Стрімголов. Історія одного життя

Бик на горі

Після смерті мами я повернувся до засніженого Нью-Йорка. Мене щойно звільнили з Бет-Аврааму, я не мав житла, стабільної роботи й істотного доходу.

Однак обіймав посаду лікаря-консультанта в психіатричній лікарні Бронкса, загальновідомій назвою Бронкс-стейт. Там проводив щотижневий огляд неврологічних хворих, яким зазвичай було діагностовано шизофренію або маніакально-депресивні розлади, задля виявлення можливих відхилень неврологічного характеру. Подібно до мого брата Майкла у пацієнтів, які вживали транквілізатори, часто розвивалися рухові розлади (паркінсонізм, дистонія, пізня дискінезія тощо), що нерідко проявлялися упродовж тривалого часу після того, як вживання ліків припинялося. Я говорив із багатьма пацієнтами, які казали, що вони ще можуть жити з психічними розладами, але не з руховими, до яких ми призвели своїм втручанням.

Також мені доводилося мати справу з пацієнтами, чиї душевні розлади й шизофренічні стани виникали (або ж підсилювалися) внаслідок неврологічних захворювань. У відділеннях для безнадійно хворих Бронкс-стейту мені трапилося кілька пацієнтів з недіагностованими чи неправильно діагностованими постенцефалітичними синдромами і ще кілька — з пухлинами чи дегенеративними захворюваннями мозку.

Але ця робота займала всього кілька годин на тиждень і була дуже низькооплачуваною. З огляду на мою ситуацію, керівник Бронкс-стейту, Леон Зальцман (надзвичайно талановита людина, автор чудової праці про обсесивні розлади особистості), запропонував мені працювати на півставки. На його думку, мене найбільше зацікавило б відділення № 23, де лікувалися молоді люди з різноманітними діагнозами: аутизм, затримка розумового розвитку, фетальний алкогольний синдром, туберозний склероз, юнацька шизофренія тощо.

Аутизм тоді обговорювали не надто жваво, а мене ця тема цікавила, тож я прийняв пропозицію. Спершу така позиція мені подобалася, хоча водночас перебування там вкрай засмучувало. Певно, неврологам частіше за інших лікарів доводиться стикатися із трагічними випадками невиліковних, невідступних захворювань, що здатні спричиняти величезні страждання. Поряд із симпатією, прихильністю і співчуттям потрібно також уміти відмежовуватися, щоб не надто глибоко ототожнювати себе з пацієнтами.

Проте у 23-му відділенні провадили так звану стратегію зміни поведінки, застосовуючи систему винагород і покарань, зокрема «лікувальне покарання». Мені нестерпно було бачити ставлення до цих пацієнтів, яких часом замикали в ізольованих палатах, морили голодом чи запихали у гамівні сорочки. Крім усього іншого це нагадало, як до мене у дитинстві ставилися в пансіоні — істеричний директор-садист нерідко піддавав мене й інших хлопчиків фізичним покаранням. Часом я відчував, що занурююся у майже безпорадне ототожнення себе з пацієнтами.

Я ретельно спостерігав за цими пацієнтами, проймався їхніми проблемами і як лікар намагався розкрити їхній прихований потенціал. Наскільки це було можливо, залучав їх до ігор — сфери, нейтральної з точки зору моралі. З Джоном і Майклом, розумово відсталими близнюками-аутистами, які чудово розумілися на календарях і числах, гра полягала у пошуку множників, або ж простих чисел; з Жозе — аутистом, наділеним талантом художника, в основі гри було малювання і візуальне мистецтво; водночас для Найджела, німого юнака, який також страждав на аутизм і, вочевидь, мав вади розвитку, визначальну роль відігравала музика. Я привіз до відділення своє старе піаніно, а коли сідав грати, Найджел разом із кількома іншими юними пацієнтами збиралися довкола. І якщо Найджелу подобалася музика, він заводив якийсь химерний вигадливий танець. (В одному з консультаційних листів я порівняв його з «розумово відсталим Ніжинським»[234]).

Стіва, німого аутиста, я залучив до гри у більярд: стіл знайшов у підвалі лікарні й доправив його у відділення. Хлопчик із блискавичною швидкістю опановував нові навички і, незважаючи на те, що він проводив біля цього столу цілі години наодинці, все ж, очевидно, полюбляв грати зі мною. Наскільки я міг судити, це — єдине, чим він займався чи то в колективі, чи то лише для себе. Якщо у певний момент його увагу не поглинав більярдний стіл, він поводився надактивно: стрілою носився довкола, піднімав і ретельно оглядав усе, що потрапляло йому на очі — свого роду дослідницька поведінка, напівграйлива, напівманіакальна — такі симптоми часом можна спостерігати при синдромі Туретта[235] чи деяких ураженнях лобних доль.

Ці пацієнти мене вражали, і на початку 1974 року розпочав писати про них. До квітня були готові двадцять чотири історії — я вирішив, що цього достатньо для невеликої книги.

Відділення 23-тє було закритого типу, а таке ув’язнення найтяжче переносив Стів. Він, бувало, сідав біля вікна чи закритих дротяною сіткою скляних дверей. Ніхто з персоналу ніколи не виводив його надвір. «Він утече, — відмахувалися вони. — Неодмінно спробує втекти».

Мені шкода було Стіва, але попри те, що він не вмів говорити, я відчував: від мене він не тікатиме (судячи з того, як він чекає і як горнеться до мене біля більярдного столу). Я порадився з колегою, який обіймав посаду психолога в Центрі розвитку Бронкса — денному стаціонарі, де я також проводив щотижневі огляди. Він познайомився зі Стівом і погодився, що вдвох ми зможемо безпечно вивести хлопця прогулятися. Ми розповіли про свій задум докторові Такетомо, керівнику відділення, який все ретельно обдумав, а тоді дав свою згоду, сказавши: «Можете вивести його надвір, але під вашу відповідальність. Переконайтеся, що він повернеться цілим і неушкодженим».

Коли ми вивели Стіва з відділення, він збентежився, проте нібито розумів, що ми ведемо його на прогулянку. Ми посадили його в машину і поїхали до Нью-Йоркського ботанічного саду, що в десяти хвилинах їзди від лікарні. Стів тішився рослинами — саме був травень, і довкола запаморочливим цвітом буяв бузок. Його приваблювали вкриті травою лощини й просторінь навкруги. У певну мить Стів зірвав квітку, довго дивився на неї і зронив перше слово, яке будь-кому з нас доводилося від нього чути: «Кульбаба!».

Ми приголомшено застигли, адже й гадки не мали, що Стів розрізняє якісь квіти, не кажучи вже про їхні назви. Ми провели у саду півгодини, а тоді повільно поїхали назад, щоб Стів міг роздивитися юрби людей і магазини на Аллертон-авеню, метушню на вулицях — словом, усе те, чого він був позбавлений у лікарні. Коли ми заходили назад у відділення, він трохи пручався, однак, здається, розумів, що це не остання прогулянка.

Персонал, який одностайно протестував проти поїздки й пророкував їй катастрофічні наслідки, тепер, здавалося, лютував, коли ми розповідали, як Стів добре поводився, яким щасливим був у саду, як сказав своє перше слово. У всякому разі, зустріли нас злісними поглядами.

