Свій час

II

Ніколи більше. Ніколи.

Бо мені не потрібно. Я, Ірма Онтарі, гармонійна самодостатня особистість, коефіцієнт за тестом Брітлінга один і вісім, за Ксав’єром — сто двадцять шість. Може, просто зараз пройти зведений індивідоадаптер? — та ні, він же геть попсовий. Ксав’єра і Брітлінга вистачає, у них фаховий інструментарій і правдива шкала.

Я самодостатня. Гармонійна. Мені добре тут, у моєму особистому просторі та хроносі по внутрішніх межах. Я не потребую зовнішніх ментальних, енергетичних чи інформаційних опор. А тим більше — жодної конкретної людини як їхнього суб’єкта.

Нічого подібного, я зовсім не мріяла його зустріти, коли здуру туди попхалася. І тим більше не хочу зараз. Ніколи. Взагалі.

Звідки він там узявся?! Маргарита — вона знала?.. кажуть, це популярна розвага серед тусовщиків: влаштовувати буцімто випадкові зустрічі для нормальних людей, які не завжди здатні адекватно себе опанувати за таких обставин. Либонь, дуже смішно, коли дивишся збоку. Технічно завиграшки — відстежити зв’язки по мережах, промоніторити хронорежим, виходи, комунікації… декому нічого більше робити, на те вони й тусовщики, жалюгідні, неповносправні, щасливі лише в товаристві таких, як вони самі. Припустімо, хроноконфлікт Маргарита не провокувала навмисно, ніхто не винен, що ти така…

Я. Гармонійна. Самодостатня. Багатогранна. Особистість!

Центр психопідтримки підкидає ще жменю свіжих тестів, методик та рекомендацій, і, зосередившись, зібравшись на силі — у них висить безліч програмних примочок, покликаних не випустити користувача живим, але нічого — я зачиняю вікно. У мене сила волі п’ятдесят за Ксав’єром. Я взагалі щомиті можу встати і піти в садок, до квітів. Тільки, мабуть, ще трошечки сповільнюся, ледь-ледь, отак. Я нікуди не поспішаю. І мені ніколи не буває нудно чи дискомфортно у власному житті, наодинці з собою.

Іґар.

То й що? Я і не покладала собі забути його ім’я.

Авжеж, це було шляхетно — проплатити хроноконфлікт. А з мого боку буде безглуздо виходити на комунікацію і пропонувати відшкодувати половину, тим більше що мені зараз і немає чим… а він ще сприйме це як зайву нагоду поспілкуватись, або, ще гірше, як мої дурні хитрощі. Ні. Він так само мені не потрібен, як і будь-хто інший.

Усе це давно не має значення. Вже півтора року минуло, а в нього, мабуть, років зо п’ять, він тоді ще жив набагато швидше за мене — взагалі незрозуміло, як Маргарита нас відстежила, адже близьких між собою людей відловлюють у мережі насамперед за синхроном… Чи це не вона? Може, й справді — отак-от, просто випадкова зустріч?

Утім, це не має значення. І він для мене — справді — геть чужий.

Панель встигає блимнути свіжою хвилею і нараз гасне, я не активую її знову: бо п’ятдесят одиниць сили волі, самодостатня особистість і, головне, квіти. А комунікації з мене досить.

У моєму саду тихо і волого, і пахне пряним пилком, і рівень вуглекислоти, відчуваю, не дивлячись на давач, трохи вищий, пора додати рослинам світла — а шкода, так добре, коли в саду сутінки. Регулюю налаштування. Посвітлілий сад одразу позбувається ілюзорного простору, крізь пелехате листя гігантської монстери просвічують непереконливі шпалери-джунглі на відстані витягнутої руки, фікус хилить набік верхівку, впираючись у стелю, агави розштовхують одна одну вигнутими пацьорками листя. Лілова традесканція геть всохла, незважаючи на підживлення, доведеться-таки обрізати, як жаль… А рожева герань зацвіла!

Сідаю навпочіпки і нахиляюся, зблизенька роздивляючись трішечки зморщені новонароджені пелюстки. Дві крайні квітки у суцвітті розпустилися не цілком, бліді, асиметричні, хворі. А я щойно сповільнилася, без жодної причини, навіщо?.. Рослини травматичніше за людей реагують на хронозміни. Мені здається, вони взагалі влаштовані набагато складніше і тонше за нас.

Підводжуся. Ледь-ледь повертаю напрямок променя, і в зрошувальній хмарині спалахує маленька веселка, це ні на що не потрібно, але дуже красиво. Мій особистий розкішний сад шість із половиною квадратних метрів завбільшки — найкраще місце на Землі. І мені геть не' потрібні якісь інші, загальні, знеособлені сторонньою присутністю місця.

Так добре, так спокійно. Хроносповільнення вирівнює емоції та думки, немов проводить м’якою масажною щіткою по хвилях волосся. Занурюю в нього пальці, в моє важке пухнасте волосся, таке живе і вільне, коли його не стягує обтислий хронос. І ще запах герані. І тиша, що мікроскопічними крапельками шарудить на листі.

Тишу розтинає різкий звук, і я здригаюся. Комунікація, екстрений виклик. З чого б це раптом, кому я здалася?.. до того ж, здається, ідучи в сад, я взагалі вимкнула панель…

Кидаюся до кімнати. Швидкість, різкі рухи, адреналіновий сплеск — тіло немов чуже, а умиротворена свідомість ледь-ледь відстає, не встигає, тому реальність здається геть ілюзорною.

Надекстрений виклик. Із функцією аварійної активації каналу. Панель блимає гарячково, немов на пожежу, землетрус, хроноконфлікт.

Простягнутою рукою торкаюся до екрана, не встигаючи зупинитися, на інерції мало не втелющуюся в панель. І лише потім, пригальмувавши і прокліпавшись, спромагаюся прочитати:

«Привіт».

Я знала. Я точно знала, що це він. Тому й летіла, мов скажена.

Якого лисого?!..

«Іґаре, чого тобі?»

«Нам треба поговорити».

«Поки нема про що, даруй. Я тобі маякну, коли зберу екви».

«Які екви?» — синюватий фільтр нерозуміння.

«Ну, мою частку. Дякую, що відразу заплатив. На все добре, Іґаре».

«Ірмо!!!»

Сліпучий спалах — режим надекстреності примушує замружитись і відсахнутися від панелі. Божевільний. Що з ним?

Із ним щось сталося?!

«Іґаре, я слухаю. Що ти хотів? Кажи».

«Впусти мене».

«Що?»

Забуваю виставити фільтр подиву. Від справжнього здивування не можу навіть пригадати, якого він кольору.

«Ірмо, я в твоєму кварталі. У п’ятнадцятій секції…»

І після паузи:

«Я тут, у тебе за дверима».

Не відповідаю. Лише зараз до мене доходить, що він не пропонував синхронізуватися, отже, використав як контрапункт мої налаштування. Сповільнений Іґар, аж смішно.

За моїми дверима.

Паніка. Раптова і приголомшлива, навіть і близько не порівнювана з тією, що накривала мене тоді, у Загальному просторі. Він за дверима; повідомлення досі блимає на хвилі, і я подумки проговорюю його знову і знову, прокручую по колу, намагаючись чи то заперечити, чи то по-справжньому повірити.

«Впусти мене».

Охристо-жовтий фільтр прохання, майже благання.

«Навіщо?»

«Будь ласка. Це важливо. Перевитрату енергії на вхід я оплачу, не бійся».

«Я не…»

…не боюся: неправда.

…не хочу тебе бачити: теж неправда.

…не бачу сенсу: так, це вже ближче і переконливіше, але може бути — і буде — сприйнято як запрошення до подальшої розмови, прохання розтлумачити, аргументувати, переконати; якого чорта?! Чому я не можу просто взяти — і впустити?!..

Чому?

Бо я нікого не впускала у свій особистий простір — уже й не пригадаю, скільки внутрішніх років; відколи він у мене з’явився, відколи мама змогла собі дозволити, її ж я й не впустила сюди першою.

Категорично відкидала всі натяки знайомих і приятелів з роботи чи з мережевих спільнот, починаючи від власного милого шефа Ормоса і закінчуючи тусовщицею Маргаритою. Іґара зокрема теж — маю на думці, тоді, півтора року тому. Ми завжди зустрічалися тільки в нього, і ще зо два рази у його друга, який залишав нам код. Тільки не в мене.

Бо тут мій особистий простір. Я і квіти.

Бо я лише тут можу бути собою.

Багатогранною-гармонійною-самодостатньою особистістю, схожою на піврозквітлий бутон герані.

«Ірмо…»

Ні!!!

«Мені погано, Ірмо. Я не піду».

«Що з тобою?»

«Пусти».

«Що з тобою?!»

Треба поставити якийсь фільтр. Щоб він зрозумів, що я ставлю конкретне запитання і вимагаю конкретної відповіді. Але я не пам’ятаю. Я використовую комунікацію переважно у справах і майже не послуговуюся цими надмірними, необов’язковими витребеньками… Як у мене відкривається зовнішній шлюз у хроносі, я теж не пам’ятаю. І навіть не переконана, що колись про це знала.

«Іґаре».

Вицокую швидко-швидко, поки не забула і не передумала; це ж вихід, він однак скаже «ні», адже система хронобезпеки в принципі такого не дозволяє, і безглуздий інцидент нарешті буде вичерпано:

«Якщо я зараз дам тобі код доступу до налаштувань, ти зможеш відкрити хроношлюз ззовні?»

Багряний фільтр радості:

«Авжеж. Давай!»

…Посилаю хвилю і, погасивши панель, встаю, роззираюся. Моя житлова кімната така компактна і простора, не занадто велика, але й не затісна, ледь більша за сад, саме така, як мені потрібно. Жодних віртуальних шпалер, що оманливо розширювали б її межі, декоративних поличок зі статуетками й свічниками для додаткового затишку. Лише кілька колекційних перламутрових дисків, на різній висоті почеплених на стінах, і тихе блимання хроноса, що обтікає виходи до кухні, ванної і саду. Плавно оповиває мій особистий світ, що його створено в деталях згідно з моїми уявленнями про нього, закроєно і підігнано точно під мене, єдино правильний і прекрасний. Де за визначенням немає і не повинно бути чужих.

Він вривається.

Він вривається, і я не встигаю роздивитися, навіть до ладу побачити, збагнути, скільки ж йому тепер приблизно років. Його гарячі пальці на моїх, і сліпучий спалах, точнісінько, як тоді, іскри і перевернутий простір, і його вуста, і його важкість, його сила, його натиск, що з ним я не могла б зарадити, навіть якби… Я не знаю, чого хочу. Я вже нічого не знаю і нічого не бачу, крім диска, що витанцьовує над головою, крім божевільних Іґарових очей.

І час зупиняється.

Наш час.

У чорному Всесвіті крутяться вогні й нерухомо висить над незліченними людськими світами Абсолютний Годинник. Жодного часу нема і ніколи не було, і тим смішніші й безглуздіші наші намагання керувати ним за власним бажанням. І мене, окремішньої, самодостатньої, якої там ще?.. забула, байдуже, — мене, Ірми, теж не було і немає. Немає і його, Іґара, лише уривчасте дихання, і горіховий запах, і жорстке волосся під долонею, а все решта — концентроване, напружене, безмірне очікування, нестерпне у позачассі…

— Яка ти гарна, — каже він потім. — Юна-юна… зовсім.

— Ти мене ошукав.

— Я?

— Ти сказав, що тобі погано.

— Мені й було погано. А зараз добре-предобре…

— Перестань!

Злобно його відштовхую, і він майже невагомо подається під моїми долонями, відкочується на край спальної плати, я чисто забула, коли ми її розклали, раніше й гадки не мала, що вона така широка — для мене самої, авжеж, мені дуже подобається спати по діагоналі, зірочкою розкинувши руки-ноги… Ледь підводиться на лікті, і я нарешті дивлюся на нього.

Іґар як Іґар. Такий, як і був, лише стрижка інакша — так змінювали вік акторам у доцифровому кіно, коли існував такий окремішній фах і ніхто не мав свого часу… лізе ж таке дурне в голову. Іґар Сун. Його велика родимка в западинці за ключицею. Його довгі, вічно примружені очі. Що я ще знаю про нього? — та майже нічого. Поміркований, без фанатизму, тусовщик, програмер із дурнуватою погремухою Чіпастий, дрібний мережевий шахрай. Крутій, комбінатор, брехун.

У моєму — моєму!!! — особистому просторі!..

Він дивиться:

— Хочеш, щоб я пішов?

— Так!

— Ти добре подумала?

Він простягає руку і підгрібає мене до себе, так, начебто я теж зліплена з якогось дуже легкого матеріалу, — хоч я і пручаюся, впираюся п’ятками, намагаюся вчепитися пальцями в слизький край плати. І врешті-решт опиняюся в теплій виїмці, в химерній западинці, утвореній його ключицею, пахвою, ліктем — спеціально для мене однієї. Щокою до тієї-таки родимочки, маківкою до лоскітного шепоту:

— Точно-преточно? Просто вже?

Просто вже я не хочу нічого, лише ніколи не вставати, не відліплюватись, і дуже прикро, що він чудово про це знає. На знак протесту намагаюся таки піднятися, та він легенько притримує мене за плече, і я здаюся. Пригортаюся міцніше — коліном, стегном, грудьми, всією собою.

— Насправді це важливо, — стиха каже Іґар. — Проженеш ти мене чи ні. Такий, сказати б, експеримент. По-чесному, відверто.

— Експеримент?

— Образилася? Не ображайся. Чому я, вважаєш, мушу піти?

— Бо це мій особистий простір.

— І все?

Хочу побачити його очі. Аж так, що все-таки підводжусь на лікті; моє волосся спадає йому на обличчя, а коли я підбираю пасмо, то бачу, що він лежить, стуливши повіки. Ніби спить.

— Ірмо, я теж маю особистий простір, — каже він безтурботно, мов крізь сон. — Я живу в ньому, як усі, і, як усі, мало думаю про решту людей… про тебе, наприклад. Справді, зовсім не думав. Та коли побачив там, у Загальному, мені страшенно, страшенно захотілося взяти тебе за руку. Доторкнутися, розумієш?

На останніх словах він раптом зривається і перекидає мене навзнак, перш ніж я встигаю видихнути, а перед тим задихнутися з обурення:

— То ти… навмисно?!

Мружиться, підсміюючись:

— Я заплатив. Сім тисяч екво за втіху, нічогенько так, еге ж?

