Ті, що співають у терні

3

«Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності», — мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брикасар. Його новенький «даймлер» мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. — «Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості у голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади і керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.

Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сірого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову від немилосердного сонця, і важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Між домівкою католицького священика в Джиленбоуні та садибою Дрогеда нараховувалося аж двадцять сім воріт, і це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову увібратися до авто, проїхати у них, потім знову зупинитися, вийти, повернутися до воріт і зачинити їх, а опісля сісти в авто і рушити до наступних воріт. Скільки разів йому хотілося проігнорувати хоча б половину цього ритуалу і рвонути далі колією, залишивши позаду себе розчинені ворота — немов спантеличено роззявлені роти, — але в такому разі навіть побожний страх, навіюваний його духовним саном, не зупинив би власників цих воріт: вони неодмінно гудили б його за таку безвідповідальність та легковажність. «От якби коні були так само швидкі та зручні, як автомобілі, — подумалося йому, — тоді можна було б відчиняти ворота, не вибираючись із сідла».

— Щось здобуваєш, а щось неодмінно втрачаєш, — мовив Ральф і поплескав панель приладів свого новенького «даймлера» і, надійно зачинивши за собою ворота, рушив — до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлісим пасовиськом.

Ця австралійська садиба справляла враження навіть на ірландця, звиклого до величних замків та особняків. Дрогеда була найдавнішою та найбільшою маєтністю в районі, яку покійний колишній власник, безтямно закоханий у неї, прикрасив відповідною будівлею. Споруджений в аскетичному георгіанському стилі з пісковику, вирубаного вручну в кар’єрах, що за п’ятсот миль на схід, будинок мав два поверхи, вікна з численними шибками та широку веранду з залізним поруччям, яка охоплювала увесь нижній периметр. Кожне вікно ошатно обрамляли чорні дерев’яні віконниці, які слугували не лише для прикраси, а й для користі: в літню спеку їх зачиняли, щоб зберегти внутрішню прохолоду.

Стояла осінь, і кучеряві лози зеленіли, а навесні гліцинія, посаджена п’ятдесят років тому по завершенні будівництва маєтку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфів, що нестримно ширитиметься зовнішніми стінами та дахом веранди. Будинок оточували декілька акрів ретельно підстриженої галявини з англійськими парками, які навіть тепер майоріли кольорами завдяки трояндам, жовтофіолі, жоржинам та чорнобривцям. Від немилосердного сонця будинок захищав гайок евкаліптів-привидів із блідими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтіли на висоті сімдесяти футів над землею; подекуди їхні гілки перепліталися з лозами бугенвілії, прикрашаючи їх, немов прекрасні пурпурові гірлянди. Навіть баки з водою — такі неоковирні, але необхідні в господарстві — були вкриті товстим шаром витривалих місцевих лоз, троянд та гліциній, і тому більше скидалися на декоративні, а не функціональні елементи ландшафту. Покійний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свій маєток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарі Дрогеди могли дозволити собі зелені галявини та квітучі клумби навіть якби дощу не було десять років.

Якщо наближатися до садиби через вигін Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкаліпти-привиди, але потім ставали помітними й решта споруд із пісковику, з’єднаних із головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоїста колія переходила в гравійну під’їзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлої стоянки для автомобілів та екіпажів, розташованої з одного боку будинку, а потім продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригінних майданчиків, сараю для стрижки овець та численних клунь і комор. Отцю Ральфу більше подобалися велетенські перцеві дерева, що затіняли всі ці господарські будівлі, а не евкаліпти-привиди, що росли біля особняка. Перцеві дерева були вкриті щільною зеленою листвою, а над ними гуділи бджоли — підходящий природний антураж для заміського будинку з атмосферою лінькуватої неквапливості.

Коли отець Ральф вийшов з авто і рушив через галявину, він побачив на веранді служницю з усміхненим обличчям, вкритим зморшками і ластовинням.

— Доброго ранку, Мінні, — привітався він.

— Ой, здрастуйте, отче! Так приємно бачити вас у такий чудовий ранок! — відповіла вона з сильним ірландським акцентом, однією рукою широко розчиняючи двері, а другу простягаючи, щоб взяти потертий світський капелюх Ральфа.

У напівтемному залі з викладеною мармуровими плитами підлогою та широкими сходами з мідним поруччям він зупинився і почекав, доки Мінні, злегка кивнувши головою, увійде до вітальні.

Мері Карсон сиділа у кріслі з підголівником біля розчиненого вікна заввишки п’ятнадцять футів від долівки до стелі; їй було байдуже до холодного повітря, що потоком линуло до кімнати. Копиця її рудого волосся була майже такою ж яскравою, як і в юності; хоча загрубіла, вкрита ластовинням шкіра з віком і набула нових пігментних плям, для жінки шістдесяти п’яти років вона мала мало зморщок — малопомітну мережу невеличких ромбовидних подушечок, схожу на стьобану ковдру. Єдиними свідченнями її непоступливої вдачі були глибокі борозни, що тягнулися обабіч її римського носа, опускаючи вниз куточки рота, та непорушний погляд блідо-блакитних очей.

Отець Ральф мовчки пройшов по обюсонському[4] килиму і поцілував їй руки; цей жест добре личив такому високому елегантному чоловіку в простій чорній сутані, яка надавала йому майже аристократичного вигляду. Позбавлені виразу очі Мері Карсон несподівано грайливо заіскрилися, і вона самовдоволено й дещо манірно всміхнулася.

— Хочете чаю, отче? — спитала вона.

— Це залежить від того, чи бажаєте ви слухати месу, — відповів священик і сів у крісло напроти, схрестивши ноги; при цьому сутана трохи задерлася догори, і з-під неї показалися бриджі та високі, до колін, чоботи — поступка місцевим звичаям, бо так вдягалися чоловіки його парафії. — Я привіз вам причастя, але якщо ви бажаєте вислухати месу, то за кілька хвилин я буду готовий прочитати її. Я не проти трохи подовжити свій піст.

— Я недостойна вас, отче, — манірно мовила Мері Карсон, чудово знаючи, що він, як і решта претендентів, залицялися не до неї, а до її грошей.

— Благаю, попийте чаю, — наполягла вона. — А без причастя я як-небудь обійдуся.

Отець Ральф зробив зусилля, щоб не показати свого обурення; його парафія була ідеальним місцем для опанування вмінням контролювати емоції. Коли йому хоч раз випаде шанс піднятися з безвісти, до якої потрапив через нестриманість, він не повторить тієї помилки. І якщо добре розіграє свої карти, то ця немолода жінка може стати відповіддю на його молитви.

— Мушу визнати, отче, що цей рік видався досить вдалим та приємним, — зауважила господиня. — Ви — набагато кращий пастир, аніж покійний отець Келлі, Господи, спопели його душу. — Останню частину фрази вона несподівано промовила з різкими та мстивими нотками в голосі.

Священик закліпав на неї очима.

— Шановна пані Карсон! Таке ставлення до людини не можна назвати істинно католицьким.

— Зате воно правдиве. Він був старим п’яницею, і я впевнена, що Господь знищить його душу так само, як алкоголь знищив його тіло. — Вона подалася вперед. — Я вже досить добре вас знаю, і тому вважаю, що маю право поставити вам декілька запитань, ви не заперечуєте? Зрештою, ви ж користуєтеся без обмежень Дрогедою як власним гральним майданчиком: приїжджаєте сюди, щоб навчитися скотарства, удосконалювати навички верхової їзди, і просто, щоб втекти від незручностей, пов’язаних із життям у Джилі. Все, звісно, робиться на моє запрошення, але, вважаю, це дає мені право поставити вам декотрі запитання, чи не так?

Отцю Ральфу не подобалося, коли йому нагадували, що він має почуватися вдячним, але він вже звик до думки, що одного дня господиня маєтку вирішить, що достатньо має над ним владу, і почне диктувати йому свої вимоги.

— Звісно, пані Карсон. Бо я навіть не знаю, як віддячити вам за те, що ви дозволяєте мені приїздити до Дрогеди і почуватися тут, як вдома, за всі ваші подарунки — коней, авто…

— Скільки вам років? — спитала вона без подальших преамбул.

— Двадцять вісім, — відповів він.

— Молодший, ніж мені здавалося. Та навіть якщо зважити на вашу молодість — таких священиків, як ви, не посилають до місць на кшталт Джилі. Що ж ви скоїли, що ваше начальство послало такого священика, як ви, до нашого провінційного закапелку?

— Я образив єпископа, — з легкою усмішкою відповів Ральф.

— Не сумніваюся, що ви на таке здатні! Але я не уявляю, як священик із вашими непересічними здібностями може вдовольнятися життям в такій глушині, як Джилленбоун?

— Така воля Божа.

— Дурниці! Ви опинилися тут через людські вади — ваші та єпископа. Непогрішимий лише папа римський. У Джилі ви перебуваєте поза межами вашої природної стихії, всі ми це знаємо, хоча всі ми не проти, для розради, мати такого священика, як ви, а не отих висвячених невдах, що не змогли знайти собі достойного місця в Англії, бо саме таких сюди зазвичай і виряджають. Ваша ж природна стихія перебуває в коридорах церковної влади, а не поміж коней та овець. У червоній мантії кардинала ви мали б божественний вигляд.

— На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звісно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самісінькому центрі мапи архієпископа, який є посланцем папи. А могло бути й гірше. Бо в мене є ви, і в мене є Дрогеда.

Вона сприйняла ці навмисно відверті лестощі так, як він і сподівався; Мері Карсон тішилася його вродою, його увагою, його гострим уїдливим розумом — із нього й справді може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя їй хоч раз трапився такий красень, та ще й із таким ставленням до власної вроди. Він не міг не усвідомлювати, наскільки гарним він є: високий, із бездоганно-пропорційною фігурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усі складові його тіла зліплені докупи з такою ретельністю і довершеністю, на яку Господь Бог рідко коли розщедрювався для своїх творінь. Отець Ральф був сама довершеність — від чорних кучерів на голові та дивовижно блакитних очей і до тендітних елегантних рук та невеликих ступнів. Так, цей молодик неодмінно усвідомлює, яку чудову зовнішність він має. Але була в ньому і якась байдужість, і це збурювало в неї відчуття, що священик не є рабом своєї краси і ніколи ним не буде. Звісно, для досягнення бажаного він без докорів сумління скористається власного красою, якщо вона стане в пригоді, але навряд чи зробить це із задоволенням: скоріш за все матиме невисоку думку про людей, здатних піддаватися її впливу. Мері Карсон багато віддала б, аби дізнатися, яка ж подія в попередньому житті отця Ральфа зробила його таким, яким він є.

«Цікаво, — подумалося їй, — а чи багато було священиків вродливих, як Адоніс, і з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обітницю безшлюбності, щоб уникнути небажаних наслідків?»

— А чому ви погодилися поїхати до Джилленбоуна? — спитала вона. — Чи не краще було б відмовитися від священицького сану, аніж миритися з таким приниженням? З вашими талантами ви могли б стати багатим та впливовим у будь-якій галузі, тільки не кажіть, що вас анітрохи не приваблює сама думка про владу.

Він різко вигнув ліву брову.

— Шановна пані Карсон, ви — католичка. І ви знаєте, що обітниці, які я дав, є священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.

Вона пирхнула і розсміялася.

— Та годі вам! Невже ви й справді вірите в те, що коли зречетеся своїх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслідуватимуть, наче оскаженілі гончаки?

— Звісно, не вірю. Не вірю я й у те, що ви — людина обмежена, і тому вважаєте, що саме страх перед неминучою карою втримує мене у лоні Церкви.

— Отакої! А ви дошкульний, отче де Брикасар! То що ж тоді вас стримує? Що змушує вас терпіти Джилі з його пилюкою, спекою та мухами? Чи усвідомлюєте ви, що це як довічне ув’язнення.

На мить його блакитні очі закрила тінь, але він усміхнувся, пожалівши свою співбесідницю.

— Ну ви вмієте утішити, нічого не скажеш! — Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю і зітхнув: — Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жінці… Я немов та посудина, пані Карсон, і час від часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих періодів порожнечі не було б взагалі. А це наповнення, це єднання з Богом не залежить від конкретного місця — чи буду я в Джилленбоуні, чи, скажімо, в палаці єпископа. Цей стан важко визначити, бо навіть для священиків він є великою таємницею. То є божественна одержимість, яку звичайні чоловіки можуть так ніколи і не пізнати. Саме так — божественна одержимість. То як мені відмовитися від неї? Це неможливо.

— То це енергія, чи не так? Чому ж тоді вона дається саме священикам? Чому ви гадаєте, що помазання єлеєм під час виснажливо довгої церемонії здатне наділити цією енергією будь-якого чоловіка?

Він похитав головою.

— Розумієте, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний і наполегливий розвиток такого стану душі й розуму, який розкриє Господу твою посудину. Його треба заслужити!

Зо дня в день. Невже ви не розумієте, що є метою обітниць? їхня мета полягає в тім, щоб ніщо земне не втрутилося між священиком та тим станом духу, якого він досягнув — ні любов до жінки, ні любов до грошей, ні небажання коритися диктату інших людей. Для мене злидні не є чимось незвіданим, бо я походжу з небагатої родини. Дотримуватися благочестя мені неважко. Найважчим є для мене третє — це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути божою посудиною — я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.

— Тоді ви дурень, — відказала Мері Карсон. — Я теж вважаю, що в житті є важливіші речі, ніж коханці, але вмістилище для Бога не є однією з них. Дивно. Я ніколи не думала, що ви так палко вірите в Бога. Мені здавалося, що ви — людина, сповнена сумнівів.

— Так я маю сумніви. Хіба ж мисляча людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. — З цими словами отець Ральф поглянув повз неї, на щось для неї невидиме. — Знаєте, мені здається, що я пожертвував би всіма амбіціями, всіма своїми пристрастями заради можливості стати довершеним священиком!

— Довершеність у будь-чому є нестерпно нудною. Особисто я віддаю перевагу тому, що має в собі незначну недовершеність.

Він розсміявся, поглянувши на неї з захватом і заздрістю. Мері Карсон і справді була дивовижною жінкою.

Уже тридцять три роки була вона вдовою, а її єдина дитина, син, помер іще у ранньому дитинстві. Через свій особливий статус у громаді Джилленбоуна вона не скористалася пропозиціями, які робили їй найсміливіші чоловіки з її оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своєму чоловіку право розпоряджатися всією своєю маєтністю. Грати другу скрипку? Ні, не таким уявляла своє життя Мері Карсон! Тому вона зреклася плотських утіх заради влади. Завести собі коханця — справа немислима, бо до пліток Джилленбоун був чутливий, як дріт до електричного струму. Демонструвати свою людську слабкість було чужим її вдачі.

Але тепер Мері Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тілесних покликів. І якщо новий молодий священик старанно виконував свої обов’язки її духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобіля, то в цьому не було нічого недоречного. Усе своє життя вона була непохитною опорою церкви і належним чином підтримувала свою парафію та її духовного лідера, навіть якщо отець Келлі п’яно гикав, відправляючи месу. Не лише вона виявила добросердість до молодого наступника отця Келлі: отець Ральф де Брикасар мав заслужену популярність у кожного члена своєї пастви — багатого чи бідного. Якщо парафіяни з далеких сіл не мали змоги потрапити до Джилі, щоб із ним зустрітися, він сам до них їздив верхи на коні, поки Мері Карсон не подарувала йому автомобіль. Його доброта й терплячість заслужили йому симпатію у всіх парафіян, а у декотрих — щиру любов; Мартін Кінґ із Бугели придбав для будинку священика дорогі меблі, а Домінік О’Рурк із Дібан-Дібана надавав кошти на зарплатню для його економки.

Тому на п’єдесталі свого віку та свого суспільного статусу Мері Карсон почувалася в цілковитій безпеці, милуючись отцем Ральфом; їй подобалося випробовувати свою кмітливість інтелектом чоловіка, не менш розумного за неї, подобалося передбачати його, тим більше, що вона ніколи не була до кінця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.

— Повернімося до Джилі, який, за вашим висловом, не перебуває в центрі мапи папського посланця, — сказала Мері Карсон, глибше вмощуючись у кріслі. — Як ви гадаєте, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу?

Священик гірко посміхнувся.

— Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула.

— Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші.

— Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон.

— Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері.

Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брикасар сказав:

— Дякую, Мері.

Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула:

— Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.

— Звіть мене Ральф, — сказав він і пустотливо додав: — Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую.

— А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся — а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брикасар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара і на своєму віку грішила багато.

— Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив.

Мері Карсон не втрималася і хихикнула.

— Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. — На мить вона замовкла, а потім змінила тему. — Але тепер мені терміново потрібен головний скотар.

— Як, знову?

— За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину.

— Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.

— Ах ви ж нахабо! — сплеснула вона руками і розсміялася. — А хто придбав вам новісінького «даймлера», щоб вам не доводилося їздити верхи?

— Зате як ревно я за вас молюся!

— Якби Майкл мав хоча б половину вашої кмітливості та твердості характеру, то я, може, і покохала б його, — несподівано зауважила вона. Раптом на її обличчі відбилася злоба. — Ви гадаєте, що я не маю в цьому світі жодного родича і тому мушу заповісти свої гроші та землю матері-Церкві, чи не так?

— Гадки не маю, — не зморгнувши оком відповів Ральф, наливаючи собі чаю.

— Взагалі-то, я маю брата, а у нього багато синів — велика й щаслива родина.

— Це так добре для вас, — стримано зауважив він.

— Коли я вийшла заміж, то не мала за душею ані копійки, ані маєтності. Я знала, що ніколи не вийду вдало заміж в Ірландії, де жінці потрібне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собі багатого чоловіка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зібрати грошей на переїзд до країни, де багатії менш примхливі й перебірливі. Все, що я мала, коли сюди приїхала, це гарну зовнішність та фігуру, а ще — розум кмітливіший, аніж вважається нормальним для жінки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Він мене на руках носив аж до скону.

— А як же ваш брат? — нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми.

— Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік — чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала — а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік — мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів та сестер, що лишилися в Ірландії.

Вона всміхнулася.

— А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління.

Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.

— Дивно, чому ви раніш про це не подумали, — зауважив він.

— Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.

— А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? — швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.

Мері Карсон стенула плечима.

— Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість — не те, що колись має прийти. Вона вже тут.

— Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.

— Е, ні, вони тут не житимуть, — заперечила вона. — Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.

— А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим?

— Все дістанеться йому — нехай лишень заслужить цю спадщину, — грубо відказала вона.

Фіона Клірі народила ще одного хлопця за шість днів до дня, коли Меґі мало виповнитися дев’ять років. Вона вважала, що їй іще й пощастило, бо в проміжку трапилося лише два викидні. А у свої дев’ять Меґі була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самій Фіоні було сорок — надто багато, щоб носити й народжувати дітей без виснажливого болю. Дитина на ім’я Гарольд народилася хворобливою; і на пам’яті всіх членів родини це було вперше, коли до їхнього будинку регулярно заходив лікар.

Звісно, біда не приходить одна, тож біди родини Клірі множилися. Всупереч сподіванням, повоєнний період позначився не злетом, а занепадом економіки села. Знайти роботу ставало дедалі важче.

Одного дня, коли Клірі закінчували чаювати, старий Ангус Макрайтер приніс їм телеграму, і Педді розірвав її тремтячими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопці скупчилися довкола батька, всі, окрім Френка, який взяв чашку з чаєм і вийшов надвір. Фі провела його поглядом, а потім повернула голову до Педді, почувши, як той застогнав.

— Що там? — спитала вона.

Педді витріщався на шматок паперу так, немов то було повідомлення про смерть.

— Ми не потрібні Арчибальду.

Боб роздратовано гепнув кулаком по столу — йому так хотілося попрацювати зі своїм батьком помічником стригаля, і господарство Арчибальда мало стати його першим робочим місцем.

— Чому ж він так негідно з нами повівся, батьку? Ми ж мали приступити до роботи вже завтра!

— Він не каже чому, Бобе. Напевне, нас перебив якийсь мерзотник-конкурент.

— Ой, Педді, Педді! — зітхнула Фіона.

У плетеному ліжечку біля плити заплакав малий Гарольд, та не встигла Фіона й поворухнутися, як до нього вже підскочила Меґі. Тим часом повернувся Френк, став із чашкою в руці на порозі й поглянув на батька, примруживши очі.

— Що ж, доведеться, мабуть, сходити мені до Арчибальда і поговорити з ним, — нарешті мовив Педді. — Тепер запізно шукати заміну його сараю, але, гадаю, він має надати мені детальніше пояснення, аніж ця телеграма. Сподіватимемося, що ми знайдемо роботу з доїння корів і переб’ємося, поки в липні запрацює сарай Віллоубі.

Меґі витягнула великий квадратний рушник із величезного стосу, що лежав, підігріваючись, біля плити, і взяла з ліжечка малюка; той плакав. На його голівці яскравіло рідке типово клірівське волоссячко. Меґі поміняла йому пелюшку — швидко й вправно, як мати.

— Маленька мамця Меґі, — піддражнив її Френк.

— А от і ні! — обурено вигукнула вона. — Просто я допомагаю мамі.

— Та знаю, знаю, — заспокоїв він її з ніжністю в голосі. — Ти молодець, мала Меґі. — Френк смикнув її за тафтовий бант на голові, і той з’їхав набік.

Великі сірі очі Меґі дивилися на нього з невимовною ніжністю. Біля малюка, який сидів, погойдуючи голівкою, вона здавалася ровесницею Френка, і навіть старшою. У нього занило серце — шкода, що на Меґі звалилося скільки клопотів у її віці, коли єдиною дитиною, за якою вона доглядала б, мала бути Аґнеса; але лялька, давно забута, лежала у спальні. Якби не вона та мати, його тут вже давно не було б. Френк роздратовано поглянув на батька — причину появи нового мешканця, який зчиняв у домі такий гармидер. Так йому й треба, що його потурили з сараю! Чомусь решта хлопців та Меґі ніколи не втручалися в його думки так, як малий Гал. Але коли талія Фіони знову округлилася й погладшала, він був достатньо дорослий, щоб одружитися і стати батьком. Усі, окрім малої Меґі, відчули великий дискомфорт, а особливо — мати. Хлопці зиркали на матір, і вона зіщулювалася, як той кролик; не могла подивитися Френку у вічі або придушити сором у своїх очах. Жодна жінка не має так страждати, всоте подумав Френк, пригадавши страшні стогони та крики, що чулися з материної спальні тієї ночі, коли народився Гал. Він був повнолітній, тому його не відправили геть із хати, як решту дітей. Так батьку й треба, що він втратив роботу в отому сараї. Пристойний чоловік давно дав би спокій своїй дружині.

Френк милувався волоссям матері, що золотилося у світлі нещодавно встановленої електричної лампочки, її невимовно гарним профілем, коли вона дивилася через довгий стіл на Педді. Як така красива та витончена жінка, як вона, могла вийти заміж за бродячого стригаля з голвейських боліт? Змарнувала себе і свій порцеляновий посуд виробництва фабрики Споуда, Дамаскові скатертини, розстелені у вітальні перські килими — всього цього добра ніхто не бачив, бо Фіона не товаришувала з дружинами таких, як Педді. У її присутності ті соромилися власної крикливості й не могли приховати свого спантеличення, коли бачили столових приборів більше за одну виделку.

Інколи по неділях мати йшла до безлюдної вітальні, сідала під вікном за спінет[5] і грала, хоча за браком часу на музикування її техніка погіршилася, і вона вже не могла грати нічого іншого, окрім найпростіших творів. А Френк сідав під вікном серед бузку та лілій і слухав, заплющивши очі. У нього тоді часто бувало видіння — мати в пишному довгому платті з мереживом ледь помітного рожевого відтінку сидить за спінетом у величезній кімнаті кремового кольору, а довкола неї — безліч свічок у великих канделябрах. Йому хотілося плакати, та він розучився тієї ночі у сараї, коли поліція доставила його додому.

Меґі вклала Гала в ліжечко, повернулася до матері й стала поруч із нею. Ось іще одна, кому судилося себе змарнувати. Той самий гордий чуттєвий профіль; в її руках, в цьому дитячому тілі — щось від Фіони. Коли Меґі перетвориться на дорослу жінку, вона стане дуже схожою на свою матір. І хто ж на ній одружиться? Якийсь придуркуватий стригаль-ірландець або ж неотесаний селюк із молочної ферми? Його сестра була варта більшого, але через своє походження не могла прагнути більшого. їй не було виходу, всі так казали, і кожен прожитий ним рік, здавалося, лише підтверджував це.

Раптом почувши на собі його застиглий погляд, Фіона та Меґі враз обернулися і всміхнулися Френку з тією особливою ніжністю, яку жінки бережуть для найулюбленіших чоловіків у своєму житті. Френк поставив чашку на стіл і вийшов нагодувати собак. Йому хотілося розплакатися або когось убити. Що завгодно, аби тільки вгамувати свій біль.

Три дні по тому, як Педді втратив роботу в сараї Арчибальда, йому прийшов лист від Мері Карсон. Він розкрив його у поштовому відділку Вахіне, де забирав свою пошту; додому Педді повертався пристрибом, як хлопча.

— Ми поїдемо до Австралії! — заволав він, вимахуючи аркушами дорогого пергаменту під носами у своїх спантеличених домівців.

Запала тиша, і всі прикипіли до нього очима. В очах Фіони та Меґі відбилося потрясіння, але кожна пара чоловічих очей спалахнула радістю. А очі Френка несамовито запалахкотіли.

— Але ж Педді, чому це вона раптом згадала про тебе після скількох років? — спитала Фіона, перечитавши листа. — Вона звикла і до свого багатства, і до своєї самотності. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь раніше пропонувала нам свою допомогу.

— Здається, їй страшно помирати на самоті, — припустив Педді, не стільки, щоб переконати Фіону, скільки самого себе. — Ось поглянь, що вона пише: «Я вже немолода, а ти й твої хлопці є моїми спадкоємцями. Гадаю, нам слід побачитися до того, як я помру; час тобі навчитися керувати господарством, яке ти успадкуєш. Я збираюся призначити тебе моїм головним скотарем — це буде прекрасна підготовка, а ті з твоїх хлопців, які є достатньо дорослими для роботи, можуть теж працювати у мене скотарями. Дрогеда перетвориться на родинний концерн, керований родичами без залучення чужинців».

— А вона нічого не каже про те, щоб вислати нам грошей на поїздку до Австралії? — поцікавилася Фіона.

Педді заціпенів.

— І не подумаю надокучати їй цим проханням! — відрізав він. — Ми зможемо перебратися до Австралії і без її подачок: я маю достатньо заощаджень.

— А я гадаю, що вона має оплатити наш переїзд, — вперто наполягала Фіона на превеликий подив всіх присутніх, бо вона нечасто висловлювала власну думку. — Чому ти маєш кидати своє теперішнє життя і вирушати на роботу, покладаючись лише на обіцянку, дану в листі? Мері Карсон досі й пальцем не поворухнула, щоб нам допомогти, тому я не маю до неї довіри. Пам’ятаю, ти казав, що тобі ніколи не доводилося бачити таких скнар, як вона. Зрештою, Педді, ти ж навіть не знаєш своєї сестри, бо між вами така різниця у віці, а вона подалася до Австралії тоді, коли ти ще в школу не ходив.

— Не розумію, яке це має значення тепер, до того ж що більше вона зекономить, тим більша спадщина нам дістанеться. Тому я не згоден із тобою, Фіоно. Ми поїдемо до Австралії й самі оплатимо наш переїзд.

Фіона більше не зронила ані слова. З виразу її обличчя неможливо було вгадати, чи обурилася вона за те, що їй так безцеремонно заткнули рота.

— Ура, ми їдемо до Австралії! — вигукнув Джек, вхопивши батька за плече. Джек, Г’юї та Стю застрибали від радості, навіть Френк усміхався, а його очі бачили перед собою не кімнату, а щось далеке-далеке. Лише Фіону й Меґі гризли сумніви й побоювання, вони плекали болісну надію, що все це скінчиться нічим, бо їхнє життя в Австралії не стане легшим; буде те саме, тільки в незвичних умовах.

— А де цей — Джилленбоун? — поцікавився Стюарт.

Хтось приніс старий географічний атлас; хоч якими бідними не були Клірі, над обіднім столом у кухні висіло кілька полиць із книжками. Схилившись над пожовклими сторінками, хлопці нарешті відшукали Новий Південний Уельс. Звиклі до невеличких новозеландських відстаней, вони не здогадалися подивитися масштаб мапи в нижньому лівому кутку. І тому, природно, зробили висновок, що Новий Південний Уельс не більший за Північний острів Нової Зеландії. А у верхньому лівому кутку вони знайшли Джилленбоун і їм здалося, що від нього до Сіднея приблизно та ж сама відстань, що й від Окленда до Вангануї, хоча цяток, які позначали міста, було набагато менше, аніж на мапі Північного острова.

— Це дуже старий атлас, — зауважив Педді. — Австралія схожа на Америку — розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.

На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.

— Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, — твердо заявив Педді дружині.

— А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?

— Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря, і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

— Я теж, — погодилася Фіона.

Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Ангуса Макрайтера і відвезли на аукціон до Вангануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.

Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку і задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.

— Він у тебе завжди був, мамо? — спитав Френк.

— Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.

Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану масляними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим кружевами, окантованому незчисленними криноліновими оборками.

— Хто то така? — з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. — Мені завжди хотілося знати.

— Поважна дама.

— Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

— Вона? Родичка? — відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. — Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?

— Так.

— То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися треба.

— Мамо, скажи, будь ласка.

Фіона зітхнула, закрила спінет і стерла золотистий пил зі своїх пальців.

— Та нема про що казати. Зовсім нема. Нумо, допоможи мені пересунути всі ці речі на середину кімнати, щоб таткові було зручно їх пакувати.

Подорож виявилася справжнім кошмаром. Не встигла «Вахіне» вийти з гавані Веллінгтона, як Клірі спіткала морська хвороба, яка не відпускала всі тисячу двісті миль океану, збуреного сильним вітром. Педді виводив хлопців на палубу, тримав їх там попри різкий вітер та безперервні бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жінок та малого Гала лише тоді, коли якась добра душа погоджувалася придивитися за чотирма Нещасними хлопцями, які час від часу тужилися і блювали. Хоч як би йому не хотілося побувати на свіжому повітрі, Френк зголосився залишитися в каюті, щоб охороняти жіночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива і смерділа оливою; вона розташовувалася під ватерлінією в носовій частині, а тут хитавиця судна була найсильнішою.

Кілька годин по тому, як корабель вийшов з гавані Веллінгтона, у Френка та Меґі з’явилося тверде переконання, що їхня мати неодмінно помре; лікар, якого вкрай стурбований стюард викликав із кают першого класу, поглянув на Фіону і песимістично похитав головою.

— Добре хоч подорож триватиме недовго, — мовив він і наказав своїй медсестрі знайти малюкові молока.

В інтервалах між нападами нудоти Френк та Меґі примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фіона припинила тужитися до блювоти і впала в стан, схожий на кому, з якого вони ніяк не могли її вивести. Стюард допоміг Френку підняти матір на верхнє ліжко, де повітря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досі підступала йому до горла, Френк вмостився скраєчку ліжка поруч із матір’ю і час від часу обережно прибирав їй із лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Він годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педді, Френк сидів біля матері, а Меґі скоцюрблена лежала разом із Галом на нижній койці, притиснувши до рота рушник.

Коли до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався, і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння — самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками — то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґі звук туманних сирен — із них почалося її знайомство з Австралією.

Педді зніс Фіону з «Вахіне» на руках, за ним зійшов Френк із малюком, потім Меґі з валізою, а далі подибали хлопці, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен із них ніс той чи інший вантаж. Вони прибули до Пірмонта (ця назва їм нічого не говорила) туманним зимовим ранком наприкінці серпня 1921 року. За залізним ангаром пристані витягнулася довжелезна низка таксомоторів; Меґі витріщилася на них, роззявивши рота, бо їй іще ніколи не доводилося бачити скільки автомобілів одночасно в одному місці. Педді якось примудрився запхати їх усіх в одне таксі, водій якого зголосився відвезти їх до Народного палацу.

— Саме те, що тобі потрібно, друже, — сказав він Педді. — Бо то є готель для робочого люду, де хазяйнує Армія спасіння.

Вулиці повнилися автомобілями, котрі сновигали туди-сюди, а коней було обмаль. Клірі зачудовано визирали з вікон таксі на високі цегляні споруди та вузькі звивисті вулиці, заворожені швидкістю, з якою натовпи людей то зливалися докупи, то розчинялися, немов виконували якийсь химерний міський ритуал. Від Веллінгтона вони були у захваті, але порівняно з Сіднеєм він скидався на маленьке провінційне містечко.

Поки Фіона відпочивала у одній із незчисленних кімнат курятника, який персонал Армії спасіння любовно називав Народним палацом, Педді подався до Центрального вокзалу, щоби довідатися про поїзд до Джилленбоуна. Хлопці вже оклигали і зволіли піти разом із ним, бо їм було сказано, що вокзал розташований неподалік, а по дорозі до нього — суцільні крамниці, серед яких є та, де торгують льодяниками з морської цибулі. Заздрячи їхній жвавості, Педді здався, бо був непевен, чи витримають його ноги таку пішу подорож після трьох днів морської хвороби. Френк та Меґі залишилися з Фіоною та малюком; хоча їм теж кортіло піти, але турбота про здоров’я матері переважила. А Фіона, опинившись на суші, й справді швидко приходила до тями. Вона впоралася з мискою супу і над’їла шматочок грінки, які приніс їй добрий ангел у чепчику Армії спасіння.

— Фіоно, якщо ми не виїдемо цього вечора, то наступного потяга нам доведеться чекати цілий тиждень, — повідомив Педді, повернувшись із вокзалу. — То як — ти витримаєш, якщо ми вирушимо сьогодні увечері?

Фіона, тремтячи, сіла і сперлася на подушку.

— Витримаю.

— Гадаю, нам треба почекати, — вперто заперечив Френк. — Мені здається, що мама ще недостатньо видужала, щоб їхати далі.

