Стрімголов. Історія одного життя

Вдома

Інколи мені здавалося, що я покинув Англію потайки. Отримавши там чи не найкращу освіту, увібрав найкраще з англійського стилю й прози, тисячолітніх звичаїв і традицій, а тоді взяв цей цінний інтелектуальний вантаж, усе, що було вкладено в мене, й повіз із країни, навіть не сказавши «дякую» і «прощавай».

Та все ж я і далі вважав Англію домом, повертався туди так часто, як тільки міг, і почувався сильнішим — кращим письменником, — коли моя нога ступала на рідну землю. Я підтримував близькі стосунки з родичами, друзями, колегами в Англії і вірив, що десять, двадцять, тридцять років, які я провів в Америці — не більше, ніж тривалий візит, і що рано чи пізно я повернуся додому.

Відчуття Англії як «дому» похитнулося в 1990 році, коли помер тато, і будинок на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і виріс, до якого постійно приїжджав і в якому часто зупинявся, повертаючись до Англії, будинок, у якому кожен сантиметр був для мене заповнений спогадами й емоціями — було продано. Я більше не відчував, що мені є куди повертатися, тож відвідини стали просто відвідинами, а не поверненнями до своєї країни і своїх рідних.

Однак я відчував дивну гордість від того, що мав британський паспорт, який (до 2000 року) був у прекрасній, розкішній міцній палітурці та із золотим тисненням, що суттєво відрізнявся від тоненьких маленьких предметів, які видавали більшість країн. Я не прагнув американського громадянства й був радий мати зелену карту і статус «іноземця-резидента». Це збігалося з моїми почуттями, принаймні більшість часу — доброзичливий законослухняний іноземець, який помічає усе довкола, але не має громадянських обов’язків на кшталт голосування, участі в суді в ролі присяжного чи необхідності долучатися до суспільної й політичної діяльності країни. Я часто почувався (як сказала про себе Темпл Ґрандін) антропологом на Марсі. (Коли жив у Каліфорнії й відчував єдність із горами, лісами й пустелями Заходу, це почуття огортало мене значно менше).

А потім, у червні 2008-го, на свій подив, довідався, що моє ім’я фігурує у почесному списку до дня народження королеви, що я мав стати командором Ордену Британської імперії. Термін «командор» мене розважив — я не міг уявити себе в ролі капітана на містку есмінця чи лінкора, але був зацікавлений і дуже зворушений цією відзнакою.

Хоча я і не схильний до офіційних костюмів та інших формальностей (зазвичай мій одяг вільний і поношений, а костюм у мене лише один), мені припали до душі формальні процедури у Букінгемському палаці: настанови щодо того, як кланятися, як відходити назад перед королевою, як очікувати, доки вона потисне руку чи звернеться до когось. (До королівської особи не можна було торкатися чи говорити без запрошення). Я трохи боявся, що зроблю щось жахливе, скажімо, знепритомнію чи зіпсую повітря просто перед королевою, але все пройшло добре. Під час церемонії мене надзвичайно вразила витривалість королеви: до того часу, коли мене запросили, вона понад дві години стояла без жодної підтримки (того дня було нагороджено двісті осіб). Королева коротко, але сердечно звернулася до мене, поцікавилася, над чим я працюю. Я відчув, що це дуже славна, приязна людина з почуттям гумору. Виникло відчуття, наче вона — і Англія — говорили: «Ти зробив корисну, почесну справу. Повертайся додому. Усе пробачено».

Життя у медицині і прийом пацієнтів не були витіснені написанням «Зримих голосів», «Острова» чи «Дядька Вольфрама». Я й далі приймав пацієнтів у Бет-Авраамі, у «Малих сестер» та інших місцях.

Улітку 2005 року я поїхав до Англії, щоб навідати Клайва Верінґа, музиканта зі складною формою амнезії, який став головним персонажем фільму Джонатана Міллера 1986 року «В’язень свідомості». Дружина Клайва, Дебора (з якою я багато років листувався), якраз випустила чудову книгу про нього і сподівалася, що тепер я побачу, яким він став після двадцяти років жахливого енцефаліту. Клайв майже нічого не пам’ятав зі свого дорослого життя, а нові події трималися в його пам’яті не довше кількох секунд, однак він міг грати на органі й диригувати хором, так само, як робив це, коли професійно займався музикою. Він був прикладом особливої сили музики й музичної пам’яті, і я хотів написати про це. Міркуючи над цією й багатьма іншими «нейромузичними» темами, я відчував, що повинен спробувати створити книгу про музику й мозок.

