Стрімголов. Історія одного життя

Нове бачення розуму

На початку березня 1986 року, невдовзі після виходу у друк «Капелюха», я отримав листа від містера І., художника з Лонг-Айленду. Він писав:

Я доволі успішний художник, мені щойно виповнилося шістдесят п’ять. Другого січня цього року, коли був за кермом, з боку пасажирського сидіння в мій автомобіль врізалася невелика вантажівка. У кабінеті невідкладної допомоги місцевої лікарні мені сказали, що у мене струс мозку. Під час обстеження очей виявили, що я неспроможний розрізняти літери чи кольори. Літери здавалися мені грецькою графікою, а зорове сприйняття було таким, наче я дивився на екран чорно-білого телевізора. За кілька днів уже почав розрізняти літери, а зір став немов у орла: я можу побачити черв’яка, який звивається у кварталі від мене. Гострота зору вражає. Проте я абсолютно не розрізняю кольорів. Я ходив до офтальмологів, які нічого не знають про цю колірну сліпоту. Ходив і до неврологів — безрезультатно. Під гіпнозом я все одно не можу розрізняти кольори. Я вже пройшов усі можливі перевірки. Усього й не перелічиш. Мій коричневий собака — темно-сірий. Томатний сік — чорний. Зображення на екрані кольорового телевізора — якась плутанина.

Містер І. скаржився, що у похмурому, «тупому» чорно-білому світі, у якому він тепер жив, люди мали жахливий вигляд і малювати було неможливо. Він запитував, чи не стикався я з таким випадком раніше і чи зможу простежити, що трапилося, й допомогти йому.

Я відповів, що чув про такі випадки набутої ахроматопсії, але ніколи з ними не стикався. Я не був певен, чи зможу допомогти йому, проте запросив містера І. на зустріч.

У містера І. колірна сліпота розвинулася у шістдесят п’ять років — абсолютна колірна сліпота, так, немовби він «дивився чорно-білий телевізор». Раптовість цього випадку була несумісною з будь-яким повільним погіршенням, що може спіткати колбочкові клітини сітківки, натомість вона викликала неприємність на значно вищому рівні — у ділянках мозку, відповідальних за сприйняття кольору.

До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.

За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».

Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.

Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих нейронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.

Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.

Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».

Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.

Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.

Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем.[310]

Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана.[311] Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.

У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.

У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.

Лише у 1962 році, коли Крік прибув до Сан-Франциско й виступив у Маунт-Зіоні, я почав розуміти усю важливість подвійної спіралі. Крік говорив не про конфігурацію ДНК, а про свою працю у співавторстві з молекулярним біологом Сідні Бреннером, у якій ішлося про визначенням того, як послідовність основ ДНК може зумовлювати послідовність амінокислот у білках. Після чотирьох років напруженої роботи вони продемонстрували, що до трансляції входить код із триплетів нуклеотидів. Саме це відкриття було не менш важливим, аніж відкриття подвійної спіралі.

Утім природно, що Крік уже перейшов до інших речей. У доповіді він згадав, що є дві великі справи, дослідження яких ще попереду — розуміння походження і природи життя, і розуміння зв’язку мозку й розуму — зокрема, біологічне підґрунтя свідомості. Виступаючи перед нами у 1962 році, чи ж мав він хоча б приблизне уявлення про те, що це будуть ті самі теми, з якими він сам виступатиме прийдешніми роками, відколи «пов’язав себе» з молекулярною біологією чи принаймні вивів її на позицію, звідки можна делегувати іншим?

У 1979 році Крік опублікував у «Сайнтифік Американ» статтю «Міркуючи про мозок», що певною мірою легітимізувала вивчення свідомості у нейронаукових категоріях. До цього питання свідомості вважалося невиправно суб’єктивним, а тому недоступним для наукового вивчення.

За кілька років, у 1986-му, я зустрів його на конференції у Сан-Дієго. Там юрмилося чимало науковців, проте коли настав час обіду, Крік висмикнув мене, схопив за плечі і всадовив поруч із собою зі словами: «Розказуйте мені історії!». Зокрема, він хотів почути розповіді про те, як може змінитися зорове сприйняття через захворювання чи ушкодження мозку.

Я зовсім не пригадую, що ми тоді їли чи що ще відбувалося за обідом, пам’ятаю лише, як розповідав йому історії про багатьох своїх пацієнтів, і як кожна з них викликала у його голові сплеск гіпотез і припущень. Пишучи йому кілька днів по тому, я сказав, що це «трохи нагадувало сидіння поруч із інтелектуальним ядерним реактором… Я ніколи не відчував такого напруження». Його полонила розповідь про містера І., а також про те, що деякі мої пацієнти упродовж кількох хвилин аури мігрені замість звичайного, безперервного зорового сприйняття переживали миготіння статичних, «заморожених» образів. Він поцікавився, чи це «кінематографічне», як я його називав, сприйняття було постійним, чи його можливо передбачити для того, щоб дослідити. (Я відповів, що не знаю).

Упродовж 1986 року я чимало часу проводив із містером І., а в січні 1987 написав Кріку: «Я завершив довгенький опис свого пацієнта. Лише під час роботи над цим я побачив, як колір може насправді бути церебрально-розумовим утворенням».

Більшу частину свого професійного життя я був відданий уявленням «наївного реалізму», розглядаючи, наприклад, зорові сприйняття, як прості зчитування зображення на сітківці. У дні мого навчання в Оксфорді цей «позитивістський» підхід переважав. Але тепер, коли я працював із містером І., ця ідея поступалася місцем зовсім іншому баченню мозку і розуму, баченню його, як явища конструктивного й творчого. Я додав, що відтепер почав цікавитися, чи всі сприйняттєві якості, включно зі сприйняттям руху, будуються мозком у такий спосіб.[312]

У листі також згадав про те, що працював над випадком містера І. зі своїм другом-офтальмологом Бобом Вассерманом і Ральфом Зіґелем, який розробив і супроводжував низку психофізичних експериментів з нашим пацієнтом. Я написав, що Семір Зекі також зустрічався з містером І. й тестував його.