— Ти не розумієш, Френку: якщо ми пропустимо сьогоднішній потяг, нам доведеться стирчати тут цілий тиждень, а в моїй кишені недостатньо грошей, щоб оплатити наше тижневе перебування в Сіднеї. Австралія — велика країна, і ми їдемо в місце, куди поїзди не ходять кожного дня. Ми зможемо добратися до Даббо будь-яким із потягів, що вирушають завтра вранці, але тоді нам доведеться чекати пересадки на поїзд місцевого сполучення, а мені сказали, що в такому разі буде набагато більше мороки, аніж тепер, коли нам треба лишень трохи поквапитися, щоби встигнути на вечірній експрес.

— Я ж сказала, що витримаю, Педді, — повторила Фіона. — Зі мною ж Френк та Меґі, і все буде гаразд. — І вона благально уставилася поглядом на Френка — мовчи, мовляв.

— Тоді я надішлю Мері телеграму, щоб вона зустрічала нас завтра увечері.

Центральний вокзал виявився найбільшою спорудою, у якій коли-небудь бувала родина Клірі. Широкий скляний циліндр, здавалося, і відбивав, і поглинав шум і гам, який здіймали тисячі людей, що чекали всередині побіля своїх потертих і перев’язаних мотузками валіз і безперервно позирали на гігантське табло, в яке працівники вносили зміни вручну, орудуючи довгими палицями. У дедалі густішій вечірній темряві вони втрапили у натовп, але намагалися тримати в полі зору сталеві ворота зі спірального дроту, що вели на п’яту платформу. Вони були зачинені, але на них висіла велика вивіска зі зробленим рукою написом: «Джилленбоунський поштовий». На першій та другій платформах метушня провіщала скоре відправлення брісбенського та мельбурнського нічних експресів, до яких через шлагбаум линули натовпи пасажирів. Невдовзі настала і їхня черга — ворота під натиском натовпу розчахнулися, і люди поквапилися до потяга.

Педді знайшов для них порожнє купе другого класу, старших хлопців посадовив біля вікна, а Фіону, Меґі та малого — біля ковзних дверей, що вели до довгого коридору, який сполучав купе між собою. Час від часу в купе зазирали люди з виразом надії на обличчі, яку змінював переляк від такої кількості малих дітей. Буває, що чисельність родини інколи стає її в пригоді.

Ніч була досить холодною, довелося розгортати картаті шотландські ковдри, прив’язаних із зовнішнього боку до кожної валізи. Вагон не опалювався, однак вздовж підлоги лежали сталеві ящики з гарячим попелом, що випромінювали тепло; втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.

— А нам далеко їхати, татку? — поцікавилася Меґі, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкінечних стиках рейок.

— Набагато далі, аніж здавалося на нашому атласі, Меґі. Аж шістсот десять миль. Ми будемо там завтра під вечір.

Хлопці аж охнули від несподіванки, але відразу ж забули цю неприємну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнів; всі скупчилися біля вікна і витріщалися в нього, поки потяг пролітав перші милі, а будинки танули вдалині. Швидкість зросла, вогні порідшали, а потім взагалі зникли, і їх замінили струмені іскор, які проносив повз вікно шалений вітер. Коли Педді вивів хлопців із купе, щоб Фіона змогла погодувати малого, Меґі заздрісно подивилася їм услід. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопців, бо малюк порушив плин її життя і прикував до господарства міцно, як і матір. «Та я й не нарікаю», — терпляче запевняла вона себе. Гарольд — такий милий маленький парубійко, головна радість у її житті, до того ж Меґі було приємно, що матуся ставиться до неї, як до відповідальної дорослої жінки. Що змушувало маму народжувати та ростити дітей — невідомо, але результат був прекрасний. Вона віддала малюка Фіоні; потяг невдовзі зупинився зі скреготом та вищанням і простояв кілька годин, немов переводячи дух після тривалого забігу. Їй страх як хотілося розчинити вікно і визирнути надвір, але в купе ставало дедалі холодніше, не допомагав навіть гарячий попіл у ящику на підлозі.

З коридору увійшов Педді з чашкою паруючого чаю для Фіони, і та поклала наїженого й сонного малого на сидіння.

— Де це ми? — спитала вона.

— У місцині, що зветься Верховина. Нам причеплять іще один локомотив, щоб потяг зміг піднятися до Літгоу — так сказала дівчина з буфету.

— Скільки я маю часу на чай?

— П’ятнадцять хвилин. Френк принесе тобі бутербродів, а я подбаю, щоб хлопці не сиділи голодні. Наступна зупинка — місце під назвою Блейні — буде пізно уночі.

Ця новина викликала у Меґі надзвичайне збудження; вона допила материну чашку гарячого солодкого чаю і жадібно заковтнула бутерброди, які приніс їй Френк. Він вмостив Меґі на довге сидіння поруч із малюком, ретельно укрив її ковдрою, а потім зробив те ж саме Фіоні, яка розпростерлася на протилежному сидінні. Стюарт та Г’юї повкладалися на підлозі між сидіннями, але Педді сказав Фіоні, що піде з Бобом, Френком та Джеком до іншого купе поговорити з якимись стригалями; там вони й заночують. У вагоні було набагато приємніше, ніж у каюті корабля — сиди собі й слухай, як торохтять колеса під ритмічне пихкання двох локомотивів, як завиває вітер у телеграфних дротах, як час від часу з шаленою швидкістю чмихають паровози, коли їхні колеса ковзають похилими рейками, відчайдушно намагаючись у них вчепитися; нарешті Меґі заснула.

А вранці вони з побожним захватом та страхом витріщалися на ландшафт настільки чужий та незвичний, що їм раніш і на думку не спало б, що подібне могло існувати на одній планеті разом із Новою Зеландією. Так, тут теж були похилі пагорби, але окрім них ніщо більше не нагадувало про домівку. Усе було брунатне й сіре — навіть дерева! Немилосердне сонце встигло пофарбувати озиму пшеницю в золотаво-сріблясті кольори, миля за милею її стебла колихалися й гнулися під вітром, лише подекуди перемежовані посадками тонких покручених дерев із блакитним листям та запиленими купами охлялих сірих чагарників. Фіона стоїчно оглядала цей краєвид, не міняючи виразу свого обличчя, а в очах бідолашної Меґі бриніли сльози. Все таке жахливе й широченне — ні тобі паркану, ні хоча б невеличкої смужки зелені.

Коли сонце наблизилося до зеніту, почалась немилосердна спека, наче й не було тієї холоднючої ночі; а поїзд торохтів собі й торохтів, зрідка зупиняючись у якомусь маленькому містечку, де було повно велосипедів та запряжених кіньми возиків; здавалося, автомобілі тут були в дефіциті. Педді розчинив обидва вікна, хоча з паровозних труб всередину купе залітала сажа й осідала всюди. Стало так спекотно, що мандрівники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; їхня новозеландська зимова одіж прилипала до шкіри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовірним, що взимку десь може стояти така спека. Хіба що у пеклі.

Джилленбоун з’явився на заході сонця — невеличке химерне скупчення халуп із дерева та гофрованого заліза обабіч широкої запиленої вулиці, нудної та без дерев. Згасаюче сонце накинуло на світ своє золотаве покривало, тимчасово надавши містечку позолоченої шляхетності, яка швидко блякнула, поки Клірі стояли на платформі й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межі провінційної глушини, останнім аванпостом дощового поясу, що невпинно звужувався; а віддалік на заході вже протяглися дві тисячі миль австралійського Потойбіччя — пустинних земель, де ніколи не бувало дощів.

На станційному подвір’ї стояв блискучий чорний автомобіль, а до них, ступаючи через пилюку кілька дюймів завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгій сутані він видавався постаттю з минулого, здавалося, він не йшов по землі, як прості люди, а плив над нею, як у казці; довкола нього піднімалися клуби пилюки, червоної в останніх променях призахідного сонця.

— Привіт, я отець де Брикасар, — привітався він, подаючи Педді руку. — Ви, напевне, брат Мері, бо схожі на неї, як дві краплини води. — Повернувшись до Фіони, він підняв до вуст її охлялу руку і приємно здивований всміхнувся: ніхто не вмів так швидко помічати вихованих та освічених дам, як отець Ральф.

— А ви гарна! — зауважив він так, наче це була найприродніша ремарка у вустах священика; потім перевів погляд на хлопців, що стояли поруч купкою. Очі отця Ральфа на мить отетеріло затрималися на Френку з малим на руках, відмітили кожного хлопця окремо — по зросту, від найбільшого до найменшого. А за ними, сама-одна, стояла Меґі, роззявивши рота і витріщившись на нього так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помічаючи, що краї його сутани запилюжилися, священик обминув хлопців і взяв її за плечі — його руки були сильні, добрі й лагідні.

— Ну-ну! А ти хто така? — спитав він у неї, усміхаючись.

— Меґі, — відповіла вона.

— Її звуть Меґан, — скривився Френк, відразу ж зненавидівши цього красивого чоловіка за його дивовижно високий зріст.

— Меґан… Моє улюблене ім’я. — Він випрямився, але затримав руку Меґі у своїй долоні. — Вам буде краще переночувати сьогодні у моєму будинку, — сказав він, ведучи Меґі до автомобіля. — До Дрогеди я відвезу вас завтра вранці, бо тривала подорож потягом із Сіднея вас втомила.

Окрім готелю «Імперіал», католицька церква, школа, жіночий монастир та будинок священика були єдиними цегляними будівлями в Джилленбоуні, навіть середній школі довелося вдовольнитися каркасом із деревини. Коли впала темрява, у повітрі розлився страшенний холод; але у вітальні священицького будинку в каміні палахкотіли дрова, а звідкись із дальніх кімнат долітав болісно-спокусливий запах їжі. Економка — зморщена й стара, але надзвичайно енергійна шотландка — метушилася, показуючи гостям їхні кімнати, безперервно базікаючи з сильним акцентом, що видавав у ній колишню мешканку узгір’я в північно-західній частині Шотландії.

Сімейству Клірі, що звикло до холодно-пихатих манер священиків у Вахіне, було важко призвичаїтися до невимушеного та веселого панібратства отця Ральфа. Один лише Педді відтанув душею, пригадавши доброзичливість священиків у своєму рідному Голвеї, їхню близькість до простолюдинів. Решта ж вечеряли, зберігаючи обережну мовчанку і за першої ж нагоди втекли нагору до своїх кімнат; Педді неохоче поплентався слідком. Для нього його релігія була теплом та втіхою, але для решти сім’ї вона була чимось заснованим на страхові, на примусі, суть якого висловлювалася фразою «роби, як кажуть, бо проклянуть».

Коли гості пішли, отець Ральф вмостився у своєму улюбленому кріслі й закурив цигарку, усміхнено витріщаючись на вогонь. Він знову подумки передивлявся представників родини Клірі — в тому ж самому порядку, в якому вперше побачив їх на станції. Глава сім’ї такий схожий на Мері, але зігнутий роками тяжкої праці; скоріш за все, має не таку злостива вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженої добірними білими кіньми; чорнявий та похмурий Френк із чорними очима, так-так — саме з чорними очима; потім — сини, більшість із них схожі на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матір, коли він виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти — сказати важко; і нарешті — Меґі. Наймиліша та найгарніша дівчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: ні руде, ні золотисте, а бездоганний сплав обох кольорів. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими сріблясто-сірими очима, схожими на розталі діаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь і підвівся. «Щось із роками я стаю старим фантазером, — подумав він. — Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».

Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався так само спекотним, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.

— Які ж ці вівці брудні! — розчаровано зауважила Меґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.

— Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, — сказав священик. — Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.

— Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона — дикіша, набагато менш приручена, — відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.

— Яке ж то задоволення — не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! — зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота, і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.

Після потрясінь, які завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.

— Невже ми тут житимемо? — писнула Меґі приголомшено.

— Не зовсім, — швидко заперечив священик. — Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течією річки, за милю звідси.

Мері Карсон чекала на гостей у великій вітальні й навіть не підвелася, щоби привітати свого брата, змусивши його підійти до її крісла з підголівником.

— Ну здрастуй, Педді, — сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф із Меґі на руках, яка міцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мері Карсон важко підвелася, не привітавшись із Фіоною та її дітьми.

— То відразу ж послухаємо месу, — сказала вона. — Бачу, що отець Ральф де Брикасар поспішає.

— Зовсім ні, моя люба Мері, — розсміявся він, блиснувши блакитними очима. — Я відслужу месу, а потім ми всі поласуємо смачним гарячим сніданком за вашим столом, а опісля я обіцяв показати Меґі, де вона житиме.

— Меґі, — мовила Мері Карсон.

— Так, це Меґі. Чи знайомитимемося з кінця, еге ж? Дозвольте мені почати з голови, Мері. Знайомтеся, це Фіона.

Мері Карсон стримано кивнула і ледь удостоїла своєю увагою хлопців, яких священик називав по черзі: вона була надто поглинута спогляданням отця Ральфа та Меґі.

4

Будинок старшого скотаря стояв на палях, вивищуючись на тридцять футів над вузьким ярком, обсадженим по краю високими рідкими евкаліптами та численними плакучими вербами. Після розкоші особняка на Дрогеді цей будинок здавався досить простим, але оздобленням нагадував будинок, який Клірі полишили в Новій Зеландії. Кімнати повнилися солідними вікторіанськими меблями, густо всипаними тонким червоним пилом.

— Вам пощастило, тут є ванна, — зауважив отець Ральф, ведучи їх дощатими сходами до передньої веранди; підйом виявився досить крутим, бо палі, на яких стояв будинок, були п’ятнадцять футів заввишки. — Це на той випадок, коли річка вийде з берегів, — пояснив священик. — Будинок стоїть на березі ріки, і я чув, що за одну ніч вода в ній може піднятися на шістдесят футів.

У будинку справді була ванна кімната: в кінці тильної веранди за перегородкою був альков зі старою бляшаною ванною та щербатим нагрівачем води. Але, як з огидою виявили жінки, тутешній туалет був нічим іншим, як звичайною ямою за двісті ярдів від будинку, і ця яма смерділа. Після Нової Зеландії це здавалося дикунством.

— Той, хто тут мешкав, не надто переймався чистотою, — зауважила Фіона, провівши пальцем по пилюці на панелі.

Отець Ральф розсміявся.

— Якщо ви зібралися з цим воювати, то ваша битва буде безнадійно програна, — попередив він. — Це австралійська глушина, вона має три речі, які ви не в змозі будете здолати: спека, пилюка та мухи. Що б ви не робили, вони завжди будуть із вами.

Фіона поглянула на священика.

— Ви надзвичайно добрі до нас, отче.

— А чому б ні? Ви — єдині родичі моєї доброї приятельки Мері Карсон.

Фіона, анітрохи не вражена, стенула плечима.

— Я не звикла до дружніх стосунків зі священиком. У Новій Зеландії священики — люди досить непривітні й замкнені.

— Ви ж не католичка?

— Ні. Католик у нас Педді. Ясна річ, діти теж виховані католиками, кожен із них — якщо вас непокоїть саме це.

— Та я й не думаю непокоїтися. А особисто вас це обурює?

— Та мені якось байдуже.

— І ви не схотіли навертатися в католицтво?

— Я не лицемірка, отче де Брикасар. Колись я втратила віру у свою церкву і тепер не маю бажання переходити до іншого, але так само безглуздого віровчення.

— Зрозуміло. — Він поглянув на Меґі, яка стояла на передній веранді, вдивляючись у дорогу, що вела до садиби Дрогеда. — Ваша донька така гарненька. Знаєте, я маю слабкість до золотаво-каштанового волосся. Будь-який художник, забачивши її волосся, вже давно побіг би за своїми пензлями. Саме такого кольору я ще ніколи не бачив. Вона — ваша єдина донька?

— Так. Як у моїй родині, так і в родині Педді народжувалися головним чином хлопці. Поява дівчини — рідкість.

— От бідолаха, — ледь чутко зітхнув отець Ральф.

Коли з Сіднея прибули ящики з їхніми речами, будинок набув більш звичного вигляду — з книгами, порцеляною, прикрасами та вітальнею, заставленою меблями Фіони; все поволі облаштовувалося. Більшість часу Педді та хлопці старші за Стю проводили поза будинком із двома сільськогоспробітниками, котрих Мері навмисне тимчасово залишила для того, щоб вони навчили Клірі численним розбіжностям між вівчарством у Новому Південному Уельсі та вівчарством у Новій Зеландії. Фіона ж, Меґі та Стю вивчали розбіжності між веденням хатнього господарства в Новій Зеландії та життям у будинку старшого скотаря садиби Дрогеда. Поміж ними виникло мовчазне розуміння того, що саму Мері Карсон турбувати їм не можна, але її економка та служниці допомагали Фіоні, Меґі та Стю з не меншим ентузіазмом, аніж сільськогосподарські робітники допомагали чоловікам.

Невдовзі всі переконалися, що Дрогеда була самостійним всесвітом, настільки відрізаним від цивілізації, що з часом навіть Джилленбоун став просто назвою, з якою були пов’язані невиразні спогади. У межах великого вигону Гоум Педдок були стайні, кузня, гаражі, незліченні сараї з усякою всячиною — від корму до машинерії, собачі будки, вигони для худоби, заплутаний лабіринт скотопригінних дворів, гігантський сарай для стрижки овець із величезною кількістю робочих місць для стригалів — аж двадцять шість, а за сараєм — іще один заплутаний лабіринт дворів. Там були курники, свинарники, поїлки для корів та молочарня, житло для двадцяти шести стригалів, невеличкі халупки для чорноробів, двоє таких самих, але ще менших халупок для скотарів, бараки для робітників-новачків, бійня та стоси дров.

Все це розташовувалося приблизно посередині округлого безлісого простору діаметром три милі і мало назву Гоум Педдок. Увесь цей конгломерат споруд майже торкався сусіднього лісу тільки в тій точці, де стояв будинок старшого скотаря. Однак довкола сараїв, загонів та хлівів росло досить багато дерев, які давали таку необхідну та бажану тінь; здебільшого це були перцеві дерева — великі, кремезні, з щільною листвою і гарні своєю спокійною сонливістю. А віддалік, у зеленій траві пасовиська Гоум Педдок, ліниво паслися коні та корови молочної породи. На дні глибокого вузького яру обабіч будинку старшого скотаря неквапливо тік мілкий струмок каламутної води. Звісно, ніхто не повірив розповіді отця Ральфа, що вода в ньому здатна піднятися аж на шістдесят футів за одну ніч — це здавалося неможливим. Вода з цього струмка накачувалася вручну для кухні та ванни, і жіноцтво далеко не відразу призвичаїлося митися, мити тарілки та прати білизну в зеленувато-брунатній воді. Шість масивних баків із гофрованого заліза, які, подібно буровим вишкам, стриміли на високих дерев’яних опорах, збирали дощову воду для пиття, але новоприбулі швидко дізналися, що витрачати цю воду слід ощадливо, ніколи не використовуючи для прання. Бо хтозна, коли пройде наступний дощ і знову наповнить баки.

Вівці та велика рогата худоба поїлися артезіанською водою, але не з легкодоступного пласта ґрунтових вод, а справжньою артезіанською водою, що подавалася на поверхню з глибини три тисячі футів. Вона фонтанувала зі встромленої у свердловину труби і розтікалася невеличкими каналами з краями, порослими ядуче-зеленою травою, до кожного вигону господарства. Оскільки ці канали живилися зі свердловини, то їхня насичена сіркою та всілякими мінералами вода не годилася для пиття людьми.

Спочатку великі відстані приголомшували Клірі — Дрогеда мала площу двісті п’ятдесят тисяч акрів. Її найдовша межа простягнулася аж на вісімдесят миль. Господарство було за сорок миль та двадцять сім воріт від Джилленбоуна, єдиного населеного пункту в радіусі ста шести миль. Вузьку східну межу утворювала річка Барвон — так місцеві мешканці називали північне русло ріки Дарлінґ — великого й каламутного струмка тисячу миль завдовжки, який впадав у ріку Муррей і через півтори тисячі миль вихлюпувався разом із нею в океан на півдні Австралії. Струмок Джилленкрік, що тік у ярку побіля будинку старшого скотаря, впадав у Барвон за дві милі від Гоум Педдока.

Педді та хлопцям тут сподобалося. Інколи вони кілька днів поспіль проводили у сідлі за багато миль від господарства, ночуючи під небом, таким неозорим зоряним небом, що інколи їм здавалося, що вони з’єдналися з самим Господом Богом.

Сіро-бурий край повнився життям. Кенгуру тисячними табунами стрибали між деревами, легко долаючи огорожі та паркани, — такі бездоганно граційні, такі вільні! Посеред трав’янистої долини гніздилися страуси ему; вони гордо ступали вздовж своїх територіальних меж, але лякалися усього незвичного і тікали геть швидше за коней, полишаючи свої темно-зелені яйця завбільшки з футбольний м’яч. Терміти споруджували червонуваті, схожі на хмарочоси вежі; побіля мурашників сновигали незчисленні мурахи — великі й кусючі. Пташине розмаїття здавалося нескінченним у своїх незвіданих видах; пернасті жили не по одному чи по двоє, а тисячами тисяч: маленькі жовто-зелені папужки, яких Фіона чомусь називала голубками, хоча місцеві мешканці казали, що це хвилясті папужки; дещо більші за розмірами червоно-сині папуги під назвою розела; великі блідо-сірі папуги з яскраво-пурпуровими грудинками, підкриллям та головами, називалися рожевими какаду; а ще там були великі чисто-білі птахи з жовтуватими чубчиками, і ці птахи мали назву сірий чубатий какаду. Всюди пурхали красиві маленькі зяблики, а ще горобці та шпаки, весело сміялися й хихотіли дужі брунатні синьоводи, час від часу пірнаючи за зміями — своєю улюбленою їжею. Усі птахи майже як люди не мали ані найменшого страху: сиділи собі сотнями на деревах, позираючи туди-сюди яскравими розумними очима, верещали, реготали та імітували все, що здатне видавати хоч якийсь звук.

По землі тупотіли лячного виду ящірки п’ять-шість футів завдовжки і легко заскакували на високі гілки дерев, почуваючись там комфортно, як і на землі; вони називалися варанами. Було багато й інших ящірок, не таких великих, але декотрі мали не менш лячну зовнішність — із роговими гребенями довкола шиї, як у динозаврів, або з розпухлими, яскраво-синіми язиками. А розмаїтість видів змій вражала, і Клірі дізналися, що найбільші та найстрашніші із них здебільшого найбезневинніші, а от схоже на товсте полінце створіння в фут завдовжки могло виявитися смертельно небезпечним убивцею; яких там тільки змій не було — і пітони з ромбічним малюнком, і мідянки, і деревні змії, і чорні змії з червоним підчерев’ям, і коричневі змії, і смертельно небезпечні тигрові змії…

А комахи! Коники-стрибунці, сарана, цвіркуни, бджоли, мухи всіляких розмірів, цикади, комарі, ґедзі, велетенські молі та незчисленні метелики! Павуки наводили страх — величезні волохаті істоти з охватом лап у кілька дюймів; були й оманливо маленькі, але смертельно небезпечні павучки, що ховалися в туалеті. Декотрі жили в розлогій павутині на деревах, декотрі колихалися в щільних люльках із павутини, причеплених поміж стебел трави, інші ж пірнали в отвори у землі з лядками, які вони зачиняли за собою.

Було й багато хижаків: жорстокі дикі кабани, які не боялися нічого і харчувалися плоттю — чорні волохаті створіння завбільшки з дорослу корову; дінго — місцеві дикі собаки, які кралися, принишкнувши до землі й зливаючись із травою; сотні ворон, що огидно каркали зі скелетів мертвих засохлих дерев; яструби та орли, що нерухомо зависали в потоках повітря.

Від декотрих із цих хижаків вівці та худоба потребували захисту, особливо коли телилися корови і котилися вівці. Кенгуру та кролі поїдали дорогоцінну траву; свині та дінго пожирали ягнят, телят і хворих тварин, ворони видзьобували їм очі. Сімейству Клірі довелося навчитися стріляти, їздити верхи з гвинтівкою, інколи для того, щоб перервати страждання нещасної тварини або ж завалити дикого кабана чи собаку дінго.

«Оце і є справжнє життя!» — із захватом міркували хлопці. Жоден із них анітрохи не скучав за Новою Зеландією; коли ж з’явилася мошка, що набивалася в куточки очей, ніс, рот та вуха, вони швидко навчилися хитрому австралійському трюку — прив’язали корки до країв своїх капелюхів; ті підстрибували на мотузочках і відганяли мошку. Щоб гади не заповзали до халяв їхніх мішкуватих штанів, вони пов’язували під колінами штрипки зі шкіри кенгуру, ці штрипки чомусь називалися нацюцюрниками. Хлопці хихотіли зі смішної назви, але ставилися до цього винаходу з великою повагою. Порівняно з цим Нова Зеландія була страшенно нудною, бо ось воно — справжнє життя!

Але жінки, прив’язані до будинку та його околиць, від свого життя були не в захваті, бо їм не випадало ані вільної хвилини, ані нагоди поїздити верхи, не мали вони й бажання змінити вид діяльності. На новому місці виконувати жіночу роботу — куховарити, прибирати, прати, прасувати та няньчити дитинча — було значно важче. їм доводилося терпіти спеку, пилюку, мух, круті численні східці та каламутну воду, майже постійну відсутність чоловіків, які могли б принести й нарубати дров, накачати води та зарубати курку чи індичку. Особливо важко було терпіти спеку, а була ж іще тільки рання весна; але навіть тепер термометр на тінистій веранді доходив до ста градусів кожного дня[6]. У кухні біля гарячої плити температура сягала ста двадцяти градусів.

Одяг з цупкої тканини, що тісно облягав тіла жінок, був призначений для Нової Зеландії, де в будинку майже завжди було прохолодно. Якось Мері Карсон під час невеличкої прогулянки завітала до своєї невістки і скептично поглянула на закрите й довге, до підлоги, ситцеве плаття Фіони. Сама ж вона була вдягнена за останньою модою в кремове шовкове плаття з просторими рукавами, низьким декольте і без талії, яке сягало лише до середини литок.

— Ви така безнадійно старомодна, Фіоно, — зауважила вона, окинувши поглядом свіжовкриту кремовою фарбою вітальню з перськими килимами та старовинними, вочевидь, досить коштовними меблями.

— Не маю часу бути інакшою, — відказала Фіона досить різко як для гостинної хазяйки.

— Ви матимете тепер більше часу, бо чоловіки подовгу не буватимуть вдома, і тому вам доведеться менше куховарити. Підкоротіть ваші плаття і киньте носити нижні спідниці та корсети, інакше ви помрете, коли настане літо. Улітку, до вашого відома, температура підніметься ще на п’ятнадцять-двадцять градусів. — Її погляд затримався на портреті прекрасної блондинки у криноліновому платті у стилі імператриці Євгенії. — А це що за одна? — спитала вона, показуючи рукою.

— Моя бабуся.

— Та невже? А меблі й килими?

— Теж мої, від бабусі лишилися.

— Не може бути! Тоді мушу вам сказати, люба Фіоно, що ви низько впали.

Фі ніколи не втрачала самовладання, не втратила вона його і тепер, але її тонкі губи стали ще тоншими.

— Я так не вважаю, Мері. Бо маю доброго чоловіка, і ви це знаєте.

— Доброго, та без копійки за душею. Яке було ваше дівоче прізвище?

— Армстронґ.

— Оце так! А ви, бува, не з роду Родеріка Армстронґа?

— Він — найстарший із моїх братів. А його тезко був моїм прадідом.

Мері Карсон підвелася і змахнула нарядним крислатим капелюхом мух, які демонстрували мало поваги до людей високого соціального статусу.

— Тоді ви шляхетнішого походження, ніж Клірі, хоча я й сама з їхнього роду. Невже ви так палко покохали Педді, що зважилися все це кинути?

— Чому я це зробила — то моє діло, Мері, а не ваше, — спокійно мовила Фіона. — Я не бажаю обговорювати свого чоловіка, навіть із його сестрою.

Глибокі зморшки з боків великого носа Мері Карсон стали ще глибшими, а очі трохи вирячилися.

— Ти ба, яка гонориста цяця!

Більше вона не приїздила, зате часто приїздила її економка, місіс Сміт, не раз повторюючи пораду Мері Карсон стосовно одягу.

— Послухайте-но, — якось сказала вона. — У моєму помешканні є швацька машинка, якою я ніколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести її вам. Якщо вона мені знадобиться, то я сама до вас прийду. — Жінка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на підлозі. — Мені подобається звук дитячих голосів, місіс Клірі.

Кожні півтора місяці з Джилленбоуна привозили підводою пошту — то був єдиний контакт із зовнішнім світом. У господарстві Дрогеда була вантажівка «форд», іще один спеціально перероблений «форд» із баком для води на кузові, легковик моделі «форд-Т» та лімузин «ролс-ройс», але, здавалося, ніхто не їздив ними до Джилі, окрім Мері Карсон, та й то нечасто. Сорок миль — то було далеко, як до Місяця.

Блуї Вільямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав півтора місяці на те, щоб охопити всю підвідомчу територію. Його плосковерху підводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозів, і була вона завантажена всім тим, що замовляли далекі поселення. Окрім Королівської пошти він розвозив бакалію, бензин у бочках місткістю сорок чотири галони, мішки з зерном, коленкорові мішки з цукром та борошном, дерев’яні ящики з чаєм, мішки з картоплею, сільськогосподарські механізми, замовлені поштою цяцьки, одяг з ательє Ентоні Гордерна в Сіднеї та ще багато чого, що треба було везти з Джилі до сільських закутнів. Пересуваючись із гідною подиву швидкістю двадцять миль на день, він всюди був бажаним гостем; у нього вивідували новини та відомості про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотані смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, які він мав придбати в Джилі, йому віддавали старанно виписані листи, які потрапляли до брезентового мішка з написом «Залізниця “Велика долина”, Королівська пошта».

Західніше Джилі були лише два населених пункти: ближній, Дрогеда, і дальній — Бугела. За Бугелою лежала територія, куди пошта доходила лише раз на півроку. Великою зигзагоподібною дугою підвода Блуї об’їжджала всі населені пункти на південному заході, заході та північному заході, а потім, повернувшись до Джилі, вирушала на схід, у коротшу подорож, бо місто Буру лежало лише за шістдесят миль на схід. Інколи він віз пасажирів, що сиділи поруч із ним на непокритому шкіряному сидінні; то були люди, які їхали в гості або у пошуках роботи; інколи він забирав пасажирів — людей, що поверталися з гостей, скотарів, служниць та чорноробів, які звільнилися, бо були невдоволені оплатою чи умовами роботи, зрідка возив і гувернанток. Орендарі та скватери пересувалися власними легковиками, але ті, хто на скватерів працював, залежали від Блуї — поштаря і перевізника товарів.

Отримавши поштою замовлені рулони матерії, Фіона засіла за позичену швацьку машинку і заходилася шити з легкої бавовни просторі плаття для себе та Меґі, легкі просторі штани для чоловіків, повзунки для Гала та фіранки на вікна. Бо й справді без товстої й обтислої спідньої білизни було прохолодніше.

Життя Меґі було одиноким, бо з хлопців у домі залишався тільки Стюарт. Джек та Г’юї виїжджали разом із батьком навчатися роботи скотаря, вони працювали помічниками, які називалися в цих краях кумедним словом джекару´. Стюарт не був таким компанійським, як Джек та Г’юї. Він жив у власному світі — тихий маленький хлопчик, який просиджував годинами, спостерігаючи за поведінкою юрби мурашок, замість того, щоб лазити по деревах. А от Меґі полюбляла це заняття і знаходила австралійські евкаліпти підходящими для цієї забави — такі нескінченно різноманітні за формою та складністю видряпування на них. Втім, часу для лазіння по деревах та споглядання мурах було обмаль. Бо Меґі та Стюарт тяжко працювали. Вони рубали й носили дрова, копали ями для сміття, поралися в городі та доглядали курей та свиней. Вони вчилися вбивати павуків та змій, хоча так і не розучилися їх боятися.

Кілька років поспіль дощів випадало більш-менш достатньо; рівень води у струмку був низький, а баки для дощової води заповнені майже наполовину. Трава виростала досить добра, але її не можна було назвати ані розкішною, ані соковитою.

— Схоже на те, що стане ще гірше, — похмуро зауважила Мері Карсон.

Але до справжньої засухи їм судилося пізнати повінь. У середині січня місцевість довкола Дрогеди зачепили південним краєм північно-західні мусони — надзвичайно сильні й тривалі вітри, що дули туди, куди їм заманеться. Інколи під принесені ними проливні дощі потрапляли тільки найдальші північні окраїни континенту, інколи ж вони мандрували в глиб провінції, змушуючи нещасних мешканців Сіднея терпіти вологе й спекотне літо. Того січня небо затягнули темні хмари, рвані вітром на мокрі ганчірки; пішов дощ, і не тихий лагідний дощик, а безперервна ревуча злива, якій не було видно кінця.

Їх завчасно попередили: приїхав Блуї Вільямс на своїй підводі, навантаженій вище звичайного та з дванадцятьма запасними ваговозами — він поспішав скінчити свій об’їзд до дощів, коли він не зможе безпечно обслуговувати населені пункти.

— Йдуть мусони, — сказав він, скручуючи цигарку, і показав батогом на пакунки з додатковими бакалійними товарами. — Річки Купер, Барку та Діамантіна течуть врівень із берегами, а струмок Розлив уже вийшов із берегів. Квінсленд уже на два фути під водою, і тамтешні бідолахи всіляко намагаються знайти хоч якесь підвищення чи бодай пагорбок, щоб загнати на нього овець.

Раптом вибухнула тиха паніка: тепер Педді з хлопцями ішачили як прокляті, переганяючи овець із нижніх вигонів подалі від струмка та ріки Барвон; заявився отець Ральф і, осідлавши свого коня, вирушив із Френком та зграєю найкращих собак до дальніх, іще не звільнених від овець, пасовиськ побіля Барвону, а Педді з двома скотарями, прихопивши з собою по хлопцю, подалися в інших напрямках.

