Свій час

III

Я вже звикла тримати його за руку.

І нічого надзвичайного. Спершу тепло і шорстко, і невеличкий дискомфорт тісноти в долоні, потім стає трохи слизько, а якоїсь миті все це нівелюється, вирівнюється температура тіл, сухість і вологість, шкіра вростає у шкіру. Чимсь нагадує синхронізацію. Перший страх перед дотиком минає, а наступного разу його, може, і геть не буде.

Та звикнути до одного хроноса на двох абсолютно неможливо.

Іґар сказав: так треба. Необхідний півзахід, підготовчий етап, перш ніж відмовитися від хроноса цілком. Я відразу вирішила, що цього ніколи не станеться. Та Іґар чомусь вважає, начебто він мене вмовив.

Тут таке дивне світло, що мерехтіння зовнішньої оболонки майже не видно, та я однак відчуваю обриси цієї хисткої вісімки, недорозділеної амеби, пульсуючого знака нескінченності, що всередині нього ми тримаємося за руки, бо інакше не можна. Хронос на двох — абсурд, до того ж абсурд ризикований: жоден із нас не може бути впевнений, що контролює нашу спільну оболонку і в разі необхідності зуміє уникнути хроноконфлікту.

Іґар регоче щоразу, чуючи від мене це слово. Він нічогісінько не тямить, йому смішно.

Нащо я з ним пішла?..

Гадала, це буде схоже на Загальний простір. На всі ці натур-варіанти для еквомільйонерів: море, гори, водоспади, острови, ультратонкий хронос пропускає запахи і тактильні відчуття, цілковита ілюзія злиття з біосферою і таке інше; такі розсилки з промороликами регулярно падають у комунікацію. Я хотіла переконатися, що це все дурниці, рекламні витребеньки і що кращого місця за мій особистий маленький сад вони все одно не вигадають. Просто глянути задля цікавості: незаконно, проте задурно — коли він уже звалився на мою голову, шалапутний авантюрист Іґар Сун на прізвисько Чіпастий, то чому б не скористатися раз у житті з такої осяйної нагоди, махнувши на все рукою?.. Я й сама часом не цураюсь авантюризму, шість із половиною відсотків за Брітлінгом, яскравий компонент самодостатньої особистості…

Але тут усе геть інакше.

Міцніше чіпляюся в його руку. Ми вдвох такі вразливі, тому треба, щоб керував, у прямому сенсі древнього слова, хтось один. Ясно що Іґар — він принаймні розуміє, де ми є, і знає, куди йти. А мені лишається хіба простувати за ним услід, тінню, хвостом, з максимальним, без застережень, ступенем довіри. Тверезе, зважене рішення з мого боку, і жодним чином не вияв жіночої слабкості, як він, либонь, самовдоволено думає. Слабкість я виявила, впустивши його. І коли погодилася на цю авантюру, не маючи про неї жодного уявлення.

Мабуть, варто роззиратися навсібіч. Та, виходить, дивитися лише під ноги, туди, куди доводиться їх ставити, вільною рукою тримаючи поділ довгої спідниці й ретельно обираючи місце посеред гострого каміння, сплутаної вижухлої трави та неутилізованих відходів різного ступеня розкладу і корозії. Нашарування упаковок крихко шурхотить під обцасами, напівзабуті бренди наповзають один на одного, навіть тут змагаючись за лідерство та новизну. Сухі стебла з парасольками на кінці проростають крізь вічну зелень застарілих плат і потрощені кільця напівпрозорих дисків — цього добра, кутастого і нищівного для черевичків — нащо я їх взула? — тут найбільше.

— Цвинтар чийогось цифрового життя, — киває Іґар. — Ми вважаємо, після нього щось залишиться. А воно ось.

Заперечую:

— Це ж лише залізо. Цифрове життя в мережі.

— А що як мережа накриється? Зовсім?

Він копає носаком якусь плату — у нього ж взуття зручне, черевики на несамовито товстій підошві, що помітно додають зросту, — і хронос на мить спалахує на ній кетягом іскор, немов на розрив, і я здригаюся.

— З цієї штукенції я би зчитав інфу, коли що. Носії пам’яті залишаються носіями, одні гірше збереглися, інші краще. Залежить від удачі та хисту. Але річ у тім, що це вже нікому не потрібно. Історія, пам’ять — вони цікавлять когось лише за умови спільного часу. Як у нас із тобою!

Він регоче. З Іґарем неможливо збагнути, чи серйозно він говорить.

— Ми скоро прийдемо?

— Ось! Мені подобається твій поняттєвий апарат. Це, Ірмо, певний прогрес. Скоро вже, скоро.

Цифровому цвинтарю не видно ні кінця ні краю. До подолу попричіплялися бадилинки і дрібне сміття, черевички безнадійно подерто, хилитається лівий підбор. Ні, я сюди попхалася не з допитливості й авантюризму. А тому що він, Іґар, покликав. Та ще й вирядилася, мов дурепа.

— Як ти, до речі, почуваєшся? Повітря не дратує?

— Що?

— Відколи ми востаннє бачились, у тебе розвинулася конкретна агорафобія. Як в усіх індивідуалів. Я тоді у Загальному помітив, і Андре теж… пам’ятаєш Андре? Ти йому, до речі, сподобалася, я ревнував. А тут же ще гірше. Тут абсолютно відкрита місцина.

— Ні, мені нормально.

Повітря мене не дратує, з якого дива. Я боюся лише людей.

Усе-таки піднімаю очі й дивлюся вдалечінь. Бачу безкраю рівнину, присипану сміттям і мотлохом, де-не-де збитим у кучугури, надто навколо хирлявих дерев і ріденького чагарника. На рівнині, це з географії, горизонт проглядається на п’ять кілометрів. Себто у радіусі п’ятьох кілометрів точно немає жодного людського житла. Куди ми йдемо? Коли ми бодай кудись дійдемо?

Поняття «куди» і «коли», виявляється, зчеплені між собою у нерозривну вісімку, як ми з Іґаром у спільний хронос. Просто я давно не користувалася ні тим, ні тим.

Зашпортуюсь об щось велике і зазубрене — і остаточно ламаю підбор. Іґар не бачить, простує далі, і наші з’єднані намертво руки натягуються в повітрі.

— Ірмо, що таке?

— Зачекай.

Неможливо пояснити Іґарові, що сталося, що це серйозно, що я справді не зможу далі йти — йому, глумливому, який знає все, зокрема і те, про що мені забули розповісти. Мабуть, метикую гарячково, треба відламати і другий підбор. Але спершу вивільнити руку — а це тим більше неможливо.

— Ірмо? Підводься, ми вже майже прийшли.

Зважуюсь і випростуюся легко, немов прим’ятий пагінець у цифровому проморолику. Іґар, звісно, навіть не помічає, що я вже боса. Тепер слід ще дужче пильнувати, куди ступаю, щоб не поранитися до крові. Крізь пружне поле хроноса тверде і гостре під ногами здається несправжнім, як у невагомості, — але це лише тактильна ілюзія. Аж раптом вона щезає — не встигаю ступити і двох кроків. Скрикую з несподіванки і болю.

— Нічого собі чутливість, — Іґар присвистує. — Послухай, ти наче справжня принцеса. Стій, а підніми-но поділ!.. Мерщій взувайся, ти що?!

Корюся, перш ніж устигаю зрозуміти і обміркувати. За тих два кроки, що відділяють мене від покинутих черевиків, схожих на хворих звірят, примудряюся порізати ногу і кілька разів уколоти другу, а й справді, як я збиралася подолати цим мінним полем щонайменше п’ять кілометрів?.. Сідаю навпочіпки і по кількох хвилинах відчайдушних зусиль таки відриваю з м’ясом і високотехнологічним клеєм другий обцас. Здається нічого, йти можна.

І лише тепер помічаю, що Іґар досі стоїть, скоса дивиться на мене — зацікавлено і з посміхом. Аж так розширив межі хроноса? — але ж це небезпечно, мало що чи хто, хай і в такому безлюдному місці, не можна ж, занадто ризиковано…

Жодного хроноса навколо нас уже немає.

Я давно збагнула, але відчайдушно приховую це від самої себе.

— Ще би спідницю підкоротити, було б зовсім добре, — каже Іґар. — Ходімо. От бачиш, нічого страшного. Я навмисно тебе не попередив.

— Ти…

Не знаходжу достатньо експресивних слів. Та водночас ловлю себе на відчутті такому неочікувано-парадоксальному, що забуваю про все решту.

Мені добре.

Ні, не те: миттєвий захват звільнення, непотрібності чужої руки в долоні, розриву неприродної зв’язки-вісімки накриває вщерть, і неосяжне повітря накочується п’янким водоспадом, і це відчуття не порівняти ні з чим — хіба що з миттю вильоту у Загальний простір, сповнений людських світів-вогнів. Тільки тут іще прекрасніше, бо нікого немає, і все небо, весь навколишній простір належить лише мені.

Підбираю спідницю обома руками і в ейфорії навшпиньках стрибаю по мертвих платах, намагаючись ступати лише по них, щедро розкиданих навколо, без особливої мети — просто така гра. А Іґар нехай собі дивиться і дивується.

— Ірмо? — він таки здивований, і мені смішно. — Ти далеко зібралася?

— А нам хіба не туди?

— Зажди. Спершу потрібно зв’язатися, повідомити, що ми вийшли в загальний час.

— Кому?

— Одній людині. Нас же повинні зустріти.

— Я думала, ти сам!..

Кепкую з нього легко і пустотливо. Знічений Іґар витріщає на мене очі, й обличчя в нього таке, що хочеться підбігти, стати навшпиньки і лунко чмокнути, скажімо, в носа. Я вже майже це і роблю, аж він дістає якусь прямокутну штукенцію і притискає до скроні. Зосереджується і стає трохи чужий.

— Що це в тебе?

Він махає вказівним пальцем, закликаючи мовчати, якщо я правильно розшифрувала жест. Чекає кілька секунд, потім, опустивши предмет на рівень грудей, тицяє тим-таки пальцем у мініатюрний екран.

— Мобільник. Такий давній гаджет для… У плебс-кварталі немає комунікативної мережі, а лише мобільний зв’язок. Дідько, чому ж він не відповідає?!.

— У плебс-кварталі?!

То он ми куди йшли.

Ціпенію, і невмотивована ейфорія опадає шматтям, лягаючи невидимим шаром на сміття під ногами. Ні, не може бути. Повторюю подумки, безгучно ворушачи вустами, і набір звуків, з яких складається ця міцна словесна пара, невблаганно втрачає сенс. Мабуть, тому ніяк не приходить страх — лише прикрість і злість.

А так загадково, так таємничо, стільки піднесених слів, усіх цих разом, удвох, назавжди! — і все задля того, щоб затягнути мене, закохану дурепу, в банальний плебс-квартал, відстійник людства, вигрібну яму, куди декого тягне, мов зелених мух, — казала моя мама, перш ніж наскладати потрібну еквосуму на мій окремий хронос, і ми перестали труїти одна одній життя, і вона, безперечно, мала рацію…

Хронос!!!

Раптово почуваюся, ніби гола на площі, у Загальному просторі, в крижаній порожнечі під Абсолютним Годинником. Обхоплюю плечі руками, ніби в марному намаганні зігрітись або щось заховати.

— Іґаре, вертаймося.

Він не чує, нервово тарабанячи пальцем по екрану. Знову підносить до скроні свій антикварний гаджет.

— Я хочу додому!

Лайнувся беззвучно, самими губами.

— Іґаре!..

Аж раптом він здіймає палець, начебто хоче показати щось цікаве там, у небі. І починає говорити — не зі мною.

— Так, ми вже тут… Як і домовлялися… Ні, жодного сліду… Гарантую. Ірма Онтарі, пробийте в базі…Так, чекаю.

Він по літерах диктує моє ім’я, а я роззираюсь у всеохопній паніці. Навколо суцільне величезне звалище; зараз, позбавлена захисту хроноса, я нюхаю багатошаровий, злежаний сморід отруйної хімії розпаду полімерів та гниття органіки. Як могла ця моторошна місцина видаватися романтичною і дивною?! — передпокій плебс-кварталу, хто би сумнівався, що він має саме такий вигляд. Треба тікати звідси, негайно, максимально прискорившись; усвідомлення непоправної беззахисної оголеності обпалює і пришпилює до місця. Час і простір нерозривні, і втративши — добровільно, бездумно покинувши! — свій, особистий, єдиний, я тепер приречена залишатися тут і зараз, із цією чужою і ворожою людиною, авантюристом, мерзотником, брехуном, наволоччю!!!

— Ірмо?.. Ірмо, що таке?!

З насолодою. Лівою рукою вчепившись намертво в його волосся, теж голе без хроноса, дубашу, дубашу кулаком правиці по нахабному писку, ослизаюсь і не влучаю, та все одно — отак, отак, отак!!! Як добре, що він по щось нахилився, а тепер уже не випростається, сволота, падлюка, і скільки йому платять у плебс-кварталі за таких несосвітенних дуреп, готових куди завгодно, хоч за край цивілізовано світу, хоч за кордон власного часу?!..

— Ірмо, годі вже. Боляче все-таки.

— Нащо? Ти? Мене? Сюди? Привів?!

— Вгамуйся, кажу!..

Щось гостро-тверде з розмаху встромляється в спину, і лікоть обдертий, і спідниця, коли намагаюся звестись, з тріском рветься по живому.

— Що я тобі зробив?! — волає звідкись згори Іґар. — Ти ж сама хотіла! Хіба ми не домовилися?

Ліву руку досі стиснуто в кулак, і між кісточок пальців стирчать, немов котячі вуса, кінчики його видертого волосся. Зловтішно всміхаюся.

Іґар простягає руку:

— Вставай.

— Ти не казав про плебс-квартал!

— Ясно що не казав! Вони ж відстежують кожну згадку! Кожну, розумієш? Не лише в комунікації, а й в особистому, у них необмежений рівень доступу! Бодай раз зрониш у розмові це слово — і все, тебе марковано, твоє пересування відстежують від і до. Хіба ти не знала?

— Отже, тут уже можна?

Він торкається до ока, що вже стало ледь вужчим за друге, з помітним синцем під бровою. У мене каблучка на середньому пальці, давній-предавній фамільний перстень із камінцем, що зветься олександрит. Зауважую, що він уперше на моїй пам’яті не фіолетового, а яскраво-блакитного кольору.

— Тут — так.

— То розповідай.

Підводжуся, ігноруючи його простягнену руку, піднімаю поділ, щоб повідчіпляти колючки і мікросхеми. Видертий шмат тканини відхиляється прямим кутом, а й справді варто підкоротити спідницю, тільки от нема чим обрізати… Іґар важко дихає, набурмосений і злий.

— А я тобі все розповів. Усю правду, за винятком страшного слова. Можу це виправити: плебс-квартал, плебс-квартал, плебс-квартал!.. Страшно?

Його око пухне на очах; від мимовільного каламбуру стає смішно.

— Бо ти звикла оперувати стереотипами. Набором понять, кожне з яких уже тягне за собою повний комплект характеристик, одразу весь, цілком! Плебс-квартал — відстійник людства, так? І тут саме звалище за іміджем. А знаєш, навіщо воно, це звалище?

— Для того, щоб…

— Не вгадала! Звалище — щоб до них ніхто не пхався. Чи помітила ти, що побутових відходів тут практично немає? — інакше смерділо би трохи інакше, в рази. Тут саме цифровий цвинтар, бо цифру вони поховали. У них справжнє життя!

— Можу уявити.

— Сподіваюся, що таки можеш. Ти і уявила, коли я тобі розповідав. Чисту правду! Пригадуєш? — про те, як можна бути разом, не синхронізуючись, кохати, не боячись дотиків, радіти життю, не рахуючи екви… І ти сама побачиш!

— Ні!

Раптом Іґар видає різкий скрекотливий звук. І відразу ще один. На середині третього витягує звідкілясь свою прямокутну штуку, як він її назвав… мобільник? Затуляє нею вухо, але нічого не каже. Опускає.

— Ірмо, вони вже тут. Я прошу тебе.

— Ти мене що?..

Регочу на повен голос, нічого не можу з собою вдіяти, він неймовірно смішний, з підбитим оком, зі скуйовдженим волоссям — затягнув мене бозна-куди і мене ж таки просить про послугу, бо ніхто не збирається на нього зважати тут, у його чудовому, розкішному, неймовірному плебс-кварталі! Бо не треба було пхатися. В чуже, незбагненне і, в кожнім разі, вороже життя.

Вони наближаються. Виринувши бозна-звідки, принаймні точно не пішки прийшли від самісінького обрію; нуль-транспортування, портал, якась ляда в землі? Темні постаті проти світла, лише двоє — ми з Іґаром, мабуть, ще могли б опиратися, тікати. Чи хоча б…

Повертаюся до нього:

— Іґаре… Активуй хронос! Будь ласка!!!

Він напружено посміхається:

— Знову? Не варто так боятися людей.

І додає вже геть благально:

— Ходімо з ними. Там справді добре. Я був, я сам бачив.

Ранок видався несподівано холодним, з цукровою плівкою інею на карнизі, і мама гукнула Богданові, щоб він узяв шарф, і, звісно, він узяв, щоб не сперечатись і не наражатися на розпитування, куди це він у неділю, а вже дорогою на зупинку припекло сонце і стало геть гарячим через запилюжене вікно маршрутки. Шарф Богдан поклав на коліна та й забув про нього, дивлячись на будинки, що пропливали повз — спершу панельки, а незабаром уже барвисті будівлі історичного центру, — і думаючи, звісно ж, про Арну. Вона просила якнайшвидше. Він чесно намагався. Вчора ж вдалося! — і виявилося не так уже й складно…

Насправді він страшенно боявся, що не вийде. І що взагалі вчорашній день був випадковим, якоюсь неврахованою життєвою аберацією, а нині виявиться, що нічого не було і не могло бути. Вчора ввечері, коли вони з Арною нарешті розбіглися після її репетиції з «Кадаврами», бо ось так одразу вести його до батьків вона не була готова і відверто про це повідомила, розгорнувши на прощання маленьку долоню, немов випускаючи пташку, — так ось, Богдан, геть неспроможний блукати містом самотою, повернувся додому і, замкнувшись від мами з Ганькою, які за батькової відсутності влаштували затяжну суботню сварку, засів за вже заряджений ноут і підвис намертво, гуглячи в мережі Арну.

