Свій час

IV

— Я хочу їсти.

Кажу — і негайно розумію, що це неправда, я не хочу їсти, я не зможу проковтнути ні крихти, навіть якщо мені зараз запропонують. Хочу пити. Пекельно, так, що горло перехоплює сухим обручем, а язик стає пухирчастий, як поверхня сенсорної панелі для незрячих.

— Їсти?! — збуджено і хворобливо-радісно перепитує Іґар. — То ходімо!

Тягне мене кудись убік. Мовчки відбиваюся, висмикую руку.

— Ірмо! Та скільки ж можна?.. Я й сам уже голодний, як… Зрозумій, це пле… Світ-комуна, тут так заведено, всі так роблять!

— Ні.

— Та чого, чого ти боїшся?

Він і сам боїться. Боїться дико і непереборно, часом стає помітно, як дрижать його коліна, і свій мобільник у тремтячих пальцях Іґар перестав вертіти, коли тричі поспіль впустив на землю. Боїться того ж, що і я. І марно сподівається це приховати.

А спершу ж я боялася цілком протилежного. Думала, вони мене схоплять, візьмуть у полон, скоять зі мною щось жахливе — ці, котрі виникли з-під землі, до яких Іґар привів мене і здав, гармонійну, самодостатню… ідіотку, геть позбавлену не лише інтелекту — банального інстинкту самозбереження.

Але вони лише провели нас досередини. Через цілу анфіладу порталів, лазерних і силових загорож, систему паролів та кодів, що після кожного з них ставало дедалі тоскніше і безнадійніше. Я намагалася опиратись, так! Мружилася, перешкоджаючи пристроям зчитати малюнок із сітківки, випручувалася, ухилялася і затуляла голову руками, до останку боронячи свій генетичний матеріал, довгу руду волосину, що врешті-решт таки дісталася їм… А Іґар монотонно вмовляв мене заспокоїтися, не поводитися мов дурепа — дуже вчасно згадав!!! І я репетувала на нього, тому що ці були просто безликою присмерковою силою, а він — людина, якій я довірилася, падлюка, зрадник, сволота!.. жодне знайоме слово не було достатньо сильним для нього.

Він мовчав. Лише іноді позирав на них, винувато стинаючи плечима.

А потім вони почепили нам на одяг шматочки пластику та сказали: «Ласкаво просимо до Світу-комуни!» Далі розвернулися і пішли. Геть.

І я збагнула, що по-справжньому страшно — інше.

— Ірмо, та зачекай. Хочеш, я увійду сам, перший?.. Винесу тобі якоїсь їжі. Пити хочеш?

— Ні!!!

Я не хочу пити. Я хочу в туалет — ганебно, нестерпно. Мить тому — зовнішню, абсолютну, незалежну мить! — не хотіла, навіть не думала про це, а зараз… Стискаю ноги під спідницею, недоречно довгою, обшарпаною і подертою внизу. Хтозна, що страшніше. Я нічого вже не знаю.

У стіні, навпроти якої ми зупинилися, чорніє напіввідчинений прямокутний люк; себто двері, Іґар казав, а я весь час забуваю, що в них немає ні люків, ні шлюзів, а лише ці двері — а відразу за ними…

Чужий. Особистий. Простір.

Я не можу туди увійти. Нізащо. Хай скільки повторюватиму собі слідом за Іґарем, що в плебс-кварталі (чи як там його називають? — знову забула, Іґар теж увесь час забуває) не існує хроноконфліктів і особистого простору, так само як і хроноса немає ні в кого, взагалі, за визначенням, і кожна людина може ввійти в будь-який дім (ага, це називається «дім» — себто не дім у нашому, справжньому розумінні, а просто будівля) і взяти все, що їй потрібно, так заведено, вони всі так живуть. Але я не можу. Чужий особистий простір — табу, я знала це все життя, це глибоке, на рівні підкірки, знання сильніше за мене… а до того ж, там можуть бути люди!!!

Іґар дивиться, примружившись. Аж раптом бере мене за руку.

— Ходімо.

Він уже звик, засвоїв безцеремонне і безпрограшне «ходімо» — не потребуючи згоди та й навіть відповіді, в комплекті з різким владним рухом, що тягне за собою. Опиратися немає сенсу, та й мені бракує і рішучості, і сили. Не встигаю підібрати спідницю, шпортаюся на кам’яних приступках, що ведуть угору.

— Сходи, — каже Іґар. — Під ноги дивися.

Я дивлюся під ноги. Бачу напівстертий візерунок килимового покриття, поворот, голий поріг. Лише туди, вниз, бо якщо звести очі — нахромишся, мов на безліч загострених голок чи лазерних променів, на чужі погляди. Їх багато, вони всюди, я відчуваю їх болісно, немов сколеною шкірою, і це мій останній кволий захист: не дивитися.

— Усіх вітаю, — каже Іґар, і голос у нього тремтить, незграбно маскуючись під дзвінкий виклик.

Йому не відповідають, і це лякає ще дужче.

— А де у вас тут можна?..

Не треба. В туалет я вже не хочу. Я хочу лише бігти звідси, але Іґар тримає міцно, його пальці впиваються в зап’ясток дедалі дужче, до болю, до заніміння; він сам не відчуває відчайдушної сили свого стискання, але боїться, боїться ще дужче за мене.

— Сідай, — кидає чийсь байдужий голос. — І ти, дочко, сідай.

Іґар не рушає з місця. Рештки своєї відваги, її запас на сьогодні, він змарнував на те, щоб затягнути мене по сходинках у дім, долаючи хоч і пасивний, та все ж спротив, щоб силою впоратися з моїм страхом, тимчасово втративши контроль над власним. Розраховувати на Іґара, як я робила, сама цього не усвідомлюючи, досі — досі! — вже не можна.

Я піднімаю голову і дивлюсь.

Вони сидять за овальною обідньою платою, гротесково здоровезною, закиданою абияк чимось неохайним, із різким запахом, їстівним. Я голодна, Боже мій, як же я хочу їсти; раптовим спазмом зводить живіт, я блокую біль, притиснувши його долонею, висмикнутою з Іґарової руки. Всі ці люди — скільки їх: десяток, півтора, два?!.. не знаю, вони сидять упритул, дотикаються, зливаючись в одне, безособистісне, безлике — черпають, відкушують, жують, запивають, отак просто, на очах одне в одного!..

Їдження — найінтимніший фізіологічний процес людини. В любощах беруть участь двоє, але ж їжу ти поглинаєш сам, і робити це привселюдно — однаково що… Все-таки дуже хочу в туалет.

— Я зараз, — шепочу Іґару.

І тікаю до бічних дверей раніше, ніж він встигає щось відповісти.

Потрібний мені вузол я надибую за першим же поворотом, інтуїтивно, відразу; туалети тут — нормальні, на одну людину, і замикаються зсередини, і це допомагає мені подолати паніку. Виходжу. На стіні навпроти — велике дзеркало, я в ньому перелякана і дуже красива, аж смішно. На пластиковому прямокутнику біля пояса, як вони його назвали?.. бейджик? — написано: Ірма Онтарі. Ірма Онтарі — це я. А тут всього-на-всього Загальний простір, не більше, не страшніше. Треба уявити, що на мені й далі хронос, непроникний, невидимий, цілком прозорий. Підбиваю зсередини волосся, вільне, пухнасте. Я вже майже не боюся, Іґаре, а ти?..

Повертаюся перед дзеркалом, намагаючись роздивитися свою вузьку спину, потім прикушую губу — і повертаюся.

Не бачу Іґара — і знову ледь не провалююсь у паніку; але встигаю помітити. Він сидить серед них, за спільною платою-переростком, в кільці людей та їжі. Всміхається і закликає мене, ніби підгрібає рукою. У нього кам’яний усміх на обличчі.

Я всміхаюся теж. Підходжу ближче. Іґар сидить по той бік плати, недосяжний, наче сусідні світи у Загальному просторі. Його затиснуто з обох боків так щільно, що, здається, він не лише повсякчас дотикається до сусідів руками, а й вростає в них усім тілом по лініях стегон і плечей.

— Сідай до столу, сестричко, — мовить хтось. Не Іґар.

Іґар жує. Потім запиває з довгого, високого кухля. Насправді це не так огидно, як мало би бути.

А люди за столом (запам’ятовую слово), виявляється, сидять нерівномірно, десь густіше, а де-не-де трохи вільніше, я помічаю зліва ділянку, де порожні три місця поспіль і, наважившись, рушаю туди. Сідаю на те, що посередині, і, задоволена вдалим маневром, роззираюся.

Так дивно. Ці люди, які здалися мені однорідною масою, насправді всі різні, до того ж різні демонстративно, кричущо. Навпроти мене сидить хлопець, величезний на зріст, кошлатий і рудий — значно рудіший за мене! — з яскравими зеленими очима, дебелою шиєю, широчезними плечима і химерними малюнками на руках, до самісіньких кінчиків пальців. Поруч із ним — юнак, удвічі тонший, але не хирлявий, а вишукано-гнучкий, наче хатня квітка, у нього тонкі вуса над губою і довгі срібні вії. Між ним та Іґарем — дівчина з фіалковим волоссям, що спадає на плечі, пухкими вустами й геть оголеними грудьми. Мені не подобається, що вона біля Іґара; відвертаюся, прикусивши губу.

По цей бік столу, ліворуч від мене через порожнє місце, сидить, не збагну, чоловік чи жінка: чіткий профіль, дуже коротко обстрижене волосся і маленьке вухо, блискуче від безліку прикрас, що обцяцьковують його майже всуціль. А праворуч — старий з білою-білісінькою, що сягає грудей, бородою, в якій заплуталася синя квітка…

Він обертається на мій погляд:

— Ірмо, їж.

Звідкись він знає моє ім’я. А, ну так.

Перепитую:

— Можна?

Старий безмежно здивовано всміхається, звівши білі брови і мружачи волошкові очі. Відкушує від скибки, намащеної чимось жовтим, на бороді залишаються крихти. Чомусь я спроможна на це дивитися.

Переводжу погляд на те, що лежить на столі. Виявляється, я помилилась і в цьому: харчі не розкидані абияк, їх розподілено по столу рівномірно, навіть красиво, просто я не звикла бачити стільки їжі нараз. Бачу знайомі упаковки сандвічів і печива — цілими купами на тарелях, гори нарізаного хліба, безліч відкритих банок з дешевими паштетами та плавленими сирами, а посеред усього цього — титанічні миски з салатами, паркими супами… ну, їх я точно не їстиму. Беру печиво з найближчої тарелі. Нормальне печиво, у нас теж можна таке замовити по лінії постачання в особистий простір. І нехай вони собі дивляться; розриваю обгортку, вона ковзає в пальцях, але таки піддається. Ну?..

Хтось обіймає мене ззаду за плечі; вигинаюся, печиво тріскає в моїх в пальцях, не досягнувши рота, крихти сиплються на стіл. Озираюся:

— Іґаре!..

Він сміється. Він сідає на сусідній стілець, обнімаючи мене й далі, схилившись голова до голови — а вони дивляться на нас, і білобородий старий, і рудий здоровань, і ця гола з фіалковим волоссям… нехай собі.

Кладу до рота останній кусник печива, що залишився в пальцях. Жувати при всіх нестерпно, але печиво м’яке і саме тане на язику.

— Бери ще, — пропонує Іґар. — Тут усе спільне. Є доми, куди люди приходять поїсти. В інші — поспати… ага? — шию обдає його гарячим сміхотливим жаром.

Я пам’ятаю. До одного з таких, як йому видалося, домів він намагався затягнути мене відразу, щойно ми опинилися… у Світі-комуні, я запам’ятала, авжеж. Але від цього не стає зрозуміліше і легше. Взяти з тарелі ще одне печиво — під їхніми поглядами, прикутими до нас, вони всі на нас дивляться, всі, всі! — я категорично не можу.

Іґар підхоплює з найближчої тарелі довгу скибку хліба, намащує її чимсь жовтим, либонь сиром, виходить точнісінько як у того старого з крихтами в бороді. Іґарові руки досі тремтять: не знати, чи це бачать усі, чи лише я. Зустрічаюся поглядом з гологрудою дівчиною, вона всміхається, щось недожоване мелькає в неї в роті… аж раптом Іґар з розгону запечатує мене своїм бутербродом. Машинально відкушую, давлюся, згинаюся навпіл від кашлю, непогамовного, зі слізьми. Судомно ковтаю з кухля, що його подає Іґар, і знову заходжуся кашлем, і стає однаковісінько.

— Зате поглянь, які вони всі різні, — шепоче в шию Іґар, поки я вже майже байдужо доїдаю хліб і, нарешті відчувши голод, тягнуся по печиво. — Ти здивована? Адже про плебс-квартал розповідають, що в них суцільна зрівнялівка. Га?

Я не здивована, я взагалі про це не думала, себто думала, але не так, мені цілком байдуже зараз, що саме десь там розповідають про плебс-квартал. Проте киваю з незрозумілим для мене самої, але, мабуть, ствердним звуком.

— А знаєш чому? Тому що справжня індивідуальність людини не в тому, чим вона володіє і розпоряджається, а в тому, якою вона є сама. Ми в наших норах, у хроносах та особистих просторах, давно перестали зважати на себе і не помітили, як втратили власну подобу. Ні, от саме ти в мене найкраща…

Згадала чомусь Маргариту. Навіть вона з її золотими іскрами, що біжать хроносом, мала би тут доволі блідий вигляд. Та загалом, кажучи прямо, вони ті ж таки тусовщики — ясна річ, Іґарові це близьке, він і сам такий. Жодної різниці, щонайменшої.

Намагаюся себе в цьому переконати.

Іґар каже щось іще. Говорить і говорить, плавно переходячи з палкого напівшепоту на розхристаний півголос, а я вже втратила нитку, якщо вона там узагалі була, якщо він не просто пасталакає, забалакуючи свій страх, створюючи навколо нас двох автономне поле нашої окремішньої розмови, жалюгідну заміну хроноса в чужому Загальному просторі.

— …нікому нічого. Вони беруть усе, чого потребують або чого бажають на цей момент, а потім кидають і йдуть собі далі. Люди не асоціюють себе з речами, розумієш? Ірмо, адже ще трохи, і ти би зрослась зі своїми квітами, вони посіли б у тобі більше простору, ніж ти сама…

— Квіти — не речі.

— Та чи не однаково? Квіти — це приклад, перше, що спало мені на думку…

Він уже говорить так голосно, що всі його чують. Але ніхто, здається, не слухає. Їхні пильні погляди, звернені на нас зусібіч, я, виявляється, теж собі надумала, як і їхню схожість одне на одного і хаос на столі. Ні, вони всі перейняті чимось своїм: більшість самовіддано жують, і дивитися на це все-таки огидно, дехто стиха і нерозбірливо теревенить, а юнак зі срібними віями та гологруда дівчина, синхронно обернувшись одне до одного, починають цілуватися… Начебто для цього немає спеціального місця.

Тусовщики стократ допитливіші. Але тусовщики для того й виходять у Загальний простір, щоб виставляти себе і роздивлятись одне одного, а ці, у плебс-кварталі, себто у Світі-комуні — до речі, звучить не краще — вони завжди так живуть.

— Ірмо, зрозумій найважливіше. Коли тобі нічого не належить, ти теж не належиш нікому.

— Я і так нікому не належу.

Його хихотіння лоскоче шию:

— Розкажи комусь іншому. Ти просто ніколи не замислювалася про це. Ти, моя маленька, належиш нашій коханій енергофінансовій системі, еквокоординаторам, мережевим провайдерам, програмістам, наприклад мені, що саме собою непогано, і я вже мовчу про твого шефа, як там його…

— Ормос.

— Начхати. І своїм улюбленим квітам, і лахам, і дискам, що там у тебе ще?.. Зажди, забув про головне. Ти вся, цілком і беззастережно, від маківки аж до п’ят, належиш, кайлуючи на нього все життя і не мислячи себе інакше, своєму хроносу. Належала. Досі.

— А…

— А вони, — він робить широкий жест, і ніхто не звертає уваги, — вільні. У них немає нічого свого, лише вони самі. Розумієш? Самі. Належать. Собі.

То й добре. Тепер, позбувшись, наскільки це можливо, страху, я не розумію одного: навіщо я тут?.. і даремно Іґар нагадав про квіти.

Пара навпроти цілується дедалі палкіше, юнакова рука зі срібними-таки ж нігтями блукає смаглявим плечем серед пасом фіалкового волосся, що спадає завісою, крізь яку видно пунктиром, як його друга рука намацала і мне голу грудь. Дивитися на це неможливо, та я не можу примусити себе відвернутися, не можу навіть опустити очі. І відсторонено, самим лише оголеним, прозорим розумом усвідомлюю, що Іґарова рука точнісінько так само, дзеркально і трошечки пародійно погладжує зараз моє плече.

Дзвінкий, такий очікуваний шепіт:

— Ходімо?

Цієї ж таки миті юнак із дівчиною зводяться з-за столу. Перш ніж піти, дівчина схиляється над рудим здорованем і, потершись об його потилицю голими грудьми, перехиляється і дзвінко цмокає в носа. Рудий регоче, і я все здатна зрозуміти, крім його сміху.

Нічого я не здатна зрозуміти.

— Ходімо, — наполегливо і ледь вередливо повторює Іґар.

Старий навпроти лукаво підморгує волошковим оком:

— Іди, дочко.

Вигинаюся, підлітаю, сіпаюся кудись убік, немов сполоханий птах, мерщій до виходу!.. от тільки я не знаю, де тут вихід, куди бігти. Це страшніше за вторгнення в особистий простір, це однаково що з розгону по плечу без шкіри, мов розпеченим у відкриту рану, боляче, нестерпно. Іґар не помітив. Він просто радий, що я йду.

Виходимо надвір. Стає трохи легше.

Фіалковокоса з тонким юнаком ідуть попереду, їх ще видно, вони обплелися одне навколо одного, мов дві ліани в моєму садку — нащо він згадав про квіти?! — так, що ледве тримаються на ногах, ними крутить з боку в бік, від будівлі до будівлі. З-за рогу виходить нам назустріч, затуляючи парочку, ціла зграйка молоді, вони всі яскраві, різні, від них рябіє в очах. Проходять повз нас; хлопця з дівчиною ще видно далеко попереду.

— Зараз поглянемо, куди вони зайдуть, — шепоче Іґар.

— Нащо?

— Бо я не знаю напевно куди. О, диви, тут камера!

Іґар зупиняється і дивиться вгору. Я зводжу погляд і бачу на рівні ледь вище наших голів чорний рухомий клубок, із-під нього проглядається щось металеве, лискуче, деталей не розбереш.

— Що це?

— Веб-камера, кажу. Хотів би я знати, навіщо її тут встромили, мережі ж немає. І хто.

— Що це ворушиться?

— А-а. Не знаю, мабуть, мошва якась.

Він підіймає руку, і чорний рій підноситься зі скляного ока, розсипається на порох і кидається мені в обличчя; панічно махаю руками, мошка зникає миттєво, немов розчиняється в повітрі. Таки справді веб-камера. Від її погляду стає страшніше, ніж від усіх людських укупі, і я тягну Іґара за руку:

— Ходімо.

Іґар сприймає хибно, і всміхається, і починає смішно сопіти на швидкій ході, насилу не зриваючись бігти.

Ту парочку ми вже втратили, так здається мені — але Іґар, дійшовши до будинку на розі, впевнено біжить сходами і відчиняє двері. Тут жодні двері не мають шлюзового коду, не замкнені взагалі.

Всередині напівморок і дивний запах, я не можу його не лише визначити, але й навіть збагнути, огидний він чи навпаки, приваблює, паморочить; а ще напівстерті нечіткі звуки; я завмираю, прислухаючись, але Іґар тягне мене далі, сам-один зчиняючи більший шум, ніж усе навколо, його хрипкувате дихання накладається на його ж лункі кроки, і незграбні рухи, через які щось із гуркотом падає, і нерозбірливе бурмотіння, суцільний довгий ланцюжок плутаних слів, я розбираю лише видихи між ними: Ірмо, Ірмо, Ірмо…

Кричить жінка. Кричить трохи хрипко, довго і співучо, з повторюваними модуляціями, ніколи я не чула такого крику — щоб отак близько, за кілька кроків, за умовною завісою темряви. І ніколи-ніколи не кричала так сама… тобто ні. Кричала — в осяйний момент виходу у Загальний простір, повний зірок.

