Свій час

P.S

Ледь-ледь розширюю межу хроноса. Так, щоб влізла бічна панель з філіжанкою кави. Не більше; більше — лише коли потрібно вийти в гігієнічний блок або по доставку, і щоразу доводиться робити надлюдське зусилля, тому що — страшно, дуже страшно.

Мені казали, що страх поступово мине. Потрібно регулярно скачувати реабілітаційні психокурси, та я знову забула. Та й для цього треба виходити в мережу, вмикати комунікацію і синхронізуватися… не хочу. Нікого не хочу впускати у своє життя і в свій час.

Сенсорна панель проростає квітами, бузковими та жовтими, білими, блакитними, нескінченним розмаїттям комбінацій, це навіть не програма-симулякр, а просто заставка, я її завантажила дуже давно, задовго до того, як… стоп. Це я вирішила для себе чітко — не згадувати. І допомагає, справді. Я вже по-чесному, так, без жодного самообману забула його ім’я.

Перепланувати особистий простір, зібрати все необхідне для життя в певний радіус, осяжний, контрольований звичайним оком. І квіти, бодай трохи квітів. Мій сад, напевно, загинув, висох дощенту… не знаю. Не можу примусити себе підвестися, розширити хронос і піти подивитися.

Схему перепланування можна пошукати в мережі, але ж це знову-таки — активувати панель, персоналізуватися і все таке, чого я не робила вже не пригадаю скільки внутрішніх годин і днів. Я не спілкуюся ні з ким, не читаю новин, гадки не маю, що відбувається там, у Загальному просторі, в чужому світі за межами мого хроноса… і не хочу нічого такого знати. Я просто дивлюся на квіти. І п’ю каву… кава у мене поки що є, її не запрограмовано в стандартному наборі доставки, та можна сповільнитись іще, і вистачить надовго, майже назавжди.

У комунікацію доведеться все-таки вийти. Я ж так і не сказала йому… старому, який урятував мене, витягнув звідти… його ім’я, звісно, теж довелося забути — але він є у мене в контактах, і я мушу, неодмінно мушу вийти на зв’язок і подякувати йому.

Потім.

Оболонка хроноса спалахує на золотій облямівці чашечки алмазним пилом. Мені життєво необхідно її бачити, цю межу, кожної моєї внутрішньої миті переконуючись, що вона існує, в її реальній, зримій непорушності й непроникності. Я — всередині. Тільки я і більше нікого. Назавжди. Це мій час.

— Привіт, — сказала Леська.

І зупинилася — просто в проході. Там, де нормальний коридор звертав у апендикс із крученими сходами нагору, до лабораторій і кафедри елементарної фізики. Довелося навіть пригальмувати:

— Привіт.

— Як життя? — вона всміхнулася, трохи змучено, а може, так лише здалося в напівтемряві. — Давно тебе не бачила.

— Хворів.

Вона так і тупцяла в проході, і мабуть, слід було відразу запитати прямо, що їй потрібно на фізфаці, в іншому корпусі: справді, не до мене ж вона сюди прийшла. Та запитання не складалося — так, щоб і в лоб, і не геть уже по-хамському, — тому Богдан мовчав.

— Ти ж у самому епіцентрі опинився, так? — майже прошепотіла Леська.

— Ні, — різонуло неточне слово, але він прикусив язика. — Хто був в епіцентрі — всі загинули. А мене лише контузило.

— Але зараз уже все нормально?

— Більш-менш.

Не розповідати ж їй про те, як болить голова щоразу, коли берешся до справжньої роботи. І що терміни подання статті на міжнародний конкурс уже ось-ось, а виходить якась лажа, і ніяк не вдається виловити системну помилку. І вже геть немає часу.