Я зазвичай уникав великих службових нарад, що відбувалися щосереди, однак наступного дня після нашої прогулянки зі Стівом доктор Такетомо наполіг на тому, щоб на наступній я був присутнім. У мене були недобрі передчуття з приводу того, що, ймовірно, там почую, а ще більше — що сам, імовірно, скажу. Ці побоювання цілком підтвердилися.

Головний штатний психолог заявив, що запроваджена стратегія зміни поведінки є добре структурованою й успішною, і що я нівелюю її своїми ідеями про «гру», що не мають нічого спільного з винагородами й покараннями. У відповідь я почав захищати важливість гри і критикувати модель винагороди-покарання. Сказав, що, на моє переконання, це нечувана зневага прав пацієнтів заради науки, що часом відгонить садизмом. Мою відповідь сприйняли не надто доброзичливо, і нарада скінчилася озлобленою мовчанкою.

Два дні по тому до мене підійшов Такетомо: «Ходять чутки, що ви сексуально розбещуєте своїх молодих пацієнтів».

Я був приголомшений. Відповів, що мені й на думку такого ніколи не спадало. Адже дуже відповідально ставлюся до своєї роботи з пацієнтами і ніколи не дозволю собі зловживати повноваженнями лікаря задля того, щоб використовувати їх із брудною метою.

Відчуваючи, як у мені закипає злість, я додав: «Можливо, ви в курсі, що Ернест Джонс,[236] невролог, колега і біограф Фройда, у молодості працював із розумово відсталими і дітьми з вадами розвитку, аж поки не поповзли чутки, що він розбещує своїх малолітніх пацієнтів. Ці чутки змусили його покинути Англію, і він переїхав до Канади».

«Я знаю, — відповів він. — Я писав його біографію».

Мені захотілося підскочити до нього й сказати: «Ти, чортів ідіот, то чого ж ти мене у це втягнув?». Проте я стримався. Вочевидь, він вважав себе просто посередником у цивілізованій суперечці.

Я пішов до Леона Зальцмана й пояснив йому ситуацію. Він мені співчував і також обурювався з їхньої затятості, але вважав, що найкращим рішенням буде припинити роботу у відділенні. Мене огортало ірраціональне почуття величезної провини від того, що я маю полишити своїх юних пацієнтів, і у вечір від’їзду кинув раніше написані двадцять чотири історії у вогонь. Колись я читав, що Джонатан Свіфт у стані розпачу шпурнув був у вогонь рукопис «Мандрів Гуллівера», а його друг Александер Поуп висмикнув його назад. Проте я був сам, і поруч не було такого Поупа, що міг би врятувати мою книгу.

Наступного дня після того, як я пішов, Стів утік з лікарні й видерся на міст Троґс-Нек. На щастя, його встигли врятувати, перш ніж він стрибнув. Це змусило мене усвідомити: те, що я так раптово, вимушено покинув своїх пацієнтів, було для них щонайменше так само тяжко, так само небезпечно, як і для мене.

Я полишав відділення № 23, знавіснілий від почуття провини, жалю і люті: провини за те, що полишаю пацієнтів, жалю — за знищеною книгою, а люті — через звинувачення у розбещенні. Ці звинувачення були чистісінькою вигадкою, проте змушували мене тривожитися, тож я постановив собі: усе, що я, так нашкодивши собі, кількома словами сказав про роботу відділення на тій нараді, тепер розкрию світові у викривальній книзі «Відділення № 23».

Невдовзі після звільнення з лікарні я чкурнув до Норвегії, міркуючи, що це гарне, спокійне місце для написання діатриби.[237] Але одна за одною мене почали переслідувати неприємності, з кожним разом усе серйозніші. Почалося все з того, що я, веслуючи посеред Гардаґер-фіорду, одного з найбільших у країні, неоковирно впустив за борт весло. Якось спромігся дістатися назад із одним, щоправда, це зайняло кілька годин, і часом взагалі не був певен, що мені це вдасться.

Наступного дня зібрався на невеличку прогулянку в гори. Я був сам і нікому не сказав, куди пішов. Біля підніжжя гори я побачив знак із написом норвезькою «Остерігайтеся бика» та картинкою із зображенням тварини, яка піднімає людину на роги. Проте вирішив, що це такий норвезький гумор. Кому спаде на думку тримати у горах бика?

Тож я викинув це з голови, проте за кілька годин, безтурботно оминаючи велику брилу, опинився віч-на-віч з гігантським биком, який лежав просто на стежці. «Жах» — це надто м’яке слово на визначення того, що я тоді відчув — переляк викликав у мене свого роду галюцинацію: морда бика немовби збільшувалася в розмірах, аж поки не заповнила цілий всесвіт. Дуже елегантно, так, немовби я мимохідь вирішив завершити прогулянку у цій самій точці, обернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад. Але зрештою у мене здали нерви, мене накрило хвилею паніки, і я помчав брудною слизькою стежкою. За спиною глухо стукотіли важкі кроки і чулося важке дихання (це за мною гнався бик?), і раптом — уявлення не маю, як так сталося — я вже лежав під крутим обривом із вивернутою під неймовірним кутом підім’ятою під себе лівою ногою.

У найекстремальніші моменти, буває, виникають дисоціації.[238] У мене спершу промайнула думка, що з кимось, кого я знаю, трапився нещасний випадок, страшне нещастя, і лише потім збагнув, що цим кимось був я сам. Спробував підвестися, але нога абсолютно мене не слухалася, метляючи, мов спагеті. Я її оглянув — дуже професійно, уявляючи себе ортопедом, який демонструє ушкодження групі студентів: «Як бачите, спостерігаємо повний розрив сухожилля чотириголового м’яза, колінна чашечка вільно зміщується, колінний суглоб можна викрутити назад: отак». Далі я загорлав. «Це змушує пацієнтів кричати», — додав я, і до мене знову дійшло усвідомлення, що я не викладач, який наочно демонструє травму пацієнта, а я сам — цей травмований пацієнт. Я брав із собою парасольку й користувався нею як палицею, а тепер, відламавши від неї ручку, за допомогою держака й шматків тканини, що відірвав від подолу куртки, наклав на ногу шину. Після того почав спуск, виважуючись за допомогою рук. Спершу робив це дуже тихо, побоюючись, що бик може досі бути неподалік.

Доки я волікся і тягнув свою ні на що не здатну ногу вниз, тональність мого настрою неодноразово змінювалася. Життя перед очима за мить не промайнуло, але спогадів зринуло чимало. Майже всі вони були хорошими — це були спогади вдячності, спогади про літні вечори, спогади про те, що мене любили, згадки про те, що мені щось було дано і вдячність за те, що я також щось давав людям. Я міркував, що, зокрема, написав одну хорошу й одну прекрасну книгу, а тоді зловив себе на тому, що формулюю думки в минулому часі. У голові постійно крутився рядок із вірша Одена — «Хай остання з думок буде словом вдячності».

Минуло вісім довгих годин, я був на межі шоку, нога відчутно набрякла, хоча, на щастя, кровотечі не було. Скоро мало сутеніти, температура повітря починала знижуватися. Мене ніхто не шукав, ніхто навіть не знав, де я. Раптом до мене долинув голос. Підвівши голову, я побачив угорі двох людей: чоловіка з рушницею і меншу постать поруч із ним. Вони спустилися і врятували мене — я тоді подумав, що коли тебе рятують від практично неминучої смерті, це один із найприємніших досвідів у житті.