«Музикофілію», як зрештою було названо книгу, було розпочато як скромний проект. Я гадав, що це буде тоненька книжечка, можливо, на три розділи. Проте коли я почав згадувати людей із музичною синестезією; з амузією, які не розпізнавали жодну музику; людей із лобно-скроневою деменцією, у яких трапляються раптові сплески чи вивільнення музичних талантів і пристрастей, про наявність яких вони не підозрювали; людей, одержимих музикою чи з одержимістю, викликаною музикою; і людей, яких переслідували «вушні черви» чи нав’язливі музичні образи або ж музичні галюцинації, книга значно розширилася.

До того ж, мене зачарувала лікувальна сила музики, відколи я побачив її дію на своїх пацієнтах-постенцефалітиках сорок років тому, навіть ще до їхнього пробудження від леводопи. Відтоді мене вражала здатність музики допомагати пацієнтам у багатьох інших станах: під час амнезії, афазії, депресії і навіть деменції.

Відколи «Капелюх» уперше вийшов друком у 1985 році, потік листів від читачів до мене почав невпинно рости, і вони часто надсилали описи того, що переживали самі. Це, так би мовити, значно розширювало мою практику поза межами клініки. «Музикофілію» (а згодом і «Галюцинації») було значною мірою розширено за допомогою деяких із цих листів і повідомлень не менше, ніж за допомогою мого листування і розмов з лікарями й дослідниками.

А поки я писав про багатьох нових пацієнтів і на нові теми у «Музикофілії», також повторно навідував ряд пацієнтів, про яких писав раніше, цього разу зосереджуючись на їхніх реакціях на музику й розглядаючи їх у світлі нових форм нейровізуалізації й уявлень про те, як мозок-розум створює концепції і категорії.

Коли я перетнув сімдесятирічну межу, то мав відмінне здоров’я — було кілька ортопедичних проблем, але нічого серйозного чи такого, що загрожувало б життю. Я не замислювався над хворобами чи смертю, попри те, що втратив усіх трьох старших братів, а також багато друзів і ровесників.

Однак у грудні 2005 року раптово і драматично дав про себе знати рак — меланома у правому оці, що проявилася як раптове запалення на одному з боків, а потім як часткова втрата зору. Можливо, вона упродовж певного часу постійно росла, а на той момент підібралася близько до ямки, крихітної центральної ділянки, у якій зір є найгострішим. Меланома має погану репутацію, і почувши діагноз, я сприйняв його як смертний вирок. Але, як поспішив додати лікар, очні меланоми є відносно безпечними — вони рідко пускають метастази й надзвичайно добре піддаються лікуванню.

Рак було опромінено, потім кілька разів оброблено лазером, оскільки на певних ділянках він і далі відновлювався. Упродовж перших півтора року лікування гострота зору в правому оці майже щоденно коливалася — від цілковитої сліпоти до повного відновлення зору, і ці коливання сповнювали мене то жахом, то полегшенням, то знову жахом — від однієї емоційної крайності до іншої.

Це було б важко переживати (а мені було б навіть важче з цим жити), якби мене не захоплювали деякі зорові феномени, що виникали відповідно до того, як крок за кроком мою сітківку і зір руйнували новоутворення та лазерна терапія: шалені топологічні викривлення, спотворення кольору, спритне, але машинальне заповнення сліпих плям, неконтрольоване розтягнення кольору й форми, тривале осмислення предметів і сцен, коли очі заплющені, а особливо галюцинації, що тепер роїлися у сліпих плямах, які збільшувалися. Очевидно, що мозок був втягнений у це не менше, аніж саме око.

Я боявся осліпнути, втім ще більше боявся смерті, тому уклав із меланомою щось на кшталт угоди: забери око, якщо мусиш, але залиш решту мене у спокої.