Отець Ральф сам був прекрасним скотарем. їхав він на рудій кобилі, подарованій Мері Карсон, убраний у бездоганно скроєні буйволячі бриджі для верхової їзди, блискучі коричневі чоботи по коліно та сніжно-білу сорочку із рукавами, закоченими поверх дужих жилавих рук, та розстебнутим коміром, із-під якого виднілися гладенькі засмаглі груди. Френк, у мішкуватих старих штанях із саржі, перев’язаних кенгуровими нацюцюрниками, та в сірій фланелевій майці, відчував себе поруч із ним бідним родичем. «А я і є бідний родич», — із кривою посмішкою подумав Френк, проводжаючи поглядом статну постать священика на елегантній кобилі, коли той проїхав повз живопліт та сосни за струмком. Сам же хлопець сидів верхи на вередливому строкатому коні, тренованому на загін скота; це була злобна тварюка, з вередливою вдачею та лютою ненавистю до інших коней. Пси дзявкали і нетерпляче вертілися, вишкіряючись і кидаючись один на одного, аж поки отець Ральф не розігнав їх лютим помахом скотарського батога. Здавалося, цей чоловік умів усе: і знався на спеціальному свисті, котрим собак спускали до роботи, і володів батогом краще за Френка, який іще не добре засвоїв це екзотичне австралійське мистецтво.

Великий і злий пес блакитної квінслендської породи, ватажок собачої зграї, по-рабськи прив’язався до священика і беззаперечно виконував всі його накази; Френка ж він, вочевидь, вважав лише його помічником, людиною другорядною. Почасти Френк був не проти цього, бо лише йому з усіх синів Педді життя на фермі Дрогеда не сподобалося. Так, він прагнув вирватися з Нової Зеландії, але не заради того, щоби потрапити сюди. Він терпіти не міг безперервне патрулювання пасовиськ, необхідність ночувати на твердій землі, злющих собак, до яких не можна було ставитися, як до улюбленців, і яких доводилося пристрілювати, якщо вони не виконували своєї роботи.

Але подорож назустріч темним хмарам скидалася на пригоду; навіть дерева, що гнулися й тріщали від вітру, танцювали танок неземної радості. Отець Ральф працював, як людина, охоплена якоюсь одержимістю: гнав собак на купки овець, які нічого не підозрювали, від чого ці нетямущі клубки вовни стрибали та мекали від страху, аж поки пси, що низькими силуетами сновигали у траві, збивали їх у щільні отари і змушували бігти у потрібному напрямку. Саме завдяки собакам жменька людей мала змогу вправлятися з таким великим господарством, як Дрогеда; виведені спеціально для роботи з великою рогатою худобою або вівцями, ці істоти були надзвичайно тямущими і з півслова розуміли всі команди.

До ночі отець Ральф із собаками та Френком, який, попри свою недосвідченість, щосили намагався допомагати, повністю очистили від овець одне пасовисько, на що, за звичайних умов, знадобилося б кілька днів. Розсідлавши свою кобилу біля купки дерев, що росли неподалік воріт на друге пасовисько, він бадьоро заговорив про те, що, можливо, їм і звідси вдасться прибрати овець до настання дощів. Висолопивши язики, пси зморено розпростерлися на траві, а їхній вожак, великий собака блакитної квінслендської породи, улесливо зателіпав хвостом під ногами отця Ральфа. Френк видобув зі своєї подорожньої торби кілька огидних шматків кенгурового м’яса і швиргонув його псам — ті накинулися на поживу, пожадливо вишкіряючись і кусаючи один одного.

— Гидотні тварюки! — зауважив він. — Вони поводяться не як собаки, а як шакали.

— На мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, — спокійно відповів отець Ральф. — Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. — Він усміхнувся. — Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони — чудові мисливці, і людина їм не потрібна — ні як годувальник, ні як господар.

З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами у м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.

Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.

— Отам і заночуємо, — сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.

Френк пішов за ним до вільги — дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.

— Ти нещасливий, Френку? — спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.

Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.

— А що то таке — щастя?

— Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?

— Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.

— До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, — зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.

— А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.

— Від нього?

У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.

— Скільки тобі років, Френку?

— Двадцять два.

— Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?

— Ні.

— А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина у тебе була?

— Ні, — відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».

— Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.

— Він триматиме мене, аж поки я не помру.

Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.

— Добраніч, — сказав він.

Вранці темні хмари опустилися ще нижче, але дощ цілий день затримувався, тому їм вдалося зібрати овець і з другого вигону. З північного сходу на південний захід Дрогеда перетинав ледь помітний водорозділ, і саме на цьому узвишші й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвоні вийде з берегів.

Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зі священиком швидкою риссю саме поспішали до броду через струмок, що нижче за течією неподалік будинку старшого скотаря.

— А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! — скрикнув отець Ральф. — І тримайся міцніше, хлопче, бо потонеш у багнюці!

Вони промокли вщент за кілька секунд — і перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий ґрунт перетворився на море багнюки, і коні почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кісточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але біля струмка земля була витоптана й гола, їм довелося спішитися. Коні, позбувшись тягаря, пішли далі легко, зате Френку ніяк не вдавалося втримати рівновагу. То було гірше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега — і блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте русло, зазвичай вкрите лінивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрімко біжучої піни; Френк почув, як священик розсміявся. Підбадьо-рювані криками та ляпасами промоклих капелюхів, коні примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на відміну від отця Ральфа та Френка, які багато разів намагалися видертися, але щоразу зісковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педді. Стурбований появою коней без вершників, він прийшов із мотузком і витягнув їх зі струмка.

Посміхаючись і хитаючи головою, отець Ральф відмовився від гостинної пропозиції Педді перечекати негоду в них.

— Мене чекають у великому будинку, — сказав він.

Мері Карсон зачула його вигуки раніш за прислугу, бо отець Ральф вирішив зайти з передньої частини будинку, гадаючи, що так буде легше дістатися до своєї кімнати.

— У такому вигляді я вас всередину не пущу, — заявила вона з веранди.

— Тоді, будьте ласкаві, принесіть мені кілька рушників та мою валізу.

Не відчуваючи ніяковості, вона безцеремонно спостерігала, як священик зняв сорочку, чоботи та бриджі й, прихилившись до напіввідчиненого вікна до її вітальні, стирав із себе рушниками багнюку.

— Ви — найгарніший із чоловіків, яких я коли-небудь бачила, Ральфе де Брикасар, — зауважила вона. — І чому це серед священиків так багато красенів? Через те, що вони ірландці? Так, ірландці досить красиві. Чи, може, через те, що багато вродливих та привабливих чоловіків знаходять у сані священика надійний захист від наслідків своєї привабливості? Не сумніваюся, що всі дівчата в Джилі сохнуть за вами.

— Я вже давно навчився не зважати на замріяно закоханих дівчат, — розсміявся він. — Будь-який священик віком до п’ятдесяти років є мішенню для деяких із них, а кожен священик віком до тридцяти п’яти є мішенню для них усіх. Але відверто спокушати мене наважуються лише дівчата-протестантки.

— Чому ви ніколи не відповідаєте на мої запитання напрямки? — Вона поклала долоню йому на груди і затримала її там. — Ви сибарит, Ральфе, бо засмагаєте на сонці. Ви скрізь такий засмаглий?

Посміхнувшись, він нахилив голову, а потім, торкнувшись щокою її волосся, розсміявся, розстібаючи свої бавовняні підштаники; коли ж вони упали на підлогу, священик відкинув їх ногою, поставши перед Мері Карсон як статуя роботи скульптора Праксителя; вона неквапливо походжала довкола і роздивлялася.

Події останніх двох днів розвеселили його і дали впевненість, а до цього відчуття ще й додалося несподіване усвідомлення того, що його благодійниця є, можливо, вразливішою, аніж йому здавалося. Але священик добре знав її, і тому почувався в абсолютній безпеці, коли спитав:

— Ви хочете, щоб я покохався з вами, Мері?

Вона критично оглянула його млявий пеніс і пирхнула:

— Стала б я оце завдавати вам такого клопоту! Вам хочеться жінок, отче Ральф?

Він з огидою сіпнув головою.

— Ні!

— А чоловіків?

— Вони гірші за жінок. Ні, чоловіків мені не хочеться.

— А самого себе?

— Найменш за все.

— Цікаво, цікаво… — Прочинивши другу половинку вікна, Мері Карсон увійшла до вітальні. — Ральф, кардинал де Брикасар! — саркастично мовила вона. Але тут, де її не бачили його чіпкі й розумні очі, вона важко впала у своє крісло з підголівником і міцно стиснула кулаки, таким чином висловлюючи свій гнівний протест проти несправедливості долі.

А голий отець Ральф зійшов із веранди на підстрижений газон і став, піднісши над головою руки й заплющивши очі. Дощ стікав по ньому теплими лоскотними струмочками, породжуючи на голій шкірі дивовижне відчуття. Було темно. А він і досі був спокійний та млявий.

Струмок вийшов із берегів, і вода, немов видершись палями, підібралася до будинку Педді та розлилася пасовиськом Гоум Педдок у напрямку садиби.

— Завтра вона спаде, — заявила Мері Карсон, коли стурбований Педді прийшов до неї зі звітом.

Як і зазвичай, вона мала рацію: впродовж наступного тижня вода спала і згодом повернулася до своїх звичних русел. Вийшло сонце, температура стрибонула до ста п’ятнадцяти у тіні, й трава виросла, наче на дріжджах — по стегна заввишки, чиста і така яскраво-зелена, що на неї аж боляче було дивитися. Витрушені від пилу вітром і вимиті дощем дерева виблискували, зі схованок, де вони перечекали негоду, повибиралися зграї папуг, щоб почистити серед зеленого листя свої райдужні пера, і защебетали ще веселіше.

Отець Ральф повернувся втішати своїх покинутих парафіян, безтурботно усвідомлюючи, що йому не попаде за тривалу відсутність, бо під його цнотливо-білою сорочкою, напроти серця, причаївся чек на тисячу фунтів. Єпископ шаленітиме від радості.

Овець перегнали на звичні пасовиська, а Клірі привчалися до провінційного обряду сієсти. Вставали вони о п’ятій ранку, до дванадцятої робили всю роботу, а потім падали у знемозі й спали, посмикуючись та пітніючи, до п’ятої години вечора. Так робили і жінки у домі, й чоловіки на пасовиськах.

Робота, яку не встигли переробити у першій половині дня, виконувалася після п’ятої вечора; вечеряти родина сідала на веранді після заходу сонця. Усі ліжка повиносили надвір, бо спека не спадала й уночі. Про яловичину довелося забути, харчувалися невеличкими вівцями, які не встигали завонятися до того, як їх тушу з’їдали. їхні шлунки прагнули чогось іншого, окрім нескінченного замкнутого кола з баранячих котлет, баранячого рагу та картопляної запіканки з січеною бараниною, баранини зі спеціями, смаженої баранини, вареної баранини з маринованими овочами та баранячої печені.

Але на початку лютого в житті Меґі та Стюарта відбулися різкі зміни. Їх відправили до школи-інтернату при монастирі в Джиленбоуні, бо ближче жодної школи не було. Педді сказав, що коли Гарольд підросте, навчатиметься заочно в католицькій чернецькій школі в Сіднеї, а оскільки Меґі та Стюарт призвичаїлися до школи та вчителів, то Мері Карсон щедро запропонувала оплачувати їхнє проживання й навчання в монастирі Святого Хреста. До того ж Фіона була надто зайнята Галом і не змогла б належним чином наглядати за заочним навчанням Меґі та Стюарта. За мовчазною згодою було вирішено, що Джек та Г’юї своє навчання не продовжать: землі Дрогеди потребували їхніх рук, і хлопці відчували потребу працювати на цій землі.

Після життя на Дрогеді атмосфера, що панувала в монастирі Святого Хреста, видалася Меґі та Стюарту якоюсь дивовижно мирною та спокійною. Особливо після школи Пресвятого Серця у Вахіне. Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка — найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі простори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».

У монастирі й справді панували мир та спокій, бо пожильців тут було мало: люди, що мали достатньо грошей, щоб посилати своїх нащадків до школи-інтернату, віддавали перевагу Сіднею. У монастирі витав запах мастики та квітів, а його високі коридори повнилися тишею й атмосферою благочестя. Голоси лунали приглушено, життя йшло немовби за тонкою темною вуаллю, їх ніхто не бив палицею, ніхто на них не кричав, і з ними завжди був отець Ральф.

Він досить часто навідувався до дітей, забирав їх до себе додому і невдовзі пофарбував у вишуканий яблучно-зелений колір спальню, в якій зупинялася Меґі, купив туди нові штори на вікна та нове покривало для ліжка. А Стюарт спав у кімнаті, яка так і лишилася кремово-брунатною після двох ремонтів; просто отцю Ральфу ніколи не спадало на думку, поцікавитися, чи подобається там Стюарту: хлопець був чимось на кшталт доважки, наче його доводилося запрошувати до себе, тільки щоб не образити.

Чому йому так сподобалася Меґі, отець Ральф не знав, утім, він над цим і не замислювався. Хоча його проникливий розум підказував: усе почалося з почуття жалості, яке вразило його того дня на запиленій залізничній станції, коли він побачив нещасну малу, що стояла віддалік, відокремлена від родини, бо вона дівчинка. Однак питання, чому Френк тримався осторонь, його не цікавило взагалі, й жалості до нього священик не відчував. Бо було у цьому хлопцеві дещо, що вбивало ніжні почуття: лихе серце та душа, якій бракувало внутрішнього світла. Але ж Меґі… Вона розчулила його надзвичайно, і отець Ральф до кінця не розумів чому. Йому подобався колір її волосся, колір та форма її очей, дуже схожих на материні й тому надзвичайно гарних, але набагато ніжніших і більш чуттєвих; йому подобалася її вдача; він розумів, що це вдача суто жіноча — уступлива, але надзвичайно сильна. Ні, Меґі не бунтарка, навпаки: усе життя вона коритиметься, рухатиметься в межах своєї жіночої долі.

Однак цілісного й вичерпного пояснення з цього не складалося. Можливо, якби отець Ральф заглянув глибше собі в душу, то побачив би, що його почуття до цієї дівчинки стало дивовижним результатом поєднання часу, місця та особистості. Ніхто не вважав Меґі вартою уваги, і це означало, що в її житті був незаповнений простір, який він міг би заповнити і з упевненістю сподіватися на її любов; вона була ще дитиною, а значить, не становила загрози ані його звичному способу життя, ані його репутації священика; вона була красивою, а він цінував красу і вмів нею насолоджуватися; до того ж — і це отець Ральф усвідомлював найменш за все — Меґі заповнила порожнечу в його житті, яку не міг заповнити Бог, бо, на відміну від Нього, ця реальна людська істота мала душевне тепло. Щоб не бентежити родину дівчинки подарунками, він спілкувався з Меґі стільки, скільки міг, не шкодуючи часу на міркування стосовно переобладнання її кімнати у своєму домі — не стільки, щоб потішити Меґі, скільки для того, щоб витворити гідну оправу для своєї маленької перлини. Для Меґі — жодної фальшивої туфти.

На початку травня до Дрогеди прибули стригалі. Мері Карсон виявляла надзвичайну обізнаність стосовно справ на Дрогеді — від розміщення овець до помаху батога погонича. За кілька днів до приїзду стригалів вона викликала до себе Педді й, не встаючи зі свого крісла, розповіла йому аж до найменших подробиць, що слід робити. Призвичаєний до роботи стригаля в умовах Нової Зеландії, Педді був просто приголомшений розміром сараю на двадцять шість робочих місць, а тепер після розмови з сестрою в його голові зчинився гармидер. На Дрогеді стригли не лише своїх овець, а ще й з Бугели, Діббан-Діббана та Біл-Біла. Це означало, що кожній людині в маєтку — і чоловічої і жіночої статі — доведеться виконати запаморочливий обсяг виснажливої роботи. Спільна стрижка була місцевим звичаєм, і, цілком природно, мешканці ферм, що користувалися потужностями Дрогеди, радо допомагали у цій важкій роботі, але основний її тягар неминуче лягав на плечі працівників маєтку.

Зазвичай стригалі брали з собою власного кухаря і купували провізію в крамниці на фермі, але таку кількість харчів треба було вчасно забезпечити; а також вишкребти дочиста хирлявий барак із прибудованими до нього кухнею та простенькою ванною, вимити його, принести туди матраци та ковдри. Не всі ферми були такими щедрими до стригалів, як Дрогеда, що славилася своєю гостинністю та мала репутацію «до біса зручної стригальні». Це був єдиний вид діяльності, у якому Мері Карсон брала участь безпосередньо, тому грошей вона не скнарила. Дрогеда — не просто одна з найбільших стригалень у Новому Південному Уельсі, тут працювали найкращі стригалі, майстри калібру Джекі Гоува; тут оброблялося аж триста тисяч овець. Потім стригалі вантажили свої манатки в стару вантажівку «форд», що належала підряднику, і хутко від’їздили до наступної стригальні, де на них теж чекала робота.

Френк не був удома два тижні. Зі скотарем Пузатим Пітом, зграєю собак та одномісною бідаркою з їхніми нехитрими пожитками, запряженою лінивою шкапою, вони вирушили на двох скотарських конях до далеких західних вигонів, щоб заганяти овець; попередньо вони мали зібрати їх в отару, відбракувати негожих та розсортувати решту. Ця копітка марудна робота зовсім не була схожа на оту несамовиту гонитву перед повінню. Кожен вигін мав свій скотопригінний двір, де сортували та маркували частину овець, решту ж отари треба було тримати вкупі до того, як запустити всередину. Стригальські навіси вміщали лише десять тисяч овець, тому Френку та Піту належало добряче попотіти, поки там працюватимуть стригалі, бо їм доведеться пометушитися, міняючи отари овець — стрижених на нестрижених.

Коли Френк увійшов до кухні, щоб привітатися з матір’ю, та стояла біля раковини за нескінченною роботою — чистила картоплю.

— Мамо, я приїхав! — вигукнув він із радістю в голосі.

Коли вона обернулася, Френк своїм гострим після двотижневої відсутності поглядом побачив, як змінився її живіт.

— О, Господи, — зітхнув він.

Радість від зустрічі вмить згасла в материних очах, і її обличчя залив червоний рум’янець сорому; вона поклала руки на напнутий животом фартух, наче намагаючись приховати те, що не міг приховати її одяг.

Френка тіпало.

— Огидний старий козел!

— Френку, ти не смієш так казати. Ти вже дорослий, і ти маєш розуміти. Ти прийшов у цей світ точнісінько так само, і цей випадок заслуговує на таку саму повагу. І нічого огидного й брудного тут немає. Ображаючи татка, ти ображаєш і мене.

— Він не мав права! Він мав дати тобі спокій і не чіплятися до тебе! — просичав Френк, витерши піну, що виступила в куточку рота.

— Нічого брудного та непристойного в цьому немає, — зморено повторила вона і поглянула на нього ясними стомленими очима так, немов назавжди прагла забути свій сором. — Нічого брудного в цьому не-ма-є, як і в самому акті, що творить дітей.

Тепер почервоніло обличчя сина. Не в змозі далі дивитися матері в очі, Френк пішов до кімнати, де він мешкав разом із Бобом, Джеком та Г’юї. Її голі стіни та невеличкі односпальні ліжка немов насміхалися з нього, глузували своїм стерильним невиразним виглядом, браком людського тепла, браком пошани. А тут іще її обличчя, її прекрасне стомлене обличчя з ошатним німбом золотистого волосся, таке піднесено-радісне від того, що вони з отим старим волохатим козлом сотворили в цю жахливу літню спеку!

Він нікуди не міг від нього подітися, нікуди не міг подітися від неї, від думок, що ховалися в закапелках його свідомості, від голодної пристрасті, природної для його віку та статі. Здебільшого йому вдавалося заганяти ті думки у підсвідомість, та коли мати виставила перед ним напоказ свідчення своєї хтивості, кинула йому прямісінько в обличчя доказ своїх загадкових дій з отим розбещеним підстаркуватим звіром… Хіба ж міг він це спокійно сприймати, хіба ж міг змиритися, хіба ж міг пережити це?! Йому хотілося уявляти матір цілковито благочестивою, чистою та незаплямованою, як Пресвята Богородиця, істотою вищою за ті гріхи, в яких погрузли всі її сестри в усьому світі. Бачити ж, як вона сама підтверджує його думки про її гріховність — це було шляхом до безумства. І щоб залишатися при здоровому глузді, Френк звик уявляти, що мати лежить поруч із отим огидним дідуганом у суворій цнотливості, на відстані, й вони вночі ніколи навіть не повертаються і не торкаються одне до одного. О, Господи милосердний!

Зачувши скреготливий брязкіт, Френк опустив очі й побачив, що зігнув мідний прут на бильці ліжка в 8-подібну форму.

— Чому ж ти не батько? — спитав він, звертаючись до прута.

— Френку! — гукнула його мати з порога.

Він поглянув на неї знизу вгору очима, що блищали, немов вуглини, политі дощем.

— Колись я таки вб’ю його, — мовив він.

— Якщо ти це зробиш, то ти уб’єш і мене, — сказала Фіона, підходячи, і сіла поруч на ліжко.

— Ні, я звільню тебе від нього! — несамовито заперечив він із ноткою надії в голосі.

— Френку, я ніколи не зможу бути вільною, і я не хочу бути вільною. От якби мені знати, звідки взялася в тебе оця сліпа злість. Це в тебе не від мене і не від батька. Знаю, ти нещасливий, але хіба ж можна мститися мені й таткові? Чому ти так вперто все ускладнюєш? Чому? — Фіона поглянула на свої руки, а потім перевела погляд на сина. — Мені не хотілося б цього казати, але, гадаю, що треба. Ти мусиш знайти собі дівчину, Френку, одружитися з нею і завести власну сім’ю. На Дрогеді достатньо місця. Проблем із рештою хлопців у мене не буде, я в цьому впевнена, бо в них немає ані краплини твоєї вдачі. Але дружина тобі потрібна, Френку. Якби ти мав дружину, то не мав би часу думати про мене.

Він повернувся до матері спиною, щоб не бачити її. Хвилин п’ять просиділа вона на ліжку, сподіваючись, що син щось скаже, а потім зітхнула, підвелася і вийшла.

5

Коли стригалі поїхали, і весь район занурився в зимову напівсплячку, настав час для щорічної виставки та святкових перегонів у Джилленбоуні. Це була найважливіша подія соціального календаря, яка зазвичай тривала два дні. Фі почувалася не надто добре, щоб їхати, тому Педді повіз Мері Карсон до міста на її «ролс-ройсі» без дружини, а та могла б і підтримати його в скрутну хвилину, і заткнути рота Мері. Він — помітив, що через якусь непоясниму причину сама присутність Фіони пригнічувала його сестру.

Решта Клірі теж зібралися їхати. Хлопці, яким під страхом смертної кари було наказано поводитися пристойно, подалися до Джилі на вантажівці разом із Пузатим Пітом, Джимом, Томом та місіс Сміт, але Френк виїхав сам рано-вранці на «форді»-легковику. Дорослі збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мері Карсон із лише їй відомої причини відмовилася від пропозиції отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педді та Френку поїхати туди замість себе. Де гостювали двоє скотарів і Том, чорнороб-садівник, не знав ніхто, але місіс Сміт, Мінні та Кет мали у Джилі подруг, у яких могли зупинитися.

Була десята ранку, коли Педді розмістив свою сестру в найкращому з номерів, які міг запропонувати готель «Імперіал», а сам спустився до бару, де застав біля стійки Френка з півлітровим кухлем пива у руці.

— Я куплю тобі ще один, старигане, — сердечно звернувся Педді до свого сина. — Маю відвезти тітку Мері на званий обід перед перегонами, тож треба морально підкріпитися, щоб якось пережити майбутні тортури без матусиної підтримки.

Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, ніж уявляють собі люди, аж поки самі не зіштовхнуться з необхідністю відкинути норми поведінки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотів: вихлюпнути батькові в пику вміст свого келиха; він ніяк не міг це зробити на очах у натовпу, що зібрався у барі. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посміхнувся і сказав:

— Вибач, татку, але я пообіцяв зустрітися на виставці з одними хлопцями.

— Що ж, тоді паняй. Втім, зажди, ось — візьми і потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’єш зайве, то дивись, щоб про це не дізналася мати.

Френк витріщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своїй руці; йому страх як хотілося пошматувати її і кинути Педді в обличчя, але звичка знову взяла гору: склавши блакитну купюру, він поклав її до нагрудної кишені, подякував батьку і швиденько вшився з бару.

У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де і будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.

Тепер волосся Меґі було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри гроші, які платила Мері Карсон) не бажала марудитися із завиванням кучерів; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синіми стрічками. Вдягнена в строгу темно-синю форму учениці монастиря Святого Хреста, Меґі перетнула галявинку до будинку священика у супроводі черниці, й та передала її економці отця Ральфа, яка дівчинку просто обожнювала.

— Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! — пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією економки до дівчинки, розпитав її про причину: Енні недолюблювала маленьких дівчаток і завжди нарікала на близькість монастиря до школи.

— Та годі тобі, Енні! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колір волосся, — сказав він, піддражнюючи її.

— Ой, та вона ж така миленька маленька дівчинка… ну, така файненька, ви ж петраєте…

Ні, він не петрав, і йому було не зрозуміло, що Енні хотіла сказати словом «файненька» — гарненька, чи що? Принаймні ці слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазі Енні, й не заохочувати її до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися її ж лексиконом; і якщо економка пожаліла дівчинку, то йому не хотілося чути, що це через її незавидне майбутнє, а не через важке минуле.

Прийшов Френк, досі тремтячи від зустрічі з батьком у барі й не знаючи, куди себе подіти.

— Ходімо, Меґі, я поведу тебе на ярмарок, — сказав він, простягаючи руку.

— А чому б мені самому не зводити туди вас обох? — спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.

Потрапивши поміж двох чоловіків, кожного з яких вона обожнювала, Меґі міцно схопила їх за руки — і відчула себе на сьомому небі.

Виставковий майданчик Джилленбоуна розлігся на берегах ріки Барвон, поруч зі скаковим треком. Повінь скінчилася півроку тому, а багнюка досі не висохла; ноги перших нетерплячих відвідувачів розмісили її, перетворивши на рідке болото. За стійлами з найкращими вівцями й коровами, свинями та козами, що змагалися між собою за найвищу ціну, розташовувалися тенти з ремісницькими виробами та солодощами.

Відвідувачі роздивлялися худобу, торти, в’язані шалі та дитячі одежинки, вишиті скатертини, а також собак, кішок та канарок.

А за цим усім, на дальньому краю лежав скаковий круг, де молоді вершники та вершниці проїжджалися перед суддями легким галопом на своїх конях із підрізаними хвостами. Судді здалися Меґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла. Вершниці в розкішних саржових костюмах для верхової їзди їхали в дамських сідлах на своїх височенних конях, а на їхніх капелюшках-циліндрах привабливо тріпотіли невеличкі клаптики вуалі. Меґі все дивувалася — як же ж вершниці, так небезпечно-непевно сидячи на високих конях та ще й в циліндрах, примудряються зберігати неторкнутим свій костюм та капелюх під час їзди швидшої за інохідь? Аж поки не побачила, як одна прекрасна панночка виконала на своєму гарцюючому скакунові низку важких стрибків — і фінішувала у такому ж бездоганному костюмі, як і перед виконанням вправи. А потім ця панночка нетерпляче підострожила свого коня і пустила його легким галопом розмоклою землею, аж раптом натягнула повіддя і зупинилася перед Меґі, Френком та отцем Ральфом, заступивши їм дорогу. Дамочка перекинула через сідло ногу в чорному блискучому чоботі, всілася на ньому збоку і владно простягнула вперед руки в рукавичках.

— Отче, будьте ласкаві, допоможіть мені спуститися на землю!

Він простягнув руки, взяв її за талію — а панночка обхопила священика руками за плечі — і легко опустив її додолу. Щойно чоботи вершниці торкнулися землі, отець Ральф відпустив її, взяв коня за повіддя і пішов уперед, а молодичка почимчикувала поруч, із легкістю встигаючи за його широкими кроками.

— Ви збираєтеся перемогти в мисливському паркурі, міс Кармайкл? — спитав він її байдужим тоном.

Панночка надула губки — вона була молода й гарна, і ця несподівана байдужість її зачепила.

— Я сподіваюсь перемогти, але не зовсім впевнена. Міс Гоуптон та місіс Ентоні Кінґ теж братимуть участь. Але я неодмінно здобуду перемогу у виїзді, тому якщо не виграю паркур, то не ремствуватиму.

Вона говорила, красиво округляючи голосні, й послуговувалася химерно-пишномовними виразами, які свідчили, що в лексиконі цієї надзвичайно вихованої та освіченої дівчини не лишилося ані сліду від емоційних та образних виразів, які надавали б забарвлення її мові. І поки отець Ральф із нею розмовляв, його вимова теж поволі стала заокругленою і безбарвною, втратила чарівливий ірландський акцент, немов ця панночка повернула його подумки в ті часи, коли він і сам був таким, як вона тепер. Меґі насупилася, спантеличена тими легкими, але обережними словами, не розуміючи, яка саме переміна відбулася в душі отця Ральфа, а лишень відчуваючи, що якась переміна таки сталася і це їй не до вподоби. Вона відпустила руку Френка, бо їм стало важко йти рядком.

Коли вони підійшли до великої калюжі, Френк встиг трохи відстати від них. Очі отця Ральфа задьористо зблиснули, коли він окинув поглядом калюжу, більше схожу на мілкий ставок. Обернувшись до дівчинки, чию руку він і досі міцно тримав, він нагнувся до неї й заговорив з особливою ніжністю в голосі, яку панночка не могла не помітити, бо ця ніжність була геть відсутня в тих сухих, суто формальних фразах, якими вони щойно обмінювалися.

— На мені немає плаща, моя люба Меґі, тому я не можу бути твоїм сером Волтером Релі. Певен, що ви мені вибачите, шановна міс Кармайкл, — сказав він, передаючи їй повіддя. — Але хіба ж я можу допустити, щоб моя улюблениця забруднила свої черевички?

Священик легко підхопив Меґі й притиснув її до стегна, а міс Кармайкл нічого не лишилося, як самій іти через калюжу однією рукою тримаючи довгий важкий край спідниці, а в другій тримаючи повіддя. Несподіваний вибух Френкового сміху в них за спинами не поліпшив її настрою, і, перейшовши калюжу, міс Кармайкл різко повернула в інший бік.

— Не сумніваюся, що вона убила б вас, якби могла, — зауважив Френк, коли отець Ральф ставив Меґі додолу. Його розвеселив цей випадок і показна грубість отця Ральфа. Міс Кармайкл здалася Френку такою прекрасною і такою гордовитою, що жоден чоловік не посмів би їй перечити, навіть священик, однак отець Ральф цим не надто переймався й дозволив собі розтрощити її самовпевненість та віру в невідпорність своєї жіночності, якою вона користувалася наче зброєю. Схоже на те, подумалося хлопцю, що насправді священик терпіти не міг і її, і все, що було з нею пов’язане, — цілий світ жіноцтва, цю вишукану таємницю, до якої Френку поки що не судилося увійти.

Його боляче ужалили материні слова, тож він захотів, щоб міс Кармайкл помітила його — найстаршого сина спадкоємця Мері Карсон, але вона навіть не зволила помітити його існування. Вся її увага зосередилася на священику, істоті вихолощеній та позбавленій чоловічого начала. Навіть попри те, що був він високим, чорнявим та гарним.

— Не переживай, хлопче, вона повернеться за новою порцією грубощів, — цинічно мовив отець Ральф. — Вона — багата, тому наступної неділі навмисне покладе на таріль у церкві десятифунтову купюру. — Помітивши на обличчі Френка спантеличений вираз, він розсміявся. — Я ненабагато старший за тебе, сину мій, але я, попри своє покликання, надзвичайно світський парубок. Не тримай на мене зла, поклади краще цей випадок у скарбничку свого досвіду.

Залишивши скаковий круг, вони увійшли до тієї частини майданчику, де стояли атракціони. Меґі та Френк були зачаровані. Отець Ральф дав Меґі аж п’ять шилінгів, а Френк мав свої п’ять фунтів; було прекрасно відчувати, що ти маєш гроші на те, щоб увійти до усіх оцих загадкових привабливих комедіантських буд та наметів. Біля атракціонів було повно людей, повсюди сновигали діти, витріщаючись широко розкритими очима на сенсаційно-страшнуваті й трохи кривобокі написи на пошарпаних тентах: «Найтовстіша жінка у світі»; «Принцеса Гурі — танок із кобрами (поспішіть побачити, як вона роздмухує полум’я зміїної люті!)»; «Гумова людина з Індії»; «Голіаф, найсильніший чоловік у світі»; «Русалка Фетида». На кожному вході вони платили свої копійки, а потім, захоплено роззявивши роти, спостерігали за видовищем, не помічаючи ані облізлої потемнілої луски на русалці, ані беззубого рота кобри.

А в дальньому закутку розташувався такий великий, на всю довжину майданчика, шатер із високим дощатим помостом попереду та схожим на завісу фризом із намальованими на ньому лячними фігурами. Чоловік із рупором у руці вигукував до натовпу людей, який ставав дедалі більшим.

— Перед вами, шановна публіко, знаменита боксерська трупа Джиммі Шармена! Вісім найвідоміших у світі боксерів-професіоналів, і той чоловік, котрому вистачить сміливості кинути виклик кому-небудь із них, здобуде грошову винагороду!

Жінки та дівчата швидко виходили з натовпу, а чоловіки та хлопці так само швидко до нього приєднувалися, щільно заповнюючи простір за помостом. Статечно й урочисто, наче гладіатори в амфітеатрі, на поміст вийшли один за одним восьмеро чоловіків і стали, витягнувши по боках обмотані п’ясти, розставивши ноги, і з поважним виглядом роздували щоки під захоплене охання та ахання публіки. Меґі здалося, що ці чоловіки вийшли до натовпу в самій спідній білизні, бо на них були довгі чорні трико, жилетки та обтислі сірі труси від талії до середини стегна. На їхніх грудях виднілися великі білі літери: ТРУПА ДЖИММІ ШАРМЕНА. Серед всіх боксерів не було двох однакових на зріст: одні великі, другі маленькі, якісь із них середні, але всі вони мали надзвичайно добре розвинену мускулатуру. Невимушено перемовляючись та всміхаючись один одному, немов така подія відбувалася кожного дня, вони розминали м’язи, удаючи, що їм не подобається хизуватися і грати на публіку.