Але то геть інше. Ніхто не чув.

— Ірмо… ч-чорт, — сичить, гупнувшись об щось головою, — куди тут далі? Ірмо, зараз, Ірмо, Ірмо…

Я не можу. Так не можна, ніколи, взагалі, чому він не розуміє?! Висмикую руку, сахаюся, хочу піти геть, теж ударяюся об щось гостре, воно перекидається, котиться з дзенькотом по підлозі, — а Іґар хапає мене вже не за руку, а всю, в тісні палкі обійми, з яких не звільнитися, не втекти. Ми ступаємо кілька непевних кроків, як у спільному міні-хроносі, і нерозбірливий шепіт обпалює мені обличчя, а потім усе перекидається і валиться в темряву, в невідоме. І дуже-дуже боляче, електричним розрядом пробиває забитий лікоть.

Цього не можна, не можна ніколи і ніде у Всесвіті, не можна! — бо ми не самі. Але це вже відбувається — не можна!.. не можна!!! — і в абсолютній, непоєднуваній зі свідомістю і світом неприпустимості раптом спалахує сліпуча дуга, зашкалює, приголомшує і сліпить, привласнюючи і розпорошуючи моє тіло, мою особистість, мене всю. Я кричу — так, справді, я кричу, або ні, це не я, або водночас, в унісон зі мною кричить якась інша жінка, і ще, і ще, не має значення, тому що я, Ірма, Ірма, Ірма, чиє ім’я метається палким шепотінням навкруг, — не сама і не єдина, нас таких мільйони і мільярди, розпорошених, немов рій мошви, у просторі, та водночас неподільних, під’єднаних до спільної мережі, справжньої, набагато могутнішої за ту, іншу, наївну і підробну мережу. Так було, є і буде, від цього не сховаєшся в особистий простір, у боягузливу умовність хроноса, в себе чи в кого-небудь іще. Я більше ніколи не матиму свого часу.

— Встигнемо, — прошепотіла вона. — Ну ти смішний, звісно, встигнемо.

І її вуста опинилися на його вустах, чомусь геть не такі на смак, як тоді, у потязі, і Богдан у паніці пригадав, як вона оце допіру, просто при ньому, шнурувала якийсь несосвітенний корсет на тисячу зав’язок і просила притримати пальцем вузол, а потім вигнулася перед дзеркалом, аж йому перехопило подих, — але Арна вже була без ніякого корсета, геть-чисто без усього, і рядочок її хребців, круглих і тендітних, наче кладка співочої пташки, вібрував і вислизав з-під пальців, і лоскотав щоку пташенячий пух на її голові, і вся вона, летюче диво, відкривалась і линула йому назустріч, і годі було в це повірити.

Він досі не вірив, напівлежачи впоперек ковзкої канапи і роздивляючись себе у величезному, на всю стіну, дзеркалі навпроти: ледь стягнуті джинси, м’які, але помітні кучерики на грудях, причмелена усмішка. А зі сцени вже летіла саксофонно-барабанна какофонія у виконанні «Кадаврів», і ось її перекрило захоплене ревище публіки, а потім ніжний і руйнівний, ледь хрипкуватий і неймовірний голос:

— Якщо тобі…

Двері хряснули, Богдан заледве встиг натягти джинси, а пасок довелося затягувати просто при Костикові, під його відверто глузливим поглядом. Скоса глипнув у дзеркало, щоб переконатися, чи бодай не почервонів.

— Годі валятися, — кинув Костик, хоча ніхто вже давно не валявся, — там два ящики пива від спонсора, ходімо, допоможеш доперти.

— Куди? — дурнувато запитав Богдан.

— До Сірого в багажник. У нього тут дача, кличе відзначити.

Він і гадки не мав, хто такий Сірий, що вони збираються відзначати — мабуть, вдалий концерт? — йому хотілося лиш одного: встигнути повернутися, бути в гримерці, коли Арна закінчить читати і прийде зі сцени, а тому постарався пришвидшитися ще. Йому вже кілька разів це вдавалося самостійно, треба було тільки зосередитися, напружитися, уявити собі час наче плавний рух шестірні, яка, досить лише прокрутити ключ, одразу набирає додаткових обертів. І тоді щось здіймалося і розкручувалося в грудях, кров кілька секунд гупала у скронях, а потім немовби заспокоювалася, хоча насправді й далі пульсувала в іншому, проте вже звичному для організму ритмі, лише в пучках пальців не зникало поколювання і до смішного сповільненими, наче під водою, були рухи навколишніх людей. Навіть Костикові; дивно, він же адміністратор «Кадаврів», він, здавалось би, завжди так живе — в її, Арниному, дзвінкому і стрімкому ритмі.

Вони завантажили ящик до багажника світло-асфальтового джипа, що був припаркований під БК і розмірами навіював думки про сексуальні комплекси власника, якого Богдан до пуття і не роздивився. Вибіг назад мармуровими сходами з килимовою доріжкою за бронзовими прутами, а на поверсі завертівся, заплутався серед однакових дверей і, звісно ж, спочатку вдерся не туди. Пролепетав слова вибачення до величезних, мов гренадери, голих тіток, хоч вони його, здається, і не встигли помітити — так, наче протяг прочинив і знову захряснув двері.

Арна вже встигла відчитати, вже скинула корсет, що з ним Богдан потайки сподівався їй допомогти, якби вона, звісно, потребувала його допомоги… Але вона сиділа перед дзеркалом у синій футболці з котом, більшій на кілька розмірів, у джинсах і кросівках, жадібно ковтаючи з банки те-таки пиво, яке щойно повантажили в джип. Може, їй занесли гостинець від спонсора просто сюди, швидше за все, так воно й було; та глибоко в душі Богдан не сумнівався, що поки він зазирав до чужої гримерки, Арна швиденько зганяла по пиво вниз.

— Де ти валандаєшся? — переможно і дзвінко вигукнула вона. — Їдьмо вже!

— До Сірого на дачу? — демонструючи обізнаність, запитав Богдан.

— До Сірого ще встигнемо. У мене тут подружка живе, Лялька, то що це я: була на гастролях і до Ляльки не заїхала?.. Богданчику, ну що ж ти такий загальмований? Швидше!

Він схопив із підлоги свій рюкзак — і опинився внизу, де Арна роздавала автографи малоліткам, обнімалася на прощання з пітними дядечками з місцевої влади і дякувала квадратним тітонькам із БК. Богдан підійшов, Арна взяла його за руку, віялом усміхнулася на прощання усмішкою, адресованою до всіх, — і машина рушила, джип Сірого, куди помістилися вони всі, включно з геніями-кадаврами та їхніми інструментами, дбайливо складеними в багажник за сидіннями на ящиках з пивом: Богданові весь час кололо щось у шию, гостре і музичне. Та в нього на колінах сиділа Арна, це ж треба, така величезна автівка, а вона не знайшла для себе кращого місця, ніж у мене на руках…

— Тут церква, мені сказали, — повідомила Арна. — Шістнадцятого сторіччя, з фресками. Їдьмо подивимося!

Джип розвернувся посеред вулиці, просто через суцільну, неначе його занесло на льоду, і поїхав у протилежний бік. Усі завжди і скрізь їхали та йшли, куди вона казала.

— А твоя подружка? — по-хуліганському шепотнув Богдан.

— Лялька? До Ляльки встигнемо.

Він і не сумнівався.

Церква була маленька й облущена, всередині — геть темна, у ледве помітних розписах на стінах Богдан міг розгледіти лише нечіткі фігури, схожі на копиці сіна чи привидів, і примарами сновигали навколо неприкаяні кадаври, — а їй, Арні, було цікаво, вона час до часу зупинялася біля якогось нечіткого святого і весело захоплювалася, перетворюючись на суцільне «ух ти!», і враз опинялася вже коло іншого, біля протилежної стіни.

— Богдане, поглянь, які в неї очі! У Матері Божої, бачиш?! Сто відсотків, вона писала вірші!.. і колискових, мабуть, співала цьому, маленькому своєму…

— Мабуть.

Він звик погоджуватися з нею відразу, негайно, без паузи, хоч би що вона казала, — бо мовлене Арною за визначенням ставало правдою, дзвінкою і абсолютною. А також тому, що панічно боявся запізнитися, не встигнути за нею, випасти з її часу.

До Ляльки заявилися з величезним тортом, що його прискіпливо вибирали в мегамаркеті на околиці міста, бо кондитерський асортимент у магазині по дорозі Арну не влаштував. Лялька була пампушкою з численними, Богдан так і не встиг їх порахувати, кицьками і котами, вона з вереском повисла на маленькій Арні, а коли її відпустила, дві кішки, попеляста і руда, мов на команду, вистрибнули на тонкі Арнині плечі, що аж кадаври були в захваті. Від тортика лишилися самі руїни, Лялька волала, що з такими друзями фіг схуднеш, Арна захоплено поглинала кусень за куснем, їй не випадало перейматися якимось там дівчачим схудненням — на такій швидкості, в такому ритмі. Сповільнений, посоловілий від гарячого чаю Сірий періодично згадував про пиво, шашлики і свою дачу.

І ось вони, без жоднісінької перерви — принаймні Богдан її не відстежив, не запам’ятав — сиділи кружка на березі невизначеної водойми, пахло ряскою і димом, дзижчали комарі, від яких Арна ховалася, натягнувши аж на носа каптур вітрівки, і до всіх по черзі чіплявся допитливий собака, і скрізь валялися банки з-під пива, і шипів залізний ящик мангала, і перша партія шашликів була недосмажена — бо поспішали, замалим не втрутився з напучуваннями Богдан: ну який, який сенс квапитися, коли можна просто робити все швидко?!

Звідкись узялася гітара, і кадавр Мишко, торкнувшись до струн, постукавши по обичайці й покривившись, двома рухами її підстроїв і фахово залабав Цоя, і Арна заспівала, і це було так неймовірно і приголомшливо, що Богдан зчудувався, чому вона не співає зі сцени, а лише читає вірші. І боявся підспівати, але всі решта підспівували, автоматично, без зусиль, пришвидшуючись до її ритму, і він приєднався теж, бо відстати було набагато страшніше. Пісня закінчилася, Мишко, ледь звівшись, замахнувся на Арну гітарою: мовляв, не вмієш співати — не співай, але ж не пищи мимо нот!.. і Богдан напружився, готовий на все, і Сірий кинувся рятувати гітару, а Костик нагадав про потяг. Але Арна сказала: встигнемо, і всі повірили, ще не траплялося, щоб вона не встигла. І під акомпанемент Мишкового — ну звісно ж, він приколювався — сміху заспівала ще й англійською, здається, з Оззі Осборна, свою, як вона сказала, улюблену…

І знову — тук-тук, тук-тук, тук-тук — їхали в потязі, в одному купе з кадавровими інструментами на горішніх поличках, а самі кадаври, і навіть Костик з рудохвостим Владом (що раніше намагався був у найнедоречніший момент провідати свій синтезатор), сумирно курили в тамбурі або ж пиячили в сусідньому купе. Арна сиділа, обернувшись до темного вікна, і її відображення двоїлося на тремтячому склі, і навіть у нерухомому стані в ній було стільки швидкості й ритму, що Богдан не наважувався простягнути руку до її плеча, боячись промахнутися, розминутися в часі.

Який це за рахунком наш потяг? Прикусив губу, видобуваючи з пам’яті відповідь на таке, здавалось би, елементарне запитання. Першого почалися гастролі… скільки днів ми вже в дорозі? Він ніяк не міг пригадати, і це напружувало, так буває завжди, коли раптом найпростіша і непотрібна дрібничка випадає з пам’яті, кружляє, збиткуючись, навколо тебе і не дає себе впіймати.

— Арно?

— Га?

— Яке сьогодні число?

— Не знаю, це до Костика, він стежить за маршрутом. Тобі треба в універ?

— Ні! — він аж здригнувся, а може, це потягом так трусонуло. — Я просто запитав.

Звісно ж, йому треба було в універ. На восьме, це Богдан пам’ятав точно, призначили перший модуль, що на нього він, на відміну від дівчат, які наперед тремтіли, покладав великі надії: серйозне, без жартів, випробування покаже всім (і викладачам, і самим першокурсникам) хто є хто, розставить за ранжиром, і невипадкові люди — якщо такі серед нас є — вирізняться на загальному пістряво-сірому тлі, і свої впізнають своїх. Крім того, куратор Григорій Веніамінович обіцяв, що тих, хто завалить модуль, буде відраховано на першій же сесії, але в те Богдан і не вірив, як і в решту вишівських покарань і заборон. У фізиці такі речі не діють, та й узагалі не мають сенсу: або ти розумієш і/чи хочеш зрозуміти — або…

Тук-тук, тук-тук, тук-тук. Нечіткі вогники за вікном, незнайомі, взаємно замінні, змінні. Втім, визначити координати в просторі було просто: вийти в коридор, де між тамбуром і купе провідника здригається на стінці вагона розклад, табличка з конкретними географічними назвами в лівому стовпчику — й умовно-безсенсовними цифрами в правому. Час.

З часом було незрозуміло все. Узагалі все.

Здається, позавчора ввечері — чи два дні тому? — Богдан, зарядивши нарешті мобільник у гуртожитській кімнаті, куди вони скинули інструменти і куди точно — він кілька разів перепитав і в Арни, і в Костика, — точно-точно збиралися ще повернутися, додзвонився до матері й видихнув своє «у-мене-все-нормально-не-хвилюйся», у відповідь замість сподіваних докорів, порятуватися від яких можна було, лише перервавши зв’язок, а ще краще — вимкнувши телефон, почулася стурбована мовчанка. Звісно, потім мати заволала практично за текстом, але ця пауза, мить нерозуміння давала однозначний сигнал: хвилюватися вона ще не починала. Але ж я тоді вже не ночував удома?.. скільки ночей?!

Потім він зателефонував Веронічці, єдиній з дівчат на курсі, яка не лише прицільно пускала бісики на всі боки, але й чемно конспектувала всі лекції та записувала завдання включно з номерами сторінок — через невитравну звичку відмінниці, що не мала нічого спільного з інтелектом. На запитання стосовно її готовності до модуля Веронічка видихнула захоплено: але ж ти й відповіда-а-а-альний, Богданчику! Вона ще не починала нервуватись і панікувати теж.

На гастролі він виїхав першого. Це було останнє, що Богдан пам’ятав про час напевне.

— Лягай спати, — порадила Арна. — Завтра в’їжджаємо в чудесний шахтарський край, там можуть початися манси.

Манси почалися ще до Богданового пробудження. Як він визначив потім заднім числом, на якійсь станції відчіплювали два-три вагони, а в одному з них їхали звукова установка і Влад, їхали нелегально, домовившись із провідником — як, як ти домовлявся, сволото?! — волала Арна до Костика, коли Богдан продер очі, — і треба було за неповних сім хвилин стоянки перезавантажитися (таке легеньке комп’ютерне слово) до правильного вагона, де не було вільного місця навіть у тамбурі, а провідник нічого не бажав знати. Але на той момент, коли, очунявши, Богдан запропонував свої послуги як однієї людської сили, все вже начебто залагодили. Принаймні вони знову кудись їхали, і гуркотіли інструменти на горішніх поличках, і ящики з апаратурою загромадили весь простір, а за щонайменшої спроби поворухнутися впивались у бік і підсікали під коліно, і тягнувся за вікном безкраїй степ із вкрапленнями териконів, схожих на піраміди для фараонських чиновників середньої руки. Та судячи з того, як відчайдушно сварився Костик із кимось по телефону, продовжуючи матюкатися безадресно, коли зникав зв’язок, проблеми не закінчилися. Арни в купе не було, і Богдан нічого не розумів. Звертатися до Костика, який випльовував багатоповерхові, було не надто мудро, а ось у Влада, що його похмура фізіономія стирчала з-за ящика навпроти, він ризикнув запитати:

— Щось не за планом?

— Руки!!! — заверещав Влад, хоча Богдан нічого й не збирався чіпати.

Аж раптом купе трусонуло, ящики поїхали просто на Богдана, тому справді довелося виставити руки, підхоплюючи конструкцію; прибули. Хотілося б знати, що тепер.

— Що ж ви так гальмуєте?! — заволала, з’явившись, Арна. — Вивантажуйтеся!!!

Їх ніхто не зустрів, і кадаври перли інструменти на собі до кінця перону, куди Костик підігнав щось схоже на міліцейський «бобик», а Богданові вдалося причепитися на певний час до Владової установки. Той щохвилини репетував «руки!», і смислів у його улюбленому слові вчувалося чимало. А потім уся банда з речами скупчилася сиротливим табором під чорним входом чергового БК (Богдан уже насобачився розпізнавати такі будівлі в будь-якому ракурсі), на ґанку курили якісь дядьки у спецівках, зверхньо кидаючи цікаві погляди, а маленький нервовий дядечко в сірому костюмі торочив Арні, що він, звісно, пам’ятає, і все залишається в силі, і він сам був би радий, але ж час, час…

Арна йому відповіла. Начебто цензурно, проте відтворити Богдан не зміг би — а дядечка дрібно затіпало. Стишивши голос, немов зморщену кульку, до тремтячого шепоту, він зізнався:

— І нагорі дехто проти. Особисто я тільки за, але там…

Вона більше нічого йому не сказала. Просто рушила вперед, і чоловічок зі здійнятими по-чернечому очима залишився позаду, в неактуальному минулому, а він, Богдан, — за черговими лаштунками, під какофонію настроюваних інструментів і Владове «руки!» в процесі монтування установки, а потім Арна вже стояла на сцені, і він нічого не встиг — ні зрозуміти, що ж усе-таки відбувається, ні бодай зазирнути до неї в гримерку.

— Тьху ти, — протягнув хрипкий чоловічий голос зовсім близько. — І хто цю шльондру на сцену випустив?

Богдан обернувся блискавично, готовий зацідити в пику, прибити, знищити!.. і глитнув, по-дурному стискаючи кулаки.

Поруч із ним за лаштунками стояв один із недавніх роботяг, прокурений, неголений, немов припорошений сірою щетиною — і повільний, страшенно повільний. Він, Богдан, устиг би не лише натовкти йому пику, а й навіть перемолоти цього дядька на котлету, перш ніж той ворухнувся б. Його образа не могла досягнути Арни в принципі, безнадійно відставши від її часу. Богдан і сам теж почав відставати, кожна секунда, згаяна на споглядання цього типа, була наче гак, причеплений до вгрузлої вантажівки. Арна вже, здається, закінчила читати.

— Нічого собі, а як ми вийдемо? — запитав, зачохлюючись, хтось із кадаврів. — Бачили, що там коїться?

Влад визирнув і присвиснув.

— В курсі, — злобно зронив Костик. — Це Присяжного люди. Місцевий авторитет від профспілок. Нас попереджали.

— І що тепер?

— Як що? — задзвеніла Арна. — Ходімо!

Щойно визирнувши за вікно, Богдан побачив натовп, який загатив площу перед БК, дехто був із транспарантами — а прочитати їх вдалося вже внизу, на ходу, коли намагався не відставати від Арни, яка простувала, мов крізь шерегу, і шерега не розступалася, а в’язко розповзалася перед нею, наче холодець або желе. «Проституткам не місце на сцені», «Шльондро, геть із нашого міста!», «Порнографія — не вірші» й геть уже незрозуміле: «Полтороцький — сутенер!»; прізвище Богдан начебто знав, але не пам’ятав звідки.

У людей, які це тримали, були застиглі, а точніше, дуже-дуже повільні обличчя. Здається, вони взагалі не помічали ні стрімкої Арни, ні кадаврів, що йшли за нею з інструментами, ні Влада, що сам транспортував на візку залізничного штабу свою безцінну установку. Втім, «бобик» чекав за першим же рогом.