У вересні 2009 року, після трьох з половиною років лікування, сітківка правого ока, ослаблена опроміненням, кровоточила, призводячи до повної сліпоти, а спроби зупинити кров не давали жодного результату, тому що сітківка миттєво починала кровоточити знову. Тепер було чимало такого, що позбавило працездатності (однак інколи захоплювало мене!) і чому я тепер мав протистояти — і досліджувати. Втрата стереоскопічного зору стала для мене, як затятого стереофіла, небезпечною. За відсутності глибини сприйняття сходи, бордюри мали вигляд просто ліній на землі, а віддалені об’єкти, здавалося, розташовані на одній площині з ближчими. Із втратою поля зору з правого боку я почав потрапляти у неприємні ситуації, зіштовхуватися з предметами чи людьми, які немовби виринали переді мною з нізвідки. І я був не лише фізично, але й розумово сліпий на правий бік. Також не міг навіть уявляти наявність речей, яких більше не бачив. Таке однобічне просторове ігнорування, як його називають неврологи, є зазвичай наслідком паралічу чи новоутворення у зоровій зоні чи тім’яній долі мозку. Для мене, як для невролога, ці явища були особливо захопливими, оскільки вони у дивовижний спосіб демонстрували, як працює мозок (або неправильно працює, або не може працювати), коли вхідний сигнал від органів чуття є недостатнім чи відхиленим від норми. Я зафіксував все у найдрібніших деталях (щоденникові записи про меланому сягали 90 тисяч слів) і вивчав, проводячи різноманітні сприйняттєві експерименти. Увесь цей досвід, як і пережите у випадку з ногою, став для мене experimentum suitatis, експериментом із чи над собою.

Сприйняттєві наслідки пошкодження ока створили родючий ґрунт для дослідження; я почувався так, наче відкривав цілий світ дивних явищ, хоча не міг не думати про те, що всі пацієнти, які мають подібні проблеми з очима, безперечно, переживають ті самі феномени сприйняття, що і я. Отже, пишучи про власний досвід, писатиму також і для них. Настрій відкриття бадьорив мене й допомагав проходити крізь страждання, що інакше б досить-таки лякали й деморалізували мене, так само, як допомагало й те, що я продовжував приймати пацієнтів і писати.

Я старанно працював над новою книгою «Око розуму», коли мене спіткала нова низка нещасть і хірургічних випробувань. У вересні 2009 року, одразу після кровотечі у правому оці, мені довелося робити повну пересадку суглоба в лівому коліні (звичайно, це теж породило невеликий щоденник). Мені повідомили, що в моєму розпорядженні є близько восьми тижнів, щоб повністю відновити рухову здатність коліна; якщо мені це не вдасться, то нога вже не згинатиметься до кінця життя. А розрив рубцевої тканини під час розроблення коліна буде дуже болючим. «Не бравуйте, — сказав хірург. — Можете вживати усі необхідні вам знеболювальні». Ба більше, мої лікарі говорили про біль мало не у любовному ключі. «Прийміть його, — казали вони. — Пірніть у нього». Вони наполягали, що це — «цілющий біль», і для мене критично важливо упродовж найближчого часу робити все, що в моїх силах, якщо я хочу повністю відновити рухливість суглобу.

У реабілітаційному відділенні я добряче працював, день за днем збільшуючи амплітуду рухів і набуваючи сили, коли мене спіткала неочікувана неприємність: знову нагадав про себе ішіас, з яким я боровся багато років — спершу повільно, хитро, а потім його інтенсивність швидко перевершила межі всього, що мені колись доводилося переживати.

Я відчайдушно намагався продовжувати реабілітацію, бути активним, проте ішіасний біль зламав мене, і до грудня вже прикував до ліжка. Після операції на коліні у мене лишилося чимало морфіну (його допомога була неоціненна під час «цілющого» болю в коліні), але він був практично ні на що не придатний у боротьбі з невралгічним болем, що є характерним для защемлення спинномозкового нерва. (І це стосується усіх «невропатичних» болів). Стало абсолютно неможливо сидіти, навіть упродовж секунди.