Сотні тисяч сторінок, а він і не знав. Тисячі світлин, і на всіх вона була така різна, що він не раз і не два засумнівався: може, вискочило чиєсь ліве фото? Вона була рудою і брюнеткою, з довгою пухнастою косою, перекинутою на груди, і з зеленим ірокезом, кумедно нагадуючи подарунок Ганьці від її бахура — сувенір у формі чоловічка, в якого з голови проростала трава. Арна була в камуфляжі і в чомусь куцому з блакитним пір’ям, у дірявих джинсах і в довгій червоній сукні, в купальнику і без нього… Богдан негайно згорнув те вікно. Потім нагуглив знову. Потім пошукав у розгорнутому вигляді — величезні викличні очі і маленькі груди — і знову згорнув, сердитий на себе. Прочитав її інтерв’ю і нічого не запам’ятав. Прочитав ще одне. Нарешті спробував вірші…

Ледь не проґавив зупинку — справді, не чекав, що так швидко. Дорога з дому до центру завжди забирала чималий шмат часу, достатній, наприклад, щоб підготуватися до пари (Богдан, правда, старався на це не розраховувати: навіть коли він навмисно сідав не навпроти будинку, а трохи далі, на кінцевій, його все одно піднімали галасливі огрядні тітки, але у вихідний їх, на щастя, було менше, ніж вільних місць), а нині ось нарешті — вийшло?!.. А може, просто не помітив, думаючи про Арну? Засікти час Богдан не здогадався, та й не хотілось із забобонних міркувань. Усміхнувся і, зістрибнувши у так само яскравий, як учора, але значно холодніший сонячний день, кількома широкими кроками дійшов до повороту.

І тут він помітив, що впустив шарф. Звісно ж, іще в маршрутці.

Він саме перетинав межу світла і тіні, різку, охристо-фіолетову, сонячно-крижану. Обернувся, і світло різонуло по очах, набігли сльози, і світ поплив, на мить гублячи обриси. Богдан повернувся на зупинку, знову вскочив у маршрутку, давши вийти хлопцеві-вояку, він, здається, сидів спереду, — і нахилився по шарф одночасно з дівчиною, сусідкою по сидінню, і вона, всміхнувшись, запитала просто в його симетрично нахилене лице:

— Ваш?..

Богдан вийшов із шарфом у руках, і маршрутка спроквола від’їхала. Ніколи вона не стояла на цій зупинці довше, ніж півхвилини. Вдалося!..

Він летів уперед, мов на всіх вітрилах, гнаний палким бажанням якнайшвидше розповісти Арні. Прибіг захеканий, розмахуючи шарфом, і відразу з порогу напівпідвальної студії, згайнувавши, щоправда, на її пошуки кілька зайвих дурних хвилин, вигукнув:

— Вдалося!

У відповідь пролунав стишений, але дуже щирий чоловічий мат. Худорлявий хлопець у навушниках і з рудим хвостом озирнувся від широчезного, на весь стіл, пульта:

— Табличку бачив, ні? Почепив для таких, як ти. Думав, якщо студент, то вмієш читати. Руки!

Табличку Богдан бачив і навіть прочитав — «Тихо, триває запис!» — але її зміст чомусь дійшов до нього лише зараз. Мабуть, побічний ефект прискорення, не звик. Відсахнувся від пульта, в який до всього ще й влетів за інерцією розчепіреними пальцями.

— Владе, вибач. Я не хотів.

— І я не хотів усе нафіг переписувати. А таки доведеться. Тут звукоізоляція, блін, така, що кожен пчих у студії чути, а ти репетуєш, ніби тебе ріжуть.

Для наочності він постукав перед носом смертельно винного Богдана по склу, засидженому, наче мухами, золотими на світлі порошинками. А за шибкою була Арна.

Дрібненька Арна з голою пташиною головою та опущеними віями, в джинсах і дуже легкій, не до сезону, маєчці, вона тримала мікрофон обома руками, обережно, наче гріла пташеня, і щось нечутно шепотіла, а може, і промовляла голосно — все-таки хоч яка, а звукоізоляція. Мабуть, вона читала вірші, можливо, навіть ті, що їх Богдан учора чесно крутив угору-вниз екраном, намагаючись бодай щось зрозуміти.

Влад схрестив руки угорі й похитав головою; його хвіст смішно зарухався туди-сюди, як у пса. Арна помітила не відразу, лише коли замовкла і звела очі. І відразу побачила Богдана, і підскочила, і вся перетворилася на одну суцільну усмішку, і помахала рукою. Запроторила кудись мікрофон і вмить опинилася по цей бік:

— Богданчику, ти гальмо. Ну скільки можна?

— Він гальмо, — підтвердив Влад. — Останній запис собаці під хвіст.

— Перепишемо, — безтурботно озвалася Арна. — Завтра.

— Завтра ж гастролі! — обурився Влад.

— То сьогодні ввечері, — вона вже дивилася лише на нього, Богдана. — Де ти вештався?

— Я прискорився! — дурнувато, геть по-дитячому заперечив він. — І дорогою в маршрутці, здається… і потім, коли виходив, це вже абсолютно точно! Я там посіяв шарф, і повернувся, і…

— Ніфіга собі прискорення!

Арна реготала, і рудохвостий Влад іржав, мов кінь, і це було спершу прикро, а потім якось одразу вже й не дуже, а навіть справді смішно. Вони реготали всі втрьох, і одночасно Влад знімав навушники, клацав тумблерами, гасив лампочки і повертав у початкову позицію якісь регулятори на своєму звуковому пульті дизайну кінця минулого сторіччя, Арна, зав’язавши хустинку, застібала змійку на зеленій курточці, і лише Богдан нічого не робив, стримів у часі, мов стовп у морській воді, бовтаючи ногами. Раніше він не помічав таких підвішених митей — а зараз вони були кричущо неправильні, майже нестерпні. Добре хоч, що тривав загальний сміх.

— Щоб до вечора мені звів! — несподівано грізно скомандувала Арна Владові.

— Що?

— Усе, що записали.

— А сенс? Запишемо до кінця, тоді й засяду зводити. У мене такий метод.

— Метод!.. Рене Декарт, блін. Богдане, гаркни на нього!

Вона щосили намагалася здаватися серйозною, а сама вся аж іскрилася сміхом, яскравими промінчиками з-під салатової хустинки, і Богдан затупцяв на місці, не маючи й гадки, чого вона від нього хоче, і знову-таки гаючи, гаючи час… У хаотичному русі перетнувся поглядом із Владом, і той з готовністю кивнув:

— Зрозумів.

— Па-па, генію!

Арна взяла Богдана за руку, і вони опинилися надворі, моментально, не проходячи нелогічно довгий напівпідвальний коридор і, здається, навіть не торкнувшись дверей з написом «Тихо, триває запис».

— Ти метушишся, — сказала вона йому вже надворі, облившись сонцем і сховавшись за темні окуляри. — Квапишся, поспішаєш, прибігаєш захеканий. А цього не треба. Просто розганяйся і все.

— Як це?

— Досі не второпав? Ну нічого, зрозумієш. На ось, до речі.

Вона попорпалась у торбинці, іншій, сплетеній з товстих мотузок коричневого та оливкового кольору, і витягла книжку. Товсту, ледь розбухлу, не раз читану книжку — і теж, наче навмисно, в зеленій палітурці. Богдан узяв. Під білим написом «Андрій Маркович» звивалась багатошарова горизонтальна вісімка, знак нескінченності, крізь неї проступали розмиті, не прочитати, літери.

— Найкльовіший його роман, — мовила Арна. — До того ж решта у мене в електронці. Але «Вісім» — справді супер. Про час і про свободу. Маркович, як на мене, тільки про це й пише, дві головні його теми. Я хотіла вчора запитати, чому так, але застрьомалася тих дядечків із тітоньками.

Богдан покрутив і погортав книжку — він вийшов сьогодні з порожніми руками, і покласти її було категорично нікуди — і по-ідіотському мовив:

— Прочитаю, дякую.

Вони повернули за ріг і опинилися в затінку, крижаному густому затінку панельної висотки. Богдан бував у цьому районі, спальних джунглях міста, разів зо три чи чотири в житті, із них два — вчора і ось зараз.

— На маршрутку? — запитав він, чесно намагаючись не метушитися.

— Брррр! Послухай, начебто ж вересень, чому так холодно?

— Бо треба було светр вдягнути.

Мовив — і негайно залився гарячою червоною фарбою по самі вуха, дивлячись на зіщулену Арну, в самій лише маєчці під тоненькою вітрівкою, а під маєчкою взагалі… чорт, і треба було роздивлятися ті фотки в гуглі… Може, віддати їй свою куртку? Вона сміятиметься, сто відсотків, дзвінко реготатиме на всю вулицю, до горішніх поверхів сірих панельок, але все-таки зігріється. Уже взявся вільною рукою за змійку, аж раптом Арна пригальмувала і вимогливо запитала:

— У тебе закордонний паспорт з собою?

Усе-таки вона була не зрозуміліша за власні вірші. Богдан розгубився:

— У мене його взагалі немає.

— Блін.

Лише зараз він побачив те, на що дивилася вона: яскраву вивіску над входом у напівпідвал, оранжево-синю табличку з накладною зеленою пальмою і написом: «їдьмо!» Мабуть, якась турагенція.

— А просто?

— Що?

— Та що ж ти так гальмуєш… Паспорт є, звичайний?

— Звичайний — так.

Богдан завжди носив документи з собою, у внутрішній кишені куртки, відколи його помилково затримали були менти, вони полювали на компанію обкурених малоліток, які розтрощили з десяток вітрин: хоч як це дивно, пред’явленого паспорта вистачило, хоча його вже збиралися бити. Знову ж таки, дані з кодом регулярно ставали в пригоді для заповнення всіляких відомчих папірців.

— То їдьмо.

— Куди?

— Не скажете, де тут зупиняється маршрутка до аеропорту? — це Арна запитала, звісно ж, не в нього.

— Он, — теж дещо здивовано відповів перший стрічний. — П’ятдесят друга, бачите, саме від’їжджає.

— Нічого, ми встигнемо.

Вони, ясна річ, устигли і бадьоро їхали повз руду лісосмугу, що нею так раптово закінчилося місто, коли Богдан передав за проїзд на двох і, здобувши перемогу в жорстокій внутрішній боротьбі, виклично повідомив Арні, що він не має грошей.

— У мене теж немає, — легко озвалась вона.

— Немає — це для тебе скільки? — єхидно кинув він, лякаючись сам себе, але це все-таки було краще, ніж мимрити.

— Це я гаманець удома забула, — відповіла Арна. В її темних окулярах стрибали дерева і квадрати полів.

— А навіщо ми тоді їдемо в аеропорт?

— Гаманець, а не паспорт.

Розпитувати в неї не було сенсу. Богдан відвернувся, твердо вирішивши не промовити більше й слова, і тоді вона пояснила сама:

— Квитки нам фінансує держава. Не можуть же мені дозволити застудитися і померти напередодні турне, адже так? Словом, є такий Сергій Володимирович Полтороцький, він по культурці. Я його з аеропорту наберу. О, приїхали, чччорт, який тут вітер, тільки-но трохи зігрілася…

Богдан таки віддав їй свою куртку. І справді ні про що більше не розпитував.

Арна комусь телефонувала, відійшовши на три конспіративні метри, і вільний заміський вітер відносив її слова і довгі краї салатової хустинки, а його, Богдана, без куртки реально пробирало до кісток. Ще тримаючи мобільник біля маленького вушка, пронизаного сьогодні лише ледь помітними цвяшками, Арна труснула головою, закликаючи йти за нею і одночасно вказавши напрямок, і вони рушили в бік низької приземкуватої будівлі, з-за якої поважно виїжджав, погойдуючись, здоровецький літак. Правду кажучи, Богдан узагалі вперше в житті опинився в аеропорту. Ганька розповідала, буцімто раніше, за батькової служби, вони весь час літали сюди-туди, але що вона могла запам’ятати в своїх три роки?

Арна встромила у віконце свій і Богданів розгорнуті паспорти — промайнула його ганебна капловуха світлина і її непізнавана, з нормальною дівчачою зачіскою до плечей, — і наступної миті він уже тримав у руках дві довгих товстелезних книжки, що виявилися квитками на літак. Богдан узяв свій і марно спробував розібратися, принаймні відшукати місце призначення, куди вони, власне, летять.

Арна зауважила його намагання і озвучила сама. Нудна назва міста-проїздом дорогою до моря (Богдан пам’ятав, атож, таки пам’ятав зі своїх трьох років ошатну вежу вокзалу і його немислимий запах, сурогат повітря, непридатний, щоб ним дихати) — продзвеніла-прошелестіла, мов вірші під музику.

— Навіщо? — зачудовано запитав він.

— У тебе на сьогодні інші плани? — дуже вчасно поцікавилась Арна. — Ще пофестивалити збирався?

— Н-ні.

— І я ні. Не люблю останнього дня, всі вже з бодуна, смертельно втомлені, та все одно товчуться, тягнуть час, силкуються ще урвати від свята життя. Хай йому, проїхали. Хочу на море.

— На море, — пробурмотів Богдан.

— Сподіваюся, там тепло, — додала Арна. — Краще б до Туреччини, але в нас дехто не має закордонного паспорта. Як ти взагалі живеш? Гаразд, ходімо на посадку.

— Вже?

Атож, усе було вже, відразу, без перерв і провисань, їхній з Арною час переможно летів уперед, а решта людей, повільні, аж наче напівстерті, безнадійно відставали, на щось чекали, залишалися позаду і не мали значення. Літак відчинив овальні дверцята, схожі на вхід до гобітської нори, чорт, ну як я міг дожити до вісімнадцяти років і жодного разу не літати літаком? — і всміхнулася стюардеса в синій пілотці, і за вікном виявилися ті ж таки поля, лісосмуги, накреслені, як з’ясувалося, такими рівними-прерівними квадратами, черепицею, шахівницею, концептуальним орнаментом, затягнутим блакитнавим серпанком, класно, що сьогодні на небі ні хмаринки… Арна поблажливо — чого я там не бачила? — пустила Богдана до вікна, і скло ілюмінатора холодило його розплющений ніс, мабуть, страшенно смішний з того боку, звідки нікому було дивитися і хихотіти.

Стюардеса щось говорила кількома мовами, і Богдан подумав: літаки, вони ж літають чітко за часом, керовані купою диспетчерів, — що там почнеться, коли вони помітять? Та й чи помітять?

Найпростіший експеримент: швидкість-час-відстань, відстань відома і незмінна — а що станеться з рештою двома величинами, якщо одну з них ми розганяємо на власний розсуд? Чорт забирай, я знову забув засікти час, як планував на злеті. А можливо, це так і діє, по-справжньому прискоритися виходить лише тоді, коли забуваєш про час? Так і є, вже пропонують пристебнутися, наш літак іде на посадку, і Арна теж, попри всі свої поблажливі понти, зворушливо витягує шию, голу з-під курточки, намагаючись визирнути в ілюмінатор.

— Далі як? — запитав, коли вони вистрибнули з аеропортівського автобуса і відокремилися від натовпу, що посунув по багаж.

Він невиразно пам’ятав про якісь автобуси, тролейбуси — зараз уже, мабуть, маршрутки? — скільки це може коштувати?.. Чомусь думати вдавалося лише про гроші, вони загалом іще були, остання лілова п’ятдесятка і трошечки дрібняків.

— Ясна річ, автостопом, — відповіла Арна. — Ти коли-небудь стопив?

Богдан похитав головою, і вона, звісно, заливчасто розреготалася:

— Здуріти можна, як ти живеш?!

Він і сам не знав.

І вони опинилися на трасі, де теж віяв вітер, але набагато тепліший, ніж там, у далекому тепер місті, і краєчки Арниної хустинки летіли їй в обличчя, і тріпотів, мов зелене крило, рукав вітрівки на піднятій руці. А згодом уже сиділи в кабіні з чортиком на шибці, й Арна теревенила з немолодим далекобійником, зміст їхньої балачки від Богдана вислизав, найімовірніше, вона й не мала жодного змісту, просто наповнювала спільний простір веселими словами, щось на кшталт озонування повітря. Брати участь у цьому в Богдана не виходило, і він розгорнув Марковичеву книжку, погортав механічно, а потім мимоволі вчитався — аж тут вони і приїхали.

Далекобійник і Арна побажали одне одному щасливої дороги, і вона зіскочила з підніжки перша, раніше, ніж виліз Богдан.

— Красивезно, скажи?

— Красивезно, — мовив він.

На спадистій вершині гори, схожій на кудлатого заснулого звіра, лежала шапка хмар, важких і сизих, а його морда занурювалася в море, гладеньке і срібне, з сивуватими розводами до кольору хмар. Воно було нерухоме у майже ідеальному півколі бухти, з протилежного рогу якої здіймалися з розплавленого срібла дві скелі. Богдан змалечку пам’ятав геть інше, синє море. Але тоді було літо, а не осінь.

З-за хмари виринуло сонце, і море вмить стало синє.

— Ходімо, — сказала Арна. — Скупаймося.

— Хіба зараз вода не холодна?

— Жартуєш? Тут купаються в листопаді!

Вона впевнено рушила вузькою асфальтованою доріжкою, що її по краю пунктирно позначали темно-зелені дерева, схожі на загострені олівці. І відразу ж вивела Богдана до огорожі, високої і так само гостроверхої, біля маленької прочиненої хвіртки чергував охоронець у камуфляжі, й Арна пройшла повз нього, широко всміхаючись, а потім він раптом опинився, гукаючи і розмахуючи руками, безнадійно — для нього — далеко. Богдан хотів був запитати, чому тут закрита територія і чим це їм, теоретично, загрожує, але передумав. Просто нічого не хотілося казати. Тут було тихо і гарно.

Доріжка йшла донизу, то звиваючись серпантином, то перетворюючись на стежинку, то на шматочки сходів по три-чотири щербатих приступки, шелестіли й пахтіли сосни, прозирало море поміж гіллям зелених і золотих кущів. Величезна шишка втрапила під ноги, і Богдан з Арною по черзі футболили її, перехоплюючи одне в одного, мало не до моря.

Воно відкрилося раптово: останні сходинки, набережна, викладена червоною та білою плиткою, довгі зубці хвилерізів і відсіки сірих галькових пляжів поміж них. Цілковито пустельних в обидва нескінченні боки, тому здавалося, що в усьому світі більше немає ніяких людей.

Сонце припікало так, що зробилося по-справжньому гаряче.

— Ти йдеш? — гукнула знизу Арна.

Вона вже стояла там, на гальці, а Богдан знову сповільнився, загальмував, відстав; чорт, ну коли я вже навчуся тримати її темп?! Зістрибнув, спружинив напівзігнутими, випростався і побачив, що Арнині джинси, вітрівка, хустинка і мотузяна торбинка розкидані на гальці. А вона, стоячи край води в самій лише зеленій маєчці, торкалась до моря кінчиком босої ноги. Море, таке нерухоме звіддалік, при березі все-таки ледь помітно ворушилося, то накочуючись на її тонкі щиколотки, то тихенько відпліскуючись назад.

— Вода тепла! Ходімо купатися.

— У мене плавок немає, — мовив Богдан.

І прикусив язика, стямкувавши, що Арна ж так само не має купальника і що зараз вона скине свою маєчку, стовідсотково скине, вона вже якось фотографувалася просто отак… Глитнув, відчуваючи, що шаріється.

— А плавати бодай умієш?

Вона засміялася, нахилилась, показавши вузькі чорні трусики, і бризнула в його бік морем, і бризки, не долетівши, впали на гальку — і Арна, регочучи, навіть не думаючи роздягатися догола, як була, забігла в море і пірнула, майнувши над водою рожевими п’ятами.

Богдан нарешті зметикував кинути на камінчики куртку, він давно вже ніс її на зігнутій руці, скинути джинси та светр. Склав ошатним стосиком, притиснув згори книжкою. Побачив, як далеко в морі виринула над поверхнею кругла, проти світла не добереш, поголена чи ні, голова.

