Свій час

V

— Дід телефонував, — каже Іґар.

Я дивуюся, напівобернувшись йому назустріч, — без слів, він розуміє і так.

— Уявляєш, він теж тут! Хоча ні, ти не уявляєш, ти ж не знаєш мого діда…

Я не знаю його діда, я нічого не уявляю. Я просто тримаю Іґара за руку, і це головне, це самодостатньо і досконало, немов політ крізь зоряний простір. Ми разом: виявляється, це так просто. І весь світ навколо, Світ-комуна, яка хороша назва, він теж разом із нами, ми влилися в нього, немов струмочок у море на навчальному симуляторі — тільки тут усе справжнє, щире, спільне.

Згадую, як усміхалася до мене та дівчина з бузковим волоссям, вийшовши з сусідньої кімнати, геть без нічого, лише фантастичного кольору пасма по плечах, — як до своєї найкращої подруги, як до сестри. В одному просторі, в одному часі, в ситуативному, та від цього не менш гармонійному поєднанні навіть не спільною таємницею — спільністю в усьому, засадничо, за визначенням. Й Іґарів дід теж тут: правильно, сподівано, так і має бути.

Люди не повинні існувати поодинці, розпорошеними, розфасованими, космічно самотніми одиницями в герметичних клітках хроносів. А я не знала, дурепа, прожила двадцять п’ять внутрішніх років і ще невідь скільки могла би прожити, протягнути якнайдовше у хроносповільненні, не здогадуючись, що буває інакше.

— Куди підемо? — запитує Іґар.

Мені все одно. Ми вже тут, ми разом, можна взагалі нікуди не йти. Вдячно усміхаюсь йому назустріч, легенько стискаю руку:

— Придумай що-небудь, — усміхається він. — Це Світ-комуна, тут можна все. Хочеш їсти? Ні?.. я теж поки що не голодний. О! Ірмо, давай тебе вдягнемо. Нову сукню хочеш?

Сміюсь, безпорадно піднімаючи подертий поділ спідниці, я її колись замовила за двісті з гаком екво, а потім шкодувала, під обтислим хроносом вона відразу брижилася, немов пластикова обгортка, обліплювала ноги, ну куди в ній?..

Кружляю на місці, спідниця злітає дзвоном, чіпляється за Іґара, і він теж сміється, і простягає руку, і ми йдемо. Йдемо все одно куди і навіщо, і наш спільний час існує поза нами, і не потрібно гадати, сповільнитися чи прискоритися, не треба розподіляти, підраховувати миті, немов еквошеляги — аж дивно, що десь там, раніше, не вдавалося думати ні про що інше. А тут усе інакше, нарешті по-справжньому. Тут важливо, що ми разом. І вже назавжди.

Ми йдемо, а назустріч нам прямують красиві люди, парами і по троє, маленькими і великими громадками, і ніхто не поодинці, бо людина не має бути сама ніколи. І кожен із них прекрасний по-своєму, у нас жоден мережевий каталог не пропонував такого спектра щонайяскравіших барв, такого злету фантазії і творчості. Бо ми переймаємося іншими речами — ми бережемо свій час, вдаючи, що пильнуємо власну самодостатність, унікальну особистість. Чистісінька омана: всі ми давно однакові всередині наших хроносів, ми занадто рідко бачимося, щоб порівнювати. Навіть тусовщики, як моя подруга Маргарита… бідолашна. Уриває, краде, намагається забрати з собою жалюгідні крихти загального простору і часу, не знаючи, що можна просто бути разом.

— Дім-одяг, поглянь. Зайдемо?

Звісно, зайдемо. Неодмінно зайдемо, це ж так цікаво, так здорово!

Тендітна дівчина з малиновим їжачком волосся з-під плетеної пов’язочки на лобі дивиться на нас усміхнено, і її усміх відбиває нас: я розгубилася і сміюся, без спідниці — в дзеркалі навпроти лише мої ноги, білі, з довгою подряпиною на коліні, — і хвацький, усміхнений, розбишакуватий Іґар. Він метається туди-сюди на поземному польоті, від однієї стійки до іншої, і завалює мене оберемками одягу, м’якого і слизького, легкого і пухнастого, несосвітенних барв найбагатшої палітри на колірній панелі: приміряй це! І це! І це теж тобі личитиме!.. І я міряю: сріблясто-фіалкова шкурка в обтяжку з золотими іскрами, схожа на хронос; кармінна сукня, що спадає фалдами і злітає від кожного руху, мов полум’я; чорно-біле в шахову клітинку, з квадратними плечима; напівпрозора хмарка кольору морської хвилі, жовтий костюмчик у чорні горохи, кольчуга з металевих ниток… ні… не можу обрати, Іґаре, я взяла б їх усі. Не нагадуй, я знаю, що ми в Світі-комуні, що речі не належать людині точнісінько так само, як і людина не належить речам, але ж поглянь, як гарно!.. Обрати цілком неможливо, я регочу на весь голос, аж раптом помічаю, що гори одягу розвіялися самі собою, незбагненним чином посіли свої місця на стійках, от і чудово, Іґаре, що зараз на мені — те й моє… даруй, знову якось не так сказала, просто — що на мені, те і…

Мружуся, відвертаюся від дзеркала: так цікавіше. Зустрічаюся поглядом з малиновою дівчиною, і злагоджено сміємося з нею в терцію, наче змовниці й подружки.

— Приходьте згодом іще, — пересміявшись, каже вона.

— Прийдемо! — озивається Іґар. — Згодом, пізніше — неодмінно прийдемо!

Мені дуже подобаються ці слова. Слова спільного часу, щедрим віялом бризок розсипаного на всіх.

Бачу своє відображення в Іґарових очах. Усміхнених, вузьких — звісно ж, не добереш, у що там я вбрана.

— Куди тепер?

— Не знаю… Куди тепер?

— А були вже у дім-бесіді?

Запитує малинова дівчина-їжачок, і ми синхронно озираємося на неї — з однаково жадібною цікавістю. Недоречно згадую, що колись — напрочуд швидко звикла до нових слів — мене обурювали будь-які зазіхання на мою приватну комунікацію когось стороннього, навіть найневинніша порада чи пропозиція, якщо спеціально не просила про них сама. Та зараз я щиро втішена, що вона з нами розмовляє, що хоче нам допомогти. Іґар теж радий, я бачу. Широка, зацікавлена усмішка:

— Де?

— У дім-бесіді. Туди багато хто ходить вечорами.

— Навіщо?

— Поговорити.

Іґар запитально дивиться на мене, і я киваю: так, звісно, це саме те, що нам потрібно, — поговорити, поставити запитання, хоча це й не обов’язково. Влитися в Світ-комуну, зрозуміти його, стати своїми можливо лише так — через особистий вербальний контакт, інакше кажучи, через бесіду, розмову, спілкування. Ми з Іґарем обмінюємося місткими, немов заповнені до останнього кілобайта носії, поглядами обопільного розуміння.

— Де це?

Вона пояснює.

Але ми все-таки знаходимо потрібне місце не відразу, збившись з дороги, заблукавши. Іґар навіть починає хвилюватися, смішний, — а для мене це просто пригода, яскрава, п’янка! Дивовижно, що можна отак ось іти, просто йти ногами по дорозі серед стін із вікнами та дверима, що здіймаються обабіч! — і весь час звертати, і забрести невідь куди, і щоб попереду лежало розсипище варіантів, куди то ще звернути… Сміюся, згадуючи квести Загального простору, жалюгідну імітацію, гру в піддавки з навігатором, вбудованим у капсулу. Я ладна скільки завгодно блукати отак; але Іґар нервується, а назустріч ідуть якісь люди, незнайомі, приязні, рідні, вони можуть знати.

Підбігаю підстрибом:

— А чи не скажете, як пройти в дім-бесіду?

Троє хлопців сміються, ніби я запитала невідь про що. Хміліючи від власної сміливості, від азарту шукання, від Світу-комуни! — я регочу разом із ними, і пропускаю відповідь, точніше, зустрічне запитання, підхоплюю вже наприкінці, відгомоном останньої фрази:

— …трах?

Повторюю, кивнувши:

— У дім-бесіду!

Аж раптом вони зникають, враз перестають бути навпроти, зовсім поруч, сходячись трикутним перснем, сміятися, тягнути за руки; просто зникають — і все. Здається, я встигаю помітити, як один із них, далеко, ховається за рогом, чомусь напівзігнутий, надламаний в попереку, чи привиділося?.. І начебто промайнула якась сіра тінь, перебіжна, блискавична…

— Ірмо?

Озираюся до Іґара:

— Я хотіла запитати… а вони…

— Страшенно здивувалися, мабуть, — він сміється, показуючи кудись поверх моєї голови. — Ось.

Над високими дверима, такими ж, як і безліч інших, що ми їх бачили дорогою, — рядок незрозумілих символів, я нізащо б не здогадалася по них, але ж Іґар — програмер, він усе життя має справу з піктограмами та кодами. Так, схоже, прийшли. Стає трошечки шкода, я б іще поблукала, пошукала, порозпитувала б у перехожих.

Заходимо досередини. Дім-бесіда впускає нас прохолодним рухом повітря, схожим на чийсь легкий, дуже-дуже швидкий дотик.

Вони обертаються нам назустріч, декотрі, не всі. Вони сидять кружка на підлозі, близько-близько, хтось обіймаючи одне одного за плечі, хтось тримаючись за руки, і ця зрима спільнота — найпрекрасніше, що я встигла тут побачити. Дивлюся на Іґара: чи він розуміє? Не знаю. Дивиться захоплено, з азартною допитливістю. Слухає.

Вони говорять. Говорять усі відразу, і першої миті мені здається, що неможливо розібрати нічиїх окремих слів — лише загальний потік, нерівний, деренчливий, немов магічна музика. Вслухаюся, не можу і розумію чому: я — окрема від них, стороння, намагаюся проникнути ззовні, натомість потрібно… Синхронно з моїм розумінням Іґар тягне мене за руку донизу, і ми сідаємо. До них, у коло.

Чиясь рука на плечі. Тепла, жива, близька, не Іґарова. Його пальці — ледь напружені, нервові, не в такт постукуючи по моїй шкірі — лежать з іншого боку. Їх чомусь хочеться струсити, наче комах, як чорних мушок, що завелися були в моїх квітах… пересмикую плечем, і він справді прибирає руку; ти чого, не треба! Повертаю голову і бачу: Іґар узагалі не дивиться на мене.

— Не знаю, — каже він не мені. — Мене якось не вставляє, правду кажучи.

— Ти просто не бачив, як воно буває! — палко заперечує йому веснянкуватий хлопець, який сидить поруч. — В однієї моєї колишньої стирчало в усіх чотирьох…

— Як ви ставитеся до філософії Крамера?

Здригаюсь, обертаюся. На мене запитально дивиться юнак в круглих окулярах, з чистим, майже дівочим обличчям; хоча хтозна, може, і дівчина…

— Якщо чесно, я лише в пупку бачив, — зізнається за спиною Іґарів голос. — У кількох телиць. Слухай, але ж якщо там — це ж, мабуть, поранитися можна?..

— Що?

Не знаю, кого я запитую. І про що. Голос Іґарового співрозмовника відпливає, розчиняється в загальному ритмі, а я залишаюся наодинці зі своїм, чи своєю, байдуже. Важливо, до внутрішнього трему, інше: ми на спільній комунікативній хвилі, і не на сенсорній панелі, а в реалі, без потреби синхронізуватися, немов у спільному ілюзорному хроносі, він дає відчуття єдності, але не обмежує нічиєї свободи… Мені поставили запитання, і це важливо теж. Що?..

— Як на мене, філософія Крамера просунула людську думку відразу на кілька століть уперед, — чую чи то відповідь, чи то більш розгорнуту версію запитання. — Він випередив свій час, розумієте? Стрибнув одразу через кілька поколінь, і ті наші пращури, які пішли за ним, насправді…

Намагаюся слухати уважно, зосередитися, вникнути. Вже не вловлюю, про що і з ким говорить зараз Іґар. Але він теж тут. Зі мною — тут і зараз. Відчуваю стегном його коліно, цього достатньо.

— Ви не згодні зі мною?

— Ні, чому ж… Я просто…

— Я запитую у вас як у гості, — вимогливі нотки в голосі. — На задвірках Ежена Крамера або паплюжать, або ж замовчують. Хотілось би почути, що ви…

— Я нічого, — всміхаюся до жіночного юнака, чи навпаки, не знаю; можливо, через це незнання усмішка виходить жалюгідна. — Замовчували, мабуть. Нічого не можу сказати.

— І вам навіть нецікаво! — обвинувачує вона, і тут я переконуюся, що все-таки спілкуюся з дівчиною. — Ви не хочете про це поговорити? Заради розкоші людського спілкування?!

Які красиві, правильні слова. Але в інтонаціях вчувається якесь непорозуміння, зародок безпричинного конфлікту, і його потрібно залагодити негайно.

— Ні, чому ж… Звісно, хочу! Мені дуже цікаво. Розкажіть, будь ласка.

Вона всміхається, мигцем помічаю, що в неї дивні зуби, маленькі гостренькі ікла відразу після пари різців. І починає розлого, немов закидаючи широку віялову мережу:

— Ежен Вульфович Крамер народився мінус тридцять третього року Світу-комуни…

Мимоволі перебиваю:

— У вас тут своє літочислення?

— Аякже. Мусив же він якось позначити наш час. А ви вважаєте, не варто було це робити? Чи вам видається, що брати за точку відліку власний день народження — занадто претензійно? Ваша пропаганда…

У чистому голосі наростає обвинувачення, і я поспішаю виправдатися, хоч і сама поки не розумію в чому:

— Ні, я навіть не зна…

— А основні положення назвати можете? — по-екзаменаторському запитує вона. — Перш ніж висміювати чи заперечувати?!

— Я не…

— Хроноатомізація людства — шлях у нікуди, — карбує дівчина. — Втрата соціальних зв’язків веде до занепаду цивілізації. Перманентний стан самотності — до духовної деградації. В єдності наша сила. За руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці!

Її обличчя яснішає, і навіть на круглих скельцях окулярів спалахують блищики. Вона всміхається своєю дивною усмішкою:

— Хіба не прекрасно?

Я погоджуюся:

— Прекрасно.

Аж раптом рот співрозмовниці спотворює гримаса обурення і гніву:

— Хто вас навчив бездумно підтакувати?! Там, на ваших довбаних задвірках?!!

Її пальці кігтисто впиваються мені в плече; сіпнувшись, я вивільняюся, розуміючи, що це не більше ніж на мить, і панічно обертаюся, шукаючи підтримки, опори, бодай малої зачіпки в цій незбагненній пригоді: Іґар?!..

— А що я такого сказав?! — кричить він.

Кричить не до мене, він узагалі вже не зі мною, він підхопився, виставив поперед себе стиснуті, якісь конвульсивні, жалюгідні кулаки; а веснянкуватий хлопець, який, виявляється, вищий за нього на півтори голови, нависає над ним:

— Повтори! Повтори, що ти сказав!..

— Що мене не пре від пірсингу та решти подібних шняг, — палко, та все ж мимрить Іґар. — Ну не знаю… Когось, можливо, і пре, хіба я проти? Я комусь забороняю?

— Та хто ти такий, щоб мені забороняти?!!

— Ваша б воля, ви б розіп’яли Ежена Крамера! — репетує дівчина в окулярах, і голос її стає хрипким, наче гавкіт. — Бо він повів за собою всіх справжніх людей! У прекрасний новий Світ-комуну! А у вас на задвірках полишалась усяка шушваль і гниль!.. Ще й вистачає нахабства прилізти до нас і щось доводити!!!

— Я не доводила, — заперечую нечутно, сама не розбираючи власних слів. — Я думала… дім-бесіда…

— Ти сказав, що мені тією штукенцією член намуляло! — волає веснянкуватий хлопець на Іґаря. — Ти! Мені! Це! Сказав! Повтори!

— З ваших задвірків!!!

Вона нестямно лементує, перекрикуючи всіх довкола, бризки слини долітають до мого обличчя, я підскакую, сахаюся, шукаю очима раптово зниклого Іґара, серед суцільного абсурду розуміючи лише, що вже нічого тут не доведеш, не поясниш, що треба тікати, бігти звідси негайно, взявшись за руки… ні, вже ні — тільки відбиватися спина до спини, битися відчайдушно, до останнього…

Але я не бачу його.

Я ніде його не бачу! — я тут сама-самісінька, серед лютих, безтямних, галасливих людей, які трясуть кулаками і простягають скоцюрблені пальці-кігті; відчуваю всією шкірою, всією собою проріз миті перед тим, як вони кинуться враз бити, топтати і рвати на шмаття. Цієї миті могло би вклинитися чиєсь втручання, блискавично-швидке, єдина подоба шансу на наш порятунок… ні. Це ж Світ-комуна, тут у всіх єдиний, спільний час.

Останнє, про що встигаю подумати: хронос. Випадкові спалахи зоряного пилу довкіл тісно встановлених меж, а всередині тиша, самотність і квіти. Мій щільний непроникний хронос, моя оболонка, моя шкіра, мій особистий простір і час, і там, усередині, лише можливо вижити і жити.

Арна стояла біля рецепції, домовлялася про номер. Опершись об стійку і ледь-ледь вигнувшись, так, що джинсові шорти окреслювали її ззаду і всі витріщалися, — а вона ж сама маленька на зріст, їй геть не треба вигинатися, подумав Богдан… вона навмисно так стояла, дражнила, і зовсім не факт, що мене. Її фігурка множилася в безлічі дзеркал навколо.

І чого це ми раптом зупиняємося в такому понтовому готелі?

— Ваш тридцять п’ятий, хлопчики, — сказала вона, несподівано опинившись поруч. — Блін, забула в них запитати, дабл чи твін.

Богдан хотів у неї запитати, не про цю дурню, звісно ж, про щось інше, важливе; та поки згадував, поки розганяв застояні, немов повітря в спеку, мізки, він раз у раз гальмував останнім часом, — її, ясна річ, уже не було поруч, ні в холі, ніде.

— Ходімо, — сказав йому Влад, картярським жестом підкинувши вгору магнітний ключ.

…Посеред номера, що бив на смерть бронзово-оксамитовою пишнотою, стояло, заповнюючи майже весь простір, велетенське двоспальне (Богдан би засумнівався стосовно «дво», якби спромігся про це подумати) темно-шоколадне ліжко. Влад хитромудро лайнувся.

— Вона забула, — машинально, на автоматі, заступився за Арну Богдан.

— Ага. У своїх апартаментах про щось би забула, — пробуркотів Влад, жбурляючи поперек ліжка рюкзак. — Руки!

Богдан переклав на тумбочку сумку з ноутбуком. Розпаковувати не було сенсу, однаково ми тут максимум на одну ніч. Слід буде запропонувати Владові демаркаційну лінію зі згорнутого покривала, сяйнуло йому, й осміхнувся з цієї дрібної, зате бистрої думки, і так само на автоматі перепитав:

— У яких апартаментах?

Влад, розшнуровуючи кросівки, зиркнув знизу через плече, мотнувши рудим хвостом:

— І не мрій. До неї Тьєрі приїздить сьогодні.

— Тьєрі? — не второпав Богдан.

— Чоловік.

Богдан кивнув. Інформація ішла до нього страшенно повільно, немов допотопний потяг, що петляє через усю країну, — якось вони примудрилися взяти квитки на такий, Костик за це відгріб, як школяр, але й тоді вони, ясна річ, усе одно встигли… Неспішний потяг із зупинками посеред жовтих ланів і на закинутих станційках, тут ми відчіплюємо зайві вагони, там пропускаємо нескінченний товарняк, а зараз стоїмо собі просто так, можливо, перезмінка у провідників… Розгалужена залізнична мережа центральної нервової системи, внутрішній імпульс котиться, постукуючи, від органів чуття до великих півкуль, транзитом через спинний мозок, я нікуди не кваплюся і не боюся запізнитися. Ну, чоловік. Я завжди знав, що в неї є чоловік.

— Він француз?

Треба ж було якось відреагувати.

— Та нормальний хлопець, — Влад вискочив, нарешті, з кросівок і завалився навскоси на ліжко. — Буржуй, звісно, родинний бізнес, те-се, але просунутий. У нього в юності свій рок-гурт був. Тому фінансує з розумом, а не просто Арночці на шпильки.

— Фінансує?

— Аякже. А ти думав, за чиї бабки ми оце ось усе?

Владів вказівний палець тицьнув у напрямку розложистої люстри на стелі; Богдан кивнув:

— Готель?

Нічого. Переночую деінде. Щось придумаю.

— Ну так, готель. І альбом, і студію, і зали, і гастролі ці довбані…

Повільний потяг нікуди не поспішає. Все одно ж рано чи пізно доїде. Рано чи пізно до будь-кого дійде.

— А я думав, у нас державний патронат, — мовив Богдан; невідь-звідки спливло ім’я, і він його озвучив: — Сергій Володимирович Полтороцький.

— А ось цього я взагалі не доганяю, — озвався, потягуючись, Влад. — Нащо їй усіляка політична покидь. Користі нуль, бабла теж, просто піаряться завдяки нам.

І море, подумав Богдан.

— Ясно.

Загалом усе й справді було ясно. А деталі не мали значення.

— Піду прогуляюся, — мовив Богдан.

Скоса глянувши на Влада, що валявся на ліжку, обережно підхопив рюкзак і сумку з ноутом; його маневр не привернув жодної уваги, то й добре.

Звісно, він розраховував ще раз її побачити. Де-небудь у холі чи біля готельної парковки: спортивний автомобіль, букет на капоті, маленька Арна стоїть навшпиньках, обіймаючи великого літнього француза, схожого на Депардье… фігня якась. Він може бути який завгодно, той її Тьєрі. Немає жодного значення, який він, і навіть не цікаво ні трішки.

Богдан вийшов надвір, на курне сонце і спеку; осінь, і яке в нас, цікаво, число?.. він давно вже збився рахувати дні, і за весь цей час у полі зору так і не опинився жоден календар. Більше того: коротко реготнувши, Богдан констатував, що також гадки не має, яке це місто.

Але щодо плану дій усе було чітко. Знайти вокзал, узяти квиток і поїхати додому. Він почав втілювати план у життя тут же, негайно, не зволікаючи, як устиг звикнути, подорожуючи з Арною та її кадаврами. Запитав дорогу в тітки, яка пропливала повз, пухкої, сповільненої; тітка промовчала і, зо два рази марно повторивши запитання, Богдан рушив далі, вловивши боковим зором, що вона лише зараз нарешті почала здивовано на нього витріщатися. Такий же фокус стався і з наступними перехожими, молодою парою: ці роздуплилися й перезирнулися вже аж тоді, коли Богдан втратив надію дістати від них бодай якусь відповідь і пішов далі, — не повертатися ж.

Треба сповільнитися, збагнув він, ото й усе, легко, руйнувати — не будувати, гальмувати — не розганяти, трохи інерції — і стану як усі нормальні люди… Тим часом вокзал виник на шляху сам собою: точно, Костик же розповідав, що це місто, по суті, одна довга вулиця від вокзалу до заводу, на якій зосереджена вся цивілізація… з’ясувалося, що він звідси родом, Костик, то що ж це все-таки за місто, він же казав?.. Так і не пригадавши, Богдан нахилився до віконечка каси. Повільно, ще повільніше, так повільно, як тільки міг, назвав кінцевий пункт.