Наприкінці 1987 року я вже зміг надіслати Крікові «Історію художника з колірною сліпотою», статтю, яку ми з Бобом Вассерманом написали для «Нью-Йорк рев’ю оф букс». На початку січня 1988 отримав від Кріка відповідь — абсолютно приголомшливий лист: п’ять сторінок друкованого тексту з одиничним інтерліньяжем — він мав чітку аргументацію і горів ідеями та пропозиціями, деякі з яких, за його словами, були «бездоказовими роздумами». Він писав:

Надзвичайно вдячний вам за те, що надіслали свою неперевершену статтю про художника з колірною сліпотою. Попри те, що, як ви наголошуєте у листі, це не строго наукова стаття, і все ж вона збурила значну зацікавленість серед моїх колег і друзів-філософів, науковців. Ми мали кілька групових обговорень з приводу неї і на додачу я провів кілька подальших розмов з окремими людьми.

Він додав, що надіслав копію статті й листа Девіду Губелю, який разом із Торстеном Візелем здійснив новаторську роботу над корковими механізмами зорового сприйняття. Я захоплено думав про те, що Крік у такий спосіб підштовхував нашу статтю, нашу «історію» до дискусії. Це наповнило мене відчуттям, що наука — спільна справа, науковці — братня міжнародна спільнота, яка поділяє і пам’ятає праці одне одного, а Крік — свого роду ядро, яке має зв’язок з усіма у нейронауковому світі.

Крік писав:

Звичайно, найцікавішою особливістю є втрата містером І. суб’єктивного відчуття кольору разом із його відсутністю в ейдетичній уяві та у снах. Це явно наводить на думку, що критично важлива частина системи органів, потрібна для цих двох останніх явищ, є також необхідною для колірного сприйняття. Водночас його пам’ять на назви кольорів та колірні асоціації лишилася абсолютно неушкодженою.

Далі Крік ретельно узагальнив низку статей Марґарет Лівінґстон і Девіда Губеля, виклавши їхню теорію про три стадії початкової обробки зорової інформації і допустив, що містер І. зазнав ушкодження на одному з цих рівнів («бульбашкова система» у зоні V1), де клітини особливо чутливі до нестачі кисню (можливо, спричиненої мікроінсультом чи навіть отруєнням чадним газом).

«Щиро перепрошую за обсяг листа, — написав він на завершення. — Можливо, ми обговоримо це по телефону після того, як ви матимете час усе обдумати».

Ми з Бобом і Ральфом були зачаровані Кріковим листом. Після кожного нового прочитання ми немовби сягали у ньому ще глибше й знаходили ще більше пропозицій — складалося враження, що знадобиться десятиліття чи й більше роботи, щоб перевірити потік припущень, зроблених Кріком.

Зв’язавшись зі мною за кілька тижнів, Крік розповів про два випадки у Антоніо Дамасіо[313]: в одному з них пацієнтка втратила уявлення про колір, проте все-таки бачила кольорові сни. (Пізніше її колірний зір відновився).

Він написав:

Тож радий… дізнатися, що ви плануєте далі працювати з містером І. Усе, про що ви говорите, є важливим, особливо томограма… Серед моїх друзів поки немає згоди щодо того, яке ушкодження є причиною подібних випадків церебральної ахроматопсії. Я (дуже обережно) припустив, що це бульбашки у зоні V1 плюс подальша дегенерація на вищих рівнях, але це також залежить від деталей на томограмі (якщо уражено більшу частину зони V4, ви маєте щось побачити). Девід Г’юбел говорить, що схиляється до думки про ушкодження V4, але це лише попереднє міркування. За словами Девіда ван Ессена, він підозрює ушкодження зони, яка розташована вище.

«Гадаю, що мораль цього всього, — завершив Крік, — полягає в тому, що нам допоможе лише ретельна і всебічна психофізика разом із точним встановленням місця ураження. (Наразі ми не знаємо, як вивчати зорові образи й сни у мавп)».

У серпні 1989 року Крік знову написав мені: «Зараз я намагаюся впритул підійти до питання зорового усвідомлення, але воно дотепер лишається таким же незбагненним, як і завжди». Він доклав до листа рукопис статті з назвою «До неврологічної теорії свідомості» — це була одна з перших оглядових статей, що стала результатом його співпраці з Кристофом Кохом із Калтеху.[314] Я почувався удостоєним великої честі, переглядаючи цей рукопис, а надто їхню ретельно викладену аргументацію того, що ідеальний спосіб доступитися до цієї на позір недосяжної теми полягає у дослідженнях розладів зорового сприйняття.

Стаття Кріка й Коха написана для нейронауковців і на кількох сторінках охоплювала загальні теми, але місцями вона була важким для розуміння вузькоспеціалізованим текстом. Проте я знав, що Крік може також писати дуже доступно, дотепно й привабливо — це було особливо помітно у двох його попередніх книгах — «Життя як воно є» й «Про молекули і людей». Тож тепер я плекав надію, що він викладе у доступнішій формі свою нейробіологічну теорію свідомості, збагачену клінічними й повсякденними прикладами. (Він це зробив у книзі 1994 року «Дивовижні гіпотези»).

У червні 1994 року ми з Ральфом і Кріком зустрілися за обідом у Нью-Йорку. Розмова велася в усіх напрямах. Ральф розповідав про свою поточну роботу над зоровим сприйняттям у мавп і ділився міркуваннями про засадничу роль хаосу на нейронному рівні; Френсіс говорив про розширення співпраці з Кохом і їхні останні припущення про нейронні кореляти свідомості; а я розповідав про свою майбутню поїздку на Пінґелап, де чимало людей (майже 10 % населення) мають цілковиту колірну сліпоту від народження. Я планував податися туди з Бобом Вассерманом і норвезьким дослідником сприйняття Кнутом Нордбі, який, як і жителі Пінґелапа, народився без колірних рецепторів на сітківках.