Плавати він, звісно ж, умів. Усе-таки чотири роки ходив до басейну.

А вода виявилася моторошно холодна — аж льодом обпекло, перехопило подих. Богдан несамовито забовтав руками та ногами, і прийшло ірраціональне тепло, і драйв у всьому тілі, і гостре, несамовите щастя. Впіймавши цей кайф, пульс і нерв живого й вічного моря — справді, адже воно було і буде завжди, отже, сильніше за будь-чий час! — він поплив спокійно і дужо, широко гребучи і не роблячи зайвих рухів. Обличчя то занурювалось у воду, і тоді він бачив крізь смарагдово-зелений шар темне каміння на дні, то виринало над її поверхнею, де нічого не вдавалося роздивитися крізь сліпуче мерехтіння сонця у краплях на віях. І не треба. Він просто плив, насолоджувався і не збирався швидко повертатись.

Звісно, він знову підвиснув і відстав, випав зі стрімкого потоку її, Арниного, часу — та не надто й шкодував.

Коли Богдан вийшов на берег, ледь похитуючись від блаженного жару і правильної слабкості в колінах, Арни видно не було. Ані її самої, ні її речей; Богдан розпачливо роззирнувся — обрій по обидва боки конкретно обрубували хвилерізи — аж раптом він почув:

— Якщо тобі я щось покажу,

А ти не злякаєшся і не…

Ухопивши з гальки свій одяг і останньої миті Марковичеву книжку, кинувся на голос.

На сусідньому пляжі кружком сиділи діти, точніше, тринадцяти-чотирнадцятирічні підлітки, всі в однакових зелених курточках, дуже схожих на Арнину, хіба що трохи інакшого відтінку. Та однак вона, сидячи по-турецькому в спільному колі, майже не вирізнялася. Хіба тим, що була центром, магнітною точкою притягання всіх поглядів, пильних, допитливих, захоплених.

Він і сам заслухався.

— А ви теж поет?

Богдан не втямив, що це до нього, бо саме тієї миті побачив неподалік розкладену сушитися на гальці зелену маєчку, отже, в Арни під вітрівкою… Лише тепер зрозумів, що прочитані щойно вірші — ті самі, що й тоді, і побіжно згадав про Леську (ну, Леська, то й що) і здивувався: ці рядки сприймалися зараз зовсім інакше, без натяку на тодішню непристойність, а радше, як бешкетний і азартний виклик, та й узагалі вони, здається, геть про інше… І зчервонівся, і розсердився на себе, і рвучко, ворожо повернувся до дівчини, яка пошепки повторила запитання.

Дівчина була в такій самій, тільки жовтій куртці, джинсах, пістрявому галстуку на шиї та з бейджиком, із якого випливало, що її звуть Оля.

— Діти обожнюють Арну, — мовила Оля знічено, і стало ясно, що вона й сама її обожнює. Богдан гмикнув.

— Ходімо з нами, — запропонувала вона. — Бо прогулянка, в принципі, вже закінчилася, в нас уже обід… і решта загонів, думаю, теж захочуть послухати.

І нараз вони вже сіли обідати в табірній їдальні, серед купи різних за віком дітей у зелених та синіх одностроях, їжа смакувала: макарони з кетчупом і величезною, прямокутною, що її нарізали скибками, піцою — у нас день італійської кухні! — і Арна, наминаючи за обидві щоки, підморгувала Богданові через стіл (обідом він і справді переймався протягом всієї дороги), а потім, поки всі ще їли, скочила на стілець і почала читати незнайомі вірші, через слово італійською. Мабуть, тому він знову нічого не зрозумів.

Оля познайомила їх із похмурим бородатим дядьком, і почувши ім’я Арни, він умить прояснів, і повіз їх величезним парком у своїй, мабуть, єдиній тут машині — до амфітеатру просто неба, що був ущерть заповнений дітьми в різнокольорових курточках. Арна по-діловому теревенила зі звукооператором, постукувала нігтем по мікрофону, а потім опинилася на півкруглій сцені, Богдан знову не встежив, як це їй вдалося. Діти скандували її ім’я і після кожного вірша вибухали воланнями й оплесками. І річ не в тім, дійшло раптом до Богдана, що, на відміну від нього, вони розуміли. Просто вона така… така…

— Приїдемо з «Кадаврами», нема питань, — казала Арна, коли вони з бороданем та ще з кількома дядьками сиділи в номері готелю, що незбагненно приліпився до прямовисної скелі. — У нас із першого турне, я спробую втулити вас у маршрут. Під патронатом мінкульту, вони будуть щасливі, я думаю. У вас тут чудово!

— Не те слово, Арночко! Це найкраще місце на землі. Шкода, що ви сьогодні відлітаєте, якби мали час, я б вам показав…

— Час у мене є завжди!

Вона сиділа між двох здоровецьких дядьків, які поступово сповзалися, мов геологічні плити, і сміялася, і базікала, і їй було добре. А він, Богдан, просто випадково опинився поруч, пасажиром на чужій несамовитій швидкості, і було би смішно заявляти про якісь права чи намагатися на щось уплинути. Він відставив чарку — наливали тут каламутну гидоту, хоч і з мальовничої сулії, обплетеної лозою, — і вийшов на балкон.

Перед ним було саме лише море, що сяяло немилосердно, і довелося досить сильно перехилитися через парапет, щоб побачити далеко-далеко внизу смарагдову з білим облямівку, яка обіймала гострокрає каміння. Такий балкон годиться, щоб вдало накласти на себе руки… чи все-таки по параболі потрапиш на глибочінь?

Його плеснули трохи нижче спини, і Богдан мало не полетів сторч головою перевіряти гіпотезу. Стрепенувся й обурено повернувся назустріч Арні.

— Нам пропонують екскурсію, — сказала вона. — Територією, всіма таборами!

Наче вона потребувала його схвалення. Богдан хотів огризнутися, та не встиг придумати нічого достатньо в’їдливого, аж раптом вона підморгнула і дзвінким шепотом додала:

— Але я маю кращу пропозицію. Змиємося від них?

Богдан озирнувся на прірву, та Арна зареготала, взяла його за руку і потягнула в номер, повз дядьків, які пиячили за журнальним столиком — бородань саме наливав, повагом, як у сповільненій зйомці, каламутним стовпчиком тремтіла у повітрі цівка з обплетеного бутля, — ухопила з тумбочки в передпокої свою торбинку, Богданову куртку, книжку і вислизнула разом із ним у коридор. Вони побігли вниз нескінченними гвинтовими сходами, і Богдан почувався точнісінько як у дитинстві, коли за прикладом однієї дурнуватої телереклами причепився на роликах до трамвая.

Вони пробиралися вгору стежинкою, майже непомітною на суцільній скелі, й опинилися в глухому куті, потім знову кудись дерлися, спускалися вниз до моря і пролазили крізь дірку в проіржавілій сітці-рабиці, блукали велетенським диким парком і врешті-решт вийшли до іншого КПП, де їх, правда, ніхто вже й не думав затримувати. А відразу за прохідною почалася цивілізація, місто, точніше, маленьке курортне селище. Велелюдне, воно пістрявіло вітринами та ятками, але вже облітало обривками афіш кінця оксамитового сезону.

— Повештаємося? — запропонувала Арна.

Вони блукали вузькими, майже прямовисними вуличками, де кожен похилий будиночок із терасою у виноградному листі й кожна нова надбудова з черепашнику з оглядовим майданчиком над гаражем пропонували себе картонками «здаю житло» і «недорого», і Богданові страшенно захотілося просто зараз постукатися в перші-ліпші двері, домовитися з бабцею-господинею якнайдешевше на одну ніч (за п’ятдесят?.. а чом би й ні, вже ж не сезон), замешкати вдвох, а що? Ніхто не здивується, тут, либонь, усі так роблять. А потім узяти — та й зупинити час… Це ж, напевно, ще легше, ніж навпаки.

Та Арна міцно тримала за руку і йшла на півкроку попереду, ні на мить не сповільнюючись. Сонні люди, тиняючись вуличками й визираючи з вікон, здавалося, взагалі їх не помічали. Так собі, кольоровий рух повітря, два випадкових обриси, примарилося.

Вони вибігли на самий верх, де синій паркан відтинав від старих хрущовок безлюдне котеджне містечко для мільйонерів — Богдан розбишакувато запропонував пробратись туди, попри охорону з бойовими автоматами і сторожовим псом, але Арна махнула рукою: мовляв, чого я там не бачила? — і помилувалися згори бухтою, замкненою далеким мирним звіром. Потім зійшли іншою дорогою, нашукуючи найпотаємніші ходи та східці між будинками, раз у раз натикаючись на глухі кути, що вельми потішало Арну й спонукало прискорюватися дедалі дужче, аж господарі цих загублених, позбавлених морського краєвиду нетрів, їхні собаки та кішки перетворювалися геть уже на нерухомих бовванів. Перелізли, зрізуючи шлях, через ґрати до парку помпезного санаторію — і цивілізовано, через хвіртку, вийшли на набережну.

Тут було багато, дуже багато люду, попри, здавалось би, осінь: повільна барвиста ріка текла паралельно до моря, синяво-лілового, позачасного. Вздовж усієї берегової смуги кипіла торгівля всім чим хочеш, надто їжею; Богдан помітив, що від часу далекого обіду в дитячому таборі встиг добряче зголодніти. Щільно тулились одна до одної розмаїті кав’ярні, столики стояли навіть просто на пляжі, і особливо екстремально, тримаючись на іржавих стовпах, нависали кнайпочки, збудовані на буні, просто над морем. Публіка закушувала, а над нею ширяли чайки.

— Блін, — мовила Арна, — тут таке класнюче вино, а нас поїли якоюсь гидотою.

— Хочеш вина?

Тепер уже він узяв її за руку, і владно повів за собою рипучими сходинками і хиткими приступцями над морем, і вмостив за крайнім вільним столиком, і гукнув сповільнену кельнерку. Авжеж, тут усе було страшенно дорого — але на два келихи вина йому вистачало, і навіть, якщо докинути дрібняків, на одну нарізку сиру на двох. Але Арна повідомила, що закуски не треба, і коли кельнерка відпливла, витягла з торбинки і показала під столиком товсту сирну кіску:

— Пригостили.

І вони пили достоту неймовірне вино, і розплітали кіску на солоні сирні пасма, і безстрашна чайка походжала просто по столику, видивляючись, чим би його поживитись, а на морі з’явилися рожеві полиски — сонце спромоглося нарешті їх наздогнати і приготуватися до заходу. Арна мрійливо всміхалась. Якщо я зараз її обніму і поцілую у вуста, це буде правильно. Впишеться в поточну картину світу непомильно і точно, мов єдино правильне значення змінної.

Очікувано. Попсово.

Тому він і не зробив цього. Про що, звісно, шкодував, як бовдур, усю зворотну дорогу.

І знову був далекобійник, цього разу молодий і зосереджений, і книжку не вдавалося почитати у згуслих сутінках, і знову аеропорт, і короткий політ, і розсипище вогнів рідного міста, що його вперше побачено пізнього вечора з такої висоти, але тепер уже Арна сплющувала носика об скло, а Богдан дивився поверх її голови, весь час відволікаючись на хитросплетіння тату над маленьким вушком. І разом з посадкою набігло нестерпно-болісне відчуття: зараз, незважаючи ні на що, цей чудовий величезний день усе-таки скінчиться, вже от-от, останні секунди, як шасі торкнеться летовища, потім маршрутка — і все. Але ж не можна!.. так не може, не повинно бути…

Стюардеса дозволила ввімкнути мобільні телефони, і Арнин мобільник умить вибухнув шквалом есемесок. Богдан здивовано усвідомив, що досі Арні ніхто не дзвонив, отже, її телефон із самого ранку, схоже, вимкнений.

— Так, — мовила Арна. — Не хотіла, щоб діставали всякі. Ага, Нечипорук, хто б сумнівався. Добре, зараз передзвоню, старий хрін. Алло, Юро?.. звісно, пам’ятаю, вже йду…

Маршрутки у будь-який кінець міста стояли отарою, світячи жовтогарячими і червоними цифрами номерів. На маршрутку в Богдана ще залишалося, але який номер їде звідси в їхній район, він ніяк не міг уторопати.

Арна обернулася до нього:

— Я зараз читаю в Опері. Гала-марафон-нон-стоп, блін. Але загалом це прикольно. Підеш?

І щось підскочило в грудях, і стало гаряче і легко, і розгорнулася на все нічне небо велетенська спіраль яскравого, нескінченного, підвладного, свого часу.

Богдан ликнув і всміхнувся:

— Ясно що йду.

Я ще застав часи соціальних страхів. Коли всі боялися чогось одного, загнані в загородку спільного для всіх простору і часу. А згодом, уже здобувшись на самодостатність і свободу, ніяк не могли звикнути і перестати боятися всі разом. Остання на моїй пам’яті соціальна фобія — страх, що обвалиться мережа. Останнє, що нас поєднувало і поєднує досі, проте дедалі тоншими, непевними та й непотрібними вже нитками. Але думка про слабкість мережі і про те, як легко вона може зламатися і пропасти, зникнути назавжди, страхає декого ще й досі. А колись, пам’ятаю, панічно лякала всіх.

Мені, еквокоординаторові, мережа життєво необхідна. Та я чомусь не боюся її ґвалтовного обвалу. Маю досить власних, особистих, ні з ким не поділених страхів, щоб іще й дотикатися ліктем до тріпотливої маси соціальної фобії, до того ж давно неактуальної, майже померлої. Ні, я не боюся.

Але я завжди хотів знати, як можна жити без мережі. Мабуть, саме це і приваблювало особисто мене — не як схвалення, а винятково з допитливості — в Крамеровій ще моделі того, що ми згодом назвали плебс-кварталом. Вони там від початку знищували мережу як клас, як уособлення і корінь соціального зла — це вже дає підставу непокоїтися, жодна людина, здатна самостійно мислити, не довірятиме схемам, що для їхнього втілення конче щось ущент руйнувати. Як там у них було? — ми обираємо дружбу, а не френдування, відчуття реального ліктя замість віртуальних спільнот, живе спілкування на противагу мережевому сурогату і т. ін. і т. ін. Хотів би я глянути.

Зараз і подивимося. Ось він, код аж до п’ятнадцятого ступеня доступу. Це передбачає наявність принаймні п’ятнадцятьох ступенів — там, де не визнають мережі взагалі. Цілком природно і передбачувано: якщо ти гонорово відмовляєшся від власної мережі, то рано чи пізно почнеш годувати собою чужу, накинуту на тебе згори з цілком очевидною метою. Цікаво, чи знають вони про цю зовнішню мережу, чи бодай її помічають. І як давно (стосовно плебс-кварталу — цілком коректний слововжиток) вони так живуть.

Можна завантажити автоматичне введення. А можна — руками, поступово, себто — крок за кроком, від першої і до п’ятнадцятої, додаючи по одній щадливій цифрі у хронопрофіль і в код. Імовірно, так буде легше.

Годі. Чесніше буде зізнатися бодай самому собі. Я боюся.

Мій особистий, ні з ким не поділений страх. Утім, не виключаю, що нас багато, і, за бажання, з таких, як я, можна набрати статистику для порівняльного аналізу і навіть, можливо, вивести нову соціальну фобію, атомізовану за хроносами і особистим простором, як і сам колишній наш соціум. Нічого оригінального: страх завжди заточений на втрату. Втрату найдорожчого і незамінного.

Часу. А в моєму — випадку — життя.

Коли вони виклали свої умови, написали, наскільки — наскільки!!! — я мушу прискоритися, найперше бажання було — послати, і послати якнайдалі. Синхронізуватися за Абсолютним годинником, як вони пропонують, для мене абсолютно неможливо, і це не безпорадна тавтологія, а констатація факту. Ви, молоді, заляльковані в хроноси на стадії радісної безмозкої лялечки, ніколи цього не зрозумієте: я стара людина!.. Час не дає мені кредиту. Кожен зайвий крок через дві сходинки, минула зі свистом секунда — це наближення смерті, реальної, неминучої. Ви звикли, що вона далеко, нескоро, ніколи. Вам можна. А я — боюся.

Я готовий думати про будь-що, безупинно забалакуючи свій страх, силкуючись його баналізувати і змиритися, адже обхідних шляхів однак не маю. Поки я демонстративно, на невидиму публіку, розмірковував про ідеологічні гримаси плебс-кварталу, мої старечі пальці, схожі на кігті втомленого птаха, вже ввели навпомацки, сліпим методом, надійним, як їхня власна автономна пам’ять, добрячу половину тих-таки цифр.

Чому, навіщо?

Шелестить у скронях, поступово розганяючись, загусла кров. Пришвидшується і збивається, шукаючи нового ритму, непомітне дихання. Бігають під шкірою мурашки-імпульси пробуджених нервових закінчень. Стривожений організм, немов мурашник, залитий водою під час повені, намагається пристосуватися до зміни умов, збагнути, чого від нього хочуть, і, звісно ж, гадки не має, що це лише початок. Ритмічно переморгуються зелені лампочки медичних сенсорів. Поки що я в нормі. Я можу тобою пишатися, мій законсервований з любов’ю, дбайливо доглянутий і тому непогано збережений організме.

Ну?..

Залякати мене вони не могли, купити теж: у їхньому арсеналі, хоч би якому приголомшливому, однак немає нічого страшнішого за смерть і коштовнішого за час. Я вільний і самодостатній, а кажучи архаїчною мовою — самотній, нехай, — а тому невразливий. Мій правнук Іґар, яким вони так вдало козирнули і, думаю, тішаться цим аж до непристойного, нічого для мене не означає; хоча, звісно ж, принагідно, як бонус, я спробую його знайти. І навіть мій бізнес, моя досконала і прекрасна еквосхема: я небайдужий до неї, вона моя головна слабинка, проте я чудово розумію, що врешті-решт не заберу її з собою. Що там ще? — мій світ, мій соціум, але ж від нього, як і кожна сучасна і цивілізована людина, я відмежувався й абстрагувався так, що апелювати до цієї фігури замовчування, покинутої далеко за бортом, просто смішно?

Смішні, на перший погляд, речі діють певніше за решту. До того ж сміх — єдине, що дужче за будь-який страх.

Так, це дуже смішно. Проте залишається фактом: досягнувши по-справжньому багато чого для себе особисто (а хто і що, крім цього, має значення?), людина зазнає останньої і майже непереборної спокуси — перевернути світ. Дехто, правда, з цього і починав, і кінець їхній, як ми знаємо — здогадуємося? — був швидкий і сумний. Тоді я і сам сміявся з великих планів світоперебудови, що, зрештою, обернулися на пшик, позорисько, плебс-квартал. Але зараз…

Зараз, хоч це забавно і парадоксально, для мене важливо знати, як це було зроблено і що з того вийшло. Мені цікаво — бо я хочу зробити краще. І зроблю, коли мені, звісно, вистачить часу.

І мені ж абсолютно нема чого втрачати.