— Богданчику, ми тут вирішили організувати фест, — нарешті вона перейшла до справи, і зависла на обличчі усмішка поступилася місцем нормальній людській міміці. — Невеликий, на два дні. Буде сам Нечипорук!.. і молоді почитають, у нас на курсі багато хто пише кльовезні тексти, і з культурології дівчата теж хочуть… Прийдеш?

Богдан стенув плечима:

— Не знаю.

Повз них промчали хлопці з паралельного потоку, осіб шість, Лесьці довелося відступитися, пропускаючи їх, буквально втиснутися в стінку, і Богдан машинально ступив до неї: затулити, загородити собою, бо ж ці коні завиграшки зіб’ють з ніг. Вдихнув її парфуми, знайомий трав’яний запах.

— Приходь, — мовила вона. Зовсім поруч.

Він відступив на крок, запізніло подумавши, що краще було б зайти на кафедру слідом за тими хлопцями, попрощавшись на ходу. Він тепер весь час запізнювався, не встигав, гальмував. І затягувалася пауза, і треба було щось відповісти — що?..

— До речі, — сказала Леська, — ми хотіли ще й Арну запросити… якщо вона, звісно, зможе. Запитаєш, га?

І враз усе стало зрозуміло, нецікаво, нудно, як завжди.

— Вона у Франції зараз, — відповів Богдан. — Здається… Лесю, я побіг, вибач. Немає часу.

Вони мерехтять і метушаться, і квапляться, і заважають одне одному; я не встигаю не лише зчитувати зі стрічки, але й відстежувати пульсацію еквосхеми, конвульсивної, передсмертної. Від картинки на панелі ряботить в очах, і медична програма вимикає зображення. Тепер я ще й осліп; наївний превентивний захід, покликаний відтермінувати справжню сліпоту. Хоча яке це насправді має значення.

Намацую сенсор під долонею, намагаюся дати команду. Двома пальцями практично неможливо набрати потрібну комбінацію; а напередодні ж у мене працювала вся кисть. Я тепер живу так повільно, що мене переганяє навіть власна смерть.

А від життя, від усього, що відбувається там, назовні, за межами мого хроноса, напакованого високотехнологічним медобладнанням (на це в мене, дякувати Богові, вистачає екво, і тому можна дозволити собі розкіш померти вдома), я відстаю, безнадійно відстаю, і вже ніяк не можу ні на що вплинути. А вони метушаться, квапляться, женуть мов оглашенні свій час, ні біса не розуміють і не можуть домовитися. Здається, вони там навіть не дійшли спільної думки щодо припинення енергофінансування плебс-кварталу. Ще сподіваються, що минеться. Що відбудуться малою кров’ю, подачкою, надбавкою екводотацій, як-небудь… Тьху.

Вони не були там, не бачили і не здатні уявити. Неправда, що наші страхи випереджають об’єктивну реальність. Страх замішаний на уяві, а в цій царині ми схильні собі лестити. Не кажучи вже про соціальні страхи, такі ж убогі, як і усереднена фантазія. Глибоко в нашій колективній, зведеній до спільного знаменника душі ми зневажаємо плебс-квартал, а тому наша звична фобія не відображає і сотої частки реального стану речей.

Я бачив свого мертвого хлопчика, і я знаю. А більше не знає ніхто. І що найстрашніше, не бажає знати.

Я, паралізований старий, залежний від медичних програм, нічого не можу. Та й усі вони теж не можуть — засівши по стільниках своїх хроносів, нездатні хоча б якось скоординуватися і бодай щось спільно вирішити, я вже не кажу вдіяти. Чи навіть по-справжньому злякатися, збагнувши нарешті, як легко перебити нас поодинці.

Палець, німіючи, таки влучає в потрібний сенсор, і панель висвітлюється, і Паютка дивиться з самого краю відданими круглими очима. Вона єдина нікуди не поспішає.