— Відходить за хвилину, — протяжно, на басах, проспівала касова білявка. — Я можу пробити, але ж ви не встигнете…

Богданові стало смішно.

На горішній плацкартній полиці зійшло майже щастя. Я вільний, немов птах у небі. Я був вільний завжди, я будь-якої миті міг отак ось піти, поїхати, позбутися тягаря, покинути все божевілля останніх днів — місяців, років? — за кадром життя, бо мені не надто вже й хотілося. І ось прошу — взяв і зробив, як хотів. І ніхто не зміг мене втримати…

Та й кому ти потрібен.

Остання думка була зайва, підла, занадто швидка, щоб він встиг прищемити їй хвоста. На нижній полиці сиділа дівчинка, просто якась собі дівчинка, просто з короткою стрижкою, і хибне впізнавання теж проскочило швидше, ніж вдалося його викрити, висміяти, знецінити. Дівчина вийняла айфон, устромила навушники. Загальмована й перед тим, вона занурилася в геть уже стояче, немов желе, багновище мертвого часу, гидко дивитися, надто згори, у спотвореній, приплюснутій перспективі.

Добре; Богдан дістав ноутбук.

Пововтузився на полиці, вмощуючись якщо не зручніше, то принаймні стерпно, щоб не боляче впиралися лікті й не крутило поперек. В принципі, пролежавши чортзна-скільки без роботи, старий акумулятор мав би розрядитися вщент; але, хоч як це дивно, нічого, пішов завантажуватися. Звісно, не варто було сподіватися більше ніж на п’ятнадцять хвилин роботи — але ті-таки п’ятнадцять хвилин, тепер він це знав, були вічністю, морем, колосальним ресурсом: дуже багато можна встигнути.

Проте з’ясувалося, що встигати нічого.

Потяг вистукував, гойдав і потрушував, переконливо задаючи свій універсальний, стандартний для всіх ритм, а Богдан витріщався в монітор — і марно намагався синхронізуватися з самим собою, колишнім, зовсім недавнім. Чужим, ледь здивованим поглядом сканував він записи, саме ті, з якими розраховував, припустімо, не відразу на нобелівку, але вже напевно планував відіслати їх на міжнародний конкурс за єльською програмою (роздруківка у вестибулі на дошці оголошень), і щоб усіх вразити, і щоб відразу почалося прекрасне майбутнє — чи стажування на тамтешній кафедрі, чи іменна стипендія, хіба не однаково що; головне — щоби зрозуміли. Нарешті опинитися в закритому, немов таємна ложа, колі однодумців, яке існує не знати де, але ж таки мусить існувати!..

Мусить, мови нема. Але ж до чого тут ти?

Він читав по діагоналі, на кілька положень уперед, і впадали в око грубезні помилки, зародки хибних ланцюжків умовиводів, що вели в нікуди. Яке ж я все-таки був гальмо. Як повільно, грузько, а отже, безплідно міркував; єдине, що працювало швидше, ніж треба, летіло попереду паротяга, — то це непомірна самовпевненість і зарозумілість, почуття власної важливості — ПВВ, величина не строго фізична, але така, що заповнює собою будь-які площі та об’єми. Тепер я таки перегнав цю ліниву субстанцію, тепер таки бачу, як є насправді… а користі?

Це вже точно не про мене: я випередив свій час. Навіть зараз, коли я справді, по-чесному, його випередив, — але ж не з власної волі, а так, причепом, п’ятим колесом, відерцем, що тарабанить на бампері. Та більше мене нема кому тягти за собою, і пора попуститися, збавити оберти, стати як усі. Тим більше — ось тобі доказ на старому мерехтливому моніторі — ти такий і є. Корисно вчасно довідатися.

Ноутбук видав останнє китайське попередження про гібернацію, блимнув і негайно згас, ховаючи амбіції молодого талановитого фізика, невизнаного генія, блін. Богдан би висловився жорсткіше; останнє, що тепер залишалося, — не жаліти себе, припечатати якнайпринизливіше і дошкульніше, зате принаймні чесно. Поки я не остаточно здувся, поки ще тримаю час.

А що, до декого, кажуть, і до сороківки не доходить; а там уже професура, академія, лауреатство, і жоден пес не гавкне. Час — це ресурс, навіть якщо вкладено його в таку порожню і нікчемну матерію, як вік. Але ти і цього не маєш. Лише поступове, непомітне під стукіт коліс — тук-тук, тук-тук, цок-цок, — зниження темпу, чужого, не потрібного нікому, а тобі самому й поготів.

Дівчинка на нижній полиці так і висіла в айфоні, схожа на акваріумну жабу. Навпроти неї внизу хтось дрихнув, і не хотілося туди злазити — немов у затхлу воду стоячої водойми, наповнену суспензією донного мулу і бульок на поверхні. Я теж раніше так жив. І житиму — щойно повернусь у початкову позицію, у природний свій час — саме так. І, можливо, колись — час же лікує — знову повірю в свою невизнану геніальність. Може, варто записати, поки не забув?.. але ж ноутбук розрядився.

А спуститися все-таки треба, не терпіти ж. Богдан оперся долонями на краї горішніх полиць, завис, ледь погойдуючись, зіскочив і вийшов з умовного плацкартного купе. Відчув запізнілим враженням, начебто щось тверде вдарило об тильний бік долоні, мабуть, зачепив і посунув, зістрибуючи, ноутбук, але через таку фігню Богдан вирішив не повертатися.

У проході стирчали чиїйсь ноги і торби, і висів важкий людський гомін на низьких частотах у тютюново-пивному перегарі, важчаючи в напрямку до туалету. Тут Богданові трапилася провідниця, вона начебто почала щось говорити — Богдан уловив відтінок тріумфу в хрипкому басовитому голосі, — але сповільнюватися і дослухатися не став.

Увійшов до вбиральні, випорожнився, поглянув у тремтливе дзеркало з облущеною амальгамою — голова, два вуха, жодних ознак індивідуальності, не кажучи вже про щось осмислене в погляді, шкода все-таки, що я так і не побачив отого її Тьєрі, хоча пофіг, проїхали, забули, — потім вийшов назад у стугонливий тамбур і знову напоровся на залізничну жилетку провідниці. Вона досі щось тріумфально гуділа, і якщо прислухатися, можна було розібрати слова:

— …зона. Зачинено! Тепер за сорок хвилин…

На її пальці гойдався умовний ключ, товста металева трубочка; у дитинстві Богдан мріяв завести собі таку саму, після того як схожа на цю тітка не пустила його до туалету… куди це ми тоді їздили? — недалечко, до прабабці в сусідній обласний центр… Щоб мандрувати далеко, крім того єдиного разу на море, батькам вічно бракувало і часу, і грошей.

Він переплутав місце, пхнувся в чуже купе, таке самісіньке, де в застояній каламутній гущі теж погойдувалася в айфоні дівчинка, тільки не стрижена, а з кісками, а за столиком двоє квадратних чолов’яг нудно і нескінченно поглинали курку. Перепросив — ніхто, ясна річ, навіть не поворухнувся відповісти, — попрямував до свого, примірявся, як би то підтягнутися на долонях між полицями, щоб не ступати на нижню, до дівчини чи сонного дядька, глянув угору…

Край ноутбука, що він його зачепив, виходячи, сповзав усе нижче, перехиляючись, зсуваючись, і залишалося ще купа часу, щоб підхопити, пригальмувати його падіння; Богдан дивився і чекав. Рвучко простягнув руку, впіймав на льоту. Що ж це воно коїться з моїм часом?..

З Арною все було не так; він випростався на полиці, сунувши ноут за подушку і заклавши руки за голову. З нею час мчав уперед суцільною масою, схожою на хвилю прибою, підхоплюючи за собою все довкола: летіли поїзди, мелькали міста і зали, здіймалися руки в спільному фанатському жесті — вона немов створювала навколо себе пришвидшене поле, втягуючи в нього кожного, хто опинявся на шляху, на її орбіті. І я, звісно, летів за нею, такий же, як усі. Хіба що мчав швидше за решту, маючи найближчий доступ до тіла… Богдан здригнувся, завовтузився, скрутився на боці, приборкуючи дурнуватий організм, що впав, блін, у спогади. Про що я?.. так. Але зовні світ здавався цілком собі колишнім, тільки динамічнішим, карнавально-яскравим, справжнім, бо корився її ритму, її харизмі, її часу. А зараз…

Світ, вочевидь, залишився таким, як і був. Тільки я тепер сам. І ніяк не попущуся, не ввійду в нормальний темп — а потягти за собою когось іще, та хоч би й дівчинку з нижньої полиці, я, звісно ж, не потраплю.

Дівчинка начебто відволіклась від айфону і жестом йога, зануреного в медитацію, повільно задерши голову, подивилася вгору. Богдан відважно їй підморгнув. Звісно, не було жодного шансу, що вона помітить цей побіжний мімічний рух. Але експеримент є експеримент, і він пішов далі: розтягнув усмішкою вуста і, намертво зафіксувавши її краї біля вилиць, промовив, артикулюючи якнайчіткіше:

— Привіт. Гарна у тебе цяцька. Яка модель?

— Мені мій хлопець подарував, — неспішно, а головне, логічно прогугоніла дівчина.

— Заздрю, — чітко вимовив Богдан.

Дівчина хихотнула; він бачив згори, як задерлася її коротенька верхня губа, показалася вуздечка над чималими зубами, а звук долинув трохи пізніше, немов грім після блискавки. Богдан спостерігав за нею з цікавістю і дещицею гидливості, немов за лабораторною жабою. Вона придумувала, що відповісти. Довго-довго вигадувала потрібну репліку в жанрі невинного флірту:

— Мені? — пауза, вочевидь задумана як непомітна. — Чи йому?

— Куди їдемо? — запитав Богдан. Зіскочив, сів навпроти неї, вмостившись на краєчку полиці в ногах сонного тіла.

Занадто швидко. Не встигла зорієнтуватися, впіймати зміну теми і рівня розмови, повестися, прискоритися бодай трошечки. Чи й узагалі не розчула запитання.

Він допоміг їй, озвучивши коротке ім’я свого міста; дівчина ошелешено кивнула.

— Живеш там? Чи навчаєшся?

Пауза:

— Навчаюся.

— Де?

Це вже скидалося на подобу осмисленої розмови, сповільнений донезмоги пінг-понг, скажімо, десь на Місяці, в умовах малої гравітації. Та запитання, де вона навчається, знову поставило дівчину в глухий кут, підвісило, наче матрицю глючного айфону. Дівчина дивилася й повільно лупала віями, нафарбованими тією тушшю, що в рекламі робить їх довгими і густими, а в житті склеює товстими кошлатими патичками: ні, раніше Богдан не завважив би, але зараз у нього було занадто багато часу. Ворухнулася коротенька губа, але жодного слова не вилетіло; потім знову, і нарешті, з третьої спроби дівчина хрипко вимовила:

— В універі. На фіііізиці.

Богдан устиг подумати, що насправді в неї, мабуть, дуже тоненький, писклявий, майже дитячий голосок.

— На якому курсі?

Обмізкувала. Дійшло:

— На першому.

— Ні фіга собі.

Він був переконаний, що ніколи досі її не бачив. Запхнули по блату на факультет, перше заняття проспала, потім сусідки в гуртязі розповіли, що поки що можна й не ходити, потім поїхала додому на вихідні… ну, чи захворіла, а може, просто собі завіялася погуляти наостанок із подружками, які не вступили, чи з цим її гіпотетичним хлопцем, дарувальником айфону. Було би смішно запитувати в такої, як там справи з модулем. Навіть якби ми з нею перебували в одному часі.

Зрештою, час має не таке вже й вирішальне значення. Є безліч інших параметрів і величин, які так само унеможливлюють взаєморозуміння і гарантують людську самотність.

На жаб’ячому личку випадкової однокашниці нарешті завис вираз зацікавлення і готовності продовжувати флірт, а його, Богдана, враз охопила смертельна нудьга, опосіла нездоланна, мутна туга. Експеримент показав занадто очікувані результати, та й не було ніякого експерименту, а так, спроба відволіктися, забути.

Хрипкуватий голос Арни, її калейдоскопічний час — і власна незавидна роль хлопчика під рукою, оплаченого, як і всі решта, її французьким чоловіком, тьху.

Амбітні дурниці у віконці файлу на здохлому моніторі; до речі, ноут напевно можна ввімкнути десь тут на підзарядку, є ж у поїздах розетки — але толку? — жовтороті надії і безглузді мрії, що їх з особливим цинізмом прибито реальністю.

І цілковита відсутність сенсу.

Потяг заледве волочився, Богдан би й пішки, певно, дійшов по шпалах удвічі швидше — але ж Арнині поїзди літали разом із нею, хоч яке це має значення? Не надійся зрозуміти щось у часі, лузер і йолоп. Клей он, якщо бажаєш, сповільнених дуреп, єдиний спосіб убити час. Древній конструктивний підхід: убивати все, що ти не в змозі збагнути.

Дівчинка дивилася. Тільки-но почала чекати, що ж він іще скаже. Мине чимало часу, перш ніж вона почухається занепокоїтися, чому ж він мовчить.

Богдан зник. Атож, саме на це, либонь, і скидалось як на її погляд: щойно сидів тут, навпроти — аж раптом щез, випарувався, наче його й не було. Чи то вона кліпнула, чи то на півсекунди перевела погляд на вікно, чи то відволіклась почухати прищик на нозі, а йому вистачило цього розлогого відтинку часу, щоб підвестися, не прощаючись, опертися долонями на горішні полиці, підтягтися, зависнути, підібрати під себе ноги і випростатись у себе на матраці, головою до ноута. Оце зараз, напевно, її дурненькі очиська поступово округлюються, а звивини поволі починають ворушитися, розшолопуючи, де він подівся і як таке можливо. А мені пофіг. Я хочу спати.

Але спати він насправді не хотів і провалявся чортзна-скільки, вовтузячись, як перевернутий на спину жук, силкуючись утекти кудись у паралельний вимір від в’язкого трясовиння нудьги. І повільно, мов надокучлива мушва, роїлися навколо формули, знущально прості і несамовито красиві, і треба було впіймати, записати, зробити видатне відкриття, та добре вже, бодай якесь, на яке я в принципі здатен, якщо, звісно… Швидкість, час, відстань. Така струнка і непорушна взаємна залежність між ними, яка раптом — та де раптом, я й гадки не маю, коли і як це сталося — взяла і перестала бути…

Тітка-провідниця викрикувала противним голосом назву його міста, це місто Богдан, виявляється, все життя ненавидів, а зараз ще і в її тоскному виконанні, схожому на завивання… Рвучко сів на полиці, вдарившись головою — плацкарт — схоже, приїхали, а він проспав, і тітка репетувала щось образливе особисто йому, і як же ж бридко, коли зранку не встигаєш умитись і почистити зуби…

Не встигаю?.. Прогальмував? Сповільнився, як усі?

Він ішов по критому перону: ніде більше не бачив, щоб потяги зупинялися під дахом, ідіотська вигадка; за спиною був ретельно спакований рюкзак, а в роті — присмак зубної пасти і металевої поїзної води невідомого складу, пити її точно було не можна, і тому зараз хотілося пити. На столику в купе залишалася пляшка — чи то дівчини, чи то чолов’яги з іншої полиці, обоє вони проспали і гарячково збирали білизну під лемент провідниці… А він, Богдан, звісно ж, усе встиг. Єдине, що не став, хоча така думка і промайнула, ковтати з чужої пляшки.

В ранковому місті було зачинено все. Вокзал не мав ні кав’ярні, ні якоїсь крамнички, а сусідні вулиці, традиційно перекриті, з вивернутими барикадами бруківки, мирно дрихнули щонайменше до дев’ятої. Місто стояло ірреальне, немов оселя привидів. Над дахами сходило, зависаючи, сонце, в застиглому мареві окреслилися схололі фіолетові тіні, перекриваючи вузький отвір вулиці і півстіни навпроти, проявлялися стрільчасті силуети башточок і шпилів… Одного разу Ганьчин бахур-ботанік, себто архітектор, він не протримався коло неї довго, розповів, що в усьому місті, всупереч іміджу, немає жодної готичної будівлі. Геть інший стиль, і називається він якимось цілком штучним словом, Богдан забув.

Чомусь не було дощу.

Маршрутки вже ходили, точніше, повзали, немов гігантські жуки з пошкодженими лапками, легка здобич людей-мурашок, котрі брали їх штурмом, налізаючи ворухкою масою на кінцевій привокзальній зупинці. Сонні, стугонливі, сповільнені; їх завиграшки можна було випередити, обійти, лавіруючи між тілами, заскочити в салон, сісти на будь-яке, найкраще місце біля вікна, тільки було дуже вже бридко, і Богдан чекав, стоячи осторонь, поки відійде одна маршрутка, друга, третя… Потім вирішив пройтися пішки. У мене до початку занять — до речі, як би його уточнити, чи будній сьогодні день? — бісова купа часу.

Місто, що колись здавалося йому великим, здулося безславно, відстань спасувала перед часом, і Богдан ішов крізь історичний центр, розтинаючи його, немов ковзан фігуриста — лід, і тонка оболонка свого часу, мов жолобок води під лезом ковзана, відокремлювала його від усіх навколо, задаючи потрібну швидкість. Утім, не таку вже й потрібну, якщо подумати. Він-бо й гадки не мав, що з цим усім робити, у чому сенс.

Навіть його безкінечна окраїнна вулиця виявилася знущально короткою. Богдан увійшов до запльованого під’їзду свого будинку — сморід від сміттєпроводу був помірним, стерпним — злетів сходами, пошукав по кишенях ключа, знайшов його на самісінькому споді рюкзака, поморочився з замком, його вже п’ять років заклинювало, і треба було то налягати на двері, то тягти їх на себе, намагаючись вловити єдину робочу позицію; клацнув, увійшов. Увесь цей час, він знав, за ним спостерігала в очко божевільна стара з квартири навпроти, вона майже ніколи не покидала свій пост, і було смішно уявляти, що ж вона встигла побачити.

У квартирі було сонно, мертво, тихо. Богдан кинув рюкзак на ліжко, поставив заряджатися ноутбук. На столі стояв календар-щоденник, подарунок шкільних іще дівчаток на минуле двадцять третє лютого, Богдан нічого туди не записував, але сторінки перегортав, просто, щоб упорядкувати час… але поки його не було, ясна річ, ніхто цього не робив, яка користь з того календаря. Телевізор стояв у батьківській спальні, а врубати радіо Богдан побоявся: ну його нафіг, усіх перебудить.

Пішов на кухню і в коридорі напоровся на Ганьку, яка, зрозуміло, ще спала, просто виповзла на автопілоті в туалет. Ганька глянула каламутно, пригадуючи, хто він узагалі такий; хоча вона може з самого ранку закатати скандал на тему, де я волочився, приречено подумав Богдан. Де він волочився, їй завжди було глибоко фіолетово — очевидно, в такий спосіб сестра випускала назовні якісь свої задавнені комплекси, на кшталт материнства, відсунутого на безрік: усі подружки давно повискакували заміж і дефілювали з візочками, а Ганьчині бахурі, міняючись калейдоскопічно, не мали нічого схожого на серйозні наміри.

Зарепетує, розбудить матір і, головне, батька. І ось тоді все почнеться.

— Що таке? — запитала Ганька тягучо і хрипко; втім, спросоння вона розмовляла так завжди.

— Гань, потім розповім, — шепнув Богдан. — Де я був — ти очманієш просто…

Він грав на випередження, сподіваючись пробудити в неї цікавість замість гніву. І, мабуть, занадто розігнався: сестра кліпнула сонними віями в колах учорашньої туші, вочевидь, зовсім не вловивши його фрази — так, ультразвук, що просвистів мимо. Вона стояла посеред коридору, не прокидаючись, і Богдан остаточно вже вирішив акуратно і дуже швидко прослизнути повз…

— Чого це ти підірвався? — нарешті протяжно прохрипіла Ганька. — Неділя ж.

— Неділя? — перепитав Богдан.

Спробував пригадати, підрахувати дні; саме собою це, звісно, було нездійсненно, та одне він чомусь пам’ятав чітко: неділя була вчора. Дивно, нічим не підкріплене знання тримало його, мов якір, серед непевності решти світу, простору і часу. В неділю до Арни приїхав чоловік. У неділю я брав квиток на потяг. І дівчинка-однокашниця, тут він уже ввімкнув логіку, звісно ж, поверталася з дому в неділю, вони всі так приїздять, щоб у понеділок зранку, заскочивши після потяга в гуртягу, потім одразу на пари…

— А не понеділок?

Мовив замислено і тому достатньо повільно, щоб Ганька почула. Побачив, як вона завмирає, починаючи думати: видовище було таке рідкісне, що Богдан затримався подивитись. Ганьчині вуста скривилися, брови поповзли догори, пальці плавним рухом досягли підборіддя і затрималися там, затуливши напівроззявлений рот; нарешті вона неспішно видихнула:

— Понеділок. Точно.

Аж раптом заворушилася майже в людському темпі, тільки дуже безглуздо і безтолково. Метнулася туди-сюди, впилялася в одвірок, вилаялась, побігла на кухню, звідти знову до себе, плутаючись у власних кінцівках і непоєднуваних імпульсах. Ганька завжди така була, коли запізнювалася, тільки раніше це не проявлялося так наочно. Дурепа, поспішати — це не означає прискоритися… та пояснювати їй не було сенсу, і Богдан мовчав.

Понеділок, визначилися. Питання лише в тому, який саме понеділок. Скільки мене не було вдома — тиждень, два? Чому сестра ніяк не прокоментувала моєї відсутності — просто прогальмувала?..

— Яке в нас число? — запитав він у простір, чітко артикулюючи, нехай і без надії, що його почують.

У Ганьчиній кімнаті щось повалилося з гуркотом, тривалим, як далекий грім. Сестра експресивно прокоментувала. А вже потім відповіла на запитання — ясно, що з запізненням, але відповіла, і Богдана вразив спершу сам факт, а потім уже суть відповіді.

— Перше!.. Я ж з першого референтом у Володимировича!!!

Вона так нервувалася, що майже перестала розтягувати слова, і голос здійнявся майже до вереску.

Ганька сновигала туди-сюди, напіводягнена, напівзачесана, хаотична і все одно страшенно сповільнена; Богдан так і стояв посеред передпокою, ніби підвиснувши в часі — працювала у звичному темпі лише пам’ять, лише думка.

Перше. О пів на шосту ранку, тобто зо дві години тому, я вийшов із квартири, обережно клацнувши замком, щоб нікого не розбудити. За двадцять шоста — я був тоді дико гальмонутий, знав про це і рахував кожен крок хвилинної стрілки — зустрівся з Арною і кадаврами на вокзалі. І понеслося.

Нікуди я, виходить, не їхав.

Отже, і поспішати мені особливо нема куди.

Ганька металася, метушилася, вона, отже, знайшла нарешті роботу, привітати чи що. Менше підвисатиме в жежешці і тинятиметься хатою, це плюс; та й мати менше її пилятиме, плавно розширюючи кут у мій бік… життя, безумовно, налагоджувалося. Життя зовсім не змінилося, в мене сьогодні загальна біологія першою парою. Півкурсу просплять, логічно вирішивши, що фізикам нафіг здалася загальна біологія, а ще близько третини не прийдуть просто, без ідейного підґрунтя. Але ж я прийду. Зараз придумаю собі сякий-такий сніданок, заправлюся і почимчикую на пари, і звісно, встигну, поспішати мені точно немає куди.