Мене літаком доправили до Лондона і за сорок вісім годин прооперували — зшили розірвані м’язи та сухожилля чотириголового м’яза. Упродовж двох чи й більше тижнів після хірургічного втручання я не міг ані поворухнути пошкодженою ногою, ані навіть відчути її. Вона здавалася чужорідною, складалося враження, що вона взагалі не є частиною мого тіла, і через це я був глибоко спантеличеним. Спершу подумав, що зазнав паралічу під час анестезії. Потім вирішив, що, можливо, у мене розвинувся істеричний парез. Виявилося, що я не можу поділитися цими переживаннями з хірургом, який мене оперував; усе, що він міг сказати, це: «Сакс, ви унікальний випадок. Я ніколи нічого подібного не чув!».

Зрештою, коли нерви повернулися до норми, чотириголовий м’яз також ожив — спершу у формі фасцикуляції окремих вузликів м’язових волокон, що засмикалися у млявому м’язі з ослабленим тонусом; потім — як здатність здійснювати незначні свідомі скорочення м’яза і напружувати його (водночас упродовж останніх дванадцяти днів він був лише желеподібною масою без будь-якої можливості скорочення); і нарешті — у спроможності згинати стегно, хоча цей рух поки був болісним і слабким, і я від нього швидко втомлювався.

На цьому етапі мені мали змінити гіпсову пов’язку й зняти шви. Коли пов’язку зняли, нога була на вигляд цілком чужою, не «моєю», більше нагадувала довершений восковий манекен із музею анатомії, а коли зняли шви, я взагалі нічого не відчував.

Після накладання нового гіпсу мене доправили до фізіотерапевтичного відділення, щоб ставити на ноги й розходжувати. Я послуговуюся цією невживаною пасивною конструкцією — «ставити на ноги й розходжувати», тому що вже забув, як це — самостійно стояти й активно ходити. Мене поставили на ноги і я намагався триматися. Водночас на мене цілим каскадом насунули роздуми про цю ліву ногу: вона здавалася то дуже короткою, то задовгою, то дуже тонкою, то занадто товстою. За кілька хвилин ці образи набули відносної сталості, я зрозумів, що моя пропріоцептивна система[239] підготувалася до сприйняття стрімкого потоку сенсорних сигналів і тріску в суглобах від першої рухової реакції у нозі, що до того упродовж двох тижнів була нерухомою і нечутливою. Проте рухи цією ногою нагадували управління кінцівками робота — до цього потрібно було підходити усвідомлено, виважено, здійснювати один крок за раз. Це не мало нічого спільного зі звичайною вільною ходою. А потім я раптом «почув» так явно, наче це була галюцинація, прекрасний ритмічний уривок зі Скрипкового концерту Мендельсона. (Джонатан Міллер дав мені касету з цим записом, коли я опинився у лікарні, уривок постійно лунав). Відтворюючи його тепер у пам’яті, я раптом усвідомив, що можу ходити, що знову здобув (як кажуть неврологи) «кінетичну мелодію» ходи. Коли за кілька хвилин внутрішня музика урвалася, я також спинився. Щоб продовжувати ходу, я потребував мелодії Мендельсона. Проте за годину відновив свою здатність плавно, машинально рухатися, не потребуючи більше уявного музичного супроводу.

За два дні мене перевели до Кенвуд-хаусу — розкішного санаторію для післястаціонарного лікування у Гемпстед-Гіті. Там я провів місяць, що виявився навдивовижу сповненим зустрічей. До мене приходили не лише татко й Ленні, а й брат Девід (який організував мій переліт із Норвегії і невідкладну госпіталізацію у Лондоні) і навіть Майкл. Мене навідували племінниці, племінники, двоюрідні брати й сестри, сусіди, віряни з синагоги і, майже щодня, мої старі друзі Джонатан і Ерік. У поєднанні з усвідомленням того, що я уникнув смерті і з кожним днем відновлював здатність до пересування і незалежність, це забарвлювало проведені в санаторії тижні якимось особливо святковим відчуттям.

Тато часом приходив до мене після ранкових консультацій (попри те, що йому було майже вісімдесят, він і досі працював повний робочий день). Батько взяв собі за правило навідувати деяких літніх пацієнтів із хворобою Паркінсона, які перебували у Кенвуді, і співав із ними пісні періоду Першої світової. Хоч багато хто з них заледве міг говорити, вони починали співати хором, як тільки цю справу у свої руки брав тато. Під вечір приходила Ленні, і ми сиділи надворі, грілися під променями м’якого жовтневого сонечка й годинами теревенили. Коли я став мобільнішим і змінив милиці на тростину, ми прогулювалися до місцевих кав’ярень у Гемпстеді чи Гайґейт-Вілидж.

Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість добігла кінця, і тепер я — людина середнього віку.

Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).

Колін, дізнавшись про мою травму, занепокоївся, але моя розповідь про те, як саме це сталося і що відбувалося у лікарні, неабияк його захопила. «Це розкішний матеріал! — вигукнув він. — Ви маєте про це написати». Після паузи додав: «Створюється враження, що ви зараз фактично проживаєте книгу». Кілька днів по тому він приніс мені величезний макет книги, яка щойно побачила світ (він не містить сторінок — лише обкладинка й чисті сторінки) — сім сотень порожніх, кремово-білих сторінок, — тож я міг писати просто лежачи у ліжку. Я був у захваті від цього гігантського записника, найбільшого з тих, які я колись мав, і робив дуже докладні нотатки про цю вимушену подорож до неврологічного чистилища й назад. (Дивлячись на мене з цим фоліантом у руках, інші пацієнти часом казали: «Щастить тобі, плутяго. Ми це просто переживаємо, а ти ще й книгу пишеш». Колін часто телефонував, щоб дізнатися, як у мене справи — як просувається книга і які мої успіхи як пацієнта. Його дружина Анна теж частенько забігала, приносячи фрукти, подаруночки чи копчену форель.

Книга, яку я задумав, мала бути про втрату і відновлення кінцівки. Оскільки попередню книгу назвав «Пробудження», то наступній вирішив дати назву «Оживання».

Проте написання цієї книги пов’язане з труднощами нового ґатунку, з якими я ніколи не стикався, адже, відтворюючи події, доводилося наново переживати нещасний випадок, іще раз проходити крізь бездіяльність і жах стану, коли ти опиняєшся у ролі пацієнта; крім того, в цій історії не обійшлося би без розкриття деяких моїх особистих переживань у ключі, не властивому моїм «лікарським» книгам.

Було й багато інших проблем. Я почувався піднесено й дещо збентежено від того, як було сприйнято мої «Пробудження». Оден й інші люди висловили те, про що я навіть думати боявся — книга «Пробудження» була винятковою. Але якщо й так, то я не уявляв, як далі створити щось подібне. І якщо колеги ігнорували «Пробудження» — працю, що містила такий багатий матеріал клінічних спостережень, то на що я міг розраховувати, пишучи книгу, засновану лише на дивному й суб’єктивному досвіді єдиного персонажа — мене самого?

До травня 1975 року я написав першу чернетку «Оживань» (пізніше, за пропозицією Джонатана Міллера, ця книга отримала назву «Нога як точка опори»). Я, як і Колін, вважав, що невдовзі книга готуватиметься до публікації. Насправді, Колін був настільки впевнений у цьому, що включив її до каталогу 1976–1977 років, що мав ось-ось вийти.