— Присяжний платить десятку за мітинг, — діловито пояснив Костик. — Якщо з транспарантом — двадцять. Тут депресивний регіон, половину копалень закрито, для людей це гроші.

— Все одно козли, — пробурмотів Влад.

— Ага, проживи з сім’єю на бабусину пенсію, тоді й поговоримо.

— Але ж слухали, — мовила Арна. — І люди в залі, і ці, надворі, — всі слухали! На таку аудиторію прикольно працювати, щоб до кожного дійшло. Самий кайф.

Про сповільненого, але дуже щирого роботягу за лаштунками Богдан їй не сказав. І запитувати нікого ні про що теж не став, хоча вкотре нічого не збагнув із того, що сталося. Чуже життя мчало вперед з шаленою швидкістю, і всі його сили йшли тільки на те, щоб не відстати, — натомість збагнути щось у цьому житті, а надто зробити його бодай частково своїм, здавалося геть нереальним.

Вони знову їхали в потязі. Хоча щойно ж завантажилися, спресувавшись, у «бобик» із правильним написом на кузові — «люди». Богдан досі не звик, прискорений час випадав із його сприйняття цілими блоками, остаточно збиваючи під три чорти внутрішній годинник і календар. І як на зло, на очі не траплялися справжні, бог із ними, з годинниками, — хоча б календарі.

Він прокинувся раніше за Арну, раніше за всіх, за вікном займався світанок, перетворюючи монотонні коробки великого індустріального міста на щось рожево-фантастичне. Світанки стали дуже довгі, надвечір’я теж, лише за ними, швидкоплинними перехідними станами, й було помітно, як далеко ми відірвалися від загального астрономічного часу, зав’язаного на обертанні Землі. «Ми» — дуже вдале слово. Воно дає майстерно вилавірувати від запитання, яке дедалі частіше наполегливо ставало на шляху: а що тут і зараз роблю особисто я?

Арна. Але ж, правду кажучи, дев’яносто відсотків свого підостроженого часу про нього, Богдана, вона не пам’ятала в принципі. Арна відпрацьовувала концерти, розрулювала проблеми в діапазоні від спілкування з місцевими до фальшивого звуку, вона вникала у все, починаючи від Костикових обов’язків і закінчуючи життям і творчістю кожного з кадаврів. І водночас вона завзято мандрувала, не минаючи жодної зустрічної пам’ятки і скрізь вишукуючи нові, не охоплені туристами, і в кожному місті неодмінно провідувала давніх і заводила нових друзів і приятелів, і ні з ким не відмовлялася випити в гримерці, поїсти шашликів на природі чи завалитися в найшикарніший ресторан місцевого значення, і за кожної нагоди слухала аборигенських поетів і музикантів, некривдно критикуючи, а частіше щиро захоплюючись без краплі лестощів… А я вдаю, ніби все це здуріти як цікавить мене. Просто щоб бути поруч. Щоб не відстати.

А ще я з нею… де і коли, до речі, це було востаннє? Гримерку Богдан пам’ятав, і той корсет із безліччю мотузочок, і канапу, і величезне люстро — але в якому місті і, головне, скільки днів тому?

Може, вона в кожну поїздку бере з собою такого ось хлопчика. Їй так зручніше. Не треба гаяти зайвого часу.

Арна спала, з головою накрившись смугастим простирадлом із логотипом залізниці, лише з-під синьої облямівки визирав краєчок її голови: шовковистий підшерсток, світлий пух, вона вже почала потроху заростати і кілька — скільки? — днів тому запитувала в Богдана, чи не запустити б їй волосся. Він сказав — запустити і був переконаний, що того ж дня вона знову поголиться, до осяйної більярдної кульки з татуюванням над вухом, смішна, незбагненна, що їй до чиєїсь думки? Але поки що не поголилася, і золотилася в променях пролонгованого світанку, і Богдан трохи піднявся, нахилився і поцілував — легенько, щоб не розбудити.

Вона не прокинулася. Сповзло простирадло, відкриваючи обличчя з безжурно стуленими віями і тоненьку шию, а потім самі собою ворухнулися, випростовуючись, руки, потягнулися в непомильному напрямку, обійняли його за шию і притягнули до себе. Водночас не було жодного сумніву, що Арна спить, і навіть напевне бачить хороший сон, і їй не конче прокидатися — щоб усе встигнути.

Але я так не хочу.

Богдан рвучко випростався, скидаючи її такі теплі і незвично безвільні долоні, нараз упав від раптового поштовху на свою полицю і відсунувся далі, підсилюючи випадковість свідомою дією. А ще я, просто зараз і тут, на вокзалі, піду в касу і візьму собі зворотний квиток. Я ні з ким не сварився, нічого не змінилося, але ж вічно так не може тривати, правда ж? Це не мої гастролі, не моє життя, не мій час.

Чуже місто за вікном впустило в себе, під квадратний міст-недотунель, і потягнулися за вікном низькі будівлі, паралельні рейки і гусениці вантажних потягів: приїхали, вокзал. Вагоном бігала заспала провідниця, стукала дверима купе і метушливо викрикувала назву міста у поєднанні з «кому?», немов пропонувала його купити. Та добре вже, ми встигнемо. Не було прецеденту, щоб ми куди-небудь не встигли.

Він озирнувся і побачив, що Арна вже сидить на полиці, обхопивши руками коліна, повністю вдягнена, вмита і з рюкзаком біля ніг, вона встигла навіть подіти кудись вагонну постіль із синьою облямівкою, хоча з цього, звісно, було смішно дивуватися. Богдан кивнув їй і взявся згрібати жужмом свої простирадла — повільно, вже як умів. Потім якось прискорюся. Можливо.

— Концерт о сьомій, — стиха мовила Арна. — Я ось думаю…

Пауза передбачала його репліку, і Богдан мовчки зиркнув через плече.

— Нехай Костик з кадаврами поселяються і опікуються сценою. А ми з тобою погуляємо. Просто поваландаємося містом з ранку до вечора. Удвох. Я тут була зо два роки тому, але зовсім коротко… Ага?

— Пропозиція, від якої він не зможе відмовитися, — пробурмотів Богдан.

— Що?

Вона всміхнулася — і всю його ретельно виплекану іронію вмить звіяло протягом у напіввідчинену навскоси горішню четвертину вікна. Сходило сонце, сяяли вагони-цистерни на сусідній колії, за ними виростала помпезна будівля вокзалу, а в перспективі простирався сліпучий, безкінечний, неймовірний день попереду. Удвох.

— Ага, — відповів Богдан.

І вони вже снідали в придорожній кав’яренці, самі, без усяких кадаврів з їхніми інструментами, що їхали зараз кудись на залізничному візку, ніби так і треба — Арна, коли хотіла, могла нікому нічого не пояснювати. На зеленому пластиковому столику стояв букетик, а годували дуже смачно і дуже дешево — Богдан заплатив, не кліпнувши, і Арна не мовила й слова, хоч на початку поїздки оголосила всім, що за все платить держава в особі Сергія Володимировича Полтороцького, оскільки вдалося вибити не лише патронат, але й нічогенькі добові; кадаври відреагували злагодженим «ура». Та сьогодні ми вдвох, вирішив Богдан, і ніякий Полтороцький нам не потрібен.

— Що у вас тут є цікавого? — запитав він у касирки, типової привокзальної блондинки років тридцяти-шістдесяти. — Тобто в місті? Що подивитися?

— А що тут дивитися, — повільно, наче розтягуючи кожен звук, включно з приголосними, тепер більшість людей навколо так розмовляли, відповіла вона. — Місто як місто. Заводи, промзона…

Аж тут її осяяла раптова усмішка:

— А ви на колесі покатайтеся. У нас у парку колесо огляду. Найвище в Європі!

— Ух ти! — сказала Арна.

— Дякую, — всміхнувся Богдан.

Але до колеса, що починало працювати, як припустила касирка, з десятої, залишалося ще купа часу, і спершу вони просто тинялися, починаючи від вокзалу, без напрямку і мети, обираючи собі то одну, то іншу вулицю — то широку, обтикану вітринами зачинених бутиків і салонів мобільного зв’язку, то вузьку, прокладену вздовж нескінченного заводського паркана, що несподівано вивертала на проспект, гігантський, подвійний, з шерегою тополь посередині та офісними висотками по краях; усе це загачували юрми ранкового люду, метушливого, квапливого і дуже-дуже повільного. Здавалося, нереально пройти так, щоб ні на кого не наштовхнутися, спричинивши, м’яко кажучи, подив — але Арна швидко навчилася лавірувати, і Богдан ішов у її фарватері, за руку і на крок позаду, як ходив завжди. То й що? Ми разом, удвох, і чи не один чорт, хто кого веде. Ніхто їх, звісно ж, не помічав, це було звично, але все одно несамовито здорово.

А потім уже відразу показалося колесо, до якого вони прийшли перші і єдині — будній день, а декретні матусі та няньки ще не продерли очей, — і всю величезну махину, що її механізм був древній і простий, але конструкція достоту циклопічна і приголомшлива, запустили лише для них. Жовта чотиримісна гондола погойдувалася, здіймаючись над гілками золотих і світло-коричневих дерев у лазурове, без єдиної хмаринки, небо. А внизу поступово, немов розкривалася діафрагма, розгорталося місто: в його центрі був величезний парк у розкошах осінніх барв, синіли здивовані очі двох озер зі смішними човниками, з алей по краях проростали вулиці зі жвавим рухом різнокольорових машинок, а коробки будинків робилися дедалі пласкіші, ховаючись у мозаїку дахів, що розбігалися по колу в нескінченність, і сліпучо сяяла, звиваючись, велика ріка, і білі кораблики купчилися на річковому вокзалі, а заводи та фабрики вздовж берегів диміли святково, немов гігантські кораблі, і золотавилися десь церковні бані, і все було щедро скроплене жовтим, багряним і охристим — а що, зелене місто, мовила Арна, і вийшло дуже смішно.

На самому вершечку, просто посеред величезного неба, вона здійняла над головою кулачки, виставивши вказівні пальці, і дзвінко вигукнула «бдищ!», і Богдан теж вистрілив пальцями в небо, і тут слід було зупинити час — от просто так, з розгону, рвонувши на повній швидкості стоп-кран! — але, звісно, йому не вдалося, навіть не встиглося як слід подумати про це, як у найвищій точці вже опинилася сусідня, червона гондола, а вони опускалися вниз, назустріч кронам дедалі більших осінніх дерев і яткам з пиріжками та морозивом.

Богдан купив Арні кавунове, схоже на мусульманський півмісяць на паличці, а собі — ескімо, і вони пішли далі, облизуючи морозиво і будуючи плани; точніше, планувала Арна, яка встигла побачити згори безліч усього цікавого, що слід було негайно роздивитися зблизька, а його, Богданову, ідею прокататися річкою на кораблику було відкинуто як попсову — ну його, кораблики і річки є в усіх обласних центрах, крім, звісно ж, нашого, ти не знав? Місто остаточно прокинулося і завирувало, мов мурашник, тонучи у квапливій і безладній метушні, запізнюючись, не встигаючи за власним часом.

— Ну то я не знаю, — здався Богдан. — Це ж не туристичне місто.

— А ми хіба туристи?

І понеслося. Вони поштовхалися на подвір’ї місцевого універу, серед посріблених статуй мускулястих інтелектуалів та живих студентів, які квапилися на заняття, і Арна щось таке з’ясувала, вицупила таємне знання, недосяжне для чужих. І вони вже тинялися над річкою, розшукуючи в червоних колючих кущах культове місце сили, магії та халяви, що виявилося бетонним кільцем, розписаним графіті, де Арна негайно влаштувала фотосесію, і Богдан старанно клацав камерою її сріблястої мобілки, аж раптом виявив, що вони просочилися за прохідну якогось заводу слідом за роботягою з манерами диверсанта, який пообіцяв провести навіть у цех первинної обробки! — цілком таємно?.. ух ти! До цеху їх, щоправда, так і не пустили, то й не треба, вони вже єдині брали квитки в касі порожнього музею, Богдасю, ти не розумієш, у них тут справжній Тінторетто!.. А потім уже він нудився в якійсь тісній крамничці, де Арна щосекунди вигулькувала з перевдягальні: як тобі? — цілком унікальне шмаття, я беру, і це теж, і зелені штани! В штанях, що трималися невідь на чому, відкриваючи ніжну пухирчасту смужку шкіри там, де закінчувалася вітрівка, Арна затусувалася з цілою зграєю здоровецьких білозубих юнаків, які виявилися юніорами місцевого футбольного клубу, саме того, ти бодай футбол дивишся?! — і впевнено провадила перемовини про проникнення на їхню тренувальну базу у передмісті: ще й це, ні, уявіть собі, не дивлюся, ніколи я не любив футболу, тобі б із батьком моїм познайомитися, ось він — так, теж фанатіє, аж гай гуде… Смішний ти, добре, не підемо. Тут іще басейн є! Сподіваюся, ти не проти басейну?

Більше Богдан не огризався: не було ні сенсу, ні сил. Плавав у басейні просто неба в сімейних трусах, втискуючи потім мокрий зад одразу в джинси, залізав на верхівку терикону, що плавив жаром підошви кросівок, обідав у шахтарській їдальні під розлоге матюччя на адресу місцевої влади і прибрану в передвиборчі гасла любов до центральної, потім роздивлявся слайди на дірчастому куполі планетарію і опудало велетенського степового птаха в краєзнавчому музеї, і пив банкове пиво на краю водограю, що його, мов горобці, обсіли місцеві неформали…

Він уже ні в що навколо не в’їжджав і ні на що не реагував. Бракувало оперативної пам’яті, як скаржився регулярно його старенький ноут. Внутрішні файли сипалися з перевантажених комірок, гублячись дорогою, і не було надії колись повернути цю інформацію, скинуту на повному ходу шаленого часу. Отже, того минулого разу, коли вони полетіли вдвох на море, Арна його жаліла, не розганялася на повну котушку, та й у житті їй, мабуть, теж доводилося пригальмовувати, зважати на чужий час, із її недолугою командою, організаторами концертів, глядачами… Так, сьогодні ж увечері ще й концерт. А потім пиятики-посиденьки-шашлики з кадаврами у якихось давніх друзів, а опівночі на вокзал, і знову потяг, куди ми далі — та пофіг.

Я так не можу.

Він не просив пощади вже не через гонор чи сором, а лише тому, що не міг упіймати слушного, та ні, будь-якого, бодай найкоротшого моменту.

Коли Арнин голос залунав зі сцени, перекриваючи палким шепотінням інструментальну какофонію, Богдан упав долілиць на незмінну канапу в гримерці, до липкого целофану щокою — і провалився в убивчий сон, немов покотився із залізничного насипу, на повній швидкості рвонувши стоп-кран.

Мабуть, вони про нього забули. Прокинувся від брязкоту ключів і стишеної старечої лайки, що на неї десь за дверима впевнено і навідліг відповіла дзвінким шепотом невидима Арна. Сів, прокліпуючись; у чорнильній темряві прочинився блідо-світлий прямокутник і прослизнула досередини тоненька постать.

— Ну от, — мовила Арна. — Я відразу їм казала, що ти тут. Ідіоти.

— Чому? — сонно й дурнувато запитав Богдан.

— Думали, ти вшився.

Вона вже була тут, з ним, на ньому, скрізь; вона розганялася, тягнучи його за собою, і не лишалося нічого, крім як стиснути її пташині плечі, обійняти, притиснути, вгвинтитися — і рухатися разом із нею, набираючи обертів божевільної, нормальної нашої швидкості, вдвох, синхронно, в унісон… і трошечки чіпляючись, тримаючись за неї, як завжди.

І струшувало вузьку поличку в купе, ще незручнішу за канапу, але чи нам не все одно?.. і летів уперед — тук-тук, тук-тук, тук-тук — наш час.

А потім Арна спала, вона завжди відключалася миттєво і безтурботно, заряджаючи уві сні свої внутрішні акумулятори безрозмірної ємності, а він, Богдан, виспавшись за вечір, переповз до себе і валявся, дивлячись на смуги від ліхтарів, що бігали стелею: ми їдемо по цивілізованих місцях, напевно, скоро станція, забув запитати, в якому місті ми завтра виступаємо, — хоча навіщо це мені?..

Він раптом подумав, що жодного разу від початку гастролей, за весь так і не підрахований від першого числа час, не відкрив ноутбука, що його чесно взяв із собою, та де там — навіть не подумав, не згадав — жодного разу! — про те, чим переймався насправді. Моя фізика, моя тема, те, про що мені все життя не було з ким поговорити, але що завжди випереджало на уявний порядок усіх і все навколо, — заштопорилося, дало збій, відстало, попленталося, непотрібне, в хвості, я й забув. Я просто не мав часу.

Ноут лежав чорти-де, здається, під Арниною поличкою, не дістану; але ж можна бодай подумки змоделювати, прокачати від того місця, де я зупинився тоді, означити проблемні вузли, придивитися пильніше, подумати. Аби лише спершу сповільнитися, ледь-ледь, і ще трошечки, тому що думка не витримує такої божевільної швидкості…

…Він розплющив очі і знову замружився від яскравого сонця, і побачив Арну, яка сиділа на сусідній полиці, немов пташка на жердинці, підібгавши під себе коліна. Арна щебетала по мобільному, як видалося Богданові спершу, дуже швидко і тому незрозуміло, але потім, прислухавшись, він збагнув, що ще й чужою мовою.

Здається, французькою.

— Це мобільний телефон. Візьміть, будь ласка, він потрібен для…

— Дякую. Я пам’ятаю, для чого потрібні мобільні телефони.

Юнак дивиться з мимовільною повагою — не до мене особисто, а до мого віку, абсолютної і незалежної величини в загальному часі. Я вже й забув, що таке буває, повага до старості. Дрібничка, а приємно. Ласкаво просимо до плебс-кварталу.

— Зокрема, мобільник потрібен, щоб ви могли відстежити моє пересування. Правильно?

Проникливий старий Ебенізер Сун вдоволено мружиться. Юнак дещо збентежений:

— Ви наш гість, пане Сун, — нарешті, я вже втомився чекати, витискає він. — Ми зобов’язані забезпечити вам безпеку і… і… убезпечити вас від самотності. Це ваш бейджик. Світ-комуна чекає на вас!

Видихає, проказавши напутню формулу, а пальці його помітно тремтять, чіпляючи мені до пояса бейджик з гордим написом «Ебенізер Сун»; важко зі мною. Очевидно, решта гостей (а оскільки ритуал пропрацьовано до дрібниць, від фотографування сітківки й отримання зразка генетичного матеріалу — аж до фінальної мантри, можна зробити висновок, що гості тут з’являються доволі часто) поводяться інакше. Вони нічого не знають про плебс-квартал, і тому бояться, і зазирають до рота, і зачаровано кивають, і покірливо беруть мобілки. Аж тут я, Ебенізер Сун, скандальний старий, прийшов робити ревізію і встановлювати власні правила. «Світ-комуна», авжеж, я чекав від Женька більшого креативу.

Не йду, і це неправильно теж. Хлопчик по-страдницькому кліпає віями:

— Якщо потребуватимете допомоги, вам її нададуть, — позапланово, від себе, каже він. — Скрізь є доми, куди кожен може зайти і попоїсти. Або відпочити. Або…

Так і кортить йому підказати; заледве втримую єхидство на кінчику язика. Помрій. Тішся, що по стількох роках — так, і особистих теж! — заціпеніння доволі жваво рухаєшся і твердо стоїш на ногах.

— Знаєте, я шукаю людину. Конкретну людину, гостя. Нам необхідно зустрітися.

— Зателефонуйте йому!

Корчу скорботну фізіономію:

— На жаль, я не знаю номера його мобільника. Погляньте у себе в базі!

Юнак сяє. Нарешті — шанс якнайшвидше, тут це слово має абсолютний сенс, спекатися мене.

— Назвіть ім’я.

— Іґар Сун.

Мережі в них немає. Але є примітивні таблички, розкреслені в найелементарнішій письмовій програмі. Хлопчина метеляє нею туди-сюди, шукає за алфавітом. Знаходить — єс! — і зводить на мене очі:

— На жаль, Іґар Сун не уповноважував нашу службу видавати на запит його мобільник.