З кухні прогнозовано запахло збіглою на плиту Ганьчиною кавою.

…Маршрутка стояла. Це саме собою було нормально: кінцева зупинка, ніколи вони не від’їжджали відразу, нехай це навіть буде ранок понеділка, напхані по зав’язку безтолковим і злим квапливим людом. Богдан притулився на нижній сходинці, віднедавна, після того, як за одне літо він витягнувся, це стало єдине місце, де вдавалося стояти прямо. Та ззаду навалилися, витиснули на сходинку вгору, довелося зігнутись, підпираючи стелю тим місцем, де шия з’єднувалася з потилицею. Пригадав шарф, що колись — учора?! — впав на підлогу маршрутки, і як я встиг повернутися по нього, прискорившись із власної волі вперше в житті… Шарфа Богдан сьогодні, ясно ж, не взяв. А шию вже почало судомити, і навколо мляво перегавкувалися гальмонуті пасажири, а шоферюга біля маршрутки все смалив і ніяк не міг домучити нескінченну цигарку…

Якби тут була Арна, ми б давно вже їхали. Давно б дісталися, куди слід, і всі ці люди довкола навіть не помітили б, що їх втягнуто в орбіту чужого, дзвінкого, мов стріла в леті, часу.

Перестань. Ніякої Арни немає. Немає взагалі і не було ніколи.

Залишилося тільки моє безглузде прискорення, неможливість синхронізуватися з нормальними людьми, жити як усі.

Маршрутка рушила.

Вона повзла ранковим містом, немов отруєний тарган лінолеумом, ковзаючи і перехняблюючись, тикаючись тупою мордою в зупинки і готуючись здохнути, тому що жити отак не можна, а доведеться. Особисте прискорення породжує лише тотальне сповільнення всього і всіх довкола, не даючи натомість жодних переваг — спробуй-но, поворухни затиснутою в пітний людський капкан рукою чи ногою, спробуй-но розігнути шию. Їх більше, вони сильні, і вони завжди так живуть. А тобі лишається навчитись не надто казитися через це. Адже рано чи пізно все одно доїдемо. Я встигаю, я нікуди не поспішаю.

Вважатимемо, що вони мені наснилися — шалені перегони містами і селами, калейдоскопічні, не по-людському стрімкі та, чому б не зізнатися бодай собі самому, абсолютно безсенсовні. Цілком порівнянні як самоцінністю, так і за відчуттями з теперішнім стовбиченням у лінивій маршрутці; якщо, звісно, винести за дужки певні деталі, та їх уже усунуто й без твоєї посильної допомоги. Що ми маємо в остаточному підсумку? Життєвий досвід? — облиш, де він тобі може знадобитися, цей досвід. Ні, єдине, що прийшло і залишилося, — усвідомлення свого часу.

Мій час іде, поки равликом теліжиться через місто маршрутка. Рухається, поки всі довкола воліють підвиснути, немов допотопні програми на старому залізі. Мій час апріорі швидший, і якщо так буде завжди — а мені до снаги постаратися, щоб було, — я можу…

Думати. Просто мислити, а отже, існувати. Почати вже зараз: пройтися ще раз по головних проблемних точках, зрозуміти, де саме я прогальмував, налажав, припустився похибки, що ростиме й ростиме. І як усе можна виправити. Навіть якщо це виявиться непросто і нешвидко, я все одно рано чи пізно доможуся, вирішу. Бо маю тепер багато часу.

Поруч з Богданом звільнилося місце, а він і не зауважив, хто й коли встав, як протиснувся повз. Дві тітки з кошиками і юнак з планшетом здійснювали одночасну атаку на квадратний шматочок місця під сонцем, за ними було цікаво спостерігати і ніщо не заважало випередити всіх і комфортно вмоститись — але скільки мені ще їхати?.. Вигнувся, силкуючись глянути у вікно, нічого не побачив, а пронозливіша тітка вже напирала, відтісняючи, і водій щось нерозбірливо гудів про непередані гроші за проїзд, і натужно зачинялися дверцята на довгому патику… Богдан посунувся, мимохідь даючи шанс другій, не такій нахрапистій тітці, вгвинтився в натовп, що пер назустріч, і вибився назовні.

Звісно, він ще не доїхав — але вже перебував в історичному центрі, і пройтися ранковим містом у кожному разі було приємніше, ніж плентатися в маршрутці; вона, до речі, так і стояла, вочевидь там досі з’ясовували, хто чого не передав. Богдан пішов геть по слизькуватій мокрій бруківці; вночі все-таки був дощ, як же без дощу в цьому місті? Зараз нібито не крапало, але в повітрі висіла щільна волога, і сонця, нашого єдиного абсолютного (?) часового орієнтира, на небі не виднілось і близько.

Зате, поглянувши з синоптичною метою вгору, Богдан угледів годинник. В історичному центрі взагалі було повно годинникових циферблатів, вбудованих у куполи та вежі, старовинних, добротних, з кованими римськими цифрами. Цей, просто над головою, показував близько восьмої, з поправкою на перспективу. Не так уже й рано. Пора б наддати ходи, перша пара починається о пів на дев’яту, а універ ще, здається, далеченько… Богдан на мить зупинився, намагаючись точніше зорієнтуватися на місцевості: як же ганебно він знав місто. Собор з годинником за відправну точку не годився, в центрі бісове шобло таких соборів… інша річ — готель. Добре, що його видно звідси.

Готель йому подобався, і то була ще одна ганьба, принаймні перед просунутою Лесьчиною компанією, де цю будівлю ненавиділи палко, з насолодою, зі смаком; фізикам на курсі було, звісно ж, байдуже. А йому, Богданові, готель видавався спільником, таким самісіньким чужинцем у древньому претензійному місті, як і він сам. І до того ж добре правив за орієнтир.

Щоб потрапити до універу, готель залишаємо по ліву руку; тільки слід підійти ближче, на прилеглу вулицю — в цьому місті не було нічого паралельно-перпендикулярного, і будь-яка сусідня завиграшки могла завести по кривій мало не в протилежний бік. Богдан рушив уперед, не спускаючи з очей з металево-скляної висотки, що всі її східні вікна блищали, відбиваючи все-таки невидиме за щільними хмарами сонце. На верхівці готелю, до речі, теж був годинник, електронний, найточніший у місті, налаштований за еталонним світовим часом, — але зараз він, незважаючи на погоду, відсвічував так, що розібрати цифри було неможливо.

— Чи не скажете, котра година?

Запитала дівчина. Чорненька невисока дівчина в легкій курточці з піднятим коміром, крізь який була навіщось заселена біло-зелена стрічка. Чому б дівчиськові не роззирнутись і не пошукати годинник навколо, не зрозуміло; мабуть, це Богдана й здивувало — а може, все-таки стрічка, чи то політичного, чи то корпоративного штабу, чи щось інше?..

Так. Вона рухалася цілком нормально, в його часі. І говорила швидко, тонким напівдитячим голоском.

Богдан задер голову, шукаючи циферблат, але собор уже був позаду і годинник злипся у перспективі на нечитабельний еліпс. Зате електронний прямокутник на верхівці готелю, затулений від сонця власною щільною хмарою, висвітив зелені цифри, і Богдан озвучив:

— Сьома година п’ятдесят дев’ять…

Цифри блимнули.

Богдан опустив голову і побачив дівчачу усмішку. Недоречну, несвоєчасну.

А потім його штовхнуло в груди, неболючо і нестрашно, але швидко, дуже швидко, аж він нічого не встиг второпати і вдіяти, а лише здивувався з неозорої глибочини свого часу: ти ба.

Вдарився потилицею об каміння бруківки.

У раптовому небі, танцюючи, кружеляли по колу вузькі стіни, башточки і куполи, в них, як у рамі, клубочилися сизі хмари, схожі на дим, і повільно підсвічуючи та забарвлюючи весь простір, розпливалися смугами яскраво-оранжеві прожилки вогню.

Це було навіть красиво.

Встигаю подзвонити Іґарові, і це моє досягнення, яким варто пишатись зокрема. Вони діють швидко і досить злагоджено, як і будь-які спецслужби, — але, як це зазвичай буває, неодмінно вклинюється якесь маленьке непорозуміння, недоузгодженість між різними підрозділами, накладка, через яку, можливо, полетить чиясь голова. Між дзвінком Аластера Морлі та появою супровідника зяє щілина, і я набираю номер мого хлопчика. Просто щоб почути голос. Переконатися, що він живий і поки що на волі — бо ж знаєте, як воно…

В Іґара задоволений котячий голос юного самця, який допіру виліз із ліжка; ну-ну, виявляється, я досі пам’ятаю, аякже, хто б сумнівався, хлопчику мій. Розуміючи, що найімовірніше вони слухають і відстежують, ні про що не запитую. Радий був почути, Іґаре, зідзвонимося пізніше. Він, здається, теж радий — що я так швидко відчепився. Усе-таки достобіса зручно жити з одним часом.

А потім мене ведуть. Недалеко; Крамербург, як я встиг помітити, — компактне місто. Радше радіальне, ніж квадратно-гніздове, і так навіть легше орієнтуватися. А ось і сам центр, точка, де сходяться промені вулиць. Площа і цегляно-червона будівля, ще й з літерами на фасаді, вони металево блищать, і доводиться мружитися, щоб прочитати. Роздивившись, аж зупиняюся з подиву.

ЕЖЕН КРАМЕР.

Та-ак. Утім, Женько би посміявся від щирого серця. Він завжди мав почуття гумору.

Входимо досередини. Це схоже на сьогоднішній прохід у Світ-комуну — щоправда, вже без відбитків пальців і сканування сітківки, але стиль той-таки, не так просто змінити стиль. Коридори, інстанції, люди, зведені до функції не пропустити, кого не слід: страшенно нервова робота, мабуть, і геть невдячна, на таких посадах мають рясним цвітом розквітати розмаїті комплекси та неврози. Перевірні процедури забирають купу зайвого часу, і я роздивляюся цих людей зі щирим зацікавленням, остаточно збиваючи їм шаблон, і вони починають збоїти, впускати предмети, відводити очі. Зауважую, що перевіряють усе-таки по мережі, без купи папірців — але для них мережа не буденність, а висока технологія, вони з нею на «ви», і це нагнітає напругу. Часом хочеться порадити черговому знеособленому юнакові, як йому грамотніше налаштувати панель і підсвітити монітор, але такої витівки я собі все ж не дозволяю.

За четвертими-п’ятими дверима на елементах знаходжу зустрічальника, маленького пожмаканого чоловічка, і я миттю впізнаю Аластера Морлі, якого ніколи досі не бачив.

— Нарешті, — наживо в нього ще верескливіший голос, ніж по мобільному. — Чому так довго? На вас чекають.

Стенаю плечима:

— Це ваш час.

Він дивиться на мене ошелешено, потім раптом похоплюється:

— Пане Сун, ви ще не сповільнилися?

Настала моя черга дивуватися.

— Зараз, — каже Морлі. — Вам самому стане комфортніше. Як ви почуваєтеся?

Це не ритуальний реверанс, йому справді потрібна відповідь. Як я почуваюся?.. хороше запитання. Я почуваюся… Так, напевно, за моєї молодості робили марш-кидок солдати на війні чи першопрохідці долали дикі джунглі: швидко і бадьоро, мобілізувавши всі ресурси організму в один непереможний жмут, підпорядкувавши всього себе натхненню і меті. Я чудово почуваюся. Та якщо я спинюся, то, дуже ймовірно, впаду.

Усе це Аластерові Морлі знати не конче. Киваю:

— Нормально.

Він, здається, не вірить. Дивиться стурбовано з висоти своїх — сорока п’яти, п’ятдесяти?.. по людях його фаху та ґатунку не збагнеш — абсолютних років на старезного діда Ебенізера Суна. Пропускає мене в наступну кімнату і проходить услід:

— Будемо сповільнюватися поетапно.

— Навіщо?

Ігнорує запитання. Я, звісно, наполіг би, домігся відповіді, як домагаюся її завжди і від усіх, — та раптово налягає свинцева слабкість, починають тремтіти пальці та коліна, на очі накочуються мутні сльози, а в скронях оглушливо пересипається пісок, і стає до всього байдуже. В долоню впирається панель медсенсора, мляво сплескує подив: а вони тут споживають наші технології, аж гай гуде, у плебс-кварталі, в Світі-комуні. Не повсюдно, ясна річ, не повсюдно.

Лице Морлі проступає з каламуті, супиться, ворушить губами. Вольовим зусиллям випростовуюся, наводжу різкість.

— Не врахував, — бурмоче він. — Занадто довгий стрибок по амплітуді. Перепрошую, пане Сун.

— Я в нормі.

Не певен, що вийшло зронити це недбало; може, вийшло жалюгідне белькотіння, старече шамотіння. Запитую без паузи:

— Тут у вас хронос? По периметру?

— Це шлюз, — зізнається Морлі. — Дім-уряд обладнано, щоб запобігти несподіванкам. Скільки вам абсолютних років?

Хамське запитання, і я його ігнорую. Прислухаюся до свого організму, він чудово мені служить, попри кількість прожитих років, у хроносі та поза ним. Тепер мені справді краще. Кров неквапно тече судинами, насичує киснем мозок — Карл у Клари, числа Фібоначчі, слід би, але не зараз, — ритмічно наповнюються легені, рухається в такт діафрагма. Потираю долонею живіт, що й за колишніх далеких часів був найпершим зрадником немолодих людей. Нічого, все більш-менш навіть тут. Поглядаю на панель: атож, тиск підскочив, але вже стабілізується, дякувати Богові. Цукор відносно в нормі. Не діждетесь, це кажу вам я, вічний старий Ебенізер Сун.

— Ми можемо йти?

Морлі важко зітхає:

— Поки що ні. Ще як мінімум два стрибки, інакше ви будете не в синхроні. Пане Сун, я постараюсь якнайм’якше.

— Починайте.

Таке відчуття, ніби я командую власним розстрілом. Адже він і справді може зараз мене вбити, цей слизький Аластер Морлі, який прагне досягти своєї мети, і я вже не маю часу зрозуміти, якої саме. Бридке відчуття залежності і безпорадності. Втім, я їм навіщось потрібен, отже, поки що мене залишать живим. Принаймні дуже постараються — а відтак наскільки їм дозволить мій організм, моя старість, рештки мого часу.

— Дихайте поверхневіше. Не забирайте руки з медсенсора.

Гостролезий сарказм висне на кінчику язика. Не встиг. Повільно, занадто повільно… Течуть, пропускаючи одне одного, кров’яні тільця неквапливою густою річкою, входять до широкої брами серцевих клапанів, збагачуються киснем і ще повільніше рушають далі, до мозку, що без поспіху обмірковує кожен імпульс, бездоганно точний, якщо ніхто не вимагає надмірної швидкості. Екстрахроносповільнення. Як добре… я звик, я завжди так живу.

Здивована фізіономія занадто метушливого, гротескного Морлі. Не метушися, дурнику, не знадобилося твоїх двох стрибків, я в принципі проти надмірності. Не кліпай очима і синхронізуйся сам.

Чекаю, поки він стане схожий на людину, з чого, до речі, випливає, що ми аж ніяк не в спільному шлюзі, — у нього, Морлі, окремий хронос, свій час. Суто технічно — нічого складного, але навіщо?.. і ми до того ж у плебс-кварталі. Дивно.

Він встигає пояснити раніше, ніж я запитую, і голос його звучить набагато вище, ніж зазвичай, скрекотливіше, немов переді мною гібрид людини з комахою. Не завершив синхронізації. Чому?

— Тому що далі ви підете самі, пане Сун. Мені туди не можна, та й не вийде. Це урядовий час.

— Тобто?

— Приготуйтеся до другого стрибка. Ви добре переносите, я за вас спокійний.

— Морлі, заждіть!

Маю до нього купу запитань, вони виникають одномоментно, громадячись і прориваючи тканину часу, і я не встигаю поставити жодного: занадто швидкий, смішний чоловічок розвертається і йде, я залишаюся сам.

І сповільнююся, сповільнююся ще. У свої абсолютні роки я не знав, що таке буває. Всі процеси в організмі, такі знайомі, підконтрольні в кожному своєму неспішному русі, здається, спиняються взагалі; різниця невловна, немов кроки черепахи, яка вислизає від Ахілла.

Рівна, нерухома поверхня ставка майже без бриж і кульок повітря, що підіймаються з дна. Спекотне повітря опівдні над асфальтом… Непевні, ірреальні спогади з життя такого давнього, що я не певен, чи було воно колись.

Не виключено, що я просто помер.

Долоня й далі на медсенсорі, тільки його вже не відстежує ніякий Морлі, і я дивлюся сам: показники фантастичні, я навіть не знаю, з чим їх порівняти, такого не буває у живих людей. Та все-таки числа змінюються, нехай на рівні сьомої-восьмої цифри після коми, але ритмічно, доладно, практично без збоїв. Синхронізацію завершено, повідомляє прилад; залишилося звикнути. До мого нового, майже невідчутного часу.

— Заходьте, пане Сун.

Оптимістичним фільтром виграє комунікативний рядок над проходом, озвучений мелодійним жіночим голосом, і я не бачу, що мені завадило б пристати на пропозицію і ввійти, і стулки шлюзового хроноса радісно впускають мене досередини. Роззираюся навсібіч, намагаючись поводитися не як розгублений гість-в’язень, а принаймні як інспектор із раптовою ревізією, коли не повноправний господар цього місця. Не певен, що мені вдається, та все-таки стараюся тримати марку — головне, що я маю.

— Як ти? — запитує Женько Крамер.

Я так звик весь час спілкуватися з ним, що навіть не дуже дивуюся.

— Трохи дивно, — озиваюся, ніби нічого не сталося. — Повільно.

Ежен сидить навпроти, за панеллю, простягнувши навскоси свої безрозмірні ноги. Всміхається. Показує гостинно, куди мені сісти.

— На задвірках ти жив швидше? — кпить він. — Утім, так. Бачу.

Думка працює плавно і неквапно, немов гойдається гігантський маятник, але мій візаві ні на секунду не швидший, а тому, поки він мружиться, роздивляючись упритул мої зморшки, я встигаю перебрати можливі варіанти: син чи онук, чи правнук, чи генетична копія, чи робот, чи голограма, чи найпростіше — моя-таки галюцинація, побічний ефект немислимого за амплітудою екстрахроносповільнення?

Кожна версія має право на існування. І все ж це справді він — Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність. Хлопчисько. Він такий молодий, аж навіть смішно.

— І я бачу. Урядовий час?

Він махає рукою; знайомий хлопчачий жест:

— Це вони так кажуть. Із Периферійного відомства.

— Звідки?

— То вони тобі навіть не представилися? Нічого собі. А як же вони тебе сюди притягли?

— У плебс-квартал?

Моя відповідь на його «задвірки» банальна і спізніла, та краще вже так, аніж проковтнути, визнати апріорі його перевагу. Ежен усміхається, та я відчуваю, що його все-таки зачепило, тому виникає коротке задоволення; а коротке в моєму новому часі — це довго, встигаєш перейнятися і пройнятись.

— Гидомирне словечко. Ебе, визнай: це ти придумав?

Жодна жива душа у світі не називає мене «Ебом». А йому я колись був дозволив сам. Навіть не дозволив — примусив, заганяючи копняками всередину юнацької підсвідомості його вічне викання і опущені очі. Який сором’язливий, чистий, хороший був хлопчик. Що робить з людьми влада. Урядовий час, тьху.

— Ні, звісно. Це народне.

— У вас там ще залишився народ?

— На рівні інформаційної структури — ще й який. До того ж структури доволі складної, здатної самоорганізовуватися. Народ — це ж не конче натовп. А в тебе? Як у нього життя, у твого «за руки візьмемось, брати»? «Разом нас багато, нас не подолати»? Діє?

— Ще й як. Уже скільки поколінь поспіль.

— Тобі, мабуть, непогано видно. Як вони змінюють одне одного.

Він стинає плечима; я знову дряпнув його, влучив у вразливе місце.

— Звісно. На кого я міг усе це покинути? Мій Світ-комуну? У тебе, Ебе, ніколи не було навіть власної контори з п’яти осіб, не те що свого світу. Звик працювати зі схемами, а не з людьми, от і корчиш із себе голос сумління… Годі, набридло вже.

Його досі прозорі, чисті сірі очі зараз прищурені, злі. Я раптом розумію, що всі ці роки — скільки ж це і для нього минуло абсолютних років?.. чи все-таки місяців? — він подумки дискутував зі мною, точнісінько як я з ним. Це я, Ебенізер Сун, був його внутрішнім голосом, його червоточиною, сумнівом щодо власної правоти. Водночас він, на відміну від мене, напевно знав, що ми обидва живі і ще можемо зустрітися — рано чи пізно.

— Добре, не буду. Розкажи мені про Периферійне відомство.

Махає рукою:

— Нецікаво. Звичайна спецслужба, побічний ефект вашого страху. Пильнують. Бережуть. Засекречені ого-го як, коли навіть ти про них не знаєш. Трохи заважають жити, але не смертельно, я звик.

— Цей Морлі — хіба не ти його підіслав?

Еженові брови здіймаються дашком:

— Іще чого. Просто коли вони притягли тебе сюди, хоч не знаю навіщо, то мені захотілося тебе побачити. Їх, периферійних, легко використовувати для дрібних послуг.

— А тобі навіщо?

Я, звісно, і сам знаю відповідь. Він, хлопчисько, який зумів зберегти свій головний козир — молодість, усього лише хотів на мене подивитися. Переконатися, що я старий, що здав ще більше від нашої останньої зустрічі. А отже, програв, не зумів захистити найголовнішого — свого часу. Йому навіщось страх як потрібне, моєму Женькові, підтвердження його і так безумовної правоти.

— Та так… Мені, Ебе, нічого від тебе не потрібно.

— Справді? А мої екво?

Усе-таки я дуже добре його знаю, а він прожив не так багато абсолютного часу, щоб по-справжньому змінитися. Я чудово знаю всі його больові точки, і не шкодить штурхнути зайвий раз, дати репана знахабнілому шмаркачеві:

— Ти ж збирався жити колективною творчою працею, забувся? Принаймні твої люди точно забули, це ж скільки поколінь ти їх водиш пустелею, га?.. За рахунок моїх екводотацій.

Зображає усмішку:

— Дякую, Ебе.

— А що як ми перестанемо вас утримувати, Женю? Повір, нам є куди подіти енергофінанси… на наших задвірках. Ти про це подумав?

— Не перестанете.

Ось тепер він усміхається щиро, від серця, мружиться, наче вдоволений кіт. І не квапиться пояснювати.

Нічого, мені не шкода запитати:

— Чому ти так вважаєш?

— Периферійні тобі не пояснили?

Дрібна шпилька, вона мені не дошкуляє. Він мусить відповісти: напевно ж таки придумав щось дієве і дотепне, а немає перед ким похвалитися, нема кому оцінити, нема з ким поділитися — для цього існую лише я. Самозакоханий, захланний і безкарний хлопак: самий його хронос, усередині якого ми зараз перебуваємо, його несамовито сповільнений урядовий час спалює до біса екво, я ж це точно знаю. Еженова молодість коштує мені чи не дорожче за весь плебс-квартал з усім його їдлом і одноразовим шматтям. А я бився над загадкою розщеплення еквопотоку: та він просто забирає частину його собі особисто, точнісінько як Іґар, коли зламав код, щоб украсти жалюгідних сім тисяч. Хлопчиська є хлопчиська.