У лютому 1995 року я надіслав Френсісу копію «Антрополога на Марсі», яка щойно вийшла друком і містила розширену версію «Історії художника з колірною сліпотою», почасти значно доповнену після обговорень із ним. Я також поділився певним досвідом перебування у Пінґелапі й розповів про наші з Кнутом спроби уявити, які зміни могли відбутися в його мозку внаслідок ахроматопсії. Чи за відсутності колірних рецепторів на сітківках очей атрофуються центри мозку, що відповідають за розрізнення кольору? Чи вони підпорядкуються іншим зоровим функціям? Чи, можливо, вони перебувають в очікуванні певного сигналу, що може бути забезпечений прямою електричною чи магнітною стимуляцією? А якщо це можна здійснити, то чи зможе він уперше в житті побачити кольори? Чи зрозуміє він, що це колір, чи цей досвід буде занадто незвичним і приголомшливим для категоризації? Я знав, що подібні запитання викличуть глибокий інтерес і у Френсіса.

Ми з Френсісом і далі листувалися на різноманітні теми. Я детально писав йому про пацієнта, якого називав Вірджилом — його зір відновився після всього життя у сліпоті. Також я викладав свої міркування щодо мови жестів і перегрупування функцій слухової кори у глухих співаків. Часто провадив свого роду уявний діалог із ним — коли поставали заплутані питання, що стосувалися зорового сприйняття чи усвідомлення. Тоді я замислювався: що Френсіс подумає про це? Як намагатиметься це пояснити? Як проводитиме дослідження?

Невтомна діяльність Френсіса — творчий запал, що вразив мене, коли ми вперше зустрілися 1986 року, у поєднанні з тим, що він завжди дивився вперед, бачив попереду роки й десятки років роботи для себе та інших людей — спонукало думати про нього, як про безсмертного. І справді, у віці далеко за вісімдесят Френсіс і далі цілим потоком вихлюпував неперевершені статті, що нікого не лишали байдужим, без жодного натяку на втому, спад енергії чи повторення, властиві літнім людям. Тож певною мірою це був шок — на початку 2003-го дізнатися, що його здоров’я серйозно погіршилося. Можливо, я підсвідомо це відчував, коли написав йому у травні 2003-го, та це не була основна причина, чому я хотів знову з ним зв’язатися.

Я зловив себе на думці, що розмірковую про час — час і сприйняття, час і свідомість, час і пам’ять, час і музику, час і рух. Зокрема, повернувся до такого питання: чи є на перший погляд неперервний плин часу й руху, як ми його бачимо своїми очима, ілюзією — чи фактично наш досвід зорового сприйняття складається з низки позачасових «митей», що потім об’єднуються в ціле за допомогою певних вищих механізмів у мозку. Я усвідомив, що знову звертаюся до «кінематографічних» послідовностей нерухомих зображень, що їх описували мені пацієнти, які потерпали від мігрені, і що зрідка траплялися і в мене. (Також я мав дивовижний досвід цього впереміш з іншими розладами сприйняття, коли мене одурманив п’янкий перець у Мікронезії).

Коли я сказав Ральфу, що почав про це писати, він дав мені пораду: «Ви маєте прочитати останню статтю Кріка й Коха. У ній вони припускають, що зорова усвідомленість дійсно складається з послідовності «моментальних знімків» — ви всі думаєте про одне й те ж».

Я написав Френсісу, долучивши до листа чернетку своєї статті про час. На додачу доклав примірник своєї останньої книги «Дядько Вольфрам» і деякі недавні статті, що порушували нашу улюблену тему зорового сприйняття. П’ятого червня 2003 року Френсіс надіслав мені довгого листа, сповненого інтелектуального завзяття і піднесення й без жодного натяку на недугу. Він писав:

Мені сподобалася розповідь про ваші дитячі роки. Мій дядько також допомагав проводити базові досліди з хімії й видувати скло, хоча я ніколи настільки не захоплювався металами, як ви. Мене, як і вас, надзвичайно вразила періодична система елементів і міркування про структуру атома. Власне, на останньому році навчання у Мілл-Гілл [315] я виступав із доповіддю про те, як «атом Бора» разом із квантовою механікою пояснюють періодичну систему, хоча не певен, скільки з того всього направду розумів.

Мене заінтригувала реакція Френсіса на «Дядька Вольфрама», і я написав йому відповідь, поцікавившись, до якої міри він вбачав «зв’язок» між тим підлітком із Мілл-Гілла, який доповідав про атомну модель Бора; фізиком, яким він став; його пізнішою «подвійноспіральною» сутністю і теперішнім «я». Я навів цитату з листа, який Фройд у 1924 році написав Карлу Абрахаму (Фройду тоді було шістдесят сім): «Намагання змусити ототожнити себе з автором статті про спинномозкові ганглії міноги висуває суворі вимоги до єдності особистості. Однак, здається, це не той випадок».

У випадку Кріка уявний розрив був навіть більшим, адже Фройд від початку був біологом, попри те, що його перше зацікавлення — анатомія примітивних нервових систем. Френсіс, навпаки, отримав ступінь бакалавра з фізики; упродовж війни працював із магнітними мінами, а тоді продовжив докторську роботу в галузі фізичної хімії. І лише тоді, коли йому вже було за тридцять — вік, коли більшість дослідників уже загрузають у тому, чим займаються, — у нього сталася метаморфоза, як він говорив пізніше, «друге народження», і узявся до біології. В автобіографії «Чого прагне божевільний» Френсіс говорить про різницю між фізикою і біологією:

Природний відбір майже завжди ґрунтується на тому, що було раніше… Через комплексність, що є наслідком цього, біологічні організми так важко розкласти на складові. Базові закони фізики зазвичай можна виразити у простій математичній формі, і вони, напевно, однакові в усьому Всесвіті. Закони ж біології, навпаки, часто є лише широкими узагальненнями, тому що описують складні (хімічні) механізми, розвинуті за мільйони років унаслідок природного відбору… Я сам дуже мало знав із біології, хіба що у загальних рисах, допоки не перетнув тридцятирічну межу… перший ступінь, який я отримав, — це з фізики. Мені знадобився певний час, щоб пристосуватися до кардинально відмінного способу мислення, необхідного у біології. Це майже як народитися вдруге.