— Ну що, хлопці, хто кине їм рукавичку? — гукнув у рупор зазивало. — Хто хоче спробувати? Станьте на бій — і можете виграти п’ятірку фунтів! — волав він між гупаннями бас-барабану.

— Я! — скрикнув Френк. — Я хочу спробувати, я!

Він струсив зі свого плеча руку отця Ральфа, який хотів був його стримати, і ті люди у натовпі, які мали змогу бачити зріст Френка, засміялися й поблажливо виштовхнули хлопця наперед.

Але зазивало повівся надзвичайно серйозно, коли один із боксерів трупи подав Френку руку і допоміг йому вибратися драбиною на поміст, щоб стати з одного боку шеренги з восьми учасників.

— Не смійтеся, панове. Цей хлопець не дуже великий, але він визвався першим. Ви ж знаєте, що головне у поєдинку — не розмір пса, а розмір його бажання битися! Ну от, маємо одного маленького сміливця! А де ж великі сміливці, га? Вдягніть рукавичку — і здобудьте п’ятірку, спробуйте встояти проти одного з боксерів трупи Джиммі Шармена!

Поступово ряди добровольців поповнилися молодими хлопцями, які, сором’язливо стискаючи в руках свої капелюхи, позирали скоса на професіоналів, що стояли поруч, немов добірні створіння. Отцю Ральфу страшенно хотілося залишитися і подивитися, що буде далі, але він неохоче дійшов висновку, що треба забирати Меґі подалі від шатра. Він підняв її, крутнувся на п’ятах і пішов геть. Та Меґі заверещала, і чимдалі він ішов, тим голосніше вона верещала; люди почали обертатися, а оскільки священика добре знали всі, то виникла не лише скрутна, а й принизлива для нього ситуація.

— Послухай-но, Меґі, я не можу повести тебе туди! Бо твій батько з мене три шкури здере — і за діло!

— Хочу бути з Френком, хочу бути з Френком! — несамовито верещала Меґі, хвицаючись ногами і намагаючись вкусити отця Ральфа.

— От зараза! — вилаявся священик.

Підкоряючись неминучому, він засунув руку до кишені, щоб знайти необхідну суму грошей, і підійшов до відкинутої поли шатра, скоса одним оком позираючи, чи немає поруч кого-небудь із хлопців Клірі. Але їх ніде не було видно, і він резонно припустив, що вони або пробують своє щастя в змаганні з підковами, або десь натоптуються морозивом та пирогами з м’ясом.

— Її не можна сюди заводити, отче! — перелякано мовив розпорядник.

Отець Ральф підкотив очі.

— Якби ви порадили мені забрати її звідси і при цьому уникнути арешту за намагання розбестити дитину, то я б із радістю відмовився! Але її брат визвався битися, і дівчинка не хоче його залишати, доки не побачить двобою, в якому він змусить ваших хлопців перетворитися на жалюгідних любителів!

Розпорядник стенув плечима.

— Ну то заходьте, отче. Хіба ж я можу вам перечити? Заходьте, але тримайте її подалі, заради бога! Ні, ні, отче, заберіть ваші гроші — Джиммі це не сподобається.

Здавалося, у шатрі яблуку ніде впасти від чоловіків та хлопців, що купчилися біля центрального рингу; отець Ральф, міцно тримаючи Меґі, знайшов місце позаду натовпу, під брезентовою стіною. Повітря всередині було імлистим від цигаркового диму і пахло тирсою, яку накидали, щоб всотати багнюку. Френк, як найперший доброволець, вже був у боксерських рукавичках.

Хоча це траплялося нечасто, але інколи звичайний чоловік із публіки спромагався вистояти належну кількість раундів проти одного з професійних боксерів. Ясна річ, вони не були найкращими у світі, але до трупи входили декотрі з найкращих в Австралії. Френк, якого через малий зріст виставили проти боксера найлегшої ваги, нокаутував суперника з третього удару і висловив бажання помірятися силами з ким-небудь іще. До того часу, коли він бився вже з третім професіоналом, чутка поширилася, і до шатра набилося стільки народу, що розпорядники вже не могли запхати жодного додаткового глядача.

Він майже не пропускав ударів, а ті нечисленні, що пропустив, лише посилювали його лють, яка ніколи не припиняла тліти в його душі. Очі Френка налилися шаленством, вони бризкали несамовитістю, в кожному з супротивників він бачив Педді, а вигуки та схвальні верески натовпу пульсували у його голові, як один голос, що ритмічно вигукував: «Бий! Бий! Бий!» Як же ж він чекав на можливість побитися відтоді, як приїхав до Дрогеди! Бійка була єдиним відомим йому способом позбутися гніву та болю, і коли Френк завдавав завершального удару, йому здалося, що гучний пульсуючий голос у його голові змінив своє «Бий-бий!» на «Убий, убий, убий!»

Його виставили проти одного зі справжніх чемпіонів, боксера-легковаговика, якому дали завдання тримати Френка на відстані й розвідати, чи вміє він не лише завдавати разючих ударів, а й боксувати. Очі Джиммі Шармена сіяли. Він завжди був насторожі, видивляючись майбутніх чемпіонів, і отакі невеличкі провінційні шоу допомогли йому знайти декількох. Легковаговик зробив так, як сказали, але йому довелося сутужно, хоча він мав довші руки і вмів тримати дистанцію: Френк, одержимий бажанням убити цю танцюючу, але недосяжну постать, шалено напосідав і більше нічого перед собою не бачив. І з кожним клінчем, кожним шквалом ударів він вчився, бо був одним із тих надзвичайних людей, які не втрачали здатність думати навіть у розпал найстрашнішої люті. На прочухани, щедро відміряні йому цими вмілими й досвідченими кулаками, він не зважав — він вистояв належну кількість раундів, хоча очі його позапухали, а брови й губи були розсічені. Зате він заробив двадцять фунтів і повагу кожного з присутніх чоловіків.

Коли отець Ральф на мить ослабив хватку, Меґі запручалася, вирвалася з його рук і чкурнула з тенту попри спроби спіймати її. Він розшукав її надворі й побачив, що мала виблювала і тепер намагалася витерти заляпані черевички маленькою хусточкою. Не кажучи ні слова, священик дав їй власну хустку і ніжно погладив її голову, що стрясалася від плачу. Від затхлої задухи всередині шатра його теж нудило, і він пожалкував, що солідність його суспільного стану не дозволяє йому виблювати вміст свого шлунка на людях.

— Ти хочеш дочекатися Френка, чи волієш, щоби ми негайно пішли?

— Я дочекаюся Френка, — прошепотіла вона, прихилившись до отця Ральфа, така вдячна йому за спокій та співчуття.

— Цікаво, чим же ти зворушила моє неіснуюче серце? — задумливо мовив він, вважаючи, що Меґі тепер зле і вона почувається надто приниженою, щоби прислухатися, і відчуваючи потребу висловити свої думки уголос, як це часто буває з людьми, які ведуть усамітнене життя. — На мою матір ти не схожа, сестри я не маю, тому мені хотілося б дізнатися, що ж такого незвичного побачив я в тобі та твоїй нещасній родині? Важко довелося в житті тобі, моя маленька Меґі?

З-під тенту вийшов Френк із пластиром під оком, він притискав до розсіченої губи хустку. Вперше відтоді, як отець Ральф познайомився з ним, Френк мав щасливий вигляд. «Такий вигляд мають більшість чоловіків після шаленої нічки у ліжку з жінкою», — подумав священик.

— А що тут робить Меґі? — злобно вишкірився він, іще не вгамувавшись після шалу поєдинку.

— Її ніяк не можна було втримати, хіба що зв’язати по руках та ногах і заткнути кляпом рота, — сердито відповів отець Ральф, невдоволений тим, що має виправдовуватися, але не впевнений, що Френк не кинеться і на нього. Він анітрохи не боявся Френка, зате бажав уникнути публічних сцен. — Вона перелякалася за тебе, Френку, тому хотіла бути поруч із тобою і бачити, що у тебе все гаразд. Не злися на неї, бо вона й так засмучена.

— Не здумай ляпнути татку, що ти навіть наблизилася до цього місця, — сказав Френк сестрі.

— Ви не заперечуєте, якщо ми скасуємо решту нашої подорожі? — спитав священик. — Гадаю, нам всім не завадить відпочити й попити чаю в моєму домі. — Він легко ущипнув Меґі за кінчик носа. — А вам, панночко, не завадить добре викупатися.

Педді провів виснажливий день зі своєю сестрою, яка попихала ним так, як ніколи не дозволяла собі Фіона; він допомагав їй, коли вона — вередливо і з невдоволеним бурчанням — пробиралася в імпортних черевиках із гіпюровими шнурками по міській багнюці, усміхався і теревенив із людьми, яких вона вітала з царською поблажливістю, і стояв поруч із нею, коли вона вручала смарагдовий браслет — Джилленбоунський трофей — переможцю головних перегонів. У його голові не вміщалося — чому треба неодмінно витратити всі призові гроші на жіноче брязкальце, а не подарувати, скажімо, позолочений кубок чи грубенький стос готівки, бо він не розумів суто аматорської природи перегонів, не розумів тієї головної ідеї, що люди, які реєструють своїх коней для участі в перегонах, не потребують ницих грошей, бо можуть легко кинути свої здобутки до ніг якоїсь нікчемної жінки. Горі Гоуптон, чий гнідий жеребець Король Едуард здобув смарагдовий браслет, у попередні роки вже завоював собі й рубіновий, і діамантовий, і сапфіровий браслети; він мав дружину та п’ятеро доньок і заявив, що не зупиниться, доки не здобуде шість браслетів.

Накрохмалена сорочка та целулоїдний комірець Педді пожмакалися, у голубому костюмі було жарко, а екзотичні морські харчі з Сіднея, які подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І він мав ідіотський вигляд, принаймні йому так здавалося. Хоч яким би гарним і не був його костюм, він відгонив дешевизною та містив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанія — всі ці пихаті, вбрані у твідові костюми багаті власники пасовиськ та худоби, бундючні матрони, гострі на язик та норовисті молоді жінки, тобто вершки тієї верстви, яку газета «Бюлетень» іронічно називала «скотократією». Бо ці люди із шкіри пнулися, аби тільки забути про ті дні минулого сторіччя, коли вони осіли на землі й привласнили собі величезні її ділянки, які потім, із встановленням федерації та автономного урядування, офіційно прибрали землю до рук за мовчазної згоди державних органів. Вони стали одним із тих суспільних прошарків, яким найбільше заздрили, вони започаткували власну політичну партію, посилали своїх дітей до елітарних сіднейських шкіл, водили компанію з принцом Уельським, який часто приїздив до Австралії з перевірками. А він, простолюдин Педді Клірі, був роботягою і не мав нічого спільного з цими колоніальними аристократами, які надто вже нагадували йому родичів дружини, щоб він міг почуватися комфортно в цій компанії.

Тому коли Педді повернувся до будинку священика і застав у вітальні Френка, Меґі та отця Ральфа, що сиділи з виглядом людей, які безтурботно провели чудовий день, він відчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливої підтримки Фіони, а до сестри він і досі відчував таку ж саму неприязнь, як і у ранньому дитинстві в Ірландії. Раптом він помітив пластир під оком у Френка та його набрякле обличчя — то був привід для сварки, посланий самими небесами.

— І як же ти збираєшся з’явитися перед матір’ю в такому вигляді?! — заволав він. — Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за своє — кидаєшся битися до кожного, хто косо на тебе гляне!

Отець Ральф спантеличено скочив на ноги і почав був заспокійливо шикати на Педді, але Френк випередив його.

— Я заробив собі грошей ось цим, — тихо-тихо відказав він, показуючи на пластир. — Двадцять фунтів за кільканадцять хвилин роботи. Більше, ніж тітонька Мері платить тобі й мені разом щомісяця! Сьогодні я нокаутував трьох добрих боксерів і вистояв проти чемпіона-легковаговика з трупи Джиммі Шармена. І заробив собі двадцять фунтів. Може, це й не узгоджується з твоїм уявленням про те, чим мені слід займатися в житті, але сьогодні я заробив повагу всіх присутніх.

— Здолав на провінційному шоу кількох загальмованих від постійних струсів мозку старих віджилих боксерів і тепер хизуєшся? Вже час подорослішати, Френку! Знаю, що ти не можеш вирости тілом, але зроби над собою зусилля — вирости розумом заради своєї матері!

Як побіліло обличчя Френка! Воно стало схожим на вибілені кості. Це була найстрашніша образа, яку він міг почути від чоловіка, і цим чоловіком був його батько; тому він не міг не відплатити йому тим самим. Від зусилля, якого він докладав, щоб не дати волю своїм рукам, Френк важко дихав, наче те дихання йшло з глибини грудей.

— То не старі віджилі боксери, татку. Ти не гірше за мене знаєш, хто такий Джиммі Шармен. І сам Джиммі Шармен сказав мені, що як боксер я маю блискуче майбутнє; він хоче взяти мене до своєї трупи і тренувати. І він збирається платити мені! Може, я і справді більше не виросту, але я достатньо великий для того, щоб завалити будь-якого чоловіка на цій землі. І це стосується й тебе, старий смердючий цапе!

Натяк, що містився в цьому епітеті, не пройшов повз увагу Педді, й він пополотнів точнісінько, як його син.

— Не смій мене так називати!

— А хіба це не так? Ти огидний, ти гірший за оскаженілого від хтивості козла в сезон парування! Важко було дати їй спокій, важко було не чіпати її своїми огидними руками?!

— Ні, ні, ні! — верескнула Меґі. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальці їй у плечі й міцно притиснув до себе.

Сльози хлинули по її щоках, і вона несамовито запручалася, але марно. — Ні, татку, ні, Френку, благаю тебе, не треба! — заверещала вона.

Єдиним, хто чув її, був отець Ральф. Френк та Педді витріщилися один на одного, перший із ненавистю, другий — зі страхом. Нарешті вони відверто визнавали ці почуття. Греблю їхньої обопільної любові до Фіони прорвало, і на поверхню вийшла жорстока конкуренція, яка точилася за неї.

— Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, — сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.

— Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!

— А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! — скрикнув Педді — і враз замовк. — О, Господи милосердний! — Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить, він здувся, скоцюрбився і вхопився руками за рота, немов хотів вирвати собі язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. — Я не хотів цього казати, не хотів, не хотів!

В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка — надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою — мовляв, здаюся. Меґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.

— Та ні, саме це ти й хотів сказати, — каркнув Френк. — Я завжди це приховано відчував! Завжди! — Він спробував повернути голову до священика. — Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.

— Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! — загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. — Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!

— Все нормально, я йду, — мовив Френк дивним наче порожнім голосом. — Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена і більше не повернуся.

— Тобі доведеться повернутися! — прошепотів Педді. — Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!

— Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.

— Френку, те, що я сказав, — неправда.

Чужі чорні очі Френка спалахнули презирством, очі, які вразили священика ще тоді, коли він вперше їх побачив: а чому це у сіроокої Фіони та синьоокого Педді народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики, і вважав, що навіть Фіонина сіроокість не могла витворити чорних очей.

Френк підняв свого капелюха та піджак.

— Та ні, правда! Напевне, я завжди відчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спінеті у кімнаті, де тебе ніколи не могло бути! Я мав відчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже після мене. Що спочатку вона була моєю. — Він беззвучно розсміявся. — Подумати тільки! Всі ці роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив її, а виходить, що то я її нищив, я!

— Ніхто її не нищив, Френку, ніхто! — скрикнув священик, намагаючись стримати хлопця. — Це частина великого й незбагненного замислу Господнього, саме так ти і мусиш це сприймати!

Френк скинув із плеча руку, яка намагалася втримати його, і легкою лиховісно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Він — природжений боксер», — промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.

— Частина великого й незбагненного замислу Господнього! — глузливо повторив хлопець, проходячи у двері. — Коли ви граєте роль священика, то стаєте не кращим за папугу, отче де Брикасар! Нехай краще вам Бог допомагає, бо ви єдиний тут, хто поняття не має, ким він є насправді!

Блідий як смерть Педді сидів у кріслі й отетеріло витріщався на Меґі, а та, стоячи навколішки, скрутилася клубочком біля каміна і плакала, погойдуючись туди-сюди. Він підвівся і рушив був до неї, але отець Ральф грубо його відштовхнув.

— Дайте їй спокій! Ви й так чимало накоїли. У буфеті є віскі, налийте, якщо хочете. Я вкладу дитину спати, але потім повернуся, щоб поговорити, тому нікуди не йдіть. Чуєте мене, чоловіче?

— Я залишуся тут, отче. Відведіть її спати.

Нагорі, в чарівній яблучно-зеленій спальні священик розстебнув дівчинці плаття та сорочку, а потім посадив на край ліжка, щоб зняти черевички та панчішки. Її нічна сорочка лежала на подушці — там, де її залишила Енні. Спочатку він надів їй сорочку через голову і пристойно потягнув донизу, а вже потім зняв із неї підштаники. І увесь цей час отець Ральф розмовляв із нею ні про що: про противні ґудзики, що вперто не хотіли розстібатися, про шнурки, що відмовлялися розв’язуватися, і про стрічки, що не бажали зніматися. Важко було сказати, чула вона його чи ні: її очі, з усіма нерозказаними розповідями про дитячі трагедії, про біди та болі, пережиті не за роками рано, похмуро дивилися повз його плече.

— А тепер лягай, моя люба дівчинко, і спробуй заснути. Невдовзі я знову прийду, тож не хвилюйся, чуєш? І тоді ми про все поговоримо.

— З нею все гаразд? — спитав Педді, коли священик повернувся до кімнати відпочинку.

Отець Ральф потягнувся за пляшкою віскі, що стояла на буфеті, й налив собі половину шкалика.

— Якщо чесно, то не знаю. Бачить Бог, Педді, мені хотілося б знати, що є найбільшим прокляттям ірландця — його запальна вдача чи алкоголь. Що найшло на вас і змусило ляпнути оте?

Ні, навіть не завдавайте клопоту відповідати. Ваша вдача винувата. І те, що ви сказали, є, безперечно, правдою. Я збагнув, що він не ваш тієї ж миті, коли його побачив.

— Схоже, від вас нічого не приховаєш.

— Не перебільшуйте. Втім, не треба бути аж надто спостережливим, щоб помітити, коли той чи інший член моєї парафії чимось занепокоївся або потрапив у скруту. А помітивши це, я вважаю своїм обов’язком зробити все від мене залежне, щоб допомогти.

— Вас дуже люблять у Джилі, отче.

— За що, не сумніваюся, слід дякувати моїй статурі та моєму обличчю, — сказав священик із гіркотою в голосі, не в змозі надати цим словам тієї невимушеності, з якою він сподівався їх вимовити.

— Ви й справді так думаєте? Я не згоден із вами, отче. Ми любимо вас за те, що ви — хороший пастор.

— Що ж, принаймні з вашими проблемами я тепер обізнаний дуже добре, — зауважив отець Ральф ніяковіючи. — Тому краще б вам, чоловіче, зняти камінь зі своєї душі.

Педді втупився на вогонь у каміні, який він розпалив у масштабах, близьких до ковальського горна, поки священик вкладав Меґі спати, бо від надміру каяття та паніки йому конче треба було чимось зайнятися. Порожня склянка в його руці швидко сіпнулася кілька разів поспіль; отець Ральф підвівся, взяв пляшку віскі, й наповнив склянку Педді. Той зробив довгий ковток, а потім зітхнув і витер з обличчя забуті сльози.

— Я не знаю, хто батько Френка. Це сталося ще до того, як я зустрів Фіону. За суспільним станом її родина є першою в Новій Зеландії; її батько мав велику вівчарсько-землеробську маєтність неподалік Ешбертона на Південному острові. Гроші не складали мети його життя, а Фіона була його єдиною донькою. Наскільки мені відомо, він спланував наперед її життя: подорож до країни предків, дебют при дворі, правильне заміжжя. Звісно, по господарству вона й палець об палець вдарити не вміла. У них були служниці та дворецькі, коні та великі карети; вони жили, як пани.

Я працював у них молочарем, інколи бачив Фіону на відстані, коли вона гуляла з маленьким півторарічним хлопчиком.

І раптом — раз, і до мене приходить старий Джеймс Армстронґ і каже, що його дочка зганьбила родину: народила позашлюбну дитину. Звісно, справу зам’яли, та коли родичі захотіли відправити Фіону геть, її бабця здійняла такий ґвалт, що їм довелося облишити нещасну попри незручність ситуації. Але тепер бабуся на Божій дорозі, і вже ніщо не завадить їм спекатися Фіони та її дитини. «Ти одинак», — сказав мені Джеймс. І якщо я на ній одружуся і гарантовано заберу її з Південного острова, то її рідня оплатить мої подорожні витрати і дасть п’ятсот фунтів на додачу.

Скажу вам, отче, що для мене то були величезні гроші, а жити одинаком мені обридло. Але з дівчатами я завжди був сором’язливий, і в мене з ними нічого не виходило. Мені це здалося тоді непоганою задумкою і, якщо чесно, я не мав нічого проти дитини. Бабуся Фіони дізналася про нашу розмову з Джеймсом Армстронґом і послала за мною, хоча й дуже хворіла. Не сумніваюся, що в молодості вона була людиною надзвичайно деспотичною, але справжньою пані. Вона трохи розповіла мені про Фіону, але не сказала, хто батько дитини, а сам я і знати цього не хотів. Однак вона витягнула з мене обіцянку бути добрим до Фіони — бабуся знала, що онуку сплавлять із маєтку по її смерті, й саме тому запропонувала Джеймсу знайти Фіоні чоловіка. Мені було шкода стару бабцю — вона страшенно любила Фіону.

Уявляєте, отче, тільки в той день, коли ми з Фіоною побралися, я опинився до неї достатньо близько, щоб поздоровкатися!

— Та чого ж там, уявляю, — стиха мовив священик. Він поглянув на рідину в своєму келиху, залпом випив її і потягнувся за пляшкою, щоби знову наповнити келихи. — То ви, Педді, оженилися на дамі, яка була набагато вищою за вас.

— Саме так. Спочатку я при ній навіть дихнути боявся. Знаєте, отче, вона в ті дні була така гарна, така гарна, і така… ну… непристосована, відсторонена — якщо ви розумієте, про що я. Така відсторонена, що наче все те відбувалося не з нею.

— А вона й досі гарна, Педді, — лагідно зауважив отець Ральф. — Я по Меґі бачу, якою вона була до того, як почала старіти.

— Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я міг для неї зробити. Принаймні зі мною вона була у безпеці, ніхто її не ображав. Лише через два роки я набрався сміливості, щоб… щоб стати для неї справжнім чоловіком. Мені довелося вчити її куховарити, мити підлогу, прати і прасувати білизну. Бо вона навіть не знала, як це робиться.

І за все наше подружнє життя, отче, вона жодного разу ані поскаржилася, ані розсміялася, ані розплакалася. Лише в найінтимніші години нашого життя виказує вона якісь відчуття, але при цьому ані слова не вимовить. Сподіваюсь, що колись скаже, а втім, — не хочу, бо маю підозру, що тоді вона назве його ім’я. Ні, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дітей. Сам я дуже її кохаю, та все ж мені здається, що вона втратила здатність когось кохати. Окрім Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка більше за всіх нас разом узятих. Напевне, Фіона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нічого: хто він був, чим займався, і чому вона не змогла вийти за нього заміж.

Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.

— Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.

Педді підвівся, злегка похитуючись.

— Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.

— Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами — і все. Фіона знає, який Френк непосидючий та невгамовний, і повірить вам.

— Але ж я не зможу цього зробити! — охнув із переляку Педді.

— Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, — заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»

— Ви й справді так гадаєте, отче?

— Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.

— А як же бути з Меґі? Вона ж все те чула.

— За Меґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато — якщо вже на те пішло. — Він підвівся. — Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати Мері.

Та Меґі не спала; вона лежала з широко розкритими очима у тьмяному світлі лампи, що горіла біля її ліжка. Священик сів поруч і помітив, що волосся дівчинки й досі заплетене в кіски. Він обережно розв’язав темно-сині стрічки, обережно витягнув їх — і волосся розсипалося на подушці золотавим хвилястим покривалом.

— Френк подався геть, Меґі, — сказав він.

— Я знаю, отче.

— А ти знаєш, чому він це зробив, любенька?

— Бо посварився з татком.

— І що ти збираєшся робити?

— Поїду геть разом із Френком. Бо я йому потрібна.

— Тобі не можна, Меґі.

— Ні, можна. Я збиралася знайти його сьогодні увечері, але мене ноги не тримали, і я боюся темряви. Але вранці я неодмінно подамся його шукати.

— Та ні, Меґі, ти не мусиш цього робити. Розумієш, Френк має розпочати власне життя, і тому для нього настав час піти. Знаю, тобі не хочеться, щоб він ішов, але він вже давно хотів піти. Не будь егоїстичною — ти мусиш дозволити йому жити власним життям. — «Головне — монотонно повторюй, щоб це відклалося в її свідомості», — сказав собі отець Ральф. — Коли ми виростаємо, то, цілком природно, у нас з’являється бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк — вже доросла людина. У нього має бути власна домівка, власна дружина і власна родина. Ти це розумієш, Меґі? Сварка між Френком і татком виявила бажання твого брата піти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебільшого, молоді хлопці покидають рідну домівку — через сварку, бо вона для них є приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що він давно замислив, — піти з дому. Ти розумієш це, моя маленька Меґі?

Вона затримала на ньому погляд — такий стомлений, такий зморений, наче погляд старої людини.

— Розумію, — відповіла вона. — Розумію. Френк хотів піти, коли я ще була маленькою дівчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його і змусив залишитися з нами.

— Але цього разу татко не збирається повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пішов назавжди, Меґі. Він не повернеться.

— І я його більше не побачу?

— Не знаю, — щиро відповів він. — Мені, звісно, хотілося б сказати, що побачиш, але нікому не дано передбачити майбутнє, навіть священикам, Меґі. — Готуючись до найголовнішого, він знервовано зітхнув. — Ти не мусиш розповідати мамі про сварку, Меґі, чуєш мене? Це її засмутить, а вона і без того почувається зле.

— Це через те, що у неї скоро буде дитинка?

— А що ти про це знаєш?

— Мамі подобається народжувати і ростити дітей; вона робила це багато разів. І у неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?

— Партеногенез, — мовив священик. — Що ж, нехай щастить тобі, Меґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

— Тоді у мене буде Гал, — сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: — А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?

— Колись піду, Меґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, — відповів священик із гіркотою в голосі.

6

Як не крути, а Меґі довелося таки повернутися додому: Фіона не могла впоратися без неї по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирі сам, він негайно розпочав голодування на знак протесту — і його теж довелося повернути до Дрогеди.

У серпні було дуже холодно. Минув рік відтоді, як вони перебралися до Австралії, але теперішня зима була холоднішою за попередню. Без дощів повітря стало таким хрустким і холодним, що обпікало легені. На вершинах Великого Водороздільного хребта, за триста миль на схід, снігові шапки були товщими, аніж впродовж багатьох попередніх років, але з часу минулорічної мусонної повені західніше села Беррен Джанкшн не випало ані краплини дощу. Люди в Джилі заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати, і, схоже, вже почалася.

Коли Меґі побачила свою матір, наче все її єство придавив страшенний тягар — може, через відчуття, що дитинство закінчується, а може, через передчуття того, що то є таке — бути дорослою жінкою. Зовні начебто ніяких змін не сталося — хіба що знову збільшився живіт, але внутрішньо Фіона загальмувалася, немов старий годинник, що уповільнюється й уповільнюється, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавість і моторність, які, як здавалося Меґі, ніколи не полишали її матір, бо вона піднімала і ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у її ходу вкралася якась невпевненість; майбутнє народження дитини не радувало її, зникла навіть та ретельно стримувана втіха, яку вона завжди відчувала, коли дивилася на малого Гала.

А маленький руденький хлопчисько дибав собі туди сюди, досліджуючи будинок і всюди пхаючи свого маленького носика, та Фіона навіть не намагалася приструнити його чи наглядати за ним. Вона важко чвалала своїм нескінченним колом — плита, кухонний стіл та раковина — немов нічого іншого не існувало. Тому Меґі не мала вибору: вона заповнила ту пустку і стала для малюка матір’ю. Це не було для неї пожертвою, бо вона любила це маленьке створіння і знайшла у ньому охочий об’єкт для всієї своєї любові; бо Меґі відчула потребу щедро одарити цією любов’ю яку-небудь людську істоту. А малий плакав без неї, вимовляв її ім’я частіше за всі інші, простягав до неї рученята, щоб вона взяла його почукикати; і Меґі з того тішилася. Попри всю марудну хатню роботу — в’язання, латання, шиття, миття, прасування, догляд за курми та інші обов’язки — таке життя їй подобалося.

Ніхто навіть не згадував про Френка, але кожні півтора місяці Фіона, зачувши наближення поштової підводи, відривала голову від справ і трохи жвавішала. Місіс Сміт приносила те, що доставляла їм пошта, а коли виявлялося, що листа від Френка немає, легкий сплеск болісної цікавості вщухав так само швидко, як і з’являвся.

У домі з’явилися двоє нових життів — Фіона народила двійню, ще двох рудоволосих хлопців Клірі, яких охрестили Джеймсом та Патриком. То були два миловидні створіннячка з веселою доброю вдачею їхнього батька; вони відразу ж стали загальним надбанням, бо Фіона, окрім годування груддю, не виказувала до них ані найменшої цікавості. Невдовзі імена малюків скоротили до Джимс та Петсі; у великому маєтку вони стали найголовнішими фаворитами двох служниць-старих дів та бездітної вдовиці-економки, спраглих до малих дітей та їхнього чудового неповторного запаху. Фіона з магічною легкістю забула про них, бо малюки мали тепер аж трьох турботливих та запопадливих матусь, і з часом вона змирилася з тим, тепер хлопчаки частіше перебуватимуть у великому особняку. Меґі не мала достатньо часу, щоб взяти їх під свою опіку так само турботливо, як і Гала, який через свою вередливість потребував багато уваги. Йому було не до незграбних та невмілих пестощів місіс Сміт, Мінні та Кет. Центром його всесвіту була Меґі; нікого він не хотів окрім Меґі, а про інших і чути не бажав.

Блуї Вільямс продав своїх коней і підводу, добавив грошей і придбав собі вантажівку. Тепер пошта приходила кожні чотири тижні, а не шість, як раніше, але від Френка так нічого й не було чути. І поступово пам’ять про нього зблякла, як неминуче блякне пам’ять навіть про тих, кого ми дуже любимо; наче в голові у людини неусвідомлено відбувається психологічне загоювання, яке лікує душевні рани навіть попри наше бажання ніколи не забувати. Болісне стирання з пам’яті зовнішності Френка, розмивання його любимих обрисів до розпливчастого, немов у якогось святого образу, спричинилося у свідомості Меґі до того, що цей образ до реального Френка мав не більший стосунок, аніж зображення Христа до того Чоловіка, яким Він насправді був. А у Фіониній душі, немов застиглій навіки, відбулася заміна.

Це сталося так ненав’язливо, що ніхто й не помітив. Фіона й далі лишалася замкненою у своїй мовчазності й емоційній стриманості, тому ця заміна була подією суто внутрішньою, яку за браком часу не помітив ніхто, окрім нового об’єкту її любові, який, утім, зовні не виявляв взаємності. То було приховане, невисловлене взаємне почуття, почуття, яке допомагало їм долати самотність.

Мабуть, так неодмінно мало статися, бо з усіх дітей Фіони Стюарт був найбільше схожий на неї. У чотирнадцять він став для батька та братів так само великою загадкою, як свого часу Френк, але, на відміну від Френка, до Стюарта в них не було ворожості чи роздратування. Він не ремствував і робив, як йому казали, працював не менше за інших і не створював ані найменших хвильок на поверхні затону родинного життя Клірі. Він теж був рудим, але його волосся мало темніший відтінок, ніж у решти хлопців, більше схожий на червоне дерево, а очі його були ясними й чистими, як прозора вода у тихому ставку; вони, немов пронизували простір часу аж до початку творення світу і бачили все, що було, і яким воно було насправді. Він єдиний із синів Педді подавав надії перетворитися у дорослому віці на красеня, хоча в душі Меґі сподівалася, що Гал, коли подорослішає, перевершить Стюарта. Ніхто й ніколи не знав, що було у Стюарта на думці; як і Фіона, він говорив мало. А ще хлопець мав чудернацьку схильність до повної непорушності — як душевної, так і тілесної. Меґі, найближчій до Стюарта за віком, в такі моменти часто здавалося, що брат здатен полинути в таку далину, куди ніхто не спроможеться добратися. Отець Ральф висловився з цього приводу інакше.

— Цей хлопець — якийсь нелюдський! — вигукнув священик того дня, коли привіз малого голодувальника назад до Дрогеди після того, як хлопець залишився в монастирі сам-один без Меґі. — Гадаєте, він сказав мені, що хоче повернутися додому? Сказав, що скучив за Меґі? Ні! Він не їв і чекав, поки наші зашкарублі мозки здогадаються, навіщо він це зробив. Він ані разу й рота не розтулив, щоб поскаржитися, а коли я різко підійшов до нього і загорлав, чи не хоче він поїхати додому, то хлопець всміхнувся мені й кивнув головою!

Та з часом всі дійшли мовчазної згоди, що Стюарт не працюватиме на вигонах із Педді та рештою хлопців, хоча за віком йому прийшла пора. Вирішили, що Стю залишатиметься стерегти будинок, рубати дрова, поратися на городі, доїтиме корів, тобто виконуватиме купу робіт, до яких у жінок не доходили руки, бо вони мали піклуватися про трьох малюків у домі. Було розумно й передбачливо мати вдома чоловіка, хоча й підлітка, бо це було доказом того, що решта чоловіків — десь неподалік. Час від часу біля будинку з’являлися незвані гості: дощатими сходами веранди гупали чиїсь чоботи і незнайомий голос гукав:

— Агов, господине, скоринки хліба не знайдеться для перехожого?