Отепер я випручуюся по-справжньому, з почуттям пекельної кривди і злості. Брикаюся, буцаюся, дряпаюсь і врешті-решт вивертаюся, вислизаю з-під нього, сахаюся за залишковою інерцією до протилежної стіни, мало не перекидаючи завмерлу панель. Іґар дивиться крізь іронічно стулені вії. А мій одяг по той бік плати, і нічим прикритися, хіба що розкинути волосся по якнайбільшій поверхні, ховаючи груди і плечі, і обхопити себе руками…

— Гарно. Так і стій.

— Ти… — з язика ніяк не сходили достатньо сильні слова, — це ж хроноконфлікт!..

— Особистий простір. Хроноконфлікт. Це, безперечно, дуже важливі поняття. Що в нас іще важливого? Гармонійна самодостатня особистість, так?

Червонію. Шаріюсь я дуже легко, і, як у всіх рудих, це завжди дуже помітно. От лише зазвичай дивитися нікому.

— Ірмо, я хочу бути з тобою, — каже він. — Разом. В одному просторі, в одному часі. Так буває, просто тобі забули розповісти. Не стій боса, застудишся. Іди до мене.

— А я тебе знаю, — мовило дівчисько. — Послухай, ходімо звідси, га? Заколупала.

— Заколупала, — погодився Богдан.

Квадратна тітонька в яскраво-блакитному строї, зусібіч оточена рухомим почтом перекладачів, прес-секретарями і ще чорти її знають ким, прорекла, сяючи подвійною низкою кахляних зубів, що головне в житті — любов. Її переклали, і публіка в кав'яренці чемно зааплодувала.

Богдан так не вважав.

І взагалі не дуже розумів, якого лисого сюди приперся і кого сподівався зустріти. Насправді він просто забув, що нині вихідний. Такого з ним не траплялося майже ніколи: як убити час на вихідних, Богдан планував напередодні ретельно, наче злочинець із англійського детективу.

Та вчора, бездарно проґавивши останню маршрутку, доплентався додому о другій ночі й одразу відрубався, не встигнувши скласти план.

Вихідний. День, коли всі вдома, коли зранку прокидаєшся від того, що мама з батьком з’ясовують на кухні стосунки, і горлає телевізор, і гримить посуд у мийці. Найкраще, звісно, з вечора накрутити будильник, як в універ, прокинутися раніше за всіх і злиняти з дому, доки вони ще сплять, — але за будильник Богдан тим більше забув, продрихнув до пів на десяту. І мама, звісно ж, найперше запитала, де він волочився вночі. І довелося її вислуховувати, давлячись учорашньою тушкованою капустою на сніданок, і кивати, і нагадувати собі, що вона завжди має слушність, і мовчати на своє жалюгідне виправдання. Потім завершилося шоу на першому каналі, й підключився батько. А ближче до одинадцятої ще й виповзла зі своєї кімнати запухла Ганька…

Найприкріше, що він з учора не поставив заряджатися ноут.

Звісно, найперший і безпрограшний варіант — бібліотека. Батькам Богдан так і сказав, це було одне з небагатьох слів, що діяли магічно, як замовляння-оберіг. Їдучи в маршрутці, він вірив, що справді засяде там писати реферат (елементарна фізичка, стара дурепа, яка допіру долучилася до таїнства інтернету, вимагала їх не просто від руки, але й не лінувалася гуглити за ключовими фразами), і це триватиме щонайменше до обіду за сприятливих обставин. А можна й довше, бо жодного обіду йому однак не світило — відступати довелося поспіхом, без канапок і яблук, студентська їдальня сьогодні зачинена, а ліміт на харчування в місті він дощенту використав ще минулого тижня.

— Ходімо жерти, — запропонувало дівчисько; голос був ледь хрипкуватий, хотілося за неї прокашлятися. — Ти як тут опинився? Я ж так розумію, ти взагалі не по цих гайках.

— Щось таке.

…Та вискочивши в центрі з маршрутки, Богдан зрозумів, що бібліотека — це неможливо, себто — ніяк. День був сонячний і яскравий, такими осінь у цьому місті розкидалася рідко, навіть не щороку. У високе небо встромлялися башточки і шпилі, дерева стояли жовтогарячо-золоті, листя забарвлювало сизу бруківку під ногами, і майже кожне стрічне дівчисько тримало в руках по жовтому букету, а одна мала навіть пелехатий вінок на голові. Місто вирувало і кружляло в суцільному святі — як завше, чужому за визначенням, але ховатися від нього до бібліотечної нори було і безглуздо, і несила.

Він вирішив прогулятися, просто так, без напрямку і мети. А чому б і ні? Я можу вільно розпоряджатися собою і власним часом, я нині сам, хоча чому лише нині, я вже остаточно сам — а самому добре. Єдиний людський стан, поєднуваний зі щастям.

Я сам принаймні тому, що зрозуміти мене не здатен ніхто. Вступивши до універу — всупереч усьому: мамі з її залізним блатом у торговельному технікумі, батькові з його здоровецьким, хоч і безсилим кулаком по столу, захмарним сумам, що про них надокучливо торочив інтернет (хоча, якщо розібратися, хто зараз рветься на фізику?), — Богдан був переконаний, що тепер-таки в нього з’являться друзі, люди, які розуміють. Дулю. Дуже скоро з’ясувалося, що курс на три чверті складається з тупих телепнів, які косять від армії, а остання чверть — іще тупіші дівулі: їм хтось розповів, що на фізичному самі пацани, отже — завиграшки вискочити заміж. Коли він намагався поспілкуватися з деякими однокурсниками про справжнє, про тему, що її вже другий рік розробляв на допотопному ноуті, вони дивилися на нього, мов на психа. Взагалі не вкурювали, про що це він. Зависаючи по кав’ярнях, вони теревенили про дівок і футбол, іноді про викладачів і засади на сесії. Та ніколи — про фізику як таку.

Найприкріше, що так було не скрізь! Он філологи справді фанатіли від якихось віршів, міркували про дискурси і парадигми, їх по-справжньому захоплювали ці яскраві абищиці, вони розуміли одне одного. В Лесьчиному товаристві Богдан від початку почувався цілковитим бевзем — будь-який філолог, забрівши на їхній курс, навпаки, почувався б інтелектуалом серед рогулів і тішився б, що обрав гуманітарний фах.

Це все через місто. Наскрізь гуманітарне, вросле традиціями в брук, вигадливо покреслене чавунними ґратами і готичними літерами, древнє і затхле, чуже за всіма параметрами, цілком, повністю. Ганьці було три роки, коли батька перевели сюди служити, років за два до того, як він остаточно демобілізувався. Сам Богдан народився вже тут, і що? Ніколи не почувався місцевим. Усе життя дихав геть інакшим повітрям і думав про інші, незбагненні ні для кого речі.

Але сьогодні думки розліталися, не бажали концентруватися, кружляли, немов осіннє листя. Богдан ішов зміїстою вуличкою, вона ніби розпухла й поширшала, сповнилась сонця, а зусібіч неслися уривки чужих розмов і сміху, і лейтмотивом лунало то тут, то там: фест, фестиваль… Місто, вочевидь, збожеволіло, схибнулося на цьому своєму фесті, це відбувалося щороку і загалом було весело. Десь тут фестивалила разом зі своїм просунутим товариством і Леся, та нехай собі: його, Богдана, це вже напевно назавжди перестало обходити. Він пригадав кумедну назву «Тамбур». І шість чи сім разів розпитавши дорогою людей, навіщось приперся, як послідущий дурень.

— Я все розумію, — мовила дівчина, поки він притримував перед нею двері з готичним, звісно ж, написом на просвітку; люду було не надто багато, і до виходу вони протиснулися легко. — Але ж вона тупа дурепа. Звідки в неї такі наклади?

Богдан стенув плечима, лише потім збагнувши, що йдеться про тітку в блакитному — що то за одна, він і гадки не мав. Примружився від яскравого сонця, різкого після концептуальних сутінків «Тамбура».

— Піпл хаває, — по-філософському сама собі відповіла дівчина.

Прокліпавшись, Богдан її нарешті роздивився. Вона була маленька і тендітна, у вузьких джинсах, світлій вітрівці з якимось індійським, чи що, орнаментом, у такого ж кольору хустинці, по-піратському пов’язаній на голові, й у величезних, на дві третини обличчя, сонцезахисних окулярах. У кожному скельці відбивалося по здивованому Богданові, який точно ніколи досі її не бачив і марно мучився думкою, звідки вона може його знати.

Найвірогіднішою була версія, що дівчина помилилася. То й нехай собі.

— Ходімо до «Хати», — запропонувала вона. — Попсово, звісно, зате близько. Потім повернуся на Марковича. Прикольний дядько, хочу про нього зрозуміти.

Прозвучало знайомо, і Богдан кивнув:

— Я теж на зустріч із Марковичем збирався.

— Кльово. Пожеремо, і назад.

Вона мигцем глипнула на годинник, і Богдан теж подивився: було вже за чверть друга. Перша половина дня, майже не опираючись, дозволила себе вбити. Дівчина йшла летючо і легко, він ледве за нею встигав.

На щастя, «Хата» була фаст-фудом, і Богдан крадькома видихнув. Численні ресторанчики в центрі міста — всуціль концептуальні, розраховані на туристів і тому наче розташовані у якомусь паралельному світі, поза орбітою, на сліпій плямі — він якось був промоніторив, щоб завести туди Леську. І навіть обрав один, за допомогою складних розрахунків урізавши місячний бюджет удвічі, але тоді якось не склалося і не складеться вже ніколи, що в матеріальному плані, звісно, на краще.

Решту думок Богдан чесно постарався викинути з голови, підраховуючи біля довгої стійки з цінниками, встромленими в контейнери зі стравами, приблизне меню на двох, яке б укладалось у вчорашню решту з сотки. Щоправда, сотка залишалася до кінця місяця, але це він також викинув з голови.

— Вареники їстимеш? — недбало запитав Богдан у дівчини; страшенно напружувало, що не знав, як її звуть.

— Смієшся? Я голодна ще з ранку, їстиму м’ясо!

Вона рішуче посунула вперед тацю і раптом зиркнула через плече, принаймні повернула голову — окулярів вона не зняла і тут, у приміщенні, напівтемному після яскравого дня:

— Попустися, я сама за себе плачу. Теж візьми щось нормальне.

Але Богдан усе-таки взяв вареники з капустою за десятку з копійками. Нормальна їжа — вареники з капустою, чому б і ні?

Вони з дівчиною примостилися одне навпроти одного на високих ослонах за столиком біля вікна. Тут вона зняла нарешті окуляри і виявилася симпатичною, окатою та все одно незнайомою. І запитала:

— Отже, тобі мої тексти взагалі ніяк?

— Тексти?

Він почувався цілковитим ідіотом. Вареник ляпнувся з виделки — на щастя, знову в тарілку, а не на штани.

— Я тебе зауважила, — мовила вона. — Ти хотів змитися, не люблю. Тому далі я вже працювала на тебе. Щоб ти, конкретно ти, залишився і спіймав кайф.

Розповідаючи, вона зі звірячим апетитом наминала свою відбивну, запихалася салатом, сьорбаючи компот, — і водночас говорила чітко, немовби не з напханим ротом:

— Але ніфіга, не пробила. Зі мною досі такого не було. Як я вже працюю конкретно на глядача, він мій. Послухай, як ти там взагалі опинився? Випадково зайшов, за компанію?

— Ага.

Нарешті він допер. І одночасно його накрило — все те, що він учора вночі, прошкуючи через усе місто з ноутом напереваги, поміж розбитих ліхтарів і під свист ватаг із підворіть, вольовим рішенням проголосив несуттєвим і непотрібним, таким, що його взагалі ніколи не існувало. Те, що вранці, на квадратну каламутну голову, перестало мати будь-який зв’язок з реальністю, а згодом мусило остаточно минути. Накрило, болюче і діткливе. Сіпнуло, наче нерв у роздовбаному зубі. Прохромило наскрізь.

Богдан глитнув. Принаймні він тепер знав, як її звуть.

— Арна…

Дивовижно, але йому стало по-справжньому цікаво роздивитися її зблизька. Дівчина як дівчина, невиспана, синці під очима. Хустинка зсунулася, відкривши невеличке вухо, пронизане в кількох місцях маленькими сережками, і замість волосся з-під неї визирав краєчок вигадливого татуювання.

— Ти маєш послухати «Кадаврів», — сказала вона. — Це такий гурт, у нас спільна програма, я читаю під музику. Геть інакше звучання. Якщо, звісно, ти прешся від техно. Як тебе звати?

— Богдан.

— В універі навчаєшся?

— На фізичному.

— Ух ти! Клас, бо всі навколо миршаві гуманітарії. То ти взагалі не по віршах?

— Щось таке.

— А скажи, у вас там…

Її цікавило буквально все. Добру годину вона по краплині витискала з Богдана подробиці всього його життя, від поїздки на море в чотири роки і до епопеї зі вступом, зачіпаючи принагідно біографії однокурсників і викладачів, а також стислі курси спеціальних дисциплін. Вона чесно зізналася, що в школі складала фізику винятково за шпорами, до того ж чужими, вона не пам’ятала не тільки закону Ома, але і того, як час співвідноситься зі швидкістю та відстанню! Зате її допитливість була чесна і жвава, мов сонце за шибкою. Вона намагалася вникнути у суть всього, жадібно витягала деталі, перепитувала. Про те, щоб завести мову про серйозне і справжнє, звісно, не було й думки, але…

Вареники безнадійно вихолонули і злиплися, натомість Арна, майже не замовкаючи, примудрилася давно змолотити все своє м’ясо і вже підчищала з тарілки останні обрізки овочів. Хустинку якоїсь миті скинула — гаряче — і сяяла поголеною головою, що на ній яскраве світло з вікна позначало ледь помітний світлий підшерсток.

Геть ні на кого не схожа, дивна, але з нею раптом, він не зауважив, коли саме, стало так легко, як ні з ким іншим. Богдан уже сміявся з її жартів, на запитання відповідав цілком розлого і майже наважився був сам про щось її спитати. Але запитання не придумувалося: вона була немов з одного шматка, ціла, жодна частковість щодо неї не мала сенсу. А просто сидіти і теревенити з нею було класно. Байдуже, про що. Скільки завгодно, хоч і до вечора, хоч і всю вічність.

Цієї миті Арна й зістрибнула з ослона — її ноги далеко не досягали до підлоги, і приземлилася вона на півзігнуті, наче кішка. Поглянула вимогливо:

— Дожовуй, і ходімо на Марковича.

Богдан теж встав, відсунувши тарілку:

— Ходімо.

— Ще чого, жери давай. Чоловік мусить жерти, інакше проблеми.

— Які? — запитав Богдан, зашарівся і негайно додав:

— Та ні, запізнимося.