А я зобов’язаний вникнути, відстежити, зрозуміти, чи все вже втрачено, чи ще можна спробувати щось урятувати. Чи існує він досі, мій безтолковий, охоплений панікою, безпорадний і безмежно наївний світ-задвірки, — чи вже от-от висадять з ноги шлюз за моєю спиною, розірвавши під три чорти занадто тонку матерію хроноса разом із хисткою ілюзією безпеки та химерою свого часу?..

Але по-справжньому я боюся не цього.

Я, чий зношений організм здав і здався, не витримавши дикого перепаду хроноприскорень і хроносповільнень, почав відмовляти — система за системою, функція за функцією, — чудово розумію, незважаючи на всі запевнення рекламних проспектів клінік-конкурентів, що ніяких енергофінансів світу не вистачить, щоб усе це повернути; щонайбільше — підтримувати штучно, та й то до певної межі. І боюся, панічно боюся (Карл у Клари, числа Фібоначчі, десять заповідей, шість інертних газів, закон Ома!..), що слідом за травленням і серцевою діяльністю, дотиком і слухом, гостротою зору і прохідністю нервових імпульсів через спинний мозок полетить, деградує і перестане існувати найголовніше: пам’ять, інтелект, особистість.

Занадто пізно. А час не має зворотного ходу.

Він уже майже закінчився, мій час.

— Почитаєш? — запитав напівпошепки Скуркіс, сідаючи в сусіднє крісло, крайнє в ряду.

Віра мовчки похитала головою. Скуркіс показав схрещені руки, і Міша Красоткін, який стояв збоку біля сцени, кивнув.

Читала Машенька. Щось нове, принаймні Віра цього досі не чула, і хороше, сильне, як і все в неї. І Міша, перекинувшись організаційними знаками зі Скуркісом, знову повернувся до сцени і слухав, ледь закинувши голову.

— Як ти взагалі? — прошепотів над вухом Скуркіс.

Треба було цитьнути: Машенька читала, і хотілося слухати її, це ж лише другий ряд, будь-які розмови долинають до сцени… Та Вірі, як завжди, забракло рішучості, чи перешкодила делікатність — та хіба не однаково, хоч як назви… Відповіла самими вустами:

— Жоро, все добре.

У мене все добре. Життя триває, ось, вибралася ж сьогодні на поетичні читання, слухаю хороші вірші, а потім поспілкуюся із хтозна-відколи знайомими, але через це не менш цікавими, близькими і рідними людьми… Ось, мене навіть попросили почитати. Але сенс?.. мої давні вірші всі чули, а багато хто, Міша Красоткін точно, ще й знають напам’ять. Читати слід нове… нічого, якось згодом.

— Ти віриш, що це він?

Скуркісові кортіло побалакати; авжеж, ми з ним давно не бачилися, від самого фестивалю, і якщо я не відповім, може видатися, начебто я досі ображаюся, Боже милий, якби він лише знав, як це все неважливо, яка несосвітенна дурня… І не вставати ж посеред виступу Машеньки, не виходити ж у хол.

— Хто?

— Андрій. Підготував той вибух, — Скуркіс скоса глянув на сцену і підсунувся ближче, голова до голови. — Ти ж там ще залишалася, це ми підхопилися в неділю… І навіть бачила, мені розповідали… справді?

— Здалеку. Не знаю…

Його подих лоскотнув шию; Віра відсунулася мимоволі, ледь-ледь, на кілька сантиметрів. Машенька зробила паузу між віршами, і майнула цілковита тиша, тут же всі свої, а свої знають, що аплодувати поетові слід, лише проводячи його зі сцени. І напівбезгучне «не знаю» саме потрапило в цю тишу, як незручно, надто перед Мішею, ось він промовисто глянув у наш бік, ну не можна ж так…

Машенька почала читати наступний вірш, Красоткін відвернувся, а Скуркіс знову зашепотів:

— Ніколи не знати. Молодий, успішний, сім’я, діти, книжки… Але ж це все зовнішнє. А насподі приховано таке… боронь Боже, випустити назовні. І з кожним же з нас, творчих людей, може статися — будь-якої миті. Ніхто не застрахований, ніхто…

Він говорив ще щось, утовкмачував пристрасним напівшепотом, і вже не потребував реакції та зворотного зв’язку, самодостатній у своєму монолозі, й Віра вимкнулася з його звукової доріжки, як завжди уміла робити, зосередилася на сцені. Вслухалася в карбовані музичні рядки, і це було так добре, так співзвучно і близько, що здавалося, от-от — і проб’ються, проростуть нарешті мої нові вірші.