Глушина кишіла ними — бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробітками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на південь із Квінсленду чи на північ із Вікторії. То були невдахи, від яких відвернулася фортуна, чи чоловіки, яким постійна робота була не до вподоби, і вони воліли пройти пішки тисячі миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебільшого то були пристойні чолов’яги, які приходили, з’їдали чимало харчів, ховали до своїх торбинок подаровані чай, цукор та борошно і йшли собі геть до Баркули чи Нарренганги; на їхніх спинах погойдувалися старі пом’яті казанки, а за ними чвалали дорогою худющі собаки. Мандрівні австралійські трударі лише зрідка пересувалися верхи чи на колесах; здебільшого вони ходили пішки.

Інколи біля будинку з’являлися й лихі чоловіки; вони вишукували жінок, чиї чоловіки були у від’їзді, маючи на думці — ні, не зґвалтувати їх, а пограбувати. Тому Фіона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухні, там, де до нього не дісталися б діти, і завжди намагалася стати поруч із ним, поки її кмітливі очі оцінювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офіційно перейшов у відання Стюарта, Фі радо передала йому дробовик.

Не всі прибульці виявлялися мандрівними робітниками, хоча таких і була переважна більшість; наприклад, до них часто заявлявся представник фірми «Воткінс» у старому «форді-Т». Він привозив усе, що можна, — від мазі для коней до пахучого мила, несхожого на ті тверді, як камінь, бруски, що їх виготовляла в пральні Фіона з жиру та каустичної соди; була при ньому й лавандова вода, і одеколон, і пудри та креми для висохлої на сонці шкіри обличчя. Декотрі речі можна було купити лише у цього комівояжера — наприклад, його фірмову мазь, набагато кращу за ту, що продавалися в аптеках чи виготовлялися за рецептом лікаря. Ця мазь могла загоювати все — від рани на боці у собаки до порізу чи садна на шкірі в людини. У кожній кухні, до якої він заходив, скупчувалися жінки, нетерпляче чекаючи, поки він розчахне свою велику валізу з товарами.

Були й інші комівояжери, що приїздили не так часто, як чоловік із фірми «Воткінс», але не менш бажані; вони привозили з собою все, що тільки можна — від цигарок машинної набивки та чудернацьких люльок до рулонів матерії, інколи вони навіть доставляли звабливу спідню білизну та вишукано мережовані підштаники. А жінки з глушини — вони ж були такі спраглі! Бо бували в найближчому місті хіба що раз чи два на рік, не кажучи вже про розкішні крамниці Сіднея з їхніми модними товарами та жіночими прикрасами, здебільшого якимись одороблами.

Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо чим менше дощу, тим більше пилу та мух.

З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна.

А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру — шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні полірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків та чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі.

Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус.

Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов виключно на пиття та приготування їжі.

Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґі. Поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування — затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь хвилину священик зачаровано спостерігав за вправними рухами Меґі, а потім різко вдарив батогом об край запиленого чобота і похмуро поглянув із веранди на великий, схований за евкаліптами-привидами та лозами гліцинії особняк із численними господарськими будівлями та перцевими деревами, які відокремлювали його від помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своєму розлогому павутинні?

— Отче, ви не дивитися на мене! — гукнула йому Меґі з докором.

— Вибач, Меґі, я трохи задумався. — Він повернувся до неї саме тоді, коли вона закінчила причісувати Джимса; всі троє в очікуванні дивилися на нього, аж поки він взяв двійнят на руки і притиснув до себе по одному з кожного боку. — То що, поїдемо у гості до вашої тітоньки Мері?

Меґі пішла за ним по дорозі, з батогом в одній руці вона вела його руду кобилу; а священик невимушено й легко ніс на руках малюків, хоча від будинку біля яру до великого особняка була майже миля. У кухні він вручив двійнят місіс Сміт, яка із захватом зустріла малюків, а сам разом із Меґі пішов до головного будинку.

Мері Карсон сиділа у своєму кріслі з підголівником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всім вправно наглядав Педді. Коли увійшов отець Ральф, тримаючи за руку Меґі, дівчинка аж зіщулилася під недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, відчувши, як пришвидшився пульс Меґі, співчутливо-підбадьорливо стиснув їй руку. Дівчинка зробила незграбний реверанс тітці й ледь чутно привіталася.

— Сходи-но на кухню, дівчинко, і попий там чаю з місіс Сміт, — кинула їй Мері Карсон.

— Чому ви не любите Меґі? — спитав отець Ральф, важко опускаючись у крісло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного.

— Тому що її любите ви, — пояснила вона.

— Та годі вам! — Вперше Мері Карсон поставила його у скрутне становище. — Це ж нещасна нікому не потрібна дитина.

— Ви бачите в ній аж ніяк не всіма покинуту дитину, і ви добре це знаєте.

Священику знадобився час, щоб оговтатися і трохи розслабитися. Нарешті його красиві очі обміряли її сардонічним поглядом.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я спокушаю малих дітей? Я все ж таки священик!

— У першу чергу, Ральфе де Брикасар, ви мужчина! А завдяки своєму священицькому статусу ви почуваєтеся у безпеці, от і все.

Чимало спантеличений, він розсміявся. Чомусь сьогодні йому погано вдавалося пікіруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирі, увібралася всередину разом із своєю павучою отрутою. А у ньому відбувалися зміни, мабуть, він дорослішав і поступово примирявся з неминучістю свого перебування в безвісти Джилленбоуна. Вогонь у його душі поступово згасав; а може, він палав тепер заради чогось іншого?

— Я не мужчина, — заперечив він. — Я священик… Може, це через спеку, може — через пилюку та мух… Але я не чоловік, Мері, я священик.

— Ой, Ральфе, як ви змінилися! — глузливо вигукнула вона. — Невже переді мною кардинал де Брикасар?

— Це неможливо, — сказав він, і в його очах промайнув сум. — Здається, це мене більше не цікавить.

Вона засміялася, розгойдуючись туди-сюди у своєму кріслі й не зводячи очей зі співрозмовника.

— Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам іще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумніву: ваш Судний день наближається. Не тепер, не через два-три роки, але він неодмінно прийде. Я буду як Диявол, що скаже вам: «Менше слів, більше справ!» Але будьте певні — я змушу вас корчитися від болю і терзатися душевними муками. Ви — найцікавіший і найдивовижніший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Ви кидаєте свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стінки, спіймавши на вашій слабкості. І змушу вас продатися, наче якусь розмальовану повію. Ви сумніваєтеся?

Отець Ральф розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.

— Не сумніваюся, що ви спробуєте це зробити. Але не думаю, що ви знаєте мене так добре, як вам здається.

— Та невже? Що ж, час — і лише час — покаже, отче Ральф. Я вже стара, час — це єдине, що у мене лишилося.

— А що, на вашу думку, лишилося у мене? — спитав він. — Час, Мері. І нічого, окрім часу. Час, пилюка та мухи.

Якось у небі скупчилися хмари, і Педді почав сподіватися на дощ.

— То лише сухі бурі, — сказала Мері Карсон. — 3 цих хмар дощу нам не побачити. І ми ще довго його не бачитимемо.

Клірі здавалося, наче вони спізнали найгірші погодні катаклізми Австралії, лише тому, що вони не бачили сухої бурі на обпаленій посухою рівнині. Позбавлені заспокійливої гамівної вологи, суха земля та повітря дошкульно терлися одне об одне, стогнучи і потріскуючи, і це дратівливе тертя посилювалося та наростало доти, поки одного дня вибухнуло гігантським вивільненням накопиченої енергії. Хмари немов впали на землю, і все огорнула темрява — Фіона навіть запалила в домі світло; на скотопригінному дворі коні тремтіли і смикалися від найменшого шуму; кури забилися на сідала і перелякано поховали голови під крила; пси з гарчанням кидалися один на одного; приручені дикі свині, що нишпорили на смітнику біля ферми, занурювали рила в пилюку і поблискували звідти полохливими очицями. Неозорі темні хмари проковтнули сонце і от-от мали вивергнути на землю вогонь небесний; сили, що нуртували в небесах, вселяли в усяку живу істоту страх, який пронизував аж до кісток.

Здалеку з шаленою швидкістю прикотився грім, маленькі поблиски на обрії висвічували клуби хмар, що здіймалися у небо, а в темно-синіх глибинах пінилися неприродно білі гребінці. А потім, із ревучим вітром, що здійняв пилюку і боляче кинув її у очі, вуха та роти, грянув катаклізм. Вже не потрібно було уявляти собі біблійний гнів Господній — він стався наяву. Кожен підскакував від страху, коли гримав грім: він ударяв так, немов довкола розпадався на шматки світ — з оглушливим гуркотом та шаленством. Та згодом родина призвичаїлася до грому; потроху всі повиповзали на веранду і вдивлялися в далекі вигони. Велетенські вогненні жили блискавок-виделок заполонили небо, щохвилини вистрелювали десятки блискавок; ланцюги яскравих спалахів пронизували хмари навсібіч, немов граючись у якісь моторошні фантастичні піжмурки. Вдарені блискавками поодинокі дерева на пасовиськах димілися й смерділи, і Клірі нарешті збагнули, чому всі ці самотні вартові тутешніх рівнин загинули.

Повітря поволі наповнилося якимось химерним неземним світінням, воно перестало бути невидимим і тепер немов горіло зсередини, світилося то рожевим, то бузковим, то синювато-жовтим і видавало невловимо-солодкий ефемерний запах, який неможливо було розпізнати. Дерева мерехтіли, над головами Клірі з’явилися гало з язичків вогню, а волосинки на їхніх руках жорстко настовбурчилися. Це тривало цілий день, поволі сходячи нанівець на схід, і повністю звільнило мешканців будинку від грізних і моторошних чар лише на заході сонця; всі були збуджені, роздратовані й ніяк не могли заспокоїтися. Не випало ані краплини дощу. Все це скидалося на смерть із подальшим воскресінням, бо всім вдалося пережити атмосферний катаклізм неушкодженими. Цілий наступний тиждень тільки й розмов було, що про буревій.

— Ще й не таке буде, — нудним голосом попередила Мері Карсон.

І мала рацію. Друга суха зима, попри відсутність снігу, виявилася холоднішою, ніж передбачали. Вночі землю вкривав іній у кілька дюймів завтовшки, і пси тремтіли у своїх будках, зігріваючись тим, що досхочу запихалися кенгурятиною та горами сала з забитої господарської худоби. Була принаймні одна перевага У холодної погоди: можна було попоїсти свинини та яловичини замість обридлої баранини. У будинку в камінах розкладали ревучі багаття, а чоловіки мали за кожної нагоди повертатися додому, бо вночі на пасовиськах вони страшенно замерзали. Зате стригалі, приїхавши на роботу, перебували у майже святковому настрої: їм працювалося швидше, і вони менше пітніли. У великому сараї кожне робоче місце стригаля позначалося колом світлішого кольору, бо на тому місці стригалі стояли ось уже півстоліття, і їхній ядучий піт відбілив дощату долівку.

Від колишньої повені ще лишалася яка-не-яка трава, але вже й вона загрозливо тоншала й лисіла. День за днем небо оповивали темні хмари, але дощ не приходив. На вигонах сумовито завивав вітер, женучи перед собою пасма пилюки немов пасма зливи, мучачи спраглий розум картинами дощу та води, бо дуже схожими на дощ були ці пориви гнаного вітром пилу.

На пальцях у дітей з’явилися обморожені плями, малі намагалися не всміхатися, бо їм боліли тріснуті пересохлі губи, а коли вони знімали шкарпетки, то їхні п’яти та гомілки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вітрі, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повітря, а не захищати від нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних і терпляче чекали, коли матуся виділить трохи гарячої води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болісну муку, супроводжувану торохтінням зубів.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипіти, хлопчик швидко слабшав. Фіона робила йому клейкі припарки з деревного вугілля, розтирали його маленькі груди, але, схоже, ці припарки не допомагали. Спершу вона надміру не турбувалася, але під вечір стан малого погіршився настільки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меґі ж сиділа біля Гала, заламуючи руки, і нескінченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостій повернувся Педді, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посиніли.

Педді відразу ж подався до великого маєтку, щоб зателефонувати лікарю, але той перебував за сорок миль від них у іншого хворого. На сковорідці розігріли сірку і потримали Гала над нею, щоби він викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не міг прокашлятися. Він синів і судомно дихав. Меґі сиділа поруч, тримаючи його, і молилась; серце її розривалося від горя, бо вона бачила, що малюку все важче дається кожний вдих.

З усіх дітей Гал був їй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще ніколи їй не хотілося бути дорослою матір’ю, як Фіона, бо чомусь Меґі вважала, що тоді вона неодмінно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навіть на думку не спадало, що він може померти, навіть тоді, коли Педді та Фіона, не знаючи, що робити, впали біля ліжка навколішки і почали молитися. Опівночі Педді розчепив із рук Меґі непорушне тіло хлопчика і поклав його на подушки.

Меґі різко розплющила очі — вона задрімала, заспокоєна тим, що Гал припинив пручатися.

— Ой, татку, йому вже покращало! — сказала вона.

Педді похитав головою; він умить якось скоцюрбився і постарів, а лампа висвітлювала на його голові та бороді морозні пасма сивини.

— Ні, Меґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.

— Татко хоче сказати, що Гал помер, — мовила Фіона байдуже.

— Ой, татку, ні! Він не може померти!

Але маленьке створіннячко, що лежало у кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґі збагнула це, як тільки глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася і вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.

— Він щойно помер, — мовила Меґі.

Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.

— Так краще, — сказав він. — Тепер він спочине у мирі. — Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:

— Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.

Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся і вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сплячих Джимса та Петсі й повернула до Меґі своє заплакане обличчя.

— Меґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.

Меґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його — а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози — то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону, і жити всупереч йому.

Жага життя в одних людях дуже сильна, в інших — слабша. У Меґі ж вона була міцною та досконалою, як сталевий трос.

В такому стані й застав її отець Ральф, коли приїхав разом із лікарем. Меґі мовчки показала на коридор, але навіть не поворухнулася, щоб піти за ними слідком. І минуло багато часу, перш ніж священик зробив те, що хотів зробити увесь час, відтоді як йому додому зателефонувала Мері Карсон — підійти до Меґі, побути з нею, зігріти бідолашну, всіма забуту дівчинку своїм внутрішнім теплом. Він знав, що навряд чи хтось повною мірою розумів, як багато значив для неї Гал.

Але то сталося не відразу. Спочатку треба було провести соборування — на той випадок, якщо душа ще не покинула тіло; побачитися з Фіоною; побачитися з Педді, заспокоїти їх добрим словом та практичною порадою. Лікар прийшов і пішов, засмучений, але за час своєї практики він давно звик до подібних трагедій, які були неминучими у цьому Богом забутому краї. З того, що йому розповіли, він виснував, що мало чим зміг би допомогти вдалині від шпиталю з досвідченим персоналом. Такі, як він, часто йшли на ризик, сміливо дивилися в обличчя своїм демонам — і вперто продовжували жити й працювати. У посвідченні про смерть він написав — «круп». То був зручний діагноз.

Нарешті отець Ральф виконав свої офіційні обов’язки. Педді пішов до Фіони, а Боб із хлопцями подалися до сараю, щоб змайструвати маленьку домовинку. Стюарт лежав на підлозі у спальні Фіони, і його красивий профіль, такий схожий на материн, осяювало нічне небо за вікном. А Фіона, що лежала на подушці рука в руку з Педді, поглядала на темну фігуру, що купою лежала на холодній підлозі. Була п’ята година ранку, півні сонно завовтузилися, але темрява відступить не скоро.

Забувши зняти з шиї пурпурову накидку, отець Ральф нахилився над кухонним каміном, розпалив у ньому з тліючих головешок сильний вогонь і, прикрутивши на столі лампу, сів на дерев’яний ослін напроти Меґі. Вона швидко дорослішала; вона наче взула чоботи-скороходи і от-от мала наздогнати його. Дивлячись на Меґі, він відчув свою неадекватність сильніше, аніж будь-коли у житті, сповненому гризучого й надокучливого сумніву у власній хоробрості. От тільки чого він боявся? З чим, на його думку, він не зміг би впоратися, якби зустрівся з ним віч-на-віч? З іншими людьми він міг бути сильним, інших людей він не боявся; але в душі його жив страх, страх перед отим безіменним чимось, яке крадькома прослизне в його свідомість, коли він навіть не підозрюватиме про це. А Меґі, яка була на вісімнадцять років молодшою за нього, подорослішала швидше, аніж він.

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меґі — це лише плід його фантазії? І яке це мало значення? Що важливіше: те, якою вона насправді є, чи те, якою він її собі уявляє?

— Ох, Меґі, Меґі, — безпорадно мовив він.

Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинаючої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брикасаром. Невже це й було воно — оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґі так і сиділа, усміхаючись йому.

На світанку Фіона встала приготувати сніданок, Стюарт допомагав їй, а потім прийшли місіс Сміт із Мінні та Кет; жінки стали учотирьох біля плити й стиха заговорили, немов об’єднані спільним горем змовники, але ані Меґі, ані священик не зрозуміли, про що йшлося. Після сніданку Меґі пішла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони відполірували його і вкрили лаком. Фіона мовчки подала Меґі біле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим від старості, дівчинка порізала його на пасма і приміряла їх до жорстких контурів інтер’єру домовинки. Поки отець Ральф робив підкладку з рушників, Меґі зшила шматки атласу на машинці, й вони разом прикріпили оббивку кнопками. Фіона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його і поклала у м’яке гніздечко, яке зберігало її запах, а не запах Меґі — його справжньої матері. Педді зі сльозами на очах закрив кришку домовини — вперше у своєму житті він втратив дитину.

Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу.

Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих баків. Тут, у шикарному мармуровому склепі, покоївся Майкл Карсон зі своїм маленьким сином; на фронтоні стояв ангел у людський зріст — із мечем у руках він охороняв спокій померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензійних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених білим штахетником. На декотрих із них навіть імен не було: наприклад, на могилі одного стригаля без роду й племені, який загинув у випадковій бійці у бараці; лежали там і кілька безіменних сезонних робітників, що знайшли на Дрогеді своє останнє пристанище; покоїлися там невідомо чиї кості, знайдені на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що її маленькі дзвіночки увесь час сумно видзвонювали його ім’я: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін! Була там могила погонича, де на хресті сповіщалося «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем», а поряд іще декілька могил зі схожими нехитрими написами; в декотрих поховання лежали жінки. Але така простота не пасувала Галу, племіннику господині. Тому його поховали у склепі й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.

Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише у минулому часі. Меґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і применшила його значущість. Хлопці не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педді також горював, але ніхто не знав, чи горювала Фіона. Здавалося, вона дедалі більше відсторонювалася від чоловіка та дітей, від будь-яких почуттів взагалі. Саме через це Педді був вдячний Стю за турботливе ставлення до матері, за ту ніжність, яку він їй виказував. Один лише Педді знав, як Фіона зустріла його, коли він повернувся з Джилі без Френка. В її великих сірих очах не блиснуло ані вогника хоч якогось почуття — ні суворості, ні звинувачення, ні ненависті, ні печалі. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекає кулі відбракований пес, відаючи наперед свою долю і не маючи змоги уникнути її.

— Я знала, що він не повернеться, — мовила вона.

— Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фіоно, — заперечив Педді.

Фіона похитала головою і, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирішив будувати власне життя далеко від неї та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина і вірила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фіона вирішила, що ніколи не промовить це слово. Ніколи. Хоч як би довго не тягнулися дні, сповнені гіркоти життєвої поразки, вона зноситиме це мовчки. Педді не був чоловіком її мрій, але не було для неї на землі чоловіка кращого за Педді. Фіона належала до людей з емоціями такими сильними, навіть нестерпними, що заважають жити, і життя дало їй гіркий урок. Майже двадцять п’ять років намагалася вона затоптати і винищити у своїй душі сильні емоції, й переконати себе, що насамкінець її впертість таки візьме гору.

Життя тривало, підкоряючись нескінченному бігу по колу, притаманному цим краям; наступного літа прийшли дощі, не мусонні, а те, що від них лишилося. Вони наповнили струмок і баки, напоїли спрагле коріння трави і перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи від радощів, чоловіки зайнялися сезонними роботами, заспокоєні тим, що тепер їм не доведеться розвозити вівцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потім її змінить соковитіша зелень чагарників. Але так було не на всіх фермах навколо Джилі. Кількість худоби на фермі повністю залежала від її розпорядника. Для свого розміру Дрогеда мала небагато худоби, і це означало, що трави тут вдосталь.

Ягніння та наступні метушливі тижні були найважчими в календарі вівчаря. Кожне народжене ягня треба було спіймати, зав’язати йому «бубликом» хвоста, залишити на вусі помітку і, якщо це був баранець не для розплоду, — каструвати. То була брудна жахлива робота, від якої вони геть просякали кров’ю, бо був лише один спосіб впоратися з тисячами баранців у дуже стислий термін: затиснути яєчка між пальцями, відкусити їх і виплюнути на землю. Скручені жерстяними смужками хвости баранчиків та овець, не маючи змоги рости, поступово втрачали необхідний для їхнього розвитку притік крові, набухали, а потім всихали й відпадали.

Це були найкращі у світі вовняні вівці, вирощувані у масштабах, немислимих для інших країн, до того ж із залученням мінімальної кількості робочої сили. Все тут спрямовувалося на бездоганно організоване виробництво бездоганної вовни. Доводилося займатися «чикриженням»; річ у тім, що шерсть довкола задньої частини вівці ставала смердючою від екскрементів, там заводилися мухи, вона чорніла і злипалася в так звані кізяки. Цю частину тіла вівці слід було коротко підстригати, або ж «чикрижити». То була неважка стригальська робота, але дуже неприємна, бо доводилося мати справу зі смердючими екскрементами та мухами, але оплачувалася вона за вищими розцінками. А ще було так зване купання: тисячі й тисячі овець, які безперервно мекали й стрибали, треба було зігнати докупи за допомогою псів, а потім прогнати крізь лабіринт кошар із заповненими фенілом ямами, щоб позбавити тварин від кліщів та паразитів. Завершальною процедурою було вливання ліків: величезними шприцами у горлянки тваринам заливалися протиглисні препарати.

Роботи з вівцями ніколи не скінчалися: одна закінчувалася, а друга починалася. Овець збирали в отари і сортувати, переганяли з одного вигону на інший, запліднених і незапліднених, обрізаних і обстрижених, дезінфікованих та напоєних протиглисними препаратами, інколи їх забивали і відправляли на продаж. Окрім овець, на фермі Дрогеда вирощувалося до тисячі голів великої рогатої худоби, але вівчарство було набагато вигіднішим, тому в добрі часи Дрогеда мала одну вівцю на два акри землі, що в сумі давало сто двадцять п’ять тисяч овець. Оскільки вівці на фермі Дрогеда були мериносами, їх ніколи не продавали на м’ясо; коли вівця з роками втрачала здатність давати якісну вовну і ставала цінною лише для шкіряних заводів та шкуродерень, її відправляли на продаж виробникам шкіри, ланоліну, жирів та клею.

Отак і сталося, що життя наповнило сенсом класику австралійської літератури. Для родини Клірі читання книжок стало важливішим, ніж будь-коли, бо жили вони на Дрогеді ізольовані від усього світу, і єдиною ланкою, яка забезпечувала з ним зв’язок, було магічне друковане слово. Але бібліотеки поблизу не було, як колись у Новій Зеландії, не можна було щотижня вирушати до містечка за поштою, газетами та стосом свіжих книжок, як колись у Новій Зеландії. Отець Ральф заповнив цю порожнечу, спустошивши бібліотеку в Джилленбоуні, а також свою власну та книжні полиці в монастирі. На свій превеликий подив він невдовзі виявив, що за допомогою Блуї Вільямса та його поштової вантажівки мимоволі організував цілу бібліотеку австралійської літератури. Вантажівка Вільямса безперервно розвозила книжки — потерті, засмальцьовані пальцями томики, які переміщалися сільськими дорогами від Дрогеди до Бугели, від Діббан-Діббана до Брейк-і-Пула, від Куннамутти до Іч-Візге. І їх із вдячністю хапали люди, спраглі до духовної поживи та можливості втекти від занудливої реальності. Книги, що припали до душі, завжди поверталися з великою неохотою, та отець Ральф із черницями ретельно реєстрували, які книжки і де затримувалися надовго, після чого отець Ральф замовляв у агенції новин міста Джилленбоун додаткові примірники і, й оком не зморгнувши, записував їх на рахунок Мері Карсон як подарунки, зроблені нею Товариству книголюбів при монастирі Святого Хреста.

То були дні, коли окремим щасливцям зрідка випадало натрапити в книзі на цнотливий поцілунок, коли почуття читачів не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркаційна лінія між книжками для дорослих та дітей була досить умовною. І читачеві віку Педді було не соромно зачитуватися книжками, які обожнювали і його діти. Серед цих книжок були «Крихітка Дот і кенгуру», цикл романів «Біллабонґ» про Джима, Нору та Воллі та безсмертне творіння місіс Енні Ганн «Ми з глушини». Вночі на кухні Клірі по черзі читали уголос вірші «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Денніса, із завмиранням серця слідкували за пригодами «Чоловіка зі Сніжної ріки», сміялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорін, або крадькома витирали мимовільні сльози, пролиті над «Смішливою Мері» Джона О’Хари.

«Кленсі з Розливу» любили всі, а улюбленим поетом був «Банджо». Може, то й були нашвидкуруч зліплені й не надто талановиті вірші, але вони й не призначалися для витончених рафінованих знавців, а простим людям, написані простими людьми, і серед тогочасних австралійців було значно більше тих, хто міг процитувати напам’ять саме ці вірші, а не вірші Теннісона та Вордсворта зі стандартної шкільної програми, бо ці поети, творячи власний, якісніший різновид нашвидкуруч зліпленої халтури, надихалися Англією, а не Австралією. Для Клірі поля нарцисів та зарості лілей не означали нічого, бо жили вони у кліматі, де цих рослин не могло бути.

Клірі розуміли поетів-співців австралійської глушини краще за інших, бо ріка Розлив була неподалік, а перегін овець був мало не щоденною реальністю на МПХ. Існував офіційний Маршрут Перегону Худоби, або МПХ, який зміївся вздовж ріки Барвон незайнятими землями, що належали англійській короні, й використовувався для переміщення живої товарної худоби з одного боку східної частини континенту на другу. У давнину погоничі з їхніми вічно голодними отарами, що знищували траву, були небажаними гостями; особливо ненависними для скватерів були погоничі буйволів, бо величезні, до вісімдесяти тисяч голів, стада биків дюйм за дюймом спустошували їхні найкращі пасовиська. Але тепер, коли започаткували офіційний маршрут перегону худоби, а погоничі буйволів канули в Лету, між мандрівною та осілою публікою встановилися більш-менш доброзичливі стосунки.

Нечасті погоничі, що заїжджали випити кухоль пива та скуштувати домашньої їжі, були бажаними гостями. Інколи з ними мандрували жінки на старих пошарпаних бідарках, запряжених відбракованими зі стада кіньми та обвішаних казанками, чайниками та пляшками, які несамовито торохтіли та дзенькотіли. То були найжиттєрадісніші або навпаки найпохмуріші жінки Глушини, що мігрували від Кайнуни до Пару, від Гундівінді до Гандагая, від Кетрін до Каррі. Дивні якісь були ті жінки: ніколи не мали даху над головою і ніколи не клали м’яких матраців під свої міцні, немов залізні спини. Чоловікам до них далеко, бо були ці жінки грубими та загартованими, як та земля, що оберталася під їхніми невтомними ногами. Дикі, наче птахи на висмоктаних сонцем деревах, їхні дітлахи сором’язливо ховалися за колесами тарантаса або тікали під надійний захист стосу дров, поки їхні матері за чашкою чаю пліткували та розповідали різні бувальщини, обмінювалися неймовірними історіями та книжками, обіцяли передати таємничі послання Гупірону Колінзу чи Брамбі Вотерсу та переказували фантастичну оповідку про молодого вівчаря-англійця з Гнарлунга. І чомусь ніхто не сумнівався, що ці неприкаяні мандрівники, ховаючи дитину, чоловіка чи жінку, неодмінно виривали могилу на якійсь ділянці МПХ під якимось вікопомним евкаліптом, котрий здавався непримітним і схожим на інші лише для тих, хто не знав, що любляче серце здатне вирізнити у диких заростях одне-єдине і таке дороге йому дерево.

Меґі геть нічого не знала навіть про значення фрази «факти статевого життя», бо обставини складалися таким чином, щоб всіляко перекрити шляхи, якими вона могла б про ці факти дізнатися. Її батько чітко провів лінію між чоловічою частиною родини та жіночою. Такі теми, як розмноження, вагітність та залицяння ніколи не обговорювалися в присутності жінок, перед якими чоловіки родини Клірі з’являлися тільки повністю вдягненими. Ті книги, які могли б дати Меґі хоч якусь зачіпку і стати підґрунтям для роздумів, на Дрогеді ніколи не з’являлися, а ровесниць-подруг, які якось посприяли б «освіті», вона не мала. Її життя обмежувалося потребами домашнього господарства, а в самому будинку ніякої сексуальної активності не помічалося. Усі тварини на Гоум Педдок були стерильні. Коней Мері Карсон не розводила, а купувала у Мартіна Кінґа з Бугели; для власників ферм, які не займалися конярством, жеребці були докукою, тому на Дрогеді жодного жеребця не тримали. Правда, там був один бик, люта й скажена тварюка, але до його загороди суворо заборонили наближатися, і тому нажахана Меґі й близько до цього бика не підходила. Пси трималися в будках та на ланцюгах, і їхнє парування перетворювалося на науково впорядковану процедуру, за якою наглядали пильні орлині очі Педді чи Боба; тому собаки теж були поза межами досяжності. Часу ж спостерігати за свинями Меґі не мала, до того ж вона терпіти їх не могла і страшенно не любила їх годувати. Фактично, окрім своїх маленьких братів-двійнят, Меґі не мала часу за кимось і чимось спостерігати. Але невігластво породжує невігластво: тіло та розум, що не прокинулися, сплять і не помічають подій, які просвічена свідомість помічає та розкладає по поличках суто механічно.

Перед своїм п’ятнадцятим днем народження, коли літня спека сягнула піку, Меґі помітила на своїх підштаниках довгасті коричневі плями. Два-три дні по тому вони зникли, але через півтора місяці з’явилися знову — і її сором переріс у страх. Спочатку вона подумала, що погано вимила сідниці, й тому відчула страшенне приниження й сором, але коли плями з’явилися вдруге, то зрозуміла, що то кров. Вона й гадки не мала, звідки та кров могла узятися, і тому вирішила — що з сідниць. Через три дні млява кровотеча припинилася і не з’являлася понад два місяці; Меґі тишком-нишком випрала підштаники, і це пройшло непоміченим, бо на ній лежало все прання. Наступного разу з кров’ю прийшов біль — вперше у її житті. Цього разу кровотеча була сильнішою, значно сильнішою. Поцупивши у двійнят кілька пелюшок, Меґі спробувала обв’язатися під своїми підштаниками, страшенно перелякавшись, що кров може проступити назовні.

Смерть, що забрала Гала, була схожа на бурхливий візит примарних потойбічних сил; але оце повільне вгасання її власного життя здалося їй неймовірно жахливим. Як піти до батька чи матері й розповісти, що вона помирає від якоїсь сороміцької ганебної хвороби, яка завелася у неї між сідницями? Тільки Френку могла Меґі вилити свої страждання, але Френк був так далеко, що вона навіть не знала, де його шукати. За чашкою чаю жінки часто розповідали про пухлини та рак, про повільну моторошну смерть, якою померли їхні матері та сестри, і Меґі, наслухавшись цих оповідок, впевнила себе у тім, що її підточує, виїдаючи нутрощі, якась пухлина, що поступово підбирається до її переполоханого серця.

Її уявлення про такий стан, як смерть, були нечіткі, вона навіть не мала уявлення, у якому статусі вона опиниться у потойбічному світі. Релігія була для Меґі набором законів та правил, а не духовним явищем, тому нічим допомогти їй не могла. У її охопленій панікою свідомості переплуталися уривки слів та фраз, мовлених її батьками, їхніми приятелями, черницями, священиками під час служби та лиходіями з прочитаних книжок, які погрожували помстою добрим людям. Ніяк не могла Меґі примиритися з думкою про смерть; ночами лежала вона, пригнічена і переполохана, намагаючись уявити, що таке смерть: чи безконечна ніч, чи вогненне провалля, яке треба перестрибнути, щоб дістатися золотих ланів із протилежного боку, чи схожа на гігантську повітряну кулю сфера з височенними хорами, до якої крізь мозаїчне скло просочується приглушене світло?

Вона стала тихою та мовчазною, але не такою, як Стюарт у своїй миролюбній замріяній самотності; то було перелякане заціпеніння кролика під немиготливим поглядом удава. Коли до неї хтось несподівано звертався, Меґі підскакувала, коли ж малі двійнята плакали й гукали її, вона метушилася біля них, болісно картаючи себе за своє недбальство. Коли ж їй випадала вільна година, вона тікала на цвинтар до Гала — єдиного мерця, якого добре знала.

Усі помітили в ній цю переміну, але сприйняли її як ознаку дорослішання, хоча ніхто не задався питанням: а що означало для Меґі те дорослішання? До того ж дівчині вдавалося приховувати свій сум та переляк. Попередні уроки були засвоєні добре: вона мала феноменальне самовладання, а її гординя була величезною й непереборною. Ніхто й ніколи не дізнається, що відбувається у неї всередині, фасад до кінця лишатиметься бездоганним. Бо перед нею були приклади: і Фіона, і Френк, і Стюарт, а вона з ними одної крові, отже, це невід’ємна частина її натури та спадковості.

Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогеді, помітив цю зміну в Меґі, цей перехід від гарненької жіночності до придушення всіх проявів життєвої сили та бадьорості. Його стурбованість швидко переросла в тривогу, а тривога — у страх. Перед його очима відбувалося фізичне й духовне всихання; Меґі віддалялася від родини, і йому страшенно боляче було бачити, як дівчинка перетворювалася на ще одну Фіону. Великі очі на маленькому схудлому личку стали ще більшими; здавалося, вони зі смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкіра, яка ніколи не знала ані засмаги, ані ластовиння, ставала дедалі прозорішою. І отець Ральф подумав, що коли це триватиме далі, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змія, що ковтає власний хвіст, і полине всесвітом як майже непомітний стовпчик сіро-скляного світла, видимий тільки краєм людського зору, туди, де ховаються привиди і білими стінами повзає всяка нечисть.