Уперше за весь мій новий зупинений час згадую про Іґара.

Ясно, що той хлопчисько мені майже чужий, дарма що правнук, натомість із цим я практично не розлучався протягом усього життя, сперечався з ним, перевіряв на ньому кожну думку, незважаючи на те, що давно і надійно його поховав. Безпросвітні бовдури працюють усе-таки в цьому Периферійному відомстві: виманювали мене сюди, як на блешню, на бідолашного Іґара, хоча їм варто було лише натякнути, що Женько Крамер живий. І незле зберігся.

Хоча, з іншого боку, вони могли вирахувати. Не виключено, що все це їм навіщось потрібно — ефект несподіванки, моє, приховуване навіть від самого себе, безборонне здивування.

— Ебе, знаєш, у чому твоя головна помилка? — раптом стиха запитує Ежен.

— Недооцінив тебе?

Він пропускає іронію повз вуха:

— Ти вбудувався в систему. В ту, яку створили без тебе. Прийняв чужі правила, існуєш у чужих рамках. Ясна річ, тобі затісно. Всередині твого дурнуватого хроноса.

— Аж ніяк не дурнуватішого за твій.

— А от не варто порівнювати, — в його голосі проступає гнівливість. — Я ж то не вбудовувався. Я створив власну систему, сам нею розпоряджаюся, сам варіюю. Ви звикли вважати, що Світ-комуна — це сіра юрма, однорідна маса…

Пориваюся вгвинтити знущальну ремарку — «плебс-квартал», але Женько говорить занадто швидко і палко як на наш із ним час, і я відстаю, не встигаю.

— …натомість це структура, складна, багаторівнева, набагато стрункіша і зграбніша за ваші атомізовані хроностільники! А вигадав її я. І особисто контролюю. Відчуваєш різницю? — між вбудуватися і створити самому.

— Про структуру, будь ласка, докладніше. Цікаво.

У нього спалахують очі. Нагорода всього його короткотривалого, підвішеного в часі хлопчачого життя — моя цікавість.

— Усе дуже просто насправді. У вас там, — він не каже «на задвірках», і за це дякую, — час не має жодної цінності. Ну, крім суто матеріальної, цих ваших екво, та я не про те, у нас же немає ніяких грошей і власності, немає взагалі, — мою іронічну посмішку Ежен ігнорує. — Я про істинні цінноти, про ті, що існують на рівні суспільної свідомості, на яких тримається світ. Для вас там час — пшик, не більше ніж оболонка, комірка в стільниках, чи то житлова площа, чи то вподобана ганчірка. Жити швидше чи повільніше — особиста справа кожного, а особисті справи нічого, зрештою, не означають, і для кожного це очевидно.

Здається, я вже втратив нитку його міркувань, все-таки це треба звикнути — жити і думати аж так повільно. Нічого, потім зрозумію, заднім числом. Мені подобається дивитись, як він говорить.

— А в Світі-комуні час — реальна цінність. Згрубша беручи — єдина. Свій час слід заробити, заслужити, і це головне, чого варто прагнути. Не ганчірки, не житлова площа, не хронос — а власний робочий час. Власний. Робочий. Час!

Гасла у Женьковому виконанні завжди виходили якнайкраще.

— Себто він у вас аж ніяк не один на всіх? Розкішна ідея Абсолютного часу теж розсипалася в друзки?

Ображається:

— Не пригадую, щоб ти збагнув був бодай одну мою ідею, Ебе.

— Звісно. Я для цього занадто старий.

Але дещо ще здатен второпати. Можу підсумовувати враження та аналізувати інформацію, навіть якщо мені перепадають крихти, розрізнені фрагменти. Проголошена єдність виродилась у класове розшарування, нічого нового. Нескладно здогадатися, кому в світі Ежена Крамера, хоч як його, той світ, називай, найдужче пощастило. Привілейований, щоб не розреготатися на повен голос, робітничий клас.

— Себто в твоєму суспільстві нероб і споживачів працюють винятково за час, так? Як за їжу; тобто ні, радше як за наркотики. Свій робочий час — головна цінність, і що швидший, то безцінніший. Не виробляєте ви тут нічого, роботи не так уже й багато, вистачає не для всіх. Сфера обслуговування, це по-перше. Потім потрібне прибирання, утилізація відходів. Іще що, медицина? — хвалю, міг би і на гальмах спустити, у твоєму віці можна пробачити. Органи правопорядку, мабуть…

— І спецохорона, — підказує Ежен.

— Твоя?

— Кружини.

Знову задоволено всміхається: козир у рукаві, і він певен, що супротивнику нічим крити. Кружина? — можна не перепитувати, вочевидь, та ж таки периферія, вигляд із протилежного боку.

— Хочеш сказати, Ежене, що я годую твою армію?

— Саме так. І якщо раптом перестанеш, Ебе, моїм спецохоронцям це дуже не сподобається. А вони швидко живуть, набагато швидше за всіх периферійних. В разі збройного конфлікту… словом, ти мене зрозумів. Не раджу. Легше платити й далі.

У нього мрійливий, легкий, немов хмарка, вираз обличчя. З таким самісіньким він колись — не акцентуватиму контрафактних слів — викладав свої високі ідеї. Я ним милуюся.

— Я виростив нових людей, Ебе. Принципово нових. Спецохорона — це не просто армія, це квінтесенція ідеї Світу-комуни. Вони дивовижні хлопці, мої спецохоронці. Живуть на несамовитій швидкості і, головне, усвідомлюють, наскільки це чудово. Горять, як смолоскипи, по всій Кружині — і згорають в ім’я нашого світу, тому що це є найвища цінність і найвище щастя. Вам нічого цьому протиставити, і річ зовсім не в енергофінансах. Навіть якщо ваші периферійники розженуть, мов оглашенні, свій час, це не зарадить. Таку самопожертву, такі швидкості неможливо купити. Для цього потрібно, щоб виросло кілька поколінь із принципово інакшою системою цінностей…

— І з дуже, дуже неквапливим селекціонером.

Женько невдоволено поморщився:

— Перестань. Я просто мусив був це бачити. Переконатися, що мені вдалося.

— Женю, скільки тобі років? Абсолютних років?

Чомусь здається, що він мусив би замислитися, пригадуючи. Аж ні, відповідає відразу:

— Тридцять три. Вже майже тридцять чотири.

Йому й тоді було тридцять три. Хлопчисько. Наші суперечки, наші палкі дискусії про світобудову і її справедливість — для мене це було недавно, а для нього взагалі вчора, і року не минуло, якщо рахувати в абсолютних одиницях. Устигнути за цей нетривалий час цілком змінити платформу, опорну вісь, базові уявлення про добро і зло — і водночас не розчаруватися дощенту, а переконати себе в тому, що так і треба, що всі зміни гнучкі, несуттєві й необхідні… молодець, хороший хлопчик. Цікаво було б довідатися, наскільки в цій метаморфозі допоміг йому я. Уявний опонент, старий буркотун Ебенізер Сун.

Утім, коли наші дороги розійшлися, я був не такий уже й старий.

Отже, він ще й має армію. Як будь-який пристойний диктатор, ну-ну. Армія фанатиків, які спалюють життя на найвищих швидкостях — мої бідолашні екво! — і готових на все задля постійного драйву, свого робочого часу. І я не здивуюсь, якщо ці спецохоронці вже б’ють копитом, застоявшись на варті своєї Кружини. І позирають у бік наших задвірків.

— Периферійне відомство знає про твою спецохорону?

Ежен виписує в повітрі кистю руки непевну вісімку:

— Схоже, так. У них свої складні фахові стосунки, не бачу сенсу вникати.

А мене закликали, очевидно, для того, щоб я вник. І якимось чином вплинув на баланс сил… справді, якщо нашу з Крамером зустріч було заплановано, то вже напевно не заради старечої і тим більше юнацької ностальгії. Чорт, могли б мене краще поінформувати, замість того щоб гратись у свої багатоступеневі маніпуляції. Щось тут, однак, не грає, щось не те; виходить, Аластер Морлі з колегами були чудово поінформовані і про розшарування плебс-кварталу, і про розщеплення еквопотоку на потреби класового суспільства… стоп-стоп-стоп.

— А навіщо ти розщеплюєш еквопотік перед входом у накопичувач? Хіба не зручніше на виході?

Дивиться здивовано:

— Звісно, що на виході.

Отже, і це була підстава, мережеве інсценування для тебе особисто, впливовий старигане Ебенізере Сун. Якого вони воліли мати за ідіота.

Начхати. Я прийшов сюди, щоб забрати Іґара. І мені глибоко плювати на те, що собі планував Морлі з його Периферійним відомством, чого хотів від мене диктатор-хлопчак Ежен Крамер і чи зможуть вони коли-небудь домовитися. На спецохоронців, яких я фінансую, і на реальну щораз більшу загрозу плебс-кварталу теж начхати, я ще матиму час усе це обміркувати.

Але щодо Іґара я мушу залагодити справу негайно.

На очах в Ежена дістаю мобільник і набираю номер. Гудки напливають один на одного плавно, як хвилі, розмірено відраховуючи урядовий, можеш пишатися, старий снобе Ебенізере Сун, час. Устигаю зметикувати, що розсинхронізація не дасть нам нормально поспілкуватися, от же ж чорт; добре, зараз для мене важливо, щоб він просто відреагував, натиснув клавішу відповіді. І мелодійне дзінь-дзілінь, абонент не відповідає, повторіть спробу пізніше. Та я повторюю негайно, і гидомирне тремтіння-передчуття повзе між лопатками; абонент не відповідає… Звісно, він може просто не чути. Або не вважає за потрібне шукати телефон, переймаючись чимось цікавішим у якомусь, як їх тут називають?.. дім-сексі, чи як його?

Ежен дивиться зацікавлено.

— Кажуть, у твій світ весь час перебігають із нашого, — елегантно змінюючи тему, продовжую світську бесіду. — Гості. Ви їх тепло зустрічаєте, і вони, зазвичай, залишаються. Невже справді?

— Чому «зазвичай»? Завжди.

— І як ти їх, гм, переконуєш?

— Я? Це цілком природний процес. Коли людина з вашого світу, зі свого замкненого стільника-хроноса потрапляє до нашого спільного часу, єдиного часу Світу-комуни, вона раптом усвідомлює, що не самотня. А це важливо, Ебе. Важливішого за це взагалі нічого немає. Це самовідчуття на рівні біології, людської природи. Людина — стадна худобина, колективна істота, вона не може бути сама. Тобто пристосуватися можна до будь-чого, ви завжди так живете, я знаю. Та варто зірвати цю вашу бісову оболонку, хронос, знищити самотність — і на контрасті спадає таке щастя… Звісно, вони залишаються, нікого не потрібно силувати.

— Ти особисто контролюєш кожен випадок?

Стинає плечима:

— Навіщо?

А він і не може нічого контролювати. З його урядового часу легко спостерігати за зміною поколінь і формуванням соціальних парадигм, зручно пачками вирощувати нових людей; але одна конкретна людина в комунальному часі — для Ежена це швидко, занадто швидко. Та й нецікаво, якщо порівнювати з глобальними категоріями.

— Віп-гостей, звісно, ведуть спецохоронці, — зізнається він. — Щоб нічого не сталося.

Отже, мене весь час супроводжували і ті, й ті; стає смішно. А Іґара?!

Знову телефоную. Не відповідає.

Аби ж нічого не сталося. Що з ним могло тут статися, поки ми помалу собі теревенимо в урядовому часі, пасталакаємо ні про що, так, суто з ностальгії, щоб підтримати розмову, задля розкоші, так би мовити, людського спілкування?!.

Зіпхнувши Женька на сліпу пляму, на периферію свідомості, набираю другий номер, що зберігається в пам’яті моєї мобілки: шукати недовго.

— Слухаю, — скрекоче на ультразвуку людина-комаха. Ще не занадто прискорився, дякувати Богові. Ще можна з ним розмовляти.

Випалюю верескливою скоромовкою:

— Де Іґар? Цієї миті? Морлі, ви ж його ведете? Що з ним?

І відразу згадую: він сам казав мені, що не ведуть. Звісно, Іґар же не віп-гість, як я, він просто хлопчисько, і виконавши свою роль приманки для мене, більше їм не цікавий. Але це могла бути брехня, спецслужби завжди брешуть, не могли вони його отак просто випустити з-під контролю…

Аластер Морлі невдоволено цвірінькає; мабуть, у синхронному режимі це були б резонні пояснення для старого панікера Ебенізера Суна, а можливо, і цінна вказівка взятися нарешті за домовлену зі мною справу. Та він занадто швидкий для мене, і я розумію лише одне: ні. Він справді нічого не знає про Іґара.

Лишається тільки Ежен. Він дивиться зацікавлено, Женько Крамер, який щонайменше переймається долею окремо взятої людської піщинки. Йому просто хотілось би знати, чому в мене такий дивний вираз обличчя. Та врешті-решт спроможний же він бодай на щось — у власній вотчині, у своєму персональному світі!..

— Накажи, щоб вони його знайшли. Твої спецохоронці.

Женько округлює очі:

— Кого?

— Мого правнука, Іґара Суна, — карбую, щоб його пройняло, юного диктатора, з яким нам іще належить обговорювати долю світу; але згодом, дуже згодом. — Він тут. Я маю знати, що з ним. Це важливо.

Дідька лисого він розуміє, тому я повторюю:

— Мій правнук. Іґар Сун.

Промовивши його ім’я, раптом усвідомлюю всю безпідставність і безглуздість власних страхів. Чому ти вирішив, що з ним мало щось статися? З хлопчиськом, який цієї миті переймається, тьху, своєю біологічною сутністю стадної худоби. Не сумнівайся, йому набагато краще за тебе, за тебе, котрий обдурив біологію, а тому назавжди самотній стариган Ебенізер Сун.

Женько дістає мобільник. Він у нього тонкий, сріблястий, красива цяцька несамовито давніх часів. Цікаво, адже щоб віддавати за її допомогою накази, слід синхронізуватися: отже, його безпосередні підлеглі теж мають доступ — іноді — до урядового часу?..

Дивлячись на мене, уточнює:

— У вас із ним однакове прізвище?

Коли вона зачиняла двері, фігурна картонка «Не турбувати» колихнулася, немов годинниковий маятник, і ще раз, і трошечки іще, поступово згасаючи, в’язнучи в застиглому часі. Та Віра все-таки торкнулася до картонки пальцем, зупиняючи щонайменший натяк на рух, на шурхіт, на все, здатне видати, що вона пішла. Ніби це втеча. Так, начебто я переховувалася від когось чи не сплатила рахунка.

Я й справді не розрахувалася. Та Сергій, мабуть, заплатив.

Коридор був напівтемний і несподівано довгий, на кілька дверей, а їй здавалося, що весь готель — маленький, компактний зсередини, мов японська скринька. Протилежна стіна була обклеєна шпалерами з ієрогліфами та журавлями-танцівниками, що одному з них обрізали голову і крило, перериваючись на двері. Над одвірком світилася маленька лампочка.

Віра ступила крок — і відсахнулася від прошаруділої повз неї тіні, на крок відступила, відчувши відведеним ліктем гладенькі двері; тихше, не треба різких рухів, кроків, стукоту. Ясна річ, не було жодної тіні, так собі, мій власний заблудлий страх. Це завжди дуже страшно: вийти з нерухомої вічності назовні, за двері.

Перша сходинка стиха рипнула під ногою. Друга м’яко напружилася під килимовим покриттям. На третю чомусь страшно було перенести всю свою вагу, тому Віра мацала її носком ноги, ніби поверхню холодної води, в яку навіщось потрібно ступити.

Треба. Необхідно. Гранична умова тривання життя.

Сергій усе-таки покликав її за собою. Зрозумівши, що не зможе повернутися в зупинений час їхнього щастя, знайшов єдину раду: вона мусить його наздогнати. Вдавшись до нелюдського зусилля — зрушити з мертвої точки, розгойдати, немов маятник мертвого годинника, примусити його знову вицокувати секунди. Запустити нехай не вічний, та все ж двигун звичайного людського життя, зчепленого з часом.

І тоді, можливо, ми ще зустрінемося.

Віра збігла рештою шістьома сходинками, наче й справді пірнула в пекучо-холодну воду, — таке було сталося на морі: прийшла течія, вода за одну ніч схолола майже на десять градусів, усі в санаторії про це знали і ніхто не ліз купатися, і мама заборонила їй теж, та вона не повірила такій приголомшливій несправедливості — і перехопило дихання, прохромило крижаним і гострим, і залишалося тільки тріпотіти, гамселити по воді руками і ногами, відчайдушно намагаючись виплисти. Зачепила плечем одвірок, зашпортавшись поглядом об теж скаліченого, одноногого і однокрилого журавля. Вирвалася в хол і зупинилася, хапаючи ротом повітря.

Тут нікого не було: лише присунуті до стіни ширми, круглі пуфики, морські мушлі на стійці рецепції, за якими тріпотіло повітря, ніби силкувалося, та ніяк не могло сформуватись у повноцінну примару, тінь. У готельних холах мають висіти годинники, подумала Віра, неодмінно мають, адже потрібно відзначати поселення і від’їзд пожильців… у хостелі точно був годинник, автентичний, з фігуркою-танцівником… і в адміністративному корпусі нашого з мамою єдиного на всі часи санаторію…

Жодного годинника. Ніде.

Вона перетнула хол, ступаючи нечутно, немов попри ліжко зі сплячою людиною. Біля входу поглянула через плече: дівоча тінь за стійкою гойднулася, напівпрозора, примарна, і в русі знову зникла. Пискнув невловний для вуха, безмежно-високий ультразвук.

Віра вийшла з готелю.

Місто зустріло пронизливим холодом і щільною, матеріальною вогкістю — дощу не було, він був розчинений у повітрі, нависав, як пересторога, немов дамоклів меч. Можливо, в зупиненому часі саме так і буває; але ж я вирвалася назовні? Чи мій нерухомий час попрямував за мною, немов шлейф, оболонка, що зріднилася зі шкірою, герметична, непроникна?..

І людей зовсім не було, принаймні на перший погляд; щось точно сновигало навколо, занадто швидке, щоб його відстежити і тим більше розгледіти. Віра хоробро вийшла з-під арки — і, звісно ж, наштовхнулася, налетіла на невидиму перешкоду, що з цієї оказії окреслила ненадовго хисткі людські контури і вибухнула ультразвуковим скрекотанням. Нічого. Таке зі мною трапляється часто, вони повсякчас плутаються під ногами — набагато швидші, але занадто нахабні, а тому не здатні маневрувати, люди, і зрештою найввічливіше, що можна від них почути: «Бабцю, не гальмуй!»… то краще вже нерозбірливо, ніби прокручений на іншій швидкості диктофонний запис.

Не краще.

Десь цими вулицями ходить Сергій. Іде впевнено і швидко, у нього купа справ, цілей і зустрічей, його час бадьоро летить уперед; можливо, і навіть скоріш за все, він уже позакінчував і полагодив, що планував, і повертається до готелю, не здогадуючись, що йому тепер закрито туди дорогу… втім, зараз, коли я пішла, усе там стало як раніше, у звичному часі, спільному для всіх. Звісно, спершу ми розминемося, він побачить, що мене немає, і все зрозуміє, і зателефонує, і сам мене знайде. Головне — вийти зі ступору, повернутися у спільний з ним час.

Вона наддала ходи. Швидкість-час-відстань, вони ж взаємопов’язані, шкільна формула, простенька, навіть як на мене, гуманітарну дівчинку, котра так і не виросла, так і не зрозуміла нічого ні у фізиці, ні у житті. За швидкість зачепиться час і зрушиться, почне вистукувати трибами, рушить уперед. Не налетіти б лишень ні на кого з зустрічних, точніше, тільки б вони не налетіли на мене, яка повзе, либонь, ледве-ледве, майже нерухому, — але ж вони мене принаймні бачать. Я можу ще швидше, отак; бідолашна черепаха, хекаючи, долаючи кольки в боці, наздоганяє свого Ахілла.

Нічого не виходило. Фантомні тіні й далі сновигали довкола, не бажаючи проступати плоттю і перетворюватися на живих людей. Віра відступила до стіни — матеріальними були самі лише стіни і каміння, це місто міцно вросло у свій і будь-який час, йому це не шкодило — і перевела уривчасте дихання. Роззирнувшись навсібіч, за два кроки побачила арку, саме ту, що з-під неї вийшла, хоча хто його знає, у цьому місті аркові прогони кублилися рясними намистами і були схожі, немов коралі-близнюки. Там, над аркою, мабуть, була японська вивіска готелю?.. Віра не пам’ятала: за логікою, мусила би бути, але, здається, немає, жодної вивіски, ніяких вульгарних ієрогліфів, це місто більшість своїх скарбів ховало від випадкових туристів, як, скажімо, ту-таки «Склянку», орієнтуючись на поціновувачів, на тих, хто знає. Застиглий час нівелював швидкість, скасовував відстань. Безсенсовний забіг на місці.

Захотілося повернутися туди, під арку, до готелю. Там принаймні спокійно і тихо. І ширма, і мушлі, і кругле ліжко…

Віра прикусила губу. Так не можна. Розгойдати, запустити, повернутися у теперішнє, у життя. Якщо поки не вдається, то, мабуть, тому, що я намагаюся йти без жодної мети, а тому і без сенсу. Отже, я мушу вигадати щось схоже на ціль.

Насамперед зрозуміти, який сьогодні день. Коли ми зупинили час, була субота, я пам’ятаю, я так і зосталася в тій суботі, а Сергій вийшов із неї, наче з кімнати… чи для нього вже настала після ночі неділя?.. А Машенька телефонувала мені, повернувшись додому. Себто, для них усіх, які живуть у спільному часі, настав щонайменше понеділок, фестиваль завершився, всі поїхали звідси… І Сергій?!

Віра безпорадно крутнулася на місці. Як довідатися, в кого запитати? Про те, щоб заговорити до когось із цих людей, майже невидимих, які стрімко пролітали повз, не могло бути й мови. Де, перебуваючи в місті, можна побачити дату?.. Вдома вона, якщо раптом забувала число, а воно навіщось було потрібне, просто вмикала телевізор і клацала канали, аж поки натрапляла на якісь новини; з інших причин вона його, власне, взагалі не вмикала… Та я ж не вдома. Де можна ще?.. в газеті, мабуть. Тут же виходять щоденні газети.

От би лишень дістатися до кіоску. Швидкість-час-відстань. Якщо котрась із величин дорівнює нулю, я, звісно ж, нікуди не дійду.

Але ж вийти з готелю мені вдалося?..

Вона ступила крок, другий, третій, болісно видивляючись бруківку під ногами, слизьку, лаковано-блискучу: стала на помітний, надщерблений камінь, переступила, озирнулася, упевнюючись, що він залишився позаду. А зараз ось кам’яна кладка з давнім написом, що проступає з-під тиньку: так у цьому місті консервували час, виставляючи старовину на загальний огляд, немов заспиртований експонат у пробірці… Попри напис теж вдалося пройти, отже, час усе-таки рухався, не був такий уже безнадійно мертвий. Поки Віра дивилася в стіну, не наважуючись випустити її з поля зору — блимне, зникне, знову знущально опиниться поряд? — хтось добряче штурхнув її під лікоть і відсахнувся, пташиною мовою цвірінькнувши «перепрошую». Коли вона озирнулася, він, звісно, був далеко: розмита, але все-таки досяжна для погляду квадратна постать у синьому плащі.