Того ж літа, коли я докладав усіх зусиль, щоб завершити книгу, між нами з Коліном щось пішло не так. У серпні Міллери подалися до Шотландії і дозволили мені пожити в їхньому будинку в Лондоні. Він був розташований якраз навпроти оселі Коліна, ближче нікуди — що могло бути краще, зважаючи на те, яку роботу треба було зробити? Але це сусідство, таке приємне й плідне під час роботи над «Пробудженнями», тепер, на жаль, мало зворотний ефект. Щоранку я писав, по обіді гуляв або плавав, а щовечора, близько сьомої чи восьмої, до мене навідувався Колін. До того часу він уже встигав повечеряти і, як правило, добре випити, тож усе частіше дратувався і вступав у суперечки. Серпневі вечори були спекотними й безвітряними, і, певно, у мені чи у моєму рукописі було щось таке, що викликало в нього лють. Того літа мене огортали тривога й сумніви щодо книги. Колін висмикував якусь із надрукованих мною сторінок, читав речення або абзац, а потім обрушував на нього шквал критики — нападаючи на манеру, стиль, зміст оповіді. Кожне речення, кожну думку тексту він просто стирав на порох — принаймні таке у мене створювалося враження. Я більше не помічав у ньому колишнього почуття гумору й добродушності: їх витіснила в’їдливість, така прискіплива, що я щоразу зіщулювався, варто було йому взяти до рук мій текст. Після цих вечірніх розмов мені хотілося пошматувати все написане за день, а сама книга здавалася цілковитою дурістю, на яку годі було витрачати час.

Літо 1975 року завершилося на поганій ноті, і (хоча ми з Коліном більше не мали подібних сутичок) це на роки затьмарило наші стосунки. Відтак «Ногу» того року зрештою не було опубліковано.

Ленні хвилювалася за мене: «Пробудження» завершено, «Нога» зазнавала труднощів, і, здавалося, не було проекту, який би захопив мене і дав новий імпульс. Вона писала: «Я щиро сподіваюся… що обов’язково трапиться робота, яка тобі підійде. Я і далі в це вірю. На моє глибоке переконання, ти маєш писати, незалежно від того, є у тебе відповідний настрій чи ні». Два роки по тому вона додала: «Викинь цю книгу про ногу з голови й берися за наступну».

Упродовж наступних кількох років я написав чимало версій «Ноги», і кожна наступна ще вигадливіша і заплутаніша за попередню. Навіть мої листи до Коліна були непомірно довгими — один із них, датований 1978 роком, перевалив п’ять тисяч слів (без урахування додатку на ще дві тисячі).

Також я писав Лурії, який терпляче й вдумливо відповідав на мої довжелезні листи. Зрештою, бачачи мою безмежну одержимість імовірним написанням книги, він надіслав телеграму з двох слів: «зробіть це».

Слідом за цим надійшов лист, у якому Лурія писав про «центральні резонанси периферійного ушкодження». Він зазначав: «Ви стоїте на порозі абсолютно нової сфери… Будь ласка, опублікуйте свої спостереження. Вони можуть стати у пригоді для зміни „ветеринарного“ підходу до розладів периферійної нервової системи й започаткувати більш глибоку й більш людську медицину».

Проте написання — нескінченне переписування і шматування чернеток — тривало. «Нога» виявилася найболіснішою і найтяжчою працею з усіх, що я коли-небудь писав, і дехто з моїх друзів (зокрема Ерік), спостерігаючи, як я загруз у цій книзі, спонукав мене залишити її як безнадійну справу.

У 1977 році до Нью-Йорка приїхав Чарлі Меркгем, мій колишній викладач неврології у Каліфорнійському університеті. Він мені подобався, і я спілкувався з ним під час його досліджень рухових розладів. За обідом він поцікавився моєю роботою і у відповідь вигукнув: «Але ж ви не займаєте жодної посади!».

Але я відповів, що займаю.

— І яка ж ваша посада? — запитав Чарлі (сам він нещодавно обіймав посаду завідувача кафедри неврології у Каліфорнійському університеті).

— У серці медицини, — відповів я. — Ось де я.

— Пхе, — скривився Чарлі, різко й зневажливо махнувши рукою.

Це усвідомлення прийшло до мене, коли я переживав «пробудження» своїх пацієнтів, живучи неподалік лікарні та часом проводячи з ними по 12–15 годин на добу. Я був радий бачити їх у себе в гостях — деякі найактивніші заходили недільними ранками на чашку какао, з іншими я ходив до Нью-Йоркського ботанічного саду, розташованого навпроти лікарні. Також стежив за процесом їхнього лікування, за мінливими неврологічними станами, але водночас робив усе від мене залежне, щоб вони жили повноцінним життям — наскільки це можливо в умовах їхніх фізичних обмежень. Я відчував, що намагатися розкрити життя для цих пацієнтів, роками знерухомлених і закритих у лікарні — це неодмінне завдання, що постає переді мною як перед лікарем.

Хоч у Бет-Авраамі я вже не мав посади і ставки, все ж продовжував регулярно туди навідуватися. Я надто зблизився зі своїми пацієнтами, щоб допустити втрату зв’язку з ними, навіть попри те, що почав приймати пацієнтів і в інших закладах — інтернатах для людей літнього віку по всьому Нью-Йорку від Стейтен-Айленду до Брукліна й Квінзу. Так я став мандрівним неврологом.[240]

У деяких із цих закладів, що їх загалом називають «маєтками», я побачив, як медична зарозумілість і технології цілковито підпорядкували собі все людське. В окремих випадках недбалість була умисною і злочинною — до пацієнтів годинами ніхто не заходив, часом вони зазнавали фізичних чи моральних принижень. В одному з «маєтків» я виявив пацієнта зі зламаним стегном, який корчився від страшного болю і лежав у калюжі сечі, а персонал просто ігнорував його. Працював я і в іншого типу інтернатах, де недбалості не проявляли, але там не було нічого, окрім базового медичного догляду. Персонал не брав до уваги чи нехтував тим фактом, що люди, які потрапляють до таких закладів, потребують чогось значущого — життя, самоусвідомлення, гідності, самоповаги, певної самостійності — «догляд» був винятково медичним та автоматичним.

Ці інтернати були по-своєму не менш жахливі, аніж 23-тє відділення. І вони, мабуть, непокоїли мене ще більше, оскільки я не міг не замислюватися про те, чи не є вони передвісниками або ж «зразками» майбутнього.

Протилежність «маєткам» я знайшов у притулках для літніх людей, заснованих конгрегацією «Малі сестри нужденних».

Уперше я дізнався про «Малих сестер» ще в дитинстві — у їхніх лондонських притулках практикували мої батьки: тато як лікар загальної практики, а мама як хірургічний консультант. Тітонька Лен завжди казала: «Олівере, якщо зі мною трапиться якийсь напад або я втрачу працездатність, віддайте мене „Малим сестрам“ — там найкращий догляд у світі».

Діяльність їхніх притулків спрямована на те, щоб люди, які в них перебувають, жили максимально повним і змістовним життям у межах своїх можливостей і потреб. Дехто з мешканців притулку був паралізованим, дехто страждав на набуте слабоумство чи паркінсонізм, дехто — з «медичних» причин (рак, емфізема, серцево-судинні захворювання тощо), частина мешканців були сліпими або глухими, а інші — хоч і мали міцне здоров’я — стали самотніми й прагнули людського тепла й товариства.