До середини 2003 року хвороба почала долати Френсіса, і мені надходили листи від Крістофа Коха, який тоді проводив із ним кілька днів на тиждень. Здавалося, вони настільки зблизилися, що чимало їхніх думок були діалогічними, з’являлися як результат взаємодії, і листи Крістофа вбирали в себе думки обох. Чимало висловлювань починалися словами «Ми з Френсісом маємо ще кілька запитань щодо вашого досвіду… Френсіс вважає, що це… Щодо мене, я не певен…» тощо.

У відповідь на мою статтю, присвячену часу (її версія пізніше з’явилася у «Нью-Йорк рев’ю оф букс» із заголовком «У ріці свідомості»), Крік ретельно розпитував мене про інтенсивність зорового мерехтіння під час аури мігрені. Були питання, які ми з ним обговорювали, коли вперше зустрілися за п’ятнадцять років до того, але про це ми, вочевидь, обидва забули; звичайно, ніхто з нас не посилався на попередні листи. Складалося враження, що у 1986 році не існувало вирішення, і ми обидва, кожен по-своєму, відклали цю справу, «забули» про неї, занурили її у підсвідомість, де виношували ще півтора десятка років, перш ніж вона виринула на поверхню. Ми з Френсісом зосередилися на питанні, у якому раніше зазнавали поразки, а тепер наближалися до відповіді. У серпні 2003-го це відчуття у мене набуло такої сили, що я зрозумів: маю навідати Френсіса у Ла-Хойї.

Я перебував у Ла-Хойї впродовж тижня й часто навідувався до Ральфа, який знову працював в Інституті Салка. Там була дуже приємна атмосфера (принаймні так здалося мені, сторонній людині, у цей короткий візит), атмосфера, що захопила Френсіса, коли він уперше прибув до інституту всередині 1970-х, і що відтоді підсилювалася за його постійної присутності. Попри свій вік, він і досі був там дуже вагомою постаттю. Ральф показав мені його машину, номерний знак якої мав лише чотири літери: A, T, G, C — чотири нуклеотиди ДНК. І я був радий одного дня побачити його високу постать, що прямує до лабораторії. Він ще тримався дуже рівно, хоча і йшов повільно, за допомогою палиці.

Якось надвечір я виступав із доповіддю, і щойно розпочав, як увійшов Френсіс і тихенько зайняв місце ззаду. Я зауважив, що більшу частину часу його очі були заплющеними, й подумав, що він задрімав, та коли завершив, він поставив мені низку таких проникливих запитань, що стало очевидно: він не пропустив жодного слова. Мені розповідали, що ці його з’яви із заплющеними очима вводили в оману багатьох відвідувачів, але потім вони на гіркому досвіді виявляли, що ці заплющені очі приховували найгострішу увагу, найчистіший і найглибший розум, з яким тільки доводилося мати справу.

В останній день мого перебування у Ла-Хойї, коли з Пасадени прибув Крістоф, нас усіх запросили до Кріка додому на обід із Френсісом і його дружиною Оділь. «Сходження» — це була не просто назва, коли ми з Ральфом їхали до них, дорога, здавалося, постійно звивалася серпантином угору, аж доки не вивела нас до будинку Кріків. Це був дуже сонячний каліфорнійський день, і ми всі сіли за стіл біля басейну (вода у ньому була яскраво-блакитною — Френсіс пояснив: причина не в тому, як пофарбовано басейн, і не в небі над ним, а в тому, що місцева вода містить найдрібніші частки, котрі подібно до пилу заломлюють світло). Оділь пригощала нас різноманітними делікатесами — лососем, креветками, спаржею і деякими особливими стравами, до яких тепер зводився раціон Френсіса, який саме проходив курс хіміотерапії. Хоча Оділь і не долучалася до розмови, я знав, наскільки близько вона, художник, стежила за роботою Френсіса, хоча б судячи з того, що саме вона намалювала подвійну спіраль у відомій статті 1953 року, а п’ятдесят років по тому — застиглого бігуна, щоб проілюструвати гіпотезу моментальних знімків у статті 2003 року, що привела мене у такий захват.

Сидячи поруч із Френсісом, я бачив, що його кошлаті брови стали ще білішими й ще густішими, аніж будь-коли, і це додавало його вигляду ще більшої мудрості. Проте цю поважну картину постійно руйнував блиск у його очах і пустотливе почуття гумору. Ральф страшенно хотів розповісти Френсісу про свою останню роботу — нову форму побудови оптичного зображення, що було здатне продемонструвати структури живого мозку практично до клітинного рівня. Раніше не було можливості візуалізувати структуру й діяльність мозку на цій шкалі, і саме на цій «мезо»-шкалі і Крік, і Джеральд Едельман, хоч би як не відрізнялися їхні погляди, тепер розміщували функціональні структури мозку.

Френсіс був захоплений новою технікою Ральфа й отриманими ним зображеннями, але водночас він сипав потоком гострих запитань, розпитуючи про все до найдрібніших деталей, проте у конструктивний спосіб.

Крім Оділь, Френк, вочевидь, найближче спілкувався з Крістофом, своїм «сином у науці», і було невимовно зворушливо спостерігати, як двоє чоловіків з різницею у сорок, а то й більше років і такими різними характерами й досвідом, сповнилися такої глибокої поваги й приязні один до одного. (Крістоф романтичний, майже кричущо фізично розвинений, зі слабкістю до небезпечного скелелазіння і яскравих сорочок. Френсіс здавався майже по-аскетичному розважливим, його мислення було настільки непідвладним емоційним зсувам і міркуванням, що Крістоф час від часу порівнював його з Шерлоком Холмсом). Френсіс із величезною гордістю, батьківською гордістю, говорив про книгу Крістофа «У пошуках свідомості», що мала невдовзі вийти з друку, а після того — про «все, що ми робитимемо після її публікації». Він планував десятки досліджень, бачив перед собою роки роботи, роботи, що, передусім, бере початок зі зближення молекулярної біології з нейронаукою систем. Я міркував над тим, що думав Крістоф, а також Ральф, оскільки нам було занадто очевидно (і мало бути очевидно Френсісу), що його життя швидко згасає і він сам ніколи не зможе побачити далі початку цього неосяжного дослідницького проекту. Я відчував, що Френсіс не боїться смерті, але прийняття її було для нього забарвлене сумом від того, що він не побачить прекрасних, практично неймовірних наукових досягнень ХХІ століття. Він був переконаний, що основну проблему свідомості і її нейробіологічного підґрунтя повною мірою осягнуть, «вирішать» до 2030 року. «Ви це побачите, — часто казав він Ральфу. — і ви, Олівере, якщо доживете до мого віку».