Що ж, треба дізнаватися, у чім річ, навіть якщо правду доведеться витягувати силоміць. Останнім часом Мері Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожної хвилини, проведеної в будинку старшого скотаря; і тільки безгранична терплячість розумного й хитрого чоловіка дозволяла йому стримувати і приховувати свій бунт проти її власницьких інстинктів. Навіть химерна одержимість Меґі не завжди затьмарювала притаманну йому практичність, і отець Ральф із приємністю спостерігав, як його чарівливий шарм справляє враження навіть на таку злостиву й уперту істоту, як Мері Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-єдину людину била копитом і гризла вудила в його свідомості, священик помітив у своїй душі ще одне почуття, яке існувало пліч-о-пліч із першим: холодна й жорстока рішимість перехитрити й надурити цю марнославну владну жінку. О, йому завжди це подобалося! Стара павучиха ніколи не візьме над ним гору!

Нарешті йому вдалося вислизнути з-під невсипної уваги Мері Карсон і застукати Меґі на маленькому цвинтарі в тіні блідого і якогось зовсім не войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він — священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґі він пов’язував чимало подій та спогадів — і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із паралізуючим страхом: він боявся стати необхідним для якоїсь людини, боявся, що ця людина стане також необхідною йому.

Зачувши кроки священика по траві, Меґі різко обернулася, склала руки на колінах і сором’язливим поглядом втупилася собі під ноги. Він сів біля неї, сплів руки на колінах; складки сутани спадали вниз, граціозні, як і те струнке тіло, що крилося під нею. Що ж, немає сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона відразу нічого не скаже, то надалі — й поготів.

— Що з тобою сталося, Меґі?

— Нічого, отче.

— Я тобі не вірю.

— Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!

— Ой, Меґі, маловірна Меґі! Ти можеш казати мені все, що завгодно, розповідати про все, що є у цьому світі. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землі, я вислуховую людей від Його імені. А ще, моя маленька Меґі, не існує нічого в Його всесвіті, чого б Він та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповісти мені, що сталося, бо кому ж, як не мені, допомагати тобі? Скільки я житиму, я намагатимуся допомагати тобі, оберігати тебе. Іншими словами, я стану твоїм ангелом-хранителем, до того ж — кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. — Він глибоко вдихнув і нахилився до неї. — Скажи, якщо ти мене любиш!

Вона судомно зчепила руки.

— Отче, я помираю! У мене рак!

Спочатку він відчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося відчуття полегшення; але потім священик поглянув на прозору синювату шкіру, на змарнілі рученята, і смуток охопив його, йому захотілося вити і криком кричати до небес через таку волаючу несправедливість. Ні, Меґі нічого б не придумала просто так; має бути якась причина.

— А звідки ти це знаєш, мила моя?

Вона довго вагалася, а коли все ж таки наважилася, отцю Ральфу довелося нахилити голову ближче до її вуст, несвідомо пародіюючи позу священика, що вислухує сповідь; він прикрив рукою обличчя від її очей, підставив своє елегантне, немов точене, вухо і приготувався до найгіршого.

— Це триває шостий місяць, отче. У мене страшенно болить живіт, але це не схоже на розлиття жовчі, а ще… Отче, з моїх сідниць виливається стільки крові!

Він мимовільно відсахнувся, чого з ним ніколи не траплялося у сповідальній кабінці, й ошелешено витріщився на пониклу від сорому голову дівчини. Скільки емоцій збурилося в його душі! Він не відразу зміг опанувати себе. Отець Ральф відчув приємне, але суперечливе полегшення: з одного боку він так розлютився на Фіону, що готовий був її вбити, а з іншого — його пронизала повага до маленької дівчини, яка так довго страждала і так добре трималася; а ще він відчув невимовну всеохоп-лювану збентеженість та розгубленість.

Річ у тім, що він теж був заручником свого часу та його звичаїв, як і Меґі. У кожному місті, де йому довелося служити, від Дубліна до Джилленбоуна, легковажні дівчата й повії навмисне приходили до сповідальної кабінки, щоби пошепки сповіщати йому свої фантазії як реальні події, переймаючись лише однією гранню його особистості — чоловічим началом і не бажаючи зізнатися самим собі, що здатність це начало розбудити за межами їхніх можливостей. Вони стиха бурмотіли про те, як чоловіки проникали в кожен їхній отвір, про сороміцькі заборонені ігри з іншими дівчатами, про хтивість та подружню зраду, а кілька дівчат із надзвичайно розвиненою уявою навіть розповідали про свої статеві стосунки зі священиками. Він незворушно вислуховував ці розповіді, відчуваючи лише огиду й презирство, бо після суворої дисципліни семінарії подібні спокуси чоловікові його покликання й типу витримати було надзвичайно просто. Але ті дівчата ніколи-ніколи не розповідали йому про оту таємничу властивість їхнього організму.

Хоч як він намагався, але не зміг стримати палючого припливу збентеження та ніяковості, що розлився по всьому його тілу; прикривши рукою скорчене гримасою обличчя і відвернувшись убік, отець Ральф де Брикасар чи не вперше в житті переживав приниження від того, що його обличчя спалахнуло сором’язливим рум’янцем.

Але він прийшов, щоб допомагати, а не червоніти. Переконавшись, що рум’янець минув, отець Ральф рвучко підвівся, підняв Меґі й посадовив її на пласке мармурове підніжжя пам’ятника — тепер їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Поглянь на мене, Меґі. Ні, ти поглянь на мене!

Вона підняла на нього переполохані очі — й побачила, що він усміхається. І враз її душа сповнилася радістю. Якби вона й справді помирала, то священик так не всміхався б; вона добре знала, як багато значила для нього, бо він ніколи цього не приховував.

— Меґі, ти не помираєш, і ніякого раку в тебе немає. Не мені розповідати тобі, в чім річ, та я краще розповім. Твоя мати мала розповісти тобі про це ще кілька років тому, приготувати тебе до цього, а чому вона це не зробила — поза межами мого розуміння.

Поглянувши на незбагненно-незворушного ангела вгорі, отець Ральф розсміявся своїм стриманим сміхом.

— Господи милосердний! І що ти тільки не змушуєш мене робити! — І продовжив, вже звертаючись до Меґі, яка з нетерпінням чекала його пояснень: — Колись, ставши дорослою жінкою і дізнавшись набагато більше про те, як влаштований світ, ти, можливо, згадаєш про цю розмову з ніяковістю, а може, навіть соромом. Але нічого сороміцького чи поганого в цьому немає. Розповідаючи тобі про це, я, як і в решті випадків, є інструментом у руках Нашого Господа. Це моя єдина функція на землі; іншої у мене не може бути. Ти була налякана, ти потребувала допомоги, і Бог послав тобі поміч у моїй скромній особі. Затям це, Меґі, затям добряче. Я священик Господа Бога і промовляю від його імені. З тобою, Меґі, трапилося те, що трапляється з усіма жінками. Один раз на місяць впродовж кількох днів із тебе виходитиме кров. Це починається приблизно у віці дванадцяти-тринадцяти років. До речі, тобі ж уже виповнилося тринадцять?

— Мені п’ятнадцять, отче.

— П’ятнадцять? Тобі? — Він похитав головою, до кінця не вірячи дівчинці. — Що ж, якщо ти так кажеш, то мені доведеться повірити тобі на слово. Тоді це означає, що ти розвинулася пізніше за більшість дівчат. Але ця кровотеча відбуватиметься щомісяця, аж поки тобі не виповниться років з п’ятдесят; в одних жінок вона трапляється з регулярністю фаз місяця, а у других — менш регулярно. У декотрих жінок крововиливи проходять безболісно, а інші мучаться від сильного болю. Ніхто не знає, чому в різних жінок це відбувається по-різному. Але те, що в тебе почалися крововиливи, означає, що ти стала зрілою. Ти знаєш, що означає «стати зрілою»?

— Звісно, що знаю, отче! Я ж книжки читаю. Це означає стати дорослою.

— Відповідь правильна. Допоки триватимуть ці виливи, ти будеш здатна народжувати дітей. Кровотеча — це частина циклу розмноження. Як відомо, у часи, що передували гріхопадінню, Єва не мала менструацій. Саме так і називається ця кровотеча — менструація. Менструювати. Затямила? Та коли Адам та Єва согрішили, Господь покарав жінку сильніше за чоловіка, бо насправді гріх стався саме через її провину. Вона ж бо спокушала чоловіка. Пам’ятаєш слова з Біблії: «В печалі народжуватимеш ти дітей своїх». Цими словами Господь хотів сказати ось що: для жінки все, що пов’язане з дітьми, буде пов’язано з болем. Діти — це велика радість, але й великий біль. Така твоя доля Меґі, й ти маєш із нею змиритися.

Вона цього не знала, але саме в такий спосіб отець Ральф надав би допомогу будь-кому зі своїх парафіянок, хоча й з меншою особистою зацікавленістю: лагідно, але дещо відсторонено, не асоціюючи себе з цією бідою. Можливо, простіше, з меншим пафосом, від чого його втіха та допомога були б тільки сильнішими. Він здавався вищим за ці життєві дрібниці, й від того вони самі здавалися неістотними та скороминущими. Отець Ральф робив це підсвідомо; жоден, хто приходив до нього за втіхою, не міг поскаржитися, що він поглянув на нього зверхньо та з погордою, або ж звинуватив у слабкості. Багато священиків змушували своїх парафіян почуватися винуватими, ницими та нічого не вартими. Але не такий був отець Ральф. Він давав людям відчути, що і в нього є свої печалі та болючі проблеми, дивовижні печалі та малозрозумілі їм проблеми, однак від цього вони не ставали менш реальними. Сам він не знав — і ніхто не роз’яснив йому, — що левова частка його привабливості та харизми полягала не в самій його особистості, а в чомусь піднесеному, майже божественному, і водночас — такому людяному, що виходило з його душі.

Що ж стосувалося Меґі, то він розмовляв із нею так само, як і Френк — як з рівною собі. Але він був старшим, мудрішим та освіченішим за Френка, і тому — набагато кращим повірником. А який чудовий був його голос із ледь помітним ірландським акцентом та округлою британською вимовою! Увесь страх та смуток, які так мучили Меґі, немов рукою зняло. Однак вона була молода, допитлива і тепер їй страшенно кортіло про все дізнатися, бо вона не переймалася химерною філософією тих, хто постійно скнів над питаннями не про власну сутність, а лише про власну видимість. Він був її другом, любовно випестуваним ідолом її серця, новим сонцем на її небосхилі.

— А чому не ви мали розповісти мені про це, отче? Чому ви сказали, що це слід було зробити матусі?

— Це тема, яку жінки тримають у межах свого кола. Говорити про свою чи чиюсь іншу менструацію в чоловічому товаристві не заведено. Про це говориться строго між жінками.

— А чому?

Він похитав головою і розсміявся.

— Чесно кажучи, я й сам не знаю чому. Мені навіть хочеться, щоб це було не так. Але можеш повірити мені на слово, що це саме так. Ніколи й нікому не кажи про це ані слова, окрім своєї матері. І не кажи їй, що ми про це з тобою говорили.

— Гаразд, отче, не скажу.

Виходить, бути дорослою жінкою та матір’ю — це до біса важко: скільки практичних міркувань потрібно тримати в голові!

— Меґі, йди додому і скажи матері, що у тебе почалися крововиливи. Попроси її показати тобі, що в таких випадках треба робити.

— А у мами теж трапляються крововиливи?

— Вони трапляються у кожної здорової жінки. Але під час вагітності вони припиняться і почнуться знову лише після того, як народиться немовля. Саме завдяки припиненню менструацій жінки й дізнаються, що вони вагітні.

— А чому вони припиняються під час вагітності?

— Не знаю. Справді не знаю. Вибач, Меґі.

— А чому кров виходить із моїх сідниць, отче?

Він досадливо витріщився на ангела, який відповів йому умиротвореним поглядом, анітрохи не переймаючись жіночими проблемами. Отець Ральф потрапив у делікатне становище. Дивно: чому Меґі так наполегливо намагається про все дізнатися, адже зазвичай вона така стримана! Однак він усвідомлював, що тепер став для дівчинки джерелом знань того, про що вона не зможе прочитати в книжках, він не міг виявляти перед нею ані найменшої ознаки ніяковості. Бо добре її знав. Інакше вона замкнеться у собі, й більше ніколи й нічого у нього не спитає.

Тому священик спокійно і терпляче пояснив:

— Кров виходить не з твоїх сідниць, Меґі. А з прихованого отвору попереду, який має стосунок до дітей.

— Ой, ви хочете сказати, що саме з того отвору вони й з’являються? — мовила Меґі. — А я завжди хотіла знати — звідки ж вони з’являються?

Він весело вишкірився і зняв її з п’єдесталу.

— Ну от і розібралися. Тепер ти знаєш, Меґі, звідки беруться діти?

— Ой, знаю, — відповіла Меґі з поважним виглядом, радіючи, що знає хоч щось. — Вони з’являються у жінок, отче.

— А коли вони у них з’являються?

— Коли жінкам забажається.

— І хто ж тобі про це розповів?

— Ніхто. Я сама здогадалася, — відповіла дівчинка.

Отець Ральф заплющив очі й сказав сам собі, що його ніяк не можна вважати боягузом за те, що він облишив цю тему і не став її розвивати. Так, він співчував Меґі, але більше нічим не міг їй допомогти. Хорошого потрошку.

7

Невдовзі Мері Карсон мало виповнитися сімдесят два, і вона задумала влаштувати на Дрогеді найгучніший за п’ятдесят років прийом. Її день народження припадав на початок листопада, коли було вже жарко, але ще терпимо — принаймні для корінних мешканців Джилленбоуна.

— Не забувайте, місіс Сміт, — прошепотіла Мінні. — Ой, не забувайте! Третього листопада народилася сама Вона!

— Ти про що, Мінні? — спитала економка. Кельтська загадковість Мінні справляла негативний вплив на її міцні й непорушні англійські нерви.

— Невже ви не знаєте? До того ж це означає, що Вона народилася під знаком скорпіона, еге ж? Жінка-скорпіон. Оце так!

— Найменшої гадки не маю, про що ти кажеш, Мін!

— А про те, що скорпіон — найгірший знак, під яким може народитися жінка, моя люба місіс Сміт. Бо ж ці жінки — діти диявола, ось як! — витріщилася на неї Кет і перехрестилася.

— Якщо чесно, Мінні, то ви з Кет — дурепи і верзете дурниці, — відказала місіс Сміт, анітрохи не вражена.

Але збудження наростало і наростало. Стара павучиха, що причаїлася у своєму кріслі у самісінькому центрі павутини, видавала нескінченний потік наказів: зробити те, зробити се, оце — витягнути з комори, а оте — до комори покласти. Двоє служниць-ірландок збивалися з ніг, натираючи срібло та миючи вишукану порцеляну виробництва фірми «Гевіленд», перетворюючи каплицю знову на кімнату для прийому і наводячи порядок у сусідніх із нею приміщеннях.

Стюарт і група чорноробів у компанії менших хлопчаків Клірі, які не стільки допомагали, скільки заважали, косили та підстригали галявину, смикали на клумбах бур’яни і кропили водою тирсу на верандах, щоб прибрати пил з іспанських кахлів та висохлу крейду з підлоги, аби там можна було танцювати. Аж з самого Сіднея мав приїхати оркестр Кларенса О’Тула; звідти мали привезти устриць та креветок, крабів та омарів; а помічницями довелося найняти на тимчасову роботу кількох жінок із Джилі. Увесь район — від Рудна Гуніш до Інішмаррі та Бугели гудів як вулик у передчутті великої події.

Поки мармурові коридори відлунювали незвичними їм звуками переміщуваних предметів та вигуками людей, Мері Карсон пересунулася зі свого крісла з підголівником до письмового стола, поклала перед собою аркуш пергаменту і, вмочивши ручку в чорнильницю, почала писати. Вона анітрохи не сумнівалася і не робила навіть пауз, роздумуючи, куди поставити кому чи крапку. За останні п’ять років Мері Карсон подумки ретельно відшліфувала кожну фразу до повної стилістичної бездоганності. їй не довелося довго писати: лише два аркуші, та й то — добра чверть другого залишилася чистою. Але, закінчивши останнє речення, вона на мить завмерла у своєму кріслі. Письмовий стіл із висувною поверхнею стояв біля вікна, тому Мері Карсон мала змогу визирнути на галявину, повернувши голову. Сміх, що почувся знадвору, змусив її це зробити, спочатку лінькувато, а потім — заціпенівши од люті. Чорти б забрали його та об’єкт його одержимості!

Отець Ральф навчав Меґі їздити верхи; народжена в селянській родині дівчина ніколи не їздила в сідлі, і священик взявся усунути цей недолік. Як це не дивно, але дівчата з бідних сільських родин нечасто їздили верхи, бо верхова їзда була розвагою багатих молодих жінок як на селі, так і у місті. А такі дівчата, як Меґі, могли керувати тарантасом, підводою, запряженою ваговозами, навіть тракторами та зрідка легковиками, а от їздити верхи на конях нагода їм випадала нечасто. Бо придбати для доньки доброго коня коштувало надто дорого.

Отець Ральф привіз із Джилі високі еластичні черевики та твідові бриджі для верхової їзди і шумно гепнув їх на кухонний стіл у будинку Клірі. Педді, дуже здивований, відірвався від звичної пообідньої книжки.

— А що то ви привезли, отче? — поцікавився він.

— Верховий одяг для Меґі.

— Що?! — ошелешено вигукнув Педді.

— Що? — пискнула Меґі.

— Верховий одяг для Меґі. Скажу вам чесно, Педді, ви телепень. Ви — спадкоємець найбільшої й найбагатшої ферми в Новому Південному Уельсі, але так і не дозволили своїй доньці хоч раз проїхатися верхи на коні! Як тоді, по-вашому, вона займе гідне місце поруч із міс Кармайкл, міс Гоуптон та місіс Ентоні Кінґ? Усі вони прекрасно їздять верхи. Меґі має навчитися їздити верхи — як у дамському, так і в звичайному сідлі, ви мене чуєте? Розумію, ви занята людина, тому я сам навчу Меґі, подобається це вам чи ні. Якщо ж це завадить їй виконувати хатні обов’язки, то що ж, вважайте, що вам не пощастило. Кілька годин щотижня Фіоні доведеться обходитися без Меґі — і все. Заперечення не приймаються.

Одного не міг Педді — це сперечатися зі священиком; а Меґі захотілося приступити до навчання негайно. Роками вона виношувала це бажання, одного разу навіть боязко попросила про це свого батька, але він майже відразу забув про її прохання, а Меґі вирішила, що то він у такий спосіб їй відмовив — і більше ніколи йому про це не нагадувала. Вона страшенно зраділа можливості навчатися верхової їзди під наглядом отця Ральфа, але радості своєї вона не виказала, бо її побожне ставлення до священика переросло в палке, суто дівчаче захоплення. Знаючи, що їхня близькість є неможливою, вона дозволяла собі розкіш мріяти про нього — як він її обніматиме, цілуватиме… На цьому її мрії й закінчувалися, бо вона й гадки не мала, що бувало після обіймів та поцілунків. А якби знала, що негоже мріяти таке про священика, то навряд чи знайшла б спосіб приструнити себе і більше про таке не думати. Найкраще, що могла вдіяти Меґі — це зробити так, щоб він і гадки не мав про її думки.

Коли Мері Карсон глянула у вікно вітальні, отець Ральф та Меґі виходили зі стайні, що розташовувалася з тильного боку особняка, подалі від будинку старшого скотаря. Робітники ферми їздили верхи на худих та кістлявих скотарських конях, які жодного разу в житті не бували в стайні, а переминалися собі з ноги на ногу в загорожі, коли їх готували заганяти худобу, або щипали собі травичку на пасовиську, коли їх відпускали відпочити. Але на Дрогеді були й стайні, хоча користувався ними лише отець Ральф. Там Мері Карсон тримала двох породистих скакунів виключно для потреб отця Ральфа. Про те, щоб він їздив на кістлявих фермерських конях, і мови бути не могло. Коли священик спитав її, чи можна Меґі теж користуватися її кіньми, вона не змогла відмовити, бо дівчина була її племінницею, і священик мав рацію: Меґі має навчитися пристойно триматися у сідлі.

Кожною болючою кісткою свого старого розпухлого тіла Мері Карсон хотіла б відмовити їм або хоч поїздити разом із ними. Та не могла вона ані відмовити, ані сісти верхи на коня. Тому й казилася від люті, дивлячись, як вони йдуть через галявину: чоловік, граціозний, як танцівник — у бриджах, чоботях до колін та білій сорочці, й дівчина, теж у бриджах, струнка та по-хлопчачому гарна. Вони випромінювали почуття невимушеної дружби; у тисячний раз Мері Карсон здивувалася — чому це ніхто, окрім неї, не засуджує їхніх близьких, майже інтимних стосунків? Педді вважав, що це прекрасно, Фіона — ото вже колода збайдужіла! — не сказала, як зазвичай, нічого, а хлопці ставилися до них як до брата та сестри. Може, саме завдяки тому, що вона сама кохала Ральфа де Брикасара, їй ввижалося те, чого не бачив більше ніхто? Чи, може, то все плід її уяви, може, не було нічого, окрім дружби між чоловіком тридцяти з гаком років та дівчинкою, яка ще не оформилася як жінка? Дурниці! Жоден чоловік тридцяти з гаком років, навіть Ральф де Брикасар, не зможе не побачити троянду, що розпускається. Навіть Ральф де Брикасар? Ха! Особливо Ральф де Брикасар! Ніщо не проходило повз увагу цього чоловіка.

Руки Мері Карсон тремтіли; з пера на нижню частину аркуша впали темно-сині крапельки чорнила. Вузлуватими пальцями вона витягнула з шухлядки ще один аркуш, занурила перо в чорнильницю і переписала слова з такою ж самою впевненістю, як і першого разу. Потім важко підвелася і посунула своє масивне тіло до дверей.

— Мінні, Мінні! — загукала вона.

— Господи, спаси й помилуй, це Вона! — чітко почувся голос служниці з кімнати напроти. З-за дверей визирнуло вкрите ластовинням моложаве обличчя, яке, здавалося, було непідвладне рокам. — Що ви хотіли, моя люба місіс Карсон? — спитала вона, дивуючись, чому це стара баба не закалатала, як зазвичай, у дзвоник і не покликала місіс Сміт.

— Піди знайди парканника й Тома. І негайно пришли їх до мене.

— Може, мені спершу звернутися до місіс Сміт?

— Ні! Роби, що тобі сказали, дівчино!

Том, парковий чорнороб, був старим та засохлим чолов’ягою, що мандрував колись із торбою та казанком, а сімнадцять років тому влаштувавшись на Дрогеді на роботу, полюбив тутешні парки й сади так, що не зміг їх покинути. Парканника, такого самого перекотиполе, як і решта йому подібних, вранці відволік-ли від марудної роботи — натягувати дроти на стовпчики вигонів, бо до приїзду гостей треба було терміново підновити білий штахетник маєтку. Настрашені тим, що їх покликали до господині, вони заявилися до неї за якихось кілька хвилин і постали їй перед очі в робочих штанях на шлейках і фланелевих майках, перелякано зібгаючи в руках капелюхи.

— Ви обоє вмієте писати? — спитала місіс Карсон.

Чоловіки кивнули, нервово ковтнувши слину.

— От і добре. Мені треба, щоб ви прослідкували, як я підпишу ось ці папери, а потім поставили свої імена та адреси під моїм підписом. Зрозуміло?

Чоловіки знову кивнули.

— Дивіться ж — підписуйтеся так, як завжди, а ваші постійні адреси напишіть великими друкованими літерами. Мені байдуже — чи буде це ваша поштова адреса до запитання, чи якась інша, аби тільки за нею вас можна було знайти.

Двоє чоловіків прослідкували, як Мері Карсон написала своє ім’я; це було вперше, коли її письмо було розбірливе, а не стиснуте, як зазвичай. Підійшов Том і, незграбно водячи ручкою та залишаючи на папері чорнильні ляпки, поставив свій підпис. Потім парканник великими округлими літерами написав «Чез. Гокінс» та сіднейську адресу. Господиня пильно за ними спостерігала, а коли вони скінчили, дала кожному по тьмяно-червоній десятифунтовій купюрі й випроводила геть, наказавши тримати язика за зубами.

Меґі зі священиком давно пішли. Мері Карсон важко сіла за письмовий стіл, підтягнула до себе ще один аркуш паперу і знову почала писати. Це повідомлення не далося їй з такою невимушеною легкістю, як попереднє. Час від часу вона зупинялася, з лиховісною посмішкою обдумувала речення і писала далі. Здавалося, вона мала багато чого сказати, бо слова виходили стиснутими, рядки — дуже щільними, та все не вмістилося на один аркуш, і їй довелося витягнути ще один. Нарешті Мері Карсон перечитала написане, зібрала всі аркуші докупи, склала їх учетверо, вклала в конверт і заклеїла клапан червоним сургучем.

На прийом мали піти лише Педді, Фі, Боб, Джек та Меґі, бо Г’юї та Стюарта відрядили наглядати за малими двійнятами, через що вони аж ніяк не засмутилися, а крадькома зітхнули з полегшенням. Вперше в житті Мері Карсон розкрила свій гаманець достатньо широко, щоб із нього з’явилися не лише міль, яка там завелася, а й грубенька сума грошей, тому кожен отримав новий одяг, найкращий із того, який можна було придбати в Джилі.

Педді, Боб та Джек заклякли у накрохмалених манишках, високих комірцях та білих краватках-метеликах, чорних фраках, чорних брюках та білих жилетках. Прийом мав бути надзвичайно офіційним заходом, на який чоловік вдягали білі краватки та чорні фраки, а жіноцтво — довгі, до підлоги, плаття.

У Фіони було плаття з крепу оригінального й багатого синьо-сірого відтінку, яке надзвичайно їй личило. Воно спадало до підлоги м’якими складками, мало низький виріз і довгі, до п’ястей, тісні рукави й багаті прикраси з намистин і загалом нагадувало стиль королеви Марії. Подібно до цієї владної дами, Фіона зробила високу зачіску з пишними, випущеними назад пасмами, а ювелірна крамниця в Джилі спромоглася роздобути кольє настільки майстерно зроблене зі штучних перлин, що їхню штучність зміг би розгледіти лише знавець, і то зблизька. Ансамбль довершувало пишне віяло із страусового пір’я такого ж відтінку, як і плаття Фіони. Та воно виявилося не таким вже й надмірно-недоречним, яким здавалося на перший погляд: погода стояла незвично спекотна, і о сьомій вечора в тіні температура і досі трималася вище за стоградусну позначку.

Коли Фіона та Педді вийшли зі своєї кімнати, хлопці аж роти пороззявляли. Жодного разу в житті не бачили вони своїх батьків такими царственно-красивими, такими незвично-нетутешніми. Педді мав вигляд на свої шістдесят із хвостиком, але видавався настільки статечним і поважним, що його можна було прийняти за якогось державного діяча; зате Фіона несподівано здалася років на десять молодшою за свої сорок вісім — прекрасна, жвава, з магічною усмішкою на вустах. Джимс та Петсі вибухнули вереском та плачем, відмовляючись дивитися у бік матусі й татуся, аж поки ті повернулися до звичної поведінки; так через сум’яття та приголомшеність про статечність та поважність було забуто, мама й тато знову поводилися, як завжди, і невдовзі хлопчаки вгамувалися і аж засіяли від захвату.

Та саме на Меґі найдовше всі затримували погляд. Мабуть, пригадавши своє власне дівоче дитинство і розлютившись, що всі інші запрошені молоді дівчата замовили собі плаття у Сіднеї, кравчиня з Джилі вклала в плаття Меґі всю свою душу. Воно було без рукавів, із низьким драпірованим вирізом; Фіона сумнівалася щодо його доречності, але Меґі благала її, а кравчиня запевнила, що у всіх дівчат будуть приблизно такі самі плаття — вона ж не хоче, щоб з її доньки сміялися, як зі старомодно вдягненої селючки? І Фіона милостиво поступилася. Пошите з креп-жоржету та шифону плаття Меґі було злегка завужене на талії, а на стегнах його оповивала смужка з такого ж матеріалу. Плаття мало темнувато-сірий колір із блідо-рожевим відтінком, який у ті часи називався «трояндовий попіл»; зі згоди Меґі кравчиня щедро прикрасила його маленькими рожевими бутончиками троянд. А волосся Меґі коротко підстригла так, щоб її зачіска максимально нагадувала стрижку, мода на яку поступово охоплювала і дівоцький загал міста Джилі.

Педді розтулив був рота, щоб гучно висловити свою незгоду з побаченим, бо ця дівчина була зовсім несхожою на його маленьку Меґі, але відразу ж його і стулив, так нічого й не сказавши. Промовчати, коли треба, він навчився після сутички з Френком у домі священика, що сталася багато років тому А й справді, не може ж він постійно тримати біля себе свою дівчинку; вона вже перетворилася на молоду жінку, яка мимовільно засоромилася, побачивши у дзеркалі своє дивовижне перевтілення. Навіщо ж засмучувати бідолаху? їй і так непросто.

Він простягнув їй руку і ніжно всміхнувся.

— Ой, Меґі, ти така гарненька! Я сам проведу тебе, а Боб із Джеком супроводжуватимуть матір.

їй було без місяця сімнадцять, і Педді вперше у житті відчув себе старим дідом. Але Меґі була безцінним скарбом його серця, і ніщо не могло затьмарити її першого дорослого прийому.

Клірі повільно пішли до особняка, раніше за решту гостей: вони мали пообідати з Мері Карсон, а потім бути в неї під рукою, щоб разом із нею приймати гостей. Нікому не хотілося бруднити взуття, але, здолавши милю до садиби, родина зупинилася в літній кухні, щоб начистити черевики та пострушувати пилюку зі штанів та облямівок платтів.

Як і зазвичай, отець Ральф був у сутані; жоден світський вечірній костюм не личив би йому так добре, як ця грубо скроєна злегка розширена накидка з незчисленними ґудзиками із чорної матерії від нижнього краю до коміра та розкішним поясом із пурпуровою каймою.

Мері Карсон вирішила вдягнути атласне біле плаття з білим мереживом та білими страусовими перами. Фі отетеріло витріщилася на неї, вражена побаченим, — з неї злетіла її звична байдужість. Вбрання Мері Карсон було таким недоречно-вінчальним, таким жахливо-невідповідним ситуації: навіщо ця баба дурить себе, немов стара діва, що вдає наче заміж виходить? Останнім часом господиня маєтку помітно додала у вазі, що аж ніяк не поліпшило її зовнішності.

А Педді, здавалося, нічого недоречного не помітив; він підійшов до сестри і, сяючи усмішкою, взяв її за руки. «Який же ж він милий чолов’яга, цей Педді», — подумав отець Ральф, що відсторонено-усміхнений спостерігав за цією сценою.

— Оце так, Мері! Маєш прекрасний вигляд! Наче молода дівчина.

Насправді ж вона мала вигляд майже точнісінько, як королева Вікторія на знаменитому фото, зробленому незадовго до її смерті: глибокі зморшки вздовж владного носа, вперто-непохитний рот і трохи випуклі скляні очі, що немигаюче витріщилися на Меґі. Погляд красивих очей отця Ральфа змістився з племінниці на тітку, а потім — знову на племінницю.

Мері Карсон усміхнулася Педді і поклала руку йому на плече.

— Можеш відвести мене до обіднього столу, Педріку. Отець де Брикасар супроводжуватиме Фіону, а хлопці нехай поведуть із собою Меґан. — Повернувшись, вона спитала через плече: — Ви сьогодні танцюватимете, Меґан?

— Вона ще дуже молода, Мері, їй сімнадцяти немає, — похапливо пояснив Педді, згадавши ще один зі своїх батьківських недоглядів: ніхто з його дітей не вмів танцювати.

— Як жаль, — сказала Мері Карсон.

То був урочистий, розкішний, пишний та чудовий прийом — принаймні саме такі прикметники спадали на думку. На нього прибув Роял О’Мара з Інішмаррі, розташованого за двісті миль від Дрогеди; зі своєю дружиною, синами та незаміжньою донькою він здійснив найдальшу подорож, хоча й ненабагато дальшу за інших гостей. Річ у тім, що мешканці Джилі запросто могли податися аж за двісті миль на матч із крикету, не кажучи вже про прийом. Був там і Дункан Гордон з Іч-Візге; ніхто так і не добився від нього — чому він дав своїй фермі назву, яка древньо-шотландською означала «морський коник». Приїхали також Мартін Кінґ із дружиною та його син Ентоні з дружиною, місіс Ентоні; цей чоловік був найстаршим скватером Джилі, оскільки Мері Карсон не можна було так назвати через її жіночу стать. А ще там були Івен П’ю з ферми Брейк-і-Пул, яку в регіоні називали просто Брейкіпул, Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана, Горі Гоуптон із Біл-Біла, та десятки інших.

Майже всі присутні родини були католиками, з них мало хто мав англосаксонські імена, а от імена ірландські, шотландські та уельські розподілялися серед них приблизно порівну. На своїй старій батьківщині вони, звісно, не могли розраховувати на автономію чи незалежність, як і католики в Шотландії та Уельсі не могли сподіватися на симпатію переважно протестантського корінного населення. Але тут, на своїх тисячах квадратних миль довкола Джилленбоуна вони самі були лордами і могли звисока поглядати на англійських лордів, які володіли у себе в Британії усім, на що падало око; Дрогеда, найбільша маєтність, своєю площею перевищувала кілька європейських князівств. Начувайтеся, князі з Монако та герцоги з Ліхтенштейну! Бо Мері Карсон — багатша й впливовіша за вас! І вальсувала місцева знать під музику модного сіднейського оркестру, а потім поблажливо поступилася місцем своїм нащадкам, які витанцьовували чарльстон; вони наминали пиріжки з омарами, їли сирі охолоджені устриці, пили п’ятнадцятирічне французьке шампанське та шотландський односолодовий віскі дванадцятилітньої витримки. Насправді ж вони охоче віддали б перевагу смаженій ягнятині чи солонині, з більшим задоволенням попили б дешевого дуже міцного рому «Бундаберґ» чи міцного бочкового пива «Графтон». Але їм приємно було усвідомлювати, що в цьому житті їм доступні й вишуканіші та престижніші речі — варто лише захотіти.