Окрім медичного догляду, «Малі сестри» забезпечують будь-який вид лікування — фізіотерапію, трудотерапію, логопедичне лікування, музикотерапію і (за потреби) психотерапію та консультування. На додачу до лікування (але не менш ефективними) є найрізноманітніші заняття, не вигадані, а справжні, на кшталт садівництва чи кулінарії. Багато мешканців у цих притулках наділені особливими ролями — від допомоги у пральні до гри на органі у церкві. Деякі мають тварин, про яких піклуються. Також для них проводять екскурсії до музеїв, поїздки на іподроми, походи до театрів і прогулянки парками. Мешканці, які мають родини, на вихідних часом ходять із ними на обід за межами притулку або їдуть до родичів на свята, а крім того, до цього закладу регулярно навідуються діти з прилеглих шкіл, які налагоджують спонтанні й безпосередні контакти з людьми на сімдесят-вісімдесят років старшими від них, внаслідок чого між ними можуть виникати прив’язаність і ніжність. Релігія у цих закладах є стрижнем, проте не повинністю — жодних повчань, жодного проповідництва, жодного релігійного тиску. Не всі мешканці притулку є вірянами, хоча Сестри є надзвичайно побожними людьми — та й важко уявити таку всеосяжну турботу без такої глибокої відданості.[241]

Можливо (чи напевне), полишаючи власну оселю заради життя у громаді, ці люди проходять важкий період адаптації. Однак більшість тих, хто потрапляє до цих притулків, мають змогу влаштовувати життя, сповнене змісту й задоволення, на свій розсуд (іноді навіть більше, ніж усі попередні роки), маючи при цьому впевненість, що чуйні люди братимуть до уваги й вирішуватимуть усі їхні медичні проблеми, і що коли настане час, вони зможуть відійти в інший світ спокійно і з гідністю.

Це демонструє старішу традицію догляду, що «Малі сестри» зберегли з 1840-х років і фактично повернулися до духовних традицій Середніх віків (які дуже зворушливо змальовує у «Готелі Бога» Вікторія Світ), поєднали їх із найкращими здобутками сучасної медицини.

Хоч я і був засмучений «маєтками» й невдовзі припинив до них ходити, «Малі сестри» мене надихають, і я люблю відвідувати їхні притулки. Наразі до деяких із них приходжу вже понад сорок років.

На початку 1976 року я отримав листа від Джонатана Коула, який вивчав медицину в Міддлсексі в Лондоні. Він писав, що вподобав «Мігрень» і «Пробудження», і додав, що упродовж року займався дослідницькою діяльністю з сенсорної нейрофізіології в Оксфорді, перш ніж розпочати клінічну роботу. Він цікавився, чи може провести свій факультативний курс — близько двох місяців — зі мною. «Я хотів би поспостерігати над методикою роботи вашого відділення і залюбки долучився б до будь-якого наявного навчального курсу».

Мене сповнило теплом і потішило те, що до мене звернувся студент із лікарні, де я сам проходив стажування понад двадцять років тому. Проте я мав вивести хлопця з омани його різноманітних уявлень про мою посаду і здатність забезпечити певного роду навчання, що здобувають у медичному виші, тож відписав:

Шановний містере Коул!

Я вдячний вам за листа від 27 лютого і перепрошую за тривале мовчання.

Затримка з відповіддю сталася тому, що я не знаю, що відповідати. Якщо коротко, то ситуація у мене наразі така:

я не маю відділення,

я не у відділенні,

я кочовик і виживаю — причому все це дуже обмежено й залежить від обставин — за рахунок нерегулярних заробітків.

Коли я працював на повну ставку у Бет-Авраамі, то часто мав зустрічі зі студентами у рамках їхніх факультативних курсів, і цей корисний досвід ми завжди згадуватимемо з приємністю.

Але тепер я не маю жодної посади, опори, дому, проте мандрую по всіх усюдах. Я, вочевидь, не можу запропонувати жодних варіантів офіційного навчання чи чогось такого, що могли б потім офіційно визнати.

Я часом думаю про те, що у неофіційний спосіб займаюся спостереженнями, вивчаю — чимало працюю з абсолютно різними пацієнтами у клініках і притулках, і кожна ситуація, у якій спостерігаю, вчуся, працюю — eo ipso[242] чогось навчає. Де б я не був, кожен пацієнт для мене — яскрава, жива особистість, цікава і цінна. Кожен пацієнт навчає мене чогось нового, збурює в мені нові відчуття і пускає думки текти іншим руслом. Гадаю, що учасники цих ситуацій збагачують і поділяють зі мною це відчуття пригоди. (Неврологію загалом, усе я сприймаю як своєрідну авантюру!)

Обов’язково пишіть мені, розповідайте, як вирішиться ваша справа — знову-таки, я буду радий зустрітися з вами неофіційно, без умовностей, під час своїх мандрів, проте жодним чином не залучений до якогось офіційного викладання.

З найкращими побажаннями і вдячністю

Олівер Сакс

Для того, щоб провести усю підготовчу роботу й забезпечити фінансування, знадобився майже рік, і на початку 1977 року Джонатан прибув для проходження свого факультативного курсу.

Думаю, ми обоє були дещо схвильовані: зрештою, я був автором «Пробуджень», навіть попри відсутність посади, а Джонатан займався дослідженнями із сенсорної нейрофізіології в Оксфорді й, очевидно, мав більший досвід й актуальніші знання з фізіології, ніж я. Це мало стати новим, безпрецедентним досвідом для нас обох.

Невдовзі ми виявили, що нас поєднує одне сильне захоплення — «шосте чуття», пропріоцепція: неусвідомлене, невидиме, проте, ймовірно, важливіше за будь-яке з п’яти інших чуттів, разом узятих. Можна бути сліпим і глухим, як Гелен Келлер,[243] і все-таки жити цілком повноцінним життям, але пропріоцепція була критично важливою для сприйняття людиною власного тіла, положення і руху кінцівок у просторі, і мала направду ключове значення для усвідомлення власного існування. Якщо притлумити пропріоцепцію, як би людська істота могла вижити?

Таке питання заледве постає у повсякденному плині життя — пропріоцепція завжди з нами, і, ніколи не демонструючи свою незамінність, тихо супроводжує кожен наш рух. Не певен, що я б серйозно задумався про це явище, якби не химерне відхилення, яке намагався описати у «Нозі» якраз тоді, коли Джонатан прибув до Нью-Йорка. Тому гадав, що це відхилення зумовлене збоєм механізму пропріоцепції, таким глибинним, що я не міг сказати, де моя ліва нога, не поглянувши перед тим на неї, не міг навіть стверджувати, що це була вона, так само, як і не відчував, що вона належить мені.

За збігом обставин приблизно тоді, коли Джонатан прибув до Нью-Йорка, моя подруга й колега Ізабель Рапен відправила до мене пацієнтку — молоду жінку, яка внаслідок перенесеного вірусного захворювання раптом повністю перестала відчувати положення власних частин тіла одна щодо одної і втратила відчуття дотику до всього, що нижче шиї.[244] Тоді, у 1977 році, Джонатан і не здогадувався, як тісно він у майбутньому матиме справу з тими чи іншими пацієнтами у подібному стані.