— Заборонив?

Ступаю крок, щоб опинитися в нього за спиною. Пронозливий старий Ебенізер Сун, я собі подобаюся, чесне слово.

— Ні… але не вповноважував, а ми цінуємо волю індивіда. Світ-комуна — світ вільних людей! Ми не маємо власності, але маємо волю, і ніхто не має права зазіхати на…

Почав говорити гаслами. Цікаво, крамерівськими чи пізнішого походження?

— Може, він просто забувся? Ви запитували в нього прямо?

— Запитував?

— Ви, чи хто тут у вас із ним працював, мусили запитати, чи бажає він, у разі, якщо хтось із друзів чи родичів стане його розшукувати… Невже цього немає у вашій інструкції?

Це було зайве: я остаточно забив хлопцеві памороки, він перемикає картинку на моніторі, лізе до своєї інструкції на тисячу пунктів.

Нещасні бюрократи; про швидке і критичне наростання маси всілякої документації внаслідок відмови від мережі я Женька теж попереджав. То й добре. Я вже встиг. Лише вісім цифр і дуже проста послідовність для людини, пам’ять якої натренована десятками знаків після коми і стрімким летом чужого часу.

Іду, не попрощавшись. Урешті-решт, напутню мантру я вже чув. А бейджик, звісно ж, знімаю ще в коридорі і викидаю до бісової матері.

…Вулиця залита сонячним світлом. Я думав, що пам’ятаю, як це воно, я, хто звик до оптимально-щадного фоторежиму, геть не врахував, наскільки природне освітлення згубне для очей. Сльози бризкають фонтаном, збоку, мабуть, це комічне видовище, якась дівчина всміхається, розпливаючись у щілині, наповненій ядучою вологою. Встигаю вловити рух у мій бік, перш ніж остаточно осліпнути.

— Ось, приміряйте. Такі вам підійдуть? Це найпростіші, без діоптрій. Та якщо…

— Дякую, у мене пристойний зір. Нуль-вісім — нуль-дев’ять.

Замалим не додаю гордо: у моєму віці!

Прокліпавшись, бачу цілий стенд, обтиканий темними окулярами найрізноманітнішої конфігурації, від квадратних дзеркальних заборол до веселкових метеликових крилець. На дівчині — перламутрові, вузькі і видовжені, мов стріли, і вона досі всміхається:

— Сьогодні сонячний день, у нас у Крамербурзі таке часто буває. Наші гості не завжди готові до цього.

Виловлюю в її мові слова-маркери: сьогодні, часто, завжди. Життя, детерміноване спільним часом. Спільною погодою. Сонцем.

У дзеркалі моя фізіономія, чорне скло затуляє добру половину зморщок і надає їй чогось джеймсбондівського. Я собі подобаюся. Міцний стариган Ебенізер Сун.

— Скільки я вам винен?

Це не помилка. Свідома провокація — мені цікава реакція на таке дике, як на них, запитання. Тепер я можу роздивитися всі ці легіони окулярів як слід: дешевий пластик, кічевий дизайн, мотлох… і жодної пари однакових.

Вона всміхається ще сяйливіше:

— Коли вони більше не будуть вам потрібні, залиште в найближчому дім-одязі або віддайте кому-небудь. Ласкаво просимо до Світу-комуни!

Так я і думав. Вітрина. Підстава при вході.

Тупцювати далі біля стенду було б дивно. Рушаю прогулянковим кроком вздовж вулиці — у довільному напрямку. На ходу витягую мобільний. Просто подивитися. Давно вже я не тримав у руках такої примітивної електроніки: крім власне дзвінків і переліку контактів — жодних функцій; і маячок, ясна річ. Забиваю в пам’ять Іґарів номер і вимикаю трубку. Дзвонити йому просто зараз до моїх планів не входить. Цікаво спершу все роздивитися.

Здається, я починаю розтринькувати час. І відчуваю в цьому смак!.. аж смішно.

Простую вулицею з виглядом ревізора, або ні, краще поміщика, котрий з далеких мандрів повернувся у свої володіння: то як же ви тут хазяйнували без мене? Винагородити, покарати, вигнати, вирахувати з платні?.. Ні, я не досить старий, щоб серйозно оперувати такими категоріями; так, красування, гра на єдину публіку, яка становить для мене інтерес, — на самого себе. І трошечки на уявного Женька Крамера, як завжди.

Перше, що впадає в око: а в нього тут чистенько. Завше він був педантом і чистьохою, наш Ежен, вічно начищені до блиску черевики, вічно освіжувачі повітря і стерильні руки, що він їх регулярно протирав серветками. Я теж прихильник чистоти, але в мене, як і в будь-кого іншого, є для цього особистий простір. Йому ж випало розв’язувати завдання на рівні простору апріорі загального, хаотичного, неструктурованого, створювати з нуля аналог наших зовнішніх еквокомунальних служб; ну що ж, респект. Хоча насправді нічого особливого, ефект досягається на контрасті з нашим-таки стереотипом: плебс-квартал — похмура, занедбана, брудна місцина. Стереотипи пора відкинути. Це Світ-комуна. Здається, мені вже навіть починає подобатися назва.

Цікаво, як воно в нього влаштовано з прибиранням. А заодно і з рештою соціальних служб: медициною, освітою, скажімо?.. чи охороною правопорядку? Облиш, яке таке «в нього». Ежен Крамер давно помер. Проти нього зіграло те, від чого він відмовився добровільно і фатально — час.

На розі пасеться зграйка підлітків, усі вони кислотно-яскраві і ні на кого, зокрема і одне на одного, не схожі — як і ті, що я їх бачив у мережі: несхожість така очевидна, що парадоксальним чином спонукає проводити паралелі. Теревенять, жестикулюють; помічають мене і рушають назустріч, нагадуючи зграйку різнокольорових рибок з коралового рифу, наближаючись, розсипаються, ніби збираються оточити. Спостерігаю за ними з допитливістю дослідника, зауважуючи то оранжево-синій малюнок упоперек брови, то сріблясте кільце в нижній губі, то блискучі камінчики по краю нігтів. Зовнішні, декоративні вияви індивідуальності, що її тут, знову-таки всупереч нашим стереотипам, культивують що є сили — либонь як компенсацію за відмову від приватної власності. Цікаво було б поспілкуватися з цими дітиськами, перекинутися бодай кількома словами, оцінити лексику та фразеологію; але, не дійшовши до точки нашого перетину буквально кількох метрів, уся зграйка раптом повертає вбік, ховаючись в одному з будинків.

Теж повертаю. Піднімаюся сходами (сходи!.. давно забуте відчуття періодичного зусилля у м’язах ніг: нічого, ще можу, ще здужаю, молодявий старий Ебенізер Сун), так само докладаючи зусиль, штовхаю механічні, без натяку на електроніку, двері і входжу. Ага.

Тут вони харчуються. Точніше, евфемізми тут недоречні, вони тут просто їдять. А ще точніше, було за моєї та Женькової молодості таке слівце на межі пристойності, — жеруть.

За довгим столом, заставленим найдешевшою і найхімічнішою їжею — часникова есенція та глутамат натрію так і вдаряють в носа, спричиняючи потужне слиновиділення, — так-так, за вельми апетитним їдлом сидить маса народу, найпістрявішого, разюче несхожого між собою й однаково голодного. Чесне слово, аж ностальгія бере: культуру застілля ми втратили безповоротно, і не сказати, щоб за все своє життя в особистому просторі та хроносі я бодай раз пошкодував про неї, — але щось же в тому було, в довгих переповнених столах, у галасливому товаристві, у спільному задоволенні найдревнішого з інстинктів — здорового насичення.

Глитаю. Шукаю, де б його вмоститися.

— Тут вільно, — підморгує білобородий дідуган, мій ровесник, якщо можна так умовно висловитися. Поплескує долонею по сидінню біля себе, наче перевіряє, чи не сидить там, бува, хтось невидимий. Киваю, дякуючи за запрошення, сідаю.

У дідугана волошка в бороді, синє на сніжно-білому, були колись і в нас такі квіти — а в плебс-кварталі могли і зберегтися, чому б і ні?

Придивившись, розумію, що квітка штучна, дешева підробка з поліетилену з краплинами засохлого клею. Пасторальна близькість пле… тобто Світу-комуни до природи — теж наш геть безпідставний стереотип. Старий жує, осипаючи бороду крихтами.

— Їжте, — пропонує мені.

Намащую скибку хліба чимсь блідо-жовтим — і їм, нехай уже, ризиковий старий Ебенізер Сун. Смачно.

— Ви наш гість?

Невиразно — жовта паста липне до зубів — вдаю здивування:

— Як ви здогадалися?

Махає руками:

— Це відразу видно. Нічого, обживетеся, станете своїм, а поки що воно навіть непогано — вирізнятися. Світ-комуна приязно ставиться до гостей.

— А до своїх — не надто?

— А у вас інакше?

Даремно він думає, що спілкується з ровесником. Мені випало набагато більше побачити в житті, я древній старий Ебенізер Сун, і нікому не делегую своє право відповідати запитанням на запитання:

— У нас — це де?

Кілька секунд, довгих секунд загального абсолютного часу, він вагається, чи не продовжити обмінюватися запитаннями. І все-таки обирає друге. Старанно пережувавши останній шматок і струсивши з вусів крихти, промовляє безмежно ґречно:

— На задвірках.

Наші погляди зустрічаються — і ми починаємо реготати. Безгучно, по-старечому, однаково і в цілковитому порозумінні. На задвірках. У плебс-кварталі. Ми одне одного варті, і це природно — так влаштовані люди, так влаштоване життя, що ми в ньому, як не крути, обидва встигли дещо побачити і зрозуміти.

Навколо жеруть. Переважно молоді, патлаті і голені, червоні та чорні, визолочені й обвішані невідь чим, голі і загорнуті в несосвітенне ганчір’я, абсолютно однакові. Я певен, мій правнук Іґар органічно сюди вписується, мабуть, його беззастережно приймають за свого. Жеруть і п’ють, ні на секунду — спільну для всіх — не замислюючись про те, хто їх тут, власне, поїть і годує. Суспільство споживання у чистому вигляді, ось кого ти виростив тут, Женьку Крамер, кинувши своєму народові кістку в подобі культу індивідуальності, суто зовнішньої і безмежно дешевої, що її закуплено гуртом на базарах третього світу — за мої власне екво.

Світ-комуна. Оточена, ясна річ, задвірками — а як же інакше?

Не збагну лише: як вони досі не перемерли всі від якогось кору чи вітрянки? І не повбивали одне одного?

— Вам тут урешті-решт сподобається, — каже, пересміявшись, старий з волошкою.

— Урешті-решт? Боюсь, я не маю так багато часу.

Він поводить білосніжними бровами, схожими на маленькі хмарки. Розумію, що сивина в нього, швидше за все, штучно вибілена. Та й синява очей підозріла, занадто в тон до квітки.

— Ви звикли до свого власного часу, — щось у голосі в нього проступає таке, на межі зневаги і заздрості. — Відвикайте. Громадянинові Світу-комуни не належить нічого, зокрема і час. З іншого боку, він і сам нікому і нічому не належить.

— Чудово. Але я, як ви правильно зауважили, не громадянин Світу-комуни. Я гість.

— Це ненадовго.

Знову слово-маркер із понятійного апарату світу — так, усе-таки світу, не уподібнюймося до тих, хто все навколо вважає задвірками, — що живе згідно з інакшими принципами та законами. Киваю, пристаючи на запропоновані правила:

— Та я й не збираюся затримуватись надовго.

Він стримано всміхається і тягнеться до столу, заставленого дешевими делікатесами. Здається, ще тісніше, ніж хвилину тому — глюк, аберація сприйняття? Обгортки від псевдосиркової маси, що я її сам зняв і скрутив пальцями у компактну кульку, на столі вже немає. Зазираю під стіл — її немає і там; сам же відфутболив, не помітивши? Взагалі дивно, він би мусив бути куди більш спустошений і засвинячений, стіл, за яким безперервно жеруть. Я, їй-богу, щось проґавив, але ж цікаво.

— Взагалі дивно, — каже співрозмовник, немов читаючи мої думки, і стає незатишно, хоча йдеться про незначущі вступні слова. — Зазвичай гості Світу-комуни — молоді люди. Ті, хто цінує людську спільноту більше за свій час. Вони залишаються тут назавжди, це природно. А щодо вас я навіть не знаю, що й думати. Ви — навіщо?

Не бачу причин не сказати правди, нехай і не всієї:

— По одного юнака. Він мій правнук, і я не певен, що йому тут варто залишатися.

— На задвір… даруйте, у вас досі так заведено, що старше покоління вирішує за молодших?

Стинаю плечима:

— У нас давно стерлася межа між поколіннями, що вже казати про зв’язок. Але він хороший хлопчина. Відчуваю за нього відповідальність, якщо ви розумієте, про що я.

— Ну що ви. Відповідальність виникає із власності. Громадянин Світу-комуни нічим і ніким не володіє, отже, не відповідає ні за кого і ні за що, крім себе самого… та й навіть за себе не цілком. Воля індивіда священна, як у нас кажуть, ви напевно вже чули.

— Тоді, боюсь, я не зможу вам пояснити.

— Ні, чому ж, — він підморгує хитрим синім оком. — Я вже досить давно живу, щоб зрозуміти. Адже у вас, правду кажучи, все так само. Кожен сам по собі. Та ще й у своєму часі, в цьому… як ви його, забувся, називаєте?..

— Хроносі.

Його обізнаність мене не дивує. Вік — це підстава для будь-чого. Абсолютна величина, надто у спільному часі.

— Коли зустрінете свого хлопчика, вважайте, — він стишує голос, говорить майже пошепки, звук майже зникає в навколишньому гомоні жування, — він не захоче повертатися. Адже вони дуже наївні, молоді, вони думають, що тут усе інакше. Що в спільному для всіх часі, поза межами цього вашого хроноса, не існує самотності. Ось побачите, він не повірить, почувши від вас, що це не так. Але ви йому все-таки скажіть.

Він іронічно всміхається і, запечатавши рота величезним сандвічем, починає жувати. Крихти сиплються йому під ноги, там, здавалося б, мусив уже лежати килим із папірців, недогризків і крихт, але його чомусь немає — чисте, хоч і вичовгане до пролисин, килимове покриття. Зводжу погляд. Старий жує, пластикова волошка підстрибує в його бороді.

— Нащо ви носите цю штукенцію?

Ясна річ, жодної відповіді.

Переді мною лежить на тарілці надкушений бутерброд, у жовтій клейкій масі ще видно відбитки моїх зубів. Робиться до нудоти бридко, я відсовую тарілку і підводжуся; застілля — це чудово, одначе я, щедрий старий Ебенізер Сун, начебто достатньо плачу, щоб не годувати людей аж такою фантастичною гидотою. Мій відносний одноліток залишається за столом, не пустивши на прощання ні пари з вуст, не обдарувавши й поглядом — так, наче ми не спілкувалися з ним щойно про вічне.

Озирнувшись через плече, помічаю, як моя тарілка з недоїденим бутербродом зникає зі столу, наче її змітає змазаним вихорцем, на частку секунди він набуває форми людської постаті. Ну-ну, я про щось таке здогадувався. Білобородий дідуган жує далі, то й нехай собі.

Відвідавши на прощання вбиральню, виходжу надвір. Сонце вже сяє не так яскраво, мені, схоже, не потрібні вже темні окуляри. Отже — вольовим зусиллям воскрешаю в собі древній навик орієнтуватися за рухом світил — минуло вже досить багато часу.

Мого часу.

Годі клеїти дурня. Маю конкретну мету. Іґар.

Вмикаючи мобільник, думаю про старого з волошкою: цікаво, чи встиг він подати куди слід сигнал, докладно виклавши нашу дивну розмову?.. та годі тобі, старий параноїку Ебенізере Сун. Зараз ти оприсутнишся цяточкою на чиїйсь допотопній машині, в спеціалізованій, не для всіх, внутрішній мережі. І чи тобі, власне, не все одно? — нехай собі стежать.

Мобільник — смішна штука. Наївна, ненадійна, максимально залежна від синхронізації дій, планів та бажань різних людей, яких об’єднує лише спільний час. Кумедно, я їх ще застав, мобілки, у мене навіть була схожа за дизайном. Давно.

Спалахує екран. І негайно, щойно встигають завантажитися основні параметри, милий древній гаджет починає дзижчати й вібрувати в моїх руках, наче звірятко. Ого.

Есемески падають одна по одній: ви пропустили дзвінок з номера… ви пропустили дзвінок… ви пропустили…

Я пропустив. Але ж, панове, навіщо так нервуватися?

Кілька довгих секунд — до речі, пора б уже перестати їх циндрити — зважую: передзвонити чи спершу, як і планував, набрати Іґара? Вибір не такий простий, як це може видатися на перший погляд. Зараз, коли їхню увагу прикуто до мене після появи у мобільній мережі, вони неодмінно відстежать дзвінок за номером, що я його, взагалі-то, не мав би знати. Не хотілось би відразу відкривати всі карти. Поспілкувавшись зі мною, переконавшись, що я цілком під контролем, вони, напевно, втратять пильність, підуть на перекур, подарувавши мені фору в нашому спільному часі. Крім того, я, можливо, встигну дістати від них інформацію, більш-менш корисну.

Я вже майже зважився, але вони встигають перші. Дзвінок, і мушу відповісти.

— Я слухаю вас.

— Ну нарешті, я вже боявся, що… Ой, ви ж мене, звісно, не впізнаєте, пане Сун. Це Морлі, Аластер Морлі, пригадуєте?

Голос верескливий і втомлений, від невловного Морлі я чекав більшої харизми. Вигулькує бешкетна думка: а може, послати його якнайдалі, не назавжди, нікуди він від мене не дінеться, а лише зараз, цієї миті, щоб помордувався?

— Не певен, що можу зараз говорити, Морлі.

Забув. Тоді, раніше, за моєї молодості, мобілою посилали значно стисліше, односкладово, без політесів. Занадто довга фраза дає йому змогу влізти з безпрограшним:

— Це стосується Іґара. Це важливо, пане Сун.

Тепер я невелемовний, але вкладаю в репліку максимум роздратування:

— Справді?

— І не лише його, — верескливий голос Морлі жвавішає і стає помітно зухвалішим. — 3 вами бажають зустрітися. Ви здивуєтеся.

Лунала музика. «Лебедине озеро», перших кілька тактів танцю маленьких лебедів, і ще раз, і знову, і знову, так і має бути у світі, де час застиг, збагнула крізь сон Віра. Всміхнулася, не розплющуючи очей, неквапно перекотилася на бік, звично простягнула руку… і не намацала, і сіла, не орієнтуючись у просторі, похитуючись і здивовано, поки що не злякано, кліпаючи і протираючи кутики повік.

Музика урвалася на середині такту оксамитовим «слухаю». Сергіїв голос. Точно, ну як же повільно я мізкую: Сергіїв мобільник.

— Так, звісно… В силі, як домовлялися… Як там твої телепні? Старший уже, либонь, дівок водить, га?.. Хай щастить, вітання дружині.

Віра нарешті прокліпалася, навела різкість. Сергій стояв біля японської ширми, великий, голий, і тому мобільник біля його скроні видавався смішним, схожим на сріблясту машинку в руках гігантського немовляти. Перехопивши Вірин погляд, він усміхнувся і по-змовницькому підморгнув, так, коли б вони тут були не самі.

— Прокинулася, Вірусику? Зараз дзвякну, сніданок замовлю.

Його слова долинали звідкись ніби здалеку, а зміст наздоганяв їх трохи пізніше, ніби луна, гойдався в застиглому повітрі, поступово всотуючись у свідомість, — і нарешті, сформувалася відповідь:

— Я не хочу їсти.

— Нічого, зате я хочу. А ти будеш дивитись і заздрити, поки не надумаєш приєднатися, — Сергій підморгнув ще раз. — Якщо встигнеш, звісно!