У мене не було змоги сидіти й грати на роялі — це була серйозна втрата, оскільки я повернувся до гри на роялі й уроків музики, коли мені виповнилося сімдесят п’ять (написавши про те, як навіть люди літнього віку можуть опанувати нові навички, я вирішив, що настав час дослухатися до власної поради). Я пробував грати стоячи, однак це виявилося неможливим.

Я писав навстоячки, спорудивши на своєму робочому столі спеціальну високу платформу з десяти томів Оксфордського словника англійської мови, використовуючи її як опору. Також виявив, що зосередженість на письмі діє не гірше за морфій і не має побічних ефектів. Я ненавидів лежати в ліжку у пеклі болю і проводив якомога більше часу біля своєї імпровізованої конторки.

Дещо з того, про що тоді думав, писав і читав, фактично було про біль — це тема, над якою я особливо ніколи не задумувався. Мій досвід двох останніх місяців продемонстрував, що існує принаймні два докорінно несхожих між собою різновиди болю. Біль у коліні після хірургічного втручання був повністю місцевим — він не поширювався за межі колінної області і цілковито залежав від того, наскільки я розтягував прооперовані й стиснені тканини. Я міг з легкістю проградуювати його за десятибальною шкалою і, до того ж, як казали лікарі, це «цілющий біль», біль, який можна було прийняти, пройти крізь нього і здолати.

«Ішіасний» біль (це невідповідний термін) — абсолютно інший: не локальний, як на початку, а поширюваний далеко за межі ділянки, іннервованої від правостороннього ураження нервового корінця хребця L5. Це не була передбачувана реакція на стимул розтягування, як під час болю в коліні. Натомість він хапав раптовими судомами, що були досить непередбачуваними й до них ніяк не можна було підготуватися — заздалегідь зуби не стиснеш. Його глибина поза всякими мірками — виміряти його було неможливо — безмежна.

Що гірше — такий біль має унікальний емоційний компонент, який мені важко описати; йому властива мука, страждання, жах — слова, які все ж недостатньою мірою охоплюють його сутність. Невралгічний біль не можна «прийняти», не можна протистояти йому чи пристосуватися до нього. Він розчавлює людину, перетворюючи її на тремтячу, бездумну, безформну масу, і вся її сила волі, сама її ідентичність зникає у цьому болі.

Я перечитав видатну працю «Дослідження з неврології» Генрі Геда, де він протиставляє «епікритичні» відчуття (чітко локалізовані, вибіркові й пропорційні до ступеня подразнення) і «протопатичні» (розсіяні, емоційно навантажені, судомні). Складалося враження, що ця дихотомія добре співвідноситься із двома різновидами болю, який я переживав. Я подумував про те, щоб написати маленьку, дуже особисту книгу чи нарис про біль, серед іншого відродивши Гедові давно забуті поняття та розмежування. (Я у подробицях розписував свої думки друзям і колегам, проте так і не завершив задуманого нарису).

До грудня ішіас став таким нестерпним, що я більше не міг читати, думати чи писати й уперше в житті замислився про самогубство.[322]

Операцію на спинному мозку було заплановано на 8 грудня. Я був під величезною дозою морфіну, а хірург попередив, що упродовж тижня-другого після хірургічного втручання біль може навіть посилитися через постопераційний набряк — насправді так воно і сталося. Отже, грудень 2009-го продовжував бути тяжким, і, можливо, сильні знеболювальні, які я тоді вживав, загострювали всі мої відчуття та часті різкі перепади між надією і страхом. Неспроможний терпіти двадцять чотири години на добу у ліжку, проте ще змушений лежати, я почав (з палицею в одній руці та під руку з Кейт) просуватися на роботу, де принаймні міг надиктовувати листи й відповідати на телефонні дзвінки, уявляючи, що я знову працюю, лежачи на кушетці в кабінеті.

Невдовзі після мого сімдесят п’ятого дня народження у 2008 році я познайомився з людиною, яка мені сподобалася. Біллі, письменник, щойно переїхав із Сан-Франциско до Нью-Йорка, і ми почали разом обідати. Будучи все життя сором’язливим і стриманим, я дав можливість дружбі і близькості між нами посилитися, до кінця не усвідомлюючи їхньої глибини. Лише у вересні 2009 року, відновлюючись після операцій на коліні і спині та змучений від болю, я зрозумів, наскільки глибоким був зв’язок між нами.