Відвідуючи зі мною «Малих сестер» та інші притулки по всьому Нью-Йорку, Джонатан знайомився з найрізноманітнішими пацієнтами. Найбільше нашу увагу привернув один чоловік із синдромом Корсакова[245] — через нездатність до запам’ятовування він страждав від безперервних конфабуляцій.[246] Упродовж трьох хвилин «містер Томпсон» (як я його пізніше назвав) прийняв мене (у білому лікарняному халаті) за покупця у його гастрономі, старого друга, з яким вони їздили на перегони, торговця кошерним[247] м’ясом, оператора бензозаправки і лише потім, після деяких навідних підказок, здогадався, що я, можливо, лікар.[248] Коли він від одного комічного хибного впізнавання, або конфабуляції, переходив до іншого, я не міг стримати сміху, а розсудливий Джонатан (як він розповів мені пізніше) був шокований: як я міг сміятися з пацієнта? Проте коли містер Томпсон, енергійний ірландець, також почав сміятися з власної враженої синдромом уяви, Джонатан розслабився й також дав волю сміху.

Ідучи до пацієнтів, я зазвичай брав із собою відеокамеру. Використання відеозапису й миттєве відтворення захоплювали Джонатана — тоді це була відносно нова можливість, якою рідко послуговувалися в лікарнях. Його вражало, як, наприклад, пацієнти з хворобою Паркінсона, які схильні несвідомо прискорюватися чи схилятися в один бік, усвідомлювали це завдяки перегляду власних поз чи ходи на відео — і вчилися коригувати такі дії.

Кілька разів я брав Джонатана до Бет-Аврааму — він дуже хотів познайомитися з пацієнтами, про яких читав у «Пробудженнях». Його надзвичайно зацікавив той факт, що я мав можливість написати про цих людей і навіть зафільмувати їх і при цьому лишатися для них вартим довіри лікарем, а не пройдисвітом, який використав їх у своїх інтересах і зрадив. Вочевидь, він мав це на думці, коли вісім років по тому познайомився з Ієном Вотерменом, чоловіком, якому судилося змінити його життя.

Ієн, подібно до безтілесної жінки Крістіни, страждав від страшної сенсорної нейропатії. Він був здоровим дев’ятнадцятирічним парубком, який внаслідок вірусу раптово втратив здатність до пропріоцепції в усьому тілі нижче голови. У таких рідкісних випадках більшість людей заледве спроможні контролювати свої кінцівки і все, що їм лишається, це повзати або пересуватися на інвалідному візку. Проте Ієн знайшов чимало дивовижних способів справлятися з таким станом і міг вести відносно нормальне життя, попри глибинні неврологічні порушення.

Більшість дій, які ми робимо автоматично (без усвідомленого керування), Ієн може здійснити лише шляхом попереднього обмірковування і контролю. Під час сидіння він має свідомо тримати спину прямо, щоб не впасти вперед; ходити може лише з випрямленими ногами і повністю зосередивши погляд на цьому завданні. Нестачу «шостого чуття» — пропріоцепції — він має замінити зоровим сприйняттям. Таке зосередження і концентрація на цьому означають, що він не може запросто виконувати дві дії одночасно. Він може стояти або ж може говорити, проте для того, щоб стояти і говорити, він має на щось опиратися. На вигляд Ієн може здатися цілком нормальним, проте якщо раптово вимкнути світло, він безпорадно впаде на землю.

За довгі роки між Джонатаном та Ієном встановилися міцні глибокі стосунки, як між лікарем і пацієнтом, дослідником і предметом дослідження і дедалі більше як між колегами й друзями (сьогодні вони співпрацюють уже тридцять років). Упродовж цієї співпраці тривалістю в десятки років Джонатан написав десятки наукових статей і відому працю про Ієна «Гордість і щоденний марафон» (а зараз працює над її продовженням).[249]

У майбутньому мало що зворушувало мене настільки, як спостереження за Джонатаном, моїм студентом, який сам став відомим лікарем, фізіологом, письменником. Наразі він є автором чотирьох книг і понад сотні наукових статей.

Переїхавши у 1965 році до Нью-Йорка, я взявся досліджувати заміські дороги на мотоциклі, приглядаючи підходящі місця, куди можна було б часом зриватися на вихідні. Якось у неділю, перетинаючи Катскільські гори, натрапив на мальовничий старий дерев’яний готель «Лейк Джефферсон», над яким підносилося озеро. Він належав добродушній німецько-американській парі, Лу і Берті Ґрапп, і невдовзі я з ними познайомився. Мене найбільше зачепило, що вони хвилювалися за мій мотоцикл і дозволили лишити його у холі. Згодом щовихідних він ставав звичним видовищем для місцевих. «Знову лікар приїхав», — казали вони, угледівши мотоцикл.

Особливо мені припали до душі суботні вечори у старому барі, де можна зустріти чимало колоритних особистостей, які пили й розповідали небувальщини. На стінах були розвішані світлини із зображенням готелю в часи його розквіту — 1920–30-ті роки. Я здебільшого писав у невеликій відгородженій ніші біля бару — там міг бути на самоті, невидимий нікому, і водночас мене зігрівало й збуджувало жваве життя бару.

Провівши там із десяток вихідних, я домовився із Ґраппами, що винайму кімнату у напівпідвальному приміщенні будинку, приїжджатиму й від’їжджатиму, коли мені заманеться, і зберігатиму там свої речі — переважно друкарську машинку й купальне спорядження. Я міг зупинятися у цій кімнаті, користуватися кухнею, баром і всіма вигодами готелю — і це лише за 200 доларів на місяць.

Життя біля озера Джефф було цілющим і скитницьким. Я відмовився від подорожей на мотоциклі на початку 1970-х років — транспортний потік у Нью-Йорку почав здаватися мені надто небезпечним, і їзда на мотоциклі більше не приносила задоволення, — проте я завжди мав підставку для велосипеда на автомобілі, і довгими літніми днями міг годинами крутити педалі. Я часто робив зупинку біля яблучного пресу поблизу готелю, набирав у дві дволітрові пляшки міцного сидру і вішав їх на кермо. Я обожнюю сидр, і поволі симетрично потягуючи його то з однієї, то з іншої пляшки і злегка хмеліючи, підтримував рівень рідини в організмі упродовж довгого дня на колесах.

Неподалік від готелю розташовувалася стайня, й іноді суботніми ранками я навідувався туди й годинку-другу їздив верхи на гігантському першероні[250] — спина його була така широка, що здавалося, наче їдеш верхи на слоні. Тоді я важив чимало — близько 115 кілограмів, однак ця величезна тварина немовби й не помічала моєї ваги. Думаю, саме такі коні возили лицарів та королів у повному обладунку. Я чув, що Генріх VIII у повному обладунку важив 225 кілограмів.

Утім найбільшою радістю було плавання у тихому озері, де часом траплялися поодинокі рибалки на гребних човнах, проте жодні моторні човни чи водні мотоцикли не становили загрози необачним плавцям. Час розквіту для готелю «Лейк Джефф» минув, і його вигадлива платформа для купання, плоти й альтанки були цілковито занедбані й потихеньку підгнивали. Втрачаючи відчуття часу, купаючись без страху й хвилювання, я розслаблявся, і це спонукало мій мозок працювати. Думки й образи, а часом і цілі абзаци впливали у мою свідомість, і я мав час від часу випливати на берег і переносити їх у жовтий записник, який завчасно клав на столик для перекусок біля озера. Іноді я так поспішав, що не мав часу, щоб витертися, і краплі стікали на записник.