Насамкінець викликаю на екран Паютку. Звірюка рухається повільно, зависаючи всіма чотирма колінчастими ніжками, — якийсь хронозбій, цього не має бути, ми ж із нею в одному просторі й міцно синхронізовані в мережі. Ворушу сенсори, і вона розганяється, танцює і бавиться, як завше. Мій талісман, що допомагає примиритись із чим завгодно і безболісно гармонізувати картину світу, додаючи до неї будь-які нові елементи. То як, зелена, я вже майже готовий вистрибувати з такою ж швидкістю, як і ти, а поки що відпочивай, киш. Тааак, цукор трохи перевищує норму. Нічого, старий Ебенізер Сун не дасть собі розклеїтися. Не зараз. Не раніше, ніж я теж переверну світ.

Останніх п’ять цифр.

На мить темніє в очах, огортає паніка, чорт, не варто було так швидко, хизуючись, спритно бігаючи пальцями, немов у хроматичній гамі, — навіщо, якого лисого, що за щенячі вибрики?! — і оглушливий шелест у вухах, схожий на раптовий шквал у вербових кронах над річкою, коли я бачив живі дерева, бодай узагалі щось живе?.. і червона блимава лампочка десь на краю калатливого огляду, догрався, ненавиджу, приб’ю. Здорова лють, безадресна ненависть струшує і приводить до тями. Щільніше притискаю долоню до медичної панелі, вдавлюючи лінію життя просто в пружний колький фонтанчик мікроін’єкцій. Тривожний сенсор перестає блимати. Тиск нормалізується, пульс рівний, цукор майже в нормі.

Тепер я живу за Абсолютним годинником. Дивне якесь відчуття.

Мережа завантажується повільно. Так повільно, що починаю дратуватися, мене опановує нездоланна стареча буркотливість: і задля цього ось гальмонутого сервера я, Ебенізер Сун! — прискорювався, ризикуючи здоров’ям, за пущеним у чвал лічильником розраховувався життям?! Утім, я мусив передбачити: цю суто зовнішню, контрольно-шпигунсько-вуаєристську мережу не могли зробити добре. Хорошими бувають лише речі, зроблені для себе, що відбивають власне марнославство і потурають власним слабкостям і вподобанням. Авжеж, ця мережа і близько не стояла біля тієї, що ми її любовно і ретельно плетемо для себе самі.

Я навіть не відразу можу зорієнтуватися в ній. На перший погляд, примітивна, монохромна і двовимірна, сам лише текст нудним шрифтом і мінімум веб-відео жахливої якості, вона працює згідно з якоюсь інакшою, викривленою логікою. Насамперед мене цікавить енергофінансова система, решта — потім. Де вона тут? Де бодай натяк на якусь структуру, веб-гід, пошуковик?!..

Тремтячі пальці, химерно-чужі, схожі на розчепірені Паютчині ніжки, сліпо нишпорять екраном. Тікає мій час, минає моє прискорене — просто не сповільнене більше? — життя.

Скласти собі думку про плебс-квартал за цією мережею неможливо. Вона немов коментар до не відображуваного основного контенту, коментар максимально стислий і невизначений. Мерехтять банери, схожі на круглі ґудзики, невиразні, ніякі; та з чогось же треба почати. Насилу читаються готичні літери по колу: «Крамербург», ну-ну, як цікаво. Припустімо, це в них таке місто.

Чи знаєте ви, що таке місто? Аякже. Місто — це бренд, монетизований сенс, мережевий міф, що експлуатує давно відмерлі в реалі кліше. Безумовно, оф-лайн жодних міст давним-давно немає: є спільний простір, дозовано розподілений між місцями нашого компактного розселення, і є законсервована багатокамерна картинка у сфері віп-туризму, для багатіїв-мисливців, які колекціонують міста, наче роги впольованих звірів. Як структурна одиниця людського суспільства, атомізованого за хроносами, місто віджило своє, втратило будь-який сенс. У нас — але не в плебс-кварталі.

Правильно, тут усе навпаки. Жодних віртуальних прогулянок, запахів і смаків, потужної сувенірної індустрії та місцевої кухні. Гола схема. Уряд, департаменти — ти ба, яке красиве архаїчно-стильне слово!.. і як їх багато, нескінченний реєстр, що хвостом тягнеться за межі екрана. Енергетику та фінанси розведено по різних відомствах; доволі мило, враховуючи, що в них і близько нема ні того, ні того. Хай там як, сліди мого розщепленого еквопотоку слід шукати саме там. Почнемо з енергетики: коли бодай щось приблизно схоже на фінансову систему для внутрішнього вжитку вони могли — за стільки абсолютних років! — створити самі, з нуля, від ліхтаря, як афористично казали за мого дитинства, то енергетика — річ реальна. Якихось інших джерел, крім нашої еквоблагочинності, я не можу собі уявити, попри все багатство моєї старечої уяви.

Час, час. Що ж вона так висне, їхня недомережа, не реагує ні на постукування пальцями по екрану, ні на безконтактне керування цим, як воно називалося?.. курсором. Синя стрілка з жовтою облямівкою, вона або нерухома, або рвучко стрибає і не туди, куди слід. У кутку екрана запускається веб-відео, геть мені непотрібне, нечітке, кислотних кольорів. Гадки не маю, як його тепер закрити.

А загалом цікаво.

Я, еквокоординатор, людина аналітичного складу, звик оперувати схемами, розрахунками, графіками та іншими абстрактними категоріями. Зазвичай мені достатньо формалізованих викладок, аби зрозуміти будь-що. Але тут — замало даних. Імовірно, є сенс долучити ірраціональний компонент, суто зорові враження. Побачити. Поки завантажується, тьху, енергетичний департамент.

Розгледіти бодай щось у дрібному барвистому ряхтінні неможливо. Розгортаю на повен екран.

Якісь люди ідуть, побравшись за руки. Багато, осіб шість чи сім, а може, і не всі помістилися в кут об’єктива. Певен, більшість обивателів таке видовище шокувало б, але я можу уявити собі життя поза хроносом і дрібні незручності, що його супроводжують. Усміхаються, пасталакають; звуку, звісно, немає, якщо не вважати за звук какофонію шумового тла, що його я відразу скрутив до нуля. Шкіряться неправдоподібно білі зуби: а це ж таки плебс-квартал — медицина, не орієнтована на індивіда, від початку була найслабшим їхнім місцем, що ж, молодці, якщо подолали. Зачіски у всіх різні, від золотавого їжачка в того, який найближче, і до довгого чорного волосся в третього скраю (дівчини?), а це, знову-таки, суперечить стереотипу про колективну зрівнялівку, але ні про що особливо не свідчить. Одяг; отут просто мусять виявитися нікчемність і стандарт, утім кольорові кислотні плями збивають з пантелику, заважаючи вникнути в деталі, а група вже минає камеру, нерухомо встромлену трохи вище їхніх голів. Я й так чимало встиг побачити в реальному часі, я, звиклий жити набагато повільніше за всіх, за ким випадає спостерігати.

Порожньо. В куцому огляді камери — гладенька темно-жовта стіна, фрагмент прямокутного отвору в ній, вочевидь наскрізного. За часів моєї молодості такі називали високотехнологічним терміном «вікна» і слугували вони для освітлення, вентиляції, огляду, заступаючи три автономних системи, — та зараз навіть уявити складно, як, даруйте, хріново.

Вікно енергодепартаменту досі мерехтить, пересипається стовпчиками нескінченного піску, і жодних гарантій, що це справді триває процес, а не підвисла намертво система, склепана чиїмись кривими і байдужими руками. Повертаючись до відео: половина екрану темна, краї ворушаться і пульсують — якийсь збій зображення, а може, на об’єктив сіла комаха, та ще й не одна, це плебс-квартал, еге ж. Поступово заволікається цілком. Прибрати чорний прямокутник з панелі досі не вдається. Хочу повернутися до головного меню міста — і не можу. Мережа висить, уже точно і вся.

Мене б’ють дрижаки і проступає липкий піт, обурення зашкалює і стає матеріальним; я, хто звик залізно контролювати свої емоції, насправді, виходить, просто тлумив їх, мов антидепресантами, екстрасповільненням — а в нормальному хронорежимі вони дужчі за мене. Точніше, це я не помітив, як став слабший за себе самого. З останніх сил глушу гостре бажання накатати кляузу Морлі, клінічному ідіотові з його п’ятнадцятим допуском: ви не могли склепати нормальної мережі?.. то чим же ви кращі за цих, із плебс-кварталу?!.

Ніщо не здатне вивести мене з рівноваги дужче за безцільну трату часу. Мого безцінного часу!!!

Промайнула панічна, але твереза думка: воно того не варте. Безглузде суперництво з мертвим Женьком Крамером, намагання осягнути варіативність світу, шанс перекроїти його на свій смак, — усе обнуляється й опадає, мов шумовиння, коли йдеться про мій час і моє життя. Просто зараз — скинути їхні кляті рівні, перезавантажитися, повернутися до рідного, оптимального для мене хронорежиму, а коли Аластер Морлі, чи кого там ще вони до мене направлять, з’явиться в комунікації — послати. Без еківоків, ефектів та фільтрів, використовуючи лише вербальний (і, не сумніваюся, безвідмовний) інструментарій.

Я вже готовий. Я нічого не боюся.

Насамкінець проводжу по тактильному екрану всією долонею, ніби стираю порох. Просто щоб переконатися.

З чорного прямокутника крапчастим розсипищем зривається рій чи то комах, чи цифрових глюків, і моя рука віддаляється в дзеркальному відображенні; перегодя, за кілька незвично довгих екранних секунд, усвідомлюю, що не моя. Рука юнака, жилаві пальці, коротка лінія життя, залізна каблучка.

Молодий, зухвалий і переляканий; я, Ебенізер Сун, живу досить давно, щоб відстежити на будь-якій відстані чий завгодно страх. Тендітна дівчина поруч із хлопцем боїться ще дужче, судомними помахами рук відганяючи комах, які кружеляють навколо. Хлопець вказує пальцем на камеру, щось каже. Підносить до вуха прямокутний гаджет, аякже, пам’ятаю, єдине благо цифрової цивілізації, визнане Крамером, — мобільні телефони, точніше, лиш одна їхня функція, мобільний зв’язок.

Спробувати витягти звук?..

Аж тут відео, нарешті, зникає; точніше, ховається за розгорнутою на всю ширину панорамою чогось помпезно-багатоступінчастого, з різнобарвними стовпчиками, блакитними спалахами в посередній флеш-графіці та зчленуванням труб. «Департамент енергетичної безпеки. Ласкаво просимо!» Ще й безпеки, ну-ну.

Щось тут не те. Цю мережу, як ми вже знаємо, створювали ззовні для шпигунства, для контролю згори й аж ніяк не власними силами для самореклами — навіщо тоді ця мальовнича помпезність? Хто й кого тут збирається ошукати?

Видивляюся подальшу навігацію, точку виходу. Не бачу.

Аж раптом внизу панелі активується комунікація. Аластер Морлі, давно — у нових хронокоординатах для мене все «давно» — його не було.

«Бачили?»

Старий Ебенізер Сун — цілком спокійний:

«Нічого вартого уваги я поки не бачив».

«Себто ви його не впізнали? Справді, у вашому хронорежимі… — блідо-ліловий фільтр увічливого співчуття. — Я про це не подумав».

«Висловлюйтеся чіткіше, у мене не так уже й багато часу».

«Ваш правнук, Іґар Сун. Як ви могли переконатися, ми виконали ваше прохання. Навіть у повнішому обсязі, ніж було домовлено».

Іґар. Ну звісно ж. Коли я бачив його востаннє, хлопчикові було — сім, вісім років?.. малий підріс і дещо змінився. Все одно я мусив був його впізнати. Рідна кров, фамільні, чорт забирай, риси. Чи зараз фенотип генерують у клініці на бажання замовника? — треба запитати в Лізки…

«Пане Сун, ви нормально почуваєтеся?» — світло-коричневий фільтр турботи. Ненавиджу!!!

«Я намагався ввійти в енергодепартамент. Поки що безплідно».

Рядок плавно перетікає в жовтий фільтр подиву:

«Ви не жартуєте? Облиште. Це плебс-квартал. Жодних департаментів у них немає».

Так. Спокій. Рафінований, без фільтрів:

«Ви, схоже, маєте мене за хакера. Дотепно, проте недоцільно. Якщо вам потрібен конкретний результат від мене особисто, припиняйте ці мережеві забавки. Або ж просто найміть собі фахівця».

«Перевірте ваш рівень доступу, пане Сун».

Затерпла рука. Важко дається елементарний рух, виходить натужний і неточний, вікно вискакує на панель раптово, перекривши півекрана і, здається, знову підвісивши систему. Так. Чотирнадцятий рівень.

Активую комунікативні налаштування і ставлю перлинний мерехтливий фільтр бездоганної ґречності:

«Дякую, Морлі, що вказали мені на помилку».

Вводжу останню цифру.

Змінюється все.

Зникає безтолковий примітив і помпезна облуда. Все, що я бачу на панелі зараз, — лаконічне й чітке, доцільне, заточене на швидку і продуктивну працю. Ця структура таки знається на своїй роботі; вперше за весь час — мій стрімкий час! — я відчуваю до них щось на кшталт поваги. Впереміш із гнівом, з непродуктивною і непотрібною, проте непереможною злістю.

Отже, вони мені його підсунули. Показали звіддалік, як заручника, — незнайомого переляканого хлопчиська, чия доля мені все ж небайдужа. Натякнувши в такий спосіб: вони можуть зробити з ним будь-що, в діапазоні від убити до врятувати — залежить усе, звісно ж, від мене. Обурює не так цинічний розрахунок, як ідіотизм: якого милого я маю брати на себе відповідальність за дорослого, статево дозрілого, хай йому грець, парубка?! А в доважок іще й за дівчинку, дурепу з величезними очима, яка бозна-як і чого довірилася йому, моєму неслуху і шибайголові…

Зараз, цієї миті, що стікає між пальців, вони дратують мене всі, гамузом, відразу. І водночас — ці-таки пальці точними, чітко вивіреними рухами йдуть навігацією вдалечінь і вглиб, лавіруючи між необов’язкових інформаційних відгалужень, відкидаючи лушпиння, тримаючись магістральної лінії. Підтвердити. Ще раз підтвердити. Відкрити в новому вікні. Підписатися на повідомлення. Підняти архів. Далі. Пропустити сходинку. Далі. Ще далі…

Еквосхема, ясна річ, не візуалізується. Але й так, у вигляді нескінченних стовпчиків повсякчас змінних цифр, вона здатна збентежити кожного, хто розуміє. Замість простого радіального розподілу, що його сподівався би кожен, хто бодай раз чув про плебс-квартал, — складний, ледь вловний, та все ж виразний ритм, перетікання, баланс такий багатоступеневий і чіткий, що я як фахівець не можу ним не захоплюватись. А Морлі та його контора, звісно, лише приголомшено витріщаються на вигадливі шереги непосидючих циферок, не в змозі второпати, що саме тут не так.

Мені й самому не так просто це зробити. Головне зараз — відстежити мічений атом, синю іскорку в моєму еквопотоці, непомітну зміну на рівні сьомого знака після коми. Пошук на сторінці, знайти і виділити кольором; із чистого естетства задаю синій. Зачекайте, триває пошук. Пошук завершено. Нічого?! Не може бути!.. ага, ось.

Вертлява цифра вигойдується човником, виписуючи в потоці петлі та вісімки. Це має певну логіку, і здається, я от-от її відстежу і збагну, от лише б сповільнити трохи цей хаотичний, на перший погляд, рух… тобто прискоритися самому?! Ще більше прискоритися?!!

Найцікавіше і найнезбагненніше те, що я вже ладен це зробити. Розгадка зовсім поруч, але вона блимає, мерехтить, не йде до рук. А я мушу — попри те, що чхав на будь-який шантаж і будь-чиї заборони! — для мене життєво необхідно це зрозуміти. Зараз, коли перед моїми очима пливе і перетікає значно досконаліша еквосхема, ніж ті, що я коли-небудь вибудовував сам.

Ні. Річ не в швидкості. Річ у тім, що цю мережу — авжеж, загалом непогану, функціональну, як я вже встиг визнати, мережу все-таки майстрували ззовні, байдужі люди, які небагато тямили в тому, що коїться. Їй просто бракує інструментарію, аби вловити сенс, проте її достатньо, щоб оцінити красу. Та хай там як, я не просунуся далі. Це наче слухати вірші чужою мовою.

Входжу в комунікацію. Особистий код Аластера Морлі я так і не знаю, але його остання хвиля досі висить на панелі, і нескладно продовжити ланцюжок, відповісти:

«Морлі, маю до вас зустрічну пропозицію. Від цього залежить успіх нашої подальшої співпраці».

Відповідає миттю, навіть трохи раніше, ніж я ставлю останню крапку, і це свідчить, що він устиг прискоритися після нашої останньої розмови — і з гарячкової радості забув синхронізуватися знову:

«Я слухаю, пане Сун».

«Я маю потрапити туди. Фізично. У плебс-квартал».

— Розкажи, яка ти була маленькою. Ні, стривай, дай вгадаю… Така серйозна худенька дівчинка, без подружок і весь час із книжкою. Так?

— Не зовсім. Я все життя була товста, в дитинстві теж, усі діти мене дражнили… А тепер узагалі. Не дивися.

— Вірусику, не діждешся. Хочу і буду.

Червонясте світло від світильника з напівпрозорим абажуром, розписаним японськими ієрогліфами, Сергій не дав погасити лампу, добре, що вона така тьмава, пом’якшує обриси і приховує неприємні деталі на кшталт зморщок і пігментних плям… Віра намагалася прикритися простирадлом, а ще краще цілком заховатися, з головою. Але Сергій не дозволив, перехопив зап’ясток і притиснув до подушки, а сам перекотився на бік, навис над нею і, звісно ж, знову лоскотно торкнувся вусами до її щоки й кутика вуст, смішний незграбний хлопчисько…

— Годі, відпусти!

— Не відпущу. Ніколи тебе не відпущу.

— Розкажи тепер ти, Сергійку. П’ятірки з усіх предметів, драмгурток, усі дівчатка з класу були закохані в тебе, так?

— Уся школа! Школа, до речі, одна на чотири села. І ходили ми до неї лише взимку, по завершенні сільгоспробіт. За посівної яка школа?.. про осінь узагалі мовчу. А драмгурток… ууу, пригадую, щоб Настюху вламати, я тоді влаштував драмгурток… на сіннику…

— Я не знала, що ти з села.

— Нічогісінько ти про мене не знала. Про народного артиста, до речі. А ще ж культурна жінка, поетка!

— Сергію, та я ж…

— Нічого. Я все тобі розповім. І ти мені все про себе розкажеш, геть усе. Часу в нас із тобою…

Годинника в їхньому номері не було. Ніде не було, Віра зауважила це відразу, ще тоді як, увійшовши, роззиралася всередині цієї японської скриньки, такої затишної і внутрішньої, окремішньої від усього, що залишилося там, назовні. Тут узагалі поміщалося дуже мало: бамбукова ширма з птахою-танцівницею, морські мушлі на поличках, світильник в абажурі з рисового паперу і величезне, на решту простору, кругле ліжко, застелене ієрогліфічним покривалом. Побачивши це ліжко, схоже на тарелю, Віра чомусь засміялася, хоча цього чекала від себе найменше. А потім Сергій опустив жалюзі на темному вікні, підійшов ззаду й обійняв.