Арна засміялася:

— А ти топчи швидше. Ти взагалі маєш жити значно швидше.

— Як це? — вийшло непевно, холодне тісто склеювало зуби, але він справді зголоднів, і було навіть смачно, лише напружувало, що Арна стоїть і чекає.

— Дуже просто. Стоп-стоп, не квапся, бо вдавишся. Ти кльовий, Богдане, але страшенно повільний. Як ти так живеш? Нудно ж.

Він активно жував, тому вирішив, що можна не відповідати.

Арна пов'язала хустину і стала трохи схожа на звичайну дівчину. Потім наділа окуляри; на той час Богдан героїчно впорався з варениками і глянув на годинник. Було за п’ять друга, точніше, за сім — він підніс до вуха зап’ястя, почув швидке цикадове цокання і побіг за Арною, яка вже підходила до дверей. Озирнулася:

— Але Марковича ти бодай читав?

— Ні, — зізнався Богдан, розчиняючи перед нею скляну стулку.

— Здуріти. Добре, я принесу тобі книжку.

Сказала просто, ніби вони були сто років знайомі, вчилися на одному потоці чи щось таке, регулярно бачилися і не потребували додаткового підтвердження цього факту. Жодних натяків чи прихованих запитань; Богдан навіть не відразу допер здивуватися. Аж раптом помітив, що вони йдуть, тримаючись за руки: як це сталося, він не пам’ятав, хоч встрель.

— Маркович кльовий, — сказала Арна. — Я думала, в нього значно більше понтів. А з вигляду звичайний, нормальний дядько. От знаєш, я не вірю. Такий увесь простий, а наклади в нього навіть крутіші, ніж у тієї мимри. Хочу подивитися, як він працює з публікою. Цікаво. Потім завалимося до Надьки на д/н, а з шостої ми з «Када…» Блін!!!

Вона різко загальмувала, і Богдан за інерцією сильно смикнув її за руку — перш ніж здогадався відпустити.

Арна стояла посеред вулиці і стишено, але емоційно матюкалася.

— Проблеми? — дурнувато запитав він.

— Я кретинка, — повідомила вона. — Забула віддати диск. Тепер вони дулю доріжки зведуть, і наша репетиція сьогодні нафіг накривається. А з першого вже турне. І не дзвонять же, падлюки, ніби так і треба!!!

В її руці, яку Богдан оце щойно відпустив і досі пам’ятав на дотик, долонею, шкірою, вже сяяв мобільник із тріпотливими підвісками, Арна раз по раз намагалася комусь додзвонитися, не додзвонювалася, матюкалася дедалі вигадливіше і голосніше, а потім телефон уже опинився в неї біля скроні — і тут поперло по-справжньому: половини слів він, Богдан, який виріс у найзабиченішому районі свого аристократичного міста, ніколи й не чув.

Перематюкавшись, Арна опустила телефон і подивилася на нього. Дуже сумно подивилася, це просвічувалося навіть крізь її окуляри.

— Доведеться їм завезти. Блін, пертись аж на Писхів… і Маркович пролітає, шкода.

— Давай я поїду.

Не міг же він, справді, не запропонувати.

— А давай, — легко погодилася вона і полізла в полотняну торбинку на боці. — Продиктуй мені свій номер.

Він продиктував.

На долоні сама собою опинилася пласка коробочка диска без розпізнавальних знаків. Поки Богдан її роздивлявся, в кишені куртки писнув мобільник.

— Там в есемесці адреса і телефони цих козлів, — сказала Арна. — Віддай у руки Владові, він у нас по звуку. Якщо його не буде, тоді Костику, але скажи, що коли не передасть протягом години, я особисто його вб’ю. Вони класні музиканти насправді, але ж такі, блін, генії. Поясни їм чітко, що нічого не скасовується, ага?

Богдан кивнув. Вона не залишала йому варіантів.

Арна всміхнулася. Зуби зблиснули на сонці сліпучо, як у рекламі, а одне ікло в неї було маленьке, так ніби залишилося з дитинства молочне, і це було страшенно зворушливо, Богдан аж шморгнув носом — і потім вони обоє разом розреготалися.

Вони сміялися просто так, дурнувато, без жодної причини, синхронно вибухаючи новими хвилями безпідставного сміху, — але щось муляло, заважало, наче камінчик під устілкою. Богдан ледь напружився і витрусив, згадав: вечір, Лесьчине товариство, малозрозумілий гуманітарний гармидер… вони казали, начебто Арна вийшла заміж. Оця маленька Арна в піратській хустинці з торочкуватою торбинкою напереваги — і заміж, та ні, фігня якась.

Він скосив погляд: жодних обручок на її дитячих пальчиках з блакитними серпиками коротких, без манікюру, нігтів не було. Запитати, чи правда, по приколу, щоб переконатися; чорт, раніше, в «Хаті», серед абстрактної патяканини про життя це було б доречно, а зараз що?.. Та хай там як, його, Богдана, ця інформація не обходила. Геть. Аніскілечки.

Але сміх вщух. Не урвався, а просто вичерпався сам собою, немов усотався в щілини бруківки.

— Віддаси і підходь на Марковича, — мовила Арна. — А потім я тебе з Надькою познайомлю, вона класна. І до речі, віднині повнолітня!

— Зачекай, — Богдан відкрив і саме читав есемеску. — Це ж у Північному Писхові, туди їхати години півтори в один кінець!

Вона поглянула так, що окуляри здалися йому великими здивованими очима:

— То й що?

І додала:

— Постарайся якнайшвидше, та й усе.

«Він зник!!!»

Вона поставила малиновий фільтр тривоги і, здається, забула прибрати палець з опції параметра насиченості: чимраз яскравіший і яскравіший, уже несамовито кислотний колір.

Переводжу в чорно-білий режим: у моєму віці не варто так напружувати очей. З цікавості зчитую профіль: Елізабет Сун, відносний вік — тридцять два роки, фах — дизайнер інтер’єрів і таке інше. Її повідомлення блимає, дрібно вібрує і навіть чорно-біле ріже очі: ні краплі смаку, гнати б таких дизайнерів. Тридцять два, це ж треба. Скоро вона дорівняється віком до власного сина. Хоча, кажуть, сучасні жінки готові викласти чималі гроші за маскувальний віковий фільтр.

На її істерику я волію не реагувати.

Комунікація спалахує знову:

«Він твій рідний онук!»

«Правнук, якщо не помиляюся».

Виправляю її машинально, винятково з нескромної звички бути в усьому точним. Лізка смішна: такий поколіннєвий стрибок аж ніяк не робить її молодшою, але жінки традиційно не дружать із теорією хроновідносності. Онук, правнук, та чи не все одно. Ні Еліза, ні сам хлопець не згадали б про мене, якби я не був усесильним еквокоординатором на ім’я Ебенізер Сун. Ніхто не відмовиться від багатого і впливового дідуся — не щодня, звісно, спілкуватися, зі старими занадто багато мороки, а так, час до часу.

«Ти допоможеш його знайти?»

Вочевидь, вона змінила фільтр, але я не маю настрою вникати у відтінки сірого.

«Елізо, я заклопотана людина. Я не маю часу розшукувати хлопця, який, присягаюсь, якнайменше хоче, щоби його знайшли».

Задовге повідомлення. Лізка, напевно ж, не дочитала до кінця.

«У тебе немає часу?! Твій час взагалі не рухається!»

Авжеж, спілкуючись зі мною, їй довелося добряче-таки сповільнитися. Нічого, так вона якнайдовше збереже свої чарівні тридцять два.

«Вибач, Елізо, у мене справи».

Простягаю руку, щоб вийти з хвилі; але онука, не завершивши синхронізації, залишилася все-таки ледь швидшою за мене, і повідомлення-відповідь активувалося раніше, ніж я встиг завершити рух.

«Він міг піти у плебс-квартал!»

«Чому ти так думаєш?»

«Він сам казав. Коли ми з ним востаннє…»

«Коли він просив у тебе тисячу-другу екво, а ти не дала? Забудь, крихітко. Вони всі через кожну дрібницю погрожують плебс-кварталом».

«Іґар не такий!»

«Ти, безперечно, краще його знаєш».

Виставляю зелений фільтр іронії, хоча загалом не захоплююся такими цяцьками. Але нехай замислиться. Про те, що вона взагалі може знати про свого вже дорослого сина. Відповіді нема, і я з чистою душею виходжу з комунікації. Чухаю загривок напівсонній Паютці: все нормально, звірюко. Пора братися до серйозних справ.

Спершу йду на кухню зварити кави. Еліза, попри своє гідне поваги хроносповільнення, таки забрала в мене дещицю особистого часу, тому бавитися з ретротехнологіями мені сьогодні ніколи. Натискаю кнопку, і хроноадаптована кавоварка вмить висовує на таці філіжанку з темною пузирчастою пінкою. Синтетичний запах, синтетичний смак і виразна, вловима всіма органами чуттів, відсутність кофеїну. Жодного задоволення. Я просто хотів — смішно — потягнути час.

Повертаюся до панелі.

Ось вона, моя еквосхема. Вона пульсує і дихає, мов жива, і я мимовільно відчуваю кольку провину, коли в її бездоганному організмі, в її прекрасному тілі з моєї волі заводиться метка газово-синя іскорка — паразит, жучок. Скеровую його в потрібну гілку — перш ніж здійснити соціальний платіж лінією плебс-кварталу. Є. Тепер лише дивитися.

Еквосхему синхронізовано за Абсолютним Годинником, і це дуже зручно. Решта еквокоординаторів пораються з нею в реальному часі, а найзаповзятливіші навіть переганяють її; можна лише поспівчувати одноманітності їхньої роботи і позаздрити терпінню. Відстежувати хронопотік у реалі — однаково що за давніх часів спостерігати захід сонця у високих широтах. Гарно, але майже нічого не відбувається.

Я бачу свою еквосистему швидкою, ворушкою, живою. Щедрий потік моїх благодійних екво — мінімальна сума, передбачена податковим законодавством (і назвати її мінімальною без іронії навіть у мене язик не повертається), одначе правила пристойності не дозволяють еквокоординаторові з репутацією бути дріб’язковим у справах соцвиплат; а репутація — моє все; щедрий благочинний потік прямує в потрібний відросток, і він збільшується, міцнішає на очах, створюючи фізіологічні асоціації з тих літ, що я їх, на жаль, не мав змоги утримати при собі. Захоплена цим потоком, рухається синя іскорка. Я стежу.

Що я, власне, знаю про плебс-квартал?

Не так уже й багато, але принаймні більше, ніж покоління мого сина, який валандається не знати де, мовчу вже про Елізиних біологічних ровесників. Для них плебс-квартал — даність із початковими характеристиками кипучої пекельної смоли, архетип максимального падіння та екзистенційного жаху. Не їстимеш каші — віддам у плебс-квартал. Не вчитимешся як слід — нічого, крім плебс-кварталу, тобі не світить. Усе це, звісно, не більш ніж ритуальні приповідки: вже чорти його батька знають, скільки абсолютних десятиріч населення плебс-кварталу народжується і помирає там, у своєму єдиному для всіх просторі та часі. Жодного сполучення зі світом звичайних людей, які живуть — за можливості, щасливо — всередині своїх індивідуальних хроносів, і плебс-кварталом давно нема.

Але ж я застав самий початок. Момент розшарування. Ті легендарні часи, коли в нас на очах і нашими ж руками вирішувалося все.

Женько Крамер. Він був тоді молодшим за мене років на двадцять, але, чорт забирай, ні з ким мені не вдавалося сперечатися так запекло, жваво і всерйоз, як із цим хлопчиськом. Я й досі з ним іноді подумки сперечаюся; мізерне старече дивацтво на кшталт Паютки на тактильному екрані. Женько, ясна річ, давно вже помер, сподіваюся, своєю смертю. В Абсолютному часі стільки не живуть, а тим більше у плебс-кварталі.

Крамер був ідеологом вищості Абсолютного часу, послідовним, харизматичним. На його думку, що він її так чудово міг донести будь-кому (за очевидним винятком), хроноатомізація могла привести людство лише до прірви: втрата соціальних зв’язків, за Крамером, неминуче вела до занепаду цивілізації, а перманентний стан самотності — до духовної деградації. У нього все виходило доладно, майже віршами. Те, що його послідовники мали здобути натомість, усі ці «в єдності наша сила» і «за руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці», як на мене, звучало не досить свіжо, та його харизма таки діяла. Їх зібралося доволі багато — прихильників хроноєдності, які добровільно обрали плебс-квартал. Утім, тоді такого поняття (і зараз, думаю, суто зовнішнього, навряд чи вони самі себе так називають) ще не було.

І все-таки вони залишилися в меншості, а тому — в резервації. Решта світу передбачувано обрала хроносвободу, і я був один із перших. Завжди важливо бути одним із перших, застовпити територію, прибрати до рук ключові точки і захопити сфери впливу — а далі вже можна не квапитися.

Крамер теж був одним із перших: точніше, найпершим. Але він докорінно, від початку, помилявся. До речі, я чесно намагався розкрити йому на це очі. Я був би радий і зараз час до часу з ним сперечатися — в хронореалі.

Вони борсалися доволі довго; матері його, знову — але нехай собі, тоді ще ніхто не встиг відвикнути від колишніх понять, у цьому контексті він цілком доречний, один із моїх невитравних анахронізмів. Усуспільнивши все, що тільки можна було, від житла до засобів виробництва (не знаю, як щодо жінок, Женько в цьому сенсі був неймовірно скромний, шарівся і з’їжджав з теми), намагалися щось там креативити, штурмувати спільним розумом, запускати масштабні проекти у найрізноманітніших і найбожевільніших царинах. Чим закінчилося, всі ми знаємо. Закінчилося, зокрема, моїми щомісячними соцвиплатами під пильним наглядом колег та еквоконтрольних органів. Плебс-квартал цілком дотаційний. Чи виробляють вони бодай щось — суху локшину, презервативи, туалетний папір? — для своїх скромних внутрішніх потреб, хтозна, та й нікого це особливо не цікавить.

Набагато цікавіше, чому все закінчилося саме так?

Крамер казав: «Людина завжди була суспільною істотою. Головні наші цінності — сім’я, дружба, громада, корпоративна згуртованість, нація, народ. Важливо відчувати плече, боронитися спина до спини, бути вкрученим у ланцюг, у спільноту таких, як і сам. Щастя — це коли тебе розуміють».

«Дай мені, Боже, другого»…

Може скластися враження, начебто він був невиправний романтик, Ежен Крамер, забутий лідер піонерів хроноабсолюту, які згинули у чорториї плебс-кварталу.