Віра рушила сміливіше; кіоск мав бути на розі, вона вигадала це собі так переконливо, ніби пригадала. Там, де вузька вуличка вливалася дугою в центральний проспект, єдину на все місто пряму і широку дорогу, вздовж якої росли великі дерева, мала би стояти хатинка, всі грані якої обкладено глянсовими обличчями політиків та зірок. Треба попросити сьогоднішню місцеву газету, як вона називається? — Скуркіс казав, а я забула, — байдуже, просто попросити сьогоднішню газету. Там, напевно, написано про фестиваль, цікаво буде прочитати. Могли написати про Берштейна, і про ту дівчинку-поетесу, Арну, і вже точно про Андрія Марковича…

Вулиця закінчилася, утворивши з проспектом гострий неправильний кут. Жодного кіоску тут не було.

Віра зупинилася. Повз неї летів проспектом суцільний горизонтальний вихор, скрекочучи на високій ноті; попереду спалахнуло у вологому повітрі червоне око, і вихор спинився, перетворившись на невиразні боки машин, що наповзали одна на одну. Дивно, адже ми гуляли тут пішки, з дівчатами, потім із Красоткіними та Скуркісом… і з Сергієм. І всі тоді гуляли, мабуть, цей проспект перекривають на час фестивалю чи у вихідні. Світлофор блимнув жовтим, і вулиця знову рушила, злившись у суцільний потік; здається, в Японії є швидкісний потяг, що його майже не видно в русі. Сергій був у Японії, а я не була і вже ніколи не побуваю… Минулий час, майбутній час. Час.

Щось тицьнулося їй до рук, і пискнув чийсь — дитячий чи просто прискорений? — голос, і Віра встигла роздивитися худорляву постать, яка вмить опинилася ген далеко, так, це дитина, не дорослий; і подивилася, що ж це їй таке дали.

Газету. Мабуть, безкоштовну, забиту міською рекламою. І все одно — диво, справжнісіньке диво.

Перше, що вона прочитала, був колонтитул з числом угорі шпальти. Газета була стара, за суботу. Диво виявилося трохи недотягнуте, недовершене, як це зазвичай і буває з дивами, зводячи їх до розряду банальних випадковостей і збігів.

Віра розгорнула газету і побачила його обличчя.

Сергій.

«Сергій Полтороцький: ідучи — іди».

…Вона читала. Інтерв’ю було розлоге, запитання безсистемно сахалися від політики до кіно і назад, раз по раз звертаючи до особистого життя, яке, звісно ж, цікавило журналістку найдужче; і тебе теж, не варто лукавити, інакше б ти давно викинула цей аркуш, а не читала так жадібно.

Він роздав за своє життя сто тисяч таких ось інтерв’ю дівчиськам із провінційних газет, він мав хист чарівливо і спритно уникати відповіді, дурити, морочити голову, бавлячись у відвертість. Він мав напохваті сто тисяч уїжджених історій: про сільську школу і юначу любов, про вступ до театрального і початок зйомок у кіно, про фестивальну поїздку до Японії — «з готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися!»… І про першу дружину: Галина Титаренко, точно, а я все не могла пригадати прізвища і соромилась у нього запитати… «По всій країні тітки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі без винятку! — її хотіли… француз, о-ля-ля… виноградники, замки на Луарі, тьху…»

Звісно, він брехав. Майже про все, домішуючи до розлогих побрехеньок, немов прянощі, дещицю правдивих фактів. На газетній шпальті це тим більше впадало в око — а журналісточка все брала за чисту монету і старанно розшифровувала потім із диктофона, пишаючись розмовою з самим Сергієм Полтороцьким. Безперечно, він будь-кого здатен переконати і зачарувати, і примусити повірити у що завгодно…

А ще на одному розвороті були світлини. Поганої газетної якості, мозаїка з барвистих крапочок, якщо піднести ближче до очей, але на відстані — впізнаваних, живих. Сергій у костюмі з депутатським значком щось каже у мікрофон. Сергій на сцені, у пелехатій хламиді, з рукою, вивернутою у трагічному театральному жесті. Геть молодий Сергій, усміхнений і вусатий, у вишиванці. Стара, чорно-біла, родинна: Сергій та його Галя з начесаною копицею, і посередині білява дитина, хтозна, хлопчик чи дівчинка, янголя з прозорими очима. І поруч кольорова, яскрава, велелюдна: Сергій, його дорослі діти, у дочки (чи невістки?) немовля-онук на руках, і нові, дрібні дітлахи, і теперішня дружина… Зовсім молода, ну, можливо, років сорок, вона ж акторка, стежить за собою. Красуня, це фахове. Перестань, от тільки не треба заздрості, вульгарної, ганебної…

«Ясно, що вона знала, за кого виходила заміж. Я легко захоплююся, легко втрачаю голову! — але я дотримуюся чіткого правила: нікого не мучити, не занапащати, не тягнути часу. Ідучи — іди. І я завжди повертаюся додому».

Чи думав він про мене, коли казав таке, псевдощиросердо мелючи все це провінційній дурепі на її допитливий диктофон? Звісно, ні: газета вийшла в суботу, інтерв’ю записувалося, припустімо, в п’ятницю, ми ще не були знайомі… просто він знав. Він від початку, завчасно, задовго до нашої зустрічі, знав, що так буде. Бо це для нього аж ніяк не вперше.

Тепер ось я теж знаю. І змушена буду якось із цим жити.

Віра так і стояла на розі з газетою в руках, і її час стояв на місці разом з нею — у глухому, безнадійному ступорі, і вже не було підстав і стимулу зрушити його з місця. Я можу простояти так усе життя, завдовжки з вічність; а що тепер її стримає — бажання померти?.. але я не маю навіть цього, нічого в мене не залишилося, крім жовтого аркуша газети. Банальніше не придумаєш — щоб наповнити вічне життя. Кинути під ноги: бодай на це я ще маю достатньо сили і часу.

Відсирілі аркуші опали на бруківку, обліпивши квадратне каміння Сергієвим лицем… його руками, що обіймають іншу жінку… хоча ні, просто поганої якості папером, сміттям під ногами. І справді полегшало. Аж так, що Віра навіть змогла нахилитися, підняти газету і, зіжмакавши, жбурнути до найближчої урни. За два кроки; і цих два кроки їй вдалося подужати.

Не можна було зупинятися — вона це відчувала, осягала всією шкірою, розуміла на рівні глибинного, нелюдського інстинкту. Простувати далі, іти, все одно куди, байдуже, чи поволі, чи трохи швидше, як вийде — але йти. Навколо вирувало, дзижчало на межі ультразвуку занадто швидке місто, сповнене прискорених людей і вже цілком незбагненно-стрімких машин; та годі, хіба для мене таке вперше, я завжди жила сповільнено, завжди відставала від життя, а різниця у темпі не має такого вже вирішального значення.

Над проспектом блимав світлофор, немов новорічна ялинкова гірлянда: червоний-жовтий-зелений-червоний, без щонайменшої паузи — але через дорогу слід було перейти, і Віра ступила на широку білу смуту, переривчасту на бруківці, і пішла, і навколо завищали на різні голоси автомобільні сигнали та водії; нічого, переживете, трапляється, всі старі жінки не квапляться, переходячи дорогу. Вона дивилася лише вниз, на білі смуги зебри, та все одно мало не перечепилася об несподіваний бордюр.

Не зупинятися. Нехай навіть цей рух не мав сенсу — лише в ньому було життя, її власне, відокремлене від того фарсу, в який була втягнена мимоволі і де ризикувала залишитися назавжди. Ні, нічого цього не було. Ніколи він не мав до мене стосунку, Сергій Володимирович Полтороцький, актор і депутат, публічна особа, мешканець газетних шпальт, що їх безкоштовно роздають на розі. Пустопорожній цинік, чиї незмінні байки я брала за одкровення. Ні, я з ним нічого не мала. Його не було взагалі, нема і не буде — в жодному з часів, що існують. «Ідучи — іди». Яка несамовита, оголена вульгарність… Не було!!!

У мене власне життя і власний час. Нехай сповільнений, нехай він ледве волочиться, який є. Все одно я вже якось його використаю — сама. Мій час не має причин стояти на місці, а я і так ніколи не була щасливою…

Його великі руки, його примружені очі, його усмішка. Вірусику… Лежати поруч із ним, притулившись, зліпившись в одне: спільна лінія стегон, сплетені пальці, голова і шия у спеціальній, фантастичній западинці біля його плеча… Не було.

Тому що якби правда, якби справдешнє, якби щастя — воно не закінчилось би, не вирвалось за межі нашого зупиненого часу, я мала відразу здогадатися і зрозуміти. А коли так — то й нема за чим шкодувати. І поступово забудеться, і минеться.

А місто жило на власній швидкості, але, дивуючись, усе-таки давало їй дорогу — старій жінці, неспроможній рухатися швидше, старість слід поважати, це місто так демонстративно пишалося своєю культурністю, пронесеною крізь віки, що ніяк не могло оминути нагоди брязнути цією бутафорською зброєю. Біля Віри пригальмовували машини і трамваї, її об’їжджали велосипедисти і обходили пішоходи, на неї задивлялися діти — і вона часом теж їх бачила, як вони спинялися посеред вулиці, здивовані, але враз стиралися, зникали за руку з батьками. Кілька разів до неї підбігали собаки, обнюхували вологими носами, а один кудлатий дворняга, схоже, вирішив помітити як свою власність, придорожній стовп — і Віра, стрепенувшись, спробувала пришвидшити крок, і песик зник, розчинився у швидкісному навколишньому світі.

Деяких людей, які нікуди не квапилися, нерухомих, Віра навіть бачила. Бабцю-торбешницю, зігнуту в дугу на вигідній місцині дорогою до собору. Бабчиного конкурента, невідь ким експлуатованого маленького хлопчика-музику, що його правиця залишалася невидима, бо невпинно цигикала на скрипці. Ще одного музику, хлопця зі смішними кісками, розпруженого, вільного, його гітара сумирно лежала коло нього, немов заснула кішка. Дівчину, зачаровано завмерлу біля вітрини з білизною. Продавця сувенірів, який відвернувся від стійки зі своїм жалюгідним туристичним крамом. Квітникарку, перебрану в довгу псевдоісторичну сукню, яка, відпочиваючи, поставила на парапет кошик фіалок. І зовсім чітко — чоловіка-статую, пофарбованого в сріблясту барву, ще більш застиглого і неживого, ніж справжні статуї з мідною прозеленню…

Вона перетнула квадратну площу, осереддя міського життя, зовнішнього і метушливого, виставленого напоказ. Вузькі вулички розбігалися від площі в різних, мало не стереометричних напрямках, тут неможливо було зорієнтуватися — якщо прагнути кудись потрапити; але ж мені не потрібно в жодне конкретне місце, мені все одно, куди йти. Віра обрала вулицю навмання, вологу і напівтемну, а ще, здається, безлюдну — ніхто не квапився, не летів назустріч, загрожуючи не помітити і збити з ніг, і її час, звільнений від принизливої конкуренції, почав здаватися цілком нормальним, придатним для життя. Праворуч і ліворуч здіймалися потріскані стіни, обабіч обтинали небо черепичні та металеві карнизи і нависали над серединою вулиці аварійні балкончики з геранню.

Я, здається вже була тут. Хоча в цьому місті нічого не можна сказати напевно, неможливо точно впізнати місця, не позначені пам’ятками з туристичної мали, тут усе таке схоже й непевне, ночами ці вулички і будівлі вочевидь міняються місцями… Ні, не була. Ніколи. Зовсім немає чого згадати.

Дорога пішла вгору, Віра помітила це з власного переривчастого дихання, з подвоєного зусилля, потрібного, щоб рухатися супроти опору часу. Та зупинятися ще й досі було не можна, зупинка неминуче означала б некеровану хвилю асоціацій та спогадів, прив’язаних до місця і шляху, злиття минулого з теперішнім і майбутнім — а тоді все. І вона йшла далі, так само нікого не зустрічаючи: повсякденному, не фестивальному місту не було чого робити вранці робочого дня — так? — отам, нагорі, під давно зниклими мурами високого замку на пагорбі…

Стіна спершу знайомо закінчилася з одного боку, потім вулиця остаточно переродилася на паркову алею. Бронзово-лимонні чагарі стояли важкі від вологи, сиза хмара нависала непролитим дощем, спливав схилом туман, і лячно було торкнутися до гілки, зачепити рукавом краєчок хмари. Зустріла нещодавнього лева без лапи, мокрого, темно-сірого, з пальчастим жовтим листком, прилиплим до морди, і лева Віра теж постаралася не помітити, не впізнати, хіба мало їх у цім місті, бродячих камінних левів…

Хіба мало їх у цім місті,

Бродячих камінних левів…

Вона ледь стишила ходу, безгучно перебираючи вустами слова, що випадково потрапили в ритм, недосконалі, гойдливі, оглушені придихом закінчень; але ще трохи — і вірші, вони завжди виходять отак, спонтанно, з нічого, і тягнуть за собою нитку, і самі сплітаються у візерунок, а потім підхоплюєш, пробуєш на смак і на слух, підбираєш точне звучання, доскладуєш і шліфуєш, болісно намагаючись не загубити за давно відточеною технікою первинний імпульс, живе, що виникло саме собою, щось більше, ніж набір тих чи тих ритмічних слів…

Хіба мало їх у цім місті…

Що відбувається з часом, коли народжуються вірші? Я ніколи не намагалася з’ясувати, не помічала, не відстежувала; але безперечно, що час не залишається таким, як завжди, виходить зі звичного свого річища, з ним може статися будь-що, бо народження віршів накидає реальності власні закони.

Виміряти, дослідити, порахувати — отже, втратити найголовніше, те, без чого ніяк… Я і не буду. Обережно-обережно — не упустити, не відпустити, але й не здушити, не прим’яти, мов крильця метелика чи пагінець першоцвіту, — намагатимусь приручити, виростити, а поки не вийде записати, вивчити напам’ять.

Вона рушила далі, стиха шепочучи, промовляючи подумки народжувані рядки, і час уже не мав значення, відповз, присоромлений, знівельований, кудись убік; не заважай, не бери на себе забагато, врешті-решт ти всього лише час, і не більше. Хіба мало їх у цім місті… хіба мало у цьому місті… хіба мало вас… ні, все-таки їх…

— Чи не скажете, котра година?

Віра здригнулася.

Сталося найстрашніше; те, що відбувалося з нею часто, але менш страшним від цього не ставало. Згодом, коли вірш уже стане живий — нехай лише одна строфа, нехай далеко не всі рими ще дібрано, а рядки підхоплено, далеко не всі алітерації на своїх місцях, тонка тканина ще податлива та гнучка, більшу частину слів буде змінено і дібрано точніші, але життя встигло зародитися і трошечки зміцніти — потім можна. Але вдертися ззовні зараз, у мить народження, таку ще ніжну й непевну, — означало вбити, мимохідь розчавити метелика, наступити підбором на пагінець.

Усе вирішується в найкоротшу мить. Час.

— Чи не скажете ви, котра година?! — повторила вона вимогливіше — опецькувате руде дівчисько, веснянкувате, Віру завжди по-дитячому зворушували такі ось руді, сонячні люди. Побачила себе її очима — божевільну бабегу, яка щось бубніла собі під ніс, самотню, на вершечку пагорба…

Аж раптом, точнісінько як тоді — «красиво?» — розкрився перед очима несамовито широкий обрій, і місто внизу, і клаптикова мозаїка дахів, і башточки, і куполи, і грандіозна висотка готелю; і запаморочилася голова, і виникла запізніла думка, що ось же, я чую слова цієї дівчинки, її хрипкувато-дзвінкий голосок, я бачу її всю цілком чітко, з цими веснянками, з кучериками над вухами, з біло-зеленою стрічечкою, засиленою в петельку на комірі… вийшло?! Я сама не помітила як — але все-таки прискорилася, розігналася, зуміла наздогнати загальний час?..

От тільки вірші. Але вірші прийдуть ще. Мабуть.

Вона, руденька, запитала, котра година. А в мене немає годинника… і збилися налаштування на мобільному.

— Восьма, — по-чудернацькому відповіла дівчинка сама собі. — Восьма рівно.

За її спиною, далеко внизу, там, де досконалу тканину міста брутально проштрикнув висотний олівець, ближче до його гострого верху розпустилася яскрава оранжево-сиза квітка. Беззвучна, нереальна, а тому несамовито, нетутешньо гарна.

Віра зачаровано дивилася, як вона розквітає дедалі сліпучіше і ширше.

Стугін і гуркіт, і здригання землі, і відлуння далекого спільного крику долетіли до неї вже потім.

Річ у тім, що в комуналів задофіга часу. Пам’ятаю, я сам такий був.

А коли чогось дофіга, то воно нафіг і не треба. Всі думки про те, як би це його спекатись. Як би певніше вбити.

Не можуть же вони весь час жерти. І трахатися тим більше не можуть, хоча хотілось би, хто ж перечить. А ще вони полюбляють весь час міняти лахи, надто киці, наколювати татушки і чорти його батька що вичворяти на голові з допомогою перукарських дівок. Але часу, порожнього, грузького комунального часу в них усе одно більше ніж досить.

І тоді вони йдуть, сказитися можна, у дім-бесіду. Себто, якщо по-людському, в дім-базар.

Розкіш людського спілкування, ага, саме це. Коли байдуже, про що теревенити, просто так, нінащо, аби вбити час, комунальний, що його не так просто вбити: треба ще постаратися, забалакати, завалити, замокрушити, затоптати ногами.

Я й сам сходив туди якось.

Не пригадую, про що там тоді базарили, здається, про дівок, та чи не все одно. Я, звісно ж, зацідив тій комунальній сволоті по пиці, як не зацідити? — по нахабній червоній пиці, яка не знає, куди дівати час. І про дівок він, ясний перець, плів якесь казна-що.

У дім-базарі байдуже, хто, з ким і про що. Головне — довести свою правду.

Відколи я став ліквідатором, я туди, звісно, не потикався, навіщо? Конфлікт і є те, по що всі туди пруться, і сам дім-базар втратить сенс, якщо в ньому якогось милого опиниться ліквідатор. Під час конфлікту, бійки і мочилова без жодної мети його ж бо й найлегше вбити — час.

А трупи, в разі чого, вони потім викидають надвір.

Коли я розумію, куди його несе, мого Сун-віпа, мене пробиває на регіт упереміш із подивом. Якого фіга?.. Ну пореготав, потрахався, причепурив свою руду дівку — то й нехай собі, вони всі так роблять. Але ж на біса — в дім-базар? Якого хріна?..

А я, звісно, мушу його вести. Погано уявляю собі, як. Ліквідувати на випередження конфлікт у дім-базарі — дика каламуть. Як у процесі не спалитися?! — а це послідуще западло навіть для ліквідатора, не те що для спецохоронця.

Ніхто не обіцяв, що буде легко. Блискавко, що-небудь придумаєш.

Повільно, дуже повільно зачиняються за ними двері; я вже майже звик, майже не бісить. Щоб не впилятися йому в потилицю, вичікую — ступити вперед можна лише найостаннішої спецохоронної секунди, тінню в щілину.

Мобільний.

— Блискавка, слухаю.

Відступаю вбік поговорити — бісові двері все одно не встигнуть повністю зачинитися.

— Об’єкт пройшов?

— Так, — дивлюся на щілину, вона звужується невловно, але впевнено. — Іду за ним.

— Не треба.

Ледь устигаю стриматися, щоб не запитати чому. Це й справді дико: у дім-базарі з віпом може статися будь-що, гості вкрай рідко перші починають бити пики — а перемагає, навіть у комунальному часі, майже завжди той, хто перший. Похопившись, встигаю стриматися.

— Що ж мені робити?

Це вже нормальне запитання, в голосі жодної непевності. Якщо я перестаю наглядати за віпом — базові інструкції летять під три чорти, і я маю отримати нові. Що мені робити?

— Блискавко, чекайте, коли він вийде. Це може тривати довго.

Авжеж. У комунальному часі довго все, а звідси й поготів швидко не виходять… якщо взагалі виходять.

— Вас сповільнити?

Перехоплює подих, і я відповідаю хрипко:

— Не варто.

— Тоді чекайте.

Мобільник вимикається, і я залишаюся під дверима, що й далі зачиняються, та ніяк не можуть стулитися остаточно.

Я ні біса не розумію.

Це мій віп, я відповідаю за його безпеку. І я знаю, що таке дім-базар, — а він, швидше за все, не знає, гість на ймення Іґар Сун, і, судячи з самовдоволеної тупуватої фізіономії, досить його раз шпигнути — і він попре на конфлікт, але ж у пику вчасно не зацідить. Якщо поруч буду я, з ним нічого не станеться, і з його дівкою теж… але мене поруч не буде. Це наказ. Якого чорта?..

Обговорювати накази не можна. Але ніхто не казав, що їх не можна обмірковувати, надто якщо маєш на це час. Бісовий огром часу.

Двері нарешті зачинилися, тепер я не зможу опинитися всередині, не зіжмакавши цих дверей, а заодно, якщо комусь не поталанить, кількоро комунальних баняків. Розминаючи ноги, походжаю туди-сюди: безсенсовна руханина. Ні, не можу второпати. Якого — я мушу чекати під дверима?!..

Бозна-скільки.

Час, дорогоцінний час, який не заповнити нічим, окрім дурнуватих думок. Перша: здриснути кудись, пожерти, шпокнути шпитальну дівку, ти встигнеш, Блискавко, тут уже однак не буде швидко. І друга: не смій, ти вже заледве був не спалився, не спустив усе до бісової матері. Ні, ризикувати не варто, можна лише стирчати тут і чекати, чекати, чекати…

У повітрі висить, чорти її батька знають, звідки вона взялася — з карниза? — одна-єдина крапля, я хапаю її в жменю, недостиснувши пальців, потім розтискаю руку, а крапля так і висить, повільно, дуже повільно падаючи вниз. Підставляю долоню і прибираю останньої миті: бавлюся, мов дім-садківський хлопчисько. Чекаю.

Пригадую нашу Базу. Як нас там школили, не даючи ані секунди вільного часу: скелелазіння і кроси, єдиноборства і стрільба, і коротка перерва, щоб пожерти, і знову біг по перетятій місцевості у повному спорядженні… Пригадую Грома.

Як ми стояли тоді з ним у дім-садку під дощем, перший мій раз у спецохоронному часі. Яке це було дике, ні з чим не порівнюване щастя. І я думав, що так тепер буде завжди. А потім — адже він зрадив мене, мій учитель Грім, відвернувся, забув. А я так чекав, розпливаючись шмарклею в комунальному часі, що саме він прийде по мене, витягне, як тоді зі стіни, порятує. Але прийшли інші і зажадали від мене такого, чого я досі й уявити собі не міг.

Мені здавалося, що найстрашніше — гнити з комуналами в їхньому часі. Та з’ясувалося, перебувати в спецохоронному, озброївшись своєю неперевершеною блискавичністю, і не мати змоги бодай рушити з місця — значно страшніше. Мабуть, слід було погодитися, коли вони запропонували мене сповільнити; ця думка найбільш ідіотська і моторошна з усіх, що в мене виникали. Від самого лише факту — я, Блискавка, міг таке подумати?! — мене починає тіпати.

Якби він бодай поговорив зі мною зараз, Грім. Але він, звісно ж, геть забув про моє існування.