У січні 2004-го я отримав останнього листа від Френсіса. Він прочитав «У ріці свідомості». «Читається дуже добре, — писав він. — Хоча, на мою думку, кращою назвою буде „Чи є свідомість рікою?“, оскільки головна думка статті полягає в тому, що вона може нею і не бути». (Я з ним погодився).

«Приходьте знову на обід», — написав він на завершення.

У середині 1950-х, коли я вивчав медицину, здавалося, що між нашою нейрофізіологією і реальними умовами, у яких пацієнти переживали неврологічні розлади, пролягає нездоланна прірва. Неврологія і далі прямувала клініко-анатомічним методом (запровадженим Броком за століття до того), згідно з яким у мозку визначалося розташування ушкоджених ділянок і встановлювалася їхня відповідність із симптомами — так, розлади мовлення співвідносилися із порушеннями у мовленнєвому центрі Брока, параліч — із порушеннями у руховому центрі тощо. Мозок розглядали як сукупність чи мозаїку маленьких органів, певним чином пов’язаних між собою, і кожен з яких виконує певні функції. Однак дуже мало було уявлень про роботу мозку як цілого. Коли я на початку 1980-х писав книгу «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», мій світогляд ще ґрунтувався на цій моделі, згідно з якою, нервову систему, значною мірою, розглядали як сталу й незмінну, з «попередньо закріпленими» під кожну функцію ділянками.

Така модель була придатною, скажімо, під час визначення ушкодженої ділянки в людини з афазією. Але як вона може пояснити навчання і результати практичної діяльності? А відтворення і перегляд спогадів, які ми здійснюємо впродовж усього життя? Як вона може пояснити процеси адаптації, нейронної пластичності? Свідомість — її розмаїтість, її цілісніть, її мінливий потік, її численні розлади? Як вона може пояснити індивідуальність чи окреме «я»?

Попри те, що у нейронауці 1970-х і 1980-х відбувся величезний поступ, насправді вона перебувала у поняттєвій кризі чи вакуумі, не існувало загальної теорії, яка могла б осмислити дані й наочні засоби, спостереження десятка різних дисциплін від неврології до дитячої психології, лінгвістики й навіть психоаналізу.

У 1986 році я прочитав прекрасну статтю Ізраеля Розенфілда у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», у якій він описував революційну роботу й погляди Джеральда М. Едельмана. Едельман був упевнений, як ніхто інший: «Ми стоїмо на порозі нейронаукової революції, — писав він. — І наприкінці ми дізнаємося, як працює розум, що керує нашою природою, і наскільки ми знаємо світ».

Кілька місяців тому разом із Розенфілдом я домовився про зустріч із самим Едельманом у конференц-залі біля Рокфеллерського університету, де тоді розташовувався Інститут нейронаук Едельмана.

Едельман широкими кроком увійшов до зали, коротко привітався з нами, а тоді неперервно говорив упродовж двадцяти чи тридцяти хвилин. Жоден із нас не наважився його перебити. Потім він різко пішов, і, визирнувши з вікна, я побачив, як він швидко простує по Йорк-авеню, взагалі не роззираючись довкола. «Це хода генія, маніяка, — подумалося мені. — Він неначе одержимий». Мене охопило відчуття побожності й заздрості: як би я хотів володіти такою шаленою силою зосередження! Але потім подумав, що жити з таким інтелектом, імовірно, не надто легко — дійсно, як я потім дізнався, Едельман не мав вихідних, мало спав, був загнаним, майже замученим неперервними розмірковуваннями; він часто міг зателефонувати Розенфілду посеред ночі. Напевно, я зі своїми скромнішими талантами перебував у кращому становищі.

У 1987 році Едельман опублікував книгу «Нейродарвінізм», основоположну працю, першу в серії книг, що виявляли й досліджували розвиток вельми радикальної ідеї, яку він назвав теорією відбору груп нейронів, або ж — експресивніше — нейродарвінізмом. Я намучився з цією книгою, місцями взагалі не розуміючи написаного, почасти через новизну Едельманових ідей, а почасти — через абстрактний характер оповіді й брак конкретних прикладів. Дарвін говорив про «Походження», що це — «один довгий аргумент», проте він підкріплював його незліченною кількістю прикладів природного (і штучного) відбору й талантом писати майже як романіст. Праця «Нейродарвінізм», навпаки, була чистим аргументом — суцільний, насичений інтелектуальний огляд від початку до кінця. Я був не єдиним, у кого виникли труднощі з «Нейродарвінізмом» — щільність, сміливість і новизна Едельманової праці, її вихід за межі справді приголомшували.

Свій примірник «Нейродарвінізму» я доповнив клінічними прикладами, воліючи, щоб це зробив сам Едельман, оскільки він викладав неврологію і психіатрію.

У 1988 році я знову зустрівся з Джеррі, коли ми обидва виступали з доповідями на конференції про мистецтво пам’яті у Флоренції.[316] Після конференції ми разом обідали. Тепер він здався мені зовсім не таким, як спершу, коли намагався убгати десяток років напруженої роботи думки у кількахвилинний монолог — тепер був розслаблений, терпляче зносячи мою неквапливість. Загальна атмосфера розмови була невимушеною. Джеррі нетерпляче хотів дізнатися про те, що траплялося у моїй роботі з пацієнтами, про випадки, що були б доречні до його міркувань, клінічні історії, що відповідали б його теоріям про роботу мозку та свідомості. У Рокфеллерському університеті він був дещо відірваний від клінічного життя, як і Крік в Інституті Салка, і їм обом страшенно бракувало клінічних даних.