Аж ніяк. Особисто мені він викладав свої теорії дещо інакше, з достоту прагматичних позицій, і опорними поняттями його теорії були «система», «загальний перерозподіл», «людська маса», «людська одиниця» і решта нудних і цинічних речей. Женько все чудово розумів, крім одного: це не діятиме.

Як він, мабуть, здивувався, визнавши нарешті, що я мав рацію. На жаль, ніхто з нас, нормальних людей, цього не побачив.

А міг би дослухатися до мене. Я казав: спільні зусилля були необхідні нашим далеким пращурам, щоб перетягнути з місця на місце кам’яну брилу для зведення піраміди. Щоб викопати рів навколо міста і нарубати лісу для фортечного муру. Щоб греблею загатити річку чи зорати цілинний степ… Але відтоді, Женько, казав я йому, минув час. Їхній загальний, нічийний і безглуздий час.

А сучасній людині для продуктивної, творчої та просто нормальної роботи потрібно лиш одне: щоб їй не заважали. І Лізка з її дизайнерськими метеликами-квіточками, і я зі своїми мільярдами та глобальною еквосхемою, та й будь-хто інший у теперішньому світі інформації і високих технологій — усі ми хочемо, зрештою, одного й того ж — щоб нам дали спокійно працювати. Не лізли з порадами і нав’язливим контролем, не висіли над душею.

Своя, індивідуальна справа робиться добре. По змозі, ясна річ; проте підібрати заняття для кожного відповідно до хисту покликані освітні служби, і таку роботу теж індивідуально виконують люди, які це вміють, лише тільки б їм не заважали. Людина нової епохи — всебічно розвинена, самодостатня особистість. Самореалізація і свобода — наші головні цінності, Женько, нехай теж помпезні й пустодзвонні, як і будь-які ідеологічні меми; проте вони, на відміну від твоїх, діють. Спрацьовують у будь-якій царині, по всій вертикалі (передбачаю твоє глузливе запитання: атож, вибудовувати шереги від рядового виконавця до головного боса — теж обов’язок конкретних вільних людей), діють на всі сто. Відмова від соціального сміття: всіх цих інтриг, лабузництва, імітації бурхливої діяльності, корпоративів, службових романчиків, пліток — збільшує людську продуктивність навіть не в кілька разів. На порядки.

Тепер уже ти кажеш, що я романтик. Мовляв, не бачу впритул мережевої комунікації, куди успішно переповзло все найгірше в людині соціальній — а дорогою зникли прекрасні якості оспіваної тобою людини колективної. Бачу, дорогий мій, чудово бачу. Але це забавки порівняно з тим, що, я переконаний, рясним цвітом забуяло у твоєму плебс-кварталі, перш ніж остаточно завалитися разом із твоїми ідеалами. Синхронізація втомлює не лише мене, вона взагалі доволі затратний і не найкомфортніший процес. Тусовщики, як реальні, так і мережеві, поступово маргіналізуються у протестну субкультуру, де їм, власне, і місце. Переважна ж маса нормальних людей, даруй цей оксюморон, цінує свою самість. Надійну капсулу свого хроноса. Свій час.

Ага. Ось ти і ставиш своє найдошкульніше і, як тобі здається, вбивче запитання: що ж ви нас тоді так боїтеся?

Стоп-стоп-стоп. Його, Крамера, вже точно ніхто не боїться, ніхто, крім мене, навіть і не пам’ятає. Та й взагалі, в моєму віці слід обережніше спілкуватися, а надто сперечатися з привидами. Закінчу роботу і пройду зо два психотести: ясність розуму завжди потрібно контролювати. Так само, як і мою еквосхему.

Синя іскорка впевнено рухається в потоці добірних, здорових екво. Я знаю, кумедно звучить, але мені подобається візуалізувати чисту абстракцію одиниці нашої енергофінансової системи у вигляді вгодованих кругляків: чогось середнього між древніми монетами, кров’яними тільцями і, мабуть-таки, трошечки сперматозоїдами. Стариган Ебенізер Сун той іще жартівник. Але переходити йому дорогу, зазіхати на його живу активну власність, правду кажучи, не варто нікому.

А ось і еквонакопичувач плебс-кварталу. Заштрихований квадрат, безликий і сірий, десь на периферії еквосхеми, я ніколи не виводжу його на екран, бо мені це неприємно, ба навіть — фізично боляче. Бачити, як вони зникають у ній, цій бездонній і ненаситній криниці, мої маленькі, крутобокі, живі.

Стареча сентиментальність. Це просто соцвиплата, благочинний еквопотік. Щоб вони там не повиздихали з голоду, нащадки тих ідіотів, які пішли за тобою, Женько Крамер.

Увага!

Я готовий навіть прискоритися, щоб якнайкраще роздивитися, але нехай їм біс, тій віковій інерції та хроносповільненим налаштуванням техніки, не встигаю. Зате встигаю побачити, що за мить перед тим, як зникнути в сірій дірі накопичувана, синя іскорка раптом жваво ухиляється кудись убік.

Далі можна не дивитися. Сонний режим, і Паютку на екран.

Отже, їхня правда. Так воно і є: при вході до плебс-кварталу хтось розщеплює еквопотік. І найнеприємніше, не відводить струмочком знову в еквосистему (таких дрібних шахраїв мені не раз випадало ловити на гарячому), а розщепленим веде до еквонакопичувача. Отже, сірий квадрат — це вже не монолітний відстійник енергетичних ресурсів, як його звикли сприймати ми, еквокоординатори.

А чорти його знають, що воно таке.

На чому ми зупинилися, Женько?.. Чому ми, чому особисто я боюся плебс-кварталу?

Бо нічого до пуття про нього не знаю. Та з огляду на наявну інформацію, можу дещо реконструювати і припустити. Картина, що вимальовується, не сприяє бодай дещиці позитивних емоцій.

Вони існують на наші дотації, нічого натомість не пропонуючи, себто найвірогідніше, взагалі нічогісінько не виробляють. Вони не працюють: немає в цьому потреби, а реальними надцінностями будь-якої колективної спільноти, про що ти, Крамере, делікатно мовчав, є лінь і неробство. Але ж щось вони, плебс, мусять робити! Індустрії розваг у них, найімовірніше, теж немає — для цього необхідний творчий потенціал, а взятися йому нізвідки. Що залишається? Правильно. Секс.

У спільному часі, у спільному просторі здійснити цей приємний процес значно легше, ніж нам — через необхідність синхронізуватися, виходити в особливі відсіки Загального простору та решти ритуальних танців (цікаво, звідки я, в такому віці, у курсі справи?.. брешеш, справжній Женько, соромливий і, здається, дівич, нізащо про таке не запитав би). І що з того?

А те, що їх уже багато.

Тих, хто пішли за Крамером, була жалюгідна жменька, крапля в морі, статистична похибка. Але відтоді (а як пропонуєте обійтися без абсолютних хронокатегорій?) вони плодилися мов кролики. А ми — навпаки.

От простежити хоча б на прикладі моєї, гм, якщо можна так висловитися, родини. Мій син народився ще… словом, тоді все було інакше, тому він не показник, та й не хочеться мені зараз про це говорити. Елізу вони з тодішньою дружиною завели тільки тому, що я вже координував мільйони і міг закласти резервні еквонакопичення на її майбутній хронос; чи багато хто міг собі таке дозволити? Іґар з’явився на світ у ситі, заможні часи, коли на тлі загальної еквостабільності мережевою хвилею пронеслася мода на дітей, на личка немовлят у вікні комунікації. Наскільки мені відомо, відтоді та мода вже не поверталася. І ніхто за нею не ностальгує.

Нові люди майже не народжуються, зате старі, хе-хе, майже не помирають. Це чудово — рівновага, баланс. Якщо не порівнювати з плебс-кварталом, де кількість населення зростає у геометричній прогресії. До їхніх послуг велетенський простір, по суті, весь, що за межами хронопокриття, збільшувати площу якого дорого і нерентабельно. І як широко так званий плебс там освоївся і розселився, не знає ніхто.

Плебс-квартал — чиста умовність. Його немає в мережі — і тому начебто не існує взагалі. На початку, ще за Крамера, їх, звісно ж, намагалися відстежувати. По всій тодішній периферії було натицяно камер, і спеціальний мережевий канал у реальному режимі транслював екзотичне життя колективних людей. Спершу це викликало зацікавлення, переважно стримане — там, правду кажучи, не відбувалося нічого такого, задля чого варто було зайвий раз синхронізуватися за Абсолютним Годинником, — а незабаром це вже не цікавило нікого. Канал прикрили через відсутність трафіку… чи з інших причин?

Потрібно з’ясувати, чи працюють іще ці камери — і куди транслюють. Урешті-решт служби хронобезпеки мусять ретельно контролювати плебс-квартал. Скоріш за все, це таємна інформація — та я повинен нею володіти, адже йдеться про мої екво. Це по-перше. По-друге, і це знаю навіть я, естетикою плебс-кварталу захоплюється одна з маргінальних молодіжних субкультур, цілком імовірно, вони навіть здійснюють туди реальні вилазки; так-так, мій недолугий правнук Іґар зараз міг би дуже прислужитися. Треба запитати в Лізки, чи він уже дався чути: нервуючись, жінки зазвичай прискорюються понад міру, і поки я пив каву, вона цілком могла прожити тижнів зо два, якщо не більше.

Ага. В мене саме комунікація. Еліза?

Чорний невизначуваний квадрат.

«Це Аластер Морлі. Пане Сун, чи відстежили ви еквопотік?»

«Доброго ранку».

Хамів слід ставити на місце. Шкода, що я не встиг зібрати потрібну інформацію, перш ніж об’явився цей тип. Утім, добре вже те, що він, схоже, синхронізував свої налаштування з моїми. Цього разу я не пришвидшуся ні на секунду.

«Надіюся, що доброго. Розщеплення було? На якому етапі?»

Зволяю:

«При вході до еквонакопичувача».

«А далі?»

«Що далі? Території плебс-кварталу мережа не відображає, і ви про це чудово знаєте».

Здається, я занадто буркотливий: маскувальний образ сварливого старигана — або, хоч як це сумно визнавати, друга, а можливо, і єдина вже натура? Хай там як — слід себе опанувати. Не звітувати, а брати по максимуму все, що він може мені запропонувати.

«Чому ж ви одразу не сказали, що не маєте коду доступу?»

Він уже не бавиться фільтрами, але зневага вчувається в кожному слові, в кожному символі його повідомлення. Огризаюся:

«Я законослухняний громадянин».

Відіславши повідомлення, розумію, що без інтонаційного фільтра воно має вигляд жалюгідної спроби виправдатися. Байдуже. Нехай сприймає, як хоче.

«Ми надамо вам код».

«І що тоді?»

Він міг подумати, начебто я прошу подальших вказівок. Одначе зчитує мій різкий і невиважений месидж іще викривленіше — йому здається, буцімто я намагаюся торгуватися. Мене пересмикує від нервового сміху, коли бачу його відповідь:

«Пане Сун, а чого б ви хотіли?»

Варіантів рівно два. Або вимагати, щоб він забирався під три чорти… або щось іще. Зо два мільярди екво? Вічної молодості і влади над світом?

Ніяк не можу змусити себе серйозно сприймати наш діалог. Думати про загрозу нового плебс-кварталу, що, вочевидь, уже не схожий на наше уявлення про нього як про однорідне інертне болото. Про плебс-квартал зі структурою та амбіціями, найімовірніше експансійними та агресивними, і з невідомим поки що арсеналом можливостей. Усе це справді серйозно, загроза, судячи з усього, реальна; але цей Морлі досі бавиться зі мною в шпигунів, у дурнувату дитячу гру, і я не втримуюся, не позбавляю себе втіхи йому дошкулити:

«А що ви, власне, можете?» — яскраво-зелений іронічний фільтр.

І швидше, ніж він устигає відповісти, — звісно, для нього хроносповільнення за моїми налаштуваннями некомфортне, а я завжди так живу, — повідомлення навздогін:

«У мене правнук десь валандається, нервує маму. Дайте-но мені його координати».

Дописав був ім’я, але останньої миті стер, надсилаю так. Тестове завдання для розвідників, для всемогутньої шпигунської мережі, чи за кого там вони себе видають. І Лізка буде задоволена — якщо, звісно, впораються.

«Ваш правнук Іґар Сун на цей момент за Абсолютним Годинником перебуває у плебс-кварталі».

«Де?!!»

Замість фільтрів здивування, обурення, недовіри — можу уявити собі цей непевно-бурий мікс — давні добрі знаки оклику. Не знаю, чи зможе мій співрозмовник їх адекватно відчитати.

Ясна річ, він просто відповідає на запитання:

«Координати перетину: 45.11 п.ш. 23.16 с.д. 10.35 а.ч. Далі ми його не вели. Ви самі це зможете зробити, щойно отримаєте від нас коди доступу».

Іґар. Що він там, дурник, забув?!

Я так і не побачив його дорослим, тому видобуваю з пам’яті малюком, худеньким і волооким, розумничком, який з дитинства запам’ятав приват-коди еквопотоків. Золотий хлопчик, потенційний енергофінансовий геній, мій рідний правнук!!! — зрештою теж пішов за тобою, Женько Крамер. Що, чорт забирай, ти показав йому такого чарівливого і привабливого, що закликало під твої знамена, та й просто змогло зацікавити?! Немає нічого банальнішого і нуднішого за плебс-квартал, їм усім прищеплюють це з дитинства, — але ти переміг, Крамере, ти виявився переконливішим, ти забрав його в мене, мого єдиного рідного хлопчика, надію і втіху моєї старості. Як ти посмів?!!

Так, спокійно. Здається, моя стареча сентиментальність перевершила всі прийнятні межі, далі лише старечий маразм. Уперед: число пі до двадцять другого знака. Послідовність Фібоначчі. Карл у Клари украв коралі…

«Пане Сун?»

А цей Морлі, виявляється, досі висить на комунікації. Чого він взагалі хоче?

«Що вам потрібно?»

Він зчитує мою репліку як пряме запитання, і правильно робить.

«Ми даємо вам коди плебс-кварталу до п’ятнадцятого ступеня доступу. Ви відстежуєте розщеплений еквопотік; сподіваюся, ви розумієте, пане Сун, що час згаяно і вам доведеться дещо прискоритися? Це перше. Далі…»

Вмикаю опцію запису. Потім, згодом, на свіжу голову, розберуся докладніше, в деталях. Можливо, що й погоджуся… та куди я дінуся?

Перш ніж звестися з-за панелі, випускаю Паютку на екран. Вона пустує, перебираючи тонкими зеленими лапками по рухомих рядках комунікації, немов по живій траві, що хилиться під вітром.