І час зупинився остаточно.

— …В Японії? Був, звісно. Вперше років зо тридцять п’ять тому, тоді ніхто ще так просто не їздив, а нас послали на фестиваль до Кіото з «Закривавленою птахою», ти ж бачила? Та йди, не може бути, Вірусько, ти просто забула. Вся країна дивилася «Птаху» і ридала. Там родина живе в горах, гуцули, а я сусід, куркуль, погана людина… єдиний раз гада зіграв, то принаймні, чуєш, до Японії звозили! Як нас тоді інструктували, це варто було записувати і робити потім виставу за перебудови, та хто ж знав. Із готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися… Вони геть некрасиві зблизька, ті японки. Тому, певно, гейші так фарбуються. Малюють на собі бодай щось замість краси… А я молодий був, пригод хотілося. Та й кажу нашому кадебістові, без цього тоді, ти ж розумієш, ніяк, але дядько трапився нормальний, оце ж, кажу йому: чого сидіти, ходімо вдвох прогуляємося містом, ти при виконанні, типу, пасеш мене, га? Він і погодився. А в японській обидва ні бельмеса… Вірусько? Чого це ти?

— Розповідай. Дуже цікаво. Я просто… я ж ніде не була. Ніде.

Літня жінка лежить в обіймах немолодого чоловіка і шморгає носом, як дівчисько… смішно. Щоправда, сміятися нікому, крім нас, ми тут самі. Самі: дивовижна граматична форма, оксюморонна за своєю суттю, що так тонко і точно висловлює сутність кохання. Однина, схована у множині. Самі — отже, лише вдвох, і більше нікого: ніде, взагалі, ніякого зовнішнього світу немає в принципі за цими стінами і тонкими смужками бамбукових жалюзі на вікні. Нічого, нікого і ніколи, і не потрібно.

— …Хотіли поїхати з мамою. Віддали в турфірму шалені гроші, двісті, здається, доларів, не пригадую… словом, як на той час, дуже багато. Така симпатична дівчина там сиділа, усміхнена, сказала за тиждень прийти. Ми прийшли, а там усе замкнено, ремонт і ніхто нічого не знає. Так я і не побачила Праги…

— Побачиш. Я сам тебе звожу.

— Сергію… будь ласка. Не обіцяй мені нічого, добре?

— Смішна ти. Добре, домовилися.

У нього на грудях кучерявилася дрімуча маса волосся, пружного і м’якого, кольору солі з перцем, і Вірина рука тонула в ньому, десь там у теплій глибочині лягаючи на дно, і забирати її не хотілося, як морозкого ранку не хочеться вилазити з-під ковдри. Лише ворушити пальцями, легенько водити сюди-туди, заплутуючись у непролазних кучерях, немов у водоростях Саргасового моря. Під самісінькою долонею стукало його серце, тепер уже розмірено і спокійно, а була ж мить, коли Віра по-справжньому злякалася… Мить? — неточне і неправильне слово…

— Пили по-чорному, так, весь театр. Такі часи були. Розумієш, тоді здавалося, що це безпросвітне болото, воно назавжди. Насправді ж, навпаки, ще трохи — і все завалилося, і ще не знати, що краще. Але саме в ті роки видатні актори спивались один за одним, безнадійно, нещадно. Що мене врятувало? Могутній молодий організм, еге ж. Здоров’я мав ого-го скільки! Ну і вчасно схаменувся. Я ж пробувався на фільм разом з Олежком, коли він… Отоді й сказав собі: стоп. Тепер не п’ю, вже років зо тридцять.

— Ані трішечки?

— Ні, ну коли в хорошому товаристві, за розмовою… А у вас, поетів, хіба не так? Га, Вірусю?

— У нас, у поетів… мабуть, так. Але я ніколи не розуміла. Вірші, вони ж потребують цілковито ясної свідомості, такої, знаєш, дзвінкої і прозорої, як лісове повітря вдосвіта. Інакше неможливо… втім, хтозна, може, в когось усе геть інакше. У чоловіків…

— Не інакше. Але саме це і страшно. Ось саме та прозорість, про яку ти кажеш… Замовмо вина в номер?

— Японського? Саке?

— Саке — гидота, а не вино. Хоча це ідея, суші теж замовимо. Ти не зголодніла? А мені б не завадило, щоб зміцнити, гм, чоловічу силу…

Він стояв у вузькому передпокої біля телефону, не прикрившись бодай рушником чи простирадлом: у його віці мало який чоловік може похвалитися такою поставою, пружною, майже без зайвого сала — просто великий, монументальний, з точеними прямокутними обрисами… і водночас зворушливо-беззахисний, такою за визначенням стає немолода людина без одягу. Чоловік.

Жінка ж — просто розпливається, робиться старою і смішною. Жінка взагалі в тисячу разів вразливіша до часу та віку.

Та про це краще не думати, тим більше, ось воно, простирадло з ієрогліфом…

— …Морепродукти і рис. Найздоровіша їжа. Суші — вони ж у нас лише тепер з’явилися, наші дівчатка самі готують, але я так жодного разу й не куштувала. Зате плов з морепродуктами готую давно, це моя фірмова страва. Дуже смачно. Найголовніше — не перетримати, надто якщо восьминоги, кальмари: трошки довше на вогні — і вже гума, неможливо їсти. Тому я рис варю окремо, краще на грибному бульйоні, а морепродукти підтушковую на пательні з овочами та прянощами, олію краще брати оливкову, хоча рафінована соняшникова теж підійде. І дрібочку лимонної кислоти або цедри свіжої цитрини потерти на дрібній тертушці. А потім змішати з рисом — і в гарячу духовку, буквально хвилин на п’ять…

— То я не зрозумів, де наші суші? Бо підступна жінка Віруська вирішила загнати мене в могилу своїми сміливими фантазіями… Спробуй тільки не приготувати, коли я до тебе в гості прийду.

— Сергію…

— Ну бодай щось я можу тобі обіцяти?

— Ні.

— Чому? Ти мені аж так не віриш?

— Вірю.

Бо обіцянки — запорука майбутнього часу. Майбутнє передбачає рух. А рух у нашому неймовірному випадку і в нашому безнадійному віці не приведе ні до чого доброго. Нехай він краще стоїть на місці, наш час. Стоїть невизначено довго, ну от, знову я застрягла в словесних парадоксах, щось тут докорінно не так, якась гнилинка при основі, похибка, що наростає по колу; але ж ми таки щасливі?..

— Лежи-лежи, я сам відчиню. Тут десь халат був, не пригадуєш?

— У ванній, мабуть.

— Тямовита жінка Віруська. Зараз, зараз! Я вже тут.

Десь за обрієм відчинилися двері, щось зашелестіло і зарухалося, нерозбірливо прогудів Сергіїв баритон, пискнув дівочий голос: так дивно, немов контакт з іншою цивілізацією, з інакшим, зовнішнім світом, що живе за власними, колись непорушними фізичними законами. Цікаво, що у них там зараз: ранок, вечір, ніч?.. утім, ні, геть нецікаво. А що як ця дівчинка, вочевидь гарненька і юна, впізнає Сергія, попросить у нього автограф і отак, поступово, дрібонькими, несуттєвими крочками, проникне в наш окремішній світ, у наш, лише наш час?!..

Він увійшов — сам, колишній, у смішному, що заледве зійшовся на грудях, махровому халаті, штовхаючи поперед себе возика з рубіновою пляшкою і сяйливим куполом, схожим на невеличку літаючу тарілку:

— Вуаля!.. не знаю, як це сказати по-японському.

— Ух ти! Гарно.

— Умієш паличками їсти?

— Не знаю…

— Не вийде, клич на допомогу.

Вузька плетена посудинка, схожа на корабель. І немов тюки з коштовним вантажем — різнобарвні котушки з рису, і червоної риби, і чогось зеленого різних відтінків, і кунжутного насіння, і смугасті спини креветок, розкиданих там і тут, немов згорнуті килими, і рожеві пелюстки маринованого імбиру на квадратному блюдечку… Ніколи досі вона не бачила цих суші наживо, лише на вивісках чи в телерекламі, а ще якось кинули були флаєр до поштової скриньки, та вони з мамою так і не ризикнули замовити, та й ціни ж… А таки справді, як це їсти?

А Сергій, озброєний двома загостреними паличками, немов екзотичною зброєю, фехтувальними рухами вихоплював з таці одну суші за одною і поглинав з молодечим азартом, з видимим відчуттям здорового пожадливого насичення. Підморгнув, пережовуючи, підчепив величезну креветку на рисовому колобку і простягнув Вірі, немов у ковальських кліщах; мимоволі відсахнулася, замотала головою і, зручніше взявшись за палички, спробувала сама. І вдалося, тільки розкришилося навпіл у чашечці з соєвим соусом, втоплені рисинки всіяли денце…

— …Звісно, вона була дуже гарна. Як ти… Брешу, ясна річ, зовсім інакша, навіть порівняти не вийде, навіть якби й хотів. Ось ти ще під стіл пішки ходила, але ж пам’ятаєш, тоді зачіска така була модна — «галя»?

— Так уже й під стіл… «Галя з начосом»?

— Так-так! Усі її робили. І сукні шили такого ж фасону, і черевички носили, як у неї в «Обіцянці», бачила? Отак ідеш вулицею, а тобі весь час твоя дружина ввижається, буквально на кожному кроці. По всій країні жінки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі як один! — хотіли її. Жоден би не встояв! А я нічого, терпів. Це зараз наших «зірків» схрещують, мов кроликів, для піару, а я її справді дуже кохав. Ми, до речі, ще перед «Комсомольцем» одружилися, мене тоді ніхто ще не знав. Хлопчисько шмаркатий, третьокурсник, село неасфальтоване, — а Галька з’їздила до Парижа. І злигалася там на фестивалі з одним, француз, о-ля-ля. Ясна річ, із нею провели бесіду, з готелю вже не випускали, а згодом і з країни. І зі мною, Вірусько, теж поговорили… бррр. Досі — як шкуркою об скло. Слухай-но, а чому ми не п’ємо, для кого це вино взагалі? Дай наллю… Словом, розлучатися нам заборонили. Радянські актори, взірець для молоді. Якщо подумати, той-таки піар, тільки задля ідеології, а не бабла. Мешкали в спільній квартирі ще десять років, у різних, щоправда, кімнатах — це вони вже не могли проконтролювати. А потім вона все-таки поїхала до нього, цього… Виноградник, божоле, замок на Луарі, тьху.

— Через десять років? Вона його, мабуть, любила.

— Все, все, годі. Розкажи, кого любила ти, га?

— Ні, не розповім.

Бо нема чого розповідати. І це найстрашніше: розуміти, що нічого не було, нічого взагалі. Ти роками пам’ятаєш один погляд, напіврозмову, ввічливу усмішку — і живеш у громовому залпі емоцій та слів, на піку неймовірної тонкості й пекучої гостроти буття, — і не сумніваєшся, що це любов, адже лише з любові здатні народжуватися такі вірші. Сотні і тисячі рядків, водоспад і мереживо, павутинки і протуберанці, весь величезний світ, сповнений лише ним. І нова зустріч — невже минуло аж?.. та хіба не все одно, — і він знову всміхається, а ти по-дівчачому червонієш і провалюєшся у безкраю безодню, і хвилі несамовитого щастя плещуться високо над головою…

За цей час він устиг покохати й одружитись, у нього маленька дочка, і розповідати про все це тобі для нього так само природно та приємно, як і будь-якому іншому далекому приятелю, який би опинився на твоєму місці. Це життя, це любов, це справжнє; а те, що переживала ти, вкотре і вкотре прокручуючи по колу і виливаючи в безкінечні рядки, — сміховинна вигадка, самоомана, що, по суті, не ґрунтується ні на чому. Нічого не було. Нічого — навіть тоді.

І що в такому разі залишається? Інше? Те дурне і ганебне вовтузіння на панцирному гуртожитському ліжку, з чиїмось гиготінням за стіною, коли боїшся одночасно і болю, і що тебе заскочать, і завагітніти, і поглянути потім йому в очі, і раптом розумієш, що з цим випадковим хлопцем із паралельного потоку в тебе нема й не буде нічого спільного? І не було. Цього — не було точно.

Минуле — так само час. А часу ми більше не маємо… І знову парадоксальна гра слів, між оманливих свічад промикається сенс, обертаючись на власну протилежність. Час — є, і зараз, зупинившись, він у нас і з нами назавжди. Та з цього конче випливає і те, що з нами залишається і минуле, розлите в повітрі, озвучене в кожній другій фразі. Неодмінно щось згадувати — нащо?.. надто якщо нічого згадати…

— Вірусько…

Сергієві долоні лягли на плечі: шкарубка, жорстка шкіра, так наче він багато років орав землю чи стояв біля верстата, дивовижно, адже актори стежать за собою, наче жінки, чому в нього такі руки? Ковзнули вниз, опустилися на груди, одним дотиком кидаючи в гарячий трепет, Боже мій, я прожила все життя, не знаючи, що це буває отак, що мене колись капітально ошукали… а якби знала, що б тоді змінилося? Однак же ми зустрілися лише зараз. Нехай мене ошукали, і переграти вже нічого не можна, не можна навіть порівнювати, зіставляти, ставити на один щабель… бррр.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Напружилася, начебто… ну добре, добре, не буду.

— Просто не зараз. Пізніше.

— Дурниці ти кажеш. Ніякого пізніше не існує.

— Я знаю… але…

— Ясно, не дурний. Розкажи щось. Який твій улюблений колір? Їжа, напій, місто, фільм, квітка, акторка, книжка, тварина? Я все хочу про тебе знати. Тобі більше кицьки подобаються чи собаки?

— Чай, собака, Пастернак.

— Ні-ні-ні. Давай докладніше!

Не вловив, звісно ж, він зростав і жив на геть інших цитатах, але саме це й не має значення, ми маємо цілу вічність, щоб навзаєм прорости, збагатитися і обмінятися істинними скарбами і просто яскравим, барвистим бісером, народженим у довільному, але самоцінному життєвому калейдоскопі. Його правда, треба просто розмовляти, розмовляти про що завгодно, не боячись ні безсенсовності, ні порожнечі. Про кіно, про музику, про книжки…

— …латиноамериканський автор. Справді не чув? — неодмінно почитай. Там людина опиняється на безлюдному острові і починає там вибудовувати різні моделі власного життя. У курені, в палаці, з першим коханням, із гаремом, у чернецтві, вождем дикунів, світовим диктатором… усе це, звісно ж, уявно. Але відразу це не зрозуміло. Йому взагалі дуже добре вдаються ці тонкі переходи від реальності до уяви, без пробілів, без швів. А в кінці припливає корабель, його рятують, і з’ясовується… Ні, не розповім. Бо вся приємність зникне, коли читатимеш.

— Вірусько, ти мене почнеш зневажати, але я взагалі не розумію книжок. Себто, виступити на фестивалі чи на сесії з проблем книговидання можу, зустрітися з письменниками можу, надимаючи щоки з мудрою фізіономією. Але не розумію. Книжки — це щось на подобу ксиліту для діабетиків, замінник життя. Якщо життя чимось як слід наповнене, на книжки просто не залишається часу. Стоп-стоп-стоп, тільки не треба шморгати носом, га? Вибач…

— Ні, все нормально. Ти кажеш — не залишається часу. А зараз?

— Зараз — це інше. Щойно ти мені осточортієш, я неодмінно відвернуся до стінки читати!

— Сергію!.. Але в кіно ти принаймні ходиш?

— Порівняла. Це зовсім інша річ. Кличуть же! То там прем’єра, то тут, то дружба, то служба… О, ти на мене добре впливаєш, ось уже віршами заговорив!

— І дивишся? Від початку до кінця?

— Нє-е. Не дивлюся. Ні, справді, якби навіть і не тусовка в буфеті, і не випити з кожним, не перебалакати про справи з потрібними людьми… однак не дивився б. Не можу. Розумієш, ось ти, наприклад, дивишся на екран і бачиш там любов, зраду, страх, ненависть, боротьбу, шляхетність, гепі-енд з катарсисом і таке інше. А я, Вірусько, бачу роботу. Повір мені, досить важку, собачу працю моїх друзів чи просто колег. І дивитися, як вони кайлують, байдуже, за бабло чи задля мистецтва, не аж така велика радість. На любителя, я б сказав… І вже точно не поєднувана з якимось там катарсисом.

Ми різні. Полярно, по-космічному різні люди з різних світів, які за всіма законами світобудови не мали би перетнутися ніколи. Неймовірна випадковість, наслідок хитрого мереживного сплітання причин та наслідків, і мільйон разів міг статися збій, могла майнути у протилежний бік, якщо й не порватися зовсім тонюсінька нитка — і нічого б не сталося. Я могла б зараз сидіти у двадцять п’ятій за рахунком кав’ярні з Берштейном, Машенькою, Красоткіним і Скуркісом, або блукати самотою вулицями, чи взагалі нікуди не поїхати, а піти, як збиралася перед тим, на черговий вечір незнаного поета в бібліотеці за рогом… або не піти. Пити жасминовий чай і дивитися у вікно, в дощ, і краплинами по склу повз би цей нескінченний, але невблаганно минущий час…

Як хочеться жасминового чаю. У них, напевно ж, має бути, у цих япономанів, і навіть, можливо, передбачено чайну церемонію… чи то в Китаї? Ми, європейці, а надто слов’яни, не дуже відрізняємо китайців від японців — а самі вони вважають різницю між собою глобально нездоланною. Можливо, так є завжди?.. і щоб нівелювалися всі відмінності, достатньо інакшого кута зору, іншого простору… часу?

— Вірусько, вина?

Не вгадав. Нічого. Колись — ну ось знову збій, помилка, заборонене слово, але нічого, нехай — колись навчиться вгадувати. Пригубила вина, занадто густого й солодкого, що теж не надто важливо, можна полюбити будь-яке вино. На тонкому склі — вишневі краплини, геть не схожі ні на рубіни, ні на кров. В’язкі, непорушні, як і наш час.

— …Зате вірші — так. Вірші мене проймають до живого. Може, саме тому, що я не розумію, як воно робиться. Поети зазвичай геть не вміють читати, не смійся, я про те, що акторської техніки катма. А якщо він ще й нездара, це страшенно дратує… Вірусько, ти й гадки не маєш, скільки мені доводиться вислуховувати римованої графоманії, найпаче в регіонах. Але коли воно справжнє — то за дві хвилини вже не має жодного значення, що він затиснутий і дихалка не стоїть, геть усе стає несуттєвим, усе зникає, крім віршів. От справді, ну як ви це робите? Я щодо цього людина темна, жодного поета, крім Пушкіна, запам’ятати не можу, але завжди відчуваю справжнє, мене аж перевертає. Скажімо, та дівчинка, пам’ятаєш, яка з нами сиділа? — вся така розумненька, прудка, беручка, хто б міг подумати — а в неї хороші вірші, я слухав, мене запрошували на цю їхню еротичну ніч… Ну, ну, Вірусько, що таке? Ні, та це ясно, поети одне до одного ревнують, мов жінки, а якщо вони до того ж і є жінки…

— Я нічого. Я…

— Ти в мене найкраща.