На нашому столі була паперова скатертина, і коли певні моменти були незрозумілими, ми малювали на ній графіки, аж доки не добиралися до самої їхньої суті. До моменту завершення обіду я відчув, що осягнув його теорію відбору груп нейронів, принаймні її частину. Здавалося, що вона проливає світло на широку галузь неврологічних і психологічних знань, що вона є ймовірною моделлю, що здатна пройти випробування — моделлю сприйняття, пам’яті й навчання, і того, як через мозкові механізми, спроможні до вибору й взаємодії, людська істота набуває свідомості й стає унікальною особистістю.

Доки Крік (із колегами) розщеплював генетичний код — у загальних рисах, набір інструкцій для побудови тіла, — Едельман від початку зрозумів, що генетичний код не може визначати чи контролювати долю кожної окремої клітини тіла, що клітинний розвиток, особливо у нервовій системі, підпадає під дію найрізноманітніших обставин: нервові клітини можуть відмирати, мігрувати (Едельман називає таких мігрантів «циганами»), у непередбачуваний спосіб приєднуватися одна до одної — так, що навіть на момент народження дрібна нейронна мережа навіть у мозках однояйцевих близнюків суттєво відрізняється — вони вже різні особистості, які в індивідуальний спосіб реагують на те, що з ними відбувається.

Дарвін, за сотню років до Кріка й Едельмана, вивчаючи морфологію вусоногих, спостеріг, що немає жодної пари вусоногих одного виду, які були б ідентичні один одному. Біологічна популяція складається не з ідентичних копій, а з різноманітних, відмінних одна від одної особин. Природний відбір може впливати на популяцію саме таких змінених особин, зберігаючи деякі роди заради потомства і прирікаючи інші на вимирання (Едельман полюбляв називати природний відбір «велетенською машиною смерті»). Майже від початку своєї діяльності Едельман збагнув, що процеси, схожі на природний відбір, вочевидь, є критично важливими для кожного окремого організму — особливо вищих тварин — те, що кожен організм переживає упродовж життя, сприяє зміцненню певних нейронних зв’язків чи констеляцій нервової системи і викликає ослаблення чи згасання інших.[317]

Як основну одиницю природного відбору й заміни Едельман розглядав не окремий нейрон, а групи від п’ятдесяти до тисячі зв’язаних нейронів — саме тому він назвав свою гіпотезу теорією відбору груп нейронів. Свою роботу він бачив як завершення справи, розпочатої Дарвіном, додаючи відбір на клітинному рівні упродовж життєвого циклу особини до теорії природного відбору упродовж багатьох поколінь.

Безперечно, частиною нашого генетичного програмування є певні вроджені схильності й потреби, інакше дитина не мала б жодних прагнень, у неї б не виникало спонук щось робити, чогось шукати, лишатися живою. Ці базові потреби (наприклад, їжі, тепла, спілкування з іншими людьми) й спрямовують перші рухи й прагнення істоти.

А на примітивному, фізіологічному рівні є різноманітні сенсорні й рухові дані: від рефлексів, що виникають мимовільно (наприклад, реакція на біль) до певних вроджених механізмів у мозку (наприклад, контроль дихання й автономних функцій).

Утім, на думку Едельмана, мало що інше є запрограмованим чи вродженим. Малюк черепахи, щойно вилупившись із яйця, готовий іти. А людське немовля не готове, воно має створити різноманітні сприйняттєві й інші розподіли за категоріями й скористатися ними, щоб осмислити світ: витворити власний, окремий світ і зрозуміти, як торувати свій шлях у ньому. Критично важливими тут є досвід і експеримент — нейродарвінізм є за своєю суттю експериментальним відбором.

Для Едельмана справжній функціональний «механізм» мозку складається з мільйонів нейронних груп, організованих у більші одиниці, або ж «карти». Ці карти, неперервно пов’язуючись у несталі, неймовірно складні, але завжди сповнені змісту моделі, можуть змінюватися за лічені хвилини чи секунди. Це нагадує поетичне міркування Ч. С. Шеррінґона про мозок як про «чарівний ставок», де «мільйони човників, спалахуючи, плетуть візерунок, що тут-таки тане. Цей візерунок завжди сповнений змісту, проте ніколи не живе довго. Це мінлива гармонія менших візерунків у його складі».

Створення карт, що вибірково реагують на певні елементарні категорії — наприклад, рух чи колір у зоровій картині навколишнього світу, — може включати синхронізацію тисяч нейронних груп. Деякі картування відбуваються у розрізнених, анатомічно встановлених, «попередньо закріплених» ділянках мозкової кори, як у випадку з кольором: колір формується переважно у ділянці V4. Але більша частина кори є пластичною, плюрипотентною «нерухомістю», що може слугувати (у певних межах) для будь-якої необхідної функції. Отже, та ділянка, що у людей зі слухом становить слухову кору — у людей із вродженою глухотою може бути перерозподілена під зорові потреби, так само як і те, що у нормальних умовах є зоровою корою — у людей із вродженою сліпотою може набути іншого сенсорного призначення.

Ральф Сіґель, спостерігаючи за нейронною активністю мавп, які виконують певне завдання на зорове сприйняття, як ніхто інший знав про прірву між мікро-методами, у яких електроди вживлюються в окрему нервову клітину для запису її активності, і макро-методами (МРТ,[318] ПЕТ[319] тощо), що демонструють реакцію цілих ділянок мозку. Усвідомлюючи необхідність чогось проміжного, він першим запропонував дуже нестандартний оптичний мезо-метод, що дав йому змогу спостерігати за десятками чи сотнями нейронів під час їхньої взаємодії і координації один з одним у реальному часі. Одним із його відкриттів, на перший погляд неочікуваним і незбагненним, стало те, що нейрональні констеляції чи карти можуть змінюватися за лічені секунди відповідно до того, як тварина вивчає чи пристосовується до різних вхідних сенсорних сигналів. Це дуже перегукувалося з Едельмановою теорією відбору груп нейронів, і ми з Ральфом провели немало часу, обговорюючи подальше значення його теорії один з одним і з самим Едельманом, якого, як і Кріка, зацікавила робота Ральфа.