— За нашу зустріч — це буде попсово, — сказав, піднімаючи чарку, Скуркіс. — За літературу — це, як на мене, зайве і занадто претензійно. За любов поки зарано…

— То за що ж ми п’ємо? — засміялася Машенька.

— Зажди, люба. Не може бути, щоб нам не було за що випити.

Паскудник, скривилася Віра. Навіщо я взагалі тут?

Вона подивилася на програмку, розгорнуту на колінах, яку, за вранішнім чаєм ретельно, наче в дитинстві телепрограму, помітила кульковою ручкою, обвівши кружечками час і підкресливши місця цікавих подій. Їх було багато, вони наповзали одна на одну в часі та розбігалися в просторі, та ще й незнайомим містом: співвіднести його з умовною мапою на обкладинці Вірі не вдавалося категорично. Вона збиралася запропонувати своє товариство комусь із дівчат, але всі вони встигли вийти з хостелу раніше, ніж Віра прокинулася; можливо, образилися за вчорашнє, і ця невизначеність досі сиділа в ній невидимою волосяною скалкою. А потім до кімнати зазирнула Машенька з Красоткіним і Берштейном, і звісно ж, Віра погодилася піти з ними. Скуркіс приєднався згодом. Поводився він так, ніби нічого не сталося, весь час жартував і сипав дотепами, хоч особисто Вірі не адресував ані репліки, ані слова.

— За Андрюху, — провурчав артист і депутат Полтороцький. — Заперечень бути не може. За тебе, дорогенький!

Маркович стримано всміхнувся, але не заперечив. Машенька, Красоткін і Скуркіс бадьоро здійняли келихи. Нереально юний хлопчик і його дівчинка, маленьке вушко якої по-варварському пронизували півдюжини сережок, перезирнулися поверх з’єднаних у цокові склянок, немов передали одне одному інформацію чужою мовою. Віра теж пригубила.

Це вже була третя за сьогодні кав’ярня, де вони, як казала Машенька, «падали»; цього разу в довільному місці неподалік, щоб зачекати на Берштейна. Несмілива Вірина пропозиція залишитися там, у «Тамбурі», і послухати його — самого Берштейна! — безгучно розчинилася в просторі. Звісно, ані успішного письменника Марковича, що давнім знайомством із ним несамовито пишався Скуркіс, ані Полтороцького, підстаркуватого самовпевненого актора, ані тим більш цих дітей вірші не могли цікавити в принципі. Але ж Машенька, Міша?.. але ж вона сама?

Позначені в програмці події нагадували квасолясту вервицю. Багато з намистин уже вислизнули по ниточці у минуле, інші саме в цей момент невблаганно втрачали актуальність. Віра поки що не відвідала жодної.

— За що мені подобаються всілякі культурні заходи, фестивалі, — тим часом промовляв Полтороцький, призначивши сам себе тамадою, і за відсутності Берштейна змагатися з ним було нікому. — Я люблю їх за локальну зупинку часу. Ні, зупинка — це, мабуть, занадто, але погодьтеся, тут він починає плинути цілком інакше. Дорослі, заклопотані, засмикані життям люди нарешті можуть дозволити собі, як сказав поет, розкіш людського спілкування…

— Прозаїк, — пробурмотіла дівчинка в сережках, гадаючи, можливо, що Полтороцький не почує — та він належав до тих апріорі нестерпних для неї, Віри, пройдисвітів, які відчувають спиною і чують усе.

— Арночко, ви сонце, — захоплено мовив він, згрібаючи її в оберемок; хлопчик напружився, його стало шкода, болісно, пронизливо. — Така розумненька, така юна і так уже багато встигла в житті. Але вам, звісно ж, здається, що мало. Ви прагнете пришвидшити свій час… це колись минеться. І ви згадаєте, що казав старий Полтороцький…

Андрій Маркович ледь помітно всміхнувся. Він подобався Вірі: невелемовний, іронічний молодик. Вони застали вже кінець його зустрічі з читачами, коли славетного письменника не було видно в щільному кільці мисливців на автографи. Одначе Скуркіс рішуче вгвинтився у натовп і повернувся з живим трофеєм; його непристойно яскраву радість добувача дещо затьмарювала присутність незапланованих доважків — Полтороцького та юної поетки (Віра марно намагалась уявити, які ця дівчинка може писати вірші) з її хлопчиком-студентом.

— З вами реально кльово, — мовила Арна, підводячись і поправляючи хустинку, що з’їхала від депутатських обіймів; Віра, трохи шокована, помітила, що під нею немає волосся, хоча, можливо, привиділось. — Але нас із Богданом нині чекають іще в кількох місцях.

Хлопчик теж рішуче скочив на ноги.

Полтороцький широко всміхнувся і розвів руками:

— Ну от. Я ж казав. Щасти вам, Арночко. Всі наші домовленості дійсні, в разі чого, телефонуйте мені на мобільний.

Віра кліпнула — і наступної миті побачила юну парочку вже далеко за широким вікном, прозорим, як повітря в яскравому сонці. Вони йшли, тримаючись за руки, і непомітний дефект на склі переломив їхні постаті, підсвітив скоробіжною веселкою.

Усі погляди провели їх до рогу. Машенька припала щокою до масивного красоткінського плеча.

— Яка чудова нині погода, — мовила вона. — Щось неймовірне для цього міста, надто восени.

— Жодного разу ще такого не було, — підтримав Скуркіс. — Усі роки, як я пам’ятаю, невблаганно лив дощ. Так, Андрію?

Маркович підтвердив односкладово: схоже, він взагалі збирався мовчати, не реагуючи на спроби втягнути себе в розмову. І його можна зрозуміти, подумала Віра, людина допіру із зустрічі з читачами, а прозаїкам набагато важче, ніж поетам, — доводиться весь час говорити, відповідати на запитання, імпровізувати в разі вимушених пауз і провисань, натомість поетові достатньо читати вірші… Вона підбадьорливо всміхнулася до нього. Прийняла у відповідь усмішку, сповнену концентрованої ввічливості, й опустила очі. Ну навіщо Скуркіс його до нас затягнув?..

— Люблю балачки про погоду, а ви?

Змовницький шепіт пролунав просто над вухом, і Віра здригнулась, одночасно почувши — виявилося, вона знову випала зі спільної розмови, зслизнула зі звукової доріжки, що з нею часто траплялося, — як Міша Красоткін і справді лунким басом розвиває тему торішнього дощу та подій, що його супроводжували. Обернулася і побачила фізіономію Полтороцького, що нависла занадто близько і низько; роздивилася ниточки тонального крему в зморшкуватих мішках під очима і вдихнула важкий запах парфумів. Інстинктивно відсунулася, повертаючи собі особистий простір. І відповіла, усвідомлюючи заднім числом, що мимоволі копіює вичерпну стислість Марковича:

— Я — ні.

— Даремно, — стишений голос аж ніяк не заважав дуетові Машеньки і Міші із вкрапленнями Скуркісових реплік. — Коли люди спілкуються про погоду, це чудово. Це означає, що їм байдуже, про що розмовляти, зате дає задоволення сам процес.

— Задоволення?

Вона не збиралась іронізувати, заохочуючи його до подальшої розмови. Прохопилося; Віра прикусила зсередини губу. Полтороцький уособлював ненависну їй ще з юності породу самозакоханих самців, пещених у всіх царинах життя і тому ще парадоксальніше залежних від потреби повсякчас розпускати перед кимсь пір’я. Дівчинка пішла, до Машеньки коло живого Міші не підступитися, тому він намагається тепер причарувати мене. Ще дві хвилини, і полізе обійматися, тоскно подумала вона. Коли вже прийде Берштейн?

Глипнула на годинник, принагідно кинувши оком на програмку: щоб знайти в ній щось актуальне, вже треба перегортати сторінку. Втім, Берштейн має вже от-от підійти…

— Аякже. Погляньте на них.

Вона глянула. Тільки глянула, забувши ввімкнути звук.

Скуркіс бурхливо жестикулював, розповідаючи щось інтимне, специфічне, мабуть, смішне, але не для всіх, і Машенька сміялася, по-дівчачому задерши підборіддя, і Красоткін реготав теж, тримаючи у здоровецькій долоні її тендітне плече, і разом вони складали ідеальний трикутник, строгу фігуру, самодостатню і непорушну, зіграний і злагоджений ансамбль. Прорізався звук: скрипка, ударні, контрабас, — і жодного осмисленого слова. Маркович сидів поруч стороннім і не надто потрібним спостерігачем, до якого вже не озиралися і не зверталися. Не кажучи вже про Полтороцького і про неї саму.

— Вони зупинили час, — по-змовницькому прошепотів актор. — Ви ж чули, Віро, сто разів чули цю зачовгану, вульгарну приказку, що колись була геніальним поетичним рядком: о, зупинись, хвилино, ти прекрасна?.. А зараз погляньте, помилуйтеся, як це робиться. Наш із вами час спливає, ось ви нервуєтеся, я ж бачу, а їхній стоїть. Їм вдалося, бо вони щасливі. Нам, відповідно, навпаки.

— Навпаки?

— Атож. Щасливі на години не зважають. Теж ого-го яка заїжджена фраза, але ж це правда.

Він випростав плечі, задоволений собою; слизька дизайнерська краватка заковзала, мов риба, між перекособочених лацканів піджака. Актор Акторович, зведений у квадрат депутатським мандатом. Віра ніяк не могла пригадати його, знаного всій країні, по батькові.

Тим часом Міша Красоткін, відпустивши Машеньку, розмовляв по телефону, здається, пояснював комусь, де саме вони сидять і як сюди дістатися — Берштейну? Віра прислухалася, вольовим зусиллям примушуючи себе під’єднатися до безмежно далекої звукової доріжки і, здається, вловила у слухавці геть уже космічно віддалене Берштейнове стакато.

— Якщо ми з вами зараз утечемо, вони й не помітять, — пролунав, на контрасті, м’яко і зовсім поруч Полтороцький. — Закладемося, га?

Усе в ньому було прораховано, відрепетирувано тисячу разів, включно з цим буцімто простолюдним гортанним «га», сотні тисяч разів він виводив з-за столу вподобану жінку, а за браком вибору — будь-яку, просто за звичкою, щоб не втрачати форми; з тим-таки фатальним автоматизмом він, либонь, бігає чи розспівується щоранку. Віра ледве погамувала гидливу гримасу, що вже от-от готова була проступити на обличчі. Забалакати до Машеньки чи, може, запитати в Красоткіна, чи це Берштейн телефонує і чи скоро він підійде… вона раптом нахромилася на відсутній погляд Скуркіса і потупила очі.

— Віро, наважуйтеся. Погляньте, Андрюха вже здійснив цей фокус.

— Де?

Вона приголомшено озирнулася, сердита на себе, що дозволила прохопитися цьому дурнуватому запитанню, — і справді побачила порожній стілець там, де щойно сидів, мовчки спостерігаючи за присутніми, знаменитий письменник Андрій Маркович.

— У нього автограф-сесія, — пояснив Полтороцький. — Навіть, здається, дві. Андрій тут працює, він не може дозволити собі зупинитися… і навіть трохи сповільнитися. Не те що ми з тобою.

— Не пригадую, щоб ми з вами переходили на «ти».

Мовила — і внутрішньо скривилася від власного тону, від манірного фальшу, напівчиновницького, напівучительського: я ж поет, я живу в світі творчих людей, де на «ти» одне з одним усі, де не мають значення безглузді формальності чи будь-які табелі про ранги, крім поетичної майстерності. Але він був чужий, випадковий, зайшлий, і він знову нависав занадто близько, лоскочучи театральним шепотом вухо та шию. Захотілося пересісти на одне з вільних крісел; Віра мало так і не зробила й здригнулася, уявивши собі збоку цю вульгарно-водевільну мізансцену.

— І я не пригадую. Та ще встигнемо, куди нам квапитися?

— Зараз прийде, — сказав Красоткін, опускаючи слухавку.

Віра не відразу збагнула, що йдеться про Берштейна — і головне, що він лише допіру завершив розмову.

— Побачимо-побачимо, — мовив Скуркіс. — Знаєте історію про те, як Берштейн заблукав у абатстві?

— В абатстві?

— Берштейн? — точно в терцію здивувалися Маша з Красоткіним і засміялися, перезирнувшись.

— В Единбурзі, на фестивалі. Андрій там теж був, не дасть збреха… — він зауважив, що Марковича нема, і вдавився закінченням, і негайно вдав, начебто нічого не сталося, і було в цьому щось несамовито вульгарне і стидке. — Так от. Зранку починаємо читання з шотландцями, а по обіді екскурсійна програма, здалась вона нам, і саме тоді Берштейн…

— От бачиш? — мовив, підводячись, Полтороцький; тепер уже на повний голос, але все одно ніхто, крім Віри, його не почув і не озирнувся. — Ходімо звідсіля.

…Сонце вдарило їй у вічі. Сьогодні зранку Віра вже пошкодувала була, що не взяла з собою темних окулярів, і жалкувала щоразу, опиняючись надворі короткими перебіжками від кав’ярні до кав’ярні, де сонячне світло ставало комфортно-м’яким чи й геть переходило в підвальні сутінки. Пусте, героїчно примружилася вона, це ненадовго. Зараз він знову заведе мене кудись, можливо, до ресторану, дещо вищого за рангом. Матінко Божа, а я, наївна, гадала, що вирушаю на літературний фестиваль, ходитиму на зустрічі з письменниками, слухатиму вірші… Програмку Віра, здається, забула в кав’ярні, та було незручно зупинятися посеред вулиці і перевіряти.

Полтороцький ішов швидко, аж надто жваво, як на свою комплекцію, вона ледве за ним встигала.

Вони вийшли на квадратну площу, де між прозеленкувато-сірих статуй у тих-таки застиглих позах стояли живі люди, вкриті срібною фарбою, попри сувенірні розкладки походжали дівчата в різнобарвних довгих сукнях і з кошичками фіалок, сиділи на бордюрі юні музиканти у пацьорках і подертих джинсах, із розфарбованими гітарами і з колонками біля капелюха на гроші, бігав рудий гостроносий пес, принюхуючись до всіх ніг підряд, стриміли на кожнім розі англомовні дороговкази для туристів, схожі на рози вітрів. Одна квітникарка адресно всміхнулася до Полтороцького, і Віра на мить злякалася, що він зараз зі свого дурнуватого гусарства купить для неї букетик фіалок, або і весь кошик… а, пройшовши повз, негайно пожалкувала, що не купив.