Він розреготався зі свого жахливого жарту, такого абсурдного, що Віра теж ворухнула кутиками вуст, припустивши ще одну смислову надбудову, рівень гумору, неочевидний для невтаємничених, для якихось уявних чужих; бррр, не треба, ми ж тут самі… усмішка не вдалась. Я, мабуть, ще не прокинулась, я не розумію, не встигаю за ним… Куди? Хіба наш час уже не стоїть?

Сергій поклав мобільний на стіл, а натомість узяв слухавку внутрішнього телефону, так у гангстерському кіно міняють машини, втікаючи від переслідування. Яке переслідування, про що це я?..

— І кави, ясна річ…. Вірусю, тобі чорної чи з молоком?

Вона здригнулася:

— Що?

— Яку ти каву п’єш, запитую?

— Чаю. Якщо можна, жасминового чаю…

— Для тебе все можна.

Він додиктував замовлення і обернувся до неї. В його примружених очах стрибали сонячні блискітки — сонце?.. яке сонце? — так, Віра лише щойно помітила його зриме, матеріальне проміння, воно стрілами з-під жалюзі пронизували осереддя японської скриньки, і золотавилися в повітрі мікроскопічні порошинки, і Сергієве обличчя перетинала яскрава смуга, наче шрам через щоку та вуста. Він зробив крок уперед, і смуга зникла. Ступив іще раз, і в голосі з’явилися оті-таки вібрації, хрипкуваті, бентежні:

— Вірусько…

Здригнулася, машинально прикрилася краєм простирадла під самісіньке підборіддя, немов її захлеснула повільна літепла хвиля паніки: ні-ні, я ж допіру прокинулася, мені потрібно в душ, і в мене, мабуть, запах із рота, чи є тут чим почистити зуби?.. і в туалет, Боже мій, як безглуздо хотіти до вбиральні у найменш слушний час… Час?!

— Сергію, я зараз.

От і сама мовила заборонене, що воно на очах набуває сенсу, слово.

Одну за одною спустила ноги з ліжка, так намацують дно в каламутній воді. Сергій кумедно розчепірив руки, але вона ухилилася, неповоротка і сонна, але слизька риба. Не треба, відійди, відвернися, будь ласка. Я зараз, так.

У дзеркало Віра намагалася не дивитись. Але не вдавалося, люстра були всюди: і вбиральня, і ванна були двома дзеркальними скриньками, це безжально, хто таке вигадав? — точно що не японці, фальш, неправильна нота.

У ванній висів ще один халат стандартного розміру, замалий для Сергія і задовгий, мало не до п’ят, для неї, а завширшки — саме те, і закутатись, і зав’язати пасок. Трохи полегшало. Витиснула на білу готельну щітку пасти з мікроскопічного, на один день, тюбика — навіть такими буденними речами, як зубна паста, можна вимірювати час. На смак вона виявилася чимось убивчо м’ятним, на кшталт «Жемчуга» з дитинства.

Зуби чистити три хвилини, не менше, навчала мама, і максима засіла в голові навіки, хоч жодного разу себе не виправдала, не так уже й багато в мене залишилося своїх зубів, і жодного без пломби. І вмитися, хоча б якось освіжити обличчя за відсутності мого незмінного, радянського, а зараз іноземного крему «Дзінтарс», уже віддавна для зів’ялої шкіри. Оманливе відчуття свіжості, насправді ж вода лише сушить, та й узагалі смішно сподіватись якось спинити його — природне, мов осінь, згасання. А зараз у душ. Але тут не душ, а велика квадратна ванна, можливо, навіть джакузі, ввечері я не брала ванни, а зранку вже й начебто немає сенсу… Наповнюється по вінця, лоскочуть бульбашки, я сиджу тут цілу вічність, Сергій, звісно ж, не чекатиме. Він заклопотаний, у нього не так багато часу, його часу.

Виходячи з ванної, Віра була майже переконана, що його вже не буде. І вже майже примирила себе з цим — як із осінню, старістю, будь-чим неминучим. У крайньому разі він міг сидіти у фотелі над спустошеним сніданком, допиваючи каву, в костюмі, з депутатським значком — чужа людина, випадкова в її житті, і це було би ще страшніше, але Віра і з цим наперед змирилася, вона вміла, навчилася давно-давно.

…Сергій лежав на ліжку, навскоси, розкинувши голі ноги і руки гігантською морською зіркою і прикрившись простирадлом, що посередині здіймалося, ніби там сховали пляшку: так воно й було, коли він, урочисто регочучи, зірвав простирадло, немов відкривав пам’ятник, — а двозначний сенс ескапади Віра збагнула трохи згодом, заднім числом. На столику стояв учорашній сріблястий НЛО, під ним виявилися вже не суші, а цілком собі європейський сніданок: тости, сосиски, омлети, ошатно згорнуті в два конвертики. Сергій встановив посередині пляшку з синього скла і розставив келихи. Рислінг, прочитала Віра на етикетці, ніколи я не куштувала рислінг, здається, щось міцне, чи не занадто з самого ранку?..

— Вірусику, за нас із тобою.

За нас. Вона не змогла повторити: найпростіша комбінація коротеньких слів тремтіла, вислизала, не лягала на язик. Пригубила вино, і справді міцне, смачне. Сергій сидів навпроти в такому ж, як у неї, халаті, що не сходився в поясі, звичний і домашній, наче б ми снідали отак удвох щоранку, день у день, завжди. У нашому спільному, щасливому, зупиненому часі.

Так не буває, схаменися. Мана, міраж, твоя особиста вигадка, і її от-от розвіє необережне слово чи телефонний дзвінок.

Виявилося, Віра вже проковтнула сніданок, машинально, не відчувши смаку. Підібрала з тарілки декоративний листок салату, відкусила: жодної свіжості, безживна клітковина, трава.

— Пий свій чай, — мовив невиразно, щось жуючи, Сергій. — Вони казали, що немає жасминового. А я запитав, скільки у них зірок і чи не пора котрійсь із них упасти з небосхилу. Правда ж, я поет?

— Ти ще й шантажист, — вона силувано всміхнулась. — А чай давно захолов. Скільки я сиділа у ванній, півгодини, більше?

— Не знаю, не знаю. Та пий уже.

Він підсунув до неї чашку з птахом, майже таку ж, як у неї вдома, хоча, мабуть, на порядок дорожчу, і підчепив своїм ручиськом смішний плескатий чайничок, і полився чай у запашній хмаринці пари. Сергій усміхнувся і підморгнув:

— Не ошпарся, га?

Віра ковтнула, повільно, крізь напівстулені губи; після вина гарячий чай підіймався в голову клубами туману і розчинявся там прозорим серпанком, у якому думки розпливалися крапельками акварелі, а все навколо ставало кришталевим, нереальним. Але ж так воно і є. Наш час справді застиг, інакше як би він залишився гарячим, мій жасминовий чай?!

Ранок нічого не змінив, диво залишилося всесильним, бо ми щасливі. Сергію, Боже мій, Сергію, як ти це зробив?.. байдуже, не хочу знати. Послабити і ненав’язливо розв’язати зовсім пасок халату. Йди до мене. Добре, що принаймні тут немає ніяких дзеркал — лише золоті порошинки в застиглому, наче вічність, сонячному промені.

Фізичне кохання двох немолодих людей — це насамперед страх: не вийде, не вдасться, минулий раз був останній, і на ганьбу треба героїчно заплющити очі, віджартуватися, мовляв, пусте, буває, розуміючи, що насправді вже нічого й ніколи не буде… Я досі про це не замислювалась, але в нього, у Сергія, напевно, все саме так і є, і всі його думки зараз не про мене, а насамперед про це, про свою імовірну зрадницьку слабкість, — а тому немає жоднісінького сенсу. І все одно — нічого доречнішого і прекраснішого, бажанішого і правильнішого не існує. Люди влаштовані не найлогічнішим чином, і, хоч як це парадоксально, лише з набору примітивних рухів, позбавлених сенсу тим віком, коли в них уже не можуть народитися діти, зате обтяжених цілим букетом комплексів і страхів — лише з них проростає істинне, повне аж через край, досконале, немов вірші, щастя.

Не бійся. В зупиненому часі невдачі бути не може, адже її в будь-якому разі зумовлено скороминущим, таким, що не збіглося, зазбоїло — а ми з тобою поза і над цим. І ми могли би перебувати на вершині, на піку, на найвищому небі розділеної насолоди — скільки завгодно, без злодійкуватого підрахунку митей і страху передчасно звалитися вниз. Я знаю. Я все тепер знаю, коханий мій.

— Вірусику… Збожеволіти, яка ж ти в мене…

— Я люблю тебе, Сергійку.

— Ти диво. Знаєш, що, — потягнувся величезним тілом, відліпився, сів. — Тут намалювалась одна зустріч, от чорт, не можу скасувати. Та я лише туди-назад. А ти мене дочекайся…

Усе це пролунало так кумедно і безглуздо, що Віра всміхнулася. Він міряв номер сягнистими кроками, збираючи деталі одягу, його фіалкові сімейні труси в дрібну квіточку, виявляється, висіли, як прапор, на згині японської ширми, а я й не бачила, смішно. Кректав і щось буркотів, одягаючись, і таки справді дуже-дуже не хотів нікуди йти. Нічого, я дочекаюся, мені все одно: якщо час стоїть, то в ньому не буває ніяких термінів. Сергій знайшов свою дизайнерську краватку, схожу тепер на викинуту на берег і безнадійно дохлу рибу, покрутив безпорадно в руках і запхнув до кишені. Нічим не можу зарадити, любий, ніколи я не вчилася зав’язувати чоловічі краватки. Зате для мене всі ці дурнички не мають жоднісінького значення. Повертайся швидше, сказала б я, коли б така фраза мала бодай якийсь сенс.

— Не сумуй, Вірусику. Я швидко.

Він просто не хотів іти, звідси кричуща недбалість у словах, контрафактна неточність. Віра всміхнулася знову.

Зачинилися двері, простукотіли, стихаючи, кроки. Мабуть, можна було ще побачити його з вікна — як перетинає вузьку вуличку, ранкову, заповнену людьми; ні. З часом треба обережніше, це я вже зрозуміла. Так, він стоїть; але стоїть, наче породистий кінь у стійлі, перебираючи копитами, готовий щомиті порвати припону і понести, скориставшись будь-якою лазівкою чи недоглядом. Але цього не буде. Я збережу свій час незмінним, хай і в тісних межах готельного номера: свій, локальний час доводиться обмежувати невеличким простором, тому що у світі занадто багато людей, готових зазіхнути на нього, внести свої власні, катастрофічні для нас корективи. Не дозволю. Збережу. Дочекаюся.

Вона зібрала на візок рештки спустошеного сніданку і виставила його в коридор, ледь відчинивши двері ощадливим рухом, боячись випадкової зустрічі, контакту, витікання.

Потім згадала — звідкись із кіно, ніколи я досі не жила в готелях із гордою кількістю зірок, — що номери кожного дня прибирають покоївки, слід якось запобігти ймовірному вторгненню… Знову обережно визирнула назовні й почепила на ручку дверей опереткову картонку з написом «не турбувати» англійською мовою, дивно, що не японською. Щільно і тихо, намагаючись не стукнути, причинила двері. Я і мій час.

Сіла на краєчок фотеля, роззирнулася навсібіч, оглядаючи свої володіння, свій особистий простір. Кругле ліжко — мов острів, безлюдний, лише наш, годі повірити, що до нас на ньому спали і любили одне одного інші люди… і не варто, минулого більше немає, його скасовано, як і будь-який інший час. А ліжко слід застелити, смішно, я ніколи не мала справи з круглими простирадлами і покривалами — чи вони, навпаки, квадратні?.. словом, треба. І застелити ліжко, і поправити ширму та фіранки, і витерти невидимий порох із мушель, і взагалі.

Ніколи вона, Віра, не надавала ваги чистоті в ужитковому, вульгарному сенсі, просто-таки не помічаючи невловного і безперервного процесу руйнування світоустрою у його хатній іпостасі, цій невідворотній, безупинній катастрофі, що так засмучувала маму. Так, мама намагалася привчити і залучити її до своєї війни — в дитинстві; але вже в юнацькі роки облишила, махнула рукою, усвідомивши, наскільки її дочка далека від усього цього. Коли приходять вірші, ти впритул не бачиш ні розстеленого ліжка, ні пилу на книжках: просто налаштовано інакшу оптику, діють інакші механізми світобудови, хворобливо тонкі, здатні зупинитися від непевного слова за вікном, але абсолютно нечутливі до безладу та немитого посуду.

Коли мами не стало, Віра перші тижні прожила за інерцією серед руйнації світу, відкидаючи зібгану ковдру, щоб знову лягти в ліжко, і споліскуючи чашку з птахом, перш ніж знову налити собі жасминового чаю. Потім заскочила Машенька, жахнулася, кинулася допомагати. І стало соромно, і потроху, гнучи себе мало не до зламу, Віра привчилася до безглуздої щоденної війни, навела різкість на декілька больових бойових точок: постіль, кухонна раковина, спинка стільця, куди не варто чіпляти весь одяг, швидко захаращуваний невідь чим письмовий стіл, піраміда з книжок біля ліжка, килимок при дверях, смітник. Як і завше, не бачачи в цьому ні найменшого сенсу.

Але тут, в особистому просторі готельного номера, сенс виник і проступив мимоволі, сам собою, корячись новим фізичним законам. Саморуйнування фанатично дотримуваної кимось стараннями чистоти — вияв часу, демонстративний, немов брязкання зброєю. Якщо часу вже немає, то ладу (в усьому спектрі значень цього місткого слова) не загрожує нічого. І я, звісно, застелю ліжко, посуну ширму на місце і пальцями підніму з підлоги кілька впущених зернинок рису: щоб утвердити, зміцнити, констатувати нашу перемогу над ним.

І Сергієві буде приємно, коли він повернеться.

У бездоганній чистоті, в абсолютному порядку — ні додати, ні поворухнути, ні пересунути — Віра зупинилася посеред номера, в геометричному центрі особистого простору, доведеного до досконалості. Залишалося тільки чекати.

Чекання. Скільки себе пам’ятаю, це завжди був вимушений, перехідний стан, вихоплений з життя якимись зовнішніми причинами, — і цю лакуну конче було чимось прикрити, залатати, не дозволяючи болюче розірватися своєму часу. Зазвичай, чекаючи на когось або щось — автобус, початок поетичного вечора, зубного лікаря, — я читала книжку. Читання — унікальна річ, воно, як рідина, заповнює собою будь-яку форму, провал, розрив: до міліметра, до півсекунди. Читання закінчується, і ти згортаєш книжку, залишивши між сторінок ситуативну закладку: аркуш зі скеруванням, обгортку від цукерки чи квиток, трохи досадуючи, що не вдалося дочитати до кінця розділу. Але це пусте, я завжди могла ввійти в книжкову реальність із будь-якого місця і моменту, без жодного дискомфорту, вдячно занурюючись знову в рідне середовище, повертаючись додому.

На полиці, підтримуваній обабіч крученими мушлями, стояли дві товсті книжки невеликого формату, зі спільною картинкою — гілочка сакури і птах — на двох корінцях. Літери, стилізовані під ієрогліфи. Хоку і танка.

Японську поезію можна читати нескінченно. Обертаючи, мов кристал, милуючись новими й новими гранями зі спалахами світла, проявляючи дедалі глибші смисли. Віра завжди любила хоку, любила по-справжньому, водночас хворобливо сумніваючись: а що як — неправда, самоомана, облуда задля модного тренду, як, скажімо, у Скуркіса, як у дуже і дуже багатьох?! Але мода на хоку зійшла на пси, виродившись насамкінець в абсурдистські комп’ютерні компіляції, а любов залишилася. І можна було спокійно видихнути, і далі собі розгортати навмання улюблений томик, смакуючи жасминовий чай із чашки з птахом…

Не вдавалося. Мабуть, річ була в перекладі — місцевою, начебто і зрозумілою, але все-таки чужою мовою, Віра вловлювала зміст, але не могла оцінити, хороший переклад чи ні, і ця безпорадність бентежила, примушуючи перебирати ногами в невагомості, без точки опертя і чіткої організації простору, що необхідна поза часом. Три рядки, правильна кількість складів, буденні слова та однопланові метафори — і жодного очуднення. Я не бачу, не зчитую, не можу вловити?.. чи?..

Згорнула книжку. Сергій правду каже: література заступає життя, заповнює собою порожнечу, а якщо порожнечі немає, вона просто втрачає сенс, витісняється з простору чимось матеріальнішим і справдешнішим. І поезія, зрештою, теж. Але ж насправді, було б геть смішно і по-дурному, чекаючи, поки він повернеться, сидіти і складати вірші.

З-за вікна, що його й далі прикривали жалюзі, вже не пробивалося проміння, а долинав розмірений стукіт, уже давно, а точніше, завжди, себто не починався якоїсь конкретної миті, а просто був, начебто так і треба. Віра підійшла, постояла перед глухим вікном і ризикнула відхилити одну горизонтальну пластинку.

Побачила табунець прозорих крапель, що обсіли скло, одна з них повільно повзла донизу. Дощ. Вічна, позачасова категорія для цього міста, отже, все правильно. Місто вбудувалось у мій час, пристало на правила, що я їх запропонувала. Тепер я можу просто стояти і дивитися на дощ. Безкінечно. Позачасово.

Вона бачила навпроти трикутну розв’язку, неможливу у звичному, квадратно-гніздовому місті, і вилискувала під дощем зелена башточка з маленьким, немов загубленим у часі дзвоном, і підгортав ніжки та крила силует янголятка під карнизом, ледь видимий за суцільною завісою крапель. А внизу пнулася лаковими бульбашками бруківка і пропливали зрідка куполи парасоль, зовсім не схожі на людей.

Аж ось задзвенів телефон.

Вірі телефонували вкрай рідко, і тому кожен дзвінок був подією — подарунком чи випробуванням, байдуже, — і якщо раптом не встигала відповісти чи доводилося з об’єктивних причин скинути виклик, вона неодмінно передзвонювала: сама лише думка про те, щоб його проігнорувати, здавалася блюзнірською. Опустила смужку жалюзі, обернулася.

Телефон дзвонив із передпокою, від самого кордону особистого простору, куди не хотілося зайвий раз підходити — щоб не засмоктало, не викинуло назовні відцентровою силою. Але переливи не вщухали, і Віра квапливо перетнула номер, стукнувшись коліном об м’який, на щастя, обідок круглого ліжка, зірвала з вішака сумочку, встромила руку всередину, намацала… встигла.

— Алло?

— Дякувати Богові, Віронько, — пискнув вдалечині голосок Машеньки. — Бо ми вже почали хвилюватися. Як доїхала?

Неправильне запитання; але Машенька не стала чекати відповіді, защебетала далі:

— Я телефоную зі шкурним інтересом. Ми з Красоткіним, як завжди, з корабля на бал. Четвертого читаємо в «Арт-борделі», ну ти знаєш. І я серйозно переживаю, що ніхто не прийде, у народу відходняк. Наш спільний друг Скуркіс, наприклад, після фестивалів по два тижні не просихає… Але ж ти — це зовсім інше, Вірунчику, ти ж п’єш лише чай. Прийдеш?

— Четвертого? — перепитала Віра.

Запитати б у неї, який сьогодні день. Там, у них, у чужому, що плине рівно і невпинно, часі. Отак просто, не викликаючи підозр, узяти й запитати: а яке в нас сьогодні, перше чи друге, понеділок чи вівторок? — буває ж, люди часто плутають дні…

— Ми на тебе чекаємо, — сказала Машенька. — Початок о дев’ятнадцятій тридцять. Має бути дуже милий камерний вечір, у «Борделі» вміють. Красоткін переказує тобі вітання і всілякі ніжності, навіть не повторюватиму… Сам скажеш Вірочці, коли побачитеся! — це вже поза слухавку, чоловікові; якщо, звісно, не маневр, не воєнні хитрощі, що до них Машенька завжди була підсвідомо схильна — на відміну від неї, Віри, яку так спантеличувала найневинніша брехня, що набагато простіше було промовчати.