Спливає час, і комунальний, і спецохоронний теж, і хочеться жерти, і не лише; щоб випорожнитися, відступаю до стіни, і струмінь пробиває в ній лунку, немов у снігу чи в піску, пусте, ліквідатори приберуть за мною, — та гайнути у дім-стіл усе-таки не наважуюсь, а жерти хочеться дедалі дужче, вже геть нестерпно. Минають, здається, години, а може, і дні, я нічого вже не знаю, так швидко і порожньо блимає мій час… спливає життя.

Аж раптом мене пронизує здогад.

Вони й не чекають, що він вийде звідти, мій віп. Не такі вони телепні, ті, що віддають накази, аби покинути без охорони гостя у дім-базарі й чекати, що він упорається самостійно. Це однаково що тобі наказали ліквідувати його, Блискавко, міг би й раніше второпати.

Чорт, ніколи досі не ліквідовував живих людей.

А його дівка? Руде дівчисько з переляканими очиськами? — стосовно неї я не отримував ніяких наказів, жодних інструкцій… і не допер вчасно запитати, чи моє це діло.

Мобільник мовчить, отже, так і треба. Я мушу діяти і вирішувати самостійно.

І я вирішую. Якщо він ніколи — а швидше за все таки ніколи, цей шмаркач не має жоднісінького шансу — не вийде звідти, то який сенс чекати? Гибіти дурно, гайнуючи свій робочий час?

Логічно буде ввійти і перевірити.

Хочеться відчинити їх копняком, жалюгідні двері дім-базару, зім’явши під три чорти і розтрощивши на друзки, та я жду, поки хто-небудь їх відчинить, чекаю цілу вічність і таки дочікуюся. Пропускаю компанію комуналів, аж поки не зникає складка на останній товстій потилиці, і прослизаю досередини.

Я ніколи тут досі не був — у робочому часі, ліквідаторові тут нема чого робити, я вже казав. І від того, що я бачу, нападає дикий регіт; попри моторошні порожні години на чатах, попри все. Ніколи, за все моє життя, я не бачиш нічого всцикотнішого за комуналів у дім-базарі.

Як вони лементують, перекошуючи від краю до краю фізіономії і повільно роззявляючи пельки, як між зубами висолоплюються язики і зависає фонтанчиками слина. Як поступово стискаються їхні пальці — спершу на гачки, потім на кілечко і, нарешті, в п’ястук. Як, надумавши підвестися, вони довго розгойдуються на півзігнутих. Як смішно здіймаються в повітря на одній нозі, приміряючись зацідити підбором у чиюсь задерту пику на підлозі…

Сказитися зо сміху. Та я не бачу його, мого віпа. І її теж.

Обнишпорити дім-базар ще раз — усі його суміжні кімнати, всі закутки. Я роблю це швидше, ніж вони переходять від одного матюка до іншого, швидше, ніж вони розтуляють роти.

Бачу.

Це на його пику, виявляється, планерує згори підбор, погойдуючись грайливо, немов у столової дівки, яка поклала ногу на ногу. Впізнаю по родимці на ключиці, біля довгих подряпин від чиїхось пазурів і коміра дірявої футболки, звідки здерли бейджик. А пики як такої у нього вже в принципі немає. І він уже майже, як розумію з ледь чутного комунального скреготу, перестав волати і навіть хрипіти.

Як ти, Блискавко, і передбачав. Ліквідуєш потім труп.

Я можу йти. Але роззираюся ще раз.

Шукаю її.

…Її волосся намотане на чийсь чоловічий кулак, і якась комунальна дівка неквапливими котячими рухами дряпає її обличчя, — а вона кричить, навскоси роззявляючи рота, і повільно намагається затулитися ліктями, і в замружених очиськах стримлять на віях сльози, — це не смішно, я сам не збагну чому. Підходжу, відсуваю дряпучу дівку, вона валиться кудись убік, а я спокійно розплутую клубок тонкого рудого волосся, здається, ламаючи тому козлові пальці. Жодне з них, однак, не збагне, що відбувається. Я занадто швидкий, а головне — це дім-базар, тут ніхто не дивиться одне на одного.

Мобільний.

Відволікаюся, наостанок легенько пхнувши козла в груди; під долонею тріщать ребра. Приймаю виклик і не встигаю — не встигаю?! — нічого мовити.

— Блискавко, де він?!!

— Тут, — голос чомусь сідає. — Він, можете вважати, вже мертвий… Чи потрібно його врятувати?!

Озираюся через плече; я встигну. Шпитальні дівки і не таких ставлять на ноги. Нехай тільки мені накажуть.

— Де ви зараз?!

— У дім-баз… у дім-бесіді.

Хочу назвати координати, але мобло вибухає лайкою, лютим матюччям, багатоповерховим, нестримним, крізь яке нарешті проростають слова:

— Кого ти взагалі вів?!!..

Аж раптом у мобілці клацає. До мене звертається інший, до болю знайомий голос:

— Блискавко, що з тобою? Він допіру вийшов із дім-уряду, Ебенізер Сун, і він явно живий. Я бачу його, матері твоїй, на веб-камері!.. Блискавко, ти де?! Який в біса, дім-базар?!!

І я впізнаю його, цей голос:

— Грім…

Мій час запаморочливо мчить уперед, несе у коловерті уривки плутаних думок. Грім, ну нарешті, мені було так важко без тебе, я не знав, що робити і як жити, я загалом лише те й робив, що чекав на тебе, і тепер усе буде зрозуміло і добре… Я підвів, я підставив тебе, Громе. Я налажав, я зробив щось не те, ось-ось допетраю, що саме, і спробую виправити!.. Тільки не кидай мене більше.

— Блискавко, ти бовдур, — каже Грім, і мобло чітко передає, як він силкується не кричати. — Переплутав об’єкт, це ж треба було примудритись… а я обрав тебе… свою людину… не хотів привертати уваги і доручати комусь із Кружини… Ти хоч розумієш, що ти накоїв?!

Виправдовуватися. Перепрошувати. Пояснювати, як сильно він мені потрібен, його голос, його провід, його довіра і присутність… Але все це заборонено.

— Ебенізер Сун, — кажу я. — Дім-уряд. Зараз. Я встигну.

— Мерщій! — гарчить Грім.

Я лечу.

Миті вулиць, раптовість поворотів, розпливчасті коми зустрічних комуналів; я би позбивав їх усіх до чортової матері, почавив би на желе і розкатав асфальтом, але обходжу на віражах задля точного, мов лезо, маневру, заради блискавичної злагодженості рухів. Мене звати Блискавка, і я встигну. А його звуть Сун, Ебенізер Сун, яка дика лажа, жахлива помилка, — але не існує такої помилки чи лажі, якої б не можна було виправити, коли є час. Мій. Робочий. Час!

Дім-уряд. Червоний фасад, східчастий дах, невидимий панцир вхідних дверей — і літери, вкарбовані в камінь та метал, я побачив їх уперше ще в дім-садку, їх показували нам щоранку, примушуючи прокидатися під звуки гімну, нас навчали по них читати, і я запам’ятав, на все життя запам’ятав:

ЕЖЕН КРАМЕР.

Зупиняюся. Наводжу різкість. Ежен Крамер, так.

Ежен Крамер — тюхтій. Нікчемний, сповільнений, гірший за послідущого комунала. Якби не він, ми давно б уже притиснули ті задвірки, примусили б шанувати Світ-комуну. Лише через його боягузтво… тьху.

Так сказав Грім.

Іще тоді, на Базі. Мені стало розуму не повторювати це нікому.

Та я мушу знайти його, віп-гостя на ім’я Ебенізер Сун. Він не міг відійти далеко, він узагалі не міг відійти — щонайбільше ступити півкроку відтоді, як я гайнув сюди. Але стулка вхідних дверей дім-уряду ще й досі зачиняється — а його немає, немає ніде!..

Помічаю останньої миті — перш ніж він стрімко зникає за дальнім поворотом.

Це знову може бути помилкою, я тепер завжди усе по сто разів перевірятиму, а тим більше зараз, коли все пішло шкереберть, геть не так, як я встиг собі уявити. Він віддаляється, миршавий сивий стариган, рухаючись смішно і метушливо, проте аж ніяк не сповільнено. Він — у спецохоронному часі!..

І він не сам. Із ним ще двоє спецохоронців у чорному, у них зброя при боці і знаки розрізнення на рукавах: особистий підрозділ охорони Ежена Крамера, добірна сволота. Я вперше бачу їх ось так, з потилиці, і відстань між нами збільшується; не гальмуй, не стій на місці, ідіоте, пришвидшуйся!

Мобіла.

— Я веду його, Громе. Старий зі спецохороною. Але вони…

— Я знаю. Блискавко, ти маєш його ліквідувати.

— Що?

Наказ не перепитують, не уточнюють і тим більше в ньому не сумніваються. Але Грім не наказує. У нього такий голос, ніби він… не знаю навіть, просить у мене вибачення?..

— Убити його. Слід було це зробити відразу, щойно він вийшов з дім-уряду. Але можна й зараз. Він не повинен повернутися на задвірки.

Отже, я вгадав. Переплутав об’єкти, але здогадався про головне.

А спецохорона? — міг би запитати я. Їх же двоє, а я сам, і я в сірому, не озброєний нічим, крім ліквіда. Гаразд, Громе, — міг би сказати я, ні про що не питаючи, і виконати наказ, і нарешті вирости в його очах. Але я не роблю ні те, ні те. Не виказую слабкості — але і не мовчу.

— Чому?

І Грім пояснює. Бо я не чужий йому, бо він обрав мене, бо я маю право знати:

— Інакше — все. Він перекриє еквопотік, і нам доведеться терпіти Крамера до скону… до його скону, — крізь зуби Грім цідить страшнючу лайку, і м’який голос робиться моторошним. — Я покладаюся на тебе, Блискавко. Я висилаю ще людей із Кружини, але… вони не встигнуть.

Я це і сам розумію.

— Громе, я впораюся.

Уся наша розмова триває на ходу, на швидкості, покликаній скоротити відстань; час не на моєму боці, він узагалі усунувся, став чужий, наш робочий час. До того ж я змушений тримати дистанцію, щоб спецохорона не виявила мене раніше, ніж я зможу завдати удару. Про те, що станеться зі мною потім, я не думаю. Воно не має значення — ніяке потім.

Стариган майже біжить, недоладний живий мрець; спецохоронці дріботять слідом, старанно намагаючись не збитися з його ритму. Якби ж я мав зброю. Але радіус ліквіда у такій ситуації просто сміховинний, простіше буде, мабуть, вбити його голіруч… ось лише спершу зрозуміти, як нейтралізувати цих двох… я придумаю, Громе, я зможу.

Але ж я ніколи досі не ліквідовував живих людей. Здається, я вже це казав; тьху, та хіба не все одно.

Аж раптом я розумію, куди вони прямують.

Вони ж повторюють мій нещодавній шлях, поворот за поворотом, крок за кроком… тут могли б зрізати кут, але не доперли, втім, байдуже. Вони йдуть у дім-базар.

Де вбивають зараз іншого гостя на ймення Сун. Цікаво, на задвірках це що-небудь означає — коли двоє мають одне й те ж ім’я?..

Розвивати цю думку ніколи. Вони прийшли.

Вони вдираються у дім-базар, не переймаючись тим, щоб їх не помітили, тріски з колишніх дверей розлітаються віялом, і спецохоронці пропускають віпа у вишкірений уламками отвір, прикриваючи обабіч, позбавляючи мене щонайменшого шансу: це професійне, навряд чи вони здогадуються про мій наказ, хоча відкидати таку ймовірність не можна. Вичікую секунду і вдираюся за ними, збиваючи з ніг якихось комуналів. Пусте, для дім-базару нормально, коли когось там збивають з ніг.

Заходжу.

Залишаюся в передпокої і, розпластавшись по стіні, зазираю досередини.

Дике видовище. Серед сповільненого комунального натовпу, зануреного в безкінечну лайку і безглузду чубанину, в нормальному темпі рухаються троє людей. Двоє — фахово прочісують приміщення, не перестаючи контролювати і захищати свого підопічного. А третій, стариганисько, безладно шарпається, зазираю в усі закапелки та комунальні пики, весь час натикається на когось і волає надламаним голосом:

— Іґаре! Іґаре!!!

Я так і знав.

Він уже кілька разів пробіг повз того, іншого Суна, який простерся на підлозі. Навіть звідси, звіддалік, можу визначити стовідсотково точно: труп. Такий навіть не потрібно перевіряти на реакції, переш ніж накрити радіусом ліквіда.

Його знаходить спецохоронець. Гукає старого, вочевидь, щоб розпізнати. Той нахиляється, дивиться. Стає навколішки. Відводить дірявий комір колишньої футболки… Завмирає, зігнувшись майже навпіл. Плечі старого здригаються, це було би всцикотно, якби бодай трішечки сповільнити. Але він у спецохоронному часі, і мені зовсім не смішно.

Він швидко себе опановує, стариган із задвірків, якого я наперед зневажав і тому всю дорогу недооцінював, а даремно. Щось наказує спецохоронцям, так начебто командував ними все життя: здається, так, точно, наказує їм забрати труп. Це добре. Труп зв’яже їхні руки, уповільнить реакцію, дасть мені виграти час. Коли вони виходитимуть звідси — повз мене — я виконаю наказ. Вони не встигнуть. Мене звати Блискавка.

Аж ось я бачу її.

Вона ще жива — хтозна, чи тому що я тоді втрутився, чи просто тому, що гарна дівка, вродливиці, та й дівки загалом завжди живуть трохи довше з цілком очевидних причин. Вона валяється на спині, гола нижче пояса, стискаючи подерті коліна, і навіщось затуляє подряпаними передпліччями лице — лише пасма рудого волосся навсібіч і скрекіт, що насправді є криком. І волохатий комунальний зад повільно валиться згори, і мене таки розбирає регіт, бо немає нічого смішнішого за… Ненавиджу!!!

Нічого особистого. Я, Блискавка, ліквідатор, спецохоронець, людина робочого часу! — завжди ненавидів, коли все скидають на одну купу. Скажімо, дім-базар і дім-трах.

Я в сірому: навіть побачивши мене, вони не здогадаються, не зрозуміють, не встигнуть, цих двоє тупих спецохоронців із крамерівського підрозділу, які взяли за голову і за ноги гостьовий труп. Я ні на мить не спускаю їх з ока, бачу їхній подив: ліквідатор у дім-базарі? — це мені лише на руку, ще один шанс виграти час… і скинути з неї геть ошелешеного комунала, і пожбурити, і розмазати об стінку — це я роблю самою лівою, на автоматі, не відволікаючись і не докладаючи зусиль.

Тим часом її руки вже непомітно, наче хмари у штиль, з’їхали трохи нижче, відкриваючи півобличчя.

Вона дуже-дуже повільно розплющує очі.

Дивиться безпорадно і нерухомо. Вона, звісно, не бачить мене, вона нічого не розуміє. І її не можна покинути отак, саму в комунальному часі, серед тупих мармиз дім-базару. Вона тут не виживе, я знаю.

Якби не моє завдання, ось би що я зробив. Я розсунув би межі свого спецохоронного часу! — і впустив би її досередини. І вона б ожила в моїх руках: здригнулась би, стрепенулася, почала б, мабуть, пручатися, перетворюючись на звичайнісіньку руду дівку…

Повільно-повільно опускаються її вії.

Спецохоронці виносять труп. Стариган дріботить за ними, і ніхто не прикриває його спини.

Дивлюся востаннє — на дівчину з іншого часу і простору, гостю, чужу, нетутешню. У неї на грудях досі метеляється бейджик, але я зараз не маю часу читати її ім’я. Я мушу виконати наказ, а потім, згодом, можливо… я повернусь, я встигну, мене звати Блискавка.

Рух за спиною, швидкий, небезпечний; озираюся блискавично, встигаючи подумати: все-таки налажав, викликав до себе підозру, а найгірше — підпустив їх занадто близько. Та це не спецохоронець. Це він сам, віп-гість, стариган на ймення, яке я не забуду вже довіку, — Ебенізер Сун.

Він у радіусі ліквіда. Навіть ближче — на відстані простягнутої руки.

Мені вистачить одного, навіть не надто швидкого руху. Чому я не роблю його? — бо ніколи досі не ліквідовував живих людей?..

Ні. Тому що він дивиться — на неї.

— Та дівчинка, — бурмоче ледь чутно, собі під ніс.

І лише зараз помічає мене:

— Допоможіть. Треба забрати її звідси.

Це наказ. Я звик виконувати накази, і я схиляюся над нею, перш ніж встигаю подумати, хто він, власне, такий і звідки має право… байдуже. Він правду каже. Треба забрати її звідси, а все решта зачекає.

Її тоненька шия на моїй долоні. Волосся спадає вниз, воно, вочевидь, лоскотне і пухнасте на дотик — але вона не в моєму часі, поза моєю робочою оболонкою, і я не можу це відчути. Підхоплюю її іншою рукою під коліна і йду. Слідом за ним, людиною, яку мушу вбити.

Але він знає, куди іти.

Мобільник.

Кілька нескінченно довгих дзвінків — за цей час минаємо коридор і виходимо з дім-базару; лише тут я дозволяю собі зупинитися, перекинути знесилене дівоче тіло головою собі на плече, так, щоб могти підтримувати її однією рукою, і намацую мобільник, що аж розривається з гніву. Авжеж, це Грім. Він майже кричить:

— Що сталося, Блискавко?!

— Усе нормально, — стишую голос, хоча старий, ясна річ, усе одно почує, якщо захоче прислухатися. — Веду.

— Він досі живий?!

Що я можу йому відповісти?

Грім, звісно, опановує себе. Карбує впівголоса, і в кожному його слові — та велика довіра, що він її виявив до мене, лише до мене одного… і якої я не зумів виправдати:

— Я вже віддав наказ по Кружині. Сигнал до повстання. Воно захлинеться, Блискавко, якщо цей стариган утече і перекриє еквопотік.

— Громе, я…

— Швидше! — кричить старий Ебенізер Сун, і в його надламаному вигуку більше сили та енергії, ніж у такому знайомому голосі Грома, що лунає з динаміка. — Сюди!..

І ось я відчуваю, як помалу-малу зменшується вага на моєму плечі.

Перелякана дівчина, яку замкнуто в комунальному часі, починає приходити до тями. Треба обхопити її якнайзручніше, так, щоб не зім’яти шкіри, не порвати волосся, не пошкодити тендітних кісток…

Мобільник.

Не мій. Мій досі тримаю в руці, хоча це геть зайве.

— Слухаю, Морлі, — нетерпляче каже Ебенізер Сун.

Зупиняється. Слухає.

— Тобто?.. А якого дідька ви мовчали?! Я міг бодай попередити Ежена…

А по паузі стомлено:

— Морлі, я більше не бажаю мати з вами справу. Іґар мертвий.

І після ще однієї паузи:

— Гаразд. Тільки заради дівчинки. Бо мені вже все одно.

Вимикає мобілку і підвищує голос, звертаючись одночасно — я би вмер зо сміху, але не зараз — і до спецохоронців, і до мене:

— Швидше! На Кружині бунт. Ми маємо встигнути прорватися.

Я бачу, як двоє в чорному перезираються, і щось недобре зблискує в їхніх перехресних поглядах. Старий не помічає, йому не до того. Зривається вперед, чортів полководець, якому дике завзяття заступає і силу, і розум. Зустрічні комунали, нездатні вгледіти нікого з нас, усе одно кидаються перед ним врозтіч. Але прямує він, тепер я стежу і можу оцінити траєкторію — у правильному керунку, за два квартали буде дім-вхід.

Жодного разу, до речі, не чув, щоб його називали «домом-виходом».

Старий мчить перед усіх і не бачить. Бачу я — як, перезирнувшись іще раз, двоє в чорному одночасно відпускають, а може, і жбурляють, осточортілий їм труп. Він гепається на землю, з горіховим хрускотом розколюється череп, тріщать не доламані за життя кістки. А спецохоронці неквапливо, і чого їх лише навчали на Базі?! — виймають із чохлів зброю.

Ебенізер Сун озирається на звук. Але не розуміє.

Розумію я.

Не все відразу. Не встигаю — подумати про те, що я сам проти двох, беззбройний, з дівчиною на руках. І тим більше про те, що вони, спецохоронці, теж, мабуть, підлеглі Грома, а отже, ми спільники, і ніщо не заважає нам порішити, нарешті, цього давно приреченого старого, а тоді чекати наказу, що ж його робити далі. А тим часом, якщо вже тут опинилася ця руда дівка, зазирнути всім разом до найближчого дім-траху.

Думати я не встигаю взагалі. Але схоплюю на льоту головне, те, чого я не помічав раніше, в дім-базарі, де все вирішували частки секунди.

Мій час — швидший за стандартний спецохоронний. Тоді, коли я виходив з інфохорони, мене прискорили ще!.. і це нікуди не поділося. Я швидший за них!!! — а тому можу все.

Я спускаю її з рук, обережно, наче вона зі скла, підтримуючи якусь мить, щоб дати змогу встояти на ногах, та все-таки роблю засильний рух — мовби діставши удар у спину, вона летить уперед, зігнувшись і трусонувши волоссям, просто на приголомшеного старого. Та це вже не має значення, я встигаю обернутися, перш ніж вони щось второпали, і вибити в того, котрий до мене ближче, зброю, а з другим входжу в клінч. Кожен мій удар — на випередження, точно в ціль, а вони ще й ні чорта не зрозуміли, вони встигли до мене звикнути, до приблудного ліквідатора, який навіщось пристав до них… ніякі ви, хлопці, не профі. Відразу видно, що він ніколи не працював із вами особисто, мій учитель Грім. Який більше не має наді мною жодної влади.

Не пам’ятаю, куди я подів мобілку. Здається, так і встромив кудись, не закінчивши розмови.

Дівчина. На мить дозволяю собі озирнутися, поглянути на неї. Бачу, як старий Сун хапає її за руку; йолопе, так не можна, ти ж у спецохоронному часі, зараз у твоїх старечих клешнях хрусне і зламається тоненький зап’ясток…

Він здогадався.

Він зробив те, про що я мимохідь мріяв там, у дім-базарі. Розсунув межі свого часу, впустив її досередини.

І я бачу її-справжню, стрімку і легку, немов рудий вітер. Вона біжить, і натягнута, мов струна, її тонка рука, і розвівається її пухнаста грива, і мелькають білі-білі ноги, оголені до самісіньких кінчиків волосся, хоч би він здогадався прикрити її чимось, старий дурбель Ебенізер Сун…

Вони зникають за рогом. А що ж я? — я б’юся, весело і завзято, як на Базі, мені все одно, з ким битися і заради чого, я вже здійснив дещо важливе і головне, таке, що виправдовує все наперед, усьому надає сенсу.

І він летить зі свистом, мчить навіжено і вільно — мій час. Швидко-швидко відраховуючи зворотним таймером, обнуляючи під три чорти моє коротке життя.

— Чи не скажете, котра година?

Дівчисько дивилося на Андрія, задерши кирпатенький носик, тендітна білявочка, немов із полиці улюбленого Надійчиного і Марійчиного магазину Барбі, і зелено-біла стрічечка, що тріпотіла в неї на комірі, скидалася на шматок неохайно здертої обгортки.