Притулитися до пружних грудей — і так завмерти, надовго, назавжди. Не потрібно жодних рухів, адже будь-який рух, нехай навіть на дрібонький крочок, а таки посуває наш час уперед. Нехай сповільниться дихання, порідшають і стануть рівнішими удари серця, поволеньки, мов рівнинна річка, потече судинами кров. І не треба слів, і навіть віршів: Сергій не попросив почитати, отже, він теж усе розуміє.

На возику зруйнований натюрморт із перекинутою на бік блискучою чужопланетною покришкою, темною пляшкою і келихами з рештками вина, двома самотніми суші та розсипаними зернинками рису на вузькому кошичку, і в цій руїні проступає щось від пишноти класичних голландців, якби вони розумілися на японській кухні та зупиненому часі. Нехай так і буде, нічого не треба прибирати і займати, а це й неможливо. Точка неповернення позаду, ми відділилися, відбрунькувалися від решти світу аж так, що він уже нас не приєднає, не поглине, не присвоїть — інакше йому теж довелось би сповільнитися, синхронізуючись з нами, а світ, що надміру дорожить своїми несамовитими швидкостями, ніколи не наважиться на таке.

Ми щасливі. Ми залишимося разом у цій чудернацькій миті, не відпустимо її, не випустимо, не втратимо. Ми перемогли і приручили наш час, отже — ніколи не розлучимося, ніколи не постаріємо і ніколи не помремо.

— …Ти знаєш, Вірусику, а я ж колись був помер. Не так давно, після прем’єри «Тев’є-молочаря» в десятому році. Відіграв, вийшов уклонитися, ще дівчинка якась молоденька тюльпани подарувала, — а потім упав за лаштунками і помер. По-справжньому, на п’ять з половиною хвилин. Це мені потім уже розповіли, і я повірив, не брехатимуть же, апаратура, таймери. А насправді це було… як би його пояснити… не довго, не мить — ніяк. Ні, ані темного коридору, ані натовпу мерців, ані інших нісенітниць. Я просто випав із часу. Цілком, зовсім, і розповісти неможливо, тут геть інакша граматика потрібна, інші дієслова…

— Сергію? Ти хворий, серце?

— Я здоровий як бугай! Відкачали ж, хворого б не відкачали. «Тев’є», до речі, поновили, досі граємо… Але тепер я вже все знаю про час. Він зовсім не те, чим нам здається. Я тому і в політику пішов, усі ще й допитувались, невже часу не шкода? А немає за чим жаліти. Йому наші жалі до… та добре, добре, Вірусю, гусари мовчать. Час — із ним насправді нескладно. Я й тебе навчу.

— Навіщо?

— Щоб і ти вміла, дурненька. Для цього не конче помирати.

— Але ж я з тобою. І вже завжди.

— Хороша моя… смішна… звісно ж, завжди…

Ще одне неточне, ледь-ледь, на волосинку, неправильне слово. Та інших, однак, не вигадали в нашій незавершеній, закроєній під непевні часові категорії, мові.

Та вони й не потрібні, жодні слова.

— Слухаю. Блискавка.

Накази мобільником завжди дуже стислі, завдання ставлять найпростішими й однозначними словами; але я напружений до судоми в пальцях, до гострого болю в паху і двоїння в очах. Не випустити з уваги, запам’ятати чітко, нічого не переплутавши, не переінакшивши на старті: будь-який огріх наростатиме в процесі, набиратиме обертів, заведе чортзна-куди, і тоді — все. Але не виправдати довіри я не маю права за жодних обставин.

Чому саме мені? Бо я опинився ближче за всіх, на краю гостьової зони, зупинився пореготати з бабської бійки? А якби не зупинився, ліквідував конфлікт на випередження, себто сумлінно виконав свій обов’язок і помчав би далі — вони б зателефонували іншому?

Мені хочеться вірити, що це не так. Вони обрали мене, бо я найкращий. Бо мене й далі відстежували, звичайного ліквідатора, наперед призначивши для важливої спецоперації. Бо за мене ручився Грім.

Лишилося чотири секунди, моїх, ліквідаторських. Три. Дві…

Різниця приголомшлива, я й не думав. Порівняно з комунальним часом будь-який робочий час летить уперед, залишаючи весь світ комашитися і повзати, — але спецохоронний час!.. Скипає кров, вистрілюють залпом нервові імпульси, гормони вибухають спалахом ейфорії; я знаю, що це лише побічний ефект прискорення, я мушу тверезо мислити, опанувати себе — але не можу. Шкірюся, мов ідіот. Тягнуся вгору, розпростую плечі, дихаю швидко-швидко і неглибоко, як нас навчали, щоб наповнити киснем організм у прискоренні, — і ловлю кайф. Якщо вони зараз бачать мене, то, либонь, уже сто разів встигли пошкодувати, що доручили спецзавдання такому дундукові.

Ще раз подумки повторити. Отже, гість. Віп-гість, як вони це називають. Його слід зустріти і вести. Начебто звичне завдання, віп-гостей завше ведуть ліквідатори, та й за позастатусними гостями ми зобов’язані наглядати: один комунальний наїзд, вчасно не ліквідований конфлікт — і гість уже не захоче залишитись, а це ганьба для Світу-комуни й особиста провина відповідального ліквідатора, читай пункт вісімнадцять дріб шість.

Правду кажучи, я не розумію, чому вони залишаються. Що ж такого має бути в них там, на задвірках, які жахіття, туга і розпука, щоб захотіти залишитися… не у Світі-комуні, авжеж, ні! Ясна річ, усі задвірки прагнуть сюди, проте не кожному щастить стати гостем, хай навіть позастатусним. Мені взагалі не йдеться про «тут», я не думаю зараз про простір. Лише про час.

Вони ж залишаються — в комунальному. Жодного іншого ніхто їм не пропонує і не запропонує ніколи. В цьому сенсі гості мало чим відрізняються від комуналів, які переконані, що час, по суті, один для всіх. Жоден віп-гість ніколи не запідозрив, що його веде ліквідатор. Що ми взагалі існуємо: ліквідатори і спецохоронці, будівельники і штампувальники, столові та шпитальні дівки, інфохоронці і навіть садківські тітки — робітничий клас. М’язи і кров Світу-комуни. Ми, які маємо найголовніше: власний робочий час.

Віп-гість. Понадстатусний віп — якщо до нього не приставляють звичайного ліквідатора; вольовим зусиллям стримую усмішку, що наповзає на обличчя. Але ж і не спецохоронця, а мене, ліквідатора, якому належить задля виконання цього наказу перейти в режим спецохоронного часу. Отже, так треба, і я виконаю все, чого від мене вимагають.

Я проведу його, цього чортового віпа, крізь Світ-комуну так, що він закохається в нього з першого ж погляду, вклепається, мов у багаторазову дівку, і вже ніколи не згадає про свої смердючі задвірки. Я порозкидаю, розмажу об стіни і накрию радіусом ліквіда всіх задерикуватих недоростків на його шляху, в мене всі столові дівки в околиці ходитимуть по струночці й накриватимуть йому поляну, я закидаю його лахами, підсуну в дім-трах найкращих комунальних шльондр. А як буде треба, особисто розкатаю його тонким шаром по бруківці. А як накажуть — сам ляжу кістьми.

Заради одного.

Щоб мені повернули його назавжди — мій спецохоронний час.

Я лечу. Злипаються в суцільну масу вулиці та повороти, дім-столи та дім-сни, птахи, комахи та комунали. Вони вже не смішні — вони нерухомі, мов будівлі й каміння, мов нежива природа; щоб вловити щось схоже на рух, я мусив би зупинитися, придивитися, зосередитися лише на цьому, а я не маю часу. Поки він, майбутній віп, заледве роздупляється на своїх задвірках, міркує і вагається, називаючи, мабуть, Світ-комуну «плебс-кварталом», я встигаю все.

Насамперед мушу навідатися до інфосхрону. Зробити запит на досьє.

Комунальний ранок у розпалі, гостьова зона сяє, виглянсувана за кілька проходів, та я все ж ліквідую мимохідь дві купки свіжого лайна і зо два десятки недопалків; правду кажу, я залюбки накрив би радіусом і самих курців, от їх справді ненавиджу! — організм у робочому часі потребує насичення киснем, але комуналам начхати. Якісь недоростки й досі гуртуються, смалячи, біля стіни, і мені довелось би затриматися, щоб відстежити ознаки конфлікту чи бодай рух пальців у застиглих клубищах диму. Нема коли. Суто задля релаксу, пролітаючи повз, на ходу скручую попелясті голови цигарок.

Уже біля входу в інфосхрон дошурупую, що всередину можу і не потрапити: форма і всі знаки розрізнення в мене ліквідаторські, спецохоронний — лише час. Одначе нескінченні двері відчиняються переді мною автоматично, очевидно, наказ надійшов і сюди теж. Класна все-таки річ — мобільник: передає людський голос на будь-яку відстань, економлячи час. Шкода, що не можна передавати так само великі масиви інформації. По досьє доводиться приходити в інфосхрон. Де тебе сповільнюють при вході, бо інфохоронці працюють у геть іншому часі.

Вмикається таймер.

Він чекає, поки я ввійду в синхрон, — миршавий чоловічок за величезним компом, схожим на чиюсь квадратну голову. В міру того, як я сповільнююся, жвавішають його пальці, решта лишається незмінним. Не враховуючи, звісно ж, раптової туги, сірості та задухи, немов світ притрусили порохом, смердючим цигарковим попелом. Зціплюю зуби: пусте, це тимчасово. Лишень перебалакати з інфохоронним телепнем, забрати роздруківки — і тоді…

— Зависає, — скаржиться чоловічок.

— Зачекаю.

— Ви сідайте. Я можу кави зварити.

Мою мовчанку він приймає за згоду і встає з-за компа. Щось із його рухами не те, я довго не можу збагнути (він встигає насипати порошку і вибрати програму: огидно — ніби спостерігаєш за роботою столової дівки), що саме, — і лише коли клацає кавомашина, до мене доходить. Він не вповільнений і не прискорений, він такий, як і я. Він, дрібний інфохоронець, придаток до компа! Нічого спільного між нами бути не може; ці дві тези штурхаються, наїжджають одна на одну, пруться на конфлікт, не бажаючи вкладатись у свідомості. Ще й не гребує сам зварити кави, просто на робочому місці.

Щоправда, я ніколи його і не мав. Лише робочий час.

— Техніки не оновлюють роками, — бідкається він, виймаючи склянку, всю у брунатних патьоках. Ідеться, мабуть, таки про комп. — На задвірках весь час випускають нові версії, ми фізично не встигаємо. Незважаючи на тамтешнє тотальне хроносповільнення. В середньому, себто.

Майже всі його слова зрозумілі. Чому ж я не вловлюю сенсу? Кажуть, після раптового сповільнення щось таке діється з мозком; мабуть, це воно і є. Я не зобов’язаний точити з ним ляси. Забрати досьє і геть звідси.

— Можна було б мудріше розпоряджатися екводотаціями. Ось ваша кава. Цукор тут, якщо бажаєте.

Він тицяє мені до рук скляночку, що парує і смердить, наче всередину встромили цигарку. Останньої миті розтискаю пальці; коричнева бомбочка летить донизу, я занадто сповільнений, щоб її підхопити, та й, правду кажучи, не хочу. Течиво розхлюпується долі зіркою, заляпуючи охоронцеві черевики.

Стенаю плечима.

— Розсинхронізація, — киває він. — Буває. Я ще зварю.

— Не треба. Даруйте.

Мені й справді незручно перед ним. Дістаю ліквід, накриваю калюжу радіусом, намагаючись не зачепити заодно його шнурівок чи й самих черевиків. Нічого, у своїй справі я профі, навіть у чужому часі.

Він дивиться якось чудно. Зіниці нерухомі, погляд тупий, як у комунала.

— Ви… справді ліквідатор?

Взагалі-то на мені сірий комбінезон зі знаками розрізнення. А хто ж я ще — шпитальна дівка?

— Ліквідатор.

— Атож, звісно… Нічого. Я просто…

Шкодує, що бовкнув зайве, нарешті доходить до мене. Зізнатися, що я ні біса не второпав?.. не знаю, який бовдур на моєму місці зізнався би.

— О, здається, запрацювало. Зараз буде досьє. А як?..

Затнувся, недоказав. Ясна річ, хоче знати, як простий ліквідатор (а спершу сприйняв був мене за перебраного спецохоронця?) отримав таке завдання. Отже, цей віп таки справді чимось вирізняється. Тому я маю здохнути, але виконати те, чого від мене хочуть. А для початку правильно втямити. Грім навчав, що на серйозних спецзавданнях далеко не все найважливіше говорять уголос. Тим більше мобільником.

Маленький інфохоронець, зіщулившись, простягає стосик аркушів, теплих після принтера. Мовчить.

Запитую я:

— Чи знаєте ви, хто цей віп?

— Ні, — відповідає він. Швидше, ніж встиг би обміркувати запитання.

Я всміхаюся. Шкірюся на весь рот, дівки мені казали, що маю красиву усмішку. Притягальну. Осміх простакуватого телепня:

— Не заперечуєте, якщо я тут почитаю? А ви мені поясните, коли щось не зрозумію.

— На жаль, — голос у нього ледве чутний, але непохитний. — Це інфосхрон. Вам не можна тут перебувати після таймера. Перевірте, скільки вам лишилося.

Перевіряю. Дві хвилини.

Ще дві інфосхронних хвилини — і я знову почну прискорюватися, розганятися до спецохоронного режиму! Передчуття накриває з головою, змиваючи під три чорти всі розклади і стратегічні плани. Хробака-інфохоронця в його чистих черевиках з чистими шнурівками я аж розцілувати ладен, замість доколупуватись до нього.

— Прочитайте уважно, — додає він сам; і пояснює без моїх марудних розпитувань: — Цей гість украй важливий для Світу-комуни. На ньому багато в чому зав’язана вся система екводотацій… вам не конче це розуміти, але поставтеся з усією відповідальністю. Він мусить залишитися.

— Він залишиться, — обіцяю я.

— Будь ласка, покиньте будівлю інфохорони.

Та залюбки, за милу душу!

Врубається внутрішній таймер, починається прискорення, і мені реально рве дах. Цілуватися до інфохоронця я, звісно ж, не лізу — але по-товариському плескаю його по плечу. Встигаю помітити, як чоловічок валиться в крісло; спершу начебто падає, та за півметра до сидіння підвисає і починає пливти донизу дедалі повільніше, вихляючи сухим задом, так опускається, кружляючи, на землю сухий листок чи пір’їна.

Мене вже нема. Я лечу!!!

Лечу інфосхронними коридорами, заносячись на поворотах, і двері розчиняються переді мною, немов увесь світ, мій прекрасний Світ-комуна, кращого за який немає і не може бути. Лунає прикінцевий таймер: хронострибок завершено, стабілізовано режим спецохоронного часу. Ейфорія прискорення спадає, мозок стає на місце, я зібраний і тверезий, але все одно щасливий. Ще й ерекція чомусь тримається довше, ніж зазвичай, от пореготав би хтось зустрічний — перестрінутий у моєму часі, але це навряд чи.

А попереду в коридорі маячіє дівка. Вся в червоному, з вузькою спиною і несподівано шикарною дупою; вона похитується і віддаляється, віддаляється попри те, що я прискорений до краю, швидший за спецохоронця лише час… правильно, у шпитальних дівок.

Не набагато швидший.

Між нами два скляних отвори; роблю ривок, і ось уже залишився один; навряд чи в дім-шпиталях тренують на швидкість, це ж дівки, їм вистачає для роботи чималої фори шпитального часу. Вона не квапиться, і я майже наздоганяю її, аж ось вона виходить із інфосхрону, і за червоною дупою затраскуються непрозорі стулки — а мене починають марудити на виході, вмикається сигналка на невідповідність розрізнювальних знаків і хронорежиму, довбні, куди ви дивилися, де була ваша бісова сигналка, коли я заходив?! Інфохронні молюски, що сповзлися на алярм, намагаються щось втовкмачити своїми скреготливими на низькій частоті голосами-бляшанками; врешті-решт, щоб розібратися зі мною, викликають спецохоронця. Цей теж зизом дивиться на мою ліквідаторську форму, але не приндиться, нормальний хлоп.

Не хочу видатись ідіотом, але останньої миті вирішую: начхати. Запитую, хто вона така. Дядько не регоче, а просто називає за реєстром її ім’я. І навіть дім-шпиталь, місце її праці.

Запам’ятовую, хоча, звісно ж, не збираюся туди йти. Я ненавиджу дім-шпиталі, ви пам’ятаєте.

І в мене завдання.

Зараз я мушу прочитати його досьє. Тривале, марудне заняття; добре, що я в спецохоронному часі. Стовбичити надворі тупо, заходжу до найближчого дому-стола, хоча їсти поки що не хочеться. У дім-садку нам розповідали, начебто існують дім-читальні; не знаю, ніколи не бачив. Садківську тітку, яка показувала нам літери, ми ненавиділи дужче за ту шпитальну дівку, яка приходила до нас, щоб робити заштрики в сраку і в руку, — бо миттєвих, та-та-та-та, уколів неможливо було уникнути, а з літерами вдавалось якось боротися: перевертати роздруківки догори дриґом, або водити пальцем по рядках, не дивлячись, або малювати на них прутні з крильцями, або робити літачки. Ні, я вмію читати. Просто змалечку ненавиджу.

Дім-стіл переповнений комуналами, нема де примоститися, вони жеруть цілодобово, що їм ще робити, коли вони не дрихнуть, як не трахатися чи жерти? Розчищаю місце і відразу розумію, що таки саме час пожерти. Відсовую роздруківки вбік, половина зслизає зі столу і опадає широким віялом, я насилу встигаю зібрати їх усі на льоту. Обов’язково нароблю з них потім літачків, із цих дурнуватих папірців. Зо п’ять чи шість, а рештою підітрусь.

Запихаю до рота кусень батона з хімічним паштетом. Смачно.

Аж раптом дзвонить мобільний.

— Блискавка, — тиснучи на кнопку відповіді, встигаю все пережувати і проковтнути. — Слухаю.

— Ви ознайомилися з досьє?

Я в спецохоронному часі, я встигну.

— Так.

— Гостя ведуть. Вам повідомлять, коли він перетне Кружину.

— Я готовий.

Зв’язок закінчено, а я дивлюся очманіло на рясні зграї літер — і не можу нічого второпати, навіть пробуючи водити пальцем по рядках, як у дім-садку. Вже ведуть. Але ведуть у комунальному часі, я маю величезну фору, я зможу. Роблюсь голодний як звір, треба підтримати прискорений організм — і я напихаюся всім, що бачу, плямкаю, жую з хрускотом, ковтаю великими куснями, не встигаючи відчути смаку, і стіл навколо мене швидко порожніє, немов у радіусі ліквіда, і столові дівки не встигають докладати, і розповзаються навсібіч, мов таргани, комунали — щось запідозрили чи просто причмеліли. Досьє віпа валяється переді мною, аж раптом мені вдається прочитати горішнє слово, напевно, його ім’я, воно страшенно кумедне, із трьох літер: Сун.