Ми з Еріком Корном познайомилися ще у дитячих візочках (принаймні так нам розповідали) і тепер ми близькі друзі вже майже вісімдесят років. Ми часто разом подорожували, і у 1979 році попливли на кораблі до Голландії, де орендували велосипеди, щоб поїздити країною і повернутися до нашого улюбленого Амстердама. Я уже кілька років не відвідував Голландії — хоча Ерік, живучи в Англії, нерідко туди навідувався, — тож я був надзвичайно здивований, коли у кафе нам цілком відкрито запропонували канабіс. Ми сиділи за столиком, коли до нас підійшов молодий чоловік і натренованим жестом клацнув застібку такого собі складаного гаманця — всередині був із десяток чи й більше сортів марихуани й гашишу. У 1970-ті зберігання і вживання їх у помірних кількостях було вже абсолютно легальним.

Ми з Еріком придбали пакетик марихуани, забувши, однак, його викурити. Правду кажучи, взагалі забули, що він у нас був, аж поки не прибули до Гааги, звідки мали відплисти назад до Англії, і не надійшла черга митного контролю. Нам поставили низку стандартних запитань.

Митники поцікавилися, чи купували ми щось у Голландії, наприклад, алкоголь.

— Так, «Женевер», — відповіли ми.

— Цигарки?

— Ні, ми не курці.

— Марихуана?

— О, так, ми зовсім про неї забули.

— Ну що ж, ви мусите її викинути, перш ніж прибудете до Англії, — сказав митний інспектор. — Там вона поза законом.

Ми взяли цей пакетик із собою, збираючись трохи курнути на борту. Все-таки трохи покурили, а вміст пакетика, що лишився, викинули за борт. Напевно, затягнулися дещо більше, ніж «трохи». Ми обоє не курили вже багато років, до того ж марихуана виявилася значно міцнішою, ніж ми очікували.

За кілька хвилин я забрів до стернової рубки. Вона світилася у сутінках, що згущувалися довкола, і мала казковий вигляд. Капітан, тримаючи штурвал, керував судном, а поруч стояв маленький хлопчик років десяти, зачаровано розглядаючи капітанську форму, мідні й скляні прилади з круговими шкалами й спостерігаючи, як ніс корабля розрізає море. Я помітив, що двері незамкнені, тому також увійшов до рубки. Моя поява не збентежила ані капітана, ані хлопчика, тож тихо прилаштувався поруч із капітаном з іншого боку. Він показав нам, як керує кораблем, продемонстрував усі прилади, і ми з хлопчиком засипали його запитаннями. Ми так захопилися, що втратили відчуття часу й вкрай здивувалися, коли капітан повідомив, що вже наближаємося до Гарвіча, який знаходиться на британському узбережжі. Ми з хлопчиком полишили рубку — він подався до своїх батьків, а я — шукати Еріка.

Коли ж його знайшов, він мав змучений і стривожений вигляд і, побачивши мене, зітхнув з полегшенням. «Де ти був? — запитав він. — Скрізь тебе шукаю! Я вже думав, що ти вистрибнув за борт. Дякувати Богові, ти живий!» Я відповів йому, що непогано провів час у капітанському кубрику. А тоді, приголомшений глибиною його інтонацій і силою міміки, запитав: «Ти за мене хвилювався, направду хвилювався?!».

— Звичайно, — сказав Ерік. — Невже ти у цьому сумніваєшся?

Проте мені нелегко було повірити, що хтось за мене хвилюється. Гадаю, часом я не міг осягнути, наскільки сильно про мене непокоїлися батьки. Лише зараз, перечитуючи листи, які вони мені писали, коли я п’ятдесят років тому переїхав до Америки, розумію, як сильно вони насправді хвилювалися.

І наскільки сильно, можливо, про мене турбувалося багато інших людей. Цікаво, чи була ця уявна нестача уваги віддзеркаленням чогось такого, чого бракувало мені самому, або що я сам у собі придушував. Якось по радіо слухав передачу про спогади й думки людей, яких, як і мене, евакуювали під час Другої світової війни й які у ранньому віці були розлучені зі своїми сім’ями. Інтерв’юер висловився з приводу того, як цим людям вдалося дати собі раду з тими болючими, травматичними дитячими роками. «Так, — сказав один чоловік. — Проте мені досі важко даються три речі: прив’язуватися, належати й вірити». Думаю, до певної міри це справедливо і для мене.

У вересні 1978 року я надіслав Ленні ще одну частину рукопису «Ноги», а вона у відповідь написала, що, за її відчуттями, це має бути «щаслива невимушена книга» — вона з полегшенням сприйняла те, що я нарешті маю інші інтереси. Під кінець листа тітонька торкнулася сумної теми:

«Я готуюся лягати в лікарню — мій дуже хороший і вмілий хірург вважає, що настав час для важливої операції грижі стравохідного отвору діафрагми. Татко з Девідом налаштовані не надто схвально, проте я цілком у ньому впевнена».

Це був останній лист, який вона мені написала. Вона лягла у лікарню, а тоді все полетіло шкереберть. Те, що мало бути простою операцією, обернулося жахливим видаленням частини прилеглих внутрішніх органів. Дізнавшись про це, Ленні вирішила, що жити на внутрішньовенному харчуванні і з раком, що шириться організмом, немає сенсу. Вона вирішила припинити їсти і лише пити воду. Батько наполіг, щоб її оглянув психіатр, проте той сказав: «Вона найдієздатніша з усіх, з ким я мав справу. Ви маєте поважати її вибір».

Щойно дізнавшись про це, я вилетів до Англії і провів біля тітоньчиного ліжка багато щасливих, але невимовно сумних днів. Вона втрачала сили, та попри фізичну кволість до останнього повністю лишалася собою. Маючи повертатися до Штатів, я провів цілий ранок, визбируючи найрізноманітніше листя з дерев у Гемпстед-Гіті, яке тоді приніс їй. Ленні сподобалося це розмаїття, вона упізнала, з якого дерева кожен листочок, і сказала, що немовби знову потрапила до лісу Деламер.

Останнього листа я надіслав їй наприкінці 1978 року. Не знаю, чи вона його прочитала:

Моя найдорожча Лен!

Ми всі так сподівалися, що цього місяця ти підеш на поправку, але, на жаль, цього не сталося.

У мене серце розривається, коли я чую, що ти слабнеш, страждаєш, а тепер ще й волієш померти. Ти — людина, яка для багатьох завжди була джерелом сили, здатна постати перед лицем смерті, навіть обирати її, сміливо і зі спокоєм, змішаним, звичайно ж, із сумом від того, що все минає. Усім нам і мені зокрема ще тяжче змиритися з думкою про втрату тебе. Для мене ти завжди була однією з найдорожчих у світі.

Я попри все сподіватимуся, що ти витримаєш і знову зможеш повернутися до повноцінного життя. Та якщо цьому не судилося статись, я маю подякувати тобі, подякувати ще раз і востаннє — за те, що ти жила і була саме такою.