Коли йдеться про сприйняття об’єктів, Едельман любить говорити, що світ не «обклеєний ярликами»; сприйняття не з’являється «вже розкладеним на об’єкти». Ми маємо витворити сприйняття через власну систему категорій. «Будь-яке сприйняття є актом творення», — говорить Едельман. Коли ми рухаємося, наші органи чуття збирають зразки світу й на основі цього у мозку формуються карти. А з набуттям досвіду виникає селективне зміцнення тих картувань, що відповідають успішному сприйняттю — успішному в тому, що, як вони засвідчують, є найпридатнішим і найпотужнішим для побудови «реальності».

Тут Едельман говорить про подальшу об’єднувальну діяльність, властиву складнішим нервовим системам — він називає це «повторною сигналізацією». Говорячи його термінами, сприйняття, наприклад, крісла, зумовлене насамперед синхронізацією активованих груп нейронів для формування «карти», а потім подальшою синхронізацією низки розрізнених картувань по всій зоровій корі — ці картування стосуються багатьох різних сприйняттєвих аспектів крісла (його розмір, форма, колір, «ніжковість», відношення до інших його різновидів — крісел із бильцями, крісел-гойдалок, дитячих крісел тощо). Таким чином, досягається розмаїте і гнучке сприйняття «крісельства», і це дає змогу вмить розпізнавати численні різновиди крісел як крісла. Таке сприйняттєве узагальнення є динамічним. Отже, може постійно оновлюватися і залежить він активного й нескінченного гармонійного поєднання численних деталей.

Такий взаємозв’язок і синхронізація нейронного «пострілу» у віддалених одна від одної ділянках мозку є можливим завдяки дуже багатим зв’язкам між картами мозку — зв’язкам, що є реципрокними[320] й можуть містити мільйони волокон. Сигнали від, скажімо, торкання крісла, можуть зачіпати один набір карт, а сигнали від його споглядання — інший. Повторна сигналізація відбувається між цими наборами карт як частина процесу осягнення крісла.

Категоризація є основним завданням мозку, а повторна сигналізація дає можливість мозку категоризувати його власні категоризації, потім рекатегоризувати їх і так далі. Цей процес є початком величезного висхідного шляху, що уможливлює усе вищі рівні думки й свідомості.

Повторну сигналізацію можна назвати свого роду нервовою Організацією Об’єднаних Націй, у якій десятки голосів говорять водночас, і в їхні розмови безперервно вплітаються найрізноманітніші повідомлення із зовнішнього світу, зводяться у єдину картину, відповідно до того, як співвідноситься нова інформація і виникають нові проникнення у сутність.

Едельман, який колись хотів стати концертним скрипалем, послуговується також і музичними метафорами. В інтерв’ю радіо BBC він якось сказав:

Уявіть: якби ви мали сотню тисяч струн, якими випадковим чином з’єднані четверо учасників струнного квартету, і навіть якби вони нічого не говорили, сигнали б розходилися повсюдно у всіх можливих непомітних напрямках [321], що роблять із усієї множини звуків єдиний ансамбль. Так і працюють карти мозку шляхом повторного входження.

Музиканти пов’язані між собою. Кожен із них, індивідуальним чином передаючи музику, безперервно впливає на інших і сам зазнає їхнього впливу. Немає ніякої остаточної чи «основної» інтерпретації — музика твориться спільно, і кожне виконання є унікальним. Ця Едельманова картина мозку — як оркестр, ансамбль, але без диригента, оркестр, який творить свою музику.

Того вечора, коли я повертався до готелю після спілкування з Джеррі, мене охоплювало своєрідне почуття захвату. Здавалося, що місяць над Арно був найпрекраснішим з усього, що мені коли-небудь доводилося бачити. Я почувався звільненим від епістемологічного відчаю, у якому перебував десятки років, — від світу беззмістовних, застарілих машинних аналогій. Здавалося, що потрапив до світу, сповненого біологічного значення, світу, що співвідносився з істинною сутністю мозку й розуму. Теорія Едельмана була першою по-справжньому всеосяжною теорією розуму й свідомості, першою біологічною теорією особистості й автономії.

«Дякую тобі, Господи, що я дожив до цього часу й почув цю теорію», — думав я. Почувався я так, як, імовірно, чимало людей, коли у 1859 році вийшло друком «Походження». Ідея природного відбору приголомшувала, проте, варто було лише про неї подумати, вона ставала очевидною. Того вечора я збагнув, про що йшлося у Едельмана. «Як же безглуздо, що я сам до цього не додумався!» — подумав тоді, так само, як Гакслі після прочитання «Походження». Раптом усе стало таким зрозумілим.

За кілька тижнів після повернення з Флоренції у мене сталося ще одне прозріння досить неймовірного й комічного штибу. Я їхав до озера Джефферсон через укриту буйною рослинністю сільську місцевість округу Салліван, насолоджуючись тихими полями й живими огорожами, аж раптом побачив корову! Але це була корова, перетворена новим Едельмановим баченням тваринного життя, корова, чий мозок невпинно наносив на карту усі свої рухи й сприйняття, а її внутрішня сутність складалася з категоризацій і картувань, груп нейронів, що подають сигнали і взаємодіють на шаленій швидкості. Ця Едельманська корова була сповнена дивом первинної свідомості. «Яка чудова тварина! — подумав я. — Ще ніколи так не розглядав корову».

Природний відбір міг продемонструвати мені, якими стали корови загалом, а нейродарвінізм був необхідний для того, щоб зрозуміти, що значить бути цією конкретною коровою. Стати цією конкретною коровою було можливо шляхом відбору окремих груп нейронів у її мозку для дослідження їхньої діяльності.

Едельман припустив, що ссавці, птахи й деякі плазуни володіють «первинною свідомістю», здатністю створювати ментальні картини, що допомагають їм адаптуватися до складних і мінливих оточень. На думку Едельмана, досягнення цього залежить від появи нового типу нейронного ланцюга в певну «видатну мить» еволюції — ланцюга, що уможливить щільні, подібні, реципрокні зв’язки між картами нейронів, так само як і між неперервними всеосяжними картуваннями, що об’єднують новий досвід і перегруповують категорії.