А мене звуть Блискавкою.

Одним рухом вливаю в пельку бутель шипучки, бульбашки лускають у горлянці, лоскочуть і розпирають зсередини, немов стрімкі мікросекунди. Глипаю на досьє — і вже вмить розумію про нього все, бачу наскрізь, що він за один, цей віп-Сун, вийми-всунь, сказитися можна. Ну ж бо, виборсуйся зі своїх задвірків, повзи сюди, перетинай Кружину — мені повідомлять, і тоді я почну діяти. А поки що маю час.

Лечу, пригальмовуючи на поворотах, звіряючи з мапою номери вулиць. У цьому районі Крамербурга я не був ніколи, от і добре, я боявся, це виявиться саме той дім-шпиталь, а це було б геть недоречно: можу собі уявити, якими слимаками, рослинами видаються комунали шпитальним дівкам — надто комунали з розтрощеним черепом. Ні, зовсім інше місце. Її робоче місце, це ж треба. Цікаво, вона тут-таки і готує собі каву, і жере, і спить? І навіть трахається?..

Виявляється, досередини так просто не потрапити, потрібно вводити код. Чекаю, поки розсуваються стулки, випускаючи, на щастя, не шпитальну дівку — я б не встиг, і усвідомлення цього факту дере горлянку, майже ламаючи кайф — а постачальницький візок, вони їздять у комунальному часі, і я сам не раз відганяв банди недоростків від шпитальних візків, що з них, як усі знають, можна сперти наркоти. Вистрибнути на бампер візка — дурничка, я навіть не мушу як слід розбігатися. Поки він проповзає крізь отвір, я крижем перелажу через нього всього зверху і зістрибую з заднього бампера задовго до того, як сходяться стулки. А от зараз не зволікати.

Лечу.

Встигаю подумати, що на роботу вона, найімовірніше, не вбирається в червоне. То як я її впізнаю? По самій лише дупі?

— Що ви тут робите?

Запитує, скрекочучи на високих частотах, зустрічна дівка, худесенька, мов тріска, не та; придивившись, розумію, що ця взагалі стара, атож, вони швидко старіють, швидше, ніж на медбазах встигають навчити нових.

— У мене тут дівчина, — майже не брешу. — Багаторазова.

— Це дім-шпиталь. Тут перебувати заборонено.

У неї виходить складно і кумедно, і рухи її, прискорені, метушливі, смішили б — якби я не бачив себе її очима, сповільненого, тягучого. Чому я не можу прискоритися бодай трішечки?! Чому шпитальна дівка, та де там, шпитальна стара! — потрібніша Світові-комуні, аніж спецохоронець?

Спокійно. Я ліквідатор.

Її пальці сплітаються і розплітаються, перебирають у повітрі швидко-швидко, немов комашині лапки, — і плавно з’їжджають у нормальні, та все одно нервові рухи. Сповільнилася. Заради мене.

— Тут не можна, — повторює інакшим, м’яким і глухуватим голосом. Аж раптом усміхається. — Як її звати?

Яке просте запитання. Називаю ім’я.

— Вона сьогодні відпросилася з чергування, — стара дивиться на годинник, шпитальний годинник з подвійною шкалою часу. — Але вже мала би повернутися. Я скажу, що ви…

Дивиться запитально, і я називаюся:

— Блискавка.

Урешті-решт так звати не лише мене. Вона не пригадає, але здивується, адже щось-таки знайоме, їй стане цікаво, вона визирне, щоб подивитися. А якщо її гукнуть зсередини, обернеться і покаже мені свою дупу, мусить показати — щоб я переконався.

Стара вже пішла. Я не встежив, коли саме, не встиг.

На лавочках перед входом у дім-шпиталь сидять, неначе гриби, або, це ще гірше, ледь помітно кишать комунали, хворі й прибиті комунали подвійно сповільнені, на них нестерпно дивитись — як на миготливий екран старої інфоохоронної машини, від них починають боліти очі.

Грім якось сказав був, начебто Світ-комуну вигадано для комуналів. Що?! — обурилися ми, і він пояснив: ну, не зовсім так. Світ-комуну створено для загальної рівності, щоб усі жили в єдиному робочому часі, вільні та щасливі, — і в цьому головна його відмінність від задвірків, де кожен прагне відмежуватися від решти, залялькуватися, залізти в щілину і шпортатись там якомога повільніше, економлячи час і нікого близько не підпускаючи. Гірші за комуналів, мовив Грім. І ми всі погодилися. Та все-таки комунали — це комунали, додав Грім, і ми погодилися, комунали не вміють і не хочуть працювати, вони бажають лише жерти і трахатися, розфарбовувати цицьки й вибирати шмаття, а коли їм стає нудно, чистять одне одному пики. І Світ-комуна давно б уже сконав, вимер, якби не ми — робітничий клас. Люди свого, робочого часу.

А вона вже тут. І я знову не встиг, не перейняв, не наздогнав. Стрімка тінь у зеленому прикиді шпитальних дівок, безформному згори донизу, мов колода.

Вона сповільнюється і запитує:

— Це ви Блискавка?

Дивиться.

У неї красиві очі.

Місто втрачало обриси.

Точніше, не так. Його лінії подвоювалися, потроювалися, множилися, начебто їх раз по раз наводив художник-графік, набиваючи руку чи розписуючи перо. У будь-якому іншому місці форма давно б відступила перед силою і владою позачасся, — але це місто вже стільки сторіч поспіль стояло, вкорінене в традицію, і ніщо не віщувало його капітуляції перед нею в найближчому і навіть у найвіддаленішому майбутньому. А якби я перебував, скажімо, на березі моря, то й узагалі нічого не завважив би. Бувають пейзажі, незворушно стійкі до часового плину. Хіба що відступить на метр-два берегова лінія та й обрушиться раз на кілька сторіч верхівка надто крихкої скелі.

Були непевні сутінки, рожево-сіра суміш ранку, вечора, дня та ночі, і промерзла волога прохолода, що підсумовувала всі пори року в місті, що його образ у будь-чиєму змалюванні складався з дощу. Стало набагато важче бачити, куди йдеш, ступаючи пробно, немов у холодну воду, травмованою ногою; втім, вона дедалі менше про себе нагадувала. Та й узагалі, захопливіше було просто роззиратися.

Розважали вивіски. Комерція значно ефемерніша за архітектуру: вони мерехтіли, накладаючись одна на одну, не надаючись до читання, але даючи уявлення фрагментом декору, віньєткою, двома-трьома літерами. Переважно, звісно ж, псевдоготика, і це трохи смішило, адже справжньої готики місто так і не бачило — ця впізнавана естетика на рівні шрифту була радше спільним кодом, паролем, що про нього покоління домовилися між собою. Польською, німецькою, українською, і геть уже дивні готичні гебрейські літери. Згори наповзали убого-плакатні шрифти часу, що не визнавав інших стилів, і сяяли спроквола неоном ті короткі часи, коли нові господарі життя не розуміли взагалі нічого, крім блиску.

Андрій пошукав вивіску «Маркіза де Сада» — десь же тут, я ж не зайшов далеко? — та було нереально знайти щось конкретне в цьому мерехтінні.

До того ж навколо безладно і рясно, немов метелики біля плафона, снували також і люди.

Люди. Найбільш тлінне і крихке у багатошаровому малюнку часу, надто коли йдеться про місто з такою болісною історією і такою непевною перспективою. Тендітні старі жінки у чорних серпанках і ставні військовики з вензелями на погонах, замурзані діти і пишнобороді священики, фрачні пани з моноклями і рум’яні дівчата в хустинах, лицарі та робітники, панночки та шинкарі, жандарми і перекупки, студенти й офіс-менеджери — вони юрмилися на вузьких берегах майже незмінної древньої вулички і не могли розминутися, і проходили одне крізь одного, кожне у своєму, вже нескасовному часі. Привиди? — та ні, я б не сказав, хоча в них і дивні взаємини з матерією, світлом і тінню. Їхні розмови (різними, напевно, мовами) зливались у рівний гомін, але, щоб його почути, доводилося докладати додаткових зусиль, налаштовуватися, немов на цокання годинника чи на шум водоспаду.

Забалакати до когось із них, доторкнутися, ввійти в контакт було неможливо. Андрій спробував — просто так, наперед знаючи результат, проте користаючись із переваг своєї об’єктивної свободи, що її по-хуліганському — не він перший — прийняв за вседозволеність. Дівчина з неймовірною талією протекла між долонь, немов струмінь води, лицарський обладунок наскрізь прохромився пальцем, що не відчув жодного опору, неосяжне черево монаха обволокло, немов амеба, не відсмикнуту героїчним зусиллям волі руку, неохоче випускаючи її з протилежного боку. І водночас усі вони були справжні, всі перебували тут — лише не зараз, тому що жодного «зараз» не залишилося взагалі.

Як я тут опинився?.. ні, «тут» — неточне слово, воно все-таки визначає місце, точку в просторі, а з нею менш-більш усе зрозуміло: пришкутильгав на своїй одній з половиною крізь прохідний двір, загубивши дорогою один-єдиний вимір. Після всього того вільного поводження, що я дозволяв собі останнім часом із часом (люблю кричущі тавтології і плеоназми безкорисливою письменницькою любов’ю), рано чи пізно щось таке мало статися.

У цьому місті, з його усталеною репутацією містичного — я не вірю в жодну містику, але ж ті, хто вірить, списують на неї фізичні процеси, яких не в змозі пояснити інакше: зокрема, все те, що бодай якось стосується часу, величини незбагненної для більшості… У місті, де тонкі зв’язки ще тонші, вібрації складніші, химерніші вигини полів, не такі однозначні древні взаємини між «тут» і «зараз».

До того ж я, що вже тепер приховувати й дивуватися, сам цього прагнув.

Опинитися поза часом. Зовні — і подивитися.

Я звик перебувати зовні. Сторонній спостерігач життя, об’єктивний і безжальний саме через свою невключеність ні у що: від літературної тусовки з її складними внутрішніми течіями і заплутаними перехресними зв’язками — і до суспільно-політичного життя країни. Не вище за це, а просто поза, зовні, на деякій відстані, бо так краще бачити і легше розуміти. Єдине своє, рідне і внутрішнє, я створив сам — це моя сім’я, та не варто зараз про неї.

А ще мій час. З ним я давно домовився, виробив власні правила, наростив собі капсулу-хронос, невидиму зовні, але таку, що діє безвідмовно в обидва боки; на прискорення, звісно, частіше, такий головний закон життя: сперш прагнення встигнути і лише потім — продовжити, тут я не дуже відрізняюся від своїх героїв і звичайних людей, які мене раніше оточували. Та мені хотілося більше. Хотілося зрозуміти і препарувати його до кінця — найневловніше і непідвладне… стоп-стоп-стоп, про владу не йшлося! — лише зрозуміти, а для цього побачити збоку звично налаштованим об’єктивним і безжальним оком. Зовні. Отак.

Я завше отримую те, що хочу. Не так уже й важить, у який саме спосіб це відбувається, але відбувається завжди, я давно помітив.

Тільки ці слова перейшли до розряду контрафактних — «завжди» і «давно».

Найдивнішою була приголомшлива відсутність внутрішнього хронометра. Безсенсовність запитання про час, що минув, ніяк не вкладалася у свідомості — а відповіді не було, не було взагалі.

Людська мозаїка перетікала навколо, немов у калейдоскопі, нашаровувалися відбитки часів, хистко мерехтіли умовно-вічні декорації, і збагнути бодай щось було категорично неможливо. Кут зору, точка опертя і відліку — все це зникало разом із часом. Андрій немов опинився у безповітряному просторі, у невагомості, безпорадно рухаючи руками й ногами та безцільно роззираючись. Тотальна невизначеність, густа і плинна, мов колоїдна суспензія, тиснула на мозок, і глухо заболіла потилиця, і весь час доводилося кліпати, наводячи різкість. У тупому болісному тумані розчинялися цікавість і новизна; сталася помилка, щось украй важливе не було враховане, і слід було б обережніше формулювати бажання з їхньою тенденцією збуватися буквально. У позачассі — то й що?..

Щоб щось осягати, спокійно й безсторонньо спостерігаючи, все-таки необхідна якась залученість, зчеплення, спільна система координат — позачасся скасувало її, вимкнуло, так знеструмлюють на підстанції весь житловий масив, не переймаючись тим, що якась конкретна людина в квартирі на шістнадцятому поверсі опиниться в темряві, не дописавши фрази. Хто любив помудрувати про позачасову сутність справжньої літератури? — от і дивися, що воно насправді таке. Дивися, тому що більше ти, письменник, не здатен (випускаємо неправильне слово «зараз») ні на що.

Виявляється, він покинув у номері робочий нетбук — підзаряджатися, чого загалом волів не робити: Андрій звик скрізь мати змогу попрацювати, якщо раптом випаде нагода, інакше в нього виникав легкий, але неприємний дискомфорт. Повернутися по нетбук, мабуть, можна: готель стояв на тому ж місці, будівлі та предмети залишилися строго матеріальними, й електроніка, в принципі, має діяти… от тільки для підзарядки потрібен, як ми пам’ятаємо, час. Ясності бракувало, гарантій не було, та принаймні спробувати він міг. Заковика полягала в іншому, незрівнянно вагомішому.

Література неможлива без часу. Проти цього повстає її головний інструмент — мова, міцно зав’язана на дієсловах та їхніх часових формах. Дієслово — це рух, без часу руху не існує, отже, немає власне і літератури. Я сам себе загнав у пастку, в якій втрачаю свою головну зброю, саму свою суть, опорну вісь. Що я можу? І далі роззиратися навсібіч, фіксувати статичні картинки, попервах цікаві своєю нереальною химерністю, множити нескінченні нашарування описів — навіщо?

Минуле — мертва категорія, і якщо я бачу ці вивіски і цих людей, то лише тому, що ззовні, збоку видно взагалі все. Але це вже не має жодного сенсу.

Андрій ішов далі, навмання, без напрямку і мети, шкутильгаючи на кожному кроці і не помічаючи своєї кульгавості.

Простував, вицокуючи піратським костуром, уже практично непотрібним, але з певною сигнальною функцією, принаймні так хотілося і здавалося — насправді ж усе-таки доводилося проходити крізь людей. Їм було байдуже, вони, ясна річ, його не помічали, існуючи кожен у своєму часі, проте абстрагуватись і йти правцем все одно не вдавалося: суб’єктивна інформація, передавана нервовим імпульсом від очей до мозку, перевершувала об’єктивне знання. Надто коли попід ногами опинився труп, чоловік у закривавленій шинелі, з кричущим задертим обличчям. Покійників тут теж було багацько, і здавалося, що вони матеріальніші за живих людей — намертво, мов древні комахи в бурштині, закарбовані в моменті, коли урвався їхній час.

Рух став самоцінним, перетворився на кристалізований виклик, непокору, спробу втечі. Я мушу якось вирватися звідси, знову неточне і неправильне слово, непростиме для письменника, до чого тут місце?.. але у безчассі наша мова не утворює прислівників. Знайти свій час, повернути, вжитися знову.

На перехресті мерехтіла і трансформувалася на постаменті якась статуя, пам’ятник стояв на цьому місці споконвіку — змінюючись за кожної панівної ідеології та влади. Фірманка, дрожки і кілька автомобілів складали одного тріпотливого монстра з безліччю коліс і кінських ніг. Усі вони нікуди не рухалися і не заважали одне одному. У вітрині вічної крамниці на розі, нашаровуючись одна на одну, танцювали різдвяні ляльки, громадилися бутафорські ковбаси і зяяла вибита шибка.

Прекрасна жінка в чорному оксамиті круг вузького вигину спини, з тонким хлистом у білих пальцях і важкими клубами страусового пір’я на невидимому капелюшку безгучно сміялася, закидаючи голову, і тріпотіла блакитна нитка на шиї, і яскраво зблискували вишневі очі, і все це було мертве вже пребагато років, мертве безповоротно, адже час не змінює напрямку, не має зворотного ходу. Але ж я живий!.. і я, звісно, повернуся.

Більше мені, хоч як це парадоксально, нічого не треба.

І щойно це усвідомиш, одразу з’являється сенс, істинний сенс у його літературному розумінні. З двох споконвічних і головних епічних тем — війна і повернення додому — я ніколи не обирав війни.

Найперше спробувати навести фокус. Зосередитися і виокремити сучасне. Тут, в історичному центрі міста, це було нереально, проте Андрій знав місцину, де завдання набагато спрощувалося. До того ж йому справді потрібно було туди — забрати нетбук.

Він прикинув напрямок; орієнтуватись Андрій міг і в геть незнайомому місті, навіть якщо воно було лабіринтом з незбагненною логікою іншого часу. Простір залишався незмінний — і він рушив до готелю, поступово звикаючи — та все одно щоразу мимоволі напружуючись і ледь сахаючись, мов перед тераріумом зі змією, яка нападає з-за товстого скла, — проходити крізь людей, цілком матеріальних і на позір живих.

Вийшов на ту ж вулицю, що нею вчора (?!) вони прогулювалися вдвох з Полтороцьким, шукаючи кав’ярню. З цієї точки вже, здавалось би, можна розгледіти готель: в іншому місті таку свічку було б видно звідкіля завгодно, але тут через вузькі вулички і високі стіни побачити щось неможливо. Бруківка була волога й ковзка, та навіть зашпортавшись і мало не втративши рівновагу, Андрій нічого не відчув у травмованій нозі. У позачассі біль втрачає точку опертя, дякувати й за це.

Готель він ледь не проґавив. Усе-таки погляд людини в русі рідко піднімається над лінією особистого обрію — а на рівні очей величезні двері з коричнюватого скла цілком губилися на тлі набагато ґрунтовнішої мозаїки давньої стіни, викладеної з моховитого сірого каменю, яскравої цегли, легковажних віньєток, суцільного марудного тиньку, руїн і купи будівельного сміття… Андрій уже майже проминув — і суто випадково, вловивши у нашаруваннях сторіч це скляне мерехтіння, задер голову.

Готелю майже не було.

Себто він, звісно ж, стояв на своєму місці й насправді не був примарний чи прозорий — але порівняно з мерехтливою і багаторівневою навколишньою архітектурою видавався сиротливим і голим, скороминущим, одноразовим. Андрій уперше замислився про майбутнє: про те, чи представлене в калейдоскопічній мозаїці часу й воно. Роззирнувся, шукаючи людей, вбраних… як? У сріблясті скафандри чи, як я, пригадую, колись був придумав, в обтислі хроноси з рухомими вогниками? Знову перевів погляд на верхівку готелю, що рівно, без найменшого мерехтіння, встромлялася в каламутні хмари: отже, його так жодного разу й не перебудували… себто, не перебудують за весь час?