Щось оглушливо бамкнуло і заспівало-задзеленчало дзвониками, і так чотири рази поспіль, і люди на майдані зупинилися, синхронно обернувшись і задерши голови. Вона теж подивилася — це бив годинник на вежі, важкий, старовинний, його хвилинна стрілка, що йшла кудись у перспективу, здавалася короткою і гострою, мов дротик, а годинна, навпаки, нависала краплеподібним тягарем над римською четвіркою, немов ось-ось мала зірватися. Віра машинально звірила зі своїм годинником: він відставав, чи, навпаки, міський поспішав, хоча влада, мабуть, повинна стежити, все-таки пам’ятка, а з іншого боку, Берштейн подзвонив, отже, завершив свою читацьку зустріч… Нерішуче торкнулася до коліщати — підкрутити?

— Не зважай, — пригальмовуючи, кинув Полтороцький через плече, — він завжди так. Я про час. Дуже кумедно, коли люди намагаються підігнати його буквально до секунди.

— Чому кумедно?

Їй довелося трохи пробігтися, наздоганяючи його.

— Тому що похибки все одно неминучі. Насправді ж у кожного свій час.

— Тобто?

Полтороцький не відповів. Дивно, Віра була впевнена, що дорогою він безперервно її вмовлятиме, налаштувавши на автоматичний режим свій поставлений рокітливий баритон, давним-давно нашпигований численними, до вибору, комплектами неістотних слів. Але він мовчки і сягнисто ступав, обрушуючи на бруківку підошви черевиків величезного розміру, і луна від його кроків відбивалася від стін обабіч; Віра лише тепер помітила, що вони вже звернули з площі в якийсь непомітний зміїстий відросток, схожий на кам’яну траншею. Над головою синіло яскраве небо, але сонце вже опустилося нижче дахів, весь вузький проміжок від стіни до стіни привласнила тінь, і легше стало очам.

Що далі від центру, то місто стрімкіше занепадало, стіни будинків бралися тріщинами, цілими клаптями губили тиньк бляклих рожевих та охристих відтінків. Маленькі балкончики нависали загрозливо, ледве тримаючись на оголеній цегляній кладці. На одному з них квітла жива герань, і люди тут, мабуть, жили живі, тьху ти, який несосвітенний плеоназм… байдуже. Я б теж хотіла тут жити. Поливати з вікна герань на аварійному балкончику, аж поки він посиплеться від старості під моїми руками. Хоча не знати, хто кого переживе, мені вже, не забуваймо, п’ятдесят сім, можна сміливо заокруглювати до шістдесяти… Паскудненько закололо в боці, дихання збилося і давно присвистувало, надто що дорога явно ішла вгору.

— Втомилася? — кинув Полтороцький. — Дарма, потерпи. Там відпочинемо.

— Де?

— Побачиш.

Він теж висвистував паротягом і сопів, лунко тупаючи вперед і вгору вуличкою, що, здається, дедалі вужчала, куди вже більше? Втім, одна зі стін, попрощавшись із останнім будинком, перетворилася просто на цегляну кладку, нерівну, мов щербаті зуби, і крізь вибоїни та щілини проривалося промінням сліпуче сонце.

Стіна з протилежного боку закінчилася раптово і тихо, впершись у щетинястий чагарник, наполовину опалий, наполовину золотий. А дорога, що поволі позбулася бруку, пнулась і пнулась вгору, нагадуючи тепер серпантин у гірському парку, таким Віра з мамою колись ходила в їдальню з пляжу, за непам’ятних часів їхніх щорічних поїздок до санаторію. Іти вниз від корпусу було приємно і легко, але вгору в найдужчу спеку — важко навіть Вірі, що вже казати про маму, якій було тоді… зараз спробую порахувати…

— Якщо дуже втомилася, то перепочиньмо.

— Ні, — озвалася вона, зціпивши зуби.

Полтороцький точно був не молодший за неї. Здається, свого часу він подобався мамі у ролях непохитних комісарів, етнічних парубків у вишиванках і співочих опереткових юнаків… чи то все-таки був інший актор зі схожим прізвищем і поставою? Варто було б згадати назву бодай одного фільму і запитати.

Вони таки справді йшли зараз парком, густим, таким несподіваним у місті суцільного каменю. Осінні дерева та кущі спліталися гіллям, калейдоскопічно мінячись листям — уся палітра теплих кольорів, від пурпурового до золотого. Дорогою надибали напівзруйновану альтанку, вхід до якої охороняв кам’яний лев, старий і без однієї лапи, його окремі кігтясті пальці покоїлися на шкарубкій кулі. Леви у місті були всюди, їх було непомірно, аж занадто багато, а цей, здавалося, втік від усіх, точнісінько як ми… Полтороцький перехопив її погляд і думку — і підморгнув, по-змовницькому всміхнувся.

— Уже ось-ось.

Вони пройшли, здається, ще один серпантинний оберт — і раптово опинилися на відкритій місцині.

Віра замружилася.

Темні окуляри, ну чому я не взяла окулярів?!.

Сторожко, ніби перевіряючи ступнею холодну морську воду (мама, південь, санаторій, такий давній і цілком учорашній час), вона ледь-ледь розліпила мокрі вії. Примружилася, кліпнула кілька разів, додумалася піднести до очей долоню дашком. І лише тепер як слід роззирнулася.

— Красиво? — передчасно, фальстартом запитав Полтороцький.

Віра дивилася.

Місто лежало внизу, аж дивно, як це ми встигли підійнятися так високо. Клаптикова ковдра різнобарвних дахів, усі відтінки стримано-благородні й тому бездоганно пасують один до одного. Більші — буквально під ногами, решта, поволі дрібнішаючи, колом ішли в перспективу. Стрункі обриси готичних башточок і подвійні верхів’я церков проростали крізь місто в невловному ритмі, ніби сонет чи соната. І яскравими, сліпучими акцентами палали, відбиваючи сонце, золоті шпилі, герби, облямівки деяких дахів, теж розсипані на міському полотні з нелюдською рівномірністю, немов фінальні акорди ударних чи мазки чийогось колосального пензля, вмоченого в золото.

Віра пошукала очима якусь конкретну, знану з путівників туристичну споруду — храм Діви Марії, костел Усіх Святих, ратушу? — та нічого не могла знайти, місто було неподільне і прекрасне цілком, у єдності й урочистій гармонії. Хіба що та довгаста пляма вдалечині… Ледь повернувшись, Віра її роздивилася — висотна будівля, величезна і чужорідна, вона стирчала з міста так, ніби її олівцевий дах протнув зсередини благеньку старовинну тканину. Мабуть, якийсь готель, зараз такого багацько будують, не зважаючи ні на що. В її суцільних вікнах теж палало сонце, і це скидалося на справжню пожежу. Віра відвернулася, покинувши споруду догорати за спиною. Ніби її й не було.

— Красиво, — нарешті відповіла вона.

— Добре, що я тебе сюди привів?

Баритон нерішуче здригнувся, і вона всміхнулася:

— Добре.

— Тут іще є замок, — сказав Полтороцький, і Віра мимоволі озирнулася, побачивши позаду самі лише дерева і чагарник. — Високий замок на пагорбі. Щоправда, ми з ним розминулися в часі, але це пусте. Почитай вірші.

Вона здригнулася і поглянула просто на нього, вперше за всю їхню прогулянку. Він стояв, примружившись, обернений просто до світла, і на його обличчі майже не було тіней, заглибин, зморщок — лише чіткі, сумні лінії основних рис, напівстертий відбиток молодості. Розминулися в часі, але це несуттєво. Вірші?..

— Свої вірші, — уточнив він. — Я ж їх досі не чув. Почитай.

Віра глитнула і стулила повіки. Відмовлятися, кокетувати, напрошуватися на вмовляння — не гідно поета. Якщо хтось хоче почути вірші — байдуже, з якою метою, нехай таємною, прихованою і не найдостойнішою, втім, що це я, хіба маю підстави так вважати?.. — хай там як, вони повинні прозвучати. Лунаючи, вірші напряму живлять красу і гармонію світу. В мене попросили. Я мушу.

Почала з «Хмари» — через невпевненість, через легке тремтіння нетвердого голосу: з «Хмарою» їй було найпростіше, вона входила до її програми публічних читань уже кілька років поспіль, адже саме на цьому дивному, пульсуючому тексті легко було впіймати ритм і загальну тональність для наступних віршів. І вони чіплялись один за одного срібними гачечками, вилися волосяною ниткою, плинули дедалі вільніше, лунали чимраз яскравіше. Нічого випадкового не було в їхній послідовності, щораз інакшій, нічого безпосередньо залежного від її власної волі: цей ряд вибудовувався за якимись своїми внутрішніми законами — наче музика. І повторити, хоч би як потім намагалася, не вийде ніколи.

Його руки давно вже лежали в неї на плечах, і це теж було гармонійно і правильно, вона навіть не напружилася під його пальцями, читала далі, читала… І «Шалену Маргариту». І «Оленку». І «Вітер». І зараз отой короткий, без назви: «Я прийшла — дивись…» А відразу після нього, практично без паузи, розлогу, монотонну поему-замовляння про чорного птаха та срібне зерно, про білого вовка і плинне життя, магічну, страшну, де під кінець у голос пробиваються нетутешні вібрації, і слухачам стає моторошно, а вона сама не може позбутися холоду в хребті. Після неї слід прочитати щось радісне — що?!

Зам’ялася, затнулася, втратила нитку і струну.

— Яка ж ти, — майже безгучно прошепотів Полтороцький. — Ти хоч сама знаєш, яка ти?..

Віра перевела дух, прикусила губу і розплющила очі.

Над найвищим шпилем далекої готичної вежі догорало сонце. Остання іскорка — і вмить згасла, і залишилися тільки зубчасті обриси дахів на поки що рожевому, але чимраз ліловішому призахідному небі. Навіть фалічне одоробло готелю стояло сліпе, не відбиваючи жодним вікном ані промінчика.

— Як час промайнув…

— Ти не розумієш, — озвався він. — Згадай Ейнштейна, теорію відносності… згадай хоча б, як потяг відходить від перону. З їхнім часом, — він розгонистим жестом окреслив обрій, — нічого не сталося. Це наш зупинився. І знаєш чому?

— Чому?

— Бо ми щасливі.

Він і далі тримав руки у неї на плечах. І так природно та просто, наче вони сотні разів за життя повторювали цей злагоджений спільний рух, розвернув її до себе. Віра звела до нього обличчя, а очей не опустила, дивилася. Скільки ж йому, справді, років?.. і скільки років мені…

— Мені до нього байдуже, — сказав він, — до чийогось жахливого часу. Я хочу бачити лише тебе. Ходімо.

Сходити вниз серпантиновою стежкою було легко і лячно — наче летіти.

Ні, якщо зумисне постаратися, я, звісно, пам’ятаю. І саме це часом набігає вечорами, як не можеш заснути. Це все комунальний час, він тече неквапно, у монотонному ритмі, немов розгойдує на гниловодді. В комунальному часі добре згадувати. Ненавиджу!.. і все ж мушу визнати, що таки добре. Особливий, не без мазохізму, кайф.

Я був як усі. Навіть коли підріс, у старшій групі дім-садка (ніколи не розумів, звідки ця назва), коли всі довкола випендрювалися ганчір’ям, зачісками і тату, я, розвиваючи свободу волі індивіда, нічогісінько не робив, бо розумів, яка це фігня. Бо коли ти сидиш за колючкою дім-садка — нині як ліквідатор я це схвалюю, не пускати ж недоростків на вулиці, — а навкруги синіми тінями шастають у своєму часі дім-садківські тітки, пильнуючи кожен твій крок, то яка тут, у біса, свобода? Я не рипався. Був як усі, і не помітив, що залишився такий сам-один.

А що мені подобалося, то це лазити на стіну. Вона була заввишки як четверо мене, а може, і п’ятеро, я ніколи не уявляв собі чітко її висоти, хоч і знав кожну тріщину, куди можна було встромити лінійку, кожну щербину, придатну, щоб впертися носаком кросівка. Звісно, долазив я лише до колючки, далі не пробував, я й тоді не був ідіотом — просто долазив і дивився. Крізь петлі та вигини металу, вони сліпили на сонці, аж доводилося весь час мружитися і плечем утирати сльози. Та я не втрачав рівноваги, я вмів закріплюватися так, що мене не зірвав би і напад хижих птахів. Птахи, до речі, літали зовсім поряд. І мухи та оси. А я дивився крізь колючку на Крамербург, на клітинки дахів, промінці вулиць, неозоре пустирище по Кружині і щось примарне на горизонті, що зникало за поганої погоди, — і все це було збіса гарно.

Я тоді думав, що свобода — там. Що вона взагалі відповідає на запитання «де?»

Потім вони, ясна річ, мене вистежили. Раз плюнути — вистежити когось, хто живе за комунальним часом, якщо ти сам бодай трохи прискорений. Хто? Та садківські тітки, хто ж іще, ми ніколи не знали, як їх звуть, і не могли відрізнити одну від одної — так швидко вони гасали навколо. Зараз я вже знаю: персонал дім-садків енергофінансують за залишковим принципом, насправді їхній робочий час лише відсотків на десять відрізняється від комунального, а з ліквідаторським узагалі смішно порівнювати. Словом, вистежили. Але не змогли зняти зі стіни.

І тоді у моєму житті з’явився Грім.

Я висів там до вечора. Давно вже не відчуваючи ані рук, ані ніг, ані улюбленої щербатої виїмки за метр від краю, ані лінійки, що вросла в пальці. Я висів, бо вони не мали права вимагати, щоб я зліз, і я готовий був це довести, і простирчати там усю ніч, і ще один день, і гепнутися лише трупом з відбитком свободи у мертвих очах; я був ого який вигадник, хлопчисько. Насправді ж очі давно вже напівосліпли від різучого болю та сліз. Зате лишалося геть небагато комунального часу, щоб нарешті довідатись, як я помилявся щодо свободи.

Я не бачив, як він підійшов, Грім; садківські тітки теж не бачили. Він сповільнився мало не до комунального синхрону, щоб я зміг його помітити, й однак сірий обрис плив і мерехтів по краях — мені здавалося, це через сльози, і хотілося протерти очі, та схилити голову до плеча або відвести лікоть не вдавалося, бо руки і шия заклякли. Хитка сіра пляма внизу і негучний, занадто високий як на чоловіка голос, що скоромовкою попрохав злізти. Гадки не маю, чому я тоді — ще нічого не знаючи про нього — погодився.

Ясна річ, насправді його звали не Грім, і він навіть сказав мені своє справжнє ім’я, але я запам’ятав це. І запам’ятав — на все подальше життя! — як тоді, простягнувши руки, щоб зняти мене, геть обм’яклого на останньому метрі шляху, зі стіни, він раптом розширив межі свого робочого часу — і впустив мене всередину.