Як вони попрощалися, закінчили розмову, пройшло повз, вивітрилося, вислизнуло зі сприйняття і часу. Вона так і стояла посеред номера з мобільником у руках. Покласти на місце, а ще краще сховати якнайдалі, вимкнути… але якщо раптом зателефонує Сергій?..

З мобільними телефонами Віра мала складні стосунки. Спершу, коли тільки з’явилися, вони здавались характерною ознакою цілком інакшої породи людей, ворожої і чужої, що з нею доводилось якось уживатись у спільному просторі та часі. Потім стали просто дуже дорогою, недоступною і непотрібною іграшкою. Але поступово подешевшали, заполонили все навколо і зробилися необхідними — ніби люди раптом розучилися завчасно планувати зустрічі, чітко домовлятися, так, щоб не виникало потреби щось уточнювати, чи відкладати на потім не найважливіші новини… Берштейн, біолог за освітою, вибудував цілу теорію про те, що мобільний зв’язок — спосіб організації людської зграї, знакова система всередині локального біосоціуму, щось на зразок особливих частот собачого гавкоту, призначених для своїх. Мабуть, проблема в тому, що своїх у мене ніколи не було. Лише мама; ми з нею і під’єдналися тоді вдвох до одного оператора, точніше, нас намовила симпатична дівчина, яка роздавала акційні стартові пакети в метро. І мама потім телефонувала щопівгодини: ти скоро? — Так, звісно, вже під’їжджаю до такої-то станції, не хвилюйся, ще хвилин п’ятнадцять-двадцять…

На мобілці, до речі, є годинник. І виставлено дату — можна глянути.

У віконечку маленького монітора світилися фантастичні цифри — 54:91. Знову полетіли налаштування. Віра жодного разу не змінила трубки відтоді, як у неї вкрали попередню, найпершу і таку зручну, що нею користувалась би й досі… якого року це було?

За вікном завис перлисто-сірий напівморок, і рухалися парасолі, немов фішки у незрозумілій грі, вони переміщалися незбагненними ривками, ніби ними й справді хтось ходив: здається, синій купол щойно був на розі — та ось він уже перетнув обидві вулички і ховається в арці навпроти. Чужий світ, чужий час, і я не маю до нього жоднісінького стосунку. Але ж Сергій таки має?.. він же зараз десь там, під дощем чи, швидше за все, в одній з незчисленних кав’ярень, із кимось домовляється, зустрічається, телефонує комусь, прилаштовуючись до чиєїсь зграї з її сигнальною системою, поєднуючись до хвилі загального, компромісного часу…

Він не повернеться.

Віра збагнула це несподівано і враз, наче раптово відкрила доступ до інформації, призначеної для неї від початку, що її ніхто й не думав приховувати, який сенс, це ж так просто, лежить собі на поверхні, підсміюючись над моєю сліпотою. Він не зможе сюди повернутися, навіть якби й хотів, — бо час не має зворотного ходу. Щойно вийшовши звідси, заново відпустивши завмерлий таймер, поступово розганяючись до звичного, спільного для всіх темпу, він відрізав собі всі шляхи назад. Ми можемо взяти і зупинити час, якщо ми щасливі. Але відмотати у зворотному напрямку, повернутися в той час, де залишилося його щастя, не здатен ніхто.

Вона стояла, приголомшена цим несподіваним знанням, і вже нічого не можна було вдіяти, пізно намагатися змінити.

Я не повинна була його відпускати. Вчепитися обіруч, повиснути на шиї: не йди!!! Я не можу тут сама, мені страшно без тебе, це неправильно, неможливо, не треба, там же дощ, а ти без парасольки!.. Умовляти, плакати, кричати — і не дозволити йому піти.

Або навпаки, ув’язатися за ним, тинятися слідом повсюди, хоч куди б він ішов, поступово перетворюючись із коханої жінки на тягар, непорозуміння, хвіст, який він урешті-решт відкинув би, мов ящірка, нехай з кров’ю і болем, але назавжди — і відчув би полегшення.

Цього, дякувати Богові, не буде.

Не буде більше нічого.

Лише тісний готельний номер у японському стилі, що в нього не поткнеться жодна покоївка, навіть якщо прибрати картонку з дверей. І взагалі ніхто не зазирне, не постукається, не принесе обіду і не поцікавиться оплатою — бо все це може статися лише в майбутньому, а мій час стоїть, і ніякого майбутнього не буде, даруйте за тавтологію. Час стоїть уже не тому, що я щаслива у своєму безглуздому очікуванні, а просто через те, що я не маю сили зрушити з мертвої точки весь світ, навіть коли це мій власний світ, внутрішній, окремішній. Тому що він досконалий у своїй несправедливості, логічній, як і все моє життя.

Тарабанив дощ за вікном, окреслюючи герметичність простору, нерухомість часу — що вони все-таки обдурили мене, закономірно, неуникненно.

Інакше й не могло статися, мене завжди кидали — навіть не так, це занадто сильне слово, що передбачає експресію і вибух пристрастей; а мене просто залишали збоку, знехтувавши, навіть і не зауваживши до пуття. Так було і так буде, якщо знову рушити на межі сил за течією часу — то чи не простіше отак і залишитися в цьому стані, такому звичному і природному, що зріднився зі мною, як маленька, ні для кого не видима — і Сергій теж її не помітив — плямка під грудьми… чи як мої нікому, кажучи по правді, не потрібні вірші?

Тут принаймні красиво. Японська ширма, жалюзі з ієрогліфами і кругле ліжко. І нескінченний дощ за вікном.

У зупиненому часі, щоправда, нічого не відбувається, але я до цього звикла. Якісь події так чи так прорвуться ззовні: наприклад, зателефонує Машенька, цікава, чому я не прийшла на вечір, і запросить куди-небудь іще. Можуть намалюватися дівчатка з ідеями щодо спонсора для збірки, порадяться і врешті-решт якось упораються самостійно. Чи Берштейн покличе до антології, і я, звісно ж, погоджусь, а більше нічого й не треба. Ніхто і не помітить моєї відсутності у загальному просторі, в річищі спільного для всіх часу.

А от нових віршів уже не буде. Вони могли би прорости згодом, без поспіху, крізь тонку плівку загоюваної рани, болю, який вщухає. Із тужливої вдячності за те, що не збулося, і відчайдушної надії на повернення. Але на це потрібен час, саме той, що зцілює, милосердний. Час.

Вона стояла, притулившись чолом до холодної шибки, і краплини, що котилися по той бік, здавалися її власними слізьми; і тут брехня, бо насправді не було ніяких сліз, лише втома і каламутний шум у голові, не варто було все-таки пити зранку рислінг… Відліпилася від вікна і, ступивши кілька дрібненьких кроків, сіла на краєчок ліжка. Але й сидіти було важко, майже нестерпно, і Віра лягла долілиць, мнучи ретельно розправлене по обводу покривало. Отак, і заплющити очі — у зупиненому часі, що його вже не підтримує, не розпирає зсередини щастя, стають важкими, ба навіть цілком неможливими будь-які рухи. Оце б іще вкритися з головою, але для цього треба спершу підвестися, відгорнути край покривала… ні. Не зараз. Ніколи, якщо вже я заговорила самими лише забороненими словами.

Ліжко зберігало Сергіїв запах. Пусте. Вже майже все одно. Він увійшов, і завмер біля дверей, побачивши, що вона спить, і повісив на ширму мокрий піджак, і роздягнувся, зворушливо намагаючись робити все якнайтихіше. І було так весело спостерігати за ним через напівстулені вії — як він стоїть, як дивиться, як обережно, повільно згинаючи коліна, сідає поруч, щоб не струснути все ліжко своїм величезним тілом. Сергійку, щастя моє, ну звісно ж, ти повернувся. А я ще й сумнівалася, смішна дурепа. Хоч би де ти був, у нас із тобою — єдиний, спільний час…

Вона здригнулася всім тілом, як це часто буває у неглибокому сні, й широко розплющила очі, прокинувшись від власного руху. А може, від чогось іншого? — скажімо, несподіваного різкого звуку?..

Подвійне електронне скреготання повторилося знову. Есемеска.

Віра не пам’ятала, де поклала мобільник, і довелося підводитися, рухаючись, як у каламутній воді, долаючи слабкість, важкість і головний біль, ніколи не могла безкарно заснути вдень, щоб не занапастити його до решти; атож, зараз принаймні це не має значення, і слава Богу. Ага, он він. На поличці поряд із мушлями і японською поезією. «Затримуюся. Не сиди в готелі, погуляй. СП».

Спілка Письменників — перша асоціація, що спала на Думку.

Смішні ініціали.

Вона дивиться. Не заплющує очей.

Входжу в неї з розгону, на видиху, вгвинчуюся, закріплююся, встигаю! — і лише зараз розумію, як боявся не встигнути. Тепер уже байдуже; але «тепер» вислизає, миттєво перетворюється на «давно», і я довбаю, мов поршень, як машина, молочу на шаленій швидкості; наздогнати, підгребти, не дати втекти! — а вона дивиться своїми очиськами і всміхається, і розкривається вся, запрошує, бере з собою. Щось глухо стугонить у голові, і вибухає у грудях, і щемить у яйцях, я вже й сам не знаю, чи її це час, а чи моя швидкість, я мушу бути швидший, мушу вести її за собою, я — її, а не… Вона вся така м’яка, здатлива, вона наче й не рухається взагалі. І дивиться.

Спалахую, спустошуюся, падаю, валюся на неї, не намагаючись притримати своїх сто десять на ліктях, мені все одно, нехай її розчавить, розплющить, нехай! — разом з її красивими, повними зверхності, очиськами. Слухаю шурхіт піску у вухах. Відкочуюся вбік.

Усе життя мріяв виграти шпитальну дівку.

Вона лежить гола і мокра, розкинувши руки, ноги і цицьки — і нарешті напівзаплющивши очі. Всміхається блаженно. Я так і не перевернув її догори тією-таки видатною дупою; прикро, чорт. Наступного разу?..

— Мені на чергування, — каже вона, не розплющуючи очей.

Схаменувшись, охоплюю її зап’ясток. Стискаю не дуже сильно:

— Пофіг. Лежи.

Вона лінькувато потягується. Я ніяк не можу зрозуміти, в якому вона зараз часі. І в якому часі я сам. На думку спадає, що різниця між спецохоронцем та шпитальною дівкою не набагато більша, ніж у ліквідатора та столової, а може й узагалі аналогічна.

І не знати, чого я сіпався. Не вперше.

Вона простягає до мене вільну руку і легенько гладить:

— Великий.

Дівки вважають, що жоден чоловік не може таке спокійно чути. Дурепи. Нато в мене колись була заробила за це; наче я й сам не знаю, що великий.

— Ти ліквідатор, Блискавко, — каже вона ствердно, і краще б не казала.

— Я спецохоронець.

— У сірому?

Вона зводиться на лікті, бере трьома пальцями за комір мій скинутий комбінезон — стукнувши, відкочується кудись ліквід — і остаточно розплющує очі.

Сідаю і забираю в неї свою форму. Відвернувшись, починаю вбиратися. Я люблю свою роботу, а знаки розрізнення мені незабаром видадуть інші. Не її собаче діло.

— Я помітила, що ти в спецохоронному часі, — каже вона у мене за спиною. — Інакше ми й не зустрілися б, хіба що…

Коротко реготнула, і я готовий її за це вбити. Не встаю і не припечатую лише тому, що заїло блискавку. Через такий збіг слів самому стає смішно.

— Ненавиджу шпиталі.

— Усі ненавидять.

— Як ти опинилася серед шпитальних дівок?

Поставивши запитання, згадую, що забув запитати її ім’я. Але це не так цікаво.

— У дім-садку підбирала хворих кошенят.

— Навіщо?

— Подобалося, як вони муркочуть під рукою.

— Що тобі ще подобається?

Вона теж підводиться, потягується і нахиляється по своє зелене шмаття, випнувши сраку; я спромагаюся лише ляснути по ній з розмаху, та й то виходить змазано і косо, тому що я боюся не встигнути.

— Спати з комуналами?

— Чому з комуналами? — озивається вона невиразно, нишпорячи десь унизу.

— Тобі ж подобається бути швидшою.

— І згори люблю.

Пхекаю:

— Наступного разу.

Вона вже вдягнена, а я і не помітив, не допильнував; але голос звучить звично, на людській частоті, наче б вона зволила ненадовго сповільнитися для мене, зумисне для коротенької відповіді — і це ще прикріше.

— Неодмінно.

Жодного наступного разу не буде, ми обоє це знаємо, бодай щось відбувається в нас одночасно, у спільному ритмі, в унісон. Трахай столових дівок, Блискавко. А ще краще — комуналок. Вночі. Вона сідає на краєчок ліжка. Слизького і зеленого дім-шпитального ліжка, де ми хтозна-як поміщалися вдвох; а було б кумедно гепнутися звідси саме в отой момент. Що ж, це тобі не дім-трах. Це призначене цілком для іншого її робоче місце.

— А знаєш, Блискавко, на задвірках у кожної людини свій час, — раптом задумливо каже вона. — У кожної. І можна ним керувати. Прискорюватися, сповільнюватися, синхронізуватися… якщо бажаєш. А якщо ні — так і залишаєшся у своєму. І це нормально. Ніхто не лізе в чужий час.

Найбільше це скидається на підставу, провокацію. Напружуюся, вже готовий почути від неї: «плебс-квартал».

Вона озирається через плече і дивиться. І нема нічого особливого в її очиськах. Просто великі, світлі, вибалушені, мов у риби.

— Про задвірки розповідають багато різної фігні, — огризаюся я.

— А ти б хотів?

— Що?

— Свій час.

Це вже відверта підстава, тому слід просто підводитись і забиратися. Але я все-таки відповідаю:

— У мене є. Мій. Робочий. Час.

І додаю геть уже зайве:

— Не дивно, що вони всі лізуть до нас сюди, зі своїх задвірків.

Піднімаю ліквід. Припасовую на поясі, натикаюся пальцями на прямокутний горбик мобільника. Цікаво, чи видають їх шпитальним дівкам; певно що так, у них же трапляються термінові виклики…

Дістаю не для того, щоб покрасуватися перед нею або щось довести. Просто дістаю.

І бачу пропущений дзвінок.

Усе летить під три чорти, все втрачає сенс. Шпитальна дівка, що я навіть імені її так і не взнав, а дупи як слід не помацав, випаровується, наче її ніколи й не існувало. Вони телефонували, а я не відповів. Мене не було на посту, на своєму місці, у своєму часі. А може, я вже завалив завдання. І не знати, чи мене тепер залишать бодай ліквідатором.

Я дивлюся в екран, він і далі світиться, ніяк не погасне, немов завис у часі разом зі мною, вже не спецохоронцем, не ліквідатором, ніким. Здається, я чув колись (від Грома?), що в мобілах існує функція зворотного виклику, що я можу зателефонувати. Сам. Їм. І що їм скажу — що я трахався в дім-шпиталі й тому забив на них, на спецзавдання, на віп-гостя, поклав з прибором?!

Мій час стоїть. Ніколи досі зі мною такого не було, навіть тоді, коли мене відрахували і послали до комуналів, навіть якщо раптом прокинутися вдосвіта і потім не могти заснути… Я пригадав, я звідкись завжди знав, на яку кнопку слід натиснути. Стирчу посеред приміщення і дурнувато витріщаюся на мобілу, що світиться в руці.

Вона дзвонить сама.

Я не знаю, що означає для мене цей дзвінок, щастя і страх замикають одне одного, немов оголені дроти в долоні, і за миттєвим спалахом настає порожнеча. Мені вже байдуже, і я відповідаю, як завжди:

— Блискавка. Слухаю.

— Блискавко, за нашими даними ви відстаєте від об’єкта. Прискорити?

— Що?

Звучить дурнувато. А що вдієш, коли я таки справді кінчений бевзь.

— Ваш робочий час.

— Прискорити.

Насправді я перепитав, тому що знову не зрозумів. Але язик не відтворює нічого, що б нагадувало запитання. Він навіть ворушиться через силу, а губи взагалі не розтуляються.

— Прискорюємо. Блискавко, швидше! Координати…

Координат я вже не чую. Вони записуються просто в мозок, до того ж у спинний, відразу руховою, м’язовою програмою — і я лечу. Лечу, зірвавшись із мертвої точки, прискорюючись на ходу, і це не порівняти ні з чим іншим; коли я намагаюся поставити поряд нещодавнє вовтузіння на ліжку зі шпитальною дівкою, я заходжуся божевільним реготом, і якісь сонні зелені гусені розповзаються в різні боки, почувши цей, можу собі уявити з поправкою на частоту, звук. А були ж прудкіші за мене, шпитальні шльондри.

Брама дім-шпиталю роз’їжджається на боки, повільно, повільно! — копаю ногою в ліквідаторському кованому черевику, і браму зіжмакує, немов папір, сплющує, корчить, пофіг, я вже далеко. Я лечу. Мені вибачили, мені дали шанс. Я не підведу.

Раптом згадую, що так і не прочитав як слід його досьє. І ще гірше: здається, так і забув там, під зеленим ліжком, поміченим моєю спермою. Та ні, звісно ж, воно тут, у чохлі від ліквіда; але в дупу ці довбані папірці. Я впізнаю його, перетворюся на його тінь, він і кроку без мене не ступить — і вклепається у Світ-комуну, і залишиться назавжди, бо вони всі залишаються. А що там робити, як там узагалі жити, на їхніх задвірках, де в кожного — як вона сказала? — свій окремий час?.. Та ну, такого не буває. Тут якась підстава, каверза. Інакше вони б і не потикались.

Вона ще казала, що на задвірках кожен прискорюється і сповільнюється за власним бажанням. Аякже, хотів би я поглянути на того психа, який добровільно сповільниться; охочих злягатися столових або шпитальних дівок до уваги не беремо. Власне, сповільнитись і не складно. А от прискоритися… прискоритися ще?!..

Встигаю подумати, як би це було круто. І бачу його.

Немає нічого легшого, ніж визначити гостя. У кого ще в комунальному часі може бути мобільник? Зупиняюся, щоб прочитати його бейджик; не знаю, що кажуть гостям, чіпляючи на них бейджики, либонь, торочать щось про інтеграцію і розкіш людського спілкування, — але робиться це, звісно ж, для нас, ліквідаторів. Сун, точно, дідько лисий, як же мені пощастило. Іґар Сун.

Він тримає мобільник біля скроні, трохи вище, ніж слід, адже на задвірках ніяких мобільників, ясна річ, немає. Намагаюся второпати, чи він говорить: губи напіврозтулені, але начебто не ворушаться, я мушу чортзна-скільки витріщатись на нього, щоб переконатися в цьому. Вперше мій час починає дратувати; точніше, дратує комунальний, що в ньому живе він, уповільнений так, що це вже навіть і не смішно, а майже ніяк. Приблизно так само ми в дім-садку дивилися на захід сонця, воно двоїлося перед очима і, ясний перець, рухалося — але якось повз наші погляди, просто певної миті опинялося наполовину за обрієм, потім залишалася вузька малиново-руда шапка, а тоді ховалося зовсім. Неможливо працювати в такому хронорозсипі, слід сповільнитися, якщо я вже знайшов і наздогнав його, — але сама лише думка про це нестерпна.

Він стуляє рота. Мобільник ще біля скроні, але, мабуть, усе-таки мовчить, це він, віп, сам намагається комусь додзвонитися, але марно. У нього причмелений погляд, очі ледь закотилися.

Я кліпаю, роззираюся і бачу несамовито сповільнений комунальний світ, тьху ти, Світ-комуну, найпрекрасніший зі світів, я не повинен забути. З-за рогу виходить і ніяк не може вийти зграя недоростків, якщо вони раптом надумають до нього причепитися, мені вистачить одного недбалого руху в їхній бік. Зводжу погляд — аж раптом докумекую, блін, кумекати швидше треба! — звідки він вийшов. Там саме повільно-повільно відчиняються двері, випускаючи… атож, будемо сподіватися, все-таки дівку. Це ж дім-трах.