Утім, це було аж ніяк не головне, що його цікавило. Андрій з острахом зійшов сходами і обережно штовхнув обертові двері, оті-таки, що їх потужним рухом провертав на двох Полтороцький. Ці двері заледве можна було вгадати в суцільній стіні, і пройти крізь них було все одно що потрапити на залізничну платформу в улюбленій Філовій, а зараз уже і Маріїній книжці, супербестселері всіх часів і народів, тобі ніколи не світить такий успіх, хоч би скільки пнувся і заздрив. Усміхнувшись, Андрій ледь відхилився назад — і з розгону кинувся на стіну, у русі налігши на стулку.

Здавалося, що його змолотили в комбайні чи влаштували армійську «темну». Засичавши з болю — на щастя, він стрімко вщухав — Андрій зупинився посеред готельного холу. Що це таке — старовинні стіни зруйнованих будівель?.. але коли так, я б сюди взагалі не потрапив би. Можливо, річ у тім, що пекельна машина карусельних дверей у принципі не має певного місця в просторі — якщо відмінусувати час.

У передпокої юрмилися люди, в цьому натовпі, крім його щільності, майже не було нічого дивного: люди як люди, статусні працівники у відрядженні, віп-гості, туристи. Проходити крізь них Андрій не наважувався, протискатися не випадало — занадто густо вони скупчилися, за ними годі було не тільки пройти, а й навіть побачити рецепцію. Втім, штурмувати стійку не було потреби, він мав магнітну картку-ключ; чи спрацює вона в позачассі?.. Андрій спробував заговорити, не з кимось конкретно, просто ґречна фраза, кинута, немов пробний м’яч, у простір — у час? — але ніхто йому не відповів, не озирнувся на голос, ніяк не відреагував. Жодна людина.

Куди тепер?.. сходи, ліфт? Що безпечніше, що менше залежить від часу?

Ясна річ, він обрав сходи.

Нескінченні прогони лягали під ноги рівно, без несподіванок — досить було вловити ритм, підлаштуватись і не дивитися вниз. Людей тут, порівняно з холом, майже не було, так собі, рідкісні зустрічні, вихоплені з усього спектра часу, ці сходи і не призначено було для людей, данина вимогам безпеки, не більше. Тут навіть не зазначено було поверхів, і Андрій не відразу похопився, що не завадило б їх рахувати. Почав із приблизної цифри, шостий-сьомий, а можливо, і п’ятий, а в мене двадцять третій, не така вже й страшна похибка. Коли піднімуся, побачу по номерах номерів, себто, звісно, кімнат, кумедна тавтологія, так.

Відволікся — аж раптом знову впилявся в натовп.

Юрма виникла на рівні десятого поверху, вона роїлася, тлумилася, відчайдушно прагнула — і не потрапляла — донизу. Андрій був пригальмував, розуміючи, що це не має сенсу, зустрічні люди все одно перебували в своєму часі, не помічаючи його руху проти загального вектора. Йти крізь них було нескладно — примружившись, навмисно змазуючи фокус. Але якщо навести, якщо придивитися… я письменник, придивляюся до всього, не оминаючи жодної нагоди поспостерігати, надто маючи гарантію, що мене самого не помітять.

Цей несподіваний натовп не схожий був на той, що заполонив місто і навіть хол унизу. Не було броунівської хаотичності — була одна спільна мета. І, здається (Андрій мимоволі притулився до стіни, немов пропускаючи тих людей, хоча це не мало жоднісінького сенсу), багато з них перебували в одному, спільному часі. Вони нещадно працювали ліктями, відштовхували одне одного, когось збили з ніг, якась жінка безгучно кричала, притиснута до перил. Ці люди конче прагнули опинитися внизу.

Тут щось колись сталося. Андрій напружився, пригадуючи: він уже встиг наслухатися чимало байок з історії готелю, який мав у місті стількох недоброзичливців, що будь-яка безсоромна готельна пиятика, не кажучи вже про екстраординарну пригоду на кшталт самогубства (про самогубство — хтось стрибнув із горішнього оглядового майданчика — йому розповідали точно) вмить перетворювалися чи то на легенду, чи то на підшитий до справи доказ. І було щось іще таке, із загальною евакуацією гостей… пожежа?.. хімічна загроза?..

Він намагався міркувати відсторонено: зручно і начебто просто для людини, яка за визначенням перебуває зовні. Йшов крізь людей, охоплених диким, матеріальним жахом, і поволі їхній страх проникав, наче їдкий луг, крізь прозору плівку часу — і роз’їдав простір, і ставав нестерпним. Швидше б усе це закінчилося. Двадцятий, двадцять перший, двадцять другий поверх. Чи вже двадцять третій? — треба зазирнути в коридор і перевірити. Так, дякувати Богові, двадцять третій.

У коридорі було не те щоб вільніше, але тут люди снували хаотично, у різних напрямках, як він уже звик. Андрій, не спиняючись, пройшов до свого номера, на ходу нишпорячи в кишені за карткою-ключем, чомусь здавалося важливим виконати цей дослід одразу, без паузи, з розгону, як він проходив крізь обертові двері — начебто лишень так і можна було ошукати позачасся. Картка ковзнула в щілину легко і точно; нічого тут і ніколи, з моменту побудови, не змінювалося і не пересувалося в просторі. На замку спалахнула зелена лампочка. З радісною недовірою Андрій рвучко відчинив двері.

У номері все було як колись; а він уже приготувався зустріти тут усіх — за всю нетривалу, та все-таки історію готелю — колишніх і, можливо, майбутніх його пожильців, не кажучи вже про їхні численні речі й валізи. Ні, звичайний номер, прибраний зранку, із вправно застеленим ліжком, моїм рюкзаком на підлозі, моєю чашкою на тумбочці та моїм нетбуком, що стоїть поруч на підзарядці.

Дивно; хоча, здається, я зрозумів.

Тут — мій, нехай швидкоплинний (утім, це втратило релевантність), але все-таки особистий простір, він зберіг відбиток мого часу, окреслив своїми стінами межі мого хроноса. Позачасся не дісталося сюди, не подолало перепон із крапчастих шпалер і важких портьєр з китицями, що символізують розкіш поза рамками будь-якого притомного стилю; так навіть на краще. Не дурно ж мені все життя подобалися готелі і я вмів обживатися в них за лічені хвилини, вже за годину почуваючись по-справжньому вдома. Так, тут мій особистий простір, мій хронос, мій час. Залишилося тільки закріпитися в ньому, вбудуватися, вжитися назад — і спокійно, без проблем вийти назовні, синхронно пересуваючись у часі та просторі, як усі нормальні люди.

Насамперед Андрій, звісно ж, відкрив нетбук.

Він не вимкнув його, ставлячи заряджатись, і тому побачив одразу в робочому стані, на відкритому файлі тієї-таки нової речі, що про неї знав тепер набагато більше, ніж будь-коли, це знання було захопливе і точне, і закололо маленькими голочками пучки пальців: працювати, працювати!.. та годі, не так уже й складно, щоб це невластиве для людини бажання промайнуло, проскочило повз. Нині потрібніше і важливіше інше.

Нетерпляче, з азартом і навіть певною засторогою, Андрій увійшов в інтернет.

У моєму вигаданому — точніше, вигадуваному, створюваному в процесі, світі саме мережа є певною територією, однією на всіх, вона стабілізує його, не дає розпастися, зводить до спільного знаменника. В мережі можна синхронізуватися, ввійти в комунікацію, домовитися, там відбувається практично вся взаємодія, необхідна людині, яка має свій час. Уздовж і впоперек пронизана таймерами і обтикана цифровими циферблатами, мережа в нашій реальності підпорядковує час собі — наскільки це взагалі можливо. Мережа має стати моїм спільником, витягти мене звідси… чорт, замість неточного «звідси» слід вигадати якесь нове слово…

За стартову сторінку в нього вже багато років була пошта, осереддя практично всього ділового та особистого життя, Андрій вічно забував її запаролити і щоразу тішився незатьмареним самопочуттям людини, якій нема чого приховувати — ні від дружини, ні від друзів чи ворогів, ні від партнерів. Ага, зранку лише чотири нових листи, зовнішній світ, як і раніше, живе ледь повільніше за мене-колишнього, того, що не випав у безчасся. Два ділових, видавничих, один — відвертий спам (а провайдер присягався, що поставив хорошу і розумну спаморізку) і останній з дому, від Інни.

Відкрив.

«Чоловіче, привіт, як ти там?»

Інна писала, як завжди, спокійно і скупо, якихось три-чотири рядочки з ритуальним запитанням на початку і так само ритуальним, майже магічним словом укінці: «повертайся». Андрій усміхнувся: якщо й це замовляння не здатне витягнути мене з безчасся, то я вже не знаю. У маленькій, як її долоні, жменьці не таких уже й суттєвих фактів — опунція зацвіла, Надійка знайшла великого жука, Марія хоче підстригтися, Філові задали прочитати хорошу англійську казку, яку порадиш? — шелестіло і пересипалося все його домашнє життя, все те, до чого він не міг не повернутися. У тому житті майже не було знаків часу, придатних зачіпок, хіба що непрямі (якого дня у Філа найближча англійська? — була в п’ятницю, саме коли я вилетів, а наступна у вівторок, до вівторка щось придумаємо), і Андрій поглянув у шапку листа, на мережеву позначку, чіткий і однозначний часовий якір: надіслано в суботу, 08.59, правильно, тоді я вже хвилин двадцять як, поснідавши, вийшов із готелю.

А зараз відповім, і мій лист теж здобуде свою позначку: надіслано тоді-то, з точністю до хвилини, і час, що був вислизнув, остаточно знову стане моїм.

«Привіт, дружино».

…Він поставив крапку, досі всміхаючись від швидкоплинного, але живого і справжнього відчуття зустрічі, дотику, розмови; щоразу, відписуючи додому хоч і кілька рядків, я відчуваю це тепло, і воно мене, без жартів, і гріє, і береже, — і натиснув клавішу «send». Віконце з листом зникло — пішло! — закружляло мерехтливе коліщатко…

Андрій дивився, нетерпляче ждучи цифру.

Воно крутилося, і крутилося, і крутилося. Довго, безнадійно, безкінечно.

Він перепробував усе.

Намагався відповідати на інші листи, навіть відправив мейл самому собі — задля тих-таки циферок у шапці; листи не надсилалися, підвисали в нескінченності безчасся. Вийшов у фейсбук: свого часу, коли ця штукенція була на піку, Андрій завів собі акаунт і розважав публіку світлинами з численних географічних точок, де опинявся під час літературних мандрівок; а потім набридло. Фейсбук ворушився ще й досі, але вже не так завзято — притискали конкуренти, в мережі щороку з’являється щось нове, до чого захоплено лине публіка з єдиним прагненням: залишатись у тренді, нікому не поступитися в новизні. Статуси, лайки, з коментарями було сутужно, але Андрія цікавило інше — позначки-гачки часу під кожним записом: доба тому, дві години тому, хвилина тому… Найсвіжіші, як і годиться, періодично змінювали значення: дві хвилини тому… три хвилини… У мережі був свій час, чіткий, що структурував усе і всіх, диктував свої правила. Та коли Андрій спробував був написати контрольний статус, прокоментувати когось, просто поставити черговий лайк — йому це не вдалося.

Він ходив по найрізноманітніших сайтах — новинних, рекламних, фанатських, порнушних, намагався десь реєструватися, бодай якось вбудуватись у віртуальний світ, що, на відміну від реального, видавався таким тривким, звичним, колишнім. Але мережа не приймала, відторгала, наче він сторонній елемент, не бажала мати з ним справу, впритул не бачила. У нашому недосконалому світі бути поза часом автоматично означає бути поза мережею. І не винайдено спеціальних налаштувань, щоб синхронізуватися за Абсолютним годинником.

Таймери на місцевих сайтах, до речі, показували вечір суботи — 21.00, — але такому простому і точному часу не можна було йняти віри, він мімікрував під налаштування мого хроноса, вдавав із себе теперішній і справжній, та нічого не означав. У цьому фальшивому часі мене ще не шукали: на фестивалі постійно стаються непорозуміння і накладки, мало хто і чому не прийшов на свою автограф-сесію, в багатьох у неслушний момент розряджається мобільний, і нікому ще не спало на думку зчиняти галас, піднімати міліцію і пресу.

До речі, про мобільний; мабуть, є сенс його підзарядити і спробувати скористатись — а раптом? Зайвина, від якої Андрій багато років відмовлявся, відстаючи від моди, а зрештою вже й від здорового глузду, вважаючи, що постійний зв’язок тільки заважає по-справжньому планувати свій і чужий час; він міг стати союзником — завдяки своїм складним і нерозривним взаєминам з часом. Крім того, лише в мобільному Андрій мав годинник.

Він устромив зарядку в розетку (як усе легко й безпроблемно вдається з електрикою — аж підозріло), відразу ввімкнув мобільник, глипнув на таймер — атож, 21.07, та ж таки фальшивка для внутрішнього користування, цікаво буде винести телефон за межі номера і подивитися, що з того вийде — і переглянув неприйняті дзвінки: Ольга, Нечипорук, кілька разів незнайомий номер, мабуть, хтось із організаторів фестивалю, Скуркіс, іспанці, Марина з літагенції, двічі мама, ось хто завжди починає хвилюватися найпершою, навіть у цьому, дивом збереженому локальному часі. Інна телефонувала лише за нагальної потреби; аби просто тримати зв’язок на відстані, їй, людині візуальній і вербальній, як і він сам, цілком вистачало листування.

Телефонуючи до мами, Андрій уже знав, як усе буде. Вертітиметься те ж таки коліщатко, тільки в аудіоформаті. Нескінченні довгі гудки.

Він перевірив останній варіант: спробував розширити межі хроноса, зателефонувавши з внутрішнього телефону на рецепцію. І щось клацнуло, і пролунав приємний дівочий голос зі співочою місцевою вимовою, Андрій ладен був її розцілувати, живу, чудову, яка відгукнулася крізь безчасся!.. аж раптом вона повторила ту саму фразу англійською, потім французькою з тією-таки вимовою, що перетворилася на акцент… автовідповідач. Пискнув сигнал, і настала знайома нескінченність.

Виходу не було.

Було кілька варіантів — а насправді лише два, найпростіша варіативна розвилина.

Я можу залишитися тут, у затишному хроносі, у маленькому внутрішньому світику, такому схожому на справжній, з виходом у мережу, здатну чудово замінити реальність кожній людині, яка випала з часу. Залишитись і безсторонньо спостерігати все те, що його багато хто цілком серйозно сприймає за життя. Щось у цьому є: принаймні тут мій внутрішній час триває, і незабаром (як приємно, виявляється, вживати такі слова повноправно!) я дізнаюся новини про себе. Відвідаю, чорт забирай, власний похорон… якщо все це, звісно, буде: тривога, пошуки, коментарі, версії, похорон. Хтозна. Можливо, позачасся викине ще якогось коника, та буде цікаво, хоч із якого боку глянь.

Глянути можна. Але вплинути, це ми вже з’ясували, — ніяк. Просто дивитись і знати, що ті ж таки повідомлення в тій же мережі, в новинах, на фейсбуці — тільки в своєму часі — гарячково відстежує і гортає Інка, і намагається триматись, і до останнього приховує від свекрухи та дітей…

Другий варіант.

Другий — це вийти звідсіля. Вийти в примарний, але все-таки парадоксально реальний світ із незлічимими юрмищами людей, які проходять одне крізь одного, з мертвими і живими, руїнами і парадними фасадами в одному й тому ж зрізі простору. Вийти і спостерігати збоку, бо вибору я все одно не маю. І спробувати все-таки збагнути, як його влаштовано — світ, що від нього відмінусували час.

Він прийняв душ, перевдягнувся і змінив на кісточці пов’язку, зібрався, взяв з собою нетбук і мобільник, і теплу куртку, і чашку з кип’ятильником, і навіть навіщось почату пачку сухого печива, що знайшов у рюкзаку; сидячи в номері, Андрій встиг зголодніти і випив м’ятного чаю, але припускав, що зовні, у позачассі, голод зникне, як і біль.

Найбільше бентежили сходи. Цей моторошний натовп, що раптово рідшав нижче десятого поверху — чому? Найближча, суто географічно, загадка позачасся, здавалось, вона перша вимагала до себе уваги і розв’язання — та саме цієї загадки Андрій волів не чіпати, дати їй спокій, забути; він сам не розумів чому, відторгнення було ірраціональне, мов небажання доторкнутися до невідомого слизу. Потім. Коли з’явиться час.

Можна спробувати викликати ліфт. Електроніка поки що добре поводилася; щоправда, всередині мого особистого простору — та ззовні я ще просто не пробував. Андрій попрямував до ліфтової шахти, натиснув кнопку, вона слухняно засвітилася… ні.

Ліфти в готелі були помпезно-прозорі, і крізь скляні стінки шахти було добре видно, що людський акваріум заповнено вщерть по всій довжині: позачасся чесно відображало кабінку в кожен момент її безперервного руху вгору-вниз, і, боронь Боже, опинитися в тій колбі, звідки може й не бути виходу. Та й варто було б, згадаймо обертові двері (як би це, до речі, їх обійти?..) ретельно оминати речі, що постійно рухаються.

Розвернувся і рушив до сходів; так першопрохідці входять у холодну каламутну воду річки з мулистим дном, рішучо і суворо, тримаючи над головою рюкзак і намет зі спальником, — якщо дуже потрібно на протилежний берег.

…Зійшов.

Шукаючи інший вихід із вестибуля — здається, був такий збоку, зі звичайними дверима я вже якось упораюся, мусить бути простіше, — Андрій трохи потинявся периметром, намагаючись бути якнайближче до м’яких пуфиків при стіні, крізь які проступали руїни, вищі за людський зріст; цікаво, на місці чого звели цю будівлю, що зруйнували? — та годі, адже він ніде не подівся, будинок-попередник, що його далебі оплакують культурні активісти, от вийду зараз назовні і роздивлюся як слід. Шукані двері знайшлись і випустили майже без спротиву; ще трохи, і я навчуся проходити крізь стіни. Якщо зважити на те, що будь-якої стіни в котромусь часі ще або вже не існує…

Перейшов на протилежний бік вулиці, багатошарової, мерехтливої, та все ж значно ціліснішої, і вдивився в розвалище на місці блискітливої стіни. І глитнув, і пересмикнув плечима, відганяючи дрижаки, і легкодухо — безсторонній спостерігач! — подумав, що краще б він цього не робив, не зупинявся, не наводив різкості, не дивився.

Кучугури битого скла, перекручений кабель, жіноча голова в розтрощених окулярах, розплавлена панель якоїсь електроніки, труби, клапті тканини, яскрава іграшка в дитячій ручці… розколота ванна, кахляні крихти, спечений пластик, сажа, попіл, розчавлені й обвуглені трупи… Коли?!!

— А хрін розбереш. Тому і немає сенсу.

Андрій здригнувся, вигнувся, озирнувся.

Чоловік дивився на нього. Всміхнувся щербатим усміхом. Неголений, з синюватим опухлим обличчям і неохайним сивим хвостиком із-під розтягнутого берета, в зашкарублих бомжацьких манатках, підв’язаних зеленим жіночим пасочком. В сутінковій напівтемряві цей чоловік усе-таки відкидав примарну довгу тінь через усю вулицю.

Лише одну тінь.