Так, бували й неврожайні роки — і багато. У сприятливі роки запаси вовни ретельно поповнювалися, щоби компенсувати збитки від років несприятливих, бо ніхто не міг передбачити, будуть дощі чи ні. Уже досить довго тривав сприятливий період, а в Джилі мало на що можна було витрачати гроші. О, яке то було щастя народитися на чорноземних рівнинах Великого Північного Заходу! Ніщо на землі не могло з ним зрівнятися! Тамтешні мешканці не здійснювали ностальгійних подорожей до старої батьківщини, бо не зробила вона для них нічого — лише дискримінувала їх за релігійні вірування, а в Австралії жило надто багато католиків, щоби їх дискримінувати. Тому Великий Північний Захід був для них справжньою батьківщиною.

Окрім того, сьогоднішній прийом повністю оплачувала Мері Карсон. Бо могла собі це дозволити. Подейкували, що вона мала стільки грошви, що могла б і короля Англії купити й перепродати. Вона вклала гроші у сталь, срібло, свинець та цинк, у мідь та золото, вона вклала капітали в сотні інших об’єктів, котрі в прямому і переносному сенсі продукували гроші. Дрогеда давно перестала бути головним джерелом її статків, перетворившись у щось на кшталт вигідного хобі.

Під час званого обіду отець Ральф не розмовляв із Меґі; а під час вечірки всіляко її ігнорував. Образившись, вона безперервно переслідувала його поглядом, у якому б кутку кімнати для прийомів священик не був. Коли він це помітив, йому заболіло серце, так хотілося підійти до неї й пояснити, що і її, і його репутація постраждає, якщо він приділить їй більше уваги, аніж, скажімо, міс Кармайкл, міс Гордон чи міс О’Мара. Як і Меґі, отець Ральф не танцював, як і на Меґі, на ньому зосередилися надто багато поглядів, бо вони удвох були, безперечно, найгарнішими і найімпозантнішими персонами тут.

Одна половина його душі не сприймала сьогоднішньої зовнішності Меґі з коротким волоссям, прекрасним платтям кольору «попіл троянд», у шовкових черевиках на височенних підборах; дівчина виростала, і у неї розвивалася чудова жіночна фігура. А другу половину переповнювала бурхлива радість через те, що Меґі затьмарила сьогодні решту молодих дівчат. Міс Кармайкл мала красиве й аристократичне обличчя, але їй бракувало специфічної краси золотисто-рудого волосся; міс Кінґ мала вишукано-прекрасні біляві кучері, але її тілу бракувало елегантності й гнучкості; міс Маккейл мала навдивовижу гарне тіло, але обличчям нагадувала коняку, що їсть яблуко, подане їй крізь дротяну загорожу. А загалом він відчував розчарування та болісне бажання перегорнути календар назад. Йому не хотілося, щоб Меґі дорослішала, йому хотілося, щоб вона й надалі залишалася маленькою дівчинкою, до якої він ставився б як до безцінного скарбу. Помітивши на обличчі Педді вираз, який віддзеркалив його власні думки, отець Ральф слабко всміхнувся. Яка б то була благословенна втіха, якби йому хоч раз у житті випало відкрито продемонструвати свої почуття! Та надто глибоко закарбувалися в його душу звичка, виховання та обачливість.

Вечірка тривала, і танці ставали розкутішими, з шампанського та віскі гості перейшли на ром та пиво, і прийом більше нагадував сільські танцюльки в сараї для стрижки овець. На другу годину ранку лише за відсутності робітників із ферми та робочих дівчат ця звана вечірка відрізнялася від звичайних розваг в околицях Джилі, які проходили у демократичній атмосфері.

Педді з Фіоною і досі були там, але щойно пробило дванадцять, Боб та Джек відразу ж пішли, прихопивши з собою Меґі. Ані Фіона, ані Педді цього не помітили, бо веселилися досхочу, їхні діти не вміли танцювати, а вони уміли і танцювали. Загалом — один з одним, і отцю Ральфу, який за ними спостерігав, вони несподівано здалися гармонійною парою, можливо, через те, що Фіоні та Педді рідко випадало відпочити і насолодитися спілкуванням. Він не пригадував, щоб коли-небудь бачив їх без дітей, завжди з ними була хоч одна дитина, і йому подумалося, що батькам великих родин доводиться сутужно, бо вони не мають змоги побути на самоті удвох, хіба що у спальні, де вони вже за правом могли зайнятися чимось іншим, а не розмовами. Педді — той завжди був веселий та бадьорий, але Фіона цього вечора аж сяяла; тож коли Педді, через відчуття обов’язку, ходив запрошувати на танець дружину якогось скватера, їй не бракувало кавалерів; жінки набагато молодші за неї понуро сиділи на стільцях попід стінами кімнати, а Фіону постійно запрошували танцювати.

Однак нечасті й нетривалі були ті моменти, коли отець Ральф мав змогу спостерігати за подружжям Клірі. Відчувши себе на десять років молодшим, коли Меґі пішла, він помітно пожвавішав і ошелешив панянок Гоуптон, Маккейл, Гордон та О’Мара, блискуче станцювавши танець блекботом із міс Кармайкл. Але відразу ж після цього він запросив до танцю бідолашну некрасиву міс П’ю, а оскільки атмосфера вже була невимушеною і сповненою поблажливості, то ніхто й не здумав докоряти священику. Навпаки, його доброту та ініціативність із достоїнством оцінили і захоплено обговорювали. Ніхто з батьків не міг закинути отцю Ральфу де Брикасару, що їхня донька не змогла з ним потанцювати. Ясна річ, не був би цей прийом приватним, священик не наважився б вийти на танцмайданчик, але так приємно було бачити, як такий імпозантний чоловік досхочу веселився, скориставшись можливістю, котра випадала йому дуже рідко.

О третій ранку Мері Карсон підвелася і позіхнула.

— Ні-ні, продовжуйте веселитися, якщо я втомилася — а я справді втомилася, — то можу піти спати, що й збираюся зробити. Але ще багато є випивки й закуски, а оркестру заплатили грати допоки хтось виявлятиме бажання танцювати. Невеличкий шум тільки заколише мене, і я швидше засну. Отче, допоможіть мені, будь ласка, піднятися сходами.

Коли вони вийшли з кімнати для прийомів, Мері Карсон не повернула до величних сходів, а натомість повела священика до вітальні, важко спершись йому на руку. Двері туди були зачинені; вона дала священику ключ і, почекавши, поки він відімкне замок, пройшла поперед нього всередину.

— Це був чудовий вечір, Мері, — сказав він.

— Мій останній.

— Не кажіть цього, моя люба.

— А чому? Я втомилася жити, Ральфе, і я збираюся зупинитись. — В її суворих очах з’явився глузливий вираз. — Ви сумніваєтеся в моїх словах? Понад сімдесяти років я робила саме те, що мені хотілося і коли мені хотілося, тому коли смерть гадає, що саме їй дано визначати час моєї подорожі на той світ, то вона помиляється. Я помру тоді, коли сама схочу, і це, до речі, не буде самогубством. Саме наше бажання жити дає нам сили смикатися й далі противитися смерті, Ральфе, але припинити жити зовсім неважко — якщо жити більше не хочеться. Я втомилася і я справді хочу зупинитись. Отак просто.

Він теж втомився; але не від самого життя, а від безконечної потреби тримати лице, від клімату, від браку друзів зі спільними інтересами, від самого себе. Кімната слабо освітлювалася лампою в коштовному рубіновому склі, яка кидала прозорі пурпурово-червоні тіні на обличчя Мері Карсон, надаючи сатанинського виразу її й без того лиховісним кістлявим рисам. Його ноги й спина боліли; він давно так багато не танцював, хоча завжди пишався тим, що йшов нога в ногу з останніми примхами танцювальної моди. Йому вже тридцять п’ять, він мав католицький титул провінційного монсеньйора, але в церковних колах впливу не набув. Його кар’єра скінчилася, так і не розпочавшись.

О, мрії молодості! Нестримний нерозсудливий язик юності, запальність молодої вдачі! Він виявився недостатньо сильним і не витримав випробування. Але він більше не повторить цієї помилки, ніколи…

Священик знервовано завовтузився і зітхнув; а який сенс? Подібна нагода ніколи більше не трапиться. Час відверто поглянути фактам в обличчя, час кинути безплідні мрії та сподівання.

— Ральфе, ви пам’ятаєте, я сказала, що візьму над вами гору, що переможу вас вашою ж зброєю?

Сухий старечий голос різко вирвав його із задумливості, навіяної втомою. Він поглянув на Мері Карсон і всміхнувся.

— Люба Мері, я ніколи не забуваю того, що ви кажете. Не знаю, що я робив би без вас впродовж останніх семи років… Без вашої кмітливості, вашої злобності, вашої проникливості…

— Якби я була молодшою, то повелася б з вами інакше, Ральфе. Ви навіть не уявляєте, як би мені хотілося викинути ось із цього вікна тридцять років мого життя. Якби до мене прийшов диявол і запропонував мені продати йому душу за можливість знову стати молодою, я б ані секунди не вагалася і продала б її, не відчувши через цю оборудку ніяких дурних докорів сумління, як отой старий ідіот Фауст. Але диявола немає. Знаєте, я не можу змусити себе повірити в Бога чи диявола. Жодного разу я не бачила ані крихти доказів, які б свідчили про їхнє існування. А ви?

— Ні, не бачив. Але вірування не тримається на доказах існування, Мері. Воно тримається на вірі, а віра є наріжним каменем Церкви. Без віри нічого не буває.

— Дуже ефемерний і так само непереконливий догмат.

— Можливо. Гадаю, віра народжується і в чоловікові, й у жінці. Мушу зізнатися, що для мене особисто — це безперервна боротьба, але я не здаюся.

— Мені хотілося б вас знищити.

Він розсміявся, його блакитні очі злегка посіріли у світлі лампи.

— О, моя люба Мері! Я добре це знаю.

— А ви не здогадуєтеся чому?

До нього підкралася лячна ніжність і мало не заповзла йому в душу. Але він вчинив їй відчайдушний опір.

— Знаю чому, і, повірте, Мері, мені страшенно шкода.

— Окрім вашої матері, скільки жінок любили вас?

— Я не певен, що моя мати любила мене. Вона дійшла до того, що почала мене ненавидіти. Як і більшість жінок. Мені більше личило б ім’я Іпполіт.

— Ага-а-а-а! Тепер мені багато що стає зрозумілим!

— Що ж стосується інших жінок, то я думаю лише про Меґі… Але ж вона ще маленька дівчинка. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що мене домагалися сотні жінок, та чи кохали вони мене? Маю великі сумніви.

— Я кохала вас і кохаю, — зворушливо мовила Мері.

— Ні, це не так. Я подразник вашої старості, оце й усе. Коли ви на мене дивитеся, то я нагадую вам про те, що ви, через ваш вік, уже нездатні робити.

— Ви помиляєтеся. Я кохала вас. Господи, як же я вас кохала! Невже ви гадаєте, що мої роки автоматично роблять це неможливим? Тоді ось, що я вам скажу, отче Ральф де Брикасар. Всередині ось цього недолугого тіла я й досі молода — я й досі маю почуття, я й досі бажаю, я й досі мрію, і мене страшенно дратують ті обмеження, які накладає на мене постаріле тіло, я всіляко їм опираюся. Старість — це найжорстокіша помста, якій піддає нас мстивий Бог. Чому ж він тоді не старить і наш розум? — Вона відкинулася на спинку крісла і заплющила очі, негарно вишкіривши зуби. — Звісно, я потраплю до пекла. Але перед тим, як там опинитися, я сподіваюся, що матиму можливість сказати Богу, якою злобною, огидною та жалюгідною пародією на Бога він є!

— Ви надто довго були вдовою. Бог дав вам право вибору, Мері. Ви могли знову вийти заміж. І якщо ви вирішили цього не робити і лишилися нестерпно самотньою, то в цьому винні ви самі, а не Бог.

Якусь мить Мері Карсон сиділа мовчки, судомно вхопившись за підлокітники крісла; потім вона потроху розслабилася — і розплющила очі. Вони червонясто блиснули у світлі лампи, але не слізьми, то було щось твердіше й блискучіше. Йому аж дух перехопило, і він відчув страх. Вона справді була схожа на павучиху.

— Ральфе, на моєму письмовому столі лежить конверт. Будь ласка, подайте мені його.

Відчуваючи страх, із болем у ногах і в спині, священик підвівся і підійшов до столу; взявши конверт, він із цікавістю поглянув на нього. Спереду він був чистий, без адреси, а ззаду запечатаний червоним сургучем із відтиском особистої печатки Мері Карсон — зображення голови барана та великої літери О. Він підійшов до неї і простягнув конверт, але вона не взяла його і помахом руки наказала сісти.

— Він ваш, — пояснила вона і захихотіла. — Це ваша доля, ось що це таке, Ральфе. Мій останній та найзапекліший штурм у нашій довгій битві. Так шкода, що мене вже не буде і я не побачу, що станеться далі! Але я й так знаю, що станеться, бо я знаю вас, знаю вас набагато краще, аніж вам здається. Незносний та зарозумілий! У тому конверті — доля вашого життя та вашої душі. Меґі переможе мене, це безперечно, але я потурбувалася про те, щоб ви їй не дісталися.

— А чому ви так ненавидите Меґі?

— Я вже колись казала вам. Бо ви її кохаєте.

— Я кохаю її не так, як ви думаєте! Вона дитина, яка ніколи мені не дістанеться, вона як троянда мого життя. Меґі — це ідея, це ідея, Мері!

Стара баба з огидою пирхнула:

— Я не бажаю говорити про вашу дорогоцінну Меґі! Я більше ніколи вас не побачу, тому не хочу витрачати свій час на розмови про неї. Поговоримо про лист. Я хочу, щоб ви присягнулися як священик, що не розкриєте його, поки на власні очі не побачите мого трупа, але ви мусите розкрити його ще до того, як мене поховають. Присягніться!

— Немає потреби присягатися, Мері. Я й без цього зроблю так, як ви прохаєте.

— Присягніться, інакше я заберу його!

Отець Ральф стенув плечима.

— Що ж, гаразд. Присягаюся своїм священицьким обов’язком не розкривати листа, допоки не побачу вас мертвою, але мушу це зробити до того, як вас поховають.

— От і чудово!

— Мері, благаю, не турбуйтеся. Це всього-на-всього ваша примха, і не більше. Вранці ви самі з неї сміятиметеся.

— До ранку я не доживу. Бо помру цієї ночі. Я не така слабка, щоб чекати на задоволення бачити вас знову. Яке жахливе розчарування! Я йду до ліжка. Ви допоможете мені піднятися сходами?

Він їй не повірив, але зрозумів, що сперечатися марно, і що ніякими іронічними й жартівливими словами її не вдасться вивести з похмурого настрою. Тільки Бог вирішує, коли людина має померти, хіба що за тим винятком, коли вона сама забирає своє життя. А Мері ж сказала, що цього не зробить. Тому отець Ральф допоміг господині, яка важко дихала, піднятися сходами і на горішньому майданчику нагнувся, щоб поцілувати їй руки.

Але вона відсмикнула їх.

— Ні, тільки не сьогодні, Ральфе! Поцілуй мене в губи так, наче ми коханці!

У яскравому світлі люстри, запаленої для святкового прийому аж чотирма сотнями воскових свічок, вона побачила на його обличчі мимовільну огиду й інстинктивне бажання відсахнутися — і їй захотілося померти ось тут, захотілося настільки, що несила було чекати.

— Мері, я священик! Я не можу!

Вона розсміялася верескливим химерно-лиховісним сміхом.

— О, Ральфе, який же ж ви нікчема! Жалюгідна шахрайська фальшивка! Фальшивий чоловік, фальшивий священик! Подумати тільки! Колись вам навіть вистачило безрозсудства запропонувати мені покохатися з вами! Невже ви були так впевнені, Що я відмовлюся? Я шкодую, що відмовилася! Якби повернути оту ніч, я віддала б дияволу душу за те, щоб побачити, як ви викручуватиметеся зі скрутної ситуації! Фальшивка й нікчема, ось хто ви є, Ральфе! Безсила і жалюгідна фальшивка! Безсилий чоловік, безсилий священик. Сумніваюся, чи змогли б ви підняти навіть на саму Святу Діву! А він у вас взагалі-то хоч коли-небудь піднімається, отче де Брикасар?! Фальшивка!

А надворі світанок іще не настав, ще навіть не сіріло. Дрогеду вкривала м’яка, густа й спекотна темрява. Гулянка ставала дедалі більш галасливою. Якби садиба мала сусідів, то вони давно б уже викликали поліцію. На веранді хтось огидно й рясно ригав, а під тонкими вітами дерева з кумедною назвою «пляшковий йоржик» злилися воєдино два розмиті силуети. Уникнувши блювальника та закоханих, отець Ральф мовчки рушив пружкою, нещодавно підстриженою галявиною, і в голові у нього бушував такий буревій мук, що він не зважав, куди йде. Аби тільки бути подалі від неї, від цієї жахливої старої павучихи, яка зібралася накрити своєю павутиною смерті цю чудову ніч. У таку ранню годину спека ще не виснажувала; повітря злегка ворушилося немов живе, в ньому вкрадливо текли струмки млосних ароматів боронії та троянд і відчувався той неземний спокій, який інколи буває лише в тропічних та субтропічних широтах. Господи, як же гарно жити, жити на повну силу! Обіймати своїм єством ніч, все живе — і бути вільним!

Зупинившись на дальньому боці галявини, отець Ральф підняв голову і спрямував погляд на небеса, наче інстинктивно видивлявся Бога. Так, він десь там, поміж миготливих цяток світла, таких чистих та неземних; що ж такого особливого було в нічному небі? Те, що коли блакитна ляда дня опускалася, людині дозволялося краєчком ока зазирнути у вічність? Ніщо, окрім споглядання неозорого зоряного неба, не могло переконати людину, що вічність та Бог справді існують.

«Звісно, вона має рацію. Я — нікчема, повна нікчема й фальшивка. Ані священик, ані чоловік. Лише істота, що дуже хотіла б знати, як стати і першим, і другим. Ні, не водночас! Священик та чоловік співіснувати не можуть — бути чоловіком означає не бути священиком. І чому ж я забрів до її павутини? Її отрута сильна, можливо, навіть сильніша, аніж мені здається. А що ж у тому листі? Як це схоже на Мері — кидати мені наживку! Цікаво, про що ж вона знає, а про що лишень здогадується? А про що їй знати, про що здогадуватися? Тільки про даремність та самотність. Про сумніви й біль. Однак ти помиляєшся, Мері. Я здатен його підняти. Мені не хочеться, я багато років доводив собі, що це можна пригнічувати, контролювати і стримувати. Бо піднімати його — це функція чоловіка, а я ж священик».

На цвинтарі хтось рюмсав. Меґі, ясна річ. Хто ж іще? Бо ніхто інший до такого не додумається. Піднявши краї своєї сутани, він переступив через ковану залізну огорожу, відчуваючи, що недаремно зустрів Меґі саме тепер. Якщо він розібрався з однією жінкою свого життя, то тепер має розібратися і з другою. До нього поверталася його іронічна відчуженість — ота стара павучиха не змогла надовго розвіяти її. Лиха й люта стара павучиха. Господь знищив її, вона геть уся прогнила від злості!

— Меґі, дорогенька, не плач, — сказав отець Ральф, сідаючи поруч із нею на мокру від роси траву. — Ось, візьми. Б’юся об заклад, ти не маєш пристойного носовичка. У жінок завжди так. Візьми мій і будь слухняною дівчинкою — витри сльози.

Вона взяла носовичок і зробила, як їй сказали.

— Ти навіть не зняла свого вбрання. Ти що, сиділа тут із дванадцятої ночі?

— Так.

— А Боб із Джеком знають, де ти?

— Я сказала їм, що йду спати.

— Що сталося, Меґі?

— Ви зі мною сьогодні навіть не розмовляли!

— Он воно що! Я так і думав. Меґі, ану поглянь на мене!

Далеко на сході показалося бліде перлове світіння, непроглядна темрява почала відступати, і півні на Дрогеді верескливо заспівали, вітаючи світанок. І священик побачив перед собою дивовижні очі, красу яких не змогли зіпсувати навіть сльози.

— Меґі, ти, поза всяким сумнівом, була найгарнішою дівчиною на прийомі, а всім відомо, що я буваю на Дрогеді частіше, ніж у тому є потреба. Я священик, і мені слід бути вищим за підозри — ну, як дружині Цезаря, — але боюся, люди не схильні думати так непорочно. Для священика я молодий і не такий вже некрасивий. — Він помовчав, уявив собі, з яким сарказмом зустріла б Мері Карсон цю явну недооцінку, і беззвучно розсміявся. — Якби я приділив тобі хоч дещицю уваги, то чутки поширилися б у Джилі з шаленою швидкістю. Надміру цікаві нишпорки всі телефонні слухавки пообривали б, поспішаючи повідомити новину. Ти розумієш, про що я?

Меґі похитала головою; її підстрижені кучері світлішали в ранкових променях, що ось-ось мали виринути з-за обрію.

— Що ж, ти ще дуже молода, щоби знати життя, але маєш навчитися, і, здається, вчити тебе стало моїм постійним обов’язком, еге ж? Так ось що я мав на увазі: люди казатимуть, що я цікавлюсь тобою як чоловік, а не як священик.

— Отче!

— Жахливо, еге ж? — Він усміхнувся. — Але, запевняю тебе, саме це й казали б люди. Розумієш, Меґі, ти вже не маленька дівчинка, ти молода панночка. Але ти ще не навчилася ховати від сторонніх людей свою симпатію до мене, тому коли б я зупинився поговорити з тобою, ти дивилася б на мене так, що всі неправильно це зрозуміли б.

Меґі якось дивно поглянула на нього, і на мить її очі стали непроникними. Потім вона відвернулася, представивши його очам свій профіль.

— Так, розумію. Яка ж я дурна, що не зрозуміла цього раніше.

— А чи не думаєш ти, що вже треба йти додому? Поза сумнівом, всі спатимуть, як убиті, але якщо хтось ненароком прокинеться, тобі буде непереливки. І тобі не можна казати, що ти була зі мною, навіть своїм рідним, Меґі.

Вона підвелася й поглянула на нього згори вниз.

— Я піду, отче. От якби вас знали краще, то такого б про вас не думали. Ви ж не такий, правда? Вам це не властиве, еге ж?

Чомусь її слова вразили його, вразили навіть болючіше за глузливі кпини Мері Карсон.

— Так, Меґі, ти маєш рацію. Мені це не властиве. — Отець Ральф скочив на ноги і криво посміхнувся. — Тобі, мабуть, здалося б дивним, якби я сказав, що мені хочеться, аби це було мені притаманним? — Він торкнувся рукою своєї голови. — Ні, мені цього зовсім не хочеться! Йди спати, Меґі, іди спати!

На її обличчі застиг сумний вираз.

— Добраніч, отче.

Він взяв її за руки, нахилився і поцілував їх.

— Добраніч, моя люба Меґі.

Він стояв, дивлячись, як вона пройшла повз могили і переступила через огорожу; в платті з бутонами троянд її постать, що віддалялася в ранкову імлу, була граціозною, жіночною та трохи нереальною. Трояндовий попіл.

— Трояндовий попіл. Як це доречно, — сказав він, звертаючись до ангела.

Коли отець Ральф ішов галявиною назад, із Дрогеди з ревінням виїжджали автомобілі — гулянка нарешті скінчилася. Оркестранти пакували свої інструменти, погойдуючись від випитого рому та втоми, а зморені служниці й тимчасово найняті помічниці прибирали, намагаючись навести лад. Отець Ральф поглянув на місіс Сміт і похитав головою.

— Скажіть, нехай всі йдуть спати, люба моя. Це набагато легше робити на свіжу голову. А я потурбуюся, щоб місіс Карсон не гнівалася.

— Може, щось з’їсте, отче?

— Боже, збав, ні! Я йду спати.

Під вечір чиясь рука стиха торкнулася його плеча. Не маючи сил розплющити очі, священик навмання потягнувся, взяв незнайому руку і спробував притиснути її до своєї щоки.

— Меґі, — сонно пробурмотів він.

— Отче, отче! Благаю, прокиньтеся!

Від інтонації, з якою місіс Сміт звернулася до нього, сон з отця Ральфа як вітром здуло. Він широко розкрив очі.

— Що сталося, місіс Сміт?

— Та… місіс Карсон, отче. Вона померла.

Погляд на годинник засвідчив кільканадцять хвилин на сьому вечора. З важкою головою, що паморочилася від отупливого заціпеніння через страшну денну спеку, він насилу вибрався з піжами, вдягнув на себе звичне священицьке вбрання, накинув на плечі вузьку пурпурову столу, взяв олію для соборування, святу воду, великий срібний хрест і чотки зі слонячої кістки. Він ані на секунду не засумнівався в правдивості повідомлення місіс Сміт; він вірив, що павучиха померла. Невже вона щось проковтнула? Якщо так, то й Бог із нею, в кімнаті слідів отрути не було, та й лікар з упевненістю не зможе засвідчити отруєння. Особливого сенсу застосовувати олію для соборування отець Ральф не бачив. Та цю процедуру треба було здійснити. Якщо він відмовиться це робити, неодмінно буде розтин трупа і всілякі ускладнення. Однак його небажання не мало жодного стосунку до раптової підозри про самогубство: покладання священних речей на труп Мері Карсон здавалося йому непристойним.

Вона була мертва, як колода, померла через кільканадцять хвилин після того, як зайшла до себе, і відтоді минуло добрячих п’ятнадцять годин. Повітря у кімнаті з міцно зачиненими вікнами було вологим від великих пласких каструль із водою; їх, за наполяганням Мері Карсон, порозставляли по всіх кутках, щоб шкіра господині зволожувалася і мала молодий вигляд. У повітрі чувся якийсь дивний шум; на мить отетеріло замислившись, священик здогадався, що то гудіння мух. Їх була ціла хмара, вони дзижчали і несамовито копошилися, поїдаючи померлу, спаровуючись на ній, відкладаючи в неї свої яйця.

— Заради Бога, місіс Сміт, порозчиняйте вікна! — аж задихнувся він, із блідим обличчям наблизившись до ліжка.

Трупне заціпеніння відпустило її, і вона знову обм’якла, причому якось огидно. Її широко розкриті очі вкривалися цятками, тонкі губи почорніли, і повсюди на ній були мухи. Довелося йому попрохати місіс Сміт відганяти їх, поки він здійснював над померлою обряд соборування, бурмочучи древні латинські проповіді. Який фарс, будь вона проклята! А як вона смердить, Господи! Гірше за будь-яку здохлу конячину на зеленій траві пасовиська. Він і за життя внутрішньо здригався від дотику до неї, а тепер — і поготів. Особливо до отих засиджених мухами мертвих губ. За кілька годин вона перетвориться на купу хробаків.

Нарешті він скінчив і випростувався.

— Місіс Сміт, ідіть негайно до пана Клірі й скажіть йому, заради Бога, щоби хлопці негайно майстрували домовину. Часу на те, щоб замовити її в Джилі, немає, бо небіжчиця гниє на наших очах. Господи милосердний, мене знудить. Я помиюся, а одяг залишу за дверима. Спаліть його, бо я вже не зможу вивітрити з нього трупний сморід.

Повернувшись до своєї кімнати і вдягнувши бриджі для верхової їзди та сорочку, бо не взяв із собою другої сутани, він згадав про лист та свою обіцянку. Пробило сьому вечора; він чув, як у тихій паніці метушилися служниці та тимчасові помічниці, прибираючи гармидер після гулянки і перетворюючи кімнату для прийомів на каплицю, щоб вона була готова до завтрашніх похоронів. Нічого не вдієш, йому доведеться цієї ночі їхати до Джилі за другою сутаною та вбранням для заупокійної служби. Декотрі речі він завжди брав із собою, вирушаючи до далекої ферми, ретельно розкладав їх по секціях своєї невеличкої валізи: святі дари на випадок народження, смерті, благословення, богослужіння, а також церковний одяг для відправлення служби, відповідної цієї пори року. Але отець Ральф був ірландцем, і брати з собою чорний жалобний одяг для заупокійної служби він не наважувався, щоб передчасно не накликати біду. Вдалині почувся голос Педді, але священик ще не був готовий із ним зустрітися, до того ж він знав, що місіс Сміт зробить всі необхідні розпорядження.

Сидячи біля вікна, він споглядав Дрогеду у світлі згасаючого сонця — золотисті евкаліпти-привиди, безліч червоних, рожевих та білих троянд у саду, якому призахідне сонце надало загального пурпурового відтінку; нарешті отець Ральф витягнув листа Мері Карсон зі своєї валізки і взяв його обома руками. Померла наполягала на тому, щоб він прочитав його до того, як поховає її, і десь у глибині його свідомості слабенький голосочок нашіптував, що він мусить прочитати листа негайно, не через кілька годин уночі, після того, як зустрінеться з Педді та Меґі, а саме тепер, до того, як він встигне побачити когось іще, окрім Мері Карсон.

Лист містив чотири аркуші паперу; священик роз’єднав їх і відразу ж побачив, що нижні два були її заповітом. А два верхні адресувалися йому.

«Мій любий Ральфе!

Ти вже побачив, що другий документ у цьому конверті є моїм заповітом. Я маю бездоганно складений заповіт, підписаний і завірений печаткою в офісі Гаррі Гоу в Джилі. Однак заповіт, вкладений у цей конверт, написаний набагато пізніше і тому, цілком природно, скасовує той, що зберігається у Гаррі.

Насправді я склала останній заповіт на днях, і його засвідчили Том та парканник, оскільки, як я розумію, свідку бенефіціара не дозволяється завіряти заповіт. Він є законним, попри той факт, що Гаррі не брав участі в його написанні. Запевняю тебе, жоден суд цієї країни не зможе скасувати його чинності.

Але чому ж я не вдалася до послуг Гаррі, якщо задумала змінити спосіб розпорядження моїми статками після моєї смерті? Все дуже просто, Ральфе. Я хотіла, щоб про існування цього заповіту не знала жодна жива душа, окрім нас із тобою. Примірник, який ти тримаєш у руках, є єдиним. Про це ніхто не знає і це є важливою складовою мого плану.

Пам’ятаєш оте місце в Євангелії, де сатана возніс нашого Господа Ісуса Христа на вершину гори і спокушав його усім світом? Як приємно мені знати, що я маю трохи сатанинської влади і тому здатна спокушати усім світом того, кого люблю (якщо ти сумніваєшся, що сатана любив Христа, то я ні). Міркування над твоєю дилемою істотно оживляли мої думки впродовж останніх років, і чим ближчою стає моя смертна година, тим більш захопливі картини малює моя уява.

Ти зрозумієш, про що йдеться, коли прочитаєш заповіт. Коли я горітиму в пеклі поза межами життя, в якому я наразі перебуваю, ти й досі залишатимешся у цьому житті, але горітимеш пекельним вогнем іще сильнішим за будь-який із придуманих Господом. О, мій Ральфе, як добре я вивчила тебе! До найменшої дрібниці. Що-що, а я завжди добре вміла завдавати страждань тим, кого я люблю. А ти — найбажаніша здобич, більша за мого любого покійного Майкла.

Коли ми вперше з тобою зустрілися, тобі захотілося привласнити Дрогеду й мої гроші, чи не так, Ральфе? На твою думку, в такий спосіб ти зміг би відновити свій високий статус священика. Але потім з’явилася Меґі, й ти викинув із голови початкову мету «обробляти» мене в потрібному тобі напрямку, правда ж? І я перетворилася на привід для відвідин Дрогеди, щоби побачитися з Меґі. Цікаво, зміг би ти так легко перебігти з одного боку на інший, якби достеменно знав, скільки насправді я вартую? І чи знаєш ти це тепер? Гадаю, що навіть близько не здогадуєшся. Так, мабуть, негоже жінці називати в заповіті точну суму своїх статків, тому я краще скажу тобі про це в листі, щоби ти, коли міркуватимеш, яке рішення ухвалити, мав всю необхідну для цього інформацію. Моє багатство оцінюється приблизно в тринадцять мільйонів фунтів плюс-мінус кілька сотень тисяч.

Я вже й так списала майже два аркуші, тому не хочу перетворювати свій лист на шкільний твір, щоб не завдавати собі й тобі зайвого клопоту. Прочитай мій заповіт, Ральфе, а коли прочитаєш його, прийми рішення — що з ним робити. Представиш Гаррі Гоу на офіційне затвердження чи спалиш його і не скажеш ані душі про те, що він існував. Отаке рішення ти маєш прийняти. Мушу сказати тобі, що той заповіт, що зберігається в офісі Гаррі Гоу, я склала рік по тому, як приїхав Педді, й, згідно з тим заповітом, я все лишаю йому. Це пишу, для того, щоб ти знав, що поставлено на карту.

Ральфе, я так тебе кохаю і ладна вбити тебе за те, що ти мене не бажаєш, але оцей заповіт — найкраща форма покарання. Я не шляхетна людина: я тебе кохаю, але хочу, щоб ти корчився і кричав від болю. Тому що розумієш: я наперед знаю, яким буде твоє рішення. Я впевнена у цьому твердо і можу навіть уявити себе поруч із тобою, коли ти приймеш саме таке рішення. Як же ти кричатимеш, Ральфе! Я змушу тебе відчути, що таке справжнє страждання. Тож читай далі, мій прекрасний амбіційний священику! Читай мій заповіт і вирішуй свою долю».

Під текстом не було ані підпису, ані ініціалів. Він відчув, як на лобі виступив піт, відчув, як він стікає з волосся на шию. Йому захотілося в ту ж мить спалити всі аркуші, не знайомлячись зі змістом документа. Але огидна стара павучиха добре розрахувала поведінку своєї жертви. Ясна річ, він читатиме далі, бо йому цікаво і він не здолає спокуси. Господи, що ж він такого скоїв, щоб змусити її піти на такий крок? Чому жінки завдавали йому стільки страждань? Чому він не народився маленьким, огидним калікою? Якби він був саме такий, то міг би почуватися щасливим.

Останні два аркуші вкрило те саме чітке, скупе і дрібне письмо. Скнаре та недобре, як її душа.