У неї тоненькі білі пальці, що вчепилися в ручку дверей, і довга спідниця з діркою на подолі, і скуйовджене руде волосся, дівки чомусь ніколи не розчісуються після трахання, мабуть, щоб кожен міг зрозуміти, звідки це вони. Точно-точно, пригадав, мені розповідали там, на Базі, під час спільних теревенів після відбою: гості завжди насамперед сунуть у дім-трах. Тому що там, у них, на задвірках, дім-трахів узагалі не існує. Безгучно регочу, щоб не наполохати віпа і недоростків, які саме підповзають. Нарешті до мене доходить, клацає, стає на місця детальками пазла: там у кожного свій час, а дім-трахів немає. Ось у чому річ. Грандіозна підстава і халепа.

І як вони, цікаво, дають собі з цим раду? Де і, головне, коли трахаються?!..

Знову дивлюся на свого віпа. Отже, Сун, так? Мої вітання, Суне.

Вона вже виповзла цілком, непомітно, немов сонце з-за обрію, вона й справді схожа на сонечко, руда, кумедна, з величезними очима і вся в розквацяній помаді. Відчуваю, як у мене встає; от чорт, вона ж ледве ворушиться в своєму комунальному часі, та ніколи б у житті в мене, Блискавки, не встав би на комунальну дівку — але ж вона нетутешня, вона вся якась інакша. Гостя, хоч і, мабуть, без віп-статусу, якщо мені не дали особливих інструкцій, вона просто при ньому, при моєму віпові. Намагаюся прочитати її бейдж, але там забагато літер, змазаних у часовому зависанні. Переводжу погляд на Суна, який уже опустив мобільник десь на рівень грудей дорогою до відстовбурченої кишені. Штани в нього, звісно, не відстовбурчуються, нема вже там чому — щонайменше на дві нескінченні комунальні години, тьху, слимак. Я його зневажаю. Шкода, що завдяки моїм зусиллям він залишиться тут, і таки неодмінно залишиться.

Якщо весь час стовбичити на одному місці, він може мене помітити — так, нечітку тінь, але все ж. Починаю рухатися туди-сюди, заодно розминаючи ноги, і камінчик, що потрапив під каблук, відскакує до стіни і пробиває в ній наскрізну дірку; а може, все-таки сповільнитися до спецохоронного? Але ж вони спостерігають за мною, вони сповільнять самі, якщо вважатимуть за потрібне, а поки що — у мене є мій і лише мій час. Найшвидший на весь Світ-комуну; мені реально рве дах щоразу, коли я про це згадую.

Тим часом вони починають розмовляти. Частота така низька, що я не чую ані звуку, не помічаю навіть, як рухаються губи; вгадую з пришелепуватої, наче гумової гримаси на її обличчі, гарна дівка лише під час розмови може мати такий вигляд. Віп, мабуть, жестикулює, рухаючи руками, немов пливе в густому киселі на нічогенькій такій глибині. Вирішують, куди їм тепер?..

Мені розповідали, що перед гостями після дім-траху завжди постає саме ця проблема.

Поки вони закінчать розмову, я встигну скочити в дім-шпиталь і позлягатися зі шпитальною сракою в усіх позах, нікуди вона тепер не дінеться, не шусне в своєму робочому часі з робочого-таки ліжка. Встигну ліквідувати всі чисто конфлікти в гостьовій зоні та околицях, а краще скрутити і порозпихати по дім-шпиталях усіх до одного зустрічних недоростків і дорослих бевзів. Устигну нагнути кожну столову дівку в зоні, щоб вони краще доперли, як належить працювати з гостями. Що у нас іще, доми-шмаття?.. Атож, віпову дівку однозначно варто перевдягти, лазить у своєму задвірковому лахмітті, а класна ж дівка. У неї вже інакший вираз обличчя, зморщений носик і підняті брови, смішнюча, і ще вона так стала, що між ґудзиків на кофтинці визирає цицька, майже вся.

Уявляю собі її, руду, без усього. На поземному польоті мого часу я міг би роздягнути її догола так, що вона і не второпала б, як це сталося.

Але я нічого такого не роблю. Просто очікую, профілактично переминаючись на місці і вряди-годи розмазуючи двома пальцями джмеля чи муху, поки вони закінчать і дійдуть якоїсь згоди. Ось тоді, через цілу вічність п’яти, чи скільки їм там знадобиться, комунальних хвилин, що-небудь собі вирішу і я.

Лиш одне я знаю напевно: я не сповільнюся. На жодну мить — поки це залежить від мене самого. На весь Світ-комуну просто не існує нічого, що могло б переконати мене, переважити, видатися — бодай на секунду, на мою секунду! — важливішим і крутішим. Кажеш, на задвірках його, типу, кожен має, і буцімто вони самі, добровільно сповільнюються аж донесхочу?.. не свисти, чуєш, та пішла ти зі своєю сракою. Навіть на задвірках не може бути таких надолобнів, які б не розуміли — як це воно.

Свій час.

— Завжди, — мовив Бомж, і в його відповіді була легка відраза до неправильного слова, вимушеного, спровокованого неадекватним запитанням, за яке Андрієві вмить стало соромно. І це внутрішнє «вмить» знову різонуло, примусило прикусити язика. Все одно неможливо сформулювати жодного запитання. Опиралася сама граматика, мова з її дієсловами і прислівниками. Можливо, я звикну… коли-небудь. Чорт!..

— А ви, я бачу, недавно, — Бомж кривився, наче в нього боліли зуби. — Ви ще пам’ятаєте, як воно… раніше.

— Пам’ятаю, — невпевнено мовив Андрій.

Вони йшли вулицею, вщерть наповненою часами. Його супутник ступав упевнено і рівно, розмахував руками, не переймаючись кількістю предметів і тіл, через які пролягала їхня траєкторія, а він, Андрій, раз по раз уповільнював ходу, відставав на два-три кроки і квапливо наздоганяв, орієнтуючись на сивий хвіст, що ритмічно здригався поверх шарфа, на ледве помітну, але все-таки єдину справжню тінь. Добре, що ми йдемо звідти. Від покрученої петлями арматури, розплавленого скла, розірваних і обвуглених тіл. Нічого не вдіяти чи навіть збагнути, а тому немає сенсу.

От лише ніяк не вдавалося збити фокус. Зусібіч, і під ногами теж, він бачив трупи, трупи: зарубані і застрелені, опухлі з голоду і розбиті об брук, у катафалках і посеред вулиці, вдягнені і голі, скривавлені і напіврозкладені, дитячі та жіночі — повсюди. Трупів було набагато більше, ніж живих людей. І руїн, уламків, згромадженого каміння — більше, ніж охайних будівель, що раз по раз підіймалися з руїн, дбайливо відреставрованих, але все-таки змінених, а тому двоїстих, троїстих, миготливих, пливких…

Зачепився поглядом, немов за рятівний уламок у нуртині кораблетрощі, за постать Бомжа: з ним принаймні можна розмовляти, він справжній, він реальніший за них усіх. На запитання, як його звуть, зморщився настільки гидливо, що Андрій не наважився запитати ще раз, доводилось так і називати його подумки Бомжем, на прізвисько, несправжнім словом, що пішло від абревіатури; у позачассі в мене і так суцільний конфлікт із головним моїм знаряддям, з мовою, зі словами. Коричнева кофтина, зелений пасок, берет — одяг зношений аж так, що вже майже не маркує час; але все-таки не середньовіччя і навіть не позаминуле століття, минуле максимум; чи сучасник? Це було важливо, ірраціонально важливо.

— А хіба ви не пам’ятаєте? В якому часі… до того, як?..

— А на хріна мені?

— Ну, в людей зазвичай виникають спогади. Навіть якщо це і не потрібно.

— Спогади — минуле. Час, — Бомж пригальмував і розвернувся, несподівано опинившись занадто близько, лицем до лиця, дихаючи назустріч щербатим ротом. — У вас просто фантомні явища, ілюзія прив’язки. Минеться.

Утер губи, сплюнувши дієслово майбутнього часу. Розвернувся, рушив. Андрій звів брови: несподівана лексика. З ним однозначно є про що поговорити. Він мусить знати, мусить допомогти.

— Куди ми йдемо?

— Нікуди. Це я для вас, вам же легше.

— Легше що?

— Звикнути. До позачасся.

— Вважаєте, я хочу звикати?

Бомж зупинився так різко, що Андрій мало не в’їхав у його раптову спину. Не озираючись, стенув плечима:

— Не наполягаю.

І сів. Просто на мертвого солдата в розстебнутій шинелі, на голову вбитої кобили, на спину дохлого собаки, на уламок розпанаханої машини, на безформний камінь з віньєткою чийогось герба… на вишукану лавочку за столиком вуличної кав’ярні. Андрій кліпнув, силкуючись теж налаштуватися, виокремити з калейдоскопа часів прийнятне, правильне, таке, щоб спокійно на нього сісти. Нашарування замерехтіли перед очима, наче пікселі на поганому моніторі, бризнули сльози, запаморочилося в голові.

— Замружтеся, — порадив Бомж.

Андрій замружився.

— От бачите. Нескладно. Лише звикнути. Якщо, звісно, передумаєте і захочете.

Примарна стільниця не приховувала ні його власних колін, ні розкиданого бруку, ні уламків скла, ні бурих плям на камінні, ні скарлючених пальців мертвої руки. Андрій просто поклав згори долоню, відчув гладеньке полірування і фактуру маленької скатертини, оперся ліктями, наліг усім тілом… Столик поступово позбувався прозорості, ставав дедалі реальніший, превалюючи над варіантами інших часів.

Бомж спостерігав за експериментами, вочевидь, схвально; під його поглядом Андрій почувався учнем на якомусь чудернацькому майстер-класі і нервово смикнувся на стільці… хотілось би думати, що на стільці… взагалі не хотілося про це думати.

— Як ви тут живете, — без запитальної інтонації і навіть без зайвого вагання стосовно неприйнятного «тут» зронив він.

— Звик.

— І не намагалися викараскатися?

— Я? На хріна?..

Андрій скоса роздивлявся його, сфокусувавши увагу в один ковзкий жмут, окремішній від решти світу. Сизе підборіддя, фіолетові капіляри на щоках, бородавка в улоговинці м’ясистої ніздрі, зморщок майже немає, натомість нездорова припухлість, пігментні плями, мішки під очима. У позачассі людина не зношується, він спився і пошарпався ще там — тоді?.. ні, мабуть, все-таки правильно «там», вищий ступінь умовності, а тому ближче до правди — у минулому житті, куди йому нема чого повертатися. Справді не пам’ятає чи не хоче казати? — байдуже, я в будь-якому разі можу вигадати для нього який завгодно бекґраунд; гарний, до речі, евфемізм до слова «минуле».

І жовті, достоту совині очі. Напевно ж, задумано їх було великими і проникливими, але багато втрачають через запухлі повіки…

— Найперше бажання — опиратися, я розумію, — мовив Бомж. — Але, повірте, із часу просто так не випадають. Якщо вже це сталося, отже, ви насправді цього потребували, навіть не усвідомлюючи. Наскільки я можу реконструювати, дивлячись на вас…

Андрій всміхнувся: аякже, це хто за ким спостерігав і хто дійшов правильніших висновків?

— …ви встановили вельми своєрідні взаємини з часом, адже так? Зі своїм власним, я кажу саме про це, часом?

Здвигнув плечима:

— Мабуть, так.

— Я теж.

Захотілося впіймати на слові: отже, все-таки пам’ятаєте, все-таки минуле, все-таки є?.. Андрій промовчав. Наліг на стільницю, соваючи і жмакаючи долонею грубе мереживо скатертини — щільне, майже справжнє.

— А тепер поміркуйте самі: якщо людина має свій час, навіщо їй постійно бути вбудованою у чийсь іще? У чужий і, погодьтеся, неодмінно абсурдно безтолковий?

— Є об’єктивні обставини. Соціальні зв’язки, наприклад, — він ликнув, сподіваючись, що непомітно, — родина.

Філ, Марія, Надя… Інка. Спалахнули перед очима так яскраво, що, здалося, співрозмовник завиграшки зможе побачити їхні силуети на сітківці. Задля швидкої самодопомоги вдався до письменницького фортелю: перемкнувся на іншу реальність, на вигадування чиєїсь чужої долі.

У нього, сивого і жовтоокого, ясна річ, не було ніякої родини. Були жінки, спершу юні, дурненькі і занадто повільні, кожна так і пнулася зупинити час, спільний для обох, він не міг з ними. Потім дорослі, самодостатні, швидкі, їх відносило від нього хтозна-куди. І нарешті, останні, так само підтоптані й опухлі, хаотичні, геть несумісні і нестерпні…

— Якби ці обставини таки справді мали значення, ви не перевищили б амплітуди.

— Якої амплітуди? — найдошкульніше і найболючіше Андрій зумисне відсунув, лишив непочутим.

— Часової, — пояснив Бомж. — Амплітуди дозволеної розсинхронізації, як я це називаю. У її межах ще можна маневрувати сюди-туди, залишаючись прив’язаним до спільного часу вашого соціуму. А якщо перевищити — вже ні.

— Цікаво, — Андрієві й справді стало цікаво, це він умів: у будь-якій ситуації вихоплювати нове і привабливе, налаштовувати себе на цікавість, на готовність вникати і переосмислювати. — Амплітуда припустимої розсинхронізації, важкувато звучить, але нічого, нехай буде. Щойно ми її порушуємо, виходимо за межі, стається енергетичний стрибок, дисбаланс, хроноконфлікт, усе вибухає і летить під три чорти…

Ніколи він не дозволяв собі продумувати сюжети нового тексту вголос, тим більше перед співрозмовником, тим більше практично незнайомим. «Ніколи», навдивовижу дурне слово. Та й що може бути нового у позачассі?

Бомж усміхнувся:

— Вибухає, аякже. Вам, письменникам, оце лише б підривати.

— Звідки ви…

— Перевищивши амплітуду, людина просто випадає з так званого соціуму, — Бомж усміхнувся широко і щербато. — Залишається сама, наодинці з власним часом. Теж мені катастрофа.

— Ну… — Андрій пригадав відособлений хронос готельного номера з одностороннім виходом у мережу, так, начебто все сходиться, чому ж тоді? — Чому тоді… оце все?

Він зробив коловий рух, окреслюючи стіни і каміння, живих і небіжчиків, мерехтливу колоїдну суспензію, миготіння незчисленних часів. Якщо, звісно — вигулькнув сумнів — Бомж бачить усе те саме, що і я. Якщо ми з ним в одному і тому ж позачассі, а не кожен у своєму невидимому хроносі, в різних площинах з ілюзією взаємодії.

— Тому що інші часи нікуди не діваються. Ваш, колишній, так би мовити, теж десь тут, — Бомж навіть не поморщився, а реготнув через лексичну невідповідність, — тільки на рівні з рештою, а тому не надто вирізняється і сяє. Та головне, до чого я раджу вам звикнути і чим користуватися: ваш час може взаємодіяти з будь-якими іншими. Ви можете…

— Синхронізуватися, — стиха підказав Андрій. — Як?

— Вдалося ж вам сісти за столик у цій кав’ярні.

— Але я не…

— Я вас навчу, — запевнив Бомж. — Вам вдасться.

— Перше: не треба собі лестити. Ви не бачите всіх часів. Людина слабка, ресурси обмежені. У вашому мозку, на вашій сітківці ніяк не вміститься відображення чистісінько всіх, до останньої, митей, пережитих людством. Хай там як, а відбувається відбір. Підсвідомість сама вирішує, на чому їй сфокусуватися, що акцентувати… ви помітили, я гадаю.

Андрій кивнув:

— Так.

Вони з Бомжем знову йшли, лавіруючи вузькими звивистими вуличками, раз по раз котрась із них згорталася попереду чи за спиною, кидала впоперек дороги обвалений балкон чи барикаду з вивернутого бруку, і Андрій несамохіть жмурився, проходячи крізь завали і стіни. Відкараскатися від видовища багатовікових нашарувань румовищ і трупів вдавалося не краще, ніж не думати про білу мавпу. Підсвідомість, я і сам здогадався. І що?

Дорога йшла вгору. Незмінно вгору — це єдине, що було однозначно, неспростовно.

— Наше з вами завдання — встановити примат свідомості над часом. Насправді ви чудово вмієте це робити, інакше з вами не сталось би того, що сталося. Ви просто деморалізований… Спробуємо?

Він був учителем, себто ні, радше, університетським викладачем якогось там наукового комунізму, — продовжив Андрій рятівну гімнастику, абстрагуючись від отого «що сталося». І за сумісництвом, звісно ж, дисидентом: самвидавний машинопис на ніч, ворожі голоси в радіоприймачі, інтелектуальні теревені на кухні. Потім робота відмерла, відвалилася, немов старий шмат кори, дисидентство обнулилося через свою легалізацію, поопадали, мов сухе листя, давні дружби, і залишився голий стовбур у патьоках смоли… невдала метафора, доведеться щось робити з корінням. До речі, вимальовується час дії, цікаво, чи точно я вгадав. Але він не скаже, та й мені це, правду кажучи, ні до чого.

— Спробуймо, — погодився Андрій.

— Я передумав, краще не тут. Як будемо на місці.

Що це за місце, Андрій, здається, вже здогадався. Випавши з часу, починаєш цінувати простір, географію, ландшафт, рельєф місцевості — такі безвідносні, стабільні, якщо, звісно, не брати масштаб геологічних епох: взагалі-то я можу, але не варто, приборкаймо підсвідомість, придушімо нездорову ідею в зародку. Ми йдемо вгору, сходимо на пагорб, а пагорб у цій відносно рівній місцевості один, саме той, одвічна гордість міста і не позбавлений садизму атракціон для туристів, які беруть за чисту монету його назву. Здається, я здогадався про суть нашого майбутнього експерименту. «Майбутнього», дідько, от же ж причепилися, контрафактні, нерелевантні слова, крутяться на язику, чіпляються до понятійного апарату, немов останні листки до гілки, що тремтить на вітрі…

До речі, ось: дерева, чагарник, лопотливе листя, все це мінилося, як на переливчастій картинці: зелень, золото, умбра, знову ніжна, нова зелень… Крізь листя проглядалася кам’яна кладка, бійниці, статуї, уламки цих-таки статуй і румовище стін… авжеж, правильно, я так і думав.

— Ви ж не боїтеся висоти?

— Що? — Андрій наддав ходи; відстав, виявляється, і в позачассі можна відстати. — Ні, я люблю висоту.

— Правильно. Інакше вам не вдалось би випасти з часу. Для цього спершу потрібно над ним піднятися. Дещиця манії величі — доконечна умова, щоб володіти своїм часом, хоча й недостатня. Кажуть, що й книжки без цього не пишуться. Справді?

— Не знаю, не помічав за собою. Ні корони, ні, тим більше, німба. І люди, наскільки я знаю, за мною не помічали.

— Облиште, на людей вам начхати. Але я не про це. Ми вже майже прийшли, це найвища географічна точка… ні, трохи лівіше. Ось. Повертайтеся і дивіться.

Андрій обернувся і подивився І знов його вразила вічність цього міста, його невразливість перед калейдоскопом часів. Звідси, згори, воно було точнісінько таке, як я побачив його вперше, авжеж, того найпершого разу, коли ми дерлися сюди, нетверезі і втомлені після кількох днів книжкового ярмарку, чорт забирай, я був зовсім ще хлопчисько, здоровий, сповнений сил — але враження зашкалювали, захльостували з головою, я справді втомився. І мені, ясна річ, не сказали. Вони нікому не кажуть, що його тут немає, дозволяючи неофітам і чужинцям ошукатися такою однозначною назвою…

Клаптикова ковдра, що мерехтить у вічному перлистому тумані, стримана мозаїка дахів, складний і чіткий ритм веж і мурів; місто було складене раз і назавжди, немов велетенський пазл, і якщо дивитися звідси, згори, варіативність часів анічогісінько для нього не важила. Не більше, ніж коли день переходить у ніч, зима у літо, війна у мир, ніж плинне нашаровування ватяно-акварельних хмар. Хіба що постаратися і прицільно навести фокус, вихопити фрагмент, силоміць обмежити собі огляд — але не для всієї панорами відразу, ні. Місто залишалося сильніше за час. А я — просто вище. І жодної манії величі, я люблю висоту, ото й усе.