Він був зосереджений, максимально напружений, натягнутий дзвінко, мов струна чи шкіра на барабані, готовий до будь-чого — лише не до цього лялькового личка, кришталевого голосочка, наївного запитання. І навіщось зробив дещо таке, що не мало жодного сенсу, — глянув на зап’ясток, туди, де вже років двадцять, аж ніяк не менше, не носив годинника.

Він відволікся.

І цієї миті зсунулися на останній крихітний відтинок усі годинникові стрілки, обнулилися частки секунд на циферблатах, збіглися, зібрались і стали напоготові розсипані частинки часу. І він збагнув — уже засліплений спалахом, оглушений гуркотом, обпалений жаром полум’я і відкинутий вибуховою хвилею, — що це був єдиний спосіб. Так і тільки так — з кров’ю, жахом і криком, з болем і смертю, з вогнем і руїнами, зі спільним моментальним концентрованим шоком, — можна було закликати його до порядку, поладнати, повернути.

Мій втрачений час.

— Прізвище, ім’я, по батькові?

— Маркович Андрій Ігоревич.

— Де працюєте?

— Я письменник.

— Пиши: не працює. Сімейний стан?

— Одружений. Троє дітей.

— Ні фіга собі мерзотник. Троє дітей у нього! А хочеш знати, сучаро, скільки там було дітей?!

Він звідкись знав: коли б’ють, по-справжньому, збиваючи з ніг, слід згрупуватися, захищаючи голову і живіт, слід звиватися на підлозі, приймаючи удари по дотичній і бажано не даючи влучити по нирках… силу-силенну речей він знав отак-ось, суто теоретично, а не для життя. Знав, наприклад, що можна все підписати, а потім відмовитися від своїх свідчень, — коли пошириться інформація, що його, Андрія Марковича, заарештовано, коли тут з’явиться преса і правозахисники, і адвокат…

Вони не вимагали нічого підписувати, двоє розісланих цеглянопиких дядьків у формі, що відрізнялася від звичайної міліцейської, але він не визначив точно, чиїй саме, і йому нічого не сказали — запитуємо тут ми — про це. Втім, запитань вони теж більше не ставили. Вони просто товкли його ногами з нудною, дозованою злістю, весь час поціляючи по гостро болючих точках, по життєво важливих органах, і з кожним ударом все його книжкове знання нівелювалося, виносилося геть із кабінету вогким грибним протягом.

А з часом так нічого і не відбувалося. Він не підвисав і не розтягувався ниточкою нескінченності, як можна було припустити, дотримуючись ейнштейнівської логіки, але й не смикався, не стрибав, не прискорювався, а розмірено цокав собі разом із моторошним китайським годинником із зозулею на стіні. Далебі подарунок на якийсь ментівський корпоратив, — подумав Андрій, ще коли був щойно сюди ввійшов і дозволяв собі брязкати спостережливістю й увагою до деталей, бутафорською письменницькою зброєю.

Зозуля прогорлала чергову годину, здетонувавши зі страшним ударом під ребро. Аж раптом вони злагоджено, немов і справді за годинником, перестали бити.

Андрій ще за інерцією відкотився на півметра вбік, перед очима замаячіла обдерта ніжка міліцейського стола, павутиння, відклеєний шпон. Обережно, намагаючись не впилятися об стіл головою — простір, на відміну від часу, перестав бути однозначним, тремтів і поривався вигнутись у несподіваний бік, — він піднявся, сів і відразу зігнувся, гамуючи нудоту, що підступила до горла. Ніколи досі мене не били по-справжньому, і тепер я гадки не маю, наскільки залишився цілий, і навіть давня медична освіта нічим не зарадить…

— Вставай, покидьку, — запізніло, навздогін, наказав один із квадратнопиких. Капітан, пригадав Андрій, знову — він, звісно, насамперед визначив це ще тоді, коли увійшов, — скоса глянувши на погони. І збагнув, що вже стоїть, хитаючись, притримуючись за край столу.

— Семеро дітей, — повільно, з відразою прокарбував капітан. — І сорок вісім дорослих. І ще двісті з гаком різного ступеня тяжкості. Подумай про це, сволото. Посидь у камері і подумай. Ти матимеш час.

Другий був полковник чи підполковник, Андрій не був упевнений. Цей нічого не сказав, зосереджено витираючи носак черевика вологою серветкою. Серветка ставала бурою. Андрій провів тильним боком долоні під носом, розмазуючи кров.

Ще в кабінеті був хлопчисько, по-бандитському пострижений, опер чи стажер: цей сидів за столом і старанно писав, не беручи участі в побитті, хоча, швидше за все, був не проти, просто ще за званням не доріс. Зустрівся з Андрієм поглядом і шпарко, немов упійманий на списуванні чи підгляданні до жіночої вбиральні, опустив очі.

— Відвести, — гидливо скомандував йому капітан.

Він мав час.

Чого він не мав — то це годинника і колишнього внутрішнього таймера. А мобільний відібрали ще як затримали, так і не дозволивши жодного разу ним скористатися.

У камері, крім Андрія, сидів пожмаканий дядечко, гротескно схожий на Бомжа, навіть з таким же, тільки не сивим, а рудуватим хвостом. Він теж не знав, котра година, зате, вхопившись за запитання, негайно підсів, назвався Володею, спробував причепитися з розмовою, вочевидь несправжній, підсадний; Андрій цитьнув, відсунувся в куток, відвернувся. За інакших обставин поспостерігав би, додаючи типаж до колекції, але зараз шкода було часу.

Справді, слід поміркувати. Усе докладно відновити в пам’яті. Зрозуміти, що, власне, і як сталося.

Я ввійшов у синхрон. Я знав, що станеться вибух, але сподівався… на що? Запобігти, скасувати авторською волею? Просто так, письменницьким клавішним свавіллям, — коли вже цокало, вже бігли назад цифри на таймері, й усе це відбувалося в реальному часі, натомість ти сам залишався ззовні? Несамовита зарозумілість. Якби ти менше уявляв себе творцем і більше міркував логічно, то краще було б відстежити момент, коли в готелі встановлювали бомбу, хтось же це зробив, фахово, ретельно продумавши план і реалізувавши його так, що й голки не підсунеш… комусь спала на думку ідея, хтось її фінансував, хтось втілив…

На думку правоохоронних органів — це зробив я. Андрій Маркович, тридцять сім років, не працює. І не має жодного алібі від суботи — о котрій годині я пішов із кав’ярні, де мене бачили Полтороцький, Скуркіс та решта? — і аж до ранку понеділка, коли було затримано безпосередньо біля підірваного об’єкта… страшенно пощастило, що я взагалі вижив.

Він пам’ятав дуже туманно, як ним жбурнуло об каміння, як на сітківці відбився негатив — ліловий спалах, руйнування лимонно-жовтих стін, — а наступної миті він узагалі осліпнув, і жах цієї сліпоти, мій найголовніший, фізіологічний, ретельно приховуваний страх, затулив собою все, заповнив усі лакуни, позбавив від рефлексії решти відчуттів і тим більше від осмислення того, що відбувається. Андрій навіть не міг сказати напевно, чи він знепритомнів, це не мало принципового значення. А потім зір почав повертатися стугонливими болісними плямами, і разом з ним повернувся інший біль: насамперед смішно, у вивихнутій невідь коли кісточці, і вже потім у всьому тілі. Стерпний, аж ніяк не такий, як зараз, біль.

На думку спало, що непогано було б полежати, випростатися на нарах; Андрій поворухнувся і облишив цю думку. Не міняти пози, нічого не займати. Згадуй, думай.

А потім, секунди за дві перед тим, як мене брутально зірвали з землі, струсонули і повели, заламуючи за спину руки і матюкаючись відчайдушно, з підвиванням і вереском, я спробував зрозуміти, чи є він у мене — свій час.

Стоп.

Час. Адже він виник не в момент вибуху, а на мить раніше, коли дівчина-барбі поставила своє запитання. Інакше вона б мене не бачила, а я не почув би її, не зміг би — а я ж збирався відповісти? — з нею розмовляти. Навіщо їй потрібно було знати, котра година? Хто вона така? Як узагалі виникла в позачассі?

Тієї миті ми з нею перебували поруч, одне навпроти одного, між нами було не більше ніж півметра, я стояв обличчям до готелю, а вона, відповідно, спиною… Її мало би жбурнути вибуховою хвилею просто на мене і теж, ясна річ, оглушити, таку лялькову і тендітну… Чому ж тоді її також не заарештували? Тоді, недовгою дорогою до заґратованої машини, я був сам. Чи її забрали раніше, повели в іншому напрямку? Треба у них запитати… так, і нарватися знову на ритуальне «запитання тут ставимо ми».

А він мав чимало запитань. І насамперед вони стосувались часу: життєво важливим здавалося негайно довідатися, котра година, яке сьогодні число і якого місяця, який рік і день тижня? Авжеж, ні про що таке, що загрожувало діагнозом, він прямо не запитував, але певну інформацію встиг зчитати з перекидного календаря на столі, з кособоких закарлюк у шапці протоколу, з уривків розмов оспалих ментів один з одним: от же ж, зараза, понеділок, день важкий, ні фіга собі тиждень починається…

Понеділок, першого жовтня. Отже, я пробув у позачассі близько доби: дика, алогічна конструкція, було б набагато очікуваніше повернутися в той самий момент, з якого випав тоді… смішно, можна подумати, нібито час хоч трохи кориться нашій логіці. З точнісінько такою ж імовірністю мене могло викинути в будь-який з тих часів, що розсипалися віялом і мерехтіли переді мною там, у позачассі… чи ні? Я нічого не знаю про це, тож перебирати, мов кольорові скельця, численні варіанти, імітуючи тверезе міркування, просто немає сенсу.

Непокоїло інше. Не вкладалося в систему, хоч і належало до тієї царини, де вона, система, існувала, де апріорі діяла нехай злочинна, та все ж людська логіка.

Понеділок.

Семеро дітей, сорок вісім дорослих… жертв могло бути і набагато більше. Якби — і це дуже просто, воно лежить на поверхні, плаває, пританцьовуючи, немов поплавець, — якби не понеділок, а неділя. У неділю готель був ущерть переповнений учасниками та гостями фестивалю, апогею культурного, та й узагалі всього життя цього міста, літературноцентричного донезмоги, до божевілля. Спробуй мислити як терорист, відкинувши особисті рефлексії, звичайну людську мораль, тобі це вдавалося дуже й дуже непогано, отже: якби вибух стався в неділю, він прогримів би на порядок потужніше і гучніше в усіх сенсах. У неділю, в цей же час, поки вони ще не роз’їхалися по своїх містах і країнах… резонанс міг бути і міжнародний. Чому ж?..

А що як не терористи — вони, до речі, завжди публічно беруть на себе відповідальність, і в твоїх кровних інтересах, щоб так воно й сталося, — та якщо не профі, а якийсь скажений одинак, на кшталт безробітного Андрія Марковича, щирий ненависник готелю, що ганьбить місто, і цій людині, навпаки, хотілося по змозі уникнути зайвих жертв… то дочекався би, виродок, поки закінчиться сніданок, щоб вони всі розійшлися у справах свого відрядження, пішли погуляти, показати місто своїм дітям!.. На біса — з самого ранку, рівно о восьмій?

Але у нього — в тебе? — могли просто збитися налаштування годинникового механізму. Від такого не застрахований ніхто, занадто це хистка і свавільна субстанція — час.

— Закуриш? — запопадливо поцікавився псевдобомж-Володя.

Захотілося все-таки лягти, відвернувшись головою до стіни, але виявилося, що це боляче, дуже боляче. Сто відсотків, зламали ребро.

— Це наша робота, Андрію Ігоревичу. Ви маєте розуміти. Загинули люди.

Добрий слідчий у штатському не мав квадратної пики, зате мав ямочки на щоках, вочевидь, вони в нього з юності, отоді й заходилися готувати його в добрі — в їхньому фаховому господарстві нічого не пропадає марно. Тільки ж нічого й нового не з’являється чортзна-скільки десятиліть поспіль.

Припустімо, але ж я теж знаю правила:

— Я говоритиму в присутності свого адвоката. Гримальська Ганна Сергіївна, дозвольте їй зателефонувати.

Красуня і розумниця Анька спеціалізувалася на авторському праві й тисячу разів казала, що не хоче мати нічого спільного з жодним криміналом, але ж заради мене можна, мабуть, поступитися принципами. А ще, йому розповідали, вона блискуче вела процеси з розірвання шлюбу, та цього Андрій точно вже не міг перевірити.

— І я маю зателефонувати дружині.

Якщо, згідно з їхніми оперетковими правилами, дозволять лише один дзвінок, то краще Аньці, вирішив Андрій. Вона зможе запустити медійну машину, підштовхнути інформаційну хвилю — те, що мені зараз потрібно найдужче. Інні та дітям вона теж зуміє повідомити правильно, пом’якшивши і згладивши все, що в цій ситуації можливо згладити і пом’якшити.

— Адвокатові ми повідомимо, — пообіцяв, усміхаючись, добрий. — А ваша дружина, Маркович Інна Валеріївна, вже тут.

Не зміг стриматися, здригнувся, підвів голову. Коли вони встигли? — якийсь, мабуть, спеціальний літак. І що ж їм від неї треба?!

— Пані Маркович тут від учора, — пояснив слідчий. — Прилетіла, щойно стало відомо про ваше зникнення. Ви ж знаєте, інформація була по всіх новинах…

Андрій не знав. Кивнув машинально, вже починаючи погоджуватися з усім, що йому кажуть; я читав, таке рано чи пізно стається з кожним, хто опиняється… Інка. Вона не має тут бути.

— Можливо, вам буде цікаво, — слідчий інтимно стишив голос. — За нашими даними, ваша дружина намагалася зупинитися в тому самому готелі… але в неділю зранку там не було вільних місць.

Вона сиділа за склом — жінка-пташка, гостре підборіддя на тонких сплетених пальцях, величезні безсонні очі, дуже гладенько зачесане і, здається, мокре волосся. Подалася вперед, наче збиралася злетіти. Яким вона зараз мене бачить, краще не думати.

— Андрію?!..

Селектор майже нічого не залишав від її голосу, дзвінкого, дівочого. Приглушене безбарвне рипіння.

— Зі мною все нормально, — менше бреши, добре?.. хоча порівняно з усім тим, що вона встигла собі навигадувати за цю добу — так, напевно, все більш-менш. — Інко, тут серйозне непорозуміння. Подзвони Ані… і Сергію Полтороцькому.

Останнє ім’я виникло спонтанно, ще мить до того Андрій геть про нього не думав, але ж справді: якщо хтось і здатен швидко і якісно витягти мене звідси, то це він, представник влади й людина зі світовим іменем, незламний бульдозер і справжній друг.

Іннині вуста ворухнулися, а звук долинув трішки пізніше, не потрапляючи в синхрон:

— Добре… тільки в мене відібрали мобільний, сказали, повернуть після експертизи, це тижнів за два… та я знайду їхні номери де-небудь… хто може знати?

Які ж ми довбні, подумав Андрій, знайшли що обговорювати в кімнаті для побачень, де все записують і прослуховують, ну добре Інка, вона зроду не мала справи з цими службами, мабуть, ніколи й не замислювалася, що вони існують на світі, вона взагалі мало що знає про життя, крім своїх квітів… Але ж ти міг подумати головою, перш ніж давати їй доручення. А що як її взагалі не випустять звідси?!

— Як діти?

— З Оленою Іванівною… вона до нас переїхала поки що на повний день, каже, на скільки буде потрібно.

— Відправимо її потім відпочити на острови… Діти знають?

— Що ти зник?.. Філ прочитав в інтернеті. Я йому вже телефонувала, що ти знайшовся. А дівчаткам ми не сказали.

— Добре.

В її зашкельній постаті було не більше реальності, ніж якби я просто нафантазував її через самотність; це ж Інна, Андрій усе життя не міг повірити, що вона жива і справжня, лише стиснувши в обіймах, поцілувавши у теплий кінчик носа. Про що з нею ще балакати? Запитати, чи й справді вона могла опинитися там? Запевнити, що я не робив того, в чому мене обвинувачують? І ти здатен припустити як варіант, як імовірне і вірогідне, що Інка не знає, сумнівається, не вірить?..

Знову порух ненафарбованих дівочих уст:

— Андрію…

Вона вже мовчала, стиснула губи в невидиму ниточку, коли він почув, нарешті, запитання:

— Де ти був?

— Ви ж самі бачите, Андрію Ігоревичу, як усе сумно. Ви не лише не маєте алібі — ви навіть відмовляєтеся повідомити, де були весь цей час. Близько сорока годин: від вашого зникнення і аж до затримання безпосередньо біля…

— Я не відмовляюся. Але я говоритиму в присутності адвоката.

— Ви розумієте, що від ранку неділі вас розшукували всі відповідні служби міста? І ми вас розшукували, я особисто вийшов на роботу в неділю. З вашого боку було б логічно і по-людському сказати, принаймні в загальних рисах, де ви були. Далі мого кабінету ця інформація інакше ніж під грифом «таємно» не піде, обіцяю… якщо ви раптом не бажаєте публічності, боїтеся, щоб не довідалася дружина…

От же ж сволота. Андрій стиснув під столом кулаки, потім повільно розтиснув; головне спокійно, не потрібно емоцій, жодним чином не відступати від обраної тактики:

— Пані Гримальській уже повідомили?

Слідчий наморщився. Він узагалі вже давно перестав усміхатись, і ямочки безслідно зникли з його щік.

— Ваша Гримальська Ганна Сергіївна поза зоною. Намагаємося зв’язатися. Зрозумійте, Андрію Ігоревичу, людина, якій нема чого приховувати, нічого і не приховує. Ви зараз відверто граєте проти себе, і я вам наполегливо раджу не затягувати цієї гри.

— Невже для вас складно — знайти людину? Навіть якщо в неї мобільний не на зв’язку?

— І ще одна порада: не намагайтеся нас переграти, взяти на «слабо» і таке інше. Дуже вже це у вас виходить наївно… інженере людських душ. Буде вам адвокат. Державного захисника ми готові надати протягом години. Але вам усе одно не буде чого сказати — крім правди. Ви ж мовчите через відчай, Андрію Ігоревичу… Де ви зберігали вибухівку?

Останнє запитання пролунало несподівано різко, мов обіцянка удару, і Андрій здригнувся, і зненавидів себе за це. Не починати виправдовуватися. Мовчати. Викликати сюди Аньку вони, звісно ж, не збираються, та, можливо, Інна… якщо вони її відпустили, а не замкнули в сусідній камері, адже мені про це відразу не скажуть, притримають, як останній козир у рукаві…

— З дитинства захоплюєтесь? — поцікавився слідчий. — Хлопчиськам подобається: селітра, перекис ацетону… на позір суто наукова допитливість, експеримент, прагнення пізнавати, дорослі навіть часом підтримують… а насподі — прагнення руйнувати, руйнувати дощенту. Темний древній інстинкт. Чи просто хуліганство?

Андрій усміхнувся:

— Звідки ви знаєте… про селітру?

— Та всі про це знають. Ви ж відома людина. Ось, навіть у газетах пишуть…

Поглянув упівока: це ж треба, справді. За що Андрій завжди любив провінційну пресу — в її надрах раз по раз траплялися самородки, які не лінувались докладати непомірних зусиль до того, що щиро вважали справжньою журналістикою. Оце якась дівчинка поїхала до школи, розшукала моїх учителів, і навіть фізрука, це скільки ж йому зараз років… і як його звати?.. не пам’ятаю. А він, виявляється, пам’ятає.

Але ж це смішно.

— Себто, ви будуєте обвинувачення на моїй давній шкільній витівці?

— І на цьому теж. Але не лише.

— І?..

Слідчий підпер голову руками, і через це його щоки побрижилися, істинна модифікація чарівливих ямочок. Він був старший, ніж Андрієві видалося спершу, — не ровесник, а щонайменше п’ятдесятирічний дядько, стріляний, розумний.

— Добре, — задумливо мовив він. — Якщо ви відмовляєтеся говорити, Андрію Ігоревичу, скажу я. Правду слухати неприємно, даруйте, але ви вже зробіть над собою зусилля. Ваша остання книжка, пане Маркович, провалила продажі. Як вам пояснив видавець, це тому, що піратська копія з’явилася в мережі вже на другий день… але ж ми з вами знаємо, що це просто слабка книжка. Не ваш рівень. Найвідданіші ваші прихильники не захотіли поставити її на полицю. І прав на переклад досі не купила жодна країна, за винятком поляків, які гребуть усе підряд. А роман, який ви пишете зараз…

— Ви його читали? — посмішка вийшла нервова і, мабуть, жалюгідна; Андрій прикусив зсередини губу. — І як вам?

— Не читав, — без усмішки відрубав слідчий. — Але ви його пишете вже третій рік. І ніяк не можете домучити… Тільки не кажіть, що вам бракує часу.

Андрій стенув плечима:

— Вважаєте, якщо в людини професійні труднощі, цього достатньо, щоб вона самотужки вчинила масштабний теракт?

— Не знаю, як щодо «самотужки», про це ми з вами поговоримо окремо. А так звані професійні труднощі… Андрію Ігоревичу, ви ж більше нічого не вмієте робити. У своїй роботі ви звикли бути найкращим, вона вас давно і непогано годує, ви все своє життя побудували, образно кажучи, з книжкових корінців. І раптом усе це валиться. Не лише у вас; я моніторив ринкову ситуацію, книжковому бізнесу взагалі лишилося недовго. І так збіглося, що ви ще й унівець списалися; нічого, що я називаю речі своїми іменами? А у вас діти.

— Майбутнє своїх дітей я забезпечив. І свою спокійну старість теж, — він відчував, що ведеться, починає виправдовуватися, базікати, і з цих теревенів потім можна буде грамотно витягти будь-який компромат і самонаклеп; але, чорт, хто сподівався тут розмови про долю літератури?! — Тому мотивацію ви для мене вигадали явно замалу. Моніторте і думайте далі, якщо ви в цьому бачите свою роботу.

— Вам тридцять сім років.

Простежити за його логікою було категорично неможливо:

— То й що?..

— Знаковий вік. У тридцять сім прозаїки і поети неодмінно переглядають своє життя, підбивають підсумки і, бачачи результати, часто-густо впадають у паніку. Різновид професійної деформації… Це значно серйозніше, ніж може видатися на перший погляд, надто якщо зовні людина здається успішною і щасливою.

— Ми вже домовилися, що я лузер. Вважаєте, що я ще й нещасний?

— Психіка творчої людини — тонка матерія. Іноді може вистачити соломинки, піщинки… скажімо, тріщини в сімейних стосунках.

Інна; Андрій напружився, силкуючись не показати, що серед усього цього абсурду і сюру його таки змогли зачепити, туше!.. чорт, можна бездоганно панувати над собою, але зіниці все одно звужуються від болю. А що як Інку допитують зараз у сусідньому кабінеті? А що як — квадратний злий слідчий?!

Дозволив собі підвищити голос, маскуючи страх під роздратування, що нарешті виринуло назовні:

— А чи ви не хочете, для різноманітності, справді спробувати розслідувати справу? Допитати мене як свідка, скажімо?..

— Ви ж похвалялися мовчати, аж поки з’явиться адвокат.

Начхати; він пропустив повз вуха вбивчу іронію разом із ганебним провалом власної тактики. Відмовчуватися немає сенсу, вони самі скажуть усе, що їм потрібно, і змусять підтвердити. Але вони реально здатні зробити ще щось, а ти в цій ситуації не можеш нічого, крім хіба що скеровувати їх на гіпотетично правильний шлях. Піти на співпрацю, ось як це зветься. Авжеж, а що мені ще лишається?..