Едельман припустив, що певної іншої видатної миті розвиток «свідомості вищого порядку» став можливим у людини (і, можливо, кількох інших видів включно з людиноподібними мавпами й дельфінами) шляхом повторної сигналізації вищого порядку. Свідомість вищого порядку несе в собі безпрецедентну здатність до узагальнення і міркування, до усвідомлення минулого й майбутнього, і зрештою досягається самосвідомість і усвідомлення себе особистістю у світі.

У 1992 році ми з Джеррі поїхали на конференцію про свідомість у Коледж Ісуса у Кембриджі. І якщо книги Джеррі часто важко читати, то бачити й чути його виступи було для більшості аудиторії одкровенням.

На тій зустрічі — я забув, що спонукало до цього обміну — Джеррі сказав: «Ви не теоретик».

«Я знаю, — відповів йому. — Але я займаюся практичною діяльністю, а вам потрібна практика, якою займаюся я, для такого роду теорії, якою займаєтеся ви». Джеррі погодився зі мною.

У щоденній неврологічній практиці я часто стикаюся з ситуаціями, що цілковито руйнують традиційні неврологічні тлумачення і вимагають пояснень докорінно іншого типу, але, за Едельманом, чимало таких явищ можна пояснити як порушення у локальному картуванні чи картуванні вищого порядку, що є наслідком ушкодження чи захворювання нервів.

Коли після травми, отриманої внаслідок нещасного випадку у Норвегії, й подальшої нерухомості моя нога стала «чужою», мої знання в галузі неврології не допомогли, класична неврологія не мала що сказати про стосунок чуття до знань і до індивіда, про те, як, за умови послаблення потоку нейронної інформації, кінцівка може бути втрачена для свідомості індивіда, «відкинута», і про те, як потім може швидко відбутися нове картування решти тіла, що не враховуватиме цю кінцівку.

Якщо права півкуля мозку має значні ушкодження у сенсорній (тім’яній) зоні, у пацієнтів може спостерігатися анозогнозія — відсутність усвідомлення того, що щось не так, попри те, що ліва половина їхнього тіла паралізована чи нечутлива. Іноді вони можуть наполягати на тому, що ліва половина їхнього власного тіла належить «комусь іншому». У суб’єктивному сприйнятті таких пацієнтів їхній простір і світ є цілісним, попри те, що живуть вони у напівсвіті. Впродовж багатьох років анозогнозію хибно витлумачували як дивний невротичний симптом, оскільки її не можна було пояснити категоріями традиційної неврології. Проте Едельман розглядає такий стан як «хворобу свідомості», цілковите руйнування повторної сигналізації вищого порядку й картування в одній півкулі і, як наслідок, докорінну перебудову свідомості.

Іноді, вслід за неврологічним ураженням, свідомість і пам’ять роз’єднуються, лишаючи тільки неявні знання чи спогади. Тому мій пацієнт Джиммі, мореплавець, який страждав на амнезію, не мав явних спогадів про вбивство Кеннеді, а коли я запитував, чи було вбито якогось президента у XX столітті, він відповідав: «Наскільки мені відомо — ні». Проте коли запитував: «У такому разі, теоретично, якщо б десь убили президента, а ви про це не знали, то де б, за вашим припущенням, це сталося: у Нью-Йорку, Чикаго, Далласі, Новому Орлеані чи Сан-Франциско?». Він незмінно робив правильне «припущення» — у Далласі.

Таким чином пацієнти з цілковитою корковою сліпотою через значне ушкодження первинних зорових центрів мозку стверджуватимуть, що нічого не бачать, але водночас вони можуть таємничим чином правильно «здогадатися», що лежить перед ними — це так званий сліпозір. У всіх цих випадках здатність до сприйняття і сприйняттєвої категоризації зберігається, проте стає відірваною від свідомості вищого порядку.

Ми від самого початку на нейронному рівні просякнуті індивідуальними рисами. Дослідники продемонстрували, що навіть на руховому рівні дитина не наслідує усталений зразок того, як навчатися ходити, тягнутися до чогось. Кожне немовля випробовує різні способи тягнутися за предметами й упродовж кількох місяців віднаходить чи обирає власні способи руху. Намагаючись уявити нейронну основу такого індивідуального навчання, ми, ймовірно, уявимо її собі як сукупність рухів (і їхніх нейронних корелятів), що зміцнюється чи витісняється досвідом.

Подібні міркування виникають і тоді, коли йдеться про одужання і реабілітацію після паралічів та інших ушкоджень. Не існує жодних стандартів, немає прописаного шляху одужання — кожен пацієнт має віднайти чи створити власні рухові й сприйняттєві моделі, власні способи долати виклики, перед якими він постане, а обов’язком чуйного лікаря є допомогти йому в цьому.

І в цьому найширшому сенсі нейродарвінізм передбачає, що, хочемо ми того чи ні, але нам призначено прожити особливе життя, сповнене саморозвитку, і торувати власні, окремі стежки в цьому житті.

Читаючи «Нейродарвінізм», я міркував над тим, чи змінить ця концепція обличчя нейронауки так само, як теорія Дарвіна змінила обличчя біології. Коротка, але недостатня відповідь — «ні», хоча зараз чимало вчених вважають численні Едельманові ідеї як щось саме собою зрозуміле, не визнаючи, чи, можливо, навіть не знаючи про те, що вони — Едельманові. У цьому сенсі його міркування, хоча й не визнані експліцитно, зрушили самі підвалини нейронауки.

У 1980-ті теорія Едельмана була настільки новаторською, що її не так просто було припасувати до якоїсь із наявних моделей, парадигм нейронауки, і, гадаю, саме це перешкоджало її широкому визнанню — укупі з часом надмірним, важким для розуміння стилем письма Едельмана. Його теорія була «передчасною», вона настільки випереджала свій час, була такою складною і вимагала настільки нових способів мислення, що у 1980-ті їй чинили опір або ігнорували, проте упродовж наступних двадцяти чи тридцяти років, із залученням нових технологій, ми матимемо добрі можливості для підтвердження (чи спростування) її основних принципів. Для мене ця теорія лишається найпотужнішим і найелегантнішим поясненням того, як ми, людські істоти, і наші мізки формують наші надзвичайно індивідуальні «я» і світи.