Згадалось, як — нещодавно?.. давно?.. колись?.. ай, до біса, — згадалося, як я стояв на балконі двадцять третього поверху, дивлячись на абстрактне розсипище зоряних вогнів там, унизу. Однозначної ялинкової ілюмінації вже не було, було тріпотливе, непевне світло, що перетікало з дня у ніч і зі сторіччя в сторіччя. А, до речі, цікаво, як там мій готель? Андрієві раптом стало його шкода, височезну і безглузду, для всіх ненависну, знехтувану споруду, в якій, одначе, залишилося бодай щось схоже на його час.

Готелю не було. Навіть натяку, навіть примарного контуру. Андрій примружився, придивився: може, гра світла, може, хмари?.. Мабуть, якщо зосередитися, звузити кут зору, я зміг би його побачити, але я і гадки не маю, де саме, куди, в яку точку дивитися. Насправді річ у тім, що в цьому місті для нього немає і не було свого місця. А лише трошечки — я навіть боюся припустити, наскільки мало — перебіжного часу.

— Зрозуміли? — стиха мовив Бомж. — А тепер озирніться.

Озирнувся.

На відстані якихось кількох кроків від них із вершини пагорба здіймалася стіна. Темна, щільна, однозначна. Зубчасті лінії на тлі сизого неба, квадратний рубаний силует, висока вежа на сході. Велетенський, тяжкий, що не допускав жодних сумнівів стосовно своєї присутності, назавжди вписаний у місто, в його топоніміку і пам’ять, він був сильніший за будь-який час.

Замок.

— Будь-який час — можливість, не більше. Якщо можливостей занадто багато, вибір стає занадто громіздкий, це напружує. Та й зрештою, вбудовуватись у хоч який, але один, голий час нудно. Не кажучи вже про те, що він за визначенням буде чужий.

— Але ви пробували? Вам вдавалося?

— І вам вдасться. Я просто попереджаю, що це не так захопливо, як може видаватися. З мандрівками в часі, як ви це собі уявляєте, — нічого спільного. Просто чуже життя. Чужий час.

Андрій усміхнувся:

— Ну, мої уявлення можуть і відрізнятися від звичайних. І мене завжди цікавило чуже життя.

— Ви, письменники, високої думки про свою фантазію, — Бомж теж зобразив посміх. — Але тут, властиво, загальніше питання. Чуже життя може цікавити лише в тому разі, якщо впливає на ваше, — або навпаки. А нічого такого немає. Взагалі жодного зв’язку.

— Я не…

— І книжку ви про це не напишете. Які в позачассі книжки?

Нічого він особливого не сказав — але все-таки зачепив, подряпав, туше, влучив у больову точку. Андрій прикусив роздратування на кінчику язика:

— Як ви знаєте… що я письменник?

— А ким іще ви можете бути?

— Розтлумачте, — кинув він, уже не надто стримуючись.

— Дуже просто. Людина випадає з часу в тому разі, коли не має нікого і нічого, з ким і заради чого варто було б його ділити, свій час. Тоді вона вільна, спокійна і не рветься назад. Але у вас, я бачу, все інакше. У вас соціальні зв’язки, — він примружився, акцентуючи цитату, — родина. Але попри те вам вдалося. Отже, ви звикли виробляти з часом усе, що заманеться. Заманеться вам, а не комусь іще, і вам, поки не загулялися, сходило з рук. На таке здатні лише письменники, філософи і музиканти. Але який з вас музикант?.. ви навіть мелодії правильно не насвистите.

— Не пригадую, щоб я при вас насвистував.

— Пригадую, не пригадую… відучуйтеся від таких слів.

— Добре, — Андрій відвів погляд від глузливих Бомжевих очей, поглянув поверх його голови на хисткий, усе-таки мерехтливий контур замкової брами. — Ану ж бо я все-таки спробую.

— Пробуйте.

Він ішов уперед, і стіна старовинного укріплення росла назустріч, шаруючись і ряхтячи: дерево, камінь, крапельки смоли, чорні колоди, свіжа кладка, мох у тріщинах, виноградні батоги на руїнах… У мене вийде. Я пройду, тому що цієї брами тут нема; тобто ні, не так, стоп, брама є, інакше мене відкине занадто далеко по амплітуді, але ж її періодично піднімали, так же?.. от і зараз, у моменті, в часі, що я обрав, її піднято, вона впускає мене.

Двоє вершників їдуть мостом через рів. Не кавалькада, не військо, не орда штурмує замок вихором і роєм калейдоскопічних силуетів, рясно всіваючи землю тілами, а лише цих двоє, спокійні, неквапні… я теж уже нікуди не поспішаю. Мене влаштовує їхній час.

Кінський хвіст розмірено метеляється з-під попони, так само слугував мені за дороговказ і метроном хвіст Бомжа, смішно: йду за хвостом, іду хвостом, іду.

Порипують дошки під ногами, я не дивлюсь, я просто знаю, знаю щосили, що там саме дошки, міцні, а не гнилі, дошки, а не трупи, дошки, а не порожнеча. Час загладив замок до основи, вкрив зеленню його сліди, залишивши саме лиш ім’я пагорбові посеред міста, лунке, незнищенне ім’я. Ти і сам завжди сподівався, що твоє ім’я переживе час, так-так, надіявся десь глибоко в душі, хоч ти й доволі іронічний, щоб думати про таке всерйоз.

Але водночас визнавав: час дужчий за тебе. Ти сам слабший за час.

Поки я не загулявся, мені сходило з рук. Але я загулявся, я повірив у свій час, перевищив дозволену амплітуду. Немає як відступати, залишається хіба зробити наступний крок: довести свою правоту і силу.

Для початку слід синхронізуватися.

Вершники в’їжджають під арку, опускаються ґрати з загостреними зубцями, опускаються — це рух, процес, і всі його стадії доступні для мене однаково і по всьому спектру митей: занадто широкий вибір, каже мій приятель Бомж, напружує, та нічого, я зможу. Бурі плями на вістрях, напевне чиясь кров, цей замок пам’ятає чимало крові, а я пам’ятаю, як у готелі намагався пройти крізь звичайні обертові двері… Пам’ятаю, не пам’ятаю; нерелевантні, скасовані позачассям слова. Мружуся на ґрати, аж вони відбиваються в очах ліловим контуром, множинним, як їхні часи… єдиним, чітким… Я знаю, коли і як мені проходити, і я пройду.

Вершники спішуються посеред двору, викладеного бруківкою, я обрав непоганий часовий зріз, принаймні багнюки під ногами немає. Звільнившись від ноші, кінь піднімає хвоста і впускає гроно курних яблук, і я стежу, як вони опадають на бруківку, занадто повільно, подвоюючись і підвисаючи у кожній миті, слід ледь-ледь сповільнитися до повного синхрону. Хлопчик, який узяв коня за вуздечку, схожий на Філа, цей хлопчик помре за кілька сторіч до його народження, але ж таки схожий, надто у профіль, витончений, трохи кирпатенький, Інчин… І свіже садно на щоці — після бійки, та мамі, звісно, скаже, що зачепився до чогось і не пам’ятає, де саме. Де вона, яка вона, його мама, — у цьому часі?..

Виходжу з тіні вхідної пройми, вкарбовуючи крок у бруківку, мокру і слизьку, майже реальну і однозначну. Навколо незвично порожньо, якщо не зважати на напівстерті тіні, що набувають зримості і плоті, щойно звернеш увагу на котрусь із них. Скліпую, концентруюся на той-таки кінський хвіст, на стремена, на облямівку лицарського плаща, подряпину на хлопчиковій щоці, й тіні, помаячівши, щезають.

Синхрон. Мій новий час.

Я підходжу до них майже впритул, до спішеного вершника в довгому плащі та хлопчика, схожого на Філа, він тримає двох коней за вуздечки, а другого вершника немає, встиг кудись піти, поки я обмірковував питання взаємодії з часом. Варто лише подумати про нього, згадати, як примарна постать виникає перед очима, неприродно вкарбована в коня, втім, і коні теж двояться і множаться, як і перший чоловік, і хлопчик, і повертаються численні тіні, і висока трава проростає крізь бруківку… стоп. Зажмурююся, як навчав Бомж. У мене під ногами лише мокре каміння, виглянсуване кінськими копитами. Я обрав час, коли дощить, утім, то не дивина для цього міста.

Чую голос, мабуть, хлопчиків, хрипкуватий, геть не такий, як у мого сина, — якщо мізерна, та все-таки різниця в часі не спотворює частоти. Він про щось запитує майже знайомою, майже зрозумілою, та все-таки занадто чужою мовою. Чоловік відповідає, низько, голосом, схожим на гавкіт, тут уже точно не розрізнити слів.

Ледь прочиняю щілину-бійницю між сторіччями, бачу обох. А вони мене, звісно ж, не бачать. Жодного зв’язку. Чужий час, чуже життя.

Розплющую очі: жінка. Вона біжить через подвір’я під дощем, світле волосся злипається на бурульки, сукня обліплює постать, поділ і довгі рукави підмітають бруківку. Чоловік проганяє хлопчика геть, це зрозуміло незалежно від мови, і той іде, ведучи коня, — хлопчик, схожий на Філа, навряд чи я ще побачу його в цьому випадковому, обраному навмання, експериментальному часі. Жінка зовсім поруч, але я відволікся, і вона втрачає реальність, розмазується по часі летючим силуетом, аж поки я не збираю, не концентрую її знову. Вона не надто вродлива: білясті вії, широкий ніс, віспини на півщоки.

Вона всміхається і стає прекрасною. Щось каже — дзвінко, високо-високо, немов пташка; я, мабуть, сповільнився трохи сильніше, ніж треба, збив частоту.

Чоловік ступає назустріч і б’є її по обличчю. Раптово і сильно, кулаком у лицарській рукавичці із грубої шкіри. Жінка падає навзнак на мокру бруківку, і підводиться, і розмазує під широким носом кров. А я не встигаю і не розумію нічого. Тому й нема сенсу, — спливають, здається, все-таки чужі слова.

Бруківка розповзається під ногами, крізь каміння проступає болото й опале листя, і знову трупи, незлічимі тіла жертв усіх битв, що точилися тут, і здається, я бачу ту жінку, мертву, і тремтить пір’я на стрілі в її скривавленому горлі, ні, не вона, інша, з гострим профілем, та чи не все одно, цей замок брали безліч разів, і багатьох жінок їхні чоловіки не змогли, не встигли порятувати, і все це не має до мене жоднісінького стосунку — я навіть не напишу про це книжки, тому що в позачассі немає ніяких книжок. А навколо клубочиться хаос часів; бігти, бігти якнайдалі звідси, нелюдським зусиллям волі перекинувши себе туди, де немає ґрат замкової брами, де обмілів і зрівнявся з землею стародавній рів, а батоги дикого винограду поховали те, що лишилося від фортечного муру.

Біжу в часі та просторі. Не знаю, вздовж якої осі стрімкіше. Та біжу, і цей найпростіший і найсильніший на світі рух мені вдається.

— Як на перший раз непогано, — похвалив Бомж.

— А майбутнє? — запитав Андрій.

— Жартуєте? Час не має зворотного ходу.

Вони спускалися, йти було легко: Бомж запропонував йому стежечку в часі: безлюдну, нейтральну, суху, і щоб не розсинхронізуватися, Андрій намагався не дивитися ні під ноги, ні на боки, звично зосередившись на сивому хвості з-під берета.

— Почекайте, — це було важливо, і він мимоволі наддав ходи. — А що я бачив тоді в готелі? Пам’ятаєте… — затнувся, зіжмакавши закінчення неправильного слова, — ми з вами там зустрілися… Ця новобудова, готель на тридцять із гаком поверхів в історичному центрі…

— Гадки не маю, про що ви.

Пролунало стерто, не виклично, без відвертої нехоті; так, втомлено відмахнувся, відкинув, наче камінчик зі стежки, апріорі безсенсовну тему. Він справді нічого не бачив? Час не має зворотного ходу — з якого він часу? Якщо я правильно для нього вигадав, якщо справді те сторіччя, що його люди з мого кола звикають називати минулим, — то, звісно, як він міг знати про готель. Для нього, Бомжа, цього маркера нового століття — і навіть, як модно висловлюватися з глобально-крамарським розмахом, тисячоліття — просто не існує в спектрі доступних часів. Його слова, що так точно відбили ситуацію, насправді стосувалися чогось іншого — і вже годі довідатися, та й не потрібно, чого саме.

А я бачу. І сам готель, і жахіття катастрофи там, у його піднятій над рівнем міста площині: це зручно, тут неможливо помилитися, сплутати з якимись іншими часами і трагедіями. Але ж ніякої катастрофи там не було, коли я… Чи?..

З якого моменту починається майбутнє?

Там, де закінчується теперішнє. Тієї миті, коли я випав із часу, і ні на мить пізніше.

Андрій напружився, прикусив губу, згадуючи (пам’ятаю, не пам’ятаю — неприродний у позачассі процес давався болісно, на велику силу), що ж саме він бачив. Натовп на сходах, розірвані і обвуглені тіла, бите скло, перекручена арматура… вибух. Саме тієї миті, коли письменник Андрій Маркович вийшов, накульгуючи, з-під древньої арки у незнайоме, двоїсте і мерехтливе місто, — десь, не так уже й далеко в просторі, гігантський і всім ненависний монстр зі скла та металу раптом здригнувся і рвонув з апокаліптичною силою, спалюючи, зрешечуючи, шматуючи, чавлячи і ховаючи під уламками всіх, хто намагався, та не встиг урятуватися. Як, чому, що там сталося?!

— Звикнете, і у вас вийде краще, — мовив Бомж. — Тренуйтеся, якщо цікаво. Втім, навряд чи ви придумаєте для себе якесь інше заняття. Більшість людських дій можливі лише в плині часу. Щойно це розумієш, стає нудно жити, хоча ви, певно, в курсі.

— Я потренуюся, — пообіцяв Андрій. — А ви впевнені… що неможливо вплинути?

Бомж стенув плечима:

— Спробуйте. Моя справа попередити, щоб ви не дуже розчаровувались. Я намагався.

Вони вже зійшли з пагорба, і Андрій пошкодував про це: слід було визначити напрямок, поки ми перебували вгорі, бодай приблизно; не так легко зорієнтуватися затиснутому між миготливих, але незмінно високих стін. Утім, готелю я не бачив і згори, а Бомж, ясна річ, не бачить його взагалі. Він більше нічим не зарадить мені, Бомж, випадковий попутник, ситуативний учитель, філософ і мізантроп якогось там століття, що він колись — свого часу — перевищив амплітуду. Нас нічого не пов’язує, крім позачасся, і навіть у ньому ми не сходимося в головному, отже, далі мені доведеться йти самому.

— Не соромтеся, — мовив Бомж. — У позачассі безглуздо збиватися докупи. Просто перестаньте витріщатися мені в потилицю, і все.

— Читаєте думки? — всміхнувся Андрій.

— Знаю людей. Чи ви сподівалися, що вам вдасться мене здивувати?

— Я про це взагалі не думав.

— Звісно. Всі письменники думають лише про себе.

— Я не…

Бомжа не було. Не було ніде — його, такого реального, достеменного, людини з єдиною тінню; пішов, розчинився в одному з довільно обраних часів нескінченного спектра. Недобалакали. Завжди прикро щось недороблювати, недозакінчувати — але в позачассі і ці дієслова з їхньою внутрішньою суттю втрачають сенс.

Отже, готель. У мене достатньо часу, точніше, часів на вибір; я знайду. Я мушу спробувати вбудуватися, вникнути — як там, на Високому Замку, — і якщо вдасться, зрозуміти.

Він знайшов.

Почав з того, що спробував синхронізуватися максимально близько, виокремивши з усечасового натовпу звичайну людину, офісного клерка в сірому костюмі й з ноутбучною сумкою, який виповзав з іномарки кольору мокрого асфальту: сучасник, хай як це смішно звучить. Провівши його до дверей офісу і запам’ятавши адресу — ага, здається, знаю, де я, — Андрій обережно рушив уздовж вулиці, хапаючись поглядом за вивіски та вітрини, напхом напхані брендами і знижками, чорт, здається, все-таки помилився з роком, але це можна виправити, головне — триматися, дійти.

Готелю ще не було. Був велетенський котлован, оточений будівельною технікою, купи викорчуваної бруківки, схожі на барикади, а трохи збоку — наметове містечко, наїжачене транспарантами протесту. Навколо тусувалась юрба, негуста і вочевидь інтелігентська: студенти та їхні викладачі, вчителі та наукові працівники, письменники з видавцями (він помітив кілька невиразно знайомих — ярмарок — облич), кіношники, журналісти. Хтось говорив на камеру, хтось фотографував, а смішне дівчисько з кісками варило всім на спиртівці каву, до неї простягали чашки і пластикові стаканчики, і щасливці відходили вбік, сьорбаючи і, щодругий, закурюючи. Марність їхнього протесту дорівнювала самоцінності перебутого часу, їм просто подобалось отак потусуватися, однаково — чи на літературному фестивалі, чи на шашликах у лісі. За їхніми спинами екскаватори копалися в котловані, і оберталися навантажені стріли підйомних кранів, схожі на гігантських криничних журавлів.

Мені потрібен трохи інший час.

Андрій перевів погляд понад голови і транспаранти, і ще вище — туди, де рухалися крани, поки що на тлі сірого, готового, як завжди, пролитися дощем неба. Примружився, збиваючи фокус, міняючи оптику, зосередився — і розгледів абрис громаддя зі скла та металу, силует поступово темнішав, наростав і тиснув, набуваючи матеріальності у приділеному йому часі. Андрій ковзав уздовж осі, готової обірватися в будь-який момент, отой, яким починається майбутнє, недоступне для мене, позаяк час не має зворотного ходу. Не проґавити. Синхронізуватися саме тоді… але як?!

Здається, придумав. Крізь товсте скло по всій висоті готелю просвічувалися зигзагом сходові прогони, то виразні в яскравому освітленні темної пори доби, то приховані сутінками, то невидимі у відбитому сяйві світанкового сонця, то нечіткі звичайного сіруватого дня… Стани миготіли, накладаючись один на одного, він знову втратив нитку часу — та вже знав, що конкретно має побачити.

Натовп. Перелякані люди, зірвані з місця тривогою (отже, все-таки не раптово, якимось чином у готелі виявили небезпеку, попередили), ті люди, які заполонили коридори і сходи… і встигли добігти до десятого поверху. Їх повинно бути видно ззовні. І я синхронізуюся з ними — саме в цей передостанній момент.

Він дивився, мружився і скліпував сльози, очі несамовито різало і засипало піском, а можливо, нічого такого й не було, я погано пам’ятаю; пам’ятаю — не пам’ятаю, нонсенс у позачассі, навіщо мені це, що я хочу побачити, в чому розібратися, кого врятувати? Все це не має сенсу, тому що я — поза, окремий, усунутий, не включений в жоден із незліченних часів, хоч би як намагався обдурити себе самого, навіть і дурити мені більше нікого, викинутому в позачасся, перекресленому, нереальному. Нащо? — просто з цікавості, письменницької сверблячки, живучішої, ніж сам цей фах? Задля сумнівного бажання подивитись, як лусне по всій висоті скло, спотвориться арматура, здійсниться мрія тих, хто пив каву біля опереткових наметів з відозвами, — і закінчаться життя всіх, хто в момент ікс опинився в шикарному номері з краєвидом міста — надто з десятого поверху і вище?!..

З погляду позачасся їх не так уже й багато. Кожен із незлічимих часів залишає свою гору трупів, я бачив, надивився, переконався, це нормально, так влаштовано світ. Чому ж цими я переймаюся дужче? — через суто ситуативне сусідство, через те, що я міг стати одним із них?

Чи я все-таки маю надію втрутитися і щось змінити?

Не вірю, що неможливо. Я — автор. Це мій час.

Ось. Уже зараз.

Синхрон.