На Різдво Біллі від’їжджав з родиною до Сіетла, втім перед від’їздом прийшов навідати мене і (серйозно й дбайливо) сказав: «Я пройнявся до вас глибокою любов’ю». Варто йому було це промовити, як я усвідомив те, чого не зрозумів чи що приховав від себе раніше (що я також відчуваю до нього глибоку любов) і мої очі наповнилися слізьми. Він поцілував мене і пішов.

Поки Біллі не було, я майже безперервно думав про нього, але не хотів турбувати хлопця, доки він проводив час із родиною. Я страшенно нетерпляче і водночас дещо боязко чекав на його дзвінки. У дні, коли він не мав змоги зателефонувати мені у звичний час, мене пронизувала жахлива думка, що його покалічено чи вбито в автомобільній аварії, і я мало не ридав від полегшення, коли через годину-дві він таки телефонував.

Тоді я був надзвичайно емоційним: музика, яку я любив, чи довгі, золотаві сонячні промені пізнього надвечір’я спонукали мене плакати. Я не був певен, через що саме плачу, але мав шалене відчуття любові, смерті, швидкоплинності життя, нерозривно поєднаних між собою.

Лежачи у ліжку, я занотовував усі свої почуття у щоденник — щоденник, присвячений «закоханості». Біллі повернувся пізно ввечері 31 грудня із пляшкою шампанського. Коли він відкоркував пляшку, ми виголосили тости один на честь одного: «За тебе». А коли настав Новий рік, то на честь нього також.

В останній тиждень грудня невралгія почала стихати. Це через спадання постопераційного набряку? А, може, я не міг не тішитися таким припущенням, радість закоханості була гідною суперницею невралгічному болю й могла знімати його незгірше за ділаудід чи фентаніл? Може, закоханість сама по собі наповнює тіло опіатами чи каннабіоїдами, чи ще чимось?

До січня я повернувся до письменницької роботи за своїм імпровізованим столом із томів Оксфордського словника і вже міг трохи стояти. Я стояв у кінці концертних і конференц-зал, ходив до ресторанів, якщо у них були барні стійки, біля яких я міг стояти, а також відновив зустрічі з психоаналітиком, хоча й мав стояти перед ним під час зустрічей у кабінеті. Я повернувся до рукопису «Ока розуму», який був покинув на столі, коли опинився прикутим до ліжка.

Мені часом здавалося, що я жив на певній віддалі від життя. Усе змінилося, коли ми з Біллі закохалися один в одного. У двадцять років я закохався у Річарда Селіґа, у двадцять сім, томливо, у Мела, у тридцять два, неоднозначно, у Карла, а тепер (о Боже!) мені йшов сімдесят сьомий рік. У моєму випадку мали статися глибокі, майже неологічні зміни, мали змінитися звички відлюдності довжиною у ціле життя, певної прихованої егоїстичності й замкненості у собі. Нові потреби, нові страхи, становлення частиною чийогось життя — потреба в іншому, страх відмови. Мають бути глибокі взаємні пристосування.

Для нас із Біллі це було легше, оскільки ми мали спільні зацікавлення й заняття — обидва письменники і фактично саме на цьому ґрунті й познайомилися. Я читав коректуру книги Біллі «Анатом», і текст мені страшенно сподобався. Потім написав йому й запропонував зустрітися, якщо він опиниться на Східному узбережжі (і він туди потрапив — під час відвідин Нью-Йорка у вересні 2008 року). Мені було до вподоби його мислення — водночас серйозне і пустотливе, його чутливість до почуттів інших і поєднання у ньому прямоти й тактовності. Це був для мене новий досвід — тихо лежати у чиїхось обіймах, говорити, слухати музику або мовчати — удвох. Ми разом вчилися готувати правильну їжу. До цього часу я жив майже на одних крупах чи сардинах, які їв стоячи просто з консервної банки за півхвилини. Ми почали разом виходити в люди: то на концерти (що було до душі мені), то до мистецьких галерей (що було до душі йому), і часто до Нью-Йоркського ботанічного саду, яким я бродив наодинці понад сорок років. А також ми розпочали разом подорожувати — до мого міста — Лондона, де я представив його друзям і родині, до його міста — Сан-Франциско, де було чимало його друзів, і до Ісландії, яку ми обидва обожнювали.