Усе через те, що цей дядько читає книжки.

Важливо навіть не те, що мої, бо його думку я, хай і не зовсім байдуже, та все ж можу пропустити повз власну свідомість, уже звик: про те, що Маркович виписався, почали кричати на різні голоси ще років із десять тому, і дарма. Важливо, що він читає книжки взагалі. Андрій давно поділяв людство на тих, хто читає, і всіх решту. І з першими ніколи не втрачав надії домовитися.

— Я бачив дівчину, — мовив він. — За секунду до вибуху. Білявку, тендітну, невеличку на зріст… Вона запитала, котра година.

Заснути він, ясна річ, не міг.

На сусідніх нарах розкішно, переливчасто, хропів Володя, ззовні долинало бурмотіння телевізора, скрашуючи ніч черговому менту, який під серіальні перипетії лінькувато вбивав свого довічного ворога — час. А Інна зараз не спить. Андрієві так і не вдалося — втім, він боявся запитувати прямо, так, промацував натяками, що падали в порожнечу, — з’ясувати, де вона, що з нею. Але вона не спить, він знав напевно. І це було єдине, що він узагалі тепер знав.

Слідчий взяв у нього свідчення грамотно і байдужо, наче зняв шкірку з яблука, і неможливо було збагнути, чи почув він щось нове і потенційно корисне. Чи знають вони, що то була за дівчина? Якщо ні, то чи шукатимуть її? Чи воно їм треба?..

Якщо є я. Ідеальний підозрюваний. Головний доказ — тридцять сім років.

А якби я ще розповів йому про те, як випав із часу? От це була б корисна інформація, вона б якнайкраще доповнила їхню версію і до того ж дозволила би збути мене з рук — в інший заклад.

А це, своєю чергою, по-справжньому небезпечно.

Усвідомлення цієї конкретної небезпеки раптово впало на нього всією своєю вагою, і Андрій завертівся на нарах, шукаючи стерпну позицію для зламаних ребер, а потім плюнув і сів, долаючи біль. Так, це серйозно, і навіть більш ніж. Саме до цього вони і підводять, чудово розуміючи розташування сил. Поки я тут, можна розраховувати на увагу правозахисних організацій, на розголос у ЗМІ, на підтримку світової літературної спільноти… Але версія з божевіллям безпрограшна, тому що їй повірять усі.

Від кожного письменника всі довкола потай чекають, що він рано чи пізно збожеволіє. Цього зазвичай не стається: у нашій професії набагато більше раціо, самодисципліни і тверезого розуму, ніж усі звикли вважати. Та коли ж ти справді працюєш на межі, вибудовуєш свою літературну реальність із власного і чужого досвіду, зі спостережень, пропущених крізь авторську призму, і, на рівних умовах, з фантазій та снів, — з погляду обивателя, та й не лише його, до божевілля ти спокусливо близько, рукою сягнути, непомітно ступити ледь-ледь убік.

Ніхто не здивується. Надто коли тобі тридцять сім.

У вікні, звичайному вікні без жодних ґрат, вочевидь куленепробивне скло, починало сіріти; один-єдиний раз у житті я дотягнув без сну до світанку, і було це тринадцять років тому, коли Інка просто всміхнулася у відповідь і не промовила нічого, але, господи, як вона тоді всміхнулася… Якщо вони їй щось зроблять, я ж і справді з’їду з глузду. І якщо матиму таку можливість, підірву, спопелю, зрівняю з землею цю будівлю з усіма, хто тут закономірно чи випадково опиниться. Я справді на таке здатен, з несильним досвітковим подивом констатував Андрій, вони не так уже й багацько про мене вигадали.

Сірий квадрат світлішав; дуже хотілося підійти до вікна, притулитися чолом до скла — поки не бачать менти, поки хропить підсадний Володя… просто постояти біля вікна. Поки є час — заспокоїтись, опанувати себе і продумати, як поводитися надалі, щоб не дати їм шансу. Андрій уже почав був виконувати необхідний для цього ланцюжок рухів: опустив здорову ногу з нар, уперся в підлогу…

І почув, як плавно, майже не ляскаючи, прокручується в замку ключ.

Відчувши крізь щільну тканину смак річкового повітря, він спробував був побігти, адже все одно втрачати вже було нічого. Скориставшись із того, що його конвоїри явно розслабилися, забули про таку можливість — зненацька рвонувся з хрускотом і болем, зацідив найближчому під дихало скутими руками, а від другого, здається, вислизнув, і помчав кудись, зриваючи з голови мішок і позбуваючись кляпа. Побачив ланцюжок тремтливих вогнів попереду і встиг закричати, заволати на весь голос, прорізаючи лементом досвітню млу.

Я втік би. Я б зумів відірватися — якби мав, як завжди, скільки себе пам’ятаю, все своє свідоме, всуціль літературне життя, — свій час.

Але час один на всіх. І вони, здорові треновані хлопці, яких напередодні ніхто не лупцював до напівсмерті, завиграшки його наздогнали, повалили на землю, копаючи і матюкаючи, скрутили руки вже за спиною, всадили в рота кляп, проштовхуючи всередину до блювотного позиву і рвучи губи, і затягнули мішок на голові, перетиснувши шию так, що він майже не міг дихати.

У цьому місті немає річки, хтозна чого подумав Андрій. Колись була, але її давно-предавно сховали під землю.

Його знову заштовхнули до машини і знову кудись везли, і не було ні найменшої можливості простежити напрямок чи бодай відстань — не знаючи швидкості і геть не відчуваючи часу. Втрата цієї іманентної, такої необхідної для життя властивості була найприкрішим, хоч аж ніяк не найстрашнішим з усього, що його спіткало.

Йому нічого не сказали, навіть не скомандували збиратися чи принаймні підвестися. Просто зірвали з нар, фахово знезвучивши і знерухомивши, миттєво і злагоджено, не розбудивши, здається, співкамерника Володю. І спершу Андрій навіть не опирався — з одного боку, щоб приспати пильність, чим і намагався потім відчайдушно скористатися, а з іншого — йому раптом стало цікаво. Куди, навіщо, чому отак ось? Цей нічний візит випадав із системи, зі стилістики, з їхньої ж тактики, що він її встиг для себе відтворити і обмислити, щоб розробити зустрічну власну. А вони збиралися цілеспрямовано і дозовано впроваджувати в життя версію про моє божевілля, безпрограшну, красиву… і я досі не придумав, як можу реально їй протидіяти. Що змінилося? Що і якої миті пішло не так?

А злякався він згодом — коли, виводячи з будівлі, йому накинули на голову якийсь мішок, спершу здалося — поліетиленовий, що не пропускає повітря. Хоча ні, не можна сказати, що злякався. Просто раптом зрозумів з усією дзвінкою очевидністю: мене везуть убивати. І таки вб’ють.

Він і досі майже не сумнівався в цьому. Мало чого їм простіше і вигідніше вивезти живу людину, а не труп.

Накрила несамовита втома, і, скрутившись на тремтливому, теплому від мотора металі, Андрій заснув.

— Смішний, — мовила Інна. — Весь у саднах, наче хлопчисько побився.

— Ну, припустімо, в цій бійці я мав мало шансів, — озвався Андрій трохи ображено.

Будь-яка на її місці мінилась би на лиці, сплеснула б руками і кинулась омивати рани, голосячи і плачучи. Але ти одружився з цією ось, якій, бачте, смішно.

— Як ти знайшла Сергія?

— Ти здивуєшся. Просто зателефонувала до нього в приймальню, за номером гарячої лінії. І уявляєш, він сам узяв слухавку! А я думала, народні депутати страшенно далекі від народу.

— Я б на твоєму місці шукав через театр.

— Вважаєш, вони б дали номер хтозна-кому? А коли це якась божевільна дівчинка-шанувальниця?

— А ти, Інко, і є божевільне дівчисько. Як діти?

— Усе добре. Чекають на тебе. Ну годі, сідай і підставляйся, оброблю зеленкою.

— З глузду з’їхала? Я ж маю до Барселони летіти. Май совість, перекисом масти…

Маленькі й ніжні Інчині пальці, невагомі дотики… що ж так боляче, чорт? Але ж і боляче!..

Андрій здригнувся і сіпнувся, незграбним судомним рухом, як це часто буває, коли випадаєш назад у яву, в миршаву реальність. Кліпнув, кумекаючи, гамуючи розчарування, точнісінько, як це часто траплялося в дитинстві: ось вона, нова банка згущеного молока, з синьо-білими трикутниками по колу, і встромляється з розмаху консервний ніж, і з’являється перша крапелька… наснилося. Звична річ, але як же прикро і шкода.

Поступово з’являлася різкість, збиралися в сяку-таку подобу системи розсипані думки. Приспали мене вочевидь штучно, певне, якийсь газ, тому й такий яскравий реалістичний сон, тому я і не прокинувся, коли ми приїхали — хтозна-куди.

Пробудження не найприємніше, але сам його факт доводить принаймні, що я навіщось досі живий.

Він лежав уже на чомусь нерухомому і твердому — нари, ліжко? — а навколо знову була напівтемрява непристойно подовженого (чи вже наступного?) світанку. Опершись на лікті, Андрій зрозумів, що тут просто не було вікна; точніше, під самою стелею видно було край віконниці й вузьку смужку скла, що виправдовувала, мабуть, відсутність штучного освітлення. Не підвал, а напівпідвал, невелика втіха. Де? Навіщо?..

Він сів і роззирнувся, шукаючи ознак казенщини: в’язничної камери чи, можливо, лікарняної палати, — нічого такого, приміщення нагадувало радше закинуту катівню чи, точніше, підсобне приміщення якоїсь давно і назавжди зачиненої крамниці.

Канапа з обдертим дерматином, порожня тумбочка без дверцят, купа сплющених картонних коробок, у кутку тріснуте відро, запліснявіла ганчірка і віник, при вході чиясь бура роба на цвяху.

Зате двері — хороші та нові, залізні, без ознак замка зсередини.

А зараз поміркуймо логічно. Навіщо їм було везти мене сюди? Вибивати зізнання, примушувати щось підписати — перед смертю під час спроби втечі? Якийсь треш, мало що дешевий, та ще й геть позбавлений сенсу. Треш — це завжди гра; чи здатні вони на гру такого штибу, на таке переконливе інсценування?.. навряд. У їхній системі все занадто по-серйозному.

Та ж скидається на те, що мене викрали, приголомшено подумав Андрій. Отак собі нахабно викрали просто з-під носа у звитяжних органів. Але хто? Кому ще я аж так потрібен — людина, підозрювана в організації масштабного теракту? Справжнім терористам? Родичам загиблих?.. Чи, може, в мене виявилися читачі в певних структурах, які мають і відповідні можливості, і достатньо авантюризму?

Стало смішно; спроба засміятися відгукнулася кашлем і різким болем у грудях. Тому і кроки за дверима, мали ж бути кроки, і клацання замка він проґавив. Крізь пелену набіглих сліз вирізнив у напівтемряві масивну людську постать, утер очі і випростався назустріч.

— Живий? — поцікавився акторський баритон Сергія Володимировича Полтороцького.

— Твоя Інка знайшла куди дзвонити. Я у тій приймальні буваю раз на п’ятирічку, а слухавки взагалі ніколи не беру… А тут Сонька відпросилася, воно деренчить, і стрельнуло раптом дізнатись, а чого народ від мене хоче, га? А там твоя дружина.

— Як ти мене знайшов?

— Та що там тебе шукати…

Полтороцький обдивився навколо, міркуючи, куди б його сісти, намірився був на тумбочку, але забракував, мабуть, вирішив, що таки занадто хитка, і гепнувся на канапу поруч з Андрієм. Виник острах — першої миті він пересилив і радість, і подив, — що той за звичкою полізе обійматись і остаточно доламає ребра. Андрій завбачливо звівся на ноги.

Сергій Полтороцький дивився на нього незвично знизу, і в цьому ракурсі його обличчя здавалося ще масивнішим, нагадуючи кам’яного божка з островів. Дивно важкий погляд.

— Сідай, Андрійку. Треба поговорити.

— Може, не тут?

— Воно-то, може, й можна… але краще тут.

Андрій глипнув у бік виходу: двері були й надалі зачинені, вороновані та гладенькі, без натяку на клямку чи замкову щілину. Як Полтороцький взагалі сюди ввійшов? Хто його впустив?

Своїми габаритами він займав на канапі занадто багато місця — як завжди. Андрій сів на краєчок тумбочки; вона рипнула і похитнулася, але витримала його вагу.

— Сергію, про що поговорити?

— Та мало про що… час ми маємо.

Він повернув голову, щоб зустрітися поглядами, і повторив:

— Дякувати Богові, тепер усі ми маємо час.

А може, це триває той-таки хімічний сон, подумав Андрій, бувають же такі ось серійні, внутрішньо логічні, з численними пробудженнями… Нічого начебто не відбувалося, проте атмосфера електрично згущувалася, стаючи дедалі сюрреалістичнішою, і в постаті Полтороцького з кожною його мовчазною миттю залишалося чимраз менше людського.

— Сергію, ти Інці зателефонував про те, що знайшов мене? нервується ж. Та й діти…

— Дуже ти про дітей думав. Коли оце от.

— Що?

Полтороцький мовчав. І починав стиха сопіти, немов великий ображений карапуз, цю його звичку Андрій помітив давно — таємну, що її ретельно приховував перед публікою, приборкував бездоганною акторською технікою, їм же там насамперед ставлять дихання. Але зараз, вочевидь, втрачав над собою контроль, атож, ми тут лише удвох, бракує глядачів.

— Сергію, не влаштовував я ніякого теракту. Ти бодай це розумієш?

Полтороцький звів очі, подивився спідлоба:

— А толку?

— То поясни мені, будь ласка, що коїться, — Андрій відчував, що вже й сам починає симетрично накручуватися, втрачати самовладання; правильно, на піку роздратування я і прокинуся. — Де ми зараз є? Це… — здогад спалахнув і заіскрився, мов бенгальський вогонь, — ти мене сюди привіз?..

Мовчанка. Акторська, професійна, блін, пауза.

— Андрію, ти думав, тобі все можна, — нарешті повільно мовив Полтороцький. — Ти вже дуже давно думав, ніби тобі все можна.

— А це час, Андрію. Об’єктивна фізична величина. Вимір. Із ним так не можна. Ти взагалі уявляв собі, що станеться, якщо кожен матиме власний час?.. Уявляв, я знаю. Вимріював. Вигадував. І звісно ж, тобі це вдалося — у твоїй літературці.

На часі тримається світ — дослівно, у прямому сенсі, як на осі, головній, опорній. А ти взявся її помалу розхитувати. Звісно, не лише ти, я он теж бавився… іноді. І багато хто пробував, бешкетували потроху, розгойдували човен туди-сюди, розсмикували по ниточці. Прискорювалися, сповільнювалися, воно ж зручно — для справи, для успіху, для особистого, тьху, життя.

Тільки все це можна лише до певної межі, не перевищуючи амплітуди. А ентропії, коли вона наростає, вже неможливо зупинити.

Ви, письменники, завжди так. Не відчуваєте межі, впритул не бачите дозволених рамок, аякже, творча ж особистість, закон не писаний, політ фантазії та думки, а головне — свобода!.. За свободу не шкода й життя віддати, так же? Надто коли воно чуже. Можна і не одне.

— Стоп-стоп-стоп. Припустімо, я перевищив амплітуду. Я сам випав із часу. Але я нікого не вбивав.

— Авжеж. Ти просто розхитав і висмикнув опорну вісь, так, задля цікавості, щоб подивитися, як воно буде. Зруйнується відразу, поховавши всіх під уламками, чи трохи ще постоїть на залишковому зчепленні? Чи в повітрі зависне, га?

— Сергію, я не розумію, про що ти.

— Ото й не треба лізти туди, в чому ти ні біса не тямиш. Літератор, гуманітарій, тьху. Хронос, хроноатомізація, екстрахроносповільнення… наплодив словесних потороч, їх треба студентам на акторському давати замість скоромовок. Прекрасний новий світ від Андрія Марковича! Новинка місяця!.. Нікому вона в чорта лисого не потрібна, твоя чергова новинка, не з цієї, то з наступної пшик вийде, тому що закінчується вся ваша літературка, і ти про це, Андрійку, чудово знаєш. Вирішив показитися наостанок? Порушити такі зв’язки, запустити такі процеси, щоб усі знали, щоб шанували, щоб пам’ятали, га?! Щастя, що ми вчасно відстежили.

— Ми — це хто? Сергію, на кого ти працюєш… що навіть читаєш мене у рукописах?

— Читаю, а що з того? Ти все одно встиг. Ти завжди встигав, у тебе ж був, матері його, свій час. І висмикнувся, і розірвався, і почав розповзатися. Щастя, що вдалося все-таки стягнути. Достоту на живу нитку вже.

— Як… вдалося?

Полтороцький не відповів. Ледь-ледь скривив кутик рота, недостатньо, щоб вважати це саркастичною посмішкою, тому що тут не було чого посміхатися, а тим більше не було сенсу пояснювати. Я і сам знаю як.

Дівчинка з зеленою стрічкою на комірі. «Чи не скажете, котра година?» І ще одна, і ще; до кожного, хто розгойдав вище амплітуди свій час, там, у древньому місті, де репнула і поповзла спільна тканина часу, підійшла така ось дівчинка — і де вони їх понабирали, як переконали взяти в цьому участь?!.. «Котра година?!» — і неусвідомлений погляд на годинник, щербина, миттєва прив’язка до абстрактної, такої, що вже майже втратила значення, цифри… і тут-таки, в синхроні — загальна, переконлива, остаточна, сліпуча і оглушлива крапка.

Це спрацювало.

Воно й не могло не спрацювати. Я — автор. Я сам це вигадав.

— Тебе судитимуть, Андрійку. І це справедливо, сам розумієш. Рукопис буде доказом у суді.

І після паузи:

— Тьху. Ти хоч сам бачиш? — мужик той ані крапельки на мене не схожий.

Схожий, втомлено подумав Андрій. Ще й який схожий, тому ти і злостишся, справді, що таке десятки людських життів порівняно з тим, який вигляд має Сергій Полтороцький — на сцені, на трибуні, в романі? Я завжди вважав, що неспортивно писати персонажів з натури, тому і весь час на це грішив — самозаборони спонукають, щоб їх порушували, ще дужче, ніж заборони зовнішні, надто що останніх я взагалі не помічав. А вони були, вони існували завжди, тільки мені забули про це розповісти. Точніше, я сам скасував їх у своїй особистій реальності, відкинув уже на рівні самої можливості… так, мені можна було все. І я ніколи не боявся, що написане справдиться, бо сам завжди чітко бачив межу між життям і літературою, хоч би як віртуозно маскував її для інших. Та ба, знайшлися такі, довершили, втілили в життя. Те, що вони ні за що не спромоглися б вигадати самі.

— Я просто мало про тебе знаю, Сергію.

— Отож-бо.

— Хоча ні, дещо можу собі уявити… Цього ти ще не пробував, так? Відігравати в реальності літературні сценарії, вирішувати долю світу — набагато крутіше за сцену та політику, я розумію. Збуджує, мабуть. Остання нагода стрибнути вище власної голови.

Засопів, зиркнув спідлоба:

— Ні біса ти не знаєш і уявити собі не можеш. А ще й пнешся.

— Розповіси?

Не розповість, подумав Андрій, навряд чи йому дозволили розголошувати, щонайбільше — напустить натяків і туману, та й чи воно мені треба? Реально використати цю інформацію в боротьбі за власне життя і свободу мені все одно не дозволять, а так, щоб зменшити моральний тягар, розділити з кимсь відповідальність… так, саме розділити.

Ніколи я не зможу щиро вважати, що винні лише вони, а дурити себе було би занадто вульгарно. Ми в одному човні, в одному спільному часі.

Полтороцький передбачувано стенув плечима:

— Нащо? Ти в нас майстер слова, сам, якщо треба, придумаєш. Викриєш світову змову, підірвеш ще щось під кінець… це ж тобі завиграшки, двома абзацами. Вам, письменникам, аби підривати.

— Вивчив напам’ять?

— У мене хороша пам’ять. Фах такий.

Промовисто, з наголосом, з недомовкою; то й нехай, ніколи він не був хорошим актором, попри всю свою чарівливість і харизму; давня пафосна школа, де навіть комічні дулі в кишенях нарочиті, як бутафорія на каркасі, а трагедія в принципі позбавлена півтонів. Начхати мені, який насправді у нього фах і які таємні сили стоять за ним… так, справді, серйозно, начхати.

Я побував поза часом і тепер знаю ціну — життя, смерті, всього. Час набагато дужчий за нас, і він легко стоншує на порох, стирає і нівелює будь-які людські зусилля, хоч би скільки значущості й туману вони на себе напускали.

Андрій затулив обличчя долонями, помасажував скроні; тиснула втома, залишкова важкість неприродного сну, зараз би кави, свіжого повітря, крижаної води в лице — хоча не факт, що зарадило б. Щось зламалося всередині, зійшло з осі, розсипалося, і мені байдуже. Я, котрий завше жваво цікавився всім на світі, вбирав враження всіма органами чуття, повсякчас, як звичне емоційне тло, відчував гостру допитливість — завдяки цьому і працював, і жив, і був для когось цікавий, — раптом весь закінчився, здувся, збайдужів навіть до власної долі.

Байдужі люди не пишуть книжок. Немає про що, нема нащо, немає часу. Нехай я навіть з чийогось недогляду — чи задуму — все-таки залишуся жити.

Йому було геть нецікаво, та він таки запитав:

— І що тепер?.. Привезеш мене назад? Повернеш, звідкіля взяв?

Полтороцький розвів руками; знову жест, театральний надмір:

— Як скажеш. Можу відпустити. На тебе орієнтування по всій країні, далеко не втечеш. Так, побігаєш трохи… воно тобі треба?

Не треба, погодився Андрій. Категорично не треба, тому що є Інна і діти, і насамперед візьмуться за них. А як лишилося в житті бодай щось, що має сенс, таке, що я мушу встигнути проконтролювати, запевнити і зберегти, то це їхнє життя.

— За Інку та малих не переживай, допоможу, — мовив Полтороцький, читаючи його думки так само легко, як і незавершені рукописи. — І адвокатку твою сам видзвоню, баба грамотна, може, щось і придумає…

Він підвівся, випростався, звично пригнічуючи масивною статурою, дивлячись згори вниз:

— Головне, Андрійчику, щоб ти розумів одну просту річ. Той вибух справді на твоєму сумлінні. Це зробив ти.

Андрій теж підвівся:

— Припустімо. Це зробив я. А…

Хотів запитати, навіщо треба було привозити мене сюди, невже тим людям, які так легко витягнули в реальність явну літературу, не вдалося уникнути всього цього трешу з викраденням та мішком на голові?.. Не зміг чітко сформулювати і передумав, зависнувши в режимі очікування, тьмяному і байдужному.

Полтороцький не дивився на нього, порпаючись у своїй чиновницькій валізі. Андрій спостерігав відсторонено, як із м’яких складок портфеля вилуплюється назовні сріблястий корпус нетбука. Це ж треба, точнісінько як у мене… і навіть подряпина навскоси… мій.

— На ось, — мовив Полтороцький, кидаючи нетбук на канапу. — Дописуй, поки дають.