не казав, але раз ти вже нагадав, то таки твоя черга!

Завсідник 1 (буцімто обурено): Дурня якась! Це черга Джої!

Завсідник 2 (глузливо): То чого ти до мене тоді причепився?

Завсідник 1 (увійшов у смак): Я? Та це ти почав!

Завсідник 2 (так само радо): Ні, не я!

Завсідник 1: Ти, ти!

І так далі, і так далі. Я собі сиділа, попивала пиво і спостерігала, усміхаючись такою як належить жінкам, що стали терплячими свідками чоловічих суперечок, усмішкою — делікатною, але водночас і трішки зверхньою. Суперечка ж плавно повернула в інше русло, диспутанти й далі пригощали один одного, а згодом, як завше, й зовсім забули, з чого все почалося. Згідно правил, ніхто ніколи не перемагає і не поступається в суперечках. (Суперечки в пабі — це саме той випадок, який нам доводить, що квінтесенція англійського закону джентльменів, а саме теза — «головне змагатись, а не перемогти» все ще актуальна.) Диспут дружбі не завада. Всі веселі і задоволені.

На перший погляд, може здатися, що такі дитячі дражнилки суперечать «конституції» пабу, яка заповідає мир та любов. Та все не так: для англійців суперечки — це надважливий елемент «налагодження товариських контактів». Словесні баталії в пабі допомагають показати зацікавленість один в одному, висловити емоції, продемонструвати погляди, переконання та прагнення, а також краще пізнати товаришів. У процесі диспутів вони можуть зблизитися, не подаючи виду, що саме це й було початковою метою. Не знімаючи маски мачо-суперника, можна зав’язати теплі товариські стосунки. Так, типова для чоловіків агресія вихлюпується у безневинні вербальні «бої навкулачки», а закінчується «символічним потиском рук» — усі купують випити один одному. Так запобігають подальшому загостренню конфлікту і уникають фізичної розправи[32].

Схожі принципи дружніх суперечок серед чоловіків можна відслідкувати і поза межами пабу, наприклад, серед співробітників, членів спортивних команд чи клубів або просто у товаристві. Правила там, менше-більше, такі ж. Та саме словесні баталії в пабі є тим архетипним прикладом англійських товариських суперечок, що зближують чоловіків. Схожі суперечки притаманні чоловікам і з інших культур — всі ці «ритуальні диспути» ведуться згідно з пактом про ненапад, що зі свого боку базується на жартівливому ставленні до взаємних образ та докорів. Англійський варіант, як на мене, вирізняється тим, що вроджені неприязнь до надмірної серйозності та любов до іронії (особливо любов до іронії), спрощують взаєморозуміння і згода запановує надовго.

Правило вільних асоціацій

Навіть п’ять хвилин балаканини на одну й ту ж тему можуть здатися ознакою надмірної серйозності. Психоаналітики застосовують техніку «вільних асоціацій»: терапевт називає слово або фразу і просить пацієнта говорити перше, що спаде на думку. Так от, посидівши в пабі і поприслухавшись, ви зауважите, що техніка розмов тут така ж. Можливо, в цьому й криється вся суть терапевтичного ефекту від походу на пиво. У пабі вічно стримані та обережні англійці нарешті можуть трохи забути про заборони і вивільнити внутрішній голос — що б він там не говорив. Правило вільних асоціацій гласить, що паб-розмови не повинні відповідати ані законам логіки, ані мати якийсь зміст — їм не треба ані крутитись навколо обраної теми, ані завершуватись висновками. Коли у відвідувача вмикається режим вільних асоціацій, — а це стається майже постійно, то навіть не намагайтесь говорити з ним більше декількох хвилин на одну тему! Це безнадійна спроба, яка ще й може знеславити вас в очах усього пабу.

Правило вільних асоціацій дозволяє розмовам дрейфувати собі химерними — і непередбачуваними — вивертами. Коментар про погоду якимсь дивовижним способом спричиняється до короткої суперечки на тему футболу, потім перестрибує на обговорення подальшої долі героїв телесеріалу, а далі — до обговорення недавнього політичного скандалу, звідти — пару гостреньких слів про сексуальне життя бармена, тоді втрутяться завсідники бару і попросять негайної помочі у вирішенні кросворду, а по тому всі заговорять про страшнющу смертельну недугу, потім згадають, як в одного із аборигенів пабу порвався ремінець для годинника, а тоді всі схаменуться, чия ж черга виставляти напої. Ну, ви зрозуміли. Іноді можна прослідкувати якісь натяки на логічні зв’язки, та переважно теми ніяк не пов’язані між собою, — спонукані якимсь випадковим словом чи фразою, вони, одна за одною, плинуть в режимі вільних асоціацій.

Суть вільних асоціацій не лише в тому, щоб уникнути ревності. Це індульгенція, яка дозволяє уникати звичних соціальних норм і вимикати, хоч на деякий час, внутрішнього сторожа. Така вільна, неконтрольована та розкута бесіда, коли англійці можуть говорити більш-менш все, що спадає на думку, зазвичай можлива лише в колі друзів та сім’ї. А от у пабі, як я зауважила, такі розмови можливі навіть поміж незнайомцями. Щоправда, найчастіше потік вільних асоціацій можна спостерігати у завсідників. Однак, за баром навіть незнайомців може затягти у цю безладну балаканину! Не слід забувати, що постійні відвідувачі пабу не завжди і не обов’язково «дружать» у звичному сенсі цього слова. Скажімо, вони майже ніколи не запрошують одне одного в гості, навіть якщо щодня бачаться в пабі і діляться потоком свідомості впродовж багатьох років.

Відтак, коли англійці, сидячи в пабі посеред відносно незнайомих людей, лепечуть собі про все на світі, буцімто вони на затишних посиденьках десь в колі найближчих, то це виглядає дуже дивно і суперечить усталеному уявленню про англійців як про замкнутих, застібнутих на останній ґудзик, відлюдьків. Та варто придивитися уважніше і вслухатися ретельніше до розмовних патернів, як знову виявляються кордони та обмеження. Я з’ясувала, що це всього лиш ще один приклад строго окресленої та вкрай обмеженої культурної ремісії. Правило вільних асоціацій дозволяє відійти від усталених норм, що діють у «публічних» розмовах, та понасолоджуватись свободою «приватних» або ж «дружніх» розмов. Однак, свобода ця не безмежна.

Розгадка таїться в слові «патерн». Структура паб-розмов нічим не відрізняється від приватних розмов десь в колі друзів чи сім’ї. А от зміст має набагато більше різних обмежень. Навіть у режимі вільних асоціацій, товариші-пиворізи (хіба що це близькі друзі) не будуть виливати одне одному душу. Страхи і секрети вони можуть вибовкати тільки ненароком.

Власне, все це робиться зовсім не заради обговорення «особистого», про яке, згідно з Першою Заповіддю, можна говорити лише жартома. Жарти про розлучення, депресію, хворобу, проблеми на роботі, бешкетних дітей чи ще якісь особисті негаразди та халепи цілком прийнятні. Зрештою, жодна розмова в пабі не обійдеться без доволі злостивих кпин на тему життєвих трагедій. Та щиросерді зізнання — під забороною. Сльозливі сповіді, ясне діло, відбуваються і в пабах, та тільки в межах приватних розмов між близькими друзями, сім’ями чи парами. Про особисте не заведено говорити коло шинквасу, і, що найважливіше, такі розмови (одні з небагатьох) не підпорядковуються правилу вільних асоціацій.