Ми часто плаваємо удвох — вдома і за кордоном. Часом читаємо один одному свої незавершені роботи, але переважно, як будь-яка інша пара, обговорюємо прочитане, дивимося старі фільми по телевізору, разом спостерігаємо захід сонця чи ділимо сандвічі за обідом. Ми разом проживаємо спокійне, багатовимірне життя — це величезний, неочікуваний подарунок на моєму старому віку, після цілого життя стриманості й тримання на поштивій відстані.

У дитинстві мене називали Чорнилком, проте, здається, я і досі так само вимазуюся чорнилом, як і сімдесят років тому.

Вести щоденники я розпочав у чотирнадцять років, і під час останнього підрахунку налічив їх майже тисячу. Ці щоденники були усіх форм і розмірів, від маленьких кишенькових записників, які я ношу з собою, до величезних фоліантів. Я завжди тримаю записник біля ліжка — для снів і нічних міркувань, а також намагаюся класти щоденник біля басейну, на березі озера чи моря — плавання також є плідним на думки, які мені потрібно занотовувати, особливо якщо вони творяться самі (а часом таке буває) у формі цілих речень чи абзаців.

Пишучи «Ногу», я значною мірою ґрунтувався на докладних щоденниках, які вів, будучи пацієнтом у 1974 році. «Щоденник Оахаки» також заснований на зроблених мною записах. Але загалом я рідко зазираю до щоденників, які писав упродовж більшої частини життя. Самого факту письма уже достатньо: воно слугує проясненням думок і почуттів. Письмо, як таке, є невід’ємною частиною мого життя — ідеї виникають і набувають форми в акті письма.

Щоденники я пишу не для інших, та й сам зазвичай у них не зазираю, але вони є особливою, незамінною формою розмови з собою.

Потреба думати на папері не обмежується записниками. Вона поширюється на звороти конвертів, меню, будь-які клаптики паперу, що трапляються під руку. А ще я часто виписую цитати, які мені подобаються, переписую чи набираю їх на шматках паперу яскравого кольору й пришпилюю на дошку. Коли я жив на Сіті-Айленді, мій кабінет був повен цитат, скріплених докупи кільцями швидкозшивачів, які я вішав на карнизи над своїм робочим столом.

Листування також є важливою частиною життя. Загалом люблю писати й отримувати листи — це спілкування з іншими людьми: особливими, іншими; часто я виявляю, що в змозі писати листи, коли не можу «писати», що б не означало Письменство (з великої «П»). Я зберігаю усі листи, які отримую, а також копії моїх власних. Тепер, коли я намагаюся відтворити частини свого життя — зокрема, такі, як дуже важливий, багатий на події час, коли я у 1960-х переїхав до Америки — ці старі листи є для мене величезним скарбом, поправками до обманів пам’яті й уяви.

Чимало з того, що я написав, припадає на клінічні записи. Маючи п’ять сотень пацієнтів у Бет-Авраамі, тисячі у лікарні Бронкс-стейт і поза її межами, триста мешканців у «Малих сестер», я десятиліттями робив понад тисячу записів на рік і мені це було до вподоби — мої записи були довгими й детальними, інколи навіть говорили, що вони читаються, мов романи.

Хай там як, я оповідач. Допускаю, що любов до історій, до оповіді є загальною рисою людської вдачі, що супроводжує наші здібності до мови, усвідомлення себе й автобіографічної пам’яті.

Акт письма, якщо він іде на лад, дає мені насолоду й радість, як ніщо інше. Незалежно від теми він переносить мене до зовсім іншого місця, у якому я повністю розчиняюсь і забуваю про все, що відволікає мою увагу: про тривоги, клопоти, навіть про плин часу. У цих надзвичайних, божественних станах душі я можу писати безперестанку, аж поки перестаю помічати папір. І лише тоді зауважую, що настав вечір, а я писав увесь день.

Упродовж життя я написав мільйони слів, але акт письма здається мені таким же свіжим і настільки ж радісним, як тоді, коли розпочав його майже сімдесят років тому.