З любов’ю

Олівер

У звичайних повсякденних речах я людина сором’язлива — не вмію невимушено «теревенити»; часто не впізнаю людей (від цього потерпав усе життя, а зараз ситуація ще погіршилася після того, як у мене зіпсувався зір); мало обізнаний у поточних подіях і практично не цікавлюся ними — це стосується і політики, і суспільства, і теми статей. На додачу до всього я тепер ще й став тугий на вухо — так можна м’яко назвати прогресуючу глухоту. Враховуючи це, я намагаюся причаїтися у кутку, стати невидимим, сподіваюся, що мене не помітять. У 1960-ті, коли відвідував гей-бари задля нових знайомств, мене це взагалі мало не паралізувало, я забивався у куток, нестерпно страждав і за годину йшов звідти, сумний і самотній, проте відчував певне полегшення. Але якщо на вечірці чи деінде мені траплялася людина, яка поділяє якісь із моїх (зазвичай наукових) інтересів — вулкани, медузи, гравітаційні хвилі, та що завгодно — я одразу ж втягуюся у жваву розмову (хоча через мить можу й не впізнати людину, з якою розмовляю).

Я майже ніколи не розмовляю з людьми на вулицях. Проте кілька років тому сталося місячне затемнення, і я вийшов надвір, щоб поспостерігати за ним через невеликий телескоп із двадцятикратним збільшенням. На тротуарі туди-сюди метушливо снували люди, і всі вони, здавалося, не помічали, що просто над ними відбувається таке надзвичайне небесне явище, тож я перепиняв їх зі словами: «Погляньте! Погляньте, що відбувається на місяці!» — і втискував їм до рук телескопа. Моя поява захоплювала людей зненацька, проте, заінтриговані моїм очевидно щирим піднесенням, вони підносили телескоп до очей, дивувалися і повертали його мені. «Ей, чоловіче, дякую, що дав змогу на це подивитися», або ж «От так штука! Дякую, що показав».

Проходячи повз автостоянку біля свого будинку, я побачив, як якась жінка і паркувальник страшенно сваряться. Наблизився до них і сказав: «На секунду припиніть сваритися — погляньте на місяць!». Вони, приголомшені, замовкли й почали розглядати затемнення, передаючи одне одному телескоп. А потім повернули його мені, подякували і одразу ж продовжили свою агресивну суперечку.

Подібний випадок трапився кілька років тому, коли я працював над «Дядьком Вольфрамом» і писав розділ про спектроскопію. Я полюбляв блукати вулицями з крихітним кишеньковим спектроскопом, розглядаючи крізь нього різні джерела світла й милуючись розмаїтими спектральними лініями — сліпучо золотавою лінією від світла натрієвих ламп, червоними смужками від неонового освітлення, змішаними кольорами галоген-ртутних ламп і їхніх рідкоземельних люмінофорів. Коли проходив повз бар у своєму кварталі, мою увагу привернуло розмаїття кольорових вогників усередині, тож я притиснув спектроскоп до вікна, щоб їх роздивитися. Очевидно, відвідувачів закладу занепокоїла ця дивна поведінка, і їм було не до вподоби, що я розглядаю те, що діється всередині (як їм здавалося), за допомогою специфічного приладу. Тож я сміливо зайшов усередину — це був гей-бар — і сказав: «Ану всі припинили говорити про секс! Краще погляньте на дещо дійсно цікаве!». Вони приголомшено затихли, проте знову мій дитячий, щирий захват узяв гору, і всі почали передавати один одному спектроскоп, вигукуючи: «Ого! Круто!». Коли кожен подивився у спектроскоп, його зі словами подяки повернули мені, після чого розмови про секс відновилися.

Над книгою про «Ногу» промучився ще кілька років, і нарешті у січні 1983 року надіслав Коліну завершений рукопис. Відколи я узявся за її написання, минуло майже дев’ять років. Кожен розділ книги акуратно набрано на папері різного кольору, притому що весь рукопис налічував понад 300 тисяч слів. Коліна такий розмір страшенно обурив, і редагування фактично затяглося на весь рік. Зрештою першу версію було урізано більш ніж у п’ять разів, і остаточний варіант налічував усього 58 тисяч слів.

Однак я з величезним полегшенням повністю передав права на книгу Коліну. Мені так і не вдалося позбутися забобонного відчуття, що нещасний випадок, який трапився зі мною у 1974 році, тільки й чекав слушної нагоди повторитися — так і станеться, якщо я не звільнюся від нього, описавши все назагал у книзі. Тепер справу було зроблено, і наді мною більше не нависала небезпека повторення цієї історії. Але підсвідомість хитріша, ніж ми собі уявляємо, і десять днів по тому — я тоді був у Бронксі, і все кругом закрижаніло — примудрився винятково незграбно впасти й спричинити повторення нещасного випадку, якого так боявся.

Я тоді заїхав на заправку у Сіті-Айленді. Простягнувши оператору кредитку, гадав, що просто відчиню двері й підведуся, щоб випрямитися. Вибравшись із машини, в ту саму мить послизнувся на клаптику чорної криги, і коли оператор повернувся з чеком, я лежав на землі, наполовину застрягнувши під машиною.

— Що ви робите? — запитав він.

— Приймаю сонячні ванни, — відповів я.

— Ні-ні, що сталося? — знову запитав він, на що я відповів:

— Я зламав руку й ногу.

— Ви, певно, знову жартуєте, — недовірливо сказав оператор.

— Ні, цього разу не жартую. Ви б краще викликали швидку.

Коли мене привезли до лікарні, хірург-резидент поцікавився:

— А що це написано у вас на тильному боці руки?

(Я написав там літери «С», «Ш», «Б».)

— Я маю пацієнтку з галюцинаціями, вона страждає на синдром Шарля Бонне.[251] Я якраз їхав до неї.[252]

— Докторе Сакс, тепер ви самі є пацієнтом, — відповів лікар.

Коли Колін почув, що я у лікарні, — а я ще був там, коли надійшли пробні відбитки «Ноги» — він сказав: «Олівере! Ти б усе віддав за примітку».

Між 1977-м і 1982 роками книгу «Нога як точка опори» було нарешті завершено, частину її я дописував на озері Джефф. Джим Сілберман, мій редактор і видавець в Америці, був збентежений, отримавши від мене розділ про озеро Джефф. За його словами, йому вже тридцять років не надсилали текстів, написаних від руки, а мій рукопис виглядав так, наче його впустили у ванну. Сілберман сказав, що його доведеться не просто друкувати на машинці, а розшифровувати, і надіслав його своєму колишньому редактору Кейт Едґар, яка тепер працювала позаштатно у Сан-Франциско. Мій нерозбірливий, у водяних патьоках рукопис із кострубатими, недосконалими реченнями, стрілками й нерішучими викресленнями повернувся прекрасно надрукованим, до того ж у супроводі мудрих редакторських коментарів. Я написав міс Едґар, що, на моє переконання, вона виконала дивовижну роботу над таким складним рукописом, і попросив зазирнути до мене, якщо вона повернеться на Східне узбережжя.

Кейт приїхала наступного року, у 1983-му, і відтоді працює зі мною як редактор. Своїми чернетками, бувало, зводив з розуму Мері-Кей чи Коліна, проте тепер я щасливий, що упродовж останніх тридцяти років Кейт працює зі мною, як колись вони, і приводить мої численні чернетки до ладу, видобуває з них сутність, перетворює їх на зв’язне ціле. (До того ж, вона стала дослідницею і моєю супутницею — під час написання наступних книг, під час прийому пацієнтів вона слухає мої історії і поділяє зі мною різні пригоди — від вивчення мови жестів до відвідування хімічних лабораторій).