«Я, Мері Карсон, здорова розумово і фізично, цим засвідчую, що це моя остання духівниця й заповіт, який анулює і робить недійсними всі заповіти, складені мною раніше.

Лише за винятком особливих посмертних дарів, зазначених нижче, всю мою власність, фінансові та майнові активи я заповідаю Святій Римо-католицькій церкві на зазначених нижче умовах успадкування:

По-перше, вищезгадана Свята Римо-католицька церква має усвідомлювати, як високо я ціную й поважаю її священика отця Ральфа де Брикасара. Тільки завдяки його доброті, духовному наставництву та неустанній підтримці я заповідаю мої активи саме таким чином.

По-друге, ця спадщина матиме чинність на користь Церкви доти, поки вона цінуватиме й визнаватиме чесноти й здібності вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара.

По-третє, вищезазначений отець Ральф де Брикасар нестиме відповідальність за управління та напрямки використання моєї власності, фінансових та майнових активів як головний розпорядник моїм майном.

По-четверте, після кончини вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара його власний заповіт мусить мати юридично зобов’язливий характер стосовно подальшого управління моїм майном. Це означає, що за Церквою збережеться повне право власності, однак лише отець Ральф де Брикасар матиме виключне право призначити наступника-управлінця. Йому не можна нав’язувати обов’язок вибирати наступника, який неодмінно буде або духовним, або світським членом Церкви.

По-п’яте, ферму Дрогеда не можна ані продавати, ані розподіляти на дрібніші господарства.

По-шосте, мій брат, Педрік Клірі, мусить залишитися управляючим фермою Дрогеда із правом проживати у моєму будинку, і його зарплата мусить виплачуватися тільки на розсуд отця Ральфа де Брикасара, і нікого іншого.

По-сьоме, у випадку смерті мого брата, вищезазначеного Педріка Клірі, його дружина та діти можуть і надалі залишатися на фермі Дрогеда, а посада управляючого має переходити його синам у такій послідовності: Роберт, Джон, Г’ю, Стюарт, Джеймс, Патрік, але за винятком Френсіса.

По-восьме, після кончини Патріка або того сина, який залишиться останнім живим, за винятком Френка, аналогічні права мусять поширитися на онуків вищезазначеного Педріка Клірі.

Особливі посмертні дари:

Педріку Клірі — меблі та речі в моїх будинках на фермі Дрогеда.

Юніс Сміт, моя економка, має залишатися на пристойній платні стільки, скільки вона забажає; відразу ж після моєї смерті їй має бути виплачена сума п’ять тисяч фунтів, а по виходу на відпочинок її слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.

Мінерва О’Браєн та Кетрін Доннелі мають залишатися на пристойній платні стільки, скільки забажають; відразу ж після моєї смерті їм має бути виплачена сума тисячу фунтів кожній, а по виходу на відпочинок їх слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.

Отцю Ральфу де Брикасару має виплачуватися сума десять тисяч фунтів щорічно до кінця його життя на його приватні потреби на власний розсуд».

Заповіт був належним чином підписаний і засвідчений.

Вікна його кімнати виходили на захід. Сідало сонце. Пилова завіса, яка з’являлася кожного літа, наповнювала собою непорушне повітря; сонце просовувало промені-пальці крізь тонко розвішане покривало пилу, і, здавалося, увесь світ став пурпурово-золотистим. Смугасті хмари, підпалені по краях яскравим вогнем, довгими стрічками проштрикували величезну криваву кулю, що висіла прямісінько над вершечками дерев далекого пасовиська.

— Браво! — сказав священик. — Мушу визнати, Мері, ви перемогли. Це був геніальний хід. Дурнем виявився я, а не ви.

Він погано бачив текст заповіту, бо на очах виступили сльози. Він прибрав аркуш, щоб на нього не впали солоні краплини і не залишили плям. Тринадцять мільйонів фунтів. Тринадцять мільйонів фунтів! Так, саме цього він прагнув тоді, поки в його житті ще не з’явилася Меґі. А потім він кинув про це думати, бо вже не міг холоднокровно вести кампанію, спрямовану на те, щоб видурити у Мері Карсон її спадщину. Але що було б, якби він знав істинну вартість старої павучихи? Що б він тоді зробив? Бо ж він таке багатство навіть уявити собі не міг, гадав, що, в кращому випадку, спадщина Мері Карсон є вдесятеро меншою! А тут аж тринадцять мільйонів!

Сім років Педді та його родина мешкали в будинку старшого скотаря і гнули спину на Мері Карсон. Заради чого? За ті жалюгідні копійки, які вона їм платила? Отець Ральф знав, жодного разу Педді не поскаржився на несправедливе ставлення до себе, гадаючи, без сумніву, що коли його сестра помре, він отримає щедру винагороду за те, що керував фермою за зарплатню скотаря, а його сини виконували роботу скотаря за зарплатню чорнороба. І Педді навчився обходитися мінімумом, а ферму Дрогеда полюбив як свою власну, справедливо вважаючи, що з часом вона такою і стане.

— Браво, Мері! — знову сказав отець Ральф, роняючи свої перші після дитинства сльози на тильний бік долонь — але не на папір.

Тринадцять мільйонів фунтів — іще один шанс стати кардиналом де Брикасаром. А з протилежного боку — Педді Клірі, його дружина, його сини… і Меґі. Вона з диявольською проникливістю вивчила його душу! Якби вона не заповіла Педді нічого, залишивши його біля розбитого корита, то його вибір був би простим і однозначним: він відніс би цей заповіт у кухню до плити і без вагань та докорів сумління кинув би його в грубку. Але вона інакше: Педді не буде скніти у скруті, після її смерті йому житиметься на Дрогеді набагато краще, аніж за її життя, і з Дрогеди вигнати його буде неможливо. Так, прибутків та титулу він не отримав, зате отримав саму землю. Ні, Педді не стане власником отих тринадцяти мільйонів фунтів, але він стане шанованою людиною з пристойними статками. Меґі не ходитиме голодною, і її не виштовхнуть у світ без гроша в кишені. Але й міс Клірі вона не стане, не опиниться на одному щаблі з міс Кармайкл та компанією їй подібних. Так, вона теж буде доволі респектабельною дівчиною, вхожою у пристойну громаду, але ніколи не увійде до найвищого шару світського суспільства. Ніколи не увійде.

Тринадцять мільйонів фунтів. Шанс вирватися з Джилленбоуна та безпросвітної безвісти, шанс зайняти гідне місце в ієрархії церковної адміністрації, гарантія доброзичливого ставлення колег та начальства. До того ж він іще досить молодий, ще має час надолужити втрачене. Мері Карсон із лишком перетворила Джилленбоун на центр мапи папського посланця, підземні поштовхи такого повороту подій сягнуть аж Ватикану. Хоч якою багатою Церква не була б, тринадцять мільйонів фунтів — це тринадцять мільйонів фунтів. Не та сума, від якої можна легковажно відмахнутися, навіть Церкві. І саме його рука скерувала ці гроші до лона Церкви, про що засвідчила Мері Карсон синім чорнилом у своєму заповіті. Отець Ральф знав, що Педді ніколи не опротестовуватиме цей останній заповіт, бо так забажалося Мері Карсон, спопели її, Господи. Звісно, Педді сказиться од люті, не захоче ані бачити його, ані чути, але у своєму гніві він ніколи не дійде до того, щоб розпочати судову тяганину.

Тож яке рішення слід йому прийняти? А хіба ж він уже не знав? Хіба ж у той момент, коли він дочитав заповіт, йому не було ясно, яким буде його вибір? Сльози висохли. З притаманною граціозністю отець Ральф підвівся, перевірив, чи добре заправлена в бриджі сорочка, і рушив до дверей. Він має з’їздити до Джилі по сутану й ритуальний одяг. Але спершу йому хотілося знову поглянути на Мері Карсон.

Попри розчинені вікна сморід перетворився на зловонну задуху; обвислі штори не ворушив ані найменший вітерець.

Впевненою ходою священик перетнув кімнату, підійшов до ліжка і зупинився, дивлячись униз. На обличчі Мері Карсон із мушиних яєць почали вилуплюватися личинки, трупні гази роздули її передпліччя та руки, перетворивши їх на зеленуваті бруски, а шкіра вже потріскалася.

«О, Боже! Ах ти ж стара огидна павучиха! Ти перемогла, але це піррова перемога. Тріумф однієї гниючої карикатури на людину над другою. Але ти не зможеш перемогти мою Меґі, не зможеш забрати у неї те, що ніколи не було твоїм. Може, я й горітиму в пеклі поруч із тобою, але я знаю, яке пекло уготоване тобі: бачити мою незмінну байдужість до тебе, коли ми удвох із тобою зогниватимемо, поринаючи у вічність…»

У залі внизу на нього чекав Педді, вигляд він мав спантеличений і хворий.

— Ой, отче! — гукнув він, підходячи до священика. — Який жах, правда ж? Яке страшне потрясіння! Ніколи не думав, що вона отак перекинеться, вона ж бо мала вчора такий гарний вигляд! Господи милосердний, що ж мені тепер робити?

— Ви її бачили?

— Боже, поможи — так!

— Тоді ви знаєте, що слід зробити. Я ще ніколи не бачив, щоб труп так швидко розкладався. Якщо впродовж кількох наступних годин ви не зможете пристойно помістити її до якого-небудь ящика, вам доведеться виливати її у бочку з-під бензину. Її треба поховати завтра вранці, як тільки розвидніється. Не марнуйте часу на прикрашання домовини, вкрийте її трояндами з саду або чимось іншим. Але не баріться, чоловіче! Я ж подамся до Джилі за своїм церковним вбранням.

— Повертайтеся скоріше, отче! — благально вигукнув Педді.

Але отець Ральф провів у Джилі трохи більше часу, аніж було потрібно для того, щоби заїхати додому. Перш ніж спрямувати автомобіль до свого будинку, він рушив однією з бокових вулиць, де жили заможні люди, і зупинився біля доволі претензійного помешкання, оточеного добре спланованим парком.

Гаррі Гоу саме сідав за стіл вечеряти, але вийшов до вітальні, коли служниця повідомила йому, хто прийшов.

— Отче, може, з нами пообідаєте? Яловича солонина з капустою і вареною картоплею з петрушковим соусом, до того ж цього разу яловичина, на диво, не пересолена.

— Ні, Гаррі, я не можу залишитися. Я заїхав повідомити вам, що Мері Карсон померла сьогодні вранці.

— Господи, спаси й помилуй! Та я ж був на вчорашньому прийомі! Вона мала гарний вигляд, отче!

— Знаю. Вона почувалася прекрасно, коли я десь о третій відвів її нагору, але, напевне, померла відразу ж, як лягла спати. Місіс Сміт знайшла її мертвою сьогодні о шостій вечора. Але на той час вона була мертвою так довго, що мала жахливий та огидний вигляд: кімната була закупорена, наче інкубатор впродовж усього спекотного дня. Господи милосердний, я молитимуся, щоб забути її вигляд. Це жахливо. Гаррі, невимовно жахливо.

— Її поховають завтра?

— Так, доведеться.

— А котра година? Десята? У такій спеці ми вечеряємо дуже пізно, як іспанці, але не турбуйтеся, іще не пізно обдзвонити людей. Хочете, я зроблю це від вашого імені, отче?

— Дякую, це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку. Я ж заїхав до Джилі лише за своїм церковним вбранням. Бо коли їхав на прийом, я й припустити не міг, що мені доведеться відправляти заупокійну службу. Мушу повернутися до Дрогеди якомога швидше, бо я там потрібен. Служба має розпочатися о дев’ятій ранку.

— Передайте Педді, що заповіт Мері Карсон я привезу з собою, і займуся ним відразу ж після поховання. Згідно з цим заповітом ви — теж бенефіціар, отче, тому мені хотілося б, щоб і ви були присутніми під час його оголошення.

— Боюся, в нас виникла невелика проблемка, Гаррі. Розумієте, Мері склала ще один заповіт. Минулої ночі, пішовши з гулянки, вона дала мені запечатаний конверт, і я пообіцяв їй відкрити його після того, як побачу її труп на власні очі. І коли я це зробив, то виявив у тому конверті новий заповіт.

— Мері склала новий заповіт? Без мене?

— Виявляється, що так. Мені здається, що вона певний час над цим міркувала, але чому вона зробила це крадькома — я не розумію.

— Він у вас, отче?

— Так. — Священик засунув руку до кишені своєї сорочки і видобув звідти в кілька разів складені аркуші паперу.

Без докорів сумління юрист відразу ж взявся його читати. Скінчивши, він підняв на священика погляд, і з’явилося в його очах таке, чого отець Ральф волів би не бачити. Захват, гнів і легке презирство.

— Що ж, отче, мої вітання вам! Ви таки зірвали куш. — Юрист міг дозволити собі таке сказати, бо не був католиком.

— Повірте, Гаррі, для мене це стало несподіванкою, як і для вас.

— Це єдиний примірник?

— Наскільки мені відомо — так.

— І вона віддала його вам тільки минулої ночі?

— Так.

— Тоді чому ж ви не знищили його відразу ж, потурбувавшись, щоб Педді таки отримав те, що належить йому за правом?

В очах священика не проглядалося жодної емоції.

— Так, але це було б недоречно й несправедливо, правда ж, Гаррі? Зрештою, це маєтність Мері, й вона заповіла її гак, як їй забажалося.

— Я офіційно пораджу Педді подати до суду.

— Ще б пак.

І на цій ноті вони розсталися. До того часу, коли всі з’ідуться на похорони Мері Карсон, увесь Джилленбоун та усі поселення й ферми довкола нього вже знатимуть, кому дістануться її грошики. Жереб кинуто, вороття немає.

Коли отець Ральф проїхав у останні ворота до Гоум Педдок, була четверта ранку: на зворотному шляху він не поспішав, їдучи назад, він увесь час силою волі настроював свій розум на порожнечу й несприятливість до емоцій, не дозволяючи собі думати. Ні про Педді, ні про Фіону, ні про Меґі чи про оту смердючу купу, яку вже запакували в домовину (він гаряче сподівався). Натомість він розкрив свої очі й душу ночі, примарним срібним силуетам засохлих мертвих дерев, що поодиноко вивищувалися з мерехтливої трави, лячним тіням, що їх кидали невеликі купи дерев, та повному місяцю, що линув небесами, немов напівпрозора ефемерна куля. Зупинивши авто, він підійшов до огорожі й, спершись об її тугі дроти, став вдихати запах евкаліптів та чарівливий аромат польових квітів. Земля була така прекрасна, така чиста і така байдужа до долі тих, хто мав нахабство вважати, що нею розпоряджається… Так, люди можуть обробляти її, використовувати у той чи інший спосіб, але в кінцевому підсумку саме земля розпоряджатиметься ними, а не навпаки. Допоки люди не навчаться керувати погодою і викликати дощ, земля завжди братиме над ними гору.

Залишивши авто віддалік, він повільно пішов до будинку. Кожне вікно яскраво світилося; з боку помешкання економки почулися віддалені голоси — то місіс Сміт вела двох служниць-ірландок до трояндового саду. У затінку гліциній промайнула якась тінь; священик зупинився, і волосся на його шиї стало сторч. Може, то привид старої павучихи до нього підкрадається? Від неї ж бо чого завгодно можна чекати! Але то була Меґі: у бриджах для верхової їзди та чоботях і дуже збуджена, вона терпляче чекала на його повернення.

— Ти мене страх як налякала, — різко кинув він.

— Вибачте, отче, я не навмисне. Але мені не хотілося залишатися в особняку з татком та хлопцями, а мама й досі в нашому будинку, з малими залишилася. Мені б слід було молитися за померлу господиню разом із місіс Сміт, Мінні та Кет, але мені чогось не хочеться молитися за неї. Це гріх, еге ж?

Він не мав настрою потурати пам’яті про Мері Карсон.

— Не думаю, що це гріх, Меґі, бо лицемірство — оце справді гріх. Мені теж не хочеться молитися за неї. Вона була… не дуже доброю людиною. — Він блиснув усмішкою. — Тому якщо ти согрішила, коли таке сказала, то согрішив і я, до того ж — значно серйозніше. Бо маю обов’язок до всіх виказувати любов, а на тобі не лежить тягар такого обов’язку.

— Ви не захворіли, отче?

— Ні, не захворів, все нормально. — Він поглянув на будинок і зітхнув. — Мені не хочеться там бути, от і все. Не хочу бути там, де вона лежить; нехай розвидніється, і світло прожене демонів темряви. Якщо я осідлаю коней, ти зі мною поїздиш до світанку?

Рука Меґі торкнулася його плеча під чорною сутаною.

— Мені теж не хочеться туди заходити.

— Зачекай хвилину — я покладу сутану до авто.

— А я піду до стайні.

Вперше вона намагалася спілкуватися з ним як із рівним, по-дорослому. Він відчував цю зміну в ній так само чітко, як запах троянд у саду Мері Карсон.

«Троянди. Трояндовий попіл. Троянди, троянди… Скрізь троянди. Пелюстки на землі. Літні троянди — червоні, білі та жовті. Трояндовий аромат, такий важкий і солодкий уночі. Рожеві троянди, знебарвлені до попелу місячним сяйвом. Трояндовий попіл, трояндовий попіл. Моя Меґі, я відмовився від тебе. Але хіба ж ти не розумієш, що ти стала загрозою? Тому я розчавив тебе під п’ятою своїх амбіцій, і тепер ти значиш для мене не більше за зім’яту троянду в траві. Трояндовий сморід, сморід Мері Карсон. Троянди й попіл, попіл та троянди».

— Попіл троянд, — мовив отець Ральф, сідаючи верхи. — Втечімо від смороду троянд аж на самісінький місяць. Зранку будинок ломитиметься від троянд.

Підостроживши руду кобилу, він пустився галопом поперед Меґі дорогою, що вела до струмка; йому захотілося розплакатися. Бо лише відчувши запах троянд, якими мали прикрасити домовину Мері Карсон, він, його раціональний розум, сприйняв її смерть як доконаний факт. Невдовзі він поїде звідси геть. Забагато думок, забагато емоцій, і всі вони — неконтрольовані. Дізнавшись про умови того неймовірного заповіту, церковне начальство і дня не залишить його в Джилі; його негайно викличуть до Сіднея. Негайної Він тікав від свого болю, бо такого болю він іще не знав, але той із легкістю наздоганяв його. Це не було щось таке, що мало статися в невизначеному майбутньому. Це мало статися невідкладно. Він майже бачив перед собою обличчя Педді, як той з огидою відвертається від нього. Тепер він буде на Дрогеді персоною нон-ґрата і більше не зможе бачитися з Меґі.

Спокій та самовладання поволі повернулися під впливом тупотіння копит та відчуття польоту. Отак краще, краще, краще. Нестримно мчати галопом вдалину. Так, опісля біль вгамується, надійно захований у якусь із комірчин єпископського палацу, цей біль непокоїтиме його все менше й менше, аж поки геть не зійде нанівець, розстанувши в його свідомості. Так неодмінно буде краще. Краще, аніж залишатися в Джилі й спостерігати, як вона перетворюватиметься на істоту, яку він не бажатиме, а потім одного дня благословить її на життя з якимось незнайомцем. Геть із душі — і з серця геть.

А що ж тоді він робить тут із нею, їдучи крізь зарості чагарнику та евкаліптів на протилежному боці річки? Він про це не думав, він лише відчував біль. Ні, не біль зради — не було для нього місця в його душі. Біль розставання з нею.

— Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!

То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда — Меґі наздоганяла його і не відпускала.

Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.

Отець Ральф розсміявся.

— Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…

Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.

Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.

— Що сталося, отче?

Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.

— Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.

— Продали мене?

— Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.

— Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? — Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. — А яка різниця — в жалобі ми чи ні?

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?

— Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.

Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.

— Коли?

— Найближчими днями.

— Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.

— А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.

— А у вас є Бог.

— Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!

Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.

— Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?

— Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.

— Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.

Він обернувся і впритул поглянув на неї.

— Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?

— Здається, знаю.

— Не все, що народжується, є добрим, Меґі.

— Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.

— Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?

— За місяць буде сімнадцять, отче.

— І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?

— О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.

— А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?

— Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.

Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?

— Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?

— Я… — почала було Меґі, але замовкла.

— Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту.

Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика.

— Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік, я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості.

Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул.

— Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик.

— Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти.

— Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь.

— Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я — обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ?

— А яке це має значення? Воно існує — і все.

— Може, для тебе і немає значення. А для мене — є. Бо я не впевнений, я сумніваюся.

Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї.

— Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк — ви живі! Тому я завжди думатиму — як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули!

— Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само.

— Ні. Френк забув нас… І ви забудете.

— Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго.

Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її.

— Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом.

— А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче?

Священицький титул різонув його вуха.

— Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. — Але це не було відповіддю на її запитання.

Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня падала в чоловічі обійми, підняла руки угору й міцно оповила йому шию.

Він іще нікого не цілував як коханець, та й тепер не хотів; йому здалося, що Меґі теж не хотіла. Легкий поцілунок у щоку, швидкі обійми — як, скажімо, вона вимагала від свого батька, коли той вирушав у дорогу. І все. Вона була чутлива й горда; мабуть, її образило те, що він виставив її потаємні мрії на безпристрасний розгляд. Безсумнівно, їй не менше за нього хотілося якомога швидше попрощатися. Чи заспокоїться вона, дізнавшись, що йому було набагато болючіше, аніж їй? Коли священик нагнувся, щоб поцілувати Меґі в щоку, вона стала навшпиньки і, скоріше навмання, аніж із точного розрахунку, доторкнулася губами до його губ. Він відсахнувся, наче скуштувавши павучої отрути, але потім швидко нахилив голову, щоб не відпустити дівчину від себе, і спробував щось сказати їй у стулені солодкі губи, а коли Меґі спробувала щось відповісти, вони розтулилися. Здавалося, її тіло враз втратило всі до одної кості, обм’якло, перетворилося на теплу розталу темряву; однією рукою він притиснув її за талію, а другою — за спину, тримаючи пальці на її потилиці, на волоссі, повертаючи і притискаючи її обличчя до свого так, наче боявся, що вона піде від нього в ту ж мить, а він так і не встигне збагнути й усвідомити невідворотну присутність жіночого тіла, тіла Меґі. То була і Меґі, й не Меґі, надто чужа і тому невідома, бо та Меґі, яку він раніше знав, не була жінкою, він не відчував її, як жінку, і ніколи не могла стати жінкою для нього. Так само й він ніколи не міг стати для неї чоловіком.

Ця думка взяла гору над його почуттями, що міцнішали щомиті; він відчепив її руки зі своєї шиї, відштовхнув Меґі від себе і спробував роздивитися в темряві її обличчя. Але вона нагнула голову, уникаючи його погляду.

— Нам час іти, Меґі, — сказав він.

Не кажучи ні слова, вона повернулася до свого коня, скочила в сідло і почекала його; хоча зазвичай саме він чекав на неї, а не навпаки.

Отець Ральф мав рацію. О цій порі року Дрогеда потопала в трояндах, тому будинок був забитий ними вщерть. На восьму ранку в саду не лишилося майже жодної квітки. Перші з тих, хто хотів попрощатися з померлою, прибули невдовзі після того, як із куща безжально зірвали останню троянду. У маленькій їдальні накрили легкий сніданок; каву та свіжоспечені булочки з маслом. Мері Карсон помістять до склепу, і у великій їдальні влаштують соліднішу трапезу, щоб відвідувачі похорон могли підкріпитися перед далекою подорожжю додому Чутка вже поширилася — оце так ефективна система оповіщення в Джилленбоуні на лінії зі спареними телефонами. Поки губи окреслювали загальноприйняті ввічливі фрази, очі та мозки, що за ними ховалися, розмірковували, робили висновки та хитро всміхалися.

— Я чула, що ви нас покидаєте, отче, — з огидою в голосі мовила міс Кармайкл.

Іще ніколи він не був таким відстороненим, таким позбавленим людських почуттів, як того ранку — у своїй альбі без мережива та чорній матовій ризі зі срібним хрестом. Наче він правив службу лише тілесно, а душа його полетіла кудись далеко-далеко. Та отець Ральф байдужим оком глянув зверху вниз на міс Кармайкл, взяв себе в руки і щиро всміхнувся.

— Несповідимі путі Господні, міс Кармайкл, — відказав він і пішов поговорити з кимось іншим.

Ніхто не міг здогадатися, що священик мав на думці, а на думці він мав неминучу сутичку з Педді через заповіт, а ще боявся стати свідком його гніву і навіть відчував внутрішню потребу в гніві Педді та його презирстві до нього.

Перед початком заупокійної служби отець Ральф повернувся обличчям до своїх парафіян; у кімнаті було повно людей, і вона так тхнула трояндами, що навіть розчинені вікна не допомагали розвіяти цей важкий запах.

— Не буду вдаватися до розлогих панегіриків померлій, — сказав він зі своєю чіткою, майже оксфордською вимовою, злегка забарвленою ірландським акцентом. — Всі ви знали Мері Карсон як опору громади та опору Церкви, яку вона любила більше за будь-яку живу істоту.

У цю мить знайшлися ті, хто заприсягнувся б, що в очах священика промелькнув глузливий вираз, але інші так само вперто стверджували б, що в очах отця Ральфа застигло щире й непозбутнє горе.

— Вона була опорою Церкви, яку любила більше за будь-яку живу істоту, — повторив він іще чіткіше, бо був не з тих, хто звик ховати голову в пісок. — У передсмертну годину вона була самотньою, але водночас вона не була самотньою. Бо в годину нашої смерті з нами перебуває Господь наш, Ісус Христос, беручи на себе тягар нашого болю і нашого страждання. Ані найвеличніша, ані найскромніша жива істота не помирає на самоті, і смерть її солодка. Ми зібралися тут помолитися за її безсмертну душу, щоб вона, яку ми любили в її земному житті, насолоджувалася плодами справедливої та вічної винагороди в житті потойбічному. Помолімося.

Саморобна труна була так завалена трояндами, що її навіть видно не було, і покоїлася вона на маленькому колісному возику, який змайстрували хлопці, поцупивши деталі з різноманітного фермерського устаткування. Та навіть тепер, при розчахнутих вікнах та непереборному запаху троянд, присутні відчували запах покійниці. Лікар теж сказав своє слово, але раніше.

— Коли я добрався до Дрогеди, померла вже так зогнила, що я не зміг втриматися і виригав, — повідомив він Мартіну Кінґу по спареному телефону. — Ніколи і нікого не було мені так шкода, як бідолашного Педді Клірі, який не лише втратив Дрогеду через шахрайство, а й змушений був запихати до труни оту роздуту купу гнилі, що сичала трупними газами.

— У такому разі я не стану добровільно зголошуватися нести її труну, — сказав Мартін тихо-тихо, щоб решта абонентів на лінії не почули; лікар не розчув його і змусив повторити це тричі, аж поки не второпав.

Так з’явився возик. Бо ніхто не забажав нести на плечах останки Мері Карсон до склепу. І ніхто не пожалкував, коли двері склепу зачинили за нею, — і нарешті з’явилася змога знову нормально дихати.

Поки учасники траурної церемонії набилися в їдальню, щоб поїсти, або принаймні зробити вигляд, що вони їдять, Гаррі Гоу повів Педді, його родину, отця Ральфа, місіс Сміт та двох служниць до вітальні. Ніхто з гостей не збирався їхати додому, і тому вдавали, що зайняті поглинанням харчів; насправді ж всім хотілося на власні очі побачити, який вигляд матиме Педді після того, як правник зачитає заповіт. Слід було віддати належне йому та його родині: під час похорон вони не поводилися як люди, свідомі свого високого статусу. Педді, незмінно добросердий, плакав за своєю сестрою, а Фіона, як і завжди, мала такий вигляд, наче їй байдуже, що з нею буде.

— Педді, я хочу, щоби ви опротестували цей заповіт у суді, — сказав Гаррі Гоу після того, як зачитав дивовижний документ жорстким і сповненим обурення голосом.

— От же ж сука жорстокосерда! — прокоментувала місіс Сміт; їй подобався священик, але родину Клірі вона любила набагато більше. Бо вони принесли в її життя немовлят та дітлахів.

Але Педді похитав головою.

— Ні, Гаррі! Я не можу. То була її маєтність, чи не так? Тому вона мала повне право робити з нею все, що заманеться. Якщо їй захотілося, щоб це майно дісталося Церкві, то, значить, так їй захотілося. Не буду заперечувати — це стало для мене певним розчаруванням, але я простий чолов’яга, то, може, так воно навіть краще. Не думаю, що мені до вподоби відповідати за володіння такою великою маєтністю, як Дрогеда.

— Ви не все зрозуміли, Педді, — мовив правник повільним і чітким голосом, немов роз’яснював проблему малій нетямущій дитині. — Я маю на увазі не лише Дрогеду. Бо, повірте мені, Дрогеда була найменшою часткою того, що мала заповісти ваша сестра. Повірте мені. Вона є головним акціонером у сотні першокласних компаній, вона є власником сталеплавильних заводів та золотовидобувних шахт, вона володіє компанією «Мікар лімітед» із десятиповерховою офісною будівлею в центрі Сіднея, яка теж належить їй. Ваша сестра вартує більше, аніж хтось іще у всій Австралії! Дивно, але десь місяць тому вона попрохала мене зв’язатися з директорами «Мікар лімітед» у Сіднеї і дізнатися точний обсяг її активів. На момент смерті вашої сестри її статки оцінювалися у суму понад тринадцять мільйонів фунтів.

— Тринадцять мільйонів фунтів! — ошелешено повторив він, наче школяр, який називає відстань від Землі до Сонця як щось абсолютно незбагненне і таке, що не вміщається в голові. — Це вирішує справу, Гаррі. Я не хочу нести відповідальність за такі великі гроші.

— Це не відповідальність, Педді! Невже ви й досі не зрозуміли? Такі гроші піклуються самі за себе і самі себе обслуговують! Вам не доведеться ані вирощувати їх, ані збирати до комори. Є сотні людей, найнятих спеціально для того, щоб піклуватися про ваші гроші замість вас! Опротестуйте цей заповіт, благаю вас, Педді! Я найму для вас найкращих королівських адвокатів[7] і у разі потреби доведу вашу справу аж до Таємної ради.

Раптом усвідомивши, що його родина не менш занепокоєна цим питанням аніж він, Педді обернувся до Боба та Джека, які сиділи один біля одного на флорентійській мармуровій лаві.

— Що скажете, хлопці? Чи хочете поганятися за тринадцятьма мільйонами грошви тітоньки Мері? Якщо ви захочете, то захочу і я, якщо ні — то і я ні.

— Але ж ми зможемо й надалі жити на Дрогеді, хіба ж не про це йдеться в заповіті? — спитав Боб.

— Ніхто не зможе вигнати вас із Дрогеди, допоки житиме хоч один з онуків вашого батька, — пояснив йому Гаррі.

— Ми житимемо в особняку Дрогеди, матимемо прислугою місіс Сміт та решту дівчат, та ще й отримуватимемо пристойну платню, — сказав Педді таким голосом, наче і досі не вірив, що йому так поталанило; він не вважав, що доля відвернулася від нього.

— То що ще нам треба, Джеку? — спитав Боб у свого брата. — Ти що, не згоден?

— Мене влаштовує, — заявив Джек.

Отець Ральф неспокійно завовтузився. Увесь цей час він повільно знімав своє церковне вбрання і не сідав. Немов чорний і прекрасний чаклун стояв він самотньо в тіні у закутку кімнати з руками під ризою, непорушно застиглим обличчям, а в глибині його холодних блакитних очей проглядалося сповнене спантеличеного страху обурення. Довгоочікуваного покарання, супроводжуваного вибухами гніву та презирства, не сталося. Педді збирався піднести йому все це на золотій тарілці своєї доброзичливості та ще й подякувати йому за те, що зняв із Клірі такий тягар.

— А як же Фіона та Меґі? — різко спитав його священик. — Ви що, не поважаєте ваших жінок і не хочете з ними порадитися?

— Фіоно, ти як? — стурбовано спитав Педді.

— Вирішуй, як хочеш, Педді, мені байдуже.

— А ти, Меґі?

— Мені не потрібні тітчині тринадцять мільйонів срібляників, — відказала Меґі, не зводячи очей з отця Ральфа.

Педді повернувся до правника.

— Так тому й бути, Гаррі. Ми не хочемо опротестовувати заповіт. Нехай Церква володіє грошима Мері — і слава Богу.

Гаррі у відчаї сплеснув руками.

— Бачити не можу, як вас дурять!

— Я вдячний Мері за те, що вона змінила на краще мою долю, — тихо й ніжно сказав Педді. — Якби не вона, я й досі перебивався б з хліба на воду в Новій Зеландії.

Коли вони вийшли з вітальні, Педді зупинив отця Ральфа і простягнув йому руку на очах у всіх здивованих та спантеличених учасників траурної церемонії, які скупчилися на порозі їдальні.

— Отче, не думайте, що ми затаїли на вас зло. Мері ніколи в житті не потрапляла під вплив та залежність від іншої людини — будь то священик, брат чи чоловік. Повірте моєму слову, вона завжди чинила так, як вважала за потрібне. Ви були надзвичайно добрими до неї і були надзвичайно добрими до нас. Ми ніколи цього не забудемо.

Провина. Тягар провини. Отець Ральф мало не відмовився потиснути цю вузлувату засмальцьовану руку, але розум кардинала переміг: він гарячково схопився за неї і потиснув, болісно всміхаючись.

— Дякую, Педді. Можете не сумніватися, я завжди турбуватимуся, щоб у вас усього було вдосталь.

За тиждень священик подався геть, він так більше й не з’явився на Дрогеді. Ці кілька днів він провів, збираючи свої скромні пожитки й об’їжджаючи всі ферми, де мешкали родини католиків. Усі, окрім Дрогеди.

Отець Воткін Томас, який нещодавно приїхав з Уельсу, прибув до Джилленбоуна, щоб перебрати на себе обов’язки парафіяльного священика, а отець Ральф став приватним секретарем архієпископа Клуні Дарка. Але обсяг роботи тут був незначний, бо під своїм керівництвом він мав двох заступників. Здебільшого він займався виявлянням того, чим і в якому обсязі володіла Мері Карсон, і збирав докупи владні віжки, щоб управляти цією маєтністю від імені Церкви.