Я запам’ятав.

У повітрі висить муха, велика зелена муха висить, перебираючи лапками і спроквола помахуючи крилами. На неї пливе згори, діамантово вилискуючи і поступово витягуючись, велика — я не відразу збагнув, що воно таке, — дощова краплина. Розбивається об зелену спинку на водяний порох, муха нахиляється, потім вирівнюється, ледь активніше махає крильми. Решта крапель спокійно, немов повітряні кульки, планерують довкола. Я піднімаю очі й бачу садківських тіток, я вперше бачу їх як слід, зовсім не страшних і несамовито комічних, вони повільно комашаться під дощем. Найближча до нас задирає руки дашком над головою з обвислими кучериками і кричить щось протяжним басом, занадто низько, щоб розібрати слова; Грім жестом її відпускає, і через довгий-предовгий відтинок часу — нашого робочого часу! — вона нарешті дошурупує. Вони розбігаються ходою двоногих равликів, розгойдуючись на кожному безкінечному кроці, кумедно втиснувши голови у плечі. А ми з Громом залишаємося самі, і в нашому часі до нас не долітає жодна крапля.

— Подобається? — запитує він зовсім іншим, мужнім, не прискореним хронорізницею голосом.

Я відповідаю:

— Так.

Це і був мій вибір.

Потім, коли ми тренувалися в горах — троси, гаки, шпичасті черевики, обрізані пальчатки і жодної страховки! — я запитував у Грома, чому він тоді просто не заліз і не зняв мене зі стіни. Грім, він умів ходити по вертикальних поверхнях, звісно ж, із надробочим прискоренням, та все одно, мало хто з загону був на таке спроможний… Грім сказав, що його, власне, для того і викликали (уявляю, скільки це коштувало нашому задрипаному дім-садку, — і як же вони перепудилися, якщо зважились на таку енерговитрату). Але він побачив мене там, нагорі, — і захотів, щоб я спустився сам. Інакше ніхто зі мною і не розмовляв би тут, на Базі.

Авжеж, я хотів бути як він. Хотів стати спецохоронцем Кружини. Для цього нас і тренували: загальна фізична підготовка, стрільба, чотири різновиди рукопашного бою, орієнтація на місцевості, альпінізм для південних кордонів. І все це у спецохоронному часі, що він і досі мені сниться; хоч я і задоволений своєю роботою, бути незадоволеним роботою не можна, це щастя, що я її маю, свою працю, неможливо бажати нічого іншого, читай загальний кодекс робітничого класу Світу-комуни, пункт один дріб один. А після тренувань, уже в комунальному часі, — він не видавався таким принизливим, бо жодних комуналів на Базі не було, винятково свої хлопці, — ми пасталакали перед сном. І хтось із наших — згодом я зрозумів, що то була перевірка, але пізно, занадто пізно! — сказав:

— А знаєш, як там у них, на задвірках, називають Світ-комуну?

— Як? — запитав не я, хтось інший.

— Плебс-квартал!!!

І ми зареготали, всі, я іржав не тихше і не голосніше за решту, я завжди був як усі. Досі не збагну, що мене смикнуло за язик наступного дня, під час обіду, так ненав’язливо і, як мені здалося, хвацько та доречно вставити це слівце: «плебс-квартал».

Чули всі. І Грім.

Він навіть не намагався мене захистити. Він сказав потім: ти сам розумієш, мені шкода. Йому і справді було жаль, а я і досі шкодую, що ми відтоді не бачилися і не побачимося, мабуть, уже ніколи. Він чудовий, Грім. Якби не він, я був би зараз жалюгідним комуналом, істотою, обвішаною цяцьками, котра помалу-помалу жере і трахається. І навіть не розумів би, що в моєму житті не так.

А тоді — я розумів! Я все усвідомлював, і з мене немов живцем здерли шкіру разом із моїм часом, робочим часом спецохоронця. І виперли зі здертою шкірою туди, до них, у Світ-комуну. В рутину їхнього нестерпного комунального часу.

І я вештався вулицями Крамербурга, виписуючи складні і безглузді траєкторії тими ж променями та кружинами, що ними колись милувався зі стіни, завертав у дім-столи, коли хотілося жерти, і в дім-сни, коли геть знесилювався. Кожна година, кожна хвилина тривала нескінченно, пустопорожні, незнищенні, спільні для всіх навколо, точнісінько, як і лахи, житло та їдло. І я був такий, як усі, — тупа комунальна отара, вони жили так завше і, це найогидніше, ловили кайф від такого життя. Особливо гидко було дивитися на недоростків, учорашніх дім-садківців, допіру з-за колючки: ці просто-таки верещали від захвату, вважаючи, що оце ось — і є свобода.

Перших кілька днів на мене навіть не наїжджали. Гадки не маю чому: можливо, у мене було щось таке в очах, похмуре попередження не зв’язуватися, довічний відбиток Бази спецохорони, мого справжнього і втраченого часу. Та врешті-решт ідіоти знайшлися. З отих, дім-садківських, розмальованих і обвішаних цяцьками, ошаленілих від їхньої так званої свободи.

Я пам’ятаю.

Вони оточують, сходяться зусібіч, я осягаю розумом, як повільно, до реготні повільно вони рухаються — але я і сам такий, я не встигаю, не можу втекти. Не відчуваю ні страху, ні бодай ненависті та відрази до них — лише сором, нестерпно-пекучий сором за власну слабкість. Роблю оманний рух, ухиляюся на мить раніше, ніж вони кидаються на мене всім кагалом і промахуються, заважаючи один одному, і мені майже вдається вислизнути.

Але один із них спритніший за всіх, він чіпляється ззаду в одяг, висне на шиї, перетискаючи горлянку й артерію, мені потрібен час — час! — щоб його струсити, і настигають решта, навалюються купою, весело горлаючи і тюкаючи, і починають бити. Це я теж осягаю розумом. Ані болю, ні чогось іще я так і не відчуваю — нічого, крім сорому, що я такий же, як і вони.

Ні. Я не такий. Мене все-таки не дурно тренували на Базі, там теж не було початкової переваги, ми ж усі жили в спільному робочому часі, змагаючись у намертво пов’язаній з ним, але таки інакшій величині: швидкості. Я був швидший за багатьох. І навіть якось — звісно, мені просто пощастило тоді, він на мить відволікся, а може, і на малу дещицю піддався — прудкіший за самого Грома.

Пірнаю під чиюсь руку, виходжу з-під удару, випростовуюся і негайно б’ю сам, б’ю коротко і нещадно: одного, другого, третього — вони валяться з першого ж удару. Ні чорта вони не вміють, шмаркачі недорослі, в дім-садку не навчишся битися, тітки розтягують на перших же секундах, за колючкою всі лише й мріють про те, як битимуть комусь пики там, у Світі-комуні… і жодній малолітній сволоті не спаде на гадку подумати завчасно про те, як битимуть пику їй. Вони вищать, розповзаються, розмазуючи паюху під сплющеними носами і затискаючи переламані ребра, хтось найстрахопудніший, а тому поки що цілий, під’юджує з-за рогу накинутися ще, і дістає від своїх же, і, схлипнувши, стуляє пельку. От і все.

Я ступаю кілька переможних кроків і натикаюся на неочікувано близьку стіну, і раптом мене вивертає під ноги, а перед очима витанцьовують лілові та жовті кола. Болить голова. Дуже болить голова, гаряча і мокра на маківці. Своїх пофарбованих кров’ю пальців я вже не бачу. Встигаю помітити — перед шамкою темрявою — сіру тінь, яка відділилася від стіни.

Відтоді я не зношу дім-шпиталю. Кожен, хто там опинявся (я не про комунальну худобу, їм, звісно ж, начхати), зненавидить таке: коли все навколо тебе рухається так швидко, що годі вловити навіть тіні. Шпитальні дівки — ні, їх я, звісно, не бачив, їх ніхто не бачив, але всі знають, що це робота саме для дівок — не сповільнюються ніколи, ні за що, ні на мить. Їх, лікарняних, енергофінансують за вищим розрядом. І я уявляю, нескладно уявити, як воно! — втратити таку роботу. Але однак ненавиджу.

Ми лежали рядком, штабелями, праворуч і ліворуч від мене недоростки, що я їх і покалічив; я був тепер точнісінько такий, як вони, в одному на всіх комунальному часі.

Я провалювався в забуття, прокидався, виявляв крапельницю у вені та свіжі бинти на виголеному черепі (відтоді я і голю голову, не щоб похизуватися шрамами, а просто зручно, звик), у мене з’являлося їдло, коли я хотів жерти, і судно, коли припікало.

Часом я думаю, що шпитальні дівки мали би значно менше клопоту, якби жвавіше рухалися ми, ліквідатори. Але Світ-комуну влаштовано як слід; це так очевидно, що навіть не прописано в кодексі.

Вони ще валялися там, ті недоростки, коли мене викликали в дім-управління. В Управління ліквідації.

Мені сказали, що весь цей час за мною спостерігали. Що відео з усіх камер на моєму шляху надходило просто до них. Що спершу моя психоадекватність і бар’єр опірності викликали сумніви, постало питання, щоб зняти стеження назавжди, проте мені дали шанс. Що Світ-комуна дорожить кожним своїм громадянином; у якого вже вклала купу енергофінансів, подумав я тоді — на одну тривалу комунальну секунду. І відразу ж переконав себе: за мене, мабуть, попросив Грім.

Про енергофінансування різних професій мені розповідали колись на Базі після відбою, вже не пригадую хто — ні, не Грім. Часом мені здається, що то так само була підстава, перевірка, але вона виявилася занадто складною, щоб я спромігся запам’ятати, повторити вголос і засипатися. А може, й справді. Можливо, правдою було і оте, про плебс-квартал.

Але я відхилився.

Вони сказали, що про повернення у спецохорону, ясна річ, не може бути й мови. Та якщо я добре покажу себе і надалі, то… Я стояв і вже не думав ні про енергофінанси, ні про Грома, ні про що. Лише про те, що я, схоже, матиму роботу. Свій робочий час.

Отому ліквідаторові, сірій тіні біля стіни, виявляється, зателефонували і наказали не втручатися. Та я тепер думаю, що він і сам не квапився ліквідувати конфлікт. Згодом я зустрів був його в домі-столі, він сам мене впізнав і сказав, що як на комунала я пристойно бився. Я і йому врізав, не сильно, просто так — щоб забув, як перся з мене тоді.

Час ліквідатора — повільніший за час спецохоронця чи шпитальної дівки, проте швидший за будь-чий інший, і я, щоночі провалюючись у липке трясовиння комунального часу, що міг стати єдино і назавжди моїм, як ніхто здатен це оцінити. Я люблю свою роботу, свій сірий комб, свій ліквід, своє ім’я. Я люблю Світ-комуну, бо він довірив мені якщо й не охороняти свої кордони, зате ліквідовувати все брудне і зайве з його лиця. У мій робочий час.

А поки що до нього треба якось дожити. Витримати ще майже сім із половиною комунальних годин.

Спати.

На повітрі, на сонці, на яскравій пронизливій прохолоді стало добре. Надто коли він надів темні окуляри. Темні окуляри — це чудовий винахід людства, очевидний прогрес порівняно з середньовічними масками. Якщо подумати, сама машкара волала на повен голос: ця людина має що приховувати, вона прагне, щоб її не впізнали! — достеменна провокація, що спричиняла цілком зворотний, аніж бажалося, результат. А окуляри — що? Окуляри просто захищають очі від сонця.

Мовчу вже про те, що очі — набагато індивідуальніша за щоки частина обличчя. Про що вони взагалі думали в тому своєму середньовіччі?

Андрій усміхнувся. До таких думок спонукало саме місто, що ретельно консервувалося у середньовічній естетиці, місто, яке населяли аж ніяк не нащадки його будівничих, а приходьки, хворобливо непевні щодо власного хисту додати до нього щось своє, нове і краще. Найсумніше, що таки їхня правда. Вони не могли додати, а коли й намагалися, побившись перед тим до крові з наділеними владою поборниками традиції, то неодмінно лажали, не потрапляли в ноти, наочно доводили, що найкраще — нічого не чіпати, зберегти як є. Хоч би той-таки готель-свічка: у будь-якому європейському місті для нього знайшли б саме те вдале місце, вписали б у віковий малюнок, перетворивши на новітню пам’ятку, адже час ніколи не стоїть на місці, — але наші, як завше, дали маху, трохи з вулицею, трохи з дизайном, підтвердивши зрештою репутацію варварів і скоробагатьків без краплі святого, що й не дивно за наших часів. До речі, що у нас із часом?

Одну автограф-сесію, на ярмарку, призначено аж під вечір, другу, в книгарні, — на четверту тридцять, отже, подбати про обід слід якнайшвидше. Правду кажучи, варто було перехопити щось у тій кав’ярні, куди після зустрічі з читачами затягнув його Скуркіс. У польових умовах Андрій не був аж таким гурманом, до того ж у цьому місті й у найдругорядніших забігайлівках примудрялися готувати пристойно, але…

Йому складно було сформулювати, в чому ж річ. Товариство зібралося не таке вже й погане. А втім, він, Андрій, легко і з виробленою роками вправністю відкараскався б від Скуркіса, якби не решта компанії: безперечно, вона була цікава.

Полтороцький, що зненацька заявився на зустріч: невже, Андрюхо, ти думав, що я цураюся літератури?.. ну-ну, тепер ти мені винен виставу. Арна, яка скромно сиділа зі своїм хлопчиком у залі при самісінькому вході, після зустрічі опинилася поруч, до того ж набагато природніше за Скуркіса, що в його панібратстві таки відчувалась напруга, страх бути невпізнаним і непотрібним. І хлопчина у цієї дівчинки непростий, хоч не підпустив до себе ні поглядом, ні вигуком. Колоритна літня пара, безмежно щасливі разом, аж мимоволі починаєш вагатися, невже таке й справді можливо — чи обманка, ширма для сторонніх, що за неї краще не зазирати? Ілля Берштейн, не людина, а знакова постать; правда, він залишився в «Тамбурі» на власну зустріч із читачами, наступну в марафоні, шкода, треба було його дочекатись… але тоді б я точно вже нікуди не пішов. А ще та поетеса, жінка в літах із несвітньою самотою в очах.