Берштейн пропонував авторський вечір в один зі своїх четвергів після Нового року, і слід погодитися, здолавши страх і бажання сховатися від усіх, недостойне, невблаганне. От просто зараз, після всього — підійти і сказати, що я згодна… до Нового року залишилося не так уже й багато часу.

Скуркіс знову про щось запитав, вона не почула — лише вловила висхідну інтонацію. Кивнула:

— Так, Жоро.

— Радий буду бачити.

Машенька закінчила читати, і всі зааплодували слідом за Мішею, який перший приклав долоню до долоні. Скуркіс підвівся, не перестаючи плескати, зробив Вірі і всім решті прощальний жест долонею і шуснув у бічні двері. А я, здається, щось йому пообіцяла, мабуть, прийти кудись, де він читатиме. Уточню у того-таки Красоткіна, він знає все про всіх, і прийду, звісно що прийду. Якщо ходити всюди, куди кличуть, на всі четверги та суботи, презентації та вечори, перформанси та фестивалі, то час летить легко і непомітно, немов нанизані один на одного знайомі поетичні рядки, не встигаєш озирнутися…

Як швидко минає час.

Мене звати Грім.

Я — спецохоронець, як і ви. Я провів двадцять років на Кружині, і це були швидкі, стрімкі роки. Ми разом охороняли Світ-комуну, не знаючи, що нас дурять, що наші життя кидають у полум’я заради того, щоб хтось міг сидіти в безпеці всередині свого хроноса, безкінечно продовжуючи свій нікчемний час і кидаючи назовні брехливі гасла. Ви знаєте, про кого я кажу, всі ми з дитинства повторювали його ім’я… правильно, Ежен Крамер. Він міг би й далі дурити комуналів, переконаних, начебто живуть у щасті та спільності, а насправді приречених на повільне пусте животіння. Але не нас. Не бійців спецохорони, еліту робочого часу.

Світ-комуна зобов’язаний нам усім. Цей світ належить нам за правом — і не лише він. Ви знаєте, про що я. Я кажу про задвірки.

Усі ви, мабуть, чули: там, на задвірках, у кожного свій час. Але ви не знаєте, що це значить. А це значить лише одне: боягузтво. Там кожен боїться життя, ховається в шкаралущі хроноса і сповільнюється, сповільнюється донезмоги, надіючись ошукати смерть. Так робив Крамер, і йому це не зарадило. Не допоможе і їм. Нікому.

Ми прийдемо як друзі. Ми розколемо їхню шкаралущу, розірвемо хроноси, ми запропонуємо їм найцінніше, що маємо, — нашу єдність, наш робочий час. Ті, кому не забракне сміливості, безсумнівно, ввіллються до наших лав. А решта дістане по заслузі, і це справедливо.

Мене звати Грім, і ви маєте мені вірити. Я ніколи не зраджу вас, не вповільнюся, не сховаюся в хроношкаралущу. Я — у спільному часі з вами. У нашому робочому часі!

Ми з вами збудуємо новий світ. Світ, де наш час летітиме вільно та швидко, і життя кожного сильного та сміливого, хто не боїться часу, стане прекрасним і сповненим сенсу, миттєвим і яскравим, як смолоскип на вітрі. Так буде! — це обіцяю вам я. Мене звати Грім.

А зараз — уперед!

У нас мало часу.

2011–2013