Так, хороше товариство. Я міг би зазнайомитися з ними ближче, розділити хліб-сіль, побалакати, назбирати фактури, — а далі вже вигадати для них долі, раніше я весь час у таке бавився, і завжди влучно, як я знаю. Дівчинка з хлопчиком у мене кинули б виклик усім і всьому, примусили би світ виконати сальто і завмерти біля їхніх ніг, а потім по-дурному розтринькали б усе, крім власного кохання, занадто молоді, щоб збагнути, як це багато. Літні, як їх там, Міша і Маша, навпаки, виявили б неймовірно моторошний кістяк у шафі, і довелось би їм ще вкоротити комусь віку, наприклад, Скуркісу… так-так, дрібничка, а приємно: кістяк Скуркіса у шафі. Гаразд, годі вже галабурдити. Залишається вирішити долю поетеси Віри, ніколи вона не мала щастя, нічого вона не мала — аж ось, за помахом моєї письменницької руки… Шкода, що Полтороцький одружений.

Облиш. У кожного з них своє життя і свій час.

Власне, саме тому я і пішов.

Для мого часу, хоч як дивно це звучить, там не було місця. Я мусив би вбудуватися, синхронізуватися, обравши когось із них за камертон, можливо, й Скуркіса, який, попри всю свою випадковість, таки замикав на собі це розмаїте товариство, зі мною включно — а я ненавиджу приєднуватися до чийогось поля чи орбіти (надто коли це Скуркісова орбіта, дідько, ну чого ти до нього причепився, що він тобі заподіяв?).

Просто залишатися там не було жодних підстав. Зовсім без потреби: ні для роботи, ні для відпочинку, ні навіть для маячної, принагідної творчості, ні для чого. Отже, нехай усі вони йдуть полем. Пообідати — і вперед, підписувати книжки, принаймні це частина моєї праці, хоч і не найпритомніша і не улюблена.

До речі, згадав Андрій, до фестивального пакета учасника входили талончики на обід, прив’язані до кількох найконцептуальніших закладів міста, він навіть подумав, що незле було б зайти. Пригальмував: потрібний конверт надибав у кишені куртки, а сьогоднішня кав’ярня для обіду з симпатичною назвою «Маркіз де Сад» була саме неподалік — щоб пересвідчитися, він глипнув на умовну мапу на звороті програми. Задоволено всміхнувся: ясна річ, пообідати можна було будь-де і за свої, але Андрієві подобалося, коли найнезначніші деталі збігалися, складались у пазл, немов гарантуючи, що і в суттєвому, важливому, справжньому все буде добре.

Повз нього пробігли — одна цокаючи підборами, інша м’яко в кросівках — двоє дівчат, брюнетка і блондинка, начебто ті ж таки, вчорашні; якщо вони теж у «Де Сад», то, найімовірніше так воно і є. Андрія вони не впізнали. Чудова річ — темні окуляри.

Дівчата пірнули в арку. Сам Андрій радше обійшов би двома з’єднаними широким рогом вулицями, але сюдою вочевидь було швидше. Рушив услід, орієнтуючись на відлуння обцасиків і дівочого сміху; привласнюючи собі ці радісні звуки, місто негайно домішувало до них щось потойбічне, дивне, трохи моторошне. Сонце залишилося назовні, і темні окуляри з покращеного аналога середньовічної маски вмить уподібнилися до завою на очах в’язня, який не повинен знати, куди його ведуть.

Андрій уже взявся був за дужку окулярів…

Зненацька.

Усе погане стається зненацька, враз, так, що не встигаєш нічого. Щойно, буквально цієї-таки миті, ти весело прошкував одним із найулюбленіших міст, напевно знаючи, що робитимеш решту дня, повновладний господар собі та своєму часу.

І ось уже сидиш на землі, у безглуздій гвинтоподібній позі, впустивши конверт і вкарбувавшись долонею у холодний камінь, і не знати що з ногою — перелом, вивих?.. ч-чорт, невже вивих теж так сильно болить?.. і треба, мабуть, спробувати звестися, притримуючись за стіну…

Спершу він, звісно ж, усе-таки зняв окуляри.

Автограф-сесія у книгарні, недосяжній, як Австралія пішки, за програмою почалася давним-давно. Може, і закінчилася вже. Хоч як це дивно, Андрій не був переконаний, він, хто завжди відчував час із точністю до хвилини, — а мобільник, таке теж було вкрай рідко, розрядився, видавши насамкінець нестерпно печальний звук.

Пов’язка на кісточці трималася добре. Не дурно ж він колись, за давніх часів, закінчив медучилище.

І дуже доречно, що аптеки у цьому місті (готичні вивіски, мензурки з товстого скла на вітрині й дивні агрегати вздовж дальньої стіни) траплялися не рідше за концептуально-дизайнерські кав’ярні. За першим, доволі слабкодухим бажанням покликати на допомогу — саме тоді й сів акумулятор, перш ніж Андрій визначився, кого саме кликатиме, — він пригадав одну просто біля злощасного повороту в арку і, зціпивши зуби, таки дістався до неї власними ногами. Ніхто його не впізнав, попри відсутність темних окулярів, ніхто не заметушився і не запропонував негайно його госпіталізувати; мила дівчина продала знеболювальний гель та еластичний бинт, усміхаючись таким, як і сама, милим безстороннім усміхом. Накладати пов’язку в її присутності було немислимо, і довелося знову героїчно зціплювати зуби, відходячи назад до аркового отвору. Втім, якщо я в принципі здатен ступати на ногу, то ніякого перелому немає: це Андрій теж пам’ятав із тих, давніх часів, пам’ятав чітко.

Тепер не завадило б знайти щось схоже на милицю. Роззирнувся: з’ясувалося, тут був не просто коридор з однієї вулиці в іншу, а крізний двір (такі прохромлювали місто в усіх напрямках), прихований від сторонніх лабіринт, наземні катакомби, що приголомшували контрастом із зовнішнім, вітринним боком. Тут не було ані краплі сонця, ані бадилинки, ані сліду тієї химерно-богемної, та все ж упорядкованості, що в неї місто виряджалося для туристів, для чужинців. Під стіною, двічі оперезаною галереями, вочевидь, аварійних балконів, звідки звисали простирадла і пістрява килимова доріжка, а надто під ледь покрученими дерев’яними сходами з підгнилими приступцями і обламаними бильцями, громадився розмаїтий мотлох, і палиць там було повнісінько, будь-якого розміру; словом, мені знову пощастило. Оце б лише доповзти.

Укріпившись на ногах, він знову почувався людиною. Тепер було цілком реально — хоч і вкрай повільно — дійти до готелю, а там здатися на милість організаторів і страхової медицини. Або, як не погіршає (найімовірніше, це банальне розтягнення зв’язок і я марно панікував), просто провалятися до від’їзду на широчезному ліжку з квартою м’ятного чаю та ноутбуком, корисно споживаючи залишки фестивального часу. Прикро, та що вдієш, із кожним може статися.

І в цьому навіть щось є.

Справді, міркував Андрій, стримано-бадьоро шкутильгаючи через дворик у той бік, куди, ймовірно, подалися дівчата: повертатися, втретє минаючи ту ж арку, не дозволяв естетичний смак і здоровий глузд — не так часто я можу собі таке дозволити. Зупинку, перепочинок, зависання в часі, коли автоматично обнулилося все, що я був комусь винен, а нових зобов’язань не наросло, і номер у готелі зарезервовано до ранку понеділка, і весь цей час належить лише мені самому. Дружині та дітям, ясна річ, нічого не розповідати. В організаторів перепросити, максимально обмеживши їхнє подальше втручання в моє життя; втім, на фестивалі вони такі засмикані, що навряд чи нав’язуватимуться. Скасувати всі призначені зустрічі… з певних фігурантів, щоправда, станеться прийти до готелю з пляшкою і дружнім співчуттям.

І навіть зі стовідсотковою ймовірністю.

Він скривився і засичав, перечепившись травмованою ногою об камінець, чи що тут у них розкидано посеред подвір’я?.. сам винен, під ноги дивися. Ясно, що до тебе прийдуть. Ба більше, потягнуться косяком, щойно чутка про те, що Андрій Маркович пошкодив ногу і лежить у номері (до речі, ще не факт, що запопадлива Оля не наполяже, погіршуючи становище, на лікарні), пошириться стихійними інфопотоками фестивальної тусовки. На благенький щит готельного чи лікарняного персоналу сподіватися не випадає. Нас чекає нескінченне застілля і пиятика, суцільний потік буцімто співчутливців, які насправді злетілися на запах крові. Які жадають уваги чи ще чогось матеріальнішого — не таємниця, що в цьому місті фестивальними днями рекордно висока концентрація тих, хто чогось від мене хоче, — ось що нам світить у найближчому майбутньому замість спокою та свободи. Їх же нічим не зупинити. Вони роздеруть на шмаття мій час.

Андрій дістався до протилежної арки, темного і тривожного виходу з подвір’я — якщо там справді вихід, а не глухий кут, ніколи ж напевно не знаєш. Підняв голову: синява багатокутного обрізка неба високо вгорі була неправдоподібна, вклеєна та нетутешня, і вже вкрай дивно висів на ній білий півмісяць. Із криниці, кажуть, навіть удень видно зорі. Цікаво було б опуститись і подивитися. Дуже багато парадоксальних життєвих явищ живе у нашій свідомості і більше ніде — лише тому, що ніхто ніяк не завдасть собі клопоту їх перевірити.

А що як не йти зараз у готель? Що як узагалі туди не йти?

Арка, мабуть, була не пряма — інакше звідси прозирало би світло в кінці тунелю чи його цілковита відсутність. Ніхто не знає, де я, мобільник розрядився, а щоб прошкандибати повз «Де Сад», де, найімовірніше, товчеться фестивальна публіка, я маю напохваті незамінні чорні окуляри.

Андрій надів їх, забарвивши небо у гармонійніший теплий відтінок, і знову зняв — не повторювати ж недавньої фатальної помилки. Якщо то була помилка, а не щось геть інше, чому він поки не міг намацати назви — але загальне відчуття, поки лише тонка тремтлива, як волосина, емоція, вже зародилася і росла, підпорядковуючи розум.

Так я і зроблю. А далі побачимо.

Під арковим склепінням ковінька стала лунко вистукувати, надаючи ході чогось піратського, лиховісного, то й чудово, нехай від мене всі кидаються врозтіч. Цей час, цей скарб, що несподівано опинився у мене в руках, я не віддам, не втрачу просто так. Я щось придумаю. І зовсім не те, що здатен припустити будь-хто з вас.

Попереду зажевріло світло, далеке, мов берег.

Це було як втекти із власного весілля чи прийти на власний похорон. Дуже весело — принаймні спершу.

Андрій швидко вистукував милицею по бруківці, всміхаючись стрічним бабусям і підморгуючи дівчатам, на щастя, геть незнайомим. У темних окулярах чомусь було некомфортно: чи то осінній день, перейшовши за полудень, позбувся своєї яскравості, чи то страх упасти вгніздився після травми глибоко в підсвідомості, домагаючись права на повний огляд. То й добре.

На щастя, я не належу до людей, котрі, як Полтороцький, з’явившись десь, неминуче привертають загальну увагу. Я з іншої породи, з тієї, що її представники можуть тривалий час непомітно стояти скраєчку натовпу, спостерігаючи за життям. Як на письменника це добре. Надто коли він вирішив утекти з уготованого йому свята літературної слави, одного з багатьох у черзі, щільно розписаної на місяці. Скільки можна, врешті-решт?..

Навіть Полтороцький — і той узяв і дозволив собі злиняти із зали засідань на рибу; якщо не бреше, звісно, бо він може. Але мене знають у вузьких, герметичних у світовому масштабі літературних колах як людину відповідальну та пунктуальну, так-так, Андрій Маркович ніколи не спізнюється, ні на хвилину, він уміє цінувати свій і чужий час.

Поки людина оточена такими, як вона сама, поки її сплутано павутинням особистих і соціальних зв’язків, доти власного часу вона не має. Зробімо поправку: такими, як вона сама, — майже ніколи, це рідкісний талан у межах статистичної похибки, а зазвичай нас оточують несамовито інакші, істоти іншої і майже ніколи не вищої цивілізації, і з ними ще треба окремо налагоджувати контакт, запаралелюватися, синхронізуватися, мімікрувати — навіщо? А зрештою від скарбу особистого часу залишається компроміс, сяка-така робоча модель, що її масштаб і розмір залежать від мистецтва ужиткової дипломатії і нелюдських зусиль, докладених до від початку самогубчого процесу.

Інакше, на жаль, не можна. Але в тому і полягає парадокс життя, яке я спостерігаю збоку; неможливе і заборонене в певний момент стає враз — можливим!.. і тебе до глибини душі вражає кришталева, сяйлива прозорість і широчінь, що відкрилися раптом звідусіль і назавжди.

Йому трапився якийсь чоловік у мальовничому лахмітті, занадто близько, мало не лоб у лоб, відсахнувшись аж останньої миті, і щось у ньому було дуже дивне, та Андрій, попри свій чіпкий зір, не встиг зауважити що саме: одяг, хода, вираз очей?…Так-от. Усе стає можливим, відкривається широчінь, падає обрій, концентрується світ і множаться тіні — а що відбувається тоді з часом?

Насправді не таке вже й просте запитання. З погляду хроновідносності (так я це, здається, не мудруючи, назвав), свій час можна сповільнити мало не до цілковитої зупинки — і тоді назовні пролітатимуть тижні і місяці, аж поки ти блаженно зависнеш у своїй персональній часовій капсулі (хронос — не найкращий термін, але нехай буде, поки я не придумав, на що його замінити). А можна пришвидшити, підострожити, пустити життя у стрімкому темпі, лишаючи зовнішній світ далеко позаду, розплачуючись юністю, що в ній нічого не бракує, та виграючи натомість повноту і яскравість життєвих барв, творчу продуктивність, результат, успіх. Відверто кажучи, я давно вже так умію. І все-таки це теорія, глянцево-струнка, наче фотомодель із обкладинки журналу: реальність, як завжди, набагато складніша і непередбачуваніша. Відокремитися від решти, протиставити свій час їхньому, сторонньому, — не такий уже хитромудрий фортель. Це, я певен, потрафить зробити навіть Полтороцький, навіть дивовижна Арна з татуюванням на розумній поголеній голівці. Найцікавіше починається, коли твій час перестає залежати взагалі від будь-чийого.

Незалежність тим і відрізняється від залежності, прямої та зворотної, що вона амбівалентна, працює в обидва боки (чому в обидва? — в усіх незліченних напрямках) одночасно. Це творить уже геть немислиму фігуру мови і недомовленості, що її предметом, полем і метою є час.

Він підморгнув дивній дівчині з величезними очима під серпанком на капелюшку, дівчині з тонкими лайковими пальцями на вигнутій ручці парасолі, дівчині, яка, немов пелюстки, відкидала з півсотні прозорих тіней.

Отже, в нас виходить… дідько, я навіть не знаю, що саме з цього вийде.

Але ми побачимо.